Сергій
Дзюба.
Тримай
душу в
теплі
Тетяна
Зінченко.
Свідома
любов :
Роман у
новелах. –
К.: Автограф,
2021.
Цього
року я вже
написав
відгук про
дивовижну
збірку
віршів
Тетяни
Зінченко
«Твоя
щаслива
пора року».
Таня
вразила
мене своєю
неймовірною
закоханістю
у наш світ,
любов’ю до
людей,
хорошими
словами та
вчинками і
буквально
дитинною
незіпсованістю.
Вона,
доросла
жінка, досі
щиро
вірить у
добрих і
справжніх
чарівників.
Тож її
твори, як і
думки, –
напрочуд
чисті та
світлі.
Виявляється,
так буває.
Є
талановиті,
навіть
геніальні
письменники
з
негативною
енергетикою.
Береш до
рук таку
книжку,
читаєш…
Розумієш,
що це –
обдарований
автор, але
почуваєшся
так, наче на
тебе
висипали
оберемок
сміття!
Тому знову
ту річ
перечитувати
не
хочеться.
Та й другу
книжку
цього ж
автора
оминаєш
десятою
дорогою. Бо
зовсім не
хочеться
продиратися
крізь
чагарники
люті та
відчаю й
тонути в
брудній,
всепоглинаючій
багнюці.
Натомість
я із
задоволенням
перегорнув
першу
сторінку
нової,
цього разу
вже
прозової
книжки
Тетяни
Зінченко,
налаштовуючись
на її
душевні та
сонячні
міркування.
І не
розчарувався!
Більше
того,
прочитане
похапцем
на її
сторінці в
Фейсбуці, у
книжці
Тані
сприймається
краще,
глибше,
чарівніше,
вишуканіше
та
ніжніше.
Це
–
диво-роман
у новелах,
які, наче в
казковому
лісі,
поєднуються
між собою в
єдине ціле.
Маленька
дівчинка,
онучка, тут
зворушливо
спілкується
зі своєю
лагідною
бабусею, –
жваво
цікавиться
усім на
світі,
весело
бавиться,
довірливо
радиться з
рідною та
мудрою
людиною.
Теми –
різні,
часто ніби
зовсім
буденні й
прості.
Втім, кожна
така
бесіда –
незвичайна
та цікава,
адже
бабуся –
наче
винахідливий,
життєрадісний,
всезнаючий
Карлсон,
прекрасно
розкривається
в цих
розмовах
новими,
небуденними
гранями.
Взагалі,
вона
склала
власні
неписані
правила й
насолоджувалася
ними,
неначе
пиріжками.
Втім,
навіщо
переказувати?
Все одно
буде не те.
Ось ліпше
послухайте:
«Є такі
люди, як
щойно вони
з’являються,
– от ніби
все
починає
ставати на
свої місця.
Вони
підтримають,
підкажуть,
похвалять
і пожурять,
коли треба,
дадуть
чарівного
пенделя.
Є
такі, що
люблять
побурчати,
повчити й
понити. Але
по-доброму,
що
хочеться
їх
пожаліти:
обійняти й
поплакатися
разом із
ними.
Є
такі, що
дивляться
на тебе
дивно, ніби
ти
завинила
їм
невідомо
за що. Але ти
не
завинила,
ти ж знаєш.
Заздрість
є, лють
різна, є
чомусь і
таке.
І
ти
розумієш:
усі ці
якості
можуть
бути в
одній
людині, всі
й відразу.
Можеш
бути люттю,
якщо ти так
хочеш. Але
лють буде
розростатися
навколо
тебе.
Можеш
бути
добром –
добро
розростатиметься.
Це – як
грядка: що
посієш, те й
пожнеш.
Проте не
буває так,
що сієш
будяк, а
виростає
квітка.
Тому не
скаржся,
якщо
забула
посіяти
квіти.
Візьми й
посій. Бо
будяки й
самі
виростуть.
Ти цей світ
не обдуриш.
Із ним
треба або
по-справжньому,
або ніяк.
І знаєш,
що скажу
тобі? То
робота –
сіяти
квітки. Усе
на землі –
це робота.
Але ти
побачиш
результати,
якщо
захочеш.
Якщо не
захочеш –
не ний. Ти ж
не
захотіла.
Однак є
на світі
люди, які,
коли
з’являються,
ніби
зацвітає
все
навколо.
Хочеш – то
будь!».
Гарно! Я
б порівняв
цю книжку
Тані зі
«Століттям
Якова»
Володимира
Лиса,
«Вічником»
і
«Горянином»
Мирослава
Дочинця.
Звісно, це –
зовсім
інший твір.
Але в ньому
домінує
велика
Любов. А ще –
маємо
чудові
поради
буквально
на всі
випадки
життя. Це – і
ставлення
до себе та
людей,
природи,
матінки-землі,
космосу, і
відповідальність
за свої
вчинки,
душевна та
фізична
чистота,
внутрішня
гармонія і
справжня
краса, а
також –
глибока
повага до
всього
нашого
довкілля,
до кожної
травинки,
квітки,
живої
істоти.
Адже все це
– Божі
створіння.
Власне,
треба
навчитися
поважати й
себе, мати
гідність,
честь,
совість,
благородство,
чуйність.
Все це
потрібно
виплекати
в душі, мов
диво. Бо
ніщо не
народжується
з нічого –
такий
вічний,
справедливий
закон
природи.
«Таня
бачить
красу в
кожній
квітці, у
кожному
обличчі. Це
вона
нахиляється
над
тендітною
травинкою
і
тягнеться
до
розквітлої
яблуневої
гілки, щоб у
світлинах
донести до
нас
первозданність
Землі, –
пише в
передмові
до книжки
доцент
Інституту
філології
Київського
національного
університету
імені
Тараса
Шевченка
Оксана
Суховій.
«Залишайте
хороші
відбитки
на душі. За
світлом у
душі вас
знаходитимуть
такі самі
світлі
душі...».
Ця
книга – для
світлих
душ. І так
само, як
світлини
на своїй
стрічці у Facebook,
авторка
збирає для
нас
світлини
людських
душ.
Вона
бачить
навколо
хороших
людей – і
вчить нас
бачити і
думати
гарно:
«Світ
такий, як ти
про нього
думаєш.
Думай
гарно».
Тетянчині
тексти
хочеться
вбирати в
себе, як
різнотрав’я
літнього
лугу, – вони
гомонять
із нами
барвами,
щебечуть
звуками,
розгойдуються
хвилями,
лоскочуть
пахощами,
хлюпочуть
безтурботною
юністю і
заспокоюють
віковою
мудрістю».
Ну, як же
тут не
погодитися
з пані
Оксаною?!
Коли
гортаєш цю
книжку і на
кожній
сторінці
зачитуєшся
неймовірними
міркуваннями
та
афоризмами
авторки та
її
головної
героїні –
колоритною
бабусі
Соломії-
Соломини:
«Ангели
люблять
зазирати в
чисті
вікна».
«Світ був
величезним
і пишним, як
бабусин
город».
«Тримай
душу в
теплі». «І
яблуня
може бути
храмом,
якщо ви
захочете».
«Якби ми
знали,
настільки
наші думки
матеріальні,
ми думали б
тільки
хороше».
«Коли ми
думаємо, що
пізно,
завтра
буде ще
пізніше. Ми
навчилися
віртуозно
відкладати
життя. Але
життя
поспішає,
як і ми. І
воно, на
відміну
від нас,
нічого не
відкладає».
Так і є. У
тридцять
років я
думав, що
все життя –
попереду,
тож можна й
не
квапитися.
Встигну ще
насолодитися,
налюбитися,
накохатися…
Авжеж, усе
встигну!
Ось тільки
життя
пролетіло,
наче один
день. Тож
міркую
тепер:
добре, що
вчасно
отримав
від долі
«по
голові»,
схаменувся
і почав
втілювати
свої
заповітні
дитячі
мрії.
Зрозумів:
краще
пізно, ніж
ніколи.
Тому
поспішаю,
доки ще не
зайшло моє
сонце, і є
трішки
чарівної
енергії
для
добротворення.
А ось у
новелі
«Будь
мудрішою»
– словам
тісно, а
думкам
просторо.
Ці
міркування
хочеться
цитувати
безкінечно,
настільки
вони –
оригінальні
та
несподівані,
цікаві й
красиві,
неначе
веселка. Та
я
сподіваюся,
що ви
захочете
прочитати
всю
яскраву та
дивовижну
книжку,
тому
процитую
лише
дещицю:
«Навіть
якщо тобі
здається,
що тебе
забули.
Тебе не
забули,
просто від
тебе
відійшли
не твої
люди.
Навколо
людини
може бути
дванадцять
людей –
найближчих
і
наймиліших.
Світ
турбується,
щоб так і
було. Йдуть
ті, що не
найближчі,
так
звільняється
місце
справжнім.
Будь
мудрішою –
навчись
відпускати,
щоб
зберегти
цю
гармонію».
Почав
із любові –
нею й
завершу.
Тобто
завершує
мій відгук
свідомою
любов’ю
неймовірна
Тетяна
Зінченко –
письменниця,
філолог,
журналістка
та
фольклористка,
а за другою
освітою –
прекрасний
психолог:
«Любов –
це робота:
постійна й
клопітка.
Але це дуже
вдячна
робота, бо
чим більше
ти
доглядаєш
її і
плекаєш,
тим краще
буде тобі.
Її не можна
кинути
напризволяще:
любов – не
дика трава,
вона
просто так
не ростиме.
Це квітка,
вирощена в
тобі. Якщо
ти
любитимеш
у собі цю
квітку, ти
любитимеш
світ і все в
ньому, а
світ
любитиме
тебе... Хочеш
відчути
любов –
стань
нею!».
Ось так
– просто та
гарно. Що й
казати –
поталанило
мені, адже
навіть
вигадувати
нічого не
треба. Бо
кожна
сторінка –
як чудове
зоряне
небо, аж очі
розбігаються:
яку саме
зірку
взяти до
цієї
невеличкої,
затишної
рецензії?!
Наразі
вже знаю,
якою буде
наступна
книжка
Тані
Зінченко.
Чарівною!
Дізнаюсь,
що вийшла,
неодмінно
прочитаю, і
на душі
одразу
посвітлішає.
Сергій
Дзюба,
президент
Міжнародної
літературно-мистецької
Академії
України,
письменник,
перекладач,
журналіст,
літературний
критик