Світлана
Маланка-Баліцка
Мої
емоції
Душа
так
рвалася на
волю,
Та душу
тіло не
пускало.
Душа
так
плакала,
ридала,
Та тіло
нАмертво
тримало.
І серце
рвалося з
грудей,
І
спокою не
знаходИло.
І
сльози так
лились з
очей
Усе в
мені
боліло й
нило.
Лиш
розум
холодно
мовчав
І в
голові так
колотИло,
Немовби
хтось в
мені
повстав
І
бухкало в
вискАх, і
било...
...Все
раптом
зникло і
пройшло.
Затихло
і
охолодИлось.
І тіло
спокій
відзнайшло.
Немовби
наново
родилось.
Думки,
емоції
мої!
Чому
несете
біль
печАлі?
Невже
не буде
спОкою,
Допоки
житиму я в
дАлі?
**********************
Як
хочеться
бути
щасливою
Як
добре бути
жінкою
жаданою,
Як
добре
відчувати
ніжності
тепло,
Щоб
звали тебе
рідною,
коханою...
Лиш
біль все
оповив: не
повезло!..
Як
добре бути
жінкою
щасливою,
Ловити
погляд
твій
закоханий,
зіркий,
Рукою
чуб
куйовдити
пестливою...
Озвався
болем
спомин цей
гіркий.
Як
добре
відчувати
запах твій
– дурман
П'янить
мене –
лишень
тобі
повідаю,
За
лікоть
твій
притриматись,
як падаю...
Та не
судилося...
Всуціль –
один
обман!
Як
добре бути
жінкою
розквітлою,
Переживати
материнства
дивоцвіт,
Дитя
любов'ю
оповити
світлою...
Лиш
самоти
тяжкий
німотний
гніт!
***********************
Звернення
до Тараса
О,
Тарасе,
рідний,
встань з
могили!
Подивися
на Вкраїну
милу!
Ти ж
здригнешся:
«До чого
дожили?»
Розікрали,
як могли,
безсилу!
Вже
немає в нас
ланів
широких,
Гречку
закупляємо
медОву.
Вже
поменшало
лісів
високих:
Дикий
зруб – на
баню
смерекОву.
І
Дніпро
тече, реве
та стогне,
І
вітрисько
злий зі
Сходу виє,
Всіх
додолу
косить, аж
холоне
Та душа
людська, і
серце ниє.
Наші
люди щирі,
працьовиті
–
Їдуть
так далеко
на чужину.
Тільки
винна та
держава в
тому,
Що
далеко люд
цей так від
дому.
Думи
тягарем
лягли на
плечі,
Мовчимо, не
кажемо
нічого.
Плакати
нам, як
дрібній
малечі
Від
життя
тяжкого і
чужого.
О,
Тарасе
рідний,
подивися
–
Промінець
надій
останній
зник.
«Український
люде!
Піднімися!»
–
Так
закликав
би ти нас як
провідник.
*************************
Заробітчанка
Лишила
домівку,
зібрала
валізи
І їду
далеко в
незнАний
цей край...
«Куди ж
ти, дитино, з
собою ті
грУзи
Береш.
Ти ж бо
знаєш, що
там не є
рай...
Ніхто
не чекає,
ніхто не
поможе,
СердЕнько
моЄ буде
краятись
вкрай!
Де
знайдеш
отам собі
теплеє
ложе?
Як бути
без тебе,
мене ти
спитай?»
«Матусю
рідненька
і таточку
лЮбий!
Лишаю я
з Вами
сердЕнько
моЄ!
Я їду
далеко у
край цей
нелюбий,
Можливо,
знайду я
там щастя
своє!
Можливо,
мене хтось
далеко
чекає,
Пригорне
до свого
серденька
мене.
Бо
серце моЄ
теж надію
плекає,
Хтось
рани
коханням
мої
огорне!
Для
мене усі ви
і край
український,
Завжди
залишаєтесь
в серці
моїм,
Хоч
матиму
паспорт
той я
іммігрантський,
Назву
Україну я
раєм
своїм!»
З
далекого
краю душа
моя лине
До Вас,
мої рідні, і
друзі, й
батьки,
Лелекою
білою в
край свій
полину...»
Так
тУгу
зливаю у
щирі
рядки.
*********************
Я
закохалася
у тебе...
Тоді в
саду цвіли
черешні,
І лився
пташки
ніжний
щебет,
Весна
прийшла до
нас,
нарешті!
Я
бачила
твою
усмішку,
Раділа,
серцем
відчувала.
Купалася у
тім
затишку
І людям
радість
дарувала.
Тоді я
була
зовсім
юна,
Хотілось
так тебе
любити...
Ходила
тінню, наче
п'яна –
Не
знала, як це
пережити?
Те
нерозділене
кохання...
Томила
ночі
наодинці.
Пекли
мене всі ті
страждання
–
Та біль
у мені, в
серединці...
Дощем
хотіла
твоїм
стати,
Тебе
так ніжно
цілувати.
Промінням
сонячним
ласкати
І душу
твою
зігрівати…
Лиш
доторкнутися
до тебе,
Про все,
про все
тобі
зізнатись...
В душі
відчути
ніжний
трепет –
Любові
тайни всі
пізнати...
Хотілось
бути лиш з
тобою
У вечір
тихий,
романтичний.
Дурманом
п'Янким
оповитий,
Й
гамуючий
той шал
сердечний...
Я
закохалася
у тебе...
Весни
квітки
літали
всюди.
Те
нерозділене
кохання...
Як тінь
ілюзій,
тінь
облуди...
