ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 261 Сентябрь
Відеокліп про війну ОЛЕГ ГОНЧАРЕНКО  ВЕРСІЇ СУТНОСТІ СВІТУ Юрій Кирпичов Велич американської літератури Виктория Колтунова Похоти  и  печали  Бабелевских  баб Сергій Квітницький Чернігів – дивовижно красиве місто! Сергій Квітницький Юрій Плаксюк – державний діяч, публіцист, автор пісень Олексій  МАКОВ                 СВІТ У СОНЕТНИХ ВИМІРАХ  ДМИТРА  ШУПТИ Сусанна ОВАНЕСЯН ОТЕЦ ВСЕХ АРМЯНСКИХ СИРОТ Любов Сердунич Вірші Сергій Дзюба, Василь Слапчук Пребудь, Людино, вічно на землі! Василь Слапчук ОБРАЗ ЛЕСІ УКРАЇНКИ (ТА ЙОГО РЕІНКАРНАЦІЯ) В ТВОРЧОСТІ МИХАЙЛА БЛЕХМАНА Микола ТЮТЮННИК                                    БУНТАРСЬКА ГАЛЕРА Олена Швець-Васіна ВЕРШНИК  НА  КОТИКУ
1. Відеокліп про війну
graphic
Відеокліппровійну
Відомаукраїнськаспівачка інашаталановитаземлячка зБорзнянщиниОляЗеленськаз успіхом презентувала нещодавно свій новий, хвилюючийвідеокліп і пісню, яка просто не може нікого залишити байдужим.Це прониклива розповідь, як у щасливе життя української родини зненацька увірвалася невблаганна війна. Чоловік змушений був залишити кохану дружину, малу донечку, рідну матусю та піти на фронт, щоб мужньо, самовіддано захищати Україну від навали віроломних ворогів. Причому у самій пісні не звучать такі тривожні слова, якАТО, Донбас, кіборги Однак наекрані –нинішнябагатостраждальнаУкраїна інашінезламнібійці, котрігероїчно боронять свою землю від окупантів. Хоча війна, коли і де б вона не відбувалася , – найбільшезло в світі, щобезжальнозабираєлюдськіжиття, залишаючипісля себепустку, руїну. Це – тисячі та мільйони ненароджених дітей, які вже ніколи не побачать світло!   
Взагалі, меніподобаєтьсятворчістьОліЗеленської, її чудовівідеокліпина пісні«На білому коні», «Сонце Літо» та «Я дякую Богу», прекрасні аудіозаписи (зокрема щирої, зворушливої пісні «Темна нічка»). Хто ще не чув і не бачив, може легко знайти все в Інтернеті, наприклад, на «YouTube». Тепер з’явилася тут і нова, важлива ,прониклива її пісня «Поле», яку створили знамениті автори – поет Юрій Рибчинський і композитор Ніколо Петраш.Власне, це – не просто відеокліп (режисер – Юрій Шевченко), а, по суті, короткометражний кінофільм. Адже за екранні 12 хвилин 45 секунд разом із головними персонажами ми стільки всього переживаємо! Це – не вигадка, котру можна сприймати відсторонено, а нинішня реальність: по-справжньому закохане подружжя, їхні близькі, такі знайомі наші диво- краєвиди Одне слово,повноцінне, квітуче життя, зловісно обірване війною. «Тату, не йди, зачекай!» – розпачливоблагаєдонечка. Тужливідружина йматір, котрігорнутьсяодна доодної. Цеймолодий, красивий, донедавна мирний чоловікне повертається з тієї війни Втім, побаченена екраніне залишаєв серцібезнадію. Навпаки –цещирий ,потужний заклик до миру та любові. Бо тільки любов і людяність зможуть врятувати наш нерозважливий світ.
Укінокадрахнемаєжодноївипадковості: несподіванопадаєвелосипед, на якомукатаєтьсядівчинка, раптом летить додолу кумедний іграшковий ведмедик, розливається філіжанка кави.Від підступної ворожої кулі гине син, і мама вмить відчуває його смерть… Зйомки –дужемайстерні, правдиві, оригінальні, яскраві ! Звісно, багатозалежитьвідталантуакторів –виконавцівголовнийролей. Мамуграєнародна артистка України Ада Роговцева легендарна, видатна, всесвітньовідомакіноактриса.Чоловіка – знаний режисер та актор, творець резонансного кінофільму «Кіборги» (про захисників донецького аеропорту) Ахтем Сеітаблаєв. А роль його дружини блискуче виконала Оля Зеленська. Небагато співаків мають ще й справжній акторський талант. Тож, як на мене, у Олі – велике майбутнє, бо вона – водночас прекрасна співачка та глибока, драматична актриса, яка навіть без слів, лише одним проникливим поглядом може висловити сокровенне .
  Отож іззадоволеннямспілкуюсяз ужевідомоюукраїнськоюспівачкою Олею Зеленською .
Олю, вітаю збезперечнимуспіхом!Уже немало моїх друзів подивилися Ваш новий відеокліп, і всі відгуки – позитивні. Ви задоволені цією роботою?
– Так, іце –важливодля мене. Тож я щиродякую всімталановитимлюдям, якіпрацювалинад цим проектом: нашому видатному поету Юрію Рибчинському, одному з найпопулярніших сучасних українських композиторів Ніколо Петрашу – (авторам дійсно чудової пісні «Поле»),режисерові відеокліпу Юрієві Шевченку, прекрасним, дивовижним акторам – Аді Роговцевій і Ахтему Сеітаблаєву, а ще – юній Софі-Марії Горбаль, яка так зворушливо зіграладонькуголовноїгероїні! Цяобдарованадівчинканавчаєтьсяв школі, алевже мрієпро ролі в театрі та кіно. Дякую і всім артистам прославленого Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Г. Верьовки (керівник – ЗеновійКорінець) , які взялиучасть унашомупроекті. ДужедопомоглибійціЖитомирської95-ї окремоїдесантної штурмової бригади, котрих ми теж бачимона екрані. Адже в кадрах відбувається бій – звучать постріли, лунають вибухи. Були задіяні БТРи, танки… Це – справді, масштабна робота! Спасибі за підтримку й землякам: торговій марці «Фермерська родина» з нашого Придесення, з села Піски, що на Бахмаччині.
–Скількитривализйомки?
– Тридні. Спочатку –наЧернігівщині: в селіПіскиБахмацькогорайону (цезвідтитакімальовничі краєвиди, їхнє золоте поле), а також – на Борзнянщині, де нам сподобалася гарний, затишний будинок. Далі знімали на Житомирщині, на військовому полігоні
– Це–четвертий Ваш пісенний відеокліп, і я щоразу дивуюся – настільки вони між собою несхожі! ЯкВамвдаєтьсятакперевтілюватися? Кліп «Набіломуконі» –розкішна, яскрава, пристрасна історія кохання, Палац у Качанівці, а ще – віртуозні, звитяжні й водночас романтичні козаки, красень кінь, на якому просто хочеться мчати галопом! «Сонце Літо» –прекрасна яхта, чарівне море, мандри, захоплюючий відпочинок. «Я дякую Богу» –лірична та водночас глибоко філософська пісня, по суті, хвилююча сповідь про життя…
Так, я внійрозповідаюпро своєжиття, промаму. Це –від усієїдуші!
Іот – новапісня«Поле», деВи зігралиразом іззірковимиакторами. Як вам ізнимипрацювалося? Які вони в реальному житті:Ада Роговцева та Ахтем Сеітаблаєв?
– Чесноскажу, щодужехвилюваласяспочатку! Але це –такіпрості, щирі, душевні, хороші люді. У них немає ніякої пихи, манірності. Вони – професіонали, дуже талановиті, і мені з ними працювалося напрочуд легко. Бо й Ада Роговцева, і Ахтем Сеітаблаєв підтримували мене в усьому.У них – стільки доброти, чуйності, людяності, інтелігентності, вихованості, вишуканості та шляхетності!
Вонигарно проВасвідгукнулися, похвалили.
– І це –дужеприємно. Я –щаслива, щознайома зтакимиособистостями!
Девідбуваласяпрезентаціяновоговідеокліпу?
– У заліКиївськогонаціональногоуніверситетікультури імистецтв…Тамзібралосябагатовідомих людей, професіоналів своєї справи. Тож, звісно, я дуже хвилювалася .Але, дякувати Богу, все пройшло чудово! Я співала, і ми показали відеокліп на пісню «Поле». Люди сприйняли його добре.
Фахівцівідзначили, що це – новеслово вмистецтві. Бо ранішепрактичноне знімалитаких кліпів, на рівні фільму, з прекрасною грою акторів!
– Дякую, мистаралися. А післяпрезентаціїу насз’явиласяідеястворитина основіцьоговідеокліпу художній фільм. Короткометражний, але повноцінний. І всі, хто брав участь у зйомках, сприйняли це позитивно й фактично погодилися. Тож, сподіваюся, ми продовжимо працювати разом!
– Вибагатовиступалив зоні АТО, длямісцевихмешканціві нашихбійців –навіть напередовій…
– Мипровелитамблизькоп’ятдесятиконцертів. І даліїздитимемотуди, бо явідчуваю: нас справді завжди чекають, ми потрібні . Хлопцям– нелегко, вони такепережили! Однактримаютьсядуже гідно, як герої, справжні патріоти нашої Вітчизни. Там така особлива атмосфера під час концертів, що розповісти про все це – просто неможливо. І я прагну передати свої найкращі почуття: тепло, любов, людяність, чуйність Адже, якщо я неберу до рукзброю, щобзахиститинашудержаву, томаю зараздопомагатилюдям психологічно – словом, піснею. Отож я дев’ять разів побувала в АТО, і щоразу – протягом тижня. Виступала в багатьох місцях, наприклад, в Авдіївці, коли буквально поруч, за якихось кілька кілометрів гриміли бої, чулися вибухи та постріли , а яспівала. Пам’ятаю, просто невдалосязавершитиконцерт, бонашихбійцівпідняли потривозі… Тобто одні стояли на блокпостах, а інші в цей час слухали концерт ;а потім вони мінялися, й концерт повторювався знову. Однак раптом виникла загроза нового наступу бойовиків, і українські бійці просто з концерту вирушили на бій.
– А якВассприймаютьтамтешніжителі?
–Спочатку –насторожено, обережно. Мовляв, «бандерівці»приїхали…Тапоступовоставлення почало змінюватися. І тепер люди приходять на концерти із задоволенням, щиро дякують, їм загалом подобається, тепло аплодують, зичать добра, усіх гараздів . І ядо нихставлюсяпо-людському, співчуваюїм та бажающастя. Нажаль, лютавійнапродовжується ;загарбники періодично влаштовують підступні обстріли, дестабілізуючи ситуацію. Тож просто неймовірно, як же там узагалі люди живуть? Однак є такі, що, попри все, не хочуть залишати власні домівки, рідні місця.Сподіваються, що клята війна припиниться і нарешті настане довгоочікуваний мир.Тому й мені тепер понад усе хочеться миру! Отже, я співаю пісню «Поле». Так, вона – про війну, але це – антивоєнний твір. Бо війна забирає найцінніше – людські життя Однак яспіваю недля суму таскорботи, азарадилюбові. Богдав намжиття недля того, щоб минищилиоднеодного, адля любові. Це завждитребапам’ятати .
– Дякую, Олю, за цювідвертурозмову. Виробитедужеважливу тадобрусправу. Ябажаю Вам миру, а ще – здоров’я, любові, натхнення і чудових пісень!
– Щастята миру –усімчитачамчудовоїгазети«Деснянська
2. ОЛЕГ ГОНЧАРЕНКО ВЕРСІЇ СУТНОСТІ СВІТУ
ОЛЕГ ГОНЧАРЕНКО
          ВЕРСІЇ СУТНОСТІ СВІТУ
graphic
Заржицька Е. Рєпіна О. Убити Антиципатора: роман / Еліна Заржицька, Олена Рєпіна. – Луцьк: Твердиня, 2018. – 364 с.
Ну давайте, на хвилину уявімо собі, що якийсь сучасний Екклесиаст, десь колись перед аудиторією українських (але підкреслюю українських) інтелігенток (знову підкреслюю інтелігенток) виходить і проповідує отаке, своє знамените: «Краще спокою мала дещиця, аніж безмір марноти й ловитви вітру…» Я особисто не беруся прогнозувати точних наслідків такої дії, проте певен, що зала спорожніла би до чуття подиху протягу в шторах.
Певен, бо останнім часом дивним чином, а може й волею далекоглядної долі, углибаю душею і розумом у нашу «жіночу» прозу, автори якої уже не романтичні юнки, але далеко ще й не пані бальзаківського віку, котрі на все дивляться вже крізь затуманені скельця неіснуючих лорнетів – себто дещо відсторонено, дещо втомлено. Крий Боже, не хочу тут нікого образити: потрібна і набута тяжким досвідом мудрість, але без бажання глибинного сприйняття і осмислення сучасності, яке властиве саме названому вище людському вікові, висновки наших метрес, на жаль, частенько відгонять деякою аж зайво «чистою філософією», яка ні до чого не зобов’язує, ні до чого не закликає і, наче й даючи глобальні відповіді на вселенські питання, елементарно кульгає на конкретику у визначеній нам для буття реальності .
Роман же Еліни Заржицької та Олени Рєпіної «Убити Антиципатора» – це по суті викладка житейських, начутих зраненим серцем (а не начитаних з халтурних довідників та «глянців») філософем, що не тяжіють до пояснення хоча б чогось, але при тому заряджають енергією до активного чекання «завтра» – такого, в якому хліб – в поті чола, діти – в муках, але Бог – любов.
В одному з інтерв’ю Еліна визнає: «Ідея роману: як кожен психотип йде до своїх індивідуальних цілей, вибирає своє життя, впливає своїми діями на життя своєї країни. Це альтернативна історія, якщо почнете читати, побачите, що не все співпадає… До речі, хочу попередити, не сприймайте це як опис життя конкретної особи чи осіб, про що йдеться на першій сторінці книги. Це не особи, а психотипи… »
Її співавтор Ольга говорить ще відвертіше: «Взагалі-то, що стосується героїв, то ми не скажемо вам, що рулило нами при написанні, що первинно в романі: імпровізація, спонтанність або провідний образ головного героя, який візуалізується через якусь перешкоду свідомості і починає жити самостійно, виписуючи сюжет і поєднуючи лінії головних героїв… Ми просто увійшли в текстову і образну абстракцію, яка не відтворювала і не інтерпретувала нашу, письменницьку, повсякденну реальність, а створила свою…»
Отже, авторки сміливо вибудовують свій власний вимір (відображення) дійсності, задаючи умови виживання, і кидають туди світ і всесвіт, як дітлахів, що геть іще не вміють плавати.
Що ж, спосіб справді жорстокий, але вельми дієвий…
Визнаю, мені, як людині допотопній, поняття «ліричний герой» і подобається багато більше, і нібито й більш сприйнятне, аніж поняття «психотип». Але віртуальна Утопія при тому навіть мені імпонує також все- таки більше, ніж явний театр, в якому «люди – актори», а сам він так чи інакше все одно починається і закінчується вішалкою (в іншому прочитанні – шибеницею ).
«Психотипи»… Чомусь одразу мені спало на думку, що, скажімо, «психотип- страус», в разі небезпеки, ховаючи голову в пісок, теж створює для себе мниму альтернативність існування, але можливо саме це дозволяє йому врешті зрозуміти задушливість і темність «альтернативи», примушуючи до активних дій, хай навіть то – елементарна втеча. А «психотип-моська», спробувавши одного разу, ніби й відважно, гавкати на слона, так і заходиться потому в істериці гавкання до самої смерті, не помічаючи, що і слон давно пішов, і караван пройшов, і майдан розійшовся, а довкруж уже – лише гидке шакаляче захолустя…
Думаю, шановна пані Еліна все-таки дещо злукавила, бо ніяких тих«віртуальних бабайок» я в романі так і не віднайшов. Та й не могло бути по- іншому, бо автори зримо намагалися все-таки написати роман достойний, серйозний – не андеграундний виклик світові, а відповідь на виклики сьогодення. «Книги – це люди під палітуркою…» – писав колись А.С. Макаренко. Принаймні, у нашому випадку, ця теза підтверджується повністю.
Потроху, через помилки, розчарування, страждання знаходить власне «Я», свою любов і свій бік на барикадах наївна і аж надто довірлива дівчина з провінції Люда Підлісна… Якось тупо, ніби аж по-коров’ячому, по- мазохістському, витерплює собі більш-менш достойне (але чи безпечне?) майбутнє її колишня «родичка», коханка Антициптора Ліда Золотаренко… До пекла, пробиваючи й дно буття, провалюється, продавши душу за срібняки властьімущих Віталій Золотаренко… Займає своє, і Богом призначене саме йому у цьому житті, почесне місце Юрій Троцко… Просто робить свій вибір і чесно гине на Площі (Майдані) Макс (Максим Гуменюк)… Якось по- собачому покинутий загинається від сердечного нападу, вбивши перед тим все-таки призвідця своїх і людських напастей – Антиципатора, вічний лакиза Антось Роздайбіда…
«Вже вирішила з ким ти?» – відверто запитує Макс у Люди в урочу годину.
Кожен справді робить свій вибір.
Хоча, відверто визнаю, дуже сильно мене вразила «перед-майданна» сцена в редакції журналу, в якому працює одна з героїнь книги Людмила Підлісна, бо все те аж надто відрізнялося від мелітопольської тодішньої явності. Врешті, здається, люди там лише побутово вирішували: чим можуть бути корисними в даній ситуації бунтівній Площі, а не на якому боці їхнє місце? Позаздрив усеньким серцем біло, бо у нас на той час і «бал правили», і «музику замовляли» саме ті, кого в романі означено «сірками». От же точно підмічено! Моя бабуся колись також про поганючих людей казала: «Цей у Сірка позичив очі…»
Тож кожен по-людськи потому заслужено і отримує своє, залежно від того – кому служив.
Від Бога.
І від Анти-Бога.
І від авторів, звичайно. Бо цю версію дійсності і сутності людської творили цього разу саме вони (підозрюю, відповідаючи самим собі на вічні слов’янські питання – «хто винен?» і «що робити?»). Втім, відповідь, як бачимо, дівчата віднаходять суто українську, шевченківську: «… щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить, Та добре вигострить сокиру, Та й заходиться вже будить…»
Взагалі хочу зазначити, що по читанні цієї книги я зробив для себе твердий висновок, що наші дніпровські інтелектуалки геть далекі від будь-якої слинявої псевдо- богемності у сприйнятті дійсності та вимог, які ота дійсність перед ними ставить. Це, радше, освічені і вже досвідчені амазонки, готові, як показують події останнього часу, навіть збройно постояти за своє.
Інша справа – яке те «своє», жіноче… Коли поринаєш у нього, набите, наплакане, зневажене, не поціноване, зраджене, стає страшно і соромно уже просто, як чоловікові. Майже всі героїні роману так чи інакше проходять через душевну потоптаність!
Ольга Рєпіна говорить про те так рішуче, що навіть здається, ніби незримою якоюсь шабелькою робить криваві міти-карби і слухачам, і читачам на душах навіки- вічні: «Ми не феміністки, але ще одним результатом написання книги була виведена на поверхню тема уразливості жінки і майже невловима психологія тілесності в її житті, відображена через тойгендерний «порядок», який чоловіки збудували під себе, підпорядкувавши і привласнивши майже всі життєві ресурси. Але про це ми сказали м'яко. Злегка натякнули…»
Ну, якщо то було, «злегка натякнули», хай береже нас, чоловіків Господь. Чи ліпше сказати, хай він нас прощає… Звичайно, можна було би висунути і зустрічні звинувачення, проте мілкувато якось те виходить. Зрештою, першу жінку і виготовлено ж із матеріалу (з ребра) замовника, то які можуть бути претензії?
Озираючись назад, хрещу собі серце: багато від яких гріхів Бог-любов і совість таки уберегли мене в цьому житті…
Можливо й не помічаючи того, саме на основі та на тлі наболілого «свого» авторки вибудовують і таке суворе «задзеркалля» сюжету, в яке повертатись – наче знову ставати під кийки «Беркута», під холод задимленого горілими шинами неба, під вагіть стогону «Гей, пливе кача по Тиснині…» Мабуть, те знову ж такижорстоко щодо читача. Але, на мій погляд, дуже правильно сказавнещодавно стосовно літературного творчого процесу письменник Степан Процюк: «Якби Леся думала про читача, не було би її потужних п'єс. Тут, як і всюди, важливий золотий перетин, золота середина, така собі міра мір. Цей золотий перетин, ця якість найвищої проби уже витає над українськими небесами. Принаймні, я вірю у це…»
Амінь, братіє! Зрештою справді програє від письменницьких загравань із ним та стилістичних реверансів саме читач, бо виявляється в мить істини, в годину-Ч, в день- Х непідготовленим до протидії злу ні морально, ні інформативно.
Присягаюсь: книга вразила – наче куля, в серце, навиліт.
Проте з того, що визначив би, як на мене, таким, що вдалося не надто, можу зазначити все-таки деяку «пласкість» у виписанні чоловічих типажів. Тут наші шановні авторки забувають, що навіть у сірого, як то мовиться, мається п’ятдесят відтінків. Тобто герої (психотипи?) у них, або однозначно хороші, або однозначно погані, або однозначно ніякі.
«А як же Льоха? – запитають ті, хто вже прочитав книжку. – Він же, дивись, і дівчину від зґвалтування врятував, і друга її побитого, і потім довго намагався не поцілити ні в кого з «площадників», дарма, що – бандит і вбивця теж?»
А ніяк! – відповідаю на те. – Встиг єдино ще раз довести Льоха біблейське: «Неможливо служити і Богові, і Мамоні одночасно». Вбив батька. І ступив у нікуди з даху висотки.
Можливо, саме інший згаданий герой – батько Льохи – був більш придатний до такої житейської метаморфози (в нього вірю!), проте попередньо випасаний як досить негативний і якийсь безликий солдафон, він раптом якимсь дивом з’являється в розгортці сюжету вже однозначно позитивним персонажем –сотником на Площі і також гине… Себто «якесь диво» не стає Дивом.
За обома смертями до читача не долинуло основне – суть, яку, мабуть, тепер доведеться шукати йому у тім же Євангелії.
Чому? Як би те пояснити?.. Ну, от за Чеховим ніби: «п’ятак упав», але… не «покотився дзенькаючи і підскакуючи».
«Задзвеніло і запідскакувало», як не дивно щодо найогиднішого ніби персонажа – самого Антиципатора – саме тоді, коли ми дізнаємося, що він вирішує не знищувати свою вагітну коханку Ліду, хоча і розуміє, що то навіки – слабина його позиції, тріщина, щілина, крізь яку будь-якої миті може прилетіти куля в голову чи багно в обличчя… Бач, Антиципатор уже перед смертю згадує в своїх думках і поняття «совість», вагаючись – чи рятувати друга-підлабузника Антона Роздайбіду: «Взяти його чи що? Ні, не можу собі дозволити – йти на налигачі у совісті!..»
Отже, совість у цього бузувіра таки була?! Може, й справді людина ніколи не падає нижче рук Господніх? Ну, принаймні, якщо й падає, то, схоже, лише з власної волі.
Пам’ятаю те справді розгромне враження, яке справив на мене персонаж закінченого урки-рецидивіста, убивці з фільму «Холодне літо п’ятдесят третього», який, замислившись, раптом почав наспівувати сумну українську пісню. Мугикав нібито сам до себе, а, гадаю, і в пеклі грішники плакали. Отаких вагомих штрихів вельми не вистачає мені особисто, хоча, звичайно ж, розумію, що майже неможливо достоту відчути і зрозуміти представника іншої субкультури. На жаль… Навіть у геніальної Ліни Василівни Костенко головний герой роману «Ріка Геракліта» виглядає тонкосльозим, аж надто жіночним, а часом і по-чоловічому неадекватним. Тут підкреслюю, що те знову ж таки – на мій погляд. На той же мій погляд,скажімо, усю різницю у світосприйнятті статей найкраще відображує старий анекдот про те, що жінка у словосполученні «романтична вечеря» для себе одразу ж визначає поняття «романтична», а чоловік – поняття «вечеря». Така-от гірка і сувора правда життя.
Втім: «Є тільки один спосіб уникнути критики: нічого не робіть, нічого не говоріть і будьте ніким», – сказав колись Аристотель.
А Зощенко в одному зі своїх оповідань вустами такої собі хитромудрої медсестри з психіатричної лікарні, ніби й щодо самих критиків, йому підтакує: «Ви спершу вилікуйтеся, що навряд чи, а тоді вже й критикуйте».
Тому отут покаянно відступаю, вже дещо і побоюючись за цільність свого власного неповторного психотипу (це я так жартую… в разі чого).
А якщо серйозно, то, гадаю, перед загалом у якому свого часу перебували і наші шановні, красиві та розумні авторки виступав зовсім не Еклізиаст, а Сократ зі своїм «Я не можу нічому навчити, я лише можу примусити думати…»
Думаймо! «Убити чи не вбивати Антиципатора в собі?» – це питання стоялоперед нами чотири роки тому і стоїть зараз. Можна було б легко визначитись: «Антиципатор – це Янукович!». І на тому заспокоїтися. Хоча, ні, Антиципатор – то одвічне Зло, яке намагається пролізти в душу до кожного з нас, захопити її, стати власне нами. Наші «скелети у шафі» – це вчорашні ми.
І спасибі Еліні Заржицькій та Ользі Рєпіній за те, що своєю книгою не дають нам про те забути, закликаючи до змагу з Потойбіччям за самих себе, хоча події на Сході(АТО) ніби вже й затулили події на Майдані:
«…Не бійтеся залишити таких на узбіччі вашого життя. А самі сміливо йдіть уперед. І ніхто не має права скеровувати вашу думку, яка, наче нитка у ткацькому верстаті, стає основою прекрасного килима вашої Самості. І до неї не дотягнуться своїми брудними руками ниці людці. Не мають на те влади...
Вони можуть знищувати вас, їсти вашу плоть, пити ваше життя, але Самість залишиться недоторканною, незаймано білою.
Тому не бійтеся негідників.
Вони найбільші боягузи у цьому житті.
Вони самі вас бояться».
В принципі, це і є – супер-теза психологічно-філософського роману «Убити Антиципатора». Не дивно тому, що саме цими словами дві мудрі і красиві Українки вирішили закінчити цей свій Трактат-Про-Вічне-Українське.
Читаймо. Думаймо, аби наших мертвих Героїв знову не сховали «антиципатори» межи мільйонів інших мертвих у світі-трупарні, в якому і нам, грішним місця живих (вільних) вже точно не знайдеться.
3. Юрій Кирпичов Велич американської літератури
Юрій Кирпичов
Велич американської літератури
Зараз йде бурхлива дискусія, чи називав Трамп Україну найбільш корумпованою країною в світі або це фейк. Але ми не будемо торкатися цієї слизької теми і краще поговоримо про літературу. Тим більше, що це набагато цікавіше. Так, кілька років тому американець Ден Браун відтіснив Шекспіра з першого місця в рейтингу найбільш популярних письменників усіх часів і народів. Бард зараз на шостому місці – ось такий сучасний літературний ландшафт. Втім, це всього лише недоліки моди, пройде ще кілька років і все повернеться на кола своя.
Чому я так поважаю? Тому що років з десять тому, в який вже раз почувши про незвичайну велич російської літератури, замислився, чи не можна об'єктивно виміряти її величину, підійшовши до питання науково? Чи немає мiри для ієрархії інженерів людських душ і щіпателей душевних струн? Метрон – аристон казали елліни iмали рацiю. Виявляється, вона існує – міра! У липні минулого року я писав про неї в статті «Графік російської літератури» (періодично торкаюся цієї теми в газеті «Літературна Росія»), то з деталями можна ознайомитися там.
Про відносність усього
Апріорі зрозуміло, що рейтинги письменників і книг, якiскладають журнали, аси критики і гуру від літератури, не можуть бути надійними індикаторами величі, бо відображають в першу чергу переваги укладачів. Але ж люди різні. Мені імпонує Одрі Хепберн, а Трамп клюнув на Стормі Деніелс, Бред Пітт навряд чи спокусився б на рубенсівські форми, але і Рубенс не надихнувся б Анжеліною Джолі, одні зачаровані хитромудрим Пєлєвіним, а інші піднімають на щит Прілепіна, простого, як автомат окупанта.
Як же домогтися точності та репрезентативності? Бачачи, що світ стає все більш віртуальним і що це добре, я з 2010 року періодично складаю таблицю письменників... по числу звернень до них Гугла. Більш об'єктивного методу оцінки величі авторів і літератур годі й шукати. Так, метод не є ідеальним і цифри будуть залежати від місця вашого проживання, від розташування сервера та навіть від часу доби. Свiтова Мережа живе, дихає і коли в великих читаючих країнах настає день, зростає число звернень до неї, в тому разі й до письменників, так що дані можуть порядком відрізнятися . Але співвідношення їх по авторам залишається досить стабільним для оцінки популярності.
Скажете, такий підхід також не цілком об'єктивний, бо рейтинг буде залежати від безлічі технічних і соціальних факторів? Від моди і смаків читаючої публіки, її інтелектуального та культурного рівня, від ситуації в країні, в тому числі і від розвиненості громадянського суспільства, від рівня урбанізації, поліграфії і поширеності Iнтернету, від кількості університетів і якості викладання та все таке інше. Так, рейтинг буде залежати від усього цього. Бо людина є мірою всіх речей, і вона змінюється з часом.
Але не будете ж ви заперечувати, що студентів і освічених зараз набагато більше, ніж століття тому, що з появою електронних і аудіокниг аудиторія споживачів літературного продукту розширилася, а смаки і звичаї якщо і впали, то незначно. Вони падають з часів Шумеру, але світ поки стоїть. У будь-якому випадку мій метод дозволяє дати саме інтегральну оцінку з урахуванням усіх чинників. Більш того, в дзеркалі літературних уподобань він відображає ступінь розвиненості соціуму планети Земля. Або вам потрібна якась незалежна оцінка? Хто її здатний дати? Таукітяни? Господь? Загалом, як говорив один корифей мовознавства, іншої об'єктивності у мене для вас немає. Тому до справи.
Володарі душ
Цього разу я не став зводити дані в таблицю – вона хоч і наочніше, але займає багато місця, та й досить незручна технiчно. Пустимо дані в рядок. Отже, попереду з фантастичним результатом крокує гігант Dan Brown – 3350 млн. звернень в Google! За ним E.L. James – 957 млн. Такі наші смаки. На третій сходинці опинився дивним чином забутий мною раніше Стівен Кінг: Stephen King – 625 млн. Як я міг зловити таку гаву?! Точнiш, не побачити таку скелю?
Як бачите, вже при складанні списку велетнiв позначаються смакичитача, недарма незабутній директор пробірної палатки зауважив, що багато речей нам незрозумілі не тому, що наші поняття слабкі, а тому, що ці речі не входять в коло наших понять. Тому цілком можливо, що знавці з більш широким літературним кругозором зможуть доповнити мій список блискучими іменами з високим рейтингом. Хочу лише попередити, що в такому випадку титани російської літератури зiйдуть ще нижче по щаблям рейтингу ...
Далеко відстають від чудо-трійки майстрів пера і клавіатури старі метри красного письменства (цифри означають мільйони звернень): Thomas Mann –208; John Milton – 199; Shakespeare – 195; James Joyce – 191; Robert Burns – 185; Victor Hugo –172. Замикає першу десятку (хай живе гендерна рівноправність і vive la différence!) George Sand – 139.
У другій десятці Thomas Hardy – 131 (зрозум iло, що за рахунок актора Тома Харді); Oscar Wilde –85,1; провидець Jonathan Swift – 77,3; Washington Irving – 73,7; Dos Passos –68,1; George Elliot, суперниця Жорж Санд – 55,9; уїдливий Voltaire – 55,6; моряк Joseph Conrad – 52,7; класик Charles Dickens 51 і улюблений з дитинства Mark Twain –48,6.
Третій десяток відкриває дотепник Bernard Shaw 48, за ним королева детектива Agatha Christie 40,1 і вилетівший з лідерів Henry James з 36,9 млн. Еріка Джеймс перестала тягти його на буксирі свого прізвища. Далі Miguel de Cervantes – 32,3; пригодницький неоромантик Robert Louis Stevenson 31,6; інтелектуально- еротичний Henry Miller – 30,3; Heinrich Heine –30,2; потужний William Faulkner – 29; винахідливий Jules Verne – 27 і похмурий німецький геній Friedrich Nietzsche - 26,4.
У четвертій декурии розташувалися Walter Scott – 26,2 і великий кобзар Homer – 26,1; містичний Edgar Allan Poe – 25 і батько Шерлока Холмса Conan Doyle – 22,9; фантаст Herbert Wells – 22,6 і магічний реаліст Gabriel García Márquez – 21,6. Далі Albert Camus, совість Заходу – 21,4; один з найбільш популярних французьких авторів Alexandre Dumas – 20,6; драматург Molière – 20,2 і улюбленець 60-х Ernest Hemingway – 19,7.
У п'ятому колі Dante Alighieri (19,5) служить Вергілієм для Franz Kafka – 19,1. За ними марсiанин Ray Bradbury – 18,9; Toni Morrison – 18,6; улюбленець Бродського T.S. Eliot – 16,9; Friedrich Schiller – 16,5; Francis Scott Fitzgerald – 16,1; Emile Zola – 15,6; старина O, Henry – 14,7 і Steinbeck – 13,6.
Це когорта великих, сонм крилатих.
Залишилися деталі. Найпопулярніші з російських письменників (Pushkin і Leo Tolstoy) ділять з Honoré de Balzac 54-56-ю сходинки (після Анатоля Франса, Пруста і Джека Лондона) з результатом 11,1 млн. У 2010 р. Пушкін з таким же приблизно числом звернень був на 6 місці (в дебютній таблиці я упустив багатьох великих письменників), через п'ять років ділив 22-23-е, в минулому році був на 33-му, зараз ще нижче. Причина не тільки в моїх стараннях в розвідці геніїв, а й в падінні популярності. Віртуальний світ зростає, зростає слід за ним і число звернень до популярних письменників в Гуглi, але... не до всіх. Слідом за ними йде Stendhal – 8,66 та Dostoyevsky – 8,33 млн. У Chekhov – 6 млн. звернень, це ще місця на 3-4 нижче, вже в сьомому десятку.
Який же лингвоспектр, наскiльки яскрава мовна палитра великих літераторів? Фарб небагато: 33 англомовних автора, 8 франкофонів, 5 писали по-німецьки, два іспаномовних, італієць, і еллін. Останній, щоправда, чи то співав, чи то декламував, але не писав і взагалі навряд чи знав грамоту, однак його місце заслужене, бо з нього все починалося.
Але чи не час перейти до глобальних узагальнень? Велич літератури величина сумарна і оцінюється плеядою її письменників висота піраміди залежить від кількості і величини каменів. Наш список наочно підтверджує відомий факт – сучасна цивілізація створена в першу чергу англосаксами, французами і німцями. Що стосується російської літератури, то місце її письменників цілком відповідає заслугам. І, схоже, інтерес до них згасає разом з падінням привабливості самої Росії...
Дволикий Яндекс і велич американської літератури
Говорячи про яку, зауважимо, що вибір американського Гугла і англійської мови обумовлений виключно методологічними міркуваннями. На цю пошукову систему припадає три чверті всіх звернень в світі (у найближчих конкурентів по 6- 8%) і дві третини їх англійською. Нічого не поробиш, це мова міжнародного спілкування. Але рос iйськ i патріоти можуть спробувати застосувати мою методику, використовуючи Яндекс.
На жаль, з об'єктивністю в цьому випадку будуть проблеми. І не тому, що Яндекс не входить навіть до п'ятірки провідних пошукових систем світу, все ще гірше. Так, якщо набрати в рядку пошуку ім'я Юрій Кiрпiчов, виявиться, що з ним пов'язано 23 млн. звернень iсам Ден Браун далеко позаду – всього 3 мільйони! Та й Еріка Джеймс не так вже у відриві – 46 млн. Але не слід впадати в манію величі – Гугл протвережує і в ньому число звернень до мене варіює навколо 100 тисяч. До речі, якщо в Яндексі ввести прізвище Еріки англійською, результат подвоїться (98 млн.), та й Ден обжене мене 53 млн. А ось у Барда майже ідеальна рівновага : Shakespeare –165 млн., Шекспір 159 млн.
Цілком зрозуміло, що у російських письменників на своєму полі врожай кращий: Пушкін – 141 млн. (Pushkin 11 млн.), Чехов – 121 млн., Достоєвський – 88 млн., Лев Толстой – 53 млн. Але точніше оцінити переваги їх нащадків можна за допомогою тиражів – ось уже десять або навіть більше років безумовним рекордсменом з продажу є книги Дар'ї Донцової. Хоча в Гуглі Darya Dontsova практично непомітна (35 тис. Звернень), а в Яндексі йде врівень зі мною 22 млн.
Ні, панове, світовий гамбурзький рахунок ведеться Гуглом: Агата Крісті, маючи тиражі ніяк не менше, ніж Донцова, займає 22-місце в нашому списку з досить непоганим показником в 40 млн. звернень. І ще цей рахунок показує, що в Топ-50 письменників світу не тільки попереду американець, а й зібралася значна команда американських авторів аж 14,5 (Томас Стернз Еліот вважається американо- англійським)! Виявляється, для великого світу американська література набагато цікавіша і важливіша російської!
4. Виктория Колтунова Похоти и печали Бабелевских баб
Виктория Колтунова
Похоти  и  печали  Бабелевских  баб

«Бабы Бабеля»  - так называется новая постановка Одесского кукольного театра. Для инсценировки режиссер Евгений Корняг  выбрал три рассказа Исаака Бабеля, «Король», «Отец» и «Иисусов грех».
«Иисусов грех»  был когда-то поставлен  выпускником ВГИКа,  Эктором Сьерра Рамиресом, молодым режиссером из Колумбии,  по сценарию украинского драматурга  Г. Колтунова.  По вопросу владения фильмом разодрались между собой «Мосфильм» и «Одесская киностудия», в результате чего копия фильма  была увезена в Колумбию, и в Украине не осталось ни копии, ни даже сценария.  Фильм  получил в Латинской Америке несколько весомых наград. Это была до сих пор единственная проба  постановки рассказа, и вот сейчас он ожил на одесской кукольной сцене. 
Назвать сцену кукольной будет не совсем точно. На сцене действуют обычные живые актеры с кукольными головами в руках разного калибра и разной эстетической направленности.  Иногда говорят за куклу прямой речью, иногда авторскими, Бабелевскими ремарками. 
Первый рассказ «Король», строго говоря,  вообще не о какой либо бабе. Это один из рассказов о Бене Крике, а героиня, там действующая, одна – его сестра Двойра, 40 лет, перезревшая, изуродованная болезнью, но отчаянно  желающая получить свой кусок бабьего счастья. Ей в рассказе уделено так  мало внимания, что считать героиней рассказа Двойру никак нельзя, хотя главное событие рассказа – свадьба Двойры. 
На сцене режиссер воспроизвел шумную многоликую атмосферу еврейской богатой свадьбы, квинтэссенцию жизни знаменитой одесской Молдаванки. Все кипит, стучит, орет и носится туда-сюда.  Бурлит человеческий котел страстей, надежд, предательства, хитрости и мести.  И есть там одна типичная Бабелевская фраза, которая, по сути, является стержнем, гвоздем рассказа, на первый взгляд, незаметным.  «Жених, онемевший от тоски…»  И все. Четыре коротких слова, в которых заключена жуткая человеческая трагедия будущей поломанной жизни, купленной  Беней Криком для своей сестры на деньги богатого родственника. Потом жениха будет подталкивать к спальне, изнывающая от неизведанной еще страсти Двойра.  И все, что ждет их супружескую пару нам понятно, и все это рассказано Бабелем,  гением лаконичной фразы, в четырех словах, одно из которых коротенький предлог «от». 
Вот только место этой ключевой фразы в спектакле и в рассказе  отличается. В рассказе фраза возникает намного раньше, потому что читатель бежит по странице глазами намного скорее, чем видит то же самое на сцене – там время уходит на передвижение актеров, на проговаривание, на жесты и т.д.  Особенно в первой части, где изображается собственно свадьба.  А потому самая пронзительная фраза сдвинулась  к концу, потеряв свое законное место в архитектонике рассказа.
 
Излюбленный женский персонаж  Бабеля  большущие, полнотелые  женщины, изнывающие от неудовлетворенной страсти, которая не только мучит их, но и приводит, зачастую ко многим печалям,  неотъемлемая от плоти, и она есть сама жизнь, созданная Богом именно такой,  плотской. Грешной.  И в том, что Бог создал человека грешным, писатель обвиняет его самого, оправдывая человечий грех. Этих женщин автор описал не только в Одесских рассказах. Таких  женщин   он выводит  в рассказе «У батьки нашего Махно», в рассказе  «Сказка  про бабу»,  да и других тоже.  Поэтому для инсценировки «Бабы  Бабеля» было из чего выбрать. Но режиссер остановился на «Короле», вероятно для того, чтобы отдать дань Одессе.
Жаль, что в сцене, когда мальчишка сообщает Бене о готовящейся облаве, несколько голосов произнесли хрестоматийную, известную всем  фразу: «Папаша,  ешьте и пейте, и пусть вас не волнует этих глупостев»,  как «...пусть вас не волнуют эти глупости», отжав из нее одесский сок.
 
В «Короле» режиссер вывел на сцену самое большое количество персонажей одновременно, создавая хаос, который должен был, вероятно, показать нам тот кипучий, «вспученный» - языком Бабеля,  человечий  мир, которым являлось одесское еврейское предместье в начале прошлого века. Однако  мне кажется, что стилистике Бабеля свойственна большая тишина и углубленность. Острие Бабелевской  прозы направлено вглубь и вниз. Острие Корняговской постановки – вверх и вширь. 
Читая Бабеля, мы спокойно и трезво вглядываемся в нутро человеческого Бытия.
Глядя Корняга, наблюдаем внешнюю сторону пестрой ярмарки проходящей перед нами жизни.   

Очень часто у Бабеля вообще отсутствует сюжет как таковой, а есть пристальное, медленное  всматривание в жестокую правду жизни, ее грязь, отчаяние и боль. Крохотные зарисовки трагичны, описанные самым удивительным в русскоязычной литературе  языком, которому, наверное,  нет  равных.  «Любка проснулась,  открыла глаза и закрыла их снова. Она увидела сына и луну, ломившуюся к ней в окно. Луна прыгала в черных тучах, как заблудившийся  теленок».  Или  вот: «В тот час солнце не дошло еще до Ближних Мельниц. Оно лилось в тучи, как кровь из распоротого кабана». 
Этот Бабелевский язык, его невероятная ёмкость и образность, отточенная метафоричность – самостоятельный  герой  его прозы,  герой, присутствующий во всех абсолютно произведениях, наравне с ужасающей правдивостью, жестокостью глубины человеческой души, в которую заглядывает писатель и заставляет нас увидеть ее дно. И заглядывание  туда,  вниз, в приближенную к нашим глазам действительность, не терпит шума и суеты, выстроенных на сцене, требует сосредоточенности и раздумий. Осмысления, почему жизнь человеческая построена так, а не иначе.

«Земля пахла сырыми недрами, могилой, цветами...  Побелевшие провода гудели над головой, дворняжка бежала впереди, в переулке сбоку молодой мужик в жилете разбивал раму в доме Харитона Эфрусси. Он разбивал ее деревянным молотом, замахивался всем телом и, вздыхая, улыбался на все стороны доброй улыбкой опьянения, пота и душевной силы. Вся улица была наполнена хрустом, треском, пением разлетавшегося дерева. Мужик бил только затем, чтобы перегибаться, запотевать и кричать необыкновенные слова на неведомом, нерусском языке. Он кричал их и пел, раздирал изнутри голубые глаза, пока на улице не показался крестный ход,шедший от думы. Старики с крашеными бородами несли в руках портрет расчесанного царя, хоругви с гробовыми угодниками метались над крестным ходом, воспламененные старухи летели вперед»  -  описание еврейского погрома. Тихо и спокойно, а оттого еще более страшно. 
«Воспламененные старухи летели вперед» - опять всего четыре слова, а сколько в этой фразе  жгучего смысла.

Вернемся на сцену. Очень хорошая находка – огромная  Бася,  дочь Фроима Грача, показана не одной куклой, а большущими частями розовой плоти, голова отдельно, каждая рука и нога отдельно, раскинувшимися по всей сцене,  и каждую эту часть обыгрывает другой актер. 
Много таких постановочных находок в третьей части постановки. «Иисусов грех» - говорящий внутри, в сиянии ящика, словно в телевизоре, Иисус, кукла, в человеческий рост, изображающая Арину, которую перебрасывают из рук в руки гуляющие мужики,  «словно с цепи сорвались».
Из трех новелл – эта самая глубокая.  Самая философичная, и хорошо, что именно в ней Евгений Корняг приблизился к Бабелю наиболее близко. 

Закончим словами великого писателя, которыми он  сам обозначил свое творческое кредо: «Тогда я заговорил о стиле, об армии слов, об армии, в которой движутся все роды оружия. Никакое железо не может войти в человеческое сердце так леденяще, как точка, поставленная вовремя».
Его рассказы, язык,  армия слов - железо, входящее в сердца.

Печатает чеканный шаг по одесской сцене армия слов, вооруженная всеми видами оружия.. .
10 ноября 2018 года.
5. Сергій Квітницький Чернігів – дивовижно красиве місто!
Сергій Квітницький
Чернігів – дивовижно красиве місто!
Нова книжка «Колись ви вигадаєте нас» відомих українських письменників Тетяни та Сергія Дзюби щойно вийшла у В’єтнамі , в м. Ханой, зусиллями вченихХанойського університету та престижного Ханойського видавництва . Її переклали рідною мовою в’єтнамська поетеса До Тхі Хоа Лій знаний науковець, професор Нгуєн Хиу Хоанг. А передмову до дуже ошатної та незвичайної збірки написав кандидат філологічних наук, доцент Ханойського університету Нгуєн Суан Хоа. Перекладачка , котра тривалий час мешкає в нашій державі, тавчені з В’єтнаму – члени Міжнародної літературно-мистецької Академії України.
Це – вже 23 зарубіжна книжка Сергія і Тетяни. Їхні книжки успішно вийшли в США, Великобританії, Канаді, Швеції, Сербії, Чехії, Польщі, Болгарії, Білорусі, Туркменістані, Казахстані та інших державах. За свою творчість Т. і С. Дзюби відзначені багатьма високими зарубіжними нагородами .
Президент Міжнародної літературно- мистецької Академії України Сергій Дзюба урочисто вручив поетесі До Тхі Хоа Лі Міжнародну літературну премію імені Миколи Гоголя «Тріумф». Такими ж почесними відзнаками удостоєні вчені Нгуєн Хиу Хоанг і Нгуєн Суан Хоа.
Користуючись нагодою, поспілкувався з чарівною гостею.
– Лі, Ви задоволені презентацією?
– Так, чернігівські бібліотекарі – чудові, чуйні люди, гарно все підготували. Отримати гоголівську нагороду для мене – велика честь! Я вже втретє в Чернігові (двічі була на міжнародному літературному фестивалі «Литаври», що проводився на Придесенні), і мені тут дуже подобається. Чернігів – дивовижно красиве місто, і люди гостинні. З авторами книги, Сергієм і Тетяною Дзюбами ,я познайомилася на «Литаврах», тоді ж ми й домовилися про переклад їхніх віршів в’єтнамською. Взагалі, перекладати поезію – складно, але мені було цікаво!Часто засиджувалася до глибокої ночі.
– Скільки тривав цей літературний проект?
– Два роки, адже знадобився час на редагування, верстку та друк збірки. Чудово, що міжнародний проект підтримали відомі в’єтнамські вчені – професор Нгуєн Хиу Хоанг і доцент Нгуєн Суан Хоа. Дуже їм вдячна! А в тому, що збірка вийшла на такого високому поліграфічному рівні та солідним накладом, заслуга Ханойського видавництва. Взагалі, це – подія! Наскільки я знаю, чи не вперше, з часу проголошення незалежності України , поетична книжка її громадян вийшла у В’єтнамі. Тому це – важливий крок до співробітництва між нашими державами у сфері культури .
– У Вашому серці дві Батьківщини – народилися у В’єтнамі, а мешкаєте в Україні. Як це сталося?
– Я сюди приїхала в 1988 році на роботу – працювала в Києві ткачихою на Дарницькому шовковому комбінаті .Мій чоловік – також із В’єтнаму, трудився зварювальником Згодом я ще навчалася в Українському центрі міжнародних гуманітарних програм. Ми жили в Києві, а потім переїхали до Білої Церкви. Нині я викладаю в’єтнамську в Центрі іноземних мов, а також редагую інтернет-газету в’єтнамською. Чоловік – приватний підприємець. У нас – двоє дітей. Син закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка (за фахом – філолог), і тепер працює перекладачем у В’єтнамі. Нещодавно одружився на прекрасній дівчині, громадянці В’єтнаму ;тож ми їздили на весілля ,місяць гостювали. У мене там залишилися родичі й друзі. А донька навчається у Вінницькому медичному університеті, вийшла заміж за українця.
– В’єтнамська діаспора в Україні – велика?
– Так, звісно. Ми щиро, від усієї душі, любимо Україну, її людей, природу, цікавимося історією. В’єтнамці – працьовиті та сумлінні, тож їх завжди цінують. І ми – дуже дружні між собою! Коли я проводжу заняття в’єтнамської мови в Києві, то у мене немає жодної проблеми, де переночувати, адже багато друзів, які з радістю запрошують у гості. І в Києві, і в Білій Церкві до мене та моєї родини дуже добре ставляться. В’єтнамська мова вивчається в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, є вже магістри з в’єтнамської. Знаю, здібна випускниця планує, наприклад, відкрити власну туристичну фірму. Інша хоче ще вивчити японську, адже чим більше мов розуміє людина, тим краще!
– Відверто кажучи, українці небагато знають про сучасний В’єтнам…
– У В’єтнамі багато жителів взагалі переконані, що Україна – це просто якась область, частина Росії Тому так важливо постійно доносити до населення правдиву, об’єктивну інформацію. Нині В’єтнам активно розбудовується. В Ханої – увесь час, неначе за помахом чарівної палички, зявляються багатоповерхівки – красиві, ошатні. Там – загалом чудові дороги, значно кращі, ніж тут, в Україні… В’єтнаму зараз дуже допомагає дружня Японія, постійно вкладає великі фінансові інвестиції, і це дає належний результат.
– А які стосунки з США?
– Зараз уже – цілком нормальні й партнерські. Та війна –в минулому… До Америки з В’єтнаму імпортуються різноманітні продукти, зокрема всі цитрусові, рис... Щороку приїжджають американські туристи. Тобто співробітництво з США взаємовигідно та ефективно розвивається. 
– А як щодо Китаю?
– З Китаєм стосунки – непрості. Були військові конфлікти, вони захопили деяку в’єтнамську територію й не бажають нічого повертати… Тому доводиться бути насторожі. Але, безперечно, в’єтнамська армія здатна захистити свою країну. І, я переконана, є великі перспективи у в’єтнамсько-українському співробітництві. Це – вигідно нашим державам!
– В’єтнам – Соціалістична республіка…
– Так, і правляча партія – Комуністична. Однак варто наголосити, що там усе відбувається доволі демократично. Проводяться ринкові реформи. Головне, більшість громадян мають стабільну роботу і належні умови для життя. Скажімо, середня пенсія – близько 200 доларів. Середня зарплата – 300-400 доларів. Та, підкреслю, що там продукти – значно дешевші, аніж у нас. І якщо вже людина придбала собі житло, то потім ЖЕКу взагалі нічого не платить не так, як тут… 
– В’єтнам – аграрна країна?
Активно розвивається сільське господарство, рибна промисловість. Однак у нас зараз розвивається промисловість, відкриваються нові підприємства. Діти учаться в школах, молодь – в університетах. Хто працює, той цілком нормально живе. На вулицях – дуже багато автомобілів найновіших марок, одна з найпопулярніших – японська «Тойота». У Ханої вже затори навіть більші, ніж у нашому Києві – також кілька годин можна у «корках» простояти !
– А яка основна релігія?
– Буддизм, хоча є й інші вірування. Це не забороняється. Людина вірить у те, що хоче. Я, наприклад, вірю, у вищий розум, у те, що ми – не єдині у всесвіті. Головне – вірити і сподіватися, що все буде добре. Привітно ставитися до людей, нікому не бажати зла. Бо насправді війна ще нікого не зробила щасливим. І як же можна бути щасливим, коли в цей час страждають інші?!
– Які риси найбільше притаманні в’єтнамцям?
– Працелюбність, доброзичливість, розум, доброта, чуйність. Хороші люди!
– Ви Новий рік святкуєте?
– Аякже, дуже люблю це свято. Хоча відзначаємо і в’єтнамський Новий рік, який святкують за місячним календарем – у січні чи лютому, як вийде.
– Весілля в’єтнамців – за народними традиціями?
– По різному. Взагалі, дотриматися всіх народних традицій під час весілля – нелегко! За народними традиціями весільна сукня має бути червоною. Хоча зараз на сучасних весіллях наречені нерідко одягають білі сукні, як і в Україні. Головне, щоб молодята жили в щасті та любові!
– А хто в сім’ї – головний?
– Чоловік. Такі наші традиції. Він – глава родини, ухвалює всі найважливіші рішення. Але, звісно, дружина користується заслуженою повагою та любов’ю .Я роблю те, що хочу От, коли вірші перекладала в’єтнамською, і він прокидався, й бачив, що на годиннику – вже друга чи третя година ночі. Тож дивувався: «Чим ти займаєшся? Чому не спиш?». І я йому щиро пояснювала, що займаюся поезією.
– Це – аргумент?
– Безперечно, – посміхається.     
– Що вважається символом В’єтнаму?
– Квітка персика – дуже красива та ніжна.
Ваша родина харчується традиційно, як в’єтнамці?
– Авжеж, у нас в’єтнамська кухня: тричі в день – рис, а також їмо суп, рибу (іноді м’ясо), овочі, фрукти та цитрусові, зелений чай. Я люблю готувати, це – теж творчість. Також дуже люблю квіти, природу, мандрівки .Наприклад, побувала в Німеччині та Чехії У мене ще багато цікавих мрій. Життя продовжується!
Лі, міцного здоров’я, ніжної любові та великої удачі всій Вашій родині.
– Щиро дякую, Сергію, навзаєм. Миру, добробуту і щастя нашим народам!
graphic
6. Сергій Квітницький Юрій Плаксюк – державний діяч, публіцист, автор пісень
Сергій Квітницький
Юрій Плаксюк – державний діяч, публіцист, автор пісень
У Чернігівській обласній науковій бібліотеці імені В. Короленка відбулася резонансна імпреза. Напередодні Дня працівників радіо, телебачення та зв’язку (професійного свята України, котре відзначається 16 листопада) презентував свій ошатний двотомник «Все в минулому» знаний журналіст, заслужений працівник культури України, колишній очільник Держкомтелерадіо України Юрій Плаксюк. Вів презентацію президент Міжнародної літературно-мистецької Академії Сергій Дзюба, котрий урочисто вручив гостеві Міжнародну літературну премію імені Миколи Гоголя «Тріумф», якою Юрій Олександрович відзначений за цю чудову книжку. В імпрезі взяли участь відомі журналісти нашої Чернігівщини: Анатолій Тютюнник, Леонід Мельник, Ольга Капустян, Микола Будлянський, Григорій Войток, Леонід Юревич, Яна Титенок ;працівник бібліотеки імені В. Короленка Валентина Куценко. Прозвучали популярні пісні «Дзвонар» і «Козацька душа», котрі поет Юрій Плаксюк створив разом із видатним українським композитором Олександром Злотником (їх виконують зірки української естради Оксана Білозір та Віталій Білоножко).
Юрію Олександровичу, Ваша книжкаце велика подвижницька робота: у кожному томі – близько 600 сторінок!
Справа навіть не в обсязі. Це – книга про Україну, її історію, про складну долю – від початку ХХ століття й до завершення Другої світової війни. Причому книг – не хронологічно-документальна, а художня. Однак усі події, які там описані, – правдиві, і люди – цілком реальні, зокрема і відомі державні діячі. Власне, це й історія мого рідного Полонського району, на Хмельниччині, але ж вона невіддільна від історії України. Взагалі, Полонне – одне з найдавніших міст України, відоме з 996 року! У книжці зібрано немало справді цікавих фактів. Наприклад, у Полонне приїздив визначний чеський філософ , державний діяч, майбутній перший президент Чехословаччини (у 1918-1935 роках) Томаш Гарріг Масарик .Він спеціально прибув туди в 1918 р., адже саме під Полонним, у селі Велика Березна, були розміщені інтерновані три з половиною тисячі чеських військових, які відмовилися бути на боці Німеччини і здалися в полон російській (царській) армії. Близько 20 тисяч чеських вояків тоді доставили в Київ, а 3,5 тисячі лишили під Полонним. І Томаш Масарик приїхав їх агітувати створити нову Чехословацьку державу. На щастя, мої предки бачили та знали ці події.
– Однак і для нашого Придесення Ви – людина своя, адже нерідко буваєте тут, та й Ваші предки – родом із Чернігівщини.
– Так, і моя дружина – звідси, з села Бирине Новгород-Сіверського району. Взагалі ж, прадід мій по батьковій лінії – з півночі Чернігівської області, саме з Новгород-Сіверщини . Тут предки займалися льонарством, а згодом переїхали на Хмельниччину, де з’явилося залізничне сполучення, відкрилися фаянсова заводи, паперова фабрика. Серед персонажів книжки – Йосип Сталін та його оточення... Скажімо, після того, як вийшла стаття Сталіна «Запаморочення від успіху» (в якій підкреслювалася необхідність дотримання примусової колективізації і знищення куркульства, як класу)й, унаслідок жорстоких, кривавих репресій, розгорілися великі народні бунти, на Хмельниччину прибув Григорій Котовський, щоб зняти цю напругу. Перед тим, рік тому, за вказівкою Балицького в Грицеві розстріляли колону – близько п’ятсот людей, які йшли з вимогою припинення насильства. ..
– Скільки писалася книжка?
– Взагалі, довго. Але протягом трьох років я працював інтенсивно. Адже в 2014- му виповнилося сто років із початку Першої світової війни. Це мене також спонукало до творчості, осмислення тих буремних подій нашої історії . У центрі книги – розповідь про долі трьох друзів, які пішли на війну... Мій дід по батьковій лінії був у полоні в Австро- Угорщині, в одному концтаборі разом із Михайлом Тухачевським ;і так доля повелася ,що його рідний син, мій дядько, який служив в охороні Кремля, особисто арештовував маршала Тухачевського... Хоча радянські історики пишуть, що Тухачевського арештували на Волзі, в Куйбишеві, в обкомі партії. Ні, насправді все було зовсім інакше. У книжці таких історій – багато. Я не вважаю себе професійним письменником, перед усім я – журналіст. Однак мені не хотілося тільки переповідати зібране в архівах і почуте від моїх близьких. Адже все це потребувало глибокого, небайдужого та художнього осмислення, я прагнув цікаво та правдиво відтворити той час, колоритно змалювати характери людей.
Тривалий час Ваше життя було пов’язане з телебаченням і радіо. Завдяки Вашому клопотанню і за безпосередньої участі,на Чернігівщині споруджено три телевізійні вежі: це Новгород-Сіверський і Сосницький телерадіопередавальні центри та телевізійна вежа в Ніжині.
– Я дуже позитивно ставлюся до телебачення і радіо. Звісно, вони сьогодні переживають складний період, мають досить потужну конкуренцію: в Інтернеті і, зокрема, в соціальних мережах. Втім, і телебачення, й радіо розвиваються, вони відстоюють незалежність України, популяризують українську мову, культуру та літературу, національні традиції ;дуже оперативно інформують суспільство про найважливіші новини, коментують та аналізують їх. Вони мають мільйони своїх шанувальників, власну, неповторну харизму, тобто відіграють дуже важливу роль у житті держави. Знаєте, от колись говорили, що з появою радіо зникнуть газети;потім, коли з’явилося телебачення, «прогнозували» закриття радіомовлення ; нині дехто квапиться запевняти, що нібито Інтернет знищить телебачення... Ні, не буде такого! Адже все це дійсно потрібне – телебачення, радіомовлення, газети. Звісно,  у кожного – свої глядачі, слухачі, читачі;але саме в комплексі, у поєднанні маємо справді повноцінні та високоефективні українські ЗМІ. З’явилося нове, потужне обладнання, і це – добре. Однак творчість журналістську ніщо не замінить. Я в цьому щиро переконаний!
graphic
7. Олексій МАКОВ СВІТ У СОНЕТНИХ ВИМІРАХ ДМИТРА ШУПТИ
Олексій  МАКОВ
                 СВІТ У СОНЕТНИХ ВИМІРАХ ДМИТРА  ШУПТИ
                                       Цього року Дмитро Шупта у бібліотеці           
                                        Полтавського національного педагогічного
                                       університету презентував свою нову збірку
                                       «Сонях сонетів ».
    
Сучасна українська поезія представлена іменами поетів різних поколінь. Старше покоління сьогодні ми асоціюємо з феноменом шістдесятництва, який варто розглядати не тільки у контексті кола київських митців, але як загальний український духовний рух. Саме до нього належить і учасник Руху Опору в Україні, вязень сумління, Дмитро Шупта, дебютна збірка якого з’явилась у столичній “Молоді” 1968 року – тобто півстоліття тому. І хоча прийнято вважати, що поезія – заняття молодих, поет цьому стереотипу не підлягає, утверджуючи вічну молодість душі. Засвідчує це і збірка “Сонях сонетів”, яка вийшла 2017 року(Одеса:  Друк Південь,  310 с.). Загалом вихід збірки можемо вважати вивершуючим акордом авторського проекта, оскільки маємо третє видання “Соняху…”, історія якого починається ще у 90-ті роки, хоча і ця дата є досить умовною, адже чи не в кожній збірці (а їх у автора понад 70) ми зустрічаємо цю строфічну форму, що не без підстав претендує на статус ліричного жанру.
     Творчим проектом втілення сонетного задуму можна назвати ще й тому, що твори, які його реалізують, репрезентують чи не весь мотивний спектр, проблематику, образно-стильові тенденції поетичного світу Дмитра Шупти, тому немає нічого дивного, що “Сонях сонетів” 2017 року налічує понад 500 творів.
     Сама назва збірки може видатись чи то несподіваною, чи то, принаймні, такою, що заакцентовує увагу читача. Вона сполучає у собі десь різноспрямовані стилістичні вектори: сонет – аристократ поезії, це вірш, який приходить до читача у строгому дрескоді і не дозволяє фамільярного з собою поводження, тоді, як сонях сприймається, швидше, началом, що несе в собі зміст життя повсякденного, не унормованого, хоча і естетично спрямованого. Він одночасно і насіння, яке лузаємо знічев’я, але і дивовижна квітка, пов’язана з сонцем, втілення його вітальної енергії. Саме ця єдність норми і живого, осяйного у своєму буянні життя, закладена у назві проекта і висловлює чи не найважливішу домінанту універсуму поезії Дмитра Шупти.
     Мабуть варто відразу відзначити, що він не належить до тих авторів, які строго дотримуються формальних приписів. Він не стільки йде за каноном, скільки веде за собою ритм і дух сонета, коли строга форма постає не стільки як вірність традиції, скільки як вузда розвихреної думки. Вочевидь це й дозволяє поету охопити сонетом такі різні тематичні обшири, надати їм відповідної емоційної тональності.
     Але про тематику скажемо трохи згодом, а зараз зауважимо, що побудова “Соняху сонетів” 2017 року одночасно може сприйматись і досить довільною, і, разом з тим, в ній можна побачити і належну композиційну ідею. Це і певне, як видається (на жаль твори не позначені роками), дотримання хронології, і групування творів у окремі цикли чи тематичні блоки. Головне ж полягає у тому, що після уважного прочитання збірки (а справа ця не така легка, як може видатись), вона залишає своєрідне “романне” враження. Немає сюжету, окресленої, як тепер прийнято говорити, локації, пов’язаних між собою героїв, але безперечно створюється особлива панорамна лірична мозаїка картини світу, в якій плетиво авторської уяви переживає й єднає далекі історичні епохи, народи минулі і сущі у гармонійне звучання Всесвіту.
     Отож, не випадково збірка відкривається сонетом “Розпил граніту”. Граніт, що зазвичай асоціюється з мовчазною твердістю, застиглою безживністю, оживає і являє сьогоденню квінтесенцію історичного шляху людства:
               З епох архею і з часів Авести
               Цвіт весен й дію руйнівничих сил
               У себе впресував, щоб нам донести,
               Граніту полірований розпил.
        
               У нім – пориви волі і протести
               Обвуглених та розпростертих крил,
               І перетлілі в попіл майстра персти
               З останками його напнутих жил.
     Внутрішню напругу сонета визначає його тяжіння до гармонії. Стосунки з нею важливі для авторського сітовідчуття, а
переживатись і втілюватись вони можуть по- різному: і через пряму до неї апеляцію, і через пафос, і як гостре переживання дисгармонії. Реалізація такої напруги пов’язана, зокрема, з темою, з тим первісним матеріалом, який переживається поетом, який дає імпульс творчій уяві. Бачимо це і в сонетах Дмитра Шупти.
     Своєрідними полюсами в “Соняху сонетів” виступають дві теми – природа і культура. Знов-таки, назва збірки своїм підтекстом стверджує сказане, її асоціативний ряд спрямований саме на ці смисли. Немає нічого випадкового в тому, що пейзажна тенденція представлена широко і різноманітно. Загалом Дмитра Шупту вирізняє уміння бачити природу. Життя неба, поля, ріки, степу, моря, лісу, гір є для нього суверенним і самодостатнім. Він – людина природи, здатна сама перетворюватись у її стихії, зливатись з ними у одвічній первісності. Ось, наприклад, сонет “Курінська осінь”:
             
               В холоднім небі каркання ворон
               Знов накликає хмари сніговиті.
               Сплелись на тлі вечірньої блакиті
               У дивний образ предка віти крон.
               Тут мороку й освітлення кордон,
               Де гусне присмеркова мла щомиті.
               У високості зорі сановиті
               Взолочують мого нащадка трон.
               Між ними я, убитий наповал.
               Не чуть мені, як тиснуть глини тонни,
               І дзвонять золотаві обертони,
               Та вітру прорізається вокал.
               Стають берізок золоті ритони
               В цей осени щоденний ритуал.
Відчуваєш, що це не стільки зображення природи, скільки входження у неї, за волею автора ти втягуєшся у пейзаж, і твоя звичайна оптика розчиняється у новому просторі.
     Разом з тим “Сонях сонетів” можна назвати, у певному сенсі, збіркою культурологічною. Історія, міфологія, релігія, ідеологія – це ті концептуальні точки, навколо яких формуються орбіти багатьох творів, осмислюються постаті гетьманів і митців, життя людини і життя народу.
       Культурологічна вона і в тому сенсі, що Дмитро Шупта подає на суд читача по суті власну версію розуміння того культурного надбання, з яким читач знайомий, але поет пропонує йому подивитись на це знайоме у новому ракурсі – недарма він зізнається: “Ми на собі відчуємо ремінчик, Зігрітий ще Гомеровим чолом” (“Гомер”).
         Знову переживаючи подвиги Геракла й Одіссея чи арґонавтів, ми забуваєм, що сюжети ці відомі нам з дитинства, бо набувають вони нового сенсу, перетворююючись з оповідок про пригоди у своєрідну внутрішню подорож душі накресленими вищими силами стежками:
                    Я викинутий штормом на Ітаку –
                    На рідний незабутній острів мій,
                    Але мене зустріли, як собаку,
                    Я всюди тут почув сичання змій.
                    На біди всі я кидався в атаку
                    Й ставав на поєдинок, на двобій.
                    Ніхто мені хай не складав подяку –
                    Виходив переможцем з веремій.
                    Та я подяки не потребував,
                    Мені б лишень не втратити сумління.
                    Зросло нове без мене покоління,
                    Що вимагає хліба і забав.
                    Ітако! Ти – суцільний край розтління.
                    То – тільки я очищення зазнав.
(“Повернення Одіссея”)
                                                          
       Наш автор не тяжіє до епатажу, він не прагне довести свою сучасну екстравагантність, натомість його духовні пріоритети цілком традиційні. Я маю на увазі, насамперед, імена культурних діячів, яких поет має за співрозмовників своїх і читачів. Це – Сковорода і Шевченко, Іван Франко і Леся Українка, Микола Зеров, Василь Симоненко, Микола Лукаш, Василь Стус. Перелік імен можна було б продовжувати і побачити, що у полі зору автора українська культурна традиція не тільки  повсякчас перебуває і живить його, але отримує новий конструктивний імпульс. І це не випадково, адже поетична культурологія Дмитра Шупти виразно україноцентрична.
Не індиферентна толерантність чи аналітична обєктивність таки
зумовлюють присутність у художньому світі поета образів Володимира Винниченка, Миколи Чернявського чи Симона Петлюри, Степана Бандери, але одержимість кожного з них над-ідеєю України, яку по-своєму сповідує і Дмитро Шупта.
       Недарма у сонеті “Блукалець” він пише:
                    Блукатиму я тінню попідтинню
                    І ляжу навхрест на твоїм шляху,
                    Моя недоле. І не дам святиню
                     Свою знов на погибель на лиху.
                    Не дам і все! Через мою гординю
                    Не ступиш ти в найтяжчому гріху,
                    Щоб з Батьківщини знов робить рабиню,
                    Як це робила завше наверху.
                     Але бери мене, яким я є!
                     Вярми і звірам кинь на розтерзання –
                     Із памяти зітри й імя моє.
                     Однак останню мить мого вгасанння
                     Проміння зоряне переснує,
                     І зявиться щезун твого щезання.
 
Сонет сповнений вибуховою експресією, що постає на виразно-патріотичному ґрунті. Злиття ліричного герооя з Батьківщиною, беззастережна саможертовність, виведення ідеї на рівень одвічної боротьби добра і зла репрезентують не тільки сонетну класику, але і власне авторську майстерність у безпосередньому втіленні субєктивної тенденційності.
     Експресивність загалом досить помітна риса поетичного стилю Шупти. Виведення ліричного переживання на рівень радикальної межі, яка передбачає катастрофу, властиве авторській манері. Цікавим у цьому плані видається сонет “Маєстатичність”. На перший погляд автору можна було б закинути своєрідну гру абстрактними смислами, але художньої значимості цій грі надає саме сонетне вирішення, ямбічний ритм, відповідно чітке римування, внутрішня логіка розгортання висловлювання і, нарешті, утримування постійної емоційної напруги. Перегук двох перших і двох дофінальних рядків не знімає, а, навпаки, посилює її, радикалізує емоційну напругу до експресії прийняття вироку, що його несмертні виносять.
       Попри сконцентрованість на сфері національного інтересу, Дмитро Шупта напрочуд відккритий іншим культурам. Симптоматично і те, що ця відкритість істотно не схоластична, в ній переважає не суто “літературна зацікавленість”, але живі враження.
Пятнадцять років життя поета були повязані з Кримом. Він бачив його кримськотатарським! І це тоді, коли корінний народ був депортований, а його землі заселені імперським населенням. Є у нього кавказькі цикли: “Аланський диптих”, “Давид Гурамішвілі”, “На Вірменському нагірї”. А завершує  “Сонях сонетів” невеликий розділ перекладів, серед яких домінують пеореклади індонезійських авторів. Були вони виконані ще в студентські роки, коли знайомство зі студентами- іноземцями відкрило поетові ще одну національну культуру.
     Для авторської манери Шупти симптоматичним є зведення культури і природи, цих “естетичних суверенів”. Може навіть дещо декларативним прикладом видається прозоро-елегійний сонет “Мисливці”. Назва і згадка у ньому імен Максима Рильського та Остапа Вишні актуалізують у читача культурну память. Одночасно це тонкий пейзажний етюд, присвячений острівку природи серед великого міста. Останній дистих сонета:
                      На березі спішить стезя людська –
                      Її не замітає завірюха
метафоризує назву, поглиблюючи нескладний сюжет, коли мисливцями постають і людина, і природа, вони спостерігають, “полюють” один на одного і тільки митцям дається вищий сенс полювання – радісне і захоплююче споглядання-єднання з природою.
       Відчитування такої інтерпретації мисливців не випадкове, тому що входження у стан і дух природи – принципова якість авторського світовідчуття Шупти-лірика. Не залишає вона його і  в сонетах. Спостерігаючи, як
                      У Космос летимо навперегони,
                       Щоб раптом не потрапти в цейтнот
автор завершує картину напруженого відходу людини від природи зізнанням:
                      А я чекаю дня, коли розкида
                      Свої чудні листочки деревій.
Чи може звичайна людина зі своєї висоти (і в прямому, і в переносному смислі) побачити подібне?!. А перші два рядки сонета:
                      Співає жайвір. Каркають ворони.
                      Відсвічується мед бджолиних сот
загалом змушують нас погодитись, що автор знаходиться не на позиції зовнішнього споглядача природи, але в її домі-вулику.      
       Окремої уваги варті сонети з присвятами, а вірніше самі присвяти. Їх у збірнику чимало. А зупиняємось на цьому моменті тому, що вони складають своєрідну карту культурної орієнтації автора. Безперечно, серед них є посвяти людям рідним, але переважна частина посвят повязана з іменами письменників, істориків, археологів, художників, композиторів, учених, державних діячів. Назвемо тільки деякі з них: “Версія” – Борисові Мозолевському, “Будара степу”– Леонідові Череватенку,  “Великий полтавець” – Симонові Петлюрі, “Вербна Неділя” – Петрові Сороці, “На сторожі” – Григорію Вязовському,  “Лебідь” – Борисові Нечерді, “Плавба” – Борисові Деревянку, “Полтавщини куточок” – Миколі Степаненку, “Триптих  Петрові Ротачу”та ін. Є також серед них і акросонети: “Прапор доби”, “Обачна доля”, “Провидець”, “Ластівка”, “В огромі трав” тощо.
     Уже сам цей перелік засвідчує багатовекторність творчих інтересів Дмитра Шупти, що, до речі, хочемо ще раз наголосити, позначає і тематичне розмаїття видання “Соняху сонетів”. Але є  один нюанс, який видається нам важливим. Серед названих імен зустрічаємо не тільки ті, які відомі широкому загалу, а й імена відомі або вузьким фахівцям, або, скажемо так, повязані з культурним життям провінції. І це принципово важливо для розуміння постаті самого автора, який у свій час знехтував можливості стати київським поетом, обравши досить “розосередженну географію”. Це і Полтавщина, і, судячи з того, де з’явились його видання, де зявлялися в періодиці його пубдікації, Вінниччина, і Житомирщина,
і Черкащина, Чернігівщина, Кіровоградщина, Луганщина, Сумщина, Харківщина, Крим, Придністров я  і, звичайно, Одеса, з якою повязаний найінтенсивніший період його творчості. Отож, Шупта вибивається з домінуючої тенденції столичної або регіональної концентрації, натомість сповідуючи широкий культурний простір.
       Тематичне розмаїття “Соняху…” на тлі поетичного доробку Дмитра Шупти засвідчує, разом з тим, і його вірність обраним ще на початку, як ми уже зауважували, співрозмовникам, діалог з якими триває довгі роки. Особливе місце серед них займає Григорій Сковорода, постать і думки якого не відпускають уяву і увагу автора. Доречно згадати, що не тільки поетична, але й суто біографічна версія життєпису Сковороди вирізняє Дмитра Шупту серед шанувальників любомудра. Можливо не останню роль у цьому зіграло те, що рідне село Курінька і Сковородинівські Харсіки розташовані майже поруч, їх розділяє якихось 25 км в межах одного Чорнуського району. Та головне все-таки – це духовне тяжіння до високих орбіт думки Сковороди, суголосся незбагненного світовідчуття.
       Відповідний цикл має невипадкову назву “Сповідую Сковороду”. Може трохи перебільшуючи, але дозволю собі сказати, що Сковородинство потужний і не принагідний складник релігійної свідомості Дмитра Шупти, в якій міцні позиції займає Віра Предків наших і якій чужа ортодоксія офіційного православ я. Цикл складається з двадцяти одного сонета, кожен з яких має свій лейтмотив, але разом вони можуть сприйматись і як ціліснй твір, як етюд ліричної поеми. Квінтесенцією циклу як цілісності може бути рядок з десятого сонета “Носити в серці образ – вища грань…”, тому немає нічого дивного, що він пульсує злиттям /розуподібненням ліричного героя та Сковороди. Уява автора то прагне достовірної конкретики (“На груші у гнізді завжди лелека – //Душа не відлітає із Харсік”, “Чарівне Пан-Іванівко село, //В якім Сковороди всі добра й втрати”), то визнає – “Ми з ним душі міняємо подобу //І стаємо душею молоді”.
       Сковородинівська ідея індивідуальної свободи творчої праці і духовного постання – “Вичавлюєм щораз раба-неробу //І проростаєм, наче жолуді” – це і філософія, і віра самого Дмитра Шупти, що прочитується у всій творчості поета.            
     Говорити про тематику “Соняху сонетів” загалом річ специфічна, адже в ліриці головне не те, про що пишуть, а як зображене переживається, які емоції воно збуджує у читача (хоча так чи інакше саме емоція веде нас до певних сенсів!). Але те, що ми називаємо тематикою, в ліриці, безперечно, заслуговує на увагу, адже окреслює природу ліричного переживання, його нюанси, властиві автору. Зокрема, можемо говорити про ту чи іншу міру концентрації ліричного переживання, його напругу, чи його розосередженість у плині споглядання. Різні шляхи можуть вести до досягнення ліричної гармонії, кожен автор, йдучи назагал відомими шляхами, прокладає на них власну стежку.
       Візерунок такої стежки, що її прокладає Дмитро Шупта, чітко вирізняється певною химерністю. Знаючи його особисто, я б сказав, що це – “трай козака”, який то йде навпростець, то звертає, куди йому заманеться, то зупиняється там, де йому краще говориться з Богом, але при цьому він точно знає мету своєї подорожі.
       Отож, як ми уже відзначили, тематика його сонетів доволі різноманітна: спогади нелегкого дитинства, любов до батьків, до рідної землі, біоґрафічні мотиви, історія України (антична, сучасна), її трагічні злами, боротьба українства за своє самоствердження, рідна мова і творчість, як і доля усього людства – це далеко неповний перелік тематичних мотивів “Соняху…”. Той чи інший мотив може набирати концетровано-вибухового втілення, а в іншому випадку може розгортатися у низці творів, які не обов язково обєднуються в цикли. Є сонети, в яких один і той же мотив аранжується в різних тональностях. Більше того, є сонети які своєрідно концентрують мотивний спектр творчості поета, а є такі, в яких це зосередження розчиняється у спогляданні моменту, деталі, непомітного і зникомого. Але парадокс полягає в тому, що й зникоме, яке потрапило у плин споглядання, не тільки утверджує себе як суще, але міниться гранями перетворення. Ось гармонійно- вибагливий сонет "Ольвія": 
                            Над Ольвію вихоплюється чайка
                             І ловить зором звужених зіниць:
                            В степу летить розвихрена тачанка
                            По трухлім сліду грецьких коллісниць.
                             Алезія пройшла, немов прочанка…
                             Базарний галас…  Пил і крики птиць.
                             Частує українка-півгречанка
                             Полумиском ольвійських полуниць.
                             А, може, будуть ще якісь дива
                             На зламищах історії чекати?
                             Слова перевдягаються в слова,
                             Немов старці у празникові шати.
                             На видноколі зводиться нова
                             Споруда часу, де зникають хати.
Про що він, пояснювати не випадає. Тут зачаровує саме перетікання точок зору (розчинення ліричного споглядача в подобах чайки-людини), у пластиці мікрообразів (Слова перевдягаються в слова), і, врешті- решт, у спонтанному баченні того, як “… зводиться нова //
Cпоруда часу….”.
       Цю розмову, безперечно, можна було б продовжувати. Питання про що пише не тільки прозаїк, але й поет випадає назвати сакраментальним, оскільки воно закладає (чи то пак шукає відповідь на нього) ґрунт співрозмови-співпереживання, співіснування автора й читача, без якого і твору немає.
       Поезія має свої нюанси, тут більше працює емоційно-чуттєвий спектр, інтуїція. Простіше скажемо так – про що б не писав поет (розуміємо, митець загалом) передовсім важить художня шліфована майстерність і той духовний потенціал творчої індивідуальності, який ми прочитуємо як автора.
       Отож, без зауваг про майстерність автора “Соняху…” наша розмоваа не може завершитись. Цей аспект творчості Дмита Шупти потребує спеціальної розвідки, але зараз відзначимо, як нам видається, найсуттєвіше. І це найсуттєвіше визначається стосунками поета зі словом, стосунками напруженими та інтенсивними. Він не приймає сьогоднішню модну тенденцію розпливання художньої мови у мові побутовій. “Екзотика мату” чи опрощення /удоступнювання чужі для нього, але, натомість, екзотика слова як така його цікавить і приваблює. Слова, що вийшли з ужитку, чи відійшли з історичним часом, слова, які тенденційно і методично знищувались, слова властиві його рідному краю, слова, що уявилися поетові, є його питомими словами.
       Для нього, здається, загалом не існує звичайних слів, він бачить не тільки золотоціність окремого слова, але якісь недовідомі звязки між словами: “Бджола крильми перепиня грозу” – що тут незрозумілого? Але спробуйте це уявитти, – і бджола, і крило, і гроза, і та дія, в яку вони занурені, відкриють вам небуденний сенс звичного. Це і є один з акордів художнього образу.
       Дмитро Шупта пише традиційно римовану поезію, що сьогодні можна вважати справою ризикованою. Поезія довго йшла до такого римування, але на наших очах настав час, коли воно її втомило, а може й перелякало вичерпністю рим. Та відвага поета-ідеаліста саме і полягає в тому, щоб бачити смислову безкінечність, закладену у римуванні цього типу. Тим більш унормовано строгим воно постає у сонеті. Тільки справжньому майстрові строга форма сонета дозволяє виплисти у своєму вирі. Дмитро Шупта, безперечно, належить до когорти таких майстрів. Не будемо втомлювати читача конкретизацією і переліком типів, схем та форм сонетної рими і структури сонета, але відзначимо, що є у цьому виданні сонети на дві рими (“Імперіє!”, “Горіхи”, “Маєстатичність”, “Маєтність Овідія”),збагачують художню палітру й алітерації, асонанси тощо.
     Однак пам’ятаємо, формальна майстерність набуває істинної значимості, коли є шляхом втілення думки і почуття, коли на її ґрунті постає поетичний образ, здатний заволодіти увагою читача, здатний розпочати з ним діалог душ. “Сонях сонетів” Дмитра Шупти – це саме та лірика, яка береже свою герметичність, але одночасно відкрита світу й людині. Коли замислюєшся, якому часу поет віддає перевагу, у який час звернений його внутрішній погляд, то може здатися, що найперше його приваблюють історичні глибини. Але в тому і полягає сила істинного лірика, що для нього часу як такого не існує. Його емоційний світ конденсує у ліричному переживанні всі часові площини.
8. Сусанна ОВАНЕСЯН ОТЕЦ ВСЕХ АРМЯНСКИХ СИРОТ
Сусанна ОВАНЕСЯН
ОТЕЦ ВСЕХ АРМЯНСКИХ СИРОТ
      Уникальность и неповторимость Ованеса Туманяна видится нам в том, чтоон всей своей публицистической, гражданской, национально-патриотической деятельностью, художественным творчеством вывел на новую орбиту национальное самосознание армянского народа. Судьба этого литературного титана преломилась в судьбах его многострадальных соотечественников, и он стал наиболее полным и всеобъемлющим выразителем духовных сил своего народа. Стремясь отразить в своём художественном творчестве истину и реальность современной ему эпохи, он сумел в полной мере реализовать не только эстетическую, но и, в первую очередь, гражданскую миссию писателя.
     Туманян был наделён деятельным, беспокойным характером ,он всегда был очень организованным, целеустремлённым и энергичным; ему была органически чужда созерцательность . Он был национальным, общественным деятелем, что было вовсе не свойственно выдающимся армянским писателям и деятелям культуры того времени. Только Туманян стал предводителем народа, взял на свои плечи бремя заботы о бедствовавших соотечественниках; только Туманян всегда рвался туда и оказывался там, где его соотечественники вели неравную борьбу за своё физическое выживание, где решались судьбоносные для его народа проблемы.
     Глубокое понимание исторических судеб армянского народа и эпическое осмысление неисчерпаемости его духовных сил нашли наиболее полное выражение как в жизни, так и в творчестве поэта главным образом в годы Первой мировой войны и геноцида, когда он по собственной инициативе стал оказывать активное содействие армянским детям-сиротам и беженцам.
     Для того, чтобы обеспечить уход за десятками тысяч чудом спасшихся во время геноцида армянских беженцев и сирот, начиная с 1915 года начали  создаваться сиротские приюты. Изучение деятельности этих приютов - предмет специального исследования. Это важный составляющий момент в истории Геноцида армян, без которого невозможно представить полную картину трагедии народа, страшные последствия организованных младотурецким правительством погромов, резни и насильственной депортации армян на всей территории Западной Армении. Армянскому народу в условиях преступного и равнодушного молчания мировых держав был нанесён огромный, непоправимый физический, экономический и моральный урон. Вообще любая форма заботы, ухода за сиротами представляет собой акт человеколюбия, проявление сердобольности, милосердия, высокого гуманизма, подлинной благотворительности . Такое отношение к обездоленным людям, в частности, к сиротам, свойственно только самым лучшим, избранным представителям человечества, его необходимость и важность ощущались во все времена и не потеряли своей актуальности и поучительности в наши дни.
     Жизнедеятельность возникших вследствие геноцида сиротских приютов является для нас уроком, свидетельствующим, с одной стороны, о цивильном несовершенстве и порочности страны, устроившей кровавую резню, погромы и насильственную депортацию всего армянского населения Западной Армении, а с другой - овеликом самопожертвовании и благородной деятельности подвижников  по уходу и заботе о сиротах.
      В годы мировой войны и Геноцида армянским беженцам и, в особенности, сиротам руку помощи протянули сотни общественных деятелей, в том числе великие гуманисты Иоганнес Лепсиус, Оге Мейер Бенедиксен, десятки миссионеров - каждый в меру своих физических и духовных сил и возможностей.
     В годы войны без малого пять тысяч армянских сирот спаслись в сиротских приютах внутренних провинций Харберда, Себастии и Малатии, руководство которыми осуществляли швейцарские миссионеры Яков Кюнцлер вместе с супругой Элизабет. Жизни многих сирот спасли датские миссионеры Мария Якобсен, Катрин Питерсон, Карен Йеппе, шведские миссионеры Алма Йохансон , Анна Хедвиг Бюлль, Бодил Катарине Бьорн и другие.
     Алма Йохансон в1901-1915 гг. работала в Западной Армении, в германских миссионерских учреждениях и сиротских приютах. Осенью 1915г. была вынуждена вернуться в Швецию. Была активисткой шведского женского движения миссионеров. В 1920-1922гг. в Константинополе помогала спасшимся от резни армянским сиротам. В 1923 году Йохансон переехала в Салоники, где основала фабрику для более чем 200 армянских женщин-беженок. Она основала также армянский детский сад и начальную школу в Харилаосе (Греция) .
      В конце 1941г. после оккупации Греции немцами, когда благотворительная деятельность была уже невозможна, Йохансон вернулась в Швецию, но связи с армянами не прервала. Армянским она владела прекрасно. Альма Йохансон стала очевидцем страшных преступлений против человечества. Она написала об этом в книгах «Изгнанный народ» (1930г.) и «Жизнь изгнанных» (1931г.).
     27-летняя Карен Йеппебыла единственным полевым работником организации "Датские друзья армян". Как и ее современники, Йеппе узнала о резне армян в Османской империи 1894-1896 гг. из европейской прессы. Однако 1902 г. становится для нее поворотным. После посещения лекций датского ученого гуманиста Оге Мейера Бенедиксена Карен Йеппе стала членом его организации «Датские друзья армян» и встретилась с основателем-председателем Германской восточной миссии Иоганессом Лепсиусом с желанием работать с ними.
     Йеппе не была миссионером. Так же как и Оге Мейер Бенедиксен,  Карен Йеппе была уверена, что для оказания помощи армянам, живущим в Османской империи, и стимулирования их развития необходимо уважать религию и культуру армянского народа. Йеппе и руководство организации «Датские друзья армян» также понимали, что для сотрудничества с германскими и американскими миссионерскими организациями, а также местными властями было необходимо иметь опору в Османской империи.
     В 1903 г., прибыв в находящийся на юге Османской империи город Урфу, 27- летняя Карен Йеппе стала единственным полевым работником организации «Датские друзья армян». Она сразу же взяла на себя ответственность за более 300 армянских сирот в германском беженском лагере Урфы. В 1915 г., в дни Геноцида армян, Йеппе не щадя сил, помогала армянам и обеспечивала убежище в своем доме. Османские жандармы многократно обыскивали ее дом, но не нашли армян, скрывавшихся в подвале и в цветнике. Болезни, пережитый стресс от сцен гибели полюбившихся ей людей и ощущение постоянной опасности привели ее к истощению.
     «Как бы было хорошо не видеть этот путь смерти, протягивающийся от ворот Урфы к далеким желтым, обожженным от солнца бескрайним равнинам. Она была полна не свежими зелеными тенистыми деревьями, а трупами людей на различных уровнях разложения. Некоторые лежали прямо у ворот города. Больных, которые могли сделать еще несколько сотен шагов, выгоняли из их постели, избивая палками», - писала Йеппе. В 1917 г. в связи с плохим состоянием здоровья Йеппе вернулась на родину. Своими свидетельствами о резне армян она пыталась осведомить мир об осуществляемом преступлении, публиковала статьи и читала лекции.
     В 1920 г. Карен Йеппе отправилась в Алеппо, где продолжила свою деятельность по оказанию гуманитарной помощи армянам. В 1921 г. Карен Йеппе была назначена уполномоченным комиссаром комиссии, созданной Лигой Наций для освобождения похищенных армянских женщин и детей.
     В течение первых трех месяцев работы комиссии удалось спасти от исламского плена сто армянских женщин и девушек. С этой целью Карен Йеппе создала в Алеппо поисковый центр. Со временем, когда число женшин и детей увеличилось, возникла необходимость создания специального приюта. Освобожденные от исламского плена получали необходимую медицинскую помощь, особый уход, одежду, питание, выяснялась их национальность. Чтобы найти родственников, именные списки с приложенными фотографиями отправлялись в газеты, церкви и армянские организации. Для женщин, не нашедших своих родственников, были открыты «дома одиноких». Одиноким людямпредписывалось усыновлять сирот.
     Розыском сирот занимался приемный сын Карен Йеппе Мисак Мелконян, а уходом за ними – сама Карен Йеппе. Всюду в пустыне звучал лозунг: «Один армянин – один золотой».
     В воспитании освобожденных сирот Карен Йеппе придавала важное значение роли армянской церкви и активному сотрудничеству со священнослужителями. Йеппе верила, что армянская церковь своими обрядами, церемониями может сыграть важную роль в деле пробуждения в памяти прошлого и возвращения к национальной идентичности армянам, прожившим многие годы с другими нациями и невольно отдалившимся отсвоих корней, ценностей и религии.
      Карен Йеппе была удостоена датского ордена «Рыцаря Почетного легиона» первой степени. Как полномочный представитель Лиги наций особым орденом была награждена также французским правительством за службу, осуществленную в Сирии в рамках французского мандата.
     Эстонская миссионерка Анна Хедвиг Бьюлльродилась в 1887 г. в эстонском городке Хаапсалу, в состоятельной многодетной лютеранской семье. Её отец владел грязевым курортом. До пятнадцатилетнего возраста Анна посещала правительственную школу в Эстонии, затем её отправили для продолжения учёбы в Санкт-Петербург, где она на протяжении трёх лет училась в протестантской немецкой школе. В 1903 г. ей довелось присутствовать на публичной лекции известного евангелиста Иоганна Каргеля, которая произвела на девушку настолько глубокое впечатление, что она решила посвятить свою жизнь гуманитарной миссионерской деятельности.
     В том же 1903 г., получив степень бакалавра, Анна Хедвиг Бюлль провела некоторое время в миссионерском доме Мальче в Одере (Бад-Фрайенвальде), где узнала о том, какие гонения, притеснения и лишения приходится терпеть коренному армянскому населению в Османской империи. Движимая желанием помогать обездоленному армянскому народу, она продолжила образование в евангелической школе. Какое-то время спустя её пригласили работать в армянской миссии в Мараше. Однако в силу своей юности она была направлена на работу с женщинами и детьми в немецких поселениях, а затем в течение несколько месяцев ей пришлось поработать в Санкт-Петербурге.
     В 1909 г. Анна Хедвиг Бюлль предприняла новую попытку устройства в армянской миссии. Однако на этот раз её поездка была приостановлена по причине начавшейся кровавой резни армян в Адане и других городах и сёлах Киликии. Ей пришлось два года посещать семинары для учителей-миссионеров. И лишь после завершения семинаров ей наконец-то было разрешено поехать в Киликию, где она с 1911 по 1916 годы проработала учительницей в армянском сиротском приюте в Мараше. В 1915 г. Анна Хедвиг Бюлль стала свидетельницей Геноцида армян в Османской империи и сыграла важную роль в спасении около двух тысяч армянских детей и женщин, когда Мараш превратился в "город сирот". Из Мараша Анна была отозвана в 1916 г.
     В 1918 г. Анна Хедвиг Бюлль спаслаот неминуемой смерти в турецкой ссылке армянских сирот, а впоследствии основала в сирийском городе Алеппо госпиталь, ткацкую фабрику. Она учредила 250 стипендий для армянских детей-сирот.
     В 1921 г. Бюлль получила новое миссионерское назначение в сирийский город Алеппо, в новосозданную организацию «Action Chrétienne en Orient». Там она основала лагерь для армянских беженцев и сиров. Она также наладила организованную медицинскую помощь для двух госпиталей. Анна Хедвиг Бюлль принимала также самое деятельное участие в создании садов, армянских школ, всячески старалась улучшать условия жизни армянских сирот и беженцев.
     Примечательная деталь: в 1951 г. эта великая женщина, посвятившая всю свою сознательную жизнь делу спасения и заботы об армянских беженцах и сиротах, изъявила желание посетить Советскую Армению, куда репатриировали многие её питомцы. Но ей было отказано в визе.
      Анна Хедвиг Бьюлль прожила долгую жизнь.Более сорока лет она провела среди армянских беженцев, жертв Геноцида. Незадолго до своей смерти, уже находясь в доме для престарелых миссионеров неподалёку от немецкого города Хайдельберга, она забыла все шесть европейских языков, которыми владела в совершенстве, но при этом могла изъясняться на армянском языке, которым не пользовалась более шести десятилетий.
      Очевидцем резни и погромов армян в Мушестала норвежская миссионерка Бодиль Катарине Бьорн. В 1905 году от имени «Организации женщин- миссионерок» Бодиль в качестве сестры милосердия отправилась в Османскую Империю. Сначала она обосновалась в городе Мезре в провинции Харберд, а позже – в городе Муше. Во время своего пребывания в Османской Империи она сотрудничала с немецкими миссионерами Хюльфсбунда, помогая вдовам и сиротам.
     В 1915 году Бодиль становится очевидцем резни армян в Муше – на её глазах вместе с армянским духовенством, учителями, её помощниками мученически погибают и подопечные её сиротского приюта. В то время, как многие её коллеги оставались лишь наблюдателями, Бодиль Катарина Бьорн стала и свидетелем трагедии геноцида, и мессией, спасая жизни сотен обездоленных армянских женщин и детей.
     Бодиль Бьорн задокументировала те страшные события, свидетелем которых она стала, в своём дневнике, а также на фотопленке. Её фотоальбом состоит из множества снимков с описаниями и комментариями, сделанными на оборотной стороне каждой фотографии. В 1917 году Бьорн увезла с собой в Норвегию усыновлённого ею двухлетнего армянского сироту, выжившего в геноциде. Фритьоф (урождённый Рафаэль) был назван ею в честь великого гуманиста Фритьофа Нансена, он стал её единственным сыном, так как Бьорн никогда не была замужем.
     Снова вернувшись на Ближний Восток, Бодиль продолжила помогать сиротам в Сирии, Ливане и Константинополе. В 1922 году, оставив семилетнего сына во французской школе Бейрута, Бьорн отправилась в Советскую Армянскую Республику, где основала в Александрополе сиротский приют «Луйсахпюр» («Источник света»). 33 сироты, о которых она там заботилась, звали её"Катарине- майрик" («Матушка Катарина» ). Однако в 1924 году правительство Советской Армении закрыло это маленькое заведение, переведя сирот в приют «Амерком», тем самым вынудив Бьорн вернуться в Сирию, где она вплоть до 1935 года продолжала свою благородную деятельность, помогая выжившим армянским беженцам.
      Другим очевидцем нечеловеческих страданий, выпавших на долю армянских детей-сирот и посвятившая свою жизнь облегчению их участи, стала датчанка Мария Якобсен . Ещё в молодости, из статей, опубликованных в Датских СМИ, она узнала о резне армян устроенной Абдул-Гамидом (1894-1896) и страданиях армянского народа в Османской империи.
     В ноябре 1907 года молодая миссионерка прибыла в Харберд где она была назначена директором в небольшой больнице. За короткий период она овладевает армянским языком, для общения с местным населением. В то же время она начала писать свой дневник, который позже стал ценным свидетельством очевидцев Геноцида армян. Мария Якобсен оставила свою первую запись в дневнике 7 сентября 1907 года - последняя запись датирована 6 августа 1919 года. Объемный дневник (более 600 страниц) в основном представляет свидетельства депортации и изгнания армян Харберда и сценами убийств, совершенных турками с 1915 по 1919гг. Долгое время она держала этот дневник в тайне, вывезла его из Османской империи под угрозой жизни. Дневник Марии Якобсен был переведен на армянский язык и после ее смерти был опубликована в Бейруте в 1979 году.
     В 1919 году, после Первой мировой войны, в течение нескольких месяцев Мария Якобсен собрала более 3600 армянских сирот, большинство из которых страдали от инфекционных заболеваний и были истощены голодом. Заразившись от детей- сирот тифом, Мария Якобсен направлялась на лечение в Данию, но по дороге домой она получила приглашение посетить Соединенные Штаты. Она провела цикл публичных лекций в разных городах США о массовых убийствах, совершенных в отношении армянского народа в Османской империи. Собирала деньги для армянских сирот в течение всех 7 месяцев своего пребывания в Штатах.
     В 1920-1921 Мария Якобсен пыталась вернуться в Харберд, но турецкие власти не позволили ей въехать в Османскую империю. Она переехала в Бейрут и продолжила свою благотворительную деятельность в Ливане.
     В январе 1922 года Мария Якобсен приютила большую группу детей-сирот в Бейруте вместе с другим датским миссионером Карен Мари Петерсен.
     В 1928 году Организация "Женские миссионерские работники" приобрела здание армянского детского дома-Джубайль, где был создан датский детский дом "the Bird's Nest". Армянские сироты называли Марию Якобсен "Мама Якобсен". Детский дом "the Bird's Nest" имел статус скорее школы, чем детского дома.
     Гуманитарная деятельность Марии Якобсен получила заслуженную оценку в Дании. В 1950 году она была награждена золотой медалью Датского королевства. Более того, она стала первой женщиной в Дании, которая получила эту высокую государственную награду. В 1954 году Мария Якобсен получиал золотую медаль Почета правительства Ливана.
      В 2010 году армянская Музей-институт Геноцида армян получил материалы - личные вещи, неопубликованные фотографии, отчеты, открытки и т.д. - из архивов Марии Якобсен. Музей-институт Геноцида армян выпустил юбилейную открытку по случаю 130-летию со дня рождения Марии Якобсен.
     В 2015 г. армянские кинематографисты сняли полнометражный документальный фильм "Карта спасения" о деятельности пяти выдающихся женщин-миссионерок - Марии Якобсен, Карен Йеппе, Бодиль Бьорн, Альме Юханссон, Анне Хедвиг Бюлль. Фильм представляет собой документальное свидетельство и строится исключительно на основании реальных фактов. Считаем нелишним отметить, что съёмки фильма происходили в 29 городах Норвегии, Швеции, Дании, Германии, Эстонии, Западной Армении, Ливана и Армении.
      Известный швейцарский миссионер Антоний Крафт-Боннар начал свою армянофильскую деятельность в 1896 г. в небольшом швейцарском посёлке городского типа Беньен, где он служил пастором. Узнав о беспрецедентных по своей жестокости кровавых погромах и резне армянского населения в Киликии, Крафт-Боннар произнёс пламенную обличающую речь, гневно осудив бесчеловечные действия режима султана Абдул-Гамида.
     Антоний Крафт-Боннар родился 15 июня 1869 г. в городе Эгль, в семье фармацевта. В 1988 г. окончил школу в Лозанне, а затем продолжал образование вплоть до 1893 года, изучая теологию в Берлине, Париже. С 1893 по 1919 год он работал священников в разных городах и поселениях Швейцарии. Впоследствии он оставил церковную службу и полностью посвятил себя оказанию гуманитарной помощи чудом уцелевшим после геноцида армянским беженцам и сиротам. В 1894 г. Антоний Крафт-Боннар женился, стал отцом трёх дочерей и сына, которые впоследствии также пошли по стопам своего отца и стали арменофилами.
     После того, как английские войска в 1917 г. заняли Палестину, 166 армянских детей- сирот были вывезены из Иерусалима и размещены в сиротском приюте, опеку над которым осуществлял Армянский Всеобщий Благотворительный Союз. В создании приюта и устройстве детей большую роль сыграла Виктория Аршаруни .
     В эти же годы во Франции Общество армянских женщин - любителей просвещения взяло на себя заботу о 117 детях-сиротах.
     После окончания войны начались широкомасштабные работы по поиску и выявлению армянских детей-сирот .Десятки тысяч армянских детей-сирот нашли убежище в турецких и курдских семьях, и необходимо было спасти их от отуречивания, ассимиляции. Примечательно, что в этом деле руку помощи Армянскому Всеобщему Благотворительному Союзу протянул Амерком. Были отправлены целевые экспедиции в глубины степей и пустынь Анатолии, Сирии и Междуречья. Было довольно много случаев, когда приютившие сирот семьи продавали малышей. Членам экспедиции приходилось проявлять большую изобретательность и недюжинные способности, чтобы заполучить сирот. В этом исключительно важном и трудном деле особенно отличились врач Эмирзе, снискавший прозвище "отца сирот" Рубен Эрьян, Аракел Дзагирян, архиепископ Мушег Серопян и другие. В этой же "обойме" наряду вместе с именами швейцарского миссионера Якова Кюнцлера и его супруги, датских миссионеров Марии Якобсен, Карен Питерсон и Карен Йеппе стоит имя великого армянского поэта, публициста и национального деятеля Ованеса Туманян .
      Все без исключения сотрудники армянских сиротских приютов - будь то сёстры милосердия или воспитатели, врачи или администраторы - зачастую с большим риском для жизни сыграли непереоценимую роль в деле спасения сотен тысяч армянских детей-сирот от смерти или ассимилизации, обращения в мусульманскую веру. Среди всех этих убеждённых филантропов и подвижников своей самоотверженной и энергичной деятельностью особенно выделялся Ованес Туманян. Каждого из перечисленных здесь миссионеров и благотворителей можно безо всякого преувеличения назвать героим, а их героические усилия и действия - подвигами; некоторых из них, к примеру, Марию Якобсен, Катрен Петерсон, княгиню Мариам Туманян сироты называли "мамами", а врача Эмирзе даже за пределами Армении удостоился звания "отца". Благодарный армянский народ помнит и отдаёт должное каждому из них: ведь все они жертвовали своим здоровьем, были обессилены, истощены физически и духовно от всех тех ужасов, которые им пришлось увидеть и пережить.
     По инициативе США не только в Америке, но и во всём мире начались сборы средств для армянских беженцев и сирот. В организации пожертвований приняли участие Китай, Австрия, Новая Зеландия, Япония, Канада, Корея. В армянской действительности гуманитарная помощь беженцам и сиротам осуществлялась под непосредственным руководством Ов.Туманяна.
      Руку помощи армянским беженцам и сиротам протягивали благотворители и филантропы самых разных стран, в том числе и Японии.
      По инициативе полковника главного штаба армии США Уильяма Гаскеля, назначенного в июле 1919 г. верховным комиссаром Антанты и США в Армении, в Тифлисе был учреждён Комитет по сбору пожертвований для армянских беженцев и сирот, председателем которого стал Ованес Туманян. Примечательно, что именно из-за своего сотрудничества с Гаскелем поэт впоследствии неоднократно подвергался несправедливой критике и столь же несправедливым нападкам со стороны определённых кругов армянских государственных и политических деятелей.
     Имя Ованеса Туманяна может быть поставлено рядом с именем выдающегося польского педагога, писателя, врача и общественного деятеля Януша Корчака .В судьбах этих великих людей можно найти множество похожих моментов. Они оба стали руководителями сиротских приютов в силу стечения обстоятельств, в условиях, когда над детскими жизнями нависла угроза неминуемой гибели. За ними обоими неотступно следовали толпы детей-сирот, слёзно умоляя дать им жизнь и будущее: за Туманяном - в заражённом различными смертоносными эпидемическими болезнями Эчмиадзине, за Корчаком - в варшавском гетто, откуда ему предстояло сопровождать детей в Умшлагплац, для последующего распределения в лагеря смерти. В гетто Корчак отдавал все силы заботе о детях, героически добывая для них пищу и медикаменты. С такой же самоотверженностью и героизмом заботился о детях-сиротах Ованес Туманян. Около двух сотен детей окружали Корчака и следовали за ним к роковым товарным вагонам, чтобы принять мученическую смерть в газовых камерах. Туманян вместе с дочерью Нвард сопровождал более сотни грудных и малолетних детей из Эчмиадзина в Ереван, чтобы спасти их от эпидемий. И у Корчака, и у Туманяна была свобода выбора, они вовсе не обязаны были жертвовать своей жизнью и здоровьем, но оба они не задумываясь выбрали путь беззаветного служения делу заботы и ухода за детьми. Корчак отказался от предложенной в последнюю минуту свободы и предпочёл остаться с детьми, приняв с ними смерть в газовой камере. Туманян также самозабвенно занимался благоустройством армянских детей-сирот, подвергая смертельному риску не только свою жизнь и здоровье, но и жизни своих детей. Его дочь Нвард в кошмарные летние месяцы 1915 г. находилась в самом эпицентре эпидемических болезней, в Эчмиадзине, где смерть ежедневно уносила десятки и сотни человеческих жизней. А впоследствии он приютил в своей тифлисской квартире десятки детей-сирот, чудом спасшихся от турецких ятаганов и страшных заразных болезней, тем самым подвергая серьёзной опасности своих домочадцев.
      Самопожертвованию Туманяна трудно найти какие-либо аналогии во всей мировой истории: во имя спасения детей-сирот он поставил на отечественный алтарь не только свою жизнь и своё здоровье, но и жизнь и здоровье своих детей. Мало того, что он в течение нескольких месяцев удерживал свою дочь Нвард в самом эпицентре смертельно опасных и заразных эпидемических заболеваний, затем содержал в своей квартире десятки детей-сирот, так он ещё и отдал восемь, то есть практически всех своих совершеннолетних детей в распоряжение генерала Андраника, героя национально-освободительной борьбы армянского народа, снискавшего звание "полководца всех армян". В результате этого был убит его сын Артавазд, к которому поэт относился с особенной нежностью и любовью. Атравазд был последним комендантом Вана, одним из организаторов ополчения и обороны города, одним из последних армян, вынужденных покинуть страну Васпуракан.
      Мировая война, погромы, резня, Геноцид, смерть двух братьев обессилили Ованеса Туманяна, однако трагическая гибель сына окончательно сломала его, и он после этого никогда уже не смог оправиться от боли.
     Тем не менее, он продолжил свою деятельность по смягчению и преодолению последствий мировой войны и геноцида для армянского народа, начатую ещё в 1914 году. Борясь со своим немощным телом, он нашёл в себе столько душевных сил, чтобы с прежней энергией до последнего своего дыхания бороться для достижения этих целей. Более того, когда он из своих весьма ограниченных средств делал пожертвования в пользу армянских беженцев и сирот, то не забывал при этом выделить какую-то сумму и от имени своего сына Артавазда, до конца жизни боровшегося во имя спасения чудом уцелевших остатков западноармянского населения и ставшего одной из жертв Геноцида.
     Известный геноцидовед, историк Армен Марукян в своём исследовании "Исторические и правовые основы преодоления последствий Геноцида" выдвигает пять направлений для обсуждения вопроса Геноцида в международном суде. Это лишение родины, людские потери, материальные потери, культурный аспект и преодоление психологических последствий . За целое столетие до этого Ованес Туманян развил широкомасштабную деятельность практически по всем указанным направлениям, фактически став первым предъявителем прав Айдата. С целью предотвращения окончательного лишения западного армянства своей исторической родины он начал вести переговоры как с руководителями великих держав мира, так и с представителями Турции.
           Ещё в сентябре-октябре 1914 г. решением Армянского Национального Бюро было предусмотрено посещение поэтом России - для встречи с царём Николаем Вторым и обсуждения с российским самодержцем политических вопросов, волнующих всё армянство. Именно Ов. Туманян 28 июня 1918 г. сопровождал Аветика Саакяна (Отца Абраама) на аудиенцию к представителю турецкого правительства в Тифлисе. Именно Туманян в июле 1918 г. в составе армянской делегации поехал в Батум, чтобы обсудить с Эсадом пашой вопрос возвращения армянских беженцев в Александраполь, Ахалкалак и другие регионы страны. Турецкий дипломат на это ответил, что не видит никаких препятствий для этого, но при этом не может дать никаких гарантий для их безопасности .
           Кроме того, в том самом роковом и судьбоносном для армянского народа 1915 году, когда он подвергся геноциду и лишился своей исторической родины, Туманян взялся за создание детских познавательных игр, призванных знакомить детей со всеми достопримечательностями - реками, горами, озёрами, городами и сёлами как Восточной, так и Западной Армении.
          А данные о потерях армянской стороны - человеческих, культурных и материальных - Туманян собирал и записывал начиная с самых первых дней мировой войны, на протяжении восьми месяцев своего пребывания в Западной Армении, на Кавказском фронте (с ноября 1914 г. по июль 1915 г.). В последующем документальная фактография реалий военного времени, кровавых погромов, резни и насильственной депортации коренного армянского населения, душевных переживаний психологически надломленных беженцев и детей-сирот нашла отражение в записных тетрадях поэта за июль-сентябрь 1915 г., в его письменных отчётах о проделанной работе, была изложена в его официальной и личной переписке, нашла место в художественных произведениях и публицистических выступлениях поэта.
          А три года спустя поэт поставил задачу учёта разнородных и разнохарактерных потерь армянского народа в ходе Первой мировой войны и геноцида на значительно более серьёзную, методологически продуманную платформу. Теперь уже к сбору статистических материалов самым широким образом привлекались представители западноармянские беженцы, свидетели и очевидцы кровавых событий. Ованес Туманян в самое трагичное и критическое для всего армянского народа время в качестве свидетелея запротоколировал преступные деяния правителей Османской Турции против армян и всего человечества и, вперив взгляд в будущее, направил свои усилия на восстановление исторической справедливости. Он стал, таким образом, не только летописцем своего жестокого и варварского времени, но и первым человеком, заявившим во всеуслышание о необходимости предъявить Турции счёт за содеянные преступления и нанесённый Армении и армянскому народу огромный, по сути дела невосполнимый урон. Поэт фактически стал первым защитником Айдата.
           По инициативе Туманяна в его же квартире на общем собрании Объедирения Армянских Земляческих Союзов 21 ноября 1918  г. учреждается «Следственная комиссия по оценке ущерба, понесенного армянским народом в Мировой войне» (Следственное Бюро), которая функционировала с ноября 1918 г. по 14 апреля 1919 г.Председателем комиссии был избран Ованес Туманян.
      Целью Следственной комиссии было определить человеческие, материальные, экономические и культурные потери армянского народа в ходе Первой мировой войны и Геноцида, собрать и запротоколировать  фактографический материал обо всех ужасах и преступлениях - убийствах, грабежах, актах насилия и т.д. Поэт верил, что рано или поздно наступит великий день расплаты за всё содеянное зло, а для этого армянский народ просто обязан предъявить свои требования и претензии в высшие международные инстанции - как ожидавшемуся Парижскому конгрессу, так и многочисленным другим форумам. По его убеждению, "Для справедливого разбирательства армянского дела не нужно ничего, кроме истины" .
     Созданный Туманяном Следственный комитет со своими четырьмя подразделениями представлял собой первое и при этом довольно серьёзное предприятие, которому предстояло "во время заключения мира потребовать контрибуцию... от Турции и её союзников" .
     Ованес Туманян, таким образом, оказался первым, кто не только осознал насущную необходимость сбора статистических данных об ущербе, нанесённом Армении войной и Геноцидом, и предоставления этих данных в распоряжение национально- политических деятелей, но и лично взялся за это весьма непростое дело. Только год спустя после инициированного поэтом предприятия, в 1916 г., бакинский комитет АРФ "Дашнакцутюн" выступил с предложением собирать и записывать сведения о резне, погромах и насильственной депортации в среде армянских беженцев, которые впоследствии стали основой трёхтомного сборника "Скорбное повествование" ("Вштапатум") .
      Вообще Туманян всей своей многоплановой национально- патриотической деятельностью всегда был с Арменией и армянским народом. Объединив за недельный срок, с 1 по 6 марта 1918 г., 21 земляческий союз, он учредил Объедиение армянских земляческих союзов. Для того, чтобы добиться положительных результатов в борьбе за физическое выживание народа, чтобы в сложившейся тяжёлой исторической ситуации спасти жизнь народа  необходимо было, по убеждению поэта, объединить все силы и действовать совместно, сообща.
      Вместе с тем Туманян стремился обратить внимание правительств и народов великих держав на трагедию армянского народа. В дни массовой резни, погромов и насильственной депортации и после окончания мировой войны поэт от имени руководимых им различных общественных организации беспрестанно обращался с воззваниями к властям и народам влиятельных стран, представляя постигшую армянский народ великую трагедию, взывая о "братской помощи многострадальному армянскому народу", поднимал армянский вопрос, лелея в глубине души надежду, что его отчаянный крик о помощи будет наконец-то услышан. "Народам и государствам всего мира", "Воззвания к народам мира" (20-21 августа 1918 г.) - эти и другие обращения он не только составлял, но и самолично вручал представителям посольств и дипломатических миссий Англии, Болгарии, Германии, Франции, Австрии и других государств, просил по возможности ускорить вопрос возвращения беженцев в свои родные дома, города и сёла. С руководителем германской делегации генералом Фон Крессом он обсуждал пути и направления оказания помощи армянскому народу и решения Армянского вопроса . Поэт, в частности, сказал немецкому генералу: "Наши требования, тем более теперь, сводятся к обеспечению жизни и имущества нашего народа, предоставления ему возможности культурного развития, так что такой великой державе как Германия не представляет труда исполнить эти требования ". Генерал Фон- Кресс очень сочувственно и с пониманием отнесся к воззванию и обещал немедленно передать текст воззвания в Берлин своему правительству . В тот же день поэт получил аудиенцию у представителя дипломатической миссии Австрии генерала Франкельштейна .Вообще же с 1918 по 1920 гг. Туманян у себя дома принял консулов США, Англии, Франции, Греции, прибывшего из Владикавказа французского дипломата Дюруа, дипломатов и официальных представителей других стран. Квартира Туманяна фактически служила посольством Армении, а сам поэт во время многочисленных официальных встреч отстаивал интересы Армении и армянского народа.
     Некоторые современные Туманяну деятели, такие как Лео, применительно к предпринимаемым поэтом неимоверным усилиям и с учётом их почти полной безрезультатности, обвиняли его в наивности. Однако это было вовсе не так. Напомним, что всего лишь за месяц до встречи с генералом Фон Крессом, когда немецкое военное командование, не желая обидеть своих турецких союзников, отказались выделить хотя бы один товарный вагон для бежавших из западноармянского города Караклиса несчастных и беспомощных женщин и детей- сирот, Туманян сказал: "Цивилизованные варвары куда страшнее и опаснее". Однако он, лучше кого бы то ни было понимая с кем имеет дело, тем не менее и невзирая ни на что, руководствовался сознанием важности и необходимости постоянного напоминания и озвучивания общенациональных проблем и задач, и был при этом абсолютно уверен, что обращение к мысли и совести человечества и беспрестанный пересказ трагических событий и исторической несправедливости, которой подвергся армянский народ, уж во всяком случае наверняка лучше молчания. К сказанному добавим, что Туманян, распространяя свои воззвания и обращения по всевозможным адресам, при этом полагался, в первую очередь, только на себя и на своих соотечественников. Самым ярким доказательством сказанного является деятельность поэта по уходу за детьми- сиротами в Эчмиадзине в 1915 г.
     На протяжении нескольких месяцев Туманян работал в детском приюте в Эчмиадзине, принимал без каких-либо исключений и ограничений всех добравшихся до Восточной Армении детей- сирот, затем распределял их по разным приютам. Следовательно, руководимый поэтом эчмиадзинский сиротский приют можно было бы назвать "приютом приютов". При этом не будет большим преувеличением сказать, что он пронёс через себя несказанную боль и неизбывные страдания, которые выпали на долю этих прошедших через все круги ада маленьких, больных и истощённых, душевно надломленных, закомплексованных, совершенно беспомощных детей, лишившихся родителей и всех родных, родного дома. Многие из них были не в состоянии говорить и воспринимать реальность. И Туманян находил для каждого из них слова утешения, исцелял их раненые души и заверял их, что самое худшее для них уже пройдено, осталось позади, что со временем у них всё наладится. В приютах в скором времени усилиями самих учащихся начинают выходить печатные периодические издания ("Звезда сиротского мира", "Глас сироты", "Ворбуни", "Маяк" и т.д.), которые всегда находились на столе Туманяна. В этих изданиях находилось место для пространных материалов о внутренней жизни приюта, об обучающем процессе и т.д. В годы страшных и кровопролитных межнациональных столкновений, голода и лишений обременённый бесчисленными долгами и проблемами поэт умудрялся находить средства для издания детских информационных газет и журналов. Понятно, что всё, что он отдавал детям- сиротам, Туманян отрывал от своих собственных детей, у своей многодетной семьи. Эта совершенно уникальная, неповторимая линия поведения отца десяти детей, великого поэта, детского писателя и гражданина не имеет, по нашему убеждению, аналогов во всей мировой литературе и даже истории. В последующем многие армянские писатели - А. Андреасян, Мушег Ишхан, Андраник Царукян, Ф. Закарян, Гурген Маари, Вагаршак Норенц и другие - в своих художественных произведениях довольно детально изобразили жизнь детей в сиротских приютах, и везде единственным светлым лучом является для них образ Туманяна. Конечно, ставшие впоследствии именитыми писателями выпускники детских приютов с большой теплотой  и признательностью отзываются и о других работниках приютов, характеризуют их самыми добрыми и лестными словами, но всё равно благородный облик поэта всегда обособляется, стоит особняком. Он был первым и самым главным человеком для тысяч армянских детей-сирот, а в армянской действительности только и только ему, великому поэту, "Поэту Всех армян" Ованесу Туманяну досталось хотя и трагическое, но при этом и весьма почётное звание "Отец всех армянских сирот".
9. Любов Сердунич Вірші
Любов Сердунич
Вірші
ДЛЯ ЩАСТЯ
     «Для щастя треба не багато»
А мені для щастя треба так багато!
Щоб було святково – й на душі у свято,
Щоб було натхнення для труда у будень,
Щоб Вкраїна – вільна! Щоб всміхались люди.
А в житті своєму треба для спонуки,
Щоб горнулись щиро діти і онуки,
І завжди – щоб пісня вічна всенародна,
Щоб були чесноти українські в моді.
І щоб вічне Сонце, і погідне небо.
Бо мені для щастя так багато треба!
Й за столом святковим було тісно сісти.
Й щоб були при владі націоналісти.
* * *
І встають на захист Неньки охоронці-вої.
Йде священна оборонна з ворогом війна.
Стогне небо понад нами українським болем.
На прострелену Вкраїну суне сарана.
     Вічний кате-супостате, що ж тобі все мало?!
     Захлинишся ж ти рудою! Клята сатана!
     Гонор твій, хребет зламаєм, спинимо навалу!
     Захисна йде, Вітчизняна з москалем війна.
Славний вою, будь героєм і нахабних вкоськай!
Це тобі «Героям – слава!» дружно так луна.
Витравимо гнид вкраїнських і вошей московських!
А поки що йде Визвóльна (не «АТО»!) війна!
ПРИСТОСУВАНЦЯМ,
Котрі звикли обкрадати,
А робити – за «зєльоні».
Ти з’явився на Майдані,
Коли вже були мільйони!
     Ти дивився по екрану
     На бої нерукопашні.
     Ти зявився на Майдані,
     Коли вже було не страшно.
Боягуз боявсь покари
І перечекав ту спеку!
Ти зявився для піару,
Коли ми прогнали Зека.
     А тепер товчешся в груди,
     Переконуєш в любові.
     Україна вільна буде
     Від піарників, і ботів,
І від псевдопатрійотів,
Що за тридцять срібних зрадять.
Вам не вірю ні на йоту,
Бо давно пізнала правду!
* * *
Але ж була! Вона була, инакшість!
Відваги мало? Чи напала лінь?
А що, якщо нічого не означить
Твоїх отерплих, вистиглих стремлінь?
Стремлінь світити, дарувать, будити –
Замало, як навíсніє режим.
Як навіть друг – режимові годитель,
Як вибору нема: живеш – то жий.
То жий, якщо двожилим не вродився.
Живуть же безхребетні, та ще й як!..
Комусь в підметки, може, ще годишся,
Комусь – як їдло, себто як бурян.
Немов бурян, як хопта. Їх – не збути:
Хоч би який режим, а вродить зло.
Здадуть все кревне за горілки бутель.
Або – за хрестик на вузенький лоб.
Вузенький лоб – і ти в полоні здачі:
Здасиш і власну душу, й шмат землі.
І вже повік нічого не означить
Твоїх вчорашніх, вистиглих, стремлінь!
ХТО ВІН, ГЕРОЙ?
В бою буває всяке й поза боєм…
Дивімось правді в вічі і в війну!
Не кожен, хто загинув, є героєм.
Не всяк – герой, хто вижив й повернувсь.
     І білониткою не все й не завжди шито
     У цій війні із назвою «АТО».
     Не раз причинить лихо й оковита,
     Або ж цигарка, чи непослух… Тож
Не закричімо слово особливе,
Не заяложуймо геройства чин!
Герой – це той, хто, як ніхто, сміливий.
Той Чоловік – поводирем «мужчин».
СЛУЖИ ВКРАЇНІ!
Якщо ти їй (а не вона) – броня,
Якщо вона – це скарб, найбільше віно,
Якщо ще можеш сісти на коня –
Служи Вкраїні!
Якщо вже відрізниш, хто брат, хто – кат,
За неї йти готовий до загину,
Як віжки ще утримуєш в руках –
Служи Вкраїні!
Якщо він – не піарний, сей твій шал,
І твій патріотизм – не голослівний,
Якщо не захиріла ще душа –
Рятуй Вкраїну!
ДОПОМОГА ІЗ В’ЯЗНИЦІ  
(Гумореска)
Побивається матуся ревно і невпинно:
Посадили у в’язницю єдиного сина,
Бандерівця. Пише ненька листа у в’язницю
Синочкові
, а їй сльози не спиняють литись:
«Я стара, недужа, синку, помочі немає.
Журюсь, хто ж мені весною город прокопає».
І отримує від нього відповідь належну:
«Як копатимете, мамо, будьте обережні:
Лише зверху, полегенько, не глибіть до споду.
Там у мене кулемет закопаний в городі. 
І пильнуйте, щоб не встрілось вам жодного гада.
Вибачайте, матусенько. Сповніть цю пораду!».
Знов невдовзі пише ненька синові в в’язницю:
«Дякую! Мені в городі не прийшлось трудитись:
Після твого листа, синку, наїхало люду
Зі
зброєю й заступáми – й стільки було труду!
Весь город перекопали – не знайшли нічого.
Злі, поїхали в район. Ну й хвалити бога!..».
А бандерівець-синочок їй відповідає:
«Вибачайте, матусенько, більше тайн не маю.
Чим я зміг, тим допоміг Вам, люба моя ненько.
Тож садіть вже бараболю самі помаленьку».
ПІЗНЬООСІННЄ ПА-ДЕ-ДЕ
Блідне мідь у листопаду-майстра,
Горобинові горять вогні.
Зір ще веселять яскраві айстри,
Та вже скоро згаснуть і вони.
Неприємно над тобою висне
Темно-синє заважке шатро.
Дорогим дарунком сонце зблисне –
Й, наче злодій, утече у схрон.
І нема прощальному прощення.
Дощ із вітром водять па-де-де.
Щось душа назавше втратить щемне.
І надривно схлипне куций день…
Найзвабливіші впадуть алмази,
Пред якими занімієш ти:
На траві – роси морозні стрази,
Аж очей не можна відвести!
СВІТЛО У ВІКНІ
Шукаю тебе, наче бога шукають спраглі.
Вдивляюсь у тебе із далечі часу й чинів.
Чекаю, що в темінь – знайду, як шукають правду.
І сонцем всміхнеться мені світло в вікні.
Що врешті сум’яття згине і розпач зникне.
Що келих любови наповниться через край.
Що все намріяне – збудеться. Й світ – не звикне
До теміні безпросвітної. Й що гора
Марнот ілюзорних – пощезне, як сніг весною,
Що розпросторяться крила в політ, либонь.
І я – окрилюсь, озвуся мелодією ясною.
Бо світло в вікні – чекає.
А з ним – Весна і любов…
10. Сергій Дзюба, Василь Слапчук Пребудь, Людино, вічно на землі!
Сергій Дзюба, Василь Слапчук
Пребудь, Людино, вічно на землі!
У чернігівському ПВК «Десна» побачила світ чудова книжка віршів знаного українського поета Миколи Будлянського «Смак пізнього яблука».
Майський цвіт обтрусила
зоря перестигла.
Місяць в літо рішуче
наліг на весло.
Опівнічну дорогу
лоша перебігло –
І ураз підросло.
Ці рядки з проникливого, людяного і водночас глибоко філософського вірша поета Миколи Будлянського «Межа» легко запам’яталися й відтоді часто спадають на думку. Ось так ємко, буквально кількома рядками, сказано про вічне та скороминуще, незриме і прекрасне… Мовлено високо емоційно та лагідно людиною, яка сприймає світ щирим серцем і великою душею.
Микола Будлянський – звісно, знаний, шанований журналіст, публіцист і краєзнавець, й цими його книгами недаремно зачитується не одне покоління вдячних читачів. Але, в першу чергу, він – чудовий поет із ласки Божої, що витворює свої такі оригінальні, мудрі, чесні, зворушливі вірші так, як дихає, промовляючи найсуттєвіше.
Тож недаремно про вірші Миколи Георгійовича добре відгукувався незабутній Леонід Талалай. Особливо йому припала до душі поезія «Межа». Ще на початку творчого шляху вірші Миколи Будлянського належно оцінив Дмитро Іванов, цитуючи образні рядки, що беруть за душу і хвилюють, як от жаданий прихід весни після зимової завії, коли «До серця серце кладку мостить, / І стежка стежечку шука».
А один із рецензентів книжки Будлянського в трилиснику «Калинові дощі» – Ігор Римарук наголосив: вірш «У тім селі» – домінуючий у збірці. Добродія Ігоря зачарував ось такий неповторний образ свого обдарованого колеги:
У тім селі, як топлять печі,
Дими, набравши висоти,
Пообнімаються за плечі,
Немов зустрілися брати.
Це, як зазначив Римарук, – глибинне й вельми свіже! Також захоплено про творчість Будлянського відгукувалися Петро Куценко, Володимир Сапон, Володимир Ятченко, Володимир Забаштанський, Леонід Вишеславський. Ознайомившись із пристрасною поемою «Глибока стежка», тодішній редактор «Молоді України» Іван Бокий у 1986-му, не задумуючись, одразу ж, навіть не чекаючи чергової літсторінки, надрукував її на шпальтах популярної всеукраїнської газети з мільйонним накладом.
А нині лине до читачів нова книжка Миколи Будлянського «Смак пізнього яблука», вистояна пережитими роками, як добре вино.
З вашої любові, мамо,
Ластівки гнізда ліплять
Під нашою стріхою
І виводять малих пташенят.
У першому розділі «Занавішені вікна» постає українське село, з його неймовірно мальовничими краєвидами і такою трагічною, болісною долею. Лунають голоси незабутніх односельців, совісних, добрих, настільки взагалі добрими можуть бути люди, таких собі сільських філософів, залюблених у життя, готових будь-якої миті допомогти одне одному в біді.
Пам’ять дитини повоєнних літ вбирає всі перипетії народного життя. Та поет дивовижно закарбовує у слові, як у бурштині, й жахливо тривожні та радісно піднесені події з давно минулого, те, що мимоволі приходить, як то кажуть, на генетичному рівні… Звідси – такі вражаючі вірші з циклу «Дати. Щоденник історії». Однак, попри весь трагізм у його поезії «Весна. 1933 рік», «…сонце ловлять діти, / Що дзвінко капає із стріх». Адже в людському серці завжди мають бути віра і надія: «Стоїть майбутнє за дверима, / Лиш варто двері прочинить».
Хоча, звісно, важко і болісно бачити, як занепадає, перетворюється на пустку село, в якому були барвистий гай, дзвінка річка, гривасті коні, «слали рушник пісень дівчата»… Вже не чути пташиних голосів. Куди подався луг? Лиш «лошаком гнідим ірже на місяць вітер».
Філософський, таємничий і водночас напрочуд реалістичний, життєвий – цикл «Тіні»:
У шибку бивсь
        маленький хрущик –
Йому ніхто не відчиняв.
Скрипіла хвіртка,
             тужно, плачно, 
А в хвіртці
        привидом стояв
Отой, кого давно не бачив…
У погляді прибульця, який колись малим втік із дому, а тепер завмер, немов привид «із вітру й сірого дощу», – немає злоби, давно розстав образи лід. А життя роками болить, і душі – так незатишно! А хвіртка скрипить, немов аж захлинається, переходячи на крик…
От і скажіть, як тут однозначно класифікувати автора, куди записати – в реалісти, модерністи, романтики? Ні, не можливо виокремити щось одне. Бо Микола Будлянський не вписується в жодне прокрустове ложе жанрів та канонів. Він – невловимий, неначе вітер, і цілком самодостатній, навіть коли нагадує легендарного Сізіфа, котрий наполегливо й невтомно котить нагору свій камінь, молитовно закликаючи: «Пребудь, Людино, вічно на землі!». Хай не всі почують, проте хтось замислиться і, можливо, наблизиться до істини.
Розділ «Обереги» присвячений матері та рідному селу. Скільки тут любові й ніжності, що буквально ясніють, проміняться поміж рядків! Матуся з усіма болями, радощами, печалями, великою працелюбністю, терплячістю та жертовністю заради своїх діточок вражає не просто побожністю, а справжньою святістю. Вона – земна мадонна, на яку завжди потрібно молитися. Саме такою – простою та небуденною, вічною постає неня у тривірші «До матері вертаюсь у думках», у хвилюючій поезії «Оберіг». Справді, допоки жива батьківська хата, доти є у роду оберіг!
Мамин сад уже взявся сивиною і в землю вріс... Та очима матусі край городу тепло світить сонях. І ти щоразу відчуваєш її незриму присутність у всьому. Ти пізнаєш світ, пізнаєш, врешті, хто ти є у цьому світі. А за тобою мамина орбіта пробиває слід крізь бездоріжжя. Орбіта долі… На її путі – і цей сивий сад, який тебе ні разу не зрадив. Не зрадь і ти його! («Пізнання»). Навіть на останній межі, за мить до вічності, «одній у світі вклонися матері своїй», – закликає поет («Весна – у літо…»).
Ось розділ «Очима світлими роси». Буслиха в гнізді розказує буслятам казку («Літо. Надвечір’я»). А голубе та золоте небо ходить над верболозами і «шукає сухе, де б хоч хмаркою сісти»… Як чарівно, незвичайно та магічно, й куди вже тому Гаррі Поттеру! «Рудою кішкою із призьби / Метнеться тиша до воріт» (це – зі згаданого циклу «І стежка стежечку шука…»). Росою з м’яти умивається кіт. Дідусь, сховавшись від бабусі за хату, нишком курить у рукав… І, вважаємо, просто геніальний образ: «Вростає сонце в небо синє – / За вуха тягне лопухи». Навіть Пришвін, який майстерно описував природу, прочитавши ці поетичні діаманти, був би щиро зворушений!
У розділі «Зоря на вишні» – багато кохання, справжнього. Поет відчуває свою космічну, зоряну крилатість: «Бо я вже – крила, / І небо – ти!» («Любов – як зірка…»), і пристрасно обожнює Музу (Жінку, Богиню). Забудеш кохану – і твоя душа ледь жеврітиме, позбавлена благодатного вогню. Адже не лише краса, а й любов тисячоліттями рухає світом, надихає на творчий неспокій. І зоря скрапує крізь теплі пальці вишень, а тиша нагадує молитву… («Мелодія тиші»). Бо всі слова – наразі зайві, коли промовляє закохане серце. А потім, крізь легкий сон, чуєш, як проникливо туркотять на обійсті голуби:«Долюби, долюби, долюби!» («З голубами прощалося літо…»). І хто вищий від такої любові? Тільки Бог.
Розділ «Смак пізнього яблука» складається з поем та віршованих новел. У них – глибокі роздуми про життя людей нашого часу, їхні болі й радощі. Тривожне відлуння війни, щемка пам’ять дитинства, віра в любов, доброту, людське взаєморозуміння та вболівання за долю рідного краю, – такий світ думок і почуттів автора. Тож цілком згодні з Петром Куценком: «З таким же глибоким драматизмом, болем і гіркотою, а водночас чистим, непідкупним сумлінням відтворює Микола Будлянський у поемі «Яма» сповідь матері. У центральних розділах тональність його голосу досягає такої високої напруги, що це налаштовує читача на відповідний настрій у заключних розділах, де йдеться про долю сучасних жителів села і долю розграбованої, забур’яненої землі, ту жорстку і лицемірну політику, метастази якої підточують і нищать парості всього живого».
«Яма», «Глибока стежка», «Помста», «Пропаща жінка» – це довершені твори. Як і поетична новела «Пізнє яблуко»: важко доживала віку згорьована бабуся, аж доки раптом не з’явився на її обійсті дідусь- п’яничка з сусіднього села, попросився в прийми. Впустила… І сталося диво: нікому не потрібний дід згадав, що має майстровиті руки – полагодив дах і паркан. Так зійшлися дві самотності і… розцвіли – хай пізнім квітом, уперше в своєму житті! Баба Настя, яку буквально сахалися люди, тепер радо віталася з односельцями, і вони – з нею. Подобрішала, і світло її очей зігріло знівечену дідову душу…
У завершальному розділі «Над прірвою часу» – присвяти та пісні. Вже відійшли у засвіти чудові колеги-журналісти Миколи Георгійовича – Любов Довбенко, Петро Пулінець, Володимир Нємченко, Володимир Ятченко, Олег Терещенко, Василь Струтинський, та у цих зворушливих рядках вони ніби звертаються до нас із вічності. Тут і вірші, присвячені знаним хліборобам – Павлові Наливайку та Петрові Киценку, а також – відомому підприємцю, кандидату сільськогосподарських наук Володимирові Хоменку. Щирі, проникливі пісні про Чернігів, рідне село, кохання.
Отже, маємо хорошу книжку, затишну, сповнену світлого смутку і щирої радості.
«Автор зі святістю ставиться до поетичного Слова, його високої ідейно- художньої та естетичної місії. Гарна поезія Миколи Будлянського повниться самобутньою образністю, багатством та сокровенністю почуттів і думок, тією глибокою сповідальністю, без якої немає справжньої поезії», – відзначає Петро Куценко.
Коли читаєш цю книгу, мимоволі згадуєш таких відомих поетів, як Борис Олійник, Михайло Шевченко, Дмитро Іванов, Леонід Талалай, кого Микола Будлянський вважає своїми вчителями і в кого, безперечно, вчився і вчиться високої любові до Слова.
Сергій Дзюба,
президент Міжнародної літературно- мистецької Академії України,
Василь Слапчук,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
graphic
11. Василь Слапчук ОБРАЗ ЛЕСІ УКРАЇНКИ (ТА ЙОГО РЕІНКАРНАЦІЯ) В ТВОРЧОСТІ МИХАЙЛА БЛЕХМАНА
Василь Слапчук
ОБРАЗ ЛЕСІ УКРАЇНКИ (ТА ЙОГО РЕІНКАРНАЦІЯ) В ТВОРЧОСТІ МИХАЙЛА БЛЕХМАНА
У своїй творчості Михайло Блехман постійно перебуває в діалозі зі світовою літературою, він любить інтригувати читача різного роду алюзіями, що відсилають до творів чи персонажів, чи навіть авторів цих творів, яких письменник любить і котрі слугують йому джерелом натхнення нарівні з сюжетами, якічерпає з реального життя. Мені вже доводилося про це писати у відгуку на його книгу оповідань «Час збирати метафори », тому не буду повторюватися.
Недавно я прочитав новеоповідання цього вигадливого автора, інколи хочеться назвати його ілюзіоністом, зрозуміло, у найліпшому розумінні цього слова. Оповідання називається «Вона».За сюжетом дія відбувається у кав’ярні. Усі столики зайняті, лише за одним, за яким частуються кавою двоє добродіїв, знаходиться вільне місце. До них і підсідає пані. Одне одному вони не відрекомендовуються, а поводяться так, як люди, котрих не потрібно знайомити. Одразу ж зав’язується розмова і, не дивно, що мова заходить про літературу. Інтрига в тому, що всі троє – письменники, і всі інкогніто. Автор її називає Вона, а двох її співрозмовників – Перший і, відповідно, Інший. І говорять вони про свої твори, лише це може допомогти читачеві ідентифікувати їх. Мені це вдалося лише на третину. За певними ознаками я здогадався, що Вона – це Леся Українка. На Першого спочатку подумав, що це Оскар Вайльд, однак потім мене збили з пантелику його слова, що правди нема на землі, але нема її і вище. І я вирішив, що це Пушкін, який відсилає нас до маленької трагедії «Моцарт і Сальєрі». Щодо Іншого, то я прийняв його за Гоголя, дезорієнтувавшись епізодом, у якому птах долітає до середини річки і повертається назад. А ключовими були слова «друге небо». Це я вже пізніше довідався від автора. «Друге небо» – так називається оповідання Кортасара (і це найулюбленіший твір Михайла Блехмана, не тільки з усього доробку видатного аргентинця, а з усієї світової прози; цей твір надихнув його на останній за часом роман). Отже, Інший – це Хуліо Кортасар. А Перший – таки Вайльд. А Оскар Вайльда Блехман ушановує з іще більшим пієтетом, називаючи учителем «ще з університетських часів». А позаяк ці його улюбленці мирно співіснують у його голові (чи серці), то йому й закортіло звести їх за одним столом. Однак центральною фігурою за цим столом є Вона – Леся Українка. «Стосовно Лесі - скільки б я про неї не писав, усе мало буде, зізнається пан Михайло. – Вона для мене – з Неба. З Другого Неба».
З Лесею Українкою, принаймні з думкою про неї, Михайло Блехман дійсно не розлучається. Надіславши мені свою дилогію романів «Відображення» і «Римські цифри» (до речі обидва ці романи увійшли до книги «Час. Кохання. Життя», що побачила світ нинішнього (2018)року у видавництві «Український пріоритет»), автор попросив звернути увагу на одного з другорядних персонажів роману «Римські цифри» вчительку української мови і літератури Ларису Петрівну Косаченко із села Верхнього, куди головних героїв роману, Клару і Самуїла з малим Михайликом, спровадили відпрацьовувати за направленням після інституту. Але мою увагу більше захопив перший роман, а, оскільки, читав я їх один за одним, то в другому за сюжетом ще встигав стежити, а деталі вже губив. Тому, коли дійшов доХІV розділу, в якому вперше з’являється згадувана вчителька, то, як тепер кажуть, тупоне зауважив прямого натяку на Лесю Українку: Лариса Петрівна Косач(енко) .Це вже й не натяк, це буквальна вказівка. До речі, епіграфом до цього розділу Блехман взяв рядки Лесі Українки «Де захочете, там буде...». Ясна річ, вчителька з провінції (дія роману, здається, відбувається в 1954-1956 рр.) не Леся Українка, а тількиїї своєрідна реінкарнація . Аби щодо цього в читачів не виникало жодних сумнівів, автор дає знати, матір учительки (вона теж працювала вчителем української мови та літератури, а зараз – завідувач бібліотеки) звати Ольга Петрівна. Гадаю, не потрібно нагадувати, що саме так за паспортом величали письменницю Олену Пчілку, матір Лесі Українки .
З Ларисою Петрівною Клара та Самуїл ведуть інтелектуальні розмови, діляться своїми враженнями від літератури, в якій однаково кохаються. Лариса Петрівна вдячний, проте й надзвичайно вимогливий поціновувач: «Книга – як шахова партія: кожна чимось схожа на інші, але в головному – унікальна. Ті, які не унікальні, я літературою не вважаю», – каже вона. А в іншому місці ще жорсткіше формулює свою позицію: «Читати не-літературу – все одно, що купувати папір на вагу». Коли Клара запитала, чи є щось нечитане нею в українській літературі, вчителька сумно посміхнулася : «Такого багато... І воно десь є... Але де?..» «Гадаєте, десь усе-таки є?» «Знаю точно, кивнула Лариса Петрівна. – Хоча, може, краще було б не знати?»
Події в романі відбуваються приблизно у 1954-1956 рр. Сталін уже помер, але до Хрущовської відлиги ще далеко. Тому так завуальовано говорить учителька про те, що пізніше отримало назву «розстріляне відродження». Письменників розстрілювали, ув’язнювали, їхні книги вилучали з бібліотек... Лариса Петрівна була не просто свідком цих подій, ба більше – недобровільним учасником. Колишня учениця нагадує їй: «Ми замальовували портрети в книжках. Пам’ятаєте, Ларисо Петрівно? Ви нам казали, кого замальовувати». - «Це не Лариса Петрівна казала і не Ольга Петрівна, - уточнила Клара. Вони вам просто передавали те, що їм там, - вона показала угору, наполегливо рекомендували ”». Лариса Петрівна похитала головою: «На небі такого не придумають. Це тільки на землі можна вигадати на нашу душу і нашу голову...»
У Станіслава Рассадіна, котрий запустив в обіг термін «шістдесятники», є книжка під назвою «Самогубці», у ній він досліджує творчість тих письменників, які не були репресовані, а свідомо пішли на співпрацю з тоталітарним режимом і поставили свій талант йому на службу. Таким чином ці письменники зберегли собі життя, однак Рассадін вважає їх самогубцями. Про щось подібне говорить і Лариса Петрівна: «Сумніви – це набуток живих. І сварки, незгоди, пух та пір’я – це щастя тих же живих. А чавун, недоторканість – царина мертвих... Я гадаю, нехай мертві самі один одного ховають і не чіпають живих. Так, саме ховають. Нехай їх, мертвих, такі ж мерці відливають з чавуну, нехай на белебені ставлять у вигляді бюстів та інших частин тіла. Нехай до них несуть мертві квіти. А ми з вами і наші улюблені люди, в тому числі і наші улюблені письменники, - вони ж то живі». Маємо ремінісценцію, яка відсилає нас до Євангелії, до слів Ісуса Христа. Учителька продовжує розмірковувати: «Знаєте, окрім фізичної розправи, найнадійніший спосіб убити – це «увічнити» когось в якомусь чавуні чи інших аналогічних матеріалах. Тобто – забути». Щира правда. У цьому ми тепер пересвідчуємося. Живі М. Зеров, Є. Плужник, В. Підмогильний, багато інших, знищених у розквіті сил письменників ...Вони повернулися, вони з нами. А щодо бронзи, то в ній не тільки антигерої помирають. Сьогодні намагаються забути Тараса Шевченка, тиражуючи його пам’ятники. Людям легше відкупитися пам’ятником, аніж читати і зачитуватися творами. А живий Шевченко лише у своїх творах. Мені здається, це настільки очевидно, що не потребує доказів. Тим паче, що мова йде про літературу. «Я, дорогі мої, викладаю не алгебру, а гармонію. У нас більше цінується думка, ніж доказ... У всякому разі, в ідеалі має бути так», – казала Лариса Петрівна. Зрозуміло, до ідеалу нам ще дуже й дуже далеко. І якщо щось і наближає нас до нього, то це – література. Михайло Блехман надзвичайно відданий літературі. Він трішки маг, трішки містифікатор, але його гра це не забавка, а радше церемонія, котра дозволяє оприявнити суть.Любов Блехмана до Лесі Українки жива і постійно шукає нових втілень і реалізації. Роман «Римські цифри» тільки один із прикладів цієї гри, мета якої не ошукати читача, а зачарувати. Щоб розгледіти риси Лесі Українки в образі сільської вчительки української мови та літератури, потрібно любити літературу так, як її любить Блехман, як любить Лариса Петрівна з його роману, як любила Леся Українка, котра надихає письменника і продовжує жити завдяки перевтіленням і реінкарнаціям у його творах. До речі, завершується епіграфом (є у Блехмана така традиція ставити мотто наприкінці твору) із Лесі Українки, епіграфом із Кортасара роман розпочинався. Гра триває.
12. Микола ТЮТЮННИК БУНТАРСЬКА ГАЛЕРА
                                  Микола ТЮТЮННИК
                                     БУНТАРСЬКА ГАЛЕРА
                    ІСТОРИЧНИЙ ВІРШОВАНИЙ РОМАН
                                            (Уривок)
                                                                           
       На ясні зорі,
       На тихі води,
       У край веселий,
       У мир хрещений!
                   (З народної думи
                    «Маруся Богуславка »
      
      
                               
                                                                Се оповідання є правдивою повістю про ту
неймовірну подію, що року 1642-го случилася
                                                                в Мармуровому морі на найкращій у всьому
турецькому флоті галері, коли здобули волю
                                                                280 бранців-християн…
         
             Валентин ЧЕМЕРИС,
             «Царгородська галера».
            
    ЧАСТИНА ПЕРША
                
  ГАЛЕРА «САРНА»   
     
                           1
Галера вийшла із затоки нишком,
Бо протовклася там, здавалось, рік,
Й швиденько, ніби та багатоніжка,
Завеслувала у південний бік.
І знову простір, свіжий вітер – знову!
Кінець війні й облозі – хай їм  грець!
Тож прощавай, розпроклятий Азове –
Найзліша із урусівських фортець!
Як не гатили ув Азов гармати
(Уже колись, здавалося, й горів),
Та все ж самим доводиться тікати,
Піднявши всі дванадцять якорів.
Тікати, раз прогнівали Аллаха
Й поклали тут десь сотню тисяч душ.
Хоча, дивись, за втечу вийде й плаха –
Натрусять ще голів, неначе груш.
А ці уруси, виплодки ці грецькі ,
Між ними навіть і щеня – козак,
Ще й роблять сміх, бо цей Азов турецьким
Колись же був – під назвою Азак.
І от скажи ж ти – захопили, вражі,
Ще й перебили безліч яничар.
Ні, не дарма мулла галерний каже,
Що тут не обійшлось без чорних чар.
Бо як його інакше пояснити –
Чому непереможний завше флот
І вої, найхоробріші на світі,
Втікають від Азова, наче скот?!
Покинули, як і галера «Сарна»
(Це ж так назвав її Анти-паша) –
Легка, стрімка і, як косуля, гарна,
Хто не побачить – розквіта  душа!
Анти-паша і Чорним, й Мармуровим
Носився нею вже з десяток літ.
Перезимує місяць-два – і знову
З весною вже джигуриться  в похід:
То на війну, то за живим товаром.
І завше, треба визнати, не даром.
А спробує нехай хоч хто там гнаться,
То будуть непереливки усім:
На «Сарні» і гармат аж он дванадцять,
І хтозна й скільки різних парусів!
                        2
І весь цей час тут моляться на реї
Аж до трьохсот приречених  голів,
Бо веслярами каторги цієї
Паша тримає русів й москалів.
Ну а точніше – запорожців бритих
І бородатих, як попи, донців.
Чимало канчуками з них покрито,
Гребуть, лисніють смугами синців.
Бо цілий день снує між ними ключник,
І хто заслаб – тому враз канчука!
А то й ключем комусь ув око влучить…
І як не всохне, клятому, рука?!
Проте бранці ні стогону, ні крику,
Хіба що хтось зубами заскрипить…
Та й те грот-мачта (а точніш – велика)
Своїм скрипінням заглушає вмить.
Гребці сидять по четверо на банці,
І так прикуті, що не відірвать.
Як починають веслувати вранці –
Й аж поки стража не почне дрімать.
І це ж не день, не два, а років… тридцять!
Хоча б  скоріш якогось там кінця!
Уже й домівка жодному не сниться,
Уже й батьків не пригадать з лиця!
По пояс голі – в спеку й холоднечу,
Під бризками солоної води…
Ну, а прісної на півсотні глечик!
Знущаються – Господь не приведи!
Знущаються османи, а бояться:
Гребці в залізі і їдять, і сплять.
Бо, не дай Боже, може, й таке статься,
Що всіх потоплять, ніби кошенят.
А не потоплять – так живцем подушать,
Бо там же сили й досі ого-го-о!..
А ось пашу повісять, як ту грушу,
Якщо ті балки видержать його.
І що воно за люди, ці слов’яни,
А особливо ці ось, козаки?!
Індуси – ті ще молодими в’януть,
А ці ж, давно дозрілі на роки,
А як, бува, ударять дружно в весла,
Як діточки, радіючи весні,
Як заведуть печальні ті пісні,
Так, мабуть, і бездушний вже воскресне!
«Соколе ясний, брате мій рідний!
Ти високо літаєш,
Чому в мого батька-матері
Ніколи в гостях не буваєш?
Полинь ти, соколе ясний,
Брате мій рідний,
У городи християнськії,
Сядь-пади в мого батька й матері
Перед воротьми, жалібненько загуди,
Про мою пригоду козацькую
Рознещасную розкажи-проквили…»
Вони радіють навіть і не веснам,
А ждуть, що хтось там визволить з біди.
І так вже рвуть на себе змахом весла –
Ось-ось галера вискочить з води!
Але, на жаль, назустріч тільки хвилі
Та ще «моряк» холодний денний бриз
І чаєчки чомусь так сумно квилять
І, знявшись в небо, падають униз.
(Так б’ється над загиблими небога,
Для котрої вже й сонце не зійде:
То здійме руки до святого Бога,
То знов на груди сину упаде).
А де ж ті «чайки», «чайки» запорізькі,
Свободні сестри цих величних птиць?
На горизонті не помітно й риски
Аж до татарських проклятих границь.
І знов гребцям зла туга серце крає
І жадно ссе, неначе той упир,
Бо найстрашніш бува, як випадає
Везти у трюмах свій – хрещений! – мир.
Налякані, з понурими плечима,
Що вже важких зазнали кулаків,
Якими ж вони дивляться очима
На скованих залізом  козаків!
На тих, що найхоробріші під сонцем,
Що ворогів вирубували впень,
Кого завжди своїми охоронцями
Вважали – і вважають! – по цей день!
Це х ніби крила обкарнати птаху
Та ще й своїх примусити клювать,
Отак і їм з розпроклятої Кафи
В Туреччину з ясиром веслувать!
І мукам цим, либонь, й кінця не видко:
Невільників там наших – цілий порт!
І так гребцям вже стидно, гірко й гидко,
Що краще б, кляті, кинули за борт!
І викидають. Всіх, хто вже нездужа.
Й ніякого мішка там чи плаща.
А той, сердега, й не сумує дуже:
Ну, слава Богу! Козаки, проща…
І тільки сплеск. Немовби крига скресла.
І веслярі застигнуть, як один.
Й лише на мить застигнуть мокрі весла
І знову спінять голубу гладінь.
                             3
Так, це бува. І завше буде впомку.
Тому й болить за браттями душа.
… Аж ось і туркам вже головоломка,
Яку тепер розв’язує паша.
Чи так їх стрінуть, як завжди стрічали
Й гарячого підводили коня,
Коли стамбульські кам’яні причали
Цвіли червоно фесками зрання?
Коли султан (нехай він буде вічним!)
Дозволив навіть цілувать рукав,
А потім ще (ну щонайменше – двічі!)
Пашу пред ясні очі допускав.
І мав паша і золото, і славу
(А золота ж – як листя з тих дерев!).
Здається, всіх уже загнав під лаву
І раз у раз поповнював гарем.
Але ж тоді він повертавсь героєм,
Мов, навкулачки бився – хто кого.
І пів Стамбула галасливим роєм
Позаду бігло й славило його.
А зараз щось передчуття примарні,
Бо ж не скорили свій-таки Азак.
То хтось ще й плюне вбік галери «Сарни»
Не справдили надій, хоч ти тут як!
Паша був злий, як вовцюган голодний:
В очах то крига, то ядучий дим.
Й таке здавалось, навіть лід холодний
І той би змерз, напевне, попід ним.
Він, як той бик, півдня стояв на баці,
Наповнений презирством до країв,
Й очима, які личили б  собаці,
Гребців слов’янських їв і їв, і їв…
Через таких ось козарлюг триклятих,
Через таких ось гемонських вояк
Султану треба щось відповідати!
А саме що – не вигадать ніяк!
А доведеться – що уже удієш?
Тут хоч ти хто – а також станеш злим.
А ось гребці, здається, що радіють,
А може, й насміхаються над ним.
Стояв, дивився на м’язисті спини.
Ех, зараз би усіх вас батогом!
А весла все веслують без упину.
А море усе ширшає кругом.
І турки веселішають потроху,
І, навіть не здіймаючи руки,
Все моляться губами  свому богу,
Бо вже ж не доженуть їх козаки.
Попхавсь на ют, аби ще глянуть в очі
Всім цим гребцям, що Крим пройшли і Рим.
І так вороже й ніби неохоче,
Мовляв, побий би вас, гяурів, грім!
А охороні вже й ступити ніде.
Ото й стоять ізнов ні в сих ні в тих:
Того пашу поки всього обійде,
То, слово честі, звалиться із ніг.
Та ось і ют, або корма галери.
Солоний вітер прямо в спину дме.
Але ні грім, й ніяка там холера
Цих козаків, як видно, не візьме!
Ти ж подивись, як он зчепили зуби!
І прикипіли поглядом до ніг.
Сидять, гребуть, в мовчанні брижать губи,
А чортики в очах все плиг та плиг!
Глузують. Точно. З кого це глузують?
Тоді сьогодні ж будете на дні!
Європа – й та пред турками плазує,
А їм, виходить, смішечки одні?
Схопив нагай і – першого ж, хто трапивсь!
Точніше, хто якраз оце сидів.
І веслярів, засмаглих, мов арапи,
Пополотніло декілька рядів.
Бо тим гребцем був славний Симонович,
Якого не вборотають ніяк.
Паша хотів вже замахнутись знову,
Та так в руці з нагаєм і закляк.
Закляк, як стовп! Аж закололо в боці.
Немов відчувши поруч ураган.
Бо наштрикнувся на такі вже очі –
Гостріші за хвалений ятаган!
Що-о? На пашу-у?! Ну, дійдем до Стамбула!
А там таких пора й четвертувать!
(Турецька ця голівонька забула,
Що і самій султану звітувать.)
Й галера із манерами варана
Пішла чесать солоне пасмо грив.
Й мальована художниками сарна
Напнулась на трикутниках вітрил.
                            4
Гребці відтоді веслували мовчки
І мовчки й сумно поглядали ввись.
А ось паша у шароварах бочка!
На палубі так більше й не з’явивсь.
То марились йому якісь заграви,
То голова відрубана… кошлата…
(Чи так вже мріяв про оту розправу,
Чи сам боявсь потрапити до ката?)
Смоктав  кальян і обливався потом.
А це для нього завше справжній рай.
Бо змалку знав лише одну турботу –
Нажертися й напитись через край.
Крім того, поруч з ним завжди коханка
(Хоч жінка на борту – завжди біда.)
Ото й бува: він ледь живий до ранку,
А їй хоч що – кобилка молода!
Проте сьогодні, мабуть, не до того.
Сьогодні не до капосних речей.
Сидів, курив, моливсь своєму богу.
А ти, падлюко, геть з моїх очей!
Вже скільки літ він плаває морями!
Та ще й який до цього має хист.
І все тепер – до бісової мами?
І вся ця служба – що, коту під хвіст?!
Ні, він нічого вже брехать не стане.
Бо він же не з отих потурнаків .
Він чесно й мужньо розповість султану
Про силу й непохитність козаків.
Розкаже, як Азак той штурмували
І хоч би хтось там кинувся назад!
І як галери берегли штурвали,
Здригаючись од пострілів гармат;
Як люто завивали яничари
І лізли, й лізли – вже й по головах.
А козаки зі стін їм щось кричали
Й пускали ледь не кожного на прах.
І як на штурм кидав своїх матросів,
Чим викликав пожвавлення гребців.
І як тоді (а як – не знає й досі!)
Вдалося їм утримати бранців.
Та все дарма. Азак був неприступний.
Тож довелось набратися біди.
А козаки, збігаючи по трупах,
Ще й з криком гнали їх аж до води.
Були там і донці, і запорожці.
І де взялися ще й оці чорти?!
Ізнов воюють на московськім боці,
Неначе й справді там якісь брати.
                           5
Так-так, паша! Брати і є – по духу.
Та тільки не Москві, а цим донцям.
Москва глуха. Хоч ти їй свисни в ухо.
Бо не прислала жодного стрільця.
Ані стрільця, ні жодної підкови .
І це впродовж  чи двох, чи трьох років.
І козакам цим довелося знову
Звертатись до братів-січовиків.
Бо знали, що самим не подолати,
Османи за поразку страшно злі.
І раз царю рідніш його палати,
То їм – шматок відбитої землі.
Нехай тепер тут наша кріпость буде,
А турки затамують власну лють.
Бо десь на північ – також наші люде,
Яких вони і крадуть, й продають.
Полюють, людолови, й на малечу,
Гайсають степом зграї лайдаків.
А це ж украсти не якийсь там глечик,
А найдорожче в світі для батьків!
І вже не раз кричала криком мати,
І батько гнався степом навмання.
Та спробуй їх у тім степу спіймати,
Хоч зажени на смерть свого коня!
І як його тепер на світі жити,
Як знаєш, що кровиночку твою
Хтось буде по-звірячому десь бити
В чужому і жорстокому краю?!
Тож слава козакам, героям-воям!
Низький уклін, до матінки-землі,
Що нашу землю застують собою
І топлять в морі вражі кораблі.
За те, що ходять за моря походом
І визволяють наш хрещений люд.
Ось би кому присвячувати оди,
Цареві ж слуги все грязюку ллють.
Мовляв, усі ті козаки – п’яниці,
І їхня Січ – така-пересяка…
Хоча самі, і раболіпні, й ниці,
Не варті і мізинця козака!
Такого, як Іван ось Симонович –
Морський і наказний наш отаман
(Це найцінніша для османів здобич),
Або хоча б стрілець Мошкін Іван.
Іван Мошкін цей був стрілець калузький,
За рідний край не раз ставав на прю.
Та стало щось затісно і завузько
На тих просторах батюшці-царю.
Й направив нижче, де ріка Воронеж,
Де на півнеба вранішня зоря:
Якщо татар чи турків проворониш,
То забігай і сам хоч за моря!
Мошкін свідомо важив головою,
На службі він ніколи не лінивсь.
Та, зранений у герці з татарвою,
Він все-таки за морем опинивсь.
За морем, на розпроклятій галері,
Укупі з Симоновичем якраз.
Оба міцні, немов дубові двері,
І не терпіли жодних там образ.
Хоч кожен і тужив за рідним краєм.
І раптом навіжений цей паша
Вперіщив Симоновича нагаєм!
Ну підожди-и, нещасний ростапша-а!
Ще не відомо, як воно там вийде
І хто скоріш собі добуде смерть.
Ще прийде час. Обов’язково прийде!
І полетиш у воду шкереберть!
А поки що – давайте, хлопці, пісню!
І хай згорить плавуча ця тюрма.
А той паша нехай од люті трісне
Й двома руками тельбух свій трима!
«Ой, на горі та женці жнуть,
Ой, на горі та женці жнуть,
А попід горою
Яром-долиною,
Гей, широкою,
Козаки йдуть!
А попід горою,
Яром-долиною…»
                           6
І день, і два…І ось вона вже, Порта!
Блискуча Порта, славний Істанбул.
Галера йшла, як та султанша, гордо,
А над причалом вже зчинявся гул.
Незвичний гул. В якому щось вороже.
І жодної піднятої руки.
А он, дивися (це вже не дай Боже!) –
Здіймаються в повітрі й кулаки!
Й гойдаються, як ті голівки маку,
Як перші передвісники біди…
Це, певне, точно, що паша дав маху,
З Азова повертаючись сюди.
Було б хоч місяць погуляти морем
Й не бачити тут жодної душі.
Бо ця поразка так таким вже горем
Обернеться, вже точно, для паші!
То будь ти тричі проклятим, Азове!
Хіба ж паші премудрому й не знать:
Султан той, може, й ледь насупив брови,
А ці пашу вже ладні розірвать!
Трухляві підлабузники, гидота!
Стелилися ж під ноги всі роки.
Тепер же, ніби сплутали ворота,
Побігли всі від нього. Пацюки!
Так це ж бідахи, що ізроду в ср….
Яким за щастя й латані штани.
А як його зустрінуть у палаці
Оті, розшиті золотом чини?
Паша закляк. Як старець на порозі.
Спітніли очі. Сонця не видать.
Це ж, може, той… його і по дорозі
Ця гидь почне болотом обкидать ?
Уже й не до розправи над гребцями,
Вже й на кар’єру ладен наплювать.
Пішли б вони до бісової мами –
Хай спробують самі повоювать!
Та знову гул. І злісні крики знову.
З галери хтось вже і канат зловив.
Побачив, як залигують швартови –
Й на шиї зразу зашморг уявив.
Він вже тримався майже через силу.
А натовп все знущався і ревів.
Бодай би вас холера покосила –
На горе ваших сучок-матерів!
Чи він вже вас здолати не зуміє?
В баранячий, дивіться, скрутить ріг!
Що, як султан і прийме, й зрозуміє,
Й подякує, що він людей зберіг?
Проте в останнє він і сам не вірив:
Хіба ж таке хоч раз уже було,
Щоби султан жалів борців за віру,
Яких вже сотні тисяч полягло?!
І більшість з них, звичайно, яничари
З полів слов’янських золотий нектар.
Малесенькими «мамочко-о» кричали,
Ну а тепер лише «Аллах акбар!»
Та їх таких – хоч з них гати загату!
І за минулі вже п’ятсот років
Було їх тищі й буде знов багато
Нехай слов`янки плодять хлопчаків.
… Не пам’ятає, як зійшов тим трапом
(Й хоча б один – із котрими дружив!),
Як потім – пішки! – в свій палац потрапив,
В обійми теж наляканих дружин.
Звичайно, що було і їм не з медом –
Швиденько розказали в трьох словах…
Але про те, що буде попереду –
Не зна, напевне, навіть сам Аллах!
То ж треба, врешті, дочекатись  ранку,
А потім  хоч би й рачки! – у палац…
На вікнах засмикнули всі фіранки,
Аби знічев`я кров не пролилась.
Тепер уже й Азов здавався раєм,
Бо у паші нутро – суцільний жах:
Невже султан і справді покарає?
Невже примусить заплатити штраф?
Паша смутнів, все нижче й нижче гнувся.
Затим приліг. Та довго ще не спав.
Він за півдня відтоді, як вернувся,
Таки добряче, видно, з тіла спав.
Лежав, зітхав, як та мала дитина.
І вже якийсь давав собі зарок…
Але султан вже за якусь годину
Прислав йому шовковий свій шнурок.
13. Олена Швець-Васіна ВЕРШНИК НА КОТИКУ
Олена Швець-Васіна
ВЕРШНИК  НА  КОТИКУ
Отримавши авторський екземпляр книги-збірки творів сучасних українських авторів для дітей «Вишиванка для сонечка» (видавництво «Талант», м. Харків, 2018 р., укладач – Еліна Заржицька, м. Дніпро) звісно, пораділа. Й не тільки за себе (бо кожному автору приємно побачити свій твір надрукованим), але й за колег по перу.
Нарешті на  теренах  України зявилася  книжка,цікава дітям своєю динамікою та простотою ,й водночас глибоко патріотична, що не менш важливо для виховання маленьких українців та українок, справжніх національно свідомих патріотів та добрих християн нашої  милої України-неньки. Можливо, цьому сприяло те,що над книгою працювало 68авторів з різних куточків калиново- незламної Батьківщини, землю якої вже кілька років топче чобіт агресора.
Обєднавче началоце завше  краще,ніж  руйнівне віддалення одне від одного,хоча заняття письменництвом й передбачає певний індивідуалізм. У «Вишиванці» обєднання підсилене ще й прагненням зробити якнайкраще , бо книжка адресується дітям, «нашим сонечкам» , як вдало порівняно в передмові.
Ілюстрації в дитячій книзі  тісно повязані  з текстом. Бо,як відомо, дитина пізнає світ не тільки вербально, а й через зорові образи. Художник це не ілюстратор, а повноправний автор. Художнику «Вишиванки» Еллі Гринько довелось нелегко, працюючи  за майже  сімдесят авторів. Її  зусилля не стали марними так як ілюстрації в книжціце не підпис тексту. Вони живуть самостійно, несучи в собі пізнавально-фантазійну роль.  Іноді,як на мене, навіть більш вдалу,чим сам текст.Хочеться окреме слово подяки сказати  про кота в вишиванці на титульній сторінці. Образ цей не випадковий. Більшість текстів книжки повязані з цими,такими різними за характером і поведінкою домашніми улюбленцями. Й це не дивно,бо саме з пухнастиками так любить бавитися малеча. Тому й  переважна більшість батьків називає своїх дітей не тільки сонечками, а й котиками.
Оцінюючи авторські тексти,важко віддати перевагу комусь одному. Думка читача, на мій погляд, завжди субєктивна. Гра є важливою частиною дитячого життя, однак вона – навіть казка та оповідання повинні сприяти вихованню  поваги  до символів держави та  віри батьків. Безперечними лідерами в цьому є три авторки, три жінки, що віфлеємськими зірками сяють на сторінках «Вишиванки». Це знана в Україні та за її межами письменниця Зірка Мензатюк та її колежанки по перу Ірина Мацко з Тернополя і Христина Лукащук з українського П’ємонту – Львова. Особливо хочеться відзначити останню авторку, котра проникливо зображає, майже на рівні підсвідомості ,щемливу для кожного патріотично налаштованого українця тему Майдану. Ототожнюючи Україну з божественним началом, авторка ненавязливо сприяє прилученню дитини до християнських цінностей та батьківської віри. Мовби компенсуючи майже відсутнє в школі релігійне виховання через забобони недолугих політиків про світську школу.
Книга «Вишиванка для сонечка» стане не тільки  добрим порадником батькам та альтернативою компютеру, а й помічником вихователів в дитячих садочках . Це твори Олега Майбороди з міста Камянське, Петра Сороки з Тернополя, Сергія Дзюби з Чернігова. Приємним відкриттям  у книжці стали для мене Кузько Кузякін із Житомира та Аня Хромова з Нетанії (Ізраїль).
Дуже сумно, що не тільки шановний Петро Сорока, але й ще дві авторки – Валентина Нижеголенко (м. Херсон) та Людмила Левченко (м. Дніпро) пішли з життя, так і не отримавши довгоочікуваної книги. Світла їм пам’ять!
Відомий український дитячий письменник Віктор Близнець  колись з гумором визначив якість дитячої літератури тим,що у вдалому творі  у печеру заїжджає танк, а виїжджає вершник.
Дуже б хотілось, щоби з часом з «печери »«Вишиванки» зявився вершник на котику. Пухнастому й веселому, як і сам вершник ,котрий мчить по золотому полі,а з блакиті неба посміхається всій Україні сонечко – сонечко у вишиванці.
graphic