6. Олена Лань Де живуть сніговички?
ОленаЛань
Де живуть сніговички?
Марта не любила Новий рік. По правді, вона не любила жодні свята, бо для неї це означало одне – батьки знову питимуть, а потім почнеться бійка. Тільки-но роз’їжджалося «святкування», дівчинка тікала на вулицю. Їхня сім’я жила біля річки, глибокої, повільної і по-озерному сумної. Друзів у Марти не було, а відтак дівчинка вже кілька років поспіль зустрічала свята у товаристві сніговика, якого ліпила заздалегідь. Правда, цього разу зарядили такі дощі, що від її Степанчика й скляної барамбульки не лишилося. І де поділася? Такий був гарний ніс! Марта пам’ятала всіх своїх сніговичків: Петрика, Василька, Іванка, Дмитрика... Зараз вона сиділа на березі, кутаючись у довгий  мамин плащ, і думала про те, як це було б чудово, зустріти Новий рік з ними усіма. Звідкись долинув бій курантів: «1,2,3...»«Час загадувати бажання», – подумала утікачка.
На околиці забрехали петарди, застуджено засвистіли дешеві поодинокі феєрверки. Цівки вогню відбивалися у темній воді, і Марта не одразу помітила, що до неї підпливає яскрава жовта барамбулька. Та сама! Дівчинка радісно зойкнула, підтягнула рукав, сунула руку у холоднющу воду і схопила втрачену іграшку.
– Ай! Відпусти мій ніс! – обурено пропищало щось, і мокрий патичок вдарив її по руці. Марта перелякано відскочила. Те, що піднімалося з води, у відблисках сполохів ракет  найбільше нагадувало три великі мильні бульбашки. Воно привітно махало їй правою ручкою-патичком, а лівою поправляло скляного носа.
– С... Степанчик? – недовірливо запитала Марта. З переляку вона навіть захрипла.
– А хто ж іще?! – радісно відказав сніговичок. Він був цілий з води та якимось неймовірним чином тримався купи.
– Але ти ж розтанув... – Марта не могла повірити власним очам.
– Облиш, – булькотливо засміявся Степанчик, – у новорічну ніч все можливо. А ти ще й бажання загадала! Ходи до на с в гості!
– Куди?- не зрозуміла дівчинка.
– Та в гості ж, до річки, всі сніговички там живуть. Ну, ті, що розстанули. І ми з братами – також.
– З братами? – та Степанчику вже набридло пояснювати очевидні речі, він схопив Марту за руку і потягнув за собою.
Дівчинка навіть не встигла злякатися. Тепер вода не здавалася їй холодною, та й дихалося легко. Чим глибше вони занурювалися, – тим ставало світліше. Навколо юрмилися здивовані риби, а деякі навмисно лізли під руки, – а ну погладить, чисто цуценята. Але найбільше диво чекало її на дні. Ціле місто сніговичків на будь-який смак! Від великих і поважних, що їх ліплять на замовлення директора цілою школою, до недороблених та скособочених, як-от її Іванко. Марті тоді забракло терпіння тягати сніг з гірки, а біля річки його вже не було. Втім, судячи зі щирої радості від зустрічі, Іванко на неї не сердився. Петрик, Василько і Дмитрик також переливалися від щастя, наче веселки. А Дмитрик ще й гордо продемонстрував залізний патичок від «Бенгальського вогню», який Марта встромила йому в руку на свято торік.
Це був найщасливіший Новий рік у її житті. Сніговички влаштували утікачці цілу циркову виставу. Жонглювали ручками-патичками, забудовувалися у височезні піраміди, бавилися в салки з рибами.
– А хочеш покататися на сомі? – запитав Дмитрик. Хто б не хотів!
Брати привели за вуса величезного сома, і рибина милостиво підставила дівчинці блискучу спину. Вони плавали над водоростяними луками, завертали до берегових печер, занурювалися у донні ями, де сомихи сердито махали на них хвостами, мовляв, тихо,- діти сплять! Зате сніговички, яких Марта зустрічала по дорозі, ввічливо знімали відерця, каструлі та каски, що служили їм капелюхами.
– А ця печера – наша, – гордо повідомили брати, запрошуючи Марту всередину. Відпустивши сома, вона заплила у зеленкуватий отвір. Стіни печери м’яко світилися, вздовж них вишикувалася ціла шеренга напіврозбитих глечиків з водоростями усіх відтінків коричневого та зеленого. Рожевий кущ посередині «кімнатки» ріс з автомобільної шині.
– Це все Василько, – гордо повідомив Степанчик. (Василько так завстидався, що майже закипів). – Він у нас садівник. А Петрик робить фантастичні скульптури з корчів. Глянь на стелю.
І справді зі стелі звисали гілки у формі змій, шматки дерева з обрисами птахів чи єдинорогів...
– А це впізнаєш? – запитався Петрик, простягаючи дівчинці маленький кругленький корінчик. Марта придивилася і ахнула. Та це ж вона, сидить на бережку! – Це тобі, подарунок під ялиночку.
Та не встигла дівчинка подякувати, як ззовні почувся вереск. Усі похапцем вискочили з печери і остовпіли. Сонце вже зійшло і було дуже добре видно, як до води пхається щось незграбне та велике. Воно занурювалося дедалі глибше, здіймаючи придонну каламуть.
– Ой, це ж дядько Ігор, рятувальник з райцентру! – здогадалася Марта. – Це він за мною, напевно, до річки поліз. – Дівчинка розцілувала на прощання своїх сніговичків та мерщій попливла до водолаза.
– Все гаразд, дядьку, я жива! – радісно закричала вона, з усмішкою заглядаючи у віконце шолому старенького водолазного костюму. От тільки чоловіка це чомусь не потішило. Його очі витріщилися так, ніби побачили утопленицю, вуса від жаху встали дибки, і цілий рятівник почав небезпечно завалюватися на бік.
– Допоможіть! Допоможіть! – закричала Марта. – Йому погано! – сніговички кинулися до них, і всі гуртом доштовхали зомлілого чоловіка до берега. Марта вилізла слідом.
Біля води зібралося все село.
– Донечка! Жива! – кинулася до Марти мати, а батько тільки міцно- міцно обійняв її і від хвилювання не міг вимовити ні слова.
– Раніше треба було думати, – сердито озвалася до них тітка Ганна. – Довели дитину до того, що пішла топитися. Слава Богу, хоч сусіди її помітили! Тільки самі знайти не змогли. Не розумію, як вона взагалі вижила? Он з якої глибини її Ігор підняв.
«Ну, хто кого підняв, спірне питання», – подумала Марта, але вона була надто щасливою, щоб сперечатися. 
Top