8. Про стосунки Старого .....
graphic
Про стосунки Старого і його сина Романа з названими жінками читати цікаво, хоча еротичні сцени швидко обертаються інтелектуальними бесідами, адже всі жінки професійно вивчають літературу, а Райця, Міра і Новела – саме творчість Старого. Для читача це справжня гримуча суміш: еротична сцена раптом стає вишуканим інтелектуальним змаганням, за яким значно цікавіше стежити, аніж за сюжетом взаємин.
Найбільш напружений сюжет стосується Мирослави, яка для Старого зветься Мірою, а для Романа – Славою. Ця маленька жінка ходить у чоловічій військовій шинелі і поводить себе, як розпусниця, знайома з усіма видами блуду. Вона зваблює Романа, щоб через нього потрапити в ліжко до Старого, бо пише дисертацію про його творчість. Міра непередбачувана, примхлива, гостра, часто нагадує уїдливого критика. Тому її двобої зі Старим сповнені то палких емоцій, то інтелектуальної напруги, то несподіваних поворотів і сцен ревнощів, бо Міра загалом ревниво ставиться до захоплень Старого. 
Райця – наречена Романа, але піклується про побут в цілому будинку, ідеалізує Старого, повністю розчиняється в його інтересах. Це ідеальний реципієнт його творчості, а ще – шанувальниця письменницьких біографій. Щоправда, на відміну від Ксиви, яка любить розказувати про ницість письменників, Райця знаходить в них багато позитиву і прикладів для наслідування. Райця настільки згідлива й досконала, позбавлена недоліків, що Романа це дратує, він навіть висловлює підозру, чи вона часом не машина.
Новела – юна ідеалістка, для якої творчість Старого – це священнодійство. Вона не може примиритись з тим, що письменники мають недоліки, поводяться і висловлюються надто брутально.  Її розмови зі Старим – це інтерв’ю, яке надихає Старого, але, як іронічно зауважила Міра, можливо, лише завдяки вроді юної літераторки. Для Новели це спосіб захистити ідеали і письменників від заниження, висловити Старому своє щире захоплення. «Новела – повна протилежність Романа. <…> По суті Роман – вайло, він лінивий, інертний, байдужий, а ще амбітний і зазнайкуватий. Звичайно, він кориться мені, але за кожної зручної нагоди дає знати, що це вимушено і тимчасово, вважає себе заручником і жертвою компромісу. Новела ж відкрита для знань, її бажання і вміння (із цих двох, як на мене, для нинішнього юнацтва проблемним є саме друге) дивують і захоплюють мене» (с. 218-219).
Найбільш загадкова жінка, Міледі, з’являється і зникає несподівано, у Старого викликає хвилю емоцій, які нагадують почуття давно і безнадійно закоханого, у Романа – святобливе поклоніння. «Справді, Міледі могла б навідуватися і частіше, аби нас із Романом блохи до решти не зжерли.  <…>Роман з її приходом міняється до невпізнанності, нишкне, стає, мов шовковий, кудись зникає його остогидла мені нахабна личина, відкриваючи по-дитячому чисте обличчя, на якому світиться душа» (с. 165). Втім, судячи з того, що Роман дорікає Старому за нечемну поведінку і звинувачує в тому, що Міледі надто швидко зникає або довго не приходить, характер стосунків у цьому трикутнику найбільш заплутаний.
Припущення про давню і безнадійну закоханість Старого у Міледі швидко підтверджується і поглиблюється, особливо завдяки зворушливим сценам їх несподіваних зустрічей. «Пробуджуюсь за мить до вибуху. Не завжди мені так щастить. Лише трохи прискорений пульс. Ніби їхав на велосипеді  й уникнув зіткнення з КамАЗом. <…> / У кімнаті горить нічник. Поряд з ліжком сидить жінка. Тримає мене за руку. / Міледі. / Я б і в цілковитій, кромішній темряві впізнав її. / – Боляче, – каже вона і всміхається. – Ти зламаєш мені пальці. / Спросоння не зауважив, що здушив і далі стискаю її долоньку у своїй лапищі, аж у неї пальчики злиплися. / – Вибач, – підношу її руку до вуст, цілую. – Ти давно тут? / – Я тут завжди. / – Я б знав. / – Хибно вважати, що знаєш усе, – мовить упевнено. <…> – Я б знав, – тут товчеться повно різного люду… / – Усі вони – у твоїй голові. / – А ти? / А я – у твоєму серці» (с. 232-234).
Головний герой роману виглядає тривалий час цілком умовним персонажем, узагальненим письменником, але, якщо уважніше читати, стає зрозуміло, що він таки пов’язаний з автором. Безліч деталей свідчить про незриму присутність біографічного автора. Ось один із снів Романа: «Відчув, що його зносить течія. Але це була не вода – поміж кам’яних берегів текла висока м’яка трава, що, підхопивши його тіло, несла його невідь куди, заколисуючи й присипляючи розум. / «Треба гребти проти течії трави», – повторив подумки, збираючи всі свої сили, всю жагу, всю віру…» (с. 349). Підказка для тих, хто знає назву поетичної збірки Василя Слапчука «Навпроти течії трави». З приводу дивних снів Романа Старий дав таке пояснення: «Стався до них, як до серіалу. Подивися – і забув. Це не твої сни.  <…> / – А чому ви думаєте, що це я бачу ваші сни, а не ви мої? / – Бо в цих снах моя біографія. / Он як! Романа ця інформація зацікавила. / – Ви хочете сказати, що все те, що мені наснилося, відбувалося з вами наяву? / – Якщо очистити ці картини від метафоричності, то щось подібне» (с. 374). 
Рано чи пізно читач має здогадатися, що все, що відбувається, –  насправді не відбувається, або ж відбувається в голові письменника, що чудернацький світ будинку Старого – це внутрішній світ автора, перекладений на мову алегорій. «Кімната – мій світ. / Я ним задоволений. / Я тут живу, цвіту і плодоношу. / Цебто розвиваюся» (с. 228). Райця, Міра (вона ж Слава), Новела, Міледі – це музи Метра, Роман – це твір, який пише Старий.
Навіть для читача, який досить швидко розгадає цей хитромудрий намір автора і погодиться на захопливу гру, досить непросто тримати в полі зору подвійне значення усіх імен, ситуацій і, у підсумку, подій. Треба укласти своєрідний словничок, покласти поруч і час від часу зазирати туди бодай одним оком, нагадуючи собі: Райця – це муза письменника-реаліста, Новела – муза романтика, Міра – муза-критикесса, Міледі – Муза-натхнення, Роман – це роман, який невідомо куди поверне, стане біографічним і реалістичним романом про війну, чи вигаданою історією, написаною для рафінованого естета, тощо, тощо. А кожна сцена, кожна розмова у творі має подвійне значення, тобто вимагає алегорези. А ще ж треба майже на кожній сторінці зупинятись біля парадоксів, висловлених класиками з приводу письменника і його ремесла і думати, як вони стосуються того, що відбувається в алегоричному сюжеті, а також розгадувати численні загадки і шукати, де в цей момент знаходиться автор, кепкує з тебе чи говорить всерйоз. Одним словом, головоломка та іще. І все ж фрагментами роман читається як звичайний (у сенсі, написаний у манері Василя Слапчука) роман, а багато сцен зворушать до глибини душі. Оця амплітуда коливань від головоломки до емоційних спалахів і визначить характер спілкування автора з читачем.
Часом роман ніби полишає абстрактність алегоричного письма й несподівано стає злободенним. Цікава історія - зникнення Романа через війну, яка почалась на Сході України. Роман зважував письменницьке ремесло і обов’язок захисника Вітчизни і обрав війну. «– Тут люди гинуть, – ділився він пережитим із Маестро, уривчасто дихаючи в мікрофон телефону. – І поряд із цими смертями усе на світі виглядає безглуздим. Навіть література, Метре, навіть література. / – Війна заступила тобі розум, – казав Маестро сухим, як галети, голосом» (с. 499). Через Романа в оповідь вплітаються численні сцени війни. І без того вражаючі, вони ще більш вражають у кошмарних сновидіннях героя. «Очам моїм відкривається, що красуня з дивовижним профілем і потворна істота – одна особа. Весь правий бік тіла дівчини жахливо понівечений, як я здогадуюся, осколками та тротилом». «Хто ця дівчина з мого сну? Що вона символізує? / Можливо, таким є лице війни. Хоча таким запросто може виявитися лице літератури. А що коли мені привидівся демон літератури?!» (с. 206-207). У листах з фронту і телефонних розмовах Роман фігурує вже як Роман S. Згодом з’являється ще один Роман - Z, теж письменник, який поїхав за кордон відразу на початку війни, бо хотів відмежуватись від подій. – тобто антипод Романа S, який життєві проблеми ставить вище від творчих. Роман Z у всьому змагається зі Старим і хоче його перевершити як письменника. Коли Роман S героєм повертається з війни, приїздить з-за кордону і Роман Z. Обидва Романи зустрінуться, охоче спілкуються про справи і обговорюють Старого. «Старий єхидненько так посміхнувся і зауважив, що коли в Україні зрушити камінь, з-під нього вискочать одразу три письменники. Дотепник хрінів… Думав, деморалізує мене… / – А ти хіба не за його рахунок видав свою першу збірку? / – У тому-то й фішка. Старий чекав, що я благословення в нього проситиму, а я попросив грошей, – Роман Z голосно розсміявся. <…> / – А мене Маестро не захотів благословити, коли я збирався на війну, – мовив Роман S» (с.513).
Коли остаточно виясняється, що Романи – це роман, який пише Старий, здається, фінал історії передбачити нескладно. Увесь цей текст – історія про те, як зрів, формувався і зрештою народився роман. Але автор здивує і найбільш здогадливого читача, бо якраз фінальні сцени роману стануть тестом на читацьку проникливість, спроможність і навіть здібності. Для алегоричного твору – алегоричне прочитання, якому, на жаль, ми не дуже навчені.