Ольга Полевіна, Олександр Архангельський. В вікно втікають тихо вечір з ніччю

8. Ольга Полевіна, Олександр Архангельський. В вікно втікають тихо вечір з ніччю

Ольга Полевіна, Олександр Архангельський.

В вікно втікають тихо вечір з ніччю

Макс задумливо дивиться у вікно. Простукали асфальтом каблучки, і він провів поглядом незнайомку. Сонце сідає, усе навколо залите червоним відблиском. Макс заплющив очі, позіхнув і зручно вмостився на широкому підвіконні.

Мені вечорами сумно: щось закінчилося і більше не повернеться. Пройшов день. Ще один день... А йому, котові, все одно: він і не підозрює про вічність, яка чекає на нас попереду...

Дурманить запах акації, – немов розлили духи. Я жадібно вдихаю тонкий аромат і з сумом думаю, що ще кілька днів – і розкішні грона пожухнуть, і двірники почнуть змітати опалі пелюстки... А зараз височенні дерева білосніжні й ароматні. Я більше люблю цвітіння акації, ніж вишень-черешень. Вона пахне.

Кажуть, індіанці носили з собою крихітну посудину з ароматичною олією і в щасливі моменти вдихали її запах. Потім, щоб усе згадати, їм достатньо було знову вдихнути його. І не треба ніякого альбому з фотографіями: відкоркуєш – і все оживає…

Запах, напевно, основа всього. Для Макса – уже точно. Безліч інформації. Акація його не хвилює, а ось футболка Сергія – саме те. Годину тому він стояв над нею і вдихав запах майже так само, як я ґроно акації.

Сумує. Він обожнює Сергія. Мене – не так. Я для нього – засіб існування. Коли він бачить мене, у нього починає вироблятися шлунковий сік, як у собаки Павлова. Відразу треба годувати, інакше спокою не буде. Почне розчулено заглядати в очі, дефілювати переді мною, натякаючи, що непогано б у кухню піти... Я, внутрішньо вмираючи від сміху, роблю вигляд, що не розумію. Тоді він переходить від натяків до прямого впливу, і не відповісти на його заклик неможливо, навіть коли стоїть глибока ніч.

– Ненажера, – кажу я і підводжуся. Він радісно біжить попереду, розуміючи, що домігся свого.

Власне, через Макса я і сиджу самотньо травневого вечора. Його не можна ні залишити, ні взяти з собою. Макс – старий, йому двадцять років. І всі ці роки він не знав інших істот, крім нас із Сергієм. Він, напевно, думає, що ми такі ж коти, тільки великі й лисі. Хоча... Одного разу, у його далекій молодості, я привела йому подружку – витончену зеленооку пантеру. Макс грізно гарчав, бігав навколо неї, зображуючи лева. А вона презирливо відвернулася, закинула довгу задню ногу за вухо і пройшлася язиком по шерсті. Макс оторопів від такого нахабства і, утупившись в неї, замовк. А вона – увага! – зовсім по-людськи, по-жіночому – на секунду зупинилася, підняла голівку і подивилася на нього. Можу поклястися, що усміхнулася – по-котячому. І знову зайнялася собою, не звертаючи уваги на цього недотепу, який бігає навколо неї...

Так нічого в них і не вийшло. На ранок я відпустила кішечку, а Макс якось перестав співати березневі пісні... У всякому разі, більше таких клопотів він нам не доставляв. Виявився однолюбом...

Сергія любить. Кидається назустріч, як собачка. Лізе на руки і вимагає ласки. Працювати неможливо. Лягає на мишку, треться підборіддям об кут екрану ноутбука, ходить кресленнями і скидає на підлогу все, що лежить на столі.

А зараз дивиться одним оком: а раптом Сергій з'явиться на горизонті? Але це простукали каблучки незнайомої жінки...

І я сумую за ним. Діти купили квартиру без ремонту, а оскільки вони обоє краще розбираються в старофранцузькій літературі Провансу, ніж у системі водопостачання, батько поїхав до них – керувати і направляти бригаду будівельників.

Вони поки що туляться у батьків невістки, сплять на підлозі, перечікуючи ремонт. Там тільки нас з Максом не вистачало... Юрчик, мій шістнадцятирічний онук, зрадів би нам, але цей старий склеротик Макс частенько забуває, де стоїть його тазик з піском, і часто до тонкого запаху акації домішується гострий котячий дух... Правда, він ще жодного разу не переплутав місцезнаходження мисочки з кормом, тож у мене закрадається підозра, що він просто симулює деменцію.

Щось є в цій теорії запахів... Я, поклавши руку Максові на спину (він поки що не заперечує), сиджу біля відчиненого вікна. Дивні бачення пробуджує цей запах... цей захід... цей ковзний перехід дня у вечір...

...Тоді теж був кінець травня. Він зірвав гілку акації і простягнув її мені. Я занурилася в неї обличчям. Він дивився на мене і посміхався. І очі в нього були щасливі і сумні одночасно. Як таке можливо? Щасливі і захоплені, щасливі і радісні – так!

Але в нього саме – щасливі і сумні...

...Юрчик навчав мене поводитися з комп'ютером.

– Ба, а ти молодець! Січеш! – захопився він, коли я самостійно набрала текст і зберегла його. І навіть потім вийшла в Інтернет, знайшла фільм і змогла його додивитися.

– А ти думав! – у тон йому відповіла я. – Думаєш, якщо стара перечниця, то не зможу освоїти це залізо?

– Хіба ти стара, ба? – заперечив він. – Ти гарна. Навіть ще каблуки взуваєш. І джинси тобі йдуть.

– Атож, – погодилась я. – Мені п'ятдесят вісім. Але ніхто не дає більше п'ятдесяти семи...

Юрчик розреготався і поплескав мене по плечу.

– Ну, ба, ти, як завжди!.. Твій фірмовий гумор!

– А тепер Фейсбук мені встанови.

– Однокласників шукати будеш? – хихикнув він. – Не занадто сподівайся: навряд чи твої однокласники вміють працювати на комп'ютері...

– Тихіше! – повела бровою я, – зелень, а туди ж! Думаєш, ви, юні, найрозумніші? Я вже давно забула те, чого ти ще не знаєш!

...Злукавила. Нічого я не забула...

Макс згорнувся клубочком на підвіконні та й заснув. Хвіст не поміщався: раз у раз сповзав, і це йому заважало спати.

Я не втомлююся ним милуватися. Які б пози не прийняв цей кошлатий тиран, – він завжди гарний, витончений, завжди хочеться згребти в оберемок цю купу вовни, потискати, заглянути в бурштинові очі і побачити в них майже людське розуміння.

Розуміння? Чи зрозуміють мене ці два однолюби – Макс і Сергій?..

Бо вчора у Фейсбуці я знайшла його.

Слава Інтернету!.. Слава Юрчику, навчив мене всім тонкощам блукання Гуглом, розширив мій світ, який подарував мені всі фільми, які я забула або не подивилася, усі місця на землі, куди я ніколи не поїду, усіх друзів, про яких тисячу років нічого не було чути!..

Серед друзів моєї забутої подруги Юльки, яку мені вдалося знайти в мережі, яка вчилася разом з нами, яка швидко вийшла заміж і подалася в теплі країни, мені недоступні, я знайшла його... Фотографія профілю х-річної давності, але пізнаваний.

А свою фотографію я не виставляю. Замість неї – квітучі маргаритки. І ще – вірші. Колись вони мене вразили.

Це вінок сонетів. Книжечка загубилася з роками, але вчора я знайшла їх в Інтернеті.

В вікно втікають тихо вечір з ніччю,

просочуючись крізь портьєри шовк.

Без суєти у владу входить вічність,

різноголосий шум пташок замовк.

Масив дерев – немовби пляма темна,

що таємниче небо відтіня.

І уляглися клопоти душевні

і біди, що терзали серед дня.

Стягнулись хмари вже на горизонті

і на нічліг пішли у сяйві зір.

Звонар не забаривсь – взяв восьму ноту .

Зачарувались і людина й звір.

Лиш тиша, й супокій… Та тільки вітер

прошелестить легенько в соннім вітті.

Вчора я написала йому: «Здрастуй...».

А сьогодні він мені відповів: «Гретхен? Невже?!».

Упізнав – за віршами...

Запах акації не обдурив: вдихнула його – і все ожило...

...Це був наш другий рік студентства. Коли вступали, здавалося, що так довго чекати випускного. А коли він наблизився ще на один рік... Незабутня, неповторна, особлива пора... Ці аудиторії, ці коридори, ці стіни... Ці обличчя!.. Незабутні обличчя. Лики молодості. Студентство – особлива країна, і час там тече поза законами Всесвіту. А коли майже шкірою відчуваєш, як плине цей час, починаєш помічати такі деталі, на які раніше й уваги не звернула б! Надвечірнє світло в актовому залі... Залиті сонцем аудиторії на другому поверсі... Там я сиділа за другим столом біля вікна, і Юлька сказала мені:

– Рито, один хлопець з фізмату питав про тебе.

Я здивовано підняла брови:

– З фізмату? Я там нікого не знаю...

Філологи більше дружили з музикантами: у тих був окремий корпус, з вікон якого долинали звуки різних інструментів (Що це? – Баян. – Правильно! А це? – Піаніно. – Точно. – А це? – Виття собаки в місячну ніч. – Неправильно! Це Славік Томський розучує хорові партії...). І в музикантів були приголомшливі вечори! Спочатку – вистава (називається «капусник»), потім танці. Усі мої студентські романи починалися саме там. А ось «фізики-романтики» нас не цікавили.

– Андрієм звати. Боксом займається.

– Ще й бокс... Зовсім погано! – зітхнула я.

– Я тобі на перерві його покажу.

Велика перерва – двадцять хвилин – у середині дня для підкріплення виснажених сил, витрачених на вгризання в граніт науки. До цього часу і я не проти була погризти чогось не- філологічного. Ми з Юлькою пішли в буфет за пиріжками.

– Ось він, – непомітно повівши очима, шепнула мені вона.

Біля вікна стояв високий хлопець і поповнював витрачену енергію пиріжком зі склянкою чаю. Мені здалося, що він дуже голодний, і гаряче липке тісто, яким славилася наша їдальня, навряд чи його наситить.

Побачивши нас, він ледь не вдавився. Я відвернулася, щоб не бентежити. Прийом їжі – це щось інтимне, і не завжди свідок приємний. Голодному вовкові не до застільних розмов.

– Пішли, я познайомлю, – сказала Юлька.

– Нехай поїсть людина, – тихо сказала я. – Потім.

Але вона потягла мене до нього.

– Андрюхо, привіт! Це Маргарита, – представила вона мене.

«Андрюха», судорожно проковтнувши останній шматок пиріжка, хотів простягнути мені руку, але вчасно згадав про липке тісто і відсмикнув її.

– Кодова назва – Гретхен, – представилася я.

– Королева Марго, – посміхнувся він.

Мені сподобалася його посмішка – відкрита, сором'язлива, ласкава.

– Не дай Боже повторити її долю, – усміхнулася я. – Одна Варфоломіївська ніч чого вартує!

Він з розумінням посміхнувся. А Юлька розгубилася:

– Яка ніч?

– Варфоломіївська. Так називають ніч перед іспитом, – лукаво скосивши очі на мене, відповів Андрій.

Прийшла моя черга з розумінням посміхатися... А фізики, однак, ще й читати вміють!..

– У «Мирі» новий фільм іде, може, сходимо? – закинула вудку Юлька.

«Мир» – це наш кінотеатр, недалеко від альма матер. Сачкуючи пари, ми іноді відсиджувалися там на денних сеансах.

...І тут варто зробити ліричний відступ.

Коли Юрчик учив мене знаходити потрібні фільми, я проговорилася, що раніше було по- іншому.

– І що, ба, треба було стояти в черзі за квитками? – здивувався онук.

– А то! А черга іноді була величезною, вилася, як змія, від каси на вулицю. На вулиці люди стояли. І квитків не вистачало. Брали на перший ряд, що залишалося.

– І треба було ось так іти, діставати, потім знову приходити на сеанс?

– Це було чарівно! Перше побачення часто маскували під запрошення піти в кіно. Типу: «У мене є зайвий квиток»... Хлопець чекав біля кінотеатру. Ти підходиш, він картинно кидає в урну недокурену сигарету, яку курив, чекаючи на тебе... Нервував трішки: а раптом не прийде? Ну ось, прийшла нарешті! Ідемо у фойє. Там натовп. До зали ще не пускають – там закінчується попередній сеанс... Стоїмо, розмовляємо... Знайомих забагато, і всі січуть: вона з ним прийшла, значить, серйозно...

– Кошмар! Заради фільму?

– Не тільки. Це майже ритуал. І неважливо, що за фільм... Потім ідемо в зал, знаходимо свій ряд і місце. Там уже сидять. «Яке у вас місце?» – строго питаєш. Вони винувато встають і пересідають – через два крісла...

– Ба, що за дурниця? А поруч сісти не можна?

– Ні. Бо на ті місця могли прийти інші люди. Траплялося, один квиток помилково продавали два рази. Тоді білетерка розбиралася зі сперечальниками, розводила їх на вільні місця...

– Ба, не може бути. Що за нісенітниця?

– Потім гасне світло – і на екрані з'являються титри. І завмираєш від передчуття. І чекаєш: візьме тебе за руку чи ні. Якщо ні, то це побачення останнє.

Юрчик недовірливо хмикнув.

– А коли він, наче ненароком, бере тебе за руку, а ти її не забираєш, то фільм уже не дивишся. Робиш вигляд, що так цікаво, що не помітила, що рука в руці...

– А далі? – цікавиться онук.

– Це майже освідчення в коханні. Новий виток стосунків.

– А словами не можна було?

– Немає таких слів. Вони ще не народилися на цьому етапі...

Юрчик хитро посміхнувся.

– Ба, так... тепер теж кіно є. Правда, туди мало хто ходить. Воно інше. Окуляри видають – і наче ти теж береш участь... Піди подивися – тобі сподобається.

...У кіно ми пішли вчотирьох. Ми з Юлькою, Андрій з його другом з фізмату. Людей було багато, і між мною і Андрієм випадково сів цей самий друг. Так що це не могло вважатися першим побаченням...

А після сеансу якось так вийшло, що біля мене увивався друг Андрія. Я подумала, що Юлька все вигадала, щоб розіграти мене. Нічого він не питав і не збирався зі мною знайомитися... Я стала згадувати, чи не зганьбила себе, чи не наговорили зайвого.

Юлька була майстринею розіграшів. Одного разу вона сказала Милочці, що Сашко в неї закоханий, а Сашкові, – що Милочка тільки про нього й говорить. Потім ми зловтішно спостерігали за їхнім спілкуванням, адже кожен думав, що інший відчуває до нього якісь почуття.

Може, і мене вирішила розіграти?

Хоча... Після інституту Сашко і Милочка одружилися...

...А потім був той травневий день.

Ми жили на вузькій вуличці у двоповерховому будинку недалеко від інституту. Компанії студентів, які жили в гуртожитку, поверталися нею після пар. І було незрозуміло, проводжають мене навмисно або просто доводять до дому шляхом проходження.

Я вийшла на балкон витрусити мостини. Мама мало не вбивала мене за це, але я вперто і нахабно продовжувала своє. Коли її не було вдома. Тітка Фаїна, яка жила під нами, скандалила з цього приводу, мовляв, ваша Маргарита знову трусила нам на голову... Я тітку Фаю терпіти не могла з дитинства, тому з особливим задоволенням робила цей злочин.

Ось і тоді я, злодійкувато озирнувшись, зробила свою чорну справу і вже збиралася повертатися в кімнату, як побачила його.

Він повільно брів угору вулицею. У сумці вгадувалася пляшка кефіру. Я згадала, що він ходить на бокс, мешкає в гуртожитку. Уже близько восьмої вечора, а він тільки повзе до місця проживання, мабуть, з тренування... А що-небудь готувати сил немає. Тому – кефір і булочка зі шматком ковбаси або сиру...

– Андрію, далеко зібрався? – гукнула я його.

Андрій зупинився і здивовано підвів голову. Я, як королева, стояла на балконі.

– Ти тут живеш? – наївно запитав він.

– Треба думати... Піднімайся до мене. Квартира 8.

– Навіщо?

– Справа є. Допомога потрібна. Я вперше зварила борщ, але не впевнена, що вийшло... Потрібен доброволець.

– «Грибна людина?» – посміхнувся він.

– Ага! – закивала я, згадавши фільм, який ми нещодавно подивилися. Там один крутий латиноамериканський поміщик тримав спеціальну людину, яка куштувала гриби. Якщо вона не вмирала, – блюдо подавали панам...

Андрій завмер у нерішучості.

– Та не бійся, удома нікого немає. Але, якщо будеш баритися, то повернуться батьки і все з'їдять.

Він розсміявся і пішов у двір. Незабаром я почула його кроки на сходах.

– Ну, заходь, – відчинила я двері.

Тітка Фаїна піднялася на кілька сходинок, щоб подивитися, хто ж це і до кого направляється...

Андрій опустив сумку на підлогу і зняв курточку.

– Руки мив? – суворо насупившись, запитала я.

– Зараз, зараз, – розсміявся він і з удаваною покірністю почимчикував у...

...– Ба, а в тебе в дитинстві ванна була? – якось запитав десятирічний Юрчик.

– Бери вище! – розсміялася я. – У мене був титан!

– Титан? – перепитав онук. – Це хто – син Зевса?

Я розсміялася. Нещодавно розповідала йому міфи Стародавньої Греції – запам'ятав, порося!..

– Титан – це такий високий циліндр з водою, внизу якого топка. Розводиш вогонь, вода нагрівається, набираєш тазик... Потім включаєш душ. Треба так купатися, щоб вистачило всім гарячої води... У підлозі – отвір, куди вода витікає.

– Душова кабінка? – здогадався хлопчик.

– І кабінка, і умивальник, і туалет, і душ, і вогнище... Найцікавіше було з татом топити. Під дрова клали старі газети і підпалювали. Вогонь гудів, як у паровозній топці...

– Як у паровозній – що? – не зрозуміла дитина.

– Темна ти людина, Юрко, – сказала я тоді. – Нічого ти в житті не бачив... Якийсь жалюгідний гідробокс, душова кабінка... А в мене був – «танець вогню». Полум'я – прямо в будинку.

...Отже, Андрій відвідав ту саму «ванну», як з прононсом називав це дивне приміщення покійний дід. Але гість її оцінив – це ж не Юрчик! Андрій знав ціну таким «душовим кабінкам»!

– Щаслива! – сказав він мені тоді. – І вода є. А гаряча – теж?

– Взагалі-то так…

– У гуртожитку майже не буває гарячої води, особливо на нашому поверсі. А душова – у підвалі, але вона працює раз на тиждень, у так званий помивочний день.

Я подала йому чистий рушник. Забарившись довше, ніж треба, у ванній, він нарешті вийшов.

І відразу покращав! І я побачила, які в нього чітко окреслені губи...

Налила борщу в найбільшу – татову тарілку. Він обережно підніс ложку до рота і картинно закотив очі.

– Що? Уже?! Гриби не варила!

– Дуже смачно, – сказав він уже без гри. – Спасибі.

Я сиділа навпроти і дивилася, як він їсть. Бачила, що він намагається їсти повільно, чинно, але голод, звірячий голод, бере своє.

Я сиділа і дивилася, і дивна хвиля ніжності піднімалася в мені.

– А ти? – запізніло запитав він.

– Я вже поїла, – збрехала я. Мені не хотілося їсти – хотілося дивитися на нього...

Тарілка швидко спорожніла. Я схопилася, поклала на тарілку печеню з казана – вона була ще гарячою.

– Дякую, – ще раз сказав він і почав їсти, але вже повільніше.

– Що тобі батьки дають з собою? Наші після вихідних ледве сумки тягнуть з дому...

– Різне... Картоплю, капусту, варення... У мене мама ногу зламала, я через день додому їжджу – води наносити, дров, вугілля занести...

– Боксом займаєшся? – тихо запитала я, розглядаючи свіжий синець під правим оком.

– Займаюся... Чоловік повинен уміти себе захистити...

– А сьогодні дісталося?

– Так, трохи... Дрібниця, – посміхнувся він.

Відкинувся на спинку стільця і напівзаплющив очі. Мабуть, накотилася втома.

За вікном стемніло. Скоро повернуться батьки.

Андрій підвівся.

– Спасибі тобі. Усе було дуже смачно.

Він озирнувся: тільки тепер почав помічати навколишній світ. Щоки порожевіли. А я не могла відірвати погляду від його губ...

– В'яжеш? – кивнув він на незакінчена в'язання, яке мама залишила на підвіконні.

– Угу... «Маргарита за прядкою», – усміхнулася я.

– А це? Ти читаєш?

Він узяв у руки маленьку книжечку і прочитав:

В вікно втікають тихо вечір з ніччю,

просочуючись крізь портьєри шовк.

Без суєти у владу входить вічність,

різноголосий шум пташок замовк…

– Як гарно, – задумливо сказав він. – Я не надто люблю читати вірші, але, знаєш, поетам іноді вдається кількома рядками описати все, що в тебе на душі...

– Це вінок сонетів, діалог. Тут два голоси – чоловічий і жіночий.

– Ніколи не чув про таке...

– Я вперше таке читаю. Щось мерехтливе, що вислизає...

Андрій задумливо перегортав сторінки.

– Слухай, дай почитати?

– Бери. Тільки не загуби. Це рідкісна книжечка. Таку не купиш.

– Буде привід знову зустрітися з тобою! – посміхнувся він.

– А тобі потрібен привід? – усміхнулася я.

– Це буде ще один привід...

Він підвівся. Підвелася і я, щоб провести його. Він пройшов у коридор, надів курточку.

– Я піду? – чи то запитуючи, чи то повідомляючи, сказав він.

– Так, – відповіла я і на знак згоди кивнула головою.

Ми стояли в напівтемному коридорі і дивилися один на одного... Він повільно нахилився до мене. Я не відсторонилася. Посміхнулася. І він поцілував... мою посмішку...

Ми застигли, ледь торкаючись один одного губами. Я не обняла його, і він не зробив спроби притиснути мене до себе. Я відчувала на своїх губах його губи – і це було як потрясіння. Його тонко вирізані губи, гарячі, ніжні, як пелюстки квітки. І – відчуття чистоти.

Почулися кроки в під'їзді, і чари вмить розтануло. Він підхопив сумку.

– До завтра?

– До завтра, – машинально повторила я.

Мама зіткнулася з ним при виході з під'їзду.

– Це від тебе хлопець виходив? – поцікавилася вона.

– Так. З іншого факультету. Я його нагодувала.

Мама з розумінням посміхнулася і нічого не сказала.

Повернувся батько. Побачив свою немиту тарілку.

– Хто сьорбав з моєї чашки? – удавано грізно запитав він і весело розсміявся.

– У Рити був гість, – відповіла мама.

А я промовчала...

* * *

Це тільки на перший погляд здається, що підніматися вгору важче, ніж спускатися з гори. Тільки з роками, з набутим досвідом я зрозумів, що це далеко не так. Як би не було важко підніматися, у тебе є мета – ціла гора! І ти будь-що повинен досягти вершини! Ти важко дихаєш, обливаєшся потом, у тебе ломить спину, твої плечі притискає до землі, але ти вперто карабкаєшься вгору, впираючись руками в коліна, мало не рачки. І тебе штовхає пульсуюча думка: дійти, долізти, доповзти!.. І ти йдеш, лізеш, повзеш...

І нарешті – вершина! Утоми ніби й не було! Ти переможець! Ти підкорив гору, ти переміг себе, а це дорогого вартує!

Але, яким би не був солодким тріумф перемоги, треба спускатися. І раптово ти відчуваєш, як зрадницьки тремтять коліна, як вони дзвенять від напруги. Ти відкидається назад і буквально сунешся на напівзігнутих, і, щоб не зірватися, у будь- який момент готовий приземлитися на п'яту точку опори, адже внизу страхітлива крутизна, яка веде в чорніючу безодню... І з тебе злітає шарм переможця. Тобі так хочеться встати на карачки і задкувати вниз, руками і зубами чіпляючись за виступи. Тільки б не зірватися! – пульсує єдина думка...

Але ти продовжуєш спуск, згадуючи підйом, як неабияке задоволення, забувши, як ротом хапав повітря...

...Але тоді, у далекому минулому, я не знав цього, не здогадувався про тонкощі підйомів- спусків. Я просто стомлено повз у общагу з тренування. Саме повз, бо дорога вела вгору, і подолати перепад у кілька десятків метрів було справою досить непростою.

Пізніше, у гірських походах, я згадував ті переміщення вгору- вниз міськими вулицями і подумки дякував організаторам притулків за те, що ті розміщували їх у низинах, і тому втомлені мандрівники спускалися з некрутих гірок з почуттям полегшення, не замислюючись про завтрашній день, який разом з командою «Під рюкзак!» починався з підйому вгору. Але то буде завтра, а на сьогодні підйоми-спуски закінчилися, і можна завалитися на траву і витягнути втомлені за день ноги, вмостивши їх на рюкзак. Та гуртожитки й інститути будували не ті, хто знається на гірських походах.

Місто, де пройшла моя студентська юність, відрізнялося від мого рідного містечка: воно розташовувалося в улоговині, якою протікала річечка, що ділила місто навпіл. Покрите балками, ярами правобережжя великої ріки відрізнялося від рівного, як стіл, лівобережжя. За мільйони років ріка, під дією відцентрових сил Землі, що обертається, зміщуючись на захід, гігантською праскою вирівнювала природні складки місцевості. А місто розташовувалося саме на правобережжі.

Сьогодні мені дісталося!.. Працювати в парі з шульгою – не солодкий мед. А в Грині лівий прямий добре поставлений! Прикладеться – ніби кувалдою огріє!.. А в мене ще й тапочки ковзали. Ось і ходи тепер з бланжом під правим оком. І темні окуляри, як незмінний атрибут. А їх-то і не взяв з собою. Гаразд, на лацкані значок з боксерською рукавичкою красномовно вказував, що перед вами, дорогі співгромадяни, не босяк якийсь, а спортсмен! Хороший синець довго тримається! Щонайменше, місяць. Спочатку з припухлістю червоний, потім синій, пізніше зелений, який переходить у жовтий. Майже всі кольори веселки, тільки не по порядку.

Я брів вулицею, подумки смакуючи, як у гуртожитку, по пояс роздягнувшись, умиюся холодною водою з-під крана. Як я заздрив місцевим, які живуть у квартирах з ванною і гарячою водою! Усе в них є, усі блага цивілізації. І мати поруч, яка і форму випере, і обідом нагодує. А я, запиваючи кефіром, з'їм шматок ковбаси з булкою і завалюся спати. Хоча відразу заснути навряд чи вдасться. Знаючи свою надмірну старанність у тренуваннях, майже завжди доводив своє тіло до легкого дзвону, що вказувало на перебір у навантаженні. І тому доведеться до ранніх птахів дивитися в стелю і рахувати... до трьох, а іноді – до о пів на четверту. І слухати сопіння сусідів. Благо – молоді, які не хропуть. Зате перевертаються під скрип старорежимних ліжок з панцирними сітками. А вранці – ледве прокидатися і, наспіх проковтнувши залишки вечері, з гулом у голові йти на пари. Але це краще, ніж похмілля. Та все ж здоровіше.

«Андрію!» – почув я знайомий голос. Маргарита! Саме так – це її будинок…

…Ми тоді юрбою поверталися з кіносеансу. Дивно. Юлька говорила, що Марго, її подружка- однокурсниця, не проти познайомитися зі мною. І я був не проти.

З Юлькою стосунки складалися тільки приятельські, а об'єктом мого зітхання була інша. Ось тільки та, інша, не відповідала взаємністю. Утім, я не надто вже й намагався. У мене було чим зайнятися.

Юльку я запросив на танець на новорічному вечорі. Слово за слово – і довелося проводжати. Благо, жила недалеко від гуртожитку. Розмова не клеїлася. Я все ще був там, на вечорі, де Валентина танцювала з усіма, але тільки не зі мною. Саме тому я і запросив на танець цю окату чорнявку, яка впритул подивилася на мене, коли я проходив повз.

Юлька, мабуть, відчула мою ніяковість і скутість, тому й ішла на «піонерській» відстані, розповідаючи про справи в групі. Я мовчав. Мені просто не було що сказати. Біля хвіртки її будинку сухо попрощалися. Ніхто нікому нічого не винен.

Мені подобаються такі стосунки. Я не надто знав жіночу стать, досвіду спілкування з ними ніякого. Але що таке тяга до цих неземних створінь, мені було відомо!

Ох, ці жінки!.. Легкі, граціозні, одним поглядом можуть захопити або вбити наповал. Завойовувати їх? Навряд чи вийде. Хоч розбийся, хоч зроби сальто-мортале, – нічого не вийде. Але якщо вона захоче...

А чи захочу я? Я знав свою примхливу натуру. Якщо щось не по мені, то... Ні, ображати жінок – остання справа. Десь глибоко у свідомості зріла думка, що вони вибирають, це закладено природою. Але мужність шепотіла у вухо, мовляв, як же так? Фортеці беруться штурмом або облогою.

Штурмувати в мене не виходило. Проявляти силу треба в сутичці з рівним або сильнішим.

Інтригувати?

Тоді ще цим мистецтвом я не опанував. Не знав, що найнадійніший спосіб привернути увагу жінки, – прикинутися слабким, розпустити слини, мовляв, пропадаю, гину, і ти одна – мій порятунок.

Утім, і через багато років я цим безпрограшним засобом не користувався. Мені це просто було не потрібно. Потрібно інше. Духовна близькість і душевний контакт. Не можна сказати, що багато було таких контактів, але з Маргаритою був перший. Мабуть, яскравішого й не було. Може, тому що перший. Плюс юність. І весна. І ціла низка наступних вельми драматичних подій, які круто змінили моє життя. І не тільки моє.

А поки що був місяць травень, цвів бузок і акація.

– Андрію! – прозвучало, як грім серед травневого ясного неба.

– Моє вітання! Дихаєш повітрям?

– Вдихаю весняні аромати. А ти звідки? Куди – не питаю. Ледве ноги волочиш.

– Утомився. Прудкості немає. Розгубив.

– Голодний? Кефіром балуєшся?

– І ковбасою з булкою.

– А як щодо – борщику посьорбати?

– Воно б і нічого, але ж де його взяти?

– Тоді заходь. Пригощу.

– А чи зручно? Мабуть, ти не сама.

– Сама. Заходь. Восьма квартира.

Піднявшись вищербленими за роки сходами, я побачив Маргариту в розчинених дверях. Усім своїм виглядом вона випромінювала радість. І було незрозуміло, з приводу чого: чи то раділа моєму приходові (з чого б це?), чи то просто був хороший настрій. Надихалася свіжим повітрям, переповнилася ароматами бузку та акації. А там, дивись, і липа розквітне. Краса! Дихай на повні груди і радій життю!

– Проходь, не бійся, не вкушу, – удавано грайливо сказала Маргарита і помацала мій фінгал. – Ого! Я таких ще й не бачила.

– Ще надивишся, – зніяковівши, буркнув я.

Вона пропустила мене у вузький коридор. Проходячи повз, я мимоволі притиснувся до неї. І був пронизаний струмом дотику стегнами, грудьми. Які пружні!.. Зніяковівши, я відвів погляд від двох опуклостей, що проступали з-під майки. Без бюстгальтера – це точно. І це відкриття не покидало мене весь вечір, поки я був у Маргарити в гостях. Як я не намагався не дивитися на її груди, але нічого не виходило: це було сильніше за мене. Вони переслідували мене у «ванній» кімнаті – у дивному приміщенні з потворною металевою спорудою, що має назву «титан», з гусаком, який гордовито стирчав між двома кранами.

Мене бентежило, що після тренування мої аромати не надихнуть нікого, а надто – Маргариту, яка зараз здавалася мені неземним створінням.

Роздягнувшись до пояса, я старався особливо ретельно вимити пахви.

Вийшовши з ванної, я мигцем побачив на столі мрію голодного студента – повну миску борщу зі сметаною, тарілку картоплі з м'ясом і гірку хліба. Натюрморт завершував стакан компоту з пиріжком, який лежав зверху. В інший час я жадібно накинувся б на ці страви, але тільки не зараз. Уся моя увага, як і раніше, була прикута до Маргарити, вірніше, до того, що не залишає байдужим чоловіче плем'я.

Гарна в неї фігурка! Тонка талія, круті стегна, стрункі ноги, довга шия. Обличчя правильної форми, яке довершили красива лінія носа, чітко окреслені губи і сині-сині очі, що пильно розглядають мене. Усе їй гармоніювало: і зачіска, і майка, і штанці, які щільно обтягують стегна.

Але головне – погляд. Пильний, який вивчає і одночасно – випромінює теплоту, і обволікує. Був би я більш досвідченим, сказав би, що це погляд люблячої жінки. Але я був хлопцем недосвідченим. Раз у раз відводив очі, боячись зайвий раз ковзнути майкою, яка ховала безцінний скарб. Але як тут було втриматися від захвату придбання того, що саме падало в руки?!

Я щось говорив щодо борщу, смаку якого не розібрав, щось розповідав про матір, яка лежить у гіпсі зі зламаною ногою. Про те, що мені через день треба їздити додому, що батько теж нездужає... І ще про щось вельми несуттєве. Повз увагу пройшли вірші, які вона читала. І, щоб не ображати Маргариту, попросив книжку, аби почитати насамоті.

З режиму повного отупіння мене вивело Маргаритине: «Пора. Скоро батьки прийдуть».

Давно пора, інакше... А що – інакше?

Відтепер усе – інакше.

Світ став іншим. І відтепер ім'я йому – «Маргарита»...

Маргарита пройшла до дверей, і на виході я знову, ніби ненароком, притулився до неї. Руки самі знайшли її талію. Поруч з моїм було її обличчя – напіврозтулені губи й очі, які дивляться знизу вгору, ніби запитують: що далі. Вона потягнулася назустріч моїм губам – і я захлинувся від відчуття солодощі її губ. Її груди двома тугими узвишшями притиснулися до моїх грудей. Мені хотілося, щоб вона, як ліана, обвилася навколо мене...

З зусиллям відірвавшись від мене, вона прошепотіла: «Бувай!» – і відчинила двері. Я стрімголов кинувся вниз сходами.

Виходячи, я зіткнувся у дверях з жінкою і не пропустив її.

«Фу, невіглас», – долинуло слідом. І тут до мене дійшло, що це – Ритина мати. Схожа. Копія 20+.

Я подумки вилаяв себе. Це ж треба! Заслужити неприхильне ставлення людини, здатної зіграти вирішальну роль в житті дочки і мого теж.

Дорогою до гуртожитку я розмірковував про те, як познайомився з Маргаритою. Вірніше, як нас познайомила Юлька, сказавши, що її подружка поклала на мене око. Мене це заінтригувало: що за подружка? Чим це я їй сподобався? Мені здавалося, що це Юлька нерівно дихає в мій бік.

Подружка спочатку здалася ніякою. Темноволоса, невисока, спокійна. Нічим не примітна фігура. Може тому, що на ній був балахонистий, під горло светр грубої в'язки і штанці, заправлені в невисокі чобітки. А може, тому, що я сподівався побачити королеву в усій її красі?

– Маргарита, – сказала вона, подаючи руку і пильно дивлячись мені в очі.

– Гретхен? А я – Андрій, – відповів я і потиснув у відповідь її руку. Рука була м'яка, тонка, приємна, з легким потиском. Мені відразу сподобалося, що дивиться прямо, не відводить очей, руку стискує, а не просто манірно подає, як для поцілунку.

– Анрі? – вимовивши моє ім'я з прононсом, розсміялася вона, блиснувши рівним рядом білих зубів.

– Так уже й «Анрі»...

– Так уже й «Гретхен»...

І ми обоє весело розсміялися. Юлька мовчала в подиві. Напевно, не читала «Королеву Марго».

З першого погляду, з першого дотику я відчув, що Маргарита все робить відверто, не криючись. Усе в ній природне, без награності.

І одночасно я зловив себе на думці, що вона мене вивчає. І це йшло врозріз із її бажанням познайомитися. Скоріше навпаки. Виходило, що це я виявляв ініціативу знайомства.

Так і не привівши свої думки і почуття в логічний ланцюжок, я замовк і за звичаєм занурився в себе. Розмова явно не клеїлася. Але тут втрутилася Юлька, яка запропонувала ввечері компанією сходити в кіно. І, щоб було не нудно, запросити мого друга Володю. Я машинально погодився, до того ж вечір був вільним.

Вовчик, коли я йому сказав про це, охоче підтримав ініціативу. Кіно так кіно.

Подружок довго чекати не довелося. Нашвидку познайомившись, рушили в кінозал. Людей було небагато. Останній ряд «поцілунків» був майже порожній. Маргарита йшла першою, я слідом за нею. Але в останній момент Юлька відвернула мене якимось питанням, і Вовчик, обігнавши мене, сів поруч з Маргаритою. Юлька, ніби так і треба, пройшла і сіла між мною і Вовчиком. Я подумки вилаявся: хороший культпохід у кіно! Хороша Ритуля! Зголосилася знайомитися, а сама тримається так, ніби мене й немає. Гарний Вовчик – клеїться до моєї дівчини. Утім, я не встиг посвятити його в усі перипетії нашого культпоходу. Які тут образи?

Юлька раз у раз відволікала мене – чи то від перегляду фільму, чи то від тяжких роздумів. Я робив вигляд, що уважно дивлюся кіно, і вона врешті-решт відстала. Надувшись, теж утупилася на екран.

Після сеансу юрбою йшли додому. Веселі були тільки Юлька з Вовчиком. Вовчик явно клеївся до Маргарити, але та ніяк на нього не реагувала. Він припинив розпускати перед нею хвіст павича і, бачачи, що я відсторонився від Юльки, сам став загравати з нею.

Дійшовши до будинку Маргарити, холодно попрощалися і втрьох пішли до Юльчиного дому. Я подумки дякував Вовчикові за те, що він позбавив мене необхідності самому проводжати Юльку.

Ні наступного дня, ні в інші дні я не піддавався на Юльчині закидони щодо пройтися вчотирьох. Звільніть, дівчино, мене від таких походів! А ще на носі були відповідальні змагання, тому доводилося тренуватися мало не кожен день. Одним словом, не до любовних пригод, та ще й – учотирьох.

Зустрічаючись в інститутських коридорах з Маргаритою, кидав коротко: «Вітаю!». І намагався не помічати німого питання в її погляді і тому щоразу, побачивши її, прискорював крок – зображував крайню заклопотаність. А самого свердлила думка: чому? Чому покликала, чому відштовхнула? Ситуація не з приємних, особливо для мене – з моїм хворобливим самолюбством, із загостреним почуттям власної гідності. Ні, щоб підійти, поговорити, з'ясувати все, розставити крапки над «і». Адже було щось обопільне, і я це відчув. Але чому не було продовження?.. Я розумів, що тоді, у кіно, усе вийшло безглуздо. Я сам у всьому винен. Треба було пояснити Вовчикові весь розклад, проявити характер – і самому сісти поруч з Маргаритою, адже вона саме цього чекала. А я замість цього надув губи, зображуючи скривдженого...

Так, з таким характером далеко зайдеш...

І раптово – «Андрію!».

І все встало на свої місця. І ніби не було таємних образ. Дві рідні душі, які занадто довго існували порізно. І ні дня без зустрічей. Я став пропускати тренування, за що отримав від тренера прочухана. Лекції слухав неуважно: тільки й прагнув побачити її на перервах. Додому намагалися йти разом, для чого їй доводилося тікати від подруг. Особливо підозрілою стала Юлька. Зі мною віталася крізь зуби. Злилася. А за що, питається? Адже сама познайомила. Але мені було не до Юльки. У мене була Маргарита! І весь світ звузився до розміру її губ. Ми могли говорити без угаву, могли просто мовчки сидіти на лавочці. Або цілуватися до нестями в покинутому кутку парку...

* * *

Макс позіхнув, потягнувся, обернувся до мене. Час вечері. Пора годувати кошлату худобину. Нявкнув, нагадуючи, що пора...

Я з готовністю підвелася. Їжа для нього – основна радість життя. Не маю права це віднімати. Як там – «ми відповідальні за тих, кого приручили»? Якби ми не полонили його крихітним кошеням, він прожив би інше життя. Навряд чи таке довге, але набагато насиченіше. Бігав би на свободі, ганявся б за кішками, бився з котами, поки в одній з бійок не загинув би смертю хоробрих... А так – зніжена істота, мишей зроду не бачив, про кішок має найвіддаленіше уявлення... Пестять, годують, не б'ють, навіть коли напаскудить. Райське життя!.. Але за все доводиться платити. Що краще – любов і свобода в злиднях чи благополуччя?

Якби він міг відповісти!.. А втім... Звідки йому знати відповідь? Адже він ніколи цього не пробував...

А це – головне. Для всіх. Інакше й бути не може. Основний інстинкт – продовження роду. Щоб життя не припинялося – котяче або людське. І хай там що говорять – це правило для всіх. Жага любові. Очікування любові. Передчуття любові. Якщо вам хтось скаже, що його (її) це не цікавить, не вірте. Це спроба замаскувати байдужістю її відсутність. Не було, тому що я не хотіла (або не хотів)?

Ні! Не було, тому що тебе ніхто не захотів.

Уся література – про любов. В ім'я її відбуваються подвиги і відкриття (з таємною надією – затвердити себе, щоб хтось полюбив). Усе життя – у пошуках любові. Усі нещастя від її відсутності...

У людини не одна любов. Серце її велике, містке. Немов багатоповерховий будинок з підвалом і горищем. Любов може жити на кращих поверхах, займати всі кімнати. Але десь у підвалі, у крихітній комірчині, замкненій на замок, може існувати ще одна любов. Двері наглухо забиті, до парадних кімнат не доносяться її стогони: відчини, випусти...

Краще їх не чути. Ключ утрачений. У якійсь коробці зі старими гудзиками (у багатьох господинь такі були: відрізати й заховати – а раптом знадобляться?) лежить собі на дні – іржавий, забутий...

І раптом знаходиш його. Спускаєшся до підвалу, підходиш до дверей комори і слухаєш, притулившись до одвірка, як там тихо плаче давня любов. І в'язень раптом відчуває твою присутність. І починає трясти двері, молити, кричати, розуміючи, що ключ у тебе в руках.

А рука тягнеться до замка, стискає заповітний ключ, але ще не сміє вставити його у свердловину...

А любов з парадних кімнат навіть не підозрювала, що комора населена...

Ти пробач мені, моя любове з парадних кімнат!.. Ти для мене – одна на все життя. Я жила тобою, я щаслива тобою. Я відбулася, тому що ти в мене є. Я нікуди не піду, не залишу, не забуду. Я завжди буду в цих кімнатах.

Але підвал – це теж частина мого будинку. Він був завжди, і завжди був населеним.

Я тремтячою рукою вставляю ключ у замок – і він легко відчиняється, ніби замкнули його тільки вчора, завбачливо рясно змастивши...

«Здрастуй...».

Привіт з минулого. Не-забутого, не-збутого, не-можливого...

Інтернет не підвів. Крізь простір і час до мене долетіло:

«Гретхен?.. Невже?.. Де ти?».

«Там же, де ти залишив мене. На вузькій вуличці у двоповерховому будинку... ».

«З «ванною»?».

«Саме так. Але тепер там справжня душова кабінка».

«Чоловік, діти?».

«Зрозуміло. А в тебе теж дружина, діти?».

«Зрозуміло».

«Де ти?».

«Далеко... Мені довелося виїхати з мого містечка... Так вийшло... Дякую, що знайшла мене».

«Не хотіла вмирати, не пробачивши тебе. Хотіла дізнатися, чому?».

«Розповім... Дай дійти до тями і усвідомити, що ти знайшлася».

«А я й не губилася».

«Знаю... Але не смів шукати. Чи пробачиш?».

«Ще не знаю. Треба поміркувати».

«Яка ти тепер?».

«Така ж. Плюс – сорок років. Але, знаєш... Мені ще є кому відмовити...».

«Отже, не змінилася... Як у тебе все склалося?».

«Щасливо. Ти життя мені не розбив».

«І в мене ніби непогано. Але я ніколи тебе не забував. Ніколи. Телефон даси?».

«Не сьогодні. Не готова. Хочу згадати все. І ти – згадуй. Пройдемося старими стежками. А як дійдемо до сьогоднішнього дня, я зателефоную».

«Гаразд. Тільки не пройдися – пробіжися. А то можеш не встигнути зателефонувати».

Цифри на екрані. Це – ключ. Секретний код. Якщо його набрати – двері наглухо забитої комори прочиняться – і мене обдасть запахом акації, заллє сонцем, затопить світлом...

І все моє налагоджене, щасливе життя полетить під три чорти...

...Пробігтися стежками юності... Ось вони, усі на місці. Я живу в цьому будинку з народження, тут я дорослішала: спочатку – школярка, потім – студентка... Під цією липою я стояла і плакала в третьому класі, коли мене ображали однокласники... У того магазинчика, який видно з вікна, я призначала побачення. Бінокль лежав на підвіконні... На цій гойдалці гойдалась я сама, а потім – мій маленький син...

Нічого не змінюється. Усе тільки старіє...

...Юлька похитала чубчиком кольору воронячого крила:

– Як там Андрій?

Я знизала плечима: поняття не маю.

Вона хитро примружилася:

– Він тобі зовсім не сподобався?

Коли вона посміхалася, у виразі її обличчя проступала дивна невідповідність: величезні мигдалеподібні очі з опущеними куточками створювали вираз непереборної печалі, а посмішка вступала з ними в протиріччя. Стриглася вона коротко, потилиця була майже підбритою, а на тімені густа шапка волосся. Така зачіска хороша тільки на розкішному волоссі, а в неї воно було саме таке. Маленькі рожеві вушка були відкриті. Я завжди таємно підсміювалася над цим: вушка не прилягали до голови. Але Юлька вперто вимагала від свого «майстра» з тільки їй відомої «цирульні» саме такої зачіски. Ці ельфійські вушка робили її схожою на іншопланетянку. Такий маленький капловухий ельф з сумними чорними очима. Побачиш – не забудеш. А я – «синьоока брюнетка» без особливих прикмет. Очі великі, ніс рівний, рот маленький... Зустрінеш – не впізнаєш...

– Він, здається, тебе виглядає!

Ми тільки вийшли з дверей інституту. Біля дальньої клумби стояв Андрій, немов очікуючи на когось. У мене тьохнуло серце.

– Андрюхо! – крикнула Юлька і помахала рукою.

Він попрямував до нас.

Ледь привітавшись з ним, вона поспішила, придумавши якісь «справи». І ми залишилися вдвох.

День був сонячний, додому йти не хотілося. Ми рушили до річки. На набережній було людно, але я знала, коли пройти вниз за течією до зникнення ознак цивілізації, то в прибережному парку можна знайти тиху лавочку подалі від цікавих очей.

Ми і знайшли її. Дорогою Андрій купив морозива, ми сіли в тіні і зайнялися ним.

...І тепер на тому місці теж стоїть лавочка. Нічого не змінюється. Тільки – ми...

Ми просиділи там до темряви. Ми говорили. Не могли наговоритися. Сонце спочатку опустилося до води, потім зникло за будинками. Потім стало темніти. А ми все говорили... Якось так легко було з ним: він слухав із цікавістю все, що приходило мені в голову. І сам розповідав. Довірливо і відверто. Незабаром нам здалося, що ми знаємо одне одного все життя...

Сказати, що я була наївна, – ні. Випадало, мене проводжали, призначали побачення, я навіть на них приходила (біноклем часто користувалася!). Але все це не можна було назвати ні закоханістю, ні коханням. Жоден з них не зачепив. Нічий дотик не хвилював.

Сказати, що я була досвідчена, – ні. Легкий флірт досвіду не дає. Усе, що було до цього, від розуму – не від почуття. Треба, щоб тобою цікавилися. Треба – подобатися, інакше уславишся «синьою панчохою». Для цього треба вміти зав'язати розмову, пожартувати, заохотити, але не підпустити занадто близько. Для деяких я була дичиною, яка не потрапила в тенета. Деякі були дичиною для мене, мисливиці, яка не відбулася. У групі вважали, що я красива, примхлива, перебірлива, але, загалом, не зануда. І я намагалася підтримувати таке уявлення про себе.

А з ним я не була ні мисливицею, ні дичиною. Не намагалася виглядати розумнішою. Не прикидалася. Не грала. І він – теж. Не намагався справити враження. Ми просто потонули в очах одне одного. Хотілося вдивлятися і з подивом відкривати все нові риси у співрозмовника...

Того вечора ми не цілувалися. Він навіть за руку мене не взяв. Ми йшли в темряві і сміялися.

Біля під'їзду стояла моя мама і вдивлялася в далечінь. Побачивши мене, стрималася, не висловила всього, що хотіла. Але я відчула себе винною.

– Ну, я побіг, – сказав він, побачивши, що мене «зустрічають».

– Бувай, – відповіла я і подумала, що за такий прекрасний вечір не страшно і прочухана отримати...

Прочухана я таки отримала: мама була страшно незадоволена моїм новим знайомим. Темно- синій синець під оком зіграв свою роль. Мені прочитали цілу лекцію про босяків, які прикриваються спортивними змаганнями, які тільки й чекають, щоб обдурити порядну дівчину з «гарного дому». Так, саме так: тато інженер заводу, мама (тобто вона) заслужений журналіст, а я (тобто потенційна жертва), – майбутній філолог, у кращому випадку – редактор журналу, у гіршому – доцент кафедри іноземної літератури університету (мама не уточнювала, якого саме).

– Що ти знаєш про нього? – поставивши мене цим питанням в глухий кут, допитувалася вона.

– Я ж не розвідник, не випитувала... – спробувала пожартувати я.

– І даремно! – відрізала мама. – Дівчина має бути не просто розвідником – шпигуном! Про що ви говорили п'ять годин поспіль?

– Ну... Не пам'ятаю. Живе в невеликому містечку, мама зламала ногу, він додому через день приїжджає, допомагає...

– Похвально, звичайно, але навіщо тобі ці проблеми?

– Які проблеми? Що мені до цього? – здивувалася я. Мої плани так далеко не сягали.

– Не помітиш, як це стане твоїми проблемами. Хлопець не дуже розвинений, не надто багатий – ти тільки подивися на його курточку! Поїде вчителювати у своє містечко і тебе потягне за собою. Приватний будинок, господарство, город... Ти цього хочеш?

Утрутився тато, побачивши моє замішання: ця розмова була болісною для мене.

– Мати, досить. Ще нічого не сталося. Хлопець як хлопець. Молодий і недосвідчений. Ну, погуляли, поговорили. Має ж вона спілкуватися з однолітками! Ти їй зовсім свободи не даєш, постійний контроль. А їй вже 18!

– Коли трапиться – буде пізно. Не можу бачити, як ця дурепа життя собі ламає...

На ранок, побачивши кола в мене під очима від сліз і безсонної ночі, Юлька похмуро запитала:

– Влетіло, чи що?

– А ти звідки знаєш? – здивувалася я.

– Я вчора пізно ввечері до тебе заходила. Тебе не було. З Андрієм гуляла?

– Ну, гуляла. Це ж була твоя ідея – нас познайомити?

Юлька не відповіла. Не видно було, що вона зраділа з «торжества своїх ідей».

Того дня Андрій поїхав додому, і я повернулася рано. Мама вважала це наслідком свого впливу. Ще кілька днів ми з ним не бачилися, і Юлька значно повеселішала.

А потім він приїхав, і все закрутилося...

Ми зустрічалися таємно. Він чекав мене в декількох кварталах від інституту. Я ухилялася від компанії, ішла манівцями, і ми прямували в далекі куточки старого парку.

Я брала з собою бутерброди, бо він завжди був голодний. Ми знайшли місце серед розлогих кущів. Андрій перекотив туди дві колоди від распиленого дерева, і наше літнє житло було готове. Уплітаючи бутерброди, ми забували про все. Нам не було діла до цілого світу.

Ніколи більше мені не було так легко, так весело. Ми розуміли один одного з пів слова. Незабаром виникла наша власна мова, код, який розуміли тільки ми. Фраза, вимовлена нею в присутності інших, зовсім їм незрозуміла, викликала в нас напади реготу.

Щось сталося з Юлькою. Вона стала якоюсь неприємною, похмурою, і мені здалося, що вона мене вистежує. Вона стала часто заходити до нас – і часто не заставала мене вдома. Я вже не могла послатися на те, що була в неї.

Мама теж спостерігала з підозрою. Я зберігала свою таємницю. Стосунки вдома загострювалися, але мені було не до цього. Почуття набуття затопило мене. Прокидаючись уранці, я посміхалася від думки, що сьогодні побачу його.

Повна довіра. Він здавався мені прозорим: я відчувала кожен його рух. Дивно: дивишся йому в очі, і здається, що немає ближчої людини...

…– Чому ти сказала, що тебе звуть Гретхен? – якось запитав він. – Адже тебе так ніхто не називає.

Я посміхнулась. У цього імені була ціла історія...

– Гретхен – зменшувальне від Маргарити. Мені подобається. Так мене називала одна людина – дуже давно...

Його очі немов скаламутилися, звузилися. Я ще не знала про властиві йому спалахи скаженого гніву. Я його таким ще не бачила.

– Хто такий?

– Ніхто... Мені було дванадцять років. Я вперше дізналася, що моє ім'я знакове. Потім перечитала всі книжки, де воно згадувалося. «Королева Марго», «Фауст», «Майстер і Маргарита», «Прокляті королі»...

Не розповідати ж йому, що в дванадцять років я закохалася «на все життя». Це було влітку, на морі, коли ми відпочивали з сім'єю маминої троюрідної сестри. У неї була дочка молодша за мене – соплива Лорка з червоним носом, і старший пасинок – уже юнак, років на п'ять старший. Син її чоловіка. Начебто брат мені, а ніби й ні. Він з нами не плескався – сидів осторонь з книжкою і глузливо називав мене «Гретхен». І саме тому, що він не звертав на нас з Лоркою жодної уваги, я уявила, що люблю його.

Він був гарний: стрункий, чорнявий, глузливий. Гарний, як кіноактор.

Я була дикою і скритною. Мовчазною. Не наближалася до нього, тільки спостерігала здалеку. Упевнена, що нічим не видала себе, але мама здогадалася.

Потім кілька років вона жартувала наді мною. Пам'ятала, з якою тугою я від'їздила тоді...

…– А якщо я тебе так називатиму, тобі буде приємно?

– Так. Я буду відчувати себе літературною героїнею. А ти будеш – Анрі, – із прононсом, як дід, сказала я.

Він розсміявся.

– Ні, це ім'я мені не підходить! Виведу козу пастися, а сусідки скажуть: «Ось іде Анрі!».

Ми, уявивши це, обоє покотилися зо сміху.

– А тобі личить ім'я Гретхен... Бачиш прекрасну незнайомку – і хочеться обсипати її квітами... Зачекай! – вигукнув він і зірвався з місця.

– Ти куди? – не зрозуміла я, але він уже зник. Хвилин через п'ятнадцять, за які я майже збожеволіла від здивування, він повернувся з оберемком бузку та акації. Це все запаморочливо пахло.

– Королево Марго! Дозволь твоєму лицареві піднести тобі букет!

Я заховала обличчя у квіти. Він стояв і дивився на мене – щасливо і сумно водночас.

– Яке диво! Шкода, я не зможу принести їх додому! Мама відразу здогадається...

– Ти ховаєшся від неї? – спохмурнів він.

– Не те, щоб приховую... Не посвячую.

– Вона – проти? Чому?

Я знизала плечима. Не розповідати ж йому про щовечірні нотації про те, як неотесані молодики з сумнівним родоводом полюють за порядними дівчатами...

Вона вважає, що я завалю сесію, якщо і надалі буду всі вечори проводити з тобою.

– Давай день проведемо! – з полегшенням сказав він. – Післязавтра одна пара зранку – і весь день вільний. Я поїду додому завтра ввечері, удома все зроблю і повернуся.

– Куди підемо?

– На кінцевій тролейбуса є сосновий лісок. Там людей майже немає, краще, ніж у парку. Якщо взяти ковдру, можна повалятися на траві.

– Не можу – мама помітить.

– Я візьму покривало з общаги. Купимо пиріжків і ситро...

Моя мама відразу насторожилася б. Безлюддя, ковдра на траві... За тієї шаленої тяги одне до одного – ситуація небезпечна. Але я йому цілком довіряла. Він здавався мені чистим, добрим, благородним. Та й був він саме таким. Я була впевнена в його ставленні до себе. Я була впевнена, що ми ніколи не розлучимося...

– У нас будуть гості, – сказала мама, ледь я увійшла.

– Хто?

– Пам'ятаєш Сергія? Пасинок тітки Валі. Він закінчив інститут, і тато обіцяв допомогти йому з роботою. Сергій – толковий хлопець, тато влаштує його до себе. Він приїде через тиждень, поживе поки що в нас. Звільниш йому свою кімнату – поспиш у вітальні.

Я в замішанні зупинилася на порозі.

Сергій, та сама моя «вічна любов». Я його майже не пам'ятаю. Він – дорослий чоловік, а не хлопчик. Це для мами – він вічний хлопчик, вона знає його з дитинства... Гість у домі, я без кімнати... Гаразд, це ще через тиждень!..

– Ти не рада? – заглянула мені в очі мама.

Я знизала плечима:

– Цікаво буде побачити його через стільки років...

...Після першої пари мені насилу вдалося втекти від Юльки, яка, немов щось відчувши, ув'язалася за мною. Я стала заперечувати всяку підозру, що бачуся з Андрієм, але вона не вірила. Від її розмов зі мною віяло якоюсь ворожістю. Маленький смаглявий ельф уже не посміхався, а брав на кпини, намагаючись зачепити мене. Я стала їй різко відповідати. Краще вже сварка, ніж таке спілкування. Нашій дружбі приходив кінець. Я за собою провини не відчувала. А те, що я не розповідаю їй про кожен свій крок, – це не вина. Це самозахист.

Андрій чекав мене на зупинці тролейбуса.

– Ми ж не довго, правда? Юлька заявиться до мене, розповість, що пар не було...

– Дивна вона, ця твоя подружка! Чіпляється до мене, заговорює...

Підійшов тролейбус, ми сіли на заднє сидіння.

– Ти про мене її розпитував? – обережно запитала я.

– Ні, – здивовано відповів він.

Тролейбус гуркотів, розмовляти було неможливо.

Ледь під'їхавши до посадки, ми відчули сосновий дух. Вийшли останніми. Зліва від дороги стояв густий сосновий бір – рукотворний: сосни росли строго рядами. Справа підростала нова посадка: сосенки були не вище двох-трьох метрів – густі, смолисті, зарослі травою й чагарниками. Начебто і ліс, а насправді – ні. Масив перетинає дорога, міський транспорт нею не їздить, зате проносяться швидкісні автомобілі – без зупинок.

Незабаром ми знайшли, що шукали: невелику затишну галявинку серед кущів далеко від стежки. Дорожній шум доносився сюди, але був приглушеним, не порушував ілюзії усамітнення.

Андрій розстелив на густій траві покривало і зі сміхом повалився на нього.

– Пікнік!

Я теж присіла на край і стала діставати провізію.

Але не встигла.

…Як це сталося? І зараз, після стількох років, я пам'ятаю все до дрібниць. Бутерброди так і залишилися в сумці.

Було літо. Було безлюддя. Разом були чоловік і жінка. Дуже молоді і зовсім недосвідчені, але та нездоланна тяга один до одного зробила свою справу. І повна довіра. І безроздільне щастя дотиків. І диво володіння.

Я ніколи не пошкодувала про це, не дивлячись на те, що за цим послідувало.

Я володіла ним чи він – мною? Або ми обидва опинилися поза часом? В іншому вимірі. Там закони інші: ніякого розрахунку, ніякої заборони. Тільки губи. Тільки руки. Тільки щастя...

Нехай мене вб'ють, нехай розтерзають, нехай вимастять двері смолою, нехай мама кричить, що вижене мене з дому, обзиваючи останніми словами, але я не відмовлюся від думки, що це було чисте і красиве. Таке чудове, що не може бути грішним.

Це потім, через багато років, я зрозуміла, які незграбні, які недосвідчені ми були, які необережні. Але було відчуття, яке затопило все, у чому могли нам дорікнути…

…– Ти диви, парочка!

Андрій насилу відірвався від мене.

Два чолов'яги, мабуть, добре напідпитку, зупинилися в кількох метрах від нас. Андрій схопився, застібаючи одяг.

– Та ти не поспішай, пацан, ми почекаємо! – хмикнув високий худий, схожий на чаплю. – Ти ж з нами поділишся? Така краля, усім вистачить!

– Рито, іди до дороги, – не обертаючись, тихо сказав Андрій. Я з переляку визирала з-за його плеча.

– Я не залишу тебе, – схлипнула я.

– Мужики, ідіть своєю дорогою, – увесь підібравшись, процідив Андрій.

– Ні, ну ти глянь, який жадібний! Сам покористувався, і нам дай!

Високий зробив крок до нього.

– Ідіть по-хорошому, – хрипко видавив Андрій, і я помітила, як недобре звузилися його очі.

– А то що? Поб'єш нас? – зареготав нижчий зростом. Він підсунувся до нас.

– Рито, біжи! – затуляючи мене собою, крикнув Андрій. Я зірвалася з місця і побігла, розуміючи, що потрібно вискочити на дорогу і кликати на допомогу.

– Стій! – закричав високий і зробив крок, щоб утримати мене. Але не встиг. Я не бачила, що сталося, але він в одну мить звалився снопом на землю.

– Ах ти, сволото мала! – закричав інший і рушив на Андрія.

І тут я зрозуміла, навіщо потрібен бокс. Андрій був удвічі тонший і легший від нападника, але короткий рух – і другий відсахнувся, витираючи кров з розбитої губи. Ще помах Андрієвої руки – і він звалився, як підкошений.

Ми кинулися бігти.

Слідом крізь стогони лунала лайка: «Щелепу вивернув. Ми тебе ще знайдемо, творюко!».

Ми вискочили на дорогу і замахали проїжджій машині. Водій зупинився.

– Що трапилося?

Захлинаючись плачем, я не змогла вимовити ні слова. Андрій посадив мене в машину, сів поруч. Він був скуйовджений, напружений. Видно, ще не відійшов від бійки. Я тісно притулилася до нього, гладячи його розбитий в кров кулак.

– Будь ласка, довезіть нас до центру. Тільки грошей у нас немає.

Сумки і покривало залишилися на галявині. Нічого цінного в сумках не було – хіба що бутерброди...

– Книжка з бібліотеки залишилася там, – на моє німе запитання відповів Андрій, – і конспект. Підписаний. Курс. Група. Прізвище...

* * *

...Це був останній день занять. Далі – сесія і канікули. Червень вабив на природу, а природа вимагала, щоб закладене природою знайшло вихід.

Після першої пари ми з Маргаритою вирушили в сосновий бір. Захопили бутерброди, про всяк випадок – конспекти. Такий собі пікнік на природі, де можна без зайвих очей посидіти і полежати на покривалі з гуртожитку.

Посиділи і полежали...

Як усе відбулося, уже й не згадати. Був шалений порив, до межі напружена плоть вимагала виходу. У скронях молотками стукало: «Моя, моя, моя!..». Солодка хвиля накрила обох. І все те вийшло, як треба. А над тим, що від таких «як треба» народжуються діти, ніхто не задумався...

«Добре влаштувалися! Чуєш ти, малий, ділитися треба», – уперіщило мене гірше від батога. Маргарита вся стиснулася, намагаючись прикритися краєм покривала.

Моє замішання тривало всього лише мить. Я миттю схопився. Я був увесь, як стиснута пружина. Зазіхати на моє? Помру, але не дозволю!

«Мужики, краще йдіть», – не сказав, а скоріше прохрипів я здавленим голосом. Але добряча доза алкоголю, мабуть, зробила свою справу: обидва, довгий і кремезний, тільки посміхнулися у відповідь. І я зрозумів, що справа приймає крутий оборот.

«Рито, біжи!», – видавив я з себе. Краєм ока побачив, що вона піднялася з покривала і спробувала піти до дороги. Довгий кинувся до неї. У стрибку я наздогнав його і вдарив зліва збоку. Кулак потрапив у скроню – він звалився, як підкошений. Про себе я автоматично зазначив, що потрапив як треба. Кремезний, не чекаючи такого обороту, на мить остовпів, забарився, чим я і скористався. Розвернувшись, я вдарив його зліва збоку, але потрапив не в щелепу, а по зубах, розкровенивши йому губи і збивши шкіру на своєму кулаці. Він схопився за рот, а я краєм ока побачив, як тікає Рита.

Я відчув, як спало відчуття небезпеки. усе стало на свої місця: переді мною суперник, ворог, якого я зараз буду бити – і бити боляче. Кремезний рушив на мене, розмахнувся – і провалився, за інерцією, ледь не впавши додолу. Я трохи відскочив назад і з опорою на праву ногу завдав йому нищівного удару. Крос вийшов, як по писаному! Від удару в щелепу він снопом упав на траву, щось незрозуміле мукаючи.

Я, не роздумуючи, кинувся слідом за Маргаритою. Вона вже стояла на дорозі, намагаючись зупинити авто, які мчали повз. Старенький «Москвич» пригальмував, літній чоловік відчинив дверцята, бачачи відчай Рити. Ми звалилися в салон на заднє сидіння. Якраз вчасно: поміж дерев доносилися крики упереміш з погрозами. Ці не зупиняться, озброяться палицями – і тоді... Рита, уся тремтячи, притиснулася до мене. Я гладив її, як наїжачене пташеня. Вона, трохи оговтавшись, стала гладити й цілувати мою розбиту руку. Я відчув, що бійцівський запал поступово сходить нанівець. Світ набував своїх звичних обрисів. Головне, що моя Рита поруч, – і нічого не сталося.

Усе станеться пізніше.

У лісі залишилося покривало, мої підписані конспекти. І наша нестримна пристрасть, яка завела так далеко...

* * *

Добре, що у нас такі сусіди! Наші ключі завжди висять на гвіздку в сьомій квартирі.

Тітка Даша дала мені їх, інакше я не потрапила б додому. На щастя, батьків ще не було. Усе ще тремтячи, я переодяглася, умилася. Виявила кров на білизні. Замила, ковтаючи сльози. Треба висушити, щоб мама не побачила: пляма залишилася...

Пропажа ключів не могла пройти непоміченою: мама допитувалася, де і як. Я збрехала, що вкрали сумку з усім вмістом. Вона не повірила.

– Я бачу, що вона бреше! – зі сльозами в голосі говорила вона батькові.

– Отже, боїться тобі сказати правду. Ти втратила її довіру.

Я випадково почула цю розмову.

Спробуй сказати всю правду! Ні, вже краще смерть...

Андрій поїхав на вихідні додому, я його не чекала. І все-таки чекала. Уночі, залишившись насамоті, я переживала в подробицях минуле – і жахалася. Мені не вистачало його ласкавих слів, щоб забути цей кошмар. Мені не вистачало його ласкавих слів, щоб затвердити ті нові стосунки, у які ми вступили. Але потрясіння від здобуття витіснило потрясіння від нападу.

Він хоч зрозумів, що був у мене першим? Чи зрозумів, що це означає для мене?..

Телефон мовчав. Мама мовчала. Я просиділа вдома два дні.

А в неділю під вечір пролунав дзвінок у двері – і молодий красень став на порозі.

– Здрастуйте, тітко Ганно!

– Сергійку!.. Ми думали, ти приїдеш пізніше!

– А це – Гретхен?.. Ти стала такою гарною...

Він, розглядаючи мене, затримав мою руку в своїй.

Зовсім дорослий чоловік. Спокійний і впевнений у собі. А обличчя – те ж саме, зі спогадів мого дитинства.

Ми сіли за стіл. Батьки розпитували його.

І в цей момент пролунав дзвінок.

Я зірвалася з місця і схопила трубку.

– Рито? Я приїхав. Ти можеш вийти на вулицю?

Усі дивились на мене.

– А ти де?

– Недалеко від твого будинку.

Мама підійшла до мене і прошипіла:

– Не смій іти зараз із дому!

Я мовчала, вона не відходила і допитливо дивилася на мене.

– Рито!!

– Я сьогодні не можу... У нас гості. Завтра побачимося в інституті...

Мама натиснула на важіль. Почулися короткі гудки.

– Навіщо ти так? – з тугою запитала я.

– Іди за стіл. Не ганьби мене.

Сергій здивовано стежив за нашою тихою розмовою і за виразом облич. Я, внутрішньо закипаючи, сіла поруч.

Мама вже розливала чай, коли подзвонили у двері. Цей звук різонув мене по нервах. Невже прийшов сюди? Він же знає, що...

Мама владно зупинила мене рукою і пішла відчиняти.

Це була Юлька.

– Юленько, заходь! – ласкаво запросила її мама. – Знайомся, це Сергій.

Юлька окинула швидким поглядом усю нашу компанію.

– Я на хвилинку... Мені конспект потрібен...

– Рито, дай дівчині те, що вона просить, – сталевим голосом сказала мама. Я вийшла за зошитом у кімнату. Юлька рушила було за мною, але мама відвернула її якимось питанням.

Я простягнула їй зошит, і вона зникла за дверима...

Юльку прислав... Уявляю, що вона йому розповість...

На ранок був останній іспит. Це відвернуло мене від тяжких дум. Я пішла в числі перших і через годину звільнилася. Із завтрашнього дня починалися канікули...

Андрія ніде не було. У них іспит мав бути завтра. Отже, він приїхав тільки через мене – і ми не зустрілися...

Юлька клялася, що не бачила його вчора, що їй дійсно потрібен був конспект.

– Ну, що, здала? – запитав мене Сергій, коли я повернулася додому.

– Звичайно, – утомлено сказала я і присіла поруч з ним на диван. Він став розповідати про сестру Лору, яку, як і його, я не бачила понад п'ять років. Потім згадували подробиці нашого спільного перебуваючи на морі... І непомітно я втягнулася в розмову.

Телефон мовчав. Я все ж таки чекала дзвінка. Він мав би зрозуміти, що я не вільна, що тиску батьків не уникнути. Він не повинен сумніватися в мені – хіба я не дала йому найвірніші докази свого ставлення до нього? Хіба я в чомусь винна?..

– Що з тобою, Гретхен? Ти така сумна...

– Просто втомилася…

Увечері дзвінка теж не було. Не зателефонував він наступного дня. Здав екзамен – і поїхав на канікули? Не поговоривши зі мною?..

Я сиділа вдома, немов прив'язана. Сергій намагався розважити мене, як міг. Іноді йому це вдавалося.

Увечері прийшов тато і приніс ключ від кімнати в гуртожитку: Сергія взяли на завод і дали житло.

– Тоді я зараз же й піду! – заквапився він.

– Не поспішай, – зупинив його тато, – переночуєш і зранку оселишся.

– Рита віддала свою кімнату. Непорядок! Але ж іще не надто пізно, устигну. А вранці прийду в гості.

– Ну, як хочеш. Рито, проведи!

Сергій швидко зібрав речі, і ми вийшли. До гуртожитку було далеченько. Чергова нас впустила, показала кімнату. Така собі коморка на двох... Сергій застелив ліжко, розвісив одяг у шафі. Другого мешканця не було, та й батько обіцяв, що нікого не підселять.

Зовсім стемніло.

– Я проведу тебе, – сказав Сергій.

Ми пішли назад. Спекотний літній вечір, місто потопає у вогнях. Я спіткнулася, і він узяв мене під руку.

– Зайдеш? – запитала я, коли ми підійшли до нашого дому.

Він розсміявся.

– Спасибі. До завтра, Гретхен! – і, обійнявши, поцілував мене в скроню.

Я повернула до будинку, але щось мене зупинило. Озирнувшись, побачила за стовбуром старої тополі Андрія.

Я кинулася до нього.

– Не підходь, – процідив він. – Я дзвоню, дзвоню, а вона не бере трубку! Думав – мама не пускає, а тут – хмир новий.

Я здивувалася. Таким я його ще не бачила.

– Хто такий? «Гретхен»! Отже, я не один у тебе...

– Як ти зі мною розмовляєш! – вигукнула я.

– А як з такою сукою розмовляти? Юлька правду сказала. Зараз наздожену його і ноги поламаю!

Я бачила, що це не пуста погроза. Він може. Але не це налякало мене, а божевільний блиск в його очах. Божевільна лють. Не відчуваючи за собою ніякої провини, я обурилася:

– Тільки спробуй! Хоч би запитав, у чому справа!

– Я й так бачу, у чому справа. Колекціонуєш, значить?

І тут мене затопила образа. Хто він такий, які права на мене має, щоб питати звіту?! Ми знайомі кілька тижнів, але хіба моє ставлення до нього не підказало, що я відчуваю? Щоб ось так, при першому непорозумінні?..

– Пішов геть, – зло прошипіла я.

– З радістю, – він блиснув очима – і пішов униз вулиці, куди тільки що рушив Сергій.

Я збігла сходами, увірвалася в будинок. Схопила трубку телефону. Гудків не було. Потягнула апарат – і шнур, зазвичай вставлений в розетку, упав до ніг.

– Мамо, це ти вимкнула телефон? – спокійно запитала я.

– А хіба він відключений? А я думаю, чому ніхто не дзвонить...

Я поставила апарат на місце і пішла у свою кімнату.

Марно сперечатися. Вона відключила телефон – відрізала можливість порозумітися.

Мама мене зрадила. Подруга мене зрадила.

Він послав Юльку на розвідку, і вона доповіла, що там сімейне торжество – з молодиком. Потім він вистежив мене і вирішив, що Сергій – мій новий хлопець. Або старий знайомий, у якого більше прав на мене. Недарма ж назвав мене таємним ім'ям...

Господи!.. Невже не видно було, що я, мов кішка, закохана в нього? Що я довіряю йому настільки, що... Невже він не зрозумів, що це для мене значило?

Звітувати за кожен крок? Виправдовуватися від несправедливих звинувачень? Таке життя з ним мене чекало б?! А цей вибух сказу? Якщо він такий вибуховий і ревнивий, як з ним уживатися?!

Отже, знову Юльчин «План-Х». І він ніколи не питав про мене. Тільки тепер вона вибрала жертвою мене.

Подруга зрадила.

Мати зрадила.

Коханий – образив...

Як тепер жити? Чим? Кому вірити?

Я уявила, як у вересні ми знову всі зустрінемося. Напевно Юлька з кимось обговорювала свій план, вони за мною спостерігали, перешіптувалися. Обговорювали, діє чи ні. Може, сперечалися: хто кого кине? Він її або вона його? Судячи з того, як похмурнішала моя «подружка», бачачи розвиток наших відносин, вона поставила не на мене. А в нас вийшло! Ніхто не очікував?

І тут страшна думка пронизала мене: а раптом і Андрій знає про це, і він не жертва розіграшу, а його учасник?.. Сперечалися на мене – чи піддасться ця сором'язлива?

А я піддалася. Повірила...

Мені стало страшно. Може, мама права, що так завзято прагнула захистити мене від цих зустрічей? Інтуїція чи досвід? Ледь побачивши його, усе зрозуміла? А я, нерозумна, так нерозумно закохана, пручалася їй?.. А раптом, коли він кликав мене на побачення, за кущами стояла юрба глядачів і заходилася від сміху?..

Ні. Не може бути. Не повинно бути! Адже це – гріх! Грати почуттями інших – підло, і це карається!..

І знову страшна думка пронизала мене: Сергій!.. Може, цей боксер наздогнав його і побив? І я виявилася причиною його травми. Безневинна жертва чужих цинічних розваг!..

Хоча... Яке діло йому до Сергія? Якщо мета була умовити мене, якщо не було почуття, то навіщо йому ця бійка?..

Я не стулила очей до ранку. А вранці, під приводом походу в магазин, помчала до гуртожитку.

Чергова мене не впустила. Хвилин двадцять я домагалася, щоб покликали Сергія. Спочатку сказали, що він не відчиняє, і взагалі, його може не бути вдома. Я мало не померла від жахливих припущень.

Він був на кухні – чекав, коли закипить чайник... Коли він вийшов до мене, я розплакалася від полегшення.

– Риточко! Ти чого? Підемо до мене, поговоримо.

Він був цілим і неушкодженим. Я швидко заспокоїлася.

Він посадив мене на ліжко і сів поруч. Я, не вдаючись у подробиці, плутано розповіла суть.

Сергій задумався.

– Ти не спала всю ніч, боячись, що твій хлопець покалічить мене, бігла сюди перевірити, чи живий я? А в голову не прийшло, що це за твого хлопця потрібно боятися? За нього не злякалася? А раптом це я його прибив і кинув у кущах?

Я здивовано подивилася на нього. Такий розвиток подій мені в голову не приходив.

Він узяв мою руку і рвучко притиснув до губів.

– Спасибі! Ти думала про мене! Це дорогого вартує... Ніхто ніколи за мене так не переживав.

Я майже заспокоїлася.

– Чому ти приїхав сюди? Хіба у твоєму місті не було роботи?

Він задумався.

– Розумієш... Мати залишила батька давно. А твоя тітка Валя – мені не мати. У них своя сім'я, Лорка підросла. Нам тісно в одній квартирі. Я їй заважаю. І батько нервує...

– Вона ж тебе виховувала з дитинства?..

– Так. І я вдячний їй. Але... розумієш, я там нікому не потрібен. У матері своя сім'я. Вони за Полярним колом з новим чоловіком. Давно. Батько все для мене зробив. Інститут я закінчив. Мені 23 роки. Скільки можна сидіти в них на шиї? А тут твій батько обіцяв роботу і з часом – квартиру. Я не хочу ні від кого залежати.

– Ти відчував себе самотнім? – тихо запитала я.

– Так. Тому я так вдячний тобі за участь.

– А дівчина в тебе є?

– Була... Але це стара історія, вона закінчена.

– І це теж одна з причин, чому ти поїхав?..

– Можна сказати і так…

Додому ми повернулися разом. Мама, побачивши нас, посвітлішала лицем. Заквапилася збирати на стіл.

Андрій більше не зателефонував. Та я й не чекала на його дзвінок. Юлька не заходила. Якби й зайшла, я їй і не зраділа б.

Удень мама навантажувала мене домашніми справами, вечорами приходив Сергій, а ночами я плакала в подушку, згадуючи останню зустріч з Андрієм. Мене душила образа. Куди подівся добрий довірливий хлопець, ласкавий і відданий? Чи це мені тільки здавалося? При першому ж непорозумінні він зірвав маску, і я побачила вовчий оскал. Чи ні – злого наїжаченого вовченя, підхопленого хвилею дикої злоби, який не чув умовлянь і був готовий загризти.

І образити.

Отже, я – сучка? Моя ніжність, моя довіра, моя готовність іти назустріч його бажанням, моя тяга до нього, уся моя поведінка, яка випромінює закоханість, нічого не варті? Вистачило недомовленості, щоб ось так усе закреслити?..

Восени почнуться заняття. Я прийду – і побачу його. Побачу Юльку. Побачу однокурсників і буду гадати, хто з них брав участь в розіграші.

Ні, я не зможу…

І ця мамина радість, що ми розлучилися... Неприхована радість. Нехай вона сто разів права, але це так боляче! І скалкою в серці – наші розмови. Наші зустрічі, дотики...

Любов починається з першого дотику. І це тремтіння, цей трепет – його неможливо викликати розумом. Або це є, або цього немає.

Можна бути байдужою до чоловіка. Можна відчувати відразу.

А можна – відчувати зачарування. Чаклунство. Можна бути щасливою тільки від того, що стикнулися випадково руками...

І не можна нічого з цим вдіяти.

Сергій правий: слід ні від кого не залежати. Для початку – перевестися на заочне відділення і знайти роботу.

Наступного ранку я пішла в інститут. Завжди галасливі коридори були порожні, завгосп командував ремонтом, робочі фарбували панелі.

Я пройшла в ректорат. У приймальні секретар щось друкувала. Я її знала – вона мешкала в сусідньому будинку.

– Рито, ти щось хотіла?

– Та так, дещо дізнатися. Що друкуєш?

– Наказ про відрахування. Хлопця з фізмату. Затіяв бійку перед гуртожитком. Правда, були свідки, що двоє чоловіків самі до нього причепилися. Начебто і не п'яний був. Одному з нападників зламав щелепу. Босяк, одним словом. Вирішили не розбиратися і відрахувати.

– Андрій... – прошепотіла я.

– Ти його знаєш? Прямо перед останнім іспитом бійку влаштував. За поведінку й відрахували.

– За що? Він захищався! Треба поговорити, треба розібратися!..

– Рито, він так усіх обхамив, що вже тільки за це варто було б. Нічого не можна вдіяти. Його тренер приходив, умовляв, мовляв, перспективний, але шеф був невблаганний.

Отже, Сергія не наздогнав, а ті двоє його все-таки знайшли... На них він і зігнав усю злість і образу. А мимовільною причиною була я...

Але ж це нечесно!.. Через це – відрахувати?!

– Мені потрібно до ректора, – рішуче сказала я. – Він у себе?

– Немає його. Через годину має прийти.

Я вийшла на вулицю. У мені все переверталося.

Нехай він хам, дурень, гаряча голова. Нехай я його більше не побачу. Але йому не повинні ламати життя через той випадок. Адже зламають – відрахування багато що змінить.

Ректор з'явився через дві години. Моя рішучість піти до нього тільки зміцніла від очікування.

– Я вас слухаю, – підняв він холодні очі від паперів.

– Я вас прошу... будь ласка, не відраховуйте Андрія. Він не винен! Він мене захищав! А вони його вистежили, підстерегли! Він зовсім не такий, не забіяка, він спокійний, він... Ми були разом з ним, коли на нас напали. Він відбивався, він перший ніколи б не почав... – плутано заговорила я.

Ректор зміряв мене глузливим поглядом.

– Це ж треба... Ще одна дівчина приходить і розповідає, яким лицарем він був... бере провину на себе...

– Що?..

– Ви не перша. Уже приходила одна. Розповідала, який він хороший... Ось подання з міліції. Я змушений відреагувати. А що до відрахування... Він усім нагрубив і сам написав заяву. І я її підписав. Будьте обачні, дівчино, зі своїми знайомими.

Я вийшла, уражена. Наївна дурепа! Думала, зможу вмовити, вблагати... Виявляється, ще хтось так само гаряче намагався йому допомогти!.. Виявляється, не я одна в нього.

Хто?!

Юлька, більше нікому...

* * *

...Після багатьох років я ставив собі одне й те ж питання: за що доля була настільки доброю і настільки немилосердною до нас? Подарувала кохання – і негайно його забрала. Що ми робили не так? Чому я образив кращу з жінок, чому не знайшов слів для вибачення, навіть спроби не зробив? Гординя, уражене самолюбство? Або все ж рок, воля випадку? Юність, недосвідченість, нерозуміння з боку оточуючих, фатальні обставини. Якби не пішли ми тоді в лісок, може, усе обернулося б інакше.

Інакше – це як? Роками зустрічатися в надії на зміни на краще? Так, ще два роки навчання, потім розподіл, робота за копійки, життя у найманій квартирі. І знову очікування змін...

Світ тоді малювався іншими фарбами. Була весна, була любов, була Маргарита. Почуття до неї піддалося дифузії в часі. Її образ набував різних рис. Спочатку мені здавалося, що вона холоднувата, іронічна, потім я побачив її іншими очима – і вона постала втіленням досконалості. Утім, так і було. Спорідненість душ, відчуття єдиного цілого, складеного з двох половинок, які знайшли одна одну в просторі і в часі.

Я навіть уявити не міг, що вона може вести подвійну гру, що в неї може бути ще хтось, крім мене. Те, що я був у неї першим, поза сумнівом. Те, що в неї могло бути – і безсумнівно було – особисте життя до мене, зрозуміло. І їй, як і мені, ні в чому виправдовуватися. Але те, що трапилося відразу ж після всіх перипетій, після пережитого, не вкладалося у свідомість.

На мої дзвінки вона не відповідала, якщо брала трубку, то відразу ж давала відбій, в інституті не з'являлася. Я губився в здогадках – чому?

А тут ще Юлька зі своєю участю. Розумію, її так і розпирала хвороблива цікавість – що й до чого? Ось і принесла, як сорока на хвості, новину: у Маргарити є інший. Точно є, клянуся! Сама бачила. Заходила нібито за конспектом – сто років він був не потрібен, а тепер раптом знадобився! Сидить за столом уся така весела, життєрадісна! І красень хлопець – увесь із себе, у модному прикиді.

Немов збісившись, я нагрубіянив Юльці, обізвавши її пліткаркою і заздрісницею. Але хробак сумніву був запущений у мій запашний, наповнений щастям сад. Я не на жарт розлютився. Лаяв Маргариту останніми словами.

Вовчик, якому я довіряв, як собі, і якому коротко переповів усю історію, почухав потилицю.

– М-да, чуваче, попав ти!.. І все ж поговори з нею. Так не годиться. Може, це родич, може, випадковий знайомий. А те, що сидить вдома, нормально. Після всіх колотнеч нікуди й носа не покажеш. А матуся – кобра ще та! Ось вона і тримає її під замком, налаштовує проти тебе. Але ти не впадай у відчай. А щодо тих двох – не бійся. Якщо будуть тебе шукати, як прийдуть, так і підуть. Ти тільки не мовчи. Це вже не тільки твоя справа. Розберемося.

Голосом Вовчика говорив голос розуму й досвіду. У юності різниця у віці в чотири роки – це багато.

І я вирішив: будь-що треба зустрітися з Маргаритою. Знайти її, подивитися їй в очі. Якщо це правда щодо хлопця, прийняти і пробачити. І відпустити.

Але це нашіптувало мені у вухо моє друге «Я» – розважливе, готове до всепрощення…

…Того вечора я довго сидів на лавочці проти її будинку. У вікнах її квартири мирно горіло світло, але її вікно було темним. І це мене насторожувало і вганяло в песимізм. І моє чуття не підвело...

...Вони неспішно йшли освітленою вулицею – Маргарита і високий хлопець. Він тримав її під руку і про щось говорив з серйозним виглядом. Вона, не перебиваючи, слухала. Красивий, добре одягнений, не те що я, студент-стаціонарник. Дорослий чоловік. Ось вона його і вибрала.

Я, щоб не виглядати смішним ревнивцем, відійшов у тінь.

Не доходячи до під'їзду, він нахилився і поцілував Маргариту...

І зараз моє друге «Я» було засунуте в найдальший кут свідомості.

Я ступив з тіні і захриплим голосом покликав:

– Маргарито!..

Вона різко обернулася і, як мені здалося, хотіла кинутися бігти, але не до мене – до дверей.

– Хто це був? Твій новий кавалер?

– Андрію! Ну, що ти?.. Як ти можеш навіть думати про таке? Що трапилося, чому не дзвонив? Я змучилася в здогадах! У тебе все гаразд?

– У мене все гаразд, а ось у тебе...

– Андрію, ти не так усе зрозумів. Це родич. Він приїхав влаштовуватися на роботу, отримав гуртожиток, а я йому показала, де це.

– Добре показала? А що ще ти йому показала? Те, що й мені? Наздожену – і спитаю, чи солодко було? І настукаю по голові.

– Паскуднику! Тільки спробуй, – розлютилася Маргарита і занесла руку для удару. Інстинктивно я відхилився і перехопив її руку.

– Пусти, мені боляче! – Маргарита намагалася вирвати руку.

Мене переклинило, і я в серцях випалив:

– Ах, ти ще й битися лізеш, сучко?

Вона припинила чинити опір, відразу вся якось обм'якла і, холодно глянувши мені в очі, напівпошепки промовила:

– Пішов геть, мерзотнику! Бачити тебе не хочу.

І я пішов. Не оглядаючись. «Ідучи – іди», – молотками било у скроні...

...Сесія добігала кінця, залишався останній іспит. Але, як виявилося, мені довелося здавати не його, а зовсім інший іспит – на зрілість.

Того вечора ніщо не віщувало неприємностей. Я намагався змиритися з тим, що в моєму житті більше немає Маргарити, тренувався до упаду. Навіть тренер це помітив і намагався мене стримувати.

Після тренування я просто лежав на своєму ліжку і слухав, як гуде натруджене тіло.

У двері постукали. Вахтерка надіслала когось із студентів. Мене кликали вниз. Щось йокнуло всередині. Вирішивши не випробовувати долю до кінця, я покликав Вовчика. Він і ще кілька товаришів пішли слідом.

Ось вона – чоловіча дружба! Не залишать тебе одного. Ех, хлопці, прорахувалися, ви, йолки- палки. Але це вам не ліс густий – тут моя територія.

Я не помилився: унизу на мене чекала знайома «пара гнідих». У довгого синець іще не зійшов, а в здорованя ще не стухла щелепа.

– Що, мало отримали? Додати? – цілком дружелюбно сказав я.

– А ти не надто борзий? Ми тебе знайшли – і просто так не відпустимо. Ухарь! Тоді не вийшло в нас – були напідпитку, але тепер-то вийде!

І тільки зараз я розгледів, що він ховає праву руку за спину.

«Ніж!» – пронизала думка. Умить волосся стало дибки, і я приготувався до серйoзної сутички.

Але в цей час з дверей вивалив натовп. Попереду йшов Вовчик.

– Чуваки, що вам треба? О, кого я бачу, Жорику!

– Вовчику, ти? – довгий ступив йому назустріч.

– Я! Скільки років! Так це вам Андрюха накостиляв? – Вовчик був насторожі, хоч зовні випромінював доброзичливість. Він хлопець міцний, десантник, самбіст, будь-якого завалить.

– Це що за чмо? – видавив кремезний.

– Це я – чмо? – ступив до нього Вовчик.

Тьмяно блиснуло лезо ножа.

– Ніж! – крикнув я і кинувся до кремезного.

І тут же пролунав дзвін металу, який упав на асфальт. Тіло кремезного вчинило кульбіт і з гуркотом звалилося додолу. Вовчик, стоячи над ним, зафіксував його руку.

– А тепер проси вибачення.

Той, що лежав, завив і випалив:

– Усе пацани, усе! Погарячкували.

Вовчик підняв ножа і закинув його за паркан.

– Ото ж бо! Знай наших!

І в цей час почулися звуки міліцейської сирени...

...– Усе розумію, захищався, за дівчину заступився. Але щелепи навіщо ламати. Бійку спровокував у гуртожитку. Ніж? Не було ніякого ножа. Дякуй, що заяви немає. Чи то пошкодували тебе, дурня, не захотіли ламати життя, чи то була ще причина. Але тобі відповісти все одно доведеться. Порушувати громадський порядок нікому не дозволено. Лист до інституту вже пішов. За те, що все взяв на себе, хвалю. Твої товариші ні до чого. А цих двох стережися – там проби ставити нікуди, урки зі стажем.

Слідчий був старий, навчений і не жадав крові.

Крові жадали інші.

Ректор зображував байдужість, мовляв, будь-чого надивився за життя, але не дозволю, щоб ввірений мені контингент здіймав бучу. Так що, хлопче, прощайся з інститутом.

Тренер був лояльний, мало не ласкавий, що на нього було не схоже. Просив, переконував, благав. Треба б – і на коліна став би. Але лощений ректор був гидливо-невблаганним. Старе загартування: сказав – зробив.

Його не цікавила причина бійки – він був дуже далекий від понять честі, гідності. Роки плазування перед начальством, турбота про кар'єрний ріст геть випалили навіть паростки цих понять. Він боявся одного – розголошення факту бійки. За це у високих кабінетах по голівці не погладять. І зараз його турбувало тільки одне: щоб навіть тінь не впала на ввірений йому заклад, щоб там не дізналися про лист з органів. Для нього людина – ніщо, а студент – узагалі не людина.

Зрештою, я не витримав, кинув на стіл заздалегідь написану заяву і, грюкнувши дверима, пробкою вилетів геть...

На подив, Вовчик схвалив мій вчинок. Він знав ту компашку і сам її побоювався. Хоча те, що у справі не фігурував ніж, знімало питання помсти.

І ось я їду додому, як то кажуть, з кінцями. За вікнами електрички проносяться літні пейзажі. У вікно вривається гарячий потік, але він не остуджує мою розпалену голову.

Я їду в новий світ – і цей світ ніяк не асоціюється з ім'ям «Маргарита»...

* * *

Мама якимось чином дізналася про все. Напевно, без Юльки не обійшлося.

– Сама бачиш, який він. Відрахували босяка. Яке щастя, що у вас далеко не зайшло! Їй-богу, я тебе вбила б, якби ти...

Я похолола. Але ж зайшло!.. Негаразди по жіночій лінії, запаморочення... Я якось відразу не надала цьому значення, списувала на стрес... Який жах!..

Ось такий мій перший жіночий досвід. Від великого кохання. Він зник, втрачений назавжди. Та й чи хочу я його після всього цього? Хіба я зможу забути, як він кинув мені: «сучка!».

Я цього не заслужила...

Я пішла з дому. Бродила до темряви. Думки билися, не знаходячи виходу.

Може, мені здається? Може, я уявила?.. Прислухаюсь до свого стану. Та я уявити не можу, який стан буває в таких випадках. Кажуть – нудить.

Як тільки подумала про це, мене стало нудити.

Кажуть, втрачають свідомість. У мене від жаху потемніло в очах. Я ніколи не втрачала свідомість і не уявляла, як це...

Я сіла на лавочку неподалік від будинку в повному розпачі – і не могла змусити себе встати.

Там мене і знайшов Сергій.

– Рито, що трапилося? Батьки з ніг збилися, шукаючи тебе.

Я підвела на нього очі, і такий розпач був в них, що він злякався.

Він сів поруч, узяв мене за руку. І я все йому розповіла.

Матері – не могла. Цьому, по суті, чужому чоловікові, – змогла...

– М-да... А знайти його, поговорити з ним? Це ж просто непорозуміння.

– Ні. Не хочу. Якщо він так зі мною вчинив, йому довіряти не можна. Та він і не повірить.

– Ти впевнена? Це остаточно?

– Так. Він для мене більше не існує.

Сергій посміхнувся і сказав:

– Виходь за мене.

Я проковтнула клубок у горлі. Я була вражена, розчулена, розгублена.

– А якщо дійсно – дитина?..

Він посміхнувся:

– Ну і що? Дитина не винна. І ти не винна. І я сам – прийомний син. Може, це моя карма – віддати борг... Ти мені завжди подобалася. А тепер, дізнавшись про все, я тебе нікому не віддам... Якщо тільки ти захочеш бути зі мною.

Я відчула дивний спокій, немов усі мої проблеми вмить розв'язалися. Він обняв мене, і це було приємно.

Це знак. Отже, відрази не було. Отже, усе прийде...

– І тебе не бентежить, що в мене вже було?..

– І в мене вже було. І не один раз. Тебе ж це не бентежить? Аби не було б – потім ...

Я уткнулася йому в плече і гірко заплакала...

...Зовсім стемніло. Я не запалювала світло. Максик зіскочив з підвіконня і потерся об мої ноги. Я нахилилася і взяла його на руки. Теплий звірок довірливо замурчав під моїми долонями. Я тискала його, перевертала, як подушку. Він не чинив опору.

Повна довіра. Він дозволяє робити з собою все, що заманеться. Але ж я можу зламати цю тендітну шийку! Можу так стиснути пухнастий животик, що травмуються внутрішні органи.

Не можу. І він знає про це. Тому так розвалився в мене на руках. Любов відчувають усі. Тварини особливо. Їм не потрібно слів. Вони ловлять інтонації, розуміють дотики. Це люди нічого не розуміють. Вони вірять словам. А слова нічого не значать. Навіть вчинки не завжди відображають суть.

Є мова жестів. Поглядів. Дотиків. Реакцій на дотик. А слова – щоб приховати думки. А думки... наші думки можуть обдурити нас самих.

Якщо жінка розуміє мову жестів і дотиків, вона не допустить, щоб чоловік через дурість кинув її. Вона не поведеться на образи, бо розуміє їхні витоки. На дні їх – страх опинитися нелюбом, страх самотності. Він такий великий, що змусить нападати, ображати, завдавати болю, щоб заглушити свій власний.

Жінка, яка це зрозуміє, погасить пожежу ласкою, терпінням. Не запалиться у відповідній образі, стримає слова – може, й справедливі, що рвуться з самих глибин. Якщо захоче, помститься потім. Коли він знову буде приручений.

Вона не образиться на вибух сказу, навіть коли він несправедливий. Вона глибша і мудріша, вона розуміє, що всі війни – від недомовленості. Ревнощі – від слабкості і невпевненості в собі. Злоба – від безсилля...

Дівчина ще не знає цього. Вона горда, дика, необ'їжджена. Вона в запалі кидає у відповідь слова, які неможливо викреслити з пам'яті. Вона в один момент здатна закреслити все, зважаючи тільки на свою уражену гордість. Вона не йде на компроміс.

Це красиво. Але болісно.

Чоловік пробачить таке. Він зрозуміє, заспокоїть, умовить. І ось вже дівчина все забула, і він знову для неї кращий за всіх.

Чоловік і жінка можуть знайти компроміс.

Юні і гарячі «люблять на все життя» і «рвуть раз і назавжди».

Нам не вистачило мудрості прояснити ситуацію. Нам не вистачило терпіння вислухати один одного. Нам не вистачило часу для любові, щоб пробачити все...

...– Завтра ти підеш до лікаря і візьмеш довідку, що вагітна. Тоді нас швидко розпишуть.

Я захопилася швидкості його реакції. Задумав – робить. Не коливається.

Лікар довго мене оглядала. Я зціпила зуби від жаху і відрази.

– У вас раніше були затримки?

– Так. Досить часто.

– А стресу не було в недавньому часі?

– Був...

– Говорите – чотири тижні?.. Я нічого не знаходжу.

– Не може бути! Саме такий термін.

Лікар знизала плечима.

– Такий термін вже визначається... Ось що, довідку я вам не дам. Зачекайте ще трохи, я впевнена, усе налагодиться.

Сергій чекав мене на вулиці.

– Нічого не визначили...

– Як так? – чомусь засмутився він.

– Каже, якийсь збій. Від стресу. Довідку не дала, сказала, щоб прийшла через два тижні...

Він нервовим жестом потер підборіддя.

– Значить, у тебе все в порядку? І тобі тепер виходити заміж немає потреби?

Якась дитяча розгубленість здалася мені в цій тираді. Я посміхнулася – ніжно і зворушливо.

– А ти хочеш взяти мене заміж?

– Я хочу бути з тобою. Мені так добре, коли ти поруч. І це відчуття виникло відразу, як тільки я тебе побачив.

Я промовчала. Не хотіла йому говорити про свої сумніви. Але в мене теж було відчуття, що я – прийшла. Відчуття, що це моя доля. Було відчуття спокою. Не вогонь, не жар, не лихоманка, не окриленість, не відчуття щастя або захоплення, але спокійна впевненість, що я повинна бути з ним.

Це незрозуміло.

Я не могла йому відмовити, як не можу заподіяти біль Максові, який довірливо тулиться до мене.

– Якщо в мене все в порядку, то дитина, яка може бути в мене, буде тільки твоя. І це добре.

Він радісно посміхнувся.

– Ти не передумаєш?

Я розсміялася – так наївно і по-дитячому це прозвучало.

Він став серйозним.

– Ти про це не пошкодуєш...

…Не пошкодувала. Ніколи.

Увечері ми про все оголосили батькам. У мами був вираз обличчя, немов вона випадково виграла велику суму в лотерею.

Я пішла до нього в гуртожиток. Поселяти мене не хотіли, але тато якось домігся, щоб нам не заважали. Через три тижні мені таки дали довідку про вагітність, і нас розписали.

У школі неподалік від будинку виявилася вакансія, і мене, недовчену студентку, узяли на роботу вихователем у групу продовженого дня.

У ректораті порадилися і перевели мене на заочне відділення. Якби не заміжжя, не відпустили б...

А я була щаслива більше не зустрічатися зі своїми однокурсниками. Щоб не гадати, хто саме з них брав участь у «грі»...

...Щовечора о десятій ми говоримо з Сергієм.

– Що робиш?

– Обіймаюся з котом...

– Не сумуєш?

– Намагаюся. Читаю. Гуляю. Міркую.

– А ми закінчуємо електрику. Пильнувати потрібно за робочими! То розетку не там вмантачать, то дроти не так з'єднають. Наші не впоралися б. Такі ціни загинають – для невігласів! Кілька разів я їх обрізав, так тепер реально працюють.

– Чим Юрчик займається?

– У нього іспити. Толковий. Тільки баба з дідом його балують.

Я розсміялася:

– А ми – начебто ні?

– Дітей треба балувати. Тоді з них виходять упевнені в собі люди. Але – це треба вміти.

Він умів. Його авторитет у сім'ї незаперечний. За сина мені не соромно. А я його точно розпестила б...

– Коли повернешся?

– Ще зо два тижні доведеться тут побути. Класно я проводжу відпустку?

– Зате за дітей можна буде не хвилюватися. Гніздечко затишне й комфортне для них побудуєш. Ці гуманітарії цвяха забити не можуть...

– Даремно ти так. Андрій усе вміє. Телефони електриків і газівників знає, – розсміявся Сергій. – Грете, у тебе все гаразд?

От так завжди. Він мене відчуває. У моєму мовчанні все читає, як по книзі...

Хіба я видала себе хоч чимось? Але як він відчув те сум'яття думок, яке не відпускає мене вже дві доби? Яку тінь за моєю спиною він побачив? Хіба я погано володію собою?..

Ось тому мій шлюб виявився щасливим.

Чоловік – і дівчина, яка під його керівництвом ставала жінкою. У нього вистачило терпіння дочекатися, коли я подорослішаю. Ніколи – прямо, завжди – побічно, обережно, терпляче він домагався від мене потрібної реакції. Він виліпив мене. Зробив з дикого, гордого, амбітного дівча спокійну, мудру, умілу жінку. Захоплювався моїми невмілими спробами налагодити господарство. Мені сподобалося отримувати схвалення. Почала намагатися з усіх сил. Це виявилося захоплююче. Він потайки тонко посміхався, отримуючи в подарунок власноруч пов'язані шкарпетки, схожі на валянки.

«Валянки» поступово ставали шкарпетками. Домашня робота виконувалася все спритніше. Я з подивом відкрила в собі таланти господині, кухарки, прачки... Мені це було приємно. Усе, що я робила, заслуговувало його підбадьорення. І я стала робити все...

Він теж робив усе.

Він умів змусити мене відчувати себе королевою.

Не пошкодувала. Жодного разу не пошкодувала...

Але чому рука тягнеться до мобілки? Чому перед очима той номер телефону? Чому шукала? Навіщо – знайшла?

Комору в підвалі майже відчинено. Залишилося в неї ввійти...

Навіщо?.. Навіщо?!

Ранок був сонячним. Вранці всі сумніви, докори сумління, роздуми про складність буття здалися дурістю. Мені 58. Йому стільки ж. Минуло сорок років. Маю я право знати, що тоді сталося? Хто винен? Я не хочу нести більше вантаж образи. Я хочу зрозуміти – і пробачити.

Увесь день я намагалася відігнати ці думки. Навіщо ятрити минуле? Нічого не можна змінити. Нехай так і лежить на дні – недоговорене. Навіщо мені знати? Що це змінить?..

Але коли вечір знову просочився в кімнату, минуле нахлинуло на мене з новою силою.

І я набрала зазначені цифри...

– Здрастуй...

– А я вже думав, що ти ніколи не подзвониш...

– Ти де?..

– Далеко... Так далеко, що ти й не уявляєш... Я в лікарні.

– Що?! Що трапилося?..

– Та так... Маленька неприємність. Через кілька днів її виріжуть – і все пройде.

Я в розгубленості замовкла. «Любов, кров...». А життя куди прозаїчніше і страшніше...

– Рито... Ти не уявляєш, який я щасливий, що ти знайшлася... Я упізнав вірші...

– Ти мені так і не повернув книжку...

– Не повернув... Залишив у гуртожитку... Шкодував про це. Мені потім часто хотілося перечитати її... А як ти знайшла мене?

– Я знайшла Юльку. Серед її друзів був ти...

– Так... Так і мало бути... Юлька – моя дружина. Ми вже тридцять років живемо в Ізраїлі... Слава Вайберу, ми можемо говорити на такій відстані...

– І коли ж ви з нею?..

– Коли дізнався, що ти вийшла заміж...

– І щасливий?..

Мовчання. Потім – утомлений голос, у якому я ледь пізнавала колишні інтонації, відповів:

– Напевно... Пробач... Я сам у всьому винен.

– У щасті?..

Він посміхнувся.

– Коли життя закінчується, складно говорити про щастя... Які молоді ми були і які дурні!.. І вже нічого не повернути...

– Я все життя носила образу на тебе...

– Я на це заслужив. Грубий, неотесаний хлопчисько. Запальний. Ревнивий. Коли Юля мені сказала, що в тебе сидить наречений, я трохи з глузду не з'їхав...

– А ти знаєш її роль у всьому цьому?..

– Я потім здогадався. Вона переслідувала мене. Мене ж тоді вигнали з інституту, ти знаєш? Вона приїжджала до мене, умовляла відновитися на заочне... Мама розчулилася: така дівчина, так мене любить... А мені було все одно з ким одружуватися...

– Ти так говориш... Я не вірю.

– Коли не впевнений, що настане завтра, брехати немає сенсу. Я давно хотів тобі про це сказати.

– Ти знав, як мене знайти?

– Звичайно... Слава Інтернету. Але я не смів. Мені соромно, як я повівся з тобою. Ти мене пробачила?..

– І ти пробач... Я була дурною дівчиною, під тиском батьків... У тебе діти, онуки?..

– Є. Дочка. На Юльку схожа. У всьому. Звати Іриною. Хотів назвати – Маргаритою. Юлька не дозволила... Онуків немає. Ти щаслива?..

– Напевно... У мене все добре. Син. Звати Андрієм...

Мовчання...

– Спасибі... Скажи чесно – мій?..

– Можливо…

– Рито! Заклинаю тебе, скажи правду! Коли він народився?

– Як усі діти, у визначений термін...

– Він мій?..

– Не знаю. Не впевнена…

І знову мовчання...

– Спасибі... Можеш не відповідати...

– Коли в тебе операція?..

– Я тобі зателефоную, як тільки...

– Андрію!..

– Не бійся. Тут умілі лікарі... Тепер у мене є стимул – жити... Я зателефоную...

Я поклала трубку.

Думок не було. Дивне спустошення. Я так хотіла почути його голос, стільки років хотіла... Тепер я багато про що дізналася. Решту легко домислити.

Здавалося, мені є про що подумати. Але думки не ставали словами.

А слова були. Вони звучали виразно – давно забуті, немов пробивалися в мою свідомість з глибини, із самого дна...

Вогні фар машин, що проносилися повз, спалахували і гасли у вікні. У кімнаті було темно. І вони виникли, ці давно забуті рядки, як далекий відгомін, – і я віддалася їм, вслухаючись в них, згадуючи їх і повторюючи...

Прошелестить легенько в соннім вітті,

немовби віддих, свіжий вітерець.

та вже світає – ніби й непомітно –

і скоро ніч вже зійде нанівець.

І знову день – у всій красі величній,

і знов життя – наповнене до тла!

Переді мною знов твоє обличчя…

Ця ніч, хоча і темною була,

закінчиться – зоря за небокраєм.

Не нескінчений день – вже згас, побляк,

а там уже й на вечір повертає…

Та час не повернути аж ніяк.

Неправда, що зціляє він і лічить…

…В вікно втікають тихо вечір з ніччю…

Top

Your footer text	Powered By Mindjet MindManager
Your footer text	Last updated: 28-9-2021

	Home \| Table of Contents \| Overview Map \| Icon Legend
	ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 289
	Your contact information info@company.com