Олена Швець-Васіна.

Казки

КЛЯМКА

– Клямка! – гукнула баба Ганна, вийшовши зранку на подвір’я.

Однак навкруги стояла тиша. Та й кому озиватись: на все село одна її хата животіє. Розлетілось село по світах.

Та, головне, не озивалась Клямка – невеличка руденька собачка.

Ще за часів, коли село жило-буяло, бабуся Ганна хату ніколи не замикала. Всі знали, що завжди Клямка на сторожі. Старенька кликала так всіх своїх собак ще з свого дитинства. Подейкували, що вона знала якісь собачі таємниці та мову. Бо чому тоді всі Ганнині собаки приносили назад дрібні речі, поцуплені колись невдахами- злодіями на обійсті бабці.

Давно-предавно, коли її батько йшов боронити Україну в лави УПА, то зняв з дверей клямку. Стару-престару, ще за часів цісаря зроблену. Зняв, як оберіг і знак, що обов’язково повернеться. Так він сказав на прощання малій Ганнусі.

Минали роки, десятиліття, а батько не вертався до рідної домівки. Все життя Ганні хотілось бодай припасти до того місця, в якому перестало битись серце неня. Бо й мамціної могилки Ганна не мала. Згинула, як дружина ворога народу, в далекому Сибіру…

– Клямка, де ти вієшся? – вже занепокоєно гукнула старенька.

Раптом, відкривши лобом хвіртку, до Ганни підбігла Клямка. Ухопила міцно  бабусю за полу спідниці й почала тягти за собою.

– Чого ти? Невже щось поцупили злодіяки?.. Та до нашого села вже й злодюжок калачем не заманиш... – приказувала Ганна, ласкаво чухаючи за вухом собаку.

Бабуся вже вибралась за село, а Клямка тягнула її до лісу.

– На гриби дощ потрібен, а його  другий місць катма... – бурчала старенька, проте човгала хворими ногами за Клямкою.

    На невеличкій галявинці  собака зупинилась біля струхлявілого пенька  явору й почала рити під ним землю. Бабуся, присівши на пеньок, доторкнулась до якогось виступу на його корі. Трава неподалік здригнулась, хоч не було й малесенького вітерця. Ганна ледь не впала з подиву. Перед нею був отвір прямокутної форми, схожий на вхід в погріб. Клямка блискавкою метнулась вниз.

Собаки не було довгенько й старенька занепокоїлась. Коли раптом з отвору вискочила Клямка, щось тримаючи в зубах. Собачка підскочила до хазяйки й опустила щось в пелену бабці. Бабуся Ганна, хоч  очі в неї вже давно присліпуваті, одразу пізнала клямку з дверей,  котру забрав з собою нень…

Тепер бабуся Ганна  ходить частенько до цього місця. Тут була колись криївка воїнів Української Повстанської Армії.

Покладе квіти, згадає батька, й легше на душі робиться.

І все завдяки  Клямці – звичайній маленькій руденькій собачці.

ЯК БУБЛИК ІЗ МАКОМ ЗАТОВАРИШУВАЛИ

     В чепурненькій сільській хаті жили Мама з Донею. Біля хати розташували садочок із різнобарвними квітами. Серед садових рослин виділялися великі поодинокі квітки червоного кольору – маки. Доня з цікавістю слухала мамині розповіді про вогняні квіти:

–  Уявляєш, Доню, замість червоних пелюсток у маку з часом з’являється плід – коробочка з маковими зернятками. Дозрілі насінини викидаються на велику відстань в результаті розтріскування коробочки. Також макові зернятка можуть висипатися на вітрі з отворів коробочки, як сіль з сільнички. Насіння маку використовували в їжу ще первісні люди. Ось і ми з тобою зібрали мак в садочку. Давай спечемо ароматні пухкі бублики з маком! І серед них найголовніший – один великий Бублик! А завтра добренько посиплемо їх маковим насінням!

Доня з радісними вигуками закивала голівкою, і, посміхаючись, швиденько пішла з Мамою створювати свої перші бублики дитинства…

     Темна нічка з очима-зорями терпляче чекала на зустріч із сонячним ранком. І раптом…

– Рятуйте! Рятуйте!

Бублик прокинувся від писку. Він і раніше чув, як пищали макові зернятка в торбинці, коли бавились та пустували. Але тепер писк був не веселий, а сумний-пресумний. Бублик зиркнув на сволок хати, де на цвяшку висіла торбинка з маком. Торбинка зникла. Бублик прислухався: писк линув вже надворі. Він стрибнув із ще теплої, нещодавно вийнятої з печі,  жаровні, на якій дрімав разом з  братами, й покотився з хати.

Двором кралась Лисичка, тримаючи торбинку з маком.

«Запорошу всім очі маком… – міркувала руда. – Ніхто й не помітить, як до курника залізу…»

– Ах ти ж злодюжко!! – гукнув хоробро Бублик і кинувся за хвостатою шахрайкою.

Лисиця, побачивши Бублика, дременула  в садок. Руда стрімголов мчала через зарослі колючої малини. Вона й не помітила, як, зачепившись за колючки, торбинка надірвалась й макові зернятка посипались на землю. Не помітив цього й Бублик. Бо ледве встигав одбиватись від колючок малини, які грізно шипіли:

– Ось тобі пройдисвіте, щоб не топтав гілочок!

Й боляче кололи Бублика з усіх боків.

Таким чином Бублик і Лисичка пробігли весь садок і нарешті вискочили на пасіку. Руда з розгону скочила на вулик.  Він загойдавсь і перекинувсь. З нього вилетіли розлючені  бджоли.

– Злодюжка, та ще й шкідниця!! – загули роєм бджоли, накидаючись на Лисичку.

Руда, кинувши торбинку, пустилась навтьоки. Бублик ще довго чув її вереск. То бджоли наздогнали обманщицю в полі, де росла гречка.

Бублик підняв торбинку. В ній залишилось  мало зерняток маку. І їх радісний вереск «Дякуємо, бубличок, наш рятівничок!» був занадто голосним для такої кількості. Та Бублик не звернув на це уваги. Він покотивсь до хати.

В хаті Бублик побачив Маму й Доню за столом.

– Мамо, Бублик зерня маку врятував! – радісно заплескала в долоні мала. – Тепер будуть маковики й маторженики на свято Маковія!

– Й бублики з маком, – усміхнулась Мама. – Тепер вони друзі… бо справжні друзі пізнаються в біді.

Бублик поглянув у дзеркало біля припічку, і його дірка зробилась більша від посмішки – він весь був обліплений маковими зернятками.

З тих пір пройшло багато часу. Бублики печуть вже на великих хлібозаводах і сучасних пекарнях. І Доня давно стала Бабусею. Вона розказує своїм онукам про те, що справжня дружба не старіє. Та пригощає дітлахів бубликами з маком.

НЕПОМІТНЕ ЗОЛОТО

– Кузя, Кузя!!! – Лесик вискочив з під’їзду, та його улюблене кошеня Кузя наче крізь землю провалилося.

Двір був порожній. Навіть бабусь на лавчині, в яких можна було спитати куди побігло кошеня, не було. Від безвиході Лесик заплакав.

– Не рюмсай!!! – почув хлопчик за спиною.

Від несподіванки Лесик перестав  плакати й озирнувся. На нього дивилась мітла двірника Петра Івановича! Двірника, якому хлопчик часто казав, що скоро його замінить робот.

– Мене Дряпкою звати, – посміхнулась мітла.

– Кузя пропав… – знову захлюпав носом Лесик, – а якщо він побіг на проспект а там машин скільки…

– Знайдем твого малого, – заспокоїла Дряпка, – пішли!

Та Лесик зробив лише кілька кроків, як його ледве не збив з ніг величезний котяра. Десь за гаражами неподалік почулось грізне собаче гарчання.

– Знову ти, Васько, бешкетуєш! – грізно насупила брови мітла, – Я ж тільки двір підмела, а ти он купу торішнього листя порозгрібав та порозкидав повсюди!

– Та собака перший мене зачепив , я й тікав від нього, – винувато опустив очі кіт, зиркаючи десь в небо.

– Ну гаразд… З тобою ще Іванович побалакає!.. Ти малого не бачив на проспекті?

– Ні… – кіт позіхнув, – може, горобчик Цвінька щось бачив.

– Цвінька, Цвінька, де ти там?! – гукнула мітла.

– Він за гаражі дременув… – зацвірінькав дорослий горобець, приземлившись на лавчину.

– А там Рябко хазяйнує!!! – перелякано наїжачивсь кіт.

– Біжим!!! – наказала Дряпка.

Вони добігли до заростів кропиви. Й Лесик перелякано зупинився. Він згадав, як  у бабусі в селі його боляче подряпала кропива , наче ошпарила кип’ятком.

– Кося! Кося, де ти там?! – покликала мітла.

– Я тут! – поряд з’явилась Коса. Вона раз-другий крутнулась, й кропива лягла, пропускаючи Дряпку й Лесика далі.

– Допоможіть!!! Рятуйте!!! – Лесик почув голос Кузі десь вгорі.

Хлопчик підняв голову й побачив котика на гаражі. Здоровенний собака став на задні лапи й гавкав, розбризкуючи слину злості. Здавалось, от-от – і він схопить бідненького Кузю за хвостика.

– Не можна так з малими!!! – гаркнула Дряпка.

– Та я тільки хотів допомогти йому злізти! – Рябко сів й приязно махнув хвостом, – мене ж ще малим двірник Іванович колись з цього гаражу зняв…

– А мені лапу вилікував, коли мене дверима придавило… – муркнув Васько.

– Він знайшов мою маму… – додав Цвінька,  – Як я з гнізда випав…

– А я з нього сміявсь… – Лесик винувато опустив очі, притискаючи Кузю до грудей. ¬– І з вас… – хлопчик поглянув на Дряпку й Косю, – Казав, що вас потрібно здати до музею… А Ви ж робите наш двір таким чистим!

– Звичайно… – посміхнулась Дряпка, – Ні в одній комп’ютерній грі немає мітли…

– Й коси не знайдеш! – дзенькнула Кося.

– То виходить, ми всі, й Іванович, нікому не потрібні?! – кашлянула Лопата, підійшовши до гурту.

– Ні!!! – гаряче заперечив Лесик, відчуваючи ласкаве муркотіння свого маленького друга Кузі, – Як би не ви…

– Робота замість мене вже змайстрував?

Хлопчик обернувся. Двірник Петро Іванович стояв поряд й посміхався у вуса.

– Двірники незамінні! – посміхнувся й собі Лесик. – Не все те золото, що сяє…

ВИШНЯЧОК

Темної-претемної ночі садком крались Будяк з Дерезою. Вони вже занапастили кілька городів, які раніше щедро дарували людям і помідори, й огірки, й запашні дині та солодкі кавуни. Та ці двоє ледащ зробили з плодоносної землі пустку, бо самі нічого не могли дати людям. А тільки те й робили, що живились за чийсь рахунок. Тепер Дереза з Будяком зупинились біля Вишнячка.

– Здоров, приятелю, – Дереза обійняла Вишнячка.

– Мама сказала, що вже потрібно спати… – позіхнув Вишнячок.

– Ти що, маленький?! – зневажливо кинув Будяк.

– Ні! – гордо випнув гілля Вишнячок. – Та мама сказала, що раненько потрібно встати, зустріти бджілок…

– Великий, а маму слухає! – зареготав Будяк.

– Й для чого тих капосних бджілок стрічати? – хіхікнула й собі Дереза.

– Щоб вони позбирали з моїх квіточок пилок, і тоді мої ягідки будуть солодкі-пресолодкі… Так мама каже.

– Пішли звідси… – цвіркнув крізь зуби-колючки Будяк.

– А за садком – поле, а там скільки цікавого… – Дереза зневажливо відвернулась від Вишнячка.

– Пішли… – смикнув Будяк Дерезу. – Про що можна розмовляти з боягузом – мамуськиним синком…

«Я не боягуз і не мамуськин синок!» – хотілось крикнути Вишнячку. Та йому стало так прикро, що на його листочках з’явились вологі краплинки.

– Почекайте, я з вами… – він побіг наздоганяти Будяка з Дерезою.

Бджілки таки прилетіли вранці та ніде не знайшли Вишнячка. Хоч його й довго кликала, розгойдуючи віттям, мама Вишня, син не відзивався. Пройшов один дощик, за ним другий, третій. Сонечко прокидалось й, находившись за день, знову вкладалося спати. Дні змінювались ніччю, а Вишнячка все не було й не було. На гілках мами Вишні нав’язалось багато червоних ягід, коли нарешті одного дня з’явився синок. Його віття було поламане, листочки поскручувались, а поодинокі ягідки зморщились.

– Де ти був, синочок? – запитала крізь сльози мама Вишня.

– Я грався з Будяком і Дерезою. Бо я не маленький і не мамуськин син, як вони казали! – зарюмсав Вишнячок. – Спочатку було так весело… Мої друзі все просили напитися моїх соків… В моєму стовбурі їх було так багато. Та скоро я став зовсім сухий. Вітер погнув моє віття. А мої ягідки виявились гіркими. Й один чоловік, спробувавши їх, розлючено зламав мені гілку… Дереза й Будяк втекли від мене…

– Це я, мабуть, винна… – мама Вишня пригорнула до себе синочка. – Не догледіла, хоча й навчала, як себе поводити… А ти, синку, погано слухав мої поради!

З її ягідок бризнув солодкий сік, обволікаючи Вишнячка.

Раптом листячко на Вишнячкових гілках зазеленіло, віття розпрямилося. Він відчув, як стовбуром знову тече його сила. Й навіть гіркі ягідки стали солодкими-пресолодкими.

Бо материнська любов справді чарівна.

БОЄЦЬ З ПОЗИВНИМ «КОБЗАР»

Матір Тараса померла. Приїхала з київського Майдану застуджена, злягла і більше не встала. Померла як раз тоді, коли почалася війна (чи, як зараз кажуть по телевізору – ООС – Операція об'єднаних сил Збройних сил України).

Тарасові мами не вистачало. Не вистачало її теплих рук, дбайливих дотиків, тихого голосу. А ще – не вистачало вечірніх читань маминої улюбленої книги «Кобзар».

Мама багато розповідала про автора таких співочих і таких могутніх віршів – Тараса Григоровича Шевченка. Від неї Тарасик дізнався, що мама захоплювалась творчістю цього поета з дитинства, тому імена своїм діточкам дала такі ж, які були у Шевченківської родини, адже старших братів звали Микитою та Йосипом. А самого Тарасика назвали на честь великого Кобзаря.

Хлопець так звик до вечірніх читань, що тепер почувався чи не хворим – йому не вистачало тієї дружньої атмосфери, що панувала в родині.

Батько сумував недовго – привів нову жінку. Він сподівався, що в домі буде дбайлива господиня. Аж ні. Їй був байдужий і Тарас, і його старші брати та й сам батько наприкінці- кінців. Жіночці були потрібні лише гроші. Вона працювала на базарі і ввечері із захватом розповідала, скільки заробила та кого їй вдалося надурити.

Тарасові було гидко її слухати. Бо мама навчала, що брехати й ображати людей – то недобре.

Братам було легше. Вони постійно пропадали на роботі. А потім повідомили, що разом збираються йти захищати Україну від загарбників.

Пішли й пропали… Батько дуже хвилювався, писав якісь листи, кудись телефонував. І щодня лаявся з мачухою, яка зовсім не звертала уваги на його клопоти. Незабаром батька не стало – не витримало серце…

Одного вечора Тарас слухав по телевізору новини з ООС, і виявлялося, що пропав – це не загинув, а потрапив в полон. Отже, є шанс відшукати братів…

Він намагався звернути увагу мачухи на повідомлення, але вона байдуже відмахнулася:

– Навіщо всяку дурню слухати? Краще лягай спати, бо завтра вставати рано. Підеш завтра зі мною на базар торгувати! – і вимкнула телевізор.

Вночі Тарасові не спалося. Пригадав, як мама розказувала біографію Тараса Григоровича Шевченка. Як хлопчик пишався, що він – теж Тарас Шевченко! Адже, крім імені, щось схоже і в їхніх біографіях.

Ну от, наприклад, Тараса Шевченка у восьмирічному віці батько віддав до школи, до кирилівського дячка-вчителя. Так і Тарасика батьки привели до школи у вісім років. Треба б було раніше, але він часто хворів, от і затримався із наукою.

Коли Тарасу Григоровичу Шевченку виповнилося дев’ять років, померла мати. Так і в Тарасика мама померла! Правда, йому вже десять, але ж…

Батько поета одружується вдруге на Оксані Терещенко, а батько Тарасика – на Оксані Тарасенко.

І брати поета та Тарасика – на ім’я Микита і Йосип!

От і скажіть, що див на світі не буває. Ще й як бувають! Бо, інакше, звідки такий дивний збіг?

Роздумуючи про це, хлопчик не зчувся, як поснув.

Наступного дня мачуха примусила хлопця йти з нею на базар, щоб було кому виконувати її доручення. Жінка безжально ганяла Тарасика за товаром,  за кавою та гарячими бутербродами, примушувала підмітати навколо свого торгівельного місця та запрошувати людей до купівлі товару.

Так тривало аж до смерку. А потім, коли вони вже відвезли товар на склад і проходили широкою площею, побачили старий мікроавтобус. До міста приїхали волонтери, котрі збирали допомогу бійцям ООС. Багато людей несли звідусіль хто що міг. Тільки мачуха нічого не дала, цвіркнувши крізь зуби:

– Його брати на панщину ходили, поки лоби їм поголили…*

– І нічого Микиті з Йосипом не голили! – крикнув Тарас. – Вони пішли захищати Україну, як моя мамка на Майдані!

– І це дяка за  моє добро та ласку! – мачуха дала потиличника Тарасу.

Мікроавтобус волонтерів з розкритими дверима стояв поряд. І коли мачуха відволіклась, пояснюючи старій жінці, що нічого давати не треба, бо то не волонтери, а якісь дурисвіти, Тарас тихенько прошмигнув в авто.

Рішення з’явилося одразу, як хлопчик побачив суворі й сумні обличчя двох чоловіків у плямистому строї. Тарас вирішив їхати з волонтерами, а там вже все з’ясується: і де брати, і як їх визволяти. Є ж на світі добрі люди, вони підкажуть… Хоча тікати з рідного дому – погано, та вже нічого хлопчика там не затримувало: від хати,  де ніхто тебе не чекає і не любить, віяло чужиною… Треба було визволити і повернути братів, щоби їхня домівка знову стала рідною…

Тарас зачаївся серед численних ящиків та пакунків. Він почав уявляти, як він зустрінеться з братами, й задрімав.

Тарас прокинувсь від грому. Визирнув тихенько у вікно. Надворі сутеніло, й десь попереду щось голосно грюкало. Але то був не грім, то стріляли гармати й переляканими собаками тріскотіли автомати. Раптом гримнуло десь під машиною. Тараса обдало жаром і підкинуло.

Коли хлопчик розплющив очі, то побачив якусь дівчину. Підняв голову, роззирнувся й побачив на дорозі перекинутий догори колесами мікроавтобус, на якому їхав… А сам він лежав далеко від машини.

– У сорочці народився… – тихо зронила дівчина. – Тебе вибуховою хвилею викинуло…

– Ти хто? – запитав Тарас.

– Марічка Петренко… – дівчинка перейшла на шепіт. – Тільки тепер треба казати Пєтрєнко…

– Чого це? – здивувавсь хлопчик.

– Бо я в ДНР** живу.

– А я – Тарас Шевченко. З України!

– Тихіше… – цикнула дівчина. – Пішли звідси скоріш… – вона допомогла Тарасу звестися на ноги. – Зараз мій вітчим – дядько Микола з друзяками прискочить. Вони ополченці…

– Терористи тобто?

– Це на Україні… А тут їм все можна… Це він, мій дядько, міну поставив. Грабоне добре твій бусік. Дуже вже гроші любить…

– Як і моя мачуха… – зле кинув Тарас. 

Вони пішли рідкою посадкою, щоби з дороги їх не було видко.

– А ти чого поночі вештаєшся? – запитав Тарас.

– Від бабусі іду з України, щоб дядько Микола не знав… А в нас вже є аж два Шевченки – Микита та Йосип.

– Як це? – зупинився Тарас. – Це ж брати мої…

– Дядько Микола їх з Іловайська привіз геть поранених. Підлікував трохи, тепер хоче викуп за них з родичів зідрати… йому аби гроші…

– Тобі теж гроші? – стиснув кулаки хлопчик. – Ти хочеш і мене здати?

– Дурень… – шморгнула носом дівчина. – Мій тато на Майдані загинув, і щоб я… Ти думаєш, що ми всі тут… – Марічка шо сили штовхнула Тараса в груди й заплакала.

– Моя мамка теж після Майдану померла…

Вони підійшли до крайнього будинку  села, що вирізнявся багатим родичом серед бідноти.

– Це все дядько Микола тягне та тягне…

В дворі загавкав великий собацюра. Та почувши Марічку, змовк. Дівчинка провела хлопця до міцного хліва.

–   Навіщо ми до корови? – не розумів Тарасик.

–   Цить! Ми не до корови, до братів твоїх…

Марічка, засвітивши ліхтарик, потягнула за собою хлопчика. Той зупинивсь, вражений:  біля стіни сиділи його брати. Микита із рукою, перев’язаною якоюсь брудною ганчіркою, а  Йосип – із замотаною якимсь ганчір’ям головою.

–  Братики! Ось ви де! Я таки вас знайшов, знайшов! – скрикнув хлопчик. – Я вас визволю!

–  Тихо будь! – налякало шепнула дівчина. – Не дай Боже, хтось з бійців почує… Ох, здається ці душогуби повертаються! – вона швидко зачинила двері і потягла хлопчика за хлів, і вони причаїлись у затінку.

Ворота розчинилися, і на подвір’я влетів битий джип. Через відкрите вікно було видно кілька бійців з автоматами. Не встигла машина зупинитися, як вони почали вистрибувати з машини. Чоловіки збуджено переговорювалися, реготали. Потім – підкорюючись впевненому сердитому басу («Мабуть, то дядька Марічки» – подумав Тарас), подались до хати. У вікнах враз спалахнуло світло.

– До ранку пиячитимуть, – зронила Марічка. – Перемогу обмиватимуть…

– Перемогу?! – стиснув кулаки Тарас. – Там же люди загинули, а вони не військові, просто волонтери, що людям допомагають! Ми заблукали, мабуть…

З будинку долинула музика, лайка, співи.

Марічка і Тарас підібралися до хлібу, тихо відкрили двері.

– Пішли… – хлопчик допоміг звестись на ноги Микиті та Йосипу.

– Куди? – не зрозумів Микита.

– Не вік же вам в неволі мучитись…

– А ти вмієш кермувати? – здогадалася про наміри Тараса дівчина.

– Трохи… – знітився Тарас. – Та й більше нікому…

Коли всі троє Шевченків сиділи в машині, Марічка вмостилась поряд із Тарасом, що сидів за кермом.

Хлопчик здивовано подививсь на неї.

           – Я проведу, там міни, без мене ви не проїдете…

Серце Тараса закалатало, та двигун запрацював тихо: його буркотіння приглушила музика з будинку.

Джип із вимкненими фарами котив путівцем. Тарас, напружуючи останні сили, крутив заважкий для нього бублик керма, а Марічка, присвічуючи ліхтариком, вказувала дорогу.

– Он за тою тополею вже Україна… – показала дівчинка рукою.

Тарас зменшив швидкість.

– Щасливо! – дівчина на ходу вискочила з машини.

Командир батальйону з позивним «Явір», знайшовши в УАЗі карту мінних полів, ніяк не міг повірити Тарасу і його братам, що їм допомогла втекти пасербиця ватажка терористів на прізвисько Жлоб. І що Тарас майже двадцять кілометрів сам вів машину. А коли повірив, то всупереч інструкціям та правилам, залишив Тараса в батальйоні. Тарас ходив навіть до школи в прифронтовому селі.

І тільки командир знав, що грізний боєць з позивним «Кобзар», від віршів якого в бойовиків наливались очі ненавистю, всього-навсього – маленький хлопчик.

Брати Тараса – Микита та Йосип, щойно підлікувавшись, хотіли знову йти до лав ООС (хоча строк їхньої термінової військової служби вже закінчився). Та за станом здоров’я стали волонтерами і разом із молодшим братом наближали звільнення Батьківщини – і всієї великої країни, і маленької батьківщини, де народилися. Де жили, живуть і будуть жити ось такі маленькі, але відважні «Кобзарі».

Ой сину мій, сину,

Моя ти дитино,

Чи є кращий на всім світі,

На всій Україні!

Нема кращого й не буде.

Дивуйтеся, люди!

Нема кращого!.. А долю...

Долю роздобуде.***

_____________________________

* З вірша Т.Г. Шевченка «Якби ви знали, паничі».     

**ДНР – Донецька народна республіка – невизнане та самопроголошене терористичне  утворення, встановлене польовими командирами і проросійськими політичними лідерами сепаратистів на окупованій Російською Федерацією території окремих районів Донецької області України.

*** З вірша Т.Г.Шевченка «Сова».