Любов
Сердунич
Вірші
ДЛЯ
ЩАСТЯ
«Для щастя
треба не
багато»
А мені
для щастя
треба так
багато!
Щоб
було
святково –
й на душі у
свято,
Щоб
було
натхнення
для труда у
будень,
Щоб
Вкраїна –
вільна! Щоб
всміхались
люди.
А в
житті
своєму
треба для
спонуки,
Щоб
горнулись
щиро діти і
онуки,
І
завжди –
щоб пісня
вічна
всенародна,
Щоб
були
чесноти
українські
в моді.
І щоб
вічне
Сонце, і
погідне
небо.
Бо мені
для щастя
так багато
треба!
Й за
столом
святковим
було тісно
сісти.
Й щоб
були при
владі
націоналісти.
* * *
І
встають на
захист
Неньки
охоронці-вої.
Йде
священна
оборонна з
ворогом
війна.
Стогне
небо понад
нами
українським
болем.
На
прострелену
Вкраїну
суне
сарана.
Вічний
кате-супостате,
що ж тобі
все мало?!
Захлинишся
ж ти рудою!
Клята
сатана!
Гонор твій,
хребет
зламаєм,
спинимо
навалу!
Захисна
йде,
Вітчизняна
з москалем
війна.
Славний
вою, будь
героєм і
нахабних
вкоськай!
Це тобі
«Героям –
слава!»
дружно так
луна.
Витравимо
гнид
вкраїнських
і вошей
московських!
А поки
що йде
Визвóльна
(не «АТО»!)
війна!
МІЙ РАЮ
Мій раю,
моя
земле-Батьківщино!
Одна ти
у душі, одна
– у мріях.
Мені ти
– і
кінцівкою,
й почином,
І
світанкуєш
у мені, й
зорієш.
Землице
рідна,
ненько-берегине,
Мене
голублять
квіти твої
й віти.
Як
ми разом,
Вітчизно, –
ти не
згинеш.
Обожнюю
тебе,
найкраща в
світі!
Не
найманець,
не найда, не
нувориш –
Оце,
мабуть,
найбільше
маю віно.
Як тú
про мене,
земле,
заговориш,
Як’
наді мною
визріє
барвінок?..
СІПАЄ
СЛОВО…
Сіпає
слово,
пульсує,
почуте,
промовлене.
Порухом
віддає в
кожен
нерв
(щось та
значить
це!?.).
Висповідатись
перед
світом
спішить,
молене
і не
молене.
Виокремиться
думка із
нутра
вулканічно-гарячого.
Може,
стихне той
біль,
як’
його
прокричиш,
прошепочеш?
Може
стати і
більшим:
світ не
завше
вбирає
болі.
Свíтові
ще ніхто не
вгодив...
Маєш
див –
то не
думай, щó
сей світ
хоче.
Як’
ярієш –
ярій!
Як’
болить-пульсує
і сіпає –
сам
собі
зализуєш
рани...
ЩАСТЯ
Воно –
як стимул
жити, як
рушій,
Та
завше – не
віддільне
від
родини.
Птах
щастя в’є
гніздо
лише в
душі.
Його не
міряй
статками,
мій сину.
Знай, що
воно –
тендітне й
не тривке.
Виборюй
щастя
чесно й
одержимо.
Воно –
не спадок і
не
дар-букет.
Бо
щастя
треба
просто
заслужити.
ДОПОМОГА
ІЗ
В’ЯЗНИЦІ
(За
народною
смішинкою)
Побивається
матуся
ревно і
невпинно:
Посадили у
в’язницю
єдиного
сина,
Бандерівця.
Пише
ненька
листа у
в’язницю
Синочкові,
а їй сльози
не
спиняють
литись:
«Я
стара,
недужа,
синку,
помочі не
маю.
Журюсь,
хто ж мені
весною
город
прокопає».
І
отримує
від нього
відповідь
належну:
«Як
копатимете,
мамо,
будьте
обережні:
Лише
зверху,
полегенько,
не глибіть
до споду.
Там у
мене
кулемет
закопаний
в городі.
І
пильнуйте,
щоб не
встрілось
вам
жодного
гада.
Вибачайте,
матусенько.
Сповніть
цю
пораду!».
Знов
невдовзі
пише
ненька
синові в
в’язницю:
«Дякую!
Мені в
городі не
прийшлось
трудитись:
Після
твого
листа,
синку,
наїхало
люду
Зі
зброєю й
заступáми
– й стільки
було
труду!
Весь
город
перекопали
– не
знайшли
нічого.
Злі,
поїхали в
район. Ну й
хвалити
бога!..».
А
бандерівець-синочок
їй
відповідає:
«Вибачайте,
матусенько,
більше
тайн не
маю.
Чим я
зміг, тим
допоміг
Вам, люба
моя
ненько.
Тож
садіть вже
бараболю
самі
помаленько».
СЛАВА
УКРАЇНІ!!!
* * *
Яка
різниця, щó
я хотіла (і
чи хотіла)?
Перевіряй
мене діями,
словом і
тестом.
Читай
мене так,
щоб
температура
твого
тіла
Зріднилася
з
температурою
мого
тексту.
Хай
навіть
хтось і
поцупить
рядок чи
ідею –
Я
правду –
люблю, а
вони –
побояться
правди.
Нашлю (я
ж – відьма.
Цссс!..) День
Номер
Дев’ять
(Ти
знаєш, щó
це…) й
поцупленому
будуть не
раді!
Я вся –
така, як
озвучую, а
харизма –
Набуте:
несни,
самота,
вороги,
депеші…
Читай
мене –
поміж
рядків про
війну й
Вітчизну,
Але
зрозумій:
Батьківщина
для мене –
перше.
* * *
Не там,
де сонце ще
квітне
Й мета
виобразнює
цілі,
Літа
передбабине
літо,
Жита
перейшли
вже у
хліб’я.
Отак на
краєчку
N-ліття
Зримовують
свіжість
ранки
З
руновища
стиглих
яблук,
З
відлунь
липневого
скипня,
З
відунок
мольби-молитви
І з думи
отерплого
серця.
В
задуманім
мареві
саду
Зайдуть
непогрішні
чола
За ту, за
єдину,
днину,
За тайн
непробутніх
вервечку
Не там,
де сонце ще
квітне
Й літа
передбабине
літо…
* * *
Я –
тільки
хвиля,
Котра
хвилюється
і б’ється.
Ти –
тільки
берег,
Що
даленієш,
мов міраж.
Навіялось,
лишилося
на серці…
І душу
заміта
січневий
сніжний
шарж.
А я тебе
люблю.
Люблю…
Востаннє.
Хранилище
душі,
любови
хран.
Твої
світлини
обпалю
вустами…
А від
сльози –
стежинка,
наче
шрам…
Я ЙШЛА В
НІКУДИ
Посеред
зрілости,
посеред
решти,
Де пік
відчáю й
луною: «Де ж
ти?»,
Де
спомин-мрія
остудить
груди, –
Тінь
силуетом. Я
йшла… В
нікуди?
Де
передрання
– арбітром
дневі,
Де
невсипущий
пульсує
нервик,
Посеред
буднів й
скраєчку
свята –
Я йшла у
біль твій –
й свого
багато.
Почуй!
Озвися! Ти ж
був! Ти ж –
дишеш!
Я не
блаженна:
люблю… Так
вийшло…
Я йшла
в… нікуди…
Й ще
двоголоссям
Луна
озвалась:
«Те все
здалося…
ось я… ось
я…»…
