Микола
МАРТИНЮК
Ляльковий
театр
Коли на
світі
вимер
останній
мамут
в мій
дім
навідались
безцеремонні
зайшлі
люди
і
повеліли
Купи
слона
Їх
переконлива
настійність
що й
щирість
не мала
меж
І я
купив
собі
матрьошку
бо знав
напевне
вони
таки
продешевили
Учора
за ці
гроші
мені
пропонували
маріонетку
та я не
взяв
Хіба
я
лох
який
маріонетку
за
слона
*
Щоразу
ревно
приміряючи
на
себе
тогу
Творця
блюзнірськи
ремствуємо
мовляв
вона
одно
завелика
А те
що
створена
нами
за нашим
образом
і
подобою
лялька-мотанка
неминуче
чомусь
обертається
на
ляльку
вуду
уже
нікого
анітрохи
не
пече
*
Усе від
лялькаря
Все
інше
від
ляльковода
Між ними
й
лялькою
огуджене
спредвік
розп’яття
за яким
не
знати
хто ж
насправді
смикає
за
ниточку
життя
*
Спаси і
вбережи
і не
введи в
спокусу
уповати
на
маріонетку
у
вправних
руках
ляльковика
яка
самозабутньо
молиться
на
свободу
зладнавши
наспіх
хреста
з
надгострих
ножиць
*
Немає
лялькарів
немає
ляльководів
нема й
не буде
вертепу
поза
вертепом
допоки
не
увірує
бодай у
себе
остання
лялька
*
То чи
прийде
таки
нарешті
новітній
Буратіно
і
порятує
бранців
королівства
кривих
дзеркал
Сьогодні
знову
коли
вдивлявся
у
відображення
у
дзеркалі
звідтам
мені
невимушено
підморгнув
директор
лялькового
театру
імені
Карабаса
Барабаса
*
На
Фестиваль
лялькових
театрів
батьків
і
діточок
організатори
приводили
за
руку
закликаючи
всіх
зробити
неупереджений
вибір
на
користь
тієї чи
іншої
вистави
добровільно
себто
по-доброму
Інакше
їм
не
бачити
улюбленої
іриски
Золотий
ключик
як своїх
вух
І нікому
не до шмиги
було
бодай
поцікавитися
а чи не
переросли
вони
раптом
цукерковий
вік
Молитва
до
Хліба
Хліб наш
щоденний
святий
причерствілий
окраєць
і
глевкуватий
м’якуш од
череня
Ти
пахнеш
кров’ю і
потом
і
струдженими
руками
і
передвічним
життям
Але
ніколи –
смертю
і чорною
бідою
Ти і
солоний і
солодкий
і
терпкий
водночас
тільки
гірчитимеш
мені
завше
1922, 1933 і 1947
роками
В тобі
сущому
непізнана
суть
і велика
загадка
і
незміренна
любов
У Твоїй
цілушці –
цілунок
матері
Ти
теплий
спогад
дитинства
зрошений
цілющою
криничною
водою
і щедро
посипаний
цукром
Твої
крихти то
засторога
від
черствості
душ
непрощенного
гріха
святотатства
Ти
справжній
як світ
і
світлий та
чистий
мов щира
сльоза
На Тебе
уповаю й
молюся
Тобою
живу й
воскресаю
нині
всякчас
і
навіки-вічні
у всіх
поколіннях
Амінь
* * *
В нашого
минулого
шрами
від
татарського
зілля
припалі
золою
пошерхлих
згарищ
що й
досі
животочать
заповітним
миром
В нашого
прийдешнього
різкий
запах
свіжостятого
аїру
А ми
все
лепеха
лепеха
лепечемо
і
пожбуривши
навідмах
старі
граблі
вперто і
густо
посипаємо
голову
попелом
Слава
Богу
нас не
обділено
численними
татарами
і
яничарами
на
середохрестях
і
подовж
епох
Із
циклу
«Незримі
рими»
А дні
поплутані
мені,
немов
шкарпетки:
ліва –
права,
будень –
свято,
день і
ніч,
ян чи
інь…
За такої
оказії
я
запросто
міг би
стати
громадянином
всесвіту
,
але
ніколи й
нізащо
–
космополітом
…
Осточортіли
вже до
пекла
і
допекли до
(к)раю,
до
цурки,
до
мокрої
курки
(цур їм
усім,
пек!)
оті
європи
, азії
,
і ранні
весни
взимку,
і куце,
як бомж,
обідране
літо,
декретний,
що ніяк
не
розродиться,
зимово-літній,
як
покритка,
попсований
чи
попоясований
час…
Отак
лечу
наосліп,
стрімголов
мов
камінь з
пращі,
немов до
пащі
якого
песиголовця,
до своєї
години
«ікс»
і ніяк
не
допетраю,
не
дораю
(бо ж – не
до раю!),
чи то і
справді
такий
пропащий,
чи таки
можна
сподіватися
(чи
сповідатися?)
на
краще…
І без
зайвого
писку
лобом,
писком,
носом,
зубами
й далі
товктися,
немов
при
надії,
об
незриму
(у риму
–
М. М.)
стіну
надії…
За
такої
притики
спокійно
міг би
жити,
звісно,
зі згоди
обами,
десь
посеред
америки
у центрі
чи й на
окраїні
якоїсь
там
андалусії
в окрузі
ковінґтон
,
штат
алабама
,
або
принаймні
–
не в
лайні, не в
наймі,
смакуючи
лобстера
чи
лангуста
з лаймом,
на
противагу
заяложеному
кав’яру
під
каву,
зрідка
дозволяючи
хіба
натомість
Kopi Luwak від
ціветт
–
в котрій
із восьми
провінцій
співтовариства
андалузії
,
чи й
взагалі
якій
(бодай
чайником,
лузером!
)
ефемерній
андо-лузії
,
де так
само
не
знають
або
ігнорують
«Ой у
лузі…»
і/
чи й
цілком
реальній
австралії
,
деінде,
наприклад,
в
астралі,
почуваючись
не
гоєм, і
не
гагаузом
,
і не
хохлом, не
вар’ятом
і навіть
не їх
татом,
та
тільки не в
Україні,
де
народила,
так-таки
народила,
а не на
світ
привела
чи – ще
гірше! –
пустила,
мене
мати…
Бо
таких-от
провінцій,
звісно,
не
географічних,
у
всесвіті
ще
пошукати!..
Тож,
закусивши
вудила,
бо так
треба,
така є
бездонна,
бездумна,
безумна
чиясь
треба,
встаю,
коли
трапиться,
скажуть,
накажуть,
немов по
ногах-руках
пов’яжуть,
і (о ах а
чи жах!..)
на свій
ризик і
страх
і далі
йду
на дядю,
на
владу,
на
дідька
лисого,
та
тільки
не на
себе,
як
біла
(дебела,
дебіла)
людина,
по-чорному
працювати,
перехопивши
наспіх,
а мо’, й
кому
(тим же
курям
чи
курвам
)
на
сміх,
простроченої
дешевої
кільки
або й
просто
сала-цибулі
,
в
кишенях
тихенько
скрутивши
по
дулі…
І все це
заради
того,
аби
безболісно,
без
анестезії,
немов в
амнезії,
безпам’ятстві,
якоїсь
пам’яті
прийти,
приплентатись,
причвалати,
прилізти,
пришкарбати
через
мати-перемати
до
заповітної
старо-
чи/і
новозавітної
точки
«ікс»
і…
знов-таки
скупо,
по-англійськи
швидко і
тихо,
і
тупо,
ніби між
іншим,
так,
а
відтак
без
істерик,
жалю й
голосінь
–
КРАПКА
(навіть
не три…)
чи то
пак
амінь
!..
Реінкарнуватися.
В
Бога.
Самого.
І
самотнього.
Поперед
і понад
світ.
І
життя.
|
|
