ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 231 Март 2016
Тетяна Анатольєва «Вавилон» між Одером та Ельбою МИХАЙЛО БЛЕХМАН ВІДОБРАЖЕННЯ Нурлан Джилкішиєв (Казахстан) Сергій Дзюба ЛАУРЕАТИ МІЖНАРОДНОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ ПРЕМІЇ ІМЕНІ МИКОЛИ ГОГОЛЯ „ТРІУМФ” ЗА 2016 РІК Олег Гончаренко ЧЕТВЕРТИЙ  КРОК  СПІВОЧИМ  ВСЕСВІТОМ Юрий Кирпичёв Как лист увядший падает на душу… Семейный ужин в начале девяностых... Вениамин Кисилевский                 В КНИЖНОМ  МАГАЗИНЕ Никита Николаенко Отдых писателя Павел Проценко Сорос и его Сусанин
1. Тетяна Анатольєва «Вавилон» між Одером та Ельбою
Тетяна Анатольєва
«Вавилон» між Одером та Ельбою
Якщо запитати у пересічної людини, з чим асоціюється у неї  «Вавилон », вона,  мабуть, відповість - з місцем , де змішалися різні мови ; з ріками, на яких тужать за  вітчизною ; з вежею, що сягає неба... Для мене особисто  «Вавилон » віднині в уяві  поєднується ще й з  ошатною антологією Ця книга присвячена історії та культурі  лужицьких сербів або ж вендів - найменшого західнослов'янського народу, котрий  мешкає на теренах Східної Німеччини (землі Саксонія та Бранденбург). За понад  1400- літню історію на долю лужичан випали найрізноманітніші випробування.  Збереженню їх національно- культурної ідентичності перешкоджала асиміляція,  передусім, онімечення, яке триває й дотепер Проведення на території компактного  проживання цього народу меліоративних робіт, видобуток бурого вугілля призвели  не лише до руйнування давнього природного ландшафту, але й до вимушеного  переселення та розпорошення сільського населення , -  як відомо, найтривкішого  носія мови  та охоронця звичаїв і традицій. Однак, попри всі несприятливі  обставини, внаслідок яких постала нинішня двомовність, певною мірою  фольклорне представництво лужичан, їм все ж вдалося зберегти власну неповторну  індивідуальність, витворити потужну культуру, у першу чергу красне письменство.  Цінність нового мистецького проекту якраз і полягає у тому, що він має на меті  розширити уявлення про невелику європейську спільноту. Вихід цього справді  унікального видання можна також розглядати як спробу бути почутими у  вавилонському стовпотворінні, залишити незникомий слід в епоху глобалізації та  втрати багатьох національних ознак.  
graphic
Ініціював та редагував книгу Бенедикт Дирліх - відомий серболужицький  літератор та громадський діяч, пропагандист творчості лужицьких майстрів слова,  як на батьківщині, так і за кордоном ; організатор численних літературних подій та  фестивалів, багатолітній очільник мистецько- артистичної спілки лужичан . То ж,  само собою, видання стало і своєрідним літописом цього культурного осередку,  вміщує багато архівних світлин.
В антології представлені нові та відомі тексти літераторів-сімдесятників, у  більшості виплеканих гуртком Кіто Лоренца, - Бено Будара, Бенедикта Дирліха,  Ружи Домашчиної, Томаша Навки, Доротеї Шовчиної та ін. Власне, як і поетичний  тайнопис живого класика лужицьких сербів Кіто Лоренца. Згадана генерація поетів  - феномен не лише лужицької, а й європейської літератури. Покоління 70-х у своїй  тематичній палітрі виявляє інтерес до культури рідного народу, проблем  збереження материнської мови, природного середовища, оновлює поетику;  водночас змагаючись кожен за власну оригінальність і неповторний голос. Також у  «Вавилоні» подані твори молодших авторів, з талановитими дебютантами зосібна.
До збірника включені есеї  вчених-сорабістів  Мартіна Вальде «Маленьке серце  Європи. Народ лужицьких сербів на шляху до свого самовизначення» та Дітріха  Шольце «Юрій Брезан (1916-2006) як автор  «виключно » книг для дітей та юнацтва  в колишній Західній Німеччині».
Бути почутим у світі той чи той народ сьогодні має змогу і завдяки перекладам.  Особливістю «Вавилону» є те, що на відміну від попередніх антологій лужицької  писаної словесності , тут вперше об'єдналися в слові й світлинах  венди та їхні  приятелі Літератори та перекладачі з Лужиці перетлумачили та подали тексти  зарубіжних письменників, які свого часу перекладали їхні твори, знайомили з їхніми  мистецькими набутками своїх співвітчизників, долучалися до подій артистичного  життя. Це і майстри слова з так званого культурного пограниччя, насамперед, Чехії  та Польщі, такі, скажімо, як чех Мілан Грабал, і представники слов'янських діаспор  Німеччини, й укладачі лужицької поезії та прози чужими мовами, як-от серби : Ян  Красні та Мічо Цвєтич. Останній, до слова, відомий літературознавець- компаративіст, сорабіст, редактор часопису «Книжні новини» у Белграді , присвятив   своїм лужицьким побратимам Бено Будару та Бенедикту Дирліху художньо  викінчені поезії.  Цікаво, що до антології ввійшли  і тексти української поетеси та  науковця Тетяни Дзюби.
Звісно, у наведеній  оповіді - лишень дещиця духовного світу, розгорнутого на  266 сторінках книги. Презентація її відбудеться під час березневого книжкового  ярмарку в Лейпцизі. А влітку тексти з антології звучатимуть біля старої водонапірної  вежі-музею Будишина  (містечка, яке є своєрідною столицею верхньолужицьких  сербів). І нехай ця міцна кам'яна споруда поступається розмірами вавилонській, але  для вендів та їх друзів вона також уже давно стала символом. Поруч з нею бриніло  стільки різних мов! Але, на відміну від напівміфічних біблійних вавилонян, учасники  творчих імпрез у Лужиці завжди вміли порозумітися.  
З метою охоплення ширшого кола читачів антологія видана німецькою мовою.  В Україні зацікавитися нею можуть сорабісти, літературознавці, ті, хто вивчає  німецьку мову книга стала б гарним поповненням відділів іноземної літератури у  бібліотеках тощо. За бажання «Вавилон» можна замовити  за адресами pop- verlag@gmx.de чи zsw-skb@gmx.de  Вартість фоліанту, без пересилання, 14 євро.
graphic
2. МИХАЙЛО БЛЕХМАН ВІДОБРАЖЕННЯ
МИХАЙЛО БЛЕХМАН
ВІДОБРАЖЕННЯ
Тим, кого дай, Боже, бути мені достойним.
Моє минуле не мине, поки не мину я .
Категорія «відображення» означає суб'єктивну здатність  людини як мислителя оперувати мислями як фактами  свідомості, незалежно від об'єктів, які вони відображують.
З філософської книги
Зірочки падали так рясно, що у мене навіть скінчилися бажання. Хтось наче  здмухнув їх, ці зірочки , зі своєї величезної холодної долоні, і вони слухняно полетіли  донизу, збиваючись у сонні цукрові замети або відбиваючись у склі мого вікна  смішними і складними символами чудернацької абетки. Здавалося, що невідомий  ім'ярек, отак  поздоровивши місто, яке відсвяткувало Різдво, тепер ще й зажадав  відобразитися у шибці мого вікна, аби зазирнути в мій зошит і прочитати заключні  рядки щойно закінченого роману.
«Хто вирішив, що час іде?» - роздумував я, намагаючись не загубити  головного сенсу віконного скла, здогадуючись, що, можливо, воно і мій роман - це  взаємне відображення і усталеність двох різних абеток однієї первинної мови.
«Хіба так ідуть?» - поблажливо запитав я радше самого себе, ніж кого б там  не було. - Хіба так ходять? Так - зневажливо сходять: жінка, яка не кохає, ворог,  який не поважає критик, який не зневажає … А йдуть і ходять - хіба ж так?» 
«Але якби не мій зошит - чи мали б ви сенс
«Втім, що я тлумачу про сенс? Там, звідки ці зірочки, про сенс, надіюся,  знають набагато більше, але, боюся, - зовсім по-іншому…»
«Тоді навіщо і для кого оця моя абетка, якщо вже є ваша? І ви сходите  завжди, безвідносно до того - існуватиму я чи ні…»
«… І будете спадати на місто, що відсвяткувало Різдво і готується стрічати  Новий рік, -  новий рік …»
«І не помітите, що у вікні в новому році буде хтось інший, не той, що торік, і  не спитаєте: а де ж той, що був
«Чи можу я в своєму зошиті явити щось, про що би ви не відали, чого не  торкалися?»
Я постукав пальцями по обкладинці зошита, де ще й досі не було  назви  мого роману, і , розгорнувши рукопис навздогад, на одній з  римських цифр, знову  позирнув у вікно.
«Втім, ви ж тут, хоча і потойбіч вікна, якого для вас не існує . Хай же не буде  його існувати і для мене, - тоді ви зможете перекласти на свою потойбічну (чи нашу  спільну?) мову зміст мого зошита ».
«…І ми з вами нарешті знайдемо моєму романові справжню назву».
«А якщо ви все ж таки прийшли до мене, значить, ходять і так, а отже, не  такі вже ви й зневажливі, якщо не уявляти межи нами вікно …»
«Отак. А я не вірив ».
Книги дивилися на мене зі своєї шафи і теж зазирали в мій, поки що  безіменний, зошит, сторінки якого списано недолугими словами і майже  беззмістовними римськими цифрами.
Книги дивилися із шафи: розгадана - не мною, але для мене , - стара книга у  перламутровій палітурці, і ці - мої улюблені - вони допомагають мені тим, що,  найголовніше, - не заважають. І  ця я ще не цілком зрозумів її призначення, але до  кінця мого зошита, можливо зрозумію… А інакше і писати мій зошит було би  справою ризикованою, невиправданою. .. Та, зрештою, хіба це я писав його?
Я дивився повз мій зошит і думав що, звичайно, він уже існував  колись,  тож мені треба було тільки віднайти його. Тому -то я й зібрався  колись на пошуки  невідомо чого - як середньовічний мореплавець на пошуки старої землі, яка, якщо  поталанить і постаратися, виявиться новою, при чому для всіх.
«Мабуть, я щасливіший за багатьох моїх колег-капітанів, бо  знайшов, і ось  тепер моєму зошитові не вистачає тільки назви, щоб стати книгою! - з порцією  здорової самовпевненості вирішив я. - Звичайно, можна було б залишити все як є:  якщо, скажімо, можлива поема без героя, то чому ж не може бути роману без  назви?»
Але ні, я таки назву свій зошит. Я обов'язково назву його. І вони мені в  цьому допоможуть, тім більше, що я вже прибрав шибку, яка нас розділяла. Інакше -  як же холодна жінка, жорстокий ворог, байдужий критик вирішать для себе і для  світу, що мій зошит не вартий прочитання? Якщо автор має ім'я, а його творіння -  назву, то легко сказати, що все інше знати і не треба. А якщо імені та назви немає, то  доведеться читати і, тільки прочитавши, сказати світові, що читати не має сенсу .
Щоправда, інколи початок буває таким схожим на назву, що й підмінює  його…
Але я знаю, моєму романові назва необхідна - бо початок   не просто не  замінює і не передбачає його, а навіть зовсім навпаки .
І
На початку  -  місто  готується до Нового року, а вже потому, відсвяткувавши  Новий рік, почне готуватися до Різдва… Але замість бажань, які несамохіть  загадувалися б у такт майже забутим зірочками , вона  думала про те, що справжніх  бажань у неї, відверто кажучи вже давно немає. І якби замість традиційної похмурої  мряки на місто раптом зійшли снігові зірочки, загадувати було б нема чого.
«Цікаво, - подумала вона, входячи до тролейбуса і машинально перевіряючи  наявність сумочки, яка нікуди не поділася, - цікаво, як вміло природа допомагає  тим, кому нічого не потрібно. Було б що загадувати - зірки б не примусили себе  чекати». 
В тролейбусі, на щастя, було майже порожньо - і біля вікна, і поряд. 
«А було ж усе-таки бажання! - посміхнулася вона, як зазвичай,  притискаючись до вікна, що захищало її від вулиці , і вже спокійніше дивлячись на  будівлю та на паркан лікарні, які залишалися за зачиненими дверима тролейбуса. -  Бажання було, я пам'ятаю».
Вона відкрила книгу, що нагадувала мій зошит, але, мені здалося, уже мала  назву. Вона завжди возила її з собою і читала, періодично, не відриваючись від  читання, позираючи у вікно на нереальні ватні замети, наче щойно скинуті з  величезної ялинки, на тлі котрих блякли закоцюблі ліхтарі кольору ще не готового  ґоґоль-моґолю .
«Чи ґоґоль-моґолю?», - строго запитала вона у себе, але не встигла  відповісти, тому що побачила подружжя, що , обережно ступаючи, йшло до лікарні.  У Самуїла обличчя було такого ж кольору, як у цих дивних заметів. Клара стогнала,  намагаючись зігнутися в три погибелі, але дев'ятимісячний живіт заважав їй, і це  зараз було її однією-єдиною погибеллю .
- Дай відпочити! - стогнала вона, сідаючи в черговий замет.
- Кларонько, - підводив її знову Самуїл , - ти застудишся, підемо, тут уже  зовсім поряд.
Їм вдавалося підвестися і пройти ще кілька кроків, та вона знову сідала в  замет перевести дух, проте дух зовсім не переводився. Перейми у Клари  почалися, коли вже була глупа ніч і не те що таксі, а навіть приватника  знайти було  неможливо в усьому безнадійно білому для такого часу доби світі, тож у пологовий  будинок довелося іти пішки.
Вони йшли уже більше години, зупиняючись, відпочиваючи, підводячись.
Довкола було дражливо ясно від снігу, але в очах у Клари потемнішало ще  вдома, коли вона намагалася одягнутися, а поперек аж розломлювався, наче  зачерствілий бублик, і ні йти, ні сидіти було неможливо. Шуба зігрівала, але тягнула  в замет, і єдине, чого їй хотілося - це народити вже нарешті і виспатися, не думаючи  про те, що іще доведеться народжувати. Пальці у муфті запотіли, набрякли і  перестали стискатися і розтискатися. Хустка з'їхала набакир, на чолі уперше  з'явилися зморшки, яких вона б злякалася, якби зараз подивилася у дзеркало. Але  сил не залишилося навіть на те, щоб путньо боятися хоч приблизно так, як тоді,  коли вона тонула у Дніпрі…
- Господи, коли ж я, нарешті, народжу?! - простогнала я, стискаючи руку  Сені і сідаючи в звабливо теплий замет. Бідні жінки, за що їм це?! Ой, Господи,  якби ж їм, а то ж нам…
Він, ледь не плачучи і цілуючи мої руки крізь муфту, знову узявся піднімати  мене з замету, примовляючи:
- Кларонько, пішли, тут уже поряд. Зараз прийдемо, тобі допоможуть  роздягнутися, знімуть з тебе цю кляту шубу. ..
- …і все інше! - з ненавистю сказала я, не намагаючись підвестися, тому що  попередня спроба уже була понад мої сили і сил для нової не залишилося ніяких.
-  Ну звичайно ж, усе знімуть як слід! Ти й забудеш, що на тобі всі ці лахи  були. Дадуть ліки, покладуть на зручний стіл, ти трішки постараєшся і народиш нам  сина або доньку.
- Сина! - впевнено прохрипіла я, встаючи, сама не відаючи, як.
- Сина! -  сказала вона мені пошепки, але твердо.
- Сина! - долинуло у тролейбус через зачинене вікно.
І Клара пішла - саме пішла, а не попленталася, народжувати сина.
Тобто пішли вони  разом, як завжди.
ІІ
Зараз Клара тимчасово не пам'ятала - про що зараз, взагалі, можна було  пам'ятати?  не пам'ятала, як намагалася, тобто мріяла, дотягнути з пологами до  Нового року. З різних причин, але головне - щоб синові на рік пізніше було йти до  армії. Та і взагалі, коли вважається, що ти народила на рік пізніше, це завжди краще,  ніж на рік раніше, - зрозуміло, тільки коли лише вважається .
- А раптом буде дівчинка? - з майже непомітним сарказмом спитала - чи  сказала Марія Ісааківна.
- Мамо, такі речі раптом не відбуваються, - заспокійливо відповіла Клара,  сідаючи вивчати Римське право. Професор Фукс читав свій предмет не згірш  народного артиста, не кажучи вже про римського трибуна. На його лекції збиралося  стільки студентів, що у безмежній аудиторії яблуко скоріше згнило би на своїй гілці,  ніж наважилося впасти, - і здати Фуксові випускний іспит, тим більше у такому  стані, було не набагато простіше, ніж завоювати Римську імперію. Але Клара в собі  не сумнівалася, і Самуїл також. І Володимир Федорович не сумнівався, хоча, коли  говорила Марія Ісааківна, він більше мовчав та інколи посміхався, проте посміхався  він не скептично, а погоджуючись.
- Володю, чому ти посміхаєшся? - голосом імператриці, яка тимчасово  зійшла з престолу, спитала Марія Ісааківна. - Ні, я колись через нього з глузду з'їду!  Вирішується серйозне питання, а він сидить собі, ніби нічого не сталося, і  посміхається. Володю, припини посміхатися! Я кому сказала?
- Та  що ж мені , плакати? - відверто посміхнувся Володимир Федорович і  розвів руками.
Як же не посміхатися, якщо війни, слава Богу, немає уже цілих шість з  половиною років, квартира у них хоч і не ізольована, але не халабуда якась, як в  евакуації на Уралі, усі живі-здорові, карточки відмінили. Самуїл закінчує медичний  інститут, Клара - юридичний. У мене скоро буде онук, або онучка, особливої  різниці немає, але Клара упевнена, що буде онук. То що ж - при всьому цьому  плакати?
- Мамо, - не відриваючись від написаного м'яким почерком з нахилом вліво  конспекту, відповіла Клара, - це зовсім навіть не вирішується - тому що давним- давно вирішено. Я пам'ятаю приблизно дату вирішення і навіть час доби, хоча  точно, беручи до уваги урочистість моменту і важливість задачі, назвати нині не  ризикую.
Незважаючи на  те, що вона не уточнила, який момент мала на увазі, репліка  загалом сприйнялася позитивно . Але повністю задоволеним залишився тільки  Самуїл, який володів усією сукупністю фактів, щоб зачаруватися точністю  формулювань, приналежній дружині. Володимир Федорович знову посміхнувся, а  Марія Ісааківна спалахнула тихою блискавкою - у відповідь на Кларину репліку,  посмішку Володимира Федоровича та Самуїлову задоволену замисленість.
ІІІ
До війни Клара разом із Марією Ісааківною та Володимиром Федоровичем  жила в дуже привілейованій трикімнатній квартирі, звичайно ж, ізольованій, у,  мабуть, найпрестижнішому районі Харкова  - Нагорному, на Пушкінському в'їзді.  Марія Ісааківна працювала інженером-будівельником, керувала найважливішими  проектами і спроектувала величезні електростанції - на Севані, на Балхаші, та що  там, по всьому Союзу.
Народилася Марія в Білорусії, в єврейському містечку Речиця, на Дніпрі.
Взагалі-то, вона була Мері, а не Марією, але Мері може бути лише княжною,  а яка там княжна із Речиці? Її тато, Ісаак, був найкращим меблярем у всій губернії, а  неня, Клара, вважалася неосвіченою і у неї було восьмеро дітей. Особливої освіти  вона дійсно не мала, але й  зовсім неграмотною не була, просто коли ж вивчишся,  якщо чоловік з ранку до вечора у майстерні, а у неї вісім малят на руках?
Втім знала вона більше багатьох  «грамотних ». До неї приходили за порадою  зі всього містечка, як до Санчо Панси на острові, і поради вона завжди давала  слушні - жодного разу за все життя поганого не порадила.
З вісьмох дітей у неї було дві дівчинки, Мері і Хая, всі інші - хлопчики, вони,  коли виросли, стали соціал-демократами і загинули - одні саме тому, інші на війні, -  не саме тому, а просто загинули.
Один з братів виявився математиком. Він довів теорему, яку неможливо  було довести, точніше сказати, завдяки нелюбому багатьма духові протиріччя,  заперечив аксіому. Тобто це була не аксіома, бо аксіому заперечити неможливо, але  Арон не погоджувався з тим, що це - аксіома, і тому й заперечив її. Петербурзька  імператорська академія, яка вміла цінувати непересічне, нагородила його срібною  медаллю, тільки Аронові довелося змінити ненаукове ім'я  Арон на більш прийнятне  Аркадій. А прізвище - Крупецький - і так звучало майже як Обленський   чи навіть -  якщо абстрагуватися від неважливих дрібниць - майже як якийсь-там Голіцинський.
Старші у родині були постійно зайняті, тож Мері призвичаїлася всьому  учитися самостійно. Коли Мері була маленькою, вона пішла на Дніпро, що розлився  аж до обрію і тільки недосвідченому або надто романтично налаштованому  споглядачеві може здатися дивним при тихій погоді. 
Насправді ж, навіть біля самісінького берега було повно ям та вирів, не  кажучи вже про середину, яку ледве й видко з висоти зросту чотирьохлітньої  людини.
Але Мері ніхто не навчив тому, що має бути страшно, та і взагалі ніхто її  нічому, крім читання та письма, не вчив, а на річці ця наука не згодилася. І вона  увійшла у воду так само, як до татової майстерні роздивлятися нову шафу, або до  матусиної кухні - понюхати і скуштувати кнедлах, латкес або фаршировану рибу. Як  можна потонути вона також не знала, бо не знала, що можна втонути. Тому Мері  просто випливла і попливла, і їй це сподобалося. Потім вона - також сама -  навчилася перепливати Дніпро, гуляти по дивовижному протилежному берегу, що  виявився зовсім звичайним, і повертатися додому до обіду.  
Клара пішла натоптаним шляхом. Якось, коли вони гостювали у Речиці,  вона також вирішила сходити на Дніпро, подивитися що там до чого та скупатися.  Їй було аж цілих шість років, але вона ще не знала, що для того, аби пливти, треба  вміти плавати, - просто взяла і втекла на Дніпро, тим більше, що до пляжу було  рукою подати, навіть такою маленькою, як у неї. Ніхто і не помітив нічого - ну,  вийшла дитина за хвіртку, що тут такого, у Речиці? Ні погромів уже, ні війни ще і  вже, ні навіть банального грому з блискавкою. Клара бігла собі, радіючи життю, як  потім зі школи додому, наспівувала «Сміливо у бій підемо» і з розбігу влетіла у воду,  що з берега здавалася безпечною, як свіжий суп у старенькій, ще бабусиній, мисці.  Це було дуже смішно і весело, але дно раптом провалилося у бездонну підводну яму  і потягло Клару за собою.  
Кілька разів їй вдалося випірнути, але щоразу те давалося все важче. Врешті  сил виринати не лишилося, і вона вирішила більше й не намагатися, адже все одно  сенсу у тому не було ніякого. І тут я уявила собі, як засмутиться неня, коли  дізнається, що я втонула, і вирішила заради неї ще раз випірнути, в найостанніший  раз. Цієї самої миті її помітив моряк, молодий хлопець, котрий щойно спустився до  Дніпра скупатися. Не роздягаючись, він стрибнув у воду, витягнув сміливу дитину і  відніс до Марії. 
Неня усе-таки засмутилася, але якби я втонула, уявляю, як би вона тоді  запечалилася! Значить, завжди треба намагатися випірнути ще раз - а може, хтось  якраз буде проходити повз і допоможе.
ІV
Мері була прекрасною: з густим, звичайно ж, темним волоссям,  величезними, аж трішки більше, ніж треба, очима і зневажливою посмішкою.
У шістнадцять років Мері вийшла заміж за Зиновія Стольберга, дуже  енергійного, непересічного і підприємливого юнака, а за три роки, в останній із  буремних 20-х років, народила Клару і покинула чоловіка, тому що той дратував її  своїм сприйняттям буття. Власне, не думками своїми як такими - вона Зиновія не  слухала - а самою наявністю у нього того, що він вважав власною думкою.
Взагалі-то Зиновій був Зиновієм приблизно так, як Арон колись був  Аркадієм. Офіційно його звали Залманом, тому формально Клара була не Кларисою  Зиновіївною, а Кларою Залманівною. Зиновій, щоправда, хотів назвати доньку  Єленою, але наявність власної думки спрацювало на гірше, тож вийшло врешті так,  як вважала правильним Марія: хлопчика треба називати на честь дідуся, а дівчинку -  на честь бабусі. 
Після розлучення, до війни, Зиновій інколи бачився з Кларою, і було це  зовсім для неї нечасто - так нечасто, що й майже не було…
У Харкові - першій радянській українській столиці - Марія вчилася в  будівельному інституті і була там найкращою студенткою: якщо у чотири роки  людина випливає у Дніпрі, то в двадцять вона точно не потоне на суходолі, якою б  нерівною та твердь не була.
Дискутувати з нею було неможливо, точніше, даремно, бо логіка та  аргументація у неї були навіть не залізними, а з якогось навіть ще не винайденого  тугоплавкого металу, і студенти, в основному фронтовики, що недавно змінили  будьонівки на кашкети, банально казали, що у неї чоловічий розум. Проте вона таки  була жінкою. З косою довкруж голови, з величезними очима, з умінням переплисти  через будь-яку ріку, як би важко не давалося усіляким відомим рідкісним птахам  долітати до середини тих рік .
Щоранку вона ішла з Пушкінського в'їзду на Сумську вулицю, посміхаючись  летючій золотавій махині Будинку проектів, і світло-сірому хмарочосові Держпрому,  і будівлі Уряду, що будувалася на безкраїй, як уся її країна, і безкінечній, як усе її  життя, площі Дзержинського. Життя тільки-тільки починалося, і в місті ще не було  найкращого у світі пам'ятника Тарасові Шевченку, і не було навіть Дзеркальної  статуї, яка - вона ще не знала - буде схожою на її шифоновий шарфик. Підбори  слухняно стукали по слухняній бруківці і боязкому асфальтові, в портфелі були  виконані - краще, ніж у будь-кого на потоці - домашні завдання, в тубі - найкращі у  всьому інституті креслення. 
Безкінечна у своїй величавості Сумська пролинала повз неї і текла далі, вниз,  повз царські будівлі, повз будинку Саламандри, повз ошатного українського театру,  впадала в Миколаївську площу, на котрій Марії підморгували своїми сяючими  вікнами будівлі, спроектовані ще до   революції академіком Бекетовим, а ще далі  виднілася спокійно-сіра, без будь-яких зайвих надлишків, будівля, збудована зовсім  недавно, в 1925 році.
У вихідні дні Марія звертала з Миколаївської площі на поважну Пушкінську,  гуляла там, де ще не було і, здавалось, не могло бути ні рейок, ні трамваїв. Вона  йшла повз церкви, що робили цю вулицю схожою на купчиху першої гільдії. Далі -  повз будівлі архітектора Бекетова, що нагадували новорічну гірлянду або жовтневий  феєрверк та котрі підносили Пушкінську до вповні заслуженого нею звання  стовбової дворянки. Вона ішла на свій, неможливий без неї Пушкінський в'їзд -  готуватися до лекцій, читати, креслити, рахувати на логарифмічній лінійці.
А коли виходила з Кларою на балкон, дивилася туди, звідки головним  щастям сяяло для них безкінечне життя.  
V
У Марію закохувалися масово і наповал, але їй це було не надто цікаво, бо  кожний закоханий мав необережність чи нахабність мати хоча би в чомусь власну  думку - очевидно, утверджуючи таким чином свою чоловічу сутність. Марії ж із  надлишком вистачало власної сутності, жіночої. Вона лише Володимирові  Петкевичу дозволяла вислухувати, приймати до уваги та до безумовного виконання   її думки та висновки, тож саме це і цікавило її у ньому. Він був старшим за неї, але  те не мало значення. Власне, що таке - різниця у шість років?
Володимир народився у Варшаві, коли частина Польщі ще входила до  Російської імперії. Він працював клерком: інспектував м'ясокомбінати і овочеві бази,  завідував обліком на Вторчорметі, потім служив в Управлінні Південної залізниці, у  важезній старій будівлі на величезній Привокзальній площі. Начальство було більш  ніж задоволене його надійністю та пунктуальністю. Він завжди знав, де знайти  потрібний документ у безлічі паперів, тому що ніколи нічого не шукав: усі  документи, написані м'яким  прямим почерком без найменшої помарки (Володимир  Петкевич і помарки?), не шукалися, а знаходилися в єдино-можливому -  потрібному місці, в потрібний та і, взагалі, будь-який час. 
В юності Володимир цікавився такими ж юними, як і сам, балеринами, а в  зрілості закохався у Мері, або, точніше сказати, Мері він полюбив.
Вона дозволила йому мати до себе це почуття, тільки коли пересвідчилася,  що він не збирається їй ні в чому суперечити. А він і не думав суперечити - він  любив Марію і Клару сильніше, ніж інші люди зазвичай люблять інших людей.
Ще він любив футбол, тільки не грати - грати він не вмів і не хотів, а  дивитися. Коли Володимирові було двадцять років, збірна команда Харкова  виграла чемпіонат країни, і він на власні очі бачив Привалова, Кротова, Норова,  Казакова, братів Фоміних.
- У 21-му році в Одесі, - посміхаючись, розповідав він Кларі, - Казаков  поцілив у перекладину і вона гепнулася на голову одеському воротареві. Уявляєш?
Марія навіть не повела плечима, тільки обурилася щодо того, чому він вчить  дитину, а Кларі захотілося побачити, як падає перекладина, і вона теж зацікавилася  футболом. Володимир же Федорович, навпаки, до цієї гри скоро трішки охолонув,  бо після Привалова справжнього футболу вже не було.
Володимир не вмів плавати, проте служив у армії на баркасі керманичем, бо  з його комплекцією гребти не мало ніякого сенсу, а керманичем - було якраз і, крім  нього ніхто з цією роботою нізащо б не справився. Він сидів на носі човна і гучно та  чітко відраховував:
- Раз-два, раз-два!
Я відраховував, щоб веслярі не збивалися з темпу, і вони гребли. Якось під  Форосом, це біля Севастополя, наш баркас утрапив у мертву зиб. Знаєш, що таке  мертва зиб? Це коли на поверхні вода як скло, а під нею - буруни, неначе хтось  колотить воду. Мертва зиб, аллах її забирай, човен не переверне, але людина може  заснути. Я рахував, рахував, а потім наче провалився кудись, і якби матроси не  збилися з ритму і не обернулися, мене давно уже і на світі не було б. А вони  збилися, тому що я заснув і перестав рахувати. Тільки дякуючи їм і врятувався -  інакше уже не прокинувся б ніколи.
Розповідь Кларі сподобалася: вона була ще страшнішою, ніж поперечина, що  падає на голову воротареві.
Після закінчення інституту Марія бувала вдома рідше, ніж у відрядженнях,  тому виховував Клару Володимир Федорович. Точніше, він не заважав Кларі  дорослішати і самій виховуватися, лише охороняючи цей процес.
VI
В дитсадку Клара була головною після вихователів, хоча чому так вийшло,  вона не знала і не замислювалася над тим. Просто всі поважали її думку - можливо,  тому, що ні в кого, крім Клари, своєї думки іще не було, хіба що - у вихователів. Вона  керувала всіма іграми - у квача, в хованки, у все що завгодно, але сама «водила»  тільки тоді, коли їй цього хотілося, а не коли їй чомусь-то випадало (щоб Стольберг -  і раптом випало?).
Вдома також було добре, - навіть більше, ніж добре. Клара прибігала додому  з дитсадку, потім зі школи - як їй потім здавалося, привілейованої, на їхній  привілейований, як потім також виявилося, Пушкінський в'їзд, у їхню прекрасну  квартиру, де спочатку, до появи Володимира Федоровича, було порожньо -  райський набір продуктів, навіть усіляка ікра, - але не було матусі. Неня була у  відрядженні - у Середній Азії, на Кавказі, у Сибіру, на Байкалі, в Криму, на озері  Севан, на уранових копальнях. Марія Ісааківна літала з місця на місце в невеликому  літаку. Вона була інженером-конструктором найвищого класу, але конфліктів з  тими, хто посилав за нею літак, у неї ні разу не виникло: я ніколи не дозволяла собі  зайвого і нікому нічого не розповідала, в тому числі про уранові копальні . Язика  завжди тримала за зубами.
Вдома у Клари були безкінечні, але зовсім не нелюбі домашні завдання, а ще  марки і монети, і білий рояль. І ще сотні чи тисячі книг, котрі легше перечитати, ніж  перелічити. Читати Клара навчилася так само, як Марія плавати і майже у тому ж  віці - тільки не в чотири роки, а в три. Тому вдома все одно було цікавіше, ніж на  вулиці. Скрізь, не будучи вдома, вона відчувала, як їй не вистачало батьків, а вдома  вона цього майже не відчувала, вдома складалося враження буття вісімнадцятого  століття, в якому їй , на жаль , не довелося народитися, - білий рояль, марки з  неприступною Вікторією та з Георгами, несхожими ні на Вікторію, ні один на  одного, срібні петровські та миколаївські рублі
Потім з'явився Володимир Федорович, і стало ще краще. Він посміхався,  завжди підтримував, ніколи не сердився і тим більше не злився (Володимир  Федорович  - і роздратування?) і чим міг, допомагав, в тому числі - збирати монети,  а особливо - марки. Але захоплення всіма цими нікому не  потрібними королями та  королевами я ніколи не розумів, наші марки набагато корисніші та цікавіші. Ну, та з  дитини - який запит?  
Він водив Клару і в Сад Шевченка і до Палацу піонерів на ялинку, і на всі  можливі свята. У Палаці піонерів її якось сфотографували з подарунком, і на фото  вона сиділа на колінах у самого Постишева, тож Марія Ісааківна дуже пишалася  цією світлиною. А Володимир Федорович просто усміхався, нічого не кажучи, але  думаючи собі, що іще невідомо, кому і чому слід було пишатися, і знову водив Клару  усюди - в прекрасний парк Горького і безкраїй Лісопарк, по вулиці Пушкінській, яка  з кожним роком втрачала свій колишній гарт, по вулиці Басейній, що дзвякала  трамвайними дзвінками, по задумливій вулиці Чернишевського .
VII
Роза була родом з містечка під Маріуполем, його - Маріуполь - потім  перейменували у Жданов. А Семен був з Латвії, з Лібави, тож Самуїл знав кілька  фраз латвійською мовою. На лібавському ринку завжди відповідали, якщо хтось  звертався на ідиш і тим більше латвійською, тобто ідиш там дуже поважали. А якщо  звертався російською, могли й не відповісти.   
Рідні брати Семена одразу після революції переїхали до Уругваю, добре там  влаштувалися, відкрили кожен свою справу. Один  - Мойсей  - на пару тижнів  вернувся був у Лібаву, аби провідати тещу, і тут почалася війна. Він там і загинув під  Лібавою, в ополченні. Зате Абрам відкрив у Монтевідео м'ясну лавку, поставив  дітей на ноги. А потім до влади прийшли фашисти, які до бізнесу і до євреїв  ставилися не надто добре, якщо не сказати поганюче, тому довелося переїхати до  Ізраїлю.  
Нарекли Самуїла Самуїлом на честь дідуся, маминого батька. Вдома його  називали «Муля», але у дворі ніхто не сміявся, бо, по-перше, спробували би  посміятися, а по-друге, у дворі його називали як свого - Сенею або Сьомою. Та там  усі й були своїми, чужих серед них не було, звідки взятися чужим?
Самуїлові ніхто ніколи не допомагав, він любив справлятися з проблемами  сам і постійно вчився цьому, хоча виходило це у нього з перемінним успіхом. Дуже  хотілося стати лікарем, але які лікарі, коли мішки тягати нікому? Цікаво, якби не він,  хто б їх і тягав?
У Ворошиловграді було здорово, навіть річка була, Луганка, щоправда, у ній  надто і не поплаваєш, але це все-таки краще, ніж коли взагалі немає річки. Ще у  Ворошиловграді був будинок- музей Ворошилова, і про нього - про Ворошилова - їм  і у школі багато розповідали.
Загалом, у школі було цікаво, і вчився він добре, майже краще від усіх, от  тільки іноді, коли вивчали нудний матеріал, хотілося взяти і загорлати, щоб усі аж  оглухли, - «А-а-а-а!!!», і як йому вдавалося стриматися, мабуть , одному Богові  відомо. 
У початкових класах, та і в п'ятому, вчителі, бувало, примушували  замальовувати у підручниках портрети великих людей, це було цікавенно - до  шостого класу мало хто і залишився.
Влітку, разом із Грицьком,  найкращим другом Самуїла, вони  ходили на  Луганку або моталися на велику. Гукали один одного з дому умовленим свистом -  «чижиком-пижиком». Взагалі, свистів Самуїл краще від усіх - і художньо, і  «кілечком», і двома пальцями, і трьома, і одним - мізинцем.
Вони ганяли по вулицях, дворах, дорогах та узвозах, та так, що курки злітали  яструбами, коні гикали, замість іржання, іскри не тільки летіли, а навіть клубилися, а  перехожі сварилися якимись такими незрозумілими та несправедливими словами, з  яких «шпана» було найліпшим.   
Якось Гриць мчав, як завжди, холоднокровно, але на чкалівській швидкості  наїхав раптом на якийсь камінець і полетів через кермо, а Самуїл злетів з багажника і  проорав носом між істеричними гусьми та напівживою від зайвої ваги свинею.  Було боляче і образливо, що ось вони поламали велика, а народові, що запросто  просував повз і витріщався на них, усе те - «по цимбалах», але, зрештою, і це  минуло, як будь-який біль чи будь-яка образа, а от ніс потому так і залишився трохи  кривуватим, хоча, по-правді, те було не надто і помітно. Та непомітно, чого там.    
І ще здорово було, коли сніг валом валить, наче народ на футбол, а ти  несешся, як навіжений, на лижах, і горлаєш «А-а-а-а!!!». Усе тобі усе дозволено,  ніхто і слова не скаже.
Та і нікому сказати, усі по домівках сидять, крім них із Грицьком. А в такий  вечір удома сидіти - й не придумаєш, що може бути дурнішим.
VIII
Володимир Федорович і Клара ішли до зоопарку.
Їх вела губернська Сумська вулиця - повз дитсадок і необ'ємну площу  Дзержинського, повз будівлю військової академії, що з погордою височіла над  головами, повз яро-жовте сонце, що не встигло іще як слід прокинутися і начебто  намагалося злетіти над площею, повз Дім проектів, у якому працювала Марія, повз  похмуро-урочистий Держпром, повз Палац піонерів та пам'ятник Шевченку.
Володимир Федорович міцно-преміцно тримав Кларину руку, бо якщо  Клару не утримати, спробуй тоді услідкуй за нею і наздожени. На ньому був білий  костюм та солом'яний капелюх. Вони йшли неквапно, і Клара розповідала про  сенсаційне відкриття, яке вона зробила сьогодні перед прогулянкою: про те, що  російський цар Микола, якого Володимир Федорович називав «Ніколашкою», як дві  краплі води схожий на британського короля - Едуарда чи Георга.
Та які там дві краплі -  справжнісінька одна-єдина крапля, тільки король - на  поштовій марці, а цар - на монеті. Володимир Федорович посміхався, намагаючись  перевести розмову на марки, присвячені Папанінській експедиції, але Клару, як і  Марію, відволікти від червоної лінії думок було неможливо.
- Володимире Федоровичу, ви тільки послухайте, - говорила Клара,  перебиваючи його і всіх на світі. - У них же борода однакова! Тобто б ороди. І вуса, -  ну все однакове, все! Ну скажіть, як таке може бути?
- Чому тебе так зацікавили бороди? - посміхнувся Володимир Федорович,  весело поглядаючи на перехожих і пишаючись тим, що у нього така ерудована і  уважна до дрібниць донька.
- Доброго дня, Володю! Доброго дня, Кларочко! - підійшов до них Зиновій. -  Про що це ви так натхненно розмовляєте?
- Татку, ти не уявляєш, наші царі - наш і англійський - це, мабуть ... це,  мабуть, одна і та ж самісінька людина! - сповістила Клара головну, феєричну  новину.
Зиновій поцілував її в обидві щічки з ямочками і потиснув руку Володимиру  Федоровичу.
- Ну, що за дитина, - запалюючи цигарку з красивої, чудернацької  дерев'яної   коробочки, посміхнувся Володимир Федорович. - Які ж вони наші? Нашого  Ніколашку, аллах його забирай, давно, так би мовити, скинули.
- У  них там, - додав Зиновій, пригощаючись з красивої коробочки  Володимира Федоровича. - не цар, а зовсім навіть король. Як  ваші справи, Володю,  що новенького?
- Ось ідемо до зоопарку, Зиновію, - кивнув Володимир Федорович. - Марія  працює, а я сьогодні узяв відгул. Хотіли ще вчора сходити, але погода завадила.
- А я, - засміявся Зиновій, - погоду будь-яку люблю. Яка б не була, аби лише  була яка-небудь.
- Я з вами повністю згоден, Зиновію, - кивнув Володимир Федорович. - Але  все-таки до зоопарку краще по сухому йти, ніж по калюжах тьопати .
- Та воно-то так, - зітхнув чи затягнувся тютюновим димом Зиновій, Клара  не зрозуміла.  Але ми ж з вами знаємо: настане час, коли не буде зовсім ніякої  погоди.
Він знову засміявся і додав:
- Так що , нехай вже буде яка завгодно!
Володимир Федорович знову кивнув. Зиновій потиснув йому руку,  поцілував Клару.
- Татку, ну ти зрозумій , - спробувала Клара чи то переконати його, чи то  зрозуміти її і не квапитись, - який же він король, якщо вилитий цар?
Зиновій притиснув її до себе і, підморгнувши Володимиру Федоровичу,  вирішив задачу по- соломонівському :
- Будь-який король, зайчику, в душі - цар, а будь-який цар уявляє себе  королем. А ось ти у нас краща будь-якої царівни і королівни. Правда, Володю?
- Звичайно! - підтвердив Володимир Федорович. - Щоправда, інколи трішки  неслухняна, але це королівнам і царівнам належно за етикетом.
Зиновій посміхнувся, помахав їм рукою та й подався у протилежний від них  бік - мабуть, до себе на вулицю Маяковського.
IX
Клара з Володимиром Федоровичем уже підходили до воріт зоопарку, коли  побачили малесеньку собачку, яка здалася Кларі заводною мишкою, схожою на  крихітну собачку. Миша вела за собою на повідку даму при тілі, пихату і грандіозну,  як будинок Саламандри на Сумській вулиці, чи навіть цілісінький Держпром. Миша  рознюхувала щось на асфальті і винюхувала у придорожній траві. Клара забула про  незрозумілу схожість двох королів, тобто короля і царя, і взялася розмірковувати, чи  вдасться миші затягнути даму у кущі, але тут трапилося непередбачуване.
З мишкою і дамою порівнялася інша пара - чорний цербер без намордника  («німецька вівчарка », - пояснив, нахилившись до Клари, Володимир Федорович),  який вів на шкіряній віжці даму інтелектуального вигляду і такого невиразного  кольору, як німецька кірха на вулиці Пушкіна. Фігура дами нагадала Кларі  поставлену сторчма голоблю. Вони утрьох - цербер, віжка і голобля - виглядали, як  єдине ціле.
- Чудище обло, огромно, озорно… -  процитувала Клара.
Взагалі-то, чим більше Кларі стрічалося в житті собак, тим виразніше  упевнювалася вона у їхній спорідненості з господарями, хоча постулат про схожість  господаря з собакою не підтверджувався , - вона спеціально порівнювала.
«От король , - знову згадала вона , - той, справді, схожий на царя, а чим же  миша і цербер схожі на своїх старших подруг? »
Клара призадумалася.
І саме тут миша роззявила свою мікроскопічну пащечку (теж мені,  «па-ащ --а»  називається) і дзявкнула, потім завищала - з таким навіженим натхненням, що у  Клари від жаху спітніла рука, за котру її тримав Володимир Федорович. Миша  підстрибувала на повідку, здіймалася у повітря, нападаючи на цербера і дістаючи  при цьому до дебелої щиколотки дами, яка намагалася її стримати. 
«Якби, - подумала Клара , - на миші була полотняна сорочка, вона би зараз  відважно рвонула її на грудях».
Втім, грудей, як і пащі, у псиночки також не було навіть в принципі.
Цербер, не звертаючи верховної уваги на мишачий писк і не натягуючи  віжку, подався своєю дорогою. Але миша вищала так хворобливо та істерично, що  цербер, мабуть, вирішив вивести її  з цього патологічного стану і, повернувшись,  співчутливо сказав: «Гав!», після чого повів свою хазяйку далі.
У відповідь у зоопарку, почувши рідну мову, загарчали леви і завили шакали.  Ворони на довколишніх деревах вдавилися голландським сиром. Штанги  тролейбусів на Сумській вулиці злетіли з проводів.
- …і лая, - закінчила Клара цитату.
Цербер інтелігентно зітхнув, побачивши вчинені ним незручності , та й  потягнув подругу далі, як і перше, не натягуючи віжку - «щоби віжка йому під хвіст  не втрапила», - сказав Володимир Федорович, якому, здається, зовсім не було  страшно.
Прийшовши до тями після того, що трапилося, Клара повчально підняла  вказівний палець і, заспокоюючи сама себе, промовила:
- Ось що буває, коли гавкаєш на слона.
Тим часом, хазяйка миші намагалася зрушити бідну перелякану істоту з  місця, тягнула за мотузку і щось примовляла, - але та, вірніше , те закам'яніло і  дивилося  скляним поглядом в прозору порожнечу. Нарешті хазяйка обома руками  відшкребла свою дорогоцінність від асфальту і понесла з місця жахливої події,  пестячи і цілуючи. А на місці події, де щойно прикипіло сиділо її заціплене дитя,  залишилася мокра пляма завбільшки з копійку.
- Не бійся, - сказав Володимир Федорович і погладив Клару по голові. -  Великі собаки розумні, вони дітей не кусають. А маленькі, можливо б, і хотіли  вкусити, так нічим. Ну, то й, аллах їх забирай
Він дістав цигарку зі своєї красивої рогової чи дерев'яної коробочки, вірніше,  з дивовижного футлярчика, і запалив. Вони пішли пішки до зоопарку, а Клара усе  думала про різних собак, запитуючи у себе про те, на що не було відповіді:
«Адже обидві вони собаки. Чому ж тоді собачуться?»
 - Розсобачилися тут! - з насолодою вимовила вона нове смішне слово,  довге, як скакалка чи хвіст гігантської миші, і повторила кілька разів, присвистуючи  на переході зі звуку «з» на звук «с»:
- Розсобачилися!
І ще Клара згадала свій улюблений спосіб від чогось відволіктися, якому  колись у ранньому дитинстві навчив її Володимир Федорович , і уявила собі кота,  що плаче, і наплакав уже оте мокре місце, замість малесенької моськи, схожої на  мишу.
Володимир Федорович, посміхаючись, розгорнув Кларі круглу довгасту  барбариску - червону, смачну і солодку. Роззираючись врізнобіч - чи бачать і чують  їх перехожі, - він вів Клару до зоопарку .  
X
Коли вони повернулися, матуся вже була вдома - вона щойно повернулася з  Ленінграда, з відрядження. Їх двері на балкон були відчинені, і суп із кнедлах пашів  на увесь Пушкінський в'їзд . Такий суп їм колись варили бабуся Клара і тьотя Хая у  Речиці, а ще вони готували смачні-пресмачні вишкварки, не кажучи вже про  фаршировану рибу. На ту рибу із ароматом Речиці, а потім Харкова, неможливо  було надивитися, і їсти її було шкода, а коли все-таки почнеш - здається, що ти  навіть не на сьомому небі, а на сімнадцятому.  
- Ну, як тобі в зоопарку? - перервала Кларин внутрішній діалог Марія, коли  та вже вимила руки.
Зоопарк мені не сподобався в принципі, він був схожим на якусь звірину  в'язницю. Краще би прозвучало «Звірська в'язниця». Або ще ефектніше: «Звірська  темниця». Ну насправді: здоровенний бурий ведмідь - не Топтигін якийсь із байки  для малят, не мишко клишоногий з цукеркових обгорток, а справжній бурий ведмідь  - кидається назад-уперед в клітці, як в'язень Петропавлівського равеліну, а якісь  міленькі шавки кидають йому за грати цукерки і регочуть у захваті від власної величі  та щедрості. Подивитися б, як вони б реготали, якби ведмідь - не цукерковий, а  оцей справжній - взяв би і вийшов зі свого равеліну і ввічливо попросив би їх самих  проковтнути всі ці цукерки, разом з обгортками!  
- Про що замислилася? - посміхаючись, спитав Володимир Федорович.
Відгукнулася Марія:
- Володю, ти що, не бачиш - дитина стала неуважною. Занадто багато  вуличних вражень. Ні, щоби спокійно посидіти вдома і почитати книжку. Навіщо ти  потягнув її до зоопарку?
Володимир Федорович розвів руками:
- Якщо вона читатиме такими темпами, книг більше не залишиться.  Письменники за нею не встигають. А так дитина три години дихала свіжим  повітрям.
- Яке там свіже повітря у зоопарку? - скипіла Марія. - Петкевичу, чому ти  нервуєш мене? Навіщо ти примусив дитину дихати усіма цими слонами і  верблюдами?!  
- Там здорово пахне! - озвалася Клара, щоб розвіяти хмару і заспокоїти  матусю. Насправді-то у зоопарку зовсім навіть і не пахло, а навпаки. Якщо  використати слово, яке вона колись почула від Володимира Федоровича, то  картина вийде реалістичною, як у передвижників: «Зловоння». Треба підняти пальці  пучкою і вимовити, зі смаком і розумінням, наголошуючи на обох «о», особливо на  другому: «Зло-во-ння».  
На всій Сумській і на всій Пушкінській вулицях нема такого запаху, як у  зоопарку! - завірила вона неню, маючи на увазі саме «зло-во-ння», але головне -  заспокоїти її та мирно доїсти останній кнедлах.
Володимир Федорович розсміявся і додав:
- А ще ми виявили, чим наш Ніколашка схожий на англійського короля.  Маріє, ти собі уявити не можеш, Клара знайшла у них багато спільних рис!
Марія люто подивилася на Володимира і прорекла, як вирок:
- Петкевичу, ти знаєш, навіщо людині зуби? Гадаєш, щоб скалити їх?  Навпаки: щоб тримати за ними язика.
- Правильно, - погодився Володимир Федорович, посміхаючись уже за  інерцією, - а то їх можуть і вибити. Кому вибивати знайдеться, а що саме вибивати -  тим більше.
- Помовч, Петкевичу! - припинила Марія дискусію. -Це ж треба таке  придумати: «наш» Ніколашка. Ще й дитину того навчив! Щоб більше нічого  подібного не чула!
Вважаючи на цьому розмову закінченою і трохи заспокоївшись, вона суворо  звернулася до Клари, коли та вставала з-за столу:
- Ось тобі подарунок. Вірші Пушкіна. Цю книгу щойно видали - до століття з  дня смерті.
Книга була не товстою, кольору кави з перламутром.
«Немає щастя скрізь, є спокій лиш і воля» *, - прочитала Клара рядок  навздогад.
Повторюючи його про себе, вона вийшла на балкон. Під нею був  Пушкінський в'їзд, задумливий і загадковий, такий самий, як прочитаний і  повторений щойно рядок, який не став від того більш зрозумілим. Хтось невидимий  по-хазяйському дмухнув вітром на тополі, і тисячі невагомих білосніжних метеликів  полетіли над Пушкінською вулицею, над Пушкінським в'їздом, над усім Харковом.
Чому ж нема, якщо воно є? Ось воно - літає цими невагомими лелітками,  шумить безмежно тополями, кленами, каштанами, дубами, віддзеркалюється  сонячним зайчиком у вікні навпроти…
То чому ж - немає?
Кларі здалося, що дівчинка, також Клара, зараз, тільки не тепер, вийшла на  своє речицьке подвір'я. Побачила той же світ, ну, хіба що зовсім трішки - інший.  Поправила зачіску. Чхнула від яскравого сонця, схожого на зайця . Подумала, щ о  буде робити сьогодні, куди піде з батьками, з ким при тому вони розмовлятимуть і  про що. І… Ну, як же це пояснити самій собі?.. Зараз, саме зараз - її нема, але ж вона  була. І ось ніхто навіть не замислюється про те, що вона зараз, саме зараз - але не  тепер - стоїть посеред двору, поправляє волосся, думає про те, як мине  сьогоднішній - тільки не теперішній - день… Ось - ну, ось же - її погукала матуся.  Ось вони всі нарядилися - сьогодні ж субота. Ось вони всі разом пішли гуляти  Речицею. Ось вони ідуть у гості. Сідають за стіл. Розмовляють, сміються,  наминають суп із кнедлах.
Ось вони - є .
Ось вони - були.   
Можливо , тому щастя і нема? Тому, що нема того, що було, і тих, хто був Хоча ось же вони - є…
Клара стояла на балконі і, звичайно що, не думала про те, просто ніби щось  промайнуло, наче лелітка-пушинка, але потім - нечасто, але все-таки іноді -  поверталося, припливало до неї знову, все чіткішим і чіткішим, проте відповідь так і  не з'являлася - довго, надто довго не з'являлася. Та і як їй було з'являтися, якщо  навіть невідомо, чи є вона насправді? Чи не щезає вона щоразу разом із тими , хто  спершу є, а потім - були?.. 
І, можливо, щастя - це саме та відповідь, яка зникає разом із ними?

На свете счастья нет, а есть покой и воля. - Пушкин.
Перламутровий вечір зайняв місце дня, що плив геть разом із примарними  лелітками. На балконі, що виходив на Пушкінський в'їзд, Клари уже не було, і вона  ще не знала, що хтось буде згадувати, що був такий день, коли Клара вийшла на  балкон і повз неї пропливали і пропливали пушинки, схожі на невловимих  метеликів.
XI
Влітку сорок першого року їх евакуювали на пару місяців, максимум місяців  на три. 
Тож мої королеви і королі залишилися без нагляду на три роки, бо кому вони  були потрібні без хазяйки, що поїхала разом з Марією Ісааківною та Володимиром  Федоровичем в уральське містечко Хромпік, яке малюки називали «хромпупиком».
Працювали всі ще більше, ніж до війни, вдома майже не бували -  добиратися з роботи додому, а потім назад, означало втратити добрих години зо  дві, а їх, цих годин, і без того не вистачало.
Клара навчалася так само, як у Харкові, - вона була кращою ученицею,  мабуть, на всьому Уралі, і в зошитах не було не те що чорнильної плями (Стольберг  і пляма?), а навіть і малесенької помарки - одні м'які літери з легким (ледь не сказала  - «ухилом») нахилом вліво.
Для Клари на Уралі продовжився той же Дніпро, що, здавалося, закінчився  в Речиці. У школу вона виходила ще більше, ніж затемна, і поверталася також  затемна , - уже і час, по суті, не мав ніякого сенсу. Сніг не спадав , - часи спадання  залишилися у Харкові. Він і не йшов, і не падав, і не валив. Він обвалювався,  виючи, як скажений кіт, і це обвалювання продовжувалося всю дорогу з дому до  школи і поновлювалося на зворотному шляху. Панчохи доводилося регулярно  штопати, особливо на колінах, та і взагалі скрізь, валянки перестали бути  повноцінними валянками і стали схожими на недолугі повстяні чуні, сніг потрапляв  у них із заметів і з неба - якщо це місиво можна назвати небом. Більше всього на  світі хотілося сісти у замет і перевести дух, який перевести було неможливо, але  вона уже знала, що головне - не зупинятися, тоді обов'язково випливеш. Так Мері  колись зрозуміла теж саме, коли вперше попливла: щоб доплисти, треба плисти.
Щоби дійти - знала Клара - треба іти. Вона йшла і декламувала уривки з  «Дубровського» та «Капітанської доньки», десятки разів прочитані на Пушкінському  в'їзді, або лічилку для множення на 5:
П'ять на п'ять - двадцять п'ять
В дощ гуляють - не сплять,
П'ять на шість - тридцять 
Братик і сестриця.
П'ять на сім - тридцять п'ять
Тільки бризки - з-під п'ят!
П'ять на вісім - сорок
Їх сварив сторож.
П'ять на дев'ять - сорок п'ять 
Аж калюжі киплять!
П'ять на десять - п'ятдесят
Не пустив їх сторож в сад.
Вона ішла, а сніг вищав, наче скажена бормашина , і стогнав, немов людина,  в зубах якої та бормашина длубалася. Таке неждане порівняння здалося Кларі  страшенно смішним, і вона обов'язково розсміялася б, якби їй вдалося розтулити  вуста. До того ж уже треба було якось спромогтися відчинити двері, закоцюблі,  заліплені снігом, як дірка у зубі… чимось… - вона не знала, як називається те, з чого  роблять пломбу, тому, увійшовши, всілася на стілець для осмислення.
Але прийти до якогось висновку Клара не встигла: їй довелося підскакувати  і бігти майже безкінечним комунальним коридором у такий же безнадійно  ущільнений комунальний туалет з ванною - Володимир Федорович називав цей  заклад «санвузол». Там, роздягнувшись, вона сполотніла: між ніг, що ледь відтанули,  текла кров. Їй нещодавно, на Коляду, виповнилося тринадцять років, і що ж вона  могла про те подумати?  
Що ж я могла подумати? Поранена ворожою шрапнеллю? Заразилася  цингою чи малярією? Але найголовніше - як я можу комусь розповісти про це, аби  порадитися? Слава Богу, нічого не боліло, хоча, якби ж боліло, було би хоч  зрозуміло, чому тече ця кров.
Клара помилася холодною , навіть для лютого і для Уралу, водою,  повернулася у свою кімнату, перевернула усі книжки, які були удома, а книг майже  не було, тому що всі їхали ж усього на місяців зо два, максимум на три, і нарешті, за  допомогою якоїсь, таки зрозуміла, що трапилося. Тобто, що не трапилося нічого.
Просто вона перепливла свій Дніпро, і тепер ніколи не потоне. А попереду -  якщо придивитися - було все ще незаймане життя, і кінця йому, незважаючи на  замети і шалений вітер, не було видно.
 
XII
І Самуїл також ішов - тільки не зі школи додому і не з дому до школи, а з  млина до пекарні, а потім назад . Ішов по безкінечній десятикілометровій аркульській  дорозі і ніс на спині лантух з борошном. Їх евакуювали в Аркуль з Ворошиловграда -  батьків, Семена Михайловича та Розу Самійлівну, та дітей, Самуїла і його сестру Іду  з немовлям - донькою Майєю.  
Під час першої світової війни у Рози в хаті, в тодішньому Маріуполі,  зупинявся німецький офіцер, дуже ввічливий і культурний, одразу відчувалося  виховання. Ті німці взагалі були привітними людьми, погромів не чинили,  господарів поважали. Усі в містечку надіялися, що і ці будуть такими ж, але  виявилося - зовсім навпаки, тому довелося заздалегідь евакуюватися.
За два місяці до початку війни, в день народження Леніна, Самуїлові  виповнилося п'ятнадцять років. В Аркулі він влаштувався працювати на  млині,  носити мішки з борошном до пекарні. Аркуль - містечко маленьке, як Хромпік чи  Первоуральськ, тільки на Волзі, у Кіровській області. Чоловіків там залишилося  небагато, вантажівок зовсім не було. Семен Михайлович працював на заводі, а  Самуїл - за чоловіка і вантажівку - тягав лантухи з борошном, півцентнера мішок,  десять кілометрів в один бік і ще десять назад, але вже без вантажу, за іншим  мішком, два мішки за день, тобто за добу. 
Він ішов, ніс на спині мішок і думав про те, що іде собі та й іде, і ніхто не  заважає іти, та і спробували б завадити! - і що тілогрійка все-таки гріє, тільки трохи  заширока, і черевики майже не пропускають ні снігу, ні дощу, ні багнюки.
Піт тече, дідько його забирай, як цілісінька Луганка, з-під шапки або з-під  кашкету, і витираєш його, але Бог не видасть, а свиня вже й точно не з'їсть.
Він ніс свій мішок і реготав, як навіжений, думаючи про те, що декому  випало нести всіляку дурню та брехню собачу, а йому - мішки з борошном.  Нареготавшись, він співав пісню чи арію зі свого невичерпного репертуару, співав  різними мовами - російською, українською, ідиш, і ворони на деревах знічено  примовкали та заздрісно прислуховувалися, підібгавши хвости і давлячись забутим,  довоєнним неіснуючим сиром, не маючи тями відтворити і повторити  неаполітанські заспіви, єврейську «Маму», «Ех, дороги», «Ніч яка місячна», що  виконувався тенором, який активно формувався. Вони сиділи, намагаючись  здаватися господарями життя, на тисячах дерев, але нагадували усього лише  кавалки листопадівського глею, що застрибнули з голої дороги на голі гілки. Взимку  ці безкінечні дерева виглядали непотрібними, як недопалки цигарок, а влітку  виглядали  розкуйовдженими, як Самуїлова голова після трудового дня, точніше,  майже доби.
У Ворошиловграді Самуїл навчався в українській школі, тож володів двома  мовами, які були йому однаково рідними. Він здорово декламував українські вірші,  особливо «Я бачив дивний сон, немов переді мною безмірна та пуста, та дика  площина». Ідиш він також знав: батьки говорили один з одним та з дітьми, в  основному, єврейською мовою і пісні матуся з татом співали також єврейські, але  потім вони потроху вивчили і російську .
До Аркуля Самуїл ніколи серйозно не закохувався, а тут закохався, в удвічі  старшу за себе жінку, і якби Семен Михайлович не втрутився, то все було б інакше,  хоча Самуїл і уявити не міг, наскільки інакше. Проте Семен Михайлович втрутився,  і, коли Харків звільнили та дозволили повертатися, вони поїхали просто туди.
А Грицько, мабуть, залишився десь у евакуації, а потім поїхав у інше місто, бо  у Ворошиловграді він більше не з'явився. І потому в Луганську також …  
Самуїл ішов тим же шляхом за другим уже сьогодні мішком, руки - в кишенях  розхристаної тілогрійки, жаль, цигарки, як завжди, закінчилися, ну то й грець з  ними. З-під черевиків багнюка розліталася, наче ті курки з-під коліс ще цілого  ворошиловградського велосипеда чи як іскри з-під копит ворошиловградської  коняки, і гілки стирчали зі стовбурів дерев, наче спиці з коліс того самого  велосипеда, але вже зламаного. Він ішов за другим уже сьогодні мішком, співав  майже сформованим тенором «Скажіть, дівчата, ви подружці вашій…» і «Веселих  хлоп'ят», або декламував ворошиловградську лічилку:
Анна ванна тантанія
Сія вія кампанія.
Сала мандрики тіки-таки,
Сіє він ван.  
А попереду, прямо перед ним простиралося безкінечне життя, котре не міг  закрити від нього навіть млин, хай йому всячина разом з усім борошном і всією  мишвою.
Безкінечне тому, що як же може закінчитися таке чудове життя, коли все  залежить тільки від мене самого, і все буде так, як я придумав.
XIII
Війна ще не закінчилася, але німців з Харкова прогнали, і Марія Ісааківна  вирішила повернутися додому Їй пропонували важливу роботу в Уфі, але Харків є  Харків, з ним мало яке місто можна порівняти. В Харкові і працювати цікавіше: тут  вся технічна інтелігенція, професура в університеті та інститутах. Ну, а потім, це все- таки друга батьківщина.
Вони стали жити в комунальній квартирі на Сумській вулиці, недалечко від  площі Дзержинського, в десяти хвилинах ходу від Саду Шевченка, а до парку  Горького - стільки ж їзди на тролейбусі. Їхню квартиру на Пушкінській вулиці було  зайнято, туди їх не пустили, і марки з королевами та королями, не кажучи вже про  срібні рублі та білий рояль, не віддали.
Працювати Марія Ісааківна стала в шикарному Будинку проектів, на площі  Дзержинського, поряд із самим Держпромом. А Володимир Федорович, майже як  на Уралі, пішов працювати, за словами Марії, путійцем - в управління Південної  залізниці, що займало потужну будівлю на Привокзальній площі. 
Для Клари харківський світ розширився, і дорога зі школи тепер була  довшою, ніж до війни, але ще цікавішою. Навчалася вона, як перше, в тихому  центрі, у їхній престижній школі, а жили вони на величній Сумській вулиці, на  четвертому поверсі високого семиповерхового будинку, збудованого за часів  Олександра чи то другого, чи то третього.
Пушкінська була трамвайною вулицею, чимось схожою на симпатичну  інтелектуалку з інституту благородних дівиць, яка легко призвичаїлася до  двадцятого століття. А Сумська  більше нагадувала Елен Безухову чи, під настрій,  Катерину другу, - такою ж вона була шикарною, дорідною, розкішною і трішки  смішною у своїй величавості та неозорій гордині. Пушкінською йдеш, танучи од  любові незрозуміло до кого, яка й незрозуміло звідки взялася, і відчуваєш себе ну  просто хмаринкою на легкому платтячку, і читаєш майже вголос всі тисячі  прочитаних і ще не  прочитаних книг.
А на Сумській , під безкомпромісним поглядом Тараса Шевченка, дивуєшся і  зачудовуєшся майже вголос. Потім заходиш у старовинний і тому  найдивовижніший гастроном і купуєш п'ятдесят грамів будь-якої копченої ковбаси, -  не зараз, щоправда, а от коли закінчиться війна, обов'язково зайдеш і купиш.
Пушкінською ходиш неквапно, тому що куди і навіщо спішити на  Пушкінській, і думаєш невідомо про що, але про щось таємничо-розумне і глибоке,  про що нікому не розповіси, адже хіба можливо про таке розповісти, та і як?
На Сумській ні про що не думаєш, а просто посміхаєшся, щаслива з того, що  скоро війна закінчиться, вдихаєш тролейбусний запах, замираєш і обмираєш,  роздивляючись помпезні будівлі гуляєш Садом Шевченка, збираєш колючі  розколоті каштани і виколупуєш із них такі гладенькі дзеркальні зерна, наче їх  вимили в Лопані, перед тим як укласти в каштани і повісити на дерева.
Пушкінська схожа на задумливу каштанову алею у Саду Шевченка, а Сумська   - на Пушкінську, що подорослішала. Сумська і Пушкінська ніколи не перетинаються,  вони паралельні одна одній, як небо і земля, але саме тому одна не може існувати  без іншої - наче дві поверхні однієї долоні.    
Харкова не може бути без Сумської та Пушкінської. Вони і є - Харків.  
XIV
Самуїлові спочатку нікуди було їздити не треба. Вони, тобто, крім нього, ще  батьки з Ідою і Майєю, жили аж кат його знає де  - на Балашівці, на маленькій  вулиці Доброхотова. Там було тихо, як у порожньому акваріумі без води і риб, у  дворику із жоржинами та ще з якимись невідомими рожевими квітами на ходульних  стеблах. Ідеш вулицею - пилюга куриться, але не стовпом, як пишуть, та і взагалі  пишуть неправильно і читати нудно, - а, скоріше, якщо вже порівнювати, то -  пилюка здіймається старою, невипраною, латаною ковдрою, без простирадла. Ідеш,  чхаєш і думаєш: ну навіщо мені оця задрипана Балашівка, навіщо мені оці  старорежимні будиночки з двориками, міст, вокзал для товарняків, з просидженими  лавами і засидженими підвіконнями?
Я ж хочу все навпаки. Я хочу бути лікарем, і в моїй лікарні, - правильніше  сказати, у моїй клініці,  не те, що пилюки - пилинки, і тої не знайдеться. Лікарі,  медсестри, нянечки будуть носити хрусткі, як довоєнна фольга в шоколадках,  халати, вікна будуть такими чистими, що й шибок не роздивишся, у прийомному  покої - плюшеві дивани, можна зі слониками, якщо вже вам так хочеться. Туалети  обкладені кахлями, і ще мають бути бібліотека, дитяча кімната, їдальня , краща за  будь-який довоєнний ресторан, і в ній  - запах не минулорічного борщу, а свіжої  солянки та смаженої довоєнної картоплі.
Ось війна закінчиться, і все буде, як я задумав: і кахлі, і дивани, і солянка, і  борщ зі сметаною і теплим чорним хлібом. І тоді можна буде вчитися, а потім,  нарешті, вдягнути цей чарівний, білий аж з блакитним відтінком халат, повісити на  шию фонендоскоп і строго спитати у бабці, в котрої погано розгинаються від часу  коліна і від копання картоплі  пальці:
- На що скаржимося, хвора?
Потому вилікувати бабцю так, що пальці у неї - наперекір усіляким знавцям -  візьмуть і розігнуться.
І суворо відчитати огрядного чоловіка із задишкою, яка заважає заснути всій  палаті для видужуючих:
- Не будете рухатися, шановний, сердечний м'яз перетвориться на   ганчірку  для миття підлоги. Або на зашмарканий носовичок.  
А якщо головний лікар несміливо спитає:
- Самуїле Семеновичу, ви це не занадто?
Я спокійно відповім старшому, але від того не досвідченішому колезі:
- Кращий спосіб допомогти - пестити, але проти шерсті.
І чоловік пройде курс терапії - займеться спортом, скине півцентнера ваги та  чверть століття віку і звільнить койку для нового пацієнта, котрого Самуїл також,  звичайно, вилікує.
Коли Самуїлові виповнилося вісімнадцять років, він пішов навчатися в ФЗУ  на слюсаря. Вдома, на Балашівці, робити йому було зовсім нічого, навпаки. Їсти  хотілося нестерпно, але їсти також було нічого жилося  їм набагато гірше, ніж навіть  в Аркулі. Самуїл витягнувся, і при його зрості худорба була особливо помітною.  Зате тяганина мішків натренувала його, як спортсменів тренує регулярний біг на  довгі дистанції по повністю пересіченій місцевості. Тож він і вирішив - спочатку  отримати робочу спеціальність, в житті це згодиться, особливо якщо до інституту  спочатку не приймуть, а потім - вступити до цього, здавалось би, недосяжного   закладу, де, кажуть, конкурс безнадійний.
Ну, скажімо, це для когось іншого безнадійний. А Самуїл міг пронести  лантух з борошном від млина до пекарні, десять кілометрів у будь-яку негоду та в  будь-який час року і доби, і чим важче було тягнути мішок, тим голосніше він співав  свої неаполітанські пісні, не звертаючи уваги ні на безкінечну дорогу, ні на самого  себе, навіть коли уже не відчував ні рук, ні ніг, ні мішка. Він знав, що його серце  витримає все, що завгодно, і ніколи не перетвориться ні на зашмарканий  носовичок, ні на брудну діряву ганчірку.
У ФЗУ Самуїл був одним з найкращих учнів. Жив у гуртожитку при  училищі. У нього були одні-єдині штани на вихід, зате це був такий кльош, що не  обмерти дамам будь-якого віку та соціального стану не вдавалося. В кімнаті у них  майже щовечора збиралися друзі ФЗУшники, співали пісні, і коли Самуїл брав  найвищу неаполітанську ноту і, посміхаючись, тримав її довше за цілу вічність, його  слухали і чули на всіх поверхах і у всіх довколишніх будинках і, мабуть, навіть у  міському транспорті, що несамохіть при тому пригальмовував Якщо сказати, що він  був душею компанії, то це означало би, що компанія була сама собою, а від до неї -  на додачу. Насправді ж він і був цією компанією, і компанії без нього просто  існувати не могло. Втім, цей стан, мабуть, і означують «душею», отже, він нею таки і  був.
XV
У їхній привілейованій школі у тихому центрі - найкращому харківському  районі - вона була кращою ученицею всіх часів. Взагалі-то, всі дівчата у їхньому  класі були ученицями нівроку, хоча ніхто їх, звичайно, не добирав, і не сказати б, що  вони були гірше Клари, просто вона - ще краще. Належні тринадцять іспитів, навіть  тригонометрія, що навіювала смертельний жах, були для неї навіть не волоськими  горіхами, а довоєнними горішками в шоколаді. В зошитах у неї не було ні те що  плями - Клару Стольберг і чорнильні плями не змогла би сполучити навіть  безстрашна фантазія Жуля Верна, - там не було жодної помарки, що змогла би  дозволити полегшено зітхнути сторонньому спостерігачеві. Одні м'які літери з  легким нахилом уліво, наче коней вміло і вчасно притримали в леті .  
Тільки одного разу «і у бабці вкрали капці», і бабцею цією виявилася зовсім  ще не бабця, а викладачка російської мови та літератури, що назавжди залишилася у  бальзаківському віці, витончена аристократка у безнадійно броньованій сукні і в  пенсне, яке заперечувало навіть думку про можливість нескладних стосунків, на ім'я  Олена Филипівна Райська. Навчалася вона - в тому ще житті - у пансіонаті  благородних дівиць і була явно і виключно благородною дівицею, тому дівчата  прозвали її «Дівиця-троянда». Суворість поглядів Дівиці-троянди з-під пенсне  можна було порівняти хіба що з сухістю та строгістю «тихо любимої» усіма  тригонометрії, але учительку цю, тим не менш, любили по-справжньому, хоча і  також тихо.
«Мова, - бувало, казала Дівиця, - це не просто «що», а ще і «як», тож обидва  вони, і «що», і «як» - однаково важливі. Тому давайте навчатися і тому, і іншому  рівноцінно».
І ось - в день уже згаданої вище катастрофи - вона викликала Клару до  дошки відповідати домашнє завдання - щось про Маяковського, котрого Клара була  не проти вважати найкращим і найталановитішим поетом епохи.
- Стольбегг, - з таємним стриманим задоволенням промовила Дівиця- троянда, ніжно грасуючи, і несамохіть підтверджуючи тим своє походження, яке  було неможливо приховати , - прошу Вас до дошки. 
Краща учениця вийшла, поправила чорний фартух на коричневій сукні з  білим комірцем і стала розповідати про «Клопа». Але в голові у Клари крутилася  учорашня кінокомедія, яку вона ходила дивитися в кінотеатр імені Жданова з  черговим безнадійно у неї закоханим, і вона - неждано навіть для самої себе, не  кажучи вже про інших дівчат, - але головне - все-таки для самої себе, - сказала - по  темі, але жахливо :
Договор.
Пелюстки здмухнуло з троянди, соловей затнувся і змовк, колючки  скрючилися. Дівиця- троянда на мить нагадала зів'ялий бутон  вражена,  принижена і зневажена у найкращому зі своїх почуттів. З неймовірним осудом, ледь  піднявши пенсне розгублено-тремтячими пальцями і страшно подивившись на  Клару, вона промовила , грасуючи так, як, мабуть, грасував маршал Ней, бліднучи  перед Наполеоном :
- Стольбегг?!..
Ні, не так:
- Стольбехг?!..
- А ще - продовжувала Клара, посірівши від сорому, але не зробивши  рокової паузи, - а ще він говорив: «Я вас пон ял, коварная!..» У великого  письменника мова персонажу завжди вказує на його походження.  
- Чим  же вам не догодило походження Маяковського? - затремтіла Дівиця- троянда.
- Я маю на увазі персонаж, - гордо відповіла Клара, і рум'янець, такий  самий, мабуть, як у князя Болконського, що судомно стискував древко прапора на  полі бою під Аустерліцем, заграв на її щоках, якраз над ямочками.
І вона відчула себе маршалом, який програв битву, але виграв кампанію.
XVI
У сорок п'ятому весна виявилася навіть розкішнішою, ніж до війни.  Почалася вона 8 Березня, коли Клару поздоровили, здається, всі учні чоловічих  класів. Кларі було смішно від надмірної кількості закоханих у неї брюнетів,  блондинів, шатенів, рудих, високих, маленьких, товстих і худорлявих. Усі вони  червоніли, затиналися і блідли, не маючи сил більше ні секунди утримати  тремтливий погляд на її рум'янці та ямочках на щоках, не кажучи уже про  (спробували б!) все інше.
Той їхній захват, звичайно, трішки тішив самолюбство, але не був їй конче  потрібним, як і перший, а поки що й останній, поцілунок, котрий вона сама  і  зініціювала в сьомому класі для рекогносцировки та набуття базового досвіду. З усіх  чоловіків їй подобався лише маршал Рокосовський. Клара знала собі ціну, тож нової  інформації усі ці символічні трофеї, акуратно складені біля її ніг, не додавали. Знала,  що вона не просто красива - просто красивою була, скажімо, її подруга Міла - та й  чи мало ще просто красивих? Вона знала   що унікально красива, красива, як не  буває, а якщо й буває, то лише  навіть не як виняток, а як протилежне правило.
Риси її обличчя, посмішка, міміка, хода і все інше не належало до набутку  жодної народності, а були вибуховою сумішшю декількох. Те, як вона виглядала,  було результатом багатовікових, нелюдських зусиль. Цей складний проект почався  на Святій землі, продовжувався на Піренеях, після Колумба розвинувся у кількох  королівствах і царствах, а завершився у Харкові, коли Деміург, нарешті, витер піт з  чола і промовив, тяжко зітхнувши : «Хух, не можу більше». Він дещо скромничав:  проект було завершено не через та, що автор стомився, а тому, що мети було  досягнуто.
У Клару закохувалися ще частіше, ніж у Марію, і всі безнадійно закохані у неї  (що саме по собі - тавтологія: у кого ж іще безнадійно закохуватися?), відчували  стосовно того навіть не безнадійний страх, а радше жах неповноцінності. Ці  безнадійно закохані знали, що книг, які б вона не прочитала, не існує, а ті, які ще  будуть, обов'язково прочитає. Якщо ж не прочитає, то тільки тому, що вони не  заслуговують на її увагу Запитань, на які б вона не могла відповісти, не було.  Вірніше, для себе вона знала, що такі запитання, на щастя, є, і їх, більш, ніж багато,  але відповісти на них належало тільки їй самій, а довколишні  навряд чи навіть  здогадувалися про існування цих запитань, (які вже там відповіді?).
Її увага коштувала надто дорого, щоб хоча би спробувати заслужити її  якоюсь банальністю типу збентеженості, словесної велеречивості, стражденного  телячого виразу обличчя чи поросячого захвату , чи - нікому ще не спало на думку,  але хто знає?   співання фальцетом серенад під її балконом на Сумській: не  вистачало ще, щоб їй наважилися зважати робити домашнє завдання, читати,  вчити англійську мову чи слухати музику. 
Клара була вельми компанійською, але спілкуючись і дозволяючи  спілкуватися з собою, несвідомо створила довкола себе прозору і одночасно  нездоланну чи то оболонку, чи то стіну. Власне кажучи, ніякої стіни вона  створювати не збиралася, це за неї постаралися ті романтики, що забобонно  боялися її. Вони самі були винними, адже Клара нікого не примушувала боятися її  зауважень і думати, що вона насміхається над нібито посоромленими. Сміялась  вона, звичайно, не над ними (велика честь), а тільки тому, що їй було смішно.
Наприклад, Марик Штейнберг, один з найкращих учнів у всьому Харкові,  який упевнено йшов на золоту медаль, до заїкання закоханий у неї (а може, він  завжди заїкався, звідки я знаю?), якось наважився признатися Кларі в тому, що їй і  всім у радіусі ста кілометрів було давно очевидним. Вона співчутливо - саме  співчутливо (чому цього ніхто не розуміє?) - розсміялася майже до сліз, так, що  рум'янець з ніжно-рожевого став агресивно-червоним, і так само співчутливо - так,  співчутливо, щиро не бажаючи Марику нічого, крім добра, - відповіла:
- Марику, ти бачив себе у дзеркалі?
- Бачив, - пробелькотав Марик, укрившись краплями поту, більше схожими  на пухлини. 
Клара перестала сміятися, строго подивилася на нього і підсумувала:
- Тоді твоя поведінка мені незрозуміла.
Більше Кларі сказати було нічого, та й не хотілося.
Марія Ісааківна поважала родину Штейнбергів і передбачала, що з Марика  вийде поважна людина, видатний лікар, скоріше за все. Кілька разів вона  намагалася запросити Марика на гостини, але Клара уперто противилася тому,  розуміючи, що спуститися з небес на землю бідному закоханому буде потім набагато  важче, ніж намагатися сягнути із землі до неба. 
- Не розумію, доню, чого тобі ще треба, - говорила часом Марія Ісааківна. -  Чудовий хлопець, з прекрасної родини.
- Мамо, - безапеляційно відповіла Клара, - я не помічаю у ньому аж  нічогісінько видатного і чудового. Стосовно ж родини, то мені достоту вистачає  своєї.
Тут Володимир Федорович, розуміюче посміхнувся, але зробив вигляд, що  читає «Ізвестія ». 
XVII
Марик залишився на самоті зі звітрілим, але, на жаль, ніколи не зникаючим  запахом її парфумів, а Клара пішла до себе, на вулицю Сумську.
Довкола неї - не лише у Харкові, а, мабуть, у всьому світі, який ще не  вилікувався від війни, - божеволіла від власної величі весна. Її довгожданий квітень,  як завжди римувався  з «Порами року», зі Святом, що наближалося, подібного якому  більше ніколи не буде і з яким не зрівняється ні Новий рік, ні 7 листопада, ні 1  травня. А ще він римувався  з Любов'ю, яка в розкішно облягаючих рейтузах танцює  чечітку на тумбі посеред циркової арени. І просто з любов'ю, що полонить тебе   римами Тютчева, тінню замку Нейгаузена, «Весняними водами», картинками з  веселої виставки. Сніг, що пахнув охололим парним молоком, разом з Кларою  завмирав і сміявся, розтікаючись по Лермонтовській Пушкінській, Маяковського, по  її Харкову, що підморгував їй кожною шибкою кожної будівлі Чернишевської,  Дзержинської Карзинської, а ще й Сумської, Раднаркомівської, Римарської, і все це  був її Харків.  
Вона ішла, придумувала вірші і музику, можливо, уже створені кимось до неї,  але від того не менш, а навіть більш значущі.
Вона ішла по Римарській, створюючи музику і вірші, і одним оком помітила  високого, худющого юнака з чорним волоссям, зачесаним, як у Миколи  Островського, з очима, у котрих - це ж треба! - віддзеркалювалися сонячні зайчики  вікон Оперного театру. Чи, можливо, його очі самі пускали цих сонячних зайчиків, і  тому він сам був схожим на веселого сонячного зайця.
Юнак ішов у протилежний бік, з Бурсацького спуску, з такими ж, як і він, але  не зовсім такими, приятелями, і, здавалося, що якщо раптом взяти і прибрати його з  цієї компанії, то всі інші самі собою не збережуться і зникнуть, бо без нього вся ця  компанія - як її? - ватага - стане безформною, та і взагалі втратить сенс. Сенс був у  ньому - ні у кого іншого в очах не віддзеркалювалися сонячні зайчики, і ні у кого  іншого сонячні зайчики, віддзеркалившись, не вистрибували з очей.
Голосом оперного співака, що зволив проявитися у повсякденні, юнак  розповідав приятелям щось страшенно смішне, вони реготали, а регочучи,  згиналися у три з лишком погибелі, плескали його по плечах, і знову згиналися й  реготали. А юнак, схожий на сонячного зайця, продовжував веселити їх, також  сміючись лемешевським тенором і професійно перекидаючи цигарку по вустах,  -  немислимий кльош, куртка, подерта майже на дрантя, і руки з довгими пальцями,  як у піаніста чи, вірніше, хірурга. Більше Клара нічого помітити не встигла, адже  дивилася вона в пів ока, зовсім навіть не придивляючись, і слухала у пів слуху,  зовсім не прислуховуючись.
І Самуїл, вперше та востаннє в житті, не помітив Клару. Вони з приятелями  по ФЗУ вирішили прогулятися центром, попити в пивниці на вулиці Свердлова  пивка, хоч і розбавленого, але то все- таки - не вода, а пиво: сьогодні саме видали  стипендію. Вони ішли по Римарській, повз Бурсацький спуск, і він розповідав старі  аркульські і нові харківські анекдоти, що хрустіли у нього на зубах, як солоні бочкові  огірки.  
Самуїл любив гуляти Римарською, спускатися Бурсацьким спуском до  Благбазу - здоровенного Благовіщенського базару, що вирував неподалік від  урочисто нечутного Благовіщенського собору. Кажуть, Бурсацький спуск назвали  так тому, що при цареві, наверху, недалеко від Сумської вулиці, була бурса, і бурсаки  на перервах, як оглашенні, юрбою летіли цим спуском, горлаючи: «Зі святим  Іаковом!», а святий Іаків, вважався, розповідають, головним святим харківської  бурси, от вони і поминали його всує при всякому зручному випадкові. Базарні  торговки страшенно цих  «святих Іаковів » боялися: ті, кажуть, з божевільними очима  та ледве що не з піною на вустах вривалися на базар, бігали межи рядами, хапали  все, що погано лежить, а добре для них нічого не лежало , і учиняли розгром  страшніший, кажуть, за будь-який справжній погром.  
Торговки називали «святих Іаковів» «сявками», а коли тих «сявок» було  багато, «сявотою», тому ні «сявок», ні «сявоти» ніде, крім Харкова, не було, і бути не  могло. Тобто, звичайно, сявки-то були, як же без сявок, але називалися вони  інакше. Втім,сявка, він і є сявка, як ти його не назви. А з іншого боку, бува людина  сявка сявкою, а назвеш її якось привабливіше, дивишся - начебто, як і перше, сявка,  але уже й не зовсім. Все-таки, що не кажи, від назви багато залежить, а інколи -  якщо нічого іншого нема - взагалі все. 
На Великдень у Благовіщенському соборі було тихо, відсторонено і суворо.  Пахло чимось церковним - ладаном , можливо. Піп особливої поваги не викликав,  та і хлопці, що йому чи то допомагали, чи то прислуговували, скоріше для кількості  там збиралися, а справ у них особливих не було.
А що Самуїлові по-справжньому подобалося, то це ікони. Деякі з них -  справжні картини, недарма ж їх сам Рєпін малював. Ось, здавалося б, жила людина  в такому-сякому Чугуєві, що нічим не кращий і не гірший від Аркуля, менший  Харкова разів у сто, та і не порівняти його з Харковом: Чугуїв - районний центр,  містечко малесеньке і, в порівнянні з Харковом, несерйозне, - а малювала людина  так, що прикрасила своїми картинами сам Харків, ну, тобто не увесь Харків, а одну  тільки церкву, хоча і головну, але все одно ж - прикрасила. Значить, можливо це,  якщо по-справжньому захотіти.
Особливо дивовижною була Марія. Самуїл дивився на неї і розумів, що  тільки у такої жінки міг народитися Ісус, іншим того не дано.
Він запалював свічку від сусідньої, що вже горіла, ставив у мідне денце,  якомога глибше, аби випадково не впала, хотів перехреститися, але соромився. Та  й, коли довкола стільки люду, краще подумати про себе, перехреститися подумки, а  не рукою, і підморгнути спокійній красуні на картині Рєпіна.   
Народ дружно бухався на коліна і бився головою об підлогу. Але якщо  бухнутися на коліна, то виходило, що ви з нею і не друзі зовсім, а начебто вона тобі  наряд на завтра видає на кільканадцять лантухів півцентнера кожний. А от коли  підморгнеш, здається, що і вона тобі підморгнула, і що ви з нею заодно. І начебто  вона тобі говорить: «Слухай, ти не зникай надовго, гаразд? Приходь, коли треба, я  чекатиму».  
І він поправляв свічку, щоби не впала, непомітно посміхався на прощання і  йшов собі.
Але це вони на Великдень розмовляли, та інколи на Новий рік, а того дня,  коли Самуїл вперше і востаннє не помітив Клару, вони з приятелями ФЗУшниками  йшли Римарською вулицею повз темно-вишневий, як старовинна шаль, ломбард,  спускалися височенними сходами з Університетської гірки на вулицю Свердлова, а  там, недалеко від Південного вокзалу, біля зупинки шостого трамваю, напроти  пожежної частини, і була пивниця , прокурена до тріщин на стелі. Там вони могли  інколи дозволити собі кухоль пива - коли їм видавали стипендію, а сьогодні саме  видали.
Дехто, як то кажуть, «найстрогіших правил», їх називав так само, як у  старовину торговки бурсаків, але це було несправедливо, бо вони не горлали і тим  більш не хапали нічого з прилавків. Просто сміялися собі - реготали з історій та  анекдотів, які розповідав Самуїл. Ну, або, якщо бути точним, не розповідав, а дуже  здорово «травив», і вони, ці анекдоти, хрустіли у нього на зубах, як солоні бочкові  огірки до війни.
XVIII
Прогулюючись вулицею Тринклера, обходячи снігові калюжі, щоби не  набрати води в черевики у калошах, Володимир Федорович думав про те, що  перейменувань, аллах їх забирай, не розуміє і не сприймає. Якщо є вже назва -  навіщо її змінювати? Та й що означає - змінити назву, якщо вона вже існує? Так  можна і Клару перейменувати, і Марію - посміхнувся він сам до себе. Щось же  люди собі думали, якщо колись називали щось саме так?
Хоча, буває, трапляється так, що думають одні, а перейменовують інші. Ну,  гаразд, перейменували давним-давно Німецьку вулицю на Пушкінську. Це зрозуміти  можна, на честь німоти називати вулицю не варто. Та й залишилася на Пушкінській  від колишньої Німецької одна тільки німецька кірха, цибата і довжелезна, як  справжня німкеня, на зразок його колишньої шкільної вчительки. Хоча, якщо  подумати, то без неї навряд би він навчився так грамотно писати, неспішно  виводячи  кожну літеру, і так добре рахувати. А от «л» на польську манеру  вимовляти не розучився, і сестра Надя також…
Ну, добре, а кому заважала Миколаївська площа? Ясно кому - тим, хто  додумався знести Миколаївську церкву, якраз межи вулицею Пушкіна і  Миколаївською площею. Сто років площа була Миколаївською, а тепер - імені  Тевелєва. Ясно ж, що називали її колись не на честь Ніколашки - яка у нього, аллах  його забирай, честь, а на честь якогось святого, мабуть. Але краще вже на честь  святого, ніж невідомо кого. Думаю, на честь порядної людини площу  перейменовувати не будуть. Володимир Федорович посміхнувся, звичайно ж не  промовивши того, уголос.
Або, наприклад, Павлівська площа. Вона також у самісінькому центрі, нижче  Миколаївської, від неї, до речі, легко дістатися до Москалівки, де живе Надя, -  одинадцятою маркою трамваю, вулицею Свердлова, до Південного вокзалу, він там  працює, а такожі часто зустрічає Марію з відряджень. Ну і навіщо було  перейменовувати площу з Павлівської на, прости Господи, площу імені Рози  Люксембург? Спеціально, аби люди язики собі ламали? Яка різниця, що це був за  Павло - чи то імператор, чи то черговий святий, - але «Павлівська площа» звучить  зрозуміло, звично і легко, а «площа імені Рози Люксембург» - це не назва , а  піонерська стройова примовка.
Добре  хоч Сумську поки що не додумалися перейменувати на щось штибу  «імені двадцяти семи бакинських комісарів». Він говорив «б акинських», а не  «бакинських» і посміхався сам до себе.
Або військова академія? Ця помпезна, наче аж задишкувата, будівля на розі  площі Дзержинського та проспекту Леніна, мала бути Будинком Уряду, але комусь- то (не питатимемо - кому) прийшло у голову перенести столицю з Харкова до  Києва, - чому, питається, не до Жмеринки чи не до Козельщини? Ну, не питається,  звичайно, а просто думається, - але все-таки чому? 
Володимир Федорович похитав головою і запалив цигарку із заповітної  дерев'яної коробочки. Марія не дозволяла палити, постійно сварила його, називала  то попільничкою з недопалками, то взагалі недопалком. Він на це здебільшого  посміхався, кажучи тільки: «Ох, їй-Богу!». І палив таємно від Марії. Клара знала про  те, що Володимир Федорович палить, але нікому таємниці не виказувала, і він їй  був за це вдячний і ще більше нею пишався.
Жаль тільки, що вона виросла, - ну, тобто, не жаль, звичайно, просто тепер  нікого біло узяти за руку і повести до зоопарку, тож здебільшого він залишався  самотнім. Як завжди, багато працював - працівником він був відмінним. Часто брав  роботу додому, і вони з Кларою робили кожен свою справу за окремими столами:  вона писала домашні завдання м'яким почерком з легким нахилом вліво, а він -  переписував свої розліновані папери, розкладені на обідньому столі, шикуючи  літери рівно, без усякого нахилу і без жодної помарки (Петкевич - і помарки?), і ще  рахував на рахівниці і занотовував підсумки у незчисленні величезні зошити.  Паперів у Володимира Федоровича, за Клариними приблизними підрахунками,  було кілька тисяч, але у кожної - свій стос, у кожного стосу - своя тека, у кожної теки  - своє місце у книжковій шафі. Тому він ніколи нічого не шукав: навіщо шукати те, у  чого є своє єдино можливе місце?  
Клара також любила такий майже несусвітній порядок, бо зрозуміла його  корисність, ще коли тільки-но почала залишатися вдома сама. Ну, ось, скажімо, ви ж  не шукаєте рота, коли п'єте ситро чи підносите до нього шматок ковбаси, - він, рот,  у вас завжди під рукою, і шукати його не доводиться. А уявіть собі, що ви ж таки  випили своє ситро і з'їли ковбасу, а рота потім заховали куди-небудь - засунули в  якесь непідходяще місце. Ось тоді-то наступного разу довелося би вам попотіти, і  ще невідомо, знайшовся б ваш рот чи ні , і було би вам чим їсти і пити.
Володимир Федорович тим часом повернув на вулицю Гіршмана, звідти на  Сумську, постояв, допалив цигарку, намацав у кишені пальто дерев'яний футляр з  висувною кришечкою, пересвідчившись що не заховав його кудись помилково,  поклав до рота духмяну барбариску і увійшов до їхнього великого будинку за  номером 82.
XIX
Марія була приємно обурена .
- Володю, ти не уявляєш, - говорила вона, прибираючи вимиті і витерті  Кларою чашки та блюдця до серванту, до семи білосніжних слоників, один менше  іншого, з урочисто приспущеними хоботами і покірно опущеними хвостиками, -  Клейман сьогодні намагався зробити мені ведмежий комплімент. 
Клара насторожилася, але не подала виду, за звичкою подивилася на  слоників і сіла до свого столу робити домашнє завдання. Слоники їй дуже  подобалися, особливо найбільший і найменший. Тим часом Марія Ісааківна  продовжувала:
- Я виступала на техраді з цим моїм проектом, а Клейман нічого кращого не  придумав, як сказати, та ще й при всіх, що у мене чоловічий розум. Ні, як це тобі  подобається?
Володимир Федерович сидів у кріслі, в своїй улюбленій шкіряній жилетці на  кролячому хутрі, з тих, що вони отримали на Уралі по ленд-лізу, і читав «Ізвестія».  На питання Марії Ісааківни він непевно посміхнувся, промовив «Ну, й аллах його  забирай, того Клеймана» і перегорнув сторінку. По секрету сказати б, розрізняти  види розумів йому здалося не найзахоплюючим заняттям. А от Клара зауважила, не  відволікаючись від шкільного твору про Наташу Ростову, що компрометувала своєю  вельми-закоханістю князя Андрія, але  врешті-решт  якось спромоглася завоювати  репутацію романтичної героїні:
- Якщо у чоловічого розуму дещо відрізати, матимемо саме жіночий.
Володимир Федорович чи то полегшено, чи то зашарівшись, приснув,  відгороджуючись фейлетоном, а Марія Ісааківна вигукнула:
- Кларо, де вас цього навчають?!
- Або, - холоднокровно відгукнулася донька, продовжуючи твір, - можна  пришити  відрізане до жіночого розуму, щоби отримати чоловічий. Одні, на зразок  Наташі Ростової та Клеймана, вважають цю відмінність суттєвою, інші , на зразок  нас із тобою, мамо, - ні. Інколи ця відмінність більша, інколи менша, інколи  поривається до безкінечності, інколи  - до нуля. Одних вона вражає, інших залишає  байдужими. Ось я, наприклад, в хорошому сенсі цього слова, байдужа. Але тільки в  хорошому, не хвилюйся.
Марію Ісааківну вразили як спрощені Кларою (чи, навпаки, ускладнені)  висхідні дані проблеми, так і ступінь освіченості доньки, а головне - невідомість  першоджерела такого роду нетривіальної інформації. Кларі ж здалося, що медалі на  білосніжному гіпсовому бюсті, що досі байдуже дивився вздовж книжкової шафи,  схвально задзвеніли.
- Чому ти смієшся, Петкевичу? - обурено підняла брови Марія.
Ох, ти, Господи, - змахнув Володимир Федорович рукою, вільною від  «Ізвестій», - Що ж мені тепер , плакати через твого Клеймана?
- До чого тут Клейман? Ти чув, що говорила дитина? То чому ж ти не  скажеш свого слова? Петкевичу, у тебе є власне слово? Бо, коли не треба, у нього є  тисяча слів, а коли треба - він, бачте, читає газету.
Ну, ось, завжди так, - посміхнувся Володимир Федорович. - Твій Клейман,  аллах його забирай, щось утне, а я залишаюся винним.
XX
Марія не встигла ще дати достойну відповідь, як у комунальному коридорі  почувся майже нелюдський крик:
Ґвалтують !!!
Марія Ісааківна схопилася за серце, як не хапалася, здається , з 22 червня,  Володимир Федорович упустив «Ізвестія», а Клара поставила чорнильну пляму  (Стольберг - і пляма?) межи Наташею та князем Андрієм. Дивно, що її це не  збентежило. Вона кинулася до дверей і визирнула у коридор - подивитися, чи  насправді когось ґвалтують, і, якщо так, то хто кого і наскільки далеко зайшов  процес.
Сусідів по комунальній квартирі у них було четверо: Стрєлкова, Волкова,  Піпа і Фельдмани. З них лише Фельдмани, Фіра Марківна та Данило Савович, були  приємними у всіх відношеннях людьми, а від інших, як говорив Володимир  Федорович, користі було, як кіт наплакав, навіть менше, а на вигляд, як підмітила  колись Марія Ісааківна, кожна з них була страшнішою за бомбардування.  Бомбардування, слава Богу, Клара не бачила, але не вважала, що хтось чи щось  може бути страшнішим. Час від часу вона намагалася ранжирувати неприємних  сусідок за ступенем неприємності, але дія та завжди закінчувалася бойовою нічиєю  учасників подій.
Стрєлкова мала звичку зачинятися, як говорив Володимир Федорович, у  санвузлі, причому зачинялася там щоранку рівно на сорок хвилин. А оскільки вузол  той був загальним, остільки ні помитися, ні навпаки (це вже Кларині слова) було  неможливо. Всі намагання закликати  Стрєлкову до порядку успіху не мали.  Володимир Федорович з Фельдманом кілька разів зверталися куди слід, та сенсу з  тих звертань не було жодного. Стрєлкова щоранку прибігала до санвузла раніше від  усіх, зачинялася там рівно на сорок хвилин (Володимир Федорович називав цей акт  запором), а всі інші, особливо Клара та Марія Ісааківна і Фельдмани, що працювали,  вимушені були терпіти злигодні.
Волкова, за словами Марії Ісааківни, капостила з-під тишка: вона мала  звичку підкидати своє сміття під двері сусідів, причому ніколи неможливо було  передбачити, під чиїми дверима те сміття опиниться сьогодні, а під чиїми завтра.  «За Волковою, - казав бувало Володимир Федорович , - потрібен нагляд і пригляд».  «І прислухання та дослухання», - розвинула його ідею Клара.
Стосовно ж Піпи варто було зауважити те, що вона була таємничою та  непередбачуваною. Коли Марія Ісааківна, Володимир Федорович та Клара  повернулися з евакуації і вселилися до цієї комунальної квартири №7 величного  будинку 82 на зневажливо-відстороненій Сумській, Клара намагалася зрозуміти, як  звучить повне ім'я від «Піпи». «Пенелопа» не підходило, «Агрипина» також. А потім  виявилося, що це - прізвище. Причому, навіть від Піпиного прізвища віяло  таємницею: Піпа - не було зменшувальною формою від Піпіної, Піпман, Піптюк чи,  скажімо, Піпідзе. Піпа - це і є Піпа, а як її на імення, ніхто дізнатися не зміг, навіть  Володимир Федорович, що знав, здається, всю підноготну комуналки.
  Так от, якщо про Стрєлкову всі сусіди знали, що вранці, коли не встань, хоч  засвітла, хоч затемна, вона першою займе санвузол, а про Волкову було достовірно  відомо, що вона, як не додивляйся і не прислуховуйся, увечері підкине сміття під  чиїсь двері, то вчинки Піпи прорахувати було неможливо. Вона була здатною на  будь-яку екстравагантність - від навмисного пересолу чужого борщу на загальній  газовій плиті до натоптування у спільному коридорі чимось коричневим і  смердючим. При тому Піпа ніколи не повторювалася, так що сумувати можна було  тільки без неї, а з нею засумувати не вдавалося навіть флегматичній, зануреній у  свою фізіологію Стрєлковій і єхидно- безжалісній Волковій. З Піпою весело було  усім і постійно .
Отож, почувши чи то сердитий крик , чи то закличний зойк «Ґвалтують!»,  Клара вилетіла в коридор Зойки  й крики долинали з комунальної кухні.  «Ґвалтують!» - волала саме Піпа, тепер це вже було ясно.
«Розмріялася », - подумала Клара, бо на просьбу про допомогу Піпин лемент  був-таки мало схожий. Влетівши до кухні, Клара побачила сцену, що примушувала,  користуючись лексикою романів, які вона давно вже не читала, кров холонути у  жилах.
XXI
Слідом,  відфудболивши газету ударом Івана Привалова, поправляючи на   ходу капці, що норовили злетіти , та намагаючись добігти першим, аби закрити  Клару від небезпеки грудьми, рвонув Володимир Федорович. Марія Ісааківна   розважно ішла за ними: вона знала, що без неї вони все одно нічого належно не  зроблять, і тому не квапилася.
Зовсім недавно Володимир Федорович пережив не менший жах, тільки,  слава Богу, Кларі тоді нічого не загрожувало. Після роботи, прийшовши, як  домовлялися, хвилина в хвилину (Петкевич і запізнення?) в гості до співробітника,  що жив у ізольованій квартирі тут недалечко, на Гіршмана, він піднявся сходами і  кілька разів подзвонив у двері, але ніхто не відгукнувся. Тоді Володимир Федорович  штовхнув двері - просто щоби перевірити, чи все гаразд. Двері відчинилися, і він  увійшов до вітальні, звідти - у велику кімнату. У напівтемряві проглядалися  таємничі обриси меблів, тіктакав настінний годинник, увиразнюючи тим дивну  тривожну тишу. Володимир Федорович спитав ледь тремтливим голосом, даремно  намагаючись бути спокійним:
- Є хто живий?
Живі не відгукнулися, лише годинник став тіктакати гучніше, перебиваючи  стугоніння серця, тож Володимир Федорович відчув недобрий смик під одним  оком, а  потім і під іншим. Машинально дістав з кишені дерев'яну коробочку, і тут…  Про це страшно було навіть згадувати, але зараз, коли він біг за Кларою безкінечним  комунальним коридором на крик «Ґвалтують , примусити себе те не згадати він не  міг.
Клара також не хотіла й думати про те,  що, здавалось би, нарешті забула, і  що, тим не менш, сплило у її пам'яті зараз, у геть непідходящий момент, коли вона  готувалася стати свідком жорстокого злочину. А згадала Клара знову той жахливий  волейбольний матч, у якому вони грали проти паралельного класу. Взагалі-то, у  волейболі рівних їм, тобто їхній команді, не було, мабуть, у всенькому Харкові,  особливо, коли Клара з Мілою Файбусович підбігали сітки, злітали над нею, і одна з  них, зі страшним виском, завдавала невідворотного удару, прийняти який ще нікому  і ніколи не вдавалося. У тому матчі рахунок партій був 2:2, добігала кінця  вирішальна п'ята партія , і їм залишалося забити один-єдиний, останній,  вирішальний гол - «голок», як говорила Мілка. Матч продовжувався вже не одну  годину, сонце стомилося висіти на небі і слідкувати за м'ячем, що літав туди-сюди  під ударами двох десятків рук. Позіхнувши , сонце пішло на заслужений відпочинок,  залишаючи замість себе тривожні присмерки, що не обіцяли легких рішень… Після  подачі з флангу Клара і Міла рвонулися до сітки, злетіли у напівзгаслу височінь,  розмахнулися кожна як могла і , завищавши так, що сонце поквапилося зовсім  сховатися десь в районі Шатилівки чи Лісопарку, ринулися на посланий до них м'яч  - як дві роздратовані, голодні щуки на бідолаху-карасика, що про небезпеку і не  підозрював …  
І якраз у цей самий час, звідкись з-за буфету чи з-під канапи, чи як привид з  потойбічного світу, вийшло, як би сказала Клара, «чудище обло, озорно, огромно»,  розмірами більше навіть за собаку Баскервілів, хіба що воно не палахкотіло  фосфорним жаром, але від того ще більш таємниче. Володимир Федорович відчув  себе тією самою зоопарківською моською, від якої кінець-кінцем, залишилося тільки  мокре місце. Він уявив собі себе таким мокрим місцем, впустив коробочку і  спробував зупинити непереборне посмикування під обома очима. Чорний, як  смола, собака, рідня якого, подумалося Володимирові Федоровичу, ніс постійну  варту у фашистських концтаборах, позіхнув, зблискуючи у пітьмі вовчими іклами, і  грізно та важезно ліг на килимку біля вхідних дверей.
Володимир Федорович нахилився було за коробочкою - собака нашорошив  гігантське вухо. Він підняв коробочку з підлоги і тремтячою рукою намацав бокову  кишеню - собака нашорошив інше, таке ж самісіньке. Він зробив крок до дверей -  собака напружився. Він зробив ще крок - собака забурчав, наче величезний  голодний живіт. Він підняв руку, аби намацати вимикач, і тут…
Тут Міла спробувала вдарити по м'ячу, але той  летів надто високо,  прямісінько під Кларину гарячу руку. Клара замахнулася, майже діставши долонею  власної спини, і вдарила, ні врізала, ні уперіщила по чорній кулі, що зливалася вже з  вечірніми сутінками, - так Марія колись припечатала по нахабній мармизі  нещасного закоханого, що всього лише був спробував проявити до неї свою  приязнь. Свій рішучий удар Клара доповнила виском амазонки-переможниці, який  здатен порвати барабанні перетинки, але…
Собака гарикнув на всю квартиру, ні - на увесь будинок, ні - на увесь Харків,  - метнувся до Володимира Федоровича, той від жаху сів на підлогу, а собака  поставив йому на груди лапу і приготувалася, як здалося Володимирові  Федоровичу, зняти з нього скальп і сім шкур на додачу…
І м'яч, замість того, щоби стрімко впасти донизу, на половину суперників,  вдаритися з відскоком об землю і принести Клариній команді вистраждану, як  виявилося, перемогу, -  хитнувся, наче квітка на стебельці під поривом вітру і впав  кудись під сітку, а той клятий м'яч майже гигикнув і преспокійно полетів в аут. Всі  глядачі, котрі ще лишалися на трибунах, гравці і суддя зібралися біля поверженої  Клариним ударом Міли, намагаючись привести її до тями і вияснити - чи жива ще  вона взагалі. Клара ж стояла там, де приземлилася, рука навіть не боліла, всередині  все оскліло та закрижаніло, і вона, подумки чи шепотом, молила усіх святих  допомогти Мілці залишитися живою. А та…
Собака тримав лапу на грудях Володимира Федоровича і, виваливши  довжелезний язик без кісток, тяжко, по-зміїному шипів, очікувально позираючи на  двері. Нарешті, господар прибіг, вибачаючись за запізнення -  «через обрив  проводів  - увімкнув світло, крикнув «Фу, Рекс!», і…
Слава тобі, Господи, Мілка встала і, тримаючись за обидва постраждалі  місця, промовила:
- Ну ти даєш, Кларко! Через тебе таку гру програли!
- Нічия! - заїкаючись та цокочучи зубами, оголосила суддя. - Ну вас к  грецям, дівки! З вами інфаркт отримаєш, або й щось іще гірше.
- Краще вже інфаркт чи щось і гірше, ніж отак по слабкому місцю, - зітхнула   скрушно Мілка, а Клара все стояла, не маючи сил зрушити з місця, - як та маленька  зоопарківська миша, на котру гарикнула величезна псина
Собака з почуттям чесно виконаного обов'язку пішов до себе - за шафу чи  канапу - а господар ще довго намагався підвести Володимира Федоровича з  підлоги, не  будучи в змозі віддерти його від «насидженого місця».
XXII
Сцена, яку побачила Клара, примусила її відчути себе героїнею  поганенького роману. Відступивши до підвіконня і впершись у нього майже усім  тілом та безуспішно намагаючись шекспірівським жестом роздерти на вже ледь  рухомих грудях халат, горлала і билася в конвульсіях Піпа. До неї, зі зламаним  тремпелем у тремтячих руках наче привид батька Гамлета, що раптом  матеріалізувався, підступала Волкова.
Зараз отримаєш ! -  із суворою впевненістю повторювала вона, тицяючи в  бік Піпи гострим тремпельним гачком, що вже поник, майже обламаний, але таки  був схожий ще на перст провидіння.
- Ґвалтують! - волала Піпа, заламуючи руки, накладаючи їх на себе, і, як  перше, намагаючись залишити на халаті сліди наруги.
Сама ідея підтвердження того, про що зараз заявляла Піпа, здалася і Кларі, і  Володимиру Федоровичу нереальною. «Страшніше бомбардування» - ця ідіома  відповідала її вигляду навіть у кращі хвилини, а вже коли Піпа входила в раж, про  насильство, принаймні з відкритими очима ґвалтівника, і мови бути не могло: хто ж  добровільно наважиться приректи себе на бомбардування? !!!
Сама отримаєш! - грізно скандувала не менш зугарна, але ще більш  мініатюрна Волкова, направляючи тремпель, на який уже було неможливо повісити  навіть літню футболку , в Піпиного лоба.
- Зараз же втихомиртеся і поясніть, що трапилося! - вимогливо заявила  Марія Ісааківна, що якраз нагодилася. Жінка, яку не лякали ні Дніпро, ні комісії ЦК,  ні польоти на уранові родовища, звичайно ж, Піпи з Волковою не злякалася й  поготів. Усі ж інші сусіди, що зібралися на ґвалт, таки явно їх побоювалися
- Рукам волі не давати! - підтримав дружину Володимир Федорович,  прикриваючи собою Клару, - хтозна, як могли надалі розвинутися події.
- Ну? - строго і впевнено спитала Марія Ісааківна. - Прийшли до тями? Ти  ба, розшкварчалися тут, як дві вишкварки!
Неочікувана метафора сподобалася і Фельдманам, що добре розумілися на  вишкварках, і Стрєлковій, яка не зовсім сприйняла цей образ, але сьомим відчуттям  оцінила алітерацію. Клара відчула гордість за Марію Ісааківну, але зрозуміти суть  конфлікту, як і перше, не могла.
Волкова слухняно опустила тремпель з поламаним гачком. Піпа перестала  рвати на собі одяг: вони ж обидві знали, що Марія Ісааківна - член партії з тридцять  дев'ятого року і взагалі далеко непересічна людина, тож із нею жарти погані. Одна  справа - зробити якусь капость інша  вчиняти гидку сцену з завданням тілесних  ушкоджень та вигукуванням нічим не підтверджених звинувачень.
- Ну? - повторила Марія Ісааківна.
Волкова обернулася на саму повагу, що переходить у боготворіння, і на  боготворіння, що переходить у підлабузництво.
- Мері Ісааківно, - запричитала вона, ніби звертаючись тим самим до  найвищої справедливості, - Піпка мені під двері підкинула свій поламаний  тремпель. Ну не зараза? Хтозна, що у неї на ньому висіло? Можливо , жакетка з  тарганами?
- Я тобі покажу Піпку! - оскаженіла ображена правдою Піпа. - Сама зараза!  Сама підкидає усячину, а тепер ще й нападає!
Вона проковтнула порцію повітря і додала:
- Сволота!
- Ану замовчіть зараз же! - з упевненістю ветерана партії і головного  інженера проекту гарикнула на них Марія Ісааківна, і вони покірно звурдилися, як  німці під ударами маршала Жукова. «Краще Рокосовського», - подумала Клара.
- Тепер ви бачите, Волкова, як неприємно, коли вам під двері підкидають  сміття? Отже, не робіть цього більше ніколи!
Волкова роззявила рота і вилупила очі, але Марія Ісааківна продовжувала:
- А ви, Піпо, будете тут вчиняти оргії - поїдете за сто перший кілометр. Теж  мені, ґвалтують її, бачте.
Піпа схлипнула. Волкова гмикнула. А Марія Ісааківна елегантно, на думку  Клари, закінчила дискусію:
- Це наш тремпель. Віддайте, ми його викинемо. Володю, ти чому не  викинув сміття одразу, коли я сказала?
Володимир Федорович не встиг за плином її думки, але Клара вчасно  зреагувала:
- Мабуть, це я випадково впустила, коли сміття виносила. 
Вона двома пальцями взяла у Волкової напівживий тремпель і ствердно  кивнула:
- Ну, так, насправді , - наш. Ось тут він і пошкрябаний ще примітно.
І подумки процитувала, ще раз поглянувши на сусідок, що вже геть нічого не  розуміли і тому невідомо чому знічено посміхалися, - спершу на Волкову, потім на  Піпу:
«Обидві гірші».
І ще Клара раптом чомусь подумала, що ось закінчиться війна, і Стрєлкова  більше не буде так надовго займати санвузол, Волкова не підкидатиме сміття, а Піпа  перестане скандалити. І відчула, що впевнена в цьому, і від цієї впевненості  захотілося одночасно засміятися і заплакати. А ще їй здалося, що цього захотілося  усім… 
Ну, або не здалося, а просто щось промайнуло,  пропливло, наче до війни  лелітка-пушинка…
Та ні, все-таки здалося.   
XXIII
Весна зрозуміла, що нарешті їй боятися вже нічого, хоча не за горами  двадцять друге червня, бо цей день, завдяки їй, видужалій і зміцнілій, знову стане  просто звичайним найкоротшим літнім днем з довгою, але вже зовсім не страшною  ніччю опісля. Весна відчула, що її зачекалися, і в насолоді від власної незворотності,  намагаючись загладити вину, упала, обвалилася на Харків всіма своїми безумними,  воскреслими, сяючими від щастя силами. Яблуні, вишні, груші, черешні вмить  побіліли та порожевіли - від Балашівки до Іванівки, від Шатилівки до Новоселівки.  Харківські парки безстрашно розсміялися мільйонами квітучих дерев і кущів, трава  розправила кожну злежану травинку, алеї перестали бути схожими на старечі  зморшки, лавкам знову захотілося, аби на них посиділи, обіймаючись та смакуючи  морозиво. Ятки з газованою водою неждано виникли на старих, але до  невпізнанності помолоділих місцях і з відчайдушною радістю шипіли всіма своїми  різнокольоровими сиропами.           
Щастя аж наче розпирало старовинні харківські вулиці. Вони розгубили,  точніше, позбулися колишньої солідності і, наче навіжені, дзвеніли трамвайними  поворотами, відчайдушно тьопаючи по теплих калюжах, що од того висихали  майже одразу, танцювали чечітку на підвіконнях і балконах, цвірінькаючи і  наспівуючи за вікнами на кілька голосів одразу і умовляючи не спати в такий  божевільний ранок, а краще - вискочити на розпашілий простір Сумської, на  Каразинську, що стала схожою на першокласницю з букетом, та й гайнути кудись  по Маяковського та Чернишевській потім рафінованою Данилевською,  а далі - по  Раднаркомівській, по піднесеній, хоча й мініатюрній Римарській, по  Лермонтовській Пушкінській - вона сьогодні схожа на Дівицю-троянду в юності, бо  і увесь Харків сьогодні - як один безкінечний інститут благородних дівиць після  безмежно набридлих уроків.
Отак - іти, простувати, блукати і слухати ці парадні під'їзди, підворітні, цю  бруківку, ці дерева, що кожною своєю гілочкою виконували Перший концерт,  головну партію в якому граю я сама, на тому, довоєнному білому роялі з  Пушкінського в'їзду.
 - Чесно кажучи, Кларко, з нами також не занудьгуєш, - не давала  зосередитися Міла. Вірна зброєносниця знайшла нову тему для обговорення,  кинувши миттєвий зневажливий погляд на перехожого, що намагався не дивитися  на них, і тут же про те забувши.
- Навіщо ж з нами нудьгувати? - підтримала Клара подругу, до  запаморочення роздивляючись травневий Харків і взагалі не помічаючи перехожих.  - Ми ж створені для насолод, а насолоди нудними не бувають.
Міла зупинилася і уточнила підозріло:
- Для чиїх це насолод ми з тобою створені?
- Для наших власних, - заспокоїла її Клара. - Ось ідемо собі і  насолоджуємося, а кому хочеться нудьгувати разом із нами, з тими нам самим  нудно.
Вони звернули з Басейної, пішли по Чернишевській, повз школу - чужу, але  також нічогеньку, - школу з номером 82, як і у Клариного будинку. Їх тіні зливалися  з тінями веселих харківських кленів і тополь, і ті із задоволенням приймали  запропоновані їм умови - відображували Кларину і Мілкину тіні разом зі своїми.
- Бідна Дівиця-троянда, - зітхнула Міла. - Ця тупачка Розенблюмиха її  замучить своїм правописом… Це ж треба - на сімнадцятому році життя зробити дві  помилки в якомусь нещасному слові «тоннэль». Ну гаразд уже, написала б через  літеру «у», так ні ж - через «а» та ще й з одним «н».
- Гадаю, «а» у неї через те, що англійську мову перевчила. А от чому «н»  лише одне, сама не розумію. Якийсь укорочений стався той «тоннэль» .
- Точно , - розсміялася Мілка. - Навіщо зайві прикметники? Написала  «танэль», і усім ясно, що «тоннэль» просто кривий і короткий.
Клара зупинилася понюхати білий бузок. Потім понюхала «справжній» -  бузковий, знову білий, знову бузковий. Міла - також. Вони нюхали і з сумнівом  дивилися одна на одну, знову нюхали і знову дивилися.
- Однакові, - невпевнено сказала Клара.
- По-моєму, все-таки бузковий сильніший, - так само невпевнено  заперечила Міла, але, радше, просто через звичне почуття протиріччя.
Вони знову взялися нюхати, але нюхалося вже якось не так натхненно. 
- Принюхалися - з жалем констатувала Клара, - і вони пішли далі квітучою  аж до буйства кольорів Чернишевською .
- Але Розенблюмиха, - між тим продовжувала Міла, - це ще квіточки. А от  що доконало нашу Дівицю - це педради. Спробуй відпрацювати шість уроків з  нами, а потім висидіти три години поспіль на педраді. Ти чула, що з нею,  бідолашною, нещодавно трапилося, до того ж перед самісінькою демонстрацією?
Клара насторожилася. Мілка витримала драматичну паузу, дочекавшись ,  поки подруга сказала:
- Мілко, не муч мою душу!
- Ну, гаразд, тобі скажу, бо ти - кремінь.
- Могила, - поклялася Клара, і зіниці її розширилися, із сірих ставши майже  темно-синіми , та, здалося, навіть зблиснули.
Мілка зупинилася, витримала ще одну, вирішальну, паузу, страшно  подивилася на Клару і промовила:
- За повідомленням мого власного інформбюро, наша Дівиця увійшла після  роботи до трамваю, поправила пенсне і строго сказала пасажирам, як нам у класі:  «Сідайте, будь ласка!».
Кларині зіниці розширилися понад критичний   максимум. Пару секунд вона  перетравлювала почуте, а перетравивши, зайшлася у клінічному нападі реготу.  Рум'янець, який був лише ось щойно ніжно-рожевим, став раптом майже  буряковим, з очей бризнули сльози, а живіт звело судомами та спазмами, і вона  скрючилася, не маючи змоги ні видихнути, ні вдихнути. З Мілкою відбувалося  приблизно те ж самісіньке: її скрутило у всі можливі погибелі, і в такому стані вона,  регочучи та гикаючи, взялася описувати кола довкруж остовпілої від нападу сміху  Клари. Тож, уже кого-кого, а найкращих волейболісток школи і без п'яти хвилин  медалісток вони зараз навіть і не нагадували . Перехожі, дивлячись на них, спершу із  сумнівом відверталися, потім нейтрально посміхалися, потім співчутливо прискали  і, нарешті, також починали  покочуватися від сміху, що зваблював усіх і навіть вся .
І здавалося, що не тільки Чернишевська, але й увесь Харків остаточно з'їхали  з глузду від щастя, від усієї цієї весни, від заворожливого реготу. Тому що ось-ось  уже має настати - вони ще не знали, але відчували і готувалися, - мало настати 9  Травня, а отже - почнеться довге-предовге інше життя, яке тепер уже точно не  зможе ось так просто взяти і закінчитися - неповторне, щойно започатковане, а  значить, безкінечне.
Клара з Мілою і всі перехожі реготали, і саме їхній сміх  був провісником  отого загадкового, щойно заіскрілого над  Харковом, над усім світом травневого  Свята, про начало якого вони самі ще нічого не відали.
Не відав того й перехожий, на котрого Клара не звернула уваги, коли вони  звертали з Басейної на Чернишевську, а Міла, на якого зневажливо зиркнувши, тут  же й забула про його існування.
Так трапилося, що Клара вперше і востаннє не помітила Самуїла.
А він помітив її - уперше.
XXIV
Самуїл усе ще стояв і дивився на дівчину, що сміялася так натхненно і  звабливо, яка потім звернула з Басейної на Чернишевську, навіть не подивившись  на нього, хоча зазвичай на нього таки дивилися. Та й не зазвичай, а завжди. Їй же  було не до нього: вона сміялася і нюхала бузок - спочатку білий, потім бузковий,  потім знову білий, потім знову бузковий. Обережно, щоби не пом'яти, торкалася  кінчиками пальців до слухняних білих і рожевих квітів на гілках дерев,  заплющувалася і відкривала очі, - здається, ненадовго засипала і одразу  прокидалася. І передчувала головний травневий день, якого чекала і не могла  дочекатися. 
Самуїл подумав, що навіть не мріяв про неї, коли тягнув черговий  стопудовий мішок безкінечною глевкою, засніженою або пилюжною аркульською  дорогою. Та і як було мріяти, якщо він навіть не здогадувався, що вона - можлива.  Справа не в її хвилястому, хвилюючому волоссі, не в посмішці, призначеній тільки  цим, ошалілим від її і своєї неповторності деревам, не в її пальцях, які торкали  бузкові брості, що тихо від того муркотіли.
Звичайно, і в цьому також, але головне - що Самуїл, хоча і не мріяв про неї  ніколи, десь - нещодавно - її бачив. Просто - та ні, якраз зовсім непросто - вона була  такою, що ані забути, ані згадати Самуїл не міг…
Він згадував, що десь уже бачив її і вона дивилася, не відводячи погляду і не  дозволяючи Самуїлові відвести свій. Дивилася - чи то посміхаючись, чи то  вивчаючи, чи то зводячи з глузду, чи то умиротворяючи. Чи то забороняючи  надіятися, чи то обнадіюючи.
А зараз вона сміялася і торкала білі і рожеві квіти на гілках дерев, і Самуїл не  спромагався ні з ким порівняти її, бо порівнювати її було зовсім, абсолютно ні з ким,  та і саме по собі порівняння виявилося би дурною і непотрібною незугарністю.
Вона пішла по Чернишевській до Театрального скверу, і чим далі від нього  була вже, тим краще він бачив її і тим наполегливіше намагався згадати, де, коли  вона уважно дивилася на нього, не дозволяючи помислити про те, що надія  можлива, і при тому надихаючи не втрачати надію.
Він думав про це , поволі ідучи Басейною, і потім, повернувши на  Дзержинську .
Згадував у гримкотливому, але такому, що й не заважав думати, трамваї,  поклавши руку на опущене віконне скло. Травневий вітер беззлобно нападав  на  нього, граючи з деренчливим вагоном  у дитячого, ворошиловградського квача. І  сплутував чорне волосся, зачесане назад, як у Миколи Островського.
XXV
До найважливіших контрольних робіт та до іспитів Клара і Міла готувалися  разом, причому тільки у Клари. В Мілчіній квартирі, навіть якщо щільно зачинити  двері, зосередитися було неможливо: у комунальних сусідів постійно гавкали два  мерзотні собаки, один величезний, як ломова коняка, а другий - задрипана шавка,  яку Міла називала «сявкою». Клара, на відміну від Міли, у гості ходити не надто  любила. Мілка ж, бувало, казала, що вдома добре, а у гостях іще краще.
Сьогодні у них у школі був вільний день, їм, як круглим відмінницям, дали  день на підготовку до річних контрольних, а завтрашня контрольна робота була чи  не найнеприємнішою - з геометрії.
Ну хто, скажіть будь ласка, любить геометрію? Хто любить паралелограми,  еліпси або, прости Господи, паралелепіпеди? Хто любить усі ці безкінечні  трикутники, котрі навіщось обертаються довкола власної осі і при тому виписують  навіть не фігури, а якісь сумнівні тіла? Скільки, питається в задачі, можна безцільно  щось описувати і ніяк до кінця не описати? Описав би вже, нарешті, раз і назавжди  все, що йому потрібно, - вважали Клара з Мілою , - і задача закінчилась би  і не було  би цієї річної контрольної, що насувалася, наче вороже військо, і яку треба було  написати на «п'ятірку», бо інших оцінок ні Клара, ні Міла не визнавали, хоча і  здогадувалися про їхнє існування.
- Освічена людина, - повчально зауважувала Марія Ісааківна - повинна  вміти читати, писати і мати просторову уяву.
Марії Ісааківні було легко таке казати: вона цією геометрією займалася з  ранку до вечора з перервою на обід, сон і дорогу на роботу та додому. Але навіщо  Мілці ця, частково цитуючи класика, «наука без пристрасті ніжної»?
- Дівчина моїх непересічних даних, - вагомо заперечила Мілка,  ненав'язливим жестом вказуючи на деякі з таківських, - не зобов'язана уявляти собі  трикутники і дотичні.
Стосовно дотичних, - додала Клара, - терпіти не можу, коли до мене  торкаються не тільки пальцями, але й очима.
Що ж стосується трикутника, - згоджуючись, кивнула Мілка, - то я, Маріє  Ісааківно, бачу своє майбутнє в оксамиті, а не в трикутнику, в тім числі і любовному.
Оскільки контрольна робота мала відбутися вже завтра, Мілка явилася, коли  ще й треті півні не співали. Володимир Федорович якраз виходив на роботу і встиг  лише посміхнутися їй і сказати «Доброго ранку, Міло. Заходьте, Клара вас уже  зачекалася».
- Кларо, твоя закадична подруга прийшла! - гукнула, вже виходячи, Марія  Ісааківна, обнявши Мілку і зауваживши:
- Ти пунктуальна і надійна, як Санчо Панса.
Мілчині очі стали схожими на кола , вписані в квадрати:
- Маріє Ісааківно, про що ви говорите? Якби Ладиніна з Орловою побачили  мою фігуру, вони пішли б із великого кіно! Придивіться до мене уважніше.
- Як батьки? - посміхаючись, спитала Марія Ісааківна.
- Повний порядок в танкових військах! - відрапортувала Санчо. - Тата,  кажуть, можуть кудись перевести, але це ще вилами по воді писано. Отже, порядок  найповніший, як і поступ уперед.
Марія Ісааківна поцілувала її і пішла до Будинку проектів займатися своєю  вічною геометрією і даючи змогу Кларі з Мілою взятися до річної контрольної .
- Кларко, підніми голову! - скомандувала Міла, як тільки увійшла до кімнати.
Клара підняла, виключно тому, що попросила найкраща і єдина подруга.  Міла уважно подивилася на її шию, критично похитала головою, теж задрала  голову і помацала власне горло.
- Нема , - промовила вона задумливо.
- Мілко, - співчутливо і водночас стривожено спитала Клара, - ти добре  відпочила після того божевільного матчу? Ну, того, коли я не поцілила у м'яч?  Може, тобі краще поринути у сон безпечний? Все-таки голова - не найсильніше  місце навіть у слабкої статі… 
Мілка сумно похитала головою і пояснила:
- Які ж ми з тобою, Кларко, закадичні подруги, якщо у нас і кадиків путніх  немає? 
Насміявшись уволю, вони взялися за геометрію.
XXVI
У батьків він бував зрідка, та їм і не до нього було, вони намагалися звести  кінці з кінцями, а від Самуїла поки що допомоги чекати не доводилося. Щоправда,  учився він добре і професію за рік мав отримати - слюсар 4 розряду. Але це ще  нескоро, а їм самим треба було якось прогодуватися.
Жили вони аж на Балашівці. Семен Михайлович працював на велозаводі  маляром, Іда - на миловарній фабриці, а Роза Самійлівна сиділа вдома з Майєю.  Поряд з ними жили тітка Соня з дядьком Монею та Ізею. Ізя закінчував школу, а  дядько Моня працював разом з Семеном на заводі, слюсарем, і їм також доводилося  несолодко.
Взагалі-то, все було би не так вже й погано на тихій вулиці Доброхотова,  якби з харчами стало хоч трішки легше… Але просвітку вони поки не бачили, хоча  на одного їдока - Самуїла - у них тепер було, слава Богу, менше. Втім, який із мене  був їдок? Вважається, що при моєму зрості - метр вісімдесят - важити треба  вісімдесят кілограмів, а я важив, якщо це можна було назвати вагою, то 56, то 55, а  то і всі, тобто якісь там , 54.
Їсти йому вже, можна сказати, не хотілося, бо, коли хочеться постійно і  нестерпно, то, небажання їсти стає річчю неможливою, а отже, саме поняття  «хочеться їсти» втрачає сенс. Ну, от якби, скажімо, увесь час була зима, то це вже і  не зима, а цілий рік. Хіба що, коли давали стипендію, ми з однокашниками могли  собі щось дозволити, та ще на цигарки вистачало.
Але чим довше хотілося - чи вже не хотілося - їсти, тим більше він зневажав  цей голод і не зважав на нього - брав такі неаполітанські «ля» грець його й відає якої  октави і тримав по стільки не секунд навіть, а хвилин, що увесь гуртожиток чманів і  увалювався до їхньої кімнати. І він до ночі встигав переспівати тільки половину  свого гігантського репертуару, а другу доспівував уже наступного вечора.
А Клара - він не знав ще, що це Клара, - його не помітила, хоча його завжди  помічали.
Втім, і він же також її якось не помітив, - хоча її помічали завжди. Тільки він  нічого про все це ще не знав.
XXVII
Тиша була благословенною. Ніхто не ломився до ванної кімнати, на кухні  нікого не ґвалтували, трамваїв під вікнами не було, лише тролейбуси, а який може  бути шум від тролейбусів, та якби й був, то до Клариного височенного четвертого  поверху він би не долинув. Час ішов неспішно і нечутно, наче вирішив тихцем  послідкувати за двома дівчатами, різними, але схожими між собою чорним  хвилястим волоссям і очима ледь-ледь, майже непомітно, завеликими.
- Обожнюю слоників! - випросталася Міла і подивилася на сімох  білосніжних слоненят, менший-за-меншого, в книжковій шафі. - Особливо хобот.  Хобот обожнюю особливо!
- Чому саме хобот - здивовано запитала Клара, більше думаючи при тому  все-таки про дотичну до кола лінію, ніж про слоників і про все інше, що не  стосувалося геометрії.
Міла схрестила руки на грудях і суворо спитала:
- А що іще, по-твоєму, може зацікавити у слона порядну дівчину? Чому ти,  Стольберг, вчиш цнотливу подругу?
- Дорога цнотлива подруго, - не менш суворо відповіла Клара - твою  неземну цнотливість ми обговоримо за обідом, а зараз давай повернемося на грішну  землю.
- А що у тебе на обід? - живо зацікавилася Міла.
- Суп з галушками… Мілко, припини відволікатися, у нас ще п'ятнадцять  номерів залишилося, не найпростіших, до речі.
- Сама варила? - зацікавилася Міла. - Зауваж, Стольберг, галушка має бути  не просто шматком тіста чи, як говорить тітка Бася, глевтяком. Ти знаєш мою тітку  Басю?
- Будь-яка порядна людина знає твою тітку Басю, про що ти питаєш! І всі  знають, що тітці Басі відомо про життя все, бо вона просто-таки  - друга наша  Дівиця-троянда.
- Правильно зауважено, хоча тітка Бася давно і далеко вже не дівиця, в  основоположному сенсі цього слова. Та і не троянда… Роза-троянда - це моя  троюрідна сестра. Так от, галушка має бути не глевтяком, а ніжною і дивовижною.
- Ніжність гарантую, а от чи здивує вона тебе, не впевнена. Що за вовчий  апетит у тебе останнім часом прорізався?
- Організм, бач, росте, - скрушно зітхнула Мілка. - Слава Богу, він у мене  росте вздовж, а не впоперек… Впоперек також, але тільки в потрібних місцях і в  межах тієї ж потрібності. Як говорить тітка Бася, це якраз найбільший нахес.
- Мілко! Відволічись від тибетської мудрості і давай вирішувати задачі.
- До речі, про тітку Басю, - продовжила Мілка і наполегливо, прохаючи,  додала:
- Слухай, давай зробимо перерву, краще велику. Робота не вовк, нікуди від  нас і без нас не подінеться. Отже, продовжую про тітку Басю. Вона - ймовірно в  якості виховного прийому - розповіла одну сентиментальну історію.
- Гаразд, розповідай! - згодилася Клара. - Даю тобі не більше десяти хвилин  на недоречні сентименти .
- Вкладуся, якщо не будеш реготати занадто істерично. Історія має назву  «Оголена Ольга».  
- Що-о-о?! - спантеличено вимовила Клара. - Мілко, ти все-таки  недостатньо відлежалася після каліцтва. Тобі потрібні постільний режим і посилене  харчування.
- Жаль, з харчуванням зараз не дуже, - відповіла Міла і додала: - Стіни, якщо  у вас є вуха, дайте відпочити і вухам.
Після бурного вступу вона таки продовжила свою історію, що обіцяла бути  більш ніж пікантною, не поспішаючи, наголошуючи кожне слово і вимовляючи звук  «о» по-сибірському чи по- волзькому, так, як це робив Максим Горький:
- Оглядаючи околиці Онезького озера, отець Онуфрій оскоромився: образ  оголеної Ольги осіяв отця.
«Онуфрій» прозвучало у неї одночасно соковито, як кавун, і солоно, як  тараня. Клара відчула наближення реготу, але поки що солідно трималася.
- Ольго, ощаслив! - остовпів Онуфрій. - Озолочу! Одухотворю  -  одеколонами окроплю !
Клара почала давитися, а Міла продовжувала - розмірено, солідно і  безупинно «окаючи»:
- Окрилена Ольга ощасливила отця Онуфрія.
З Кларою трапилася звична у таких випадках істерика.
- Мілко, припини! - ледве вимовила вона, плачучи від реготу, але  безжалісна Санчо Панса продовжила:
  • Окаянний отець Онуфрій обезчестив Ольгу…
Тут Міла зробила паузу, котрій позаздрила би навіть Комісаржевська, а  Єрмолова назвала б юну театральну зірку своєю найкращою ученицею
- Ображена Ольга…
Клара намагалася вибратися з-за столу, але випростатися не було сил.
-  …опритомнівши, одкусила отцеві Онуфрію…
 Сльози капнули у Кларин зошит.
… орган осквернення.
Мілка, яку, мабуть, вели до рампи обіруч уявні Єрмолова з  Комісаржевською, вийшла на поклон, а безсила від судорожного реготу публіка з  червоним, заплаканим обличчям Клари була не в змозі хоч якось віддячити великій  актрисі аплодисментами.
- Овацій не треба, - з відстороненою скромністю сказала Мілка. - Краще  берімося за геометрію.
- Іди в баню! - витиснула з себе Клара, переповзаючи на канапу, дико  регочучи і витираючи сльози подушкою…
Увечері, вже після того, як Володимир Федорович та Марія Ісааківна  повернулися з роботи і вони разом пообідали, нахвалюючи Кларин суп з  галушками (Володимир Федорович сказав, як зазвичай, «Спасибочки»), Клара  проводжаючи Мілку додому на Дзержинську, спитала:
- Мілко, ти також думаєш, що на світі щастя нема, а є лише спокій і воля?
Мілка стенула плечима і відповіла зверхньо:
- Олександр Сергійович, звичайно, герой, але навіщо ж ображати,  Зиновієвно?
Клара вражено підняла брови:
- Чим же я тебе, Самійлівно, образила?
- Та тим, що у нас з тобою щастя був цілісінький день, включно з вечором, а  ти ще й у чомусь сумніваєшся.
Клара не сумнівалася, просто пригадала рядок з вірша у книзі з  перламутровою обкладинкою.
XXVIII
Усі вони - і Клара, і Самуїл, і Міла, і Марія Ісааківна, і Володимир  Федорович, і всі їхні рідні та сусіди - всі до одного - чекали і не могли дочекатися  головного - головного Свята. Вони були упевнені, що коли Свято відбудеться, все  тоді стане таким прекрасним, яким ніколи іще не було. Кожний мріяв для себе про  своє, але в порівнянні з головним, різниці не було: головне - щоби не було війни.
Щоби не було війни.
Вони так часто повторювали це своє жадання-заклинання, цю найпершу і  по суті єдину просьбу, що їхня просьба стала майже молитвою, і вони готові були  віддати все, що у них ще було і чого вже не було, щоб головне бажання назавжди  збулося.
Це було їхнє перше і останнє свято, якого чекали не тому, що знали, яке воно  чудове, а тому, що такого свята ще ніколи не бувало. Воно вже наставало,  наближалося, підкочувалося до горла, воно було вже на підльоті, як дивовижна  перелітна птиця, що повертається додому, і вони боялися злякати її своїм голосним -  майже вголос - жаданням-криком, майже чутним заклинанням-стогоном, - хай  потім, буде що завгодно, аби ця птиця прилетіла і не відлітала вже ніколи…
Це свято можливим було тільки навесні. Якби не було весни, а у весни не  було травня, не настало би й свято. Якби не весна, яка спала, обвалилася на Харків,  на всю країну, на увесь світ, - Святу не було би місця. Воно занадто величезне, аби  вміститися в будь-якому з інших місяців, та і чим би вони були - всі інші місяці - без  травня?
Увесь цей головний день серце колотилося так, неначе у дитинстві неня  пішла на роботу, ні, поїхала у відрядження, а ти хочеш вибігти на вулицю і стукаєш,  гепаєш, тарабаниш у зачинені двері, не знаючи, як їх відчинити, але упевнена, що  диво відбудеться - і двері раптом візьмуть і відчиняться…
Увесь цей головний день наче стоїш за токарним верстатом і виточуєш  деталь, а вона ніяк не виходить, не виточується, залишається, як ти з нею не б'єшся,  остобісілою заготовкою, і тільки іскри розсипаються довоєнним бенгальським  вогнем, але деталь все така ж, болванка-болванкою, і ти не знаєш,що з нею іще  зробити, але впевнений, що диво станеться - і болванка раптом візьме і  перетвориться на те, що ти замислив.
І диво - їх довгождане, вимріяне, вистраждане диво сталося. Настав  травень, повернулася- таки невідомо звідки перелітна птиця, знайшла дорогу  додому. Пролетіла над площею Дзержинського, махаючи крилами всім, хто  залишився живим, всім, що зараз плакали чомусь там, унизу, - зовсім навіть не до  місця плачучим людям. Птиця думала: ось прилечу, розвеселю їх, а вони - дивіться -  всі мільйони, що залишилися живими , підняли голови як один , і всі як один  плачуть, наче не вірять, що вона повернулася, їхня перелітна птиця - або це ,  навпаки, від того, що повірили?
І ось звідкись із-за Держпрому, чи від Благбазу, чи з Шатилівки гримнув  такий грім, такий громище, якого у жодному з минулих травнів не бувало і бути не  могло, і порив небаченого урагану, здається, зірвав з дерев, що , ошаленівши від  щастя й ридали разом з усіма, рожеві, білі, бузкові квіти і шпурнув їх у темно- фіолетове небо замість зірок. Квіти ці, як іскри з-під токарного різця, злетіли в небо, і  невидиме, небачене фортепіано з таким же невидимим і нечуваним оркестром  грянуло Перший концерт. Зорі затрималися на небі, подивилися вниз на людей, що  плакали, одночасно сміючись, і впали в мільйони простягнутих рук мільйонами  букетів травневих квітів.
XXIX
Свято це не закінчилося навіть з новим ранком. Ліниве червоне сонце  ошатним човном піднялося з-за Лісопарку, пропливло і повисло над Клариним  балконом, не бажаючи відпливати, не побачившись і не дізнавшись, що в сьомій  квартирі все відсьогодні змінилося.
Все змінилося, а чи надовго - про те думати не хотілося. Адже, як би там не  було, Стрєлкова не зайняла санвузол на сорок хвилин, як колись. Волкова навіть і  не подумала комусь щось підкинути. Піпа ні слова не сказала, коли Клара, влетівши  на кухню, поцілувала її в щоку. Вона поцілувала і Піпу, і Фельдманів, а до цього,  звичайно, Марію Ісааківну та Володимира Федоровича. Цього ранку вона би і  Марика, скоріше за все, поцілувала, але його, на його ж щастя, не виявилося під  рукою.
Нарешті сонце дочекалося її - Клара вибігла на балкон. Перед нею і під нею  так само поважно, як сонце, що пропливало повз, простиралась наївно велична,  старосвітська Сумська. Підновлена ранковими поливалками, вона ще не  забула - та  і як забути? екіпажі, що проїхали по ній якраз тоді, коли Клара вийшла зі свого  речицького будинку - ось вона, ну ось же вона піднімає клямку на хвіртці, виходить  на речицьку вулицю, що пахне яблуками і гусьми, - ось вона - зараз, цієї самої миті -  спіткнулась, наступивши на дрібненький камінець, - цікаво, у що вона взута?  Розсміялась - не проблема в шістнадцять років! - поправила своє хвилясте чорне  волосся - на такому осонні можна, слава Богу, обходитися без хустки.
Ось вона - красива, вся Речиця від того втрачає розум, - смішлива, легка на  підйом. Все помічає і про все має власну, єдино правильну думку, яка завтра може  змінитися на таку ж єдино правильну, хоча і діаметрально протилежну, але головне  - її власну. Вона, Клара, така єдина  в цілому білому світі. Це зірок у небі багато, але  всі вони - на один копил, та й хіба це копил, Господи помилуй! Що з того користі,  що їх там багато, якщо тут - я така  одна?
І навіть ім'я у неї не таке, як у всіх. Не Роза якась там - дмухни як слід, і  обсиплеться. Не Рахіль, прости Господи, - що за ім'ячко таке рахітичне? Не Сара -  ім'я начебто й нічогеньке, але всі, хто не Роза і не Рахіль, і не Рівка - тільки Рівок нам  не вистачало! - обов'язково Сари.
А Клара - одна-єдина, і зрозуміло, що це - я. Хая звучить непогано, навіть  урочисто. І - Мері. Якщо не бути Кларою, то залишається тільки Мері, що може бути  кращим?
Ось вона, Клара, іде речицькою вулицею, замислившись, дискутуючи сама з  собою. Ось вона , якраз зараз, цієї миті, ну ось же вона, - ні, не тут, не на освіженій  ранковими поливалками вулиці Сумській, не під Клариним балконом, - ось вона  проходить повз найцікавішого речицького хлопця - Ісаака Крупецького, і Ісаак  дивиться на неї так, що не виникає жодних сумнівів, - а вона, не відводячи очей -  щоби Клара відвела очі? - посміхається йому співчутливою царською посмішкою, і  відчуває себе пічкуром, що задихається на дніпровському березі. Ось вона - ось вона  - побачила - ну й очі ж у неї! - Клару на її височенному балконі старовинного  вісімдесят другого будинку, на четвертому поверсі, і гукає її:
- Донечко, здрастуй!
«Донечка?» - не відразу зрозуміла Клара і труснула своїми чорними хвилями  зачіски, що злетіли і впали, як учорашній нескінчений салют.
Чому ж  - «донечка »?
Сумська вулиця також стрепенулася, допомагаючи їй, і сонце не залишилося  осторонь, а повисло апельсиновою долькою якраз перед нею, і Клара побачила  внизу, на тротуарі Зиновія Стольберга - з трьома червоними гвоздиками в одній  руці і невеликим газетним пакунком у іншій. 
- Татку! - скрикнула Клара, злітаючи зі свого балкону на сяючий тротуар.  Стукнула сходинка ліфту під ногою, дзвякнули двері за спиною, і от уже Клара  нюхає червоні гвоздики, вони не пахнуть, але все одно пахнуть, і вона не може  зрозуміти, що у Зиновія з правою рукою, - на ній не вистачає трьох пальців.
- Нічого страшного, - заспокоїв він Клару, розгортаючи газету і дістаючи  кинджал у сірих сталевих піхвах з майже дитячим бубоном, з чорною ебонітовою  рукояткою, на котрій не вистачало шматка. - Осколком відбило, якраз коли я його  збирався вперше в діло пустити.
Вони сіли на лавку під старовинним, але зовсім іще не старим дубом біля  пам'ятника Шевченку. Клара витягнула кинджал із піхов, він був товстий, з  викривленим лезом, з акуратним німецьким клеймом «Мессершмітт». 
- Татку, - спитала Клара, - а як там було? Страшно?
- Страшно приємно сидіти на лавці в Саду Шевченка з дорослою донькою, -  посміхнувся Зиновій. - У кого ще є така красива доросла донька? От би мені ще таку  ж прекрасну онучку!
- У мене буде син, - сказала Клара. - У тебе, звичайно, внук.
Вони помовчали. Клара хотіла щось запитати, але Зиновій випередив її:
- Кларочко, ти вступаєш кудись учитися цього року чи наступного?
Клара кивнула:
- Наступного.
- Уже вирішила, куди?
- Мабуть, до університету. На філфак чи на факультет іноземних мов.
Зиновій уклав кинджал в піхви і загорнув у газету.
- Які там вступні іспити?
- У мене буде золота медаль, так що обійдеться без вступних іспитів. А  випускних - цілих тринадцять, на будь-який смак. Більш ніж достатньо.
Приснула хмаринка , що здалася випадковою, і тут же шкодливо поквапилася  кудись до Південного вокзалу чи на Холодну гору.
- Татку, - знову запитала Клара, дивлячись в очі Зиновію, - там було  страшно? 
Зиновій палив, тримаючи цигарку у здоровій руці, і мовчки дивився на  кам'яні фігури, що оточували пам'ятник Шевченку, на свіжовимиту Сумську, на  Будинок проектів, що нависав над каштановою алеєю.
- Розумієш, донечко, - зовсім тихо сказав він, - є відчуття, що гірше страху. Не  знаю, як воно називається, але воно страшніше страху. Страшно було, коли ми  йшли усім взводом, і кожний молився, щоби не з'явився німецький літак. Уся  колона зайшла на міст через річку, я йшов останнім, не встиг. Німецький  бомбардувальник налетів, скинув бомбу, і вони всі зникли. Якби я встиг зайти на  міст, то також зник би. А так - стою на березі, внизу річка, а взводу нашого нема.  Стою і зрозуміти не можу: ось щойно були, усі дев'ятнадцять, ось же вони, ну ось же  вони, щойно тут були, на цьому самому місці, - і раптом зникли.
Клара машинально стискала і розтискала руки на газетному згортку. Зиновій  палив, дивлячись кудись убік Будинку проектів і Держпрому.
- Краще вже, аби було страшно, аніж так… - промовив Зиновій.  
Вони довго мовчали, чи їм здавалося, що довго… Потім Клара промовила:
- Теперішній час тільки те й робить, що стає минулим… Не встигнеш оком  змигнути, як він минає
Зиновій заспокійливо розсміявся і обняв її за плечі:
- Дивлячись, донечко, звідки дивитись. Якщо дивитися туди, то ти маєш  рацію. А от, якщо подивитися звідти, то ніякого минулого не існує, а є теперішнє,  що готується стати майбутнім. 
Клара посміхнулася, погладила руку без трьох пальців, а Зиновій додав:
- Коли буває гидотно… З тобою трапляється?
Клара заперечливо похитала головою.
- І слава Богу. Але якщо все-таки трапиться, ні в якому разі не дивися звідси  назад. Це як з вершини гори дивитися униз…
Він подумав і додав:
- А краще - це мій найнадійніший засіб - знайди щось радісне, хай навіть  зовсім малесеньке, і спробуй зробити так, щоб це малесеньке виросло, розрослося - і  закрило всі твої невдачі.
- У тебе виходить? - тихо спитала Клара.
Зиновій знову розсміявся:
- Спробувало б не вийти! Щоби у нас з тобою не вийшло? Це єдине, чого я  собі не можу уявити.
З-за Держпрому випливла сувора, схожа на синець під оком, сестра- близнючка тієї хмаринки, яка попливла до Холодної гори чи до Південного вокзалу.  Зиновій поцілував Клару в рум'янець над обома ямочками на щоках .
Знову стукнув і дзенькнув ліфт, і Володимир Федорович спитав,  посміхаючись:
- Кого це ти обеззброїла?
- З татком зустрічалася, - відповіла Клара, дістаючи кривувате лезо із піхов з  бубоном.
Марія Ісааківна обурилася:
- Цей Стольберг нічого путнього не придумає. Взяти і подарувати дитині  тесак.
- Мамо, - тоном, що не допускав жодної дискусії, пояснила Клара, - це  трофейний кинджал. Бачиш, тут шматок рукоятки відбило вибухом.
Але Марія не бачила і не хотіла бачити нічого подібного. Скільки справ  треба було переробити, не вистачало ще думати про якийсь іржавий тесак з його  Стольбергом. Стольберга неможливо було назвати навіть пройденим етапом, бо  життя, по суті, почалося уже після нього.
І попереду його було ще, здавалося, безкінечно багато, і життя це могло все  що завгодно, але не закінчитися.
XXX
Їсти хотілося так, що було навіть смішно, але і сміятися сили уже майже не  вистачало. З останніх цих сил Самуїл дотягував до закінчення ФЗУ, щоби нарешті  вступити до свого медичного інституту. Він уже умів відремонтувати будь-який  кран, хіба що окрім пожежного та баштового, замінити будь-які прокладки,  виточити будь-яку деталь, ну хіба що не якусь особливо премудру, тож на заводі та  домоуправлінні його хвалили. Але він рівно половину життя хотів бути лікарем - не  мріяв, а саме хотів, бо зупинити його було неможливо.
Щоправда треба було здати вступні іспити, дідько їх забирай разом з  екзаменаторами. Ну, мова - це гаразд, тут ніяких питань. Фізика - куди не йшло,  якщо не «п'ятірку», то убогу - чого вже там - «четвірку» вишкрябати вдасться. А от  хімія - це головний, вірніше, єдиний кошмар. Ні, проти хімії як такої Самуїл нічого не  мав - мабуть , навіщось і комусь все-таки вона потрібна. А от навіщо вона, скажіть на  милість, практикуючому лікареві, тобто йому? Щоб винаходити ліки? Мало того, що  винайденням ліків займаються не лікарі, а фармацевти, так ліки ж іще нікого й нічого  не лікують, а в кращому випадку заганяють хворобу туди, звідки вона взялася.
Лікар не має натоптувати хворого ліками. Лікар має навчити хворого  видужувати і більше не хворіти. Пояснити хворому, чому він захворів. Примусити -  так, примусити його повірити у видужання і пояснити, щ о треба зробити, аби не  захворіти знову. Навчити не переїдати, не перепивати, не пересипати, не  перележувати і не пересиджувати. І головне - рухатися, і ще - не менш важливо -  бути у гарному настрої. Не хочеш допомагати хворобі? Тоді допоможи лікареві.  Посміхайся, а краще смійся. Регочи. Радій життю. Не сиди сиднем, не валяйся  колодою. Що може бути кращим за життя? Ну, то й радій йому, яке б воно не було.
Самуїл хотів учитися, він хотів, щоби справжні лікарі навчили його лікувати  людей. Щоб розповіли йому про великих цілителів, про чудесні видужання -  зцілення словом, а не ліками, про найновіші методи лікування. А реакції заміщення і  всілякого - грець його знає - перетворення, опущення, випаровування, випадання і  виникнення, - вся оця дурня, може, комусь і потрібна, але не йому, тому, хто вже  півжиття поривається лікувати людей, і не його пацієнтам, що чекають, коли їх  лікареві, нарешті, дозволять вилікувати їх і навчити, як жити , не хворіючи.
Навчався Самуїл добре, семирічку у Ворошиловграді закінчив відмінником,  та й зараз, якби не постійний голод, осилив би і фізику, і навіть, дідько її забирай,  хімію. Але голод не минав, і сил сміятися і співати залишалося все менше…
А головне - Клари вже не було на Басейній.