Ловелін Ейо. Принцеса Ловелін Ейо

6. Ловелін Ейо. Принцеса Ловелін Ейо

Ловелін Ейо.

Принцеса Ловелін Ейо

Мешкає в африканській країні Нігерія. Принцеса. Поетеса, прозаїк, автор пісень, співачка, актриса, міжнародна громадська діячка, педагог та еколог. Посол миру. Одна з керівників відомих світових миротворчих, літературних, мистецьких, природоохоронних громадських організацій, учасниця багатьох успішних міжнародних проектів у країнах Африки, Америки, Європи та Азії. Академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України. «Золотий письменник світу» (нагорода 10 держав). Лауреат Міжнародної літературної премії миру (Німеччина-США), почесних нагород ім. Джека Лондона і Марка Твена (США), Роберта Бернса (Шотландія), Мацуо Басьо (Японія), Архипа Куїнджі (Україна), міжнародних літературних премій у державах Африки та Південної Америки, Близького Сходу і Китаю, Іспанії, Італії, Франції та ін. Її твори перекладені різними мовами та надруковані в провідних часописах багатьох держав. Переконана, що тільки мир може забезпечити стабільний розвиток і процвітання країн, а справжня, високодуховна література об’єднує народи.

Оновлення

В обіймах сивої зими

Себе втрачаю поступово…

Та мрію відродитись знову,

Коли зійдуть сніги німі.

Проміння тепле, осяйне,

Враз до життя поверне спрагу;

І крила волі та відваги

Покличуть у політ мене.

Розтануть враз холодні сни,

Порину в росяні світанки;

І закружляю враз на ґанку,

Мов наречена, навесні.

Розквітну ніжно між надій,

До світу пригорнусь, як мати;

Зима – це вже весни початок,

А іній – також чарівний!

Не втратити себе

Достаток на високих каблуках

Зламавсь, як полудень на пагорб звівся;

Мене носило щастя на руках,

Та вже печаль панує на обійсті…

І от здається, що всьому кінець,

Бо навіть тінь моя – якась несправжня;

Та й вітер, збайдужілий, наче мрець,

Не освіжає, а підступно дражнить.

Але рятують голоси батьків,

Тонесенькою ниткою спасіння…

І ніби не рахуються роки,

Бо хочеться аж вистрибнути з тіні!

Хай продано надію за безцінь,

І я – мов голка у копиці сіна;

Не нарікаю на гріхи та лінь, –

Себе шукаю, наче я – нетлінна.

Хай вислизає час, немов змія,

Та вчуся світ по-доброму любити;

Бо лиш тоді росте душа моя,

Тріпочуть руки крилами на вітрі.

Тож не здаюся на поталу тій,

Що точить серце, мов іржа, щомиті;

Бо я повинна виграти цей бій –

Над прірвою у золотому житі.

Нотатки життя

Життя – це музика: чарівна та незвична,

Бурхлива, лагідна, божественна та… різна;

Це – таїна природи, дивна й вічна, –

Батьки, синочок, донечка, Вітчизна!

Це – Всесвіт, що бринить, немов орган,

А ритми змінюються, мерехтять, як зорі;

То ніжний вітерець, то вітрюган, –

І слухають, танцюють люди-долі…

Я з ним зріднилась – до останніх нот,

Бо іншого не маю ні краплини, –

Обожнюю твій трепетний акорд

Душею неповторної людини!

Для кращого світу

Зникають нації, країни, мови…

Все більше пекла в душах на землі!

Наш милий світ, народжений в любові,

Розтерзують тривоги та жалі.

Вчимося ненавидіти завзято,

Аж попелом вкриваються серця;

І навіжено «Гради» та гармати

Знов розпинають віру і Отця.

Чи схаменемось, грішні, на розпутті, –

Згадаємо, що названі людьми?

Чи вимремо, мов динозаври, – люті,

Не прощені, – уже навіки ми?!

Приборкаємо божевільний атом,

Врятуємо планету від гниття;

Пробачимо себе і «супостатів»,

Всміхнемось не облудно, як дитя?..

Чи будем далі падати в безодню

Жахливої, дикунської війни,

Що болем рано припорошить скроні?

А матері ховатимуть синів…

О, мир – найбільший скарб, жадане диво!

Як же здобути, дорогий, тебе?

Щоб квітнув світ – незайманий, щасливий,

Потрібно нам перемогти… себе.

Час – не загадка

Я намагаюся втримати час –

Граємо з ним у квача, наче діти;

Наздоганяю, а він, ніби вітер,

Так невловимо зникає ураз!

Інколи навіть хвилина – мов гума:

Тягнеться вічність, не видно кінця;

Гирями тисне в тендітні серця,

Всяк набридає, лякає, як пума.

Щастям раптово умить обійма,

Лаврами щедро встеляє дорогу…

Трохи відстанеш, хоча б на пів кроку,

А вже довкола – омани туман!

Наче, здається, ще жити та жити,

Все ще попереду, – зорі й роки…

Та озираєшся – що навкруги?

Старість тихцем підкрадається в житі!

Все пролітає разюче, як день,

Ніби в тунелі, де мариться світло…

Тільки душа – молода, хоче квітнуть,

Їй би – ще літа, веселок, пісень!

Час – наче кіт, просто сам по собі,

Він нам – не сторож, не сон, не загадка;

Хто дорожить ним, той буде в порядку, –

Інколи й груші ростуть на вербі…

Тож посміхаюсь, тамуючи щем,

Час обіймаю, мов татка та мрію, –

Дивно, дитинно, люблю і лелію,

І відчуваю, що це – навзаєм!

Оманлива тиша

Буває тиша – гірша, ніж гроза,

Очікуванням лиха у тривозі;

Коли страхи приборкати не в змозі,

І набіга непрохано сльоза.

А ти – суцільна рана та печаль,

І вже здається – ліпшого не буде…

Лиш нещодавно обіцяли чудо –

Та де воно, в яку пропало даль?

Ще молишся – агов, примарний шанс!

З останніх сил, хай пальці неслухняні;

Німі вуста видушують благання,

Допоки каганець іще не згас…

Та раптом – грім, кувалдою, в імлі,

Немов всесвітня сила всюдисуща,

Що все довкола, мов горіхи лущить;

І злива припадає до землі!

Здавалося б, якісь нові жахи

Чи демони злетілися, мов круки…

А ти себе береш, як бог, у руки –

Кінчається омана навпаки.

І те, що в тиші, як мільйон гризот,

Тебе терзало неймовірним болем,

Тепер, у бурі, виявилось кволим,

А ти – міцніший, ніж ворожий дзот.

Заціпеніння сходить із душі,

І всесвіт вже готовий боронити!..

Та головне – не схибнутись від миті,

Коли за бурею настане штиль.

Доторкнутися трояндою

Ця квітка – полум’яна, як жага,

Вогненна й ніжна, горда та чутлива;

І хочеться кохати без вагань,

Побачивши таке жадане диво!

Трояндовий вдихаю аромат

І лагідно торкаюся вустами;

І вкотре зачаровуюсь стократ,

До серця пригортаю, наче мама.

Від чашолистків – і до пелюсток

Енергія її благословенна;

Вона мене підносить до зірок,

Відлунює в артеріях і венах.

Вродлива, мила, як сама весна,

Мов дівчина, незаймано зваблива;

Божественна, незаздрісна, одна,

Бентежних почуттів шалена злива!

Що може бути кращим на землі,

Ніж королева пристрасті, ця фея?

Відмолює усі мої жалі

Троянда під сріблястою зорею.

Знову

В благословенній, урочистій миті

Відроджуються небо і земля;

І дихається легше вже полям,

Та людям, що живуть тисячоліття.

А смуток враз зникає із душі,

Як пух кульбаби, тихо відлітає…

І вже земля здається милим раєм,

Де зцілюють не ліки, а вірші.

І щирий мир зворушує серця,

Які чекають нового світанку;

А гості – тут, окрилені, на ґанку,

Знов просять див у доброго Отця.

Бере мене в долоні ніжно час,

Свою принцесу у танку кружляє…

Ось чимчикує Новий рік з-за гаю –

Безмежна радість, людоньки, у нас!

А лісовій красуні звіддаля

Тут затишно, мов келихам та квітам;

І світ увесь так хочеться любити,

Як трепетне, невинне немовля!