|
|
|
|
Думитру Копилу-Копиллин
ВРЕМЯ – ПРОСТРАНСТВО – ВСЕЛЕННАЯ
У каждого народа есть свои герои, чья жизнь, судьба и достижения стали
национальными мифами. Мифы национальной истории – это легенды прошлого и
наглядные примеры для будущего (например: грек Александр Македонский,
украинец-запорожец Богдан Хмельницкий, румынский господарь Штефан
Великий). Мифы национальной культуры – это светочи и символы духовности,
устремлений и подвигов всякого народа.
Это определение в той же степени, а возможно и большей, касается и
личностей, творчества и бытия национальных Поэтов-Будителей. Литературно-
художественные свершения этих гениев
определили эталонные постулаты и
основы современного литературного языка тех, или иных, народов, а также стали
образцами поэтической мысли для будущих поэтов относительно отображения
жизни, мечты и целей народов. Именно благодаря вдохновляющей национальной
энергетике их произведений, такие художники слова стают признанными
проводниками духа, глашатаями национальной Истины и Идеи. Грек Гомер,
итальянец Данте, немец Гетэ, русский Пушкин, украинец Шевченко, румын
Эминеску… Все они – воплощение национально компонента гуманитарного,
культурологического достояния человечества.
Основоположным аргументом причисления любого творца к мировому
литературному ареопагу является зримая и не искусственная своеобразность его
концепции мировосприятия и выражение этой концепции при помощи
возможностей поэтики. Только произведения, основанные на фундаментально
эндемической тематике, достигают мирового значения, ибо, по определению,
элементарно интересны и познавательны для
представителей других культур.
Существует мнение, что постоянные исследования старых, ранее уже
отработанных тем в творчестве гениальных поэтов, в том числе и Михая
Эминеску, приносит больше вреда, чем пользы, их поэтическому достоинству,
множеством самих исследователей и разностью, а ещё хуже – одинаковостью,
трактовки творческого наследия гениев, нивелируя их величие и значение в глазах
рядового читателя, в восприятии неофитов.
Позволю себе с этим не согласиться. Да, только поэт-гений способен
адаптировать основные гуманистические идеи человечества, утверждённые ещё
тысячи лет тому назад в народных обычаях, в религии и философии, к
собственному времени, делая тем самым и элементарно понятными и
приемлемыми для современников и для будущих поколений. Но и только он же
единственный может интуитивно воспринять истины, которые находят своё
научное подтверждение лишь через столетия. Поэтому, на мой взгляд, постоянное
изучение и, если хотите,
дешифровка творческого наследия наших гениев – дело
не только нужное, но и обязательное.
Как пример этого, могу привести некоторые заключения из собственных
многолетних изучений творчества нашего румынского Гения.
Обратим внимание на то, что во многих профессиональных научных трудах
представлены концепты современной физики (Время, Пространство, Космос,
Материя) точно так же, как отражал их Михай Эминеску при помощи своих
поэтических метафор. Именно Эминиску, как никто другой, словом поэзии образно
явил и проявил, почти на полстолетия раньше то, что Эйнштейн позже выразил
формулой
E=mc2 ,
то есть теорию относительности, которая позже
была
подтверждена и продемонстрирована только благодаря современным
возможностям и достижениям науки и только в первое десятилетие ХХ
I века.
Лучше всего это иллюстрирует его стихотворение «К звезде»:
Звезды новорождённой свет,
Стремясь к Земле, проводит
В пространстве сотни тысяч лет,
Пока до нас доходит.
Быть может, он уже угас
В просторах мирозданья
В тот самый миг, когда до нас
Дошло его сиянье.
Звезда потухла, умерла,
Но свет струится ясный:
Пока не видели – была,
А видим – уж погасла.
Была любовь, её уж нет,
Затмилась мраком ночи,
Но всё любви угасшей свет
Мне ослепляет очи.
(перевод Ю. КОЖЕВНИКОВА)
Мы с вами ещё вернёмся к этому стихотворению, а ныне попробуем
развить означенную выше тему…
Ещё одно предвидение Эминеску видим в строках поэмы
«Luceafărul» («Лучафер» – Утренняя Звезда), ибо тут имеем в виду не только самую длинную в
мире поэму о любви (как установили представители Книги Гиннеса в 2013 году),
но и по сути повесть о путешествии за тысячи световых лет – туда и обратно –
откуда только Гиперион способен вернуться «на своё место на небесах», потому
что время «сокращается и растягивается».
Сегодня поэтапная демонстрация возвращения небесного светила к своему
началу (теория большого взрыва) реализуется только при помощи современных
компьютерных технологий, а в поэзии всё звучит очень просто:
«Porni
Luceafărul,/Creșteau în cer a lui aripe…»
(«Лучафер взлетел,/ Росли его крылья…»).
Эти крылья в поэме «Лучафер», как и в другой поэме
«Povestea
magului
călător în stele
» (Повесть о волхве, который путешествовал сквозь звёзды) очень
похожи на солнечные панели современных космических кораблей,
предназначенных для доставки в 2030 году колонистов с Земли на планету Марс.
Попробуем с вами почувствовать то, что чувствовал Лучафер, преодолевая
необъятные дали:
Летит Лучаферул. Простёр
Недвижимые крылья.
Путь бесконечный сквозь простор
Проходит без усилья.
Над ним созвездий яркий свет,
Под ним созвездья тоже,
А он, как бесконечный свет,
На молнию похожий.
Застыл в пространстве мировом –
И словно в день творенья,
Впервые в хаосе пустом
Он видит звёзд рожденье.
Вот, вспыхнув, новая звезда
Сияет, словно счастье…
А он стремится в никуда,
Как мысль, влекомый страстью.
И там, куда стремит полёт,
Нет меры и границы,
Там тщетно время мига ждёт,
Чтоб самому родиться.
Нет ничего, есть только страсть,
Слепое нетерпенье,
И глубь, куда возможно пасть,
Подобная забвенью…
(перевод Ю. Кожевникова)
Заслуживают внимания также следующие совпадения между совсем
недавно открытыми астрономическими данными и «реалиями» поэмы
«Повесть о
волхве, который путешествовал сквозь звёзды».
В отличии от Гипериона, героя поэмы «Лучафер», который возвращается на
своё место на небесах», волхв Эминеску возвращается из Космоса на свою родную
планету Землю. Приближаясь к Земле, он впервые в истории видит издалека
«маленькую синюю планету» (заметим, что о том, что наша родная планета
действительно синяя, человечество узнало лишь в 1961 году, после космического
полёта Ю. Гагарина). Волхв берёт эту жемчужину и вставляет её в ожерелье
любимой…
Куда же летал наш кудесник?
Хочется надеяться, что возможно – на планету, открытую Дионом
Вангутеном 26 марта 1971 года (№9495, диаметр приблизительно 6 км.), названной
астрономом в честь М. Эминеску. А возможно, он вернулся из кратера имени
Михая Эминеску на планете Меркурий (диаметр 125 км.)?..
Супертема присутствующая почти во всех поэтических произведениях
Эминеску – это Время, изображаемое им в виде вечного Теперешнего, а Прошлое и
Будущее показываются ним лишь через призму дня сегодняшнего
(«Родина, пойми,
только теперешнее,/ Только момент пролетающий,/
является истиной жизни, а
прошлое/ И будущее – только мысль…»). Именно поэтому в его произведениях
проявляется такое разное видение Времени, такое множество лирических картин и
образов, которые изображают Время, как что-то вечное, но представляют его в
эфемерной перспективе.
Множественность лирических образов Времени – это следствие
гениальности поэта.
Обновляя универсальную тему Времени, поэт подаёт нам её своеобразно,
используя всё богатство языковых символов. Теперешнее – это единственное
видение Времени, на которое человек должен обращать внимание, ибо:
«Viitorul ș
i
trecutul/Sunt a filei două fe
țe./ Vede-n capăt începutul/ Cine
știe să le-nve
țe…»
(Будущее
и прошлое/ это две стороны одного листа/ Но
кто сможет научить / Видеть всё
объёмно – от начала и до конца?...»)
,Glossa .
Только Время Теперешнее изменчиво, только оно имеет значение, потому
что Прошлое – это уже пережитый момент, а Будущее – это виртуальная проекция,
продолжение Теперешнего, тесно связанное с людскими идеалами, которые часто
несбыточны. Для Поэта не существует ничего нового и странного в таком
экспериментальном отношении к времени, и эксперименты его могут
продолжаться даже в таком непрезентабельном Будущем, как современные «тут-
место» и «тут- время» (топос). Эту идею выражено в виде мира-театра, где лишь
актёры смеются:
«Alte măști, aceeaș
i piesă,/Alte guri, aceea
și gamă» («Другие маски,
но та же пьеса, /
Другие голоса, но те же монологи»
), Glossa.
Для демонстрации способа восприятия Времени Михаем Эминеску
представим здесь его стихотворение «Ты к дням своим прибавишь «завтра»:
Ты к дням своим прибавишь «завтра»,
«Вчера» от жизни отсечёшь,
Хотя при этом неизменно
Ты днём сегодняшним живёшь.
Минует день, но в этом мире
Во след грядёт уже другой –
Так солнце, близкое к закату,
Восходит где-то над землёй.
И кажется, иные волны
Проходят тот же перекат.
И кажется, иная осень,
Но неизменен листопад.
Пред тем, как наша ночь наступит,
Царица утра к нам сойдёт,
И даже смерть сама – условность,
Ведущая живому счёт.
В любом мгновенье преходящем
Мне эта истина видна.
Она вращает мирозданье,
Опора вечности она.
Вот так и этот год минует,
Исчезнув навсегда в былом,
И ты теперь владеешь кладом,
Он в сердце выношен твоём.
Ты к дням своим прибавишь «завтра»,
«Вчера» от жизни отсечёшь,
Хотя при этом неизменно
Ты днём сегодняшним живёшь.
Ряд ослепительных видений,
Сменяющихся день за днём,
Неколебимо застывает
Под вечным разума лучом.
(перевод Ю. Кожевникова)
Законы в науке выражаются при помощи цифровых уравнений, поэтому
учёный-поэт Эминеску также приобщается и к дифференциальному
исчислению
единственным доступным ему способом, восклицая:
«în aceste atome de spațiu și
timp, cât infinit!» («
в этих атомах пространства и времени сколько же
бесконечности!»). Михай Эминеску своим творчеством проявляет ценность науки,
философии, исторического ритма бытия и древней мудрости.
Эминеску, одаренный Богом гениальным разумом, глубоко высвечивал
также и темы универсального значения, поэтому должно выделить, с научной
точки зрения, глубоко осмысленное использование ним понятий «Время» и
«Космос» в качестве основных, центральных тем в своих стихах
«Scrisoarea I»
(«Первое письмо»
), «Rugăciunea unui dac
» («Молитва дака»
), «Glossa»
(«Глоса»)
,
«Luceafer» («Лучафер»), повести
«Sărmanul Dionis
» («Бедняга Дионис»)
, а также,
наиболее откровенно, в стихотворении «
La Steaua» (
«К звезде»
), выраженных при
помощи таких концептов, как «бесконечность», «апокалипсис», «обрушение
Космоса», «скорость света», «Луна», «Солнце», «небо», «межгалактический полёт»,
«хаос», «музыка небесных сфер» и других. При этом большое значение он придавал
признанию литературной исповеди о своём увлечении наукой и литературой.
Эминеску всегда волновал небесный простор. Наилучшим примером этого
является стихотворение
«Scrisoarea I
» («Первое письмо»), являющее собой самую
прекрасную медитацию в румынской литературе. Это стихотворение освещает
тему рождения, эволюции и предсказуемую гибель космической системы, а также
тему экспансии Вселенной. Начало жизни макрокосмоса показано с необычайной
силой в динамичных образах, которые наводят нас на мысль о Божьем
координировании движения небесных тел в филигранной симметрии. Постоянная
художественная интрига, перечисление невозможных, на первый взгляд, чудес
реальности, гениальная игра на контрастах и страстные эпитеты превращают
мелодичность стихов на убедительное созвучие вечности и на эхо симфонии
движения небесных сфер.
Читатель духовно погружается в поэтический мир Эминеску, осмысливает
проблемы Пространства и Времени, находит ответы на извечные вопросы, и хотя
ответы эти совсем необязательно удовлетворяют его, он всё-таки остаётся
счастливым тем, что смог разгадать тайну происхождения Вселенной, что до него
было невозможным.
Таким образом, для нас открываются новые перспективы и, пользуясь
заветами поэта, мы, возможно, сможем даже позитивно оценить наше
существование, и сможем благодаря современности трансформировать будущее,
которое сейчас пока что нам не подвластно.
Проблематика информаций о Времени и Пространстве играет
фундаментальную роль в анализе и трансформации поэтического языка, потому что
обработка и анализ натурального (природного) языка является одним из
наиважнейших разделов поэтики.
В подтверждение этой мысли опять процитируем здесь стихотворение
Михая Эминеску, которое наилучшим образом подтвердит сказанное выше:
Играми воображенья
И плодами размышленья
Книгу жизни я заполнил,
С детства как себя запомнил.
Не ищите в ней улыбок.
Много горестных ошибок
В темноте следило серой
За моей мечтой-химерой.
Нет на свете свода правил,
Чтоб фантазию направил, –
Спотыкался по дороге
Вслед за нею стих убогий.
Мысль, что сердце мне сжигала
И виски мои сжимала,
В слишком пышном облаченье
Отдал всем на обозренье.
Чтоб она могла сравниться
С древней нильскою гробницей,
С гордой царственной могилой,
Что глядится в воды Нила.
Сфинксов длинные аллеи,
Колоннады, пропилеи
Заставляют верить сладко,
Что за дверью мир – загадка.
Там, куда ведут ступени,
Жизни нету даже тени,
Там при факеле и мраке
Бывший царь в огромной раке.
(перевод Ю. Кожевникова)
Главным условием понимания настоящего содержания космогонических
поэм Эминеску, как и других гениальных вещих произведений человечества
(текстов Библии, Авесты, Рогведды, катренов Нострадамуса, работ Парацельса,
сочинений Джонатана Свифта, Эдгара По, Герберта Уэлса) есть также
расшифровка закодированных посланий. Тематика Времени и Пространства
вызывает огромный интерес с точки зрения теории и практики, а также для
разработки программ изучения натурального языка с целью его практического
использования в автоматических переводах текстов. Так, благодаря
заинтересованности поэзией Эминеску, в последнее время увеличилось число
программ автоматического перевода его сочинений. То есть, если в ноябре 2015
года насчитывалось 56 языков, на которых можно было реализовать
автоматический перевод, то в мае 2016 года их число увеличилось ещё на 58.
Кроме того, постоянно появляются и онлайн-переводы сочинений Михая
Эминеску, а также исследовательские отклики на них на 85 языках. То есть, легко
подсчитать, что сегодня Эминеску могут читать на 141 языке в 250 странах мира.
В работах Эминеску на тему «Время-Пространство-Космос» знания поэта
по астрономии, физике и философии мастерски применено для сотворения его
художественных образов. Наглядным примером этого являются сегменты
космогонических изображений в стихах:
«Scrisoarea I»
(«Первое письмо»),
«Luceafărul» («
Лучафер») и, особенно, в «
La Steua»
(«К звезде»), приведенных
мной для примера вначале статьи.
Стихотворение «
La Steua» («К звезде»), написанное в 1886 году,
принадлежит к периоду творческой зрелости поэта. Его можно отнести к жанру
лирической медитации, который появился ещё в античные времена и нашёл своё
максимальное развитие только в период романтизма. А новое своё проявление в
современной поэзии медитация нашла в философской лирике, где отражает новое
поэтическое выражение интеллектуального фундаментального опыта, связанного с
мажорной темой Космоса и человеческой жизнью.
Это стихотворение являет собой пример такой медитации на философскую
тему о человеческом бытии и порыве человека к познанию космических
расстояний, которые измеряются световыми годами.
При этом поэтика тут – также удивительное чувственное измерение целого
комплекса пространства-времени, в котором наше видение огромности небесных
далей, наполненных светилами, которые, при всей своей видимой «вечности»,
могут легко исчезнуть. В последней строфе этого стихотворения мы видим, как
реализуется связь между космическими и человеческими планами, что отражается
в противопоставлении космического явления и душевного переживания человека:
утраченная любовь во времени теперешнем воспринимается с той же чувственной
интенсивностью, что и космическая катастрофа гибели светила.
Чтобы понять суть физических явлений, описанных в этом стихотворении,
мы должны познать скорость света, которая независимо от её степени, является
всё- таки конечной, а также и то, что расстояние между звёздами настолько
огромно, что за единицу измерения принято брать световой год (световой год
равен приблизительно девяти с половиной биллионам километров).
Небесные светила (звёзды), которые составляют наиболее отдалённую от
нашей планеты туманность, находятся приблизительно на расстоянии одного
миллиона световых лет. Звёздные системы, согласно с последними
исследованиями астрофизики, не вечны, это не постоянные величины: они состоят
из объектов (звёзд, планет, астероидов, комет), которые постоянно движутся,
формируются, изменяются. Именно это даёт нам возможность утверждать, что
какая-то звезда «закатилась», какая-то
«падает». Практически, скажем, сегодня мы в
состоянии видеть звёзды, которых уже не существует, хотя они будто бы ещё не
исчезли с наших глаз, хотя каждой из них «луч ещё на миг освещает нас» и мы
воспринимаем их, потому что этот луч ещё согревает нам души.
В качестве примера приведём отрывок из стихотворения М. Эминеску
«Звёзды-огни»:
Звёзды-огни
Блещут далёкие
И одинокие.
Гаснут они.
Знак издали –
Мачты качаются,
И отправляются
В путь корабли.
Тени громад
Гладь серебристую,
Море волнистое
Вновь бороздят.
Вот журавли
Высь поднебесную,
Даль неизвестную
Пересекли.
Нет ничего…
Это стремление
К бегу, к движению –
Сущность всего.
Ландыша цвет,
Юность беспечная,
Жизнь бесконечная –
Были и нет.
(перевод Ю. Кожевникова)
Это печально, лирично и познавательно. И это опять вдохновляет на
философию и поэзию:
Медь колокола полночь отмерила сердито,
Но сон, сей мытарь жизни, всё не взимает мыта.
Смерть хочет, чтоб прошёл я исхоженной стезёю,
И стали б жизнь со смертью похожи меж собою.
Но в прежнем равновесье ещё моё мышленье
И маятник меж ними покуда без движенья.
(перевод Ю. Кожинова)
Да, тайн Вселенной человечеству хватит до конца его существования.
Познание Божьего провидения будет происходить вечно. И какие бы
сверхсовременные
приборы мы не использовали для этого, всё равно наилучшим
инструментом останется смелая и летучая человеческая мысль – мысль таких
гениев, как румынский поэт- вестник Михай Эминеску.
|
|
Сергій ДЗЮБА
ЦІЛЮЩА «ЖИВИЦЯ» ЯРОСЛАВА САВЧИНА
У видавництві «Discursus
» вийшла у світ нова поетична збірка лірики члена
нашої Міжнародної літературно-мистецької академії України,
поета з Прикарпаття
Ярослава Савчина «Живиця». Як акцентує в передмові колега автора, відомий
поет, головний редактор літературно-мистецького журналу «Перевал»
Ярослав
Ткачівський: «Книжка «Живиця» – символічна – десята, з якої струменить
життєдайне джерельце добірної лірики вже зрілого автора. Освіжаючий ковток із
поетичної кринички Ярослава Савчина не завадить і Тобі, шановний читачу! Адже
поетичне слово споконвіку має цілющу силу».
У трьох розділах збірки – «Серцевий дотик», «Стремена вічності», «Ранковий
вибух вишень» – струмениться лірична пісня душі автора, який тонко відчуває
довколишній гармонійний і дисгармонійний світ.
Я між вод і вогню попелію живильним дощем.
Я вершину знайду і офірні ключі від недолі.
Я оголений нерв натягаю струною на радість чи щем.
Я вмиваюся сонцем, як спасовим яблуком волі…
(«Живильний дощ»)
.
Серцева пуповина життя, вічно живильний рідний край, намолена сільська
церквиця, поріг батьківської світлиці пульсують життєдайною підживлюючою
енергією з вірша до вірша, від автора до читача.
З світів манливих, колій і доріг,
Через здобутки, долі і марноти, –
Ночами сниться батьківський поріг
І колискових незабутня нота.
Тут незворушня перша висота.
Тут сива мудрість, свячена віками.
У погляді проникному Христа
Шукалась істина, єдина, між гріхами.
Як літній вечір огорне теплом…
Таке відчуєш тільки з рідним краєм.
Іконостасові якого б’єш чолом
І без вагань назвеш це місце – раєм.
Тут покоління пишуть родовід.
Їх сивим духом вічніє живиця.
Церковний дзвін пливе під небозвід,
Освячуючи древні й юні лиця.
(«Живиця»)
.
«Серцевий дотик» опоетизовується вічною та святою інтимною чистотою
простягнутої руки з пристрасним відчуттям серця до поєднуваного й розділеного
блаженства двох у лоні і полоні солодких мук любові етично і чуттєво, з
мелодійними подихами слова й душевної чистоти граниться автором на сторінках
«Живиці»:
А ми з тобою горами підем.
Карпатським трунком разом огорнемось.
У наш щасливий, сонячний Едем,
Як в теплі води, глибоко пірнемо.
До рути-м’яти схилимо блакить.
В садах вишневих обіймемо ранок.
Де тихо так, де в росах щастя спить,
Для двох сердець віншуючи серпанок…
(«Посвята»)
.
Ліричні поезії нової збірки Ярослава Савчина стверджують образно-
метафоричний авторський почерк, водночас розвиваючи і гранулюючи тонкість і
точність відчуття слова, порівняння, літературного образу, метафори, інтимної
чистоти і естетичності.
Нещодавно вийшовши з друку, «Живиця» вже отримала перші належні
відгуки від колег автора на перших презентаціях – Євгена Барана, Ярослава
Ткачівського, Степана Процюка, Богдана Томенчука, Василя Кузана, Ігоря
Лазоришина, Івана Гавриловича, Світлани Бреславської, Василя Карп’юка, Оксани
Сподар, Василя Бабія, Олександра Букатюка, Лесі Геник, Любомира Михайліва,
Лесі Шмигельської та інших творців і поціновувачів поетичного слова. Отримав
автор і відзнаки за нову поетичну збірку на літературних конкурсах
. Видавництво
«Discursus»
представить
«Живицю» на відомому Львівському книжковому форумі.
|
|
Галина Феликсон
КТО СКАЗАЛ: «МЯУ»
Интересный цирк получается в нашем благословенном еврейском государстве.
На торжественном мероприятии в присутствии множества разных представителей
и прессы «отец солдатам» во всеуслышание обзывает свою родную армию
фашистской. Нет, ну, естественно, военный чин, даже очень высокий, не обязан
разбираться в тонкостях исторической и философской терминологии. Но, всё-таки,
на церемонии памяти погибших, наверное, приличнее было бы захлопнуть рот,
склонить голову и постоять ровно.
Теперь начнём плясать от сказанного. Прежде всего не нужно доказывать, что
он совсем не то имел ввиду, и что его не так поняли. За базар надо отвечать. Тем
более находясь при должности.
Если данный генерал, представляющий командный состав армии
, считает свою
армию фашистской, то кем же он видит себя? Кейтелем? Гальдером?..
А ежели сам он не фашист, то как же его угораздило возглавить эту армию?
Следовательно, ему следует срочно подавать в отставку и вступать в партию Балад,
потому что в Мереце в данном случае ему уже тесновато будет.
Значит, наши дети и внуки, служащие в израильской армии, защищающие нас от
окончательно обезумевших «борцов за свободу», - фашисты? Потому что
сопротивляются? Потому что не желают стоять по стойке «смирно», когда убивают
рядом с ними или их самих? И что нужно делать, чтобы мировое сообщество не
считало нас фашистами и оккупантами? Позволить всем отмороженным и
проплаченным безнаказанно швырять в нас камни, резать ножами, давить
самосвалами и взрываться в людных местах? Или просто сдать Израиль
«угнетённым братьям» и разбежаться по всему толерантному миру?
Последние годы как-то вдруг стало принято к месту и не к месту бросаться
словом «фашист». Послушать, к примеру, российские СМИ, так вокруг их страны
вообще одни фашисты от Украины и до бесконечности. Себя, впрочем, россияне
таковыми не считают, несмотря на вошедшие вдруг в моду атрибуты, подобные
свастике. Нынешнее человечество на демократическом марше значительно
изменилось. Местами далеко не в лучшую сторону. Но до истинного фашизма,
пожалуй, пока ещё не дошло, несмотря на возросшую нелюбовь к Израилю. Между
ситуацией в России и положением в остальных странах Европы сегодня, как
говорят в Одессе, две большие разницы. Наверное, поэтому у случайно уцелевших
независимых российских журналистов всё чаще проскальзывает слово «фашизм»
по отношению к собственному отечеству.
Некоторые журналисты, правда, пытаются доказать себе и миру, что
путинский режим – это что-нибудь особенное. Так ничего особенного там нет.
Идиотизм, естественно, в каждом государстве свой. Но преследование за
инакомыслие везде и всегда одинаково. А судить за недоносительство – уже было
и не так давно (58 статья). Уголовная ответственность детей с 14-ти летнего
возраста, при чём не только за убийство(!) и изнасилование(!), а даже за
«неправильную» публикацию в Интернете – это что-то новенькое. Но тогда весь
мир, включая ту же Россию, просто обязан признать террористами и
преступниками арабских деток гораздо более старшего возраста, кидающихся на
евреев с острыми колющими и режущими предметами
.
Плакатов и лозунгов в СССР всегда хватало с избытком. А вот «духовные
скрепы» явная находка. Под неё и Крым оттяпали. Проще было договориться: вы
нам Крым, а мы вам газ задёшево. Но очень захотелось большой народной
поддержки и героизма. А когда увидели, что проканало хоть и с шумом, но без
пыли, понеслись за новыми скрепами уже дальше по всё той же Украине. Однако,
жадность фраера сгубила. Захват чужих территорий ударил по собственной стране.
Только никого это не остановило. Сознание, что вчерашним братьям и союзникам
сделали плохо, очень объединило народные массы в целом и привело к
восхищению своим вождём в частности.
Братство народов раскололось громко и окончательно. Народу, с которым
так недавно плечом к плечу сражались отнюдь не с мифическими фашистами,
вместе переживали построение коммунизма, стали срочно придумывать прозвища
и дразнилки в стиле старшей группы детского сада. А обозвать целый народ жидо-
бандеровцами, даже не задумываясь над нелепостью такого сочетания, вообще это
нормально? И радость неуёмная, что Украина в таком тяжком экономическом
положении должна ещё отражать армию борцов за разгулявшиеся аппетиты
путинской России.
А, может быть, это обыкновенная зависть, что украинцы не создали себе
кумиров из ворья и болтунов во главе государства? Что смогли дружно сбросить
зарвавшегося Януковича с его золотым батоном и несчастными страусами на
снегу?
Ну, что ещё такое непохожее, не влезающее в рамки обыкновенного
фашизма, сотворил вождь и учитель ВВП? Действительно, страна в кругу врагов
встаёт с колен, а все её хотят унизить? Так нечто похожее ещё покойный Адольф
вещал. Кстати, высказывания министра иностранных дел России вам никого не
напоминают в Германии известного периода?
Вчерашние коммунисты-атеисты стройными рядами повалили в лоно
православия. Батюшки, загнанные в тупик советской властью, снова в цене. Теперь
по верному пути на правое дело шагают окроплённые, осенённые,
благословенные. Правое дело, как в недалёком прошлом, борьба за мир во всём
мире. Посему оружие к бою приготовлено, модернизировано, расставлено у всех
границ (иногда даже у чужих). Короче, «С нами Бог!». Где-то уже такое было на
пряжках ремней солдат.
Естественно, снова «мы за ценой не постоим». Поэтому гибнут
ограниченные контингенты и «добровольцы» в Украине, в Сирии. Куда ещё
загонят парней амбиции поднявшейся над покорной толпой заурядности? Но в
этом тоже ничего нового. Ранее был Афганистан. Потом Чечня. Потом Грузия. Всё
путём.
Голубой экран выливает пропаганду на замороченные головы. Экскаваторы
давят чужеземный сыр и заморские фрукты. Возрождение культа советских
традиций. Все инакомыслящие – враги и агенты. Портреты вождя на всех
мыслимых и немыслимых местах. Заодно и отец народов потихоньку воскресает.
Бьют барабаны. Гремят фанфары. На Красной площади парад новейшей военной
техники. И новый лозунг «Можем повторить!» над ликующей толпой.
Все 14 признаков фашизма налицо. Как раз по английскому журналисту
Лоуренсу Бритту. Бритт не устраивает? Просмотрите 14 признаков фашизма
итальянского писателя Умберто Эко. Всё сходится.
К сожалению, наши облевевшие генералы и борцы за справедливость это не
прочитают. А жаль. Может быть, прочитав, перестали бы бросаться словами и
терминами, позоря собственных детей. Хотя это вряд ли. |
|
Алексей Филимонов
ДЕКАБРО
*
Снег ватный серебрится над тавром...
Тогда снимался фильм о декабристах,
Цвела метель, и в воздухе глухом
Тонули указания статистам,
Я в оцеплении стоял втором.
Изображая подданного Рима,
Иль Петельбурга, сданного внаём
Киношной банде, странствовавшей мимо,
Но призванной ничто и окоём
Объединить, сорвав печать незримо
С того, что представляем бытиём.
Мне с полубоку
машет всадник Медный,
Едва не проданный в металлолом,
Потерянный, громоздкий, непобедный,
Терпи! Пусть холод - декабристов ждём,
И вот - "Мотор!". Одушевлённый, бледный,
Статистов ряд почти оцепенел,
Здесь бедный люд в шинелях псевдостарых,
На мне колпак. Я на века прозрел, -
Молчит народ, как он молчит на нарах,
Молчит Сенат, безумствует пробел,
Огонь в зрачках у всех, как на пожарах,
Стреляют в Милорадовича, и...
Палят хлопушки, едкий дым валит,
Скликают на мятежников полки.
"В бюджет мы не уложимся, пожалуй, -
Громоутробным голосом в зенит
Промолвил бог, - побольше краски алой,
Топить в Неве! Хотя б один муляж!"
Метель в негодовании дрожит.
На что бюджет, когда возмездье
- блажь
Две сотни лет почти не наказало:
Ни заговорщиков, ни палачей.
Замёрзли пальцы. Много ль нас стояло?
Я вижу из созвездия Очей
Сей город, отступающий устало,
Где я теперь вне времени, ничей,
Зрит стаю бесов Гоголь внетелесный,
На Невском чешут гегелевский Нос,
Не разобрать - живой или протезный?
От шашки дымовой коробит нос;
Мундир окровавленно-голубой
Кому-то доносил и не донёс.
А в будке полосатой - часовой,
В красноармейца вяленого врос.
Свобода, братство, равенство! Конвой
Уводит от народа декабристов,
Их жён и вдов подлунный льётся вой
,
А ветер изгаляется, неистов,
Грозится взорваться колоколов,
Молчит Сенат, безмолвствует толпа,
Столп Александровский сойти с небес готов,
И ангел - взвиться с мёртвого столпа,
Окурки, тишина, обрывки снов
На мёртвенном снегу, когда стопа
Юродствующего полубосого,
Опёршегося на кресты шута
,
По наледи прошествовала к зову,
Сосед чинарик курит, и Христа
Вдруг поминает, будто бы не к слову,
Мол, декабристов та же высота
Зияньем поманила на Голгофу,
Не понятых ни чернью, ни Самим,
Чей облик в синей тени Саваофа
Внезапным откровением храним.
Мистерии перемещались строфы
Декабрьским вдохновением над ним.
Бордовый месяц вытерт об обшлаг.
Не заколдован, не порабощён,
Лишь тот, кто в вечность ускоряет шаг,
Бунтует здесь под бездны перезвон,
Да крест несёт в наследственный ГУЛАГ.
Пора мне из массовки выйти вон.
Нас иллюзорности учили в школе,
Смерть учит выбирать античный тон,
"Аврора", возвратившись, на приколе
Пальнёт, даст бог, разрушит Вавилон,
Исчезнет красногрудная блудница,
Падут и стены, и чужой закон.
...Как Питер на морозе декабрится!..
Мелькает Император средь колонн
На белой лошади. Спешат напиться
Артисты в монопольке за углом.
* От слов декабрь, добро (благо), тавро (клеймо, печать) и серебро (цвет снега и
облаков).
2 апреля - 18 июля 2016 г. |
|
Лазарь Фрейдгейм
Новый Фаберже - мистификация или самообман?
Бывают на свете чудеса совершенно неожиданного обнаружения редкостей.
Применительно к чудодейственным иконам или святым мощам говорят об
обретении или явлении людям. Но так можно воспринять не только православные
святыни.
Виват! Музей Фаберже в немецком Баден-Бадене выступил с сенсацией. Это
произошло 14 октября 2011 г. В экспозиции Музея Фаберже появился новый очень
необычный экспонат - камнерезно-ювелирный натюрморт в стиле русского
авангарда начала ХХ века. В сообщение указывается, что это совершенная по
качеству и абсолютно не традиционная работа Карла Фаберже. Учитывая, что эта
публикация сайта явилась основой сотен сообщений по этому поводу в печати и в
интернете, я привожу текст почти дословно.
На кирпиче из красной яшмы лежит фрагмент газеты "Ведомости СПБ
градоначальства" за 18 октября 1905 года (работа в серебре с гравировкой). В газете
был опубликован знаменитый "Октябрьский Манифест" Николая II, подписанный
накануне 17 октября 1905 года. Манифест явился тогда прообразом первой
Российской Конституции. В нем российский император объявил о создании в
России двухкамерного парламента (Госдумы) и гарантировал Российским
гражданам конституционные права и свободы: право выбора, свободу слова,
вероисповедания и совести.
Рядом с газетным листом находятся остатки пищи: жареное яйцо-глазунья, где
желток изготовлен из янтаря, а белок из белой эмали; по соседству две рыбы
(серебро), одна целая и от одной остался скелет; далее недопитый стакан водки
(горный хрусталь) и недокуренный папиросный окурок (кварц, серебро).
Довершают картину несвежести и "похмельного" настроения две искусно
выполненные мухи (серебро), которые как живые, ползают по остаткам пищи.
Совершенно не представима тщательность изготовления каждого фрагмента
композиции. Например, без всяких обобщений абсолютно читаем текст газеты с
ручной гравировкой по серебру. (Как-то знакомый ювелир, держа в руках
итальянскую брошку старинной мозаичной работы, сказал, что он бы удавился уже
после первых рядов работы. Я представил, какую бы казнь себе избрал он после
просмотра только шапки газеты). Показанный фрагмент газеты позволяет убедиться
в этой феноменальной кропотливости. Не уступает в этом также и муха.
В натюрморте исходное совершенство камнерезного и ювелирного искусства
дополнено сложными политическими аллюзиями, включающими долгожданный
манифест 1905 г. и жесткие реалии обедненного (и объеденного) мира того
времени
.
Как и принято в искусстве, толкование истинного смысла произведения оставлено
авторами работы искусствоведам и зрителям. Очевидно только, что эта работа не
обходится без элемента политического шаржа
и с явно выраженным скепсисом
рассматривает смысл произошедшего события. В то время "Октябрьский
Манифест" подвергся обширной критике, как со стороны монархистов, которые
считали недопустимым давать раскачивать огромную империю какими-либо
послаблениями в пользу так называемых "демократических элементов", с другой же
стороны, последние критиковали царя за недостаточность мер, направленных на
демократизацию общества.
Наиважнейшим, по мнению Музея, является тот факт, что стал доступен еще один
шедевр великого Карла Фаберже, который демонстрирует творческое наследие с
новой, необычной стороны, не переставая при этом восхищать своим
совершенством.
В русскоязычной печати эта работа наиболее часто имеет название "Пролетарский
завтрак" (ПЗ)
.
Поражает минимальность информации об обретенном изделии. Музей дает только
поверхностное описание. Отсутствуют авторские эскизы
и упоминания
о такой
работе в документации прославленной фирмы Фаберже, в частности, в фондах
Государственного Эрмитажа, где хранятся эскизы ювелирных изделий этой
фирмы. Полное отсутствие сведений о провенансе. За более чем 100 лет не было
ни одного упоминания в множестве каталогах и изданиях, посвященных работам
мастеров Фаберже
. Неизвестно у кого музей приобрел такую заметную вещь, нет
информации о цене. Все это, в дополнение к проблеме не фабержеского стиля,
порождает сомнения в подлинности атрибуции изделия, представленной в
информации музея
.
Антиквариат бесконечно разнообразен, невообразимо интересен, безгранично
криминален. Восторги, исследования, воровство, фальсификации... Антиквариат -
одна из самых надежных сфер вложения свободных денег.
В антиквариате не найдено способов защиты от приобретения подделок. Что
может быть надежней, чем профессиональная экспертиза крупнейших музеев?.. Но
при этом Лувр приобретает у одесского ювелира
-археолога золотую тиару
правившего в третьем веке до нашей эры скифского царя Сайтоферна, найденную
на юге Российской империи, оказавшуюся собственным мастерским изделием
одессита
.
Эрмитаж включает в основную экспозицию картину Гойи "Портрет актрисы
Антонии Сарате
", полученную в 1972 г. из коллекции Арманда Хаммера.
Это единственное полотно Гойи в российских музеях затем было удалено из
экспозиции как, предположительно, подделка.
Можно было бы предположить
заблуждение пожилого коллекционера, думающего, что он презентует картину
миллионной стоимости. Но деятельность Хаммера сопровождалась
многочисленными историями «фальшаков»: от подделок изделий Фаберже до
продаж новоделов Рембрандта. В компенсацию «потерь» Хаммера ему был
подарен Малевич из Третьяковки (подлинный Малевич!), которого он
незамедлительно продал за миллион долларов. Так обернулось это
«пожертвование»: Россия лишилась картины Малевича и не приобрела Гойю.
Ни с чем несравнима история многолетней серии подделок картин в стиле
известнейших художников
XV-XVII вв., которые задумывал и выполнял Хан
Антониус Ван Меегерен.
Это были его авторские работы с сочинением сюжета и
высококачественным письмом в стиле выбранного известного мастера. Не эскизы,
не фрагменты, не авторские повторения, а совершенно оригинальные работы.
О сенсационной находке шедевра Вермеера
- о «Христе в Эммаусе»
- заговорили
искусствоведы, критики, антиквары. В конце концов картина была приобретена
музеем Бойманса в Роттердаме. Подавляющее большинство специалистов и
критиков объявили «Христа в Эммаусе» одним из лучших и наиболее совершенных
творений Вермеера Дельфтского.
При этом изготовитель феноменальных подделок оставлял возможность доказать
свое авторство этих музейного качества работ. В частности, он хранил обрезки
старых полотен, которые он использовал для своих работ.
Широкую известность получили экспертизы коллекций изделий Карла Фаберже
арабского шейха и американского миллионера, в которых из многих десятков
приобретенных ими изделий подлинными оказались считанные единицы.
Подделки и клеймение под Фаберже стали столь распространены, что появился
ироничный термин "фальшберже".
Большую роль в распространении этого понятия сыграли изделия М.
Монастырского, который сам и с участием ювелиров фабрики "Русский самоцвет"
создавал камнерезные изделия уникального качества. Некоторые изделия
подпольной „фирмы Монастырского“ поступили в Эрмитаж под видом
подлинных, и эксперты не смогли определить „фальшак“. После того, как на суде
М. Монастырский признал, что это результаты труда современных специалистов,
конфискованные предметы были переданы в фонд Эрмитажа как образцы
выдающихся подделок. Шедевры Монастырского оказались и в запасниках
Оружейной палаты Кремля.
Яркая иллюстрация многообразности подделок вошла в замечательный
американский фильм почти полувековой давности "Как украсть миллион". Живя в
мире подделок скульптур и картин, дочь коллекционера и мистификатора
, смотря
на одну из картин, как-то спрашивает отца
: "Твой Лотрек или Лотрек Лотрека?"
Применительно к "Пролетарскому завтраку" можно найти ответ не на вопрос о том,
как украсть миллион, а на вопрос - как потратить миллион...
23 ноября 2011 на сайте Blouin
Artinfo blogs известная журналистка Шейн Ферро
(Shane Ferro), специализировавшаяся на деловых новостях мира искусств,
опубликовала небольшую заметку "Завтрак в стиле авангарда русского ювелира
Фаберже за $ 1,1 млн." Заметка с фотографией появилась в дни традиционных
художественных аукционов изделий
российских мастеров в Лондоне. Это
создавало иллюзию продажи этой вещи на аукционе
Christie’s. При этом в каталоге
аукциона работ Фаберже не было. В заметке сообщалось без указания источника,
что Fabergé музей в Баден-Бадене
(Германия
) заплатил € 800,000 ($ 1,1 млн.),
чтобы приобрести работу русского художника-ювелира Карла Фаберже. Изделие
не характерно для привычного наследия мастера как официального ювелира
российской императорской семьи. Художник известен прежде всего
изготовлением роскошных пасхальных яиц, которые он создал для царя Александра
III и его семьи в конце 19 и начале 20 вв.
Там же отмечалось, что эта работа выполнена в стиле русского авангарда.
Натюрморт вырезан из различных камней. Он изображает остатки завтрака с
жареным яйцом (сделан из янтаря и белой эмали), две рыбы (серебро - одна целая
, другая - лишь скелет), стакан с водкой (горный хрусталь), окурок (кварц и серебро),
а также газету (серебро) от 18 октября 1905 года - дня, когда царь опубликовал
Октябрьский манифест в попытке подавить беспорядки в России, предоставляя
людям различные гражданские свободы и демократические реформы.
(Перевод с
минимальными сокращениями близок к тексту
).
Описание изделия не содержит существенной новой информации, однако в нем
приводится цена (совсем не малая!) музейного приобретения.
Когда в обращение вводится столь неординарное приобретение, всегда возникают
вопросы и сомнения. Счастливая находка? Мистификация? Подлог? Честное
заблуждение?
.. Вопросов много, но скрытый ответ есть только один. Всегда -
огромное желание убедиться, что найдена жемчужина и все остальные сомнения
отсеяны. Но...
В моей голове постоянно идет дискуссия по стилю этого неординарного
произведения с неоднозначными оценками. Нравится-не нравится, органично-
неорганично. Возникла такая условная параллель: до смерти уставшие рабочие на
улице обмениваются мнениями о проигрыше в футбольном матче своей любимой
команды: органично стоит мат-перемат. Артист после неярко прочитанного
монолога Гамлета уходит за кулисы и в сердцах на таком же сленге материт себя...
Произведение в стиле поп-арта под именем Фаберже воспринимается, как мне
кажется, созвучно самокритике артиста.
Совмещением идеологии поп-арта с именем Фаберже изничтожается изящество
замысла при всей сложности его реализации. Возникает полное ощущение,
пользуясь образом классика, что журналистская братия с подсказки Баден-
Баденского музея "взяла селедку и ейной мордой начала меня в харю тыкать.
.."
В интернете появился вариант натюрморта с другой газетой, который, по-
видимому, выдает попытку профанации политизированности компонентов ПЗ.
Тем более что этот вариант с фрагментом газеты "Лепрозорий в числах" появился
на сайте "Лепрозорий".
Вероятно, этот вариант не отличает особая сложность изготовления, а
демонстрирует мастерство работы в фотошопе.
Следует отметить, что еще почти за 4 года до сообщения Музея Фаберже о
приобретении необычного натюрморта в камне и серебре в альманахе Сизиф, №1
за 2008 г. появилась заметка, посвященная памяти петербургского ювелира Ю.Н.
Топтунова. Заметка написана известным петербургским резчиком по камню
Александром Левенталем.
В заметке-некрологе появляется вот такой абзац:
"В нашей совместной работе на тему поп-арта «Манифест 1905 года»,
выполненной в виде натюрморта, Юрий Николаевич не пожалел сил на
виртуозное выполнение мельчайших элементов: обрывка газеты, мух,
ползающих по яичнице из кахолонга и янтаря, окурка около хрустального
стакана, скелетика кильки. Все эти элементы, расположенные на плоскости
дореволюционного кирпича, сделанного из сургучной яшмы, выглядят
настолько натурально, что кажутся реальными, а не выполненными из
серебра. Именно натурализм изображения делает композицию истинным поп-
артом".
Вот, по-видимому, где собака зарыта!
Этот текст не иллюстрируется фотографиями изделия. Но предмет нашего
обсуждения здесь угадывается точно. Заметим, что есть маленькое отличие этого
описания от информации музея: там сказано, что желток изготовлен из янтаря, а
белок из белой эмали, а не кахолонга (правильный вариант мог бы быть
дополнительным идентифицирующим моментом). Соавторство Ю. Топтунова,
рано ушедшего из жизни, позволяет фиксировать
, что композиция "Манифест 1905
года" была сделана не позже 2007 г., скорей всего к столетию манифеста - в 2005 г.
Альманах "Сизиф" был единственным в России печатным изданием, посвященным
камнерезному искусству. Резьба по твердому полудрагоценному камню является
одним из древнейших видов декоративно-прикладного искусства. Камнерезное
искусство зарождается в России в начале восемнадцатого века, а спустя два
столетия, в результате деятельности Карла Фаберже и его фирмы, приобретает
свою классическую форму. Альманах выходил не систематически с 2007 по 2011 гг.
Александр Левенталь - один из основателей Петербургской школы камнерезного
искусства. Участник и дипломант российских и международных выставок,
обладатель Гран-при на Международной ювелирной выставке «Петербургский
ювелир». Несколько его работ находятся в Государственном Эрмитаже.
Юрий Топтунов (умер в 2007 году) - замечательный художник-ювелир, много лет
сотрудничавший с такими известными резчиками по камню, как Александр
Левенталь или Сергей Шиманский. Для Ю. Топтунова прежде всего был
характерен жесткий лаконизм. При кажущейся простоте приемов работы, он умел
создать очень точный графический образ. Он работал при любых обстоятельствах,
с утра до вечера, и лишь болезнь могла заставить его передохнуть
.
Судя по характеру индивидуальных работ каждого из соавторов "Манифеста 1905
года", можно предположить, что камнерезная часть выполнена А. Леветалем, а
фрагменты в металле сделаны Ю. Топтуновым. Т.е. газета, рыбы и мухи - все в
серебре - это часть Топтунова, а кирпич, стакан и глазунья - это Левенталь. Окурок,
возможно, поделили на двоих...
Хочу отметить также, что трактовка Леветалем-Топтуновым композиции как
"Манифест 1905 года" звучит более значительно, чем иллюстративное название
"Пролетарский завтрак".
К сожалению, попытки выйти на контакт с А. Левенталем, чтобы уточнить
историю этой работы, выполненной двумя талантливыми мастерами, оказались
пока безуспешными. Также оказались безрезультатными попытки получить
разъяснения от бывшего редактора журнала "Сизиф", участников петербургской
школы камнерезов- ювелиров и
ювелирного дома "
Anna Nova
" в Петербурге,
специализирующегося на
изготовлении камнерезных ювелирных изделий.
Я уж не
говорю о набравшем в рот воды музее Фаберже в Баден-Бадене...
Возникает вопрос, как совместить (или развести) две версии - с одной стороны
сообщение музея Фаберже, с другой - старый текст А. Левенталя из журнала
"Сизиф"? Возникают труднообъяснимые коллизии.
Поскольку в "Сизифе" не приведено изображения работы, остается элемент
сомнения относится ли это описание к новоприобретенному Фаберже. У англичан
есть выражение: Если нечто выглядит как утка, плавает как утка и крякает как утка,
то это, вероятно, утка и есть. Но авторского подтверждения этому нет.
С другой стороны, этакое явление Фаберже народу. Без провенанса, без легенды,
без клейм и свидетельств... "Быть по сему," - говорит некто от лица баден-
баденского музея. Эхо мгновенно разносит эту чудо-информацию по земному шару.
Отклики, перепосты, аплодисменты и сомнения... В какофонии неслаженного
коллектива любителей не слышно голоса поименованного ювелира-камнереза из
Санкт-Петербурга. Молчаливый вклад камнереза-ювелира и громогласные медные
трубы привлекающего к себе внимание музея Фаберже в Баден-Бадене только
фиксируют проблему. Чтобы эту баден-баденскую утку заменить точкой над i,
очень нужен голос А. Левенталя.
Русский национальный музей (он же Музей Фаберже) был открыт 9 мая 2009 года
в старинном особняке, расположенном в центре популярного у русского бомонда
дореволюционной России курорта Баден-Бадена. Основой музея стала
размещённая в нём частная коллекция изделий ювелирного дома Карла Фаберже,
собранная российским бизнесменом Александром Ивановым. В ней насчитывается
более трёх тысяч предметов – от обычных наградных знаков и дамских украшений
до знаменитых на весь мир пасхальных яиц для императорского двора. Весомость
коллекции характеризует, например
, то, что в 2010 г. коллекционер с Ближнего
Востока предложил А. Иванову 2 миллиарда долларов за его коллекцию. Имя А.Н.
Иванова известно также как автора одного из наиболее полных каталогов
российских ювелиров. Книга издана ничтожным тиражом, но ее материалы
доступны в интернете. При этом издание снабжено параллельным английским
текстом.
Шировещательное представление композиции Музеем Фаберже в качестве одного
из лучших изделий Карла Фаберже через несколько лет после упоминания работы
истинными авторами носит совсем особый характер. Может это случайная
накладка? Некий "коллекционер" (есть одиночные упоминания французского
коллекционера) "впарил" музею нестандартное изделие под видом работы Карла
Фаберже. За сходную цену, ну какой-то миллион с привеском баксов...
Ошибка? Ляп? Погоня за сенсацией? (Куда уж там, разоблачение такой сенсации
является значительно большей сенсацией и пятном!). Выдать порося за карася,
выдавать желаемое за действительное.... Сознательная попытка ввести в
заблуждение, мистификация?.. Любой вариант трудно предположить. Но какой-то
же оказался реальным... Завтрак захватывающего вкуса. Этакое
с высоким
градусом, острое, от души присоленное угощение.
На страничке фейсбука А. Левенталя в дискуссии, начатой не без участия автора
этой статьи, Владимир Путрин высказал мнение, что
"может и не стоит А.
Левенталя мучить, по всей видимости это для него больной вопрос. Уж больно там
деньги большие фигурируют, а как известно, где большие деньги, там не жди
ничего хорошего
". Мнением одного из комментаторов разгульного интернета
можно было бы пренебречь. Но В. Путрин является мастером-камнерезом, тесно
связанным с ювелирами Санкт-Петербурга. В интернете приведены фотографии
многих его виртуозных работ, экспонировавшихся на различных выставках. Хотя
эта откровенная дискуссия оказалась на личном фейсбуке Левенталя, он сам не
проявился со своей оценкой.
Знакомый, специализирующийся на журналистских расследованиях, выдвинул на
первый взгляд маловероятное предположение: а вдруг в этой мистификации
участвуют обе стороны - и мастер, и музей. Труднопредставимо, но такой вариант
"соавторства" сразу даёт объяснение двустороннему молчанию в этой затянувшейся
истории поиска истины.
Можно предположить, что при договоре о приобретении вещи и передачи прав на
владение и описание автор не был в деталях посвящен в планы музея. С другой
стороны, музей, возможно, мог не знать о небольшом абзаце описания покупаемой
работы в малотиражном специализированном журнале за несколько лет до
приобретения. А дальше - труднопреодолимая коллизия, когда автор лишен права
давать информацию, а для музея проблемно признать заведомую ложь в громкой
атрибуции "Манифеста 1905 г.". Для обеих сторон неприятно, но все ясно. Для
любителей (а может, и профессионалов) - головоломка и путаница.
Трудно счесть реальной и двуступенчатую историю продажи: авторы продают
изделие французскому коллекционеру, а у него этот натюрморт покупает музей.
После чего он выдает покупку за обретенную работу Фаберже. В этом случае
естественно было бы заявление А. Левенталя о неправомочности такой атрибуции.
Мы мысленно предоставили музейщикам пятилетний срок для детализации
информации о ПЗ. Срок, вероятно, вполне достаточный, чтобы собраться с
мыслями и оценить риски. Баден-Баден оказался стойким - полное отсутствие
дополнительной информации как самостоятельной, так и на конкретные запросы.
Остается стыдливое молчание музея признать за согласие с классификацией
атрибуции камнерезного "Манифеста 1905 г." изделием К. Фаберже как
фальсификации. Этакая черная метка.
Суммируя всё, представляется, что версия композиции как работы Фаберже уже
стала секретом Полишинеля. Все доводы и предположения заставляют считать:
"Пролетарский завтрак" он же "Манифест 1905 года" - от Левенталя и Топтунова,
совсем без участия Карла Фаберже. Работа великолепная, достойная музейной
демонстрации в разделе современного искусства.
Будем надеяться, что ньюсмейкеры, открывшие
"новый стиль Фаберже
", прояснят
историю мистификации
. Это поставит окончательную точку в этой истории.
|
|
Олег ГОНЧАРЕНКО
Знай наших!
Три «Діамантових Дюки
» – вже в Чернігові
!
Відомі українські письменники з Чернігова Тетяна та Сергій Дзюби
щойно
перемогли на престижному Міжнародному літературному конкурсі імені де Рішельє,
в Одесі, в якому взяли участь більше 200 письменників із понад 20-ти держав:
України, США, Великобританії, Франції, Італії, Іспанії, Росії, Білорусі, Австралії,
Японії, Китаю, Індії, Ізраїлю, Естонії, Казахстану, Узбекистану, Вірменії...
Чернігівці здобули найвищі нагороди
– водночас три
«Діамантових Дюки
»: у
номінації
«Поезія
», одній із найпрестижніших (відзначені Тетяна і Сергій)
; а поет,
прозаїк, публіцист, автор творів для дітей
, радіодраматург, перекладач, критик,
пародист Сергій Дзюба виграв літературні Олімпійські ігри (літературне
багатоборство, де змагалися письменники, які працюють у різних жанрах), тобто
став першим Олімпійським чемпіоном із літератури.
Цього року «Діамантовим Дюком» нагородили також, зокрема, народну
артистку України Ларису Кадочникову
(у номінації «Театральне мистецтво» –
роботи акторів театру та кіно), відомого письменника Гургена Баренца (який
представляє дві країни – Вірменію та США), башкирського сатирика Марселя
Салімова
. Серед лауреатів минулих років –
Михайло Жванецький, Валерій Балаян,
Еммануїл Віторган
...
Президент Міжнародного літературного конкурсу імені де Рішельє – Олена
Ананьєва. Нагородження лауреатів урочисто відбулося в Одесі.
|
|
ВЛАДИМИР ХАНАН
ПОПЫТКА РОМАНА
- Любимая! Если бы ты знала… - говорил он и обнимал воздух. Упругие
груди, нежный живот и всё, всё… А она своими сильными ногами охватывала
его поясницу и крепко прижимала к себе.
Мешало многое. Её замужество, дочка, привязанная к отцу. О своих он
знал только то, что они есть, и даже догадывался, где. Иногда телефон доносил
какую-то смесь русского с английским, но с каждым годом всё медленнее и
глуше. Он пил забвенье из винных бутылок и кропал мелкие жалобы Небесам,
безнадёжные и неубедительные.
Вспоминается поездка в Петергоф – ливень, мороженое. Речной
трамвайчик причаливал прямо к Большому Каскаду. Перед поездкой в Крым она
поцеловала его в первый раз. Вёсны, как всегда, обещали и обманывали, зимы
приходили и не кончались.
А ещё была сладкая реальность снов.
Сколько было нежности, какие ласки! Он стоял и смотрел на неё –
маленькую, в ночной рубашечке, с куклой в руках. И она послушно росла,
откладывала куклу и протягивала к нему свои тёплые руки.
-
Любимая, - говорил он, – я могу ждать вечность, но поспеши.
Потом он смотрел, как зыбился, распадался пейзаж: холмы, фрагменты
стен, кубики, смешные детские комиксы… Сильный вихрь отгонял его в сторону.
– Прощай! – гудели паровозы. - Прощай!
Время текло неощутимо – он не замечал.
- Уходим, уходим, - говорили годы, школьные и другие, невестилась и
выходила замуж сирень, парковые ограды шелушились старой краской,
Калонический пруд заплывал ряской и тишиной.
Надо было стараться жить, и он, расширяясь и темнея, учился.
Женщины проходили сквозь него, почти не задевая. Только порой
доносились всхлипы, но он отмахивался: душа, пустяки.
Что прозрачнее – сон или туман? Что гуще – туман или сон? Юность с
закрытыми глазами, потом молодость.
- Ты такой внимательный, - говорило она.
- Внимательный? – Даже её фигура теряла очертания, и он обнимал
воздух: упругие груди, тёплый нежный живот и всё, всё…
- Любимая, - спрашивал он, – почему не удерживают тебя мои объятья, а
твои тесны, как земля?
Он пробовал сочинять, писать маслом. Пробивался вглубь, сгущал и
размывал тени. Она проплывала по касательной, оборачиваясь то веткой, то
облаком, то ещё чем-то – уже за холстом. Звуки слушались, краски буянили,
выходили из-под контроля. Бывало и по-другому.
Постепенно выстраивался дом. Фрагменты стен складывались,
притирались, вещи, потоптавшись, становились на свои места. Он рассеянно
привыкал, глядел но сторонам, удивлялся: что-то происходит – но что? Окно
привычно рисовало автобусную станцию, несколько фигур, киоск.
Иногда женщины пытались закрепиться. Тогда он скрывался.
Возвращаясь, находил шпильки, расчёски, письма, в которых оживало его
отражение со странно изменёнными чертами. «Разве это я? – думал он. – Это
кто-то…
»
Поиски покоя настаивали на переменах и уводили туда, где улицы
гомонили не по-русски, а ветреные колокола то и дело вызванивали БЭЛ – ЛА,
ВАН - ДА, ВИР – ГИ – НИ
- Я. Невысокие холмы топорщились лесом, зазывали
грибами, ягодами, кукушкой.
Меняя места и меняясь вместе с ними.
В парке с польским названием Закрет – «Сначала в Закрет, потом в
декрет» - сообщила Ванда местную поговорку, – они любили друг друга в тени
деревянной эстрадки.
В том парке под вечер пичуги кричали,
Махая крылом в вышине, далеко.
Но разве на этой дорожке кончались
Мгновенья, которые стоят веков?
Но разве на этой вот улице, гулкой
От эха дневного ночных голосов,
Домой возвращаясь с вечерней прогулки,
Мы слышали бой полуночных часов?
Ты слышишь? – опять эту полночь пробило.
Ты видишь? – вошла и сомкнулась стеной…
«Это не измена, - думал он, – разве можно изменить облаку, ветке?
»
Потом будут встречи у него, у неё и на пороге ЗАГСа (так и не
перейдённом). Спустя много лет он испытает чувство вины – острое и
запоздалое.
А пока восстановленное в правах окно по-прежнему рисует автобусную
станцию, киоск, человеческие фигуры, украшая всё это дождём, разноцветными
облаками, снегом.
-
Я скучаю по тебе… - то ли телефон, то ли ветер.
Начинаясь нежностью и оканчиваясь грустью. Начинаясь бездумно и
оканчиваясь – он подбирал слова:
Что мы знаем о судьбе – угодной?
О любви? – колодезную жуть…
Ванда приезжала, писала письма. Их прошлое топталось на месте,
оглядывалось, что-то невнятно шептало.
«Я становлюсь мастером разлуки, -
думал он, - это как берег. А что дальше?
»
Сны легко взламывали оборону. Вглядываясь в их топографию, он с
радостью узнавал дома, дворы, парки. Она устраивалась рядом, говорила.
- Обними меня – мои груди полны томленья, живот полон неги, губы –
любви. Удобно расположившись в её теле и глядя сквозь него, он видел
неподвижные стеклянные волны океана, над которым летал навестить
американскую родню, золотые маковки милого его сердцу городка,
затерявшегося на среднерусских равнинах, серебристо-серые приземистые
оливы Иудеи, с которыми ему ещё только предстояло познакомиться, и
осознавал тождественность Времени и Пространства. После чего становилось
абсолютно не важным, что в его жизни было раньше, а что позже: Царское с
Нижним парком или Закрет, бестолковый визит в Америку или школьная
экскурсия в Петергоф, прощания или встречи.
«Время неподвижно, - думал он
, -
проходим – мы
».
Мы проходим вдоль Времени, чьи черты -
Светлый лик Провиденья и тёмный - Рока.
И когда мои губы бормочут «Ты…» -
Это только лишь внятная часть залога
Продолжению жизни…
«Кукушка, кукушка, сколько мне жить осталось?»
А та знай своё: БЭЛ - ЛА, ВАН - ДА, ВИР – ГИ
– НИ - Я. Вот и пойми.
|
|
Владислав Кураш
Навеки с Парижем
Денис Кораблёв уже два года жил в Португалии. До этого – полгода в
Голландии и полгода в Германии. Всего
, получается
, три года он не был дома и не
видел маму. Правда, время от времени он звонил ей и отправлял небольшие
посылки, которые не всегда доходили.
Он жил в пригороде Лиссабона, в небольшом симпатичном посёлке Пиньял
ды Фрадыш, расположенном на другой стороне залива в чудесном сосновом бору.
По вечерам после работы, приняв душ и поужинав, он выходил на балкон,
откуда был вид на центральную улицу посёлка, заброшенный лимонный сад на
противоположной стороне улицы, рыбный рынок и школу сыгундарию со
спортивными площадками и стадионом. Он открывал бутылку холодного пива
«Sagres» и закуривал настоящую кубинскую сигару.
Высоко-высоко в небе, в лучах заходящего солнца, мигая бортовыми огнями,
медленно поднимался крохотный сверкающий авиалайнер. Он делал большую
петлю и, слегка накренившись на левое крыло, уходил на восток, растворяясь в
вечерней синеве неба.
Попыхивая сигарой, Денис провожал его взглядом, допивал пиво и
спускался вниз. Там, внизу возле дома, в летнем кафе сыньора Фырнандыша,
всегда было оживлённо и людно. Денис брал ботонаду
(чашка кофе (порт.)),
свежий номер «
Correio de mania
» и садился за свободный столик. К нему
обязательно подсаживался кто
- то знакомый, завязывался оживлённый разговор,
обычно затягивавшийся до полуночи.
Для нелегального эмигранта Денис неплохо знал португальский язык, всё
понимал и мог понятно изъясняться. Ему нравился португальский язык своей
простотой и мелодичностью. А ещё больше ему нравились сами португальцы –
прямолинейный, открытый и добродушный народ. Португалию он, не шутя,
называл своей второй родиной.
И, тем не менее, он не собирался оставаться в Португалии навсегда. Его
сильно тянуло домой, и чем дальше, тем всё сильнее. Он скучал по матери и
друзьям, скучал по родному городу и дому.
За три года он скопил немного
деньжат и
, вернувшись
домой,
думал
заняться каким-нибудь бизнесом. Трудности его не пугали, и неудачи тоже. В
любой момент он мог собраться и снова уехать в Португалию. Строек в Португалии
было достаточно, поэтому он не боялся остаться без работы.
Он долго размышлял над тем, как ему ехать домой.
Конечно же, проще всего
было бы лететь самолётом. Но ему ужасно хотелось побывать в Париже
, и он
понимал, что другого такого шанса у него не будет. Ещё он хотел заехать в
Голландию, повидаться с друзьями. Поэтому после долгих раздумий он всё-таки
решил сперва поехать в Париж, оттуда в Голландию и только оттуда уже домой.
Денис попросил у патрона
(начальник (порт.)) расчёт, купил билет на
автобус до Парижа и за день до отъезда устроил прощальную вечеринку, на
которую было приглашено много народа. До поздней ночи не закрывалось кафе
сыньора Фырнандыша, с трудом вмещая всех прошеных и непрошеных гостей. И
только под утро, когда всё было выпито и сказано, пьяные и довольные гости
разъехались по домам.
Оставшись один, Денис ещё раз проверил рюкзак, паспорт с билетом,
бумажник, завёл будильник на шесть утра и прилёг вздремнуть. В шесть он
поднялся, принял душ, выпил кофе, оделся и поехал на вокзал.
Он покидал Лиссабон ранним утром. Автобус выехал из наполненного
электрическим светом крытого автовокзала, свернул на Авынида ды Рыпублика и
направился на север. За окнами проплыли Кампу Пыкену, Энтры Кампуш,
госпиталь святой Марии, университетский городок, Кампу Гранды.
Денис вспомнил, как два года назад, таким же морозным декабрьским утром
по этой дороге он въезжал в Лиссабон. На какое-то мгновение ему стало грустно.
Но грусть быстро прошла. Выбравшись за город, автобус свернул на автоштраду
Norte-Sul и понёсся к испанской границе.
Рядом с Денисом, на соседнем месте, сидел смуглый, как цыган, молодой
парень. У него было живое, очень подвижное лицо с большими чёрными глазами,
орлиным носом и широким ртом. В ушах были наушники. Денис посмотрел на него
и невольно улыбнулся. Парень заметил это и заулыбался в ответ.
- Привет, тебя как зовут?- сняв наушники, обратился парень к Денису на родном
языке.
- Меня? Денис.
- А меня Саня. Вот и познакомились? Ты куда едешь?
- Вначале в Париж, потом в Амстердам, а потом домой, на родину.
- Вот это совпадение,- всплеснул в ладоши Саня.- Я ведь тоже еду в Голландию. У
меня в Амстердаме двоюродный брат живёт. Машину себе хочу купить. Брательник
говорит, что за тысячу там можно приличную машину найти. Денёк-второй погощу
у брательника, куплю машину и на своих колёсах домой поеду. Ты чем дома
заниматься думаешь?
- Ещё не знаю. Наверное, бизнесом каким-нибудь займусь.
- А я свою автомастерскую открою. Я машины с детства люблю. Я и в Португалии
в автомастерской работал. Так что опыт есть. Я так считаю, что хорошо
зарабатывать можно и дома. Была бы голова на плечах и желание.
За окном тянулся серый безжизненный каменистый пейзаж.
- Да,- мечтательно вздохнул Саня.- Дома сейчас хорошо. Мама звонила, говорит,
первый снег выпал. А здесь
.- Саня глянул в окно.- Круглый год жара и солнце.
Постоянно лето.
- А я лето люблю,- сказал Денис.- Мы каждое лето с друзьями на Десну ездим
рыбачить. Вот это отдых. Ты знаешь, какая в Десне рыба?
- У нас в Днестре тоже рыба водится. Меня дед частенько с собой на рыбалку брал.
Только это давно было, я тогда ещё маленьким был.
- А у меня дед на войне погиб. На Курской дуге в танке сгорел. Я его только на
фотографиях видел. А другой – в тридцать третьем от голода умер. Жрать было
нечего. В колхозах тогда за горсть зерна расстреливали.
- Слушай, Денис,- вдруг, предложил Саня.- А поехали вместе в Голландию.
Вдвоём всё-таки веселее будет. А оттуда на машине домой. Я тебя до самого Киева
довезу. Как тебе такая идея? Годится?
- Годится,- подумав, сказал Денис, и они пожали друг другу руки.
- Я в Париже никогда не был,- мечтательно произнёс Саня.
- Я тоже.
- Говорят красивенный город. У меня в Париже одно небольшое поручение.
Передачку просили завезти. Хочешь, съездим вдвоём, а нет, подождёшь меня где-
нибудь в центре, погуляешь, на достопримечательности посмотришь. А билеты до
Амстердама я предлагаю сразу купить, как приедем, чтобы потом не бегать сломя
голову.
- Да, в Париже достопримечательностей много,- сказал Денис.- Один только
Диснейленд чего стоит.
- Вот бы побывать там, на всю жизнь впечатлений хватило бы.
- Говорят, Диснейленд где-то за городом. Туда не так-то просто и добраться.
- У Вовки можно спросить, он, наверняка, знает, как туда добраться.
- У какого ещё Вовки?
- Вон он, сзади сидит.
Саня приподнялся с кресла и, обернувшись назад, заулыбался и кому-то
помахал рукой, ему в ответ тоже помахали и он снова опустился в кресло.
- Вовка сам из Парижа,- начал рассказывать Саня.- Ездил к брату в гости. Кстати,
тоже Вовкой зовут. А теперь вместе едут к нему в гости, в Париж.
- А ты откуда их знаешь?- допытывался Денис.
- На автовокзале перед отправлением познакомились,- рассказывал Саня.
- А чем он в Париже занимается?
- Не знаю. Я у него не спрашивал. На стройке работает, наверное. Он в Париже уже
давно. Пять лет. У него и жена там, и дочка.
- А брат?
- А брат в Лиссабоне живёт. Тоже уже давно.
Первая остановка была в Куимбре, старинном университетском городе
.
Денис с Саней сходили в туалет и заглянули в кафе, чтобы перекусить. Там они
встретили Вовку с братом. Вовка оказался очень словоохотливым и
разговорчивым. Пока они сидели в кафе, Вовка без умолку рассказывал о Париже, о
красивой парижской жизни и о парижских достопримечательностях.
- В Диснейленде, конечно, здорово,- говорил Вовка.- Там столько аттракционов, с
ума сойти можно. Целый город развлечений. И рестораны есть, и даже гостиницы.
Вход, правда, стоит туда недёшево.
- А ты в Диснейленде был?- поинтересовался Саня.
- Конечно, был. И не раз,- похвастался Вовка.
- А как туда добраться?- допытывался Саня.
- Только на метро. Минут сорок ехать. Диснейленд за городом находится. Да что
вам этот Диснейленд дался. В Париже и без него развлечений достаточно. Одних
ночных клубов и дискотек, хоть прудом пруди. А о Мулен-Руж что-нибудь
слышали?
Саня отрицательно покачал головой.
- Вот туда стоит сходить. В Мулен-Руж всё перемешано, и кабаре, и театр, и цирк.
Незабываемое зрелище. По Лувру можно ещё пошататься. Знаете сколько там
картин собрано? Около пятисот тысяч. И каждая несколько миллионов долларов
стоит. Там даже корона Людовика
XV есть. Она в королевском зале хранится
вместе с короной Наполеона. Вся в бриллиантах. А Джоконду под бронёй держат,
и фотографировать запрещают. Вообще, Париж – это уникальный город. Кого там
только нет. И белые, и чёрные, и бродяги, и воры, и миллионеры. А богема, так та
со всего света в Париж прёт: актёры, музыканты, художники, поэты. Словно мёдом
им Париж намазан. Они, в основном, на Монмартре, тусуются. Монмартр – это их
любимое место. Так что в Париже всякого сброда хватает.
- А наших там много?- спросил Денис.
- А где наших мало?- ответил вопросом на вопрос Вовка.- Париж большой, места
всем хватит. Кто работать не хочет, тот бухает и попрошайничает, нелегалы на
стройках вкалывают, беженцы воруют, а девочки на панели стоят. Вот так вот
Париж и живёт. Кстати, если захотите девочку, могу организовать. Выбор большой,
на любой цвет и вкус. Но мой вам совет, если надумаете, берите француженку,
француженки настоящие профессионалки.
- А ты откуда знаешь?- спросил Саня.
- Пробовал,- самодовольно ответил Вовка.
- А как же жена?
- Одно другому не мешает. Главное, никакую заразу не подцепить. Но у них с этим
строго. Сами СПИДа боятся. Так что насчёт этого можете не переживать.
- А ты чем зарабатываешь?- продолжал расспрашивать Саня.
- Я?- усмехнулся Вовка.- Ловкостью рук.
- Не понял?- неподдельно удивился Саня.- Ты воруешь?
Вовка с братом в ответ лишь расхохотались. Денису Вовка сразу не
понравился, но Сане он ничего не сказал.
Следующая остановка была на испанской границе. Автобус стоял недолго.
Водитель оформил путевые документы, и они поехали дальше, оставляя за спиной
Португалию. По гладкой, как стекло
, автоштраде, теряющейся в горах, автобус
поднимался всё выше и выше, и через час они уже были на горном перевале. От
высоты захватывало дух.
С перевала открывалась завораживающая панорама. Горы были совсем
рядом, огромные-преогромные, высокие-превысокие, сплошь покрытые чёрной
зеленью, подступающих снизу лесов, с голыми, словно ободранными,
каменистыми вершинами и гребнями. Кружа по серпантину, ныряя в освещённые
электричеством тоннели, автобус аккуратно начал спускаться вниз. Благоухающая
свежестью долина встретила их зеленью и прохладой.
К полудню они приехали в Вальядолид
, город испанских королей, город, в
котором четыреста лет назад жили Колумб и Сервантес. Автобус остановился
возле центральной площади Пласа Майор. Водитель объявил часовую стоянку.
- Пойдём с нами пивка попьём,- предложил Вовка Денису с Саней.- Я знаю здесь
одну приличную забегаловку.
- Не хочется что-то пива. Мы лучше по городу погуляем,- отказался Денис.
Вовка с братом направились в забегаловку, а Денис с Саней пошли
прогуливаться по городу. Пройдя пару кварталов, Саня сказал:
- А я бы всё-таки не отказался перекусить.
- И я тоже,- согласился с ним Денис
.
Они зашли в первое попавшееся кафе и заказали обед. Им подали рис со
свежими и тушёными овощами, варёную рыбу, сухое вино.
После Вальядолида автобус направился в Памплону
, столицу корриды и
матадоров. Горы теперь были далеко в стороне. Они сливались с сереющим
горизонтом и казались совсем крохотными и прозрачными. Вокруг простиралась
бескрайняя, как море, зелёная долина
.
В Памплону они приехали очень поздно.
Освещённые иллюминацией
городские улицы
были пусты и безлюдны
. После небольшой стоянки, особо не
задерживаясь,
они поехали дальше, направляясь к французской границе.
Убаюкиваемый равномерным покачиванием автобуса, Денис уснул и проснулся
только утром, когда они были уже во Франции и приближались к Парижу.
Париж их встретил утренним шумом и будничной суматохой. Автобус
остановился на Елисейских Полях, неподалёку от площади Звезды, посреди
которой торжественно возвышалась массивная пятидесятиметровая, украшенная
скульптурными рельефами и гравировками Триумфальная Арка.
- Вы теперь куда?- спросил Вовка у Сани с Денисом, когда те вышли из автобуса.-
Всё-таки в Диснейленд намылились?
- Нет, Вовка, нам сначала билеты надо купить на автобус до Амстердама,- ответил
Саня.- А где кассы, мы не знаем. Может, подскажешь.
- Пойдёмте, здесь рядом.
Кассы были в пяти минутах ходьбы. Чтобы купить билеты, пришлось
выстоять длинную очередь. Прежде чем попрощаться, Саня с Денисом попросили
Вовку рассказать, откуда отправляется их автобус. Оказалось, с того самого места,
куда они и приехали. Напоследок Саня расспросил Вовку, как добраться до улицы
Верон, куда ему нужно было отвезти передачу, после чего, слившись с толпой,
Вовка с братом исчезли в подземном переходе метрополитена. Денис не захотел
ехать с Саней.
- Я лучше здесь по центру погуляю,
- сказал он.
Их автобус отправлялся вечером
. Они договорились встретиться за час до
отправления возле Триумфальной Арки. Саня спустился в метро, а Денис неспеша
пошёл по Елисейским Полям в направлении
Лувра
. Миновав Круглую площадь и
Елисейский дворец, Денис вышел на площадь Согласия.
В центре площади стояла
двадцати трёхметровая Луксорская колонна, вся покрытая древнеегипетскими
иероглифами, привезённая в Париж из Египта в 18
32 году. По обе стороны
колонны было два фонтана со статуями древнегреческих мифологических
персонажей и ростральные колонны. А у самого въезда на Елисейские Поля стояли
знаменитые кони Марли.
За площадью Согласия был сад Тюильри. Пройдя через сад, Денис оказался
на дворцовой площади перед Лувром. В стеклянной пирамиде, расположенной
возле Лувра, находились кассы и вход в Лувр. Немного послонявшись возле Лувра,
заглянув в пирамиду, Денис пошёл дальше. Мимо площади Пирамид, на которой
установлена конная статуя Жанны Д’Арк, мимо Гревской площади, где когда-то
находилась гильотина и устраивались публичные казни, мимо площади Вогезов,
излюбленного места рыцарских турниров,
по улице Риволи он добрался до
набережной Сены. С набережной по мосту Нотр-Дам он попал на остров Ситэ.
Долгая прогулка утомила Дениса, и он присел на лавочку отдохнуть возле Собора
Парижской Богоматери.
До Эйфелевой башни он поехал на метро.
От моста Александра ІІІ по
Эспланаде инвалидов он проследовал на Марсово поле, над которым, упираясь в
землю четырьмя огромными металлическими пилонами, нависала невероятно
огромная Эйфелева башня. Денис проголодался и хотел есть. Он зашёл в кафе и
заказал себе кофе с бутербродами. День промелькнул незаметно. Пора было
возвращаться назад. По Йенскому мосту он перешёл на правый берег Сены и у
дворца Шайо-Трокадеро сел в метро.
Когда Денис приехал на площадь Звезды, Сани ещё не было
. Он
расположился на лавочке в сквере неподалёку от Триумфальной Арки и стал ждать
его. Непонятно откуда вдруг появились Вовка с братом. Они увидели Дениса, и
подошли к нему.
- Привет, Деня,- неподдельно обрадовался Вовка встрече.- А Сашку где ты потерял?
У Вовки
в руках была большая картонная коробка
.
- Скоро должен приехать,- без особого восторга ответил Денис.
- Тебя нам Сам Бог послал. Будь другом, постереги коробку. Нам тут в одно место
заглянуть надо. Не хочется с ней таскаться.
Коробка тут же оказалась в руках у Дениса
.
- Спасибо, Деня,- поблагодарил Вовка.- Жди нас здесь. Мы скоро будем.
Растворившись в потоке людей, они быстро скрылись из виду. А спустя
некоторое время, снова появились. На этот раз они бежали в расступающейся
толпе прохожих прямо к Денису. Следом за ними гналось несколько полицейских.
- Деня, беги,- истошно заорал Вовка.
Испугавшись, не выпуская коробки из рук, Денис вскочил с лавочки. Вовкин
брат сильно отставал. В тот момент, когда Вовка добежал до Дениса, один из
полицейских догнал его брата и сбил с ног. Не раздумывая, Вовка выхватил из-за
пазухи пистолет и выстрелил в полицейского. Полицейский рухнул на землю.
Выстрел эхом прокатился по Елисейским Полям.
На мгновение всё замерло и остановилось. В руках у полицейских
появились пистолеты и загрохотали выстрелы. Что-то с силой ударило Дениса в
грудь и опрокинуло навзничь. Смерть была мгновенной и безболезненной. Пуля
попала прямо в сердце. Денис даже не успел понять, что произошло. Последнее,
что он увидел – чистое голубое небо, бездонное как океан.
Когда Саня приехал на площадь Звезды, там ничего уже не было. Трупы
увезли в морг, преступников и вещественные доказательства – в полицейский
участок, кровь с асфальта смыли водой работники муниципальной службы.
До последней минуты Саня ожидал Дениса и уговаривал водителя автобуса
немного задержаться, надеясь, что Денис вот-вот появится. И даже, когда автобус
тронулся и поехал по улицам города, не теряя надежды, припав к окну, Саня жадно
всматривался в лица прохожих
. Но тщетно
.
Он сильно разнервничался и распереживался. Всю дорогу до Амстердама он
думал о Денисе и не мог успокоиться. Но встреча с братом и покупка автомобиля
незаметно отвлекли его от дурных мыслей
, и со временем он перестал даже
вспоминать о Денисе.
В тот день, когда застрелили Дениса, по всем французским телеканалам в
вечерних новостях сообщили об успешной спецоперации парижской полиции по
задержанию преступной группировки украинских эмигрантов, долгое время
занимавшихся вооружёнными грабежами и бандитизмом. По данному факту
Парижской префектурой было возбуждено уголовное дело, о чём консульство
Украины получило официальное уведомление.
О гибели своего сына тётя Маша узнала лишь спустя несколько месяцев. Всё,
что ей сообщили о Денисе, не укладывалось в голове. Она не поверила. Слишком
хорошо она знала своего любимого мальчика, чтобы поверить в это. Она не смогла
справиться с горем и пережить смерть единственного сына. Спустя год она умерла.
Её похоронили на лучанском кладбище, неподалёку от могилы Николая Чехова. |
|
Марат Шериф
Мой друг не вернулся с войны…
* * *
Мой друг не вернулся с войны.
Мы пьём с ним вторую бутылку.
И руки его сведены
к привычному к каске затылку.
Он в зоне видал фронтовой
те госпиталя полевые,
где запах – понятно, какой,
и крики – понятно, какие.
Рассказам скончания нет:
я слушаю раз уже пятый,
как спас его бронежилет
и как хоронили комбата.
И я ненавижу войну.
И невыносимо – Бог видит –
глядеть на его мне жену:
она-то уж как ненавидит…
Мой друг не расстался с войной,
хоть вырвался чудом из боя.
Война ведь не разовый бой,
а долгое горе большое.
Он влип до конца своих дней,
при всей своей воинской чести.
Ведь с ношей такой тяжелей,
чем с грузами «триста» и «двести»…
Мой друг не дурак и не трус –
он точно такой же, как все мы.
Он носит в себе этот груз
и лезет ночами на стены.
Война ведь не разовый бой,
где ночь продержаться и день бы.
Война остаётся с тобой,
пока не устроишь ей дембель.
… Я верю, что взорванный мост
когда-нибудь будет отстроен;
отпустит и нервы и мозг,
и станет строителем воин;
что дни у войны сочтены!
Но, вспышками адского круга,
мне снится, что я не вернулся с войны
и снова воюю
за друга.
ЛЮБИТЬ УКРАИНУ
Любить Украину – рискованный труд,
и я тут сомнений не мину.
Когда говорят, что дела-то не «гут»,
что этой земле и позор
, и капут –
попробуй любить Украину
та мову її солов’їну
!
Нетрудно любить за порядок и хлеб:
ведь здорово – хлебное поле.
Но есть лишь один государственный герб,
где слово записано: ВОЛЯ.
А воля – она не разгул в кабаке,
не прихоть разнузданных братий,
а сила удерживать знамя в руке
под градом и пуль
, и проклятий.
И мне говорит кой-какое чутьё,
что стоит любить Украину.
И стойкость её, и свободу её,
и славу её, и героев её,
та мову її солов’їну
.
* * *
На Севастополь падал снег,
на корабли и на дома.
У снега был короткий век –
ведь это южная зима.
А он не слышал про прогноз:
накрыл бульвара парапет
и пристань Графскую занёс
по адмиральский эполет.
Неузнаваемый почти,
как будто белый флаг ничей,
военный флот белел в ночи
белей, чем яхты богачей.
На Севастополь падал снег,
и этот мир казался сном,
в котором только белый брег
и море Чёрное кругом.
Огней не видно, звуков нет
:
во тьме лишь плески о причал.
А снег ложился
, словно свет
,
и Севастополь освещал.
Какое чудо – раз на век;
какой циклон сошёл с ума?
На Севастополь падал снег,
на корабли и на дома…
СЕВАСТОПОЛЬСКИЙ РОМАН
Срываешься — мысли и чувства как ветер;
приедешь — внезапно, нежданно.
В весенней ночи севастопольской светят
каштаны, каштаны, каштаны.
И дышишь и чувствуешь словно впервые,
— так мир открываем легко мы —
и спутницы руки такие родные,
хотя мы почти не знакомы.
А море, что помнит все прошлые войны,
особо — последнюю, злую,
всё так же вздохнёт широко и спокойно,
когда я тебя поцелую.
И дышит, и слышит, и памятью бредит;
и тельца молочные чаек,
и пьяную пару, и крейсер на рейде
качает, качает, качает...
ДИНАРА
М-м-м-м-м, Динара!
Имя как звон монет,
брошенных за тебя.
Грешное, черноглазое
золото Азии…
Деньги
со звоном и хохотом
летят назад!
ТУРКЕСТАНСКОЕ ЛЕТО
Сколько ни скажи
«халва
» –
во рту слаще не станет.
(Пословица)
О тебе шумит халва-молва:
ничего нет слаще твоих губ.
Похвала – такая же халва:
сколько ни скажи, а всё не люб.
Ты как мёд!.. А вот глаза как лёд:
горло отнимается само.
Ты глядишь,
– так затыкают рот…
–
я давлюсь, как мёрзлым эскимо.
Налитые яблоки груди;
про другое и не говорю.
Истекает лето. Впереди –
на зиму засушенный урюк.
Ломтик дыни сахарной в руке,
как твоя улыбка, белозуб.
Глажу персик – словно по щеке…
– Ничего нет слаще твоих губ!
(Кто поверил, ходит в дураках)
Райский сад, которому не рад.
Сласти-страсти. Имя на губах.
Самый горький в мире шоколад…
ДАЛЕКО ЛИ ДО ВОДЫ
(Разговор в пустыне)
Четыре горизонта на восток –
сухое дерево.
Потом ещё четыре –
два дерева. С колодцем.
Чуть в сторонке – змеиное гнездо
(оно не в счёт,
но лучше знать).
Ещё, конечно, можешь
к реке – она пока не пересохла…
Нет, слушай, до реки ты не дойдёшь:
пятнадцать горизонтов!
МВД
Знаете, я бы очень хотел,
чтобы сокращение МВД
расшифровывалось по-другому:
не Министерство внутренних дел,
а – Мир Вашему Дому.
Это может показаться странным,
поэтому я тут замечу мельком,
что во многих азиатских странах
это выражение звучит так:
– Салам алейкум!
Представляете, останавливает меня
милицейский наряд:
– Салам алейкум, дорогой Марат!
По-нашему, по-простому:
Мир Вашему Дому.
|
|
Марія
Старожицька
Вірші
Анастасії Старожицькій
Дівчина-Та-Що-Ставить-Питання
Хоче дізнатися достеменно,
Чи убезпечить її кохання
Перерахованих поіменно.
Це виглядає наче молитва --
Дівчина-Та-Що-Ставить-Питання
Просто щоночі отам, де битва,
Ревно очікує до світання…
Чаю? Ні, дякую, краще іншим.
Маску від газу ? Та в мене хустка…
Тихо шепоче, здається, вірші,
Доки вогонь випалює пустку.
Дівчина-Та-Що-Ставить-Питання
Згадує кожного з барикади -
Діда-в-Якого-Смішні-Вітання,
Хлопця-Який-Складає-Балади.
Постріли, вибухи, скалок зливи,
Адреналін в бойовім азарті…
Може, тому, що вона на варті,
Всі і залишаться невразливі?
Дівчина-Та-Що-Ставить-Питання
Певної відповіді не має,
Тільки кохає, люто кохає
Кожного-кожного… як востаннє.
4 лютого 2014 року
* * *
Під бруківкою взимку ховалась зелена трава…
Вибивали каміння, а там — ось така дивовижа,
Як її не давило, таки залишилась жива
,
Недоторканно-ніжна, яскрава, смарагдово-свіжа.
І тепер, у лютневий мороз, люди мають весну,
Зазирають у неї, пірнають углиб, аж до літа,
Де на тихому плаї тонесенько грає трембіта,
І лишилося тільки збудити країну від сну.
А до того — пекельно палають у діжках дрова,
В охорони Майдану дивитися в очі вказівка,
Бо в очах у своїх — ця зимова зелена трава,
А навколо — з червоними цятками крові бруківка.
8 лютого 2014 року
***
Дівчина довго збирала гусяче пір`я,
Видирала з подушки, бо як же ночами спати,
Коли весь час вже прямо тут, на подвір`ї,
Попід будинком залпами б`ють гармати.
Це ось така акустика у столиці:
Вибухи, постріли — краще чути чимдалі.
Ось так пір`їна — довга, немов з орлиці,
Стихло, здається? Ні, ще гупає далі.
Потім, коли зібрала його багато,
Білі-пухнасті крила собі зробила —
І полетіла, тільки би не чекати,
І понад боєм високо пролетіла.
Той, хто помітив, вирішив — янгол з неба,
В місиві чорнім його охоронець білий,
І у двобої вистояв так, як треба,
І вже під ранок вийшов із пекла цілий.
Дівчина плаче — ну і бруднющі крила,
Палену гуму чисто не відіпрати…
…На батареї сушиться янгол білий,
В ніч доведеться янголу вилітати.
10 лютого 2014 року
Сашку Капіносу та Оленці Котляр
Він з Небесної сотні, його поховали, відплакали,
А вона залишилася, так і не ставши дружиною…
Перехожі не бачать, як за самов`язаним шарфиком
Її серце оголене б`ється малою пташиною.
Куля в нього поцілила, влучно, безжально і з натяком —
Мрія буде безсилою проти заліза і пороху,
Вмілий снайпер завжди вибирає мішенню романтика,
Обираючи жертву своєму безжальному Молоху.
Хлопців четверо, ще і найменша, татусева донька,
Цим же пострілом вбиті одразу усі їхні діти.
І розтрощено хатку у горах з вишневим садочком,
Шолом кольором був захисний, та не зміг захистити.
А вона все розшукує свідків страшної історії —
Той, з ким поруч він впав, сам загинув наступної ночі.
Хоч би фото чи відео — можна знайти траєкторії,
Та обчислити снайпера, глянути нелюду в очі.
Не пробачить ніколи ця дівчинка того, що втратила,
Буде жити за двох, за сімох, і любити, і битися…
Він з Небесної сотні, його поховали, відплакали,
А вона залишилася зранку на небо дивитися.
5 березня 2014 року
* * *
Це мені болить твоя голова,
Бо у ній сьогодні наші світи,
Ті, де чорний дощ і біла трава,
Де і я не я, де і ти — не ти.
Там також у небі гуркоче грім,
Та ніхто не рахує його калібр,
Там якщо чужі і заходять в дім,
То несуть із собою гарячий хліб.
Він, як знаєш, є всьому голова,
А твоя голова у мене болить,
Я вбиваю в неї гострі слова,
Щоб цей біль убити хоча б на мить.
Буде легше, злива аби пройшла,
Разом з нею — неміч, ніч та війна,
А до того — сіра в'язка імла,
Що ніколи не приходить одна.
10 липня 2014 року
* * *
Сонце сьогодні заходить із кров`ю —
мабуть, усюди таке червоне безхмарне небо,
і в нас, і в антиподів — в Австралії,
куди не долетіли відомі фахівці зі СНІДу,
синдрому набутого імунодефіциту,
рештки їхніх тіл збирають аборигени Торезу.
чорне і червоне — вугілля і кров,
можна сорочку вишити,
можна візитку Яроша.
Мій абонент поза зоною досяжності,
вже кілька годин поза зоною досяжності,
у зоні антитерористичної операції.
його рота натрапила на снайпера
два двохсотих, шість — трьохсотих,
один із вбитих так і лишився
там, де спочатку — трава, потім — земля,
далі — вугілля,
а ще глибше — вже антиподи —
не зуміли витягти під кулями.
Відтак вороги замінують тіло,
аби мертвий вбивав своїх побратимів,
та мій абонент не зможе ніяк заснути
із порожнім спальником поруч,
і повернеться удосвіта,
згадуючи досвід сапера.
І все буде добре,
все буде добре,
бо всі вже маємо набутий імунітет до смерті.
8 липня 2014 року
***
«Добрий вечір, мамо, як ваші спра…»
Я далі не чую – там вибухає «Град».
Це дуже голосно.
Дуже, дуже голосно.
Так голосно, що навіть немає з чим порівняти.
І я кричу, страшно кричу «Ховайся!!!»
А у відповідь, поміж градинками, жартома:
«Мамо, як ви нервуєте, то не буду дзвонити».
Відтак спокійно кажу, аби вдів свій шолом.
А ще заткнув у вуха патронні гільзи -
Калібр 5, 45 для цього найкращий.
І дізнаюся, що так вже п`яту годину.
Рідна мати зранку телефонує,
Він ніяк не може їй відповісти,
Бо для неї - в столиці на будівництві.
Там, звичайно, тихіше, ніж зараз в нього.
Так влаштувався зручно – в одного сина дві мами.
А в мене лише дві доньки.
І я питаю у себе,
Якби він справді мій рідний,
Чи ще б гучніше кричала,
Чи падала б на порозі, хапала його за ноги,
Аби не йшов добровольцем гвардійського батальйону,
Не вчився влучно вбивати, не міг…
Ой, ні, ще наврочу.
І відповіді не маю.
Ні, маю, таки кричала б.
Але мовчазно, мов риба.
У сина мого дві мами,
Обидві зараз далеко.
Десь поруч третя, ворожа.
Вона, сказали сусіди,
Втекла, коли сина вбили,
Снайпера-сепаратиста.
Мій був у їхній квартирі,
Забрав два гранатомети,
Приціл і купу патронів.
А далі побачив рибок,
Вони роззявляли рота.
Кажуть, риби дуже погано чують.
Мабуть, навіть досі не чули «Граду».
Золоті такі, акваріумні.
З тих, що здійснюють три бажання.
Він не загадав.
Нагодував.
Змінив їм воду.
Бо вода має бути чистою.
Дуже чистою.
Дуже, дуже чистою.
Прозорою.
Як все наше нинішнє життя.
Квартиру опломбував, звичайно.
Тепер питає, чи вистачить рибкам корму,
Доки війна скінчиться.
Чи доки мама прийде.
8 серпня 2014 року
***
Позивний – Літак.
Тому що Антонов.
Сьогодні збили.
Двічі вже друзі хотіли забрати тіло –
Вогонь стіною.
Ворожа засада.
Підуть утретє.
А ще вчора він жартував,
Аби в добровольців,
Хто йшов на війну з Майдану,
Лікарі брали сперму
І зберігали
Для дружин, коханих
І тих незнайомих дівчат,
Хто потім заплаче,
Побачивши в чорній рамці його обличчя,
І скаже: «Ну чому, чому гинуть найкращі?».
А так би всі вони мали можливість
Народити хлопчика
А ще краще – дівчинку
Двох, трьох дівчинок
З такою ж посмішкою, як у нього.
Дивовижною, справді, посмішкою.
Який несмішний цей його жарт.
Який болючий.
Навіть обличчя кривиться,
Наче вкусила кислого.
Ще не сезон антонівки.
А хлопчаки збивають.
Падають, падають яблука.
Повертаються в землю.
Нехай росте!
10 серпня 2014 року
Лавру, бійцю батальйону «Донбас»
***
Коли приходить перепочинок,
бійці розміщуються у школах.
заходять в класи, зсувають парти,
вкладають спальники біля дошки,
на стіл до вчителя - кулемети,
радіють "Фізиці" восьмого класу,
неначе зустріли давнього друга.
а потім морщать суворо лоба,
бо якось надто важка задача.
І де ж відмінниця, що підкаже –
неподалік сидить у підвалі
без світла, їжі та телефону,
чи гарячково збирає гроші
на пластикову протезну руку
тому, хто в класі дражнив та бився,
а зараз також побився в битві.
А, може, просто сидить на кухні
і раз у раз набирає номер
того абонента, що вже небесний,
але про це не повідомляють,
бо арифметику наша влада
вивчала досі лише на двійку.
Так, хто черговий? а хто відсутній?
чи є поважна тому причина,
що поруч стало порожнє місце?!
Це в них такі університети,
така це школа життя та смерті,
таке розуміння крихкості щастя,
що у підручнику і не знайдеш.
А той, хто повернеться, не відмінник,
а просто відмінним від всіх лишиться,
бо так багато в житті побачив,
що не продряпати і на парті.
13 серпня 2014 року
Ельфу, бійцю батальйону «Донбас»
Ти встиг сказати - відвоював своє.
Поранений в ноги, десятки осколків,
Знеболили.
Далі знову немає зв'язку.
Немає, немає, немає, немає зв'язку.
А він - є.
Є зв'язок з усім, що робила я все життя.
І чого не робила.
Відкладала на потім, нехтувала, відверталася.
Вважала, що якось воно та буде, аби не війна.
А воно - війна.
Я тут поруч від твого бою.
По прямій їзди - півгодини.
Але це довоєнна карта.
А тепер ти став недосяжний.
Блокпости на всіх перехрестях.
Тому подорожую.
Слов'янськ, Семенівка, Ніколаєвка.
Тут вночі стогнуть поранені будинки.
І мовчать вбиті.
Та на їхніх подвір'ях вже грають діти.
І не у війну.
А більше я ще не скажу нічого.
Бо ні, я не телебачення.
Повірте, не телебачення.
Вже назавжди - не телебачення.
І в мене навіть немає зв'язку,
А він - є.
22 серпня 2014 року
***
Цієї ночі сиджу на підвіконні,
Очі ріжуть вогники криваво-червоні,
Це на тобі кров розстріляних батальйонів –
Телевежа сирецька, башта моя Вавілонська.
Той, хто вийшов із пекла, тримає зброю в долонях,
Йде повз соняхи, їх навколо мільйони,
І між ними спокійно, а далі куди – невідомо,
Бо червоні озера під Червоносільським і чорне сонце.
Голови соняхів нині схилилися долі
Під вагою думок у чорній міцній шкаралупі.
Надто довго, фатально довго були слухняними сонцю,
Повертали тільки за ним, корилися долі.
Ти правий, вороги, з`ясувалося, всюди,
Ті, що просто всередині, розбивають на друзки груди,
Ті, що слухають, чи ніхто жалітись не буде,
Тримають радари на горизонті.
Я виводжу тебе із цього згубного місця
По доріжці світлій в річці від місяця,
По словах ясновидиці,
Пунктиру на карті,
Зіроньці з неба.
Ти не зможеш більше тут загубитися -
Не треба.
31 серпня 2014 року
***
Ніс автомат без ременю,
притиснувши до грудей,
неначе первістка
.
вдихав його запах
розпеченого металу і тижневого бою.
йшов без дороги,
аби не в полон і не в небо.
їв насіння із сухих соняхів, набивав рота,
не міг проковтнути.
бо пив тільки раз і з калюжі.
І так три доби
йти, ховаючись,
ночувати на териконах,
пробиратися
по рядках вірша,
шукаючи рими,
а їх немає.
є тільки диво,
про нього – потім.
а зброю виніс
віддав новачку.
тому, у кого ще світлий погляд,
бо він не бачив,
як спопеліла пожежна машина,
на якій побратими з розвідроти «Донбасу»
виїжджали з Іловайська по зеленому червоному чорному коридору.
подробиці потім,
коли вийде останній,
а він ще йде.
вже вручено всі ордени ,
а він ще йде.
відіспалися по домівках ті, хто вийшов,
а він ще йде.
відрізано в поранених, що надто довго чекали,
і руки, і ноги,
а він ще йде.
оголошено перемир`я, знехтувано перемир`ям,
а він ще йде.
на алеях героїв ховають загиблих
а він ще йде.
у комбата нові грандіозні плани
і вони не враховують того, хто ще йде,
а він ще йде.
і я знову чекаю до ранку.
7 вересня 2014 року
***
Так, він вийшов із пекла. І залишився цілим.
Сім разів біля смерті, а вона оминула.
Є і руки, і ноги, навіть трішки натхнення,
Щоб таки посміхатись тим, до кого виходив.
Йшов, і йшов, і прийшов, і прийшла порожнеча.
Величезна і чорна, як колодязь чи прірва
.
В ній знівечене тіло найріднішого друга,
Ще не знайдене досі, не привезене рідним.
А у снах знову вихід із котла в Іловайську,
І щоночі не можуть побратими почути,
Що не треба їм лізти на пожежну машину,
Бо в прицілі у танка, і за мить буде постріл,
Він кричить, дуже гучно, а вони всі сміються
І не чують, не чують…
Можна в цю порожнечу виливати горілку,
Звісно, дуже багато, і на ранок ще гірше.
Можна очі відвести від ровесників в місті,
Що сміються, співають, ходять в клуби та бари,
Та цей хлопець білявий як же схожий на того,
Від якого знайшли і ховали лиш лікоть…
…Ця війна не скінчиться. Ця війна буде довго.
Ми воюємо більше із самими собою,
Щоб собі відповісти, що ж потрібно країні –
Щоб за неї померти? Щоб за неї убити?
Щоб обрати комбата до Верховної ради?..
…Все, що нас не вбиває, то нарощує силу,
Силу довго чекати, доки виростуть діти
І спитають, навіщо вбито батька чи діда?..
…Ті, хто вийшов із пекла, знайдуть, як відповісти.
24 вересня 2014 року
Зорану землю засіяли рясно кулі
Чи то пройшли крізь тіло, чи – оминули,
Таке металеве, добірне насіння зброї,
Мабуть, із кров`ю таки проростає швидше,
Глибоко встромлені зерна мороз не знищить,
З них навесні проб`ються стрункі дротини
Та набубнявіють пуп`янки гострих квітів,
Далі запилиться порохом дивне поле
І кулемети зав'яжуться, і гранати,
Лише сапати треба їх обережно –
Надто земля чутлива — тому родюча.
Кращий букет не вигадати коханій,
Тільки зрізати важко залізні стебла,
Буде врожай стояти такий блискучий,
Сповнений кулями саме того калібру
—
Просто збирай ці сємки та гучно лузай…
...А восени заіржавіє під дощами,
Як вже ніхто збирати його не прийде
28 листопада 2014 року
"Якби я був справжнім поетом, я б зумів запобігти війні", -
запис, зроблений невідомим напередодні Другої світової,
процитований Еліасом Канетті
у промові "Професія поета",
виголошеній у 1976 р. в Мюнхені
***
Шукаю ознаки того, що кінець війні
У погляді дівчинки, якій тільки десять днів,
Але вона ще все пам`ятає. А далі буде,
Бо надто уперто шукає мамині груди,
Ховає погляд, в якому знання про світ,
І те, чи буде скоро якийсь просвіт.
Відтак шукаю, чи буде війні кінець
У погляді хлопця, якого минув свинець,
Але він усіх пам`ята, хто на полі бою
Землю жорстку востаннє зорав собою,
Відводить погляд, бо там зневіра в богів
І те, що він не вибачить ворогів.
Тому шукаю, що прийде кінець війні
Просто всередині, глибоко, тут, в мені,
Знаходжу, що попри біль я таки жива,
І маю спокій, що може творить дива,
І маю те, що спинить цю круговерть
В якій, прикрившись війною, гуляє смерть.
4 січня 2014 року
***
Війна — відображення миру в кривому дзеркалі.
Якщо дивитися довго — спочатку смішно,
Потім — боляче, а далі – дивно і страшно,
Довго і гучно страшно, і все страшніше,
Бо вже ніколи нікуди війна не щезне.
А від кожного пострілу із гармати
Тільки більше та більше дзеркальних друзок,
І ці сотні тисяч дрібних уламків
Потрапляють в серця тих, хто там воює,
З непомітним наче похолодінням.
І бійці лишаються далі жити,
Викладати кригою слово «вічність»,
А вночі, прокидаючись у нестямі,
Оглядаються, де ж ти, названа сестро,
Чи несеш своє рятівне кохання?
17 березня 2015 року
***
Він снайпер, йому шістнадцять, воює рік,
Говорить тихо, чується, наче крик.
Змінив батальйон, локацію, позивний —
Був "Чистий", став — так вирішив сам — "Брудний".
То як відчайдушно волати у майбуття,
Що ж це за життя, коли воює дитя?!
І де ж та школа, його батьки, профспілки,
Коли приклад до ще неголеної щоки?!.
Батько помер, колись він пройшов Афган,
Сину казав не вірити ворогам,
Відвів за руку в секцію зі стрільби,
Сказав: це тобі знадобиться для боротьби.
І — досить. Справді, зараз зовсім не хочу
Писати, що в хлопця холодні дорослі очі
І він їх відводить, коли говорить про бій,
З якого не вийшов друг його фронтовий,
Це правда, але пласкі затерті слова
Такі ж дурні, як питання "Чи ти вбивав?"
Тож ми мовчимо, цукерки їмо, а з рації
Хтось знову кричить, що трасери — а що це, трасери?
23 квітня 2015 року
***
З фамільних реліквій від діда-прадіда,
Хоча таки по жіночій лінії,
Була тільки скринька, вся повна ґудзиків,
Де найстаріші з двоглавим орликом,
А далі вже із мідною зіркою,
Важкі, із якорем – мабуть, з кітеля,
Дрібні перламутрові, черепахові,
За кожним – ціла собі історія,
Як хтось зривав, ну а хтось – розстібував,
З оцим на платті зустріла милого,
А той пришила йому відірваний…
І всі вони, із кості та пластику,
Усіх кольорів, бо й життя – веселкою,
Розсипались у візерунку дивному,
Коли в будинок міна улучила.
Ох, як чекали вони потрібності,
Бажали знову бути пришитими,
Кріпити те, що має з`єднатися,
Але у них, як в мішенях, дірочки,
А землю ріжуть кравецькі ножиці
І колють - шиють страшними голками,
І сіють в землю дідівські ґудзики
З усіх мундирів, так і не зношених…
21 травня 2015 року
***
Це не Війна.
Не слово жіночого роду.
Це - Вій.
Завітав із підземного світу
І йому підіймають залізні повіки.
Мій Вій. Твій Вій.
Вій – він у кожного свій.
Ні, нізащо, ніколи, не хочу,
Не можна дивитися Вію у вічі.
Бо загинеш тут,
Як Хома Брут.
Позивний Брут.
Брут, із якого бату?!
Він Брут, і я - Брут.
І ти, Брут?!
Всі – тут.
Брути.
Брати.
Побратими.
Чуєш, брате, співає півень.
Вій щезає.
20 травня 2016 року
***
Під лежачий камінь вода тече,
І пір`їна ранить, і лід пече,
І трава червоним горить вогнем,
І вночі так видно, як днем
Отже, там, де поле спеклось в граніт,
Іловайський сонях повзе в зеніт
І до нього збираються в цій порі
Всі, хто досі тут, нагорі
Обіймаються, палять – аж хмара йде,
Труть про те, хто і як, і де,
Що злетять із соняха по війні
На пелюстках писані позивні…
29 серпня 2016 року
|
|
Едвард Валевандер
Лауреати польської премії імені Юзефа Лободовського
Видатний польський поет, друг України і невтомний перекладач української
літератури Юзеф Лободовський (1909–1988) став патроном
нагороди, яка
присуджується перекладачам із країн Центральної та Східної Європи і
популяризаторам ідеї
єднання народів
.
Вже в 30-х роках минулого століття Юзеф Лободовський сміливо
й
пристрасно пропагував польсько-українську співпрацю
. Публікаціями молодого
автора зацікавився волинський воєвода Генріх Юзевський, який
запросив
енергійного публіциста до Луцька і доручив
йому редакцію тижневика
«Волинь
».
Редакторська
робота Лободовського була спрямованою на
пом’якшення польсько-
українських конфліктів на Волині
. Після війни, в еміграції Лободовський-перекладач
цікавився творчістю
тих авторів,
чиє слово допомагало у боротьбі за свободу
Вітчизни. Митець апелював до осередків української еміграції, наголошуючи на
важливості поширення забороненої в Україні літератури і публіцистики.
У
перекладацькому доробку
співця польсько-українського єднання
– поетичні
, прозові
твори, літературна критика, науково- публіцистичні статті, що охоплюють широкий
історичний діапазон – від епохи Київської Русі до
сучасності
.
Люблінський відділ Товариства польських письменників
, за підтримки
фондів «Willa Polonia» та «Dla Pokole
ń» (Люблін)
, згідно із положенням
, визначив
лауреатів премії
імені
Юзефа Лободовського за 201
6 рік
.
До складу журі Премії
ввійшли
: голова журі – ксьондз, професор, доктор
філософії Едвард Валевандер
; члени журі: доктор наук Яніна
Щешняк
, професор
, доктор наук Чеслав Міхаловський
, професор, доктор наук Ян Гурба
, кандидат наук
Ян Сенк, секретар журі – Станіслав Журек
.
Журі назвало лауреатів премії
імені Юзефа Лободовского
за 2016 рік.
У номінації
«Письменники з країн Східної Європи, книжки яких перекладено
польською мовою
»,
лауреатами стали
:
Іван Яцканин
(
Словаччина
)
– за книжку
«Dobry już byłem» (переклад Івони
Василевської, Польща
);
Д-р Тетяна Дзюба, Сергій Дзюба (Україна) – за книжку «Rozmowa
mężczyzny i kobiety
» («Розмова чоловіка і жінки»; перекладачі: Роксана Кжемінська –
Великобританія, Анна Тилютка та Маріанна Хлопек-Лабо – Польща
).
У номінації
«Популяризатор ідеї співпраці понад кордонами – у сферах
політики, літератури, науки і мистецтва з країн Центральної та Східної Європи
»
премією імені Юзефа Лободовського відзначені
:
Павло Гриценко
– професор-лінгвіст, видатний
вчений, директор Інституту
української мови Національної академії наук України
;
Збігнєв Хшановський – художній керівник, режисер-постановник, актор
Польського Народного театру у Львові, промоутер прикордонного співробітництва
в галузі культури.
Журі відправило вітальні листи до видавництв та перекладача книжки творів
Юзефа Лободовського «Проти привидів минулого» (українською переклав Андрій
Павлишин; – «Test» (Люблін) та «Астролябія» (Львів, 2016).
Вручення нагород відбудеться 10 жовтня 2016 року у Львові о
19 годині – під
час вечірньої гала-вистави Польського Народного театру
(м. Львів, вул. Коперника, 42).
|
|
Віктор ВАСИЛЬЧУК
КАЗКИ ВІД ДЯДІ ВІТІ
КАЗКА ПРО СТВОРЕННЯ СВІТУ
Здоровеньким будь, мій любий маленький читачику
!
Перш ніж розповісти тобі чимало гарних казок про дерева й квіти, котиків, собак та
їжаків, я розкажу про те, як сотворився цей Світ, бо спочатку народилася наша
Земля, а потім уже
– все живе на ній. Є дуже багато історій, легенд на цю тему, але
моя казка, впевнений, сподобається найбільше
.
Так от… колись давним-давно не було ще звичного Світу з деревами, квітами й
травою, а були тільки безмежний Океан і непроглядна Пітьма, яка прос
-тяглася аж
до Неба. По ньому на своїй вогняній колісниці літав всемогутній Рід.
Одного разу його колісниця ненароком зачепилася за край величезної хмари і Небо
враз спалахнуло блискавками. Сипонули гарячі іскри на всі боки. Від
-так найбільша
з них стала сонцем Святовитом, менша – місяцем Дугою, а зовсім дрібні
перетворилися на Зорі
.
Погрівся Рід у променях Сонця, помилувався сріблястою Дугою, глянув на Зорі та й
задумався. Чогось не вистачало йому. І тоді він
, спустившись на по
-верхню Океану,
створив велетенську Рибу-кит. Випливла на поверхню Океа
-ну Риба-кит
, глянула
на Небо
, і від подиву у неї замість могутнього струме
-ню води на спині виросло
справжнє дерево. Не сподобалося це чомусь Роду
, і він перетворив
кита в острів
Вирій, а те дерево, що було на його спині стало Дубом – деревом життя. Невдовзі
під животворними променями Святовита воно заходилось плодоносити. Заріс той
острів зеленою травою, квітами й деревами. А між ними завелися різні комахи й
метелики, жучки й павучки, а пізніше – плазуни, тваринки і птахи. Так і з
`явилася
праматінка-Природа.
…Глянув на все це зверху всемогутній Рід і знову засумував. Помчав на своїй
колісниці до матері всього живого Лади і розказав їй про свою журбу. А та порадила
заселити Вирій первісними людьми. Так і сотворилася Земля. Проте не зовсім легко
жилося первісним людям на ній. Їх переслідували голод і холод, різні хвороби, а ще
підстерігали величезні дикі звірі. А вони – слабкі й незахищені у величезній
незвіданій Природі ніяк не могли зрозу
-міти
: звідки сонце і зірки; чому місяць
світить, а не гріє; чому райдуга кольо
-рова, а з неба блискавки шугають; де взялися
звірі і птахи. Позаяк первісні люди взялися складати різні історії, легенди і казки.
Деякі з них я вирішив переповісти тобі, любий читачу. Тож вмощуйся зручніш і
скоріш перегортай наступну сторінку…
КАЗКА ПРО ДЕНЬ
Далеко-далеко, у Великому Лісі, серед високих запашних трав, духмяних квітів, у
затишній хатинці жили чорна-пречорна кішка Нічка і білосніжний песик Ранок.
Вони не любили самотності, а тому завжди були разом. Зазвичай, гуляли між
могутніх дерев. Ганяли наввипередки за кольоровими метеликами. Вовтузи
-лися в
траві, між квітами. І так могло тривати досить довго. Адже у Великому Лісі на той
час господарював дядечко День.
Коли друзям все ж набридало без упину бавитися, вони ходили в гості до їжачка
Літечка.
Провідували лисичку Осінь. Заходили до ведмедиці Зими. І вже під кінець
збиралися всі гуртом у синички Весни. Пили чай з малиновим варенням і різними
смаколиками
.
Бувало, до Великого Лісу навідувалися Дощ, Хурделиця чи Спека. Тоді Ніч
-ка і
Ранок, згорнувшись клубочками, спали у своїй затишній хатинці, пок
-лавши голівки
одне на одного. Їм снилися веселкові солодкі сни.
Одного разу, коли з Великого Лісу пішли і Дощ, і Спека, і навіть Хурделиця десь
зникла, киця і песик раптово прокинулися без настрою і розбіглися в різні боки.
– Що це ти?!.
– запитала сердито Нічка.
– Я... нічого,
– здивувався Ранок, виписуючи своїм білосніжним хвостом у повітрі
«вісімки».
– Як нічого? – ще більше обурилася киця.
– Навіщо ти у мене мишку забрав?
– Кажу тобі, що нічого твого я не брав,
– спокійно відповів песик.
– От уже... Віддай!..
Наступної миті Нічка вчепилася пухнастими лапками з гострими кігтями в песика.
Борсаючись, вони покотилися в траву. Вовтузилися там, аж поки їх не розняв
дядечко День. Розійшлися вони після тієї бійки врізнобіч.
І вже не спали звичними
клубочками у своїй хатині. Ранок засинав під кріслом, а Нічка
– на кріслі.
З того часу у Великому Лісі трапилася дивина: коли прокидалася кішка Ніч
-ка,
кудись раптово зникав дядечко День. А все довкола поглинала пітьма. Коли ж
просипався песик, на галявині Великого Лісу з'являвся дядечко День. Вмитий,
причепурений. Ранок завжди виходив йому назустріч, радо виляючи хвостом
.
От така дивна історія. А ти
, мій друже, не сваришся, не б
`єшся зі своїми дру
-зями?
Не повторюй, будь ласка, поведінку Нічки та Ранку, адже з вірним другом значно
веселіше зустрічати День.
ЗВІДКИ У ЇЖАЧКА ГОЛКИ
Колись давно на Зеленій Галявинці під кучерявим Дубком жив сіренький Їжачок.
Кирпатий, з чорними намистинками очей і геть без голочок, що ми звикли бачити
на ньому сьогодні. На той час ними пишалася тільки завжди зелена Ялинка. Вона
дуже вихвалялася своїм
вбранням і нікого не підпускала до себе
– боляче кололася.
Іноді навіть кепкувала над Їжачком, який
сум-лінно працював з ранку й до пізнього
вечора, збираючи гриби, ягоди, го
-рішки.
– От мені нічого не потрібно! – гордовито промовляла Ялинка
. – І ніхто мені не
потрібен! Бо я найкрасивіша на цій Галявині...
Пихата красуня якось навіть Ворона, який полюбляв відпочивати на одній з її гілок,
відігнала від себе.
А Ворон узяв та й перебрався на Дубок, під яким жив Їжачок. Вони неза
-баром
подружилися. Ворон навіть допомагав переносити сіренькому другу до його
схованки лісові скарби. Згодом
й геть забули про гордовиту Ялин
-ку.Одного разу на
Галявинку з Чорного болота увірвався розбишака Бобер. На своєму шляху злюка
уздрів Ялинку.
Гострими-прегострими зубами почав пиляти ніжний стовбур
красуні. Це побачив Ворон і мерщій полетів до Їжач
-ка:
– Швидше, сіренький, біжи на допомогу Ялинці! Там розбишакує злий Бобер! А я
тим часом ще когось покличу!..
Забув ураз Їжачок про Ялинчині глузування. Чимдуж помчав на поміч. А за ним –
Ворон, кличучи інших мешканців лісу на підмогу. Та чомусь ніхто не поспішав
озиватися…
Тоді друзі самотужки заходилися боронити зелену красуню. Проте у них
нічого не
виходило – не боявся Бобер зі старшенно гострими зубами відваж
-них
рятувальників. Відлетів натомість мудрий Ворон вбік і каже Ялинці:
– Хай Їжачок зайде з іншого боку під твої розкішні віти, а ти йому голок си-пони
трохи. Він стане колючим і налякає злюку з Чорного болота.
Так і
вчинили. Тож поки хоробрий Ворон відволікав Бобра, Їжачок став колючим.
Розправив Ялинчині голки на спині і сміливо пішов у наступ. Зля
-кався Бобер,
відступив. А тут його Ворон давай чимдуж скубати. Не витри
-мав розбишака такого
натиску, втік геть з Галявини...
З тих пір їжаки ходять з колючками. Правда, ті з часом потемнішали. Ворони відтоді
голосно кричать, коли хтось чужий до лісу заходить. Ялинки ски
-дають іноді
частину своїх голок. А бобри стали боятися їжаків і ніколи тепер не гризуть своїми
гострими зубками лісових красунь – ялинок.
ЯК У ГАВЧИКА КУЦИК З
`ЯВИВСЯ
Трапилося це за давніх часів. Коли ще квіти були такі великі, наче дерева, звірі й
птахи вміли розмовляти, а всенька планета Земля трималася на велетенській
Рибі-
кит.
Цуценятко Гавчик із мамою Білошийкою жили на затишній сонячній галявині. По
сусідству мешкало жовте... Так, так
, Курчатко з квочкою Рябушкою. Гавчик був ру
- дий-рудий, лише вуглинкою чорніла цятка там, де зараз у песиків росте хвостик.
Цуцик дуже любив бешкетувати і завжди зачіпав Курчатко.
Збирає маленьке серед отих велетенських квітів всілякі насінинки, а рудий шибеник
непомітно підкрадається та...
– Гав! Гав!
Бідолашне плаче тихенько, а розбишака задоволено гасає навколо. Почне його сва
- рити Рябушка, пустун скубне її зубками за хвостик і нахваляється:
– Відгризу!
Не слухався Гавчик і свою маму Білошийку.
Одного дня, коли Білошийка і Рябушка пішли шукати щось смачне на вечерю, на
галявину залетіла розбійниця Ґава. Побачила Курчатко й нумо за ним.
Гавчик, уздрівши чорну незнайомку, злякався і заховався під великими жоржина
- ми. А Курчатко теж немов скам'яніло, попискує жалібно. Кличе бідолашне на до
- помогу.
Ось-ось піймає його страшна Ґава. Тоді песик не витримав. Пересиливши
свій ляк, голосно загавкав і кинувся на кривдницю.
Нападниця страшенно обурилася:
– То це ти, негіднику, надумав мене лякати? А тікай-но мерщій, бо вуха наскубаю!
Та цуцик невгавав:
– Кому кажу, не зачіпай Курчатко!
Ґава й зовсім розсердилася. Розпустила крила, розчіперіла гострі кігті. Підлетіла до
цуцика і давай його скубти. Курчатко тим часом встигло заховатися. Гавчик і собі
прикрив лапками носика. Розбійниці залишилося тільки вчепитися кігтями в чорну
цяточку на тому місці, де мав рости хвостик. Цяточка, на диво, почала витягува
- тися в невеличкий куцик.
Невідомо, скільки б тривала та бійка, якби не наспіли Рябушка з Білошийкою. Ґава
побачила, що не справиться з усіма, полетіла хутко в зарослі чорних бур'янів. А ку
- цик Гавчика враз закрутився в кумедне кілечко.
Отак у Гавчика з'явився хвостик.
Пізніш інші собачки теж завели собі хвостики і почали ганяти гав. А рудий Гавчик,
крім того, перестав кривдити своїх друзів і сусідів. Навіть подружився з Курчатком,
яке невдовзі підросло і стало гарненькою Курочкою.
ЯК БАРВ
IНКА ДОЩИК ВРЯТУВАВ
Жила-була у Великому Лісі
, на Чорному болоті, зла-презлюща відьма Заві
-рюха.
Якось прибираючи своє помешкання, побачила у вазі вже майже засохлу квітку
барвінка, схожу на незабудку, що її колись подарував чаклун Вітруган, відібравши у
Весни. З тих пір вона засумувала і довго не приходила до Великого Лісу. Цьому
дуже раділа Завірюха.
– Чомусь не приносить уже Вітруган свіжих квітів, – буркнула сердито Заві
-рюха і
викинула через вікно напівживий букетик
.
…Зійшло Сонечко раненько, побачило блідо-зелені пелюстки з вицвілими
квіточками і забідкалося:
– Та це ж провісник Весни
! Барвінку, Барвінку
, стелися рясненько, я буду тебе
зігрівати
. Прокидайся швидше, тобі ж Весну-красну прославляти!
– Привіт, Сонечко! – ледве вимовив Барвінок. – Сходь-виходь раненько, шануй
мене гарненько! Бридка відьма Завірюха загубити мене захотіла. Водички зовсім не
підливала до горнятка, де я ріс.
Зачувши про таке неподобство, гукнуло Сонечко до Хмаринки
:
– Хмарко, клич Дощик швидше, рятуватимемо Барвінка!
Дощик не забарився і хутенько розлився рясно довкола.
– Привіт, Дощику! – повеселішав Барвінок. – Лий, лий рясненько, вмивай мене
чистенько! Я – Барвінок, прокинувся вже від чарів злої відьми! Вмиюся хутко,
листочки зелено-блискучі рясно розстелю, синьо-бузкові очі-квітки широко
розкрию і про Весну-красну
веселу пісню вам заспіваю. Вона почує і знову до
Великого Лісу завітає.
ЯК СНІЖИНКИ РОЗВЕСЕЛИЛИ ВЕСНУ
На Льодовій галявині, де панувала снігова королева Зима, жила-була собі маленька
дівчинка Весна. Їй було сумно і самотньо. Адже довкола лежав сніг і гуляла Віхола.
Навіть подружки-Сніжинки вже не
радували її. Тож вона просто заснула. Та одного
разу дівчинці наснилося Літо. Проте вона не знала, що це було Літо, бо ніколи не
бачила його раніше. Прокинувшись,
Весна роз
-казала свій сон Сніжинкам.
– Ти ніколи не бачила Літа?
– здивувалися подружки
.
– Ні, – сумно відповіла Весна.
Шкода стало Сніжинкам свою подружку, і щоб якось звеселити її, вони вирі
-шили
перетворитися на ніжно-білі підсніжники
– символи теплих сподівань.
Зібралися до
гурту і загомоніли весело навперебій:
– Дивіться, дивіться, Сонечко прокинулося! Наша подружка Весна йде, усім тепло й
радість несе!
Раптом почула все це королева Зима і випустила на Небо Снігові Хмари. Ті закрили
Сонце. Зів`яли враз ніжно-білі
голівки Підсніжників.
– Хмаринки! Чуєте, Хмаринки, не затуляйте Сонечко,
– загукали дружно вони.
–
Наша подружка Весна знову засумує і засне
!
Дослухалися Хмари чемних Підсніжників і відкрили Сонечко. Простягнули до нього
свої молоденькі гостроверхі листочки, згорнуті в трубочки, найпер
-ші квіти.
Захитали привітно тендітними
, білосніжними пелюстками.
– Ой!
– вигукнула спантеличено дівчинка.
– А де ж мої Сніжинки?
..
– Тут! – закричали дружно Підсніжники.
– Ми хотіли розвеселити тебе,
подруженько, і перетворилися на ці красиві квіти
. Зачекай ще трішечки, незабаром
Літо прийде
...
– А ви ж як будете, подружки мої?
– засмутилася Весна.
– Ми з Хмаринками чекатимемо
, доки прийде тітонька Осінь.
Погостює вона тут,
зустріне Зиму, і ми повернемося до тебе. Не сумуй, Весно!
– Дякую вам, мої милі подружки!
– зраділа дівчинка і побігла зустрічати Літо.
КАЗКА ПРО СВЯТО КВІТІВ
За безкраїми морями, за високими горами, за густими лісами, у надзвичайно гарній
зеленій країні Ладії жили Ромашка, Фіалка, Медунка, Росичка та Лі
-лія. Жили вони
по сусідству з Ясноткою. Вранці прокидалися квіти, росою вмивалися і Святовиту
посміхалися. Так у тій країні сонечко називали. У кві
-тів було багато друзів: метелик
Веселик
, бджілка Жу
, жайворонок Дзвін
-коголосий
, берізка Струнка, і їжачок
Колючок
. Усі вони дуже любили квіти і дивувалися, чому ті між собою не
товаришують
.
Знала про це тільки Яснотка, бо жила зовсім поряд і бачила, як кожна з кві
-ток
вважала себе найгарнішою від усіх. Днями квіти милувалися собою та чепурилися
біля Озерця, дивлячись у нього як у люстерко.
Одного разу жайворонок Дзвінкоголосий приніс квітам радісну звістку
– у далекій
країні Віолії відбудеться Свято квітів. Заходилися Ромашка, Фіалка, Медунка,
Росичка та Лілія збиратися в незвідану путь. Кожна одягнула най
-кращу сукню,
зробила найвичурнішу зачіску. Їм допомагали метелик Веселик
, бджілка Жу, Берізка
Струнка, і їжачок Колючок. Хто порадою, хто сережкою, а хто блискіткою-голкою...
Цілий рік квіти добиралися до звивистої і стрімкої ріки Вуж, за котрою і знаходилася
чудесна країна Віолія. Їм потрібно було не зів’янути під палким промінням
Святовиту, не заблукати в царстві Святибора. Оминути злих і страшних потворних
Вирвидубів. Не зіпсувати гарні зачіски під плачем До
-щу. Не потрапити на очі
синові Зими – бешкетнику Снігу
.
Ось зрештою попереду залишилася остання перешкода – річка Вуж. А там – Дівони,
безтілесні істоти, що перекидали будь-які човни і топили усіх, хто в них перебував.
Зібралися квіти на березі, зарослому густим очеретом. Засу
-мували. Виснажені.
Стомлені. А на тому березі, за могутніми Дубами – жада
-на країна Віолія. Вже й
помирилися ніби, здружилися квіти
. Та не бачили чомусь ніякого виходу
…
Аж тут несподівано з’явився красень Чорнобривець і пообіцяв Ромашці, Фіалці,
Медунці, Росичці та Лілії допомогти, але за умови, що вони завжди
товаришуватимуть і ніколи не сваритимуться
.
Квіти погодилися. Тоді Чорнобривець почав майструвати човен з очерету. Його
нові друзі, як могли, допомагали. Разом вони швидко облаштували прудкий човен і
перебралися до чарівної країни Віолії, не натрапивши на Дівонів.
Потім було Свято квітів
. Пишне і веселе. Ромашка, Фіалка, Медунка, Росичка і Лілія
розповіли всім про сумління і мужність Чорнобривця. І, порадив
-шись, обрали його
своїм Оберегом та й запросили в гості. Сплели гарний-прегарний віночок, що став
символом Свята квітів країни Віолії.
А свято те видалося на славу
! На ньому квіти познайомилися з новою под
-ружкою
– чарівною Мальвою. Поки квіти поверталися додому, жайворонок Дзвінкоголосий
розповів про все це метелику Веселику, бджілці Жу, берізці Стрункій, їжачку
Колючці,
Озерцю
, і всім
Лелітам – мешканцям затишної і зеленої країни Ладії.
Коли квіти повернулися додомувсі, зажили ладно й по-товариськи.
КАЗКА ПРО МАЛЬВУ ТА ПІВОНІЮ
У далекій чудесній країні Віолії жили-були дві красуні-сестри: Мальва та Півонія.
Славилися вони своєю невимовною вродою і слухняністю. А ще любили дівчатка
всіх лікувати. Особливо вдавалося їм рятувати людей від серцевих недуг. Тож їхали
до них за допомогою звідусіль. Навіть з інших країн. Проте у Півонії була одна
невеличка вада: бундючність. І хоча доброти у її сестрички Мальви вистачало на
обох, та чеснота не врятувала сестричок від біди.
Якось надвечір прийшов до них лікуватися… Вітер. Постукав у двері та й питає:
– Чи тут дівчатка-красуні живуть, що людям здоров’я дарують?
– Тут, – відповіла Мальва.
– То впустіть мене до хати.
– А ти хто будеш? – запитала претензійно Півонія.
– Я той, хто страху людям наганяє, піски й сніги розганяє…
– Навіщо тоді до нас прийшов? – не вгавала Півонія.
– Хворий я, дівчатка!
– Ми так пізно не приймаємо,
– заявила враз бундючно Півонія.
– І лікуємо тільки
людей…
– Ти що, сестро, відкрий негайно, хворий він,
– обурилася Мальва.
Відчинила тоді сестричка Півонія двері. Влетів до хати Вітер-розгуляйко. І заходився
шугати кутками.
– На що скаржишся, Вітре? – запросила Мальва присісти гостя на стілець.
– На безсилля, – відповів той.
– А для чого тобі сила? – запитала Мальва.
– Щоб з Морозом боротися.
– З Морозом, гаразд… А людей ти не ображатимеш?
– Не знаю...
– То за що ж тобі співчувати, Вітре? – кинула докірливо Півонія.
Розсердився тоді зовсім Вітер, дмухнув щосили на сестер і перетворив їх на квіти. Відтоді люди навесні висаджують їх у квітники: Мальву – під вікнами своїх осель, Півонію – трохи подалі, ближче до води, щоб не була такою га-рячкуватою.
ЧОМУ КУЛЬБАБКИ ПОСИВІЛИ
У далекій країні Ладії по-сусідству з Мати-й-мачухою на Лужку жила сімей
-ка
Кульбабок. Жили так собі: і не дружно, і не сварливо. Мати-й-мачуха щоранку
привітно віталася із зелено-жовтими Кульбабками, які чомусь мов
-чазно хиталися в
такт вітру на тонких ніжках.
– Доброго ранку, Кульбабки!
Але пихаті Кульбабки мовчали
.
Коли прокидався Святовит, опускаючи своє яскраво-сліпуче проміння-волос
-ся на
Землю, Мати-й-мачуха починала причепурюватися, розправляючи
свої жовті квіти-
голівки, геть забуваючи про понурість сусідів. Трохи пізніше ба
-дьорішими ставали
й Кульбабки, простягуючи до золотавого волосся Свято
-вита свої жовто-гарячі
голови.
– Ой! – раптом здивовано зойкнула Мати-й-мачуха. – Ваші ж квіти геть схожі на
мої. Мабуть, ми з вами родичі...
Кульбабки пихато підвели свої соковито-жовті голівки і сказали в один голос:
– Ми – рідня Святовиту
!
Засумувала тут Мати-й-мачуха. Опустила долу
свої світло-жовті квіточки.
– Не переймайся! – заспокоїла її Бджілка. – Ти гарненька, квіти твої соло
-денькі. Та й
розкриваються раніше від усіх на втіху мені й моїм родичам.
Раптом на голівку Мати-й-мачухи лягли яскраві промені Святовита
:
– Справді, не сумуй. Ти теж дуже схожа на мене.
– Ой
-ой-ой! – зарепетували враз Кульбабки. – Сховайте ці
промені! Рятуйте нас!
Та Святовит не чув їх, бо розмовляв з Мати-й-мачухою і Бджілкою. А коли пішов
спочивати, згорнувши своє проміння, жовто-гарячі голови Кульбабок геть...
посивіли і перетворилися в пухнасті кульки.
Наступного дня Святовит, мабуть, серйозно розсердився на гордовитих Куль
- бабок, бо навіть не глянувши на них, пішов у гості до Хмаринок. Побачили це
Вітруган зі
Зливою і стрімголов кинулися бешкетувати на лужок. Довело
-ся
Кульбабкам скласти свої пухнасті голови як парасольки.
З тих пір Кульбабки й розселяються скрізь по лужку тільки тоді, коли довко
-ла сухо і
поблизу немає Вітругана й Зливи.
ЯК ДЖМЕЛІ КОНЮШИНУ ВРЯТУВАЛИ
У квітково-пахучій Ладії
, неподалік від Мати-й-мачухи та Кульбабок
, жила й
запашна Конюшинка. Вона було надзвичайно вродливою: на довгій тендітній
стеблині-ніжці мала соковито-зелені трилистники і яскраво-червоні квіточки-
голівки, зібрані зі стрілчастих пелюсток у пишну кульку. А ще славилася квітка
своєю безкорисливістю: роздавала солодкий нектар, що
його в лапках розносили
всім бажаючим Бджілки.
Та найкраще від усіх на Лужку Конюшинка могла передбачати негоду. Перед
приходом Дощу вона зближувала свої листочки, а бархатисту голівку схиля
-ла
вперед, никла так би мовити
.
– Вірний знак того, що незабаром стане незатишно у нас від зливи, – подей
-кували
квіти-сусідки
.
Одного разу Конюшинка навіть врятувала Кроликів від голодної смерті. Ті прийшли
із сусідньої країни і заблукали. Конюшинка залюбки поділилася з ними своїми
поживними соковитими листочками.
Довідався про це правитель Ладії Святибор і розсердився на красуню,
бо кролики
об`їдали кору на стовбурах дерев. Не дозволив він Бджілкам збирати нектар в
Конюшини. Змінилася вона з
тих пір. Нектар зіпсувався. Листочки всохли. Квіти
виблякли, і навіть негоду перестала передбачати. Від того й ін
-ші квіти на Лужку
засумували.
І тоді з країни Кроликів прилетіли на Лужок друзі Бджілок – Джмелі.
– Ти врятувала наших Кроликів, – сказали вони, – тож ми тепер допоможемо тобі,
добра Конюшинко.
Не злякалися Джмелі гніву всесильного Святибора і заходилися працювати за
Бджілок: збирали своїми довгими хоботками нектар. Розквітла вдруге Ко
-нюшина.
Ще пишнішою стала її яскраво-червона голівка.
– Дякую вам, хоробрі Джмелі! – загукала вона своїм рятівникам.
– Вибач нам, Конюшинко, – присіли на квіточку Бджілки. – Ми не винні. Це все –
Святибор. Ми знову розноситимемо твій солодкий нектар жителям Лужка.
Але Святибор був впертим. Вкоротив Бджілкам хоботки. Тож як не старалися
комахи, в них нічого не виходило. Не могли вони дістати нектар своїми короткими
хоботками з глибоких квіткових чашечок, ніяк не запилялися квіт
-ки Конюшини.
Відтак у неї довго не було діток-насінинок.
– Ви не переймайтеся, Бджілки, – втішали їх Джмелі. – Ми все зробимо самі. Ми
любимо Конюшинку. Вона нас усіх попереджає про прихід вередливого Дощу.
Ожила знову Конюшинка. Підвела яскраво-червону голівку на радість усім і
подякувала Джмелям за підмогу.
ЧОМУ ДЕРЕВА ПЛАЧУТЬ
Давним-давно, коли дерева вміли ще говорити, на одній Лісовій галявині жив
красень-Клен. Закохався він у доньку Лісовика –
Липу.
Вона теж не могла жити без
нього.
– Який він добрий і гарний! – хвалилася своїй подрузі Ялині. – Любий він мені.
Зіграємо незабаром весілля на увесь ліс.
Та не судилося їм поєднатися. Гордовитий Святибор – батько Клена
, чомусь ніяк не
хотів родичатися з Лісовиком.
– Стільки довкола красунь
– і Ліщина, і Берізка, – а ти в Липу закохався
, –
сердився
Святибор.
Як не краялося серце Клена, як не благав він батька – все марно. Нічим не зарадив
йому і найближчий друг Каштан. Тоді, впавши у відчай, закоханий Клен
попросив
Святовита спалити його палючим промінням.
– Не житиму я без Липи
, але й проти батькової волі не можу піти...
Покликав Святовит Блискавку на раду. Розповів їй сумну історію. А та від обурення
спалахнула враз і запалила ненароком Клена. Той бідолашний горить
і мовчить.
Бачать це й Липа, Каштан і теж заніміли від жаху. Заплакала Ялинка бурштиновими
слізьми.
А Клен теж ні пари з вуст. Коли жаркі язики полум`я потяглися до листочків, не
витримав – скотилися його кришталево-прозорі сльози долу.
Тоді вирішив Святовит покликати Дощ, а той наказав своїй сестрі Зливі негайно
загасити підступний вогонь.
З тих пір і плачуть Клен, Каштан та Ялина перед тим,
як має прийти дощ до лісу
.
ЯК ЛИСТОПАД ЗИМУ ЗНАЙШОВ
Сумно якось стало старій Осені. Попросила вона
, аби Дощ покликав
до неї свого
сина Вересня. Той не забарився і прийшов одразу до матусі та ще й зі своїм сином
Жовтнем.
– Де ж це мій праправнучок
, Листопад? – запитала Осінь у Жовтня
.
– Десь
бешкетує в Лісі, останні листочки з дерев знімає, – відповів онук
. – Вже
справжнім юнаком став, мабуть, наречену шукає.
– Добре, внучку, пізній він у нас, але ти перекажи, що я його дуже люблю
,
напівзимника. Прийшов час мені, дорогенькі, покинути вас...
Тільки сказала ці слова Осінь, як до хатини залетів захеканий Листопад. Весь у
жовто-багряному листі, змокрілий.
– Ой, прабабусю! Дідусю! Татку!.. Я зустрів нарешті свою
наречену
! – ви
-палив він
.
Вересень і Жовтень лише плечима стенули
.
– А ти їй про це сказав
? – запитали вони майже в один голос.
– Вона сама сказала, що довго мене шукала. Ми вже й подарунками обміня
-лися. Я
подарував їй візка, а вона мені – санчата. Зимонько! Заходь до нас, я познайомлю
тебе з прабабусею і всіма родичами своїми!.. – загукав Листопад у віконце Осінньої
оселі.
Осінь усміхнулася загадково та
й зникла тихенько за дверима своєї хатини. Позаяк,
коли завершується останній місяць осені листопад, приходить зима.
КАЗКА ПРО МАЛЬВОЧКУ І КАРІЄС
У Великому Лісі, по-сусідству з Тюльпаном-дідусем жила гарна і дружна сімейка:
Елодея-мама, Крокус-тато і Мальвочка-доня. Вона ще не ходила до садочка і тому
охоче навідувалася до дідуся, який завжди розповідав дівчинці цікаві історії зі свого
життя, а ще – вчив малювати, читати й писати, бо знав, що її батьки були
надзвичайно зайняті. Вони працювали в Ботанічному саду.
Мальвочка любила відвідувати Тюльпана-дідуся ще й тому, що він пригощав її
різними солодощами. Дідусь ніколи не забороняв ласувати тістечками й цукерками
досхочу, як це робив Крокус-тато, і не змушував чистити зубки, як це вимагала
Елодея-мама.
Одного разу, коли Мальвочка куштувала солодощі в хатинці Тюльпана, з-за старої
шафи раптом вискочив маленький товстунчик.
– Молодець, Мальвочко! – вигукнув він радісно.
– Ти хто? – запитала здивована дівчинка. – І звідки тут взявся?
– Я – Карієс, і живу тут, за старою шафою.
– А чого я тебе раніше не бачила?
– Бо ти була ще зовсім маленькою і не їла так
багато тістечок та шоколадних цукерок.
– Ти теж такий маленький, – сказала Мальвочка, зовсім не злякавшись неспо
- діваного гостя.
– Зате я товстенький… Їж цукерок ще більше і тоді…
– утаємничено проше-потів
товстунчик.
– Що тоді? – зацікавлено запитала Мальвочка.
– І тоді я поселюся у твоєму… ротику.
– Ой, як цікаво! – аж підскочила на стільчику дівчинка.
Така незвична пропозиція незнайомця сподобалася їй. Тепер вона зможе по
- хизуватися перед квітами-подружками новим другом, який житиме у неї в ротику. І
дівчинка ще активніше заходилася зменшувати солодкі запаси Тюльпана-дідуся. А
Карієсу цього й треба було. Він, дочекавшись поки Маль
-вочка з`їсть останню
цукерку, спритно заскочив до її ротика і заховався там серед білосніжних зубок.
– Як тут хороше й затишно! – вигукнув захоплено Карієс. – Я ще не бачив, щоб така
маленька дівчинка їла стільки солодощів, продовжуй…
Раділа й Мальвочка
. Але одного ранку, прокинувшись, вона відчула, що її зубки
чомусь болять. Глянула в дзеркало і побачила, що ті пожовтіли і вкри
-лися бурими
цяточками. А на
одному із зубчиків сидів роздобрілий Карієс.
– Слухай, Мальвочко, мені вже не вистачає цукерок і тістечок, – заявив бун
-дючно
він, – негайно йди в гості до Тюльпана-дідуся.
– Не можу! – заплакала Мальвочка, – зубки болять…
– Що там у тебе
? – поцікавився Крокус-татусь, зачувши рюмсання донечки.
– Зубки болять.
– А покажи мені ротика.
Мальвочка відкрила ротика і Крокус-татусь побачив там розтовстілого Ка
-рієса-
розбишаку.
– Геть звідси! – цикнув на нього.
Але Карієс навіть вухом не
повів.
– Я ж тобі, доню, казав
, не захоплюйся солодощами. І мама просила тебе чис
-тити
зубки ранком і ввечері, – похитав головою татусь
. – Тут так просто не зарадити біді
твоїй.
Елодея-мама тільки руками розвела, а потім хитрувато сказала:
– Ви до Тюльпана-дідуся сходіть…
Зачувши таку пораду, Карієс-розбишака сховався в найвіддаленішому закутку ротика
Мальвочки.
Тюльпан-дідусь, заглянув до ротика Мальвочки і заспокоїв Крокуса-татуся:
– Не переймайтеся, знайдемо вихід
. Я ж не зі зла пропонував твоїй доні тіс
-течка й
цукерки, люблю її дуже. Та й не знав я, що Карієс знову повернувся до моєї хатини.
Є у мене друг, старий Шавлія-лікар, він залюбки допоможе.
Зібралися вони хутенько, та й пішли до Лісової лікарні. Там Шавлія-лікар ре
-тельно
оглянув зубки Мальвочки і прописав їй чистити їх щодня вранці і вве
-чері своєю
чарівною пастою…
– А настоянку у тітоньки М`яти треба взяти, щоб ротика полоскати.
Потім
, знявши окуляри, порадив Мальвочці:
– Не треба так багато їсти солодощів, маленька, а краще поки-що взагалі від
-мовся
від них і Карієс втече з твого ротика.
З наступного дня Мальвочка почала чистити свої зубки пастою доброго Шав-лії,
полоскала ротика настоянкою М`яти. Невдовзі зубки й справді перестали боліти, а
Карієс- товстунчик знову кудись зник.
РОЗПОВІДЬ СТАРОЇ СОСНИ
Наприкінці травня, після частих дощів, коли скрізь повнісінько калюж, ста
-ється
диво: вигляне сонечко, і калюжі вкриваються жовтувато-зеленими пля
-мами.
Навіть тихі прибережні води древньої звивистої річки Вуж жовтіють. Люди тоді
тривожаться. Думають, щось негарне діється в природі
.
Отож
, якось малий Максимко вирішив дослідити те незрозуміле явище. Пі
-шов
туди, де тих «плям» було завжди найбільше. Спустився крутою стежкою між
високих сосон до самісінької річки. Раптом спіткнувся і мало не вда
-рився об
стовбур старої сосни.
– Обережно, друже! – пролунало звідкись несподівано.
– Так можна й пока
- лічитись!
– Хто це? – запитав сердито Максим
.
– Це – я! – почулося знову. Голос був приємним, жіночим, з ледь чутним
ше-
лестінням. Здавалося, листочки на сусідніх берізках перешіптуються.
– Хто «Я»? – запитав хлопчина роздратовано.
– Я – прабабуся Сосна! Ти щойно трохи не збив мене своїм лобом. Сядь по
-руч і
відпочинь
...
Ще раз роззирнувся Максим і, нікого не побачивши довкола
, сів на товсту су
-ху
гілляку, обпершись спиною на стовбур сосни. А «голос» знову продов
-жив:
– Не поспішай досліджувати тут усе
, хопчику, річка тобі нічого не скаже. Я сама все
розповім. Але спочатку торкнися до гілочки моєї правнучки, що
перед тобою. Вона
не така висока і ти вільно дістанеш її рукою...
Максимко, ніяковіючи, зробив те, що просила несподівана співрозмовниця. Тієї ж
миті в повітря злетіла жовтувато-зелена хмаринка.
– Бачиш, наші соснові пилкові насінинки вже вирушили в подорож до річки... Або
куди вітер понесе.
– Але ж на сосні
немає квіток... Тільки шишки... – спантеличено зазначив Масимко,
пригадуючи щось шкільне.
– Не зовсім так. Навесні на кінчиках гілок у нас з`являються ніжно-зелені свічки –
бруньки. З них і злітає пилок – мікроскопічні зернятка. Вони осіда
-ють на воду,
фарбуючи її. А страшна радіація для нас теж небезпечна. Від неї вічнозелені голки
стають рудими, обсипаються...
Сосна стихла. Тривожно зашуміла пухнастими вітами.
– Розкажи, розкажи, сосонко
, ще! – підхопився хлопчина з-під нагрітого стовбура.
– Що тобі розказати, друже?
Хіба легенду... Ти чув, звідки ми прийшли до лісу?
– Ні, – притих Максимко
.
– Було це давним-давно. У далекій країні Дубів жила вродлива дівчина. Весела.
Кароока. З довгим шовковистим волоссям, що пахло травами. Щирою і лагідною
вдалася красуня. За це сподобалася Вітру всіх вітрів. Закохався він у неї до безтями.
Але гордощі не дозволяли йому зізнатися у цьому. Тоді й надумав силоміць
заволодіти дівчиною. Злякалася вона і звернулася за допо
-могою до Святибора,
покровителя дерев, квітів і трав. Сховав її той у лісі. Та налетів розгніваний Вітер
всіх вітрів і понівечив дерева. Лише красуня зоста
-лася під зеленими шатами у
схованці. Сипонув на них вітруган колючого снігу. Замерзли трави й квіти. Тільки
шати, що над дівчиною, не піддавалися злодію
.
А Вітер все
скаженів. Тоді не витримала бідолашна, задубла від морозу
, і ста
-ла
вмить деревом. Шати перетворилися на зелені голки, а сльози, що скоти
-лися на
стовбур – на прозору смолу...
– На живицю! – вирвалося в хлопчини
.
– Так, друже
, – кивнула Сосна гілкою. – З неї люди виготовляють каніфоль,
скипидар... Та коли одну з наших сестер висушило спекотне Сонце
, і вона впала в
море, ті сльози скам`яніли, але прозорість свою зберегли...
– Бурштин! Ой! Вибач...
– Пусте... Ти багато знаєш.
– Не так і багато. Проте точно знаю, що ти справжня красуня лісу, яку треба
оберігати.
– Якби це всі люди розуміли, – зітхнула Сосна.
– Я обов
`язково перекажу їм твою розповідь, – пообіцяв Максимко.
ПРО ПАПУГУ ГОШУ
Якось хлопчику Віті подарували хвилястого папужку Гошу. Народився той у далекій
Австралії, але досить швидко навчився розмовляти українською
.
– Доброго ранку! – вітався, коли Вітя, прокинувшись, ніс йому жменю сма
-женого
гарбузового насіння. Смакував ним папужка над усе. Притискував кіготочками
насінинку і ретельно розбирав своїм гачкуватим дзьобом, вправ-но дістаючи
апетитну бубочку. Наївшись досхочу
, проказував:
– Дякую! Сма-а-ачно!
Після сніданку Вітя випускав Гошу з клітки, щоб той
розім`яв крильця
. Ось тоді птах
і починав показувати «фігури вищого пілотажу»
. Пухнасті кішечки Жозефіна
та
Стрілка, які теж жили у хлопчини, ставали на той час дивними скульптурками з
кумедно відвислими щелепами.
– Ти, Гошо, вправно літаєш! – сказав одного разу Вітя
, теж зачарувавшись
польотами австралійського чуда. – Як це у тебе виходить?
– Дуже просто! – відрапортував птах.
Вітя
завмер. Ці слова не входили до «навчальної програми» папуги. І він ви
-рішив
продовжити бесіду:
– А ти можеш розповісти як усе ж таки літаєш?
Гоша раптом, зайшовши на віраж, впав у круте піке і «приземлився» Віті на плече:
– Дивний ти, стільки читаєш, а такого не знаєш.
– Знаю... як тримаються у повітрі літаки, бо ви, птахи
, їх навчили цьому...
– Гаразд. Не переймайся, я доповню твої мізерні пізнання,
– гонорово підвів папуга
голівку і зручніше вмостився, розпластавши крильця як справжній літачок. – Бачиш,
мої крила унікальні. Ледь ввігнуті знизу, дещо овальні зверху – вони мають ідеальну
аеродинаміку... Знаєш, що це таке?
– Ні.
– Не прикидайся! Це ти в школі вивчав
, – сердито мовив
папуга. –
Аероди
-наміка й
створює силу, що тримає мене в повітрі.
Гоша раптом спритно склав крила і... впав з Вітіного плеча. Хлопчик і оком не
кліпнув, як папуга майже на підлозі розправив крила і стрімголов злетів угору. Та й
завис над Вітею
.
– Я працюю тільки... ча-а-а-стинкою крила-а, яка ближч-е-е... до тіла. А на кінчиках
крила, де-е м`якеньке пір`ячко-о – мої міні-турбінки, як у літаках гвинти-и... За
допомогою їх я ще й керую-ю польотом. У-х-х! – знову
«при-землився
» на Вітіне
плече Гоша. – Ці пір`ячка постійно описують півкола. Коли крило опускається вниз,
пір`ячко крутиться вперед і я лечу, а коли вгору – пір`ячко крутиться назад і я
гальмую.
– Гошо, то ти справжній всезнайко
!
– Аякже! Я в Австралії викладав теорію польотів...
– Гошо, Гошо, не захоплюйся! Нагадай ліпше, що ж то за
«аеродинаміка
». Забув я
вже...
– Невіглас! – кивнув скрушно папуга і вщипнув хлопця за
вухо. – Це ж так просто:
повітря, що обгортає верхню частину крила, рухається досить швид
-ко, а під низом
– повільніше. Ось ця різниця швидкостей і створює тиск, що тримає мене в польоті.
Зрозумів? Може, ти не знаєш, що таке тиск?
– Знаю, Гошо, – поспіхом зупинив його Вітя. – Дякую за
науку. Лети-но до тарілки,
я тобі насіння приніс. Професор!
..
– Дякую! Гоша – хороший! Гоша – проф-фесор!
Птах залетів до клітки і заходився трапезувати. А наступного дня він розка
-зав Віті
іншу історію, котру йому повідала його прабабуся-папуга
.
ІСТОРІЯ ВІД ПРАБАБУСІ
-ПАПУГИ
– Колись наша сім`я дружила з летючими Мишами
, – «
приземлився
» знову на
плече Віті Гоша. – Кумедні створіння. Мають надзвичайно гострий слух і зір. Схожі
на маленьких дракончиків.
– Вони ж вампіри!
– Не перебивай! – розсердився папуга. – Хто тобі такі нісенітниці вклав у вуха?!.
– Гаразд, слухаю...
– Так ось! Давним-давно цим незвичним даром чути і бачити вночі і на дале
-кій
відстані їх нагородила праматінка-Природа, щоб вони повідомляли усім живим
істотам, коли сходить і заходить Сонце.
– Та це ж... легенда, – заперечив Вітя
.
– Все! Я полетів до клітки!..
– Вибач, Гошо...
– Добре... Ти трохи правий, бо є серед летючих мишей й справді дракончи
-ки, які
прокусюють шкіру тварин і... злизують кров. Б-р-р... Але не п`ють. Та це не
головне. Я розкажу, чому вони почали літати як ми, папуги. Хоча спо
-чатку дещо
про той незвичний зір і слух. Ти ж, певно, знаєш, що будь-який звук – це коливання
повітря. Чим звук нижчий, тим менше цих коливань, і – навпаки: якщо цих
коливань більше, скажімо, двадцяти тисяч на секунду, то ти вже не чутимеш
мене.
А летючі миші здатні сприймати звуки, що сягають сімдесяти тисяч коливань за
секунду. Уявляєш! Тож вони можуть не тільки створювати високочастотні звуки,
але й уловлюють їх відлуння. Саме завдя
-ки цьому вмінню вони так гарно
орієнтуються в просторі.
– Гошо, звідки ти все знаєш?
– Ти ж сам сказав, що я професор. Давай зернят мені побільше... Та я не про це хотів
розповісти. Моя прабабуся з летючими мишами завжди добре това
-ришувала. Але
коли почалася надзвичайно довга війна між птахами і польо
-вими мишами, летючі
ж миші чомусь час від часу, знімаючи свої крила, при
-єднувалися до своїх
сородичів. Побачивши, що ті програють, знову приєдну
-вали крила і ставали на бік
птахів. Війна все ж закінчилася. Настав довгоочі
-куваний мир. Але ні польові миші,
ні птахи не захотіли прийняти до себе летючих Мишей
-зрадників. Довелося їм
заховатися від усіх в глибокі печери. Вони й дотепер виходять звідти тільки з
настанням темряви.
– Фу!..
– Ні, не треба так. Мої родичі хоч і живуть зараз з ними не сварячись і не то
- варишуючи, але поважають, бо летючі миші приносять усім велику користь. За
годину цей
«дракончик
» з`їдає майже двісті комарів.
– О! Це – добре! Я їх теж не люблю!
– А мене?
– Тебе люблю, мій розумнику. Полетіли смакувати гарбузовим насінням.
ЯК ГОША ПОДРУЖИВСЯ З ХОМ`ЯЧКОМ
У Віті, крім папуги Гоші та кицьок Жозефіни й Стрілки жили ще кілька ку
-медних
звіряток. Їжачок Колючка прийшов з квітника. А м`якенького хо
-м`ячка Хомка
подарувала сестричка. Він був рудим і кудлатим, геть схожим на маленьку мишку,
тільки з коротким хвостиком.
Хомко дуже сердився, коли Вітя годував гарбузовим насінням Гошу, бо сам
смакував тільки соняхові зернята.
– Дай йому скуштувати моїх, – насміхався папуга, – я не скупий.
Одного разу
, взимку, коли Вітя затримався в школі, він і сам заніс кілька сма
-жених
гарбузових насінин хом`ячкові:
– Скуштуй, безхвоста мишо, ці насінинки набагато корисніші.
Хомко після того образився і зарився у вату в куточку клітки і довго не висо
-вував
звідти свого носика.
Якось до Віті завітали його шкільні товариші. Вони побавилися з кицями,
наслухалися
«мудрощів» Гоші і запримітили клітку з
Хомком.
– А ти й не розповідав, що в тебе миша є...
– Це не миша зовсім, а хом`ячок Хомко, – заперечив Вітя.
– Пусте. Ліпше ми з ним побавимось, – хлопці почали трясти
«будиночок
» звірятка.
Але воно навіть вушком не повело.
Тоді хлопчаки запелескали в долоні і влаштували довкола танці з вигуками,
тупотінням.
– Хомку, не спи! – кричали вони. – Не спи, соню, бо змерзнеш...
І тут раптом з Гошею щось вчинилося: він вибрався зі своєї клітки і заходив
-ся
виробляти карколомні
«фігури
» над головами бешкетників. Аж поки ті не звернули
на нього увагу.
– Ану зупиніться! – заверещав папуга. – Не бачите, спить Хомко
!
Хлопці від подиву порозкривали роти.
– Чому? – запитав спантеличено хтось із хлопчиків
.
– Тому, що в кімнаті прохолодно, от він і впав у тимчасову сплячку
.
– Якже його розбудити? – не вгавали школярики.
– Дуже просто, двієчники, поставте клітку в тепле місце і він незабаром про
- кинеться. І
не кричіть на Хомка!
– Та чому ж, Гошо? – не стерпів уже Вітя.
– Це правильне запитання
, – сів йому на плече папуга. – Тому, що від вашого крику
в хом`ячка може статися
… серцевий напад...
– Так... – підсумував Вітя і сів у крісло, пригрозивши пальцем товаришам.
– Ану
тихіше!
– Ми й не відали, що твій папуга такий розумник.
– А ще я вам розповім, – перехопив ініціативу Гоша, – як правильно доглядати
за…
безхвостою мишкою. Варто пам`ятати, що їй шкідливо давати цу
-керки, шоколад,
вони можуть застрягнути в Хомкових щічках. Годуйте його зернятами, як Вітя. Не
треба класти в клітку вату, як Вітя... Він може її з`їсти
, і це закінчиться для нього
досить сумно.
...Коли Вітіні товариші пішли, Хомко поволі вибрався зі свого притулку і помахав
привітно лапкою Гоші:
– Дякую тобі, ти справжній друг. Неси свої гарбузові зернята, я теж хочу скуштувати
їх.
КАЗКА ПРО ЖИВІ БАРОМЕТРИ
Тільки-но зійшло сонечко. Оленка, прокинувшись, поспішає до своїх квітів, що
ростуть під віконцем кімнати. Учора дівчинка щедро полила їх, а мама сказала: «Не
сьогодні- завтра розквітнуть».
Підбігла Оленка до клумби і загукала радісно:
– Мамо! Моя рястка
розквітла
! Треба полити її!..
Набрала води в поливальничку і щедро зросила квіти. Потім узяла лопатку і
розпушила довкола них грунт. Зробила так, як вчила мама.
Наступного ранку дівчинка розгублено дивилася клумбу і мало не плакала: квіти
опустили голівки.
Сховала рожеві зі шпорками пелюстки й рястка. Оленка бігцем до
поливальниці, але її зупинила мама:
– Не поливай, доню, незабаром дощ піде.
Дівчинка здивовано глянула на маму. А вона, усміхнувшись, пояснила:
– Учора рястка розпустила пуп'янки разом зі cxoдом сонця
– була чудова погода, а
сьогодні квітка закрилася, та й інші похнюпилися. Тоді я зрозуміла
– неодмінно
зіпсується погода.
І вже в полудень на вулиці плюскала злива.
– То моя рястка вгадує погоду?
– здогадалася Оленка.
–Так, доню, рястка
– живий барометр,
– відказала дівчинці мама.
– І не тільки вона
вміє передбачати погоду. Це гарно роблять і ластівки.
– А як, мамо?
– загорілася Оленка.
– Дуже просто: якщо вони літають низенько над землею, обов'язково дощ піде... Є
ще рослини, за якими
можна розпізнати час. Скажімо, наша шип
-шина, в саду,
розкриває квіточки о четвертій ранку, а фіалка розгорне пе
-люстки квіточок пізно
ввечері, коли ти вкладатимешся спати.
– Піду я, мамо, вввечері в садочок і подивлюся на наші фіалки.
Дочекавшись сутінків, Оленка присіла біля бузкових бутончиків і заходилася чекати,
доки вони розгорнуться. Раптом фіалки заворушилися:
– Привіт, Оленко!
– Ой! – підскочила від несподіванки дівчинка. – Це хто?
– Це ми
– фіалки садові. Тобі вже спати пора, сонечко.
– Не хочу..
.
– А ми тобі розкажемо цікаву історію про те, чому насправді ластівки перед дощем
так низенько літають.
– Гаразд, послухаю і піду спатки.
– Так ось, справа в тому, що перед дощем вологість повітря підвищується і у комах
крильця
вкриваються дрібними краплями води. Вони стають важчими
. Відтак
комахи літають набагато нижче.
Через це ластівки теж знижуються, щоб наловити
своїй малечі їжу. А вам, людям, здається, що це вони вгадують негоду, бо ж дрібних
комах ви просто не бачите.
– Ой, як цікаво! Дякую вам, фіалочки. Побіжу матусі все розкажу і піду спа
-ти.
Надобраніч, мої квіточки! Завтра я прийду і ви мені розкажете ще одну цікаву
історію
.
КАЗКА ПРО ПТАШИНЕ МОЛОКО
Софійка – сусідка дяді Віті. Правда, живе поверхом нижче. Їй – п
`ять рочків. Жвава
й говірка. Голосочок у неї нагадує дзвіночок на шиї у кізочки. А ще має вона
кирпатого носика, сяючі оченята і русу косичку. Зустріне, бува, дя
-дю Вітю біля
під`їзду і нумо запитувати:
«А чому сонечко гріє?
», «Навіщо метелики летять на
світло?
», «Як трава стає зеленою?
». І поки не одержить усі відповіді, не
заспокоїться дівча.
На подив усім, як довідався дядя Вітя від її мами, Софійка прокидається зав
-жди
раненько. Без будильника. Вмивається тільки прохолодною водичкою. Ретельно
чистить зубки і сама заплітає свою диво-косичку. Бо мережить її ко
-льоровими
стрічками, а зверху ще й метелика саджає з бісеру – їй матуся по
-дарувала
.
Одного разу Софійчина мама розповіла дяді Віті таку історію.
Якось
прокинулася Софійка хоч і раненько, але зовсім без настрою. Сіла край
ліжечка і заходилася капризувати:
– Не буду вмиватися!
– Чому?
– Водичка погана…
– Ось так навіть, – забідкалася матуся, – може, ти захворіла?
– Не хочу хворі
-і-ти-и!
– А цукерку хочеш? – згадала мама, що дівчинка надзвичайна солодунка.
– Не хочу-у!
– То чого ж тобі?!. – розвела безпорадно руки мама.
– Хочу пташиного молока! – заявила дівчинка.
Матуся хитро примружила очі:
– То я ж тобі вже пропонувала цукерки…
– Ні, я хочу… пташиного молока, а не цукерок
…
– Тю! – здивувалася мама. – Де ж я тобі візьму його?..
– Не знаю-ю, але… хочу-у… мені наснилося…
– Тоді не вередуй, зачекай, а я піду й попрошу у пташок тобі, капризі, мо
-лочка.
– А хіба пташки дають молоко? – заспокоїлася раптом Софійка.
– Насправді таке молочко є у звичайних
… голубів.
– Це в тих, що живуть на нашому горищі? – заспокоїлася дівчинка.
– Так, доню, голубки спочатку відкладають яєчка, потім з них вилуплюють
-ся
голубенята, яких мами-голубки і годують білуватою, схожою на жирне мо-локо,
масою, яка утворюється на внутрішній поверхні вола. Збирає голубка скрізь поживу
до нього. Коли воно наповнюється до розмірів м
`ячика для пінг-понгу, пташка й
поспішає до своїх малят. А ті, засовуючи їй далеко до ротика свої дзьобики,
смакують той
«делікатес
». Саме його й називають пта
-шиним молоком. Тепер мені
треба буде просити в голубки для тебе його, а пташенята залишаться голодними.
– Не треба, мамо, я більше не капризуватиму, зараз вмиюся і піду подивлюся, чи є
що їсти мамі-голубці. Ти мені дай зернят, будь ласка, – усміхнулася Со
-фійка.
– Гаразд, доню, а коли ти повернешся
, я тебе пригощу цукерками.
– Тепер я знаю, чому цукерки назвали
«Пташиним молоком
»! – сплеснула ра
-дісно
в долоні дівчинка.
МАЙЖЕ КАЗКА
…
ПРО ЖУКА-ОЛЕНЯ
У наш час важко здивувати казкою. Про Змія-Горинича або Коника-Горбоконика.
На екрані телевізора чи моніторі комп
`ютера можна побачити що завгодно.
Наприклад, фільм про заморського Гаррі Поттера… Проте мій доб
-рий знайомий
натураліст Марк Тихонович, справжній казкар, і думає зовсім по-іншому. Зумів і
мене приголомшити, запросивши якось до звичайного за
-міського парку.
– Ти ж – казкар, –
усміхається він щиро, – і повинен знати, що найкращі каз-ки
живуть поряд…
Розповідає він напрочуд цікаво, захоплено. Говорити може, здається, без упи
-ну.
Про гусінь, скажімо, яку не можна топтати, бо колись з неї вийде рідкісний метелик.
А їх у нашій країні, за його словами, налічується понад
дев'ять тисяч.
Багато знає Марк Тихонович і про павуків, різних жуків. Отож коли поблизу старого
дуба ми натрапили на темно-коричневого, завдовжки у пів-долоні, жука з
розлогими, як в оленя, але набагато меншими рогами, він сів навпо-чіпки біля
знахідки. Притримуючи сухою гілочкою, почав ретельно оглядати дивовижного
«звіра».
Я від подиву аж рота відкрив. Випнуті очі жука сердито дивилися на мене. Довгі
вусики з гребінцями на кінчиках крутилися мов антени космічного прибульця.
– Я ще такого велетня
і сам не бачив,
– здивувався Марк Тихонович.
Жук тим часом міцно стиснув рогами паличку, якою його тримав натураліст.
– Бачиш, не подобається... Щелепи пробує на міць...
Відтак я довідався, що роги жука-оленя, за які він і одержав свою дивну наз
-ву, і не
роги зовсім, а щелепи. І мають їх тільки жуки-хлопчики.
Народжуються такі жуки з личинок, які розвиваються з яєчок, що їх відкла
-дають
самочки в старих пнях, кореневищах. Найчастіше для цього вони вибирають дубові
пні, але не минають, скажімо, й грушеві. Тому жука-оленя іноді можна зустріти в
саду.
Їсть личинка деревину, перетворюючи її в порохняву, котра потім збагачує
довколишній грунт.
– Більше п'яти років точить деревину такий собі чималий черв'як, – продов-жує
Марк Тихонович, – а потім однієї травневої ночі трапляється казкове перетворення:
з пенька вилітає ось такий могутній красень-рогач.
– А що ж він їсть? Мабуть, рештки загиблих тварин, он які міцні щелепи має...
– …і виростає з долоню, полює на курчат, душить їх своїми рогами і п'є кров… –
глузливо продовжив Марк Тихонович.
– Ні, досить цих нісенітниць! Я – насправді вегетаріанець і п'ю лише сік з
пошкоджених дерев...
Почувши це, я остовпів
– Марку Тихоновичу, –
тихенько звернувся я до свого гіда, – це хто гово-рить?..
– Це кажу я! – сердито проказав жук. – І відпустіть вже нарешті мене, то я ще й не
таке повідаю.
Марк Тихонович відкидає гілочку, звільняючи нетерплячого жука, і кумедно хитає
головою:
– Я ж тобі казав, що казки завжди поруч…
– То ви слухаєте чи ні?
– Так! – скрушно відповіли ми майже в один голос.
– У мене щелепи хоча й великі, але вони знівечені і зовсім не пристосовані до
жування. А ще подейкують, що я вночі літаю над оселями, тримаючи ци-ми рогами
розпечені вуглини і скидаю їх на покрівлі тих осель, де живуть люди, які топчуть
нас. А де ж у лісі взяти ті вуглини?.. А роги
маю такі тому, що колись просто мріяв
бути схожим на оленя. Якось впав йому на голову і вигукнув: «От мені б таке
диво!». Лісова фея, мабуть, почула те, і коли я впав у траву, відчув, що маю… такі ж
роги. Тільки набагато менші.
…Повертаючись з парку, я ніяк не міг заспокоїтися: є в праматінки-Природі ше
немало несподіванок. Справді казкових. І жоден телевізор чи комп
`ютер їх не
замінить.
ЗАЙЧИК І СОНЕЧКО
Жив-був собі під ялинкою Зайчик. Маленький, сіренький. Вушка у нього дов
-гі, з
руденькими китичками, а животик – білий. Мав він червоно-коричневі і трохи
косуваті очі, а ще – куцого русого хвостика. Просинався
зайчик
ра-ненько і ходив
пастися на зелененький лужок. Пасеться собі, пасеться, а ку
-цик у нього кумедно
трясеться. З`їсть отак зелененької травички, стане на задні лапки, озирнеться
довкола себе – перевіряє чи не біжить до нього лисичка аба вовк. Дуже він боявся їх.
Захотілося якось Зайчикові водички попити. А потічок був у стороні від лужка.
Зібрався з духом вухастий і пострибав до потічка. Напився чистенької во
-диці й
повернувся, озираючись
, на свій лужок. I знову продовжив смакувати
соковитою
травичкою
, аж доки сонце не пригріло. Саме цієї миті на одній з травинок й
трапилося йому Сонечко. Манюсіньке, з червоними крильцями і чорними
цяточками на них. Мало не проковтнув його наш вухань.
Та Сонечко промовило
жалібно:
– Ти мене, Зайчику, не чіпай, я своїм діткам їжу заготовляю.
– А я й не
збирався тебе чіпати, заготовляй собі. На мене мама теж чекає, – сказав
отак сіренький та й пересадив Сонечко на стебельце кульбабки.
– Дякую тобі, – розправило крильця Сонечко.
– Будь ласка,
– закинув Зайчик вуха на спинку і позіхнув.
Геть розморила його спека. Вигріб він акуратну ямочку, застелив її травич
-кою і
задрімав солодко.
Тим часом старий рудий собака Сірко подався на полювання, щоб знайти їжу і для
своїх собачат. Ходив він лісом, галявинами і натрапив на лужок, де спо
-чивав
Зайчик. «Ох і пощастило!», – подумав Сірко і хотів уже роздерти зай
-ченя. Глянув
ще раз на нього і… пожалів: бо що ж би він сам робив, якби йо
-го щенятко роздер
сірий і злий вовчисько?..
А Зайчик прокинувся невдовзі і пострибав до зайчихи-мами розповідати про те, як
він врятував Сонечко.
ПРО СОБАКУ СІРКА ТА ВОВКА
Зустрілися якось за селом собака Сірко і Вовк. Сіли на моріжку та й заходи
-лися
теревенити
, як давні друзі. Собака й питає:
– Чим ти
, брате
, живеш у своєму лісі?
Вовк почухав загривок і відповів:
– Різне буває: коли голодую, а іноді вночі вівцю дістану
.
– То ти й м'ясо їси! – здивувався Сірко. – А чому
ж тоді такий худий?..
Вовк задумався:
– Не знаю… Але бачу, ти такий гладкий, мабуть, теж м'ясо їси?
– Я в господаря двір стережу, от він мене й годує добре
, – відповів гонорово Сірко
. – Може
, й ти згодишся сторожувати, він і тебе годуватиме. Поглад
-шаєш, а то шкіра
на тобі висить
…
Вовк подумав і дав добро на сторожування. Iдуть вони, розмовляють, а Вовк усе
розпитує:
– А що воно таке «Сторожувати»? А чим господар годуватиме?..
– Будеш охороняти від злодіїв хату, курей, поросяток, вівць і корову…
– О! Це мені подобається, – потер лапи Вовк і уявив, як незабаром жиру
-ватиме на
подвір`ї сільського господаря.
Хотів ще щось, було, запитати у Собаки
, та погляд його раптом зупинився на шиї
кудлатого.
– Що це в тебе така шия ошмульгана, брате Сірку
?
– То господар ланцюга на мене надягає на день, а вночі, правда, скидає, –
похнюпився собака.
– Е-е… ні, друже, тоді прощавай. Не піду я з тобою сторожувати, краще го
- лодуватиму, але на волі житиму
, –
сказав Вовк на те та й подався собі до лісу.
КАЗКА ПРО НЕХИТРОГО ВОВКА
Жив у Чорному лісі самотній Вовк. Усі боялися його, бо дуже розбишакував. Але
невдовзі сіроманець став ще й старим і слабким. А їсти ж треба… Тож
, зібравшись з
останніми силами, пішов він поживу шукати. Блукав майже пів
-дня, а під вечір
лисичку руду зустрів та й каже їй знесилено-підступно
:
– Лисичко, лисичко, підійди до мене і подивись, що там в око втрапило…
Лісова хитрунка навіть і не подумала про вовчу підступність. Підійшла. Схо
-пив її
Вовк:
– Ось тепер я з`їм тебе, дурненька
!
Лисичка враз заблагала жалібно:
– Не їж мене, Вовчику-братику, а я тобі за це пісеньку заспіваю, та ще й за
-танцюю.
– Гаразд, – погодився Вовк і подумав: «Хай співає, потім з`їм».
Заходилася лисиця співати тоненьким голосочком, а потім ще й затанцювала.
Дивився, дивився на те знесилений вовчисько та й задрімав. А коли проки
-нувся,
побачив, що лисиці й слід простиг. Ні духу, ні слуху. «Ох уже мені ця
самодіяльність!», – розсердився сірий і поплентався ні з чим далі.
Аж тут йому вухатий заєць трапився. «О! – зрадів Вовк
. – Цей вже не обдурить
мене». Затиснув бідолаху в лапах і питає:
– А ти співати вмієш, вухастий?
– Ні… –
пропищав злякано заєць, – відпусти мене, будь ласка…
– Який ти чемний… А чому я мушу тебе відпускати? Голодним залишуся…
– Я тебе за це на пеньку
… навчу грати, – оговтався куцохвостий.
– Це як?
– зацікавився Вовк.
– Ти спочатку відпусти мене, тоді й побачиш…
Ослабив Вовк лапи, а заєць стриб
-стриб і в сторону. Сів біля пенька і нумо
барабанити:
– Ось так
, вовчисько
, треба грати
!
Геть розлютився старий розбишака. Плюнув спересердя та й пішов ні з чим додому.
Аж тут бачить на галявині сірий
Кінь мирно пасеться. Зібрав останні сили голодний
Вовк і каже сердито:
– Ні, досить з мене. Тебе, Кінь, я вже точно з`їм!
Кінь
і вухом не повів
, зачувши вовчу погрозу, а потім спокійно повернувся до Вовка
і каже:
– Я ж не проти, Вовчику, але мене не можна їсти.
– Це чому? – запитав здивовано Вовк.
– А ти ось там, під копитом, почитай, – відповів Кінь і підняв задню ногу.
Підійшов вовчисько до неї, щоб придивитись, що там написано, а Кінь як врі
-же
йому копитом між очей, що в сірячка аж іскри з них посипалися.
Відлежався Вовк трохи, підвівся і подумав: «Може, піду мишку зловлю, вона
невелика, і
, здається мені
, нічого не вміє
»…
ПРО ВЕДМЕЖУ ЦИБУЛЮ
На одній з галявин у Великому Лісі жив надзвичайно лінивий Ведмідь. Удень і
вночі він лежав у барлозі і нічого не робив, хіба що лапу смоктав, яку ще колись
вмочив у мед, надибавши ненароком дупло з Бджолами.
– Слухай, Ведмедю, вже Весна прийшла, а ти все лежиш, – зацвірінькав сі
-ренький
Сорокопуд.
Але Ведмідь нічого не відповів, лишень на другий бік перевернувся.
– Ведмедю, вже Літечко господарює в Лісі, а ти все спиш! – заверещала Лисичка,
пробігаючи повз барлогу.
Та клишоногий ще гучніше зачавкав, висмокчуючи останні краплини меду з
могутньої лапи.
– Волохатий, підводься вже! Осінь прийшла, багато смачних дарів принесла! –
гукнув Їжачок, несучи на колючках червонобокі яблука до своєї оселі
.
Ведмідь закректав, розкрив очі і побачив, що на лапі закінчився мед, а дов
-кола все
зовсім змінилося: не стало зеленої травички, дерева поскидали листочки. Він
спробував підвестися, щоб знову піти до дупла з Бджілками, аби поцупити в них
трохи меду, але сили його покинули від довгого лежання і він впав.
– Їжачок, що мені робити, бідоласі? – заплакав від розпачу Ведмідь.
Стало шкода Їжакові Ведмедя:
– Я тобі, клишоногий ледацюго, принесу левурду. Ти трохи потрудися, ви
-сади її
біля барлоги своєї, а навесні вона тобі випустить надзвичайно цілющі листочки.
З`їж їх, наберешся сил, і підеш шукати свій мед.
– Неси…
– промимрив медвідь.
Їжак побіг до
своєї хатинки і приніс Ведмедеві продовгувату цибулинку, об
-горнуту
білуватою оболонкою.
– Чи ж я нею наїмся, – заголосив
знову Ведмідь, – вона зовсім маленька, твоя
левурда, ще й на цибульку схожа...
– А ти попрацюй і лягай спати у свій барліг, вже Зима йде до лісу.
Як не хотілося підводитися Ведмедеві, але він усе ж спромігся загорнути в землю
маленьку цибулинку. Голод – не тітка.
…Не встигнув зацьвірінькати Сорокопуд, а Ведмідь уже виповз із барлоги і
заходився з останніх сил розгрібати рештки снігу біля неї, шукаючи рятівну
цибулинку. Раптом побачив продовгуваті зелені листочки і надзвичайно зра
-дів:
– От Їжачок розумний
!
З`ївши кілька листочків рослинки, Ведмідь відчув неабиякий приплив сил. Підвівся
на весь зріст, потягнувся
, аж кісточки захрумтіли, і... почав обгород-жувати місце, де
проросла Їжакова левурда.
З тих пір лісові мешканці нарекли
левурду Ведмежою цибулею. А ще її нази-вають
диким часником, черемшею…
ПРО ХИТРУ СВИНКУ МАШУ
Жила неподалік від лісу хитра свинка Маша з трьома поросятками. Була у них
невеличка хатинка, обнесена високим тином. Через ту загорожу все бід
-кався Вовк,
який вештався лісом у пошуках поживитися чимось. Як не вима
-нював
рожевощоких поросят за тин, йому нічого не вдавалося. I тоді він по-дався до
Лисиці за порадою. Руда хитрунка, вислухавши Вовка, сказала:
– Ти ж, Воче, маєш міцні лапи, зроби підкоп під тином і забереш тепленьких і
ладненьких поросят. Та не забудь поділитися!
Вислухав Вовк лисицю та й поповз до обійстя свинки. Зачекав поки вона піде
господарювати до хати, вирив добрячу нору під тином і забрав маленьких
поросяток до лісу.
Свинка Маша вийшла на подвір`я, глянула довкола, а діток немає ніде. Проте не
впала вона в розпач, здогадалася, чиїх це брудних лап справа, коли по
-бачила
підкоп під тином. Подалася сміливо до Вовка, який вже готувався до трапези.
Взялася в боки й каже Вовку:
– Що ж ти за вовк такий, що збираєшся замурзаних поросят їсти!.. Це ж не гігієнічно
зовсім… От колись були вовки – перед тим, як їсти поросят, гнали їх до річки і
добре купали там, а тоді вже їли чистеньких
.
Вовк задумався на мить, глянув на поросят, побачив, як вони замурзалися, коли
через підкоп він їх витягував, і подумав: «Мабуть, таки й справді треба викупати їх
спочатку, а то живіт болітиме потім…»
. Та й повів малих до річки. А Свинка –
слідом за ними.
Загнав Вовк поросят у воду, а ті
, раз – і попливли собі геть. Свинка їм нав
-здогін:
– Пливіть
, мої маленькі, на той берег, а там – мерщій додому!
Ось так обхитрила сіроманця Вовка розумна свинка Маша. А Вовк той лише
облизнувся услід вмитим рожевощоким
поросятам.
ЯК РУДИЙ ЛИС ЦАПА ОБДУРИВ
Одного року хитрий і рудий Лис постійно вихвалявся перед сусідами-воро
-нами,
який він спритний і швидкий. Але якось біг він полем, задивився на тих птахів і
впав у глибоку криницю, що її викопали сільчани. Рік той видав
-ся засушливим,
отож у ній води було не багато і Лис не втопився, але й виб-ратися не зміг.
Сидить рудий у темряві, дивиться на синю
цяточку вгорі і заливається слізь
-ми.
«Ніколи більше не буду вихвалятися», – подумки обіцяв він сам собі. Аж раптом чує
: хтось іде повз криницю. Нумо кричати, що було сил. Через пев
-ний час вгорі
замість
синього квадратика зявилася бородата і рогата голова Цапа. Вздрівши
зіщуленого Лиса на дні криниці, той запитав
:
– Що це ти там робиш, Лисе?
– Хіба, Цапе, не добачаєш? Відпочиваю я тут! – відповів йому Лис. – Угорі там
спека неймовірна
. А тут чудовий затінок і водичка прохолодна. Смачна ж яка!.. У
тебе, думаю
, у роті геть пересохло…
– Так, Лисе! – потряс борідкою Цап. – Дай і мені попити.
– Сам сюди заскакуй, відпочинеш і води нап`єшся.
Послухався нехитрий Цап рудого Лиса і скочив у криницю майже на голову йому.
– Ти геть дурний, Цапе, – розсердився Лис. –
Обережніше треба. Мало не вбив
мене та ще й воду всю розбризкав. Стій сумирно!
Цап став поряд, а Лис чимшвидше забрався йому на спину і вискочив з кри
-ниці.
– Бувай здоровий, Цапе! Пий досхочу…
Цап зрозумів, що його обдурили, зовсім впав у розпач, бо на горі почало сутеніти і
ніяких голосів не чулося.
Врятували його тамтешні женці, котрі майже поночі поверталися до села. Витягли
сердешного, обсушили і забрали з собою. Згодиться в господарстві.
ЯК КИЦЯ КОШЕНЯ ВЧИЛА
Жили собі Кіт Мурзик, Киця Мурка і кошеня Пухнастик. А по-сусідству з ними –
сіренька мишка Мишенятко. Якось впіймала Мурка ту мишку, при
-несла її до своєї
хатини і каже кошеняті:
– Iди сюди, маленьке, я тобі іграшку принесла, грайся і вчись уже мишей ло
-вити.
Сказала це мама-киця синочку та й пішла займатися господарством. А коше
-ня
підійшло до сіренької і обережно торкнуло її лапкою. Мишка й не ворух
-нулася.
Пустун знову торкнув лапою звірятко. А воно, ніби мертве. Вхопив тоді Пухнастик
мишку зубками, але зовсім легенько, а вона як закричить:
– Ой! Боляче, не зачіпай мене!
Пухнастик від подиву розціпив зубки і мишка впала на долівку. Проте він встигнув
спритно притиснути лапкою мишку так, щоб вона не втекла
.
Мишенятко враз запищало жалібно:
– Відпусти мене, будь ласка, я ж тобі нічого поганого не зробила.
– Ні! – твердо заявив Пухнастик. – Мене мама сваритиме.
– У мене теж є мама, – заплакало Мишенятко, – і вона сумуватиме, якщо я не
повернуся.
– Не знаю… – розгубився Пухнастик. – Не знаю, чи плакатиме твоя мама, а моя
розгнівається, якщо довідається, що я тебе відпустив.
– Що ж ти робитимеш зі мною? – запитало Мишенятко.
– Не бійся, – заспокоїв мишку котик. – Я трохи повчуся, як мишей ловити, а потім
прийде моя мама і скаже, що мені далі робити.
– Гаразд, я не боятимусь, – пропищало Мишенятко. – Давай тоді познайо
-мимося.
Пухнастик послабив лапку і сказав:
– Мене Пухнастиком звати, а тебе?
– А мене – Мишенятком. Я тобі ось що скажу, Пухнастику
…
– Кажи.
– Ти, я бачу, зовсім не вмієш ловити мишей…Це робиться не так…
– А як? – зацікавився Пухнастик.
– Ти мене відпусти, я тікатиму, а ти мене наздоганяй
, –
запропонувало Ми
-шенятко.
– Ой, як цікаво! – вигукнуло кошеня.
– Я рахую до трьох, і
на «Три» ти мене відпускай.
Щойно нерозумне кошеня відняло лапку з мишки, вона шусть – і з хати. Ніби вітром
здуло хитре Мишенятко.
…Ох і перепало Пухнастику від мами Мурки, коли вона повернулася до ха
-тини.
Вуха нам`яла йому досхочу, щоб пам
`ятав мамину науку.
|
|
|
|
|
|
1. Думитру Копилу-Копиллин ВРЕМ...
