ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 233 Май 2016
Віктор ВАСИЛЬЧУК НЕНЬКА-УКРАЇНА У НАС ОДНА! Александра ЮНКО НЕ ПОДХОДИТЕ С ГОРЯЩИМИ СПИЧКАМИ Данилюк Семён     КОНЧИНА Сергій Дзюба ДИВНИЙ ЛЕВКО Виктория Колтунова                   ОЧЕПЯТКИ, СУД И ТУРАНДОТ Віктор Васильчук ЛОСЕВА ПОМСТА Валерий Костюк ГРИБНЫЕ ДОЖДИ Анна Михалевская Тодосий Антон Москвин                 Раз – Путин. Два – Путин! Три – Путин… Четыре - Путин? Ярослав Савчин ПОЗА ДАТАМИ І ОСОБИСТОСТЯМИ МИХАСЬ ТКАЧ ВЕЧІРНІЙ СВІТ Нина Турицына                                    Военнопленные
1. Віктор ВАСИЛЬЧУК НЕНЬКА-УКРАЇНА У НАС ОДНА!
Віктор ВАСИЛЬЧУК
НЕНЬКА-УКРАЇНА У НАС ОДНА!
Присвячується Юрію Шкрумеляку
Весняний погожий день дев`ятого травня поволі згасав. У сільському садку, під  старою грушею дулею двоє старих дядьків  грають у доміно. 
Один з них - з покаліченою рукою, в картатій байковій сорочці. Геть сивий, як лунь.  З хижуватим носом і  рябим обличчям.  Трохи вирячкуватими очима.
Інший, лисий, стискує лівицею саморобний костур з вишні. У сорочці з війсь - кового однострою. Голова його схожа на  великий жовтий гарбуз. Мав чоло -вік  таке ж воскове й обличчя, яке прикрашали справжні козацькі попелясто-сиві вуса.  Прищурені очі його пильно вдивляються в партнера.
- Степане, ти не мізкуй багато, все одно риба намічається, - їдкувато і твердо  зазначає він, пришпилюючи до столу чергову  кістяшку.
- Ні, Михайле, нічого в тебе не вийде, моя візьме, я ж недаремно писарчуком  партизанив, - розважливо парирує рябий.
- То ти хочеш сказати, що я дурніший від тебе…
- Та ні… Просто заявляю про факт твоєї поразки.
- Нічого не вийде… Риба ж намічається, а ти про якусь поразку тут  торочиш…
- Розумний, розумний… але ж ти, Михайле, не від розуму облисів…
- На що це ти натякаєш, писарчуче партизанський? - скипів вусань.
- А просто… ми вас завжди товкли. Чи вже забув?..
- Це ти про той останній бій? - Михайлові вуса нервово смикнулися.
- А хоча б і про нього, дякуй Богові, що залишився живим, Михайле.
- Я й дякую, що ти тоді… схибив, Степане, от і все…
- Якби дуже хотів, то не схибив…
- Та краще б ти не схибив, сусіде, ти мій дорогий. Це ж саме дякуючи тобі, я й  облисів в омських таборах.
- Що посієш, те й пожнеш, Мих-х… Нечаю. Треба було воювати за Україну.
- А ти і позивний мій не забув… Тож я й воював за неї, неньку нашу Ук
-раїну.
- Таке не забувається, - підвів покалічену руку догори Степан. - Так, за Ук
-раїну…  але треба було за радянську,   а не з  фашистами якшатися…
Михайло враз напружився і заніс над головою Степана свій вишневий кос -тур:
- Тріснуть би тобі межи очі цією палицею! Ти ж нічого не знаєш, засліпило тобі  отими комуняцькими лозунгами. З якими  фашистами?.. Били ми їх. Правда, і ваших  ковпаківців товкли. Бо нічого доброго ні від німчури, ні від
 червоних не очікували.  А  я з тринадцяти літ у просвіті, де вчили зразковій поведінці і шани до знедоленої  поляками й вами України.
- А я й знати ніколи нічого не хотів, бо ж ми й звільнили вас від поляків, -  спробував Степан вставити в Михайлів монолог,  але від щільності гарячих слів  його буркотіння ніби потонуло у хвилях обурення. Михайло, набираючи сили,  продовжував:
- Так, біда прийшла саме від вас. Пригадую, як червоні звезли до купи вчи -телів - і  більше ніхто їх не бачив. А потім узялися за  куркулів. Не пош-кодували і мого  батька, який з матусею, крім мене, ще семеро ротів годував. Не дивлячись на це,  жили ми  заможно, бо обробляли ще й дідівський гектар. Потім прикупили ще  одинадцять. Але ж і працювали всі поголівно, чесно і до  кров`яного поту на тій  землі. Які ж ми куркулі…
- А ми з голоду пухли тоді, - вставив сердито Степан.
- І не дивно, бо працювати треба було, а не бігати по коморах і винишпо -рувати  останні зернинки, щоб їх до Москви  відправити, - парирував Михай -ло. - Це ж  ваші продзагони вигрібали все до останнього. І не перебивай мене, Степане…
- А я й не перебиваю, слід правду казати.
- Яку? Про те, коли стали зникати люди, і в селі вже ніхто не міг спокійно спати?  Сільчани заходилися нуртувати, збиралися в  групи. Хто мав здорові руки й ноги,  майстрував рушницю. І ми подалися в повстанці. А коли прий -шли гітлеряки, хто  перший  почав бити їх? Я тебе питаю!..
Степан промовчав. Правою рукою згріб докупи доміно і німо втупився в гірку  чорно-білих кістяшок.
- А як прогнали їх, до села занадилися поляки, а потім і комуняки, то й нас  покликали до лісу, в боївки.
- І ви без розбору чесали всіх під одну гребінку, українська повстанська армія… Яка  там армія, бандюки, - ніби прокинувся від  страшного сну Сте -пан.
- О-о! Ти не зачіпай, писарчуче, пам'ять моїх побратимів! Я пишаюсь тим, що став  зв'язковим за прізвиськом «Нечай». Вишкіл  такий пройшов, що тобі й не снилося.  Тренувалися ми за будь-якої погоди. 
- І де ж ви тих тренерів набрали?  - уїдливо запитав Степан.
- А скрізь… То літуна чи танкіста радянського відшукають наші команди -ри…  Використовували найменший досвід…  Допомагали й фольксдойче. 
Здебільшого молоді. Дуже толкові хлопці.
- Ото ж і виходить, що ви не гребували фашистською підмогою і знищували наших  бійців, - підскочив як ужалений Степан.
- Та май терпіння, Степане, сядь і охолонь… вислухай, що скажу далі, - тро -хи  різкувато заспокоїв його Михайло. - Як  прийшли ковпаківці до лісу, всі ми  повилазили з боївок, завантажили фірманки і зібралися в далеку дорогу. Я  відпросився  додому з матусею попрощатися. Аж тут на варту наскочили чер -воні.  Повбивали всіх. І стали палити хати, де  розквартирувалася сотня. Хто вспів  вискочити, той і втік. Проте на одній з вулиць повстанці дали належну відсіч, але  довелося  все таки відступити. Я поспішив на хутір, а ковпаківці - вже там. Зібрали  всіх до купи і влаштували допит. Розклали вогнище.  Роз -пікли до білого шомполи і  проштрикували ними через вуха хлопців. Ще й би -ли нещадно прикладами.  Замордованих  складали у стодолі. Правда, пізніше залишки нашої сотні відомстили  за ці знущання і трохи побили парти -занів Ковпака.
- То все ж таки били наших товаришів, - вщипнув Степан.
- Ні… ми повинні були підставляти свої понівечені груди під комуняцькі ку -лі й  багнети червоних. А хто б тоді громив  фашистів? Думаєш, ми їх шко -дували…  Чимало кривавих сутичок було й з ними. Вони, гади, теж безжаліс --но палили хати  і  людей… Коли ж наблизився фронт, ми пішли в підпілля. Зачаїлися в криївках.  Вели службу Божу. Сім разів доля рятувала  мене від наглої смерті.
- Чого ж тоді ховалися в лісах?
- Чого, чого… За рік до перемоги я разом з іншими вояками Української пов - станської армії прийшов до совітів з повинною. Та  це не врятувало від страш -них  побоїв. Енкаведисти били так, що хлопці з розуму сходили. Довелося скуштувати  радянської  «ласки» і мені. Совіти заперли в яму з водою, а на спину поклали дубові  дошки. На них ставали кілька чоловік і, регочучи топ талися… Познущалися на  совість й відправили на фронт. Дорогою ми з хлоп -цями розбіглися. Нас знову  половили. Катували  ще гірше. Ти знаєш, Степане, мордували, було, й гітлерівці, але  так як комуністи, ніхто не знущався…
- І що далі було? - сумирно запитав Степан.
- Ми заново загін організували поблизу нашого села, а потім… твоя куля наздогнала  мене, і я лише через сімнадцять літ  повернувся додому.  Худю -щий, як холєра,  лисий, як бубон, із сухотами.
- Дісталося й мені від тебе, Михайле… я ж відстрілювався до останнього патрона.  Ти, якщо можеш, вибач мені…
- Ти мені теж, Степане. Добре, що живі залишилися, - підвівся з-за столу Михайло. -  Пішли до хати, вип`ємо за вільну Україну.
- Ні, Михайле, за твою… не буду пити.
То й добре, посидимо просто так. Проте  ти, Степане, хочеш пий, а хочеш не пий,  але запам `ятай: ненька-Україна в нас одна,  вільна й незалежна !
2. Александра ЮНКО НЕ ПОДХОДИТЕ С ГОРЯЩИМИ СПИЧКАМИ
Александра ЮНКО
НЕ ПОДХОДИТЕ С ГОРЯЩИМИ СПИЧКАМИ
Вернувшись в родные места после долгой разлуки сознаёшь, как оба вы   изменились  - ты и твой город , -  и не узнаёте друг друга. Бестолковой овцой,  что  отбилась от стада мечешься в глухом тупике окраин. И какой-нибудь местный  житель, понаблюдав за  тобой философски поднимет брови и скажет жене:
- От же ж дурной турист Надо иметь талант так теряться. А если повезут  в  Криковские подвалы?  С такой географией в голове он не выйдет наружу до  старости лет .
Но ты уже сообразил, что к чему. Остаётся свернуть за угол серого куба поперёк  дороги - Экономическая, само собой, академия, а раньше здесь был обычный  торговый техникум, и по обломкам крохкого железобетона ты попадаешь в старый  Кишинёв .
К Дому-музею Пушкина  поворот направо. Но потянет налево, там  стояла когда-то  керосинная лавка, а ты жил по соседству, в любую минуту готовый к пожару .
***
В одной руке зажаты деньги. В другой - гулкий бидон без крышки, она давно  потерялась, горлышко затыкаем  свёрнутым  комом газеты.
В лавке темно и прохладно даже в самый солнечный полдень. Задубелый старик  керосинщик насыпает мне горстку звенящих жетонов. По одному глотает их  автомат остаётся подставить бидон и дёрнуть рычаг.
Настежь распахнута дверь, ветер несёт по округе едкие испарения. Лениво висит   на стене красный огнетушитель. Песок в ведре нежно шуршит о морском  побережье. С победным грохотом бьёт в жестяное дно тугая струя. Голову кружит   жгуче- сладкий, ни с чем не сравнимый запах.  Маленькой радугой вспыхнули  брызги - и оседают на пол маслянистыми каплями. В таких же пятнах и ноги мои,  и клеёнчатые тапки, и выцветшая сестрина юбка
Жетоны закончились. Как быстро. Несколько секунд зачарованно стою перед  автоматом. Нет, не оживает  тёмная железяка. Поворачиваюсь к керосинщику. Он  вроде бы чем-то занят, но краем глаза присматривает за мной.
- Что-нибудь ещё?
За спиной у него, на полке, топорщатся  иглы для примуса, медленно оплывают  куски хозяйственного мыла. У прилавка выстроились новенькие бидоны,  нарядные, как невесты.
- Нет, ничего. Спасибо,  - и со вздохом возвращаю воронку. Вставляю бумажный  кляп, берусь за ручку и поворачиваюсь к слепящему прямоугольнику двери. Старик   кивает, трещины его лица приходят в движение, почти уже складываются в  кривую улыбку, но застывают горестной гримасой .
***
Воспоминания обманчивы: сквозь пелену ритуал всегда проходит один на один.  Но не может керосинщик часами сидеть  и ждать, когда я приду! Лишь однажды  мне встретилась в лавке мать моего одноклассника, Осика Гойхмана. Я терпеливо  ждала, пока она наполнит банку в пластиковой оплётке. Рядом стоял второй  автомат. Но торопиться некуда - воскресенье. И выпадет ли ещё такой случай?  Можно растянуть удовольствие.
На контрольных Оська щёлкал задачки , как семечки. Но не сдавал тетрадку, пока не  перерешает и не пошлёт по рядам другие варианты Понятно, почему все его  любили, пусть не вполне бескорыстно. И внешне он никак не походил на  школьных умников, какими их обычно изображают, - никаких тебе щуплых плеч,  впалой груди и занудства Занимался тяжёлой атлетикой, а в седьмом классе, после  каникул, первым из наших ребят вытянулся и заговорил басом. Девчонки стали  поглядывать на него чаще
Учителя тоже хорошо относились к Оське, но, вызывая к доске, строго требовали:
- Пиши как положено, Гойхман
Оська не спорил, осторожно брал мел двумя пальцами и вдумчиво, с  любопытством естествоиспытателя, рассматривал - тянул время. Но стоило  математичке или химику повернуться лицом к классу, перебрасывал белый брусок  в левую руку и с невероятной скоростью исписывал доску цифрами, чертежами и  формулами. 
Оськина сестра, Соня, училась заочно в университете и работала в нашей школе Она была обычная, правша, и слишком серьёзная для своего возраста. Однажды я  встретила её в общем отделении бани и от неожиданности поскользнулась на  мокром полу. Но с чего бы ей замечать одну из многих учениц? Это мы, младшие,  знаем старших в лицо. А Соня  не просто старшая -  старшая пионервожатая. На  торжественной линейке ей отдаёт салют и рапортует председатель совета  дружины. Но как же непривычно видеть её  здесь , без тёмной юбки, белой блузки и  неизменного красного галстука . Под прикрытием тазика я сконфуженно и жадно  рассматриваю её телесную прелесть, не девичью, а вполне женскую, от собранных   на макушке кос до маленьких широковатых ступней
В бане, среди намыленных тел, в потоках воды и клубах пара, открывается мне   великая истина:  люди не такие, какими кажутся И ещё одна, помельче: одежда не  делает человека лучше, чем его создала природа Уже никогда, никогда не смогу  я  вернуться  назад, в пору невинности, в заросший сад, где червяк-искуситель  хрумкает райские яблочки .
Мама гения и красавицы, с керосином на три жетона, проходит мимо и  растворяется в сияющем прямоугольнике двери, а я всё стою, ощущая внутри  сладкую тяжесть влюблённости в Осика, Соню и эту усталую женщину в старом  платье. 
***
Дорога домой. Отвесное солнце. Жмурюсь, держусь  под деревьями Бидон  тяжелеет с каждым шагом. Гнусь в другую сторону, чтобы сохранить равновесие.  Но он всё равно раскачивается. Газетная пробка поникла, керосин проливается,  расплывается по подолу, и бледный лавсан расцветает забытыми красками
Иду мимо школы, пустые воскресные окна, немые коридоры. Высокий забор вокруг   вышек-глушителей. Юбка влажно бьет по коленям. Тапки хлюпают. Не подходите  с горящими спичками
С Пушкина горки вниз - сначала крутые ступени, потом небольшой взгорок и,  наконец, последний пологий склон . Зимой мы катаемся здесь на санках, и, если  хорошенько разогнаться с самого верха, можно доехать до водоразборной колонки  на перекрестке Тельмана и Урицкого
Зимой мы готовим на печке, а летом на примусе в хлипком сарае. Дома из самана и  дикого камня давно предназначены к сносу, природный газ нам не проведут.  Соседям привозят баллоны. Но мама боится взрыва и делает всё по старинке.
При некоторой сноровке примусом пользоваться нетрудно. Правда, иногда он  показывает характер. Не хочет разогреваться и тогда в ход идёт белая пористая  таблетка сухого спирта. Или форсунка забьётся сажей, и нужно потыкать в неё  иглой. Но обычно обходится без неприятностей, достаточно подкачать, зажечь - и  над горелкой уже гудит весёлый венчик огня.  
Когда купили керогаз не могли нахвалиться чудом техники. И готовить быстрей, и  топлива меньше, и шума никакого. Но восторги быстро поугасли - чистка отнимала  уйму времени. Потом мама вынесла приговор: еда пованивает, да и на вкус как  мазут. Мы вернули примус из ссылки, и он снова  сверкает боками как надраенная  каска пожарного .
Керосин в доме нужен всегда. Электричество нам провели, но в непогоду,  случается, ветер рвёт провода. И тогда на столе появляется лампа с выдвижным  фитилём и рефлектором. Пока стеклянный колпак без копоти, свет яркий  - штопай  носки, делай уроки , книжку читай. 
Раньше, мама рассказывала, керосином смазывали горло, так лечили ангину и даже  дифтерит.  От вшей он помогает тоже, и волосы лучше растут. А если съесть кусок  пилёного сахара с каплей керосина, избавишься от глистов.
Однажды я перекачала воздуха, и керосин стал извергаться из форсунки   пульсирующей вулканической лавой В панике выплеснула на пылающий факел  ведро воды. Примус чудом не распаялся. Пошипел и затих. Хорошо, мама  была на  работе, а то  бы досталось .
Страх скоро забывается. Больше не снятся кошмары, не обжигает оранжевый  вихрь, взметающий в воздух бидон и срывающий крышу сарая Но до сих пор, как  фантомная боль тащится за тобой шлейф дыма. И ты озираешься беспокойно в  поисках очага возгорания, тлеет ли где окурок, жгут  ли осенние листья, шмалят  забитого борова или, не приведи Господь, вот- вот полыхнёт по-настоящему .
А в последние дни августа спал зной, по утрам ощущалась тонкая прохлада Червивые яблоки единственного в нашем дворе дерева  осыпались наземь.  Керосина осталось на донышке. Я заправила лампу и пошла в лавку.  Восемь  литров - восемь жетонов, по одному на литр.  Бросил жетон - и тяжеловесная  игрушка оживает. Наверно, в будущем появится множество таких же умных машин.
***
Будущее наступило, и с улиц исчезли керосинные лавки.
Мир вокруг напичкан аппаратурой. А счастья всё нет. И не с кем поговорить о  сравнительных достоинствах примуса и керогаза. Поймёт тебя разве что  жизнерадостный абориген, пожелавший приезжему  затеряться в Криковских  винных подвалах .
Вина у нас хватает. А керосин? Уж и не знаю, продают ли его в Кишиневе. Нет, не  в промышленных объёмах. Пол-литра, столовую ложку, мне больше не нужно.  Только глоток, понимаешь, и кот Б. подпрыгнет с одра ни блох, ни глистов, шерсть  лоснится, усы торчком, с профиля в лунном свете хоть медали чекань .
Кругом бензин, бензин и снова бензин. На каждом углу АЗС. Город стал хосписом  для списанных иномарок, они скрипят, дымят, кашляют и выживают смертных из  родных дворов, с  полосатых переходов и тротуаров .
На место Ильинского рынка надгробной плитой  легла Экономическая так её сяк ,  академия прихлопнув  последние призраки прошлого Рядом антично белеют  руины халуп. Где-то примерно здесь проживало бедное, но благородное  семейство.  Оська не ты ли вернулся домой и заблудился в трёх Безымянных  переулках?  Лёгкий мальчишеский след зарастает пыльным бурьяном
Молчит каменный остов давно сгоревшей керосинной лавки. На дочерна  закопчённой стене  нацарапаны мелом слова. Мир, труд, май.  Голосую против всех.   Мене, текел, упарсин Какое ещё послание  найду я на пепелище ?
Шарю в пустом кармане. Ни одного жетона. Не привести в действие  заржавленный механизм и не вернуть времена безусловных чудес . Там темно и  прохладно в жару, там сидит одинокий старик, ждёт меня, и , если нажать на рычаг,  забьёт мой кастальский ключ, кружа голову и рассыпая горючие брызги .
3. Данилюк Семён КОНЧИНА
Данилюк Семён       
                КОНЧИНА                                                   После того как сборная  Советского Союза по футболу пропустила третий гол от португальцев, старый  бухгалтер Киврин, болельщик  пронзительного темперамента,   всхрипнул,  завалился в кресле перед телевизором  и затих.          
- Кажись, скончался, - заметил болевший вместе с Кивриным шурин .  Только  накануне Киврина едва откачали после очередного сердечного приступа .    
Домочадцы забегали, захлопотали. Хватались за пульс, прикладывали  зеркало.         - Что делать-то, дядя Вась? - распухшая от слёз дочь склонилась к  угрюмому шурину.      - Да чего тут сделаешь? Ничего уже не сделаешь.  При такой  игре, считай, вылетели... Да, горе-то какое!            
Он с ненавистью скосился на экран.                               При очевидности  диагноза вскрытие не проводилось.             
Спустя два дня гроб с телом был вынесен из подъезда и погружен в крытый  фанерой кузов грузовика. Туда же запрыгнули двое сопровождающих из числа  сослуживцев, подогретые  деньгами в конверте — от родственников и отгулом со  стороны администрации. Сама администрация в лице генерального директора  скорбела тут же, возле персональной «Волги».                                   
Родственники и прочие провожающие загрузились в ПАЗик, и траурная  процессия отбыла к месту — грустно говорить — последнего пристанища.         В дороге Киврину сделалось душно, и он открыл глаза. Открыл, но ничего не  увидел. Кругом были мрак, теснота и полный провал в памяти. - Ну что, «петушка»  на покойничке? - гулко и басовито донеслось сверху. - Ему один чёрт, а нам на  крышке масть метать удобней.    Над самым ухом Киврина характерно забулькало.                 
-  Грех это, - ответил голос пожиже. 
     -  Эва чего! Верующий, что ли?  - снасмешничал первый.            
- Ничего я не верующий, - отчего-то перепугался жидкоголосый.  – А,  наоборот, кандидат в партию. Бабка, правда, склоняла. Но я не поддался.  А всё- таки нельзя, - хотя и мёртвый, а человек.         
- Человек — это с которым можно в «петушка» сыграть. А тот, на котором  играют, - уже не человек, а одна иллюзия, -  разъяснил басовитый. 
Сомнений не оставалось, - Киврина везли хоронить. Сердце его зашлось от  жути. Он вскрикнул.                                           
Жидко вскрикнули и наверху.                                      
- Т-ты слышал?                                                    - Слышал, - подтвердил  басовитый. - Я давно слышу. Всё от того, что дешевиком похмеляюсь. Надо на  «Столичную» переходить. Оно хоть и дорого, но экономно. Дольше проживу —  больше выпью.       
Наверху опять интенсивно забулькало.                           
Был Киврин при жизни любителем розыгрышей. Свойство это не утратил и  в гробу. Потому, несколько оправившись от пережитого шока, представил лица  родных, когда подойдут они к машине и увидят покойника, играющего в «петушка»  на собственном гробу. Он даже хихикнул от предвкушения и решительно постучал  в крышку.            
- Мужики, третьим возьмёте ? - весело и где-то даже задушевно обратился  он.      Наверху установилась пронзительная тишина. Стало слышно, как пульсирует  кадык у басовитого.                                         
- Да не пугайтесь. Это ж я, Киврин!  Вы только крышку чуток сдвиньте.  Дальше уж я сам . Ногами упрусь, да и выберусь. 
Что-то икнуло и лязгнуло.                                            
- Верую, Господи! - вскрикнул жидкоголосый. Тело его с хрустом  перевалилось через борт.                                                
- Да что ж все такие пугливые пошли!  Уж и воскреснуть нельзя! – Киврин  судорожно заёрзал в гробу, и это, похоже, добило закостеневшего в безверии  басовитого.              - Пришли-таки черти, - сообразил он. - Выживу, лечиться  пойду!         
Он выругался сочным, расписным бисером. Последние, самые жемчужные  слова затихли на асфальте.                                 
Киврин остался один. Проклиная нестойких в атеизме попутчиков, кое-как  сдвинул крышку и совсем было собрался выбраться, тем более , что на полу заметил  початую пачку «Опала». Но тут машина остановилась, и в неё заглянуло лицо сына.                         - Сбежали, сволочи! - ругнулся  он. - Говорил я, нельзя алкашам  деньги вперёд давать. - Выпрыгнули, черти, - весело подтвердил Киврин,  намереваясь завязать разговор.        Но сын уже соскочил.     Киврин тихонько выглянул.  Возле машины толпились хорошо знакомые люди,  старательно сберегая на лице сострадающее выражение. Веселилась только  любимая внучка Леночка да лукаво поблёскивали глазки у соседки с первого этажа,  занявшей двадцать рублей до зарплаты.                                                   
- Эк как тоскуют!  – посочувствовал Киврин.                             
Он вдруг сообразил, что публичное воскрешение, которое за минуту перед  тем казалось весёлым и «прикольным», невозможно. Слишком много среди  собравшихся   «валидольных», вроде него, стариков Стало быть, надо найти способ  поначалу открыться кому-то одному .  Тому первому, кто заглянет в кузов.   
Сквозь зажмуренные ресницы Киврин заметил, что меж  скорбящих  произошло движение, подобное движению льдов, раздвигаемых ледоколом. Над  кузовом возникла  крупная женская голова в  перманенте барашком .                       
- Я — администрация, - объявила голова, обращаясь к кому-то внизу . – Как  фамилия покойницы? 
Покойник В смысле - мужчина , -  поправил Киврин .  
Это теперь вряд ли,  - администрация спрыгнула.   – Чёрт знает, что за  день выдался.  Мрут прямо наперегонки, будто сговорились, - пожаловалась она.   –  Совсем из графика выбились.
Зыркнула на циферблат крупных часов. Что-то прикинула.  Энергично  захлопала в ладоши. 
- До следующего минут двадцать. Попробуем втиснуться.                
Киврину хотелось поинтересоваться, что будет, если не втиснутся. Но уже  запрыгнули в кузов друзья сына, под непрестанные команды администраторши  споро перегрузили гроб на каталку.                   
Дул пронизывающий ноябрьский ветер, и процессия, возглавляемая  ретивой администраторшей, поспевала по дорожке  хорошим походным шагом.
Киврину в лёгком пиджачишке сделалось зябко, и он мысленно подгонял  процессию, продолжая судорожно прикидывать, как бы воскреснуть поделикатней .           
     Притормозили в конце аллеи, у свежевырытых могил, где и были переданы с  рук на руки некоему Фёдору — крупному мужику в бурой, под цвет лица майке  и в  заляпанных керзачах.                          
Фёдор снисходительно отодвинул от гроба бестолково  суетящихся  родственников, достал верёвочную мерку. Священнодействуя, склонился над  телом. Киврина окатило крепким, настоянном на чесноке запашком.   
Более удобного момента и желать было нельзя.                       
- Притомился, сынок? - шёпотом, боясь спугнуть, произнес Киврин.  
- Да не, это с похмелюги, - ответил Фёдор, не переставая орудовать меркой. -  Раньше-то на заводе работал, так если только горло в аванс промочить, а как сюда  перебрался, - реально загудел.  Да еще «башли» с родственников вымогаю. Жгут  мне, отец, эти нечестные деньги карман.  Я ведь когда-то на пионерской линейке  отрядным горнистом трубил
     - А ты б вернул.                                                     - Думай, чего буровишь! -  вспылил Фёдор.  - Не для того тянул. Да и люди узнают — засмеют. У нас уж  лучше вором, чем дураком.         
     - Так, может, опять на производство?                          
Фёдор мотнул лобастой головой:                                
Не, не могу. Я уже деклассированный.  
      - Слушай, - поразился вдруг до холода в животе Киврин, - а тебя не удивляет,  что я с тобой разговариваю?                                
- А чего такого? Со мной многие разговаривают , - Фёдор ловко обмерил  Киврина. - Да ты не беспокойся, я тебе хорошую могилку выделю, где воды  поменьше. Очень уж ты, по разговору видать, душевным мужиком был.        
Он  разогнулся. Объявил громко, щедро:                              
Пятнадцать минут на прощание с телом.                           
К гробу подошел директор завода. Тепло, по-доброму посмотрел на  лежащего Киврина.                                                     
- Вот и нет тебя ! - объявил он, сглотнув подступившие слёзы. - Нет больше  лоцмана, что верной рукой направлял наш заводской корабль среди финансовых  бурь в гавань выполнения госплана. Что я теперь без него? Капитан без компаса,  штурман без секстанта. Говорят, нет незаменимых. Неправда! Вот он лежит,  восстанавливавший и строивший, вынесший и донесший. Воплощенная мудрость  и неподкупность. Кем заменить его? - спрашиваю себя и отвечаю: «Некем». Могу  ли в эту трагическую минуту умолчать, что и сам недооценивал и недопонимал...   
     Директор говорил душевно. Многие прикладывали к глазам платки. Потекли  слёзы и у Киврина. С директором, злостным нарушителем финансовой  дисциплины, враждовал люто, непримиримо. Пять раз писал докладные в главк,  дважды восстанавливался через суд. Четыре выговора и два инфаркта.  Сегодняшнее раскаяние его потрясло. «Не зря, стало быть», - шептал он, слизывая  слёзы.                             
Директор меж тем закончил речь, наклонился, дотронулся губами до лба.         - Ну, счастливо тебе, отмучился, - тихо сказал он. - Да и я тоже. Между нами, в  печёнках ты у меня сидел со своими ветхозаветными принципами. Жалобы из-за  каждой нарушенной инструкции строчил, на собраниях за беспринципность  хлестал. А вот если нас на весы? Тебя, чистоплюя правильного, и меня вот такого?  За тобой  бумажки аккуратно, одна к одной, подшитые, на радость ревизорам и на  беду заводу, которому ты как кость в горле был. А за мной — завод этот самый  построенный и посейчас работающий, хоть для этого приходится и поставщиков  коньяком заливать, и фондовую продукцию гнать. Сколько ты, Киврин, прожил, а  так и не понял: чтоб у нас дело двигать, не инструкции, а смелые, отчаянные люди  нужны. Гляжу на тебя и обидно. Честный мужик был, а жизнь прожил объективно  вредную. Ну, да прощай.                                           Директор еще раз чмокнул  покойника в лоб, недоуменно отёр с губ испарину и отошел. А Киврин отчаянно,  напропалую затосковал.           
Подошли дочь с сыном. Скорбно вгляделись в неподвижное лицо.     
- Вот и нет папы, - всхлипнула дочь.                               
- Мог бы еще пожить, - печально согласился сын.                   Надорванное  жестокой директорской отповедью сердце Киврина благодарно задрожало.                                 
- Чего племянник не пришел? - тихо поинтересовалась дочь.          
- Упёрся, стервец. Не может деду простить, что тот с поступлением в  институт не помог. Проректор-то — фронтовой дружок.                   
- Так объясни ему, что дед просто из породы настоящих, принципиальных  людей. Уж как я его упрашивала машину на себя через ветеранский совет  оформить. Не захотел. А мы уж и денег назанимали. Теперь возвращать придётся.                             - Да кому его идиотская принципиальность нужна? - вскипел сын. -  Жил как во сне. Хочу, говорит, как люди. А как люди живут? Мой вот на днях в  армию загремит, а двое его балбесов- одноклассников через этого же проректора  влезли без всякого конкурса.            Дочка, с детства впечатлительная, ухватила  брата за руку:            
- Господи, ты глянь. По-моему, у папы лицо побелело.          
Киврин лежал, преодолевая боль  в сердце. Пошевелиться не мог. 
- Это снег, - сын приобнял сестру за плечо. - Ладно, забирай дачу, а мне уж  остальное.     - Не место здесь об этом, - прошептала в платок дочь.- К даче  гостиный гарнитур прибавь.                                           
- Ну, ты тихая, тихая, а как варежку разинешь, так всё заглотить готова  -  поразился сын. Голос его сделался неуправляемым. Киврин застыдился, что ссору  могут заметить.       - Отдай ей гарнитур, сынок, - шепнул он.     
     - А не жирно ли будет, батя?! - запальчиво развернулся к телу сын. Потом оба  вздрогнули, переглянулись и, озираясь, отошли.                   
Подбежала внучка Леночка, приподнялась на носочках и, как всегда,  бесцеремонно принялась теребить деда за рукав.                 
- Дедка, ты взаправду умер?                                    
- Похоже, что так, - после визита детей сердце у Киврина стиснуло и не  отпускало.      - Вернешься, привези игрушку.                                      
- Обязательно, - пообещал Киврин. Внучке он при жизни ни в чем не  отказывал, не смог отказать и теперь.                                   
Последним подошел шурин. Глянул желчно — не изменил себе и у гроба:        - Ишь, белый какой. Сколько раз втолковывал, - нельзя за «Динамо» болеть.  Динамовские, они все плохо кончают. Это ж какое  сердце надо иметь, чтоб такую  игру выдерживать? Да и сборная...Ты-то вон отстрадался. А мне ещё мыкать и  мыкать, - он безнадёжно махнул рукой. - Наши-то опять мимо чемпионата Европы  просвистали!        Это было последнее. Киврин задвигал руками, словно сбрасывая  с себя несуществующее одеяло, потом вскрикнул надрывно и вытянулся. Теперь уж  навечно .  Крик услышали, дружно встрепенулись. Но завыл ветер, закрутил, а тело  лежало неподвижно. Только голова, показалось, чуть закинулась к небу.            -  Покойники голос подают, - авторитетно разъяснил   Фёдор.  - Они в такую погоду  всегда беспокоятся.         
Дул промозглый ноябрьский ветер. Тело бывшего бухгалтера Киврина  приняла добрая, ласковая  земля.      
                    
                         С.Данилюк  
4. Сергій Дзюба ДИВНИЙ ЛЕВКО
Сергій Дзюба 
ДИВНИЙ ЛЕВКО
Награємось в слова, неначе в доміно:
To be or not to be –  щасливими жлобами?
А хтось  – мов листопад, якому все одно .
Він просто є  – як гріх, він зараз поруч з нами.
I буде ще зима трильйоном гострих лез
Дбайливо готувать раптовий спокій втомі .
Навіримось собі, намучимося десь.
I дужчий хтось за біль нас поведе додому.
Доцент Левко написав останній рядок і міцно стиснув ручку. Вона не  зламалася. Добре ! Кожен день треба вишукувати те, чого не вистачає. Щастя чи  спокою   яка різниця? А тепер   душ. Холодний. Крижаний. Аби загнати вглиб  набридливий бронхіт. Кажуть, поезією і коханням не можна займатись професійно.  Мабуть, тому він не має дружини. I збірок. А може, накупити паперу й кілька годин  посидіти на унітазі... I буде проза. Фантастика. Це   піде ! Скажімо, про Єву. Чим не  назва для майбутнього роману  Заперечення Єви ”?
Адама ніхто не зваблював. Жінки не було. Не існувало. Земля винесла пустку  назустріч одному екіпажу, котрий потрапив у халепу і мусив трохи побути з  планетою. Поети з Раю просто матеріалізували свої думки. А потім, коли життя  виникло і вийшло з-під контролю, бідолахи довго не могли оговтатись, що невинні  розваги закінчилися. Але людство, висолопивши язика, вже бігало з сокирою. Тож  довелося вигадувати йому минуле, попри всі заборони Космосу. Так виникли біль і  спокуса. Й оте земне:  Я Вас кохаю . Виявляється, поети теж були людьми. Там, у  Раю, вони смакували білим і червоним вином. I зваблювали своїх Єв   у віршах... 
Доцент Левко хотів порадіти сніданку та нараз згадав про порожню  хлібницю. Одягнувся недбало, але тепло. Із задоволенням здушив шию  велетенським шарфом. Тільки обережно з ожеледицею! На жаль, він уже спромігся  на перелом однієї нижньої кінцівки...
На вулиці били ногами.  Очі б мої не бачили! ”   міркував Левко, втягуючи  шию у мохеровий шарф. Підтюпцем пройшов повз двох доволі кремезних дядечків,  що старанно лупцювали третього … 
Ранковий хліб несподівано скінчився і черга розсіялась.  От і добре!    заспокоював себе Левко, ховаючи до сумки черствий буханець.   Мерзотники!  Жити їм тяжко   хлібом перебирають! ”. 
На зворотному шляху він ще застав неприємне видовище. Зведення рахунків  продовжувалося ! „ Приятелі-алкоголіки пляшку не поділили,   намагався бути  впевненим Левко.   Але навіщо стільки  крові?! ”.
Ось і знайома червона пляма. Тільки тоді сніг був чистішим... Ні, він не бажає  спогадів! Незворушне, ніби кам'яне обличчя, швидка, пружна хода. Головне   не  зустрічатися з кимсь поглядом. Хуліганам, як і собакам, не можна дивитися у вічі.  Все правильно   у нього немає чорного поясу карате. I одна голова на плечах.  Відіб'ють нирки   кому він тоді буде потрібний, інвалід?
Двоє все ще добивали третього посеред порожнього простору. Але доцент  Левко благополучно дістався під'їзду. Це так важливо   вчасно злякатися! Ліфт  знову не працював. Добре! Треба заспокоїтися, порахувати сходинки. В усякому  разі, зробити вигляд, що він їх рахує. Восьмий поверх   не Говерла. Доцент Левко  відчинив двері і, не роззуваючись, пройшов на балкон.
* * *
Якщо ти служиш у війську і взимку, за пекельної холоднечі, не вилазиш із  караулів, бо не вистачає людей, а потім нарешті усвідомлюєш, що маєш не лише  хворого зуба, а й цілком красномовний флюс, вважай себе мазунчиком долі. Ще б  пак! Кілька доторків бормашини   і біль стає не таким нестерпним. Правда, солдат  Левко боїться трьох речей: лоскоту, бронхіту і буркотливої, наче бабуся, техніки у  стоматологічному кабінеті. Але коли за незграбними стінами  – мінус 40 і в караул  замість тебе йде інший,   можна поступитися принципами. Звичайно, Максим не  спав майже дві доби. Та хіба винен Левко, що саме в нього, а не в Максима,  пристойно роздуло щоку? Хіба він навмисне  псував зуб? Отже солдат Левко може  спати спокійно, якщо клятий флюс дозволить. Тільки чому це уві сні чіпляється  капітан Крек? Крек! Залізний, невмолимий, навіжений... Але, здається, тепер тут,  поручзовсім не та людина:
– Левко...
Довелося розплющити повіки. Над ним справді нависав інший Крек. За рік  служби Левко вперше бачив командира роти неголеним. Може тому знайоме  обличчя втратило грізні обриси і набуло якоїсь нецікавості.
Левко повагом зсунувся з ліжка і тільки заходився мучити ковдру, акуратно  розгладжуючи смужки, як вдруге поспіль у своєму недовгому армійському житті по- справжньому здивувався.
– Облиш, одержуй зброю,   стомлено мовив Крек.
Левко прокинувся. Він зрозумів, що негайно піде в караул. Незважаючи на  свій флюс! А між іншим, у казармі залишаться аж два вояки. Так, вони не встигли  відпочити, але хто панькається з невільниками? Потрапив же на пост замість  хворого Левка його кращий приятель   Максим...
– Ти що це приндишся, мов панночка,   нарешті  прорізався  Крек   Швидше одягай свої  лахи!
Потвора ”,   як завжди, подумки обурився Левко і з ображеним виглядом  посунув до рушпарку.
Та цієї ночі щось-таки трапилося з капітаном Креком. Спочатку ротний  вовтузився із замком, а коли відчинив рушпарк і взяв патрони –  сам заходився  заряджати ріжки Левкового автомата.
Вони сіли у рідну вантажівку, що нагадувала пораненого бронтозавра.  Офіцер мовчав. Тільки на півдорозі почали витискуватися слова...
Це могло трапитись і з Левком. Але не стало Максима. Максима Старого,  котрий під час кожного марш-кидка брав у друга, що хекав, мов ковальський міх,  після якихось п'яти-шести кілометрів, його автомат та речовий мішок, аби солдат  Левко міг добігти дистанцію.
Немає Максима, у якого, на відміну від Левка, була дівчина. Солдат Левко чи  не понад усе на світі не любив чекати. Тому він з повагою ставився до людини,  котра могла витримати кількагодинну чергу, щоб придбати дефіцит. Мабуть, Левко  був здатний кохати дівчину тільки за те, що вона вміє чекати. Але навіть таке  кохання не рятує від смерті...
Взагалі, Максим   не янгол. Старому ще не виповнилося і дев'ятнадцять, він  був на півроку молодшим за Левка, але завжди поводився, мов дядечко, що опікає  нерозумного племінника. А як цей спортсмен пишався своїми біцепсами! Проте  його, такого сильного, тепер немає, а Левко   ось він, у пошарпаному бронтозаврі,  наляканий, розгублений, з роздутою щокою, але живий.
Ні, він не уявляє Максима мертвим. Цей ідіот Владик завжди чогось боїться!  Треба ж було йому задрімати із зарядженим автоматом...
Начальник караулу, капітан Чомба, збирався спати до ранку. Вартові  змінювали один одного самі. Можливо, Максим надто швидко йшов на пост    Владик не встиг як слід прокинутися , коли почув чиїсь кроки й  побачив силует.  Взагалі, вони зі Старим  – з одного села, оселі поруч. Автоматна черга земляка  розбила Максиму обличчя ...
Тепер у кожного свої проблеми. Капітану Чомбі, попри неприємну  НП,  треба якось ставати майором. На Владика очікує випробування в'язницею, якщо  раніше невдаха не втрапить до  дурки ”… 
Як думаєш, комбата знімуть?! ”   запитав Крек, коли вони виходили з  бронтозавра.
Рип-рип   то сніг. Кожен крок   блискавка у мозку. Тіло, яке змушена була  залишити душа. I велика червона пляма поруч.
Солдат Левко виконує звичну роботу. Він просто охороняє пост. У  благенькій шинелі, незважаючи на небезпечний для бронхіту мороз.
Капітан Крек наказує одягнути кожух вартового. Але чи зігріє кожух,  червоний від крові?
Експерти... Прокурор... Крек, надто блідий у свої 28: червоні-червоні очі і  важка зморшка на чолі.
Хтось розповідає анекдот. I навіть усміхається:  Гість приїхав, стіл накрили, а  тут...”. Спокійно і зосереджено вони розглядають гільзи. Хтось радіє новій  тачці ,  що заводиться з півоберту, мов дружина... Невже можна звикнути і до такої смерті?!
Нарешті ротний перевертає Максима черевиком:  Все? Скінчили? Тепер  заберіть звідси це падло! ”. 
Крек міг би це зробити і з Левком, якби того не зняли з караулу через хворий  зуб
Сніг був білим-білим, немов щойно випрана скатертина. Його псувала одна  червона пляма, яка  залишилася на посту, коли прибрали труп. Вона ще довго  зменшувалася на очах уже інших вартових... Нікому навіть не спало на думку  засипати страшне місце. Це зробив сніг. Здається, на дев'ятий день
* * *
Доцент Левко до останньої миті не вірив, що здатний у цьому житті на  сміливий, хай і дуже гріховний з точки зору Всевишнього вчинок. Можливо, у  нього просто запаморочилася голова? Він хотів гарно попрощатися з людством.  Але патетичної промови не вийшло. Світ перевернувся , ламаючи гілля старої  груші... 
Коли до тіла нагодилися співчутливі громадяни, Левко вже прийшов до  тями. Ретельно поправив мохеровий шарф і спробував підвестися.
Боже, він знову зламав ногу!
* * *
Він знову на лаві підсудних, 
А ми  – непідсудні, як завтра: 
Не вимремо, мов динозаври, 
I навіть не втратимо кутні. 
I буде лиш глум, а не страта, 
I трішечки жалю земного: 
Для чого ж його розпинати? 
Для кого?!
         
5. Виктория Колтунова ОЧЕПЯТКИ, СУД И ТУРАНДОТ
Виктория Колтунова 
                   ОЧЕПЯТКИ, СУД И ТУРАНДОТ
Иногда ошибка в одну букву в печати приводит к совершенно неожиданным  последствиям. В прошлом году я посмотрела два спектакля в Одесском  академическом театре оперы и балета, по дороге домой прокручивала в голове  впечатления, но писать что-либо не собиралась. Прошло несколько месяцев,  многое из спектаклей подзабылось, но тут в республиканской газете «Наши гроши»  вышла маленькая заметка о незаконном строительстве в Одессе. А в ней опечатка в  одну букву. И тогда я вспомнила об этих постановках.
Итак, я прочла в центральной газете «Наши гроши», что в некую организацию  «Помощь и защита» входят учредителями Игорь Марков, его брат Олег Марков,  депутат Алексей Рыбак и Надежда Бабич.  И что эта организация получила  разрешение на стройку высотного здания в Аркадии. Эти данные я перенесла в  свой пост на Фейсбуке.  К сожалению, в этом издании  была допущена ошибка – в  организацию «Помощь и защита»  входила не Надежда Бабич, а Надежда Бабаич.  Почти однофамилица. Эта ошибка автоматически перешла в мой пост на ФБ. За  что я принесла свои искренние извинения Надежде Бабич, Заслуженному  работнику культуры Украины, директору Одесского Академического оперного  театра. 
Я извинилась по телефону перед Надеждой Бабич, признала, что мне крайне  досадно, что произошел  такой казус, тем более  что Надежда Бабич в свое время  помогала моей сестре издать книгу отца «Кинжал»,  и я ей за это искренне  благодарна. 
Еще трижды признала свою, а, в общем-то, чужую, ошибку в разговоре с ее  помощницей Людмилой Сергейчук. Немедленно исправила пост на ФБ и обещала  написать опровержение на той странице, где поставила злополучный коммент.  Что и сделала. 
Но меня настойчиво приглашали на беседу в Оперный театр, обсудить еще раз  неприятный инцидент. Честно говоря, когда я шла,  у меня в голове крутилась  только та постановка «Кармен», которую я смотрела в прошлом году, и возникали  всякие мысли по ее поводу, которыми я хотела поделиться в театре. Больше я ни о  чем не думала. Например, зачем меня приглашать, когда все уже обсуждено по  телефону и неоднократно принесены извинения.  Поэтому мне лишь хотелось  обсудить «Кармен» с ведущими руководителями театра. 
Придя в театр, я поняла, зачем понадобилось меня приглашать. Кроме двух  очаровательных руководительниц, с которыми я уже беседовала по телефону, в  кабинете присутствовала юрист Людмила Ивановна, сурово объявившая мне, что,  несмотря на мои извинения, она все-таки намеревается подать на меня иск в суд за  диффамацию. 
То есть, я была вызвана на ковер! К юристу театра. Ну, сказали бы мне, что  Людмила Ивановна так хочет доказать свою полезность на работе, я бы Людмилу  Ивановну к себе домой пригласила, усадила в уютное старинное кресло, в котором  когда-то сидели разные знаменитые люди, вкусным кофе напоила, и объяснила бы  ей, что иск у нее не пройдет. Мне-то, зачем было к ней идти? Время терять.
А не пройдет он потому, что иск о защите чести и достоинства предполагает два  вида компенсации, первый - опровержение в печати в том же издании, тем же  шрифтом и в том же объеме, что и первоначальная  недостоверная информация.   Второй - материальная компенсация за нанесенный моральный и материальный  ущерб. Первый вид компенсации я и так уже осуществила, немедленно  исправила  ошибку в тексте, да еще, кроме того, по телефону обещала письменно извиниться  на том же месте и в том же объеме. Трижды обещала, первый раз  утром и два раза  в обед.
Что касается материальной компенсации, то она может иметь место, только в том  случае, если  недостоверными сведениями причинен материальный ущерб. 
Например, зрители прочли  пост на моей странице в ФБ, запереживали по поводу  того, что директор театра как-то связана с беглым сепаратистом Игорем Марковым,  и разом сдали все билеты на спектакль, чем театру был причинен большой  моральный и материальный урон. Это было бы понятно.
Или, лучшие хористы, обескураженные таким фактом,  уволились без отработки  необходимых по КЗОТу двух недель. Или, скажем, от возмущения исполнитель  роли Калафа потерял голос, и его пришлось отправить на давным-давно  заслуженный отдых. Но ведь ничего подобного не произошло, так что  материального ущерба я никому не нанесла.  Из чего его исчислять? 
В принципе Закон не указывает величину материальной компенсации, так что  Людмила Ивановна могла бы выдумать любую сумму. Скажем, сто тысяч гривен,  как захотел получить от меня один банк за утверждение, что его служба  безопасности подает сведения рэкетирам о движении финансов на счетах  клиентов. Это была чистая правда, но, тем не менее,  банк обиделся. И подал на  меня иск на сто тысяч, утверждая, что понес убытки в результате моей «клеветы».  К сожалению для банка, оказалось, что, наоборот, именно в том году у него дела  пошли в гору. Видимо клиенты посчитали, что такая практика свидетельствует о  деловой хватке банка, каждый зарабатывает, как может, нечего и внимание  обращать. Так что банк мне иск проиграл. Но юрист театра подать такой иск  вполне могла бы Однако по Закону  человека нельзя полностью лишать средств  к  существованию, а поскольку моим единственным источником дохода является  пенсия в 1200 гривен, то в самом худшем случае, суд присудил бы мне  выплачивать компенсацию в 20% от пенсии ежемесячно, то есть, 240 гривен.  И  выплачивала бы я эти денежки 34 года и 7 месяцев. Вот на сколько лет могла бы  Людмила Ивановна обеспечить  Одесский Академический оперный театр нехилой  добавкой к державному бюджету. 
Можно было бы и ускорить процесс компенсации, скажем, описать  у меня мебель  из квартиры. Например, то самое старинное продавленное  кресло, в которое я  могла усадить Людмилу Ивановну, и в котором так любят сидеть мои гости. Его  можно было бы конфисковать, поставить в фойе театра, завязать веревочкой и  повесить табличку: в этом кресле когда-то сидели Владимир Высоцкий, Аркадий  Райкин и Георгий Товстоногов. Таким образом, раритетное кресло сошло бы за  компенсацию в 100 000 гривен.
Правда, и я бы в долгу не осталась. Потеряв любимое уютное кресло, я бы сходила  на какой-нибудь спектакль и написала на него честную рецензию. Я так Людмиле  Ивановне и сказала. На что Людмила Ивановна пренебрежительно ответила, что  такая рецензия является всего лишь моим частным суждением и не более. 
Я поняла, что Людмила Ивановна не большой любитель читать рецензии.  Возможно, Людмила Ивановна узкий специалист, только юрист. Возможно даже,  потомственный юрист.  Возможно у нее и папа юрист.  
Жаль. А я так хотела пообщаться на тему «Кармен».
Например, обсудить, почему Кармен во всех сценах вместо традиционного  испанского веера трясет в руках красную шаль? Возможно, режиссер хотел тем  самым показать, что Кармен дразнит Хозе, как тореадор дразнит быка красной   мулетой. Возможно, он так выразил ее пламенную свободолюбивую натуру.  Ну,  тогда художнику по костюмам надо было поднапрячься и придумать какой-нибудь  совершенно необычный красный платок, несущий самостоятельную образную  нагрузку, а не просто деталь одежды, вроде шарфа с Привоза.
Несмотря на примитивную форму, красный шарф сыграл в финале спектакля  роковую роль. 
Все мы помним, что в финале Хозе убивает Кармен, закалывая ее кинжалом.
В последней постановке  нашего театра  Хозе задушил Кармен ее тем самым  шарфом. Возможно, опять-таки, режиссер хотел сотворить некую аллегорию –  Кармен погубила ее страсть, образно выраженная через красный платок.
Но…
Кинжал, нож и шпага –  не просто холодное оружие.  Это древний архетип  насильственной смерти. Ее  археобраз. Оружие, принадлежавшее  высокородной  знати. Дуэлью на шпагах разрешались вопросы чести. Кинжал мог принадлежать  только благородному человеку, и только кинжалом мог быть убит благородный  человек. Так, король Генрих  IY был заколот кинжалом, который всадил в его грудь  дворянин Равальяк.   
Декабристу С. Муравьеву-Апостолу знаменитая гадалка Ленорман предсказала  смерть через повешение. Он рассмеялся, повешение позорная казнь, для  простонародья, в России так дворян не казнят. Однако именно для того, чтобы  наказать дворян позорной смертью, царь лишил декабристов дворянского звания и  всех привилегий, и велел повесить как простолюдинов.
Хозе и Кармен не только не являются высокородными, но наоборот, стоят на  последней ступеньке социальной лестницы. Контрабандист и бродячая цыганка.
Однако та история, которая их связывает, история любви Кармен, у которой, как у  пташки крылья,  и трагедия  Хозе, пожертвовавшего ради женщины карьерой и  жизнью матери, но потерпевшего крах из-за столкновения с ее несгибаемой волей  к свободе, поднимают оба персонажа на самый высокий уровень человеческих  отношений.
Духовно – они высокородны оба. Чувства и тонкие движения души присущи не  только знати, но и простым людям. В этом один их философских подтекстов  произведения Мериме-Бизе.
Задушив Кармен шарфом (аналог веревки, виселицы), Хозе из мстителя за  поруганную любовь,  за честь, мать, умершую в одиночестве, превращается в  обыкновенного уголовника. 
В дешевку.
Вся их история опускается до уровня телевизионной мелодрамы.
Только не надо возмущенно кричать: Отелло задушил Дездемону вообще голыми  руками! 
У Отелло и Дездемоны совершенно другие отношения. Благородный мавр прежде  всего оскорблен. Он любил и почитал невинность Дездемоны, ее чистоту, а она в  его глазах, оказалась беспутной блудницей. И он наказывает ее так, как думает,  надлежит ей принять смерть – удушением. 
В паре Отелло – Дездемона, мавр стоит выше казненной возлюбленной, во всяком  случае, он так думает.
В паре Хозе – Кармен, несчастный Хозе казнит возлюбленную, стоящую выше его,  именно потому, что она ему недоступна.   
Однако режиссеру мало было так грохнуть бессмертных героев. В стремлении  привнести в постановку что-то новенькое, по нашему национальному принципу,  хай гiрше, аби  iнше, он выпустил на сцену нескольких танцовщиков, поставив  перед ними задачу,  проиллюстрировать душевное состояние героев в момент  наивысшего напряжения.  Это сцены  гадания на картах и последний дуэт Хозе и  Кармен. 
Для них обоих этот диалог – гамлетовское «Быть или не быть». Кармен понимает,  что ее отказ влечет за собой смерть, но отдает жизнь за свободу. Хозе понимает,  что он потерял все, и, убив возлюбленную, теряет, собственно,  свою жизнь тоже.  Для обоих этот дуэт - кульминация роли, образа, личности, столкновение  характеров, высекающее искру духовности.  
И в этот момент на сцене появляются дополнительные персонажи, заводящие то  ли пантомиму, то ли акробатический этюд.  Крайне неизящный, хореографически  невнятный, скомпонованный даже не из классических балетных па, а каких-то  грубых физкультурных движений. Отвлекающий от музыки, пения, раздражающий  своей топорностью. 
Гениальной музыки Бизе режиссеру  показалось недостаточно. И он ее усилил,  проиллюстрировал  акробатикой. А бедный зритель разрывался между желанием  послушать артистов и расшифровать пантомиму. А поскольку он не Гай Юлий  Цезарь, то в его восприятии проигрывали оба компонента. (Пантомиму не жалко). 
Конечно, поиски нового прочтения классики всегда похвальны. Но только в том  случае, если они показывают зрителю, что классика не умерла, и в новом столетье  так же актуальна, как и ранее. То есть, те мысли и образы, что волновали автора в  прошлом, не ушли из жизни, и вполне могут быть спроецированы на день  сегодняшний, на то самое общество, которое сидит в зрительном зале, примеряет  на себя сюжетные коллизии, проживает жизнь героев предыдущих поколений,  и  вместе с ними приходит к истине, к катарсису. Вот в чем, на мой взгляд,  заключается новое прочтение классики,  ее корреляция с современностью.
Произведение, отвечающее нуждам лишь одного поколения, классикой не является,  оно сиюминутно, а потому не ценно. 
Но столь же малой ценностью обладает постановка классического произведения,   которой приданы чисто внешние, случайные атрибуты осовременивания. Это не  новое прочтение классики, а лишь видимость его. Тем более неприятное, что как  правило, выливается в эклектику и безвкусицу. 
Ничуть не более повезло другой героине сцены – китайской принцессе Турандот. 
Эта опера, поставленная по мотивам одной из прелестнейших сказок человечества,  несёт в себе вечную неумирающую идею победы любви над ненавистью.   Актуальную на все времена. Сюжет Турандот в разное время разрабатывали Гоцци  и Шиллер, а потом либреттисты Адами, Симони и композитор Пуччини вывели  жестокую юную деву на величественную сцену оперного театра.  От этого  сказочный сюжет не перестал быть сказочным. Со всеми своими признаками и  атрибутами классической сказки.
Однако  режиссер, пожелавший «осовременить» сказку, решил привнести в нее  элементы нашего века и одел придворных императорского двора в одинаковые,  «форменные» серые одежды. Мысль ясна – тирания, жестокость обезличивают  народ, превращают в ходячие невыразительные маски. Казалось бы, правильно,  режиссер включил в спектакль опыт нашего времени. Тем не менее, этот ход  показался мне лишним и фальшивым. По некотором раздумье я поняла, почему. 
Сказка – короткое (изначально фольклорное)  произведение, в котором в сжатом  виде излагаются основополагающие принципы нравственности народа,  рассматриваются столкновения выразителей добра и зла. В конце, как правило,  добро побеждает зло, в нашем случае, любовь побеждает ненависть.   
Сказка никогда не окрашивается политически, сказка всегда рассматривает своих  героев, как индивидуальности, и наказывает зло личности, а не народа или  политического строя.
Этот жанр литературы сложился и вырос тогда, когда еще люди познавали самих  себя и правила жизни между собой, а не формации и всякие «измы». А потому  любые политические аллюзии внутри сказки неприродны ей, «торчат» как  инородное тело. 
Кроме того, мне вообще показалось неудачным -  одеть статистов в серые одежды.   Да еще на головы водрузить крашенные пергидролью блондинистые парики  привокзальных буфетчиц. Откуда пергидроль и блатные вкусы в древнем Китае?  Да, персонажи нивелированы серым цветом, безлики, но опера, все-таки,  красочное действо. И на тему красочности оперы поговорим несколько позже.
Еще из «новаций» следует сказать о приеме «Латерна магика», который, в общем- то, далеко не нов. Еще в 70-ые прошлого столетия  чешский драматический театр   вынес  на сцену экран и спроецировал на него изображение, иллюстрирующее  происходящее - синтез кино и театра. Сейчас это широко известный прием,  называемый инсталляцией. Драматический театр пользуется им широко.  
В нашем случае, режиссер вынес на сцену экран с изображением прародительницы   принцессы Турандот, которая пострадала  от жестокости мужчины, и  возненавидела всю сильную половину человечества вместе взятую. 
Не знаю, что за барышню нам показали на экране, изображающую бабушку нашей  героини. О ней нам повествуют, как о красавице. В действительности, мы видим  вполне заурядную молодую даму с дискотечными «стрелками» на глазах, (ну, где  пергидрольные парики, там и «стрелки»), время от времени широко разевающую  рот, имитируя ужас. Ужас охватил меня, когда я заметила, как от верхней челюсти  до нижней повисла плёнка стекающей слюны. Ну, бывает, когда сладкого поешь,  слюна тягучая, мешает говорить, но воспитанные люди при этом извиняются,  отворачиваются от собеседника и бегут полоскать рот. Однако режиссеру и в  голову не пришло, что происходит нечто неприличное, он это неэстетично-  неприличное вознес даже выше оперной сцены, прямо под потолок.  Мало того,  девушка, играющая бабку героини, явно не актриса, поскольку ртом она ужас  изображает, а глаза при этом остаются неподвижными. Наверное, она оперная  певица, эти артистки играть на сцене считают ниже своего достоинства, они  «поют». А играть, то есть проживать роль, не для них, пусть кони, то есть  драматические артисты, играют, которые, типа там, ниже рангом.
Конечно, логичнее всего, было бы снять в роли бабушки саму певицу, играющую  Турандот, но так как там должна быть изображена юная девушка, то со съемками  мы явно опоздали. Камера честна, ей не присуща та степень условности, которую  может себе позволить сцена. 
Взять подходящий по смыслу фрагмент из какого-нибудь клипа Ванессы Мей или  Асии Ахат, режиссер не догадался. Да и зачем, в основном в одесскую оперу ходят  приезжие из глубинки, здание осматривать, этот пипл схавает все, думает  режиссер, а за ним и художественный руководитель. Местные меломаны уже  давно старые постановки  отсмотрели, а «осовременивать» надо (?) так что и  халтура сойдет. И безвкусица тоже. 
В финале, прозревшая Турандот, пришедшая к выводу, что любовь важнее всего на  свете, сбрасывает с себя старую одежду и оказывается в другом платье, начиная  новую жизнь. Прием прозрачный, не больно искусный, но имеет право быть. 
Однако здесь пожилую артистку становится просто жалко. Ее платье застегивается  на множество крючков, она наклоняется, нервничает, пытается их расстегнуть, а  действие тем временем стоит. А справа и слева от нее шеренга прислужниц. Что  стоило придумать мизансцену, когда служанки по мановению пальца принцессы,  слетаются к ней,  и почтительно наклонив голову, разом освобождают ее от оков  старых представлений и старой одежды. И мизансцена живее, и «короля играет  свита», и певицу в неловкое положение не ставим.  
Но зачем? Сельчане, купившие за немалые деньги билеты в знаменитый театр, и  так съедят. Они - зритель благодарный за все, неискушенный. А «свои люди»  промолчат.  
Музыкальный критик, пригласивший тогда меня в театр, на мое замечание, что  постановка грешит по части хорошего вкуса, возразил мне, что все это мелочи, а  вот то, что в таком-то фрагменте одна из валторн не полностью раскрывает  замысел композитора, так это действительно преступление. И такого валторниста  следует немедленно понизить в должности до ресторанного.  А постановка должна,  прежде всего, раскрывать замысел композитора, поскольку именно он в опере  главный, ради его замысла собрались здесь мы все – и певцы, и режиссер, и  зрители. 
Ну, не думаю. Театр все-таки, и драматический, и музыкальный – это, прежде всего  рассказ о человеке, о его душе, судьбе, только в драмтеатре  о нем рассказывается  словами, а в опере с помощью музыки и слов, но оба вида являются  синтетическими видами искусства, в которых каждый компонент очень важен.  Нельзя ради музыки жертвовать другими составляющими оперы. Как бы  музыкальным критикам ни хотелось. 
Потому что - «Хлеба и зрелищ!» 
 Хлеб сейчас не наша тема, но зрелище, да. Хлеб – материальная, зрелище –  духовная составляющая жизни. 
И театр, думаю, должен быть зрелищем, завлекающим зрителя без остатка,  погружающим в глубину происходящего на сцене действа, каким бы условным оно  ни было. Сам по себе звук певческого голоса – прекрасен, но он все равно должен  быть только инструментом исследования человеческой души.  Инструментом, а не  самоцелью. 
Искусство – это всегда исследование человека, даже натюрморт – букет в вазе, есть  отражение человека, его эмоций, его отношения к цветам и цвету, его ощущения  прекрасного.
Вспоминаю сейчас историю одного не состоявшегося художественного фильма.  «Трильби» по роману Дюморье. Этот сценарий написал мой отец, платонически  влюбленный тогда в Елену Образцову, в ее талант, ее голос, и подгонявший  главную роль под ее физическую фактуру. Трильби в романе - молодая красивая  девушка с великолепным голосом. Однако Образцова в ту пору уже была немолода  и полновата. Я советовала взять на эту роль красивую юную актрису и озвучить  Образцовой, настаивая на том, что тоненькая  девушка и низкий бархат голоса  Образцовой составят совершенно неповторимое и необычное сочетание. Со мной  были согласны все режиссеры, желавшие ставить этот сценарий. Но отец был  упрям. Он предпочел положить на полку свое собственное произведение, на  которое потратил два года жизни, вернуть сценарной студии уже полученный  аванс, но не отказаться от любимой артистки. Сама певица готова была сниматься,  а директор фильма ломал руки, как подстроиться под ее график, ведь это  постоянные простои и убытки. В конечном счете, проект провалился, а мог бы  получиться очень зрелищный  фильм-хит и пользоваться большим успехом. Не  менее чем «Аида» Клементе Фракасси с красавицей Софи Лорен, поющей в фильме  также чужим голосом. И вот ведь, что интересно, Софи Лорен в роли Аиды помнят  все, а имя Ренаты Тибальди, которая ее озвучивала, помнят только специалисты.  Отсюда вывод, насколько важна зрительная, зрелищная составляющая фильма и  спектакля.
Вызвало также неудовольствие музыкального критика мое замечание о том, что  исполнитель роли Калафа слишком статичен. Он долго и равнодушно слушает Лиу,  которая  во всеуслышание объявляет, что сейчас покончит с собой, и бросается к  ней только тогда, когда бедная девушка бесповоротно испустила дух. Поздно, дело  уже не поправишь.  Конечно, артист не должен мешать партнерше умирать, коль  это ей суждено по роли, но тут опять же режиссер  должен был найти  соответствующее решение. Например, Калаф пытается броситься к Лиу, но его  хватают за руки друзья, ибо он тем самым себя выдаст. Калаф борется с собой, если  выдаст себя, он умрет, промолчит, погибнет Лиу. Могла бы получиться очень  напряженная сцена, трогающая сердце зрителя. В зале возникло бы сопереживание  происходящему, чего, собственно и следует добиваться в театре. Но артист и  режиссер и тут решили не суетиться, оправдывая себя тем, что в опере суетиться и  искать психологические оправдания рисунка роли не принято. Ну и плохо, что не  принято. 
Музыкальный критик настаивал на том, что певец должен стоять ровно и  неподвижно, так как для него важнее всего качество звука, а звук должен опираться  на диафрагму и так далее. Ну, а я подумала, что в паузах между двумя опорами на  диафрагму можно использовать  лицо, брови, руки и так далее. Можно заполнить  мизансцену движением, когда поет партнер, а не стоять ровно и неподвижно,  оживляясь, только когда прозвучит нота твоего вступления. 
Короче говоря, постоянно жить на сцене жизнью своего персонажа, а не от арии  до арии.
А еще короче – нужно создавать полноценный красочный спектакль, в котором  музыка, сюжет, голоса,  кураж,  чувства, сценография – все вместе работало бы на  главную цель – вызвать отклик в сердце зрителя, заставить его сопереживать  героям, достичь катарсиса, тем более  что опера это почти всегда трагедия.  
В театр ходят всякие люди. Ходят музыкальные критики, ходят юные выпускники  музучилища,  и старые бабушки и дедушки, и совсем необразованные, и те, кто  впервые, и те, кто только здание посмотреть. Но все они должны уйти из оперного  театра потрясенными. Все, любого возраста, калибра и образования. Иначе, зачем  этот театр есть? Зачем такая огромная работа над спектаклем?
И вот настал час триумфа моего мнения. Победы над диафрагмой. Совершенно  случайно наткнулась на видео. Анна Нетребко, наша звезда, которую никак не  заподозришь в непрофессиональности, исполняет оперную арию  в концерте в  Германии, демонстративно сбросив на авансцене туфли (демократичный жест,  приближающий ее к зрителю), танцуя босиком, смеясь, наклоняясь в разные  стороны, разыгрывая одна целую сцену, и голос ее при этом звучит  обворожительно.  А зрители сходят с ума от восторга. И я их понимаю.
И если сочетать профессиональное оперное пение с убедительной игрой артистов,  изысканной музыкальной трактовкой образов, изобретательной постановкой, а  самое главное - хорошим вкусом во всех деталях, то будет трудно, да. Будет. Ну и  что? В хорошем театре никто не обещает легкой жизни. Но мы получим подлинное  произведение искусства, возвышающее душу зрителя, ибо опера есть самое  условное, но и самое высокое из искусств. 
Коему плохой вкус противопоказан смертельно. 
И халтура, спектакль, слепленный на скорую руку, это моветон, совершенно  недостойный нашего знаменитого Оперного.
Вот такое мое «всего лишь личное частное мнение», как выразилась Людмила  Ивановна, юрист. Ее личное частное мнение насчет этих двух спектаклей вполне  может быть прямо противоположно моему. Но я ее к себе домой, на ковер, за это  вызывать не стану. Будем считать, что это ее личная маленькая опечатка. А  маленькие опечатки – это такая, в сущности, мелочь по сравнению с плохим  спектаклем, что на нее и внимание обращать не стоит.
22 апреля 2016 г. 
Имя участника  и название  произведения
Номинация
Блехман
Колтунова
Алексеева
Бежанова
Немцев
Юлія Баткіліна,  Мамонт
Номінація –  оповідання
 4
11
 
11
 
Юлия  Баткилина,  Анархист  Матюкайленко  и воин света  Мыкола
Номинация  «Новелла».
 3
7
8
 
Данилюк  Семён, П  О С  В Я Щ Е Н И Е
Номинация  «Новелла с  неожиданным  концом»
 
10
 
3
 
Данилюк  Семён, К О Н  Ч И Н А
номинация  «Рассказ»
 
11
 
3
 
Сергій Дзюба ,
Знайшла собі  тата
оповідання-  бувальщина
 
7
 6
4
 
Сергій  ДзюбаДивний  Левко 
Новела
 1
11
9
 
Игаль  Городецкий,  ПУТИ  ЭМОРЕЙСКИЕ
«Новелла с  неожиданным  концом»
 
11
 
5
 
Евгений  ВЕРБИЦКИЙ,  РАЗДВОЕНИЕ
номинация  «Рассказ»
 2
4
2
 
Гурген Баренц Сатик
 
номинация  «Рассказ»
 2
12
 12
1
 
Михаил  Смирнов,
Я всегда  был рядом…
 
Рассказ
 
10
 7
 
Михаил  Смирнов ,
Внутри  рассвета
Новелла
 
11
 
 
 
Ольга Кравчук,  Сострадание
 
Номинация:  «Новелла с  неожиданным  концом»
 
 
2
 3
1
 
Віктор  ВАСИЛЬЧУК
НЕНЬКА-  УКРАЇНА У  НАС ОДНА!
 
Номинация  «Новелла»
 
 
9
 
Віктор  ВАСИЛЬЧУК
МІЙ ВІРНИЙ  ЖУК
 
номинация  «Рассказ»
 
 4
 
6
 
Светлана  Смирнова,  Кафе «Связь  времён»
Номинация  «Рассказ»
 
 
5
 
4
 
 
Данилюк  Семён, П  О С  В Я Щ Е Н И Е
Номинация  «Новелла с  неожиданным  концом»
 
10
 
3
 
Данилюк  Семён, К О Н  Ч И Н А
номинация  «Рассказ»
 
11
 
3
 
Сергій Дзюба ,
Знайшла собі  тата
оповідання-  бувальщина
 
7
 6
4
 
Сергій  ДзюбаДивний  Левко 
Новела
 
11
 7
9
 
Игаль  Городецкий,  ПУТИ  ЭМОРЕЙСКИЕ
«Новелла с  неожиданным  концом»
 
11
 
5
 
Евгений  ВЕРБИЦКИЙ,  РАЗДВОЕНИЕ
номинация  «Рассказ»
 
4
 3
2
 
Гурген Баренц Сатик
 
номинация  «Рассказ»
 
12
 12
1
 
Михаил  Смирнов,
Я всегда  был рядом…
 
Рассказ
 
10
 7
2
 
Михаил  Смирнов ,
Внутри  рассвета
Новелла
 
11
3
 
Ольга Кравчук,  Сострадание
 
Номинация:  «Новелла с  неожиданным  концом»
 
 2
2
 
1
 
Віктор  ВАСИЛЬЧУК
НЕНЬКА-  УКРАЇНА У  НАС ОДНА!
 
Номинация  «Новелла»
 1
 3
 
9
 
Віктор  ВАСИЛЬЧУК
МІЙ ВІРНИЙ  ЖУК
 
номинация  «Рассказ»
 
 4
 
6
 
Светлана  Смирнова,  Кафе «Связь  времён»
Номинация  «Рассказ»
 
 
5
 
4
 
 
Маргулис,  Каплан. «Свет  в конце  туннеля»
Номинация  «Рассказ»
1
10
 
 
 
 
 
 
Галина  Феликсон.  «Мансы  старого двора»
Номинация  «Рассказ»
1
11
 
 
 
 
 
 
Галина  Феликсон.  «Ночная  сказка».
Новелла
1
12
 
 
 
 
 
 
Андрей  Хомченко. Всё,  что могу.
Новелла
3
3
 
 
 
 
 
 
Театр на площади расшифровать, Анна Нетребко, искусство – истории людей
, в раскрытии их историй таится смысл постижения истины, рассказываемой нам  разными средствами и жанрами искусства. 
Театр – красочное действие, или рассказ, выраженный средствами музыки.
6. Віктор Васильчук ЛОСЕВА ПОМСТА
Віктор Васильчук
ЛОСЕВА ПОМСТА
Присвячується батькові.
Незнайомі з першого погляду давали Антонові Стріленку років  сорок п`ять… А йому лишень тридцять три виповнилося.  Звичайний собі молодик. Приземкуватий, із розкішною русявою  чуприною, яку вже місцями посріб-лило. Бо ж був, як кажуть, і на  коні, і під конем, пройшов вогонь і воду... Але не розгубив серед  тих доріг долі доброти і людяності. Про це промовисто свідчать  теплі зеленкуваті очі. Правда, бувають вони й хитруватими. А то -  пронижуть, мов свердлики. Ось тоді начувайся! У будь-якому разі,  той погляд запам'ятовувався надовго.                                                
Якось відчув його на собі й Сергійко Семенюк. Жив хлопець по- сусідству. Мав від роду лише вісім літ, але розбишацтва в ньому  було, певно, на всі п`ятнадцять...
 - Геть від рук відбився без батька, - поскаржилася якось його  матуся Антонові. - На п`ять хвилин не можна залишити. Ні до  магазину сходити, ні в хаті прибратися, тільки й дивись, щоб  чогось не втнув! А буває, днями сидить біля комп`ютера чи перед  телевізором лежить... 
Антон нічого не міг відповісти на те. Та й не знав, що порадити,  адже своїх дітей у нього не було. Крім того, він якось  нехарактерно ціпенів, коли говорила Софія. Можливо, через те, що  подобалася йому ця, з природньою засмагою, чорноока  молодичка з водоспадом русявого волосся на тендітних плечах.  Принаймні він не один раз ловив себе на цій думці.  
Пізніше дізнався від людей, що була вона дружиною такого ж як  він лісника. Підступна браконьєрська куля безжалісно розлучила їх  назавжди. А ще подейкували, що Софія після того нещастя майже  тиждень з дому не виходила. Потому довго ще відмовчувалася.  Заговорила, на диво всім, тільки після приїзду Антона Стріленка,  який оселився неподалік, в хаті свого попе-редника, старого  лісника Оксентійовича. 
Тож Антон Стріленко, бувалий молодик, пересилюючи  ніяковість, заходив іноді до Софійчиної хати як сусід. То - за  сіллю, то - за праскою чи  сірни-ками. Робив це навіть тоді, коли ті  сірники лежали безпосередньо під рукою...
Софія, яка все більше про себе розповідала, не втрималася  одного разу й запитала:
- А чому дружину не привозиш сюди? 
Антон на те лише буркнув:
- Одинокий я...  
Жінка не стала далі розпитувати. Перевела розмову на інше.  Проте після того вона прагнула ще більше про себе розказати.  Певно, сподівалася, сусід і сам вибере час для сповіді. Та  Стріленко залишався не дуже говірким.
Одного разу Софія навіть трохи розсердилася на нього:
- Тобі, Антоне, мабуть, немає про що говорити зі мною, чи  образився на щось... Я тобі зла не бажаю. А ще в мене є прохання  до тебе: бери хоч іноді до лісу з собою мого Сергійка...  Усі нерви  звела нанівець з ним...
На Софійчине прохання Стріленко теж скупо відповів:
- Не сердься, я завжди готовий... але твій син, - зашарівся на  мить Антон, - не любить чомусь мене.. 
- Та ні, це не так! - сором`язливо заперечила жінка.    
- Так, так...  Сам сказав, - наполіг Антон. 
Він  мимоволі згадав зовсім недавній випадок. Сергій різонув  прямісінько в очі Стріленку таке... Але не слова тоді вразили  лісника.
***
 ...Трапилося це надвечір. Повертаючись із чергового обходу,  Антон рап-том примітив у кущах, неподалік від хати,  заклопотаного Сергія. Він щось ретельно майстрував. Зазирнувши  через спину хлопця, закляк, побачивши, що той збирався  затягнути на шиї кота петлю. 
- За що така сувора кара? - запитав Антон сердито у хлопця.
Сергій рвучко обернувся і намірився дременути  геть. Та дужі  руки ліс-ника ніби обценьками стисли його плече.
-  Заслужив! - відрізав хлопець.
- Хто, кіт?.. - вп'ялися зеленкуваті свердлики в бешкетника.
 - Ні, Ярмольченко, - наїжачився Сергій. - А це ж - його кіт...  
 - А кіт при чому тут?.. Згоден, Ярмольченко - людина капосна,  але ж навіщо бідну тварину нищити?
Сергій понуро опустив голову.
- Значить так, спочатку відпусти нещасного кота, а потім про  Ярмольчен-ка поговоримо.
Тут хлопця ніби хтось за язик смикнув:
- А ви все добрячка із себе вдаєте! Ніби нічого не знаєте і не  бачите!.. Прикидаєтесь... Та який з вас лісник! Без рушниці  ходите... Все дерева пог-ладжуєте, пташок дражните... А під носом  бандюга звірів нищить! Де моя косуля поділася, скажіть? Де?!. З'їв  ваш Ярмольченко і забув! Не чіпайте мене... Не люблю я вас!..
Отаку історію пригадав Антон, розмовляючи зі своєю сусідкою  Софією Семенюк. 
***  
- Він багато чого може наговорити...  Жалів Лисуху свою, -  збентежено опииналася вдова. - Прибилася одного разу до нашого  обійстя косуля, а потім знову раптово щезла. Ніби крізь землю  провалилася... Люди кажуть, що не тільки вона потрапила під  браконьєрську кулю Ярмольченка... мій чоловік, здається, теж... 
Жінка різким помахом руки зупинила непрохану сльозу, а потім  стиха до-дала:
- Лісник Оксентійович, у хаті якого ти живеш...  його рук  справа, повір мені, Антоне.
- Досить пліткувати! - розсердився Антон. - То все - розмови!
Проте на душі у нього справді ставало тривожно, коли мова  заходила про Степана Ярмольченка. Цей рудобородий тракторист  працював теж у лісниц-тві. Трелював зрізані дерева на санітарних  вирубках. Поводився грубувато і відлюдькувато. А все тому, що,  нібито, він син якогось надзвичайно жорс-токого гицля. Той  нещадно нищив бездомних котів і собак у своєму містечку. Не раз  брав з собою малого Степана на «операції». Одного дня він став  свід-ком страшної загибелі батька - його безжально розтерзали  бездомні собаки.
Але Антон у це не вірив, його більше бентежило те, що  Ярмольченко нині, як мовиться, на близькій нозі з директором.  Роздуми про те, що ж їх пов`я-зувало, не давали спокою Антонові.  Цей дивний «зв`язок», мабуть, і дозво-лив списати на нещасний  випадок задавлену торік Степановим тралом ва- гітну лосиху.  Туману навів тракторист такого... Натомість всю вину на галь-ма  звалив, ніби вони підвели. Антон від тієї «незаперечної істини», як  запев-няло начальство, почував себе справді ошуканим.
Особливо, коли розповідали йому, як на руках у Ярмольченка  помер старий Оксентійович. Серце, правда, у лісника й справді  було недуже. Здавалося, усе зрозумілим: «згоріла» людина на  робочому місці. Буває так іноді. Проте одна деталь не давала  спокою Стріленку - вірної двостволки лісника на місці тієї  злощасної події не знайшли. Різне тоді балакали...
- Гаразд, Софіє, візьму я твого малого  до  лісу. Можливо, якесь  звірятко знайдемо. Маєш у тому слушність... 
Ніжний, зворушливий спогад ураз огорнув душу. Ось так, років  двадцять тому, його, підлітка, батько пообіцяв повести до лісу. Не  просто на знайо-мини, а на справжню дорослу роботу - перевірити  лісний обхід. Пригаада-лося, як батько ввечері перед тим давав  прості настанови:     
- Ліс над усе любить працьовитих, Антосю. Віддячує їм  лагідністю та доб-ром. Тож не ламай даремно дерев, не займай  мурашників, пташиних гнізд, поводься обережно з вогнем у лісі... 
Батько міг годинами говорити про ліс, його мешканців. А  одного дня зов-сім несподівано дав у руки хлопцеві рушницю і  серйозно сказав: 
- Підеш, Антоне, і...  застрелиш  кабана-підранка, десь тут,  поблизу він блукає, браконьєри знову навідувалися, здається мені...
- Як це?!. - остовпів Антон. - Я... я ж ніколи не стріляв... у звірів. 
- Треба, синку, - відповів на те заспокійливо батько, - це ж не  просто вис-трелити в кабана задля забаганки. Ти цим самим  врятуєш його від страждань. Так, щиро зізнаюсь, інколи нам  доводиться це робити...
Антон ніяк не міг оговтатися від тієї несподіваної пропозиції,  проте взяв рушницю і пішов до лісу. Вештався там, мабуть, півдня,  але застрелити під-ранка так і не зміг.
- Я так і знав, - скуйовдив рукою чуприну хлопцеві досвідчений  єгер, - не ходити тобі в ліс з рушницею... 
А потім тихіше, ніби комусь ще, а, можливо, щоб і дружина  почула, додав: 
- Тепер я спокійний, браконьєром йому точно не бути...
Було б йому зараз шістдесят...  Міцним вдався як дуб.  Заплющить, бувало, Антон очі і бачить геть усе: йде батько  поважно лісом, раптом нагинається і підбирає пташине гніздо під  ліщиною. Воно - порожнє... Все одно прилаш-тує на гілку. Знав,  вочевидь, що навесні вселиться туди співоча душа. 
Саме на тій торованій стежині, під ліщиною, і підстерегла його,  як і бага-тьох подібних йому, безжальна і хижа браконьєрська  куля. 
Хіба не виплакала з того часу очі мати. Спочатку за чоловіком, а  потім і за сином, з тривогою чекаючи від нього листів з афганської  війни... 
Повернувшись з Афганістану з медаллю «За бойові заслуги» на  грудях, Антон таки пішов батьковою стежиною. Мати вже й не  відмовляла, хоча добре знала, що буде та стежка зовсім нелегкою.  Насправді звивистою вида-лася вона. Ще й надто. 
Закинула доля молодого лісника десь аж під Кавказ. Там і  одружився. Уподобав карооку Світлану. Правда, грузином у неї  був батько, а мама - ук-раїнкою. Побралися тихенько, без зайвих  традиційних пишнот. Час летів, мов у казці. Антон уже й  грузинську опанував майже. Селезнем вився біля дружини. З дня- на-день мав з`явитися на світ син - продовжувач роду Стрі-ленків- Кіквідзе. Але не так усе сталося, як хотілося. Один-єдиний телефон- ний дзвінок колеги перевернув усе шкереберть. 
***
...Пізно ввечері до квартири Стріленків раптом зателефонував  Вахтанг Гонгідзе, помічник Антона. 
- Камар джоба, Антон! Збирайся негайно, я вистежив нарешті  наш при-марний «уазик». 
Антону двічі повторювати не треба було. Полювали вони з  Вахтангом на той злощасний «уазик» майже рік. Ні влітку, ні  взимку спокою від нього не було. Браконьєрствували його  власники, як кажуть, безбожно. Заподіють шкоди і зникнуть, наче  «летючий голландець». Тільки сліди від коліс...  
Світлана ластівкою впала на груди Антонові: «Не пущу!» Ніби  щось від-чувала. 
- Не бійся, я швидко, -  заспокоїв незвично скупо Антон і зник  за дверима.
Була пекельна ніч. Над лісом висіло чорне шмаття хмар.  Безперестану пе-ріщив настирливий дощ. Промокли, здавалося, аж  до кісток. Раптом прямі-сінько в очі - сліпучий сніп фар. Так, це  був він - «летючий голландець». Проте на вимогу зупинитися з  кабіни авто пролунав постріл. Вахтанг устиг відскочити. «Уазик»  стрімко летів на Стріленка і йому нічого не залишилося, як тільки  натиснути на курок рушниці...
У багажнику «уазика» знайшли оленячу тушку, кілька  підстрелених боб-рів. Той, що був за кермом, директор місцевого  виноробного заводу Бахтія-ров, одержав легке поранення у плече.  Останні, четверо, відбулися, як мови-ться, легким переляком. Але  всі вони наполягали на тому, що просто заблу-кали в лісі, а тушки  оленя і бобрів знайшли, і що єгер... звихнувся. 
Суд усе-таки відбувся. Проте його рішення, на подив усім, було  таким же коротким і несподіваним, як і той постріл у пекельно- дощову ніч: «За пере-вищення службових повноважень...» Відтак  довелося Антонові марно відси-діти два роки в тюрмі.
Закарбувався на все життя той судний день ще однією  жахливою подією - Світлана, почувши вирок, знепритомніла.  Прямісінько із зали суду її допра-вили в лікарню. Пологи  розпочалися передчасно. Дитина, на жаль, народи-лася мертвою. 
Видужавши, Світлана  чи то з нервами не вправилася, чи то не  змогла про-бачити саме Антонові того дня, зібрала власні речі й  повернулася до своїх батьків. 
Антон Стріленко, відсидівши свій термін, теж покинув ліс.  Перейшов пра-цювати експедитором бази райспоживспілки у  сусідньому містечку. 
***
Тепер Антон Стріленко знову працює в лісі. Правда, живе в  чужій хаті. По сусідству з єгерською вдовою і її восьмилітнім  бешкетником...
Спати не хотілося. Обережно, щоб не розбудити свою улюблену  кицьку Нічку, відкинув ковдру, надів капці і вийшов на вулицю.  Сріблястий місяць голубив верхівки сосон, блідим сяйвом укривав  подвір'я і коштовним камін-ням розсипався під ногами.  Вихоплював з пітьми  мовчазні дерева, вузеньку стежку в  березнячок, де стрункі красуні жагуче вабили прохолодним  глянцем білястої кори. 
Антон ступив на м'який зелений килим і попрямував до берізок.  «Чому тоді саме так сталося?..  - вп`ялася думка, навіяна, мабуть,  тими берізками. - Невже мало було доказів? Тут, здається, теж саме  відбувається... Треба шука-ти іншу роботу... А хто ж ліс тоді  оберігатиме від негідників?» 
Так і зустрів Антон у невеселих роздумах світанок.
- Дядьку Антоне! - почулося десь за  хатою.
«Ти глянь, не проспав, - усміхнувся у вуса Антон. - Буде-таки  лад з ньо-го... Треба було раніше ним зайнятися...». 
- Привіт, Сергію! Готовий до роботи? -  запитав діловито.
- Готовий. Тільки не розумію, дядьку Антоне, що то за робота у  вас? Продовжуєте ходити в ліс без рушниці... Там же браконьєрів  повнісінько...  
- Антоне, справді взяв би... Різні люди тиняються лісом, -  забідкалася й Софія, - і Ярмольченко...  
- Що «Ярмольченко»? Здається це все тобі, Софіє... Ні, не  треба, кажу... Зарікся я тоді, після суду, що не братиму ніколи до  рук рушниці...
Ранковий ліс зустрів їх дзвінкоголосим щебетом. Йшли  повільно, на повні груди вдихаючи цілюще повітря. Зірке око, слух  Антона бачили й учували все навколо. Кожна істота, травинка,  листочок - наче рідні. Стежка, смараг-дові кульки роси. Квартальні  стовпчики, дерева і квіти - все наповнювало довкілля дивною  музикою. Хотілося заплющити очі і слухати її безперестану.
- Дядьку Антоне, а навіщо це ви дерев руками торкаєтесь? -  запитав раптом  Сергій.
- Вітаюсь...
- Як це?..
- А ти не знав, що дерева живі... вони навіть розмовляти вміють.
- Як це?
- Що ти заладив... Щоб це зрозуміти, треба про ліс не тільки  щось знати, але й любити його необхідно.
- То ви ж казали, що любити ліс замало... 
-  Казав...  Вчись працювати і не задавай  дур...  -  осікся Антон,  згадавши, що йому завжди батько казав: «Дурних запитань немає,  є, синку, дурні відпо-віді». 
- Ось ми з тобою, здається, просто  ходимо  між  деревами, а  роботу пот-рібну все ж таки виконуємо.
- Оце, ходячи?!.
- Зараз і руками попрацюєш, - зупинився Антон і зняв з плечей  заплічник. - Бачиш  годівничку за молодими дубками?
- Ну...
- Що «ну»?
- Ну, бачу.
- Не «нукай», а бери ось молоток, цвяхи і залатай дірки в ній.  Сіно зовсім не тримається. Жердини там, у траві, лежать. Чи,  може, не вмієш молотком орудувати...  ти начебто все більше  знаєшся на комп`ютері й телевізорі...
-  Це вам мама вже наскаржилася... -  образився хлопець.
- Гаразд, Сергію! Це я так, пожартував... давай, працюй, хлопче!  А я тим часом гляну, що у нас біля «трапезної» кабанців робиться.
- Замість того, щоб браконьєрів ловити, ми цвяхи б'ємо, -  буркнув невдо-волено хлопець. - Куди дінеться те сіно, і так  поїдять...
Антон, удавши, що нічого не почув, сказав:
- Гаразд, Сергію, пішли зі мною краще до «трапезної». Тільки  тихіше по-водься, бо все цікаве зникне. А годівничку потім разом  відремонтуємо.
- Що «цікаве зникне»?
- Я ж кажу тобі, тихіше! Сам зараз усе побачиш.
Незабаром лісник і хлопець зникли за деревами. Вони швидко  добрели до старої мисливської вежі, що стояла на ще доволі  міцних соснових палях біля тієї самої «трапезної». Розтрусили  довкола картоплю, сіль і зерно та й захова-лися на вежі.  Сподівалися подивитися на «банкет» ікластих сікачів.
Чекали недовго. Проте на галявину замість очікуваних кабанів  вилетів... красень-олень. Справжній велетень. Певно, вожак.  Могутні сивуваті струмені гарячого повітря виривалися з широких  ніздрів. Жваві, чорні як вуглини очі пильно вдивлялися у дерев'яну  будочку, де причаїлися спостерігачі. Великі темно-коричневі вуха  перебирали тишу. Раптом олень повернув голову до лісу і голосно  затрубив. 
На галявину неквапно вийшов гурт оленів. Тварини почали  збирати зерно, картоплю злизувати розсипану сіль, рибне  борошно. Велет стояв осторонь, наче стеріг свою рідню.
Наступної миті із-за кущів вискочив чорний, зі світло-сірими  латками на щетинистих боках, кабан. За ним трюхикало ще з  десяток родичів різної масті й величини. Олені й не думали тікати,  а тільки збилися тісніше. Лише вожак, гордовито закинувши  могутню го-лову з важкими рогами, стояв посеред галявини.
- Бачиш, Сергію, дивина яка, -  прошепотів лісник.
- Яка... дивина?..
- Тихіше... Неспроста... зазвичай, скажу я тобі, олені взимку  скидають роги, а цей, бач, з рогами...
Кабан, агресивно випнувши гострі ікла, посунув на оленя. Той  сердито копирснув ногою. З-під неї аж вистрелили грудочки землі.  Сильні роги були готові до бою...
Та нападник вперто сунувся на оленя. Але за кілька метрів від  страшних рогів він раптом, сердито рохнувши, розвернувся і  потрюхикав до своїх. «Ось тобі й сміливець, - подумав Антон. -  Можливо... Ах ти мій хитрун, ти нас вирахував!».
Рогатий тим часом підвів голову і глянув на вежу. У його  розумних вели-ких очах палахкотів гордовитий вогник переможця.  Антон ляснув у долоні. Галявина стала враз порожньою. 
Задоволений такою зустріччю, Антон неквапом спустився з  вежі. 
-  Спускайся, Сергію теж! - гукнув хлопцеві.
Той, злетівши з вежі, накинувся на Антона:
- Ви бачили!..  Оце так! Шкода, що мами немає з нами... вона ж  не по-вірить!
- Повірить. Що, Сергію, такого в телевізорі не показують?
- Ні.
- Отож і воно.
- Дядьку Антоне, а ви обіцяли розказати мені про те, звідки  взялися ці паскудні браконьєри, які безжально вбивають звірів...  
- Гаразд, давай про мисливство. Але не треба плутати  мисливство з бра-коньєрством. Сідай ближче, слухай і не  перебивай.
Хлопець зручно вмостився на сходинці вежі, поряд з лісником,  що той від несподіванки навіть обняв хлопця за плечі.
- Мільйон років до нашої ери... коли австралопітеки і мамонти...
- Дядьку, Антоне, перестаньте! Ви ж обіцяли...
- Що вже й пожартувати не можна! Справжній мисливець - це...  Це тобі не просто ходити з рушницею і переслідувати днями  звірину, це треба... сло-вом, з цим треба народитися. Мисливство,  можна сказати, найдавніше ремес-ло, бо наші пращури, саме  полюючи, добували собі їжу, одяг, а вже потім, пізніше, це заняття  набуло іншого змісту, полювання стало спортивним за-няттям,  так  би мовити, для розваги. «Що я плету? Треба щось прочитати про  це мисливство, соромно геть перед хлопцем», - подумав Антон.
 - Полювання... вірніше, спілкування з природою під час  мисливських го-нів надихає на творчість... Слухай, Сергію, вам  хіба в школі нічого не розка-зували про мисливство?
Сергій не встигнув відповісти. Антон приклав до його рота  долоню. Десь попереду затріщало. Різкий запах диму тривожно  залоскотав ніздрі: «Невже пожежа?..» 
- Сергію, - стиснув руку хлопця Антон, -  ти зачекай тут  хвилинку, а я за-раз повернуся...
Лісник, залишивши хлопця за старими соснами, завернув у  видолинок і побачив за кущами жасміну, біля чималого вогнища,  чоловіка в камуфляжі. Поряд - заплічник, рушниця, порожня  пляшка з-під «Оковитої».
- День добрий! - привітався Антон.
Чоловік схопився за рушницю правицею і різко підвівся.
- Добрий...
Антон впізнав Ярмольченка.
- Що це ти, Степане?.. Удень розвів вогнище...
- Відпочиваю, - процідив крізь зуби Ярмольченко. -  Холоднувато сьо-годні. Вирішив зігрітися...
- «Зігрітися», це добре... А рушниця?.. Не сезон же? -  зеленкуваті сверд-лики вп'ялися в очі рудобородому.
- Я...  завжди з нею. До того ж вона без набоїв, - відповів  чоловік, а потім іронічно додав. - А ти он навпаки - до лісу, як на  прогулянку ходиш, голіруч все... А раптом натрапиш на вовка, чим  захищатимешся? Руками...
- Не натраплю! - відрізав Антон. - Є посвідка на зброю?..    
- Була десь... - почав виправдовуватися Степан, але побачивши,  що Антон іде до заплічника, замовк і зібгався наче пружина.
Стріленко відчув, що Ярмольченко каламутить воду і,  переступаючи бре-зентовий заплічник, навмисне зачепив ногою за  ремінець. Той перевернувся і на траву викотилися консерви,  коробка з набоями, мисливський ніж, жмуток дроту.
- Ого! Бачу, Степане, екіпіровка чудова... Вибач, дорогенький,  але рушни-цю дове-деться віддати, - спокійно витримав жорсткий  погляд. - Потім у дільничного забереш. Може, відвикнеш без діла  шастати лісом...
- Не багато береш на себе? - процідив крізь зуби Ярмольченко.
Поки він гарячкувато-сердито збирав начиння рюкзака, Антон  вибрався на лосину стежку, і попрямував до годівниці, де залишив  Сергія. Раптом попе-реду, неподалік невеликого озерця в кущах  щось затріщало. Антон насторо-жився: «Невже Ярмольченко  випередив?.. Ні, мабуть, Сергій...»
- Сергію?.. - покликав стиха.
З кущів ніхто не відгукнувся. Тоді Антон розсунув обережно  стебла ро-гозу - серед прим'ятої трави лежало руде лосеня. Воно  конвульсивно трем-тіло, витягнуті задні ніжки були передавлені  сталевим дротом. «Ось воно що...», - майнуло в голові. Хотів  повернутися у видолинок, але збагнув: Яр- мольченка вже й слід  простиг.
 - Не бійся, маленьке, - шепотів, знімаючи дротяну петлю. А  звірятко ди-вилося на нього мокрими очима і продовжувало  тремтіти. Лісник підняв ло-сеня з купини і поніс його обіруч  поперед себе. 
***
Сергій зрадів безмежно, побачивши лісника на руках із  «знахідкою», а по-тім досить серйозно сказав:
 - Ви ж, дядьку Антоне, казали, що з лісу нічого додому не  можна брати…
Та Антон, ніби відчував такий поворот подій, заспокоїв хлопця:
- Так, я й зараз це кажу… Підемо лосиху шукати. Знайдемо,  повернемо їй малюка... а поки він буде з нами, загине ж без мами,  маленький зовсім. При-гадуєш, Сергію, розмову про мисливство? 
- Так, - відповів хлопець, - той рудобородий браконьєр не дав  завер-шити її.
- А звідки ти знаєш, що він браконьєр?
- Відчув... до того ж, я все бачив...
- Не гарно підглядати, хлопче.
- Я й не підглядав зовсім, просто був напоготові, ви ж... без  рушниці...
- Цікаво, як же ти мене хотів рятував?
- Молотком...
- Молодець! Бойовий ти... Так от, сучасний мисливець  насамперед має бу-ти людиною, яка любить природу, через себе,  ніби м`ясорубка, пропускає все, що відбуваються в ній. «Оце втяв, -  зловив себе на думці Антон, - мА-буть, треба якось простіше».
- Мисливцю, мабуть, важко відповісти, чому він ним став... я так  думаю.  Я знав різних мисливців. Є просто любителі бродити з  рушницею за плечем, а є й справжні... це як рибалка. У мисливців є  навіть свій заступник - святий Михаїл, день якого ми відзначаємо...  здається, двадцять першого листопада. Колись у цей день  мисливці йшли до церкви і перед образами Михаїла ста-вили  свічки... А ми з тобою не мисливці, ми - рятівники лосеняти. Тож  треба знайти негайно його маму... Згоден?..
- Моя косуля була ще меншою, але ж не загинула, - наполягав  Сергій. - Краще заберемо його з собою, і соска з пляшечкою ще  злишилися в мене...
- Там буде видно... - відказав  загадково Стріленко. - От чому  браконьє-рами стають, я теж не знаю. Чи до цього спонукає  здирництво за відстрілочні картки, чи дух наживи, чи час такий...  Ти як думаєш, Сергію?..
Хлопець стенув плечима, а потім цілком по-дорослому відповів:
- Я думаю, що через поганство, якщо людина... паскудна, то  вона й брако-ньєрствує. Візьміть нашого Ярмольченка... Все у  нього, здається є, і грошей вистачає, казала нам тітка Оленато все  - від його батька... А чим завинили нещасні  звірі перед ними?
- А ти, коли його кішку катував, не поганством займався? Чим  вона зави-нила?..
- Ото ви й порівняли...
- А ситуація схожа, Сергію... Вона ж відповісти нічим не могла  тобі. Я думаю, з цього все й починається... у майбутніх  браконьєрів... Безкарність, здається, й породжує жорстокість. А  Ярмольченку ми незабаром дамо відпо-відь… 
-  Я ж вам обіцяв, що більше не буду, - нахнюпився Сергій.
- Добре, не сердься, - поклав руку на плече хлопцеві Антон. -  Пішли вже додому, а то мамка твоя вже, напевне, там хвилюється.
- А лосеня?
- Поки що забираємо з собою, бо вечоріє вже.
- Ура! - закричав на весь ліс малий.
***
Кілька днів поспіль ходили Сергій з Антоном на те місце, де  знайшли ло-сеня, але лосиху так і не побачили. Антон вже махнув  рукою - загине, мов-ляв, лосеня. А Сергія ніби підмінили. Він забув  і про комп`ютер, і про теле-візор. Власноруч обладнав невеличку  стайню для лосеняти. Косив траву на підстилку. Поїв коров`ячим  молоком. А воно стало схожим на телятко, тіль-ки цибате.  
Софія не знала як і дякувати сусіду - геть хлопець змінився.  
- Таки піде він до тебе в помічники, -  сказала якось жінка  Антонові.
- Не дуже радій, Софіє, це пройде. Сучасна молодь не поспішає  на зміну нам...  А він ще бавиться. Та й ліс не для кожного... 
- Як не розумію тебе, Антоне?
- Потім поговоримо. Сходжу я, Софіє, до Макаровича,  розпитаю про Яр-мольченка. Щез він десь після нашої зустрічі. Іі  за рушницею не приходив. Щось тут, здається мені, не так...
***
Спливали дні. Вже й медовий серпень прийшов. Берези  встелили землю дрібною лускою і руденькими метеликами насіння.  Рижик - так назвали лосеня - підростав як на дріжджах. Антон із  Сергієм все частіше брали його до лісу. 
Звик Рижик до людей швидко. Бувало, вони заховаються,  бавлячись, а ло-сеня постоїть, повертить головою і бреде не в ліс,  а додому. Покличе Сергій - повертається. Товстими губами  обмацує кишені - цукор шукає.  А вже як лю-бив він, коли  розчісували  невеличку клиновидну борідку - замріяно мружив очі  і, на скільки міг, випростував вже досить могутню шию.
А якось пізнім осіннім ранком Рижик сам пішов до лісу і не  повернувся. Два дні ходив лісом Антон - марно. Лось мов крізь  землю провалився. Не повернувся Рижик і навіть тоді, коли ліс і  все довкола щедро засипало пух-ким снігом. Та й морози видалися  нівроку. Аж шибки рипіли в оселях. 
Прикро стало Антонові. Може, лось на браконьєрську кулю й  справді нат-рапив. Браконьєрів у лісі останнім часом чимало  розвелося. Ярмольченко теж уже довго не показувався серед  людей. 
Сіро-млява туга обвила Стріленкове серце. Але сумно й  незатишно стало зовсім не від того, що працювати в лісі з кожним  днем ставало все важче. Щось інше тривожило, не давало спокою.  Можливо, очі Сергія, які ніби при-тухли після зникнення Рижика.  Відчував лісник, що хлопця ця подія аж над-то вразила. 
Тож напередодні Нового року Антон швидко зібрався і пішов на  пошуки Рижика. Сподівався сюрприз зробити хлопчині на свято.  До пізнього вечера блукав засніженими нетрями, обходив усі  галявини і довколишні примерзлі болота. Але невдача й цього разу  спіткала лісника - лося ніде не було. 
Вже виходячи з лісу, Стріленко побачив мотоцикл з коляскою.  Підійшов до моттоцикліста і впізнав у ньому... Ярмольченка. 
Запитав, що той везе, чи не потрібна допомога. Нічого не  відповівши, тракторист несподівано підступно вдарив Антона по  голові важким розсув-ним ключем. Лісник упав як підкошений...
Убивця відвіз свою жертву за кілька кілометрів від селища і  кинув у печеру, де колись глину видобували. Присипав  закривавленого лісника, снігом а потім ретельно замаскував гіллям  вхід до печери.
***
...Під вечір селище гуділо, як вулик. Софія теж не знаходила собі  місця. Принишк і Сергій. Працівники міліції хоча й зафіксували  факт зникнення Стріленка, але і знизували плечима, мовляв: «Як  крізь землю провалився». Проте ліс усе ж прочесали, навіть з  військовими. Та розшуки зниклого лісни- ка нічого не дали. Тим  часом справжній злочинець Ярмольченко, як ні в чому не бувало,  продовжував працювати. Кілька разів він проїзджав повз ту пече- ру, де лежав Стріленко, і щоразу пильно вдивлявся: чи нема свіжих  слідів довкола, чи не ходив тут хтось? Ні, здається, слідів ніяких так усе й залиши-лось.
Можливо, з часом усе б затихло і Антона ніколи б не знайшли,  якби не дід Савелій. Ремонтуючи піч у своїй оселі, він згадав, що є  печера, де колись якісну глину брали. Так він і натрапив там на  людське тіло. Викликав мілі-цію. Потім приїхали прокурор,  слідчий, експерти, які й впізнали в ньому Антона Стріленка. 
- Треба негайно зробити розтин тіла, - звернувся до хірурга  Фешонка районний прокурор Зарандія, - схоже, що це звичайне  вбивство.
- Тіло геть задубіло, -  заперечив лікар. - Знаєте, почекаємо до  завтра.
Стріленка поклали в спеціальну кімнату без, здавалося,  найменших ознак життя. Але Фешонка тривожило сумніви. Він  повернувся до кімнати, де ле-жав лісник. Лікаря чомусь зацікавили  його очі. Він злегка натиснув на нижні повіки. Придивився до  зіниць. Вдавив кінчиком скальпеля нігті, котрі миттю зреагували  ледь рожевим відтінком. «Невже живий? Без їжі і води майже три  дні!..»
- Швидше - шприц, адреналін, фізіологічний розчин! -  розпорядився мит-тю він.
Лікарі, медичні сестри, асистенти заметушилися і повезли тіло  лісника до операційної.
Коли вранці прокурор Зарандія і слідчий з`явились до лікарні,  на них че-кала «несподіванка»: «мертвий» лісник Антон Стріленко  на очах воскресав…
- Як! Невже! Це ж просто чудо! - вигукнули майже в один  голос, не при-ховуючи здивування, прокурор Зарандія і слідчий.
- Так, так,  - говорив розгублено лікар Фешонко.  - Справжня  фантастика. Реально людина замерзає за такої ситуації. Але ж факт  - наш  лісник оживає. Надзвичайно рідкісний випадок у медицині,  та, знаєте, цілком можливий. Я вам скажу, чому Стріленко  залишився живим... 
Всі, хто був у кімнаті, принишкли.
- Після удару по голові, він був контужений, - продовжив у  цілковитій тиші лікар, - а при цьому, знаєте, нервова система іноді  виключається, лю-дина поринає у глибокий сон, що нагадує  ведмежу сплячку. Так званий ана-біоз. Це частіше трапляється за  низьких температур. Стріленко був тепло одягнений і щедро  присипаний снігом. Це, знаєте, й врятувало його від за-мерзання.  Організм же харчувався за рахунок власного жирового запасу.  Правда, треба мати ще страшенне везіння. А цей чоловік, знаєте,  народився у сорочці...
Через тиждень Стріленко, на диво всім, зовсім одужав. Його  лікування, як і «воскресіння»  - тримали в секреті. Хоча й сам  Антон нічого не міг згадати. Очевидно травма голови спричинила  тимчасову амнезію. 
З тих пір, як привезли Стріленка з лікарні, Софія майже не  відходила від нього. Перев`язувала голову щодень, супчики  готувала, ліки приносила, а то іноді й так просто сиділа біля нього.  
У селищі вже почали подейкувати про їх, як здавалося,  надзвичайно близькі стосунки. Та ні Софія, ні Антон не звертали  уваги на ті плітки. Ліс-ник невдовзі зовсім одужав: чи то цілюще  лісове повітря, чи Софійчина увага так вплинули. Проте він не  переселився до неї, як поговорювали. Все відле- жувався в хатині  старого лісника Оксентійовича, що стала йому вже ріною. 
***
...У двері хатини постукали.
- Там відкрито, - гукнув Антон, зав'язуючи рюкзак. - А, це ти,  Сергію. Заходь, заходь.
 - Куди це ви зібралися? - здивувався хлопець.
 - Може, Рижика стріну.
 - А я?  Як же я?.. Ми ж його разом виходжували... - збентежено  мовив Сергій.
 - Гаразд, збирайся. Тільки маму попередь. Там, у сінях, є зайва  пара лиж.
 - Я миттю! - зрадів малий
Фиркнула злякано кицька Нічка. Війнуло через двері холодом. У  грубці сильніше спалахнув вогонь. 
 - Що це у вас так смердить?  - запитав Сергій із сіней. Антон на  мить замислився. Він уже давно пристосувався палити грубку  різним пепотребом, що збирав у лісі. 
- Про чистоту довкілля забувають уже навіть сільчани, Сергію.  Сміття ви-возять у ліс, прямісінько під дерева... Тож воно й  смердить...
 -  Ой! А у нас за сараєм повнісінько в мішках різного хламу, -  зрадів хлопець. -  Треба мамі сказати.
-  Скажеш... Це добре, що ви з нею не викидаєте сміття в ліс. Ти  вже гото-вий?
- Я завжди готовий, дядьку Антоне!
***
...Невдовзі двоє лижників зникли за засніженими деревами.  Сонячно-мо-розяний день тихенько прийняв їх у зимові хороми  лісу. Красуні сосни, при-порошені снігом, видавалися казковими  персонажами. Мідно-червоні стов-бури й смарагдова зелень хвої в  оправі сліпучо-білого інею були надзвичай-но чіткими на  блакитному тлі неба.
- Снігу насипало як ніколи... - перевів подих Антон. - Не  відставай!..
Але хлопець чомусь не відізвався. Натомість, здіймаючи  завірюху, з-за дерев вийшов... Степан Ярмольченко на широких  саморобних лижах.
- Здоров був, Стріленку! - розтягнув губи в п'яній посмішці. -  Бачиш, які стежки вузькі, ніяк не розминемося з тобою.
- Вузькі, - повторив Антон. - Де пропадаєш? За рушницею не  приходиш... Чи далеко цього разу зібрався?..
-  А до тебе в гості, - оскалився рудобородий, встромивши  рушницю прикладом у сніг.
- Так, бачу, тобі старенька вже не потрібна, нову маєш.  Можливо, це Оксентійовича рушничка... Ой, Степане, дивись,  впіймаю на гарячому... ще й за ту петлю заплатиш, до якої лосеня  втрапило. Пам'ятаєш, після тієї зуст-річі, коли рушницю в тебе  відібрав?..
- За яку петлю?..  -  удавано здивувався Ярмольченко.
- За ту саму... І і за косулю розплатишся...
Ярмольченко сердито сплюнув крізь зуби.
- А ти спробуй, правдолюбець! Спробуй, доведи... Думаю, тобі  цього разу так уже не пощастить...
- Що ти маєш на увазі? - прищурив очі Антон. Йому раптом  чітко зга-дався той засніжений день і мотоцикл. Від напруги аж у  голові  загуло. 
- А-а-а... Оксентійович тебе швидше розкусив, ніж я...
Рудобородий аж сіпнувся. Його рука потягнулася до рушниці.  У погляді майнуло щось недобре. Він запалив цигарку. Смачно  затягнувся димом.
- Ти думаєш, Антоне, усе так просто... В Оксентійовича тоді...  серце зупи-нилося на моїх очах, зрозумів? Свідки є… а ти...  Завжди носа сунеш не туди...
- Ні, доведеться, Степане, пояснювати, звідки в тебе... рушниця  Оксен-тійовича. Розкажеш міліції, як і мене порішити  хотів...  Добре, що  дід Саве-лій піч ремонтувати надумався...
Стріленко не встиг договорити, Ярмольченко лижею боляче  вдарив його в праве коліно. Ліва нога лісника, зісковзнувши з  кріплення, пірнула глибоко в сніг. Щоб не впасти, Антон вхопився  за кущ ялівцю. Сніг з гілляччя на мить запорошив очі. 
Протерши очі, Стріленко роззирнувся. «Так, правий ти був,  хлопче, руш-ничка не завадила б зараз...». 
Сухо цвьохнув постріл. Жакан  м'яко увійшов у березу за  спиною Антона. З усіх сил він рвонув на себе кущ і стрімголов  скотився у долину. «Устигнути б до тих сосонок, а то... -  в голову  лізли безглузді думки, - підстрелить, гад, мов зайця. Влучно б`є».
-  Стріленко-о-о! - почулося вгорі.
- Агов! - навмисне відгукнувся Антон і відскочив за дерево. 
Перебита навпіл гілка впала під ноги. «Давай, давай... Доведу до  Сірого болота, а там і набої закінчаться. А може, й ні... Тільки б  Сергій не натрапив на бандита». 
Гілки боляче шмагали по обличчю. Сніг сипав у вічі, за комір.  Шалено ка-латало серце. Горіло вогнем коліно.
Враз посвітлішало. Антон навіть не помітив, як вискочив на  галявину. Зу-пинився. Перевів подих. «Гукати Сергія, мабуть, не  варто». Попереду затрі-щали кущі. Причаївся. «Може, то  Сергій?..» 
З-за кущів вийшов лось. Широкі темно-коричневі вуха  перебирали тишу.
- Рижик, - закляк на місці Антон. Сохатий здригнувся. Повернув  у його бік голову.
- Рижик, Рижик, іди до мене! - покликав впевненіше. Лось  завмер. Гли-боко втягнув морозяне повітря, а потім, високо  піднімаючи передні ноги, кинувся до лісника. Раптом, мов грім,  зовсім поряд пролунав постріл. Рижик, сіпнувши рогатою  головою, незграбно і важко повалився у сніг.
- Що, знайшов свою тварюку рогату? - вишкірив криві жовті  зуби бра-коньєр. - А тепер разом покладу вас тут, паскудо! Вже  точно не виберешся...
Стріленко цієї миті не думав про небезпеку. Страшний у своїй  люті, кре-мезний мов дуб, стиснув кулаки і рушив на Ярмольченка. 
Знову пролунало таке знайоме - «цвьох». Та це вже не зупиняло  Антона.  Рудобородий нервово перезаряджав рушницю. В нього  не виходило. Напев-не, перекосився затвор. Тоді він розмахнувся і  швиргонув рушницю в Анто-на. Потім різко нагнувся. В руці хижо  блиснуло широке лезо саморобного мисливського ножа.
- Дядьку Антоне, де ви?!. - почулося позаду.
- Не  йди сюди, Сергію! - закричав щосили Стріленко.
Ярмольченко, скориставшись невеликою заминкою, рвонув  уперед. Антон відсахнувся і повалився спиною на сніг. Лижа стала  сторчма. Проте він устиг виставити її вперед і вдарив нею  браконьєра. Той, зойкнувши, відлетів і роз-пластався горілиць. 
Не зміг підвестися й Антон. Лівий бік горів вогнем. Перед  очима поплив-ли кольорові кола. «Мабуть, устиг, гад, штрикнути  ножем». Свідомість зали-шала мозок.    
- Сергій, не підходь сюди... Мерщій тікай... Додому біжи... -  шепотів пересохлими губами важко поранений лісник.
- Дядьку Антоне! - пролунало вже зовсім близько. Та Сергієві  слова пото-нули в брудній лайці. 
Ярмольченко теж силкувався підвестися. Тієї ж миті велика тінь  шугонула повз майже непритомного лісника. Наступної миті лісом  прокотився несамо-витий крик. Та Стріленко вже теж нічого не  чув. Свідомість остаточно зали-шила його стомлений мозок, і  знівечене тіло заклякло в снігу.
***
...Сергій розтирав Антону скроні снігом, розпачливо  примовляючи:
- Рижик знайшовся, дядьку Антоне! Рижик знайшовся...
Стріленко розплющив знесилені повіки. Підвів голову і  притулив її до хо-лодного стовбура берізки. Зачерпнув снігу в  пригорщу і розтер ним обличчя.   Йому було зовсім кепсько: з  рани вже майже не йшла кров.
- Усе гаразд, Сергійку, - заспокоїв зляканого хлопця та,  глянувши на га-лявину, жахнувся. Вона була червоною від крові. В  незвичній позі лежав Ри-жик. Під ним - Ярмольченко. Широкі  лопати рогів сохатого міцно приш-пилили його до мерзлої землі.  Лось був ще живим - конвульсивно здригалася товста жилка на  могутній шиї. Великі, повні сліз очі дивилися на Антона. Він не  витримав, відвернувся.
- Сергію!.. Подай мені рушницю Ярмольченка... Там вона, десь  за дере-вами... А сам біжи на хутір. Санки не забудь взяти... Тільки  багато там не роз-казуй...
Коли хлопець сховався за деревами, Антон звів курок:
- Так треба, Рижику! Зрозумій, і вибач...
Сухо цвьохнув постріл. Жилка на шиї лося перестала  пульсувати. Лісник, ніби бридку змію, відкинув рушницю подалі  від себе і впав обличчям у сніг.
***
...Антон Стріленко розплющив очі. Біля вбитого Рижика  непорушно сто-яла граціозна лосиха, а неподалік - ще кілька  рогатих красенів. Десь за дере-вами загавкав пес. Почулися  стривожені голоси...
7. Валерий Костюк ГРИБНЫЕ ДОЖДИ
Валерий Костюк
ГРИБНЫЕ ДОЖДИ
 
Янтарной дымкой света
Рассыпались лучи,
Роняя капли лета
В звенящие ручьи...
 Роняют мне в ладони
 Тепло грибных дождей,
 В чьих каплях небо тонет,
 А Солнца свет нежней!..
Под радугой небесной,  
В раскатах невесом, –  
За дальним перелеском,
Ворча, стихает гром.
 Сквозь нити дождевые
 Пылает Солнца шар
 И пальцами живыми
 Ласкает лёгкий жар.
На тонких веретёнах
Кружился дождь легко,
Из золота сплетённый
Кудели облаков.
 Закружит... и отпустит
 Дней невозвратных рой
 И тает легкой грустью...
 В душе печаль порой.
Валерий Костюк
ЛУННЫЙ СВЕТ
Тает небо светом лунным
Сквозь вуали облаков
И теней ложатся струны
В топь синеющих снегов.
Свет таинственной печали
Неразгаданного сна,
Холодком дамасской стали
Льёт прозрачная луна.
Кошка-Ночь на тонких лапах
Проскользнула тихо в дом,
Мягким светом прыгнув на пол,
Тенью в бледно-голубом.
Закружились сны и дрёмы
В полусонных зеркалах:
Там, в глубинах незнакомых,
Улеглась за далью мгла.
Потянулся в лунной луже
Кот, спросонок чуть урча.
За окном застыла стужа.
Ночь пробила гулко час.
Смотрит молча, не мигая,
Холодна и так бледна, 
Новорожденно - нагая, 
Одинокая Луна...
Валерий Костюк
ЭТЮДЫ ПО ПАМЯТИ
Я прошлым не живу,
А лишь его рисую,
Кисть окуная в свет
Закатов, гроз и снов.
На солнечном желтке
Синь неба разотру я
И напишу этюд 
"Рассвета в голубом".
 Что память для меня? -
 Лишь запахи и звуки,
 Хранящие тепло 
 Далёких летних дней.
 Что память для меня? -  
 Лишь встречи и разлуки,
 В тумане паруса
 Ушедших кораблей.
 По дальним уголкам
 Запутанной души
 Ищу забытый свет
 Потерянного рая.
 Пишу этюды я
 По памяти, в стихах.
             Зачем... и для кого,
                             Не думая,... не зная...
     Валерий Костюк
                 ЗАКАТ
Кружит лето вечерний багрянец
Лепестками увядшими роз.
Задремавшее Солнце заглянет
В зеркала накатившихся рос.
      Я родился под отблеск заката, –
      Поволокой туманная грусть.
      От того ли так рано когда-то
      Полюбилась мне Севера Русь?
Полюбились мне Белые Ночи,
Их раздольная, нежная стать.
Неба синь закатилась мне в очи
И опять до утра мне не спать.
      Я и сам, словно свет запоздалый
      Уходящей вечерней зари
      И прошу я ни много, ни мало –
      Мне на память её подари.
Подари мне закатного неба
Тишиной затаённую даль.
Так давно в этом крае я не был –
Одного только этого жаль! 
      И когда я уйду за туманы, 
      За собой обрывая года,
      Ты скажи, что... закатом багряным
      Свет его отгорел навсегда...
Валерий Костюк
                          Судьбы ПОЭТОВ
     МОРОШКА 
                    «Пушкин открыл глаза
                      и попросил мочёной морошки.»
                                   из воспоминаний В.И. Даля 
У лесной дорожки
 Ясным полуднём
  Светится морошка
  Жёлтым янтарём.
 
   Хвойным ароматом 
    Тает на губах.
    Холодит, как мята,
    Словно крыльев взмах.
Крыльев, что уносят
  Птиц печальный гам
  По теснинам просек
  К дальним берегам.
 
   Пронесут, рассеяв,
    Лёгким пухом грусть
    Над тобой, Расея,
    Над тобою, Русь!
Ветер, чуть качая
 Золото берёз,
 Меди звон печальный
 Издали принёс.
 
   Неприметно-скоро
    Понесут снега
    По твоим просторам
    Вьюги, да пурга.
И, кружа, завьюжат 
  Память прошлых лет,
  Где январской стужей
  Умирал Поэт.
 
   За печною вьюшкой
    Ветер голосил
    И морошки Пушкин
    Тихо попросил...
 
Я подошел к В. А. Жуковскому и гр[афу] Вельегорскому и сказал: отходит! Пушкин  открыл глаза и попросил моченой морошки; когда ее принесли, то он сказал  внятно: "Позовите жену, пусть она меня покормит". Наталия Николаевна  опустилась на колени у изголовья умирающего, поднесла ему ложечку, другую - и  приникла лицом к челу мужа. Пушкин погладил ее по голове и сказал: "Ну, ничего,  слава Богу, все хорошо"... 
                                                      из воспоминаний В.И. Даля
Валерий Костюк
                                Судьбы ПОЭТОВ
Её называли 
              "пришельцем из космоса", 
                                      "ребёнком ПУШКИНА",  
                                                          "поэтическим МОЦАРТОМ"...
 11 мая 2002 года трагически оборвалась жизнь НИКИ ТУРБИНОЙ,...
       поэтессы, ставшей в 12 лет обладательницей "Гран-при" 
                                                    на Веницианском Биеннале.
     
                        ЧЁРНАЯ ЛУНА
                          "Кончина её темна..."
                                    Шекспир "Гамлет"
 
Ночь 
      стучит черникой
                       в донце туеска:
      "Ника,
            Ника, 
                   Ника,
                 ты не спишь пока?"
     Чёрный ангел-ветер
                        крутит рванью туч.
             Чей-то лик пометил
     тонкий, острый луч.
    Змейкой серебристой
                 проскользнул в кровать.
            Блик на коже чистой -
лунная печать.
"Девочка, 
             Никуша,
                     что же ты не спишь?
     Ночь качает в лужах
полусонно тишь.
Надо бы забыться,
    поскорей уснуть.
Сон вспорхнувшей птицей
             гонит в сердце муть..."
  Тяжкое дыханье.
      Скрипкая кровать.
      - "Сон - не расставанье.
                Ты не бойся спать..."
"Мама, 
       слышишь, мама? -
    Голоса в тиши
            всё твердят упрямо...
                            мамочка, пиши:
В тёмном-тёмном небе
           чёрный диск луны
                  мне пророчит небыль,
         отнимая сны..."
Покатились,... словно
             бусины, слова,
застучав неровно -
            кругом голова.
"Лишь глаза закрою:
                     чёрная луна -
                                   чёрною дырою
           не даёт мне сна."
"Что ты,
        что ты,
                  Ника?
Ты оставъ свой стих!..."
Тень в окне поникла.
Ветер поутих.
Ночь вздыхает гулко
                    боем на часах.
  Кроясь по проулкам,
                           тихнут голоса...
Утихают звуки
 на обрыв строки.
   Словно сердца стуки -
                        редки,... 
                как стихи.
С каждым годом тише -
их напрасно ждёшь.
             "Что же ты не пишешь?
                 Что же, Ника?... 
                     Что ж?..."
Боль в душе роится.
                          Снова - ты одна.
  Соскользнула птицей
                              В пустоту окна.....
"1978 год. Четырехлетняя Ника не спала по ночам. У нее была астма. Мама и  бабушка поочередно дежурили у постели девочки, а она пугала их тем, что просила:  "Запишите строчки!" И диктовала стихи - совсем не детские, трагические..."
Валерий Костюк
                                  Судьбы ПОЭТОВ
            10 февраля 1852 года на перегоне Кунгур - Суксун замёрз Иван Макаров,
            крепостной поэт-самоучка, автор стихов песни "Однозвучно гремит  колокольчик...", ставшей народной.
За свои ранние стихи, вызвавшие неудовольствие барина-крепостника 
 А.Всеволожского, он был отдан в солдаты и стал ямщиком, доставлявшим почту  ссыльным.  
                                  Ямщик
                                            "И замолк мой ямщик,..."
                                                 И. Макаров "Колокольчик"
    Кони бойки.
                         Кони ходки,
                                               да морозец всё крепчей.
— «Эх, сейчас бы чарку водки, да горячих, с пылу щей!» —
   Зипунишко перелатан   —
                                               подневольное житьё.
     Жизнь почтового солдата
                                              крепостному не вновьё.
       Пробежаться за санями
                                           для согрева только мог.
— «Сила крестная, будь с нами! Помоги, не выдай, Бог!» —
    Колокольчик льёт певучий
                     серебро на перегон.
                               Замутили небо тучи,
                                          стих протяжный крик ворон.
    Потянул позёмку ветер,
                 словно нитку из клубка.
                               Дрогнул парень, заприметив:
                                               — «Заклубились облака!» —
   Вмиг рвануло с диким воем,
      словно цепь порвавший пёс – 
         налетел буран стеною,
   
    закрутил,...
                             завыл,... 
                                                     понёс...
    Вороные встали кони
                               и храпят сквозь смертный страх.
    Ветер рвёт,...
                             хохочет,...
                                                   стонет,...
    мечет снег, как мёртвых прах!
                                  Хлещет снег наотмашь плетью,
          пробирает до костей:
— «Эх, не выдалось успеть мне  —  долго ж милой ждать гостей!» —
            Мчит, несёт шальные орды
                               одичалых снежных стай.
                                            Дышит Ваня коням в морды:
                                            
                                                     — «Выноси-ка, не продай!» —
        Час за часом заметает.
               Он уже не чует ног.
                                       На руке почти не тает
                              залежавшийся снежок...
       Тут,... как будто просветлело
                  и знакомый виден дом...
                                          Мать идёт в заиндевелом
                                    сарафане голубом...
— «Что ж Вы, мама,... не  одеты и заплаканы глаза?...
              Лучше спойте мне,... как в детстве,... помолясь на образа.» — 
                                             Под напев ли, чем морочит
                                       загулявшей вьюги вой
            в белой хмари снежной ночи,
                         сник понуро головой...
                             
                         От истомы ль, что дурманит
                     вмиг нахлынувшим теплом,
                                         он вздохнул... и всё в тумане
                                                          пронеслось... коротким сном.....
P.S. Всё, что осталось после гибели 31-летнего поэта, окончившего свои дни так  же, как и его отец,
   был лишь мешок с рукописями стихов, который был передан его неграмотной  старушке- матери.....
P.P.S. По странному стечению обстоятельств в том же 1852 году  умерла жена А.  Всеволожского,
косьвенного виновника гибели Ивана Макарова, княжна Софья Трубецкая.
"Скажи, что нет судьбы на свете!"
                   В. Костюк "УСАФАР"
8. Анна Михалевская Тодосий
Анна Михалевская
Тодосий
Посвящается моему дяде,  погибшему во время войны. 
Круговая порука рода. Вчера не сделал, сегодня не вспомнят. Сегодня не  вспомнят и завтра сами не смогут сделать. Не из вредности  и неумения — просто  будет некогда и незачем, а, может, и некому. 
 Стоит человек на сцене, он горд успехом —  получилось, свершилось, всего  добился сам! Но кто посчитает опыт неудач всех тех стремившихся и не успевших,  два шага не добежавших до сокровенного счастья, прерванных войнами,  революциями, скитаниями по родной земле и чужбине? Имен их не сочтешь, они  — это ты и твое место в мире. Каждый по капле много сотен лет собирал тебе на  приданое драгоценности своих неудавшихся жизней —  держи, это все, что у тебя  есть! Не так уж много, но большего и не нужно.
 Это только кажется, что время движется по прямой, но для людей оно иногда  замыкается в круг. Вчера прошел мимо любви — к женщине, к жизни, к истине —  она встретится сегодня, а не примешь — постучится завтра к твоим детям, внукам,  правнукам, и кто-то да сможет открыть ей двери.
 ***
 
Тодосий смотрит на нее и улыбается. Впервые с момента приезда в город он  действительно хочет улыбаться, а не кривить рот в усмешке, слушая по-деревенски  незатейливые разговоры родственников. Он не презирает их, даже по-своему  любит и еще немного жалеет... или завидует —  им ведь так немного надо. 
 А с Таей все по-другому. Они живут в соседних комнатах, и он  подкарауливает ее, облокотившись на шершавую штукатурку стены, в руках —  блокнот с новым, написанным за ночь стихотворением. Выходя, она непременно  обернется, чтобы отыскать его горящий взгляд, и отрепетированное перед зеркалом  кокетство отступит в тень, оставив поле боя за робкой победительницей, первой  любовью. 
 «Заговорит, промолчит? Все же профессорская дочка» , — гадает Тодосий и  медленно двигается навстречу раскрасневшейся девушке, чувствуя, как у самого  загораются щеки. Ему ужасно не по себе. Дырявые ботинки жмут, доставшиеся от  дяди штаны висят мешком, липнет к телу латаная рубаха. Но  он не желает ждать!  Новые штаны Тодосий купит потом — когда прославится, а вот Тая может  исчезнуть из его жизни, уехать в другой город, например. Он не гонится за долгой  и счастливой жизнью, ему достаточно мига, а после —  хоть пожар, хоть потоп.
 Они легко подружились, да и в чем могло быть препятствие? Хаос войн и  революций изодрал в клочья приличия и обычаи, выставив человеческие натуры  на всеобщее обозрение —  так что одним не нашлось чем прикрыться,  а другим  не  нашлось что скрывать. Время больших потерь и больших возможностей . Но  Тодосий не складывал и не вычитал своих шансов — он пошел за Таей потому, что  хотел этого, не задумываясь, куда приведет дорога.
 Кто-то обустраивался в разрушенном революцией мире, кто-то бредил морем,  кто-то коммунизмом, а Тодосий был одержим писательством. Эта его склонность  произросла сама собой на неблагодатной почве деревенского быта — в нищей  семье появился мальчик, умеющий складно писать и мыслить, рвущийся в школу,  как его сверстники рвались в игры, научившийся мечтать к тому времени, как  другие смирились с безысходностью. Тодосий подрастал, жадно глотая те книги,  что смог отыскать в бывшей церковной библиотеке. Не имея мудрости ученой, но  имея мудрость житейскую, родители не стали чинить сыну препятствий. Стоило  юноше немного окрепнуть для самостоятельной жизни — они его благословили и  отправили учиться в город. Так Тодосий и оказался в коммунальной комнате дяди,  по соседству с профессорской семьей, по соседству с Таисией. 
 ***
 
Скучая в школе журналистики, Тодосий оживал рядом с Таей, взахлеб  пересказывая девушке истории вымышленных героев, искренне веря, что сам  однажды станет таким. Тая внимательно слушала, заражаясь верой Тодосия и все  больше погружаясь в их мир — один на двоих. 
В солнечном, пропахшем морем городе было трудно не думать о любви, не  верить в счастье и не мечтать о славе. Тодосий не хотел признания на века, ему  было достаточно мига. Когда другие спокойно работали, женились и растили  детей, строптивая натура выворачивала Тодосия наизнанку, заставляя искать,  ошибаться, падать, вставать, снова искать и стремиться  к тому, чего не было, и,  возможно, не будет. Он не знал, считать это благословением или проклятием .  Тодосий уверился только в одном — он выбьет из этого мира признание! Его  усилия не пройдут даром!   
 Но мир не спешил покоряться дерзкому мальчишке —  он дурманил голову  сладким ароматом весны, бросал в глаза пыль нагретых солнцем улиц, заставлял  карабкаться в окна Таи, напускал бессонницу, путал мысли. Юноша не находил  себе места, он был влюблен.
 Однажды Тодосию пришлось драться за Таю с хулиганами. После, изрядно  поколоченный, но одержавший верх, он жадно ловил восхищенные взгляды  девушки и закрывал глаза от удовольствия, когда Тая прикасалась к его руке,  накладывая повязку на рану под локтем . «Вот он, миг счастья, и сколько еще их  впереди... »  — размышлял Тодосий, разомлевший от ушибов и заботы Таи. 
Летние вечера сменялись один другим — теплые, ласковые, предательски  безмятежные — в самую пору радоваться да жить, вот только как? Чем больше Тая  с Тодосием тянулись друг к другу, тем труднее было оставаться наедине. Тот вечер  получился особенно грустным — юноша и девушка не могли найти слов, и,  мучаясь неродившимся пониманием, они лишь крепко сжимали руки, надеясь, что  пройдет, отпустит, станет легче. Но легче не стало, а на следующий день эхом  пронеслось по городу слово «война ». 
 Они стоят на площади, лицом друг другу — так что Тае заметны строчки  стежков на новой, вышитой ее руками рубахе Тодосия. Она жадно впитывает  глазами его образ  смоляная прядь волос, упавшая на лоб, хищный птичий нос,  прищуренный чуть насмешливый взгляд, пальцы нашупывают шрам под локтем  юноши — этих воспоминаний должно хватить надолго, может, на всю жизнь.  Рядом мелькают люди  —плачут, кричат, куда-то бегут, а они молча изучают друг  друга — против всякой данности надеясь сохранить, спасти, уберечь.
 Сначала не верилось, а потом пришел страх. К войне нельзя привыкнуть, в  ней можно только выжить, или погибнуть, так и не смирившись. Тодосию тоже  было страшно, но он знал, как сражаться : раньше юноша вел бои с безликой силой  обстоятельств, а теперь у врага появилось лицо. 
 «Так даже проще , — думал Тодос перед боем, и огонек его папиросы  беспокойно подрагивал в темноте . — Вот он, мой миг а после...»
 Когда Тая держала в руках письмо Тодосия, в котором непогода размыла все  слова, его автора уже не было в живых. А днем раньше в беспощадных кострах  страха перед новой бедой догорел последний блокнот со стихами юноши. 
 Семью профессора репрессировали. Вдребезги рассыпалась Таина жизнь    по лагерям, тюрьмам, чужой земле. Но осколок остался. Драгоценный осколок  непрожитого счастья. Тая вернулась в родной город, научилась жить заново,  родила сына. Настоящие чувства не убить. Их можно втоптать в пыль, но они  прорастут снова. Сквозь корку обугленной земли. Сквозь горе и потери. 
 
***
 
Историю  Тодосия я узнала гораздо  позже, чем научила