11. Уляна Свередюк Живі двері
Уляна Свередюк
Живі двері
graphic
Тетяна Грицан-Чонка. «Живі двері, або я – спіле яблуко віків, я – жінка...» Роман-есе. Київ: Видавництво «Український пріоритет», 2018, - 288 с.
     Останнім часом стало появлятися багато літературних творів,  дещо незвичних для українських читачів. Передовсім,  це пов’язано з новими вимогами часу, але самі технології не є такими вже й новими, бо – це наші, рідні,  тільки несправедливо забуті рецепти жіночого українського слова.
       Книга «ЖИВІ ДВЕРІ...», яку маємо честь представити в цій статті, є  зразком побудови сучасного українського  часопростору між передньою і задньою обкладинками, своєрідним кодненсатором принципів української філософії, основи якої розробив ще Іван Франко – філософ, професіональний славіст. Глобальні виміри представлені не тільки епіграфами,  як вершинами світил планетарної філософської думки, але й принципом чіткості зображення довколішнього світу, який мусить дотримуватися як в світі людей, так і в світі оленів. У такий спосіб глибина розуміння світу в умовах життя на землі реалізується через закон кордоцентризму за умови, що маленьке оленятко розуміє стару бабусю- олениху, а отже, людська істота з людським серцем повинна також, перш за все, розуміти мову предків, бо тільки після того буде здатна розуміти ближніх з чужою кров'ю і чужими, не людськими серцями. Авторка книжки, пані Тетяна Грицан — Жінка з Української Землі, Берегиня законів гармонії часопростору, за споконвічним українським звичаєвим правом. Таким є тон, який задає вже перший погляд на книжку, такою виглядає логіка візуальної символіки обкладинки. Цього цілком достатньо, щоб вписати навіть таку маленьку картину формату сторінки обкладинки в рейтинг животворних вогників українського просвітництва в темі філософії серця Григорія Сковороди, де домінантою є принцип добропрекрасного (грецькою  - калокагатії).
    Тож дослідимо це початкове враження від книжки, у якій не багато не мало – 288 сторінок.
    У світі досконалості світобудови все прирівнюється до сферичної форми. Коли щось іде не так у природі, ця форма спотворюється, натомість мистецька цінність зростає завдяки вже тільки самому дотриманню гармонії внутрішніх і зовнішніх сил, які створили відмінною красу нової форми. Категорія абсолютного виміру де ab solutis прекладаєтся як рахунок чи відлік від найслабшого (найменшого цілого, неподільного в колишній системі мір силами). Співідношення чоловічого роду, чи дітей, до материнського начала є математикою цілочисельних співвідношень, відомою як сакральна (священна) математика Піфагора.
      Тож, повертаючись до предмету нашої розмови, до книжки пані Тетяни, мусимо визнати, що вже навіть обкладинка є дуже аргументованою претензією на визнання авторки з командою видавців та оформлювачів книжки родоначальниками української філософії цілочисельності в гуманітарному вимірі сучасних технололгій за аналогією сакральної (священної) або цілочисельної філософії Піфагора. А філософ Іван Франко ще раніше чітко означив “цілого чоловіка” як ціну взаємовідношення часу, простору і людини з її пам’яттю законів любові до ближнього і до Бога, де бог – границя життя в гуманітарному вимірі, за якою безумство або божевілля).
Одним порухом руки перевертаємо книжку "задом на перед". Наче у магічному фокусі  миттєво отримуємо продовження Франкового рівняння "цілий Чоловік+"ціла Жінка"=цілий Білий Світ.
Співучасник такого дивовижного перетворення – відомий український художник Юрій Нагулко (на свілині ми бачимо його  на виставці «Код нації. 18» у жовтні минулого року в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка”, біля свого полотна, яке ілюструє  епілог у книзі пані Тетяни).
На першій обкладинці ми "читали" жінку в словах, в твердженнях, в імені авторки, в стиглому плоді яблуні. На останній сторінці ми ніде не знайдемо прямої вказівки на жіночий рід, навіть в закінченнях слів немає жодного, що відноситься до жіночого роду. Такою є формула правдивого епілогу, як кінця, який переходить у вимір незримості, як рука переходить у пальці, далі у пучки і виміром незримості стають діла цих рук, як пучок і пальців – органів одного організму під орудою роботи серця.
      І тільки своїми живими очима, живими, якщо не втратили людськість пам’яті, ми побачимо щонайменше три особи Жіночого Роду; в порусі думки українською відчитаємо  чотири; а своїм живим серцем відчуємо живий Жіночий Дух. Найсильніше і найперше будемо вражені тим духом, як чуттям Рідних Жіночого Роду, бо їхні лиця оживатимуть у памʼяті поруч із образами незнайомок, які вразили, образили, чи на яких ми, наразившись десь колись у своєму житті, відчулися враз зціленими у своєму історичному жіночому началі, ставши зразком свого народу як живим дзеркалом в теперішньому часі всіх живих очей – тут і зараз.
      Дух жінки через слово Жінки Освіченої з Нашого Краю помандрував через Європу і, як пише історія, опинився у Франції разом із Анною Київською. Тож чи не завдяки впровадженню такого стандарту “перлини неправильної форми” французи й сьогодні лідирують серед європейців у технологіях слова?
     Ворота — живі! Я — Жінка! Розставляє все на свої місця Тетяна Грицан-Чонка. Якщо олені здатні зрозуміти різницю, чи здатні осягнути її люди? Так звучить лейтмовтив книжки.
      Кожен українець живе у своєму теперішньому завдяки мові, де не тільки іменники і прикметники мають закінчення жіночого роду, але й дієслова, як слова-дії, своєрідні олені- коні-автомобілі-літаки  в часопросторі життя, у мові, що рухають людським серцем разом із мрією про далеку дівчину-зіроньку, що ясно освічує майбуття як Сонце- світило-освіта, і де нагодує щедро як Земля-Мати-Альма Матір.  Зірку, яку мусимо сягнути своїм власним чуттям-  відчуттям, зір-зором, як межі життя, де поширюється магія жінки-берегині, бо визнаємо береги і висоту-крівлю-стелю- покриття Пресвятої Покрови, якщо визнаємо границі небесної святості. Але тільки Жива Українська Мова, через Живе Слово, як жива істота в наших серцях, як особа жіночого роду  є тим ключем, що дозволяє зазирати в саме Серце нашого реального часопростору.
     Серце, слово, речення, твердження — слова середнього роду за  цим принципом животворчості перетворюють часопростір книги нашого життя-буття в пролог, чоловічий поступ, слово-дію як закон закінчення за схемою чоловічого роду. Або перетворюють в епілог, в жіноче начало, в точку відліку як екологію  економіки- наіменування виокремленого простору, ограниченого барвою, бо “еко” з латинської — це і є замкнутий обмежений простір хати, господарства, країни. Так, з маленького виникає кожен цілий світ у безмежному білому світі за законом закінчень, за схемою жіночого роду. Жіночий рід фіксує до життя, до життя на землі, на дні ока, на сторінці книжки, на жіночій і чоловічій частинах зображень генів, а  отже до долі, яку в українській ментальності дає дитині мати. І епілог Тетяни Грицан-Чонки також про це.
“...Тут навіть Сонце водить смичком, тут навіть вітер розріджує звуки, тут навіть Я, навіть Ти на камені терпко замішуєш глину, під раідсним синім туманом пронизуєш краплі із Винограду і Сливи. Тут всі ми, тут все інакше — не так, як до того. Не так як по тому. І грунт терпко пругкий, і вітер при днині, і сонце на дуги ділить долини й вершини. Тут все Инак, не так, як до мене, не так, як коли мене вже не буде”.
Зважте, на початку на обкладинці у своєрідному пролозі — авторка одна зі своїм Жіночим Іменем Тетяни Грицан- Чонки, зі своїм віком спілого Яблука Віків. А в епілозі – скільки ж їх? Наперекір усім законам фізики Стара Українка в Білій Намітці пряде нитку на небесне веретено, бо тільки за таким українським законом співідношення висоти і глибини – Млечний Путь, як біла заплутана дорога, перетвориться в Чумацький Шлях, по якому Сіль Землі, як праобраз памʼяті та незіпсованості продуктів для життя реально опинялась у кожній українській хаті. Так, земний вимір руху крові кожного чумака прирівнювався до світла кожної зірочки Великого і Малого небесних Возів на кожному повороті їхнього безупинного руху. Без розуміння вислову "ціла жінка", розуміння "цілого білого світу" навіть з таким  титаном думки, як філософ Іван Франко, є досить складним в системі постсов'єтських стереотипів. А значить, епілог пані Тетяни з ілюстрацією пана Юрія в часі сучасних візуалізуючих технологій є не тільки доречним, але справді на часі.
   Карпатські гори та українське Поділля звучить Тут!
«Тут все Инак, не так, як до мене, не так, як коли мене вже не буде».
Вічність весни не виключає прихід осені та зими, але без літа вони не наступлять.
«...Тут навіть Сонце водить смичком, тут навіть вітер розріджує звуки, тут навіть Я, навіть Ти на камені терпко замішуєш глину, під радісним синім туманом пронизуєш краплі із Винограду і Сливи. Тут всі ми, тут все інакше — не так, як до того. Не так як по тому».
Це закон, за яким утворюється ота перлина неправильної форми: з глини з туману, пронизана краплями Винограду з християнського виногрона і соковитої Сливи-праяйця- Яйця- Райця, де тверда кісточка вже достигла і відстає від м’якоті, як границя в часі і просторі, як поділ ядра навесні, щоб у невідомий дивовижний спосіб наше око з часом змогло побачити дерево в рості, квіти в цвітінні , плоди в щердості — все у єдиному стремлінні до світла. Якщо людина завчасно не захоче перетворити священний сад на дрова: тисячолітню філософію людства у вічності мистецтва барокко, для всіх зрячих і неглухих душ, на мить тепла тільки для тіла, тільки однієї людини.
Тетяна Грицан-Чонка, як і Іван Франко, доходять одного висновку: людині замало слів, дитині  завжди недостатньо зображень, тож мусить бути справжня Жива Рука Ближнього старшого за віком, яка буде переводити навіть через знайомий потічок за руку кожного, тільки тому, що проти сонця око всіх живих істот втрачає глибину зору. Тому страхи – це природній стан людини, для якої дим батьківщини ще не набув солодкого смаку в рідній хаті, в рідному лісі. Так реалізуються дві Заповіді Любові до Бога і до Ближнього як найкоротший і найшвидший університет християнського вчення.
    Земля і Небо, Південь і Північ, Схід і Захід. І ми вже не в хаті, а в Маминій Світлиці, де на столі завжди були хліб і вода для кожного спраглого, мандрівного, для малого і старого.
Справжньою знахідкою,  безсумнівно,  стає в романі-есе малахітовий колір на позначення барви карпатських лісів. Малахіт — це мінерал, камінь,  якого немає в глибинах Карпатських гір. Це, перш за все, візитівка Уральських гір, казок Бажова про Володарку Мідної Гори, Малахітової Шкатулки...  Іспанія, Америка, але аж ніяк не Україна. Натомість, наша авторка, як справжня Українська Господиня Карпат одним розчерком пера перенесла коштовність каменя і поселила її в україномовну барву. Так, іменник, як назва каменя, став прикметником, а отже означенням у реченнях. Означення, як значення цілого О, такого круглого і бездоганного по формі, і по суті, стало характеризувати ліси, полонини усю карпатську зелень. А отже, підсвідомо кордон між Азією і Європою, який в реальній географії проходить через Уральські гори, перенесено в український вимір слова. Так, азійська віра у сни, прикмети, зображення і найменування, як сили, що впливають на людей, переходить в український християнський вимір визначення за прикметою, як найменшою рисою впізнаваності
    Українська філософія кордоцентризму завжди пропонувала ще й третій варіант екологічної економії простору і часу: словом означити красу світу, в якому географія і геометрія, як і геологія та геодезія походять від слова Гея — Богиня, що творить нові форми життя на планеті Земля. Тож, новостворена форма означення краси Карпатських гір “малахітові ліси”, хоч і притягнута за вуха з такої далі, але не має нічого спільного з рабською працею видобутку малахіту, з коштовностями імператорів та їх апетитами  до математики, за аналогом пирога на столі, не то дурної звички, не то почуття обов’язку ділити далекі-чужі землі спільної нашої Землі- Матері, ототожнюючи закони скриньки Пандори з опоетизованою казковою Малахітовою Шкатулкою. Це і є особливістю нашого часу в українських реаліях і наших рідних історичних технологій, яким немає аналогів у світі.
     Живі двері на Живій Землі. Вченість старшого покоління заключалася не в умінні дивитися, чути і поучати, а в умінні слухати, бачити, научати (від слова “наука”), щоб виховувати заховані глибинні скарби, філософські камені в  обширах людського серця навіть найменшої дитини, а не реальні камені в підземних копальнях нещасної планети.
Тетяна Грицан-Чонка, як педагог професіонал, продовжила  “дитячу Франкову тему”, а видання реалізувало унікальну формулу підсилення гібридизації гармонічного часопростору.
“Роздвоюється Тиса на два водоймища... Одне життя — Вода .
Розкрилля, розпуття, розливи. Два — з Одного. Початки одного кінця”.
    Побудова оберненої перспективи пов’язана з жіночим началом, з руками, які кладуть  тут, вже і зараз за раз в уста, в слова, в тарілки, в зголоднілі людські шлунки і дитячі душі, а перш за все, в серця освічену як освячену поживу. Руки завжди кріпляться до плеча, а значить наші українські плечі підпирають світ —  наш український світ і світ їхній:
    Махатма Ганді, Володимир Вернадський, Хорхе Лаврага, Клайв Стейплз Льюіс, Вільгельм Гумбольт, Станіслав Лец, Шридхар Махарадж, Марсель Пруст, Іоан, Бенедикт Спіноза, Кирило Туровський, Бхагават- Гіта, Лев Толстой, Габрієль Гарсія Маркес, Жан-Поль Сартр, Джордж Мартин, Левон Хечоян, Харукі Моракамі, Іоан Богослов, Джордж Лейкоф, Павло Флоренський, Бернард Вербер, ...і ще стільки ж інших зі своїми скарбами-думками,  як епіграфи до кожної оповіді в книжці «Живі ДВЕРІ…»
    Так, на сторінках сучасної книги, осучаснена новими можливостями технологій   філософії споглядання Франкова одіж слова, перетворилась у простір-серпанок- намітку з найтоншого найделікатнішого полотна на вершинах Карпатських гір, конвертувалась у слово. З уст авторки художнього тексту, яке підсилене поступом в українську традицію художником Юрієм Нагулком — автором художніх картин-ілюстрацій.
  Кожна жіноче начало народжує стереотипи: живі, реальні, віртуальні, різні, але завжди цілі і довершені у своїй природній формі “живої перлини”. Як кола від кола розходяться вони і від серця пані Тетяни — впізнавані та рідні, доторкаючись-інтерферуючи з найвидатнішими висловами загальновизнаних світочів філософської думки, якими як епіграфами розпочинається кожна оповідь-есе. Це незвичні для нас схеми утворення лазерного променя. Це не звукові, а оптичні технології, а отже – це сила добропрекрасного, якого ніколи не буває забагато.
    Між описаними обкладинками — джерело живлення для кожного українського серця, як конденсатор між двома пластинами в якому простір і час – як відлуння самого серця читача. Це і є когерентністю, без якої лазерне світло втарачає свою силу. Але враження тому й складаєтсья зі слова “раз”, щоб за законом все і відразу отримувати заряд енергії, навіть через слова-зображення- чорні букви слів заголовку, як епілогу у пролозі: “Живі двері, або Я — спіле Яблуко віків. Я — Жінка...” А далі – кожен може рухатись своїм шляхом, читаючи і отримуючи насолоду, бо закон українства заснований на Слові Правди, якої, як і добропрекрасного, забагато не буває.
    Це завжди Живе Слово, бо Двері – Живі. Я – Жінка...
Можна тільки побажати наступної зустрічі на сторінках таких НАШИХ УКРАЇНСЬКИХ КНИЖОК, наших оберегів ! Слава Україні!
Уляна СВЕРЕДЮК - пошукач кафедри фольклористики імені академіка Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка, м. Львів