Марія
Гончаренко.
В
країні
Марії
Примаченко
Замість
передмови
У цій
країні
дощові
краплини
танцюють,
збираються
у тіло
слона,
який
рожевіє,
стає
невагомим
–
біля
кожної
стеблинки
обережно
проходить
і
жодної не
ушкодить.
(за
картиною
«Слон»)
У цій
країні
вітру
дихання
малює
над нами
фантастичного
птаха –
такого
великого,
що бачимо
лише
окремі
пір’їни
квітами,
хмарами…
(за
картиною
«Фантастичний
птах»)
У цій
країні
козацькі
могили
цвітом
білим
укриті,
з
Дніпром
говорять.
Почесною
вартою
біля них
тополі…
а три
круки
по
Україні
літають,
про все
– печальне
і світле –
розповідають.
(за
картиною
«Козацька
могила»)
У цій
країні,
вільній
як вітер,
в часі
мінливім
безмежнім
у
глибинах
пам’яті
живе з
правіку
Марія
Примаченко…
“Їде
осінь на
коні” *
Їде
Осінь на
коні
на оцій
картині.
Зникли
вже у
далині
барви
жовто-сині.
Розшарілася
вона –
йде
назустріч
їй Зима.
”Буслики”
Буслики
три у
горосі
намальовані
босі,
зачакловані
вони й
досі
і
чекають
Будьчихи
їх на
Пороссі.
“Фантастична
звірина”
Фантастична
звірина
із
повітря
вирина –
рясно
листям
проросла
од
самого
носа до
хвоста
й хоч
змією
хвіст
трима
вона
зовсім не
страшна.
”Ой, у
полі три
діди”
Ой, у
полі три
діди
в
обороні
стали
і
вовків із
лісів
розлякали
–
на них
шовком
шиті жовті
жупани,
а біля
ніг три
тендітні
тюльпани.
”Лев
зламав
дуба”
Лев
зламав
дуба,
у лапах
лишилася
гілка
груба.
Він її
розгризає,
жолуді
з неї
осипає.
Лев
зламав
дуба
та не
вийшла
дубові
погуба –
з
кожної
насінинки
дубочок
зріс,
буде
тут скоро
могутній
ліс
і
прийде лев
знов у
діброву,
зробить
справу
свою
левову
і далі
буде ліс
розростатися,
бо що
було то
знов має
статися.
„Сороки-білобоки”
Сороки-білобоки
квіти
розглядали
–
незчулися,
як самі
тими
квітами
стали.
«Звір
гуляє»
Звір
гуляє –
тихесенько
так
ступає,
пильнує…
Від
того
розчервонівся
і
квітами
білими
засвітився.
«Фіолетовий
звір»
Фіолетовий
звір,
хочеш –
вір, а хоч –
не вір,
сам
собі
дивується,
що
квітами
любується,
а такий
суворий…
«Ушатка
ізловила
рака»
Ушатка
ізловила
рака:
Стій,
раче, не
втікай,
дивись
на мої
черевички
–
гарні ж
які!
І не
вкусиш…
«Стародавній
болотяний
звір»
Стародавній
болотяний
звір
без
домівки
залишився
–
людоньки
болота
осушили,
річки
перекрили,
зосталось
стрибнути
в небо…
Рибка в
хвоста
вчепилася
–
візьми
мене з
собою,
порятуй!..
«Вовк у
лісі»
Вовк у
лісі,
а хто
його там
бачив
у самій
гущавині…
Та й
нікого він
там не
лякає,
навпаки, –
козі
допомагає
надвечір
діток до
хати
зібрати,
а потім
всі
сідають
рядком
і нумо
ладком
співати…
«Дика
видра
птичку
ухопила»
Дика
видра
птичку
ухопила,
легесенько
її
обійняла
і чи то
спитала, чи
перепросила:
А чого
всі мене то
бояться?
Я
старалася,
гарно
вбралася
–
так же
хочу людям
бути мила,
сорочку
вишила,
квіти
посадила…
мо’
через те, що
народилась
безкрила?
Я у воді
як у небі
пташка…
Поясни
мені, люба,
будь
ласка,
адже я
колись
людям
допомагала
–
рибу
ловила і,
прости вже
мені,
на вас
малесеньких
полювала
та
зараз усіх
пташок
нагодувала,
подвір’я
мов на
свято яке
прибрала…
І дика
видра
птичку
одпустила.
«Українські
танцюристи»
Ой, як
пішли у
танок
журавлики,
а за
ними квіти
і равлики,
колінкують-вихиляються
щавлики…
Чути в
полі
громосвисти
–
шаленіють
танцюристи.
«Бичок–третячок»
Бичок-третячок
таки
особливий
–
він у
цілому
світі
один-єдиний
не
усміхається,
він тихо
сумує,
очима й
не кліпне –
вдивляється,
чекає
когось – то
ж хай
дочекається.
«Чорний
звір»
Почорніли
геть всі
травинки-шовковинки,
земля
струпом
вкрилася
–
то
Чорний
звір гуляє,
усіх
жахає.
Кругом
нього і
міцна
рослина
вмирає,
жовкне-чорніє,
а він радіє
–
всюди
кривду
сіє
та ж і
собі теж.
«Чуліндра
радіє, що
вродила
хороша
морква»
Я її
малювала,
вона ж тихо
співала –
«Чуліндра
радіє, що
вродила
хороша
морква».
І це
правда –
вона
морквинам
рости
допомагала,
гарно
їх
доглядала,
уночі
дополювала,
під
ранок
росою
поливала,
а ось
зараз
усміхається
–
спостерігає,
як люд
ту
морквиночку
вибирає…
Отака
то
Чуліндра-чарівниця,
гарна
трав’яна
дощовиця,
хранителька
води у
криницях…
«Буслики
прилетіли»
Буслики
прилетіли,
куща
розквітлого
обступили:
Де ви
Буслоньки
наші милі?
Виходьте,
годі
чаклувати,
пора
нам гнізда
будувати,
діточок
годувати,
а ми
вами і так
причаровані
на всі
часи –
щасливі й
згорьовані.
«Леву
треба було
річку
перейти»
Леву
треба було
річку
перейти
і ноги
не
замочить
–
людині
треба
життя
прожити,
бідами
і
радостями
походити
і душу
чистою
пронести…
«Мільярд
літ
прогуло»
Мільярд
літ
прогуло, а
таких мавп
не було.
Не було
і не буде, –
А чи довго?
–
Аж поки
не
самознищитесь,
люде!
Страшний я
звір? Та ні,
але ж
знайте:
бережіть в
собі
людину, її
плекайте,
а не
гроші-добро
– то все
така
змова,
так
легше вас
віяти,
як те
зерно від
полови.
«Цей
звір
позіхає і
дружби ні з
ким не
має»
Цей
звір
позіхає і
дружби ні з
ким не має.
Його
очі, великі,
сумні,
стежать за
мною
з такою
непідробною
тугою
людською,
що я
його не
боюся –
підійду до
нього
і
подружуся!
«Соняшник
життя»
Соняшник
життя
журавлики
охороняли.
Розумні, –
щоб їх не
помічали,
–
декором
на тім
глечику
стали…
«Я з
тобою,
Іванку, не
нажилася»
Я з
тобою,
Іванку, не
нажилася…
як
пішов до
війська –
не було ще
звістки,
а
донечка
наша
швидко
підростає.
Її
волосся
золотиться,
наче та
достигла
пшениця…
Ось
зараз доні
сорочку
вишиваю,
наче
долю для
нас
прошу-замовляю…
Не
хвилюйся,
Соколику,
все
встигаю, –
женіть
ворога з
материзного
краю…
«Лежень
ліг під
яблунею»
Лежень
ліг під
яблунею –
чекає,
може і
впаде
якесь
переспіле…
Хай хоч
всі яблука
деревце
струсить,
а бути
Ньютоном
його не
примусить
нізащо
– тому, що
воно
ЛЕДАЩО
«Звір
лапи
склав»
Звір
лапи склав
та
дивується
–
ці
соколи
страху не
мають,
прабатьківську
землю
захищають
від
ворога
лютого і
підступного,
що
братом
хитро
прикидається…
Все
згадається
на суді
на
Божому…
і Звір
імена
сміливців
запам’ятав
та в
Книзі
Безсмертних
їх
записав.
«Квіти-оченята»
Квіти-оченята
– очі
Всесвіту.
Скільки
їх по всій
нашій
планеті,
не
злічити –
як зірок на
небі…
Мабуть,
все бачать
і все
пам’ятають.
То хто
ми? – Розум
Всесвіту,
чи нами
його
випробовують,
а ми
лише
необхідне
знаряддя?
Тоді
хто
випробовує
нами
Всесвіт?..
Такі
дивні
думки
навіяли
наївні
як діти
квіти-оченята…
«Хатня
кукурудза»
Зозульки
кукурудзи
нарвали,
в
дивовижний
букет
ув’язали,
охопили
крильцями
вазу,
але так,
що їх не
помітиш
одразу,
і
стоять
граційні
та гожі
з
хатньою
кукурудзою
пташки
божі.
«Стародавній
лев
подружив з
гадюкою»
Стародавній
лев
подружив з
гадюкою,
а вона
зелена-зелена,
шо й у
траві то не
видно,
і
старезна
вона, як
він,
то й
зрадів –
є з ким
часи
минулі
згадати,
тож
почали
вони
разом
свою
книгу
життя
писати.
«Гороховий
звір»
Гороховий
звір очі
відвів –
кокетує…
такого
ще з ним не
було – сам
квітує.
Зашарівся,
у польовім
горосі,
його
фіалковім
цвіті
почувається
таким
щасливим
як ніде
у світі…
«Кінь
стоїть,
сумує»
Кінь
стоїть,
сумує:
Козаче,
вставай,
на
сході та
півдні
палає наш
край.
Думалось,
вже вони
нам брати,
а ні –
прикидались,
вони –
вороги.
Їм
землі наші
таки не
дають
спокою,
нас
знищити
хочуть
підступно,
війною.
Не має
ворог ні
честі, ні
слова…
Вставай,
козаче,
Україна
боротись
готова.
«Літа
мої
молодії,
прийдіть
до мене в
гості»
Літа
мої
молодії,
прийдіть
до мене в
гості, -
віддівувала,
відспівала,
стою на
калиновім
мОсті.
Вдивляюся-розглядаю
–
і щастя
було, і
біди…
Життя
кожного
має такі
береги,
та,
головне,
які на них
дозрівають
плоди…
* Назва
кожного
вірша дана
за назвою
картини
Марії
Примаченко,
яка
відлунювала
у мені цими
рядками.
