Галина
Пігут-Николишин
Прощальний
політ
У храмі
старому,
десь там, на
горбочку,
Стоїть
сива мати,
вдивляючись
в хрест.
За рідну
дитину, за
свого
синочка,
Молитву
підносить
вона до
небес.
Благає,
ридає,
крізь
сльози
шепоче,
А серце
ще більше
щемить і
щемить,
Мелодія
дзвону
нестримно
й
пророче
Храмову
тишу
стривожила
вмить.
І серце
забилось,
душа
розривалась
–
Синок
так далеко,
синок на
війні…
Навколішках
мати
слізьми
заливалась,
Бо вже
три доби
йдуть
запеклі
бої.
І раптом
метелик,
розправивши
крила,
Злетів,
мов
нізвідки, і
сів на
плече.
Не знала
матуся, що в
рідного
сина
Із рани
страшної
давно кров
тече.
Та
серденько
чуло, та
серденько
знало,
Щеміло,
боліло,
кричало
навзрид…
Метеликом
сина душа
відлітала
–
Прощальним
у храмі
його був
політ.
Не плач,
моя люба,
додому
вертаюсь,
Але
обійняти
не зможу
тебе.
Метеликом,
бачиш, з
тобою
прощаюсь,
Пробач,
моя рідна
матусю, за
все.
Справжня
жінка
А
справжня
жінка
гідно
носить
вік
І любить
щиро всі
його
принади,
Хоча
життя
торкнулося
повік,
Не раз
сумні
співало
серенади.
Та вона
йде,
всміхаючись
зорі,
І роздає
любов свою
для
світу,
І не
дозволить
падати
душі
На
поворотах
будь-якого
віку.
Коли ж
впаде,
оступиться,
можливо,
Чи
просто
відчай
серце
зачіпне
–
Все ж
підведеться
гідно і
красиво,
І чисту
совість
жінка
збереже.
Вона
ніколи
серцю не
дозволить
Собі
сказати:
«Пізно…
Все
дарма».
Не
проклинатиме
ніколи
свою
долю,
Не
залишатиме
гіркі й
пусті
слова.
Вона
ніколи в
душу не
підпустить
Ні ноти
заздрощів,
ні пагубні
думки,
Бо
справжня
жінка
просто
щиро
любить,
І так
закохана в
свої вона
роки.
Остання
крапля
Останню
краплю
вип’єш - чи
проллєш,
І біль
до серця
впустиш
–чи
відпустиш,
За
покликом
душі
кудись
підеш
-
Чи у
пітьмі
незвіданій
погрузнеш.
Тут
вибір має
бути
тільки
твій,
Та часом
важко так
його
зробити.
З одного
боку ангел
просить:
«Стій!
Забути
треба…
Треба
відпустити».
А з
іншого
шепоче,
шарудить,
До
певних дій
підступно
спонукає:
«Не стій!
Іди!
Послухай,
як
болить!
Послухай,
як душа
твоя
страждає».
І часом
так бракує
в тобі
сил
Піднятись
вище,
вилити
незнане.
І
розіб’єшся,
лишишся
без
крил,
Та
тільки
біль в душі
не
перестане.
І
розриваєш
душу на
шматки,
Готовий
в небо
голосно
кричати.
І
хочеться
накласти
там
латки,
Та
тільки
серце не
уміє
зашивати.
І просто
час…
Чекаєш
знову
час,
Що він
пройде, що
рани всі
загоїть.
І десь
мелодія…
Та зовсім
не для
нас,
Для
зовсім
інших,
мабуть, вже
історій.
Мені б
прожити ще
одне
життя
- А
що б, кохана,
ти хотіла
на
Різдво?
Який
дарунок
міг би я
зробити?
Про що
так мріяла,
скажи мені,
давно?
Чим
можу, люба, я
тобі
вгодити?
- Мені б
прожити ще
одне
життя,
З тобою
поруч все
пройти
спочатку,
Щоб
пронести
ще раз те
почуття,
І
зберегти
його на
довгу
згадку.
Я так
хотіла б…
повернути
час!
І не для
того, щоб
життя
змінити,
А лиш
тому, що
мало так
для нас
Життя
одного, щоб
удвох
прожити.
Та
нездійсненні,
знаю, милий,
я
Усі мої
омріяні
бажання,
Тому
попрошу
ангела
Різдва,
Аби
продовжив
миті ще
кохання.
Аби
прожити
поруч хоча
б день,
Хоча б
хвилинку в
подиху
любові,
Щоб ще
співали
нам своїх
пісень
Метелики…у
душах
кольорові.
Аби
горів ще
лагідно
вогонь,
І серце
билось
поруч з
твоїм
серцем.
Це дар,
який
прийму з
твоїх
долонь,
І просто
Богу дякую
за все
це.
Мами
настанова
Вишивала
мати
синові
сорочку,
Викладала
долю
хрестиком
вона,
В
кожному
рядочку, в
новому
стібочку
Настанову
щиру
матінка
дала.
Виросли
давно вже,
любий сину,
крила,
Ти у
світ
полинеш
нового
життя.
А коли
летіти
буде вже
несила,
Пригадай,
синочку,
моє
вишиття.
Я до
нього
вклала
щирую
молитву
І любов
гарячу там
переплела,
І свою
сльозинку,
по ночах
пролиту,
Як малим
нездужав
чи біда
звела.
У житті,
дитино,
будуть
переливи,
На шляху
зустрінеш
різних ти
людей:
Інколи
хороших, а
часом
зрадливих,
Сповнених
зневаги чи
блудних
ідей.
Та зумій
прожити,
гідність
не
згубити,
Віру, що
заклала, в
серці
зберегти.
Не
завжди
довкола
будуть всі
любити,
Постарайся,
синку, всіх
любити
ти.
Бо
перлини
долі
сповнені
любові,
Сповнені
надії, віри
у життя,
В
кожному
стібочку, в
кожнім
моїм
слові
Я
благословення
хрестиком
сплела.
Колись
давно
Колись
давно, коли
були ще
зовсім
юні,
Коли
кохання
було схоже
на вино,
Ми під
мелодію
ранкової
красуні
Любили
так, як
іншим не
дано.
І в
кожнім
слові, як
легке
сп’яніння,
І на
світанку
тихий
переспів…
А наших
душ
закохане
сплетіння
Звучало
так, немов
солодкий
спів.
І
бракувало
часу, може
слова,
Щоб
кожну мить
прожити
недарма,
Та
потихеньку
осінь
кольорова
Вже
підійшла
до нашого
крила.
І вже
давно вино
так не
хміліє,
Хоча
доволі ще
воно
терпке,
І вже
душа від
слів так не
німіє,
І вже
кохання
зовсім не
п’янке.
Тепер
достатньо
погляд
серед
тиші,
Чи
теплий
дотик
лагідних
долонь…
Те
світле,
чисте душу
так
колише,
І ніжно
так горить
ще той
вогонь.
Тепер
слова,
напевно, не
потрібні,
Часом
мовчання,
більше за
слова,
Бо у
кохання
струни так
подібні
–
Лише
щораз
мелодія
нова.
Гостинець
від
Бога
Похмурий
день, і
дощик
накрапає,
Вона
ішла в
задумі про
своє…
Як жити,
бути як
–не
знає.
А вдома
маму син
маленький
жде.
Останні
гроші
вийняла з
кишені,
Пішла
купила
свіжий
чорний
хліб.
І
поплелась
самотньо
по алеї
Уже не в
силах
стримувати
сліз.
Синок
чекає маму
і
гостинці,
А їй
забракло
навіть на
проїзд.
Із болем
тим
присіла
наодинці,
І відчай
серце й
душу її
гриз.
Вона
схилилась.
Раптом
біля
лавки
Між
листям
жовтим
сіре щось
лежить.
Якось
несміло
все ж
підняла
мовчки,
І аж
злякалася
від
знахідки
на мить.
Взяла
непевно, і
на лавку
сіла.
Це
гаманець,
згубив
хтось із
людей.
Вона
відкрила й
мало не
зомліла
-
На цілий
рік
хватило б
цих
грошей.
Налякана,
і руки
затремтіли,
Коли
дістала
звідти
папірець.
І щиро
так вона в
цю мить
зраділа!
Адреса
власника,
що втратив
гаманець.
І
повернула
знахідку
ця
жінка,
Пішла
додому з
хлібом у
руках.
А зранку
стук у
двері: «Вам
посилка!»-
Вона
здивована,
і сльози на
очах.
Відкрила
ящик –зверху
там
записка.
- Це за
порядність
вашу і
добро.
Синок
підбіг,
вона його
притисла,
- Тобі
приніс
гостинці,
сину,
Бог.
А ти
дозволь
собі
щасливою
побути
А ти
дозволь
собі
щасливою
побути,
Змети
усе, що душу
так
гнітить,
Спали
мости і
спробуй
все
забути,
Не
озираючись.
Нехай собі
горить.
А ти іди,
лети на
вільних
крилах,
Зніми
вуаль,
струси її з
плеча,
І
пронесись
до мрії на
вітрилах,
Себе
знайди - і
більше не
втрачай.
Зроби
той крок,
полинь, де
кличе
серце,
Де будеш
ти собою… І
дарма,
Що
скажуть
люди,
думають
про все
це.
То вибір
твій –вирішуй
все
сама.
Бо
тільки ти
змінити
маєш
силу,
І тільки
ти дійдеш
туди
одна.
Знайди
той шлях,
дорогу
тобі
милу,
Почни
спочатку
все своє
життя.
Бо не
важливим
справді є
початок,
І новий
день –можливість
перемін.
Для
цього
треба
зовсім
небагато
-
Люби
себе, і
просто в
себе
вір.
Ти не
один
Холодна
хвиля ледь
торкалася
долонь,
А він
сидів,
дивився
мовчки
вдаль.
Своє
життя
прокручував,
мов сон,
І
оповила
серденько
печаль.
Роки
минали, час
кудись
біжить,
Вже
сивина
торкнулась
його
скронь.
Чи було
щастя у
житті, а
може
мить?
Кохання
це чи, може,
пристрасті
вогонь?
Чому ж
його душа
кричить
від
болю?
Чому
тепер
самотній
десь на
дні?
Гулянок
прагнув і
любив так
волю,
А зараз
сумно так
минають
дні.
Іти
куди? В
холодний
дім
порожній,
Де стіни
голі і
давно уже
німі?
Ніхто
його не
стріне на
порозі
І не
загоїть
рвані рани
на душі.
У відчаї
підняв до
неба
руки,
Благав:
«Ісусе,
Господи
прости!
Я так
грішив,
життя своє
розрушив,
Я
заблудив,
спалив усі
мости».
Ісус
прийшов,
торкнув
легенько
вітром
І за
плече, як
друга,
обійняв:
- Життя
своє
сьогодні,
сину,
витри
Від тих
гріхів, що
довго так
збирав.
Ти
підведись,
вставай,
моя
дитино,
У каятті
дорога
віри і
життя.
Усе, що
зле,
поправитись
повинно,
Лише
тоді
очиститься
твоя
душа.
А зараз,
друже,
підемо зі
мною.
Я
проведу
тебе, ти
зовсім не
один:
Твій
ангел
поруч, він
завжди з
тобою,
Не хвиля
це, а шелест
його
крил.
Чому на
Землі
стільки
горя?
Якось
недільного
теплого
дня
Ангел
присів на
хмаринці.
Аж
раптом
побачив, як
жінка
одна,
Молилась
тихенько в
хатинці.
І Бога
тоді він
несміло
спитав,
Чому на
Землі
стільки
горя,
Чому на
молитви
Він просто
мовчав,
Невже це
Його така
воля?
За руку
Господь
тоді
ангела
взяв,
І з неба
спустились
обоє…
А дзвін
біля храму
людей
закликав,
І служба
почалась
поволі.
Священик
з кадилом
стоїть у
руках,
На хорах
псалми
заспівали,
Молитви
читають у
своїх
книжках,
Людей
тут
зібралось
чимало…
Та
знітився
ангел, і
подив в
очах
До Бога
він знову
озвався:
- Чому я
не чую? Де
їхні слова?
-
У
відчаї,
наче
злякався…
Та
раптом
людей
відчинились
серця,
Думки
їхні зміг
прочитати.
Скотилася
в ангела в
храмі
сльоза:
- Коли ж
вони
будуть
Тебе
прославляти?
Он той
чоловік, що
на хорах
стоїть,
Автівку
комусь
ремонтує,
А
жіночка та,
що в
куточку
сидить,
На
завтра вже
плани
будує…
- Тому,
милий
ангеле,
плаче
Земля
І горе
довкола
між ними
панує,
Хоч їхня
молитва
крилата й
палка,
Та Я її
просто, мій
друже, не
чую.
Отож
підводись,
розправляй
два
крила,
До неба
вже час
повертатись,
Та
раптом
ангелик
сказав:
«Зачекай!
Я чую, як
хтось щиро
плаче».
І майже
при дверях,
навколішках,
тихо
Молилось
маленьке
за маму
дитя,
Бо горе
спіткало,
навідалось
лихо -
Матусю
забрала
під ранок
швидка.
І ангел
дитя
пригорнув
ніжно-ніжно,
Сльозинки
гарячі усі
позбирав.
-
Молитва
почута
твоя, доню,
слізна,-
На вушко
тихенько
він їй
прошептав.
Я
намалюю на
вікні
Я під
мелодію
зимового
світанку
Переплету
промінчики
зорі.
І
посміхнуся
лагідно
серпанку,
І
намалюю
сон мій на
вікні.
Тобі
свою
відкрию
таємницю
І від
душі
віддам усі
ключі,
І
проведу
замріяну
зірницю,
Яка
світила з
місяцем
вночі.
Я
розмалюю
сон мій
білосніжно,
Пухкі
сніжинки в
кутик
почеплю,
І про
кохання
лагідно та
ніжно
В
таємних
снах тобі я
розкажу.
Я
попрошу
сьогодні
срібну
зиму,
Аби
твого
торкнулася
вікна,
І
чарівну
оцю мою
картину
На край
землі до
тебе
віднесла.
Щоб на
світанку
білим
первоцвітом
Твоїй
душі
всміхнувся
новий
день.
І де б не
був, в кінці
якого
світу,
Ти про
любов
згадав мою
лишень.
Моя
пташко
Чого,
моя пташко,
сумні твої
очка?
Кого
виглядаєш
ти все у
вікні?
Твоя
білосніжна
намокла
сорочка
Від
слізок,
напевно,
твоїх
уночі.
Я тут,
біля тебе,
моя люба
доню!
Як вітер
повіє –це
я
обніма.
Промінчиком
теплим
торкаюся
скроні
І
подихом
ніжно
цілую
щодня…
Я зорями
в небі тобі
колискову
Співаю
тоді, коли,
донечко,
спиш,
У коси
веселку
плету
кольорову,
Коли під
вікном, моя
люба,
сидиш.
Всміхаюся
зайчиком
сонячним
ніжно,
Хмаринкою,
доню,
танцюю
тобі,
І
дощиком
літнім
наспівую
пісню,
Яку ти
колись
дарувала
мені.
Я
пелюстками
зітру всі
сльозинки,
Наче
перлинки, в
долоньку
складу.
На білих
лілеях
тендітні
росинки
–
Це я, моя
донечко,
плачу в
саду.
Колишу
гілками
під музику
вітру,
На вушко
тихенько
тобі
шепочу,
Сховаю
під крила
тебе я від
світу
І
ангелом
світлим
вперед
поведу.
У небі
нічному
тобі
намалюю
Улюблену
казочку,
доню,
твою,
Я
зоряним
сяйвом
тебе
обцілую,
Сумую
без тебе… І
ніжно
люблю.
Моя
країна
Я так
люблю свою
рідну
країну,
Карпати
сиві,
смерекові
ліси,
Мою
чарівну,
славну
Україну,
Де б не
була –вертаюся
сюди.
Бо лише
тут земля
така
родюча,
І лише
тут
садочки
так
цвітуть,
І рідна
мова
барвами
квітуча,
І хліб
духмяний
тут лише
печуть.
Лиш тут
курличуть
лагідно
лелеки,
І
навесні
летять
сюди
ключі.
І в небі
синім
хмари так
далеко,
Такі
красиві,
білі та
пухкі.
Тут
колосочки
з вітром
розмовляють,
Волошки
сині з
краплями
роси.
І лише
тут по
справжньому
кохають,
Вплітаючи
калину до
коси.
А люди
божі, з
вірою у
серці,
З
любов’ю
щирою,
наснагою в
душі.
Моя
країно,
дякую за
все це!
Тобі
вклоняюсь,
Україно, до
землі.
Мелодія
світанку
Звучить
мелодія
замріяним
світанком,
Холодним
ніжним
подихом
зими,
І під
симфонію
засніженого
ранку
Колишеш
ти мої
солодкі
сни.
Я ж
доторкнуся
музикою
вітру,
Душі
твоєї
струни
зачеплю.
І
посміхнуся
лагідним
привітом,
І
розкажу, як
сильно я
люблю.
Я
притулюся
серденьком
до
серця
І в
поцілунку
кригу
розтоплю,
Занурюся
в глибокі
два
озерця
І на
світанку в
мріях
потону.
Сховаюся
в твої
безмежні
крила,
В твою
любов,
коханий,
зодягнусь.
І хай
зимова
люта
хуртовина
-
Я до
душі твоєї
пригорнусь.
Я під
мелодію у
вальсі
закружляю,
Сніжинки
білі в коси
заплету…
Твоя
душа мені
наспівує:
«Кохаю»,
Моя у
відповідь
нашіптує:
«Люблю».
Найбільша
справа
Вона
співає
стиха у
машині,
Кермо
тримає
ніби так,
злегка,
Передала
цукерочку
дитині,
І
телефон, як
завжди, у
руках.
Робота,
бізнес…
Вся у
справах.
Дзвінок,
розмова,
знов
дзвінок.
І тут
ледь чутне
слово:
«Мама…»
Відповіла:
«Я зайнята,
синок».
А вдома
знову
справи і
турботи,
Прийняла
душ, вечеря
на
столі.
Взяла
планшет,
занурилась
в
роботу…
А у
дверях
синочок
знов
стоїть.
- Іди
лягай. В
матусі,
бачиш,
справи,
До ночі
засиджуся,
не
чекай…
А він
підбіг і
глянув так
ласкаво:
- Матусю,
швидше
спатоньки
лягай!
Вже
темна ніч,
вже сон
давно
лоскоче,
Все
відложила,
в спальню
піднялась,
А там, у
ліжку,
скручений
в
клубочок,
Тихенько
спав… її
малий
Івась.
Вона
всміхнулась,
ніженьки
прикрила,
Підійняла
з підлоги
олівець,
Поцілувала,
ніжно
притулила,
Із рук
синочка
взяла
папірець.
Його
легенько,
тихо
розложила,
А він
сердечко
їй
намалював!
- Моя
матусю,
лагідна і
мила,
Я цілий
день на
тебе так
чекав!
Я так
хотів, щоб
віршик
почитала,
Чи
розказала
казочку до
сну,
Бо я
твоя
найбільша
в світі
справа
І я лише
тебе одну
люблю.
Сльозу
змахнула,
обійняла
сина,
До свого
серця
ніжно
пригорта,
І кожен
пальчик
мама
пригубила:
- Не
справа ти, а
сенс мого
життя.
Рідний
дім
Чарує
осінь
барвами
п’янкими,
Калина
похилилась
на
шляху,
Так
затишно у
мами на
гостині,
Так
солодко у
батьковім
саду.
Ніхто
ніколи так
нас не
чекає,
Як
рідний
тато, сівши
на
поріг.
Радіє,
тішиться,
розповідає…
Я так
люблю його
щасливий
сміх.
І сива
мати з
добрими
очима
Під
вишнею
чекає у
садку.
Обійме
та
пригорне
щиро
сина
І
приголубить
донечку
свою.
А на
прощання
матінка
старенька
Хрестить
дітей і
зронює
сльозу.
Ночами
Богу
молиться
рідненька
І все
чекає нас
на
помістку.
А ми
частенько
все не маєм
часу,
Десь
біжимо,
забувши
про
батьків.
Їм
треба, щоби
ми
збирались
разом,
Свою
любов
несли у
рідний
дім.
Священна
книга
Багато
вже
написано
книжок,
Красивих
слів і
мудрих
фраз
крилатих,
Історії,
політ у вир
думок,
Замріяних
чи величчю
багатих.
Та на
столі
лежить
моїм
одна
Священна
книга,
писана не
нами.
І їй
ціни
ніякої
нема,
Бо
подарована
самими
небесами.
У ній
науки, сенс
всього
життя,
Початок
світу і
прихід
Господній.
Не раз у
ній я
відповідь
знайшла
На те, що
так
цікавило
сьогодні.
Коли ж
печаль
торкнеться
до душі,
Чи
смуток
серце тихо
оповиє,
Чи
заблукаю
десь я у
глуші -
Мені
дорогу
Біблія
відкриє.
Вона
покаже
вихід,
світлу
путь,
Загоїть
рани,
зцілить
мою
душу,
І всіх
терпінь
покаже
певну
суть,
Бо їх
прийняти
все-таки я
мушу.
Підкаже,
як змінити
плин
життя,
Як
відродитись
заново з
любові,
Як
зрозуміти
сенс мого
буття
І
залишитись
вірною
Христові.
Куди ти,
мамо?
Дзвінок.
Таксі.
Завило
серце…
Матуся
доню міцно
обняла,
Наділа
їй
натільний
хрестик,
Ішла…
Верталась,
знову
пригорта.
- Я
повернусь,
рідненька,
я лиш
трошки,
Я зовсім
скоро,
пташечко,
не плач.
Коли у
полі
зацвітуть
сині
волошки,
Я
повернуся,
донечко!
Пробач…
І
підвелась,
сльозами
вмита
мати,
Взяла
торбину.
Час уже
іти.
Маленька
донечка
залишилась
стояти,
Лише
спитала:
«Мамо, ти
куди?»
- За що?
Чому я маю
покидати?
Десь у
далекі
їхати
світи?
Не рідну
доню
спатоньки
вкладати,
Чужих
дітей до
школи
відвести…
Ішла по
сходах, ніг
своїх не
чула,
Вже сліз
нема, ридає
лиш
душа:
- О, Боже,
тільки б не
забула
Свою
матусю
донечка
моя!
Сіла в
таксі,
закрила
тихо
дверку,
Ще
погляд
вгору з
жалем
підняла,
А у
вікні,
відірвана
від
серця:
- Куди ти,
мамо? -
плакала
дочка.
В
обіймах
зими
Прокинулась
якось
троянда
під
ранок,
Сонні
прикрила
свої
пелюстки,
А їй
посміхнувся
привітно
світанок
Подихом
першим
красуні
–зими.
Вітром
легеньким
колише
листочки,
Білі
сніжинки
цілунком
лягли,
Срібним
мереживом
вкрились
садочки…
Незвідане
й нове усе
навкруги.
Злякалась
троянда,
присипана
снігом,
Таємна
мелодія
линула
скрізь.
Стривожена
дивним
таким
перебігом,
Промерзла
зимова
красуня
наскрізь.
Та
сонечко
першим
промінчиком
ніжно
Торкнулося
сонних її
пелюсток
І срібне
намисто її
білосніжне
Під
музику
вітру
пішло у
танок.
Всміхнулась
троянда
новому
світанку,
Вклонилась
зимовій
казковій
красі.
Співали
сніжинки
їй:
«Доброго
ранку!»
Вона
закружляла
в чарівній
порі.
До неба
тягнулась,
і теплий
промінчик,
Немов
цілувала в
обіймах
зими,
І кожну
стеблинку,
замерзлий
пагінчик
Вона
підіймала
кудись
догори.
Незвідане
й нове її
чарувало,
Манило,
лякало
троянду в
снігу.
Та
раптом так
тепло і
затишно
стало.
Це
просто
вона
закохалась
в зиму!
Вишите
життя
А доля
вишивала
нам
життя,
Переплітала
барви
кольорові
-
Матусі
перше наше
сповиття
І тихі
мами ніжні
колискові.
Дитячі
роки,
юності
вітри,
Кохання
перше,
перші
дивоцвіти,
І Божу
ласку, дану
нам
згори,
Вінчання
в храмі,
віри
заповіти…
А потім
доля ще
взяла
клубок
І
розпустила
нитки
пурпурові.
А це
тоді, коли
свій
перший
крок
Робили
дітки наші
пречудові.
Все
майструвала,
нитки
підбира
-
Лягали
хрестиком
життєві
візерунки.
Так
швидко
молодість
кудись
пішла,
І вже
нові несе
життя
дарунки.
Втомилась
врешті і до
рук
взяла
Те
вишиття,
пронесене
роками,
І
простелила
клаптик
полотна,
Розшитого
колись її
руками.
І
посміхнулась,
наче
спідтишка,
Вклонилась
доля
низько
перед
нами:
-
Переплела
я ваше все
життя,
Та
тільки
тими, що
дали мені
нитками.
Вдягни
мені,
донечко,
білу
сорочку,
Що
хрестиком
доля на неї
лягла...
Там вишита
віра у
кожнім
стібочку,
Любов до
країни,
молитва
моя!
Накрий
мене
прапором
жовто-блакитним,
Я в небо на
крилах
його
понесу!
Не плач, моя
люба...
Сльозиночку
витри.
Я поруч...Я з
вами... Лиш в
небо лечу.
Я мріяв, щоб
встала з
колін
Україна,
Щоб в
променях
правди
сіяла
вона,
Щоб
проліски
білі
розквітли
з руїни
І врешті
веселка
над нами
зійшла.
Я вам
залишаю у
спадок цю
віру,
Любов до
країни -
вона бо
свята!
Віддав я
життя своє
там на
офіру
І Сотня
небесна
мене вже
стріча.
Та знаю, що
сльози і
кров, та
пролита,
На рідній
землі ще
зародять
добро!
Лунає
довкола до
Бога
молитва -
У ній наша
сила!
Здолаєм ми
зло!
Любіть
Україну,
мої любі
діти!
За неї
віддали ми
своє
життя...
Я вірю, що
буде вона
пломеніти
І воля
засяє над
нею свята!
Пам'яті
Небесній
сотні і
нашого
земляка
Шилінг
Йосипа
Михайловича.
