Віктор
Полянецький.
Чайки
летять на
схід
І.
- Іди,
синку, на
Ясенову й
віднеси
хлопцям
оцей
клуночок.
Знайдеш їх
там, де ми
овець
зимували!..
Хлопець
ходив не
раз, не
двічі. Та
одного
ранку з-за
кущів,
немов
вовки-сіромахи,
з’явилися
жандарми з
довгими
реберчастими
багнетами
на
гвинтівках.
- Стій! –
люто
скрикнули,
коли
кинувся
втікати.
Розв’язали
клунок.
- Сім,
десять,
п'ятнадцять,
двадцять… -
лічили
набої.
- Гм!..
Як у нашого
півника!..
То, мабуть,
багато
хвостів
обсмикали?
– тикав
хлопчик
пальчиком
на чорні
клобуки, за
якими
сталевими
серпами
відблискувало
пір’я. - І
бабка
Грициха
скаржилася,
що доти
ганяли її
півника по
двору, доки
не піймали.
А як
піймали, то
не могли
натішитися,
вискубуючи
по
пір’їнці.
«Скубіть,
скубіть!
Щоб вас
скубло за
кам’яне
серце!
Прийдуть
наші, самі,
як пір’я, на
вихру
розлетитеся!..»
Правда, що
так
говорила
Грициха?
- Ц-цить!
– крикнув
високий
чорний
жандарм,
все одно не
розуміючи,
що каже
хлопчик.
Відвели
і кинули в
льох
лісової
дирекції. А
вночі
штовхнули
за дубові
двері й
батька.
ІІ.
- Куди
нас ведуть,
татку?
- Ми
йдемо з
панами до
річки!
- А що
буде коло
річки?
- Пани
кинуть до
води
гранату,
випливе
рибка, а ми
підемо та
всю
виловимо.
- А
чому до
схід сонця?
В річці
вода
холодна, ми
простудимося.
- Бо
пани
тільки
вранці
мають час.
- А в
панів є
всього
досить… І
часу…
- Ні,
синку мій!
Прийшов
такий час,
що й панам
ніколи…
- Мовчіть!
– гукнув
жандарм.
…Від
річки
потягло
ранковою
вогкістю,
їм
назустріч
вклонялася
розхристана
верба.
Опустивши
до самої
землі
тонкі віти,
вона
стояла
біля річки,
вслухаючись
у її вічний
гомін.
Звернули з
доріжки.
Босими
ногами
батько
ступав по
росяному
полі,
залишаючи
довгі
лапасті
сліди. Хоч
син ішов по
батькових
слідах,
тіло
проймало
холодом.
- Мені
студено,
татку!
Смикнувши
рукою,
батько
урвав
торочки,
розмотав з
шиї шарф і
став
загортати
сина, наче в
цю мить
готовий
був
віддати
йому все
тепло, яке
беріг в
серці для
нього на
довгі
роки…
ІІІ.
Зупинились
над крутим
кам’янистим
обривом.
Внизу
клекотіла
й пінилась
прудка
річка, бо
хотіла
швидше
віднести
свої води з
крутого
міжгір’я.
Чорний
жандарм
розмотав з
шиї
хлопчика
шарф.
- Чому
пан
зав’язує
мені очі?
- Пани
хочуть в
жмурки
погратися.
…Сполохані
пострілами
чайки
злетіли в
небо.
Швидше
замахавши
крилами,
тривожно
закружляли
над
ущелиною і
попливли
на схід.
