ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 245 Май 2017

Щоразу, коли Андрій Шевченко, Посол України в Канаді, приїздить у райцентр Ічню, що на Чернігівщині, - рідне місто його батька, відомого українського політика, письменника, журналіста, народного депутата Верховної Ради України ІІ, ІІІ, І V скликань, заслуженого журналіста України і засновника благодійного «Фонду Віталія Шевченка», - Андрія охоплює якесь дивне відчуття благодаті, ніби 10 червня 1976 року він народився не в селищі Гвіздець Івано- Франківської області, а тут, у милому його серцю краї, де зарито пуповину його батька та пращурів Шевченків, які походили з давнього роду українських козаків.

Вочевидь, такі почуття до землі своїх предків по батьківській лінії він відчуває тому, що в Гвіздці він лише народився. Але вперше усвідомив себе і ступив на землю і зробив ще не сміливі і нетверді кроки саме в Ічні.

Тут промайнули незабутні роки його дитинства, тут він ріс до школи і під час літніх шкільних та студентських канікул щороку приїздив у наше містечко. Отже, не випадково постійно згадує землю пращурів як найдорожчу й незабутню прикмету дитинства.

Його батьки Віталій Федорович і Валентина Миколаївна Шевченки 1975 року закінчили філологічний факультет (спеціальність: українська мова та література) Київського державного педагогічного інституту ім. О.М.Горького, нині Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова. По закінченню вишу Віталій Федорович працював кореспондентом відділу літератури і мистецтва республіканської газети «Друг читача» і часто перебував у відрядженнях. А мати Андрія викладала українську мову та літературу в школі, отже, щоденно приносила додому величезну купу учнівських зошитів. Оскільки молода сім'я не мала власного житла в Фастові, де оселилися Шевченки (місто за 65 кілометрів від столиці), то сина часто відправляли до Ічні. На противагу Гвіздцю, Ічня була набагато ближчою до Києва і Фастова, тож можна було провідувати Андрія частіше.

У роки Другої світової війни Андріїв дідусь Федір Васильович Шевченко пройшов нелегкий шлях від рядового до підполковника і навіть займав генеральську посаду - командував Холмською дивізією. В Ічні поговорювали, що за бойові операції його представляли до звання Героя Радянського Союзу, але, оскільки він мав власну думку і не любив заглядати в рот високому начальству, то високої нагороди не одержав.

Бабуся, Людмила Костянтинівна, працювала в бухгалтерії районного відділу народної освіти.

Андрійку було лише два рочки, як зупинилося серце бойового офіцера, його дідуся Федора. А коли настав час Андрійку йти до школи, бабуся поцілувала онука, сердечно благословила, як колись це робила, виряджаючи в науку до Києва сина Віталія, і сказала:

- Сподіваюся, Андрію, що будеш гарно вчитися і своїми вчинками не осоромиш наш рід.

Віталій Федорович помітив, що Бог наділив сина талантом до художнього слова, всебічно розвивав обдарування хлопця. Тож не дивно, що в другому класі він випускав домашню газету, а в школі - рукописні книжки, одну з яких навіть виставляли в експозиції Музею книги і друкарства України.

Батько не сюсюкався з сином, а намагався привчити його самостійності. Уміло і тактовно він підказував оптимальні рішення, наповнював його духовний світ, виховував Андрія на прикладах української історії, легендарного козацтва, на творах нашої літератури та кращих зразках національної культури. А ще привчив сина до спорту, щоб він ріс фізично розвиненим і загартованим.

Домашні уроки батьків дали могутній поштовх як у духовному, так і в фізичному розвитку сина і сприяли формуванню його творчого таланту.

Андрій блискуче навчався, вчителі 117-ї Київської гімназії ім. Лесі Українки не могли нахвалитися обдарованим учнем. Тож не дивно, що він 1993 року закінчив гімназію із золотою медаллю. А коли постало питання про обрання професії, він вирішив йти стежиною батька. Але не навпростець. Після школи він відразу вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Т.Шевченка, на факультет суспільних наук Національного університету «Києво- Могилянська академія» і до вищої школи м.Аламіди у США. Долати вершини науки вирішив розпочати з Америки, що дозволяло досконало опанувати іноземними мовами і набути цінного життєвого досвіду. До речі, в Аламіді він здобув репутацію винятково обдарованого студента і закінчив навчальний заклад з феноменальними показниками, недосяжними в останні роки навіть корінним американцям. Крім того, професійно захопившись водними видами спорту, Андрій став чемпіоном з плавання серед студентів трьох штатів США. Водночас юнак виступав за студентську збірну з гандболу, ставши її найкращим бомбардиром. В американській пресі тих років часто з'являлися повідомлення на кшталт: «Спортсмен з України Андрій Шевченко цього разу знову показав найвищий результат, закинувши у ворота суперників … м'ячів».

Тож диплом журналіста він отримав уже після повернення в Україну. Диплом з відзнакою.

Із 1993 по 1997 роки Андрій працював кореспондентом газет «Наш час», «Українські вісті» (Едмонтон, Канада), «Час/ Time», «Наша Україна». Публікаціями Андрія Шевченка рясніли сторінки багатьох престижних видань. Слід наголосити, що він перейняв від батька не тільки талант журналіста, але й уміння бачити та виділяти і аспектувати головне, щоб не тільки об'єктивно й образно відтворити бачене й пережите, але й висловити свої думки та роздуми.

Звичайно, нелегко було суміщати навчання з роботою журналіста, але хлопець проявив велику силу волі і знаходив час успішно навчатися і готувати публікації.

З 1994 по 1996 роки Андрій навчався в Києво- Могилянській академії, а 1999 року з відзнакою закінчив Інститут журналістики КДУ й отримав звання магістра журналістики. Але й надалі він використовував кожну нагоду чомусь повчитися, отримати сучасні знання. Стажувався в Дюкському університеті, що має 18-й рейтинг у світі (штат Північна Кароліна). А 2007 рік особливо пам'ятний Андрію, оскільки він першим з жителів країн СНД, Східної та Південної Європи переміг у конкурсі «Лідери майбутнього», ввійшов до списку 18 суспільно-політичних діячів світу, яких Єльський університет (Нью-Хейвен, штат Коннектикут) - навчальний заклад першої рейтингової п'ятірки, де здобували освіту п'ять президентів США - відібрав для участі у Всесвітній програмі лідерства. Спеціальні лекції п'ятнадцятьом відібраним студентам читали тут найвідоміші в світі політики і науковці. Це навчання дозволило Андрію заприятелювати з кількома нинішніми лідерами впливових країн Західного світу, що вельми знадобиться під час майбутньої дипломатичної служби. Тоді він навіть не припускав, що незабаром сам читатиме лекції в світовому університеті №1 - Гарвардському…

Пізніше А.Шевченко був стипендіатом Стенфордського університету США (2009 р.) та стипендіатом Джона Сміта у Великобританії (2013 р.).

Та повернемося до журналістики. Неординарні публікації Андрія Шевченка охоче друкувати провідні періодичні видання. У 1995-1997 роках він працює політичним репортером інформаційно-аналітичної програми «Післямова» Олександра Ткаченка (ефір на телеканалах УТ-1, «1+1», частотах регіональних телекомпаній мережі УНІКА-ТБ). Усе частіше й частіше його цікаві й неординарні репортажі і телесюжети стають предметом громадських дискусій. Він не намагався наслідувати відомих тележурналістів, а по-своєму творчо, образно й цікаво викладав інформацію, виробив свій авторський стиль.

Із 1997 по 1998 рік працює політичним кореспондентом щойно створеної Телевізійної служби новин (ТСН) каналу «1+1», куди його запросили разом з командою журналістів «Післямови» на чолі з О.Ткаченком. У своїх передачах він розповідає про суспільне життя і людину, яка бореться за виживання. Його передачі дихають життям і викликають резонансний інтерес глядача.

Із 1998 по 1999 рік він - кореспондент і ведучий телепрограм циклу «Обличчя світу» на телеканалі «Інтер», автор захоплюючих передач, відзнятих у різних куточках світу, - про футболіста Пеле, генсека НАТО Хав'єра Солану, опального російського олігарха Бориса Березовського, генерального секретаря ООН Кофі Аннана, виконавчого директора МВФ Мішеля Комдессю, президента Світового банку Джеймса Вулфенсона, неординарного російського політика Олександра Лебедя, першого голову Верховної ради незалежної Білорусі Станіслава Шушкевича, знаменитого бразильського архітектора Оскара Німайра… Отже, діапазон його творчості був вельми строкатим і широким. Кожна телепередача про таких людей вимагала серйозної підготовки і високої фахової майстерності, інакше кількагодинне, а інколи й кількаденне спілкування зі знаменитостями задля ефірної версії, розрахованої на мільйони глядачів, було б неможливим.

За роки роботи над програмою «Обличчя світу» він тісно спілкується з відомими людьми планети. Його знають не лише як знавця людських душ, але і як автора-інтелектуала. Про це свідчить такий випадок з його подальшої журналістської практики: коли прийшов 2000-й рік, Андрій звечора до ранку вів у прямому ефірі багатогодинну програму про те, як зустрічали це свято по всьому світу, від Японії до Північної Америки. Переглядаючи відеосюжети з різних країн зі сходу на захід, він мусив миттєво перекладати супровідні тексти і подавати інформацію в ефір українською мовою як студійний коментар до святкових дійств. Зважаючи на те, що ефір мав безперервно тривати 12 годин, ведучому не можна було позаздрити. Але сталося непередбачене: зник звук, і сюжети про зустріч нового року в різних країнах довелося коментувати без жодних підказок чи попередніх заготовок. Андрій зумів це зробити.

Віталій Федорович радів творчому зростанню й мужнінню сина і навіть пишався, що Андрія знають і поважають як яскраву особистість і зірку популярної телепрограми.

Із 1999 по 2002 рік Андрій Шевченко успішно працює на «Новому каналі» - спочатку спеціальним кореспондентом, а згодом ведучим програм новин «Репортер», «Тема тижня», «Тема дня», «Спецпроект». Зважаючи на його досконале володіння іноземними мовами, його запрошували до співпраці із зарубіжними радіостанціями («Ukrainian Broadcasting Network», «Голос Америки» та ін.).

Характерною ознакою творчості Андрія Шевченка було те, що йому під силу було правдиво, цікаво і об'єктивно розкрити будь-яку тему. Проте тодішніх керівників країни не влаштовували журналісти з незалежною авторською позицією.

Після запровадження адміністрацією Президента Л.Кучми цензури і утисків ЗМІ у вересні 2002 року Андрій Шевченко на знак протесту подав у відставку і залишив посаду ведучого «Нового каналу» і став одним з ініціаторів боротьби за честь професії та одним з організаторів журналістських протестів в Україні. Він був членом журналістського страйкому, співзасновником і першим головою Київської незалежної медіа- профспілки, членом правління і медіа-тренером авторитетної міжнародної організації «Інтерньюз-Україна». Опір журналістів став настільки масовим і резонансним, що Верховна Рада України терміново скликала парламентські слухання щодо свободи слова. Після певних вагань доповідачем було призначено А.Шевченка, що саме по собі було прецедентом: не депутата і не урядовця, а громадського лідера. Андрій вперше продемонстрував з найвищої трибуни країни текст т.зв. темника. Це вмить прикувало увагу до України європейських інституцій, а слово «темник» без перекладу ввійшло в словники кількох іноземних мов. Потім Шевченко виступив на цю тему і на засіданні Парламентської Асамблеї Ради Європи.

На початку 2003 року Андрій став одним з ініціаторів створення «5 каналу» - першого всеукраїнського цілодобового інформаційного телеканалу - і обійняв посаду шеф-редактора, сформував його інформаційну службу. Разом з Романом Скрипіним вів авторську програму «Час», яка швидко здобула в Україні феноменальну популярність як єдине джерело правдивої інформації про події в країні та світі. Він автор слогану «Канал чесних новин». На противагу іншим українським телекомпаніям, які жорстоко придушувалися темниками з адміністрації Президента Л.Кучми, «5-й канал» запровадив засади редакційної політики, що базувалися на стандартах об'єктивної журналістики. Андрій Шевченко і Роман Скрипін від імені журналістського колективу публічно підписали з власником «5 каналу» Петром Порошенком угоду про взаєморозуміння та гарантію невтручання власника в редакційну політику. Це був дуже сміливий виклик ситуації в країні.

У 2002-2003 роках А.Шевченко став співзасновником Фонду медіа-ініціатив і очолив громадську раду з питань свободи слова та інформації при профільному парламентському комітеті.

Можна ще продовжувати перелік телеканалів і посад, на яких з думками про Україну, чесно і самовіддано працював Андрій. На повну силу свого творчого таланту.

Доречно згадати, що він був першим українським ведучим теленовин, який вийшов у ефір у вишиванці, що сприймалося тоді як виклик системі. А 21 листопада 2004 року, за кілька годин до спалаху Помаранчевої революції на Майдані незалежності в Києві, коли відкривав програму «Хід виборів», знову постав на телеекранах у вишиваній сорочці.

Після перемоги Майдану Андрій Шевченко став одним з лідерів руху за створення в Україні Суспільного мовлення. Важливо згадати, що автором Закону України «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України» (1997 р.) був батько Андрія, народний депутат України Віталій Шевченко. Минали роки, але цей закон, попри вимоги Ради Європи щодо обов'язкового створення в Україні суспільного мовника, так тоді й не запрацював - як говорилося, «не було політичної волі». Також тривалий час бракувало лідерів, здатних узяти цю ношу на свої плечі, як Андрій Шевченко…

З квітня по жовтень 2005 року він працював віце- президентом Національної телекомпанії України, фактично творчим керівником УТ-1. Запровадив засади редакційної політики НТКУ, представив концепцію створення Суспільного мовлення. Але після категоричної відмови оточення Президента В.Ющенка від створення Суспільного мовлення на базі Національної телекомпанії Андрій Шевченко виявив принциповість, подав у відставку, ввів у курс справ нового керівника і залишив НТКУ. Мине десятиріччя, і саме підходи Шевченка-батька та Шевченка-сина утвердилися як єдино правильні: Суспільне телемовлення зрештою постало шляхом реформування Першого національного. До цього країна йшла двадцять років…

Вкотре зіткнувшись із неготовністю чи небажанням влади створювати в Україні Суспільне мовлення, Андрій Шевченко й вирішив іти в політику, де мали б розчищатися політичні перепони реформам. Юлія Тимошенко і Микола Томенко запропонували йому як відомій в суспільстві (хоч і непартійній) людині високе місце в першій п'ятірці виборчого списку БЮТу з домовленістю, що він пробиватиме в парламенті створення Суспільного телебачення, а фракція одностайно підтримуватиме його в цьому.

Коли Андрій Віталійович працював на «Новому каналі», у його житті відбулася знаменна подія: він познайомився із студенткою-практиканткою з Інституту журналістики, вродливою і чарівною дівчиною Ганною Гомонай. Їй казали в інституті: йди на практику на «Новий канал» до Шевченка, у нього чогось научишся. Дружба переросла в палке кохання, вони побралися і повінчалися. Присутнім ця подія запам'яталася тим, що весільне вбрання у молодят було надзвичайно оригінальним - вишиваним, а після оформлення шлюбного свідоцтва всіх несподівано посадили в автобуси і повезли… у Канів, на Тарасову гору.

Подружжя ще більше зблизилося, коли з'ясувалося, що родове коріння уродженці Закарпаття Ганни Гомонай по батькові (Станіслав Глухенький) походить з Ічнянщини - з Парафіївки, де жила рідна тітка Андрія, селищний голова Валентина Федорівна Карпенко, і де Андрій безліч разів бував. А 2004 року, коли Ганна готувалася до пологів, Андрій виявив бажання бути присутнім при народженні дитини. І як тільки немовля народилося, він сам перерізав дитині пуповину. Взяв дівчинку на руки, підніс до вікна і сказав: «Марічко, ось твій світ, подивись, тут ти будеш жити!». Він не дозволив доньку забрати в загальне відділення, а знайшов їй окрему палату, де вони мешкали ще три доби.

Практикантка Андрія Ганна Гомонай стала відомою телевізійною ведучою новин і ранкової програми на телеканалі «Інтер». Своєю вродою та інтелігентною зовнішністю вона чарувала серця мільйонів глядачів. А їхній донці Марічці вже 13 років і, наскільки мені відомо, вона росте дотепною і розумною дівчинкою.

Андрія Шевченка знає вся Україна, його ім'я широко відоме і в близькому, і в далекому зарубіжжі. Він автор численних неординарних, об'єктивних телевізійних передач, журналіст із широким і глибоким аспектом власних філософських думок і, звичайно, цікавих подій та життєвих фактів. Завжди старанно і продумано готує свої передачі до ефіру і добре знає, що буде говорити з екрана. Тож не дивно, що його цінують і шанують не тільки пересічні глядачі, але й відомі політики.

2005 року, коли Андрій працював шеф-редактором новин Першого національного телеканалу (можливо, наймолодшим на цій посаді за всю історію НТКУ), на нього посипалися відзнаки і нагороди, але за те, що встиг зробити раніше і не в державних ЗМІ, а в організаціях і сферах, де народжувалося нове українське телебачення. Зокрема, за художньо-документальний фільм «Обличчя протесту», який він встиг відзняти і змонтувати 2003 року, коли на знак протесту проти цензури в ЗМІ пішов з телебачення і мав трохи вільного часу. Влада зривала прем'єрні покази цього фільму, замикала кінотеатри і клуби в обласних центрах, вимикала світло в переповнених залах, оголошувала про замінування приміщень… Тоді до керівників країни та загальнонаціональних телекомпаній звернулися з відкритим листом багато відомих і авторитетних в Україні людей (понад 200 підписів) з проханням надати ефір фільму «Обличчя протесту», і тільки таким чином було вирішено, здавалося б, просте питання. 2005 року А.Шевченко став володарем Національної премії «Телетріумф» відразу в трьох номінаціях - «Найкращий ведучий інформаційної програми», «Найкращий документальний фільм», «Найкраща інформаційна програма». Зрештою, цього ж успішного 2005 року він став першим українцем, нагородженим міжнародною Премією свободи слова «Репортерів без кордонів» (Відень, Австрія) за активну громадську діяльність, спрямовану на захист професії, та за фільм «Обличчя протесту», що пробився на європейські телевізійні екрани.

Отже, не випадково у 2006 році він стає народним депутатом України 5-го скликання, а потім і 6-го скликання. Він активно працює головою Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації. У 30 років він став наймолодшим керівником комітету в історії парламенту і заявив, що стратегічна мета - створення системи Суспільного мовлення, без якого ми більше й більше відстаємо від цивілізованого світу в інформаційній сфері. Задля цього комітет об'єднав тоді свої зусилля з Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення (її очолив батько Андрія - Віталій Шевченко), Державним комітетом телебачення і радіомовлення України (голова Едуард Прутнік) і громадською Національною комісією свободи слова та розвитку інформаційної сфери при Президентові України (голова Тарас Петрів). Вони підписали декларацію про співпрацю в створенні Суспільного мовника, і це виводило суспільство на фінішну пряму в інформаційній сфері (щоправда, з перепоною в час правління диктаторського режиму В.Януковича, що відкинув країну на кілька років назад…).

Після чергових виборів він знову очолив Комітет з питань свободи слова та інформації, але в усіх сферах життя встановлювався диктат Януковича, і 13 січня 2012 року голосами тодішньої парламентської більшості (Партія регіонів, КПУ і Блок Литвина) його було звільнено з цієї посади. За всю історію Верховної Ради це був єдиний випадок такої політичної розправи - звільнення з посади голови Комітету, важливого для впливу на процеси в країні. Виступаючи з трибуни ВР, коли розглядалося це питання, Андрій повідомив, що зараз в Ічні радіорепортаж із сесійної зали слухає його бабуся Людмила Костянтинівна, у якої день народження, і, напевне, пишається тим, що її онук не зраджує своїм принципам. І що він сам вважає це звільнення найвищою оцінкою його заслуг у відстоюванні демократії та свободи слова.

Бабуся Андрія Л.К.Шевченко, до речі, дуже переймалася політикою і переживала за долю країни. Коли розпочався розстріл демонстрантів на київському Майдані під час революції Гідності, а там постійно перебував Андрій і в дні найвищої напруги з'являлася вся родина Шевченків, Людмила Костянтинівна знепритомніла і через кілька днів померла…

У своєму третьому депутатському скликанні (вибори 2012 року) Андрій Шевченко був першим заступником голови парламентського Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

У листопаді 2013 року найвищою патріотичною ознакою громадянина України стала участь у протестах на Євромайдані, і Андрій Шевченко разом з батьком і всією родиною брав активну участь у цьому дійстві. Власне, він був єдиним народним депутатом, що став очевидцем масового побиття студентів, з чого й почався Євромайдан. Тоді він врятував від побоїща молодшу сестру студентку Богдану, відчувши небезпеку й пославши до кафе, щоб замовила каву. Ось як повідомляли вони громадськість про цей нічний конфлікт у мережі Інтернет. Богдана Шевченко: «4:35 - повна зачистка Євромайдану», «Це не люди, це звірі». Андрій Шевченко: «Майдан по-звірячому зачистили. Десятки поранених. Десятки затриманих. Такого Україна ще не бачила», «Спочатку завезли важку техніку. Далі «Беркут» просто зачищав. Гнали людей аж до МакДональдса», «Справжню бійню влаштували під Монументом Незалежності. Студентів просто місили - і за руки-ноги в автозак», «Штурм почався після 4:00. Мобільний зв'язок досі лежить»…

Упродовж місяців цих протестів Андрій відповідав за інформаційне забезпечення Євромайдану, керував інформаційним табло на вежі Будинку профспілок, де розміщувався штаб Революції Гідності. Пізніше силовики залізли туди через дах і влаштували пожежу, загинули люди. Було кілька екстремальних епізодів, вартих окремих розповідей. Один з них - коли до Українського дому провели загін озброєних курсантів, а майданівці помітили це і посеред ночі оточили споруду. Вибивали вікна, кидали туди «коктейлі Молотова». Ситуація була неконтрольованою, загрожувала багатьма жертвами. У підвал до оточених спустилися нинішній мер Києва Віталій Кличко і відомий багатьом телерепортер Андрій Шевченко. У повній пітьмі вони намагалися переконати доведених до відчаю людей, щоб опанували собою, поводилися адекватно і погодилися на евакуацію під гарантії безпеки. Кличко і Шевченко самі ризикували стати заручниками чи загинути разом з курсантами міліції, якби почався штурм. Але ситуацію вдалося «розрулити», і після переговорів з міліцейським начальством тим, хто потрапив у пастку, створили коридор, вивели їх через бічні двері Українського дому і передали беркутівцям, загони яких підтягли на допомогу оточеним.

Чимось подібна ситуація сталася і біля будинку Київради, її часто показували в теленовинах. Спецпідрозділи міліції опівдні кинули на штурм Київради, але майданівці вчасно зупинили й оточили автобуси з озброєними штурмовиками. Автобуси поливали зверху холодною водою, розхитували - ось- ось перекинуться, - і тоді розлючених повстанців важко було б зупинити. Андрій вів переговори з офіцерами, намагався переконати, щоб евакуювалися, доки не пізно, але ті розводили руками: немає на це дозволу. І лише тоді, коли під автобусами виникла пожежа, загрожуючи вибухами під автосалонами, набитими людьми, міліція відступила. Андрій забезпечував їй безпеку під час евакуації.

В унікальному документальному дослідженні Соні Кошкіної «Майдан. Нерозказана історія» (Київ, «Брайт Стар Паблішинг», 2015 р.) таких історій, учасником і героєм яких був Андрій Шевченко, розказано багато. І цьому є пояснення. Міліцейські керівники, урядові, інші високі чини Януковича, усвідомлюючи злочинність наказів і не бажаючи йти на злочини, шукали контактерів для переговорів і зняття напруги. Одним з головних переговорників і виявився Андрій Шевченко, якого вони знали з попередніх років як порядного, об'єктивного і сміливого журналіста.

Під час Революції Гідності він займався звільненням незаконно затриманих євромайданівців, охороняв їх під час перебування в лікарнях СІЗО, брав активну участь у судових процесах.

Народний депутат Андрій Шевченко - автор прийнятого під тиском громадськості закону «Про доступ до публічної інформації», який суттєво розширив для громадян гарантії отримання інформації від органів влади і яким керуються зараз усі державні установи, виставляючи відповідну інформацію на своїх сайтах. Співавтор низки законодавчих актів, спрямованих на розвиток демократії та зміцнення громадянського суспільства, - зокрема, «Про волонтерську діяльність» (2011 р.), «Про громадські об'єднання» (2012 р.), закону про заборону реклами і спонсорства тютюнових виробів, автор кількох законопроектів про вибори, що передбачають «відкриті» партійні списки, та законопроектів щодо Суспільного мовлення.

Постійне бажання вдосконалюватися, досягати нових успіхів позначається на стилі життя Андрія Шевченка і на його захопленнях. Він уміє швидко приймати важливі рішення, не боїться щось різко змінювати в житті задля досягнення нових цілей і високих результатів. Звідси - потяг до подорожей по світу: побував у майже 80 країнах усіх континентів. Захоплюється альпінізмом та екстремальними видами спорту, включно зі спусками в підводні ущелини та стрибками з парашутом, подорожами в джунглі та пустелі. Подолав найвищі гірські вершини Європи і Африки (зокрема, гору Кіліманджаро, пік Монблан та ін.).

Президент України Петро Порошенко знав Андрія Шевченка і по спільній роботі та ділових контактах ще за десять з лишком років до обрання на посаду глави держави, і міг переконатися в його чесності та відповідальності. Враховуючи його досконале володіння іноземними мовами, велику соціальну підтримку, широкі контакти в діловому та політичному житті світу, 24 вересня 2015 року Президент призначив А.Шевченка Надзвичайним і Повноважним Послом України в Канаді.

Отримавши пропозицію піти в дипломати, Андрію було над чим задуматися. На той час він очолював поважну міжнародну організацію, яка надавала допомогу українському парламентові, провадила програми його модернізації, розпоряджаючись величезним за українськими мірками бюджетом. Вона стрімко розгортала діяльність, контактуючи з керівництвом Верховної Ради, народними депутатами, урядовцями. Крім того, він перебував першим на отримання депутатського мандата в разі посування виборчого списку. Але дипломатична служба - щось нове, цікаве, відповідальне…

Прийнявши після певних вагань запрошення від Президента, Андрій Шевченко став наймолодшим послом України в країнах «Великої сімки». Причому, не лише наймолодшим, але й несподіваною для дипломатичного світу людиною, яка до цього жодного дня не перебувала на службі в системі міністерства закордонних справ. Але молодий посол швидко освоївся в новому амплуа, отримавши високі результати для своєї країни: угоди про зону вільної торгівлі, початок запровадження безвізового режиму, відчутна військова і гуманітарна допомоги, незаперечна підтримка України на міжнародній арені, запровадження всіляких санкцій у відповідь на агресивні дії Росії. Андрію Шевченку легко й цікаво працюється, бо відчуває підтримку прем'єра Канади, політика нового покоління Джастіна Трюдо (недавно супроводжував його в державному візиті до України на запрошення Президента П.Порошенка) і має гарні дружні стосунки з міністром закордонних справ Канади українкою Христею Фріланд - колишньою колегою по журналістській праці. А ще він невтомно подорожує по Канаді, зустрічаючись з українськими громадами і беручи безпосередню участь в акціях і програмах в інтересах України. А українців у Канаді (якщо не рахувати уродженців та спадкових вихідців з України, які вже вважають себе канадцями) - понад 1 млн 300 тис. чоловік.

До речі, Андрій Віталійович є вже третім високопоставленим дипломатом, родове коріння якого по батьковій лінії - з Ічнянського району. У 1994-1996 роках Надзвичайним і Повноважним Послом України в Ісламській Республіці Іран був Іван Григорович Майдан. У 2006-2008 роках був Надзвичайним і Повноважним Послом України в Королівстві Бельгія та Великому Герцогстві Люксембург (за сумісництвом), а з травня 2011 року і по цей час Надзвичайний і Повноважний Посол України в Королівстві Марокко - Ярослав Григорович Коваль.

Приємно писати про героя, якого знаєш давно. Ще з дошкільних років я знаю Андрія Віталійовича. Перед від'їздом до Канади він був у Ічні і, звичайно, провідав мене. Ми довго з ним розмовляли, згадали його героїчного дідуся Федора Васильовича і бабусю Людмилу Костянтинівну. А коли прощалися, я поцікавився:

- Андрію Віталійовичу, ви дуже відома людина не тільки в Україні, але й за кордоном. Зізнайтеся, кому найбільше ви вдячні за своє визнання і почесну посаду посла?

Не роздумуючи, він відповів:

- Всевишньому, який підказав Президентові Петру Порошенку довірити мені право представляти Україну в одній з найбільших країн світу.

І, тепло усміхнувшись, додав:

- Але найбільше моїм батькам. Моєму батькові, який своїм прикладом допоміг мені стати спершу журналістом, а потім і політиком.

2. Владислав Кураш Особо опасный

Владислав Кураш

Особо опасный

Poszukiwany groźny przestępca …

В Варшаву я приехал поздней осенью, когда уже начались морозы и выпал первый снег. Позади был год мытарств и злоключений, позади были Силезия, Поморье, Балтика и Татры. Самое страшное было позади. Впереди была полная неизвестность.

Прямо с вокзала я направился к Олегу. Он снимал комнату в двух шагах от центра, на Иерусалимских Аллеях. Олег разрешил пожить у него первое время, пока не устроюсь, и обещал помочь с жильём и работой. По дороге я зашёл в Carrefour и купил бутылку виски.

Олег обрадовался встрече. Мы поужинали. Потом ещё недолго поболтали, выпили виски и легли спать. Рюкзак с деньгами и пистолетом я положил под подушку. Виски сделало своё дело, освободив мозг от постоянного нервного напряжения, и я уснул с надеждой, что, может быть, этой ночью мне всё-таки удастся выспаться и отдохнуть.

Но выспаться снова не удалось. Мне снова приснился опиумный притон. Валерка в окровавленных бинтах. И Марлена с перекошенным от ужаса лицом. Я проснулся в холодном поту и до утра уже больше не уснул.

Сквозь зашторенное окно в комнату пробивался бледно- жёлтый свет уличных фонарей. Тошнотворной волной нахлынули воспоминания. Олег тихонько посапывал во сне. Я лежал, таращился в темноту и старался не думать о Марлене и Валерке. Но дурные мысли сами лезли в голову, воспаляя и без того воспалённое сознание.

Утром Олег ушёл на работу, и я остался один. Начинало светать. Я открыл шторы, и какое-то время смотрел в окно на серый, погружённый в утреннюю полудрёму город. Совсем рядом в окружении ультрасовременных красавцев небоскрёбов угрюмо возвышался сорока двухэтажный сталинский Дворец Культуры. Город незаметно просыпался и оживал.

Ужасно болела голова. Я принял три таблетки etopiryna и запил их виски прямо из бутылки, сделав несколько больших глотков. Спиртное приятно обожгло горло и весь пищевод, огненным потоком устремляясь в желудок. Я тут же опьянел. Боль ушла куда-то в сторону, на второй план, а со временем и вовсе исчезла .

Не расставаясь с бутылкой виски, я принял душ, позавтракал и завалился перед теликом на диван. Когда с виски было покончено, я ненадолго уснул, соскользнув в чёрную бездну забытья . Проснувшись, некоторое время я ещё лежал на диване и смотрел телик. Голова больше не болела, и чувствовал я себя намного лучше. Это меня радовало. Появилось желание прогуляться по свежему воздуху.

Я прошёлся по комнате, надел брюки и свитер , и вспомнил, что собирался позвонить Алёне. Длинные гудки раздражающе резали ухо. Трубку никто не взял. Тогда я вынул из рюкзака планшет и написал ей очередное безответное письмо о том, как люблю её и детей и скучаю по ним.

Потом меня вдруг посетила мысль, что если бы в Голливуде сняли обо мне фильм, то получился бы крутой зрелищный увлекательный остросюжетный блокбастер. И тут же я подумал о том, что это была дурацкая мысль, что ничего крутого и увлекательного в моей жизни нет.

А вот, если бы написать книгу, было бы намного интересней и увлекательней. Пусть даже не книгу. Пусть даже небольшой рассказ на несколько листов. И я подумал о том, что вот уже больше года ничего не писал. И что нужно как-то заставить себя сесть и что-нибудь написать. Например, о горах, или о море, или даже хотя бы просто о Кракове или Варшаве. Моя голова начала работать и вдруг как-то неожиданно появилась первая мысль.

Я быстро достал из рюкзака блокнот и ручку, открыл блокнот на чистой странице, оставил пустое место для названия и написал первое предложение: «В Варшаву я приехал поздней осенью, когда уже начались морозы и выпал первый снег». Несколько раз перечитал написанное предложение. Посидел немного, подумал, погружаясь в воспоминания, внутренне настраиваясь и сосредотачиваясь на написанном. И тут же, уцепившись за мысль, добавил: «Позади был год мытарств и злоключений, позади были Силезия, Поморье, Балтика и Татры. Самое страшное было позади. Впереди была полная неизвестность». Ещё раз перечитал написанное и остался доволен. Мой взгляд упал на пустое место вверху страницы, оставленное для названия. Я снова погрузился в размышления и спустя несколько минут написал там: «Особо опасный».

После этого я ещё несколько раз перечитал написанное, внутренне сосредотачиваясь и концентрируясь на тексте, пропуская через себя каждое слово, стараясь прочувствовать и ощутить каждой своей нервной клеточкой интонацию и звучание отрывка. Мысль больше не работала, но для начала и этого было достаточно.

У меня появилось настроение и желание перекусить и выпить чего-то крепкого. Я обулся, надел куртку, взял рюкзак (пистолет, на всякий случай, переложил в карман куртки) и вышел на улицу. Было около десяти утра. Город уже проснулся. На Иерусалимских Аллеях царило оживление и хаос. Проезжая часть была запружена транспортом. Оглядевшись по сторонам, я, не спеша, двинулся в направлении центра. На пути мне попалась Biedronka. Там я купил бутылку джина, маленькую бутылку минералки и коллу. На стоянке возле супермаркета я вылил минералку на асфальт, перелил джин в бутылку из-под минералки, сделал несколько глотков джина, положил джин и коллу в рюкзак и пошёл дальше.

На улице было холодно и пасмурно. Серую унылую зимнюю картину города оживлял беспрестанно сыпавший снег. Настроение было хорошее. Сквозь призму лёгкого опьянения всё вокруг казалось не таким уж серым и унылым.

На перекрёстке Иерусалимских Аллей и Маршалковской, возле станции метро, я купил кебаб и с удовольствием съел его. Утолив голод, я зашёл, в первое попавшееся отделение, какого уже не помню, банка и сделал Алёне денежный перевод по Western Union на сумму 500 долларов. Выйдя из банка, я без особой надежды набрал Алёну по телефону и после того, как она не ответила, отправил ей sms-ку с номером перевода.

Потом пару часиков я пошатался по Złotych Tarasach , позаглядывал по магазинам и бутикам, в Cropp e купил себе новые перчатки и шарф, ещё раз перекусил в каком-то кафе на четвёртом этаже Złotych Tarasów под огромным стеклянным куполом, на который с разверзшихся небес падал снег, и пошёл гулять дальше.

Проходя мимо Дворца Культуры , по площади Дефилад, я остановился возле афиш Драматического Театра. Моё внимание привлек вечерний спектакль. Это был спектакль по мотивам комедии Карло Гольдони « Sługa dwóch panów » в постановке знаменитейшего польского актёра и театрального режиссера Тадеуша Брадецкого, которого я очень хорошо знал и чьи спектакли с удовольствием посещал в театре «Śląski», когда жил в Катовице . Я зашёл в кассы и купил себе билет на «S ługę dwóch panów» в бельэтаже. Начало спектакля было в девятнадцать ноль ноль. До спектакля оставалось ещё много времени.

После поражения Варшавского восстания в тысяча девятьсот сорок четвёртом году все здания и сооружения на Иерусалимских Аллеях были взорваны фашистами и превращены в руины. И только лишь спустя десять лет, в пятидесятых годах прошлого века, конечно же, не без помощи Советского Союза, были отстроены заново и восстановлены с учётом исторических архитектурных особенностей . И теперь, в наше время, Иерусалимские Аллеи стали одной из наиболее представительных и дорогих частей города с фешенебельными отелями, огромными торговыми центрами и престижными современными офисными зданиями .

Возле пальмы Иоанны Райковской я свернул на улицу Новый Свет, ведущую к Замковой площади и площади Рынок. По мере приближения к Старому городу стало появляться всё больше и больше туристов. Они ходили большими группами, с экскурсоводами, рассматривая и фотографируя достопримечательности города .

Появилось желание выпить кофе с каким-нибудь изысканным десертом. Глотнув джина, я зашёл в кафе Blikle, славящееся на всю Варшаву своими блинами, мороженым и пончиками. Внутри было по-домашнему уютно и комфортно. Я сел за столик возле окна, так, чтобы было видно улицу и прохожих, и заказал себе кофе с tartaletką źurawinową.

Пришло банковское sms-сообщение, что Алёна забрала перевод. Я сам себе улыбнулся и подумал о ней и о детях. И мне так захотелось к ним, домой, прямо сейчас, в этот момент. И глаза тут же стали влажными, и сердце сжалось в груди от обиды и бессилия что-либо сделать.

Я набрал Яцека , и, когда тот ответил, поинтересовался, что у него нового по моему вопросу.

- Fałszywy paszport z wiz ą ja ci jutro zrobi ę (фальшивый паспорт с визой я тебе хоть завтра сделаю (пол.)),- словно оправдываясь , ответил Яцек .- Ale skąd pewność, że twoja gęba nie wydaje im si ę podejrzana, i oni nie zaczn ą dokładnie sprawdzać (но откуда уверенность, что твоя рожа не покажется им подозрительной и они не начнут тебя тщательно проверять (пол.)) ?

- Trzeba zaryzykowa ć (нужно рискнуть (пол.)),- резко сказал я.

- Nie chciałbym ryzykować. Jeś li cię aresztują, ani woli, ani rodziny ci d ługo nie widać (не хотел бы рисковать, если тебя арестуют, ни воли, ни семьи тебе долго не видать (пол.)) .

- Nie mogę już dłużej czekać. I nerwy mam już na granicy. No i znudziło mi się już biegać i chować się (не могу больше ждать, и нервы у меня уже на пределе, да и надоело мне бегать и прятаться (пол.)) .

- Proszę cię, poczekaj jeszcze trochę (прошу тебя , подожди ещё немного ( пол .)).

- Trochę, to ile (немного, это сколько (пол.)) ?

- No od siły miesiąc, nie więcej (ну от силы месяц, не больше (пол.)) .

- A co będzie za miesiąc (а что будет через месяц (пол.)) ?

- Mam jednego zaufanego człowieka. On poprowadzi cię przez granicę i przekaże cię tam innemu człowiekowi, który zabierze cię tam, gdzie trzeba. (у меня есть один надёжный человек, он проведёт тебя через границу и передаст там другому человеку, который отвезёт тебя туда, куда тебе надо (пол.)) .

- A dlaczego przez miesiąc, a nie teraz (а почему через месяц, а не сейчас (пол .))?

- Teraz nie mo żna (сейчас нельзя (пол.)),- категорично отрезал Яцек.

- Ile to będzie kosztować (сколько это будет стоить ( пол .))?

- O szczegółach nie przez telefon (о подробностях не по телефону (пол.)) .

- Kiedy lepiej zadzwoni ć następnym razem (когда тебе лучше позвонить в следующий раз (пол.)) ?

- Zadzwoń do mnie za kilka tygodni. Na pewno , że to już będzie jasne (позвони через пару неделек, наверняка, что-то уже будет понятно (пол.)) .

- Dobra, na razie ( ладно , пока ( пол .)).

- Na razie. Tylko z tego numeru telefonu więcej do mnie nie dzwoń. Sw ój nowy numer telefonu ja ci wyślę na maila ( пока, только с этого номера больше мне не звони, свой новый номер я тебе вышлю по емайлу (пол.)) .

После этого разговора я позвонил Олегу и предупредил его, что вернусь поздно, потому что решил сходить в театр на вечерний спектакль. Принесли кофе с пирожным. Ароматный кофе приятно взбодрил меня и согрел .

Я ещё долго сидел в кафе, бездумно наблюдая за падающим снегом и прохожими, рассматривая фасады зданий на противоположной стороне улицы и проезжающие мимо автомобили.

Расплатившись, я вышел из кафе на улицу и меня словно током шарахнуло. Мне показалось, что в толпе прохожих, я увидел Марлен. Я бросился вслед за ней. Но, когда догнал её, оказалось, что это незнакомая девушка.

- Przepraszam. Ja pomyli łem się (прошу прощения, я обознался (пол.)) ,- сконфуженно пробормотал я себе под нос, потом ещё раз принёс свои извинения и быстро ретировался .

Мне было не по себе. Воспоминания снова нахлынули на меня сокрушительной волной, и я ничего не мог с собой сделать. Я шёл по улице и думал о Марлен. Я вспоминал её огромные небесно- голубые глаза, глубокий пронзительный взгляд, ласковые и нежные руки и пухлые одуряюще головокружительные губы.

Я вспомнил, как мы познакомились с ней, когда плыли на прогулочном катере из Гданьска в Сопот. И как встречались потом тайком от её мужа на набережной в Гданьске. Вспомнил наши свидания в Кракове, прогулки по Вавельскому замку и Плашуву, встречи на улице Рекавки, возле аптеки Pod Or łem Тадеуша Панкевича на площади Героев Гетто и около Грюнвальдского моста. Вспомнил, как мы занимались с ней любовью в её автомобиле на набережной Вислы, вспомнил её роскошное обнажённое тело, и возбуждение лёгким электрическим разрядом содрогнуло меня . Потом вспомнил, как мы ограбили её мужа, и вместе сбежали во Вроцлав. И как роскошествовали там полгода, не отказывая себе ни в чём. Это было незабываемое время.

Я думал о Марлен и понимал, что такой женщины, как она, у меня никогда больше не будет. Я понимал, что только с ней мне было по-настоящему хорошо и комфортно, только с ней я чувствовал себя по-настоящему уверенно и твёрдо. Я не знал, где она. Это меня сильно мучило и терзало всё последнее время. Мне очень не хватало Марлен.

Так, думая о Марлен, я дошёл до улицы Краковское Предместье. Посидел немного на скамейке Фредерика Шопена возле Дворца Сташица и памятника Николаю Копернику, послушал Траурный марш из его Сонаты b-moll, рассматривая окна здания на противоположной стороне улицы, в котором в позапрошлом веке жила сестра Шопена, пытаясь угадать из какого окна казаки вышвырнули на мостовую рояль Шопена.

Сидеть было холодно, и я пошёл дальше . Мимо базилики Святого Креста, где в одной из колонн замурована урна с сердцем Шопена, тайно привезённым из Парижа в Варшаву после его смерти в банке с формалином и прежде чем попасть в базилику пролежавшим тридцать лет в шкафу в квартире его сестры . Мимо Дворца Чапских-Красинских, в котором сейчас находится Академия Художеств. Мимо ворот университетского двора. Мимо неоклассического Дворца Тышкевичей-Потоцких, балкон над главным входом в который держат четыре античных атланта. Мимо костёла Визиток, костёла святого Юзефа и костёла посещения пресвятой Девы Марии . Мимо памятников Болеславу Прусу и Адаму Мицкевичу. Мимо несуразного Дома без углов. Мимо отеля «Бристоль». Мимо Дворца Радзивилов, где располагается резиденция президента Польши, во дворе которого стоит памятник князю Юзефу Понятовскому, сделанный по образу статуи императора Марка Аврелия в римском Капитолии.

Когда я дошёл до Замковой площади, начало смеркаться. Зажглось уличное освещение. Вдалеке ярким огненным факелом вспыхнул Stadion Narodowy. Я прошёл через площадь и по улице Святоянской направился к площади Рынок. Там , возле памятника Warszawską Syrenk y, были установлены искусственный каток и киоски, где продавали спиртное и закуску. Я взял себе дымящейся gulašovą polevkę, бутерброд со смальцем и солёным огурцом и чашку горячего grzane go wina.

Ярко освещённый каток был битком набит катающимися на коньках людьми. Играла музыка. На катке было много детей. Сердце снова болезненно сжалось в груди от тоски и обиды. И я подумал о Бодике с Русей. Всё на свете отдал бы за то, чтобы сейчас быть с ними. А потом я подумал о том, что если бы можно было вычеркнуть из жизни несколько последних лет , стереть память об этом времени, отмотать жизнь назад и перезапустить по новой, не задумываясь, сделал бы это. И чтобы всё стало по- прежнему. И чтобы не было никакой Польши, и чтобы не было ничего. Только я, Алёна и дети.

Я доел суп, выпил вино, допил джин и пошёл в театр по улице Королевской, которая вела прямиком от Старого города до Маршалковской и Дворца Культуры. По дороге , в Żabcę, я купил бутылку тёмного рома. И перелил ром в бутылку из- под коллы, чтобы было, что пить в театре.

В театральном гардеробе я подошёл к зеркалу и с ужасом заметил, что за последний год сильно сдал и постарел. Лицо стало одутловатым и серым от постоянного пьянства , нервов и усталости, появились глубокие морщины на лбу и мешки под глазами, волосы на голове поседели.

Я подумал о том, что мне уже сороковник и, что в свои сорок я ничего не имею, ни кола, ни двора, а то, что имел, всё растрынькал по-глупому, по-дурацки, бездумно. И ничего не добился, если не считать публикаций в литературных журналах. Зато умудрился натворить такого, что теперь самому страшно за свои поступки. А скольким людям я жизнь перековеркал и испортил. Алёна меня до конца дней моих ненавидеть будет и никогда уже не простит. Марлена ... Очень хотелось бы знать, где она, и верить, что с ней всё в порядке. О Валерке я и думать боялся. Во всём я винил одного лишь себя и понимал, насколько далеко всё зашло и насколько всё безнадёжно плохо.

Из театра я вышел с хорошим настроением. Спектакль доставил мне неописуемое удовольствие и на время отвлёк от гнетущих проблем. Отличная постановка, безупречная игра актёров, красивые декорации и яркие костюмы - в спектакле всё было очень цельно и гармонично. На два с половиной часа я с головой окунулся в яркий чарующий мир красочного искусства, которое всегда привлекало меня и притягивало, и забыл обо всём на свете.

Возле станции метро я на минуту остановился у столба с объявлениями. Среди прочих объявлений на пожелтевшем листе под надписью « Poszukiwany groźny przestępca (разыскивается особо опасный преступник (пол.)) » я увидел свой портрет, ужасный неузнаваемый фоторобот, под фотороботом:

Władysław Luty ( Владислав Февраль (пол.))

Płeć: mężczyzna (пол: мужской (пол.))

Miejsce urodzenia: Kijów ( место рождения : Киев ( пол .))

Data urodzenia ( дата рождения (пол.)) : 10.07.1974

Pseudonim: Wilk ( кличка: Волк (пол.))

Ostatnie miejsce zameldowania ( последнее место прописки ( пол .)): Gliwice, ul. Niedbalskiego 10/6

Obywatelstwo: Ukraina ( гражданство : Украина ( пол .))

Podstawy poszukiwań (основание для розыска (пол.)) :

Art. 217a Uderzanie cz łowieka (покушение на жизнь человека (пол.))

Art. 258 § 1 Branie udziału w zorganizowanej grupie przestępczej ( участие в организованной преступной группе ( пол .))

Art. 279 § 1 Kradzież z włamaniem (кража со взломом ( пол .))

Art. 280 § 2 Rozbój (ограбление ( пол .))

Art. 282 Wymuszenie rozbójnicze (разбойное вымогательство ( пол .))

Art. 286 § 1 Oszustwo (мошенничество ( пол .))

Poszukujące jednostki policji ( розыск проводит ( пол .)):

BK KMP Gliwice Wydział Kryminalny, 44-100 Gliwice, ul. Powstańców Warszawy 10-12, telefon: (032) 3369255, email: komendant@gliwice.ka.policja.gov.pl

Cechy rysopisowe ( особые приметы (пол.))

Wzrost: 184 см (рост: 184 см (пол.))

Sylwetka: krępa, muskularna ( фигура: крепкая, мускулистая (пол.))

Ramiona: mocne, tatua ż (плечи: крепкие, татуировка (пол.))

Nogi: długie (ноги: длинные (пол.))

Twarz: owalna ( лицо: овальное (пол.))

Włosy: proste, krótkie, uczesanie z przedziałkiem, ciemnoblond ( волосы : прямые , короткие , прическа с пробором , шатен ( пол .))

Czoło: średnie (лоб: средний (пол.))

Uszy: normalne ( уши: нормальные (пол.))

Szyja: krępa (шея: крепкая (пол.))

Wargi: średnie (губы: средние (пол.))

Nos: średni, prostolinijny ( нос : средний , прямолинейный ( пол .))

Kolor oczu: jasne ( цвет глаз: светлые (пол.))

Я внимательно всё прочитал, потом постоял ещё какое-то время у столба, почитал другие объявления, потом достал из рюкзака бутылку с ромом и сделал несколько глотков. Рома оставалось на дне. Я подумал, что нужно зайти в какой- нибудь ночник и пополнить запасы спиртного .

Непонятно откуда появились полицейские. Их было двое. Поверх тёмно- синих форменных курток на них были надеты яркие едко-светло-салатные жилеты со светоотражательными полосами и надписями «Policja». Они подошли ко мне и попросили предъявить документы. Я весь сжался и протянул свой паспорт одному из них, стараясь не выдавать внутреннего напряжения. Пока они рассматривали мой фальшивый паспорт с поддельной визой, я сосредоточенно исподлобья изучал их, и отметил для себя, что у каждого на боку была кобура с боевым пистолетом.

- Proszę z nami (прошу пройти с нами (пол.)),- сказал тот, что держал в руке мой паспорт.

Повисла секундная пауза. Времени на раздумья не было. Сознание само отключилось, уступая место инстинктам и интуиции, которые никогда меня ещё не подводили. Напряжение тут же ушло. Дыхание выровнялось и стало глубоким.

Не поворачивая головы, периферийным взглядом я изучил обстановку вокруг: сквер, подземный переход, дома на противоположной стороне улице, и сунул руку в карман с пистолетом . Холодная сталь приятно обожгла ладонь и слилась с рукой в одно единое целое. Указательный палец лёг на спусковой крючок, большой привычным движением плавно опустил флажок предохранителя вниз.

3. Елена Ананьева Скульптор Борис Эдуардс

Елена Ананьева

Скульптор Борис Эдуардс

(Окончание)

Действие 3.

Картина 1.

Мальта 20-х годов XX века. Крутятся песочные часы- площадка. На экране – кадры острова.

На площадке танцуют.

Итальянский танец с бубнами.

Английский народный танец времен, когда Мальта находилась под юрисдикцией Великобритании.

Далее сопровождает тихая музыка и рассказ, комментарий кадров на экране, который продолжает эксперт-коллекционер Вадим Трабах.

Показ на экране мастерских скульптора. Литейка. Огонь.

Лето. Жара.

В устаревшем, непроветриваемом, плохо освещенном цеху трудится скульптор. Ему 60 лет. Необходимо несмотря на ежедневно мучавшую припадками малярию, тяжелейшую болезнь, доставшуюся ему от тяжких условий жизни, выполнять каторжную работу, дабы прокормить еще и маленькую Асю, дочь умершей сестры.

Скульптор и Ася в квартире с тусклой, масляной лампочкой. Невозможно дышать от смрадных испарений масла. Вокруг скромная обстановка, множество деревянных ящиков, формы, в углу – насыпью песок, глина, на подставках - заготовки к новым скульптурам.

Девочка, худенькая с виду, пытается смастерить себе из глины пупсика и купать его в приготовленной маленькой ванночке.

Борис Эдуардс поправляет самодельную куклу. Гладит по голове племянницу. Качает своей с сожалением.

Борис Эдуардс. Не купить нам пока тебе, детка, новую желанную куклу. Уж стараюсь всё делать сам от начала производства, выполняю работы чернорабочих. Но можно самому сделать, ты правильно начинаешь, да, глину нужно подготовить с любовью. Тщательно ее размять, вот так. Придать форму, ну, постарайся сама...

Вот так, правильно.

Ася. А как мы назовем эту куколку?

Можно я ей еще город слеплю?

Скульптор. Лепи, детка. Это очень интересно. Это дает силы жить. Сила рук преображает… Я тебя научу...

Потом садится за стол, пишет.

На экране – летящая строка:

«Невероятно тяжело сознавать интеллектуальное умирание и переход от художника к ремесленнику» (30 июня 1921 г.). «Тоска берёт, как подумаю, что я перестал быть художником. Необходимость заработка на хлеб при отсутствии требований на художественные произведения ставят меня в ряды рабочих. Теперь я литейщик, формовщик, кочегар, слесарь, чеканщик». (6 июля 1922 г.)

Встает из-за стола. Подходит к окну.

Коллекционер-эксперт Вадим Трабах у другого окна комментирует:

- Мастеру все приходится заказывать самому. Мрамор, кирпич, песок, глину, уголь, воск, канифоль, строить печи для обжига, мастерить формы, изготавливать вагранки.

Скульптор: «Я стал бронзолитейщиком. Судьба «поставила в ряды рабочих»: «Болят руки – очень тяжела чёрная работа. Не малый труд 9-10 часов помахать трёхфутовым молотком…Трудно без помощников – и лепить, и отливать, и отбивать мрамор, и отвозить. Ужасная усталость».

Коллекционер Вадим Трабах продолжает повествование у открытого в мир окна :

- При этом мальтийская жара, проливные дожди, высокая влажность, - работа в невентилируемых помещениях на износ.

Пригодился опыт, приобретенный на заре своей деятельности, когда он, скрыв свою профессию скульптора, инкогнито проработал чернорабочим на литейном заводе Барбадьен в Париже (1889-1890 гг.)!

При изготовлении многофигурного барельефа для банка Чикиони Борис Эдуардс выполняет «первые в жизни отливки в столь крупных масштабах (62 пуда)» (27 июля 1922), впервые берётся за «выполнение работы по отливке из серебра четырёх медальонов на сюжеты из Священной истории». (22 октября 1923 г.). Все работы он выполняет в своей самодельной мастерской, и лишь один раз выполняет работу в арендованной профессиональной литейной мастерской братьев Дебоно. И всё это при тяжелейшем, а порой критическом физическом самочувствии.

Эдуардс приехал на Мальту тяжело больным. Болезнь изводит долгие предреволюционные годы. В 1896 году, когда умер известный российский скульптор Михаил Микешин, автор памятника Екатерине II в Екатеринодаре (Краснодаре), Борис Эдуардс был приглашён продолжить работы по изготовлению и сооружению памятника, который был открыт в 1907 г. Пребывание в Екатеринодаре закончилось для Эдуардса тяжёлым заболеванием – он заразился малярией.

(В кадре – обложенный грелками, в нищем одеянии в убогом жилище, освещенном тусклой лампадой мужчина трусится от приступа малярии.)

- Эти страдания в дневнике описываются практически ежедневно.

Летящая строка и голос скульптора: «Малярийные припадки допекают… Малярия меня окончательно добивает…. Малярия не прекращается , несмотря на изрядную долю хинина… Целый день шумит в голове от хинина, а прока что-то мало… Сердце моё не хочет работать, я просто замерзаю, если не обложусь бутылками с горячей водой… Сердце не работает, я чувствую, как коченеют все мои члены, холод охватил всё существо… Лихорадка и состояние морального отчаяния, ощущение близости смерти действуют мучительно на психику… Припадки грудной жабы, которая грозит меня задушить … Я сильно похудел, состарился, изменился до неузнаваемости… Я узнаю в себе совершенного старика… Умирание очевидное… Ужасно предчувствую конец. Боюсь лечь спать… Вероятно, конец придётся встретить здесь. Как хотелось бы мне возвратиться в Одессу и там сложить кости. Как хотелось бы мне лечь рядом со всеми своими… Очень гадко болеть без денег».

«Одиночество донимает да так, что бросился бы в объятия каждому, кто бы тепло отнёсся ко мне… На душе камнем лежит безысходная тяжесть, одиночество, гнетущее… Настроение отвратительное, чувство сиротства до того съедает, что сегодня я даже плакал – так нервы расстроились... Тоска и одиночество невероятные… Одиночество ужасное и гнетущее. Так, ведь, в этом одиночестве прошла вся жизнь моя бедная».

Вадим Трабах. Воспитывать в таком состоянии удочеренную Асеньку становится все сложнее. Он чувствует ответственность за ее будущее. Идет на выполнение любой, непрофессиональной работы, чтобы заработать на жизнь. Старается оградить ее от несправедливых испытаний, нищеты и лишений, дать достойное образование. По завещанию скульптора половина средств от оставленного наследия принадлежит Асе. Состояние здоровья, постоянные приступы малярии, напоминают о возможно приближающемся конце.

(На экране появляется милое лицо женщины, которую он давно любит. Но она далеко. И неизвестно точно где сейчас. Скульптор сжимает в руке амулет на длинном шнурке.)

- Только один Бог знает, как он выдерживает тяжелые испытания, посланные ему. Сверхмучительные ежедневные приступы болезни, постоянное , очень тревожное сознание «близости конца», ностальгия. При этом скульптор из последних сил старается не сдать свои позиции. Создать еще много новых произведений, которые увидят его соотечественники. Его душа столь широка, что он не может жить для себя. Он старается не только для своей удочеренной племянницы, но посылает в Константинополь деньги детям, помогает знакомым – семье М. Ньюман и многим другим. В это время записывает в дневнике о первых двух годах жизни на Мальте. Они читаются с состраданием:

«До того хочется съесть что-либо хорошо приготовленное, что и описать трудно. И надо больших усилий воли, чтобы удержаться от покупки таких великолепных котлеток и пирожков, которые готовит княжна Вяземская и продаёт в Барге…. Хожу таким оборванцем, что и сказать стыдно… Ужасно мне трудно выбиться из нужды». (Июнь 1920 г.)

И далее:

«Получил письмо из Парижа от вновь образованного Одесского землячества, просят пожертвовать на голод. Но что я могу дать больше одного-двух шиллингов, ведь сам до изнеможения работаю, чтобы не голодать. Лондонскому землячеству пожертвовал 2 медальона стоимостью там 10 фунтов». (11 июня 1922 г.)

На экране скульптуры и фигуры Мастера:

Известнейшие «Шурка», « Девушка в кресле», Бернардацци, Суворов .

Картина 2.

Стук в дверь очередного жилища скульптора.

Военные Лиги наций:

«- Всем приказано покинуть остров!

После 28 февраля 1922 г. ни одного беженца на Мальте не должно остаться. Комендант Смит предупредил об окончании 1 января выдачи пайка.

Всем покинуть остров!

Все беды от эмигрантов!

Прочь! (крики из окон соседей).

На улице волнения. Бьются злые языки пламени на экране. Революционная ситуация на Мальте…

Скульптор замер в оцепенении, прижимая удочеренную Асю.

Вадим Трабах. Из записей Бориса Эдуардса становится подробно известным период «выживания Лигой Наций беженцев с острова». Об этом нигде больше не найдено материалов. Английская военная администрация была лишь исполнителем. Всё началось в ноябре 1921 г.: «Губернатор лорд Плюшер сообщил о необходимости отъезда беженцев в Египет и поселения на Кипре». (22 ноября 1921 г.).

«после 28 февраля 1922 г. ни одного беженца на Мальте не должно остаться. Комендант Смит предупредил об окончании 1 января выдачи пайка. Семьи отправляют в Египет, а оттуда на Кипр, в Сербию, Болгарию, Чехословакию. Будут давать паёк ещё 2 года». (Ноябрь 1921 г.).

Перед скульптором возникает серьёзная проблема – куда уезжать с ребёнком?

Летящая строка:

«Нужно готовиться к отъезду, распродавать весь накопившийся скарб. Перевожу скульптурные бебехи, растыкиваю их по разным чужим людям. Надо собираться, но как быть с работами и куда наметить путь?» – это записи февраля-марта 1922 г.

Звучит по трансляции:

«Сообщение английской Комендатуры:

Сегодня все получили письма следующего содержания: „Информируем, что 28 февраля вы должны выехать из колледжа, куда вам угодно. Прилагаемую бумагу прошу подписать и сдать Коменданту» .

На экране – строка из дневника скульптора:

«Выживание беженцев с Мальты идёт полным ходом. Сегодня от Коменданта всеми получены письма с обратной распиской: «Я подтверждаю, что информирован Комендантом по распоряжению Военного правительства Англии, что никакие отсрочки продолжения питания и никакие финансирования проездов за счёт Английского военного Правительства не будут производиться больше и прекращаются 28 февраля 1922 г.». Просьба к беженцам – указать, куда желают ехать». (2 февраля 1922 г.).

«Гадко чувствовать себя в роли собаки, лишённой своего старого дома и места. И куда она не пойдёт, её всюду гонят. Так и нас , бедных бездомных беженцев». (8 февраля 1922 г.).

«Сегодня говорил с Комендантом, мне будет выдан билет для проезда в Берлин и ходатайство разрешения у немецкого правительства на долгосрочное проживание в Германии. После 28 февраля я смогу оставаться на этой же квартире пока уеду, но продовольствие прекращается».

«Сегодня опять новые английские распоряжения, терроризирующие нас. Объявили, что в виду закрытия кредитов 30 марта, все должны к этому времени выехать, так как после этого числа денег на проезд даваться Штабом не будет». (20 марта 1922 г.).

Замечу, что всё это для Бориса Эдуардса происходит в те же дни, когда представители английской администрации и население Мальты восхищаются выполненной им портретной скульптурой Генерал-губернатора Мальты фельдмаршала Плюшера. Ни в одной из континентальных европейских стран такая переселенческая ситуация, как известно, не возникала. Наоборот, с 1921 г. по решению Лиги Наций российским беженцам там выдавались Nansen-Pass, предоставляющие им многие гражданские права. Информация о выдаче российским беженцам на Мальте «нансенских паспортов» не встречалась.

Принуждаемый к отъезду, Борис Эдуардс пишет запросы в разные страны, хотя при наличии работы принимает решение остаться на Мальте. В этот момент к нему поступает предложение Министерства промышленности Мальты возглавить Курсы по подготовке учителей.

Летящая строка:

«Выясняется с моей службой у мальтийцев. Парламент должен рассмотреть моё назначение, и тогда в благоприятном случае я останусь на Мальте». (4 февраля 1922 г.).

Картина 3.

На экране двое не молодых уже людей.

На площадке в глубине сцены, обнявшись, тоже.

Роза Райс и Борис Эдуардс – неожиданно пришедшая любовь.

Часы показывают время и на календаре на экране дата:

«1 октября 1923 год.»

Старый чемодан стоит особняком. Он тоже одно из главных действующих лиц.

Звучит тихая мелодия любви.

Стоят в объятиях.

Потом тихо ведут диалог.

Борис Эдуардс. Наконец, могу сказать, что счастлив. Судьба за долгие годы лишений и испытаний дала мне нашу встречу.

Роза Райс. Я так благодарна, что вы меня нашли. Теперь можно смотреть в будущее с надеждой на лучшее.

Борис Эдуардс. Хорошо, что еще есть время для совместной жизни. Одиночество на острове мучает. Я счастлив чувствовать, что мы вместе.

Роза Райс. Мы можем подыскать для нас домик под Берлином или Мюнхеном. Отсюда все равно нужно выезжать.

Вбегает Ася, показывая вылепленную ею маленькую скульптурку: девочка с парусником. Протягивает ее на вытянутой руке.

Звучит песня – мелодия лейтмотив пьесы .

(Продолжение)

Солнечный парус

все ищет пару

где-то в краю чужом.

Парус на рее

мачты качает,

шквал обрывает.

Гонг.

Нам испытанья снова послали, -

жди меня!

Жду и жду,

от океана и до причала

С Господом вдаль иду!

Солнечный парус – ночи надежда,

твой переход любви.

Час ожидания

до нашей встречи –

Счастья эскадра, плыви!

Коллекционер-эксперт Вадим Трабах продолжает комментарий, сверяясь с записями в найденном им в Лондоне дневнике.

На экране снова лавка букиниста. Биг-Бен. Новые посетители, коллекционеры раритетов исследуют каталоги букиниста, в том числе виртуальных сайтов. Переговариваются по сотовой связи, звонят на мобильный телефон Вадима, угрожают расправой, требуют возврата дневников, принадлежащих якобы семье.

Вадим Трабах. Очевидно, потомки скульптора, заинтересованные в получении наследства по нереализованному завещанию, наступают мне на пятки. Ведь в июле 1921 г. Эдуардс оформляет завещание:

На экране строка, озвученная экспертом:

«50% наследства предназначаются двоим детям от брака с княгиней Т. Ухтомской, остальные 50% - Анастасии (Асе). Распорядителем имущества до его дележа был назначен Михаил Брайкевич! „Их интересуют дневники, в которых могут найти нужные сведения для получения наследства. Цена дневников переваливает уже за 10 тысяч фунтов стерлингов. »

Борьба продолжается в следующем веке. Однако, вернемся еще в прошлое. Последние моменты жизни скульптора. Любовь! Да, да! А что с любовью произошло дальше?

В то время, время мучительных испытаний и борьбы, Борис Эдуардс совершенно случайно получает от дальнего родственника адрес своей любимой Розы Райс и решает поехать к ней в Bad Neugeim в Германию. До 1 октября нужно вернуться с ней на Мальту. Когда это осуществилось, показалось, наконец, счастье постучалось в их окно. Они принимают гостей, отмечают день рождения Розы. Гуляют, наслаждаясь великолепными пейзажами Мальты, вспоминают время, проведенное на родине, в родной Одессе. Но это семейное благополучие длится совсем недолго.

Новый 1924 год приносит трагедию.

12 февраля Борис Эдуардс умирает. На экране портрет Бориса Эдуардса. Свеча. Я зыки пламени литейки. Скульптуры и памятники выдающегося скульптора.

30 июня 1924 г. Роза Райз вместе с Асей покинули Мальту, уплыв в Германию, в Гамбург.

Для девочки начинается новая жизнь.

На экране – скульптурка с парусами, выполненная детской рукой.

Звучит песня.

(Продолжение)

Солнечный парус – ночи надежда,

твой переход любви.

Час ожидания

до нашей встречи –

Счастья эскадра, плыви!

Нам испытанья снова послали, -

жди меня!

Жду и жду,

от океана и до причала

С Господом вдаль иду!

Солнечный парус,

встретились снова,

наш океан Любви,

город родимый,

Город далекий,

счастья эскадра, плыви!

Летящая строка на экране и голос Вадима Трабаха:

Парусники Мальты, виды заливов островов.

Могила Бориса Эдуардса на кладбище Ла Валетта на Мальте.

Причалы Одессы, яхты и паруса.

Памятники Эдуардса в Украине .

Памятник Екатерине Великой в Одессе на Екатерининской площади, восстановленный в 2008 году. Вокруг него продолжается борьба. Памятник становится символом борьбы эпох.

Нужно ли уважать произведения искусства разных времен и каковы последствия неуважения и разрушения их?!

На экране – море. Яхты. Паруса.

Послесловие.

Представлены участники акции по увековечению памяти великого скульптора Бориса Эдуардса на Мальте, разыскавшие на старом городском кладбище могилу одесского скульптора .

Круглый стол.

Встреча в Российском центре Ла Валетта, организованная одесситами- берлинцами, франкфуртцами в 2008 году .

Август, 2009

Германия-Мальта-Одесса

*Автор выражает благодарность Сергею Мозалёву за предоставленные Европейскому интерклубу ДОМ ДЕРИБАСА (Берлин-Александр Маниович ) материалы, дневники 1920-1923 годов одесского скульптора Бориса Эдуардса, найденные им в Лондоне, а также нашей встрече на Мальте, вдохновившей на создание пьесы - литературной композиции.

** По вопросам постановки на сцене или экранизации необходимо письменное разрешение и согласование с автором.

С уважением,

Елена Ананьева

4. ДАН БЕРГ НЕ УКЛОНЯЙ СЕРДЦЕ ТВОЕ

ДАН БЕРГ

НЕ УКЛОНЯЙ СЕРДЦЕ ТВОЕ

Глава 1

Сирота

Два ослика неспешно ступают вверх по каменистой тропе. Тот, что крепче и крупнее, запряжен в повозку и топает впереди. Ослик поменьше тянется за ним. Повозку обременяет худой бородатый еврей, человек в годах. Верхом на малой животине восседает мальчик лет десяти. Парнишка весел, болтает ногами, глазеет на камни и кусты вокруг. Бородач не доволен юным попутчиком: “Всего месяц, как осиротел, а не видать, чтоб сильно горевал...”

Путь не далек и не короток. Из Яффы в Иерусалим. Мордехай, так зовут еврея, размышляет о том, что новые времена лучше прежних. Франки потеплели к иудеям и дозволили селиться в Яффе. Для раввина Мордехая все крестоносцы - франки, на каком бы наречии они ни горланили: на германском ли, на английском, на французском... Мессия вот-вот придет, очистит Святую Землю от деревянных крестов и железных доспехов.

Вроде размягчились франки, а держаться от них подальше надо. Вот и тропинка эта в стороне от стези. Здесь всаднику на коне узко и не почетно будет. “В пути - как в жизни: широкая дорога опасна, да и узкая не всегда верна, - вздохнул Мордехай, - нам ослика подавай, да и не надобен еврею конь: высоко и дерзко, не любят этого рыцари. Ничего, потерпим, Бог пришлет нам Спасителя...”

“Яков, привал!” - крикнул Мордехай мальчику. Путники расположились в тени под деревьями. Яков нарвал травы для скотины, положил корм у ручья. Старший достал из мешка припасы, вопросительно взглянул на младшего. Тот спохватился, кинулся с кружкой к воде. Омыли руки, произнесли благословение. Хлеб, маслины, финики - вот и вся трапеза.

Мордехай подвизается на должности раввина маленькой бедной общины в Яффе. Его прихожане кормятся рыбным промыслом. Все бедняки. Раввин - он и староста синагоги, и хазан, и учитель. Просветительную службу Мордехай почитает особо. “Ученый человек и своим умом живет, и чужой ум разумеет. Всех наших грамоте выучу. И молитвы будут знать, и понимать Слово Господне, ибо без этого не дождемся Мессии!” - думает Мордехай.

И еще он думает, что силен турок-мусульманин острым кривым мечом, и силен франк-христианин острым прямым мечом, а у иудея нет никакого меча, но он острым умом силен и им-то всех недругов одолеет. Ученость хранит от бед лучше армии вооруженной. А Элиэзер, иерусалимский брат Мордехая, тоже раввин, говорит, что божий мир не так уж прост, как видится сквозь яффский морской воздух, за густотою которого многое скрыто.

Мордехай везет мальчишку в Иерусалим на попечение Элиэзера. Яков был лучший ученик у Мордехая. Раби не мог нарадоваться на быстрый ум питомца. А вопросы его! “Еще год-другой и меня превзойдет!” - с радостью и опаской думал учитель.

Великое горе постигло Якова. Как-то раз, отец его, бедный рыбак, задолжал Мордехаю за учебу сына. Накануне Пурима был хороший улов, и, продав рыбу, отец накупил муки, масла и прочего, что для праздника требуется. Мать напекла сластей и отправила Якова к раввину с гостинцами и с деньгами. Праздничая еда усыпила малышню. Отец с матерью выпили вина, как положено в Пурим и, сморенные яффской жарой, тоже уснули. И случился в доме пожар от незатушенного очага, и в дыму и в огне погибла семья. Огонь разрушает бесповоротно и жизнь переворачивает. Страшное зрелище открылось Якову, когда вернулся.

Мордехай горевал вдовойне, ибо за собой усмотрел вину: кабы не напоминал он про долг, не послали бы мальчика к нему, и остался бы Яков дома, и не позволил бы случиться несчастью. С намерением успокоить совесть свою, Мордехай упросил Элиэзера взять сироту в ученики и обязался платить за питомца. А еще подумал яффский раввин, что лишь иерусалимский дух мудрости вполне раскроет таланты даровитого отрока, и тот подкрепит его, Мордехая, доктрину всепобеждающего просвещения.

Весьма скоро понял Элиэзер, сколь велика удача, ему выпавшая. Необычайно умен и хваток был новый ученик из Яффы. Памятью и тонкими не по годам рассуждениями поражал учителей своих. Раби Ихиель, главный раввин Иерусалима, иной раз призывал к себе Якова и добавлял ему мудрости из собственного кладезя.

Элиэзер - человек не бедный, состоятельный, пожалуй. В доме его хорошо жилось Якову. Работы никакой, только книги да ученые беседы. Элиэзер думал воспитать себе знатного зятя. Мирьям, дочь его старшая, недурна собой, и не раз уж, словно обмолвившись, но так, чтоб слышал юный ученик, говорил родитель, что славное приданое ждет того, кто удостоится руки Мирьям.

Шли годы учения и взросления. Элиэзер стал замечать, что Яков склонен искать общества Мирьям, а та, скромности в урон, не прячется он него. И еще замечал Элиэзер, что обещающий талмудист не робок с противоположным полом и не только фолианты вдохновляют ум и сердце его. Давая совет Элиэзеру, раби Ихиель изрек, мол, от болезней много лекарств, а от здоровья одно снадобье - женитьба.

Странные, предосудительные, постыдные знакомства завел Яков. Как-то видели его беседующем с копьеносцем, другой раз донесли Элиэзеру, что Яков замечен был среди людей в чалмах. “Зачем покидаешь наш квартал? Мусульманин жесток, а христианин - сущий дьявол!” - со страхом говорил Элиэзер назначенному в зятья, и внутренний голос нашептывал, что неизбежно искать другого жениха. Мирьям плакала, но не противилась отцу, страшась авантюрного счастья.

Тонким слухом своим Яков ловил музыку чужой речи, и нельзя было отличить говор его от говора франка или турка. “Для чего ему это?” - недоумевал и сокрушался Элиэзер. Он неизменно сообщал брату Мордехаю в Яффу о метаморфозах, с сиротой происходящих. “То, что не дано нам исправить, есть предмет терпения” - говорил Элиэзер. “Не терпением, а нетерпением достигают и обретают!” - гневился Мордехай и мысленно укорял брата за нерадение в воспитании. А Элиэзер не восставал на Якова, но, дорожа репутацией, удалил из дома компрометирующего жильца. Яков же не менял личину, и по-прежнему молился с иудеями, и не покидал до времени своих, и учился у раввинов, но не только у них.

- Не воюй с ним, помогай ему! - сказал главный раввин Элиэзеру.

- Я так и поступаю, раби Ихиель.

- Он может далеко пойти.

- Кто знает... С кем он повелся...

- У новых знакомых ищут признания, коего не находят у старых.

- А по мне, это есть любопытство к предмету недостойному такового!

- Не отпугивай, не гаси искру иудейства в молодом сердце! Терпение, Элиэзер!

- Терпение? Не на всяком дереве растет этот фрукт. Но я терпелив, раби.

- Такие, как Яков, хоть и редки, зато польза от них великая нам!

- Нам, но не мне!

- Найдешь для Мирьям жениха, Элиэзер.

- Найду... Но и Яков мне не чужой...

- Однако, женитьба не только от здоровья, она и от недуга душевного целит!

Глава 2

Женитьба по расчету

Оснат и мать ее Ривка ютились в жалкой хижине в центре еврейского квартала Яффы. Оснат одна дочь у матери. Не успела Ривка народить мужу других детей. Беда случилась: ушел рыбак в море и не вернулся. Погиб? Наверное. Никто не видел. Вдовы - самые святые существа на свете. Ривка не хотела другого мужчину в своей жизни. Верностью пропавшему супругу соломенная вдова весьма потрафила раввину Мордехаю, освободив последнего от мучительной дилеммы между новым сватовством и галахической твердыней.

Предки Ривки и ее мужа - выходцы из Йемена, поэтому родители Оснат походили на тамошних арабов темной кожей и тонкими чертами лица. Оснат, пожалуй, не унаследовала совершенной красоты матери, но облик юной обладательницы стройного стана, больших глаз и блестящих черных волос до пояса частенько смущал вооображение иного праведника, бросившего на девицу нечаянный взгляд. Постник пребольно щипал себя, дабы помыслы его не сворачивали с пути благочестия, ибо люди стремятся к запретному и желают недозволенного.

Яков, пока жил в Яффо, дружил с Оснат. Мальчик с девочкой ходили на берег моря, собирали ракушки да камушки, и говорили обо всем на свете. Яков, лучший ученик раби Мордехая, рассказвал Оснат, чему выучился накануне, а та слушала и нежно глядела не него своими прекрасными глазами. Мордехай весьма почитал йеменских евреев за особенное их рвение к грамоте. Навещая бедную вдову, он открывал широко дверь хижины, усаживал мать и дочь на лавку напротив, и учил их чтению и письму, и платы не брал.

Сидя на морском берегу с Оснат, бывало размечтается Яков.

- Я не хочу быть рыбаком, Оснат.

- Мой отец был рыбаком...

- И мой отец рыбак.

- А чего ты хочешь, Яков?

- Я хочу стать купцом.

- Зачем?

- Чтоб объездить весь свет.

- Зачем?

- Хочу увидеть, как живут люди на Западе и на Востоке.

- Там тоже есть евреи?

- Да, Оснат, евреи везде есть.

- Им так же плохо, как нам здесь?

- Евреям везде плохо.

- И никогда не будет хорошо?

- Раби Мордехай говорит, что придет Спаситель, и все переменится.

- Правда?

- Уж тысячу лет ждем его…

- А если не дождемся? Что будет, Яков?

- Не знаю. Я хочу разбогатеть.

- Зачем?

- Чтоб стать сильным. И не бояться франков. И никого не бояться!

- Здорово!

- И я подарю тебе жемчужные серьги и жемчужное ожерелье.

- Правда?

- Конечно! Или ты не хочешь жемчуг? Говори, чего ты хочешь?

- Я не знаю…

- Подумай!

- Я подумала. Я хочу, чтоб ты не забывал меня, и писал мне письма издалека. Я умею читать.

- Конечно, не забуду! И письма писать стану!

В первые годы сиротства и учения в Иерусалиме у раби Элиэзера, брата раби Мордехая, мальчик забыл о подружке. А она не забыла, она уж тогда любила его. Прошло время, и Яков вспомнил детскую дружбу, и мечты его сбылись, и обещания свои он исполнил, но вышло всё не совсем так, как думалось девочке Оснат.

Следуя совету раби Ихиеля, главного Иерусалимского раввина, Элиэзер заторопился исцелить Якова от телесного здоровья и душевного нездоровья. Нашел для мятежного питомца достойную невесту - славная девица, и приданое за ней славное. Однако, непредсказуемый Яков встретил известие без ликования и заявил Элиэзеру, что, мол, надо погодить со сватовством, что сей серьезный шаг нельзя не обсудить с Мордехаем, да и повидать хочется город детства, ибо кто знает, что родит новый день. Он живо собрался в дорогу и отбыл в Яффу.

Первым делом и без обиняков Мордехай выложил Якову великое свое недовольство и разочарование. “Зачем знаешься с мусульманами? К чему тебе франки? Почему не принял сватовство Элиэзера? Деяния твои не угодны Спасителю, и отдалит он приход свой!” - не поскупился на упреки Мордехай. “Я люблю Оснат и хочу жениться на ней!” - кратко и простодушно ответил Яков.

Душа Мордехая возрадовалась. Равно дороги ему и Яков, и Оснат. Знал он, по ком сохнет бесприданница. “Талантам Якова сей брак не в помощь, но любовь выше пользы!” - думал горячим своим сердцем старик.

Счастьем светятся глаза девицы, гордо и значительно выглядит жених. Свадьбе быть в Иерусалиме, там и поселится молодая чета. Яков заверил верных своих опекунов, что средства к жизни он доставит сам.

Хорошая вышла свадьба. Даже Мирьям, дочь Элиэзера, имевшая когда-то виды на Якова, радовалась: обвенчан бывший отцов ученик, и нет более праздных сожалений, и ясность вернулсь в сердце.

Ривка поселилась с молодыми. Стала ждать, как принесут в дом колыбельку, и незабытая радость коснется ее души мимолетным крылом.

Раввины Элиэзер и Ихиель озадачены были предпочтением, которое сделал Яков. Полагали, однако, что должна быть отгадка. Загадочен замысел великого дела. Луч времени осветит тайну и уничтожит ее.

Прелестная Оснат с первых дней полюбилась всем. А Яков, друг яффского детства ее, сам сирота, весьма оценил женскую любовь к себе, и отчего же не жениться?

Много понимал о себе Яков. Силы жаждал и в свою планиду верил. Утешение его - мечты да надежды. Страсть его - любочестие да сребролюбие. Не желал богатую невесту, бедную бесприданницу хотел, ибо сердцем горд был. “Невелик мой сад, но я кормлюсь из своего сада!” - думал. И промолчал о своем расчете.

Глава 3

Не бог несет, а конь везет

Яффский раввин Мордехай передал на попечение брату Элиэзеру, тоже раввину, лучшего ученика своего - Якова, внезапно осиротевшего. Мордехай рассудил, что не в глухоманной Яффе, а лишь в славном высоколобыми книжниками Иерусалиме, где обитает Элиэзер, достойно раскроет Яков необычайный талант свой, и прибавится мудрец к мудрецам Святого Города.

Минули годы, и Яков весьма много почерпнул из книг, и не только из книг. Он сошел с тропы, привычной наставникам его, но остался любезен им. Дальновидные люди готовы почитать пустяками важное ради более важного.

Яков взял в жены бедную девушку Оснат, подружку яффского детства. Женитьбой этой он порадовал земляка Мордехая, озадачил Элиэзера и осчастливил влюбленную в него девицу. Предпочтя бесприданницу богатой невесте, Яков возвестил всем, что не обязан никому.

Изумительный слух был венцом дарований Якова. Он слышал речь франков и мусульман и точь-в-точь повторял иноземную манеру. Дабы проникнуть во вражью среду, укрепиться в ней и одолеть лицеприятие к иудею, Яков перво- наперво сводил дружбу со служителями чужой веры, подавая им лестную надежду склонить его в свою конфессию. Воистину ловок тот, кто умеет скрывать свою ловкость. Он читал Святые Книги их, как свои, и сравнивал опусы меж собой, и находил в этом упражнении пользу и забаву.

Яков не посвящал раввинов в свои экстравагантные занятия, но не скрывал их от Оснат. А она надежно берегла домашние тайны и верила Якову безраздельно: что делает муж, то делает правильно. Приложимые к жизни вещи ближе женскому сердцу, чем умозрения талмудистов.

Спросить Якова, любил ли он свой народ, жалел ли его, презирал или гордился им - и не нашлось бы у него ответа. В одном уверен был твердо: еврейской судьбы себе не желал. Ум соглашался, а сердце бунтовало против мудрости покоряться чуждой власти. В его родном Иерусалиме пришлый франк-крестоносец брезговал прикоснуться к еврею и ни словом, ни взглядом его не удостаивал. “Да и что за город это - Иерусалим? - насмехался мусульманин, - с караван-сарай величиной!”

Христиане с мусульманами не дружно жили на Святой Земле, ибо и те и другие разевали рот на один и тот же огород, который евреи для себя посадили. Пока люди духа каждой из тяжущихся сторон свою правду утверждали, а чужую уничижали, практические люди разных вер торговали и богатели. Дела зиждются на доверии, когда один другого понимает. Многоязычный Яков пришелся ко всем дворам.

Заручившись порукой враждебных иудеям служителей божьих, Яков посредничал меж разноязыкими купцами, и они полагались на него и через него полагались друг на друга. Он писал им документы, и много всяких хитростей и уловок узнавал, и наматывал на ус где, что и когда покупать и продавать, и уверился вполне, что на торговом поприще обязательно преуспеет. Комиссионные Яков сберегал для собственной коммерции и все ждал, когда вес золотишка на добрый почин потянет. Сберечь накопленное труднее, чем накопить.

Настал день. Яков знал, как дешево купить товар, и купил, знал, как дорого продать товар, и продал. Барыш в дело вложил, и пошло-поехало - любо-дорого смотреть. В посредничестве надобности нет теперь. Жил, однако, скромно, и вихрем ворвавшееся и исправно растущее богатство на показ не выставлял.

Блеск золота не затмил Якову свет счастливых глаз Оснат. Любовь молодой супруги давала силы и упрочала дух его, и он весьма сочувствовал этой любви. Вместе с казной нувориша росли и надежды иерусалимских раввинов. Отчего же им не почитать Якова? Пусть не идет он торной дорогой, но ведь и не отступник он, боже сохрани!

Зазвучала сигнальная труба - вот-вот закроется на ночь кукольный город Иерусалим. Прихожане окончат вечернюю молитву, покинут синагогу, разойдутся по своим убогим обиталищам. Останутся лишь двое-трое молодых людей. Дома нищета и теснота. Бдением в синагоге скоротают ночь, будут впитывать мудрость Писания. Пожалуй, согласны юные талмудисты с главным городским раввином Ихиелем, мол, постижение Слова Божьего есть высшая радость еврея.

В доме у Ихиеля сидит раввин Элиэзер, бывший наставник Якова. Раввины обсудили жалкое обличье синагоги. Не украшена она. Ни ливанских кедров, ни слоновой кости. Потолок чернят коптящие масляные лампы, обветшали книги. Нет средств, община бедная. Зажиточные прихожане - только Ихиель да Элиэзер. Вся надежда на Якова. Ждут его появления.

- Мир вам, раби Ихиель и раби Элиэзер! - сказал выросший в дверях Яков.

- Мир тебе, Яков, и семейству твоему, пусть множится всем на радость! - ответил Элиэзер.

- Я рад, что ты не пролетаешь мимо мезузы, входя в еврейский дом, - заметил Ихиель.

- Я по-прежнему ваш!

- Ваш или наш? - усмехнулся Элиэзер.

- По-прежнему или навсегда? - уточнил Ихиель.

- Наш навсегда! - отчеканил Яков.

- Говорят, Яков-то наш не только в еврейские дома входит... - бросил в пространство Элиэзер.

- Уповаю, сие еврейским домам не во вред... - заметил Ихиель.

- Я наш навсегда! - повторил Яков.

Ихиель пригласил гостей к покрытому белым полотном столу. Хлеб, козье молоко в кувшине, сыр, финики. Прозвучало благословение над хлебом. Ели и пили коротко и молча.

- Яков, ты лучший мой ученик, и не избрал ученую стезю... - посетовал Элиэзер.

- Не ропщи! Он обратил мудрость желтых страниц в желтого металла силу, - возразил Ихиель.

- Примите в дар, почтенные раввины, сию мошну, упомянутым предметом отяжеленную.

- Благодарствуем, Яков! К какому делу приложить монеты? - спросил Ихиель.

- Думаю, украшение синагоги - лучшее приложение им, - ответил, улыбаясь, Яков.

- О, Яков, ты словно слыхал нашу с Элиэзером беседу!

- Мне показалось, Яков, на губах твоих мелькнула хитрая улыбка... - проговорил Элиэзер.

- Он непритворно прям! - заверил Ихиель и с надеждой на подтверждение взглянул на Якова.

- Я преуспел в торговле, барыши мои растут, - перевел на другое Яков.

- Рады за тебя. Теперь к какому делу применишь ум и руки? - спросил Ихиель.

- Иерусалим тесен мне. Куплю корабль, чтобы купечествовать на Западе и на Востоке.

- К чему тебе это? Богатство не в мошне, а в голове и в книгах! - воскликнул Элиэзер.

- Я полагаю, искусная отделка не повредит нашей синагоге! - возразил Яков.

- Где судно разместишь? - спросил Ихиель.

- В Яффе, конечно. Готовь, Элиэзер, подарки брату Мордехаю, - сказал Яков.

Сообщение Якова о намерении разъзжать по белу свету, его страсть к стяжанию и нееврейский апломб навели на раввинов задумчивость и грусть. Переваривши услышанное, Элиэзер и Ихиель вновь разомкнули уста.

- Просвети, нас, Яков, чего ждешь ты от богатства, кроме него самого? - спросил Элиэзер.

- Придет сила, а вечный страх уйдет. Ведь как просто!

- Еврей всегда в страхе, даже если сила при нем! - убежденно возразил Ихиель.

- Возможно... Еврей всегда в страхе... Но разве свыше нам ниспослан страх?

- На что намекаешь, Яков? Метишь в иную веру, что прибыльнее нашей? - вскричал Элиэзер.

- Божественная избранность! Разве сладкая мысль сия не счастье еврея? - подхватил Ихиель.

- А если сладкая мысль сия несчастье еврея? Не знаю... Ты больше размышлял об этом, раби...

- Избранничество рождением дается! - продолжил Ихиель.

- Сила, ум, порой богатство - тоже рождением даются! Почему избранничество выше?

- Оно - как знатность, как цвет кожи - свойства эти нельзя утратить! - выпалил Ихиель.

- Потому-то люди ставят их выше всех достоинств и заслуг, - добавил Элиэзер.

- Верно. Нельзя утратить! Вот превосходство всех превосходств! - согласился Яков.

Раввины ободрились, услышав слово Якова, в унисон с ними сказанное. Как объяснить ему, что на острие копья вертится тот, кто вертится в жизни, лишь на себя надеясь?

- Не страшишься, Яков, верой пренебрегая, за тельцом Аарона следовать? - спросил Ихиель.

- Нет трепета во мне, учителя мои. Другое тут: не резон стучаться в дом, где никого нет дома!

- Я раскусил его! Безбожник он! - в отчаянии воскликнул Ихиель.

- Забудем эти слова, раби Ихиель! Они опасны в любой среде! Ведь ты не желаешь зла мне?

- О, нет, храни тебя господь, мой мальчик! - горячо воскликнул Ихиель.

- Наш мальчик! - поправил Элиэзер.

- Наш мальчик уезжает завтра в Яффу. Напоминаю, Элиэзер: подарки брату Мордехаю!

- Плыви, куда ведет тебя судьба, но сердце свое оставь с нами! - воскликнул Элиэзер.

- С вами останется жена моя. Она на сносях, - уклончиво ответил Яков.

- Мы полюбили Оснат. Она на нашем попечении, - сказал Ихиель, обнимая на прощание Якова.

Глава 4

Дивный остров

Окончилась служба в церкви, двери распахнулись, и прихожане вынырнули из духоты храма Божьего навстречу свежести храма природы. Мысли обратились от высокого к земному. Джеймс расправил плечи и, разминая ноги, ускорил шаг. Здоровью и молодости претит покой.

Джеймс не жалел времени на благочестие, и молился много и усердно, и добился расположения священника к нему, к иностранцу. Впрочем, знакомцы не искали в нем чужака, ибо говорящий по-свойски - бесспорно свой, да и не таков англичанин, чтоб иностранца изучать. Здесь, в Англии, Джеймс порой размышлял над Новыми Заветами, и в рассуждениях его книжная христианская дидактика неизменно проигрывала живой утилитарности, ибо только последняя удовлетворит все до единой прихоти.

В этот погожий день Джеймс направлялся на рыцарский турнир - зрелище любезное сердцу англичанина. Богатый и бедный, дворянин и простолюдин, праведник и разбойник, трезвенник и пьяница тянулись к лондонскому ристалищу. Словно одноземец пестрой толпы, Джеймс душою принял лучшее развлечение уроженцев дивного острова. В Испании владела им страсть, ныне забытая, к бою быков. Он полагал, что любовь дарует блага за верность ей самой, а не предмету ее.

Джеймс проходит мимо порта. Бочки и тюки поднимают на борт и спускают на берег. Не всем выпадет сегодня глядеть на битву рыцарей. Грузчики трудятся в поту. Вот корабль расправил белые крылья-паруса. Морская сила Англии. Торговля, золото, товары, страны и города. Джеймс услышал голос, доносившийся с кормы отплывающего судна. Менестрель пел о богатыре Зигфриде. “Пока неведома мне Германия, но в песне слышна краса ее...” - размышлял Джеймс.

Путь не короток, надо закусить. У входа в харчевню рисовальщик малюет новую вывеску, изображая на ней диковинного зверя. Джеймс усаживается в углу. Требует принести жаркого с капустой, соленого хлеба и эля. В Англии он возлюбил свиное мясо - сочное, нежное, жирное. Вояки, вернувшиеся из похода на Святую Землю, пили вино, горланили песни. Один изрек громогласно, дескать, еврейское вино тоньше вкусом английского, и голос его потонул в шуме. Дюжий слуга бесцеремонно выволок на улицу двух повздоривших пропойц. Схватка продолжилась на дворе харчевни. Обессиленные, драчуны рухнули в непересыхающую лужу, уснули. Неодолимую тягу англичан к пьянству Джеймс не одобрял.

Большое поле обрамлено лесом и пологими холмами. Здесь, среди зелени, под неярким английским небом, быть рыцарскому турниру. Поле превратится в арену сражения доблестных мужей. У подножья холмов разбиты шатры, скрывающие бойцов и их свиты. На зеленых склонах расположены трибуны, устроенные в духе времени согласно категорическому сословному императиву. Для короля и особ благородного звания возведены ложи, люди небедные, но незнатные, усядутся на лавки, а простолюдины постоят.

Джеймс, известный священнику как состоятельный купец из Испании, желающий обосноваться в Англии и потому взявший себе английское имя, по праву занял место на лавке. Соседом справа оказался богато одетый мужчина, еврейство коего выдавал обязательный желтый околыш на шляпе. Слева разместилось английское семейство - мать с отцом, сыновья-подростки и взрослая дочь.

Джеймс глазел вокруг и отмечал великолепные атрибуты тщеславия: трон, пажи, оруженосцы, чернокожие стражники, кони, знамена, мантии, попоны и так без конца. Зазвучал марш, предвестник скорого начала. “Музыка в восточном вкусе - артисты из дальних краев. Весь мир тут, в магнетическом этом Лондоне!” - подумал Джеймс.

Упрятанные под броней рыцари восседают на пышно убранных конях, словно железные башни попирают живые постаменты. Блестят богатые доспехи, сверкают острия копий, бьются горячие сердца под холодными латами. Вокруг ревет и предвкушает христианский мир, возвеличивший в абсолют идеи доблести и чести. В эту минуту Джеймс почитал бесхитростную остроту рыцарского меча выше хитроумной остроты фолиантной казуистики, более привычной ему. Затрубили трубы, железные башни вонзили шпоры в тела живых постаментов, сражение началось.

Умея убеждать себя, и потому убежденный в том, что чужую среду обитания следует любить, а не отвергать, Джеймс благосклонно взирал на феерию турнира. В паузах он незаметно поглядывал на почтенное английское семейство, расположившееся по соседству. Его интересовала юная англичанка. Ей, похоже, меньше, чем другим дамам нравились жестокости и кровь на арене. Она закрывала ладонью глаза, лицо ее выражало желание покинуть зрелище, но отец с матерью и младшие братья были увлечены.

Джеймс слышал: девицу называли Анна. Он повторял про себя это имя, и выходило красиво. Украдкой он разглядывал ее строгое и умное лицо, привлекательное по его заключению, бросал взгляды на ее руки, на ее изящную одежду, и думал о том, что он, удачливый и богатый купец, живет в чужом краю одиноко, без жены, и это не хорошо.

Рыцарский турнир продолжителен. Джеймс выбрал время и повод представиться отцу Анны. Тот, как оказалось, тоже занимался торговыми делами, и не без успеха. Джеймс держался с простотой и достоинством человека богатого и умного, цели которого честны и чисты. Анна смотрела на нового друга семьи благожелательно, весьма ободряя этим Джеймса. Для испанского купца турнир закончился приглашением в английский дом.

Покидая трибуны, Джеймс заметил, как некий хмельной уроженец дивного острова, оборванец, невежливо толкнул нарядного еврея, соседа справа. Защищенный законом, но умудренный опытом, иудей бросил гордый взгляд на обидчика, и не посягнул на большее, и, ни слова не вымолвив, поспешно растворился в толпе. С грустью подумал Джеймс, что не золотом единым жив толстосум, а путь к достоинству скользок.

Глава 5

Тайна

Добрый христианин и богатый торговец Джеймс пришелся по вкусу легатам божьей власти в Лондоне. Не англичанин он, из дальних краев прибыл, из Испании, вроде бы. Святые отцы полагали, что излишнее любопытство может удержать руку пришельца от щедрых даров во благо церкви. Лояльностью и покровительством воздавали Джеймсу послы Неба на английской земле.

Джеймс был одинок, и душа его вожделела женской ласки, домашнего очага, детского щебетания. На рыцарском турнире озабоченный бобыль увидал девицу, что пришлась ему по сердцу. Приятными манерами Джеймс расположил к себе отца и мать Анны и к концу турнира, в котором почитал себя главным победителем, он получил приглашение посетить купеческий дом. Голос сердца шепнул Анне: “Джеймс - твоя судьба.”

Скоро и споро Джеймс шагал в направлении порта. Здесь его судно, здесь склады и товары. Дождь прошел, небо и Темза серые. Холодно ранним утром. Стадо свиней загородило дорогу. Из луж доносилось блаженное хрюканье. Усердный пастух пинками и проклятиями поднимал разнежившуюся в грязи паству и с помощью суетливой собаки старался направить нежвачных парнокопытных к сытному дубовому лесу - месту обитания их вольных предков.

Придя на место, Джеймс свернул в комнатушку к хозяину склада. Налил себе в кружку крепкого эля, подкрепился караваем хлеба, вареной рыбой, изрядным куском козлятины. Пора браться за дело. Грузчики ждут приказаний. Любят того, кому не надоедает быть щедрым. Подчиняются Джеймсу охотно - за монеты, за обильные харчи и за добрую выпивку в конце дня.

Джеймс владеет несколькими судами. Из Леванта прибыли драгоценные пряности, шелка, ковры. Работы много, а без труда нет плода. Разместить с умом на стеллажах. Укрыть надежно от дождя, на складскую крышу не надеясь. Выдраить опустевший трюм. Как высохнет, загрузить английскую шерсть и овчину. Корабль отправить обратно в Левант без задержки: капитал не любит промедления. Через неделю-две прибудет груз бордосской стали. Щиты, из нее изготовленные, надежно оборонят тела доблестных английских рыцарей.

Успех умелого купца обязан атрибутам нрава его. Смелость и осторожность, тонкое обхождение и дерзкая грубость, простодушие и хитрость, честность и обман, широта души и расчетливость, верность и коварство, милосердие и беспощадность. Кто сказал, что нет мира у огня с водою? Старшие и младшие агенты-помощники Джеймса, по всему Великоморью рассеянные, дополняют достоинства его, но проницательный ум молодого хозяина сияет на вершине пирамиды безраздельно.

Анна влюбилась в смелого и нахального иностранца, кандидата в женихи, который сам себя рекомендовал и сам себя представил. Джеймс вполне оценил скромную красоту девицы и угадывал горячее сердце. “Пусть Англия будет твоим домом!” - сказал будущий тесть будущему зятю. “Пусть и в Англии будет мой дом!” - подумал в ответ Джеймс. Отец Анны, богатый купец, расположил к себе Джеймса. Покладист, нелюбопытен, благонамерен, дочку грамоте выучил.

Любовь к независимости удержала Джеймса от притязаний на большое приданое. Он не согласился на объединение капиталов, но уступил желанию тестя принять на службу его протеже, некоего Генри, доку в торговых делах. Генри мечтал завладеть Анной - разбогатеть и просить ее руки. Теперь он прибился к Джеймсу, и бог знает, какие змеи дремали в душе неудачника.

Джеймс и Анна зажили своим домом. Естественным образом юной жене открылась мужнина тайна, впрочем, не испугавшая ее. Иудейство Джеймса она приняла как дар, ибо наслышана была о супружеской верности ветхозаветных мужей - достоинство значимое для скитающегося по белу свету супруга.

Анна разрешилась от бремени. Родился мальчик, и ликовал отец: нет надобности приобщать отпрыска к племени Авраама, и не понесет потомок ярмо избранности. Новорожденному нарекли имя Эдмунд. Дитя подросло, и счастьем светились глаза матери, глядевшей на полезные занятия отца с сыном. Джеймс обожал Эдмунда, выучил его буквам и цифрам, а Анна благодарила судьбу, вспоминая давний рыцарский турнир.

Дела торговые уносят купца из родного дома. Бывало полгода, а то и много более блуждал по морям и странам Джеймс. Горьким лицедейством довалось Анне не замечать жадные взгляды Генри, не понимать его боязливые намеки. Она утешалась письмами, что пересылал ей Джеймс с попутными судами.

Пресвитер прихода, благодарный Джеймсу за щедрость, в отсутствие отца предавал заботам церкви воспитание сына. Эдмунд узнал, что вера в Христа есть единственная правильная вера, и священный долг честного молодого христианина взять на себя ратный труд крестового похода, дабы очистить Святую Землю от скверны мусульманства. Тяготы долгого пути уместно скрасить живящим душу избиением богопродавцев иудеев.

Свежий ум отрока замечательно примирял бездушную веротерпимость и алчный прагматизм отцовского наставничества с горячей верой и высокой духовностью проповедей священника. Подрастая, Эдмунд приходил к тому убеждению, что не бывает плохих и хороших жизненных положений, и что у каждого положения есть две стороны - внешность и нутро, и глупо сталкивать эти стороны, и упрямо держаться одной из них тоже глупо, ибо пользу можно извлечь из обеих.

Нежданность - любимица случая. Генри, добрый помощник и верный ненавистник Джеймса, встретил, кажется, свой звездный час. Раз, в порту, совершив редкой удачи сделку, купец с друзьями отправился в питейный дом, дабы восстановить силы после трудов. Жареный свиной бок и крепкий эль - законная утеха истого англичанина. Утомленный изнурительным торгом с перекупщиками, Джеймс утешился чрезмерно и захмелел. Генри помог хозяину встать со стула, и вместе они справили на дворе нужду. И возрадовался наблюдательный Генри нежданному открытию и задумал “истребить мочащегося к стене” хозяина.

Смутное беспокойство грызло душу Джеймса утром следующего дня. Не открылась ли тайна чужаку? Джеймс рассказал супруге о прискорбном факте. Анна, ведавшая помыслы Генри, стала бледна, как мел. Вечером Джеймс увидал, как пресвитер шептался с аббатом монастыря, и, будто бы, они глядяли на него странно. “Генри донес? Или у страха глаза велики? Однако, щедрость моя к церкви должна служить мне службу, да и лестно им думать, покровительствуя, что я хуже их...” - размышлял Джеймс.

“Наше счастье в опасности, милый!” - пролепетала Анна. “И жизни - тоже!” - буркнул Джеймс. Он крепко верил в ненасытную корысть церковников, утоляемую его щедростью, но легкомысленно будет оставить дело без последствий. Тревога видит грядущие беды, как пережитые.

Через день-другой вошел Джеймс к хозяину склада, улыбка на лице купца, в одной руке мешочек из парусины, а в другой - кувшин с элем. “Я славно нажился на последней сделке и на радостях хочу отблагодарить тебя, дружище!” - воскликнул Джеймс, протягивая кошелек и кружку, - “выпей за мое и за свое здоровье, и пусть не покинет нас удача!” И крепко-крепко уснул человек, сонным зельем одурманенный.

Джеймс отпустил матросов и грузчиков. Тихо подошел к Генри сзади и вонзил ему в спину нож, у хозяина склада украденный. Вид крови мутит разум. “Боль христианская за боль иудейскую...” - прошипел тлевший в душе Джеймса уголек праведной мести. Еще и еще удар. Так вернее. Джеймс приволок спящего, опустил тело его рядом с убитым. Меж ними бросил окрававленный нож и кошелек. В руку Генри вложил камень.

Дома Джеймс швырнул в печь оскверненную одежду, отмыл руки и душу. Он обнял Анну, и она все поняла без слов, и слезы радости потекли по нежному лицу. Беспокойство убавляет от счастья, и полное счастье покойно, как тихое летнее поле.

Утром пришли люди в порт и увидели двух лежавших на земле, а нож - орудие убийства - одному из них принадлежит. Вот парусиновый мешочек с монетами - повод для ссоры. Разбудили спящего. Очевидные улики не потребовали долгого суда, и казнен был убийца.

Однако, счастливый исход дела не вполне вернул Джеймсу душевный покой, и все казалось ему, что шепчутся пресвитер и аббат и поглядывают на него, и помышляют выдать епископу, и он умножил пожертвования, ибо золото - молчание. Джеймс реже стал бывать на дивном острове, а Анна скучала и любила Джеймса и тревожилась за Эдмунда, что пребывал под присмотром церковника.

Глава 6

Царевна Будур

Изумительно красивы минареты Халеба. Круглые, высокие, остроконечные, щедро украшенные. В каждой мечети выстроена такая башня, а то и две. Нет числа Храмам Божьим в огромном городе. Взойдет муэдзин на балкон минарета и станет созывать правоверных мусульман на молитву, а если кто замешкается, того помощник муэдзина силком вытянет из дома или из лавки, ибо беседа с Аллахом есть столп веры.

Богат Халеб, и благоденствуют горожане. Пышущий довольством левантийский город возвел свои каменные стены на скрещении великих торговых путей, издревле проторенных по суше и по морю. Из Китая и Персии, в Магриб и Италию, до Испании и Англии, и в обратную сторону, проходят дороги через Халеб. Много золота и много вежества оседает в кошелях и в головах счастливых жителей.

Рынок - душа Востока, сердце Леванта, жемчужина Халеба. Бесконечными улицами тянется рынок, а, вернее, многие рынки. Вот ряды кожевенников, тут материи разложены, там верблюды и ослы на продажу, а это торжище невольников, а дальше царство пряностей, за ними торгуют ювелиры и так далее без конца. Купцы со всего света разглядывают, ощупывают, обнюхивают товары на прилавках, в закромах, в стойлах, в шкатулках. Заключают сделки, ударяют по рукам, пишут расписки.

Веление и страсть восточного духа усадит отрока, сына торговца, в отцовскую лавку, дабы учился продавать и покупать, брать и давать. Поучает родитель: “Купил я материю, и отправился в Дамаск, и продал, и нажил втрое, и набрал в Дамаске товаров, и вернулся в Халеб, и заработал вдвойне, и снарядил караван в Багдад, и опять вышел мне добрый барыш.”

Гремят и пестрят улицы Халеба. Вот шествует шумная процессия - впереди барабаны и трубы, за ними воины с копьями и знаменами, тут и рабы поспевают, щедро кадят благовониями. Должно быть, важный гость во дворец пожаловал. На площади глашатай горланит: “Укравшего булку карают, укравшего царство - славят!” Тихо смеется палач, громко плачет вор. Честные мусульмане стекаются на площадь взглянуть на занятное зрелище - отсечение у вора руки.

В конце тенистого Шафранного переулка за стволами дерев и зеленью листвы спряталась лучшая в Халебе кофейня. Двери ее открыты для людей состоятельных, всё больше удачливых купцов. Гости отдыхают после трудов, попивают кофе, жуют гашиш, размышляют о коммерции и иных высоких материях. В углу на большой шелковой подушке сидит девушка-рабыня и играет на лютне. Из сладкоречивых уст неутомимого сказочника льется бесконечная чудная история, и нет ей конца ни в день, ни в тысячу дней. В сказке смерть красна и жизнь паточна.

“У прославленного владыки островов и земель есть дочь - девица, лучше которой Аллах не сотворил. Волосы ее темны, как ночь горького расставания, лицо светло, точно день желанной встречи. Нос - как острие клинка, щеки - точно алое вино. Языком ее движет великий разум.”

Слушатели внемлют. Слуги подносят блюда с виноградом, персиками, гранатами. Аромат кофе кружит голову. Громче звучит лютня.

“Одеяние ее - из египетских материй, расшитых парчей. Подобная слитку серебра шея возвышается над похожим на ветвь ивы тонким станом, который поддерживают чудные бедра. Волнующий пупок на гладком животе туманит ясный мужской ум. Груди ее точно две шкатулки из слоновой кости...”

На лицах гостей отразились чистые думы, глаза засветились. Хозяин кофейни подал знак, и лютня заиграла тише. Один из верных посетителей сего места, Якуб имя его, вслушивался в историю перевоплощений прекрасной девы, в мыслях примерялся к бурным перипетиям в судьбе ее, и желал себе не меньшей удачи.

“Вот склонилась девица к возлюленному, целуя и обнимая его, сплетая ногу свою с его ногою. И она попросила желанного положить руку меж бедер ее и коснуться того, что ему известно. И он сделал так, и вот, он узнал, что бедра эти мягче сливочного масла и нежнее шелка, и он принялся водить рукою, пока не достиг...”

Благодарные и благородные слушатели впились глазами в неожиданно сомкнувшиеся уста рассказчика. “Дальше! Что было дальше!” - раздались нетерпеливые возгласы. Но сказочник неумолим: “Не слышите зов муэдзина? Пора на молитву, правоверные! Не унывайте, заветы Аллаха не превышают сил человеческих. Продолжим в другой день!” Лишь добавил, что дочь владыки островов и земель звалась царевной Будур.

Купец Якуб первым воспрял от сладкого сна на яву. Он решительно направился в мечеть. Опоздать на молитву? О, Аллах, высокий и великий, убереги от греха! А после хорошо бы обсудить с имамом суру, над которой бился, вникая в премудрости Священного Корана. “Вера наша самая правильная!” - польстил как- то ученик наставнику. “Единственно правильная!” - строго поправил имам. Купец любил упражнять ум, вгрызаясь в толщу толкований ислама. По разумению Якуба, знание сие иногда поучительно, порой забавно, и неизменно полезно в мирских делах.

По дороге домой Якуб завернул в баню. Хозяин поклонился богатому посетителю, банщик принес принадлежности, проводил гостя в отдельную комнату, растер ему ноги, зажег благовонные курения, принялся мыть еще нестарое, упругое тело. В деревянных башмаках Якуб проследовал в зал, где размещался бассейн с прохладной водой. Ему подали нарезанную дыню, которой он пренебрег в пользу пунцового арбуза, сияющего черными агатами семечек.

А вот и дом Якуба. Жилище великолепием своим не посрамит мошны успешного купца. Золотыми чернилами начертано на двери имя хозяина. Каменные своды выложены разноцветным мрамором. Выбеленные стены расписаны лазурью. Дивный сад во дворе, шелковые ковры под деревьями, и цветы, цветы, цветы повсюду.

Хозяина встретила полнотелая супруга Марджана. Две юные отроковицы, плоды любви образцовой четы, следовали за матерью. Марджана отослала служанку и сама поднесла ужин Якубу. Покончив с подрумяненным цыпленком и рисом, Якуб отдал должное лапше с миндалем и медом, отведал виноград и завершил домашний пир чашкой гранатового сока. Чревоугодие не грех, коли разум ставит желудку предел. Отдышавшись после славной трапезы, хозяин принялся сочинять письмо компаньону. Марджана подала мужу лист бумаги, посеребряную чернильницу и калам для письма.

Дурманит голову доносящийся из сада запах цветов. Ароматная свежая ночь решительно изгнала из Халеба душный знойный день. Звезды, луна и прохлада - атрибуты небесной тьмы - несут счастливым горожанам восторг и печаль. Марджана украдкой бросила взгляд на мужа. Якуб погружен в думы. Вот он встал, на прощание рассеянно поцеловал в лоб грустную свою супругу и отправился почивать и набираться сил навстречу новому утру. С поникшей головой Марджана удалилась на женскую половину дома.

Глава 7

Где любовь, там и напасть

В цветущем левантийском городе Халебе живет, благоденствуя, богатый купец и правоверный мусульманин Якуб. Все восторги жизни у ног его. Огромный дом и верные слуги, кофейня и чудные сказки в придачу к аромату кофе, любящая супруга и любимые дочки, услаждения восточной бани, и, наконец, милость и благосклонность властей.

Якуб не уроженец Халеба. Он поведал имаму и кади, что разбогател в Магрибе, неутомимо плавая вдоль северных африканских берегов и торгуя в тамошних белокаменных приморских городах. И вот, пожелал он осесть в прекрасном левантийском городе. И дабы снискать расположение властей духовных и судейских, щедро жертвовал и тем и другим, и вникал в тайны истинной веры, и прослыл мусульманином правоверным и благонамеренным. Изъявление верноподданности вознаграждается, и однажды сам эмир Халеба пригласил Якуба на соколиную охоту.

Немало лет минуло с тех пор, как Якуб купил дом и поселися в Халебе. Живет ли он здесь? Год - да, год - нет. Не в силах приковать себя к месту сребролюбивый да головастый купец. Якуб владеет кораблями, чтобы плавать по всему Великому морю и дальше до дивного острова - до самой Англии. Якуб владеет верблюдами, чтобы доставлять товары из Багдада и Басры и переправлять из Халеба в порт.

До самого дня женитьбы не довелось Якубу видеть невесту свою Марджану. Собралась родня девицы, и свидетели явились, и свершена была брачная запись, и поздравили молодых, и сыграли достойную свадьбу - пир гремел три дня. Как водится, в брачную ночь вошел Якуб к Марджане. Трепетная лань, тонкая станом, нежная и горячая. Падут цепи запретов, и распалится страсть. Жена возлюбила мужа всем сердцем, и душа и тело ее упивались сладостью бытия.

С годами Аллах подарил чете двух славных дочек. Якуб обожал и лелеял их. Может, оттого, что походили на него лицом и нравом, а, может, чадолюбие замещало неполноту супружеского довольства.

Как жаль, что годы раздают вширь женское тело, добавляют досадные складки на животе, ногах, руках, плечах. Зачем время своим кривым железным зубом чертит морщины на щеках, на лбу, вокруг глаз? Якуб думал об этом, а не думал о том, что проклятый резец не только на лице, но и в женском изверившимся сердце оставляет неблаговидные следы.

Славно соединяются предприимчивость и любвеобильность, когда мошна туга. Якуб купил себе невольницу для счастья. Юная, белокурая, светлокожая, голубоглазая. Родом из снежных северных степей. Про себя сказала, мол, княжеская дочь. Мало таких в Халебе. Изрядно раскошелился Якуб. Нанял для красавицы дорогие покои и приставил к ней в услужение раба- скопца, который тоже стоил немалых денег.

До поры до времени ласки северной принцессы наполняли доверху полупустой сосуд любви в душе Якуба. Жизнь, как чистый изумруд, сверкала и радовала всеми гранями. Свободный Восток не требует от мужа супружеского доклада: где, когда и далее в этом роде. Марджана, учуяв перемены, настрополила служанку разузнать причину. Когда же вылезло шило из мешка, ожесточилась Марджана в мыслях своих, и примешалась к любви запретная ревность, кою замкнула женщина в сердце болящем.

Как-то в продолжении духовной беседы имам по- дружески посоветовал Якубу оставить легкомысленную затею и сбыть с рук голубоглазую северянку. Какой прок от любви за деньги? Богатому купцу и правоверному мусульманину нужна жена. Вторая жена. Сие достойно и уважительно. Да и законному наследнику пора на свет появиться.

По здравом размышлении Якуб принял речи мудреца, ибо знаток Корана - он и жизни знаток, и совет его умен. Купец продал белотелую юницу престарелому кади, у которого он был в наперсниках. Покупатель дал цену щедрее против прежней, ибо, как мыслится в честной торговле, товар, приобретаемый по рекомендации да из хороших рук, ценится выше. Верного раба-скопца Якуб оставил при себе.

Надолго ли, накоротко ли, но довольство и румянец вновь осветили морщинистое лицо дряхлого кади. Люди говорили, будто судебные решения, им выносимые, стали мягче и, пожалуй, справедливее. Кади обещал Якубу сосватать невесту. Дойди сей посул до Марджаны, и преждевременная радость сменилась бы худшим разочарованием. Судья не бросал слов на ветер, и вот, состоялось знакомство купца с будущей его младшей женой.

Аниса - так звали нареченную. Якуб повторял про себя это имя, и выходило красиво. Как хороша собой, как умна! Якуб взволновался незнакомым чувством! Неужто заноза любви вонзилась в сердце и острием своим раздвинула золотые монеты, самоцветы, шелка?

Восток не дозволяет жене гневиться на мужа, тем паче прекословить ему. Но высокая справедливость сего обычая не в силах исправить неразумие женского сердца. Тяжко приняла Марджана горькую весть. Затаилась, задумалась, замыслила.

Что до Якуба, то подумал купец, что новая страсть не есть резон отринуть и не хранить былую приязненность. Великодушно щадя гордость старшей жены и в надежде не утратить нажитого годами душевного достояния, Якуб не поселил младшую жену в своем доме, но купил для нее новые хоромы подальше от ревнивых глаз.

На время торговых отлучек Якуб оставлял при Анисе своего верного раба-скопца для охраны. Покуда не нашел купец для нее хорошую прислужницу, он робко попросил Марджану поделиться с Анисой служанкой. Удивленный Якуб получил охотное согласие.

Всякий раз, вернувшись в Халеб из плавания, Якуб, как пылкий юноша, спешил к прекрасной Анисе. Восторги любви вновь и вновь уводили супругов в незабытое и благословенное исступление брачной ночи. Они начинали беседой, потом тонули в море страсти, не замечая часов счастья и радости, и, утомившись, возвращались к беседе.

Однажды Аниса призналась Якубу, что мучима ревностью. Не младшей, а единственной желает она быть. И тут, умиленный признанием и опьяненный любовью, Якуб поведал Анисе великую свою тайну. Не мусульманин он, а иудей. Он обещал ей, что увезет ее в славный город Барселону, и они заживут средь богатых евреев, и Аниса станет его единственной навеки. Лишь одно непременное условие следует исполнить: Аниса примет иудейскую веру.

Ах, как счастлива была Аниса услыхать волшебные эти слова! Она станет единственной! И как просто, как ничтожно условие! Что ей ислам, и что она иудейству? Любовь во сто крат важнее веры! И решено было меж ними готовить практические шаги. А Якуб уж корил себя за горячность, ибо сказанное наспех сказано худо.

Находчивая служанка Марджаны бесстыдно подслушивала за дверью. Преданная хозяйке, она поспешила донести ей чрезвычайную новость. Забыв былое и доброе, Марджана возликовала. Пусть ценой падения, но она отомстит! Взявши с собой холопку, Марджана пошла к кади, и наушница повторила хранителю закона украденную весть.

К тому времени в Халебе сменился кади. Старость полна наслаждений, но старые безумцы безумнее молодых. Прежний дряхлый судья не снес чрезмерного напряжения сил и умер. На место покойного верховный кади назначил нового в цвете лет. Странствуя по миру, Якуб не успел свести с новичком дружбу и подкрепить ее плодотворным пожертвованием.

Молодой страж правосудия жаждал угодить эмиру, и вот - счастливый случай! Не возбраняется иудею торговать и богатеть. Но обязан иноверец платить особый налог в казну. Якуб же действовал обманом и не платил. И вдобавок незаконно получал от войска эмира охрану караванов, положенную лишь исправно платящим налоги купцам. И это лыко поставлено будет в строку! А сколько товаров он привез в Халеб беспошлинно под видом даров! Огромная недоимка пред казной у хитрого еврея. Но худшее его преступление - злоумышление соблазнить благородную мусульманку ложным блеском иудейской веры. Коли подтвердится сие - не сносить ему головы!

Кади пообещал Марджане сделать подсчет долгов и определить меру вины. Довольная собой и не чуя беды, старшая жена вернулсь домой. А Якуб тем временем собрался в новый торговый поход. Радость отпечаталась на лице Марджаны, и странно и подозрительно показалось мужу забытое сияние в ее глазах. С тревогой на сердце отбыл Якуб за новым барышом.

Глава 8

Стезя их

Много высоколобых и сильных духом мужей взрастила невеликая еврейская община Иерусалима. Ни набеги высокомерных крестоноцев, ни лукавое владычество мусульман не сломили жестоковыйных иудеев. Штормовые ветры хмурых времен не задули вечный огонь веры в приход Спасителя, что вернет избранникам трон и утраченное величие.

Богатый купец Яков - питомец общины и времени - родился в Яффе, мальчиком осиротел. Мордехай, местный раввин и первый наставник способного ученика, отвез сироту в Иерусалим и передал на попечение своего брата Элиэзера, тоже раввина. Отрок вырос, и заиграли грани молодого таланта к познанию Слова Божьего и утилитарному приложению оного к мирскому бытию.

Разносторонность ума помогла Якову свести предосудительные знакомства с людьми в чалмах на головах и с людьми с крестами на балахонах, те и другие - непрошенные хозяева Иерусалима. Яков поведал главному раввину Ихиелю, что намерен заняться большой торговлей, разбогатеть, и, обретя силу, золотом рождаемую, вырваться из круга страха и низости еврейской судьбы.

Иерусалимские раввины Ихиель и Элиэзер остерегли любимого ученика, но не отринули от общины. Юный Яков женился на любившей его с детства прелестной бесприданнице Оснат. Он нажил денег, купил свой первый корабль и отбыл из Яффы в погоню за мечтой, оставив Оснат, что была уж на сносях, под присмотром матери ее Ривки.

Удел купца-честолюбца - плавать по морям на кораблях, да скитаться по пескам на верблюдах и редко греться у домашнего очага. Яков надолго покидал Иерусалим и ненадолго возвращался. Родился первый сын, прошли годы, родился второй. Яков баловал жену письмами, и Оснат с благодарностью вспоминала раввина Мордехая, выучившего ее грамоте.

Вот, Яков снова в Иерусалиме. Нет в живых Мордехая, и Ривка умерла. С Элиэзером случился удар, и он лежит недвижимый и немой. Раввин Ихиель держится стойко и как во все годы жизни своей ежедневно и неизменно погружается в глубины мудрости старых фолиантов. Сил его пока хватает, чтоб прекословить Якову, хвалить иногда и применять на благо общины щедрые дары земляка.

Несчастен и беден Иерусалим. Яков благоразумно не выставляет на обозрение свое богатство, укрывая его от завидущих глаз христиан и мусульман, да и своих единоверцев тоже. Нехорошие слухи доходят из-за моря, будто крестоносцы готовят новый поход. Франки опять ожесточились к иудейству, и мусульмане в волнении, и знают многоопытные евреи злой смысл знамений этих.

Воистину благоденствовал Яков. Изрядно разбогател. Узнал и Восток и Запад. Вознесся на высоту, о которой мечтал. То были мечты младых лет его, когда мальчишкой еще сиживал на морском берегу в Яффе и говорил обо всем на свете со своей подружкой девочкой Оснат. Обрел ли силу, изгнал ли страх из сердца, стряхнул ли цепи веры отцов? Об этом вечный спор его с раби Ихиелем.

- Мир тебе, раби! - сказал Яков, входя в синагогу и приветствуя старика.

- Мир и тебе, Яков! Возмужал ты, - ответил раввин Ихиель.

- Здоров ли?

- Слава богу!

- Прими этот дар, раби.

- Спасибо. Мы беднеем, но в руки тебе я не смотрю, милейший, Яков.

- Я от всего сердца даю.

- Знаю. Ты по-прежнему наш?

- Я по-прежнему ваш. Ах, прости, раби. Я наш!

- Наш? Признайся, веришь ли в Творца? В приход Спасителя веришь?

- Не признаюсь! Однако, знаком с разумными людьми, что верят напоказ.

- Боюсь, они разумны напоказ. Чтоб верить нужен ум, а глупость неверие питает.

- Мы не во всем согласны, раби.

- Хвалю, Яков. Ты в споре не горяч. Торговцы - переговорщики искусные.

- Без скромности напрасной - я преуспел во всем, за что ни брался.

- Подолгу не видали тебя в Иерусалиме. Где жил?

- Я больше странствовал, чем жил. Но в странствиях есть прелесть жизни.

- Вот я и вопрошаю, где эти прелести вкушал?

- Долго обретался в Лондоне. Знаешь, раби, где этот город?

- У франков?

- На Западе. И на Востоке много пребывал. В Халебе.

- Сей город мне известен. Как звался ты?

- Джеймс в Лондоне, Якуб в Халебе.

- Застревают в горле чужие имена.

- Пустил корни там и там. Дела ради.

- Пустил корни или бросил семя?

- Раби, зеленеет жизни древо...

- Не спрашиваю более об этом. Бедняжка Оснат!

- Супругу чту высоко, и для сыновей есть место в отцовском сердце.

Собеседники смолкли. Оба смущены. Наконец, Ихиель вновь заговорил.

- Оставим, Яков, сей для тебя невыгодный предмет. О выгодных предметах расскажи.

- Поверишь ли, раби, у купцов-евреев есть перевес в торговле!

- Неужто?

- Враждуя, мусульмане и христиане закрывают порты и принимают лишь нашего брата!

- Торговец изворотлив. По суше повезет товар.

- Море предпочтительнее суши. Разбойники опаснее пиратов.

- Вот диво! В изгнании еврею предпочтенье!

- Еврей вперед других купцов узнаёт о ценах, спросе, всяких переменах - евреи есть везде!

- Тебе-то прок какой? Ты сам признал, что на чужбине ты не иудей!

- Ты сам признал, что торговец изворотлив! Связи, помощники, глаза и уши всюду!

Яков с торжеством посмотрел на раввина. Тот был не расположен продолжать разговор о мирском и преходящем, и Яков смолк. Раввин первым нарушил молчание.

- Яков, ты видел мир. Скажи, чем чужбина манит иудея?

- Запад суров, но честь и честность там в чести. Восток лукав, но знает в наслажденьях толк.

- А наш Сион?

- Суров по-западному, по-восточному лукав!

- Ты ранишь сердце мне, купец!

- Я пошутить хотел. Для красного словца.

- Молви всерьез для красного словца!

- Успех на чужбине придет к иудею, коль усвоит веру и норов большого народа.

- Успех! Не успех, а спасение надобно. И не иудею, а народу иудейскому!

- Слишком долго мешкает Спаситель, раби!

- Тому виной отчасти твой успех, торговец! Тем временем евреям всюду худо.

- Согласен, всюду худо.

- И всюду страх преследует.

- На чужбине, как и в Земле Завещанной, страх вечный иудеям не одолеть!

- Отчего же, Яков?

- Сие цена гордыни избранничества. Не согнут народы шею пред народом слабым!

- Экий вздор! Шею не согнут? Народ наш слаб? Слаба вера твоя в Спасителя!

- Наверное. Но не простят иудеям мусульмане и христиане отвержение пророков их.

- Слаба вера твоя!

- Наверное. Однако, вечно будут воевать мусульмане с иудейской властью в Сионе.

- Ты глух, Яков! Ты говоришь о суетном, а я толкую о вере, о Слове Божьем!

- Наслышан.

- Наслышан, но не уяснил. Не ты, не я - Спаситель мир перевернет. С ним Бог.

- Раби, наш спор скользит к тупику неодолимому.

- Ах, Яков! Я знаю наши книги глубоко. Я сердцем понимаю истину.

- Раби, я тоже наши книги изучал. Под твоим началом. Кажется, недурно успевал.

- Ты был лучший ученик мой. Как жаль, что пренебрег мудростью и чистотой!

- Я алкал мудрость из жизни, но книги были в помощь. И не только наши книги...

- О, горе! Тебе и мне! Что слышу я? Ты осквернился ложью пасквилей врагов наших?

Раби Ихиель смолк. Лицо побледнело. Задрожала седая борода. Слезы потекли по щекам. Яков понял, что преступил черту. Он взял старика за руку, погладил узловатую кисть. Раби Ихиель плакал. Тяжело встал. Обнял Якова за плечи, не глядя ему в лицо. Сгорбленный и поникший двинулся к выходу. Обернулся, вымолвил горестно: “Не удержал ты ногу твою от стези их и сердце твое уклонил...” - и вышел из синагоги.

Глава 9

Еще этот говорит, как приходит другой

Яков - иудей и богатый купец. Корабли у него и верблюды. Торгует на Западе и на Востоке. Благодарными трудами жизнь его полна. Много радостей познал, не счесть число прожитых в счастье дней и ночей, а сколько еще впереди! Дорога, пробитая собственной головой, широка и верна. Он прошел путь к вершине, а у подножья оставил иудейство свое, хоть и не отрекся в сердце.

В Иерусалиме живет и лелеет мужа верная Оснат. С нею двое сыновей их. В Лондоне, где Яков зовется Джеймсом, купец женился на полюбившей его англичанке Анне. Сын Эдмунд - надежда нежного отца. Два роскошных дома выстроил Яков, то бишь, Якуб, в Халебе. Один из них Якуб делит с Марджаной, старшей женой. Тут же и две юных дочки. Во втором доме обитает младшая и любимая жена, красавица Аниса.

Вот, сидит Яков в порту Яффы. Окончены утренние купеческие труды. Образцово разложены в складах мешки и тюки. Отпущены рабочие. Яков пьет прохладный сок апельсинов, вспоминает недавний спор с иерусалимским раввином Ихиелем. “Огорчил я старика, жаль мне его. А ведь талмудист этот не знает жизни, начетчик он...” - думает Яков.

Корабль пришвартовался. Люди сходят на берег. Один из них крикнул: “Нет ли здесь Джеймса, купца английского? Письмо у меня к нему. Из дома, должно быть!” Яков поспешил к человеку. “Я Джеймс!” - ответил, ликуя.

Яков рад письмам от Анны. Умиляют душу ласковые слова, и новости об Эдмунде жадно ловит любящее отцовское сердце. Ну, а когда дела торговые заставляют Якова покидать Сион, то утешают купца письма от Оснат. “Как славно, что жены мои в Лондоне и Иерусалиме грамоте выучены!” - думает Яков, ломая печать и открывая пакет.

Стоя, с нетерпением, проглатывает Яков первые строки. Но вот брови его ползут вверх, лицо бледнеет, рука ищет опору, он тяжело садится на скамью. Анна пишет, что на дивном острове взволновалась чернь, и попы кажут пальцем на виновников всех бед - евреев, и заодно подстрекают народ к походу на Святую Христову Землю, и многие ушли, и вновь рыцари станут разорять Иерусалим.

Что хуже этого, сообщает Анна, тайна наша с тобой - уж не тайна. Пресвитер уведомил ее, что Генри, пока жив был, донес ему о иудействе хозяина своего Якова, и добавил поп, что в смутное это время не станет покрывать еретика. И есть у него сомнение, не Яков ли убил Генри, и нужен пересуд. Церковник присовокупил злорадно, мол, ты, Анна, в подозрении на связь с дьяволом, и грозит тебе процесс Святой Церкви, а имущество же ваше с мужем отойдет духовенству по праву.

Скверные новости от Эдмунда, пишет Анна. Кабы ты, Яков, бывал дома чаще, не оставался бы Эдмунд под призором попов, и чучела в рясах не отняли бы у нас сына. Ушел Эдмунд в крестовый поход, и с полдороги направил мне гордое послание, мол, доблестное воинство грабит еврейские общины в Германии. Многих единоплеменников твоих жизни лишают. Чем тяжелей кошелек беззащитного, тем легче добыча, а что добудут разбойники веры - то трофей их законный.

Потрясенный Яков сидит в оцепенении, сгорбился, придавлен горем. “Эдмунд, мой Эдмунд...” - повторяет про себя. Время перевалило за полдень. Влажная яффская жара. Капли пота текут по лицу, падают на листы, и расплываются круглые аккуратные буквы, женской рукой писаные. Пустыми глазами глядит Яков в сторону причала.

Вот судно бросило якорь. Люди сходят на берег. Один из них кричит во всю глотку: “Нет ли здесь Якуба, купца левантийского? Письмо у меня к нему. Из Халеба!” Яков подошел к человеку. “Я Якуб...” - глухо выговорил купец.

Ни Марджана, ни Аниса грамоте не обучены, и не обменивался Яков письмами с халебскими женами, и великое восточное терпение заменяло женщинам вести от мужа. Новая тревога сжала сердце.

Яков открыл пакет. Незнакомая рука. Кто это? Пишет ему верный раб-скопец, страж при Анисе. Сообщает, что Марджана из ревности и ненависти к Анисе, мстя мужу, донесла на него новому кади. Пишет, что блюститель закона, не дождавшись возвращения Якуба в Халеб, свершил суд над торговцем, не платившим в казну эмира налогов, коими облагаются купцы-иноверцы. Кади подсчитал недоимку за годы неправедного благоденствия иудея в Земле Пророка, и сумма вышла огромная.

Дома и имущество проданы за долги. Двух дочерей малолетних, ранняя красота коих обещает расцвести пышно, эмир забрал во дворец - пусть живут пока при гареме, подрастают. Анису кади допросил строго, верно ли, что хитрый еврей совращал ее в иудейство, а она уж готова была изменить мусульманской вере. И Аниса убоялась и отреклась. С одобрения эмира жрец правосудия отдал бывших жен Якова главному визирю, и Аниса полюбила нового хозяина. А полнотелую Марджану визирь назначил служанкой при Анисе.

Вечереет. Страшные вести день принес. Яков думает о судьбе своей. По пятам за счастьем ковыляет беда. “Аниса, Аниса моя...” - повторяет про себя Яков. “Еще этот говорит, как приходит другой...” - вспомнилось, и он горько усмехнулся. “Нет, я не Иов, не раздеру одежды свои и голову не остригу!” - подумал.

Надо бы поторопиться в Иерусалим. Не нагрянули ли крестоносцы? Что Оснат, что сыновья? Нет, прежде должно покончить с делами в Яффе, погрузить товары, отправить судно. Нельзя отступиться от прибытка, возможно последнего. Через неделю-две купец оседлал ослика, как в прежние тощие годы, и двинулся в Иерусалим.

Жуткая картина предстала пред очами верного барышу торговца. Три дня в городе свирепствовали рыцари. Дом сожжен, и ни души вокруг. Снова огонь поглатил жилище его. С первым пожаром Яков осиротел, а нынче? Яков уселся на камень - черный от сажи памятник порушенному очагу. “Вот и вся жизнь моя!” - горько вымолвил несчастный. “Кто знает, вся ли? - услышал Яков голос за спиной. Это был Ихиель.

Старый раввин протянул Якову сложенный лист. “Молодой франк потребовал передать тебе это... Не по- нашему написано... Впервые видел, как слезы блестят на глазах крестоносца... Франк вскочил на коня и ускакал...” - сказал Ихиель и оставил Якова одного.

“Опять послание, опять беда!” - пробормотал Яков. “О, горе! Это Эдмунд! Коль здесь он, зачем письмо? Честь и смелость не пишут писем!”

“Отец, я воевал за веру. Иудеев, предателей Христа, я не щадил и не гнушался добычею от них. Я женщину проткнул копьем. Конь затоптал сына старшего ее. Корыстному турку отдал мальца за монету золотую. Лукавый мусульманин умчался, крикнув на прощанье, что огнем спаленный иудейский дом тебе принадлежал, отец, а женщина убитая - жена твоя. Не знал я, что повинен в смерти брата единокровного, а другого - продал. Отец, твое еврейство мне пагуба. Я возвращаюсь в Англию под именем чужим. Я в Яффе сяду на корабль. Навсегда прощай!”

“Он ехал в Яффу, я - из Яффы. Он на коне, я на осле. Мы разминулись... Однако, лучше измена тех, кого любил, чем верность через силу...” - подумал Яков.

Яков открыл мелочную лавку, иногда торговал вразнос. Он не видался теперь с Ихиелем. Не интересен более раввину обедневший отщепенец. А побитый судьбой купец вспоминал порой споры в синагоге и жалел талмудиста: “Пусть неразумен раби, зато благонамерен...”

Как-то донесли Якову, что Анна скрылась от церковного суда. Братья отреклись от нее, родителей уж не было в живых, и потерялся след купеческой жены.

Прошли годы, и Яков узнал судьбу младшего сына от Оснат. Отрок вырос во дворце турецкого султана, явил способности изрядные к наукам, и владыка назначил придворного еврея управлять казной. “Есть в Книге сходное с историей его. Как видно, угадал я, назвав дитя Иосифом!” - усмехнулся старый Яков.

5. Сергій Дзюба Як найкраще відпочити на Азовському морі

Сергій Дзюба

Як найкраще відпочити на Азовському морі

Нам із журналісткою Тетяною Дзюбою нещодавно пощастило побувати на Всеукраїнському фестивалі журналістів «Азовське літо - 2017» у Бердянську. Це - чудове курортне місто на Азовському морі. Фестиваль проводиться вже 19 років поспіль, і на нього з'їжджаються відомі журналісти з усієї України. Ще б пак! Тут справді є на що подивитися. Ідея фестивалю проста - продемонструвати можливості популярного курорту. Мені дуже сподобалися і тамтешні гостинні люди, і дивовижні дельфіни, та славнозвісна Бердянська коса ! Побувавши там вперше, я постараюся приїздити й надалі.

Коли жаба, яка душить , - у радість!

На урочистому відкритті фестивалю ми поспілкувалися з Бердянським міським головою Володимиром Чепурним. Дієвий та небайдужий добродій, патріот свого краю! Тому в Бердянську зараз робиться немало. Мета - дуже амбітна: найближчим часом зробити все, щоб місто стало для всієї України та зарубіжжя цілодобовим центром комфортного відпочинку та оздоровлення. Реальні можливості для цього вже є: прекрасне море, чисте повітря, затишні пляжі, чудові санаторії та пансіонати, лікувальні грязі, мінеральна вода… А також потужна курортно- туристична інфраструктура з висококваліфікованим персоналом !

Жителям міста є що показати гостям. Музеї і виставкові галереї, багато пам'ятників та інших дивовиж … Гордість Бердянська - це по-європейському реконструйовані проспект Азовський, Приморська площа та набережна. Тут є пам'ятники П. П. Шмідту, О. С . Пушкіну, графу Воронцову, якого вважають батьком міста. Однак немало й оригінальних пам'ятників, біля яких охоче, із задоволенням фотографуються люди.

Як же не підійти до колоритних «дітей лейтенанта Шмідта» - Остапа Бендера та Шури Балаганова! Герої Ільфа і Петрова присіли на знаменитих стільцях роботи Гамбса неподалік від пам'ятника їх «батьку» - П. П. Шмідту.

Одразу ж привертає увагу й 250-кілограмова статуя бронзової «Жаби, яка душить». Вона зручно примостилася на 80- сантиметровому постаменті - на головах чоловіка, жінки, дитини та дідуся. На шиї цього земноводного - масивний золотий ланцюг, в руках-лапах - два мобільних телефони та пачка грошей, а на п'єдесталі - табличка з написом: «Заздрість - порок». Тобто ця жаба уособлює собою заздрість і жадібність - вади, на які часто страждають люди. Втім, «Жаба, яка душить» - буквально улюблениця туристів! Хоча я - Богу дякувати, зовсім не заздрісний, а теж не стримався - сфотографувався поруч із кумедною скульптурою, бо наче магнітом щось приманило…

Серед таких різноманітних та незвичайних пам'ятників на Приморській площі найпопулярніший - Бичкові-годувальникові. Це - своєрідна візитівка міста. Назва скульптури говорить про трепетну любов і повагу жителів до цієї скромної рибки. Завдяки бичкові берданці та мешканці навколишніх сіл у важкі роки голодомору, громадянської , Другої світової війни, в непростий повоєнний час змогли вижити.

Запам'яталися мені також пам'ятники рибакові й сантехнікові, черевики- скороходи, пам'ятники дачникам та доброму лікареві Айболитю… А ось у Крісло бажань старається присісти майже кожен, хто проходить повз нього. Стверджують, що воно стоїть в особливому місці - саме тут перехрещуються енергетичні поля чотирьох стихій: землі, вогню, повітря та води … Тому все, що задумано, обов'язково збудеться! Звісно, я теж одразу скористався такою можливістю й загадав бажання.

Взагалі, міста - мов люди: у кожного своя доля, своє обличчя, свої чари. У кожному місті є вулиці, що втілили в собі його дух, неповторність, історію та красу. У Бердянську - це проспект Азовський та вулиця Горького. Саме там знаходяться багато дво- та триповерхових будинків старої забудови, які справедливо можна вважати архітектурною родзинкою міста … Ще окремий куточок минулого, котрий буквально «дихає» історією, - парк імені П. П. Шмідта й територія довкола нього. Вражає своєю «суворою» красою будівля Бердянського державного педагогічного університету. Свого часу тут була Бердянська чоловіча гімназія, котру закінчили, зокрема, такі видатні люди, як П. П. Шмідт - учасник повстання на крейсері «Очаков» у 1905 році ; В. А. Хавкін - мікробіолог, винахідник вакцини, що врятувала світ від холери й чуми ; українська письменниця В. М. Єніна. У цій гімназії викладали відомий композитор Петро Байда, поет П. І. Ніщинський .

Мудрі дельфіни відчувають небо

Побували ми в аквапарку «Мис Доброї Надії» - одному з найбільших в Україні. Це - сучасний розважальний комплекс, який зовні нагадує давню фортецю, площею п'ять гектарів. Тут розміщено понад 30 атракціонів для дітей та дорослих (зокрема, «Долина змій», «Ніагара», «Таємниця Бермуд», «Драконові гори»), дитяча зона з басейном, дитячою кав'ярнею і атракціоном для наймолодших. Поїсти можна в кафе чи ресторані. Увечері в аквапарку влаштовуються ексклюзивні вечірки за участю ді-джеїв та зірок естради.

Дуже раджу побувати і в Бердянському зоопарку «Сафарі» - чарівному острові екзотики на узбережжі Азовського моря. Тут зовсім поруч мешкають дивовижні африканські леви, уссурійські тигри, полярні вовки, європейські лані, американські бізони, а також зебри, жирафи, лемури, мавпи- капуцини, бабуїни, пелікани, японські журавлі, гімалайські ведмеді, гепарди, амурські та чорні леопарди й багато інших представників фауни з усіх континентів нашої планети. Всього в зоопарку - понад 120 видів звірів та птахів. І це - найбільший та найкращий, на думку фахівців, приватний зоопарк України.

А найбільше задоволення ми отримали, відвідавши дельфінарій «Немо» - місце, де знаходиться неймовірний світ, в якому гармонійно поєднуються краса, грація, душевність і доброта. Головні мешканці - напрочуд розумні та цікаві тихоокеанські дельфіни-афаліни, зворушливий морський котик і дуже комунікабельна , дотепна, кумедна та спритна морська левиця.

Відверто кажучи, ніколи б не подумав, що дельфіни можуть виробляти такі карколомні трюки - надзвичайно високо стрибати в повітря, жонглювати обручами, співати й танцювати. У нас просто дух захоплювало, коли тренер - молодий усміхнений чоловік - стрімко мчав по воді, стоячи на… носах своїх улюбленців-дельфінів. А як вони дужо й водночас вправно підкидали його вгору, виробляючи надзвичайно складні трюки . І все це - з такою любов'ю, чарівністю та чуйністю!

Тренер дельфінів Сергій Павленко надзвичайно любить свою роботу. А до таких дивовижних вихованців ставиться, немов до власних дітей. До речі, дельфіни, які взагалі по- доброму ставляться до людей, інтуїтивно вловлюють їх настрій. І коли людина зла, ці мудрі тварини навмисне уникають її. Зате їм подобаються добрі та життєрадісні люди. Бо дельфіни - теж хороші, добрі та чуйні. Вони люблять ласку, охоче граються та спілкуються. Сергій буквально мешкає в дельфінарії зранку й до вечора. Адже його підопічні, як і люди, іноді хворіють, стомлюються або сваряться між собою. Тренер все одразу ж відчуває, коли дивиться дельфінам в очі. Він підбадьорює їх, мирить. А за потреби тваринами опікуються турботливі лікарі.

Власне, у дельфінів - майже все, як у людей … Температура тіла - 37 градусів. Батьки народжують одного малюка й піклуються про нього цілий рік, не підпускаючи до дитини чужаків. Живуть вони до п'ятдесяти років, але Сергій Павленко бачив і 60-літнього дельфіна, який, правда , вже активно не виступає. Тренер намагається ставитися до всіх своїх вихованців однаково, бо дельфіни - доволі ревниві ; тому не бажано когось одного надто виділяти, захвалювати. Слідкуючи за батьками, малюк нерідко копіює їх. Тож, коли починаються тренування, юний дельфін доволі швидко опановує мистецтво складних трюків . Але, звісно, багато залежить і від тренера, тому випадкових людей у цій професії немає.

Дельфіни не відчувають музику. Якось уночі співробітники дельфінарію вирішили провести експеримент - на повну гучність увімкнули важкий рок. Однак тварини ніяк не відреагували на це, навіть не прокинулися й спокійно додивлялися свої солодкі сни… Та варто було лише тренеру дмухнути у свій особливий свисточок, як тварини тут же розбуркувалися й починали шукати свого невгамовного друга. Адже вони чудово вловлюють ультразвуки, котрі видає спеціальний свисток тренера. Тож спілкуватися з ними за допомогою «чарівного» музичного інструменту - нескладно. Цьому вчать в Одесі, де, до речі, тварини та їхні тренери мешкають узимку.

Ці розумні, красиві й кмітливі тварини мене по- справжньому розчулили. Мимоволі почав створювати про них хоку :

Мудрі дельфіни

відчувають небо

душами …

«Прикипів до Бердянська душею…»

На нашому журналістському фестивалі, крім захоплюючих екскурсій, були і професійні дискусії (але це - тема окремої розмови). Тож я щиро дякую організаторам цього дійства, зокрема доброзичливим Юлії Тесленко та Ірині Єгоровій. Сподобалися міркування Наталії Виговської («Професійна етика журналіста, або Синдром Ольги Фреймут: як не перетнути межу…») та секретаря Національної спілки журналістів України Віталія Голубєва («ЗМІ та соціальні мережі: можливості й загрози»).

Ми мешкали в комфортному санаторії «Арктика» на Бердянській косі… І я всім раджу селитися на відпочинок не в самому місті, а їхати на косу, де у мене, алергіка «з багаторічним стажем», не було протягом усього фестивалю жодної алергії !.. Ось що значать чудове море та чисте повітря в поєднанні з хорошим та бадьорим настроєм , а також - привітною сонячною погодою з легким і приємним, ненав'язливим вітерцем !

Тому з цим дивовижним місто прощатися не хотілося. От і написав вірша на згадку:

* * *

Прикипів до Бердянська душею,

Де Пегаса ловив на скаку ;

Де між небом любив і землею

Задивлятися в далеч морську.

Хай ступаєш, мов слон (де та Моська?),

Краєш серце у плетиві літ ;

Та з бесідки на площі Приморській

Краще видно оманливий світ.

Обіймеш те кумедне жабисько -

Мирне, бронзове, дивне цабе,

І вже заздрість триклята - не близько,

Справжня жаба не душить тебе!

Бо душа сокровенного просить -

Лезо, боса, сама обпіка…

Не зустрів соломинку ще досі?

Потримай чарівного бичка!

Хай життя - мов цигарка остання,

І завітної прагнеш мети , -

Просто вичовгай Крісло бажання,

І це місто у серце впусти.

6. Сергій Дзюба Письменниця з Болівії гостює на Чернігівщині

Сергій Дзюба

Письменниця з Болівії гостює на Чернігівщині

Велике літературно-мистецьке свято вже традиційно відбулося в Ічні. Цього разу його організували разом об'єднання літераторів «Криниця», яке очолює відомий письменник і кінорежисер Станіслав Маринчик, та історико-краєзнавче товариство «Криниця» (керівник - знаний краєзнавець і літератор Микола Терещенко). Завітали й очільник райдержадміністрації Олександр Бондар та голова районної ради Григорій Герасименко - вони не «весільні генерали», а постійні учасники і співорганізатори таких творчих зустрічей. Місцева влада письменників поважає й дієво підтримує! Власне, і це свято відбулося в актовому залі райдержадміністрації. Людей прийшло багато - не було жодного вільного місця. Приїхали чудові гості з Києва та з Болівії. Все вдалося якнайліпше! Раз-по- раз лунали оплески, ічнянці та гості задоволено посміхалися. Спілкування було цікавим , жвавим, доброзичливим і відвертим .

Керівники місцевої влади урочисто вручили нагороди авторам книжок . Премію імені Степана Васильченка отримали фотожурналіст Микола Смілик та громадський діяч, активіст партії «Свобода» Олеся Реута, яка проникливо пише про наших земляків, котрі хоробро захищають Україну від окупантів на Донбасі. Також лауреатами премії імені Василя Чумака стали поети Наталія Черненко і Віктор Ковальовський, відомий і як автор та виконавець пісень .

А я вручив нагороди Міжнародної літературно-мистецької Академії України : міжнародну медаль Олександра Довженка - заступникові голови «Чернігівського земляцтва в місті Києві», керівникові Ічнянського відділення Миколі Вощевському і краєзнавцеві Марії Вощевській; а нашу Міжнародну літературну премію імені Миколи Гоголя «Тріумф» одержала чарівна гостя з Болівії , член Міжнародної літературно-мистецької Академії України Галина Шитікова де Ескобар . Звісно, творча зустріч із талановитою та шляхетною письменницею, яка так любить Україну, стала родзинкою цього свята ! Отож пропоную вашій увазі інтерв'ю з цікавою гостею.

- Пані Галино, ви не вперше приїжджаєте в Україну. Де побували цього разу?

- Так, я була тут два роки тому і відтоді Україна - в моєму серці. Нині я почала мандрувати Україною одразу після новорічних свят. Побувала вже в Києві, Харкові, Львові, Івано- Франківську та на дивовижному гуцульському фестивалі на Прикарпатті, а тепер ось приїхала в гості до своїх прекрасних друзів на Придесенні. Взагалі, я тут - на запрошення Миколи Терещенка, з яким ми дружимо більше шести років. Також щиро дякую Віталію Шевченку та Станіславові Маринчику і взагалі - чудовим ічнянцям, це - дуже гостинні й привітні люди!

- Ви - родом із Росії, як же сталося, що ви так зацікавилися Україною?

- У нас, в Болівії, є така слов'янська громада (близько тридцяти людей ), ми там живемо дружно і час від часу зустрічаємося та від душі спілкуємося. Так я познайомилася з Оксаною Крест'янович, вона - родом із Чернігівщини, з Ічні . Тепер це - моя хороша подруга. Мама Оксани, Ірина Андріївна, просто золота, чуйна жінка, яка мешкає в Ічні, вона приїжджала до нас у Болівію. Ви її бачили й на цьому святі . Оксана багато розповідала мені про Україну, тож незабаром я познайомилася й почала листуватися з Миколою Терещенком і Віталієм Шевченком (це - відомий державний і громадський діяч, а його син Андрій, популярний тележурналіст, а зараз - Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді). Відтоді я щиро зацікавилася історією, культурою та літературою України, розумію українську мову й читаю українські книжки. А тепер я завітала сюди знову - у мене стільки приємних і незабутніх вражень! Так, я люблю Україну! Щаслива, що стала членом Академії , співробітничаю з українськими письменниками, беру участь у наших міжнародних проектах. Із задоволенням переклала іспанською мовою популярну українську пісню «Дивлюсь я на небо». Повернуся всередині березня до Болівії, то розпочну перекладати вашу з Танею книжку віршів іспанською.

- Дякуємо, пані Галино! І розкажіть, будь ласка, як ви потрапили до Болівії?

- Я народилася в мальовничому містечку Торопець Калінінської (тепер - уже Тверської) області. А навчалася на фізичному факультеті Калінінського університету. Там я й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком - Марко Антоніо Ескобаром, який тоді приїхав навчатися до Росії. Ми чотири роки зустрічалися, взяли шлюб, у нас народився син Олександр. Тож, звісно, коли, закінчивши університет, чоловік повернувся до Болівії, я поїхала з ним. Зараз у нас - троє дітей. Олександр здобув вищу медичну освіту й працює лікарем у Бразилії, подобається там йому. Старша донька Катя - графічний дизайнер у Болівії. А молодша Насим навчається на четвертому курсі в університеті «Сан-Симон», у болівійському місті Кочабамба. Це - державний університет. Я там працюю, викладаю фізику. Чоловік став провідним фахівцем країни з геотермальних електростанцій, їздить по міжнародних симпозіумах, і я теж люблю подорожувати з ним. Саме таким чином побувала, зокрема, в Коста-Ріці та Нікарагуа. Також я мешкала з ним у Бельгії - він два роки підвищував свою кваліфікацію, став Майстром, це - як у вас, в Україні, кандидат наук.

- Взагалі, скільки років ви вже мешкаєте в Болівії?

- Я там з 1988-го, тобто саме в Болівії, в місті Кочабамбі, - 27 років. Це - католицька країна, я - православна, однак жодних проблем не виникає, там до цього нормально ставляться, неупереджено. Адже католики і православні - це християни . Наші діти хрещені за католицьким обрядом. Батьки чоловіка зустріли мене дуже добре, гостинно. Його тато - успішний юрист, а мама - домогосподарка. Ще у Марка Антоніо є сестра, яка, що цікаво, народилася зі мною в один день, вона - моя ровесниця! Люди в Болівії - дружні, допитливі. Тож за два місяці я загалом вивчила іспанську на розмовному рівні, просто спілкуючись із сім'єю чоловіка та болівійцями. А в університеті викладаю вже десять років.

- Як там себе студенти поводять? Можуть галасувати на заняттях?

- Ні, що ви!.. Студенти у нас сидять на лекціях тихенько, не галасують. І занять намагаються , взагалі-то, не пропускати. Адже за два пропуски занять студент змушений розпочинати навчання з цього предмету із самого початку, і цілком може залишитися на другий рік. Наші викладачі - дуже вимогливі! І якщо студент неналежно підготувався, не знає, отримує незадовільну оцінку. Викладач не несе відповідальність, коли, скажімо, забагато «двійок». Тому знання студентів ми оцінюємо загалом об'єктивно. Закінчують університет лише приблизно 20 відсотків студентів. Але це - справжні фахівці, яка мають знання. Власне, у нас, в університеті, можна навіть двадцять років навчатися, є й такі студенти! Деякі з них починають займатися політикою, вступають до якихось, наприклад, партій лівого, троцькістського спрямування. Тобто ніхто не вживає та й не знає цього слова - троцькізм, але ідеологічно - так воно і є.

- А гуртожиток студенти мають?

- Ні, тому вони мешкають у родичів або знімають житло. І стипендій у нас немає. Зате в державному університеті навчаються цілком безкоштовно. Є їдальня для незаможних студентів, де смачно годують, натомість ціни - просто символічні: близько двох доларів - за хороший комплексний обід. Є у нас і приватні університети, де за навчання, зрозуміло, потрібно платити. .. Заняття у нас, в університеті, починаються з самісінького ранку - з 6.30-ти, і тривають до 22.00, тобто до пізнього вечора. Причому наші студенти самі обирають графік, коли їм зручніше відвідувати лекції.

- Як із медициною?

- Медицина - платна, страхова. Ми з чоловіком щомісяця відраховуємо певний відсоток зі своїх зарплат - саме на медичні потреби. А потім, у разі необхідності, безкоштовно лікуємося. Якщо лікарня, до якої ми приписані, не може надати послугу, наприклад, зробити операцію, то, зрозуміло, пацієнт має право звернутися до іншої медичної установи.

- Болівія - це аграрна країна?

- Авжеж, у нас розвинуте сільське господарство. Ростуть фрукти, овочі, банани. Все - загалом недороге. Скажімо, 25 бананів коштують один долар. Тому менше 12 бананів у нас просто не продаються - немає сенсу. Взагалі, Болівія - це високогірна держава. Тобто висота дві тисячі метрів над рівнем моря вважається у нас рівниною. Взагалі, можна з'їхати за снігової вершини у тропіки! У нас є мальовничі краєвиди, всесвітньо відоме озеро Тітікака (ми його ділимо з Перу). У пустелі приваблює Червоне озеро: вранці воно наче звичайного кольору, однак тільки-но дмухне легкий вітерець, як вода враз, буквально на очах, червоніє, стає яскраво малиновою. Туди прилітають фламінго виводити своїх пташенят.

- Це правда, що у ваших в'язницях люди можуть мешкати родинами?

- Правда. Коли, скажімо, якийсь чоловік завинив і відбуває покарання у в'язниці, то поряд із ним можуть мешкати його дружина та діти. Там - доволі комфортні умови. Отож діти вранці йдуть до школи з тюрми, а ввечері, після уроків, повертаються туди ж. Звичайно, все це можливо, якщо добродій не скоїв жахливого злочину, тобто не маніяк, на совісті якого не одне загублене життя. Бо з такою особою навіть близьким людям мешкати небезпечно.

- У вашій країні вирощують коку...

- Це - як в Україні - мак. З коки можна виготовити наркотик, так само, як із маку. Але сама по собі кока - безневинна. Листя можна жувати ; з нього виготовляють чай, котрий за смаком схожий на зелений... Власне, у чаї з коки немає ніяких наркотичних речовин. Я вас пригощу, переконаєтеся самі. Ну, а наркотики у нас також заборонені.

- У Болівії проводяться карнавали?

- Аякже, це - національна традиція! Люди цілий тиждень веселяться, танцюють, влаштовують святкову ходу . Причому в Бразилії - одні танці, а у нас - свої, національні, наприклад, куека.

- А як поминають родичів?

- У нас є такий День поминання, коли на кладовищах збираються люди, вони сідають за столики, спілкуються, їдять і п'ють те, що любив небіжчик, а музики в цей час грають його улюблені пісні - не журливі, траурні, а навпаки - зазвичай веселі, життєрадісні, навіть танцювальні. Ось така цікава традиція. До речі, труну не закопують у землю, а вмуровують у стіну.

- Як у вас вирішують проблему доріг?

- Дороги у нас - загалом хороші, навіть між селами. Система така: якщо автомобіль вирушає з міста, то там далі є шлагбауми, - потрібно зупинитися і заплатити. Це - невеличкі, символічні кошти, але платять усі, кожна автівка, яка проїжджає. Так і назбирується значна сума, яка й витрачається на ремонт доріг, їх освітлення та сигналізацію .

- В армії юнаки служать?

- Так, звісно. Є два варіанти: або вони служать рік після школи, або у випускному класі по суботах і неділях проводять в армії, а ночують удома. Обирають самі ж юнаки, як їм зручніше. Але служба у війську - обов'язкова. Коли студент закінчує університет, то мусить показати військовий квиток із відміткою, що він служив, інакше й диплом не отримає. Що ж це за мужчина, який не служив в армії?!

- У Болівії, наскільки я знаю, - мир і злагода, ви ні з ким не воюєте.

- Наша країна отримала незалежність у 1825 році. Нині тут - спокійно та безпечно... І болівійці - у гарних стосунках з усіма сусідами! Це - гостинна латиноамериканська країна, зовсім не войовнича. Але ж недаремно кажуть, що нападають на слабких. Хочемо жити в мирі - треба мати надійне військо!

- Як у вас вибори проходять?

- Голосують зазвичай сто відсотків населення! .. Як нам це вдається? Якщо людина не візьме участь у виборах, то вона протягом трьох місяців буде повністю відлучена від суспільного життя: її карточку не приймають у банку, не можна отримати посилку на пошті і так далі. Коли ти голосуєш, то отримуєш відповідний документ і потім скрізь його пред'являєш, інакше з тобою просто не матимуть справи! Але самі вибори проходять демократично, і люди обирають, кого вони хочуть. Головне, явка має бути стовідсотковою.

- Слухайте, ви так цікаво розповідаєте! Як же ви, слов'янка, європейка, адаптувалися в країні з іншою ментальністю, національними традиціями та законами?

- Я люблю свою родину, і мені затишно в Болівії. Це - моя Батьківщина, я - патріотка своєї країни . Люблю роботу в університеті, відчуваю тут свою потрібність. Це - головне! А для душі пишу вірші, які друкуються в різних часописах, видала вже кілька збірок (мій літературний псевдонім - Галина Ес). Тепер я хочу зайнятися перекладами. .. А ще - фотографую, подорожую . Звісно, мрію про онуків. Взагалі, дуже люблю життя!

7. Олег Гончаренко Третя почесна нагорода в Білорусі

Олег Гончаренко

Третя почесна нагорода в Білорусі

Знані українські поети з Чернігова Тетяна та Сергій Дзюби нещодавно стали лауреатами Міжнародної літературної премії імені Олексія Жданова в Білорусі. Напрочуд цікавий поет та художник Олексій Васильович Жданов (1948-1993) фактично не мав державного визнання за радянських часів. Він закінчив відділення філософії Білоруського державного університету . І був учасником різних неформальних арт-груп та перших резонансних виставок «неофіційного мистецтва » - в Білорусі, Росії , Польщі … Нонконформістські погляди митця, його глибокі філософські асоціації, зрозуміло, ніяк не могли сподобатися тодішній владі та оспівувачам «комуністичного раю». Тому поет відійшов у вічність невизнаним …

Однак тепер неординарна, колоритна творчість загадкового мінського «самітника» - Олексія Жданова - привертає все більшу увагу шанувальників поезії та живопису - і в рідній Білорусі, й за кордоном. Тож на його честь створена почесна міжнародна премія, якою в Мінську щороку нагороджують талановитих письменників із різних держав світу. Головний організатор такої престижної нагороди - популярний літературно-мистецький журнал «Новая Немига литературная », що видається у Білорусі, в Мінську, де в № 2 цього року успішно вийшли поетичні добірки Сергія і Тетяни. Підпис головного редактора цього популярного часопису, відомого поета Анатолія Аврутіна стоїть і на лауреатських дипломах.

Це - вже третя нагорода чернігівців у Білорусі. Раніше Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Білорусь в Україні урочисто вручив Тетяні та Сергію в Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського Почесні грамоти Спілки письменників Білорусі за дієву перекладацьку та міжнародну творчу діяльність . А торік відомі поети з Чернігова стали лауреатами Міжнародної літературної премії імені Веніаміна Блаженного - теж свого часу невизнаного, глибоко віруючого автора, який не вписувався в офіційний канон, дуже мало друкувався за життя, проте нині справедливо вважається класиком у Білорусі.

Й ось тепер - престижна Міжнародна літературна премія імені Олексія Жданова ! «Для нас - це дійсно небуденна, важлива подія, - прокоментував цьогорічне нагородження в Мінську президент Міжнародної літературно- мистецької Академії України, письменник Сергій Дзюба. - Адже, дізнавшись про такого цікавого митця, ми із задоволенням погодилися отримати почесну відзнаку в Білорусі . Взагалі, нам подобається співробітництво з білоруськими поетами ! Нині книжку вибраних віршів - моїх і Тетяни Дзюби - перекладає білоруською мовою відомий письменник із Мінська Михась Пазняков. Також у перспективі планується видати там і мій роман для дітей «Кракатунчик - кленовий бог» (першу частину казкової трилогії «Душа на обличчі» ). А ми й далі популяризуватимемо творчість найкращих авторів із Білорусі в Україні ».

8. Володимир Коваль «Кракатунчик» крокує світом!

Володимир Коваль

«Кракатунчик» крокує світом!

Роман для дітей Сергія Дзюби «Кракатунчик - кленовий бог» вийшов водночас у Казахстані та Канаді !

Це - справді дивовижно, однак казкова трилогія «Душа на обличчі» (три романи про захоплюючі пригоди кленового бога Кракатунчика та його друзів) українського письменника Сергія Дзюби почала видаватися за кордоном, та ще й одразу так успішно! «Кракатунчик - кленовий бог» (перша частина популярної трилогії) надрукований водночас у Казахстані та Канаді. І це - тільки початок, адже, усвідомлюючи чарівну магію твору та неймовірну енергію автора, можна навіть не сумніватися : буквально за кілька років про кленового бога дізнаються в багатьох країнах і на всіх континентах, як це вже відбулося з його віршами .

Коли відомі поети з Чернігова Сергій і Тетяна Дзюби започаткували міжнародне співробітництво, колеги за кордоном передусім зацікавилися їхніми віршами . Зараз поезії подружжя перекладені понад 60-ма мовами і надруковані в 40-ка державах. У Європі, Азії та Америці вийшло 1 5 їхніх книжок, які отримали міжнародне визнання. Тетяна та Сергій - лауреати численних престижних міжнародних і національних нагород - у Канаді, Німеччині, Великобританії, Бельгії, Італії, Болгарії, Сербії, Македонії, Польщі, Росії, Білорусі, Казахстані…

Переклади віршів продовжуються - поетичні збірки Сергія і Тетяни готуються до друку французькою, іспанською, чеською, румунською, в'єтнамською, арабською, македонською, білоруською мовами…

У різних країнах друкуються й наукові статті пані Тетяни , адже вона - відомий науковець, доктор наук із соціальних комунікацій, професор . Публікуються в зарубіжних часописах рецензії Сергія. А ще подружжя активно перекладає українською поезію та прозу зарубіжних авторів.

У листопаді 2014-го Сергій Дзюба очолив Міжнародну літературно- мистецьку Академію України, що об'єднує знаних письменників, вчених, перекладачів, журналістів і громадських діячів із 53-х держав світу .

Однак настала й пора прози - спочатку в Канаді, у серії «Лауреати Міжнародної літературної премії імені Ернеста Хемінгуея », та у Вірменії, в популярному єреванському журналі «Цицернак» (у перекладі Гургена Баренца) побачив світ популярний роман-серіал для дітей Сергія Дзюби «Потягуськи» (в співавторстві з Іриною Кулаковською). А зараз маємо гідну відповідь знаменитому Гаррі Поттеру!

Українські діти - в захваті від кленового бога . Книжки про нього не залежуються на полицях. Вдячні маленькі читачі надіслали автору більше тисячі малюнків, віршів, відгуків і навіть кросвордів про Кракатунчика. А одна талановита дівчинка з Луцька подарувала письменникові справжню велику картину, на якій вона напрочуд вдало зобразила відтепер свого улюбленого казкового персонажа - кленового бога. Ця картина й зараз висить у оселі батьків Сергія й неабияк надихає письменника.

Взагалі, твори Сергія Дзюби прочитали більше чотирьох мільйонів людей в усьому світі. Загальний наклад усіх виданих «кракатунчиків » - 45 тисяч примірників (це - разом із закордонними накладами ). Цифра - просто астрономічна, як для сучасного українського книжкового ринку! До речі, «Кракатунчик» уже вирішили видавати в Білорусі - білоруською та російською мовами...

У чому ж секрет його популярності? Нині випускається не так уже й мало дитячих книжок. Але вся проблема в тому, що малеча більшість із тих книг не читає. Як це не парадоксально звучить, проте дорослі пишуть дитячі книги для … дорослих! А діти вперто продовжують захоплюватися історіями про Карлсона, Пеппі Довгупанчоху, Вінні Пуха, пригодами «Аліси в країні чудес» та «Чарівника смарагдового міста». Тепер справа дійшла й до Гаррі Поттера - дотепного, сміливого, розумного , сучасного.

Сергієві Дзюбі таланить писати для дітей. Писати так, що малюк, відкривши першу сторінку, не може забути про дивовижного казкового персонажа і з нетерпінням очікує нових пригод. У Сергієвих книжках діти не відчувають фальші. Письменник розмовляє з ними на рівних, не приховує непростих реалій сьогодення і вчить мріяти - про чесних та благородних героїв, здатних врятувати хороших людей і тварин від злих , підступних створінь - бурбуруну ; про неймовірні, захоплюючі пригоди в справжньому середньовічному замку, давніх печерах , де блукає привид суворого, проте справедливого ченця ; на арені цирку , коли Кракатунчик мужньо прийшов на допомогу дресирувальниці, погравшись із левами... Юні читачі, затамувавши подих, перетворюються на дорослих дядечок за допомогою чарівних черевичків-охлябриків, а ще перевиховують дивного товстезного чоловічка – пана Чомбочку і влаштовують найкращі у світі гопки колекціонерові рідкісних істот. Та й навіть небо у Сергія Дзюби - надзвичайно живе і часом зелене. Воно - ще один персонаж його казок, як і рідне кленове дерево, котре має душу і так хвилюється за маленького хлопчика !

Безперечно, дуже привабливим для малечі є й сам Кракатунчик. У своїх листах до письменника діти не раз зізнавалися, що хотіли б мати такого друга - веселого, хороброго і надійного, який ніколи не зрадить у скрутну хвилину й завжди готовий виручити з будь-якої халепи.

«Головні герої трилогії - малий Сергійко та його друг Кракатунчик. Кленовий бог - це манюня копія того, кому він з'являється. І водночас двоє чи більше людей не можуть бачити Кракатунчика … Спілкування з ним - індивідуальне й інтимне. У кожного - свій Кракатунчик. Кожен із персонажів цих справді чарівних казок до певної міри - Кракатунчик. На мою думку, саме в одноосібності й багатоликості полягає оригінальність авторського задуму, власне ідеї Кракатунчика - кленового бога. В цьому сенсі Кракатунчик - поняття майже філософське», – зазначає у своєму відгуку на казки чернігівця відомий письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Василь Слапчук.

Цілком погоджуюся з паном Василем ! Чудовою творчою знахідкою автора є й те, що Сергійкову приятельку та однокласницю з історій про кленового бога звати Танею: мала Таня народилася в один день із мамою Танею - ненькою Сергійка. І тато у Сергійка - теж Сергій (якщо точніше - Сергій Вікторович). Власне, «Сергійко з Танею – це дорослі тато Сергій із мамою Танею, а тато з мамою – маленькі Сергійко й Таня. В повісті вони водночас і дорослі, й діти», – переконаний Василь Слапчук.

Ось чому батьки та їхні діти в цих казках, за найнесприятливіших обставин, можуть легко порозумітися між собою. Тому й мама Таня не квапиться поставити в куток свого синочка, а тато Сергій Вікторович жодного разу не вдарив його паском...

Третю казку про кленового бога, яка називається «Душа на обличчі. Нові пригоди Кракатунчика та його друзів », мені пощастило прочитати одному з перших, ще в рукописі, - Сергій запланував видання книжки лише через рік … Він, як завжди, вагався і хотів ще порадитися з дітьми, - між іншим, у нього вже є такі собі фан-клуби: у Чернігові, Луцьку, Києві, на Полтавщині ...

Звісно, я не розголошуватиму всіх таємниць третього (чи й справді - завершального?) казкового роману. Скажу лише, що він - на мій погляд, найцікавіший . Бо Сергійкові, Кракатунчику та їхнім друзям доведеться пережити стільки пригод, так часто користуватися чарівними речами й дізнаватися про такі дивовижні гопки, що я щиро заздрю юним читачам ! Чого варті тільки диво-історії про таємничий острів, населений кумедним домовичком Петровичем, звабливою русалкою Катею, полтергейстом Кузею, квіткою Кривлякою, привидом барона Мюнх?аузена та балакучою валізою Люсею; про чудо-польоти на кіборгах- лялечках і приголомшуючі «здибанки» з відчайдушними розбійниками - Тузом та Валетом, а також - захоплюючий процес повчального перевиховання пана Шкарпетки й бурбуруну Антона!

Особисто я не здивуюся, коли одного разу, ввімкнувши телевізор, зустрінусь зі своїм знайомим кленовим богом у телесеріалі для дітлахів. Та й мультики про Кракатунчика вийшли б на славу!

У післямові до роману «Кракатунчик - кленовий бог» письменниця Наталія Гранич, вітаючи Сергія Дзюбу з вдалою книгою, справедливо наголошує: «Стати дитячим - саме дитячим ! - письменником, то - ще складніше за вищу математику. Кожна дитина старша за нас не тільки на один день, а й на ціле життя».

Золоті слова! Сергій Дзюба - дитячий письменник.

9. Владимир Набоков Стихи

Владимир Набоков

Стихи

Перевод с английского Алексея Филимонова

- ¡º°¶¸Âµ, º°º ¿µÀµ²µ·Â¸? -
¾ »¾´¾Ç½¸º Ã¿ÀÏ¼¾ ³»ÃÅ,
˜ Ï Á»¾²° ´µÀ¶Ã ² ³¾ÀÁÂ¸,
Едва тревожащие слух

¢¾³¾, ºÂ¾ ² Á¾½ ¿µÀµÈ°³½Ã»,
š°º ¼½µ µ¼Ã ¿µÀµ²µÁÂ¸,
§Â¾ Ï ¿µÀµ²¾´¸ÂÌ ´µÀ·½Ã»,
˜»¸ ½µ Ï - ° Â¾Â ² ¿ÃÂ¸,

Кому доверие дано
Услышать или оправдать
ŸµÀµ²µ´Ñ½½¾µ º¸½¾ -
¸Ä¼¾²°½½ÃÎ ±»°³¾´°ÂÌ.

Алексей Филимонов

ВОСПОМИНАНИЕ

Подобно кораблям, во тьме молчащим,

Мы встретились - забытые слова,

Поэта, вдохновенны и молящи,

Пусть вспыхнут вновь. Скажи, что неправа

В любви своей. Ты вырвала страницу

Сиявшую. И если нам дано

Расстаться, память наделю зарницей,

Блеснувшею над канувшим на дно.

1920

РУССКАЯ ПЕСНЯ

Я томлюсь по нежным звонам

Колокольцев при луне,

Песнь ямщицкая в бездонной

Растворилась глубине.

Тусклы блики яви лунной,

Но певец поёт, зовёт,

И луна в тоске стострунной

Душу трепетно крадёт,

Возвращая над холмами,

Где мечтаю в тишине.

В ночи лунные стихами

Песня просится ко мне.

1923

ОТКРЫТИЕ

Нашёл я на камнях его

Среди лаванды и травы,

Узор был влажен, никого

В межгорье снов и синевы.

Он для науки мной открыт,

Под блеском лунного ножа,

Калёной синью даровит

С изнанки, бахромой дыша.

Иголкой спящего дразня,

Слезу исторгнув из него,

Я знал, другой найдёт меня,

И отмстит за своего.

Дано измерить мотылька,

Под линзы света поместив,

Дать имя вдруг - наверняка,

Увидеть ворса перелив.

Он мной проколот и крещён

Латинским прозвищем людей,

Я от бесславья им спасён,

Включил его в поток идей.

Широко распахнув крыла,

Далёко от коварной тли,

Он образец, он выше зла,

Распадка в тлении земли.

Пейзажи, царства и листок

Поэмы, пережив века,

Бессмертья пропускают ток

На этикетке мотылька.

12 января 1943

СТИХОТВОРЕНИЕ

Не поэму к закату, не оду в ночи,

Мне заказ от деревьев: сегодня молчи.

В облаках розоватых сверчок-телеграф

Странно суетен, видимо, рифму украв.

Зеркала отвернулись от музы - плечо

Наготою сквозь сумрак блестит горячо.

Но лирический звон застилают листы -

Ноты музыки, снова сошедшей на ты.

Ахнешь словно от боли - стихи как заноза,

Под дождём размокает печатный убор,

Даже пенса не стоит газетчиков вздор.

В этой жизни разумней возделывать прозу.

Но поэма свергается с пика безвестных,

Жду теперь пробужденья вулканов окрестных

Глубоко, и растёт на пере много тем,

Трепет белых листов подступает: я нем.

Внеидеи стихов, леопардов страницы,

Насекомолисты, алоклювые птицы

Сплетены на века в молчаливые числа,

В мимикрии узор совершенного смысла.

10 июня 1944

Vladimir Nabokov. An Evening of Russian Poetry

В СУМЕРКАХ РУССКОЙ ПОЭЗИИ

«Это, кажется, лучший экспресс.

Мисс Благородная Зима

с факультета английской словесности

встретит вас на станции…»

Из приглашения лектору.

Предмет дискуссии вечерней безграничен

Он никогда не будет завершён.

В обрывистых кремнистых берегах

Струится речь бессонных русских рек,

Лепечут дети так в невинном сне.

Помощник мне - магический фонарь

Слайд поместил, и разноцветный луч

Рисует моё имя как фантом

Кириллицей на матовом экране.

Другим путём отправимся. Спасибо.

На эллинских вершинах журавлиный
Полёт стал основаньем алфавита

Стрелою на восходе иль закате.

Наш горизонт ушёл в лесные дали

Где ульи и деревья в азбуке

Подобьем стрел и птиц запечатлелись.

Да, Сильвия?

«К чему красоты слов,

Когда мы жаждем знания прожарки?

Поскольку всё неразделимо - звук и форма,

Вереск и мёд, сосуд и содержанье,

Не только радуга - закруглена строка,

Чело и семя, все слова круглы,

Как русский стих, и колоссальность гласных

Раскрашенных яиц, цветов в кувшине,

Что поглотили золото шмеля,

Ракушки, в чьём напёрстке - океан.

Ещё вопрос.

«Просодия у вас подобна нашей?»

Наш пятистопник, Эмма, диковат,

Как будто в нём не в силах ямб хромой

Стряхнуть пиррихия кошмарный сон.

Глаза закрой, в музыке растворись,

Она прядётся; слово в середине

Божественно тягуче, извиваясь,
Звенит как гонг, потом соседний гул

За тенью тень, и рифма снова бьёт
В свой колокол, и звон четвёртый длится.

Прекрасно этих звуков средостенье

Что распускаются, подобно розе,

В образовательном кино для школы.

Ты знаешь, рифмы - именины строк,

Такие ж точно близнецы у нас,

Как в языках иных. К примеру, слушай,

Любовь находит тут же рифму: кровь,

Природа и свобода, даль - печаль,

Где вечный - человечный, грязь ‒ и князь,

Луна с десятком слов, но солнце, песня,

Жизнь, ветер ‒ не имеют рифмы строгой.

Я обронил мой скипетр за морями,

Там существительных пятнистых ржанье,

Спускаются частицы по ступеням,

Ступая по листам в шуршащих платьях,

Глаголы жидкие на -ала, -или ,

Грот аонид и ночи на Алтае,

Болот тенистых «ил» для водных лилий,

Пустой бокал, звеневший до сих пор,

Но лопнувший от чуждого касанья.

«Деревья? Фауна? И ваш любимый камень?»

Берёза, Цинтия; Джоана, ель.
Вот гусеница на своей же нитке ‒
Моя душа на умершем листе
Ещё висит, как в детстве вижу я:
Берёза белая на цыпочках привстала,
И пихты сгрудились за садом строго,
За ними в сумерках уголья тлеют.

Пернатые учуяли наш стих,
Вот птица-бард, предвосхищая лакомство,
Приманивает горловым контральто,
Свистит, пощёлкивает и клокочет
Кукушкой флейты, призрачною нотой.
Эпитетов двусложных слишком мало,
Сокровища вселенной далеки.
Блеск граней и сияние незримы,
Мы скрыли достиженья, и не ценим
Окно в дождливой ночи ювелира.

Спиною Аргусом смотрю в тревоге,
Я прохожу под взором ложных теней
Секретных резидентов бородатых,
Готовых промокнуть стихов страницы
И в зеркалах черновики прочесть,
Во тьме, скрывась под подушкой спальни,
Пока, жужжа и полируясь, день
Не включит свет, ‒ молчат в предубежденье,
Иль прошлое одёрнут за колечко
Звонка дверного, растворяясь вдруг.

Я намекну пред тем, как грёза схлынет,
На Пушкина в карете, с подорожной,
Чей долог путь; дремал, затем проснулся,
Расстёгивая воротник плаща,
Зевая, слушал песню ямщика.
Уж пожелтели тусклые ракиты,
В пути бескрайнем стынут облака,
Где песню повторяет небосвод,
Травою пахнет под дождём и кожей.
Рыданья, обмороки (о, Некрасов!)
Карабкаются слоги друг на друга,
Навязчиво скрипя и повторяясь,
И к этим рифмам страсть непостижима.
Влюблённые в неведомом саду
Мечты о гуманизме и о счастье,
С желания смешали в лунном свете,
Деревья и сердца не знают края.
И вся наша поэзия бескрайна,
Свободна от границ. Хотите, моль
Вдруг станет рысью или ласточкой,
Благодаря души преображенью?
Символику стремимся распознать
В сопровожденье детски первозданных
Босых ступней. Изганнник обречён
Брести всегда в молчании пророка.

Не торопясь, пред вами я б раскрыл
Свою судьбу в наречьях «неуклюже»,
«Невыносимо», но…. Пора идти.

Что я пробормотал? Я попрошу

Птенца слепого в старом шапокляке
Остерегаться пальцев и желтков

Яиц, разбитых фокусником в шляпе.

И в завершении напомню вам
Про то, чем я преследуем всегда:
Сжимается пространство, острова

Воспоминаний не завершены.
Однажды в пыльном городишке Мора
(Полупосёлок, свалка, чад, москиты)

Что в Западной Вирджинии (дорога

Красная меж садом и вуалью

Потоков ливня), приключилось нечто:
Я смог вдохнуть России прежней дрожь,
Но не увидеть…. Падают слова,
Ребёнок засыпает, дверь закрыта.

Скарб фокусника скуден и уныл:
Платки цветные, хитрая верёвка,
Двойное дно для рифмы, клетка, песня.
Хотите ли развоплощенья трюка?
Мистерия нетронута. Отгадка
Отправлена в смеющемся конверте.

«Прекрасная беседа» ‒ как по-русски?

Как скажете вы “Доброй ночи?”»

О, столь просто :

Bessonitza, tvoy vzor oonyl I strashen;
Lubov' moya, outsoopnika prostee.

Бессонна Смерть! Я в схватке рукопашной

С изгнанья демоном сражаюсь взаперти.

2 декабря 1944

Кембридж, Масс

КОМНАТА

Поэт переступил за край

В отеле, ночью. Циферблат

Одной стрелой направил в рай,

Другой заманивая в ад.

Здесь стол и вещи под замком

Стремятся в зазеркалье рам,

Из рёбер номера тайком

Взойти до огненных реклам.

Ни слёз, ни страха, ни стыда,

В ней анонимность - часовой,

И Стикса чёрная вода

Ушла из комнаты живой.

Когда автомобиля свет

Внезапно вспыхивал впотьмах,

Велосипеда плыл скелет

По потолку и на стенах.

Та комната моя теперь.

Наощупь лампу я зажёг,

И словно отворила дверь

Та надпись: «Умираю. Бог»

Была ли в яви та рука?

Сердечный возглас иль пустяк?

Она ль привиделась, тонка,

Или лысеющий толстяк?

Я тщетно вопрошал портье,

Спортсмена, чёрную мадам,

Стыдясь, пьянчужку в забытье,

Соседей, в поиске упрям.

Он, может быть, нащупав бра,

Был ослеплён картиной той,

Где взорван клён от топора,

Кровавой обагрён листвой?

Там артистично, на ходу,

Как Черчилль в лучшие года,

Слагают клёны череду

Строк в алой зоркости пруда.

Смерть стихотворца на земле

Не перекрестье белых рук,

Но ярких строф парад-алле,

Анжамбемана чудный звук.

Грудную клетку в тишине

И сердца пламенный состав -

Взрастила комната вовне,

Из одиночества восстав.

13 мая 1950 Итака

СЧАСТЬЕ ОСЯЗАНИЯ

День настанет роковой,

На странице мирозданья

Просияет за листвой:

«Ты отныне - осязанье».

Отвори же эту ночь -

Формы канут прочь, вздыхая.

Брайль спешит тебе помочь.

Буквы в духе подставляя.

Мир представится вокруг

Досягаемым и вещным.

Тень бутылки, пьяный друг,

Кости в скрежете зловещем,

Повторяющие «так-то»,

Вслед за клубом и семьёй,

В рай спешащие компактный

За пальпацией земной.

Пальцев удивлённых дрожь,

Осязая влажность прядей,

Вспомнит Брейгеля, - бредёшь

За слепцами, Бога ради.

Так свидания ты ждал,

В предвкушении финала

Лопнул искристый бокал -

В нём обмылок идеала.

27 января 1951

ТОПОЛЬ

У дома серебристый тополь,

Он - лозоходец, как Петрополь.

Как он вздыхает! Каждой ночью

Туз - в чёрном, Дева - в непорочном.

В сиянии моей кровати

Вдруг появляются, представьте.

На креслах разных - грубом, нежном,

Сидят, откинувшись небрежно.

Я не хочу устроить сцену,

Журнал листаю про богему.

Горшочек на его коленке

Качается, в нём тополь мелкий.

В оправе из слоновой кости

Её зерцало, - словно гости

Мы на лужайке, я встречаю

Её, нас дерево венчает.

Там дом с колоннами, у входа

Июль семнадцатого года.

Сколь патетично возвращенье

К минувшему - в нём превращенье

Искомых вод в живые токи,

Мой тополь, сны твои глубоки.

Что ни добавлю - всё некстати.

Читаю я журнал в кровати,

Стихи пишу в блокнот как прежде.

Меня запомнили одежды.

Советуют пророка строки

Разведать памяти истоки.

1952

ВОЗРОЖДЕНИЕ

Пойми, любой чудак, как я,

Вдруг сеть порвёт небытия.

Окно во тьму! Блажен лишь тот,

Кто паутину разорвёт,

Не думая и не скорбя,

Всей бездны не страшась - сюрприз

Полёт внезапный наяву,

Он левитирует - карниз

Качается, и в синеву

Тень зазывает антерприз.

Не так ли дочь моя, в слезах,

Воображает, что кровать

Под ней качается впотьмах,

Глубинный страх в её зрачках,

Но тут рассвет торопит спать.

Известен мне один поэт,

Кто, яблоко достав на свет,

Снимает кожуру одним

Ножа движением сплошным,

И под стилетом бел ранет

Как снежный ком. Так я совлёк

Покров, под мантией извлёк

Материю, её нутро,

И к дереву, что так пестро,

Зовёт последний мотылёк.

В зерно сердечное поверь,

Как мастера былых картин,

Из красок сотворяя дверь,

Чтоб мы нашли за ней теперь

Сапфир сияющих глубин.

1952

ОРЕГОНСКИЕ СТРОКИ

Эсмеральда! Горный воздух

Здесь целителен; на звёздах

Есть спасение и роздых.

Ветер нам сложил куплет -

Странник, шут, анахорет,

В дрёме тополей навет.

Мне сказали, ты не здесь

(Ты задушена - вот весть

Поразившая); но есть

Синей птицы сновиденье,

Зайца с соболем прозренье,

Мотылька опроверженье.

На дороге знак иль Лик?

Остров Мэри, Замок-Крик,

В небе (полустёртый) Пик.

Клевер - на гербах победных?

Колокольчик - солнце бедных?

(Вся Европа в громах медных.)

Вверх по дёрну, королевских

Лилий в папоротник дерзкий,

В пихты обратились блески.

Кукуруза - воин прерий,

От Каньона - зов империй,

Феи леса - из поверий.

Отдыхаю, и нежна

Тень от дуба, где вольна

Синей тверди глубина.

Ели ждут в лесной глуши

Орхидею, к ним спеши

Эсмеральда, сном дыши.

20 июня 1953

К ПЕРЕВОДУ ИЗ «ЕВГЕНИЯ ОНЕГИНА»

На блюде голова поэта -

Вот что такое перевод,

Крик попугая, визг скелета,

Живых и мёртвых хоровод.

В банальность фраз вложил я душу

Непостижимую, и трушу.

Ах, Пушкин, жертва стратегем

Переводящих стих богем.

Мне кажется, что я познал

Питающие свыше строки,

И верую, что есть истоки:

Тебя питающий фиал.

В мой перевод чистейшей прозы

Вплелись и тернии, и розы.

За поворотом затихают

Огни, разлитые в реке -

Ты на коне, ты со стихами,

Ещё дрожащими в руке.

Сквозь потрясённую обложку

Ищу татьянину серёжку.

Граблей чужих я слышу треск,

Мной отвергаем ложный блеск,

Аллитераций чудо-звенья.

За песнь таинственную восемь

Благодарю я эту осень,

Прости прозренья и терпенье,

И схоластический момент:

Слеза тревожит монумент.

1955

ДОЖДЬ

Кровать - паломник темноты,

Жестикулируют кусты,

Когтями, дождь, в ночи стучи.

Гарцует ливень на коне,

По крышам в дождевом вине,

От прошлого храня ключи.

Из тучи - всадник вороной,

Вперёд, назад, и стороной

Судьбу несёт через года,

Но никогда ему меня

Не довезти до бездны дня -

Там солнце яркое всегда.

1956

БАЛЛАДА О ДОЛИНЕ С ВЫСОКИМИ СТВОЛАМИ

Пересекли две машины воскресный ручей,

Остановились на отдых в долине ничьей.

В первой Арт Лонгвуд, флорист (начинающий бес),

Дети с женою, известной как мисс Антилес.

Место в машине второй занимает отец

Лонгвуда, отчим и тесть, застудивший крестец.

К бухте бредут старики, избегая азарта.

Дико звенят сорняки под колёсами Арта.

Ярмарка выдохлась, пёстры облатки плато,

Дети и комиксы вышли на свет из авто.

Лонгвуд в безмолвье застыл, созерцая жучка,

Как тот ползёт по стволу, и взлетит на века.

Поль с костылём, прогрессирует астма Полины,

Два негодяя, в безделье своём неповинны.

“Я бы хотела, - мать молвила сыну-калеке, -

Чтобы ты в мяч научился играть, как ацтеки”.

Арт наподдал по мячу, и тот вырвался ввысь,

Мяч на ветвях сиротливо дрожащих повис.

Словно в могиле, он в ветках зелёных застрял.

Дети взывали, но шар с высоты не упал.

“В юности я никогда не карабкался вверх”, -

Лонгвуд подумал, и ввысь устремился при всех.

Локти исчезли его, а вослед и колени,

В джазовой зелени, чьи ненадёжны ступени .

Потен, скользил по стволу, несмотря на сквозняк.

Ветру листва отвечала: “Заезжий чудак!”

Что диадемы садов! Что гирлянды из света!

Чуден полёт наяву! Лонгвуд взмыл как ракета!

Тщетно семья призывала, как блудного сына,

Арта сойти. “Папа, слезь!” - голосила Полина.

Ангеля с неба сошли, незаметны глядящим

В кущи зелёные, близкие облачным чащам.

Скука мисс Лонгвуд уже перешла в беспокойство.

Он не вернулся. Безумство. Ковбойство. Геройство.

Нечто жена увидала под тёмной корою.

Дети скучали, тут Поль был укушен пчелою.

Три джентльмена искали, где спрятался Арт,

В шляпах бумажных, с колодою розданных карт.

Стали машины на трассе в тоске и опаске,

Вверх ковыляя в долину в ухабистой тряске.

Дерево с Артом пропавшим наполнилось шумом

Съездов, детей, рыбаков, воплем чаек угрюмым.

Пумы кипели в листве и текли анаконды,

Люди слетались под своды, взыскуя свободы:

Древохирурги, пожарные, сыщики, стражи,

“Скорой” бригада, кружащая в танце миражей,

Пьяницы, бомжи; заставшие жён за изменой;

Близких предавшие; ждущие кары мгновенной,

Тени друидов, флористы, гомункулус в банке,

Девушка бледная с чёрной косою цыганки.

Всё побережье от Мыса Кошмара до Лести

Вестью наполнено: Лонгвуд исчез в круговерти!

Дуб поднебесный (где вечностью бредили совы,

Златом сочилась луна) спилен был до основы.

Что же нашли, кроме гусениц? Новенький мяч

В старом гнезде, будто голову срезал палач.

Пень лакированный, розы, перила ажурны,

За виноградной лозою удобства и урны.

Сына и дочь на тот свет проводила она,

Стала невестой фотографу в ретуши сна.

С этой поры Антилес с четырьмя стариками

Часто бывает в долине, укрытой веками.

Там, отобедав, глядят на вершины и дол,

Руки помыв, возвращаются в адов престол.

1953-1957

10. Петро ОСТАП'ЮК МОМЕНТИ ІСТИНИ НЕЗНАНОЇ ВІЙНИ…

Петро ОСТАП 'ЮК

МОМЕНТИ ІСТИНИ НЕЗНАНОЇ ВІЙНИ…

Зараз з приємністю пригадується, як у середині травня минулого року «Нова пошта» принесла мені поважний пакунок із Мелітополя: на ста заламінованих планшетах форматом А-4 - сто кольорових світлин з солдатського бойового буття, озвучених віршами нашого відомого письменника - поета, прозаїка, перекладача, публіциста, члена Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України Олега Гончаренка. Загалом, цей матеріал було означено титлом «АТО. Моменти істини» . Така-от фото- поетична виставка… Така-от проявлена митцем жорстока правда нинішньої української історії. На жаль, не знаю авторів фото, що зафіксували на плівці миттєвості буття наших воїнів на цій війні, яку так «цнотливо» названо нашими «сором'язливими» можновладцями та аж надто «інтелігентними» політиками мінливим жупелом «АТО» (антитерористична операція). Проте світлини ці вражають, навіть при тому що саме поняття «світлини» до них не дуже-то й докладається. Зате слово «вражають» тут саме на своєму місці: вони таки вражають, мов кулі чи осколки, навліт, у самісіньке серце, і вростають там болем нестерпним навіки. Зримо видно, що фахова підготовка у тих людей вельми різна: маємо тут і майстерні постери професійних фотохудожників, і зроблені поспіхом матеріали фоторепортерів, і побутові знімки з мобільних телефонів солдат та волонтерів. До речі, на одному з таких бачимо й нашого поета. Але до того, давайте, повернемося трішечки пізніше - згідно з розвитком «лінії сюжету».

Отже, на відміну від фотографів, автора поезій я таки знаю досить добре. Ми з Олегом знайомі уже років три-чотири. Наразі лише телефонно. Так, здзвонилися колись у якійсь справі, через спільних друзів, і відтоді зв'язок між нами не переривався довше, ніж на тиждень. Знаєте, як то буває: просто відчуваєш у людині щось, мабуть, аж не те, що кревно, а навіть генетично своє, і космічний магнетизм спрацьовує, об'єднуючи душі в сталий духовний тандем. І в моїй домашній книгозбірні тепер живуть уже його 6 або й 7 поетичних книг, серед яких і «Катрени оголошених картин (навіяне живописом Івана Марчука)». У передмові до тієї книги знаменитий наш живописець так характеризує Олега: «… тихий, але впертий, волик Поезії, котрий «непомітно» працює на так званій периферії літератури…»

Із Марчуковою формулою погоджуюсь частково: кільканадцять літературно- мистецьких премій, серед яких практично половина міжнародних, схоже, мають говорити самі за себе. Тож, вважаю, і мені варто у цій статті нагадати про них. Олег Гончаренко є лауреатом Запорізької обласної премії ім. М. Андросова за 1989 рік, Заохочувальної премії Спілки письменників України та фонду «Літературна скарбниця» за 1992 рік, Міжнародної премії ім. Богдана-Нестора Лепкого за 2006 рік, премії фонду Воляників- Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку за 2008 рік, Полтавської єпархіальної премії імені преподобного Паїсія Величковського УПЦ КП за 2012 рік в номінації «Література. Мистецтво. Наука», Всеукраїнської літературно- мистецької премії імені братів Богдана та Левка Лепких за 2013 рік, Літературно- мистецької премії імені Василя Юхимовича за 2014 рік, VI Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова - мова єднання» за 2015 рік, Літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського (Чернігів) за 2015 рік, Міжнародної гуманітарної премії «Золотий асик» Асоціації з екології культури народів Казахстану «Золотий вік» та журналу «Тамир» за 2015 рік, Міжнародної премії ім. Пантелеймона Куліша за 2016 рік, VIІ Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова - мова єднання» за 2016 рік, Міжнародної літературної премії ім. Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» за 2016рік. За письменником також уже більше тридцяти написаних книжок поезії, прози, публіцистики, переспівів, за котрі, власне, і зароблені вищеозначені премії. Також за здобутки на ниві літератури письменника нещодавно нагороджено медаллю Олександра Довженка від Міжнародної літературно- мистецької Академії України, членом якої, до речі, як і членом Міжнародної Академії міжкультурних взаємозв'язків Румунії, він є уже кілька років.

Тобто, як бачимо, говорити про «периферійність» О. Гончаренка можна лише в контексті буття, характеру та ще, очевидно, самовизначення ним власного «Я». Тут, насправді, бачимо просту людину, яка усе життя чесно працювала робітником, і звичайного мешканця південного зросійщеного міста, з усіма житейськими побутовими наслідками, котрі з того витікають. А ще він батько, чоловік, дідусь, брат - УКРАЇНЕЦЬ, чия сутність прописана заголовними літерами. Ну і, звичайно ж, «упертий волик Поезії», який уже й витяг з безмежжя хоралів Усесвіту тисячі золотих стихір.

Оця «наймолодша» книга О.Гончаренка, про яку сьогодні розповідаю, не «удостоєна» палітурок і зшиття: вона й задумана отак. Коли дивишся на неї, згадується забуте, іще шкільне з В. Маяковського - «Наказ по армії мистецтва»: Довольно грошовых истин./ Из сердца старое вытри./ Улицы - наши кисти./ Площади - наши палитры…

І це, гадаю, є правильним! Саме отака, розгорнута перед світом і Богом правда про війну, потрібна сьогодні людям - правда, у котрій нема приховувань і замовчувань, у якій по-філософськи і по- житейському порівну присутні добро і зло, музика і тиша, віра і зневіра, любов і біль. Визнаймо, більшість з нас майже нічого точно не знає про події на сході, покладаючись на давно вже так чи сяк політично заангажовану телевізійну картинку, яку передивляємося на ніч, замість сумної вечірньої казки. І якщо 2014-го року душа ще боліла майже у кожного, резонувала на кожний вибух і схлип, то нині ми успішно адаптувалися і до такого щодення, якось на рівні підсвідомості відмежовуючись від «неприємних подразників», навіть якщо то - щоденна загибель одного, двох чи трьох бійців… Тобто, заради пробудження закоцюблих у байдужості душ нині правда і має бути отакою - оголеною раною, криком про допомогу, але разом із тим і лебедією про любов, і молитвою за перемогу, і сагою про надію, і зримою проявою віри в майбутнє.

Отож, уже більше року, щоденно ця виставка здобувала і здобуває тисячі прихильників та гарячі сльози не в одному оці на теренах України. Уже двічі вона побувала і в зоні АТО, де (за розповіддю автора) знавіснілі степові, пропахлі порохом вітри так рвали навішані на стіну якоїсь руїни плакати, намагаючись зірвати їх і занести в бозна-які невіді, що врешті бійцям довелося дивитися зображене, прикриваючи полами своїх «піксельних» курток та передаючи з рук в руки…

Мелітопольський краєзнавчий музей. Мелітопольський будинок офіцерів. Мелітопольська центральна бібліотека. Інститут вищої освіти Академії Педагогічних Наук України. Літня медіа-школа на Кінбурні професора Ганни Онкович. Краєзнавчий музей м. Гуляйполе.

Поволеньки поетична Правда мандрує Україною. Інша справа, що, бачте, на жаль, доводиться вживати визначення «поволеньки»: славна робота ця робиться виключно коштом автора - і видання нових плакатів, і реставрація пошкоджених при пересилці та вжитку, і власне сама пересилка. А усе то - речі вельми не дешеві. Зате ось дізнаємося з останніх подій, що відверто сепаратистські, псевдо- ветеранські організації, виявляється, присмоктавшись до Міністерства оборони України, отримують величезні (як для поетів, принаймні) кошти на антиукраїнські заходи та «колорадські» стрічки! А про що ж іще і мало б дбати МО, в сенсі агітаційно-просвітницької роботи, як не про популяризацію саме отаких творів, як виставка «АТО. Моменти істини», бо ж, власне, тим самим воно популяризувало б ВСУ?

У школі села Велеснів на славному Тернопіллі, у котрій я працював ще донедавна (до виходу на пенсію), за підтримки її директора Торконяк Ольги Михайлівни теж було влаштувано оглядини цієї фото-поетичної апасіонати.

Напередодні презентації виставки ми довго радилися з Ольгою Михайлівною, як це зробити найкраще, найщиріше. Адже деякі знімки занадто відверті, навіть жорстокі, страшні. Врешті погодилися, що мають-таки бути показані вони всі, аби зняти інформаційну полуду з очей телевізорно- комп'ютерно-інтернетизованої молоді та й дещо збайдужілих дорослих: біда, агресія сусідньої держави не «десь там», а вдома, на рідній землі, за виднокругом.

Учні (і не лише) спочатку з певною осторогою торкалися поглядом кожної світлини, потому переводили зір на вірші, які ясніли поряд, далі знову - назад. Так декілька разів. По якійсь хвилі я бачив, що в широко розплющених очах їхніх з'являлася-спалахувала незбагненна інакшість, віща зернина пізнання, котрої, надіюся, ніяким ворогам ніколи вже не вирвати, не вилущити з оновленої свідомості. Мабуть, саме в той момент, через оголошені поезією образи, для кожного юнака, кожної юнки набирало конкретних страшних контурів коротке слово, але при тому вельми ємне поняття - «війна».

Ось, на одному з плакатів бачимо, як, здавалось би, звичайна квітка - троянда, хоча й «королева квітів» (це за Світланою Антонишин), стає - у вірші й на світлині - символом життя, запереченням крові, вогню, руйнувань:

Тут всяк зупиниться, згадає про своє,

й відчувши до життя вселенську спрагу,

поллє знамення квітнуче сіє,

останню воду виливши із фляги...

(Гарячі троянди)

А ось як просто, без жодного пафосу сказано про будні вояків на передовій:

… війна лиха, важка, але - робота.

І трудишся, щоб ближньому було

на кухлик чаю трішечки окропу,

тарілка супу, світло і тепло,

коли в бліндаж повернеться з окопу...

(На війні - як на війні)

Поет, побувавши там сам, побачивши все на власні очі і відчувши власним серцем, переплавив потому побачене у вірші.

У віршах, як і на світлинах, картини воєнного побуту перемежовуються з фрагментами руїни, нищення, згарищ. Зла сутність війни стосується і людей, і будівель, і доріг, і машин, і… знову людей:

«Залізний вік» нас кинув на поталу -

у цю неждану, злу, страшну грозу…

Не плач окалиною чорною, метале, -

іще я можу спромогтися на сльозу.

(Сталева правда)

Звісно, найважча втрата на війні - людина, воїн, захисник, чийсь батько чи син. Про це мовлено не на одній світлині, не в одному вірші. І не лише Олегом Гончаренком. Пригадаймо «Вірші з війни» Бориса Гуменюка, пронизливі, пекучі строфи Олександра Лисака, десятки віршів інших авторів. Але тут слова та образи, підкріплені зримістю, наснажені справжнім людським (дитячим!) болем, жіночою невтоленною розпукою, посилені тим стократно, звучать кожне, як удар набату, як пронизливий плач вітру, як ноти реквієму - і все то разом, одночасно!

Молимося за вас, солдати,

вдень і вночі,

у вірі і зневірі.

Молимося навіть тоді,

коли стомлені ікони

заплющують очі

і мироточать кров'ю.

Молимося за вас,

коли шерхнуть

од спраги слів

і солі сліз

почорнілі вуста.

І якщо навіть

усьому світові заціпить,

і беззвучно ми будемо

молитися за вас…

(Молимося за вас)

На жаль, любов і молитва таки не вберегли у січі рідну для поета людмну: на другий день Великодня 2015 року, під Авдіївкою загинув племінник і хрещеник Олега Гончаренка, молодший сержант Богдан Гончаренко, 24 років від народження...

Вічная пам'ять йому! Царства Небесного йому...

Проклята бійня не щадить сердець матерів, дружин, наречених, сестер, донечок - Україночок пресвітлих.

Тому з особливою теплотою (я б сказав: пієтетом) говорить автор про наших прекрасних, вірних, безстрашних жінок, котрі були і залишаються добрими берегинями, надійними ангелами-охоронцями, музами-натхненницями натомлених військовиків на сході:

Так, дівчата, я вас люблю,

дорогі мої й незбагненні,

що і «мертву» б крутнув петлю,

в небесах - на однім натхненні!

Я б і впав на голки трави…

Наплювати мені на все те!

Бо вже знаю, що, милі, ви

і піднімете, і спасете.

Освятив би висоти ці -

трохи слави ще вам примножив.

Недарма кличуть вас бійці,

коли інші вже не поможуть:

на жіночій жазі жалю

ви приходите в миті скрути...

(Волонтеркам)

Те й не дивно, бо волонтерив він з ними і сам два з половиною роки (до підступного удару інсульту) - елементарно виготовляв саперні лопатки та бліндажні розкладні столи та ослінчики, збирав похідні бібліотечки (за всім тим до речі бійці навіть телефонно записувалися у чергу)… Ну і, звичайно ж, як міг часто, в екіпажах, волонтерських та журналістських, їздив до зони АТО - віз не тільки справу рук своїх, а й наголоси серця - вірші. Навіть книгу «Український порідник» одного разу презентував у Маріуполі, повністю роздарувавши її солдатам! За цей труд його нагороджено Почесними Грамотами мелітопольських міської та районної рад, а також 37 окремого мото-піхотного батальйону. Ось тому-то на одному з плакатів, між іншими «ліричними героями», бачимо ми й нашого поета:

Хто з них - солдат, хто - волонтер, хіба тут видно?

Зійшлись на перехресті всіх начал…

І далі:

…У другій Новоселівці донецькій

недарма ця зібралася рідня!..

(Кровна рідня)

Мабуть, саме пекельна напруга під час роботи над унікальною виставкою та жорстокі перипетії волонтерства - нерви, перевтома, постійні дорожні неприємності та накладки (одного разу з товаришами навіть довелося наразитися на кулеметний ошкір) поволі й призвели до минулорічного нападу страшної хвороби… Проте, пам'ятаю, ледь оклигавши потому, Олег якось у телефонній розмові сказав мені:

- Знаю, наші сьогодні збираються у міському парку плести маскувальну сітку для фронту. Піду і я. Хоч чимось, може, допоможу їм…

Нині ж, трішки реабілітувавшись після хвороби, Олег уже знову- таки зазбирався в дорогу. «До найкращих українців! - каже. - До Бога ближче…» Що ж, може, воно насправді і так. Недарма ж в окопах, під ворожим вогнем, атеїстів немає. Бо «Коли тривога - то до Бога», - стверджує народна мудрість. У фронтових умовах місію добрих душпастирів виконують військові священики - капелани. Їх так само зауважив, спілкувався з ними поет, за кожним із них вбачаючи Господа:

Хліб з нами вломивши щодня у свій час -

в нечасту тривалу годину,

натомлений він й засинає між нас -

простий Українець, Людина...

(А Бог - він із нами!)

Будь же, Господи наш всемилостивий, і надалі з воїнами нашими, з усіма справжніми українцями, з Україною святою. І візьми, Боже, під свій окремий захист поетів наших - совість народу нашого.

За великим рахунком, виставка ця - славень нашій волі, українському духові в історичній тяглості, упевненість у перемозі. І - славень таким людям, як наш поет.

У липні цього року поета, журналіста і волонтера Олега Гончаренка, саме за його особистий патріотизм Міжнародною літературно-мистецькою Академією України нагороджено медаллю Івана Мазепи. «Може, і справді, недарма живу?», - з лукавинкою запитує-стверджує він, відгукуючись на те у соцмережі.

Що ж, без усякого лукавства можу відповісти, що живе він точно недарма. Тільки хотілося би, щоб таких людей помічала і влада наша, нагороджуючи таки державними нагородами і їх самих, і твори їхні.

А насамкінець хотілося б ще сказати про те, що, як би славно не написав свій вірчий текст я чи хтось інший з рецензентів цього епічного твору, нам все одно не пересилити привітної енергетики карбів простих глядачів у «книзі відгуків» на цю виставку. Тому, звичайно, дуже хотілося б навести отут, хоч для прикладу, двійко- трійко цитат із неї, задля вселенського співчуття та співвідчуття. Проте, не відаю, чи маю елементарно юридичне право на те. Тому подаю нині написане там мною особисто, під враженням озвученої і зримої Істини, чим, гадаю, гідно і виправдано завершивши свій епістолярій:

Олегу Миколайовичу, мій духовний Брате!

Схиляюся перед тобою за виставку «АТО. Моменти істини». Звичайно, відстань від Велеснева до Мелітополя - не близька. Тепер вона вкоротилась. До проміжку між душами. Особливо дякую за Слово. Воно таке гаряче, таке високе, мов кипіння української крові «від Сяну до Дону».

Дякую за не мальований, не крикливий, а щирий патріотизм, любов до України.

Нехай милосердний Господь дарує тобі літ і Літ, слова і Слова, любові і Любові.

Бувай і будь!

З пошаною.

Твій друг Петро Остап 'юк.

11. Василь Слапчук МАЛЮВАННЯ В ТЕМРЯВІ

Василь Слапчук

МАЛЮВАННЯ В ТЕМРЯВІ

___________________

ПРИВІВ ДОДОМУ ЖІНКУ,

ПОКАЗАТИ КОЛЕКЦІЮ КАКТУСІВ,

ЯКОЇ У МЕНЕ НЕМА,

ВМОВЛЯЮ ПЕРЕНОЧУВАТИ

За серце хапалася.

Як стемніє,

не клади місяця під язик,

наче валідол,

а облизуй його, мов льодяника -

і не знатимеш,

де твоє серце,

не пожалієшся

ні на нього, ні на мене.

Пальчика до крові вколола

і не зойкнула.

ДМУХАЮ НА ГАРЯЧИЙ ЧАЙ,

СТЕЖУ ЧЕРЕЗ ВІКНО,

ЯК ДВОЄ ЧОЛОВІКІВ ПРИЦІНЮЮТЬСЯ

ДО ЖІНОЧИХ КАПЕЛЮШКІВ

Скільки б жінка в житті

не обпікалася,

варто лиш запропонувати

їй чаю,

як вона згідна

залишитися до ранку,

аби дістати право

мити посуд після всіх.

Навіть якщо їй

до смаку кава.

ЗБИРАЮСЯ НАСВАРИТИ ДІТЕЙ,

ЩОБ ЗАГАСИЛИ ВОГНИЩЕ,

АЛЕ МУРЗАТИЙ ХЛОПЧИК

ПРОПОНУЄ МЕНІ ПЕЧЕНУ КАРТОПЛИНУ,

І Я ПРИЄДНУЮСЯ ДО ГУРТУ

Колгоспні коні

випили туман,

а чорний циган

вкрав тих коней.

Сьогодні в місті стрів лоша

й відчув, що скучився

за дідом.

Вже тридцять літ,

як він помер.

У МІСЬКОМУ АВТОБУСІ,

ПРОЇЖДЖАЮЧИ ПОВЗ ЛАЗНЮ,

ЗАДУМУЮСЯ НАД ЧИСТОТОЮ

ВЛАСНИХ ПОМИСЛІВ

Від ненавмисного лагідного дотику

в мені сніг випав.

Слизько.

Попереду - ні сліду.

Назад озирнутися не зважуся:

скільки-то там

душ на милицях?

І як же їм мене минути,

як через мене

весь світ протоптаний.

ЗДИБАЮ ДЕБЕЛУ ЖІНКУ,

В ЯКІЙ ТАК І НЕ ВПІЗНАЮ ДІВЧИНИ,

КОТРА КОЛИСЬ ПОСТРАЖДАЛА

ЧЕРЕЗ ВЛАСНУ НЕОХАЙНІСТЬ

Бродили, будили собак,

кидали місяця -

небажаного свідка -

до криниці,

пили з прив'язаного відра

луну освідчень,

шукали голку в копиці сіна,

просили Бога,

щоб півні проспали...

Якби вона не забула

зорі з волосся повитрясати,

то й мати не дізналася б.

ЗАПИСАВШИ ДО ЩОДЕННИКА:

«ОТРИМАВ ВІД ЖІНКИ ЛИСТА»,

ЗАУВАЖИВ, ЩО ПРОПУСТИВ

СЛОВО «КОХАНОЇ»

Ходив на гостину.

Подавали каву

у горнятку без вушка.

Ти так само була незручна.

Тістечка липли до рук.

Найсмачніше -

облизувати пальці.

ЩОРАЗУ, ЯК НАМАЛЮЮ

СЕБЕ В ГОРАХ, ХТОСЬ НЕВІДОМИЙ

ДОМАЛЬОВУЄ МЕНІ ЗБРОЮ,

НАБРИДЛО КОЖНОМУ ПОЯСНЮВАТИ,

НАВІЩО СТІЛЬКИ ЧЕРВОНОЇ ФАРБИ

Пересаджую сонце

з однієї гори на другу.

Цівка автомата розжарилася.

Жодного дерева поблизу,

а земля листочками зеленими всипана.

Якось так світ збудовано,

що відповіді лишаються

без запитань.

У того, хто стріляв

і в того, хто вбитий -

одне лице.

Жіноче.

ДУМАЮ ПРО ЖІНКУ,

ЩОБ ДІСТАТИСЯ ДО НЕЇ

ПОТРІБНА ДОРОГА, АВТОБУСНА ЗУПИНКА,

АВТОБУС І ГРОШІ НА КВИТОК,

ЗА ЯКІ Я МІГ БИ НАПИТИСЯ

Ходиш боса

наприкінці літа.

Ще не так зимно,

щоб я тебе пошкодував.

Не в мене ти погубила черевики.

Нам бути разом

до першого дощу.

Котре авто

мене грязюкою заляпає -

оте й за тобою.

ЗДИБАЮ ЛЕДВЕ ЗНАЙОМОГО ЧОЛОВІКА,

РОЗПОВІДАЮ ЙОМУ, ЯК ГУЧНО,

НА ВЕСЬ СВІТ, КАПАЄ З КРАНА ВОДА

Мій дім вікнами всередину.

Соловейко з цінником на лапці

нот із долоні не дзьобає.

Весну на другий рік перенесли.

Безліч дверей, але всі

знадвору відчиняються.

У жодному дзеркалі

відображення не знаходжу.

Така самотність моя.

ГОРТАЮ ТОМИК ПОЕЗІЙ

МІЖ ЧИСТИХ СТОРІНОК

ЗНАХОДЖУ ЗАСУШЕНУ КВІТКУ,

ЗНАЮ, ЯК НЕБЕЗПЕЧНО ЧИТАТИ ВІРШІ,

АЛЕ НЕ ВІДАЮ, НА ЯКІЙ СТОРІНЦІ

Дочка князева

заборонила квітам на лузі

збиратися.

Як три рази довкола церкви обійшов -

впала до ніг мені:

«Жоною тобі буду,

взуття цілуватиму...»

Зоставив їй чоботи,

до краю світу ступив,

а квіти за мною слідом.

Та все червоні.

12. Арсеній Троян Самогонівка FM

Арсеній Троян

Самогонівка FM

...1995 рік, зима. За вікном віє завірюха, яка малює на вікнах вигадливі бліді візерунки. В суїцидальній напівтемряві грудневого вечора з кутка видніються масивні обриси старого телевізора, до якого по кабелю поволі добирається павукоподібна сирість із промерзлих стін. В іншому кутку червоніють штучні жаринки електричного каміна, який відкидає на вичовганий килим потойбічне новорічне світло, а трохи вище - старе радіо, проте його зараз не видно, лише чути, як президент читає новорічне привітання. Його голос пливе по кімнаті і вмерзає у вічність, тріскотить сухим морозом. Час зупинився і вмерз сам у себе…

Радіо для мене було завжди чимось особливим. Я не пам'ятаю, як і коли воно у нас з'явилось, але точно пам'ятаю, що було ввімкнено постійно. Цей жовтуватий приймач біля годинника, із білим кружальцем навколо ручки гучності, яке з'явилось в результаті багаторічного користування-крутіння, був повноправним членом сім'ї. Малим я не пам'ятаю, коли його вимикали, хоча і не слухали особливо. Мабуть, це був дух, який оберігав будинок від телевізійної нечисті та часово-безмовного божевілля. Міському жителеві складно зрозуміти всю жахливість тиші, та це і неможливо, бо в місті кожен куточок простору зайнятий якимось звуком, від гулу трамваю до глухого рокоту води в батареях, від праведних співів кришнаїтів на площі до стогону болю знедолених біля смітників. В селі безмов'я вбиває, а якщо і не вбиває, то калічить, змушує людей пити горілку і вішатись в колгоспному саду. От проти цього всього люди колись тримали вдома ладан, а згодом - державну радіоточку.

Радіо відігравало важливу роль не тільки в екзестенційно- містичному житті, а і в календарно-побутовому існуванні сільської людини. Радіоточка завжди починала новий день, декого вона піднімала для роботи в полі, дехто прокидався, щоб не спізнитись на автобус до райцентру (на роботу чи на базар, за насінням), а деякі персонажі, які вважали себе розумнішими за інших, вставали разом із природними «будильниками» (тобто півнями) близько четвертої ранку, вмикали світло в «галєрєї» і … знову лягали спати, щоб прокинутись, як і всі, після радіо- гімну, але десь близько дванадцятої години ранку, ліниво позіхнувши, сказати: «Нє, спать охота. Я ж не те, що ви, соні, я з четвертої ранку не сплю, а ви що світла в кімнаті не бачили?».

До речі, інші часові відрізки розпізнавали за радіо, вірніше, за тими передачами, які оте радіо транслювало. Якщо чуєш пропиті голоси і пискучі звуки, значить, що по радіо транслюється сесія ВРУ, а це середина дня; співає Іво Бобул - пора виганяти корів в череду, а якщо чути, як диктор розповідає про болячки, то корів виганяти пізно, вони вже десь біля річки. А коли з радіо лунає шизофренічне сюсюкання, значить йде вечірня казочка, а це означає, що всім час мити ноги і лягати спати. Ну а далі для робочої людини наступала комендантська година тиші і спокою, бо якщо вона, робоча людина, засидиться біля приймача, то не зможе завтра встати о четвертій і ввімкнути світло в «галєрєї», ну ви пам'ятаєте.

До речі, з першої до третьої години ночі українське радіо транслювало чудові і мелодійні композиції із творчого доробку гуртів Дес, Олд Менс Чайльд, Бурузма та Кенібал Корпс, ведучий читав мантру і бився головою об каструлю, але це маловідомий факт, бо зазвичай, як я вже і казав, в таку годину радіо ніхто не слухав.

А що , власне , йшло, транслювалось по цьому радіо? Як уже зрозуміло, все було цікавим і захоплюючим. От , наприклад, трансляції із Верховної Ради приваблювали ораторськими здібностями депутатів, викликали почуття громадської вартості та самосвідомості, а також добре відганяли мух і присипляли маленьких дітей. Чи візьмемо ті пізнавальні програми про пронос та лишай третьої п'ятки, які розвивали медичну ерудицію, а також змушували бабусь, які це слухали, хреститись і сказати: «Слава Богу, у мене такого немає!». Але хітом радіомовлення мого регіону були регіональні включення з райцентру з останніми місцевими новинами, які читав САМ наш тодішній голова. Чого варта була сама музична заставка до цього «шоу», яка була мелодійніша від скреготу металу в гаражі, але не розумніша від останнього альбому Шуфутинського (я точно не пам'ятаю, якийсь тодішній російський хіт). Після шматка цієї гм- гм композиції чулось кашляння та інші цікаві звуки, далі голова вітався поганою російською, і нею ж озвучував новини району впродовж години , може менше. Втім, новини читались перші кілька хвилин, потім голова знаходив в цих новинах знайоме прізвище і починав згадувати власникові прізвища якісь гріхи, типу загубленої втулки до якого-небудь комбайна чи недобросовісність в роботі при проріджуванні соняшника. Якщо гріхів не було, голова, не довго думаючи, робив пропедевтичний втик або згадував молодість. Цю передачу дійсно слухали чи то в надії почути знайоме прізвище (звісно не своє, бо своє прізвище з уст начальства нічого гарного не обіцяли), а можливо слухали за звичкою чи тупо ржали над бригадирською, але такою барвистою, насиченою епітетами та порівняннями мовою, яка нерідко загрожувала перейти на лайку. Я завжди уявляв, як в особливо кульмінаційний момент лице «ведучого» червоніє і надувається, і це мене страшенно тішило.

Ера життя з радіо закінчилась раптово і в один момент. Десь на початку двохтисячних люди почали один за одним купувати нові телевізори. Хтось говорив, що почали ловити російські канали, а це означало серіали і фільми про спецназ, і телевізори з'явились майже в кожного, а в кого вони були, то були протерті від пилюки і виставлені в залі. Навіть ми завели беушну «берьозку», а радіо так і залишилось самотньо висіти біля годинника, припадаючи пилюкою, апатично скидаючи фарбу.

І от, на початку нульових за один день комунальники пройшлись по дворам і повідрізали радіо кабелі. Бо за нього перестали платити.

Та ось зараз супер-пупер технологічна ера. Село вже не те, що в дев'яностих. Кожен сам за себе, немає череди і вечірніх посиденьок бабусь на лавочках, люди стрімко апргрейдяться, щоб бути схожими на міських, і вже не те, що телевізор - комп'ютер в кожного, а якщо телевізор , то не один і обов'язково «жидкокрісталічєский». Ну а смартфони є навіть у котів, всі зі Інтернетом (не коти, а смартфони). Навіть говорять, що в Веселих Корчах механізатор айпад купив, отак от.

Проте, чи зникло радіо? Аж ніяк. Гаджетів так багато, що бідні люди не знають, що з ними робити, але купують все нові і нові, не встигнувши розібратись у старих. Телебачення на великих та пологих екранах виглядає гидко і примітивно, що не включиш, то побачиш або жорстокість, або порнографію, або взагалі щось таке що ні в які ворота, щось типу «Канікул в Мексиці», чи ТСН, чи нового російського кінохіта, із манекенами в головних ролях. І люди помаленьку дістають з горищ старі радіоприймачі чи купують нові, щоб ввімкнути і просто розслабитись.

…першого січня 1996 року, сонце піднялось високо і почало розтоплювати сніг. Поки люди продирали очі і жмурились від яскравого сонця, приймачі увімкнулись самі собою. Рівний, спокійний голос сказав: «Зима закінчилась».

13. Айман Кодар Вірші

Айман Кодар

Вірші

Гадаю, Казахстан ще зрозуміє всю велич зробленого та подвигнутого Ауезханом Кодаром заради нього. Ми ще побачимо «нагороди імені...», ми ще будемо жити в «роки імені...» Головне, хотілося б, щоб не пішла геть, не продала би, не зрадила би його пані Пам’ять, ставши черговою Манькою-обманкою (хай навіть і такою, що пропхалася в секретарки до Бога і захопила вже скіпетр вселенської влади).

Вірю, що того не станеться.

Тому даю отут своєрідною мажорною післямовою переклади поезії доньки Ауезхана, Айман Кодар. Вона ще зовсім молода дівчина. У неї ще все попереду. Проте головне те, що у неї вже зараз є предковічна Основа – рідний казахський Степ, незборима Пісня – рідна казахська мова, надійні Крила – заповіді батька. Щасливий батько, у котрого наступником – власна дитина!

Прочитайте вірш «Посвята таткові». Навряд чи скажеш про Вічне сильніше, проникливіше…

ПОСВЯТА ТАТКОВІ

Видихну і, нарешті, все зможу забути,

лише справжньої суті лишивши висі.

Тату, вам за звитягами було б й не зрозуміти

дивовижі, що кояться в моєму лісі.

Лісовик зник. Клен лиш ахами-охами

і зорелистом ранить Всесвіт смути.

Тут лечу, розуміючи, що – закохана

і що… тих, хто пішов, уже не повернути.

Проте я шурхочу ще, я знову шумлю –

я копичу в скарб золото і пісок.

Я, пірнувши у сенс, й вас у Вічність в’явлю,

мов сирена. Ідіть же на мій голосок.

Запах лісу осіннього – запах див.

День, вдихай його жадібно, серцем сприйми!

Цей парфум – то є мій ефемерний тил –

літо, в котрому клен мрій чекає зими.

Скоро холоду перлам і втратиться лік…

Татку, й кров, може, згусне, й не стане мети,

та, як вуст ваших доторк, на квіті повік

буде сніг тихо танути… тихо текти…

* * *

Тиша. Мла. Я без тебе. Гойдаюсь навзнак

в невагомості. Це – не чекання, не чати.

Я забута всіма в цьому світі. Хай так!

Тільки ти не веди мене, предку, до ката.

Дай оговтатись, дай не розхлюпати силу.

Дух кагану ще піснею в серці яча .

Я багато кого нахилю аж до пилу,

тільки ти стань зі мною плече-до-плеча.

Невидимкою тюркові бути – це страм.

Відгукнися на клич! Із юги проявись!

Відновися, воскресни з історії драм!

Загубитися легко, пірнувши у вись…

Та чи звільниш себе, шал змінивши на страх,

віри зрікшись, жадання, погоні, надриву?

Все, що тюркові треба – спів лез на вітрах:

він, лиш згинувши в січі, щасливий.

* * *

Російське буття – нудьга і виття…

Згасає у ньому казашка.

Вже тотем-клик мій углиб відтак

у серце пташки.

І погляд її загас в імлі.

І крила опали тихо.

І свічки світло вникло в жалі,

мабуть, мені – на лихо.

Та птиця душею моєю була –

звучала, як пісня.

Але так було… так було до зла.

Ось, лише мовчання – після.

Я чую в мовчанні гук роду свого –

сумні голоси аруахів,

лунають які крізь туман і вогонь,

з води і з праху.

Мій тотем убив моє дитя,

мій сад і душу.

Та все повернеться до життя

колись. І я теж мушу.

Ще знов цвістиму в новій добі,

безкрая, стрімка, нескорена.

Жер-Су, я вірною буду тобі!

Пошли в мої висі хоч ворона!

* * *

Якщо бумеранг після чергового кидка

полетів від тебе безповоротно

в далекі краї,

не тужи –

дай йому свободу,

відпусти,

не намагайся повернути,

не гукай, не розкрилюй обіймів,

адже саме в цю хвилину

він може насправді злетіти

і стати птахом…

* * *

В твоєму вимірі всі дороги

ведуть до тебе.

Але мені тут уже нічого

на жаль не треба.

На цім базарі чумного зиску –

юрба нова.

Я не знайду тут уже і зблиску

твого єства.

Як сіра зона, сумотна осінь

йме дім сумний.

Я відчуваю: вже з мене досить

марити ним

і тим, хто прихистком був моєї

душі-біди,

і хто молився колись на неї

вряди-годи.

Я опритомніла. Світ мій зовні,

а не в тобі.

Я воскресаю в зеленій зоні,

а не в журбі.

Й манить на ноту або на риму

мене дарма.

Ти тут нежданий. Ти вже незримий.

Тебе нема…

* * *

І все на грані,

і я не знаю,

куди йдемо ми крізь пусту цю.

Я тихо граю.

Ти тихо танеш

й течеш так ніжно вниз по лицю…

По шиї раптом

пройдеш тремтінням

ти уночі.

Ти скучив, мабуть.

І я скучала.

Мовчу… Мовчи!

Та у нірвані

Чомусь заплачу

й нас, розчарованих, скину з хмар:

підміну тіла

тобі пробачу

та не пробачу душі погар.

Цей кубик-рубик –

цей пазл згуби,

ледь склавшись, знову нас розведе.

Не буде суду.

Та й нас не буде

ніколи більше уже й ніде.

І я, щаслива,

крізь зоре-зливу

в своє майбутнє ізнов піду.

Висохнуть сльози.

В метаморфози

хай інші йдуть собі на біду…

* * *

Довкола – луна девальвації:

«Економте воду, вимикайте світло!»

А долар?!

О, доларе, що ти робиш із психікою гуманітарія,

непристосованою до таких рівнянь?!

Краще сховатися на дачі,

де в повітрі не відчувається присмаку приреченості.

Що робити далі?

Як жити і в якій валюті?

Люди – не люди – не в Абсолюті…

Різнойменні Всевишні

чхають – недужі, не віщі…

А я на дачі терзаю свою гітару –

дражню голодних й лихих комарів.

Нема мені діла до доларів, євро й тенге.

Багатоніжка радісно біжить по моїй спині,

змінюючи темп моєї пісні

на престо.

І відчуваю на душі

такий…

спокій…

* * *

Я намагаюся зрозуміти – навіщо

твоя шапка мені і пальчатки,

адже вітер у кронах уже не свище

і весна геть усе починає спочатку –

уже іскри тепла розсипає навкруг.

Лиш у мене у серці – завія…

Голова – без шапки. Пальчатки – без рук.

І так болісно дійсність виє!

Що ж, одягши твоє, я не стану тобою –

не зіграю, на жаль, і копію схожу.

А зігріти мене, не примноживши болю,

твої речі також не зможуть.

* * *

Всі дороги ведуть до Риму.

Скоро мушу в нім побувати.

Як порвати цю нить незриму –

часу плин до сумної дати?

Рим страшний і нудний без тебе,

хоч там всюди твої карби…

Див бездушних мені не треба:

досконалість – сестра журби.

Я не зможу тебе знайти

в тій реальності середньовіччя?

І стогнатимеш в серці ти,

дивовижний мій чоловіче?

Ти існуєш в мені, як Джинн –

як Вогонь у чарівній лампі.

Що ж, й повз Рим кілька є стежин…

Не віддам я чужим полям біль.

NO STRINGS ATTACHED

Струн не наснажить Бог –

музиці не звучати…

Я нас дурю обох –

я так боюсь почати.

Я так зв’язати боюся

наші життя в узір.

Я затинаюсь в русі

й знову ховаю зір.

Цей наш зв'язок – як спів

що розтинає тьму.

Просторів і часів

буде ще мало йому.

Тож хоч інкогніто,

мій аноніме, дій –

те, що не зміг ніхто,

ти сотвори, зумій.

Я ж начарую див –

бунт, мрію, злет і струм.

Й наш зазвучить мотив

навіть без віщих струн!

* * *

Це ти – мій степ безкрайній.

Це ти – мій заспів ранній.

Це ти – мій хміль кумисний.

Це ти – мій жарт ненавмисний.

Це ти – мій скакун піднебесся,

на котрім літаю десь я.

Це ти – веснянка душі моєї.

Це ти – моя юрта, існую де я.

Це ти лиш несеш добро мені,

сонцем і небом дарований.

Це ти мої гори сніжисті

розтопив подихом ніжності:

на все ти готов для мене,

казаху мій, мій шалений.

Домбри ти струна тонесенька

і пам'ять чуттів піднесення.

Ти – світ, в якім тонуть очі

мудрий Самруку пророчий.

Це ти – орнаменту лінія

і небо зоряне в інеї.

Це ти Казахстану прикмети

озвучив у віршах поетів.

Це ти, такий різно-єдиний,

незрозумілий і дивний.

Це ти – Батьківщина й основа.

Ти – істина, віра і мова.

* * *

Мій Ромео-Маестро,

Маг Звуку,

чому ж так тихо навколо мене?

Хто углибив мене в цю мертву тишу,

в котрій чутно навіть як ворушаться сонні думки?

Де ти подівся? Для кого нині граєш свої концерти?

Кому несеш насолоду? І чому – не мені?!

Я теж хочу яскравих, неповторних кольорів на полотні буття –

нових святкових картин.

Я теж хочу зачудовуватися перлами глибин твого океану –

лелітками, що раптом сплили на поверхню.

Я хочу доторків, що змінюють моє єство.

І все це я хочу почути-відчути лише у твоїм виконанні,

Мій Маестро, лише у твоїм.

Проте я не хочу бути твоїм фортепіано.

Нехай інструментом алюзій стане світ,

який ти, згідно свого настрою, зімпровізуєш.

Я хочу вирватися із замкненого кола

надривного, убивчого монологу.

Я хочу, щоб ти поділився болем зі мною і світом.

Я – твій свідок. Світ – дзеркало твоєї сутності.

Твори. Вражай мене.

Залишай мовчазною,

щоби дар мови, звуку,

кольору, форми сконцентрувався

на кінчику твоєї чарівної диригентської палички.

Змахни нею – розбуди свій оркестр.

І нехай я буду єдиним глядачем у залі Всесвіту,

я почую тебе.

Я відчую і зрозумію, як ніхто інший, навіть найтихішу ноту.

Мій Маестро, лише розбуди Музику,

лише проявися

тут.

* * *

Ти не знаєш його.

Він премудрий, неначе змія.

Привид-ангел,

якому шторм – сутнє ім’я.

Ти не знаєш його.

Він – душі і наснага, і вир.

Нефальшиво живий він,

й тому не святкуючий мір.

Ти не знаєш його,

бо він – дивне і справжнє в тобі.

Гармонійний у вірі,

ненависті, мрії, журбі.

Ти не знаєш його.

Він забув уже рими і ноти.

Але він не сприймає

літання своє, як роботу.

Я не знаю його.

Просто вірю у те чим він жив

і літаю, неначе

внизу – ні списів, ні ножів.

Всі не знають його.

Не судімо ж діла його строго.

Він – розмай. Він – розграй.

Всесвіт він. Він – величне «нічого».

* * *

Не вічний будь-який кумир.

І цьому – мир…

Йому – всі ранки голубі,

а не тобі?

Ти – Попелюшка, та нехай –

принцесу грай!

Смішною бути ще не смій!

Так, він не твій.

Й ця порожнеча-суєта,

також не та:

в ній відчуваєш болю брак.

Ну, адже так?

Чужий, розтане він в імлі

десь край землі…

Цю правду ти десь край зими

просто прийми.

Що ж, він – не фат уже давно,

та все одно,

ти цю виставу додивись

крізь вись,

бо тільки «до» пройшовши «від»,

пізнаєш світ.

Там скажеш: «Більше не виню

і за брехню.

Не вічний будь-який кумир.

І тобі – мир».

Він – манекен, годиться він

лише – в камін.

* * *

Піруети чуттів – діалектика душ,

сороміцька шалена жага зла.

Мисль реальності в млу утікає чимдуж –

раптом виникла, зблиснула й згасла...

Все це – марево, котре намріяли ми.

Але щастя сягнути так хочеться!

Й мов дивлюся кіно – повертаю дій мить –

«віддаю знову пам’яті почесті».

Що ж, вогонь твій в очах,

твоя пристрасть, твій страх –

данина і покора сюжету...

Золоте божевілля ж і злет у вирах –

ось любові моєї прикмети!

Наркотичний туман дивосну про весну,

вник у серце й струмує по венах...

Та не вірю я вже в голосінь голосну,

бо ти див не вчинив, одкровенних!

Українською з казахської переклав Олег Гончаренко

топ

Альманах "Порт-Фолио" был основан в августе 2001	Форум Lingvistica BV
Альманах "Порт-Фолио" был основан в августе 2001	29 июня 2015 13-7-2017

	Домой \| содержание \| Обзорная карта \| значок легенда
	ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 245 Май 2017
	PORTFOL@GMAIL.COM PORTFOL@GMAIL.COM