ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 255 Март 2018
Тамара Алексеева Девственница Елена Ананьева Мудрость теософии Анна Білоус ДЖАЗ-ЛЬВІВ-ВАНКУВЕР-ДЖАЗ Алексей Давыдов Казахская поэзия Dzyuba 252a.jpg Аліса Герман КОТИКОВІ СПРАВИ ОЛЕГ  ГОНЧАРЕНКО ВІЩИЙ  ЗБЛИСК  ТАБУНА Виктория Колтунова                                                  Лоскут голубого шелка Сергій Квітницький Миколі Будлянському вручили нагороду імені Пантелеймона Куліша! Сергій Квітницький Віталій Леус: «Серцю не накажеш» Роман Любарский Стихи Гюльнар Муканова ГОРЕНИЕ МАГЖАНА Дмитро Шупта І поклав свій безсмертний мазок Олег Юнаков Архитектор Иосиф Каракис: от авангарда до постмодернизма
1. Тамара Алексеева Девственница
Тамара Алексеева
Девственница
-Я-девственница,- вслух, еле слышно произнесла я. 
-Сомневаюсь,- жестко возразил он.- Что-то в тебе есть такое…вызывающее. Бери  мыло и хорошо вымойся. Я ненавижу вонючих дур.
Он бросил мне кусок мыла. Тот упал возле моих ног. «Как собаке бросил»,-  подумала я, наклоняясь и поднимая мыло.
-Раздевайся и иди в воду,- приказал он.
Мы стояли на берегу реки, возле лодки, на которой приплыли сюда. Безлюдное,  глухое место. Сосновый лес. 
Я сняла с себя все. Кажется, я бросала одежду на песок. Но вполне вероятно, я  складывала ее аккуратно и медленно, словно во сне. Мне часто снились дикие,  страшные сны. И вот один из них прорвался в жизнь.
Почти сломленная, парализованная страхом, я шла по воде, не чувствуя холода. В  такое время года никто не купается. Лес кажется летним из-за зеленой хвои.  Больше зеленого ничего не было. Вода по колени, вода возле пупка. Дальше я не  пойду…
Боясь обернуться, я медленно стала намыливаться. Почудилось, что он настигнет  меня здесь, в воде. Преодолеет это расстояние в два прыжка. Вспомнила, как он  сказал в лодке, что не любит холода. Да, и его звали Игорь. Его звали Игорь…
Мое безрассудство было таким очевидным, и никакая юность его не оправдывала.  Мы познакомились несколько часов назад на дискотеке в деревне. Я приехала к  своей подруге Вале под вечер и не застала ее дома. Мы договорились сходить на  танцы, она убеждала меня, что у них много женихов. «Она решила, что я не  приехала, и ушла без меня»,- подумала я, и отправилась искать эти самые танцы.  Дело это было нехитрым: музыка слышна была издали. Шла я быстро, почти  бежала. Незнакомая деревня, приключение!
Под большим фонарем колыхалась молодежь. Подпрыгивали, махали руками.  Кажется, ребят было больше. Запыхавшись, я плюхнулась на лавку. Они стояли  кругом, эти деревянные лавки. Вокруг меня тут же закрутился тощий пацаненок в  кепке. На вид ему было лет четырнадцать .
-Пойдем, разомнемся,- подмигнул он мне.
-Сколько тебе лет, дитенок?-засмеялась я.- Мамка спать еще не звала?
-Мне повестка в армию пришла,- обиделся пацаненок.-Через месяц заберут. А ты  чья тут?
-Я к Вале Симярековой приехала,- ответила я, выглядывая ее среди танцующей  толпы.
-Так она уехала,- обрадовался «мелкий», как я про себя назвала кавалера в кепке.-  Тетка в соседней деревне померла. Валька и уехала хоронить.
-Как уехала?- испугалась я. Сама подумала: «где ж я ночевать-то буду?»
Автобусы уже не ходят. До города 40 километров.
-У меня можешь заночевать,- угадав мои мысли, подмигнул «мелкий». На  сеновале покувыркаемся…
-Да пошел ты!- в сердцах крикнула я. Тут меня и пригласил взрослый, накачанный  парень. Я с радостью встала , и мы пошли в пустой круг. Круг земли, вытоптанный  ногами. Медленную музыку только включили, и к нам присоединялись парочки.  Меня охватывало чувство бесшабашной радости. От парня хорошо пахло. Я чему- то смеялась. «Протанцую всю ночь, а рано утром уеду на автобусе», -  думала я. Все  казалось простым, легким и ясным. Пахло весной, кружилась голова.
-Любишь кататься под луной?- спросил Игорь  (он уже мне представился).
-Люблю,-  не думая, мотнула я головой.-  А как?
-На лодке. У меня есть лодка. Она стоит возле реки. Поехали ?
И мы помчались прочь от музыки, от людей, в темноту ночи. Не испытывая  страха, я предвкушала захватывающее приключение…
Был, правда, один только миг, светлая ладонь, протянутая  мне, - когда я могла  еще не сделать этого рокового и опасного шага. Когда я могла еще спастись
 Меня окликнул тот самый «мелкий». Он догнал нас возле самой реки, где музыки  уже почти не было слышно. Игорь отвязывал лодку.
-Ты забыла сумку на лавке,- тихо сказал «мелкий». Лицо его было беспокойным.  Он напряженно следил за Игорем, и когда тот нагнулся, зашептал мне в самое ухо:  « Ты зачем с ним пошла? Он недавно из тюрьмы вышел. За изнасилование сидел.  Он пришлый. Зверь. Лучше беги».
Я оглянулась на Игоря. Лицо его было мирным и безмятежным. Простое лицо.  Губы шевелятся. Что-то напевает? На руке браслет, почти игрушечный, из  бусинок. Такие носят дети… 
Хотела что-то спросить у «мелкого», а того словно ветром сдуло. Был- не был.  Почудился что ли? Но сумка была в руках, как доказательство. Ни того не знаю, ни  этого. Наконец решила: « Пацан мстил, что не с ним. Вот и наговорил. В деревне  всегда так. Я же знаю».
Уже была настоящая ночь. Луна большая и круглая. Блистала на воде,  завораживала. Речка казалась морем, берегов не было видно. Не было берегов и в  моей душе - я была юная и бесстрашная, еще не знавшая беды. Ничего не смущало,  не настораживало меня, напротив,- во всем мне виделась возможность  испытать  свои силы.
Игорь работал веслами тяжело, словно стопудовыми гирями.  Скоро устал, показал  ладони. Они были красные, вздулись мозоли.
-Почему так?-удивилась я.-Вроде легко плывем.
-Тебе кажется,- хрипло ответил он. – Против течения.
Я взглянула на него. Лицо его показалось другим, более старым. Глаза мелкие,  бесцветные, жесткие. Нос перебит. Что-то кольнуло мне в сердце. Неуютное,  недоброе. Я оглянулась. Отплыли далеко .
-А мы куда едем?- спросила храбро, но в душе уже трусила, уже паниковала.
-А уже приехали,- засмеялся Игорь.
Лодка уткнулась во что-то твердое. Берег. Лес. Сосны.
Безлюдное глухое место.
Дальше было безжалостное выяснение отношений. Он сказал, зачем меня привез.  Я молила о пощаде. Признание, что я девственница, было моей последней и  бесполезной защитой.
«Мелкий» действительно хотел меня спасти. Игорь недавно вышел из тюрьмы, где  сидел за изнасилование. Он был старше меня в два раза. Он говорил со мной  небрежно и безжалостно, как с куклой, которую держал в руках и знал, что  выпотрошит. Ничего человеческого не было ни в его глазах, ни в жестах, ни в  одном мускуле. Он был напряжен, как зверь.  В эти первые дикие, невозможные  минуты я не знала, что мне делать, и как спастись. Страх не потери  девственности, вовсе нет, а какой – то смертельный ужас охватил меня…
Но я четко, всем обострившимся чутьем знала, чего делать нельзя, и не делала  этого.
Нельзя жалобно молить о пощаде - будет  только хуже. Он повидал таких и был к  ним беспощаден. Если бы каждая заявила на него, его бы давно расстреляли.
Нельзя бежать  - это его раззадорит. Он только того и ждет.
Нельзя кричать - надежды, что кто-то услышит, почти никакой. Крик все ускорит.  Он разорвет мой рот. 
Нельзя бояться, нельзя паниковать, нельзя просить, нельзя бежать… А что можно?
Я думала об этом, когда медленно намыливалась, обливалась водой.
Утопиться… Это казалось единственным достойным выходом. Я боялась. Я  никогда не знала мужчин. Я действительно была девственницей. Идеалисткой,  мечтающей о большой любви.
Очень хотелось жить. Так сильно хотелось жить! Боже, как же я хочу жить!
Паника захлестывала меня, накрывала. Мне хотелось визжать, царапать себе лицо,  выть, кинуться бежать, бить его кулаками, рвать зубами. Это животный,  гибельный страх. Игорь крепкий, сильный, накаченный…
Полюбить его… Я где-то читала. Взять себя в руки и вообразить его своим  возлюбленным. Сломать привычный сценарий насильника. Перевоплотиться…в  кого? В Клеопатру, царицу, гордую повелительницу…
Отдаться страстно и … как еще там отдаются? Бесстрашно?  Неистово? Он  вызывал у меня только ужас и отвращение. Скрыть это было почти невозможно.
В конце концов, когда- нибудь мне придется сделать две вещи: умереть и отдаться.  
Я повернулась и пошла к берегу. На берегу никого не было. Появилось искушение  бежать. Нет, бежать никуда не надо. Бежать некуда.
Когда я вошла в лес, то сразу увидела его. Он стоял возле деревянного домика.
-Что это?- спросила я
Голос мой был жалким и растерянным. В образ Клеопатры я не вжилась.
-Зона отдыха «Волна». Сезон еще не начался, здесь никого нет.
«Сторож есть»,- подумала я с надеждой.
-Сторожем работаю я,- словно прочитав мои мысли, засмеялся Игорь, и показал  мне связку ключей.- Вот, смотри.
Он подошел к домику, позвякал, побренчал, и дверь распахнулась.
-Прошу,- широко, как удав, улыбнулся он мне.
Я вошла внутрь. Снаружи казалось теплей. Койка, тумбочка, стол и стул. Все. На  столе чайник и два стакана.   
-Скоро нагреется,- голос был насмешливый. И снова тишина. Что он там делает?  Снимает штаны?
Я подошла к столу и притронулась к чайнику. Рука дрожала.
-Я пойду искупаюсь. Из дома не выходи,-  приказал он. Хлопнула дверь.
Странно все. Нигде такого не слышала. Заставил меня помыться- это еще куда ни  шло. Сам пошел. Так все делают? Я помнила его глаза зверя. Или он уловил, что я  захотела сыграть в любовь?
Я разделась и легла на кровать. Натянула на себя белую простыню. Одеяла почему- то не было. «Ах, сезон еще не начался,-вспомнила я.- Чтобы не украли. »
Игорь вошел одетый. Взглянул на меня и замер. Не давая ему опомниться, я тихо,  глядя ему прямо в глаза, сказала:
-Я только боюсь, что будет больно. Больше ничего.
Он подошел, сел на койку с другой стороны, спиной ко мне. Молчал.
«А что ему торопиться?- подумала я. –Я в этом домике, как божья коровка под  ладонью. Он меня здесь может держать сколько угодно».
Эта мысль сняла хоть маленькую, но часть неимоверного напряжения. Я  незаметно перевела дух.
-Ты действительно девственница?- спросил он.
-А зачем мне врать-то?- искренне удивилась я. –Сам узнаешь.
-А почему?- снова спросил он.
« Удивительно,- подумала я. Только настроилась на неизбежное, а ему захотелось  искупаться, потом поговорить». Может, скоро  захочет поискать подснежников?»
-Мама запугала,- ответила я.-Говорит, держи подол крепче, а то замуж не возьмут.  Вот я … и держу…держала».
Я не лгала. Практически все так и было, как я рассказывала.
Игорь лег. Положил мне руку на грудь, но сверху простыни. Я вздрогнула и  затараторила:
-Вот эта история мне не давала покоя. Я все старалась понять ее: почему она так  поступила? И ты знаешь, я ничего не поняла. Ничего…
-Какая история?- удивился Игорь и убрал руку.
-Это классика. Удивительная история, произошла еще при царе. Мужчина, лет  сорока, решил нанять проститутку. Он зашел в кабак и стал присматривать себе  девочку. Молоденьких было много, хозяин держал только малолеток. Девственниц  ценил особо, и плату за них брал огромную. Так вот этот мужчина, его звали  Федор, присмотрел себе девочку. Она была на редкость измождена…
Я замолчала. Что это была за история? Я едва ее помнила. Что же там было  дальше?
-И что там было дальше?- с интересом спросил Игорь. Все это время я боялась  даже смотреть на него, а сейчас краем глаза взглянула. Лицо его казалось  красным, возбужденным, он громко дышал. Все его тело словно готовилось,  словно горело. Мы лежали под одной простыней. Только надо мной она была  ледяная, а над ним-дымилась…
-Хозяин долго с ним торговался, наконец уступил. Сказал, что она была  балериной. Федор привел ее в свой одинокий дом, раздел, искупал, накормил. А  когда положил на кровать, вдруг увидел ее косточки, синюю жилочку на виске.  Она спала, такая была слабая. И он оставил ее у себя. Ходил за ней, выкармливал,  выпаивал. Приносил ей платьица и ленточки. Все хотел, чтобы она улыбнулась. А  она все грустила и ночами плакала. Так он дом заложил, а шубку ей песцовую  справил, да такую славную шубку. Платье бархатное и нитку жемчуга. В театр  хотел ее сводить, как куколку. Веер купил. Она тут улыбнулась, как веер увидела.  Вечера, вечера ждали, и билеты были куплены. 
Федор припозднился.  Пришел, а ее нет. Он во двор, он на улицу. Ушла, ушла, куда  в шубе ушла, в платье бархатном и в нитке с жемчугом? Бегал он по городу, бегал,  пока не догадался в тот самый кабак заглянуть, откуда взял ее. Глядь, а она за  столиком с клиентом сидит. Пьяная в стельку. Без шубки, нитки жемчуга тоже  нет. Одно только платье бархатное, белое. Федор влетел, и к ней. Под ручки ее,  под локоточки берет, уговаривает.
А она ему пьяным голосом отвечает:
-Прочь, зануда! Как же я с тобой натосковалась! Да мне милей этот кабак да рожи  пьяные,  синяки и водка - чем постылый твой дом и любовь твоя липучая!»
-Сука!- крикнул Игорь.-Вот сука! Тварь! Все твари! Как моя Танька - тварь подлая!  Такая же сволочь! Сколько ей ни делал, ничего не ценила, падла!
Он вскочил и бегал по комнате, сшибая стул, стол. Звякали стаканы, чайник,  стучали от страха мои зубы. Потом Игорь утих, и снова лег. Он опять тяжело  дышал, но это было другое.
-Что было дальше?-  злобно торопил он и даже щипнул меня больно за руку.
«Что же было дальше? Что же было дальше?»- раньше, чем он меня, спрашивала  себя я, стараясь угодить, подстроиться под его личную беду. Или наоборот  - не  угодить, а угадать, пойти навстык, навстречу поезду, который несется со  скоростью света. А там- будь что будет…»
За эту ночь я, наверное, рассказала тысячу и одну историю Я не помню их. Я  сочиняла их на ходу.  Все, что я за свою восемнадцатилетнюю жизнь читала,  слышала, видела во сне  -  перекраивала на свой лад . Пусть в такой невообразимой  ситуации, но сбылась моя мечта: я вскоре не на шутку переделала почти всю  классику, что преподавали нам в школе. Любовь была безукоризненна и чиста,  мои героини были горды, как царицы и возвышенны, как ангелы. И везде был  счастливый конец.
Когда заканчивалась очередная история, я еле слышно переводила дух и думала: «  Господи, я по-прежнему жива!»
Боялась нарушить этот застывший комок   времени. Не поворачивала головы,  чтобы посмотреть на его лицо. Не шевелилась. Не дышала. Старалась ничем не  подтвердить свое физическое пребывание в комнате. Только голос и фантазия  -  старомодная, сумасшедшая, до смешного наивная .
 Хотя нет, нет. Были минуты, когда я уставала, или скучнел текст, или иное что  было, от меня не зависящее: Игорь снова клал мне руку на грудь,  мою щеку  опаляло его дыхание. Это было как восстание его тела, твердое и неизбежное. Мне  хотелось схватить его за срамное место и вырвать его с корнем. Разодрать руками,  с треском, как простыню на лоскуты. Я жаждала всей душой  убить его
Мои выдуманные героини спасали меня. Они удваивали мои силы. Я сочиняла их,  они – меня. Их невинное бесстрашие всегда побеждало порок, и я вживалась в эту  борьбу. И даже ясно чувствовала, что правда, она же победа,- на моей стороне. Я  смотрела прямо перед собой, и говорила, непримиримо всхлипывая - будто своей  обиде в лицо. « Всех уставших и ослабевших – не боятся, и бьют сзади»,- так я  говорила себе . – Ненависть опасна»…
Рассвело. В окна полился свет. Наступила тишина. Я молчала. Молчал Игорь.
 Я погибла или спаслась? 
И он сказал:
- У нас в камере был один паренек. Тощий такой, болезненный. Но рассказчик  был, каких свет не видел. Это для заключенных  вроде клада, понимаешь? Когда  его перевели, для нас это было…в  общем, ладно, пропускаем. Я вообще не мастак  говорить, читал мало, историй никаких из книжек не знаю.  Но сейчас я подумал,  что у меня теперь есть своя история. Я буду рассказывать, как провел ночь- с  обнаженной, красивой девственницей, под одной простыней. И не тронул ее…
Мы возвращались назад. На той же лодке, по той же воде плыли мы к берегу.  Возможно, издали или сверху казалось, что мы разговаривали, но точно - это было  не так. 
Говорить я не могла, голос мой охрип окончательно. Но про себя  шептала одно и  то же, как молитву: « Вышла я из дома и пошла»…
 Игоря я больше никогда не встречала. Хотелось все рассказать Вале, но она  надолго пропала: судебные тяжбы ее затянули. У преставившейся тетки оказалось  три квартиры в городе и куча родственников.
Только на следующее лето мы с ней встретились. Я приехала к ней в деревню. Мы  сидели у Вали на веранде и пили чай. Сначала она рассказала о том, как в тяжелой  битве с родней ей досталась хорошая квартира в городе, куда она вскоре и  переберется. Потом она выслушала мою историю, которая произошла ровно год  назад.
- Постой,- перебила она меня где-то на середине,- да Игорь за изнасилование  никогда не сидел. За мелкую кражу - это да. А вот как ты говоришь - «мелкий»…  Этот малолетний черт зверь и есть. Банду сколотил, человек двенадцать под ним  было. Вот он столько мерзостей творил, будто и не женщина его родила. Недавно  за изнасилование сел, и надолго.
Валя встала, подошла к иконе, что стояла на деревянной полке, и искренне,  несколько раз перекрестилась…
 
 
2. Елена Ананьева Мудрость теософии
Елена Ананьева
Мудрость теософии
Три Елены. Явное и тайное доктрины Елены Блаватской .
Музей и Одесское отделение теософского общества Украины приглашает
1.
«Давайте упрощать наше учение, избегая длинных и странных слов. "Заслуги" и  "наказания" выражают часть кармы и эти слова уже всем хорошо знакомы. Мы  должны стремиться избегать всякого педантизма в создания нового языка. Таким  же образом надо действовать во всех направлениях.
Давайте не судить других слишком строго, потому что, может быть, они тоже, как  могут, стараются в свете своих знаний. Кроме того, карма работает всегда, и  Теософское общество должно чувствовать это даже больше, чем другие  ассоциации. Последствия нынешней суеты, а это не что иное как суета, наверное,  к лучшему, потому что, если эта суета убьет Теософское общество, это будет  заслуженная смерть, если нет, тогда оно станет сильнее, чем когда- либо. А это  последнее я вижу, как окончательную цель …»
У.К.Джадж
Теософия - божественная мудрость. Она проявляется во все времена .
Есть много тому примеров. Взять, основы религий, учение Гермеса Трисмегиста.  Не случайно, возможно, эпиграфом к моему роману "Бегство. Код верности" -  цитата из "Изумрудной скрижали" Трисмегиста: "Что наверху, то и внизу"...  Видится вся система устройства мира в подчиненности...   расхлябанности,  порочности, коррупции.   Что называется:  "Рыба гниет с головы..." Однако, здесь о  другом.
 Толкование библейских заповедей, ответы на множественные вопросы «Почему?»  проникновение в основы религий, эзотерика…   Теософы ставят себе главную цель  – доступность божественных знаний всем. Просветление и просвещение.   Это и  сейчас находим в книгах Елены Блаватской.   "Тайная Доктрина" получила в  настоящее время много последователей и возврат к более грамотному и  всеобъемлющему постижению учения.   
Ответьте на вопросы: почему «нужно просто верить?», «не копай другому яму?»  «не лезь поперек батька в пекло», "кто был вначале и кто будет в конце  пути"?!Ответы можно найти в теософских трудах, явных и тайных доктринах.
Не так давно в этом году в Одесском отделении Теософского общества в Украине  прошла Вторая Открытая научно-практическая конференция "От Знания к  Мудрости".   Будучи в марте в Одессе, не могла не приобщиться к этой теме Изучение, познание божественного продолжается. Для меня также.
Ответ нахожу в главном: "Каким бы путём ты не шёл ко Мне - в конце пути Я тебя  жду".
Задача главная:
"Создание ядра всемирного человеческого братства, невзирая на расу,  вероисповедание, пол, касту и цвет кожи".
ЕЛЕНА БЛАВАТСКАЯ
… Мы побывали летом с моей подругой, единомышленницей, помогающей   многим моим начинаниям в селе Павлинка, где в начале прошлого века были  обширные владения, имеющие прямое отношение к семье Трех Елен – одна из  которых – Елена Блаватская.
В прекрасном, сохранившемся доме, создан одесскими теософами «Жемчужного  ожерелья» Музей Елены Блаватской. Вывеска. Портрет. Всё на месте. Прежде, чем  пройтись по залам музея, расскажем главное о Еленах, полистаем книги, которые  окружают на полках музея, свидетелями прошлого и Просветления в нем,  неторопливо разговариваем о прошлом.  
...Здесь мы прошлым летом в старинной беседке, продуваемой ласковым ветерком.  Вокруг столпились древние камни, явно видевшие хозяина усадьбы. Мне повезло,  директор Ассоциации «Мир через культуру» Лилия Вахтина, давний партнер по  духовности и новым проектам, одна из главных создателей музея, открывает  факты. Помогает в этом и множество книг, собранных в музейном фонде.   
На грубосколоченном из досок столе, появляются натурпродукты – сливки и  брынза, свежие овощи и фрукты, выращенные жителями Павлинки, Одесской  области, села, которое уже процветает. Жаль, пока не восстановлен обмелевший  пруд, ранее в те времена богатый рыбой.   
 - Елена Петровна Блаватская, основательница современного теософического  движения, родилась в Екатеринославе, городе на Днепре (ныне город Днепр), 31- го июля 1831 года по юлианскому, или старому стилю. По григорианскому  календарю дата её рождения, понятно, приходится на 12-е августа.
Её родителями были полковник Петр Алексеевич фон Ган и Елена Андреевна Ган,  урождённая Фадеева, известная романистка, умершая совсем молодой. Её  бабушкой с материнской стороны была княгиня Елена Павловна Долгорукая;  женщина в высшей степени одарённая, она была известна своими научными  трудами. По линии бабушки родословная Блаватской восходит к княжескому роду  Рюриковичей, предки её со стороны отца принадлежали к Макленбургскому  графскому роду  Hahn von Rottenstern-Hahn . Рано осиротевшая Елена воспитывается  в доме бабушки и дедушки по матери.
- Слышала, читала раньше, что Елена Блаватская была очень своенравна?
- Да. Об этом много свидетельств, - не спеша ведет увлекательный рассказ Лилия.  На природе, где свежий, теплый ветерок обдувает просторные дали, видится столь  ярко прошлое. Будто открывается душа, впитывающая кадры цветного,  обновленного фильма. А тема-то сколь популярна сегодня. Лилия удивительно  рассказывает, желаю заинтересовать и передать эти увлекательные "кадры"  дальше.
- Елена была необыкновенным ребёнком и рано стала ощущать, что отличается от  окружающих. Своими незаурядными психическими способностями она изумляла  домашних и друзей. Крайне своевольная, Елена не признавала никаких  авторитетов, однако была наделена очень чуткой натурой и самыми  разнообразными дарованиями. У неё были блестящие способности к языкам, она  превосходно играла на фортепиано и рисовала, кроме того была отважной  наездницей, бесстрашно совершавшей верховые прогулки на полуобъезженных  лошадях, — она вообще необыкновенно тонко чувствовала природу. В этих местах  не мудрено! Ещё в детстве она начала сознавать, что её жизнь станет каким-то  высоким служением, что ею руководят, её оберегают. Елене было всего  восемнадцать, когда она вышла замуж за немолодого уже Никифора Васильевича  Блаватского, назначенного незадолго до свадьбы вице-губернатором Еревана;  поступок этот в действительности был продиктован желанием обрести полную  независимость. Она никогда не воспринимала своё замужество всерьёз... Через  несколько месяцев она бежит из дома и путешествует по Турции, Египту и  Греции, живя на деньги, которые ей присылает отец. В середине деваятнадцатого  века, когда ей исполняется двадцать лет, в Лондоне она встречает того, кого знает  по своим детским видениям — посвященного с Востока, из раджпутов, Учителя  Морью, или М. — под этим именем он стал впоследствии известен среди  теософов.
Будто слышится его голос: Елене предстоит совершать высшего порядка поступки.  С этого момента она безоговорочно подчиняется его руководству — и на пути  внутреннего оккультного совершенствования, и во внешней деятельности.
Вскоре после этой встречи она садится на пароход, который отплывает в Канаду,  чтобы совершить полное приключений путешествие по США, Мексике, Южной  Америке и островам Вест-Индии, а в следующем, 1852 году, уже спешит в Индию,  — мимо мыса Доброй Надежды и через Цейлон. Её первая попытка проникнуть в  Тибет кончается провалом.
 Потом она возвращается в Англию, успев побывать ещё и на Яве. Следующим  летом она снова поедет в Америку и с караваном переселенцев совершит переход  через Скалистые Горы. И вновь отправится в Индию, посетив по дороге Японию и  британскую колонию Стрейтс-Сетлментс. И вот теперь ей, к счастью, удаётся  проникнуть в Тибет через Кашмир и Ладакх, где под руководством Учителя она  проходит определённые этапы своей оккультной подготовки. Такое  головокружительное восхождение увлекает следом...
Кажется, теперь все ее передвижения проживаю совместно заново.
Путешествия, дорожные перипетии, помощь, удачи и неудачи, Франция и  Германия, Балканы, Египет, Сирия и Италия. Возможно, был снова Тибет, но  передвижения этого периода покрыты тайной. Кажется, она не могла не побывать  в Греции, где божественное начало   и мифология правят миром. Оттуда просто  необходимо было побывать в Египте. По дороге туда, Елена терпит  кораблекрушение близ острова Спеце, но её спасают; затем она добирается до  Каира, где основывает  Societe Spirite, которое, однако, вскоре распадается.
Далее Елена странствует по Ближнему Востоку, на короткое время возвращается к  своим родным в Одессу. Есть данные, что весной 1873 года по предсказанию  Учителя она едет в Париж, а затем и в Нью-Йорк. Американский берег становится  ее новым пристанищем. Примерно к этому же времени относится начало её  общественной деятельности.
Когда Блаватской исполняется сорок два года, она наделена многими, самыми  невероятными психическими и оккультными способностями, которые целиком  подчиняются её контролю. Как позднее отмечают те, кто занимался её обучением,  она была лучшим доступным инструментом для совершения задуманной ими  работы — представить миру в новой форме, хотя и в общих чертах, древнюю  Теософию, "Знание, которое накапливалось веками, которое уточнялось и  выверялось многими поколениями мудрецов...", это родительское древо истины,  имевшее многочисленные ветви и побеги в виде религий, больших и малых.
Вскоре после прибытия в Нью-Йорк Елена Блаватская обретает настоящего друга  и помощника в лице полковника Хенри Стила Олькотта, юриста. К ним  примыкает Уилльям Куон Джадж, молодой ирландский адвокат, сыгравший  впоследствии выдающуюся роль в теософическом движении. 7-го сентября 1875  года преимущественно стараниями Блаватской, Олькотта и Джаджа, а также ещё  нескольких человек была создана организация, которую нарекли Теософическим  Обществом.   Перед ним ставилась цель содействовать распространению древних  учений Теософии, или той Мудрости в делах Божественных, которая послужила  духовной основой для многих великих философских систем прошлого, таких как  неоплатонизм, гностицизм и античные школы мистерий.
17 ноября 1875-го президент-основатель полковник Олькотт официально известил  о создании Общества, и с тех пор эту дату принято считать днём его основания.  Провозгласив целью Общества "собирание и распространение знаний о законах,  управляющих Вселенной", Основатели вскоре изложили задачи более детально; и  претерпев лишь несколько незначительных редакционных поправок, они остаются  всё теми же:
Создание ядра Вселенского Братства Человечества без различия рас,  вероисповедания, пола, касты или цвета кожи.
Содействие изучению сравнительной религии, философии и науки.
Исследование необъяснённых законов Природы и сил, сокрытых в человеке.
 Посетив многие города и селения Индии, основатели возвращаются в Бомбей и в  октябре 1879 года приступают к изданию первого теософического журнала  The  Theosophist, (выходящего по сей день), редактором которого становится Е.П.  Блаватская. В это время Общество быстро расширяется, к нему примыкает ряд  выдающихся людей из Индии и других стран. В мае 1880 года основатели едут на  Цейлон, где полковник Олькотт начинает работу по возрождению буддизма в этой  стране. Они оба принимают "панча шила", то есть официально становятся  буддистами, — факт, который Олькотт впоследствии объяснил, как "формальное  подтверждение наших давних убеждений".
В мае 1882 года в Адьяре, близ Мадраса, было куплено поместье, куда в конце года  переезжает штаб-квартира Общества. Адьяр вскоре становится центром  всемирной деятельности, и основатели вместе с небольшой группой соратников  отдаются ей целиком. Центр общества базируется и развивается по сей день,  привлекая внимание множества сторонников.   
Одна из ветвей этого общества – среди создателей и руководителей музея Елены  Блаватской в селе Павлинка.
(Продолжение следует)
Елена Ананьева,
Германия - Украина
3. Анна Білоус ДЖАЗ-ЛЬВІВ-ВАНКУВЕР-ДЖАЗ
Анна Білоус
ДЖАЗ-ЛЬВІВ-ВАНКУВЕР-ДЖАЗ
     ... В'єтнамці розрізняють сорок дев'ять видів зеленого кольору. Ескімоси можуть  назвати більш десяти відтінків білого. Жителі Ванкувера звиклися і вжилися з  численними різновидами дощу, що періодично захльостує наше тепле західне  узбережжя.
     Груди величезного каменю, що лежить на узбережжі Тихого океану, просто  посеред пляжу Кітсілано, і  потопає в зелені, прикрашає непримітна табличка.  Якщо уважно придивитися, не відволікаючись на волейболісток в символічних  купальниках, що стрибають навколо, і волейболістів, які фривольно стирають  пісок одне одному зі спин, на камені можна прочитати позеленілий опис більш  ніж шістнадцяти різновидів ванкуверських дощів .
     Ця невигадлива класифікація могла б щиро розвеселити жителів спекотного  Сакраменто   столиці Каліфорнії  – вони вдень і вночі мріють про дощ. Я згадую  нестерпну спеку Сакраменто. Це багатонаціональне місто і не підозрює про  існування таких різних дощів: мрячий, косий, дзвінкий, дзвонковий, стрибучий,  затяжний, хльосткий... Про наш набір дощів місто Сакраменто може тільки  мріяти, а мій рідний Ванкувер давно звик, розмокнув і зжився з цією  класифікацією. Зрозуміло, і з самими дощами.
     ... Сірим ранком  Львів нагадує Ванкувер, мою другу батьківщину. Я сьогодні у  Львові. Небо затягли хмари. Як і вдома, у Ванкувері мрячить дощ. У старому парку  біля готелю «Дністер», куди занесла мене робота вперше за багато років  відсутності в Україні, грає музика. На маленькій сцені, театрально згинаючись,  чоловік і жінка танцюють танго. Спостерігаючи за їхніми професійними рухами, я  гадаю: вони танцюють для себе або ж тренуються для майбутніх виступів?
      Уявляю їх у ролі вчителів танцю. Вони танцюють в очікуванні своїх учнів.  Може, зовсім скоро, хвилин через десять, їх оточать інші пари, які прагнуть магії  руху.
      Скупчення подібних імпровізованих танцювальних гуртків можна спостерігати  на березі Рейну, в театрально-ляльковому швейцарському містечку Базелі.  Сонячними літніми днями сотні туристів купують пластикові яскраво- помаранчові непромокальні сумки, спішно запихають в них свій одяг і,  залишившись у купальниках, стрибають в потоки широкого Рейну.
      Хвилі сірої річки підхоплюють і повільно несуть туристів, що розпласталися на  непотоплюваних сумках. Вони пропливають в сірій перистій воді, під прольотами  мостів, і видивляються на береги, де різнобарвні парочки танцюють танго біля  старих університетських стін у центрі Базеля.
     ... Сьогодні, у червневому Львові мрячить дощ, і в парку неподалік від  університету, біля готелю «Дністер», танцюють двоє.
      Навколо  – ні душі, тільки я та їхній допотопний «Шарп», який своїми  невибагливими звуками відгороджує пару від реальності сірого дня.
      Танцюрист темпераментно працює ліктями, його синьо-туманний піджак  майорить при кожному русі. Фалди злітають, наче крила. Чоловік ніжно обвиває  партнерку, не даючи їй розвинути швидкість, хвацько притискає до себе, явно не  встигає за дамою і, здається, робить помилки.
      Партнерка танцює показово, не поспішаючи, не хвилюючись. Її впевнений  танець   саме життя. Приречена перебувати в полоні поривчастої лагідност i,  жінка плавно обіймає свого супутника і ділиться з ним неповторністю рухів. Їхні  кроки поступово прискорюються.
     За хвилину тендітна дама змінює стиль. Покінчивши з ніжностями, вона  охоплює голову свого мужнього друга обома руками, притискає його лоб до свого  плеча і раптом різко відштовхує. Її долоня ковзає по його скроням. Жінка  відпускає чоловіка, немов благословляючи на подвиги. І ось вже ковзає геть,  складки розкльошеної спідниці овівають її худі коліна. Стук її каблучків плавно  розтягується в ритмі згасаючої мелодії. Танець завершено, зведеного на п'єдестал і  благословенного партнера обласкано .       Він іде в напівтемряву альтанки   на  важливе завдання, на війну або й на всі чотири боки.
      Їй тепер все одно, вона віддала йому всю себе, а він отримав все і пішов, його  чекають нові звершення.
      Переді мною пронеслося ціле життя, вічна історія чоловіка і жінки у Львові і в  цілому світі. Ці двоє танцювали тільки для себе, без овацій і квітів, під низьким  сірим небом, у білій альтанці посеред парку, назва якого змінювалася кожне  сторіччя.
     ... Мої кросівки покриті не те росою, не те ранковим дощем, і я намагаюся  скинути з них вологі налиплі травинки. У Ванкувері я стираю кросівки раз на рік,  у пральній машині. Пилу і бруду в морському місті майже не буває.
      Я у Львові, біжу вздовж парку.
      Одягати спортивні шорти на м'які лосини мене навчила моя канадська подруга.  В Канаді люди дружать захопленнями. Ми з подругою зійшлися на спільних  пробіжках. Коли мені лінь бігати, співчуваюча Кетрін погоджується ходити  швидким кроком навколо озера або вздовж набережної.
      У Ванкувері люди звикли одягатися шарами   «сто одежинок і всі  без  застібок». Шари одягу, як і шари іменинного пирога, називають словом «Леерс».  «Леерс» багато   слово зависає на довгому «е».
      У місті, де погода змінюється майже щогодини, багатошаровий одяг рятує від  вогкості і вітру, а при необхідності пару шарів можна легко скинути. Теплі течії  океану зігрівають узбережжя Британської Колумбії, вступають у бій із холодними  континентальними вітрами, а потім, після нелегкої битви, відступають і плачуть  дощами в океан. Як і в Лондоні, у Ванкувері будь-якої хвилини може піти дощ, а  сонце з'явиться з-за хмар абсолютно непередбачувано і відразу розпарить і  розморить.
      У європейському Львові мій наряд виглядає недоречним, в'язана шапочка  промокла, збила волосся і прилипла до чола. Я добігла недалеко, до пам'ятника  Адама Міцкевичу, і ось біжу під гірку, назад до готелю.
      Полотно, розіп'яте над сірою дротяної аркою, закликає: «Любіть Україну!».
      Я люблю. Я давно тут не була, я люблю її. Люблю високі зморшкуваті стовбури  сосен на берегах Сокирно, запорошений Володимирський узвіз, широкий Дніпро,  невидимих лісових мавок, інтелектуальні кафе Львова, запах центрального  київського вокзалу, серйозних чоловіків в черкаських автобусах і відважних жінок  на тоненьких каблуках.
      «Любіть Україну!»   волає широке полотно.
   «Кохай свою Тачку!»,   відповідає йому пластиковий плакат, що тремтить від  вітру на проводах.
      «Любіть» і «Кохайте»  – слова із різних світів, а за час моєї відсутності в  Україні вони не стали ближчими .
      Я переводжу дух і повільно входжу до фойє готелю «Дністер». Зухвально  молодий швейцар зустрічає мене усмішкою. 
     –  Як вам фестиваль? – ввічливо запитує він. 
     – Усе дуже сподобалося,   коротко відповідаю я.
      Швейцар припиняє переступати з ноги на ногу і уважно оглядає мене. Я  розумію, що питання було поставлене із ввічливості. Ще з минулого тижня весь  готель заселено гостями джазового фестивалю.
      Я крокую до ліфта. Його сталеві стулки відкриваються дзеркальними  горизонтами майбутніх поверхів. Ліфт вузький, як прийнято з радянських часів.  Дивно  подібні ліфти зустрічаються в готелях старої Європи.
      Моя американська подруга зі штату Теннесі відчуває непереборну антипатію до  вузьких паризьких ліфтів. Вона живе в щасливому і музичному американському  місті Нешвілі, де навіть в ліфтах діють закони безрозмірності .
      В Нешвілі, купуючи дешеві продукти, можна багато їсти, носити безрозмірний  одяг і їздити в широченних ліфтах. Місто Нешвіл, столиця музики в стилі  «кантрі», і моя подруга Тіфані звикли жити розмашисто.
      Тіфані часто буває в Парижі і вважає за краще зупинятися подалі від центру,  вибирає сучасні готелі. «Чим далі від центру, тим менше шансів годувати клопів і  застрягати в ліфті»,   пише вона на своїй сторінці у Фейсбуці .
      Я віддаю їй належне в справедливості цього висловлювання: пам'ятаю пітного  французького консьєржа, який намагався заштовхнути її безрозмірну квітчасту  валізу до кабінки ліфта старовинного готелю в центрі Парижу. Подруга так і не  помістилася в ліфті разом із валізою, їх відправляли по черзі   спочатку подругу,  потім валізу.
      Я піднімаюся на свій поверх у вузькому ліфті готелю «Дністер», максимально  стискаюся і все ж одним плечем торкаюся букета в руках розкішної блондинки, а  іншим – упираюся в одну з двох спортсменок жіночої футбольної збірної, що з  нагоди сезонних зборів також тут проживають.
      Піднявшись у номер, лягаю на ліжко, не роздягаючись , і згадую вчорашній  вечір.
      Ще вчора старовинне місто було цілком віддане святу джазу. Багатоликі  мелодії звучали всюди. Джаз відбивався від дзвонів львівських соборів, барабанив  по бруківці в центрі міста, лунав на перехрестях і цілував перехожих своїми  бемолями. Ще вчора джаз не знав ні кордонів, ні національностей, йому не  потрібні були візи. Нотними доріжками, як коні степами Таврії, мчали дивовижні  мелодії   і неслися в малинові горизонти Карпат.
      А в цей час в українському небі горів літак, гинули солдати. Джаз став  недоречним, його скасували, траур огорнув фестиваль, місто, Україну.
     ... Я вмикаю телевізор. Екран підморгує різнокольоровими відблисками і  кричить : «Life is Goo d!", "Лайф З Гуд!", "Життя Прекрасне !».
      Я в місті Лева, в готелі «Дністер», на четвертому поверсі, і я плачу. Я плачу  тому, що впав літак і розбилися люди. Я плачу про те, що на моїй Батьківщині йде  війна, і ще про те, що мені сорок два роки, а в Україні   це дуже багато.  
     –  Ви – доросла жінка, ви можете почекати,   процідила крізь зуби працівниця  аеропорту Бориспіль, зустрічаючи літак у день мого прильоту.
      У залізному рукаві, нисхідному від лайнера з Амстердама, стовпилися прибулі  в Україну пасажири. Вони були готові до зустрічі, але двері до аеропорту не  відчинялися.
      По коридору за скляними дверима метушилися службовці у парадній синій  формі. Вони перемовлялися по мобілках, кричали і кликали на допомогу то  техніків, то прикордонників.
      Ключа від скляних дверей в мою країну не було ні у кого з них.
      Двісті п'ятдесят пасажирів прагнули до Києва разом зі мною, але всі ми  застрягли в рукаві бориспільської безнадійності. Обурюватися не було сенсу, затор  в аеропорту на вході в Україну   не біда. Біда на війні, а пасажири можуть  почекати.
      Пасажири, напевно, можуть, але не я. Я не була в Україні вже багато років.  Буває так, що чекати неможливо.
      Мені треба було швидше проминути клітку аеропорту, семимильними кроками  подолати зелений коридор, терміново визволити сумку з надр шиплячого  ескалатора, миттєво прослизнути повз прикордонників і спішно сховатися за  спинами прилипливих таксистів.
      Я хотіла забути про аеропорт і про те, що час моєї відсутності в Україні  розтягнувся. Поки я в рукаві аеропорту, я  – пасажирка, туристка і мандрівниця. Я  не звідси і не своя. Так було, і нічого не змінилося.
     ... І ось я в Україні, в готелі, у Львові. В руках у мене пульт телевізора. При  кожному включенні телевізор видає різнокольорові відблиски і слоган: "Life is  Good!", "Життя прекрасне!».
     Я хочу, щоб так і було, хочу натискати кнопку і сто, і двісті разів – та бачити  життя в Україні прекрасним.
      Я знову натискаю кнопку, злітають літери на екран: «Життя прекрасне!», Але  йде війна; вчора над полями України збили літак з хлопцями, яким не  виповнилося і тридцяти. Джаз не міг ридати у Львові, джаз зупинився, він замовк.
     ...Я згадую юність, пляжі Сокирно і зовсім незнайомий мені джаз, який  увірвався в моє дискотечне життя і повів за собою.
     У далекі вісімдесяті в нашому місті по радіо джаз було не почути, його не  показували по телевізору, не видавали, як дефіцитні книги, за здану макулатуру.  До джазу треба було готуватися, немов до зустрічі з таємним співтовариством,  багато читати і бути прийнятим. Читати було нічого. Сусідка роздрукувала  біографію Елли Фіцджеральд на заводському принтері без дозволу першого  відділу. Перший відділ не любив джаз, і сусідку затягали по партійним розборкам.
          Для американських рабів, привезених з Африки, джаз був музикою непокори  і свободи, а для заводського першого відділу джаз сурмив про життя ситих і  задоволених іноземців. «Сьогодні ти граєш джаз, а завтра Батьківщину ти  продаш», – сичав нафталіновий завуч передової черкаської школи двадцять років  тому.
          ...Я у Львові. Втупившись в бадьоренькі відблиски телеекрану, згадую високі  сосни Сокирно, а ще – смачнюче овочеве рагу і смажені гриби. Ось мама моєї  подруги, Лариса Федорівна, молода і усміхнена, вона кличе нас із подругою  обідати. Ми на турбазі поблизу Черкас, день рухається до заходу, повільно  опускається сонце, і повітря наскрізь просякнуте хвоєю і сосновою смолою.
     Моя подруга Вітана вже в будиночку, чекає на мене, а я біжу по доріжці,  поспішаю до обіду.
     Як швидко може закінчитися літо, якщо весь час бігати! Закінчиться літо,  почнеться школа і, немов за велінням недоброї феї, злиняють мої друзі.
     На початку кожного вересня, за правилами міськвно і згідно із шкільним  розкладом, із різнокольорових літніх фей перетворювалися мої подружки на  коричневі гриби з прозорими ніжками, туго затягнутими в чорні фартухи колючої  форми
     –  How are you? – питала восени завуч-англійка з грудьми-морквинами.
      А як себе почуваєш, коли у вересні по склу шкільних вікон сумною річкою  пливуть нескінченні дощі? І коли з сумного жовтня в нашій зразковій школі з  англійським ухилом починається зубріння незрозумілих казенних текстів зовсім  не розмовної англійської мови?
     ... Але літо ще не закінчилося, воно триває, і я біжу, поспішаю до обіду. Я  поспішаю і спотикаюся через сосновий корінь, зрадницьки просунутий з піщаного  ґрунту. Я поспішаю і падаю.
      Я не просто падаю, я лечу головою вниз і, недивлячись на моє треноване  волейбольне минуле і невелику швидкість, падіння неминуче. Я вже майже  торкаюся землі, але чиїсь сильні руки підхоплюють мене на льоту.
      Я лечу вниз, але не досягаю землі, а як Аліса в Задзеркаллі, опиняюся в вирі  рятівних обіймів, в стрімкому перебігу сміху і погляду.
      Так почалося моє знайомство з джазом.
      Зловив мене на льоту хлопець у модній «джинсі» (тоді ще це поняття  вживалося виключно в сенсі «прикида», а не замовної публікації, як нині) своєю  променистою усмішкою і пишною копицею волосся відразу ж нагадав мені рудого  Джельсоміно. Його виразні карі очі обволікали цілком, неначе допомагали  міцним руках зупинити мене в обіймах. Вируючі потоки інформації обрушилися  на мене водоспадом питань.  
     –  Мене звуть Леонід. А кккуди ти так пппоспішаєш ? –  запитав він мелодійним  голосом.
      Питання супроводжувався дією. Леонід струсив з моїх колін липкі соснові  голки.
     Я відповідала невпопад, розглядаючи його руки, широкі плечі і пишне волосся,  яке вже лоскотало мої щоки.
           Рятівників треба дякувати   і я запросила Леоніда на обід.
      У нашому будиночку на турбазі вже було накрито стіл, і моя подруга Вітана  обертала в руках вилку, надувши щоки сердилася на мене. Мама ж Вітани розцвіла  і зраділа нашому гостю. Спритно крутячи шиплячу сковорідку і граційно  балансуючи між столом і плитою, вона підкладала грибочки і рагу на тарілку  Леоніда .
           Зауважу, мама Віта завідувала реанімацією в обласній лікарні. Її, хірурга зі  стажем, важко було чимось здивувати, але після знайомства з Леонідом Лариса  Федорівна стала повторювати з ранку до вечора, що, мовляв, нарешті ми, «дві  дурепи», познайомилися з пристойним єврейським хлопчиком.
      Вона запрошувала Леоніда кожен день, і він приходив до нас в будиночок не  тільки вдень, але й  увечері. Вдень ми говорили про джаз, а ввечері пили чай, грали  в покер і «дурня».
      Неначе прописавшись у нас на кухні, Леонід розповідав анекдоти, веселив усіх,  навіть собаку Ілку, і в нашому фанерному турбазівському будиночку, як яскраві  феєрверки, спалахували «джазові» історії.
     Із появою Леоніда у нас завелися і магнітофон, і незліченні бобіни з мелодіями  джазу. Днями безперервно ми з Вітанією вибирали і слухали музику, засвоювали  імена виконавців і разом з ними переносилися то в креольський Новий Орлеан, то  в прокурені клуби Чикаго і Нью-Йорка.
      Кількість бобін з музикою в нашому будиночку росло з кожним днем, як і  кількість пивних пляшок, що супроводжували наші бурхливі музичні обговорення.  
     –  Леоніде, тобі подобається тема  «Осіннє листя? » – намагаючись виглядати  експертом, питала Вітана.
     –  «Осіннє листя» – це стандарт джазу... Його грали тисячі музикантів , –   відповідав Леонід.
     Вітана любила задавати питання. Леонід любив розповідати. Розповідаючи, він  змахував довгими руками, немов розсовував простір нашого джазового вакууму.
      Ми з Вітанією слухали його з повагою, як старшого брата, але кожна з його  лекцій рано чи пізно переростала в суперечку і закінчувалася його монологами  про майбутнє джазової музики.
      Леонід був старшим  від нас із Вітанією всього на рік. 
     –  Мені дев'ятнадцять, але мені всі дають дддвавцять п'ять,   хвалився він.  
     –  Такий розумний, начитаний хлопчик,   говорила мама Вітани
     –  Він сильно заїкається. Я не можу до цього зззвикнуть,   дражнилася Вітка.    Іноді мені хочеться скоріше закінчити фразу за нього
     –  Дівчатка, ви такі грубіянки , –  говорила її мама. 
      Вона зачиняла за собою двері нашої спальні і шумно страчувала комарів у своїй  кімнаті. Страта проводилася паперовим кийком, скрученим з газети «Черкаська  Правда».
      Після щовечірньою полювання на білих стінах будиночка залишалися наша  кров і комарині тільця, які прилипали догори лапками.
      Через багато років я, бажаючи розвеселити маму Вітани, передала їй з Канади  електричну мухобойку, що працює на батарейці. Мухобойка китайська, продається  в Канаді та інших країнах, а в Україні   ні. «Позбавляє від зрадницьких укусів мух  і комарів»,   говорить яскравий червоний напис на упаковці. Щоб знищити муху,  слід розмахнутися і швиденько дістати до неї металевою сіткою, через яку  пропущено струм. «Тьоть Ларіс, не забудьте натискати на кнопочку, що на ручці!»,   дописала я чорним фломастером на інструкції по застосуванню цієї  смертоносної зброї. 
     –  Твоєю заморською мухобойкою треба махати, як бадмінтонною ракеткою! –  кричала мені Вітана по телефону з України в Канаду.
     ... Я на ліжку, в готелі «Дністер», у Львові. Напевно, я засинаю.
      «Як позбавити Україну від зрадників?», – запитує з телеекрану широколобий  політик. Лоб розпливається і перетворюється в золотий годинник Breguet. Із чола  випурхує зозуля і тонким голоском кричить: «Кожному зраднику видати дорогий  годинник і відправити до Швейцарії!» Політик протокольно посміхається і  золотими зубами відкушує зозулі голову.
     «Треба залучити імпортерів і завезти в Україну китайські електромухобійки!»,  – виголошує безрозмірним ротом жінка-депутат з пероксидним волоссям. Рот  розтягується, і з нього виривається: «Ббийзззззрадника і терррррористаааааааа ...!»  «Ввввввибачте, я дддддепутат, я волосся фффффарбувалала перед виступом, це був  російський барвник, і волосся ппппосиніло! У мене так багато справ, а волосся все  сссініє...»  –ридає вона з трибуни. «Як мені тепер воювати з терористами? Я вас  пппппитаю!»  – нестерпно волає червоний рот.
      Я розумію, що вона запитує мене. «Я думала, всі заїки   хороші люди,    починаю я дуже повільно.   Щоб позбутися терористів, вам треба поміняти  батарейку, вона у вас з минулих виборів не змінювалася, – також повільно додаю я.
     Жінка-депутат не чує моєї відповіді, я говорю голосніше, а слова  перетворюються на шепіт, я пробую закричати   і прокидаюся ...
      «Life is good!», «Життя прекрасне!»   нагадує плазмовий телевізор. Я все ще в  готелі «Дністер», у Львові.
     ... За джазовим літом прийшов вересень, і після повернення з турбази ми з  Віткою майже не бачилися  – навчалися в різних школах.
     Усю чверть я старанно терпіла своїх гучних учителів, остогидлу шкільну форму  і довгі поїздки в мокрих тролейбусах, двері і стіни яких час від часу раптово  стріляли струмом у замислених пасажирів.
      Я мовчки терпіла свою шкільну безвихідь і збирала в щоденнику зауваження від  вчителів про мою унікальну неуважність .
      Я чекала на його дзвінки .
      Приїжджаючи з Одеси, Леонід дзвонив і враз перевертав мій розмірений світ  своїми нескінченними анекдотами і немислимими історіями зі світу музики.
      Зрідка ми бачилися, але більше говорили по телефону, а потім він знову  повертався до своїх пенатів, зникав у джазових джунглях теплої Одеси. Справжній  джаз контрабандних платівок чорноморською хвилею змивав Леоніда з берегів  Дніпра і заманював до себе дешевим пивом і студентськими вечірками.
      Леонід зникав, а зі мною залишався цілий список іноземних імен, назв книг і  мелодій. Я поспішала, читала і слухала, але я не встигала за ним.
   У Черкасах джазом і не пахло. Замість джазу і музики , взагалі , мені діставалися  сірі дні, наповнені технічними перекладами іноземних текстів і годинами  нестерпної політінформації, яка знову увійшла в моду передових шкіл.
      Під час уроків я намагалася частіше дивитися у вікно, рахувати хмари. В хмарах  можна було витати тижнями і місяцями, там можна було забути про генеральних  секретарів партії, які планомірно змінювали одне одного, про нескінченні  партз'їзди, про які треба було завжди щось пам'ятати, і про неперетравну фізику.  Хмари посміхалися мені обличчям Елли Фіцджеральд, вітер дув у блискучу трубу ...
      Елла Фіцджеральд снилася мені майже кожного дня. «Потейто або Потато,  томейто або томато ?», – запитувала вона млосним голосом, а я ображалася і  голосом суворої піонервожатої питала її у відповідь: «Коли з'явиться Льоня? Я  хочу, щоб він був поруч, хочу вічно слухати його історії, дивитися в його очі і дути  на кульбабу неслухняного волосся... »
      Елла посміхалися моїй нетямущості. «Льоня в Одесі, в Одесі   джаз. У ваших  Черкасах йому нічого робити », – вимовляла вона в одному з моїх снів.
      Сни плуталися день у день. Елла перетворювалася на завуча-англійку і потім  знову в Еллу... Льоня не приїжджав дуже довго, але потім раптом подзвонив.  
     –  Дддавай побачимося?   після чергового анекдоту по телефону сказав він.  
     –  Давай,   відповіла я.
      Душа кинулася в п'яти, серце забилося в горлі, я не знала, про що говорити, я  так чекала цього моменту,   він знову десь поруч!
      –  Ддде?
      Упевнена в собі учениця випускного класу школи з англійським ухилом  запиналася і заїкалися, не знаючи, що сказати... Згадала про його заїкання,  злякалася бути викритою в кривлянні ...
      Він говорив і запитував, а у мене пітніли долоні, аж голова йшла обертом.
      Я знала, що вже не зможу зустрітися з ним просто так. Він розумний і при  зустрічі все зрозуміє. Все стане ясно, як білий день, як «чорним по білому» і  «шито білими нитками», як говорила бабуся.  
     –  Приходь до пам'ятника Леніна,   на одному диханні сказала я.  
     –  Ччччому саме туди?   запитав Леонід.  
     –  Там увечері прожектор світить, будемо цілуватися прямо під ним,   відповіла  я рішуче.  
     –  Бббіжу ... вже майже там!  – крикнув у трубку Льоня.
     Увесь вечір я провела на дивані. Телефон дзвонив не менш півгодини, а я  сиділа поруч і гіпнотизувала трубку, рахувала дзвінки, не відводячи очей від диска  з цифрами. У моїй голові лунко гудів саксофон, а ноги перетворилися в м'які  валянки. Побачення не відбулося.
      Леонід знову зник на рік або два.
     ... У Черкасах йшли дощі зі снігом, весілля носили квіти до пам'ятника вождя,  службовці філармонії клеїли білі оголошення про концерти Глюка. Білі  оголошення тут же линяли і перетворювалися на жовті простирадла з  розпливчастими обрисами літер.
      Про джаз у місті не було чути нічого.
      Елла Фіцджеральд більше не снилася мені, вона пливла у  випарах До дієз і  змінювалася сірими снами про тимчасові відміни англійських дієслів,  нескінченними снами про забутий в темних коридорах школи портфель і затяжні  стрибки над волейбольної сіткою.
      Багато років говорити про джаз не хотілося ні з ким.
     ... Тиждень тому після багатьох років відсутності я знову в Україні.
      Я зателефонувала моїй тітці Марії і на маршрутці поспішила до неї з Києва до  Черкас. Мене не лякала ні сорокаградусна спека, ні недавній вибух заправки на  трасі. Я повинна була побачити мою тітку.  
     –  У тебе є хороший шанс, робота привела тебе в Україну, і ти не можеш виїхати,  не побачивши моєї сестри,  –  говорив мені мій тато по телефону з Сан-  Франциско , – Зроби добру справу, зводи Марію в Макдональдс,   умовляв він , –   Ми стільки років уже в Америці, а вона там одна, напевно, ніколи й не їла в  Макдональдсі.
      У мого тата солідний вісімнадцятирічний стаж перебування в Америці, і, як  для кожного середньо  статистичного американця, спілкування з Макдональдсом  символізує для нього дешевизну і стабільне життя.
      Я розумію, що американська забігайлівка для моєї черкаської тітки не означає  зовсім нічого, і я не завжди слухаюся батьків, але цього разу татове прохання  знаходить для мене якийсь таємний сенс.
      Я чекаю мою сімдесятип'ятилітню тітку навпроти Макдональдса, на зупинці  «Будинок торгівлі».
      Вона приїжджає автобусом. Я бачу її яскраве плаття, яке промайнуло далеко  між кіосками. Мені здається, що це вона, але я сумніваюся.
     Вона підходить уже зовсім близько. Рівна, струнка спина, прекрасна посадка  голови, білосніжне волосся. Це безсумнівно вона. Я біжу, обіймаю тітку Марію,  цілую її щоки, гладжу плечі і яскраве квітчасте плаття.
     Тітка Марія пахне травою. Її щоки, немов стовбури сосен, поцятковані  зморшками, модні років двадцять тому білі босоніжки виглядають, немов куплені  вчора. 
     –  Я ощадлива, – каже вона, піймавши мій погляд. – У мене немає ні дітей, ні  чоловіка, але речі берегти я вмію...
     Обнявшись і не помічаючи перехожих, ми перетинаємо дві дороги і входимо до  Макдональдсу – він навпроти «Будинку торгівлі», стирчить як кукурудзяний  початок .
     Тітка Марія не відала про існування бутерброда Біг-Мак, загорнутого в  папірець з буквою «М», і липкого морозива в прозорому стаканчику, не їла  картоплі фрі, гумових американських котлет або сендвіч філе о фіш.  
     –  Якщо брат сказав, треба спробувати, – поправляючи волосся, каже вона.  –  Брат сказав, щоб я сходила в Макдональдс і наїлася по-американськи. Треба їсти  цю булку, булку з котлетою, як брат сказав, – повторювала вона.  
     –  Ти питаєш про мене? У мене все добре, я пенсіонерка, їжджу між Черкасами і  Шполою, багато читаю, все добре.  У нас в Україні все є, і люди працьовиті, все  добре, якби не війна...
     Тітка Марія зайняла місце за столиком на вулиці, прямо навпроти гучної  зупинки, а я поспішила купити їжу. Байдуже поївши і не сказавши про котлети ні  слова, вона витерла губи паперовою серветкою і стала не те скаржитися, не те  давати настанови.
     Почала тітка з місцевих новин про помідори і пенсії, похвалила воду зі свого  колодязя в Журавці, а потім, напевно, уявивши мене маленькою дівчинкою,  солодко розтягуючи слова, мелодійно заголосила: «Запам'ятай Танюша, кожен  крок нашого життя – це випробування. Кожен сучасний етап змінює наше  майбутнє життя. Роби правильні кроки.»
   Я опустила очі і перечитала напис на моїй білій футболці, купленій тиждень  тому в Барселонському секондхенді. Поруч із модними індійськими ієрогліфами і  квітами горіли червоним англійські слова: «Твій Правильний Крок Сьогодні ».
      Тітка Марія не знає англійської. 
     –  Треба все зважувати і бути обережним... кожен невірний крок   небезпека.  Тетянко ти відкрий подрузі двері, тільки серце їй своє не відкривай!,   вела далі  тітка.
      Слова її настанов зависали наді мною , немов таємнича мантра.  
     –  У мене в Канаді мало подруг,   відповідаю.
      Тітка Марія посміхається, ніби не чує моєї відповіді, повторює все знову і  знову, обіймає, гладить мої руки. Я відчуваю, що ось-ось розревуся  – тут же, за  столиком у Макдональдсі.
      Обійнявши Марію, прошу сказати пару слів на камеру для її брата, мого тата, і  знімаю послання на телефон. «Щоб усе у всіх було добре!» Перекочується  багаторазово, як нефритові чотки в руках старійшини роду.
      Ми не бачилися багато років, і ось знову розлучилися, не сплакнувши, на  автобусній зупинці.
      На бетонному стовпі колишньої зупинки «Комсомольська» приклеєно плакат.  На плакаті немає нічого про концерти Глюка. Широка афіша перераховує  учасників джазового фестивалю у Львові.  
     –  Куди ти їдеш далі?   витираючи білою хусткою спітніле обличчя, вже зі  сходинки автобуса запитує тітка Марія.
      Я переводжу очі на плакат і відповідаю: 
     –  Їду на три дні до Львова. Туди прилітає мій замовник з Індії.  
     –  Щасливо! Щасливо доїхати, Танюшо... Подзвони мені, коли буде вільна  хвилинка. До побачення!  – гуркотять двері старого автобуса і заглушають її  мелодійний голос.
   Я не люблю зупинки і прощання
      «Я відчуваю себе краще в аеропортах і часто ходжу в аеропорт для підняття  настрою. У залі прильоту завжди багато позитивної енергії. Люди прилітають  радісні, обіймають одне одного. Цією енергією можна зарядитися на цілий  тиждень,»  – говорила мені в Ванкувері Оксана, моя подруга. «Оксана, я з тобою»,   подумки відповідаю їй із Черкас.
Білі фіранки тріпочуть  над вікном  моєї кімнати в готелі «Дністер». 
      Я у Львові й не можу спати. Мій ранок починається з туману, що відривається  молочними котиками від сонного парку, де пари танцюють танго на маленькій  сцені в білій ротонді. Подихами зеленого листя столітніх дерев парк промовляє до  мене. Він єдиний вітає мене в Україні, у місті Лева.
      Велична архітектура, вузькі середньовічні вулиці, різнокольорові кав'ярні  обіймають мене, заоохочують, беруть у полон розмаїттям смаків і пахощів. Цього  разу мій приїзд до Львова співпав із міжнародним святом джазової музики. Місто  захопили потоки мелодій.  Прадавні церкви, костьоли, синагоги, кав'ярні,  тролейбуси і навіть  голуби дослухаються до чарiвних заморських мелодій.  
      Вулиця Вірменська завжди відкрита у Львові для дружби та кохання, а сьогодні  – й для джазу. 
      Я поспішаю сірою бруківкою, закохуюсь у занедбаність її краси. Давнина і  незавершеність деталей: недофарбовані будинки,   старезні капелюхи  дахів,  щербаті труби, що  голками стримлять у небі, свідчать про причетність до  вічності.  
      Старовинне місто Львів не в'яне. Місто чарує й надихає, наче вродлива жінка  бальзаківського віку. Гадаю, у міста, як і в  жінки, не гречно питати, скільки йому  років,  лише марити майбутньою зустріччю. Можна скільки завгодно готуватися  до відвідин міста Лева, а опинившись тут одного прозорого ранку, несподівано  відчути  себе нетямущим учнем. 
      Якщо потрапиш до Львова вранці, прокинешся з ним і подихаєш ранковим  повітрям, поснідаєш і помандруєш його лабіринтами, то вже в обід закохаєшся в  нього, потонеш від кохання в очах вікон площі Ринок, загубишся в липових алеях  та бульварах,  захлинешся любов'ю у винно-червоних кольорах вірменських фресок.
      Я мандрую містом і знову закохуюся в  нього. Вулиця Вірменська змійкою веде  мене на джем-сешн джазу, в одну зі львівських кав'ярень. 
      Я прочиняю двері й дивуюся: море людей  зібралося послухати музику. Уважні  й здивовані обличчя, аромат кави, сувеніри для метушливих туристів змішалися у  невеличкому приміщенні. Я   слухаю великого Трилока Гурту, й моя кава  сповнюється мелодіями далекої Індії.
      Повітря вібрує в шаленому ритмі. Від семи сковорідок і восьми барабанів   повіяло теплими вітрами, які замішують звуки й пахощі Індії в прозоре повітря  кав'ярні й поволі переносять слухачів до Африки. Пустелі й пісок  – усе зникає,  лишається гуру Гурту з несамовитим  мерехтінням долонь і кулаків, здатних  творити диво.
           Слухачі застигають соляними стовпами. Філіжанки на столах витинають під  чудернацьке соло.   
      Повітря стигне мусонними вітрами, проливається барабанними дощами, що  прийшли зі Гхат    індійских Західних гір.
      Від рокоту неба, розворушеного великим Зевсом Гурту, тремтять столи і  стільці, на моєму білому блюдці розливається кава, наче озеро Ман Сагар.
      Я збентежено занурюю пальці в каву  й виловлюю пергаментний сувійчик, що  припав до моєї чашки.
      Рудоволоса, мов лисичка, офіціантка  разом зі мною тішиться чудесним  порятунком сувійчика, посміхаючись.   
      Я розгортаю папірець,  і він поволі обертається на текст короткого вірша,  подарованого мені на свято відвідин Львова:
…Можна було зізнатись як чекав
Аби впала зірка,
А коли обсипалось все небо
Жодна мрія не збулась…
 
      Раптом я бачу за одним зі столиків не  старого, проте сивого чоловіка, чий  профіль виник несподівано, як луна. Вдивляюся в обличчя й забуваю про сцену, де  китиці барабанів застигли, неначе вівці, що прибилися до чабана.  
           Я не можу відвести очей від профіля чоловіка, його коротко стриженого  волосся. Він усе ще слухає музику, але відчуває на собі мій погляд, обертає голову,  спирається на стілець.
      Я бачу його карі очі, широкі плечі, його губи, що повільно розтягуються в  дивовижну безрозмірну посмішку. 
     –  Какими судьбами, Татьяна? Танечка, это правда ты?
     Падає стілець. 
     –  Леонид, это я,   тільки й можу сказати у відповідь.
      Я простягую руку. Моя рука тоне в його долоні. Леонід підводиться й усім  тілом лине до мене. 
      Музика барабанів пливе у львівській кав'ярні, як чарівний ванкуверський дощ.
      Я відчуваю тепло сокирнянського сонця, що несподівано розлилося назустріч  літу, львівським кручам і мені. 
      Леонід обіймає мене між столиків кав'ярні, навпроти великих і малих  барабанів, посеред уважних слухачів. Я задихаюся від несподіванки його  близькості. Чарівні ноти індійських мелодій повільно кружляють і огортають  блакитним сарі, зітканим зі львівських туманів.   
           Гримять барабани Індії, під їхню музику в мене виростає десять рук, і всі  вони довгими виткими ліанами обплітають Леоніда. Моє довге волосся  вкривається квітами руж, тягнеться разом з ліанами до Леоніда і далі вгору, до  неба, неначе поспішає за громом барабанів…
      Концерт закінчився, слухачі загирчали стільцями, потяглися до дверей. 
   Наші руки розімкнулися.  
     –  У нас війна, Танюшо, і джазу завтра не буде, концерти скасували , –  каже  Льоня вже на вулиці.
      Вітер відносить його неповторний голос, ніби знову хоче розлучити нас.
      Я киваю йому у відповідь.  
     –  Я завтра починаю свій медичний проект, це по роботі з лікарнями. Коли я  знову побачу тебе, Леоніде?  – питаю я.  
     –  Люба моя, скільки ж років ми не бачилися?   він говорить і морщить лоба .
      Разом йдемо вгору по вулиці, до парку.
      Ми на планеті Земля, в галактиці Чумацького Шляху. Її видно частинами з будь- якої точки земної поверхні. Я дивлюся вгору. На небі  – ні хмаринки. Моє зап'ястя  обіймає його широка долоня.
           Чумацький Шлях здається тьмяною дорогою, що світиться, а насправді  складається з величезної кількості зірок, окремо просто непомітних нікому.
      Я хочу сказати Леоніду про те, що якщо з Чумацького Шляху випаде одна зірка,  може з'явитися пролом, яку з Землі не помітить ніхто, а якщо пропаде сто або  двісті зірок, Чумацький Шлях перетвориться на діряву мережу, і вона не зможе  утримати Вічність Життя. Мережа порветься, і Вічність розсиплеться. Скажу йому  про це обов'язково, але тільки завтра.
      Він ласкаво дивиться на мене і говорить про своє життя. Сенс його слів  обривками долітає  до мене.
      По дорозі в готель я згадую афіші ванкуверського джазового фестивалю, якому  вже багато років. Я думаю про те, що я ще жодного разу і не відвідала його.
      У парку, у білій альтанці, Леонід знову обіймає мене, і мені не хочеться більше  згадувати про дім
     –  Я завтра їду на війну. Там усі мої друзі, і я не можу не піти, не можу  залишатися осторонь. Мій поїзд відходить о восьмій ранку,  –  каже Леонід.  
     –  Але ж я тільки що зустріла тебе ... 
     –  У нас вся ніч, місяць і джаз,   посміхаючись, відповідає мій джазовий герой.
          ... Вранці я згадала вірші, вірніше, ми з Леонідом згадали їх разом, на пероні  Львівського вокзалу, на сорок дев'ятому градусі північної широти, двадцять  четвертому градусі східної довготи, на висоті двісті вісімдесят і чотири метри над  рівнем моря, в країні Україна, на планеті Земля, де все ще триває війна :
Тільки потяг у даль загуркоче 
оживе низка картин,
дзвін гітари і місячні ночі,
поцілунки й смуток жоржин ...
     ... В українському центрі міста Ванкувера останнім часом людно.
       Сьогодні всі столи завалено пакувальним папером, мотузкою і скотчем.  Навколо столів носяться діти. Їхні батьки не звертають уваги. Вони готують  посилки в Україну.
     Учора надійшли нові пожертви, і волонтерам належить запакувати величезні  ящики для відправки в Україну, в зону АТО.
      Три місяці тому я почала допомагати волонтерам. Так і сьогодні, сортую речі,  пишу декларації, веду переговори з транспортними компаніями.
      Ось уже багато місяців підрядники, водії, капітани суден та їхні команди,  волонтери різних країн працюють, не покладаючи рук. Цінний вантаж канадських  пожертвувань буде доставлено за призначенням.
      В одній із неосяжних посилок, що відправляють в Україну, лежить і моя  передача Леоніду: великий пакет , набитий канадськими теплими шкарпетками і  светрами, вітамінами і жуйкою. У пакеті серед різнокольорових упаковок  причаївся новенький айпод.
     Усі сорок годин його металевої пам'яті заповнено джазом, і тільки три хвилини  зайняли слова, які я так і не сказала Леоніду біля пам'ятника в Черкасах, двадцять  чотири роки тому.
Ванкувер,
Січень 2015 р.
4. Алексей Давыдов Казахская поэзия
Алексей Давыдов
Казахская поэзия
Пусть землю покроет потоп мировой!
Пусть скроются горы под шалой водой!
И брызгая пеной, как ядом морским,
Пусть вздымутся волны, гора за горой.
Пусть землю покроет потоп , не щадя!
Пусть пена сокроет глаз солнца, гудя!
Где трепета жизни не видно ни в чём,
Пусть в мире пустынном останусь лишь я!
Пусть сдохнет живое , не в силах вздохнуть!
Безмолвья настанет предельного жуть!
Над мраком земли, где не видно ни зги,  
Мне Солнцем взойти бы ярчайшим, как суть.
О, как я понесся б над сирой землёй!
Очистил бы пламенем всё под собой!
И в мире бескрайнем – без дна и вершин,
Остался б один я, как шар огневой!
Как молния  – скор и как бог  – одинок,
Без тех, кто душою давно уж иссох .
Я создал бы, верьте мне, новых людей,
Я их из огня своего бы исторг!
Магжан Жумабаев
На русский язык с казахского перевёл Ауэзхан Кодар
14.03.11
Евангелие   
Гениальные стихи! Гениальный перевод!!
Ай да Ауэзхан! Ай да сукин сын! !!
Человек изолгался .  «Иссох душою ». Бог не может больше понимать  человека.  Все не так на земле Смерть лжецу. Потоп.   Бог  в ярости, но …, -  бессмертны страницы Библии, -   Бог бессилен Зачем-то Ной и какой-то ковчег Оноеподобилась земля. И снова Ложь. И ярость и бессилие Бога.  
Но услышал Бог от Магжана: «Мне Солнцем взойти бы ярчайшим, как  суть.//О, как я понесся б над сирой землей!//Очистил бы пламенем всё под  собой!//И в мире бескрайнем – без дна и вершин,//Остался б один я, как шар  огневой!». И послушался Бог Магжана и вошел в огонь его поэзии.
Но услышал Бог от Кодара: «Мне Солнцем взойти бы ярчайшим, как суть…//  Остался б один я, как шар огневой!//  Как молния скор и как бог, одинок,// Без тех,  кто душою давно уж иссох,// Я создал бы, верьте мне, новых людей,// Я их из огня  своего бы исторг!». И послушался Бог Кодара и вошел в огонь его поэтического  перевода.
И понесся Бог над сирой землей. Очистил пламенем все под собой. Остался  один как шар огневой. И сделал поэзию сутью земли.  И начал  творить он новых  людей. Не ноеподобных, а магжанкодароподобных.  Из огня их поэзии.  
5. Dzyuba 252a.jpg
graphic
6. Аліса Герман КОТИКОВІ СПРАВИ
Аліса Герман
КОТИКОВІ СПРАВИ
graphic
МОРКВЯНІ ПЕРЕГОНИ
- Хих - фих – хих! Я стрімголов  мчу вперед… Утікаю… Бумсь! Ой, об щось  вдарився… О-о-о-х! Через щось перестрибаю… Це, я вам скажу, дуже важко  робити із великою морквиною у зубах! Особливо, коли тебе можуть схопити…  Прослизнув! Ось, нарешті усе! Захекався… Тихе затишне містечко… Щоб мене не  застукали треба моркву швиденько з’їсти, бо інакше її конфіскують…
- Ви, звичайно, подумали, що я прудкий заєць або кролик? Десь у полі чи у  лісі? Але це не так… Я звичайнісінький міський кіт, який живе у звичайної  хазяйки. І біг я не крізь поле або ліс, а із кухні. І вкрав не сиру моркву, а варену…  Річ у тому, що я дуже люблю варену моркву. Кажуть, у ній багато вітамінів! 
- Мур-мяу! Нарешті я заштовхав усю морквицю у себе! Тепер я не здатен  бігти і мені вже не треба ховатися… 
- Тепер можна і познайомитися! Мене звати кіт Філя. Я найгарніший кіт у  всьому світі. Мене дуже любить моя маленька хазяйка. Я її пухнастий сірий  улюбленець. Ви вже дізналися хто я, тому подрімаю…
Але не склалося...  
ФІЛІП!!! Щоб тебе!!! – почувся бабусин вереск із кухні. 
(ФІЛІПОМ мене називають, коли я щось вчиню).
ФІЛІП! Де ти, негідник? Сховався! Навіщо ти вкрав морквину, вона ж на салат  Олів’є! Де ти? Я тебе все одно знайду! Ти під диваном? А ну, вилазь зі своєї  схованки!
- Ой-йой-йой, це ж моя інша хазяйка… Бабуся! Вона хоча і стара- старезна, а  бігає швидко! Д-у-у-у-же швидко! Занадто швидко!
Та вилазь, котику! Я не буду тебе сварити. – почувся «лагідний» голос старенької.
Я їй повірив, висунув сіру мордочку зі своєї схованки. Аж тут, побачив у  старенькій руці велику дерев’яну качалку для тіста. 
- Ой-йой! – тільки і встиг я зойкнути та знов заховався подалі від бабусі.
-Мя-яу! –я невдоволено м’якнув від розпачу. 
«Знов треба буде переховуватися півдня» - подумав я, приліг якнайзручніше  та задрімав у темряві свого укриття… 
КІТ – КАПУСТЯНКА ТА ЯКАСЬ ТАМ «БІОЛОГІЯ»
- Доброго ранку! Це знову я – Філя. Виявляється я проспав під диваном увесь  вечір та усю ніч…
Хочу вам розповісти, що зі мною трапилося сьогодні. Почну із самого  початку. 
Моя маленька хазяйка любить вирощувати різні рослини та доглядає за  ними. Іноді вона носить їх до школи на якусь там  «біологію». Насправді, я не  розумію, що це слово означає. Воно надто вже заплутане. Я декілька разів чув його  від дівчинки.  
Вона вже деякий час доглядала за капусточкою. І навіть більше ніж за мною.  Це мене трохи злило, бо я дуже люблю увагу. Але я знав, що дівчинка щось  вирощує. Мабуть щось дуже смачне.  Тому не заважав цьому. Я твердо вирішив  посмакувати капустою. Я, взагалі, полюбляв смакувати овочами, і думав, що не  завдам нікому ніякої шкоди від свого такого «овочевого бажання ». 
Однак, вийшло трохи інакше ... 
Моя хазяйка, коли розповідала цю історію своїм друзям, чомусь усе  перебільшила. Я взагалі дуже скромний, сором’язливий та не шкідливий кіт.  
Отож, слухайте. Записано зі слів хазяйки:
«Ця вся історія трапилась о сьомій ранку на кухні. Я пішла взяти свій  біологічний «проект» для школи, який вирощувала вже три тижні поспіль.  Сьогодні мала презентувати класу на уроці біології власноруч вирощену капусту із  квіточками. Коли я увійшла на кухню, мене охопив сильний жах через чиюсь  (котячу!) поведінку, яка порушувала усі загальноприйняті норми…
Коли я посадила качанчик капусти, то через кілька днів на ньому  з’явилися ніжні, салатового кольору листочки. Щодня я поливала молоденьку  капустку та спостерігала, як вона росте. З кожним днем листки ставали темнішого  кольору, більшими, соковитішими. Я розмовляла із капусткою, просила, щоб вона  швидше розквітала. Нарешті вона мене почула і розпустила жовті яскраві квіточки  із маленькими пелюстками. Вони весело подивлялися у вікно, тягнучись до  яскравого сонечка. Квіточки з’явилися якраз напередодні того дня, коли я мала  віднести свій біологічний проект до школи. Я була дуже щаслива!
Те, що я побачила на кухні цього ранку мене дуже вразило. Я загаласувала:
Ой, лишенько!!! Що ж мені тепер робити? Що ж я понесу до школи? 
Ви спитаєте у мене, що ж таке могло трапитися? Тоді слухайте.
Саме тоді, коли я заходила на кухню, я побачила, як у злій котячій пащеці  стирчала чудова яскрава жовта квіточка капусти! Моєї капусти! Крім того,  соковиті зелені листки були пошматовані, а ті, що залишилися на рослині, - усі із  слідами котячих зубів… Жах! 
Виявляється, що за моїм проектом спостерігала не тільки я, а й мій  пухнастий сірий котик Філя. Він уважно підслуховував мої розмови, стежив за  моїми діями. Отже, вирішив, що біологічний «проект» вже готовий і можна його  посмакувати…
Мій улюбленець сидів на підвіконні, дожовував капустяні листочки і був  схожий на волохату товстеньку гусінь. Тоді в мене промайнула думка: «А чому б  ні, якщо капусту я вже не презентую, можна і гусінь показати»
Жив собі Філіп голодний,
Сірий кіт усепроглотний,
З’їв фіранку із вікна,
Глянь, капусти вже нема…
Все поїв – і знов голодний…
Мій кіт справді виглядав, як гусінь – капустянка…
Я швиденько підготувала кота, вдягла на нього зелений повідець, щоб моя  «гусінь» не зникла. Разом ми пішли до школи на біологію. Коли я розповіла свою  історію у класі, усі однокласники та вчителька довго сміялися… І мені за  відкриття нового виду гусені поставили 12 балів!..»
Отож, я нарешті дізнався, що ж таке «біологія». А ви, я сподіваюсь,  зрозуміли, що моя хазяйка любить перебільшувати. Нічого страшного ж не  трапилося, я лишень трохи посмакував капусткою…
КІТ, МЯСО  ТА РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ
У Вас, мабуть, склалося враження, що я їм одні овочі? Аж ніякий я не  вегетаріанець! Я понад усе обожнюю посмакувати м’ясом! Це моя найулюбленіша  страва! Це найсмачніше блюдо серед усіх! 
Одного ранку я з’їв цілу порцію смачного м’яса. Але мені цього було замало.  Я почав вередувати, кричати, галасувати. Але моя хазяйка не помічала цього. Вона  збирала портфель у школу. 
Отож, я вирішив якось звернути на себе увагу. Так як моя хазяйка у цей час  складала книжки, побачив підручник «Українська мова». Це мене надихнуло  написати їй плакат. 
Я вже трохи був знайомий  із українською абеткою (підслуховував, коли  дівчинка готувалася до школи). Але чесно кажучи, я знав абетку на рівні  дошкільняти . Ще й не дуже розумного. Хоча я міг писати літери, навіть цілі слова,  однак про розділові знаки я взагалі нічого не чув…
Я узяв великий ватман та написав таке: 
«ГОДУВАТИ М’ЯСОМ НЕ МОЖНА ВІДКЛАДАТИ ВІД КОТА»
Задоволений, я показав свою писанину хазяйці. 
Дівчинка подивилась на текст і здивувалась: «Дуже дивно! Чого це я маю не  годувати свого кота? Він що, схуднути вирішив?» 
  • Добре, ніякої їжі! – сказала мені моя хазяйка
Я  дуже перелякався. Вирішив забратися у портфель, щоб поміркувати: «Чого  це я залишуся без їжі? Що це таке! Я ж зробив чудовий плакат! Там же усе  написано!».
Поки я сидів і розмислював, моя хазяйка застібнула портфель та пішла зі  мною у школу. Перший урок був якраз  «Українська мова». На ньому діти вивчали  розділові знаки, розповідали як їх правильно використовувати.
Я висунув голову із портфелю і почав уважно слухати. Тоді і втямив, чому  саме моя хазяйка не зрозуміла мого послання на плакаті.
Прийшовши додому, я швидко виправив помилки на плакаті: 
«ГОДУВАТИ М’ЯСОМ! НЕ МОЖНА ВІДКЛАДАТИ! 
ВІД КОТА.»
Написавши це, я показав плакат хазяйці. Вона уважно прочитала,  посміхнулася, і я отримав велику смачненьку порцію поживного м’яса! 
Ось як, не знаючи розділових знаків, ви можете залишитися без їжі!
7. ОЛЕГ ГОНЧАРЕНКО ВІЩИЙ ЗБЛИСК ТАБУНА
ОЛЕГ  ГОНЧАРЕНКО
ВІЩИЙ  ЗБЛИСК  ТАБУНА
                    
МІЙ КАЗАХСТАН
Я - Українець. Я - син свого народу, і цим горджуся!
То, що ж тоді для мене Казахстан? Яку частину душі, ментальності,  світосприйняття моїх займає він?
Загалом, не варто, може, було би над тим і замислюватись, бо народження  під казахським небом - це Божа даність мені, а руку Господа не відштовхують,  смиренно дякуючи за провидіння. Втім, гадаю, що в появі на світ таких, як я,  Господом  все-таки закладено великий і величний сенс. Просто до пори жоден з  нас не відає Промислу Господнього - великого чи малого подвигу, означеного нам  долею на майбутнє.
У своїй публіцистично-поетичній збірці  «Наголоси і наголоси» я був колись  написав: «Казахстан... Сяйнуло мені там уперше небо - спасибі йому! Така була  випала доля моїм батькам - шукати щастя (спокою і волі?) далеко від рідного  краю. Такий був час - цілина, індустріалізація «окраїн»... Звичайно, хотілось би  пізнати цю «землю обітовану» краще, набагато краще! Може, ще й спроможуся  колись?  
Хочу сказати краєві Абая «спасибі!» за душу, дану мені при народженні:  хороша вона - неспокійна, непродажна, здатна любити і дружити.
Моє народження - то, взагалі, сімейна легенда. Про те ще прочитаєте у моєму  вірші «Мамина хустка»…
Отже, запеленали мене, замість пелюшок, у оту заквітчану українську хустку, і  почав я жити. Потонув я у тих кольорах навіки!
Iнколи думаю: якби ж отак кожного українчика чи україночку сповивати ось у  такі квітучі пелюшки, та під рідну пісню - до рідних грудей, може б, воно  «малоросів» і поменшало?..
І ріс я собі не за днями, а за годинами: вже тоді був розумним і красивим. Поки  мама була на роботі (працювала листоношею), нянькалися і панькалися зі мною  всім двором. Годували мене груддю і німкеня, і казашка, і чеченка, і кореянка... 
З тих пір я всьому світові - молочний брат.
Але невдовзі почала чахнути од суму та ностальгії матуся, і батько, зв'язавши у  вузол з верблюжої ковдри увесь нажитий «скарб», повіз нас назад, в Україну, у  рідне село Зірку, а потім у Мелітополь...
Безмежно люблю я свою Україну - землю народу єдиного і неповторного, якого  син я - плоть од плоті. Але… Завжди відчував усе-таки ніби якусь штучну  несталість, незрозумілу нецільнісь своєї сутності. 
Те й не дивно,мабуть, бо пуповину ж мою закопано десь у безкраях Великого  Степу, по тверді якого робив я свій перший крок, в розкриллі якого зронив своє  перше слово.
Пам'ятаю, як зачитувався я романом О. Десняка «Тургайський сокіл».., як  розпитував солдат-казахів, з котрими довелося служити в армії.., як слухав  батькові і мамині розповіді... «Сірий Клин»! Поки що, на превеликий жаль, він так  і залишається для мене «сірим» - таким невідомим, дещо незрозумілим і таким  оманливо-манливим…»
Минуло з часу написання цих рядків майже десять років, але бажання  зрозуміти, пізнати, визначитися не відступило і не згасло. Навпаки, воно  розрослося, зміцнилося до Великої Мрії. 
Ще у згаданій вище збірці  «Наголоси і наголоси» подавав я велику добірку  переспівів казахської поезії. Тоді гадалося, що на тому і зупинюся. Проте, зась!  Увійшовши в цю Ріку, виходити з неї вже й не хочеться. Рукопису все додавалося і  додавалося… А коли з'явився Інтернет, то взагалі ніби пробилося постійне цілюще  джерело творчої наснаги! 
Нині той рукопис уже і втричі більший, ніж був тоді. Отак, накипілося  непомітно до своєрідної Антології Казахського Красного Слова…
Заради істини, щоправда, слід зазначити, що у цієї роботи довго не було  підґрунтя - визначеності читача, елементарного зворотного зв'язку.
І тут знову на допомогу прийшов Інтернет: саме завдяки йому, я познайомився з  двома прекрасними, одухотвореними жінками-трудівницями - представниками  Харківського міського об'єднання казахстанців «Бірлік» Маккою Каражановою та  Тетяною Крупою. Уже невдовзі на офіційному сайті цього об'єднання з'явилася  моя особиста сторінка, на якій нині подано велику частину рукопису цієї книги.  По кількості «заходів» на цю сторінку я, врешті, і впевнився: це потрібно, це  важливо і для казахів, і для українців, бо занадто багато за останні два десятиліття  розгубили ми знань, занадто сильно роз'єднали нас час і відстань. Своїм  теперішнім статусом почесного члена цього об'єднання пишаюся!
Журнал іншомовної літератури «Всесвіт» подав 32 сторінки моїх переспівів з  казахської поезії. Схвальні відгуки фахівців та простих читачів лише утвердили  мене в думці, що роблене мною - справа потрібна і що обрана форма переспівів  (вільних перекладів) - правильна. Утверджують мене в цім моїм переконанні і  відгуки на мою попередню книжку переспівів з молдавської поезії (матуся моя  була молдаванкою…) «За Емінеску… до себе!», яка започатковувала цей  видавничий цикл.  
Я - поет. Переспіви ці - справа душі. Не можу сприймати себе окремішньо від  поезії. Тому форма «переспіву» і виявилася єдино можливою, єдино прийнятною  для цієї роботи. Та й казахська поезія вона, справді - глибинно- мудра, правічно- азійська, безмежна, без кайданів «розмірів», без тенет академічної штучності,  бентежна, як вічна надія. Нею можна надихатися, як вітром! Її, здається, і не  перекладеш по-іншому… Отже, гадаю, це і закономірно, і правильно. 
Прочитавши протягом свого життя безліч зразків того, що прийнято величати  «поетичними перекладами», на основі навіть побіжного порівняльного аналізу,  навіть зримої  багатоваріантності розуміння перекладачами оригіналів та  використання ними зовсім різних поетичних засобів для реалізації свого бачення,  своєї трактовки одних і тих же автентичних текстів, я зробив висновок, який за  роки переріс у тверду впевненість, що фактично все те, що подається нам, як  «поетичний переклад», насправді є і може бути тільки  переспівом кращої чи  гіршої якості - залежно від величини поетичного обдарування переспівувача.  Дійсно ж переклад можливий лише в прозі, хоча, погодьмося, і там вистачає своїх  «розлогих клюкв».
Отже, на мою думку, беручись до задуму презентації українському читачеві  творів іншомовних майстрів Слова, слід найперше для себе чесно визнати, що  працюєш саме над  переспівами, що головна твоя задача, як інтерпретатора,  донести до широкого загалу співвітчизників духовну цінність і наснагу оригіналу.
Слід також розуміти, що, працюючи над переспівом, треба особливо дбати про  те, щоб якість зробленого тобою не була нижчою за еталонні зразки поетичного  Слова літератури народу, для якого призначений кінцевий продукт твоїх  сердечних поривань. Підкреслюю -  сердечних, бо перекладна поетика, не  пропущена крізь власне серце, взагалі не має права на існування: в результаті  такого «технічного блюзнірства» ми й маємо результат, коли з духмяного вина  Поезії одержується чистий, аж до смертельності, «дистилят», яким можна  упитися, але хміліти од відчуття смаку, насотаного виноградною лозою Таланту і  Натхнення, ніколи й нікому не вдасться.
Перекладач, зашорений на технічних нюансах, хоче він того чи не хоче,  гнобить в собі власне поета, здатного на творче осмислення, на політ мислі, на  адекватну взаємозаміну образів, метафор, алітерацій, які так чи інакше,  втрачаються при елементарному римуванні тексту іншою мовою. Та й більшість  «підрядників» усіх цих названих якостей апокрифу не означують, не проявляють…  В кінцевому рахунку від того програє почата перекладачем, нібито й блага по  задуму справа, а ще більше, я б навіть сказав -  основоположно, звичайно ж,  програє читач. Певну свободу для реалізації поетики перекладу може дати і дає  тільки переспів. Тут зазначу, що  вільність перекладу, зовсім не має і не може  підмінюватися  довільністю інтерпретації. Переспівувач має все-таки відчувати  оту тоненьку грань, за яку заступати ні в якому разі не можна. Образно кажучи, у  переспівувачі мають уживатися не тільки поет, але ще й редактор і цензор .
Надіюся, що мені вдалося задумане…
Іще, мабуть, варто було би пояснити читачам свій вибір назви цієї збірки та  розділів, які до неї входять.
Моя любов до степу, до волі, до еталону волі - табуна, що мчить безкраїми  просторами, - вона теж звідти, з Казахстану… Принаймні, посилено її там  стократно! Тому Степ, Табун присутній і у багатьох моїх віршах, тому і Всесвіт  сприймаю, як Всестеп. А ще якийсь «кочовий ген» прокидається навесні і щораз  сильніше нагадує про себе, гукаючи на волю - туди, де простір незайманий, люди  чесні, пісні дзвінкі. Так, сприйняття степу українсько- таврійське (козаче) і  казахське - вони настільки близькі, що якби я не був українцем, то хотів би все  життя прожити казахом... Зрештою, це тільки у нашій вимові існує слово «казах»,  казахською воно звучить - «казак». Тобто, практично однозвучні у нас самоназви.  «Казак» - це вільна людина. От і я - Вічний Вершник! Лечу Степом, і якось не  відчуваєш навіть - де закінчується Україна, де починається Казахстан… Просто  люблю і все! 
І українська душа, і казахська душа - безмежні, як Великий Степ.
І українська поезія, і казахська поезія - безмежні, як Великий Степ.
Нині являю безмежжю української душі безмежжя душі казахської - поезію  Казахстану. 
Не знайшов я жодного казахського поета, у якого в доробку не було би оспівано  коня хоча би десятком-другим віршів. Нема таких поетів і в Україні. Віщий Табун -  наш спільний Тотем.
Тож так тому і бути!
Хай летять! Хай летять наші коні, пісні, мрії!
                                                                                     Олег ГОНЧАРЕНКО
                          ЗА  АБАЄМ!
                                   ( СЛОВА  ЗАВІТУ )
* * *
О казахи мої! О мій бідний народе!
Лише злидні і горе - тобі нагорода
за байдужість і за безтурботність твою.
I цю чашу гірку із тобою я п'ю.
Кров - на правій щоці, а на лівій - жир...
Як ти й вижив, якщо так бездумно жив?!
Терпиш зло, захлинаючись болем, як грижу.
I своїх, і чужих злий язик твій ріже.
Так за волю б святу різав твій ятаган!
Наче дервіш бредеш... На байрамах лиш - хан.
Ти, мов кінь, що, замкнутий, сахається в стійлі, -
у своїй непостійності тільки й постійний. 
Всяк, хто не лінувався пристать до катів,
душу світлу твою плюндрував, як хотів.
Якщо ждатимеш «добрих батирів» дарма,
знай, що на порятунок надії нема!
Родич з родичем «в пух» розсварились і «в прах»...
Мабуть, розум відняв у них зовсім Аллах?
Честі в світі все менше, все більше вини.
I мілішають наші стада й табуни.
Продаються за владу й грошву, як повії,
продають і тебе, мій народе, бії.
Якщо з себе цю погань не змиєш, мов леп,
не позбутись тобі ні оков, ні халеп.
Хіба можеш ти бути спокійним тоді,
як джигіти старіють іще молоді?
Якщо стійкості, віри, відваги немає,
о казахи, чи ваше майбутнє - безкрає?
Якщо в твані вам хтось вкаже твердь для ноги,
і його ви запишете у вороги...
* * *
Я освіту не здобув таки, юначе.
Бо до неї і доріг собі не бачив.
Так не здобувають перемогу...
Але в тім не звинувачую нікого.
Я вже сивий, і минається життя...
Жаль, що в юні дні немає вороття!
Браття, у дітей не тільки руки -
й розум (!) долучаймо до науки.
Сина я віддав у медресе -
Хай він світло сам собі несе.
Я також в житті летів птахам услід,
та неграмотність спинила мій політ.
I тепер уже гадати сміх і гріх :
що я в цім житті вчинити б зміг?..
* * *
Гострий розум твій - льодовик неначе.
В серці ж майорить полум'я гаряче.
Крижані думки й пристрасть полум'яну
об'єднаєш ти ще волею, куначе.
Тільки той, хто їх в моноліт зведе,
істини снага зрозуміє, де.
Порізно вони - два крила марні.
Брате мій, єднай їх вночі і вдень.
Розум без чуття - то страшна зима...
Серцю без ума і весна - пітьма.
Сила волі - ось твій надійний друг.
Тезі цій життя вчить нас недарма!
* * *
Любові мова - найтихіша мов,
яку учив би знов і знов.
Миттєвий погляд, усмішка миттєва -
її основа із основ.
Колись я добре знав цю мову -
і гурій зваблював без слова.
Тепер, на жаль, ту дику мудрість
у мене відняла пора життя зимова...
* * *
На сорок шматочків нудьгою глибокою
розтерзано серце на часів дибі…
Як, серце, тобі тут дожити у спокої,
зневірившись у собі?!
Тих вбила вражда, тих забрала хвороба…
А як їх любило ти!
Вражда і біда йшли собі своїм робом,
і ось - вже в пустелі мої світи.
Лиш старість одна нас не кидає, схоже.
Руїни лишились від світу надій…
Комусь і цього вистачає, може.
А де нам з тобою шукати відповіді?
Змучене ти нескінченним болем.
Мрії… На них хоч тепер озирнись -
згадай, як ми це переходили Поле.
Спішили даремно «навіщось»… «кудись»…
* * *
З щеняти я виростив пса, -
за те він мене покусав.
Створив я з невдахи стрільця, -
він пробує вбити творця.
* * *
Серце, про любов мариш знов!
Не здолати ці пориви твої, -
ох, жадана вічна любов...
Мов нектар, і трійло її!
Біль - це одинацтва ім'я...
Хоч приходить завжди «невчасно»,
лиш любов - твердиня твоя,
пісня юна, зірка невгасна.
Той, хто без кохання помер,
не дійшов до світла двознач.
Якщо ти й нетяга тепер,
коли дружба є, ти - багач.
Щастя - коли десь у пітьмі
палить хтось вогонь вороття!
Якщо ж ми в житті цім самі,
то навіщо нам це життя?..
* * *
Природа смертна, а людина вічна.
Днів не рахуй даремно, сине чоловічий.
Любов я втратив якось... Про розлуку
«усе це - смерть» один патякав стрічний.
Крилом нас чорним доля накрива.
Життя дорога і важка, й страшна, й крива.
Але чи варто називати мертвим
того, хто вічні залишає Слова?
Ну, хто життя не любить бистрину?
Усяк собі надіється: «Майну!»
Себе ти не пізнаєш, любий друже,
якщо не міряв мислі глибину.
Хто ганив смерть, співав лише життю хвалу,
той заблукав - утав у сумнівів імлу.
Лиш біснуваті не бояться смерті!
Вогонь,  до часу, теж ховається в золу...
* * *
Володіла жага до наук тобою.
Як тулпар до вершин вершини,
до знання ти летів стрілою,
не лякаючись труднощів, сину!
Ти себе не жалів, звичайно.
А ось друзів жалів і беріг.
Але першістю у навчанні
поступитись нікому не міг.
Лише правді ти йшов услід.
Чом же інших вона жаха?!
Знаменитим був у цвіті літ,
проте й слова не знав «пиха».
Стати вчителем мріяв ти -
вказівні запалити народу вогні.
Якби встиг ти здійснить й половину мети,
легше, мабуть, було б в горі зараз мені.
Твоє чесне життя - моє щастя оманне.
«Не пора - не помреш!» - чую мудрість стару.
I це правда, мій соколе Абдрахмане...
Умираю без тебе й ніяк не помру.
* * *
Поезія - жахка цариця мови:
з граніту мови творять диво генії .
I серце відтає, якщо крилате слово,
якщо прекрасна сутність одкровень її.
А якщо мова пісняра засмічена
словами, що чужі і розуму, і духу,
то пісня ця й загасне непоміченою,
бо голос дурня лише дурневі - до слуху.
Коран з хаддисом теж тому і віщі,
що мисль у них висока і глибока.
Якби не рими та не зваба віршів,
без сумніву, мовчали би пророки.
Хтось просить Бога відвести біду і згубу...
А хтось веде у вчених колах суперечку...
I всяк вітійствує!
 Скажіть, кому ж не любо
застрибнути у красномовства «гречку»? 
Віршують всі як-небудь і колись -
грішать марнотами, надіючись на славу.
Та тільки той, у кого вишня мисль
ту славу завойовує по праву.
Дивлюся я на самозваних «слова біїв»:
їх «божий дар» - залізна дупа компілянта.
Ні в радості не віриш, ні в журбі їм...
Так закопали, що й забули де, таланти.
В юрбі кобиз ґвалтують і домбру,
величать юд з великої дороги,
жебрачать у мерзенних на пиру,
ганьблять себе і пісню - іскру Бога.
Так волоцюга у чужинській стороні,
навколішках, духовний жар розтринькав.
Що ж має нині з лестощів, брехні?
Собаками не з'їдену скоринку!
Він йшов туди, де їдло і де бай -
«меди розхлюпував» і «пух стелив розлого».
Потроху та й охрип його домбай,
і люди відвернулися від нього.
Акин простий, хвалеб я не ліплю,
ненавиджу підлоту словоблуду,
хмільних збіговиськ, торжищ не люблю.
Послухай, брате, я співати просто буду.
Так, міг би славити чванливих глитаїв -
за шмат перетворитися в «кликушу»,
та чи для того я викохував, таїв
свою осяяну пречистим словом душу?!
Що ж, більшість з вас не визнає порад...
Вже помилкам й повторюватись нудно!
I наша знать покається навряд
за те, що тут «трудилась» безпробудно.
Всі - «як один», й до того ж, як на гріх,
ще й пробують обняти необ'ємне.
Лакиза й дурень, раб і пустобріх...
Чи в їх тьмах-тьмущих ближній є у мене?!
Для хитрунів лиш ця земля - своя:
немає совісті - немає і напасті.
Кричать «бий ворога!», «хапайте крадія!»,
щоб в колотнечі хоч що-небудь вкрасти.
Ох, люди, - злі, сліпі, глухі, німі!
Честь, гордість, труд - вже не в правах канону.
Знань не шукають - лише у пітьмі
прядуть, як вовну, брехні й забобони.
* * *
Проклятий світ обирає нас. Як домовитись з ним?
Де колишні сили твої? Ти ж у горі не нив!
У надії ховається зрада. Мінливе життя!
Ми у тім винуватимо інших, що самі не живем до пуття.
Будь-яка радість тихо стікає в печаль.
Заради миті чи й варто бриніти в напрузі?
Ти не знайдеш того, в ім'я чого не жаль
рідних забути і відштовхнути друзів.
Не сердечно говориш - скажи собі «ні!»,
бо звикнеш і сам своїй вірить брехні.
Хіба знаєш ти міру своїм бажанням?
Вони й душу притоплюють на мілині.
* * * 
Якщо мислі притупиш вістря,
якщо серце споганиш жадобою,
ти, утративши Божу іскру,
станеш бидлом, брудною худобою.
Наче ж я не моливсь нарузі?
А думки не сягають уже глибини.
I душа так стомилася, друзі!
Постарів я, уже накривають сни...
Якщо вбивство і смерть
не сприймав як жах -
окрім здобичі, більше й не мав мети,
значить, ти - не людина, а злий хижак.
Так дано: або - плоть, або - ти.
Це ж у звірів темна душа,
і нажертись - їх мрія єдина...
Що життя тобі залиша,
якщо вбив ти в собі людину?
I я також мину, як злива...
Криком біль роздирає рот:
«Як в житті цьому бути щасливим,
коли чернь - увесь мій народ?!»
* * *
Веселощі - легка вода.
Бездумна молодість - біда.
Ти краще спробуй зрозуміти 
в словах - де дружба, де вражда.
Що праведним юрба вважає,
нехай тебе не спокушає.
Не квапся, друже мій, робота -
ціна майбутнього врожаю.
Душі багатства бережи,
а від «судьби дарів» біжи:
лише терпіння істинний господар
і мрії, що не зна межі.
Таї в собі надії креш.
Повір, від мудрості не вмреш:
ще й аксакалом сивочолим,
де друг, де тать - не розбереш…
Ось той, хто і обійми крав,
для кого навіть правда - крам.
Мій друже, подивись уважно,
його світ - паперть, а не храм.
* * *
Як море - серце, радість - хвилі блиск:
без радості граніт душі - як віск.
Коли у серці полум'я згасає,
дарма й чекати звідкись добру вість.
Дружити, вірити… - у серця безліч справ,
якщо путь честі й совісті обрав.
Лиш честь і совість - скарб! А марнославство -
то дим: дмухнеш - і зникне в млі заграв!
Вогонь вмирає в серці старика,
а без вогню дорога - мов Ріка:
собі не віриш, слухаєш поради,
слабка й непевна вже твоя рука…
* * *
Метелики, чиї пресвітлі шати,
до вас і квітам варто поспішати!
Проте, коли грозою сад прим'ято,
вас там навряд чи виживе багато.
Людям Бог відміряв сповна
теж удачі і ганебного «дна».
Жодного в житті не мина
за погубу часу вина.
Час отой жене всіх підряд.
Ти прожити б наново рад.
Але смерть гукає назад
у грозою вибитий сад…
* * *
Ангел блискавки Рагит
безліч стріл метає в світ.
Дощ розхлюпаний на землю
воскрешає лист і квіт.
Блискавка навідліг б'є!
Хист до слів у тебе є, 
якщо серце, любий друже,
нею зранено твоє.
Повз такі слова пройде
той, хто в себе сам краде, -
злодій і брехун нікчемний…
Та у них і серце - де?!
Вогняні сприйме слова
той, чия душа жива!
Зупинить чи ж не пора
тих, чия душа вмира?
Брешуть, брешуть, брешуть, брешуть…
Так не діждемось добра.
ОСІНЬ
Степ вмирає...
Цей холод, неначе прокляття -
гадом в серце повзе і збирається там зимувати,
міцно стягує в кільця на серці жахи...
Та Закон пращурів донесла мені мати -
заборону у юрті палити багаття,
поки в небі кричать перелітні птахи.
Вічний вечір...
Змілілі висоти, мов спито!
Вітер світу шепоче осінні пророцтва зловісні...
Небокраї дрижать - крижаного чекають посіву...
Охолола душа не відлунює болю і пісні.
І даремно шкребе твердь залізну копитом
кобилиця, від першого інею сива.
Ці “колеса буття”...
Це колюче перекотиполе...
В кістяках кураїв десь любовні покинуті ложа!
Чи являли дітей ми? Неначе їх тут і не треба...
Як старці, простягають у небо вороже
злі дерева вже віття обшарпане, голе.
Та від них відвертається втомлене небо.
Сам-на-сам я з собою...
Ховаючи очі ниці,
        знов кричу, що й негода обридла, як злість, мина!
Вірю все-таки в магію-мрію чисел,
бо життя це - є справжня єдина Істина:
будять ткацькі верстати старі кочівниці,
кольорами, роботою, казкою гріючись.
Так, боюсь я:
не вийдуть із холоду браття!
Вже не можем того, що учора могли ще...
Хай же попелом ляже табу на дахи!
Будь-що-будь, але дітям своїм не залишу
заборони палити у юрті багаття,
поки в небі кричать перелітні птахи.
ЗИМА
Сивий, в шубі до п'ят світом бродить Мороз,
і сліпий, і німий, з бородою кошлатою.
Він зі світом давно ворогує всерйоз.
Зиму голоду знов у дружини сватає .
Він уже учинив у степу безліч бід:
і зітхне - то буран аж ховає крайнебо!
Він блукає цим степом вже тисячу літ,
й сам не знає - чого йому треба.
То застогне, лякаючи звірів і люд,
то свистить, знов скликаючи пурги до гурту.
Навісніє, неначе старезний верблюд, - 
аж дрижать знов од тупоту юрти!
Не жаліє у злості й маленьких дітей -
обпікає їм щоки вітрами.
Пастухам чорним супіском в очі мете,
і заголює обрій до страму.
Коні дарма копитять замерзлі сніги,
хоч билинку шукаючи мерзлу…
Чабани посмутніли - вовки навкруги
воєм пащі смердючі розверзли!
Гей, джигіти, у степ завернула біда!
Та чи вперше стрічати вам біди і грози?!
Краще бідним віддайте на їжу стада,
ніж ікластим приспішникам злого Мороза!
ВЕСНА
Як тополі шумлять о весінній порі!
Як палають нам квіти і зорі вгорі!
Все живе наче всотує сонце і небо!
Раді всі - і малі, і старі.
Молодь знову пісні в небокраях співа.
Знов діди - на лужку, де зелена трава.
І ніхто не вмира - хто ж захоче вмирати,
коли в світі стаються величні дива?
У весіннім безмежжі нових пасовиськ
знову родичі стрілися, друже, дивись -
навіть ті, що сварилися, знов обнялися -
спільно дивляться в сонячну вись!
І верблюдиця, чутно, гука верблюжа.
І отарами знову забулась межа.
І метелики знову літають, іскристі,
над рікою, що нині ясніше ножа.
А птахів - просто безліч! У кожнім ставку
гуси-лебеді скрізь - лиш торкни осоку.
Тож мисливці за зиму знудьгованих соколів,
ген, пускають увись наскаку. 
Повертаєшся - дівчина крикне: «Постій!
Покажи - що добув, молодий, холостий!»
Всі дівчата в найкраще убрались вбрання,
і в тюльпанах чекають на щастя зрання.
Солов'ї так співають - неначе востаннє!
І зозулі пригадують віщі знання.
Вже пішли каравани в торгові міста.
У отарах «півсотні» зростає до «ста».
Орють землю і сіють зерно хлібороби.
Хліборобська робота - судьба непроста…
І співається світу під бубни сердець.
А серця забувають, де світу кінець.
Народила і груддю годує земля
все, що сонцем зачав у ній Всесвіт-отець.
Як же нам не повірити в милість природи,
якщо зерна посіяні сходять і родять,
якщо жирна худоба і їжі достатньо,
якщо весело й легко народу?
Дух весни з найтихішого робить сміливця.
І лише найскупіший мошною гордиться, - 
всі так щедро живуть, як летять чи сміються!
Лиш у скель - не усміхнені, камінні лиця…
Сивий немічний дід, по обідній годині,
відігрівшись у засвітку, заздрить дитині,
і вслухається в далеч, у обшир і вись -
мабуть, чує таємні пісні лебедині.
Уночі мов насіяно в небі зірок -
щоби легше робився в намріяне крок.
Іще й місяць уповні для мрійників сяє!
Та удосвіта, з сонцем, їх скінчиться строк…
Так, нас манять зірки, що палають в імлі,
але все-таки сонце миліше землі, - 
незбориме і вічне між ними кохання,
і набутки їх спілки таки чималі.
Вільний вітер, що може злетіти увись,
полетить, і Творцеві про те розповість,
що ця пара щаслива і їхня любов,
для всіх сущих істот - Благовіст.
Посивіла узимку земля добіла,
але вперто, натхненно чекала тепла.
І, як тільки сяйнуло у березні сонце,
ожила, посміхнулась, як мак, розцвіла!
Сонце також знайшло свою точку опори.
Краще смертному і не дивитися вгору!
Я дивлюся на сонце увечері тільки,
і молю про повернення скоре. 
ЛІТО
Улітку, коли все істотне й чинне -
дерева у лісі і квіти в лугах,
коли на широких річок берегах,
немов проявляються наші кочів 'я, 
злаки в степу такі буйно-яскраві,
що губляться й коні, зайшовши у трави.
В тім розмаї кольору ситі кобили
не витрачають ні часу, ні сили -
суть видивляються у ріці
й ґедзів хвостами ганяють ліниво.
Мчаться зате, осягаючи диво,
вдалеч лошата і стригунці!
Гусей і качок полохливі зграї
граєм озвучують небокраї.
І веселіше години немає,
коли співаючи і сміючись,
жінки залюблено ставлять юрти,
схожі на мавок весінніх чимось.
Щастя аж тулиться їхнього гурту!
Господар, об'їхавши зранку отари,
впевнившись тим у грядущому дні,
додому спішить на старому коні -
до закипаючого самовара.
Хазяйка кумис розлива із саби.
Зійшлася родина, й немає журби!
А хлопчик, підбурений батраками,
крутиться біля котла - у мами
просить для них: «М'яса дай, ана!»
Не відмовляє лукавцю вона…
Чаю чекаючи, поряд таки
на кошмах розсілися чоловіки -
ведуть нескінчену «розумну» розмову.
Глянеш - здається, тут бай - до бая!
Хтось мудро говорить. Хтось мудро киває.
Закінчать розмову - почнуть ізнову…
Старий аксакал повз проходить «велично», - 
надіється, що і його покличуть
до столу, щоб «зняти із їжі пробу».
Кричить чабанам: «Відженіть худобу!»
Землі під ногами вже чутно гул -
табунщики скачуть зі степу в аул.
Чапани їхні вкриває пил…
Натомлені, також спішать за стіл, - 
роботи багато, робота не жде.
За юртами, світ починається де,
беркута в небо пускає молодь -
радіє, коли він здобич збиває,
крила розправивши, нальоту. 
А діда старого ніхто не гукає…
Пішов аксакал - подаянь не молить:
хоча від м'ясива ломились столи,
сьогодні нічого йому не дали.
За тим не сумує: він мудра людина -
за юрти іде, у початок світів.
Нехай поділитися бай не схотів,
чом не посміятися із молодими?..
СЛОВА  ЗАВІТУ
Перше Слово
Немало я пройшов страшних доріг,
пізнав немало, і здійснив багато,
достатньо також нагрішити встиг -
судив і заздрив, нахвалявся зухувато…
Мені вже недалеко до кінця,
стомився я, спинився серед поля:
тепер-то знаю, що лихі серця
ніколи не звільняються од болю.
Я майже згас, розвіявся, як дим.
тепер уже нікого не зігрію.
Давним-давно залишив молодим
надію, віру і любов, і мрію .
Не чув й не чує мій народ мене…
Не поведу його у світле, чисте небо.
Та він вождя і будь-якого прокляне:
йому вождів, здається, і не треба.
Не множу я стада і табуни, - 
не годувати ж злодіїв в законі?
Якщо не відчуватиме вини,
хай забуває син - навіщо коні
й для кого вівці набирають жир?
Зневажив я науки - просто рину:
для того, щоб змінити світ і мир,
я й так розкидав дарма перлів скриню.
Ніхто не відгукнувся на пісні.
Все, що залишилось - молитися Аллаху.
Та межі молитов мені тісні:
вже й кожен день - неначе «хадж на плаху».
Дітей учити - оскоромитись у піст:
цим покоління сумніви забуто.
Цей світ не мій уже, і я у ньому - гість.
Куди ж - в чуже, ще й зі своїм статутом?
Тож каявся я чесно до сих пір:
гадав - не в силах дійсності змінити.
Нарешті взяв чорнило і папір,
щоб написати ці «Слова Завіту».
Скажу собі в кінці: «Зробив, що зміг…»
А прочитавши наболіле й сокровенне
в моїх листах, чи не спалити їх -
народ і час те вирішить без мене.
Друге Слово
В дитинстві чув я, як один казах
на ринку висміяв захожого узбека -
про мову гостя «тарабарщина» сказав,
хоча й до власної, мабуть, не знав абетки.
А ще назвав його і «сартом боязким»…
Був інший - над татарином сміявся,
«під котрим наче в безкраї в'яз кінь».
І вірив у ту блаж всесвітню я всю!
Коли усі гуляли навкруги,
коли уже й «розгулювались в дим»,
я чув од них, що й росіяни - вороги:
«добра не жди зв'язавшись із рудим».
Казали (жовна грали аж на скулах!):
«Урус не знає нашого життя,
тому і хазяйнує він в аулах,
як неслухняне і дурне дитя!»
Тоді ще я не кланявся журбі,
сприймав буття, мов кладезь нагород,
щоранку тричі говорив собі:
«Який прекрасний і величний мій народ!»
Та йшли роки… І сумніви прийшли,
бо став я бачити і глибоко, й далеко.
Тож в далі тій, проявленій з імли,
узрів і благочестя, й ум узбека.
Коли ж минув олжі тумани я,
лягли мої «дитячі правди» прахом:
побачив чесність, працьовитість ногая,
та витривалість, недоступну і казахам.
До росіян теж довелось іти:
ні сни, ні приказки, як мовиться - «не в руку».
Кажу тепер всім: «Дякую, брати,
за те, що є ви, за терпіння, за науку!»
Третє Слово
А межи казахів - ненависть і розбрат…
Я часто у себе питаю: «Чому
міняємо ницо ми оптом і в роздріб
суть, совість і честь на жебрацьку суму?!»
Недарма казали колись аксакали:
«Лінивий в житті цім боїться за двох.
Хвалькові призначена доля шакала.
Дурний та безчесний і родичам - вовк».
Спитай себе кожен - а чи не погас ти,
чи серця у грудях іще не спинив?
Пороки усі - від жадання багатства,
дешевої слави, марнотних чинів.
Дивіться: батьки статок важко так множать,
щоб дітям дістались великі стада, - 
імуть батраків, пастухів і сторожу.
Тим часом життя - як пісок, як вода…
Стає пасовищ уже, вільних, все менше.
Вражда закипає між дружніх родів.
Повзуть у чуже, на загарбане межі.
Слабкіші втрачають і дім, і наділ .
Чи ж бідний багатому щастя бажає?
Чи скривджений кривднику зичить добра?
Зате, якщо підлий ти, хитрий, безжальний,
невдача тобі - не жона й не сестра.
Яка ж од Всевишнього нам нагорода
за те, що існуємо в тернах журби?!
Колишні сини степу, віри й народу
тепер - конокради, старці і раби…
А виродки різні, сягнувши до влади,
таких же «підніжків» вербують собі.
Були ми, хай бідні, та чесні номади,
тепер - безпритульні мерці, далебі.
Суди наші - нашої правди потрава.
Закони чужі: їх читай хоч з кінця!
«Важлива не суть особливості справи,
а істинна сутність особи істця».
Ти сильний? Не бійся неправої дії!
Ти підлий? Топчи тих, хто красти не зміг!
Ось кажуть: «Якщо у суді є два бія,
то правди аж цілих чотири у них».
Ми сваримось більше, і плодимо суддів.
Нам душі витоптують наші стада!
Той, хто на суді хоча б раз був присутнім,
той знає - в чім наша найбільша біда.
Казахи! Невже справедливість - омана?
Будити серця і уми - на порі!
Закон Касим-хана… Закон Єсим-хана…
Пора нам згадати закони старі!
Народе мій, ти «чорний карб» собі витяг!
Пора повернути здобуте в бою!
Бо, лиш живучи по праотчих завітах,
повернемо єдність і правду свою!
Четверте Слово
Даремний сміх - прикмета варнака
чи дурня, чи опальника, чи блазня.
Це ті, від кого мудрий утіка.
Це ті, чиї «набутки» невиразні.
Хіба хто вийде в путь з таким удвох?
Чи ж лайдака хто візьме у підмогу?
Не бачить дурносміхів навіть Бог.
Галайстрі згинути десь без підтримки Бога.
Той не сягне нічого і ніде,
хто дав потісі більше, ніж годину.
Зневага людства на такого жде ,
страм від народу й забуття родини.
А той, хто дух в суворості трима -
сміється лише вчасно й там, де треба,
і трудиться, благ не ждучи дарма,
отримає сторицею від Неба.
До схими я не закликаю вас:
ми - люди, і святими вже не станемо.
Та пам'ятайте, що роботі - час,
і намагайтеся сміятися останніми,
бо сміх останнього - то виправданий сміх.
Як по трудах прийде жадане свято,
я усміхнуся, порадію за усіх
вас чесних - тих, яких іще багато.
Та не кепкуйте із каліки й простака,
не слухайте огидних жартів бидла:
міцна карати у Всевишнього рука,
і все йому з висот захмарних видно.
П'яте Слово
Коли печаль ночами болі множить,
коли журба катує ум завзято,
людина вільно й дихати не може,
бо дух неначе взято у лещата.
Людина мов існує - не живе.
Обличчя стариться її… Сивіє чуб…
Людина дивиться у дзеркало криве,
і сльози вже й несамохіть течуть.
Але ж замислімось - звідкіль оця печаль,
чому наринула оця журба проклята?
Може, тобі і не загубленого жаль,
а просто заздриться рясним набуткам брата?
А може, ти лякаєшся нового,
або тебе відлякує вже даль?
Не варто сумом і гнівити Бога,
оплакуючи смерть своїх жадань!
І треба, щоб трагічну грати роль,
дрантя, скімлення та поникла голова…
Ти чуєш подих небезпеки біля скронь?
Тебе твої ж і підведуть слова,
твої ж діла мірилом стануть фальші.
Ми звикли зазіхати на чуже…
Позаздриш, і всі дні твої подальші
навряд чи будуть радісними вже.
І слава, і багатство - то сміття!
Для щастя лише посмішки і треба!
Той, хто прожив по совісті життя,
милішим буде Господу за тебе.
Шосте Слово
Немало степ нам віщого сказав…
Але спитай-но про насущне там, у нім -
ізнов розкаже будь-який казах
про «єдність племені» і «спільність табунів».
Воно-то й так… Та сенс у тім чи є?
В роду теж неоднаковий народ!
Давно відомо, що гуртове - нічиє,
а значить - рай для злодіїв-нероб.
Чи не замислювався, мій казаше, ти -
чом панствують і буйствують жлоби?
Нам єдність духу варто берегти,
а не гноїти в спільних звалищах скарби!
Чуби завіяв аксакалам сніг…
Але чи мудрість - мати сивини?
Ану, послухай кожного із них  -
таки достаток визначать вони
основою буття на цій землі.
Тому-то ми - людей лише подоба!
Гаруємо, натомлені і злі,
сумні і безсловесні, як худоба.
Народе мій, за мудрістю підходь,
поки Абая вільно ще мисль ллється:
«Має душа нам осявати плоть,
тоді і труд, і подвиг - то мистецтво!»
Краса і воля - ось начало всіх начал!
А спільне їдлище означує «священним»
яким би титулом себе не величав,
лиш ледар, лиш почвара, лиш нікчема.
Сьоме Слово
Ще первозданне, як сама земля,
саме собі - природи віща суть,
зростаючи, шукає немовля,
джерел знання і материнську грудь.
Цей вічний голос тіла і душі -
дві цілі, які дав Творець очам...
Минемо і майнемо, як дощі,
ми, зрадивши хоча б одне з начал.
Дитина тягнеться, вивчаючи усе,
до слова, ноти, цифри, кольорів…
Та зрештою таки знаходить сенс
і цих мирів, і цих морів, і цих вирів.
Але чому ж в дорослому житті
розвіюється мудрість, наче дим?
Знання природи топимо в смітті.
Зрікаємося істини і див.
Вже приземлили душі, продали,
зміняли на марноти і плітки.
В арики воду забираємо коли,
так само гасимо ж ми і могуть ріки…
На все у нас є відповідь одна:
«Хай кожен сам, як хоче, так живе!»
Тому-то мудрих і забуто імена.
Тому-то й не сприймається нове.
Відмовившись від пошуку добра,
ми забуваємо і те, людина - хто є…
Тому дитяча вранішня пора
мені й здається нині золотою.
Восьме Слово
Хто нині пам'ятає мудреців?
Вони давно вже - «голоси в пустелі»…
Чи ж треба розуму начальникам оцим,
щоб рахувати мух і тріщини на стелі?!
Чинів сьогодні досягають дурні,
самі готові вчити всіх і вся.
Ось бій гладкий, як глек на винокурні, - 
цей свого місця саме так досяг.
Він завжди й скрізь віщує, мов пророк.
У нього задуми величні і хороші?
Де та-ам… Замість таланта - лиш порок!
Все, що йому потрібно, - ваші гроші.
І прощення гріхів за гроші купить,
поправши віру, Батьківщину і народ.
Отари, табуни, манаття купи -
йому не треба інших нагород.
Глухий, байдужий до чужого болю…
Між ним і правдою давно - гранітний мур.
Навіщо кращої йому бажати долі?
«Надмірна совість - лиш причина всіх зажур!»
Всяк мудрий - ворог сильним цього світу.
Мов кістка в горлі - віще слово їм.
Для бідняків - мої Слова Завіту,
їм досвід свій болючий заповім!
В них вірю! Проте думаю надвечір,
коли знов чую в млі плачі, замість пісень:
«Чи варто додавать ваги на плечі
тим, хто вже й так і Всесвіт цей несе?»…
Дев'яте Слово
Звичайно, я - казах перед Всевишнім.
Та нині розчаровують брати:
знов бачу похвальби, скандали вічні,
байдужі лиця, очі без мети.
Як не любити свій народ поету?!
Я б возвеличив навіть кожного старця,
якби не бачив, що відмовою від лету
народ мій вибрав шлях поганого кінця -
поживи ворога, судді, шайтана й ворона.
А час ще помилки уперто й множить!
І, хоч мені за моє плем'я соромно,
казахи, вас покинути не можу.
Тож, якби там і щоб там не було,
я з вами стріну і біду, і зло.
Не чули ви, хоч я до вас кричав,
Як заблукалий у нічному лісі.
Кудись там вийшов… Йду межи прочан…
Тут всі - як я: без мрії і без мислі…
Можливо навіть видаюсь живим,
і заклопотаним вже невідомо й чим,
та став би каменем я краще межовим,
ніж мати отакий ганебний чин!
Серджусь, як вогнище із мокрих дров горить.
Сміюся, як на торжищі убогий.
Якою мовою зі світом примирить
себе такого - злого і сумного?!
Секунди і хвилини ще в час линуть…
Мабуть, знов благо мою землю омине…
Та вірю: мертвого хоча би, ощасливлять
казахи світлого майбутнього мене! 
Десяте Слово
Рокам, із острахом, постійно лік веде
у юрті, в котрій темно, сумно, зимно,
сім'я казаха, поки сина жде.
В сім 'ї казахській всі чекають сина:
і батько, щоби рід не згас, бува,
і мати - прихилитися на старість…
Поки худоба є, поки росте трава,
всьому потрібна чоловіча сталість.
Але майбутнє наше - «темний ліс»…
Хтозна, якою син той виросте людиною?
Можливо батько й мати море сліз
ще виплачуть недоброю годиною.
А може, добрі випадуть шляхи,
й не виросте із хлопчика нероба.
Та чи замолить наші він гріхи?
Чи відстраждає наші болі і хвороби?
Якщо, казаше, ти чужого не чіпав
і жив по совісті, то й старість - не біда є.
Якщо ж душа у тебе чорна, наче пал,
по смерті, й син лиш лайкою згадає.
Жертовних синові і непотрібно мук.
Потрібен приклад батьківський йому.
Він може стати і знавцем усіх наук,
з душею, що чорніша за пітьму.
Отже, багатства дарма не греби,
рости-лелій трудівника й батира,
який у дні розпуки і журби
не зрадить ні тебе, ні степ, ні віру.
Одинадцяте Слово
Дві біди прижилися, дві лютих напасті
у степу, що був раєм казахам завжди.
Перша - звичка погана у ближнього красти.
Друга - нице підбурення всіх до вражди.
Ось голодні крадуть у багатих худобу:
голод застить і серце, і душу, і вічі…
Та багач захабарить суддівську жадобу -
лупить з них за украдене втричі.
А ще гірше, коли в дім спокусником-змієм
заповзає лайдак, що на заздрість нажив нюх:
тоді час настає не до кращого змінам -
тяжбам, сварам, судам, зубожінню.
Ну а тим, що сягнули суддівської влади,
іще й ліпше, що зло стало правилом світу:
їм потрібні ці дві наші гемонські вади,
щоб ще більше на них багатіти й жиріти.
Ось малесенький камінь здіймає лавину…
Так і заздрість - прийшла, значить, бути біді!
Вже брат з братом враждують, а батько із сином,
зате добре живеться при тому судді.
Посередник-підбурювач множить стада,
і захоплює владу над батьківським краєм.
Що до того, що йде уже кровна вражда,
і що смерть свою подать криваву збирає?!
Я віддав би за щастя народу усе б,
але сам небагато я можу…
О, казахи, коли ж ми повернемо в степ
дружбу, совість та істину Божу?!
ДУШІ  КАЗАХСЬКОЇ  БЕЗМЕЖЖЯ
ЛЕЛIТКИ КАЗАХСЬКОЇ ПОЕЗІЇ  ) 
за АСАН-кайги
XV ст.
*  *  *
Найкращі, сонячні перлини
ховає море штормове…
І слово, що, як птиця, лине,
теж у глибинах душ живе!
І, як перлини з дна морського
виносить хвиля на піски,
Так і печаль, служниця Бога,
пісні розхлюпує в віки.
*  *  *
Що вважаєш нещастям ти -
степ, в якому отар не пасти
чи несказане добре слово.
чи війну, чи невдатні лови?
Вже й турботу про бідних часто
визначають у нас «нещастям».
І відсутність рідні, і множинність рідні -
привід щастю сказати і «не», і «ні».
А насправді, нещастя - відсутність житла,
і хліба, що у полі згоріли до тла,
і озера, де птаство уже не живе,
і мюриди, що ганять старе й нове,
і краса, яка дивиться в люстро криве,
і вожді, що не знають куди нас ведуть, - 
котрі стали на путь, та забули суть…
Чи ж підняти уже не час стяг?!
Страх, народе, - найбільше твоє нещастя.
 
за ШАЛКИЗОМ
XVI ст.
*  *  *
Якщо хтось обжене у гоньбі мене,
поверну я коня у привілля ясне.
А якщо і кольчуга моя неміцна ,
не вдягатиму навіть - навіщо вона?
Якщо сріблом не шито мої рукави,
як джигіта в мені упізнаєте ви?
Ні, якщо не красуня у мене жона,
то зостанеться, мабуть, без ласки вона.
І, якщо мій шолом вже не сяє, - покину!
Нащо «трохи» чи «майже», чи «половина»?
*  *  *
Якщо хмари на небі - як чорні води,
значить, знову чекати якоїсь негоди.
Якщо лебеді кликом озвучили плесо,
значить, яструб над ними кружля в піднебессі.
Якщо плаче хтось,
душ не відчувши тепло,
значить, варто у світі ще нищити зло.
 
за Жиємбетом  
XVII ст.
*  *  *
Страшні накази видав Єсим-хан…
Ти зло посіяв, хане, стративши батира!
Напитись крові захотів із ран,
чи мого роду розтоптати віру?
Я ж не один у батька! Я - поет…
А є ще й ті, хто «шлях тобі скоротить»!
Є ще мій брат, тигроподібний Жонимбет.
Не стане здобиччю він - стане зла супроти!
Нехай він поки що подався на кордон,
і там набіги чинить на калмиків,
настане час розплати, а слідом
і смертної твоєї, хане, миті.
Ти вже боїшся: повстають роди.
І це я, Жиємбет - повстання серце!
Худобу нашу заберуть суди?
Бери, як з гілки, і жери, поки жереться!
Ще вчинимо і те, що не змогли,
бо ми на змаг за власну правду вийшли.
Усім дванадцяти колінам Баюли
віднині хан й володар - лиш Всевишній!
*  *  *
Руки й ноги мої уже ланцями скуто.
Всесвіт наче скипівся у брилу омани.
Помираю без мрії - журба і скрута.
О, джигіти Шолану і Калкоману,
без прощання із вами піду зі світу!
О, прабатьківські землі Узені й Аралу,
хоча б крок мені ще раз по вам ступити!
Все у мене давно украли…
Чуєш, той, хто мене в даль манив рукою,
що тепер заспівають судьби химери -
чи за подвиг, котрий цим життям я скоїв,
гір любимих сягну, Дердере?
Чи закінчаться долі жорстокі ігри?
Чи ще день перемоги і правди настане,
коли пальці мої, наче кігті тигра,
вгрузнуть в шию проклятих ханів?!
БЛАГОСЛОВІННЯ В ДОРОГУ
Хай Аллах тобі дасть і дорогу, і стан.
Праотець Пайгамбар хай пребуде з тобою.
Хай подалі від тебе гуляє шайтан.
Буде хай у степу вас із ангелом - двоє!
Хай тебе проводжає святий Кадир,
щоби волі й удачі ніколи не знати меж.
Хай достатку прибуде, і буде мир
в кожнім домі, де ночуватимеш.
Хай збуваються мрії, та й не «напів».
Хай заціпить біді й нарузі.
Хай поменшає в світі цім ворогів.
Хай помножиться добрих друзів.
Хай тебе не лякає хід зим і літ.
Хай усе поправляє хутко мить.
Хай знаходяться завжди тенге на хліб.
І хай стануть бажання твої здобутками!