9. Олена Лань Невезучий домовичок
Олена Лань
Невезучий домовичок
Лукашик був зовсім маленьким домовичком. Він народився на селі, у весільної господині баби Параски. Вона сама його виносила, під пахвою, бо не справлялася з величезною купою замовлень. Один домовик у неї вже був –дістався від бабусі, –але його допомоги було замало. Саме він навчив Лукашика всьому, що мають вміти представники їхнього роду-племені. Зокрема, перетворюватися на бика, барана, кота, когута чи щура. Правда, з Лукашика виходили кумедне теля, ягня, курчатко та щурик, але і то хліб, коли треба у всіх на очах пробігти через двір. У справжній подобі дорослі домовиків побачити не могли, хіба почути, як тупотять їхні ніжки, а чого не бачиш –того боїшся, та й перечепитися через невидиме раз плюнути. Твариною, воно в запарі зручніше виходило.
Та час баби Параски минав, і для весіль вона готувала дедалі менше. Хіба зрідка пекла на замовлення торти, щоб не сумувати. Якось біля їхньої хати зупинився автомобіль, з якого вийшов чоловік з жінкою і дівчинкою років п’яти. Вони забирали торт, а коли від’їжджали, господиня тихо сказала: «Беріть з усім». Раптом Лукашика підкинуло у повітря і затягнуло до машини. Бабця стояла біля воріт і тихенько шепотіла: «Пробач, малий. Дякую тобі за все, але ти маєш йти далі. Це добрі люди». Тільки тепер Лукашик згадав, як можна позбутися домового. Продати… Беріть з усім...
Його привезли у велике місто. Ні, люди, які його взяли, й справді не були злими, але вони зовсім не вірили у дива. В жодні. До того ж, їм не була потрібна його допомога, –господарку вела хатня робітниця. Навіть дівчинка не потребувала казок, які він міг розповісти, –їй вистачало телевізора. Лукашику вже й самому здавалося, що його не існує. Спересердя він поламав господарю комп’ютер, але той тільки знизав плечима і відніс техніку в ремонт. Влаштував у ванній потоп –викликали сантехніка. Побив посуд –купили новий.
Минуло півроку. Наближалося свято Святого Миколая. Домовичок знав, що той обов’язково прийде до Аліни з солодощами, а отже буде з ким хоч словом перемовитися. На диво у святковий вечір нікого з господарів вдома не було. Геть сумний, Лукашик сів на ліжко Аліни і почав чекати у темряві на святого. Той, як завжди, з’явився невідомо звідки. Клацнув вимикач, і у дверей вже стоїть високий сивий чоловік у теплому светрі, джинсах та високих чоботах на шнурівці. Виглядав він звичайнісінько, тільки очі світилися веселою добротою. Правда, за мить веселість зникла. Дідусь важко зітхнув, прошепотів: «Бідна дитина», –і розвернувся з явним наміром піти геть.
–Стійте! –вигукнув Лукашик. –Добрий вечір!
Святий Миколай, озирнувся:
–Чого тобі, Лукашику? –і звідки тільки знав?
Домовичок розгубився:
–Я думав ви приносите подарунки, –промимрив він.
–Приношу,- погодився чоловік. –Але залишати їх тут нема сенсу. Дівчинки не буде вдома дуже і дуже довго.
Щось у його тоні налякало Лукашика так, що шерстка на спинці встала дибки:
–Чому?
–Захворіла, –сухо відказав дідусь. –Тяжко. Хіба ти не помічав, яка вона бліденька? Ти ж домовик! Мав би розумітися на таких речах.
Лукашика вже била пропасниця. Помічав, звичайно, але не надав значення...
–А ви не можете подарувати їй якісь ліки? –несміливо попросив він.
–Ні, –голос гостя вже звучав не так суворо. –Якби я міг з таким допомогти, у світі не залишилося б жодної хворої дитини. Дівчинці просто не пощастило...
–То додайте їй щастя, рівно стільки, скільки забракло! Зайвого не потрібно. Ви ж всемогутній святий Миколай!
–А це ідея, –мугикнув чоловік. –Як охоронець домашнього вогнища, ти дуже тісно пов’язаний з цією сім’єю. Віддай малій власну вдачу на весь наступний рік. Думаю, цього буде достатньо, щоб у неї з’явився шанс. Правда, після цього тобі шалено не щаститиме цілих 12 місяців...
Лукашик не вагався.
–Я згідний... –прошепотів він.
Святий Миколай махнув рукою, і з грудей чоловічка вилетіла пухнаста золота кулька. Яскрава і гаряча. Дідусь легко впіймав її двома пальцями і поклав у малесенький мішечок на шкіряному паску:
–От, вдягни на шию, не бійся не загубиш, це я тобі обіцяю. А тепер поспіши. Таке сильне диво може статися тільки сьогодні, і тільки до сходу сонця. Заплющ очі.
Лукашик кліпнув і раптом «побачив» у себе в голові детальну карту майбутнього шляху: від автобусних зупинок, до схеми поверхів лікарні і номеру палати Аліни. Коли він розплющив очі, святий вже зник. Домовичок мерщій кинувся до дверей. Щоб пересуватися швидше, він перекинувся на кошеня. От і двір. Його лапки миттєво роз’їхалися на мокрому льоді, а холодний вітер жбурнув у мордочку жменю липких сніжинок, але Лукашик, не зупиняючись ні на секунду, побіг на автобусну зупинку. Автобус якраз зачиняв двері. Проклинаючи свою невезучість, домовичок все ж стрибнув у салон, і двері боляче прищемили йому хвостик. Його «Мяу!» прозвучало так голосно, що збудило єдиного пасажира рейсу –місцевого п’яничку. Той трішки розсунув двері, визволив Лукашика і задоволено пробухтів:
–Гарненьке кошеня, сину подарую, –чоловік запхав нещасного домовичка у смердючу шматяну сумку з рештками бутербродів і недопитою пляшкою «Горілки». Видряпатися назовні ніяк не вдавалося. «Перша міська лікарня» –оголосив механічний голос, п’яничка підвівся.
Лукашик ледь не плакав. Стоп! Він же вміє перетворюватися на щура! За хвилину щурик прогриз у сумці добрячу діру і гепнувся у сніговий замет, якраз напроти головного входу до лікарні. От тільки двері виявилися зачиненими. А що йому власне втрачати? Раз, два, і змерзлий дворовий кіт відсахнувся від сердитого теляти, який з розгону врізався у прозорі двері. Задзвеніло скло, і Лукашик, не збавляючи швидкості, понісся по коридору повз охорону. «Тримаааай!» –полетіло йому у слід, ззаду затупотіло. Бичок заледве не збив візочок з ліками, але вчасно загальмував, хутко перекинувся на щура та сховався між баночками. З дверей якраз вийшла медсестра.
–Ви тут теля не бачили? –захекано спитався охоронець.
–ТЕЛЯ? –засміялася сестричка. –Ну, у вас і жарти.... - Вона почала рівняти ліки, і... –Ааааа! Щууууур! –Лукашик блискавкою злетів по жалюзі під стелю. От і вентиляція. Напевно, на перегонах щурів він би поставив світовий рекорд. Зупинив його знайомий голос. Тато Аліни розмовляв по телефону:
–Боюся найгіршого. Лікарка сказала мені, що допоможе тільки диво...
Лукашик похапцем звернув наліво і опинився якраз над ліжком дівчинки. Поруч у кріслі спала її мама. Раз, –і щурик перетворився на баранчика, вентиляційна шахта одразу стала дуже тісною, але йому все ж вдалося підчепити рогом вентиляційну решітку і зсунути її вбік. Два, –і на ліжко хворої звалилося зі стелі курчатко. Три, –і сіре замурзане кошеня вже сидить біля подушки Аліни та розв’язує зубами шкіряний мішечок. Золота кулька вилетіла назовні, трошки повисіла у повітрі і м’яко пірнула у груди дівчинки. Усі прилади, під’єднані до тонесеньких ручок, істерично заверещали, сповіщаючи зміну показників. Від несподіванки Лукашик впав на підлогу. До кімнати вбігли лікарка і медсестра. Дівчинка розплющила очі.
–Дивно, –бурмотіла лікарка, проглядаючи монітори, поки медсестра брала у хворої аналіз крові. –Всі показники В НОРМІ! Тут болить? –спиталася вона, натискаючи дівчинці на живіт. Та замотала головою.
–А тут?
–Ха-ха-ха, лоскотно!
–Не розумію, де пухлина? Так не буває, –жінка зробила крок вбік і наступила на лапку Лукашика. –Кошеня?! В палаті інтенсивної терапії?! –Сестра схопила домовичка за шкірку, і за кілька секунд він вже лежав мордочкою у сніжній хляпі. Над ним привідчинилося вікно, і жінка, ковтаючи сльози, сказала чоловікові: «Яке щастя! Це справжнє диво!» «Так, люба, –відповів він. –А я ніколи не вірив у дива...».
Лукашик аж замуркотів, він відчув себе найщасливішим невезучим домовичком на світі.
Саме в цю мить повз нього прохляпав до лікарні сивий чоловік. Не заходячи, він покликав крізь діру у дверях охоронця та простягнув йому велику коробку:
–Це для Аліни, з 25 палати інтенсивної терапії, зефір, вона його дуже любить. І будь ласка, попросіть сестричку покласти його під подушку, коли дівчинка засне.
–Ааааа, –з розумінням усміхнувся охоронець. –Це від святого Миколая?
–Саме так, –підтвердив святий Миколай.
Top