МІНІ
-САҐА
Батькові присвячую
Дуже рано, ще й не світало, коли коридорний розбудив Ілька, найменшого за
віком серед в’язнів не тільки цієї камери, але й усієї Лук
’янівської буцигарні,
–
приклав до губ палець й очима показав на вихід. Ілько тихенько пішов поперед
нього. У коридорі той нахилився і прошепотів:
–
Іди, з братом попрощайся. Сьогодні за ним прийдуть…
Ілько знав, що це колись таки станеться
, та і сам був готовий до страти. Як тінь
нечутно зайшов до камери-одиночки. Дмитро його чекав. Високий, ставний,
притис до грудей братову голову. Серце Ілька
так гупало в грудях, що він аж
стривожився, щоб того гупу бува хто не почув... А Мітя тільки й сказав:
–
Живи, малий, тебе випустять... тільки потримають ще трохи. А Варці скажи
,
люблю я її... дуже...
і хай не плаче.
Ілько так і не спромігся вимовити ні слова
… він наче вріс у братове тіло, не міг
розтулити руки, якими обхопив брата... коридорний показав на двері. Мітя
поцілував його в буйну чуприну, погладив...
–
Іди, –
сказав,
– іди, – і акуратно, лагідно так розчепив братові пальці
, – йди
.
Ніколи і ніхто потім
т а к не цілував Ілька, не гладив... став він одразу
дорослим. Від дверей обернувся. Сльози нестримно котилися з очей... Брат стояв,
склавши руки на грудях.
–
Як у домовині,
– подумав Ілько, якого коридорний потяг за рукав,
– а гарний
який, чисто намальований
...
А Дмитро
дивився на брата,
який
зримо для нього залишився
стояти біля
дверей і
якому випадало тепер ставати за старшого чоловіка в родині, – так
дивляться на ікону,
– дивився уже всевидющими очима і молився...
час для нього
зупинився
… його
величезні очі були схожі на очі Спаса
з їхньої ікони, що стояла на
покутті
, на самому чільному місці. Дмитро молився, молився за сім’ю
, за
побратимів, за отамана
... ще побачив тим зором, що відкривається в найскладніші
хвилини життя, свою Варку
, сестричку Тетянку
, якій пішов другий рік, Миколку, що
був на два роки молодший за Ілька... і
, прозираючи тим зором рідне село,
копачівські поля, заспокоївся
… напруження спало… він ніби переступив той
поріг...
Ілько лежав горілиць у своїй камері. Він заплющив очі
:
–
Хай думають, що сплю
, – а сам молився
, – „
Отче наш, іже єси на небесі
”..., а
далі збивався, починав знову й знову збивався... і тоді подумки проказував Тому,
що на небі
:
–
Та що ж ти, Боже, не знаєш, що брат мій і муху не зобідить, випустить її на
вулицю, а зимою,
– то і зовсім не ганяє, сміється, каже
, – Божа істота. Та він же
захищав нас усіх! То що ж ти, Боже, робиш
…
Почало розвиднюватися. Він одвернувся до стіни, щоб ніхто не помітив його
сліз... ще він заплаче, коли вертатиметься додому, а більше – ніколи…
–
Боже, прийми його душу,
– раптово проказав і здригнувся усім своїм
худеньким як зів’ялий листочок тілом – учувся йому постріл... Ілька
заціпило, наче
встрелили його. Такого скорцюбленого і розтурмосив коридорний, що перед тим
дав йому попрощатися з братом,
– дядько Микола.
– Вставай, Ільчику, поїж трохи
, – важка крапля впала на обличчя Ілька і як
оживила його. Ніколи він ще не бачив, щоб коридорний
-то плакав, та він і не
плакав, це лише одна сльоза прохопилася, непрохана
, – так плаче серце.
–
Вставай, хлопче
, – почув,
– мож’ скоро тебе випустять... проситиму за тебе...
Не випустили, але дозволили на смертному коридорі
допомагати їжу розносити
арештантам, а ще
, як прийшов новий начальник тюрми, то стали його направляти
у різні майстерні, що були там
, працювати – до лозової, палітурної, перукарської,
ковальської, дзеркальної – вчився тим ремеслам
… на все життя знадобилося…
Дядько Микола, добра душа, чим міг підгодовував Ілька, стеріг його… Зміцнів
хлопчина і назавжди закарбував собі, що в с ю д и є люди.
Десь за років півтора Ілька випустили.
На цей час ішов йому вже дванадцятий
рік. З Лук’янівської йшов додому якийсь час пішки. Поспішав. Дядько Микола на
прощання дав йому маленького вузлика – там був добрячий окраєць хліба,
цибулина та ще кілька грудочок цукру.
–
Вони – Тетянці,
– подумав,
– а хліб поділю
між нею та Миколкою
. Цибулину
ж, здорову, соковиту, поки йшов,
з’їв
. Мабуть це від неї, такої міцної, і наверталися
сльози..... він їх не витирав
– ніхто не бачить, а й побачить – ніхто його не знає... ця
жагуча їжа відволікала хлопця від пережитого, а ще за тими невільними слізьми
спливала гіркота, і вже до слуху долітало тремке
шурхотіння листя, очі примічали
, як вітер біжить
травою, як хмари громадяться в отари...
Коли
вийшов за Київ, повезло – якась підвода спинилася і дядько спитав, чи
далеко йде. Почувши у відповідь, що у Копачів, сказав:
–
Сідай, якось довезу, їду
в Обухів
…
Забилося серце в Ілька –
в Обухові саме їх з Мітєю і арештували
, й доправили
спочатку до Василькова, а потім уже до Києва... хтось вказав на Мітю як на
колишнього зеленівця, а Ілько був у нього якраз – одежину та харч приніс братові...
біг за конвоїром і колотив того щосили, то і його, „бандітськоє отродьє”, зв’язали та
разом із братом і повезли...
Першою, кого побачив, була Варка. Він закляк і як онімів
. Вона підійшла і
притулила його до себе
. Ілько зрозумів, що говорити нічого не треба,
– вона з н а л
а. Мовчки зайшли до хати. Варка метнулася до печі
...
–
Як у себе вдома,
– подумав,
– ой, Дмитре, бачив би ти свою Варку...
А вона і була таки д о м а. Як донеслася
у село звістка, що Мітю розстріляли,
прийшла Варка до них, вклонилася матері:
–
Прийміть Вашу невістку!
– Ой, лишенько, доню! Та як же це так!
– Та так, мамо,
..
збиралися ми побратися, просити Вашого благословення...
–
Та ти ж молода, ще полюбиш!
–
Ні, я вже вирішила
... дозвольте, мамо, дочкою Вам бути.
І опустилася мати на лавку, вдруге прибита горем... знала, що Варка не
відступиться, та і за прапрадідівським звичаєм не мала права відмовити...
Підвелася, обняла невістку.
–
Заходь
… донькою будеш… слухатимеш мене, – чи то спитала, чи то
ствердила
.
–
Так, мамо. Але ж Ви не подумайте, незаймана я...
Стислося материнське серце, заридало,
– недарма Мітя Варку то уподобав...
Так і повелося. Перейшла Варка і жити до них… ніхто не дивувся цьому –
матері разом дівували, майже разом і побралися, добрими сусідами поряд жили...
А що гарна була Варка, то правда. Обидві матері
казали їй:
–
Доню, Мітю не повернеш, а ми ще онуків хочемо дочекатися. Он сохне по
тобі Мітін друг, вони ж разом були, як кревні брати, чудо, що живий... іди за Павла!
Вмовили… віддалася Варка... первінця не змовляючись вирішили назвати
Дмитром.
Йшов 192
6 рік.
Попереду були розкуркулення і колективізація, ще два голодомори, Київ,
Диміївка (і димів же було над тим київським передмістям…), що згодом стала
називатися Сталінкою і де зустрів синьооку, з пишною довгою косою майбутню
матір своїх трьох доньок, кадрова служба в Червоній Армії,
полкова однорічна
школа молодших командирів у Білій Церкві, Польща, Велика Вітчизняна війна, яка
для нього почалася значно раніше
, служба на залізниці
, евакуація
державно
важливих міських установ і підприємств, службовців, їхніх родин… свою дружину
з донькою не
встиг евакуювати
, не мав права поза чергою, і сам не встиг
відійти з
останніми червоноармійцями
… спочатку разом із другом по службі Миколою (та
чи ж не Святий Микола посилав йому в скруті порядних людей з цим іменем...)
переховувався в клубі
, – там, на горищі зашалювала їх намертво між трубами його
Фрося (на селі казали – Приська, зменшене від Прискілла)
, кілька днів пролежали,
поки йшли облави, а потім принесла вона одежину і вдалося їм непримітно
залишити місто й подалися вони кожен
до своєї рідні у село, Ілько – до жінчиних
родичів. Там, на краю закинутого далеко від курних шляхів села, прийшлося не раз
ховатися у печі, а одного разу і в щойно випаленій
– повезло, що не відкрили
заслонку і що недовго, а так, для порядку, обшукали хату, понишпорили в хліву та й
пішли... довго лікував ті опіки... а потім була штрафрота, де з двохсот чоловіків,
таких як він, практично неозброєних, вижило тільки троє, і він серед них... і досі
перед очима
фронтовий друг з розтрощеною головою, який поряд з ним ще довго
,
як тоді здалося
, біг уперед на ворога
,.. а потім були нагороди, орден Червоної Зірки,
два поранення, шпиталь в Софії… і знову бої
… за Будапешт, Відень, Ямбол
,.. і
Перемога
... і нарешті, повернення додому, спочатку пішки, з випадковими
короткими
перестрілками і втратами друзів ...
Це все ще попереду...
2013 р.
