Тетяна  Сидоренко.

Житіє  Івасика  Телесика

                              

                    

                                                            1.

     - У давньоруській літературі одинадцятого століття поширеними були так звані житія. Цей жанр має синонімічну назву – агіографія. А- гі-о-гра-фі-я. Записали? – доцент Солоденький іронічно оглядає студентську аудиторію поверх своїх постмодерних окулярів з ледь помітними фіолетовими фільтрами. – Агіографія – слово іншомовного походження. З грецької «агіо» перекладається як «святий», а «графос» - як «пишу». Отож виходить так, що агіографія – це святе письмо. Зрозуміли? – ще іронічнішим поглядом обдаровує доцент Солоденький свою аудиторію. Бо яке йому до того діло – розуміють його чи ні? За це викладацької ставки все одно ніхто не підвищить. Йому аби інформацію цим жовторотикам передати, бажано якнайбільше «під запис», аби хоч щось у тих дитячих голівоньках лишилося й на заліку відтворилося. Бо ця кредитно-модульна система... Аж щелепи судомить від неї... Та де ж дінешся? Танцюй, враже, як пан скаже! Накинута міністерством освіти модель навчального процесу, хіба сліпий цього не бачить, не спрацьовує! Навчальний процес у виші перетворився на імітацію навчання. Є в доцента Солоденького підозра, що студенти в лавині термінів, понять, категорій, читання програмних текстів сьогодні не розвиваються, а навпаки, - ще більше отупляються.

     - Персонажами агіографічних творів були мученики, великомученики, страстотерпці, які постраждали за віру, віддали за неї своє життя. Спочатку візантійська церква, а потім і києво- руська їх канонізувала, тобто возвела до сонму святих. Зрозуміли? Той чи інший агіографічний твір, власне кажучи, створювався із спеціальною церковною метою – перед канонізацією.

   - То виходить, церква керувала тогочасним літературним процесом? – несподівано аж із останньої парти якесь хлоп’я подало голос.

   - Я б так не сказав, - дещо розгубився доцент Солоденький, бо завше був упевнений: на останніх партах студенти лише граються в балду і в морський бій. Та й на передостанніх – теж. – Хоча вплив церкви в епоху раннього Середньовіччя на розвиток культури був надзвичайно потужним. Література, як ми знаємо, - складова частина загального поняття культури. Тому окремі жанри старожитньої літератури...

     - Вибачте, а наскільки ці твори були реалістичними? – тепер уже з першої парти питання прозвучало. - Я, наприклад, коли читала «Житіє про Бориса й Гліба», дещо засумнівалася в правдоподібності зображення персонажів.

   «Змова. Це ті, хто мене підсиджують, накручують проти мене студентів», - снує здогадки доцент Солоденький. І пильним поглядом – на дівчинку за першою партою. Сіра мишка. Виросте – синьою панчохою стане... Але оченята навіть дуже іронічно дивляться на доцента Солоденького.

-         Очевидно, літописець не ставив перед собою такої мети – зобразити персонажів правдоподібно. Мета була іншою: творення ідеалу святості. Написання саме такого твору, на який би опиралася церква напередодні процесу канонізації Бориса й Гліба. – Здається, доцент Солоденький достойно витримав оборону. – З вашого дозволу, я продовжу.

-         Вибачте. Літописець чи агіограф? – допитується сіра мишка.

   Ой. Вона ще й такі вчені слова знає!.. Звідки вона їх може знати?.. Точно змова.

-         Ми ж бо з вами  люди  освічені, - наче комплімента відвісив доцент Солоденький майбутній синій панчосі, - й знаємо: переважна більшість творів старожитньої літератури – анонімні. Ніхто й ніколи не дізнається справжнього ім’я автора «Житія про Бориса і Гліба». Але воно, це житіє, органічно вмонтоване в художню тканину «Повісті временних літ», ймовірним автором якої вважають Нестора-літописця. Її першої редакції, звісно, - на всяк випадок для сірої мишки уточнив доцент Солоденький. – Тому...

   Прозвучав спасенний дзвінок!..

-         Запишіть найголовніше! Канонічне житіє складається аж із семи умовно-композиційних частин! Перша – оповідь про батьків майбутнього святого! Це обов’язково мали бути бути благочестиві батьки! Друга – опис місця народження святого! Третя!!!.. Четверта!!!.. П’ята!!!.. Шоста!!!.. І нарешті сьома!!!.. – таки долепетав Солоденький свою теорію невідомо кому й для чого.

  Ну й лекційка була сьогодні!.. І це ж – лише перший курс!.. А що витворяють!.. Що далі буде?!?..

-         Скажіть, будь ласка, чому ви носите канадський трилистник на лацкані жакета? – прямо на коридорі, наздогнавши доцента Солоденького, озвучив уже позааудиторне питання якийсь першокурсник.

-         ??? Бо я такий крутий пацан!!! – ніби помщаючись, достойно відповів Солоденький та й, не заходячи на рідну кафедру, мерщій завернув прямо до чоловічої вбиральні. Так... Трилистник, воно сказало... Трилистник, значить... А вдома ж чіпляв герб України... Хотів догодити безпосередньому своєму начхальству, яке позавчора приїхало з далекого наукового відрядження й роздавало всім підлеглим заокенські сувеніри. Кому шарикову ручку, кому календарик чи магнітик, а Солоденькому дістався манісінький нагрудний значок з Гербом України. Це ж який креатив! – зрадів Солоденький і довго та уклінно дякував начхальству за щедрість. Солоденький тоді був без окулярів 2+, і розрізнити герб від трилистника просто не спромігся. Й ось, нá тобі! Якесь сімнадцятилітнє шмаркаченя кпини над ним  кпинить!.. Коноплісти жовтороті!..

   Солоденький нервово закривається в кабінці громадського (занадто громадського!) туалету й легким порухом руки зчіплює вже ненависний герб-трилистник. Бовтнув ним строго в дірку, -  хай пливе за водою! І не ганьбить його світлого й чесного імені! Хууууух... Зіпсований настрій треба негайно замаскувати, бо не гоже перед колегами й колежанками оприявлювати свою екзистенційну розхристаність...

                                                           2.

                                     ...Люлі-люлі, Телесику,

                                        Наварила кулешику...

                                        І з ручками, і з ніжками

                                        Буду тебе годувать...

         Знову цей голос... Знову не дає доспати... Він просто знущається із доцента Солоденького вже кілька років!.. Яка безглузда казка про того Телесика!.. Яка  безглузда й нікчемна пісенька з тієї казки!.. Нікчемна – далі нікуди! А знущається!.. І нікому не поскаржишся! Й доповідної не напишеш! І в поліцію чи прокуратуту не заявиш!.. Бо та пісенька – тільки в його голові. Більш ніхто її не чує. І вже отак – третій рік. Розбудити його може навіть посеред ночі, але найчастіше будить під ранок, коли ще з годину-півтори можна солодко поспати, додивитися віщі та невіщі сни свої, а потім поніжитись хвильку якусь, зовсім недовго, бо треба ж іти! Вставати і йти! Тебе ж студенти ждуть!..

     Але ця пісенька... Безжальна, безпардонна, непередбачувана... Коли їй заманеться, тоді й звучить, і робить свою деструкцію!.. Пісенька звучить бабусиним голосом... Бабуся... Найрідніша для нього людина в світі... Так вийшло, рідніша навіть за батька й матір, які віддали його, ще немовлям, на виховання бабусі та й поїхали собі вчителювати в інший кінець України... Але! Коли ця пісенька безжально почала про себе заявляти, йому найбільше  хотілося, щоб його бабуся, його найрідніша в світі людина, яка його виростила, виховала і в люди випустила,  не була його бабусею! Тоді б не звучала в голові ця дурноверха нав’язлива пісенька, яка не дає  йому спокійно жити!.. Він ночей не досипає через неї! В нього може бути хронічний недосип!.. А потім і нервове виснаження!!..

   ...Вірна дружинонька котячою ходою пройшла повз його спальню на кухню, щоб рівно через десять хвилин на улюбленій скляній тарелі закрасувалися-замилувалися два гарячі бутерброди із сиром й неземними пахощами манила до себе найкоханіша філіжанка еспресо. Учора була вівсянка, позавчора – тости з бананами й гаряче молоко, сьогодні отже – сирні бутерброди й кава. Все йде за індивідуально підібраною дієтою... Він не розкаже дружині, що вже півтори години не спить, бо знову ця пісенька його розбудила. Він не буде скаржитись нікому й ні на що. Бо одного разу вже був поскаржився, - дружинонька порадила гарного психіатра... Ні, скаржитися він не буде! Перетерпить! Перенесе цю напасть мужньо й стоїчно! З достоїнством піде в університет, щоби творчо, вперто, натхненно й наполегливо рухати далі навчально-виховний процес! Університет його чекає!

   Розпочинається ще один трудовий день видатного українського вченого...

                                                          3.

     Сьогодні - вчена рада факультету. Доцентові Солоденькому виступати на ній з доповіддю. Тема – національне виховання студентів філологічного факультету в рамках освітньої євроінтеграції. З вечора він накидав кілька тез, - самої доповіді не писав. Та й для чого? Все одно ніхто його слухати не буде. Тільки вдають, що слухають... Так, із дикцією в нього не склалося... Він і сам це знає... Але ж демонструвати повний ігнор – це вже занадто!.. Колеги й колежанки... Все в них театрально... Через посмішку... Через «будьте ласкаві», «перепрошую» й «вибачте»... Бо культурний канон багато до чого зобов’язує... А насправді – болото на болоті й болотом поганяє... Гонка хамелеонів!.. Він усіх їх наскрізь бачить! З усіма їхніми тельбухами!!! Лицеміри! Інтригани й марнославці! Он вони хто. Та хіба ж про це комусь скажеш? Мстя буде жорстока! Не дадуть і до пенсії доробити, амеби звичайні! «Не будь гірким, бо виплюнуть. Не будь солодким, бо з’їдять», - ні з того-ні з сього згадалася бабусина життєва наука. Ага, бабусю! Добре тобі там, на небесах, видавати мудрі-премудрі поради! А тут, бабусю, не все так просто!.. Хоча твій внучок давно вже й не гіркий, і не солодкий, як ти колись навчила. А щось середнє. Просто - Солоденький...

    Відбарабанив три пари. Дописав ще одну тезу для виступу на вченій раді. Теза стосувалася «Букваря» Тараса Шевченка, вірніше, його перевидання в університетському видавництві. Ось де можна бонуси заробити університетові й підняти всеукраїнський рейтинг навчального закладу! Але ж нікому і в голову така ідея не стукне! Тільки йому, доцентові Солоденькому! І на вченій раді він її озвучить! Хоча  відповідь знає наперед: «Немає грошей. Але сама ідея хороша». Що ж... Нехай хоч саму ідею похвалять...

     ...Чи вчена рада сьогодні розширена, чи що воно таке? Весь ректорат тут. Дві деканеси інших факультетів. Студентів багато. Це що? Чергова підстава!? Усі так хочуть прослухати його доповідь про національне виховання, яку він збирався виголосити на експромті!!?? Чого вони посходились? Щоби знайти в доповіді недоліки й потім розкритикувати!?

-         Приїхав Євген Шерстюк, - повідомив Солоденькому декан. І, як дебільному, пояснив: - Відомий в Україні і в світі правозахисник, колишній дисидент. Ваша доповідь відміняється. Сьогодні Шерстюк говоритиме про національне виховання.

           Яка радість-яка радість. Немає щастя – має бути чудо! Як написала колись Ліна Костенко. А Шерстюка Солоденький слухати не збирається. Він непомітно зникне. Як ото кажуть, по-англійськи. Є на це причина...

                                                                    4.

                                               Люлі-люлі, Телесику!

                                               Наварила кулешику...

    О Боже!!! Знову!!! І вже посеред білого дня!!! Бабуууууууууусю!!! Що ж це робиться??? Скільки ж ти мене, бабусю, мордуватимеш?!?

     - Доброго дня! – наліво. – Доброго дня! – направо...

     - А ви що, не йдете послухати Шерстюка? – кафедралка-виразка зі своїм глибокомудрим питанням тут як тут. Наче їй не все одно: йде він чи не йде. Може, компромат на нього збирає та тримає його десь у загашнику до пори-до часу? Вона така. Од неї всього можна ждать...

     - Я трохи спізнюся... У відділ кадрів терміново викликають.

     - Чого б це? – клеїть із себе дурепу кафедралка. – Чи хоч не переводять на строковий договір?

     - Не переводять! Уявіть собі!!! - нерви Солоденького аж волають. – А вас уже перевели?

     - Та ні, що ви. У мене все відповідно... – з протяжкою так: відповііііііііііідно. Синонімічно це означає: моя тітонька, як ви знаєте, працює в міністерстві освіти не на останніх ролях.

     - Радий за вас. Вибачте, мушу йти.

Кафедралка-виразка видушує таки із себе жалюгідну подобизну посмішки:

-         Гаразд. А я послухаю Шерстюка.

Доцент Солоденький демонстративно-маршовим кроком прямує додому, до свого власного простору. Там він спочатку добряче пообідає, а потім писатиме вірші про лелек, які прилетіли здалека, про шиншилу, з якої шубу зшили, і про березу, яка вчора була тверезою... А проти Шерстюка він особисто нічого не має, хоча й слухати його не пішов. Шерстюк, можна сказати, - його совість. Коли його згадує, то обов’язково згадує й свого батька, хай царствує... Таке життя було... Якщо не ти когось, то тебе – хтось... Обставини тоді так склались... Аж перед смертю батько йому признався: це він настукав на Шерстюка...

   ... Вірші пішли, як по маслу...

                                                              5.

     Ну що за дні настали?!.. Учора – Шерстюк. Сьогодні – вшанування Лесі Кандюби. Її світлої пам’яті, точніше. І знову йому виступати. Не з доповіддю, слава Богу. А зі спогадами як колишній студент про колишню свою викладачку. Ну вимоглива була. Предмет свій знала й любила. Жила однією роботою. Його, саме його, одного-єдиного на всю академічну групу студента (всі інші були студентки), щоправда, не любила. За що й розплатилася, на жаль. Але ж не хотів він, сам Бог бачить, не хотів, щоби все вийшло так жорстоко...

     ...Той кагебіст тоді, сорок років тому, говорив із ним, зі студентом- першокурсником Солоденьким, тонким, як нитка, голосом. Допитувався яких класиків і сучасників він любить. Щось розказував про Булата Окуджаву й про те, який він геніально-талановитий. Ще й півкуплета якоїсь Окуджавиної пісні своїм огидним голосом проспівав:

                              Святая наука –

                              Расслышать друг друга

                              Сквозь ветер, на все времена.

                              Две странницы вечных –

                              Любовь и разлука –

                              Поделятся с нами сполна.

          - Сполна, юначе! Сполна!!! Панімаш?!?– у кагебіста всередині починала закипати істерика. – Твоя бабуся проживала на окупованій території??? Була остербайтером?!?  Німецьку мову знала!!! Та вона й зараз же її знає!?! Адже так???

     Солоденький, як не дивно, тоді не злякався... Якесь десяте чуття підказало йому: нічого страшного з ним та його бабусею не станеться, якщо він буде правильно себе вести. Тому  просто відповідав тоді на кагебістські питання про Лесю Митрофанівну, його викладачку, і все. І підписав якогось протокола, особливо в нього не вчитуючись, бо горів одним бажанням – якнайшвидше вискочити з того кабінету й купити по дорозі пончика з повидлом за п’ять копійок, хай хоч і не першої свіжості, - їсти хотілося немилосердно!.. Немов ріка підземна, той протокол повів юного Солоденького і в нелюди, і в люди...

                                           Гуси-гуси, гусенята!

                                            Візьміть мене на крилята!...

     Мовчи, бабусю... Без тебе тошно... Особливо, як уявлю її, Лесю Митрофанівну, голодною й без копійки за душею... Яку ж тільки бібліотеку домашню розпродала, бо хліба не було за що купити... До пенсії ж не дали доробити... Вигризли... Ні, спочатку зацькували, а потім вигризли...

   ... - Це була рідкісної душі людина. Вона вчила нас добру й справедливості – найголовнішої науки, яка завше в ціні. Без таких людей на землі світ стає похмурішим і жорстокішим... – виголошував доцент Солоденький свої спогади про Лесю Кандюбу на центральному міському цвинтарі, біля невідомо ким сяк-так прибраної могили. «А вмію ж таки красиво сказати, якщо постараюсь!» - похвалив себе подумки. Бо хто ж іще похвалить?..

     ... А завтра, кажуть, - відкриття меморіальної дошки на старому викладацькому будинку, де мешкала Леся Кандюба, й освячення вулиці, названої її ім’ям. Але туди доцент Солоденький уже не піде. Нехай хтось інший постарається виступити так красиво, як оце він сьогодні...  І взагалі! Що, він один тоді на Лесю Митрофанівну стукав??? Риторичне питання!!!..

                                                                        6.

     Такої нерадісної Паски, як оце сьогодні, в Солоденького ще не було ніколи. Наводив чистоту в своїй спальні – й щелепу розтоптав. Щелепа мокла, як завше, в склянці з протієвою водою. Склянка стояла на стосику списаних аркушів форматом А-4 (студентські контрольні роботи, які не встиг перевірити перед святом), й порснула на підлогу. На ламінат, який води боїться. Солоденький правою ногою підсковзнувся в новоствореній калюжці, поспішаючи за ганчіркою, а лівою – розтоптав свою дорогоцінну керамічну  щелепу. Була щелепа –  і враз її не стало. Це перший Великдень у його житті такий сумний та невеселий... Вірна дружинонька через блендер пропустила сальця й м’ясця, а потім ще й яєчко. Й півпасочки:

-         Призволяйся, рідний. Купимо тобі нову щелепу. Не переживай. Все минає – мине й це.

                                                    Покочуся-повалюся,

                                                    Телесикового м’ясця наївшись!..

    Бабууууууууууусю!!! Ти знову??? Пощадú заради празника!!!.. Запхни, бабусю, дурнувату оцю казковість знаєш собі куди!!??.. У нас тут, бабусю, - гіперреалізм!!!

   ... Прийшли діти й внуки на святковий обід. Невміло маскували свої рефлексії з приводу розтоптаної щелепи. А Солоденький тільки мовчав, - це ж уперше в житті він не був душею сімейної компанії!.. Ну що ж... Все минає – мине й це...

    Нерадісна Паска. Геть нерадісна. Олійки у вогонь долив найменший внучок:

  - А я був Івасиком-Телесиком! На утрєніку!

    Солоденький обімлів. Хочби пісеньки отієї не почав співати внучок, його кровиночка!..

- І мене змія не з’їла! Діду, чуєш, діду? А мама тата козлом називає!

На фоні могильної тиші Солоденький тільки й спромігся прошепелявити:

  - Япетнішати неквашиво. – Що мало означати «ябеднічати некрасиво».

                                                                    7.

 

      ... І слава Богу, що він перед Паскою ту щелепу розтоптав! Після Паски бабуся його пощадила - перестала співати денно й нощно пісеньку про Івасика-Телесика та розбирати  макоцвітну казочку по цитатах. Хочби не зурочить...