3. Марія Гончаренко.МІНІ-САҐА
МІНІ -САҐА
Батькові присвячую 
        Дуже рано, ще й не світало, коли коридорний розбудив Ілька, найменшого за  віком  серед в’язнів не тільки цієї камери, але й усієї Лук янівської буцигарні,  –  приклав до губ  палець й очима показав на вихід. Ілько тихенько пішов поперед  нього. У коридорі той  нахилився і прошепотів:  
       –  Іди, з братом попрощайся. Сьогодні за ним прийдуть…   
        Ілько знав, що це колись таки станеться , та і сам був готовий до страти. Як тінь  нечутно зайшов до камери-одиночки. Дмитро його чекав. Високий, ставний,  притис до  грудей братову голову. Серце Ілька  так гупало в грудях, що він аж  стривожився, щоб того  гупу бува хто не почув... А Мітя тільки й сказав:
       –  Живи, малий, тебе випустять... тільки потримають ще трохи. А Варці скажи ,  люблю  я її... дуже...  і хай не плаче. 
        Ілько так і не спромігся вимовити ні слова  він наче вріс у братове тіло, не міг  розтулити руки, якими обхопив брата... коридорний показав на двері. Мітя  поцілував його  в буйну чуприну, погладив...
       –  Іди, –   сказав,  – іди, –  і акуратно, лагідно так розчепив братові пальці , – йди .
         Ніколи і ніхто потім   т а к  не цілував Ілька, не гладив... став він одразу  дорослим. Від  дверей обернувся. Сльози нестримно котилися з очей... Брат стояв,  склавши руки на  грудях.
       –  Як у домовині,  – подумав Ілько, якого коридорний потяг за рукав,  – а гарний  який,  чисто намальований ... 
        А Дмитро  дивився на брата,  який  зримо для нього залишився  стояти біля  дверей і   якому випадало тепер ставати за старшого чоловіка в родині, – так  дивляться на ікону,  –  дивився уже всевидющими очима і молився...  час для нього  зупинився … його  величезні  очі були схожі на очі Спаса  з їхньої ікони, що стояла на  покутті , на самому чільному місці.  Дмитро молився,  молився за сім’ю за  побратимів, за отамана ... ще побачив тим зором, що  відкривається в найскладніші  хвилини життя, свою Варку , сестричку Тетянку якій пішов  другий рік, Миколку, що  був на два роки молодший за Ілька... і , прозираючи тим зором  рідне село,  копачівські поля, заспокоївся … напруження спало… він ніби переступив той  поріг...
         Ілько лежав горілиць у своїй камері. Він заплющив очі :
        –  Хай думають, що сплю , – а сам молився , –  „ Отче наш, іже єси на небесі ..., а  далі  збивався, починав знову й знову збивався... і тоді подумки проказував Тому,  що на небі :
      –   Та що ж ти, Боже, не знаєш, що брат мій і муху не зобідить, випустить її на  вулицю, а  зимою,  – то і зовсім не ганяє, сміється, каже , – Божа істота. Та він же  захищав нас усіх! То  що ж ти, Боже, робиш …  
        Почало розвиднюватися. Він одвернувся до стіни, щоб ніхто не помітив його  сліз...  ще  він заплаче, коли вертатиметься додому, а більше – ніколи…
       –  Боже, прийми його душу,  – раптово проказав і здригнувся усім своїм  худеньким як  зів’ялий листочок тілом – учувся йому постріл... Ілька  заціпило, наче  встрелили його.  Такого скорцюбленого і розтурмосив коридорний, що перед тим  дав йому попрощатися з  братом,   дядько Микола. 
         – Вставай, Ільчику, поїж трохи , – важка крапля впала на обличчя Ілька і як  оживила  його. Ніколи він ще не бачив, щоб коридорний -то плакав, та він і не  плакав, це лише одна  сльоза прохопилася, непрохана , – так плаче серце.
      –   Вставай, хлопче , – почув,  –  мож скоро тебе випустять... проситиму за тебе...
        Не випустили, але дозволили на смертному коридорі  допомагати їжу розносити   арештантам, а ще як прийшов новий начальник тюрми, то стали його направляти  у різні  майстерні, що були там , працювати – до лозової, палітурної, перукарської,  ковальської,  дзеркальної – вчився тим ремеслам  на все життя знадобилося…  Дядько Микола, добра  душа, чим міг підгодовував Ілька, стеріг його… Зміцнів  хлопчина і назавжди закарбував  собі, що  в с ю д и   є  люди.
        Десь за років півтора Ілька випустили.  На цей час ішов йому вже дванадцятий  рік. З  Лук’янівської йшов додому якийсь час пішки. Поспішав. Дядько Микола на  прощання дав  йому маленького вузлика – там був добрячий окраєць хліба,  цибулина та ще кілька грудочок  цукру. 
       –  Вони – Тетянці,  – подумав,  – а хліб поділю  між нею та Миколкою Цибулину  ж,  здорову, соковиту, поки йшов,  з’їв Мабуть це від неї, такої міцної, і наверталися  сльози.....  він їх не витирав  – ніхто не бачить, а й побачить – ніхто його не знає... ця  жагуча їжа  відволікала хлопця від пережитого, а ще за тими невільними слізьми  спливала гіркота, і  вже до слуху долітало тремке  шурхотіння листя, очі примічали як вітер біжить    травою,  як  хмари громадяться в отари...
        Коли  вийшов за Київ, повезло – якась підвода спинилася і дядько спитав, чи  далеко  йде. Почувши у відповідь, що у Копачів, сказав: 
        –  Сідай, якось довезу, їду  в Обухів
        Забилося серце в Ілька –  в Обухові саме їх з Мітєю і арештували й доправили  спочатку  до Василькова, а потім уже до Києва... хтось вказав на Мітю як на  колишнього зеленівця, а  Ілько був у нього якраз –  одежину та харч приніс братові...  біг за конвоїром і колотив того  щосили, то і його, „бандітськоє отродьє”, зв’язали та  разом із братом і повезли...
         Першою, кого побачив, була Варка. Він закляк і як онімів Вона підійшла і  притулила  його до себе . Ілько зрозумів, що говорити нічого не треба,  – вона  з н а л  а. Мовчки зайшли  до хати. Варка метнулася до печі ... 
       –  Як у себе вдома,  – подумав,  – ой, Дмитре, бачив би ти свою Варку... 
        А вона і була таки  д о м а.  Як донеслася  у село звістка, що Мітю розстріляли,  прийшла  Варка до них, вклонилася матері: 
       –   Прийміть  Вашу невістку! 
        – Ой, лишенько, доню! Та як же це так! 
        – Та так, мамо, ..   збиралися ми побратися, просити Вашого благословення...
       –  Та ти ж молода, ще полюбиш!  
       –  Ні, я вже вирішила ... дозвольте, мамо, дочкою Вам бути. 
        І опустилася мати на лавку, вдруге прибита горем... знала, що Варка не  відступиться,  та і за прапрадідівським звичаєм не мала права відмовити...  Підвелася, обняла невістку.
       –   Заходь … донькою будеш… слухатимеш мене, – чи то спитала, чи то  ствердила
       –   Так, мамо. Але ж Ви не подумайте, незаймана я... 
        Стислося материнське серце, заридало,  – недарма Мітя Варку то уподобав...
        Так і повелося.  Перейшла Варка і жити до них… ніхто не дивувся цьому –  матері  разом дівували, майже разом і побралися, добрими сусідами поряд жили...
        А що гарна була Варка, то правда. Обидві матері  казали їй: 
       –  Доню, Мітю не повернеш, а ми ще онуків хочемо дочекатися. Он сохне по  тобі Мітін  друг, вони ж разом були, як кревні брати, чудо, що живий... іди за Павла!  
        Вмовили… віддалася Варка... первінця не змовляючись вирішили назвати  Дмитром. 
        Йшов 192 6 рік.
       Попереду були розкуркулення і колективізація, ще два голодомори, Київ,  Диміївка (і  димів же було над тим київським передмістям…), що згодом стала  називатися Сталінкою і  де зустрів синьооку, з пишною довгою косою майбутню  матір своїх трьох доньок, кадрова  служба в Червоній Армії,   полкова однорічна  школа молодших командирів у Білій Церкві,  Польща, Велика Вітчизняна війна, яка  для нього почалася значно раніше служба на  залізниці ,  евакуація  державно  важливих міських установ і підприємств, службовців, їхніх  родин… свою дружину  з донькою не   встиг евакуювати не мав права поза чергою, і сам  не встиг  відійти з  останніми червоноармійцями … спочатку разом із другом по службі  Миколою (та  чи ж не Святий Микола посилав йому в скруті порядних людей з цим  іменем...)   переховувався в клубі , – там, на горищі зашалювала їх намертво між трубами  його  Фрося (на селі казали – Приська, зменшене від Прискілла) , кілька днів пролежали,  поки йшли облави, а потім принесла вона одежину  і вдалося їм непримітно   залишити  місто й подалися вони кожен  до своєї рідні у село, Ілько – до жінчиних  родичів. Там, на  краю закинутого далеко від курних шляхів села, прийшлося не раз  ховатися у печі, а одного  разу і в щойно випаленій  – повезло, що не відкрили  заслонку і що недовго, а так, для  порядку, обшукали хату, понишпорили в хліву та й  пішли... довго лікував ті опіки... а потім  була штрафрота, де з двохсот чоловіків,  таких як він, практично неозброєних,  вижило  тільки троє, і він серед них... і досі  перед очима  фронтовий друг з розтрощеною головою,  який поряд з ним ще довго ,  як тоді здалося , біг уперед на ворога ,.. а потім були нагороди,  орден Червоної Зірки,  два поранення, шпиталь в Софії… і знову бої  за Будапешт, Відень,  Ямбол ,.. і  Перемога ... і нарешті, повернення додому, спочатку пішки, з випадковими  короткими  перестрілками і втратами друзів ...
       Це все ще попереду...
2013 р.