ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 255 Март 2018

Я сняла с себя все. Кажется, я бросала одежду на песок. Но вполне вероятно, я складывала ее аккуратно и медленно, словно во сне. Мне часто снились дикие, страшные сны. И вот один из них прорвался в жизнь.

Почти сломленная, парализованная страхом, я шла по воде, не чувствуя холода. В такое время года никто не купается. Лес кажется летним из-за зеленой хвои. Больше зеленого ничего не было. Вода по колени, вода возле пупка. Дальше я не пойду…

Боясь обернуться, я медленно стала намыливаться. Почудилось, что он настигнет меня здесь, в воде. Преодолеет это расстояние в два прыжка. Вспомнила, как он сказал в лодке, что не любит холода. Да, и его звали Игорь. Его звали Игорь…

Мое безрассудство было таким очевидным, и никакая юность его не оправдывала. Мы познакомились несколько часов назад на дискотеке в деревне. Я приехала к своей подруге Вале под вечер и не застала ее дома. Мы договорились сходить на танцы, она убеждала меня, что у них много женихов. «Она решила, что я не приехала, и ушла без меня»,- подумала я, и отправилась искать эти самые танцы. Дело это было нехитрым: музыка слышна была издали. Шла я быстро, почти бежала. Незнакомая деревня, приключение!

Под большим фонарем колыхалась молодежь. Подпрыгивали, махали руками. Кажется, ребят было больше. Запыхавшись, я плюхнулась на лавку. Они стояли кругом, эти деревянные лавки. Вокруг меня тут же закрутился тощий пацаненок в кепке. На вид ему было лет четырнадцать .

-Пойдем, разомнемся,- подмигнул он мне.

-Сколько тебе лет, дитенок?-засмеялась я.- Мамка спать еще не звала?

-Мне повестка в армию пришла,- обиделся пацаненок.-Через месяц заберут. А ты чья тут?

-Я к Вале Симярековой приехала,- ответила я, выглядывая ее среди танцующей толпы.

-Так она уехала,- обрадовался «мелкий», как я про себя назвала кавалера в кепке.- Тетка в соседней деревне померла. Валька и уехала хоронить.

-Как уехала?- испугалась я. Сама подумала: «где ж я ночевать-то буду?»

Автобусы уже не ходят. До города 40 километров.

-У меня можешь заночевать,- угадав мои мысли, подмигнул «мелкий». На сеновале покувыркаемся…

-Да пошел ты!- в сердцах крикнула я. Тут меня и пригласил взрослый, накачанный парень. Я с радостью встала , и мы пошли в пустой круг. Круг земли, вытоптанный ногами. Медленную музыку только включили, и к нам присоединялись парочки. Меня охватывало чувство бесшабашной радости. От парня хорошо пахло. Я чему- то смеялась. «Протанцую всю ночь, а рано утром уеду на автобусе», - думала я. Все казалось простым, легким и ясным. Пахло весной, кружилась голова.

-Любишь кататься под луной?- спросил Игорь (он уже мне представился).

-Люблю,- не думая, мотнула я головой.- А как?

-На лодке. У меня есть лодка. Она стоит возле реки. Поехали ?

И мы помчались прочь от музыки, от людей, в темноту ночи. Не испытывая страха, я предвкушала захватывающее приключение…

Был, правда, один только миг, светлая ладонь, протянутая мне, - когда я могла еще не сделать этого рокового и опасного шага. Когда я могла еще спастись …

Меня окликнул тот самый «мелкий». Он догнал нас возле самой реки, где музыки уже почти не было слышно. Игорь отвязывал лодку.

-Ты забыла сумку на лавке,- тихо сказал «мелкий». Лицо его было беспокойным. Он напряженно следил за Игорем, и когда тот нагнулся, зашептал мне в самое ухо: « Ты зачем с ним пошла? Он недавно из тюрьмы вышел. За изнасилование сидел. Он пришлый. Зверь. Лучше беги».

Я оглянулась на Игоря. Лицо его было мирным и безмятежным. Простое лицо. Губы шевелятся. Что-то напевает? На руке браслет, почти игрушечный, из бусинок. Такие носят дети…

Хотела что-то спросить у «мелкого», а того словно ветром сдуло. Был- не был. Почудился что ли? Но сумка была в руках, как доказательство. Ни того не знаю, ни этого. Наконец решила: « Пацан мстил, что не с ним. Вот и наговорил. В деревне всегда так. Я же знаю».

Уже была настоящая ночь. Луна большая и круглая. Блистала на воде, завораживала. Речка казалась морем, берегов не было видно. Не было берегов и в моей душе - я была юная и бесстрашная, еще не знавшая беды. Ничего не смущало, не настораживало меня, напротив,- во всем мне виделась возможность испытать свои силы.

Игорь работал веслами тяжело, словно стопудовыми гирями. Скоро устал, показал ладони. Они были красные, вздулись мозоли.

-Почему так?-удивилась я.-Вроде легко плывем.

-Тебе кажется,- хрипло ответил он. – Против течения.

Я взглянула на него. Лицо его показалось другим, более старым. Глаза мелкие, бесцветные, жесткие. Нос перебит. Что-то кольнуло мне в сердце. Неуютное, недоброе. Я оглянулась. Отплыли далеко .

-А мы куда едем?- спросила храбро, но в душе уже трусила, уже паниковала.

-А уже приехали,- засмеялся Игорь.

Лодка уткнулась во что-то твердое. Берег. Лес. Сосны.

Безлюдное глухое место.

Дальше было безжалостное выяснение отношений. Он сказал, зачем меня привез. Я молила о пощаде. Признание, что я девственница, было моей последней и бесполезной защитой.

«Мелкий» действительно хотел меня спасти. Игорь недавно вышел из тюрьмы, где сидел за изнасилование. Он был старше меня в два раза. Он говорил со мной небрежно и безжалостно, как с куклой, которую держал в руках и знал, что выпотрошит. Ничего человеческого не было ни в его глазах, ни в жестах, ни в одном мускуле. Он был напряжен, как зверь. В эти первые дикие, невозможные минуты я не знала, что мне делать, и как спастись. Страх не потери девственности, вовсе нет, а какой – то смертельный ужас охватил меня…

Но я четко, всем обострившимся чутьем знала, чего делать нельзя, и не делала этого.

Нельзя жалобно молить о пощаде - будет только хуже. Он повидал таких и был к ним беспощаден. Если бы каждая заявила на него, его бы давно расстреляли.

Нельзя бежать - это его раззадорит. Он только того и ждет.

Нельзя кричать - надежды, что кто-то услышит, почти никакой. Крик все ускорит. Он разорвет мой рот.

Нельзя бояться, нельзя паниковать, нельзя просить, нельзя бежать… А что можно?

Я думала об этом, когда медленно намыливалась, обливалась водой.

Утопиться… Это казалось единственным достойным выходом. Я боялась. Я никогда не знала мужчин. Я действительно была девственницей. Идеалисткой, мечтающей о большой любви.

Очень хотелось жить. Так сильно хотелось жить! Боже, как же я хочу жить!

Паника захлестывала меня, накрывала. Мне хотелось визжать, царапать себе лицо, выть, кинуться бежать, бить его кулаками, рвать зубами. Это животный, гибельный страх. Игорь крепкий, сильный, накаченный…

Полюбить его… Я где-то читала. Взять себя в руки и вообразить его своим возлюбленным. Сломать привычный сценарий насильника. Перевоплотиться…в кого? В Клеопатру, царицу, гордую повелительницу…

Отдаться страстно и … как еще там отдаются? Бесстрашно? Неистово? Он вызывал у меня только ужас и отвращение. Скрыть это было почти невозможно.

В конце концов, когда- нибудь мне придется сделать две вещи: умереть и отдаться.

Я повернулась и пошла к берегу. На берегу никого не было. Появилось искушение бежать. Нет, бежать никуда не надо. Бежать некуда.

Когда я вошла в лес, то сразу увидела его. Он стоял возле деревянного домика.

-Что это?- спросила я .

Голос мой был жалким и растерянным. В образ Клеопатры я не вжилась.

-Зона отдыха «Волна». Сезон еще не начался, здесь никого нет.

«Сторож есть»,- подумала я с надеждой.

-Сторожем работаю я,- словно прочитав мои мысли, засмеялся Игорь, и показал мне связку ключей.- Вот, смотри.

Он подошел к домику, позвякал, побренчал, и дверь распахнулась.

-Прошу,- широко, как удав, улыбнулся он мне.

Я вошла внутрь. Снаружи казалось теплей. Койка, тумбочка, стол и стул. Все. На столе чайник и два стакана.

-Скоро нагреется,- голос был насмешливый. И снова тишина. Что он там делает? Снимает штаны?

Я подошла к столу и притронулась к чайнику. Рука дрожала.

-Я пойду искупаюсь. Из дома не выходи,- приказал он. Хлопнула дверь.

Странно все. Нигде такого не слышала. Заставил меня помыться- это еще куда ни шло. Сам пошел. Так все делают? Я помнила его глаза зверя. Или он уловил, что я захотела сыграть в любовь?

Я разделась и легла на кровать. Натянула на себя белую простыню. Одеяла почему-то не было. «Ах, сезон еще не начался,-вспомнила я.- Чтобы не украли. »

Игорь вошел одетый. Взглянул на меня и замер. Не давая ему опомниться, я тихо, глядя ему прямо в глаза, сказала:

-Я только боюсь, что будет больно. Больше ничего.

Он подошел, сел на койку с другой стороны, спиной ко мне. Молчал.

«А что ему торопиться?- подумала я. –Я в этом домике, как божья коровка под ладонью. Он меня здесь может держать сколько угодно».

Эта мысль сняла хоть маленькую, но часть неимоверного напряжения. Я незаметно перевела дух.

-Ты действительно девственница?- спросил он.

-А зачем мне врать-то?- искренне удивилась я. –Сам узнаешь.

-А почему?- снова спросил он.

« Удивительно,- подумала я. Только настроилась на неизбежное, а ему захотелось искупаться, потом поговорить». Может, скоро захочет поискать подснежников?»

-Мама запугала,- ответила я.-Говорит, держи подол крепче, а то замуж не возьмут. Вот я … и держу…держала».

Я не лгала. Практически все так и было, как я рассказывала.

Игорь лег. Положил мне руку на грудь, но сверху простыни. Я вздрогнула и затараторила:

-Вот эта история мне не давала покоя. Я все старалась понять ее: почему она так поступила? И ты знаешь, я ничего не поняла. Ничего…

-Какая история?- удивился Игорь и убрал руку.

-Это классика. Удивительная история, произошла еще при царе. Мужчина, лет сорока, решил нанять проститутку. Он зашел в кабак и стал присматривать себе девочку. Молоденьких было много, хозяин держал только малолеток. Девственниц ценил особо, и плату за них брал огромную. Так вот этот мужчина, его звали Федор, присмотрел себе девочку. Она была на редкость измождена…

Я замолчала. Что это была за история? Я едва ее помнила. Что же там было дальше?

-И что там было дальше?- с интересом спросил Игорь. Все это время я боялась даже смотреть на него, а сейчас краем глаза взглянула. Лицо его казалось красным, возбужденным, он громко дышал. Все его тело словно готовилось, словно горело. Мы лежали под одной простыней. Только надо мной она была ледяная, а над ним-дымилась…

-Хозяин долго с ним торговался, наконец уступил. Сказал, что она была балериной. Федор привел ее в свой одинокий дом, раздел, искупал, накормил. А когда положил на кровать, вдруг увидел ее косточки, синюю жилочку на виске. Она спала, такая была слабая. И он оставил ее у себя. Ходил за ней, выкармливал, выпаивал. Приносил ей платьица и ленточки. Все хотел, чтобы она улыбнулась. А она все грустила и ночами плакала. Так он дом заложил, а шубку ей песцовую справил, да такую славную шубку. Платье бархатное и нитку жемчуга. В театр хотел ее сводить, как куколку. Веер купил. Она тут улыбнулась, как веер увидела. Вечера, вечера ждали, и билеты были куплены.

Федор припозднился. Пришел, а ее нет. Он во двор, он на улицу. Ушла, ушла, куда в шубе ушла, в платье бархатном и в нитке с жемчугом? Бегал он по городу, бегал, пока не догадался в тот самый кабак заглянуть, откуда взял ее. Глядь, а она за столиком с клиентом сидит. Пьяная в стельку. Без шубки, нитки жемчуга тоже нет. Одно только платье бархатное, белое. Федор влетел, и к ней. Под ручки ее, под локоточки берет, уговаривает.

А она ему пьяным голосом отвечает:

-Прочь, зануда! Как же я с тобой натосковалась! Да мне милей этот кабак да рожи пьяные, синяки и водка - чем постылый твой дом и любовь твоя липучая!»

-Сука!- крикнул Игорь.-Вот сука! Тварь! Все твари! Как моя Танька - тварь подлая! Такая же сволочь! Сколько ей ни делал, ничего не ценила, падла!

Он вскочил и бегал по комнате, сшибая стул, стол. Звякали стаканы, чайник, стучали от страха мои зубы. Потом Игорь утих, и снова лег. Он опять тяжело дышал, но это было другое.

-Что было дальше?- злобно торопил он и даже щипнул меня больно за руку.

«Что же было дальше? Что же было дальше?»- раньше, чем он меня, спрашивала себя я, стараясь угодить, подстроиться под его личную беду. Или наоборот - не угодить, а угадать, пойти навстык, навстречу поезду, который несется со скоростью света. А там- будь что будет…»

За эту ночь я, наверное, рассказала тысячу и одну историю . Я не помню их. Я сочиняла их на ходу. Все, что я за свою восемнадцатилетнюю жизнь читала, слышала, видела во сне - перекраивала на свой лад . Пусть в такой невообразимой ситуации, но сбылась моя мечта: я вскоре не на шутку переделала почти всю классику, что преподавали нам в школе. Любовь была безукоризненна и чиста, мои героини были горды, как царицы и возвышенны, как ангелы. И везде был счастливый конец.

Когда заканчивалась очередная история, я еле слышно переводила дух и думала: « Господи, я по-прежнему жива!»

Боялась нарушить этот застывший комок времени. Не поворачивала головы, чтобы посмотреть на его лицо. Не шевелилась. Не дышала. Старалась ничем не подтвердить свое физическое пребывание в комнате. Только голос и фантазия - старомодная, сумасшедшая, до смешного наивная .

Хотя нет, нет. Были минуты, когда я уставала, или скучнел текст, или иное что было, от меня не зависящее: Игорь снова клал мне руку на грудь, мою щеку опаляло его дыхание. Это было как восстание его тела, твердое и неизбежное. Мне хотелось схватить его за срамное место и вырвать его с корнем. Разодрать руками, с треском, как простыню на лоскуты. Я жаждала всей душой убить его …

Мои выдуманные героини спасали меня. Они удваивали мои силы. Я сочиняла их, они – меня. Их невинное бесстрашие всегда побеждало порок, и я вживалась в эту борьбу. И даже ясно чувствовала, что правда, она же победа,- на моей стороне. Я смотрела прямо перед собой, и говорила, непримиримо всхлипывая - будто своей обиде в лицо. « Всех уставших и ослабевших – не боятся, и бьют сзади»,- так я говорила себе . – Ненависть опасна»…

Рассвело. В окна полился свет. Наступила тишина. Я молчала. Молчал Игорь.

Я погибла или спаслась?

И он сказал:

- У нас в камере был один паренек. Тощий такой, болезненный. Но рассказчик был, каких свет не видел. Это для заключенных вроде клада, понимаешь? Когда его перевели, для нас это было…в общем, ладно, пропускаем. Я вообще не мастак говорить, читал мало, историй никаких из книжек не знаю. Но сейчас я подумал, что у меня теперь есть своя история. Я буду рассказывать, как провел ночь- с обнаженной, красивой девственницей, под одной простыней. И не тронул ее…

Мы возвращались назад. На той же лодке, по той же воде плыли мы к берегу. Возможно, издали или сверху казалось, что мы разговаривали, но точно - это было не так.

Говорить я не могла, голос мой охрип окончательно. Но про себя шептала одно и то же, как молитву: « Вышла я из дома и пошла»…

Игоря я больше никогда не встречала. Хотелось все рассказать Вале, но она надолго пропала: судебные тяжбы ее затянули. У преставившейся тетки оказалось три квартиры в городе и куча родственников.

Только на следующее лето мы с ней встретились. Я приехала к ней в деревню. Мы сидели у Вали на веранде и пили чай. Сначала она рассказала о том, как в тяжелой битве с родней ей досталась хорошая квартира в городе, куда она вскоре и переберется. Потом она выслушала мою историю, которая произошла ровно год назад.

- Постой,- перебила она меня где-то на середине,- да Игорь за изнасилование никогда не сидел. За мелкую кражу - это да. А вот как ты говоришь - «мелкий»… Этот малолетний черт зверь и есть. Банду сколотил, человек двенадцать под ним было. Вот он столько мерзостей творил, будто и не женщина его родила. Недавно за изнасилование сел, и надолго.

Валя встала, подошла к иконе, что стояла на деревянной полке, и искренне, несколько раз перекрестилась…

2. Елена Ананьева Мудрость теософии

Елена Ананьева

Мудрость теософии

Три Елены. Явное и тайное доктрины Елены Блаватской .

Музей и Одесское отделение теософского общества Украины приглашает

«Давайте упрощать наше учение, избегая длинных и странных слов. "Заслуги" и "наказания" выражают часть кармы и эти слова уже всем хорошо знакомы. Мы должны стремиться избегать всякого педантизма в создания нового языка. Таким же образом надо действовать во всех направлениях.

Давайте не судить других слишком строго, потому что, может быть, они тоже, как могут, стараются в свете своих знаний. Кроме того, карма работает всегда, и Теософское общество должно чувствовать это даже больше, чем другие ассоциации. Последствия нынешней суеты, а это не что иное как суета, наверное, к лучшему, потому что, если эта суета убьет Теософское общество, это будет заслуженная смерть, если нет, тогда оно станет сильнее, чем когда- либо. А это последнее я вижу, как окончательную цель …»

У.К.Джадж

Теософия - божественная мудрость. Она проявляется во все времена .

Есть много тому примеров. Взять, основы религий, учение Гермеса Трисмегиста. Не случайно, возможно, эпиграфом к моему роману "Бегство. Код верности" - цитата из "Изумрудной скрижали" Трисмегиста: "Что наверху, то и внизу"... Видится вся система устройства мира в подчиненности... расхлябанности, порочности, коррупции. Что называется: "Рыба гниет с головы..." Однако, здесь о другом.

Толкование библейских заповедей, ответы на множественные вопросы «Почему?» проникновение в основы религий, эзотерика… Теософы ставят себе главную цель – доступность божественных знаний всем. Просветление и просвещение. Это и сейчас находим в книгах Елены Блаватской. "Тайная Доктрина" получила в настоящее время много последователей и возврат к более грамотному и всеобъемлющему постижению учения.

Ответьте на вопросы: почему «нужно просто верить?», «не копай другому яму?» «не лезь поперек батька в пекло», "кто был вначале и кто будет в конце пути"?!Ответы можно найти в теософских трудах, явных и тайных доктринах.

Не так давно в этом году в Одесском отделении Теософского общества в Украине прошла Вторая Открытая научно-практическая конференция "От Знания к Мудрости". Будучи в марте в Одессе, не могла не приобщиться к этой теме . Изучение, познание божественного продолжается. Для меня также.

Ответ нахожу в главном: "Каким бы путём ты не шёл ко Мне - в конце пути Я тебя жду".

Задача главная:

"Создание ядра всемирного человеческого братства, невзирая на расу, вероисповедание, пол, касту и цвет кожи".

ЕЛЕНА БЛАВАТСКАЯ

… Мы побывали летом с моей подругой, единомышленницей, помогающей многим моим начинаниям в селе Павлинка, где в начале прошлого века были обширные владения, имеющие прямое отношение к семье Трех Елен – одна из которых – Елена Блаватская.

В прекрасном, сохранившемся доме, создан одесскими теософами «Жемчужного ожерелья» Музей Елены Блаватской. Вывеска. Портрет. Всё на месте. Прежде, чем пройтись по залам музея, расскажем главное о Еленах, полистаем книги, которые окружают на полках музея, свидетелями прошлого и Просветления в нем, неторопливо разговариваем о прошлом.

...Здесь мы прошлым летом в старинной беседке, продуваемой ласковым ветерком. Вокруг столпились древние камни, явно видевшие хозяина усадьбы. Мне повезло, директор Ассоциации «Мир через культуру» Лилия Вахтина, давний партнер по духовности и новым проектам, одна из главных создателей музея, открывает факты. Помогает в этом и множество книг, собранных в музейном фонде.

На грубосколоченном из досок столе, появляются натурпродукты – сливки и брынза, свежие овощи и фрукты, выращенные жителями Павлинки, Одесской области, села, которое уже процветает. Жаль, пока не восстановлен обмелевший пруд, ранее в те времена богатый рыбой.

- Елена Петровна Блаватская, основательница современного теософического движения, родилась в Екатеринославе, городе на Днепре (ныне город Днепр), 31- го июля 1831 года по юлианскому, или старому стилю. По григорианскому календарю дата её рождения, понятно, приходится на 12-е августа.

Её родителями были полковник Петр Алексеевич фон Ган и Елена Андреевна Ган, урождённая Фадеева, известная романистка, умершая совсем молодой. Её бабушкой с материнской стороны была княгиня Елена Павловна Долгорукая; женщина в высшей степени одарённая, она была известна своими научными трудами. По линии бабушки родословная Блаватской восходит к княжескому роду Рюриковичей, предки её со стороны отца принадлежали к Макленбургскому графскому роду Hahn von Rottenstern-Hahn . Рано осиротевшая Елена воспитывается в доме бабушки и дедушки по матери.

- Слышала, читала раньше, что Елена Блаватская была очень своенравна?

- Да. Об этом много свидетельств, - не спеша ведет увлекательный рассказ Лилия. На природе, где свежий, теплый ветерок обдувает просторные дали, видится столь ярко прошлое. Будто открывается душа, впитывающая кадры цветного, обновленного фильма. А тема-то сколь популярна сегодня. Лилия удивительно рассказывает, желаю заинтересовать и передать эти увлекательные "кадры" дальше.

- Елена была необыкновенным ребёнком и рано стала ощущать, что отличается от окружающих. Своими незаурядными психическими способностями она изумляла домашних и друзей. Крайне своевольная, Елена не признавала никаких авторитетов, однако была наделена очень чуткой натурой и самыми разнообразными дарованиями. У неё были блестящие способности к языкам, она превосходно играла на фортепиано и рисовала, кроме того была отважной наездницей, бесстрашно совершавшей верховые прогулки на полуобъезженных лошадях, — она вообще необыкновенно тонко чувствовала природу. В этих местах не мудрено! Ещё в детстве она начала сознавать, что её жизнь станет каким-то высоким служением, что ею руководят, её оберегают. Елене было всего восемнадцать, когда она вышла замуж за немолодого уже Никифора Васильевича Блаватского, назначенного незадолго до свадьбы вице-губернатором Еревана; поступок этот в действительности был продиктован желанием обрести полную независимость. Она никогда не воспринимала своё замужество всерьёз... Через несколько месяцев она бежит из дома и путешествует по Турции, Египту и Греции, живя на деньги, которые ей присылает отец. В середине деваятнадцатого века, когда ей исполняется двадцать лет, в Лондоне она встречает того, кого знает по своим детским видениям — посвященного с Востока, из раджпутов, Учителя Морью, или М. — под этим именем он стал впоследствии известен среди теософов.

Будто слышится его голос: Елене предстоит совершать высшего порядка поступки. С этого момента она безоговорочно подчиняется его руководству — и на пути внутреннего оккультного совершенствования, и во внешней деятельности.

Вскоре после этой встречи она садится на пароход, который отплывает в Канаду, чтобы совершить полное приключений путешествие по США, Мексике, Южной Америке и островам Вест-Индии, а в следующем, 1852 году, уже спешит в Индию, — мимо мыса Доброй Надежды и через Цейлон. Её первая попытка проникнуть в Тибет кончается провалом.

Потом она возвращается в Англию, успев побывать ещё и на Яве. Следующим летом она снова поедет в Америку и с караваном переселенцев совершит переход через Скалистые Горы. И вновь отправится в Индию, посетив по дороге Японию и британскую колонию Стрейтс-Сетлментс. И вот теперь ей, к счастью, удаётся проникнуть в Тибет через Кашмир и Ладакх, где под руководством Учителя она проходит определённые этапы своей оккультной подготовки. Такое головокружительное восхождение увлекает следом...

Кажется, теперь все ее передвижения проживаю совместно заново.

Путешествия, дорожные перипетии, помощь, удачи и неудачи, Франция и Германия, Балканы, Египет, Сирия и Италия. Возможно, был снова Тибет, но передвижения этого периода покрыты тайной. Кажется, она не могла не побывать в Греции, где божественное начало и мифология правят миром. Оттуда просто необходимо было побывать в Египте. По дороге туда, Елена терпит кораблекрушение близ острова Спеце, но её спасают; затем она добирается до Каира, где основывает Societe Spirite, которое, однако, вскоре распадается.

Далее Елена странствует по Ближнему Востоку, на короткое время возвращается к своим родным в Одессу. Есть данные, что весной 1873 года по предсказанию Учителя она едет в Париж, а затем и в Нью-Йорк. Американский берег становится ее новым пристанищем. Примерно к этому же времени относится начало её общественной деятельности.

Когда Блаватской исполняется сорок два года, она наделена многими, самыми невероятными психическими и оккультными способностями, которые целиком подчиняются её контролю. Как позднее отмечают те, кто занимался её обучением, она была лучшим доступным инструментом для совершения задуманной ими работы — представить миру в новой форме, хотя и в общих чертах, древнюю Теософию, "Знание, которое накапливалось веками, которое уточнялось и выверялось многими поколениями мудрецов...", это родительское древо истины, имевшее многочисленные ветви и побеги в виде религий, больших и малых.

Вскоре после прибытия в Нью-Йорк Елена Блаватская обретает настоящего друга и помощника в лице полковника Хенри Стила Олькотта, юриста. К ним примыкает Уилльям Куон Джадж, молодой ирландский адвокат, сыгравший впоследствии выдающуюся роль в теософическом движении. 7-го сентября 1875 года преимущественно стараниями Блаватской, Олькотта и Джаджа, а также ещё нескольких человек была создана организация, которую нарекли Теософическим Обществом. Перед ним ставилась цель содействовать распространению древних учений Теософии, или той Мудрости в делах Божественных, которая послужила духовной основой для многих великих философских систем прошлого, таких как неоплатонизм, гностицизм и античные школы мистерий.

17 ноября 1875-го президент-основатель полковник Олькотт официально известил о создании Общества, и с тех пор эту дату принято считать днём его основания. Провозгласив целью Общества "собирание и распространение знаний о законах, управляющих Вселенной", Основатели вскоре изложили задачи более детально; и претерпев лишь несколько незначительных редакционных поправок, они остаются всё теми же:

Создание ядра Вселенского Братства Человечества без различия рас, вероисповедания, пола, касты или цвета кожи.

Содействие изучению сравнительной религии, философии и науки.

Исследование необъяснённых законов Природы и сил, сокрытых в человеке.

Посетив многие города и селения Индии, основатели возвращаются в Бомбей и в октябре 1879 года приступают к изданию первого теософического журнала The Theosophist, (выходящего по сей день), редактором которого становится Е.П. Блаватская. В это время Общество быстро расширяется, к нему примыкает ряд выдающихся людей из Индии и других стран. В мае 1880 года основатели едут на Цейлон, где полковник Олькотт начинает работу по возрождению буддизма в этой стране. Они оба принимают "панча шила", то есть официально становятся буддистами, — факт, который Олькотт впоследствии объяснил, как "формальное подтверждение наших давних убеждений".

В мае 1882 года в Адьяре, близ Мадраса, было куплено поместье, куда в конце года переезжает штаб-квартира Общества. Адьяр вскоре становится центром всемирной деятельности, и основатели вместе с небольшой группой соратников отдаются ей целиком. Центр общества базируется и развивается по сей день, привлекая внимание множества сторонников.

Одна из ветвей этого общества – среди создателей и руководителей музея Елены Блаватской в селе Павлинка.

(Продолжение следует)

Елена Ананьева,

Германия - Украина

3. Анна Білоус ДЖАЗ-ЛЬВІВ-ВАНКУВЕР-ДЖАЗ

Анна Білоус

ДЖАЗ-ЛЬВІВ-ВАНКУВЕР-ДЖАЗ

... В'єтнамці розрізняють сорок дев'ять видів зеленого кольору. Ескімоси можуть назвати більш десяти відтінків білого. Жителі Ванкувера звиклися і вжилися з численними різновидами дощу, що періодично захльостує наше тепле західне узбережжя.

Груди величезного каменю, що лежить на узбережжі Тихого океану, просто посеред пляжу Кітсілано, і потопає в зелені, прикрашає непримітна табличка. Якщо уважно придивитися, не відволікаючись на волейболісток в символічних купальниках, що стрибають навколо, і волейболістів, які фривольно стирають пісок одне одному зі спин, на камені можна прочитати позеленілий опис більш ніж шістнадцяти різновидів ванкуверських дощів .

Ця невигадлива класифікація могла б щиро розвеселити жителів спекотного Сакраменто – столиці Каліфорнії – вони вдень і вночі мріють про дощ. Я згадую нестерпну спеку Сакраменто. Це багатонаціональне місто і не підозрює про існування таких різних дощів: мрячий, косий, дзвінкий, дзвонковий, стрибучий, затяжний, хльосткий... Про наш набір дощів місто Сакраменто може тільки мріяти, а мій рідний Ванкувер давно звик, розмокнув і зжився з цією класифікацією. Зрозуміло, і з самими дощами.

... Сірим ранком Львів нагадує Ванкувер, мою другу батьківщину. Я сьогодні у Львові. Небо затягли хмари. Як і вдома, у Ванкувері мрячить дощ. У старому парку біля готелю «Дністер», куди занесла мене робота вперше за багато років відсутності в Україні, грає музика. На маленькій сцені, театрально згинаючись, чоловік і жінка танцюють танго. Спостерігаючи за їхніми професійними рухами, я гадаю: вони танцюють для себе або ж тренуються для майбутніх виступів?

Уявляю їх у ролі вчителів танцю. Вони танцюють в очікуванні своїх учнів. Може, зовсім скоро, хвилин через десять, їх оточать інші пари, які прагнуть магії руху.

Скупчення подібних імпровізованих танцювальних гуртків можна спостерігати на березі Рейну, в театрально-ляльковому швейцарському містечку Базелі. Сонячними літніми днями сотні туристів купують пластикові яскраво- помаранчові непромокальні сумки, спішно запихають в них свій одяг і, залишившись у купальниках, стрибають в потоки широкого Рейну.

Хвилі сірої річки підхоплюють і повільно несуть туристів, що розпласталися на непотоплюваних сумках. Вони пропливають в сірій перистій воді, під прольотами мостів, і видивляються на береги, де різнобарвні парочки танцюють танго біля старих університетських стін у центрі Базеля.

... Сьогодні, у червневому Львові мрячить дощ, і в парку неподалік від університету, біля готелю «Дністер», танцюють двоє.

Навколо – ні душі, тільки я та їхній допотопний «Шарп», який своїми невибагливими звуками відгороджує пару від реальності сірого дня.

Танцюрист темпераментно працює ліктями, його синьо-туманний піджак майорить при кожному русі. Фалди злітають, наче крила. Чоловік ніжно обвиває партнерку, не даючи їй розвинути швидкість, хвацько притискає до себе, явно не встигає за дамою і, здається, робить помилки.

Партнерка танцює показово, не поспішаючи, не хвилюючись. Її впевнений танець – саме життя. Приречена перебувати в полоні поривчастої лагідност i, жінка плавно обіймає свого супутника і ділиться з ним неповторністю рухів. Їхні кроки поступово прискорюються.

За хвилину тендітна дама змінює стиль. Покінчивши з ніжностями, вона охоплює голову свого мужнього друга обома руками, притискає його лоб до свого плеча і раптом різко відштовхує. Її долоня ковзає по його скроням. Жінка відпускає чоловіка, немов благословляючи на подвиги. І ось вже ковзає геть, складки розкльошеної спідниці овівають її худі коліна. Стук її каблучків плавно розтягується в ритмі згасаючої мелодії. Танець завершено, зведеного на п'єдестал і благословенного партнера обласкано . Він іде в напівтемряву альтанки – на важливе завдання, на війну або й на всі чотири боки.

Їй тепер все одно, вона віддала йому всю себе, а він отримав все і пішов, його чекають нові звершення.

Переді мною пронеслося ціле життя, вічна історія чоловіка і жінки у Львові і в цілому світі. Ці двоє танцювали тільки для себе, без овацій і квітів, під низьким сірим небом, у білій альтанці посеред парку, назва якого змінювалася кожне сторіччя.

... Мої кросівки покриті не те росою, не те ранковим дощем, і я намагаюся скинути з них вологі налиплі травинки. У Ванкувері я стираю кросівки раз на рік, у пральній машині. Пилу і бруду в морському місті майже не буває.

Я у Львові, біжу вздовж парку.

Одягати спортивні шорти на м'які лосини мене навчила моя канадська подруга. В Канаді люди дружать захопленнями. Ми з подругою зійшлися на спільних пробіжках. Коли мені лінь бігати, співчуваюча Кетрін погоджується ходити швидким кроком навколо озера або вздовж набережної.

У Ванкувері люди звикли одягатися шарами – «сто одежинок і всі без застібок». Шари одягу, як і шари іменинного пирога, називають словом «Леерс». «Леерс» багато – слово зависає на довгому «е».

У місті, де погода змінюється майже щогодини, багатошаровий одяг рятує від вогкості і вітру, а при необхідності пару шарів можна легко скинути. Теплі течії океану зігрівають узбережжя Британської Колумбії, вступають у бій із холодними континентальними вітрами, а потім, після нелегкої битви, відступають і плачуть дощами в океан. Як і в Лондоні, у Ванкувері будь-якої хвилини може піти дощ, а сонце з'явиться з-за хмар абсолютно непередбачувано і відразу розпарить і розморить.

У європейському Львові мій наряд виглядає недоречним, в'язана шапочка промокла, збила волосся і прилипла до чола. Я добігла недалеко, до пам'ятника Адама Міцкевичу, і ось біжу під гірку, назад до готелю.

Полотно, розіп'яте над сірою дротяної аркою, закликає: «Любіть Україну!».

Я люблю. Я давно тут не була, я люблю її. Люблю високі зморшкуваті стовбури сосен на берегах Сокирно, запорошений Володимирський узвіз, широкий Дніпро, невидимих лісових мавок, інтелектуальні кафе Львова, запах центрального київського вокзалу, серйозних чоловіків в черкаських автобусах і відважних жінок на тоненьких каблуках.

«Любіть Україну!» – волає широке полотно.

«Кохай свою Тачку!», – відповідає йому пластиковий плакат, що тремтить від вітру на проводах.

«Любіть» і «Кохайте» – слова із різних світів, а за час моєї відсутності в Україні вони не стали ближчими .

Я переводжу дух і повільно входжу до фойє готелю «Дністер». Зухвально молодий швейцар зустрічає мене усмішкою.

– Як вам фестиваль? – ввічливо запитує він.

– Усе дуже сподобалося, – коротко відповідаю я.

Швейцар припиняє переступати з ноги на ногу і уважно оглядає мене. Я розумію, що питання було поставлене із ввічливості. Ще з минулого тижня весь готель заселено гостями джазового фестивалю.

Я крокую до ліфта. Його сталеві стулки відкриваються дзеркальними горизонтами майбутніх поверхів. Ліфт вузький, як прийнято з радянських часів. Дивно – подібні ліфти зустрічаються в готелях старої Європи.

Моя американська подруга зі штату Теннесі відчуває непереборну антипатію до вузьких паризьких ліфтів. Вона живе в щасливому і музичному американському місті Нешвілі, де навіть в ліфтах діють закони безрозмірності .

В Нешвілі, купуючи дешеві продукти, можна багато їсти, носити безрозмірний одяг і їздити в широченних ліфтах. Місто Нешвіл, столиця музики в стилі «кантрі», і моя подруга Тіфані звикли жити розмашисто.

Тіфані часто буває в Парижі і вважає за краще зупинятися подалі від центру, вибирає сучасні готелі. «Чим далі від центру, тим менше шансів годувати клопів і застрягати в ліфті», – пише вона на своїй сторінці у Фейсбуці .

Я віддаю їй належне в справедливості цього висловлювання: пам'ятаю пітного французького консьєржа, який намагався заштовхнути її безрозмірну квітчасту валізу до кабінки ліфта старовинного готелю в центрі Парижу. Подруга так і не помістилася в ліфті разом із валізою, їх відправляли по черзі – спочатку подругу, потім валізу.

Я піднімаюся на свій поверх у вузькому ліфті готелю «Дністер», максимально стискаюся і все ж одним плечем торкаюся букета в руках розкішної блондинки, а іншим – упираюся в одну з двох спортсменок жіночої футбольної збірної, що з нагоди сезонних зборів також тут проживають.

Піднявшись у номер, лягаю на ліжко, не роздягаючись , і згадую вчорашній вечір.

Ще вчора старовинне місто було цілком віддане святу джазу. Багатоликі мелодії звучали всюди. Джаз відбивався від дзвонів львівських соборів, барабанив по бруківці в центрі міста, лунав на перехрестях і цілував перехожих своїми бемолями. Ще вчора джаз не знав ні кордонів, ні національностей, йому не потрібні були візи. Нотними доріжками, як коні степами Таврії, мчали дивовижні мелодії – і неслися в малинові горизонти Карпат.

А в цей час в українському небі горів літак, гинули солдати. Джаз став недоречним, його скасували, траур огорнув фестиваль, місто, Україну.

... Я вмикаю телевізор. Екран підморгує різнокольоровими відблисками і кричить : «Life is Goo d!", "Лайф З Гуд!", "Життя Прекрасне !».

Я в місті Лева, в готелі «Дністер», на четвертому поверсі, і я плачу. Я плачу тому, що впав літак і розбилися люди. Я плачу про те, що на моїй Батьківщині йде війна, і ще про те, що мені сорок два роки, а в Україні – це дуже багато.

– Ви – доросла жінка, ви можете почекати, – процідила крізь зуби працівниця аеропорту Бориспіль, зустрічаючи літак у день мого прильоту.

У залізному рукаві, нисхідному від лайнера з Амстердама, стовпилися прибулі в Україну пасажири. Вони були готові до зустрічі, але двері до аеропорту не відчинялися.

По коридору за скляними дверима метушилися службовці у парадній синій формі. Вони перемовлялися по мобілках, кричали і кликали на допомогу то техніків, то прикордонників.

Ключа від скляних дверей в мою країну не було ні у кого з них.

Двісті п'ятдесят пасажирів прагнули до Києва разом зі мною, але всі ми застрягли в рукаві бориспільської безнадійності. Обурюватися не було сенсу, затор в аеропорту на вході в Україну – не біда. Біда на війні, а пасажири можуть почекати.

Пасажири, напевно, можуть, але не я. Я не була в Україні вже багато років. Буває так, що чекати неможливо.

Мені треба було швидше проминути клітку аеропорту, семимильними кроками подолати зелений коридор, терміново визволити сумку з надр шиплячого ескалатора, миттєво прослизнути повз прикордонників і спішно сховатися за спинами прилипливих таксистів.

Я хотіла забути про аеропорт і про те, що час моєї відсутності в Україні розтягнувся. Поки я в рукаві аеропорту, я – пасажирка, туристка і мандрівниця. Я не звідси і не своя. Так було, і нічого не змінилося.

... І ось я в Україні, в готелі, у Львові. В руках у мене пульт телевізора. При кожному включенні телевізор видає різнокольорові відблиски і слоган: "Life is Good!", "Життя прекрасне!».

Я хочу, щоб так і було, хочу натискати кнопку і сто, і двісті разів – та бачити життя в Україні прекрасним.

Я знову натискаю кнопку, злітають літери на екран: «Життя прекрасне!», Але йде війна; вчора над полями України збили літак з хлопцями, яким не виповнилося і тридцяти. Джаз не міг ридати у Львові, джаз зупинився, він замовк.

...Я згадую юність, пляжі Сокирно і зовсім незнайомий мені джаз, який увірвався в моє дискотечне життя і повів за собою.

У далекі вісімдесяті в нашому місті по радіо джаз було не почути, його не показували по телевізору, не видавали, як дефіцитні книги, за здану макулатуру. До джазу треба було готуватися, немов до зустрічі з таємним співтовариством, багато читати і бути прийнятим. Читати було нічого. Сусідка роздрукувала біографію Елли Фіцджеральд на заводському принтері без дозволу першого відділу. Перший відділ не любив джаз, і сусідку затягали по партійним розборкам.

Для американських рабів, привезених з Африки, джаз був музикою непокори і свободи, а для заводського першого відділу джаз сурмив про життя ситих і задоволених іноземців. «Сьогодні ти граєш джаз, а завтра Батьківщину ти продаш», – сичав нафталіновий завуч передової черкаської школи двадцять років тому.

...Я у Львові. Втупившись в бадьоренькі відблиски телеекрану, згадую високі сосни Сокирно, а ще – смачнюче овочеве рагу і смажені гриби. Ось мама моєї подруги, Лариса Федорівна, молода і усміхнена, вона кличе нас із подругою обідати. Ми на турбазі поблизу Черкас, день рухається до заходу, повільно опускається сонце, і повітря наскрізь просякнуте хвоєю і сосновою смолою.

Моя подруга Вітана вже в будиночку, чекає на мене, а я біжу по доріжці, поспішаю до обіду.

Як швидко може закінчитися літо, якщо весь час бігати! Закінчиться літо, почнеться школа і, немов за велінням недоброї феї, злиняють мої друзі.

На початку кожного вересня, за правилами міськвно і згідно із шкільним розкладом, із різнокольорових літніх фей перетворювалися мої подружки на коричневі гриби з прозорими ніжками, туго затягнутими в чорні фартухи колючої форми.

– How are you? – питала восени завуч-англійка з грудьми-морквинами.

А як себе почуваєш, коли у вересні по склу шкільних вікон сумною річкою пливуть нескінченні дощі? І коли з сумного жовтня в нашій зразковій школі з англійським ухилом починається зубріння незрозумілих казенних текстів зовсім не розмовної англійської мови?

... Але літо ще не закінчилося, воно триває, і я біжу, поспішаю до обіду. Я поспішаю і спотикаюся через сосновий корінь, зрадницьки просунутий з піщаного ґрунту. Я поспішаю і падаю.

Я не просто падаю, я лечу головою вниз і, недивлячись на моє треноване волейбольне минуле і невелику швидкість, падіння неминуче. Я вже майже торкаюся землі, але чиїсь сильні руки підхоплюють мене на льоту.

Я лечу вниз, але не досягаю землі, а як Аліса в Задзеркаллі, опиняюся в вирі рятівних обіймів, в стрімкому перебігу сміху і погляду.

Так почалося моє знайомство з джазом.

Зловив мене на льоту хлопець у модній «джинсі» (тоді ще це поняття вживалося виключно в сенсі «прикида», а не замовної публікації, як нині) своєю променистою усмішкою і пишною копицею волосся відразу ж нагадав мені рудого Джельсоміно. Його виразні карі очі обволікали цілком, неначе допомагали міцним руках зупинити мене в обіймах. Вируючі потоки інформації обрушилися на мене водоспадом питань.

– Мене звуть Леонід. А кккуди ти так пппоспішаєш ? – запитав він мелодійним голосом.

Питання супроводжувався дією. Леонід струсив з моїх колін липкі соснові голки.

Я відповідала невпопад, розглядаючи його руки, широкі плечі і пишне волосся, яке вже лоскотало мої щоки.

Рятівників треба дякувати – і я запросила Леоніда на обід.

У нашому будиночку на турбазі вже було накрито стіл, і моя подруга Вітана обертала в руках вилку, надувши щоки сердилася на мене. Мама ж Вітани розцвіла і зраділа нашому гостю. Спритно крутячи шиплячу сковорідку і граційно балансуючи між столом і плитою, вона підкладала грибочки і рагу на тарілку Леоніда .

Зауважу, мама Віта завідувала реанімацією в обласній лікарні. Її, хірурга зі стажем, важко було чимось здивувати, але після знайомства з Леонідом Лариса Федорівна стала повторювати з ранку до вечора, що, мовляв, нарешті ми, «дві дурепи», познайомилися з пристойним єврейським хлопчиком.

Вона запрошувала Леоніда кожен день, і він приходив до нас в будиночок не тільки вдень, але й увечері. Вдень ми говорили про джаз, а ввечері пили чай, грали в покер і «дурня».

Неначе прописавшись у нас на кухні, Леонід розповідав анекдоти, веселив усіх, навіть собаку Ілку, і в нашому фанерному турбазівському будиночку, як яскраві феєрверки, спалахували «джазові» історії.

Із появою Леоніда у нас завелися і магнітофон, і незліченні бобіни з мелодіями джазу. Днями безперервно ми з Вітанією вибирали і слухали музику, засвоювали імена виконавців і разом з ними переносилися то в креольський Новий Орлеан, то в прокурені клуби Чикаго і Нью-Йорка.

Кількість бобін з музикою в нашому будиночку росло з кожним днем, як і кількість пивних пляшок, що супроводжували наші бурхливі музичні обговорення.

– Леоніде, тобі подобається тема «Осіннє листя? » – намагаючись виглядати експертом, питала Вітана.

– «Осіннє листя» – це стандарт джазу... Його грали тисячі музикантів , – відповідав Леонід.

Вітана любила задавати питання. Леонід любив розповідати. Розповідаючи, він змахував довгими руками, немов розсовував простір нашого джазового вакууму.

Ми з Вітанією слухали його з повагою, як старшого брата, але кожна з його лекцій рано чи пізно переростала в суперечку і закінчувалася його монологами про майбутнє джазової музики.

Леонід був старшим від нас із Вітанією всього на рік.

– Мені дев'ятнадцять, але мені всі дають дддвавцять п'ять, – хвалився він.

– Такий розумний, начитаний хлопчик, – говорила мама Вітани .

– Він сильно заїкається. Я не можу до цього зззвикнуть, – дражнилася Вітка. – Іноді мені хочеться скоріше закінчити фразу за нього .

– Дівчатка, ви такі грубіянки , – говорила її мама.

Вона зачиняла за собою двері нашої спальні і шумно страчувала комарів у своїй кімнаті. Страта проводилася паперовим кийком, скрученим з газети «Черкаська Правда».

Після щовечірньою полювання на білих стінах будиночка залишалися наша кров і комарині тільця, які прилипали догори лапками.

Через багато років я, бажаючи розвеселити маму Вітани, передала їй з Канади електричну мухобойку, що працює на батарейці. Мухобойка китайська, продається в Канаді та інших країнах, а в Україні – ні. «Позбавляє від зрадницьких укусів мух і комарів», – говорить яскравий червоний напис на упаковці. Щоб знищити муху, слід розмахнутися і швиденько дістати до неї металевою сіткою, через яку пропущено струм. «Тьоть Ларіс, не забудьте натискати на кнопочку, що на ручці!», – дописала я чорним фломастером на інструкції по застосуванню цієї смертоносної зброї.

– Твоєю заморською мухобойкою треба махати, як бадмінтонною ракеткою! – кричала мені Вітана по телефону з України в Канаду.

... Я на ліжку, в готелі «Дністер», у Львові. Напевно, я засинаю.

«Як позбавити Україну від зрадників?», – запитує з телеекрану широколобий політик. Лоб розпливається і перетворюється в золотий годинник Breguet. Із чола випурхує зозуля і тонким голоском кричить: «Кожному зраднику видати дорогий годинник і відправити до Швейцарії!» Політик протокольно посміхається і золотими зубами відкушує зозулі голову.

«Треба залучити імпортерів і завезти в Україну китайські електромухобійки!», – виголошує безрозмірним ротом жінка-депутат з пероксидним волоссям. Рот розтягується, і з нього виривається: «Ббийзззззрадника і терррррористаааааааа ...!» «Ввввввибачте, я дддддепутат, я волосся фффффарбувалала перед виступом, це був російський барвник, і волосся ппппосиніло! У мене так багато справ, а волосся все сссініє...» –ридає вона з трибуни. «Як мені тепер воювати з терористами? Я вас пппппитаю!» – нестерпно волає червоний рот.

Я розумію, що вона запитує мене. «Я думала, всі заїки – хороші люди, – починаю я дуже повільно. – Щоб позбутися терористів, вам треба поміняти батарейку, вона у вас з минулих виборів не змінювалася, – також повільно додаю я.

Жінка-депутат не чує моєї відповіді, я говорю голосніше, а слова перетворюються на шепіт, я пробую закричати – і прокидаюся ...

«Life is good!», «Життя прекрасне!» – нагадує плазмовий телевізор. Я все ще в готелі «Дністер», у Львові.

... За джазовим літом прийшов вересень, і після повернення з турбази ми з Віткою майже не бачилися – навчалися в різних школах.

Усю чверть я старанно терпіла своїх гучних учителів, остогидлу шкільну форму і довгі поїздки в мокрих тролейбусах, двері і стіни яких час від часу раптово стріляли струмом у замислених пасажирів.

Я мовчки терпіла свою шкільну безвихідь і збирала в щоденнику зауваження від вчителів про мою унікальну неуважність .

Я чекала на його дзвінки .

Приїжджаючи з Одеси, Леонід дзвонив і враз перевертав мій розмірений світ своїми нескінченними анекдотами і немислимими історіями зі світу музики.

Зрідка ми бачилися, але більше говорили по телефону, а потім він знову повертався до своїх пенатів, зникав у джазових джунглях теплої Одеси. Справжній джаз контрабандних платівок чорноморською хвилею змивав Леоніда з берегів Дніпра і заманював до себе дешевим пивом і студентськими вечірками.

Леонід зникав, а зі мною залишався цілий список іноземних імен, назв книг і мелодій. Я поспішала, читала і слухала, але я не встигала за ним.

У Черкасах джазом і не пахло. Замість джазу і музики , взагалі , мені діставалися сірі дні, наповнені технічними перекладами іноземних текстів і годинами нестерпної політінформації, яка знову увійшла в моду передових шкіл.

Під час уроків я намагалася частіше дивитися у вікно, рахувати хмари. В хмарах можна було витати тижнями і місяцями, там можна було забути про генеральних секретарів партії, які планомірно змінювали одне одного, про нескінченні партз'їзди, про які треба було завжди щось пам'ятати, і про неперетравну фізику. Хмари посміхалися мені обличчям Елли Фіцджеральд, вітер дув у блискучу трубу ...

Елла Фіцджеральд снилася мені майже кожного дня. «Потейто або Потато, томейто або томато ?», – запитувала вона млосним голосом, а я ображалася і голосом суворої піонервожатої питала її у відповідь: «Коли з'явиться Льоня? Я хочу, щоб він був поруч, хочу вічно слухати його історії, дивитися в його очі і дути на кульбабу неслухняного волосся... »

Елла посміхалися моїй нетямущості. «Льоня в Одесі, в Одесі – джаз. У ваших Черкасах йому нічого робити », – вимовляла вона в одному з моїх снів.

Сни плуталися день у день. Елла перетворювалася на завуча-англійку і потім знову в Еллу... Льоня не приїжджав дуже довго, але потім раптом подзвонив.

– Дддавай побачимося? – після чергового анекдоту по телефону сказав він.

– Давай, – відповіла я.

Душа кинулася в п'яти, серце забилося в горлі, я не знала, про що говорити, я так чекала цього моменту, – він знову десь поруч!

– Ддде?

Упевнена в собі учениця випускного класу школи з англійським ухилом запиналася і заїкалися, не знаючи, що сказати... Згадала про його заїкання, злякалася бути викритою в кривлянні ...

Він говорив і запитував, а у мене пітніли долоні, аж голова йшла обертом.

Я знала, що вже не зможу зустрітися з ним просто так. Він розумний і при зустрічі все зрозуміє. Все стане ясно, як білий день, як «чорним по білому» і «шито білими нитками», як говорила бабуся.

– Приходь до пам'ятника Леніна, – на одному диханні сказала я.

– Ччччому саме туди? – запитав Леонід.

– Там увечері прожектор світить, будемо цілуватися прямо під ним, – відповіла я рішуче.

– Бббіжу ... вже майже там! – крикнув у трубку Льоня.

Увесь вечір я провела на дивані. Телефон дзвонив не менш півгодини, а я сиділа поруч і гіпнотизувала трубку, рахувала дзвінки, не відводячи очей від диска з цифрами. У моїй голові лунко гудів саксофон, а ноги перетворилися в м'які валянки. Побачення не відбулося.

Леонід знову зник на рік або два.

... У Черкасах йшли дощі зі снігом, весілля носили квіти до пам'ятника вождя, службовці філармонії клеїли білі оголошення про концерти Глюка. Білі оголошення тут же линяли і перетворювалися на жовті простирадла з розпливчастими обрисами літер.

Про джаз у місті не було чути нічого.

Елла Фіцджеральд більше не снилася мені, вона пливла у випарах До дієз і змінювалася сірими снами про тимчасові відміни англійських дієслів, нескінченними снами про забутий в темних коридорах школи портфель і затяжні стрибки над волейбольної сіткою.

Багато років говорити про джаз не хотілося ні з ким.

... Тиждень тому після багатьох років відсутності я знову в Україні.

Я зателефонувала моїй тітці Марії і на маршрутці поспішила до неї з Києва до Черкас. Мене не лякала ні сорокаградусна спека, ні недавній вибух заправки на трасі. Я повинна була побачити мою тітку.

– У тебе є хороший шанс, робота привела тебе в Україну, і ти не можеш виїхати, не побачивши моєї сестри, – говорив мені мій тато по телефону з Сан- Франциско , – Зроби добру справу, зводи Марію в Макдональдс, – умовляв він , – Ми стільки років уже в Америці, а вона там одна, напевно, ніколи й не їла в Макдональдсі.

У мого тата солідний вісімнадцятирічний стаж перебування в Америці, і, як для кожного середньо статистичного американця, спілкування з Макдональдсом символізує для нього дешевизну і стабільне життя.

Я розумію, що американська забігайлівка для моєї черкаської тітки не означає зовсім нічого, і я не завжди слухаюся батьків, але цього разу татове прохання знаходить для мене якийсь таємний сенс.

Я чекаю мою сімдесятип'ятилітню тітку навпроти Макдональдса, на зупинці «Будинок торгівлі».

Вона приїжджає автобусом. Я бачу її яскраве плаття, яке промайнуло далеко між кіосками. Мені здається, що це вона, але я сумніваюся.

Вона підходить уже зовсім близько. Рівна, струнка спина, прекрасна посадка голови, білосніжне волосся. Це безсумнівно вона. Я біжу, обіймаю тітку Марію, цілую її щоки, гладжу плечі і яскраве квітчасте плаття.

Тітка Марія пахне травою. Її щоки, немов стовбури сосен, поцятковані зморшками, модні років двадцять тому білі босоніжки виглядають, немов куплені вчора.

– Я ощадлива, – каже вона, піймавши мій погляд. – У мене немає ні дітей, ні чоловіка, але речі берегти я вмію...

Обнявшись і не помічаючи перехожих, ми перетинаємо дві дороги і входимо до Макдональдсу – він навпроти «Будинку торгівлі», стирчить як кукурудзяний початок .

Тітка Марія не відала про існування бутерброда Біг-Мак, загорнутого в папірець з буквою «М», і липкого морозива в прозорому стаканчику, не їла картоплі фрі, гумових американських котлет або сендвіч філе о фіш.

– Якщо брат сказав, треба спробувати, – поправляючи волосся, каже вона. – Брат сказав, щоб я сходила в Макдональдс і наїлася по-американськи. Треба їсти цю булку, булку з котлетою, як брат сказав, – повторювала вона.

– Ти питаєш про мене? У мене все добре, я пенсіонерка, їжджу між Черкасами і Шполою, багато читаю, все добре. У нас в Україні все є, і люди працьовиті, все добре, якби не війна...

Тітка Марія зайняла місце за столиком на вулиці, прямо навпроти гучної зупинки, а я поспішила купити їжу. Байдуже поївши і не сказавши про котлети ні слова, вона витерла губи паперовою серветкою і стала не те скаржитися, не те давати настанови.

Почала тітка з місцевих новин про помідори і пенсії, похвалила воду зі свого колодязя в Журавці, а потім, напевно, уявивши мене маленькою дівчинкою, солодко розтягуючи слова, мелодійно заголосила: «Запам'ятай Танюша, кожен крок нашого життя – це випробування. Кожен сучасний етап змінює наше майбутнє життя. Роби правильні кроки.»

Я опустила очі і перечитала напис на моїй білій футболці, купленій тиждень тому в Барселонському секондхенді. Поруч із модними індійськими ієрогліфами і квітами горіли червоним англійські слова: «Твій Правильний Крок Сьогодні ».

Тітка Марія не знає англійської.

– Треба все зважувати і бути обережним... кожен невірний крок – небезпека. Тетянко , ти відкрий подрузі двері, тільки серце їй своє не відкривай!, – вела далі тітка.

Слова її настанов зависали наді мною , немов таємнича мантра.

– У мене в Канаді мало подруг, – відповідаю.

Тітка Марія посміхається, ніби не чує моєї відповіді, повторює все знову і знову, обіймає, гладить мої руки. Я відчуваю, що ось-ось розревуся – тут же, за столиком у Макдональдсі.

Обійнявши Марію, прошу сказати пару слів на камеру для її брата, мого тата, і знімаю послання на телефон. «Щоб усе у всіх було добре!» Перекочується багаторазово, як нефритові чотки в руках старійшини роду.

Ми не бачилися багато років, і ось знову розлучилися, не сплакнувши, на автобусній зупинці.

На бетонному стовпі колишньої зупинки «Комсомольська» приклеєно плакат. На плакаті немає нічого про концерти Глюка. Широка афіша перераховує учасників джазового фестивалю у Львові.

– Куди ти їдеш далі? – витираючи білою хусткою спітніле обличчя, вже зі сходинки автобуса запитує тітка Марія.

Я переводжу очі на плакат і відповідаю:

– Їду на три дні до Львова. Туди прилітає мій замовник з Індії.

– Щасливо! Щасливо доїхати, Танюшо... Подзвони мені, коли буде вільна хвилинка. До побачення! – гуркотять двері старого автобуса і заглушають її мелодійний голос.

Я не люблю зупинки і прощання …

«Я відчуваю себе краще в аеропортах і часто ходжу в аеропорт для підняття настрою. У залі прильоту завжди багато позитивної енергії. Люди прилітають радісні, обіймають одне одного. Цією енергією можна зарядитися на цілий тиждень,» – говорила мені в Ванкувері Оксана, моя подруга. «Оксана, я з тобою», – подумки відповідаю їй із Черкас.

Білі фіранки тріпочуть над вікном моєї кімнати в готелі «Дністер».

Я у Львові й не можу спати. Мій ранок починається з туману, що відривається молочними котиками від сонного парку, де пари танцюють танго на маленькій сцені в білій ротонді. Подихами зеленого листя столітніх дерев парк промовляє до мене. Він єдиний вітає мене в Україні, у місті Лева.

Велична архітектура, вузькі середньовічні вулиці, різнокольорові кав'ярні обіймають мене, заоохочують, беруть у полон розмаїттям смаків і пахощів. Цього разу мій приїзд до Львова співпав із міжнародним святом джазової музики. Місто захопили потоки мелодій. Прадавні церкви, костьоли, синагоги, кав'ярні, тролейбуси і навіть голуби дослухаються до чарiвних заморських мелодій.

Вулиця Вірменська завжди відкрита у Львові для дружби та кохання, а сьогодні – й для джазу.

Я поспішаю сірою бруківкою, закохуюсь у занедбаність її краси. Давнина і незавершеність деталей: недофарбовані будинки, старезні капелюхи дахів, щербаті труби, що голками стримлять у небі, свідчать про причетність до вічності.

Старовинне місто Львів не в'яне. Місто чарує й надихає, наче вродлива жінка бальзаківського віку. Гадаю, у міста, як і в жінки, не гречно питати, скільки йому років, – лише марити майбутньою зустріччю. Можна скільки завгодно готуватися до відвідин міста Лева, а опинившись тут одного прозорого ранку, несподівано відчути себе нетямущим учнем.

Якщо потрапиш до Львова вранці, прокинешся з ним і подихаєш ранковим повітрям, поснідаєш і помандруєш його лабіринтами, то вже в обід закохаєшся в нього, потонеш від кохання в очах вікон площі Ринок, загубишся в липових алеях та бульварах, захлинешся любов'ю у винно-червоних кольорах вірменських фресок.

Я мандрую містом і знову закохуюся в нього. Вулиця Вірменська змійкою веде мене на джем-сешн джазу, в одну зі львівських кав'ярень.

Я прочиняю двері й дивуюся: море людей зібралося послухати музику. Уважні й здивовані обличчя, аромат кави, сувеніри для метушливих туристів змішалися у невеличкому приміщенні. Я слухаю великого Трилока Гурту, й моя кава сповнюється мелодіями далекої Індії.

Повітря вібрує в шаленому ритмі. Від семи сковорідок і восьми барабанів повіяло теплими вітрами, які замішують звуки й пахощі Індії в прозоре повітря кав'ярні й поволі переносять слухачів до Африки. Пустелі й пісок – усе зникає, лишається гуру Гурту з несамовитим мерехтінням долонь і кулаків, здатних творити диво.

Слухачі застигають соляними стовпами. Філіжанки на столах витинають під чудернацьке соло.

Повітря стигне мусонними вітрами, проливається барабанними дощами, що прийшли зі Гхат – індійских Західних гір.

Від рокоту неба, розворушеного великим Зевсом Гурту, тремтять столи і стільці, на моєму білому блюдці розливається кава, наче озеро Ман Сагар.

Я збентежено занурюю пальці в каву й виловлюю пергаментний сувійчик, що припав до моєї чашки.

Рудоволоса, мов лисичка, офіціантка разом зі мною тішиться чудесним порятунком сувійчика, посміхаючись.

Я розгортаю папірець, і він поволі обертається на текст короткого вірша, подарованого мені на свято відвідин Львова:

…Можна було зізнатись як чекав

Аби впала зірка,

А коли обсипалось все небо

Жодна мрія не збулась…

Раптом я бачу за одним зі столиків не старого, проте сивого чоловіка, чий профіль виник несподівано, як луна. Вдивляюся в обличчя й забуваю про сцену, де китиці барабанів застигли, неначе вівці, що прибилися до чабана.

Я не можу відвести очей від профіля чоловіка, його коротко стриженого волосся. Він усе ще слухає музику, але відчуває на собі мій погляд, обертає голову, спирається на стілець.

Я бачу його карі очі, широкі плечі, його губи, що повільно розтягуються в дивовижну безрозмірну посмішку.

– Какими судьбами, Татьяна? Танечка, это правда ты?

Падає стілець.

– Леонид, это я, – тільки й можу сказати у відповідь.

Я простягую руку. Моя рука тоне в його долоні. Леонід підводиться й усім тілом лине до мене.

Музика барабанів пливе у львівській кав'ярні, як чарівний ванкуверський дощ.

Я відчуваю тепло сокирнянського сонця, що несподівано розлилося назустріч літу, львівським кручам і мені.

Леонід обіймає мене між столиків кав'ярні, навпроти великих і малих барабанів, посеред уважних слухачів. Я задихаюся від несподіванки його близькості. Чарівні ноти індійських мелодій повільно кружляють і огортають блакитним сарі, зітканим зі львівських туманів.

Гримять барабани Індії, під їхню музику в мене виростає десять рук, і всі вони довгими виткими ліанами обплітають Леоніда. Моє довге волосся вкривається квітами руж, тягнеться разом з ліанами до Леоніда і далі вгору, до неба, неначе поспішає за громом барабанів…

Концерт закінчився, слухачі загирчали стільцями, потяглися до дверей.

Наші руки розімкнулися.

– У нас війна, Танюшо, і джазу завтра не буде, концерти скасували , – каже Льоня вже на вулиці.

Вітер відносить його неповторний голос, ніби знову хоче розлучити нас.

Я киваю йому у відповідь.

– Я завтра починаю свій медичний проект, це по роботі з лікарнями. Коли я знову побачу тебе, Леоніде? – питаю я.

– Люба моя, скільки ж років ми не бачилися? – він говорить і морщить лоба .

Разом йдемо вгору по вулиці, до парку.

Ми на планеті Земля, в галактиці Чумацького Шляху. Її видно частинами з будь-якої точки земної поверхні. Я дивлюся вгору. На небі – ні хмаринки. Моє зап'ястя обіймає його широка долоня.

Чумацький Шлях здається тьмяною дорогою, що світиться, а насправді складається з величезної кількості зірок, окремо просто непомітних нікому.

Я хочу сказати Леоніду про те, що якщо з Чумацького Шляху випаде одна зірка, може з'явитися пролом, яку з Землі не помітить ніхто, а якщо пропаде сто або двісті зірок, Чумацький Шлях перетвориться на діряву мережу, і вона не зможе утримати Вічність Життя. Мережа порветься, і Вічність розсиплеться. Скажу йому про це обов'язково, але тільки завтра.

Він ласкаво дивиться на мене і говорить про своє життя. Сенс його слів обривками долітає до мене.

По дорозі в готель я згадую афіші ванкуверського джазового фестивалю, якому вже багато років. Я думаю про те, що я ще жодного разу і не відвідала його.

У парку, у білій альтанці, Леонід знову обіймає мене, і мені не хочеться більше згадувати про дім .

– Я завтра їду на війну. Там усі мої друзі, і я не можу не піти, не можу залишатися осторонь. Мій поїзд відходить о восьмій ранку, – каже Леонід.

– Але ж я тільки що зустріла тебе ...

– У нас вся ніч, місяць і джаз, – посміхаючись, відповідає мій джазовий герой.

... Вранці я згадала вірші, вірніше, ми з Леонідом згадали їх разом, на пероні Львівського вокзалу, на сорок дев'ятому градусі північної широти, двадцять четвертому градусі східної довготи, на висоті двісті вісімдесят і чотири метри над рівнем моря, в країні Україна, на планеті Земля, де все ще триває війна :

Тільки потяг у даль загуркоче –

оживе низка картин,

дзвін гітари і місячні ночі,

поцілунки й смуток жоржин ...

... В українському центрі міста Ванкувера останнім часом людно.

Сьогодні всі столи завалено пакувальним папером, мотузкою і скотчем. Навколо столів носяться діти. Їхні батьки не звертають уваги. Вони готують посилки в Україну.

Учора надійшли нові пожертви, і волонтерам належить запакувати величезні ящики для відправки в Україну, в зону АТО.

Три місяці тому я почала допомагати волонтерам. Так і сьогодні, сортую речі, пишу декларації, веду переговори з транспортними компаніями.

Ось уже багато місяців підрядники, водії, капітани суден та їхні команди, волонтери різних країн працюють, не покладаючи рук. Цінний вантаж канадських пожертвувань буде доставлено за призначенням.

В одній із неосяжних посилок, що відправляють в Україну, лежить і моя передача Леоніду: великий пакет , набитий канадськими теплими шкарпетками і светрами, вітамінами і жуйкою. У пакеті серед різнокольорових упаковок причаївся новенький айпод.

Усі сорок годин його металевої пам'яті заповнено джазом, і тільки три хвилини зайняли слова, які я так і не сказала Леоніду біля пам'ятника в Черкасах, двадцять чотири роки тому.

Ванкувер,

Січень 2015 р.

4. Алексей Давыдов Казахская поэзия

Алексей Давыдов

Казахская поэзия

Пусть землю покроет потоп мировой!

Пусть скроются горы под шалой водой!

И брызгая пеной, как ядом морским,

Пусть вздымутся волны, гора за горой.

Пусть землю покроет потоп , не щадя!

Пусть пена сокроет глаз солнца, гудя!

Где трепета жизни не видно ни в чём,

Пусть в мире пустынном останусь лишь я!

Пусть сдохнет живое , не в силах вздохнуть!

Безмолвья настанет предельного жуть!

Над мраком земли, где не видно ни зги,

Мне Солнцем взойти бы ярчайшим, как суть.

О, как я понесся б над сирой землёй!

Очистил бы пламенем всё под собой!

И в мире бескрайнем – без дна и вершин,

Остался б один я, как шар огневой!

Как молния – скор и как бог – одинок,

Без тех, кто душою давно уж иссох .

Я создал бы, верьте мне, новых людей,

Я их из огня своего бы исторг!

Магжан Жумабаев

На русский язык с казахского перевёл Ауэзхан Кодар

14.03.11

Евангелие

Гениальные стихи! Гениальный перевод!! !

Ай да Ауэзхан! Ай да сукин сын! !!

Человек изолгался . «Иссох душою ». Бог не может больше понимать человека. Все не так на земле . Смерть лжецу. Потоп. Бог в ярости, но …, - бессмертны страницы Библии, - Бог бессилен . Зачем-то Ной и какой-то ковчег . Оноеподобилась земля. И снова Ложь. И ярость и бессилие Бога.

Но услышал Бог от Магжана: «Мне Солнцем взойти бы ярчайшим, как суть.//О, как я понесся б над сирой землей!//Очистил бы пламенем всё под собой!//И в мире бескрайнем – без дна и вершин,//Остался б один я, как шар огневой!». И послушался Бог Магжана и вошел в огонь его поэзии.

Но услышал Бог от Кодара: «Мне Солнцем взойти бы ярчайшим, как суть…// Остался б один я, как шар огневой!// Как молния скор и как бог, одинок,// Без тех, кто душою давно уж иссох,// Я создал бы, верьте мне, новых людей,// Я их из огня своего бы исторг!». И послушался Бог Кодара и вошел в огонь его поэтического перевода.

И понесся Бог над сирой землей. Очистил пламенем все под собой. Остался один как шар огневой. И сделал поэзию сутью земли. И начал творить он новых людей. Не ноеподобных, а магжанкодароподобных. Из огня их поэзии.

5. Dzyuba 252a.jpg

6. Аліса Герман КОТИКОВІ СПРАВИ

Аліса Герман

КОТИКОВІ СПРАВИ

МОРКВЯНІ ПЕРЕГОНИ

- Хих - фих – хих! Я стрімголов мчу вперед… Утікаю… Бумсь! Ой, об щось вдарився… О-о-о-х! Через щось перестрибаю… Це, я вам скажу, дуже важко робити із великою морквиною у зубах! Особливо, коли тебе можуть схопити… Прослизнув! Ось, нарешті усе! Захекався… Тихе затишне містечко… Щоб мене не застукали треба моркву швиденько з’їсти, бо інакше її конфіскують…

- Ви, звичайно, подумали, що я прудкий заєць або кролик? Десь у полі чи у лісі? Але це не так… Я звичайнісінький міський кіт, який живе у звичайної хазяйки. І біг я не крізь поле або ліс, а із кухні. І вкрав не сиру моркву, а варену… Річ у тому, що я дуже люблю варену моркву. Кажуть, у ній багато вітамінів!

- Мур-мяу! Нарешті я заштовхав усю морквицю у себе! Тепер я не здатен бігти і мені вже не треба ховатися…

- Тепер можна і познайомитися! Мене звати кіт Філя. Я найгарніший кіт у всьому світі. Мене дуже любить моя маленька хазяйка. Я її пухнастий сірий улюбленець. Ви вже дізналися хто я, тому подрімаю…

Але не склалося...

ФІЛІП!!! Щоб тебе!!! – почувся бабусин вереск із кухні.

(ФІЛІПОМ мене називають, коли я щось вчиню).

ФІЛІП! Де ти, негідник? Сховався! Навіщо ти вкрав морквину, вона ж на салат Олів’є! Де ти? Я тебе все одно знайду! Ти під диваном? А ну, вилазь зі своєї схованки!

- Ой-йой-йой, це ж моя інша хазяйка… Бабуся! Вона хоча і стара- старезна, а бігає швидко! Д-у-у-у-же швидко! Занадто швидко!

Та вилазь, котику! Я не буду тебе сварити. – почувся «лагідний» голос старенької.

Я їй повірив, висунув сіру мордочку зі своєї схованки. Аж тут, побачив у старенькій руці велику дерев’яну качалку для тіста.

- Ой-йой! – тільки і встиг я зойкнути та знов заховався подалі від бабусі.

-Мя-яу! –я невдоволено м’якнув від розпачу.

«Знов треба буде переховуватися півдня» - подумав я, приліг якнайзручніше та задрімав у темряві свого укриття…

КІТ – КАПУСТЯНКА ТА ЯКАСЬ ТАМ «БІОЛОГІЯ»

- Доброго ранку! Це знову я – Філя. Виявляється я проспав під диваном увесь вечір та усю ніч…

Хочу вам розповісти, що зі мною трапилося сьогодні. Почну із самого початку.

Моя маленька хазяйка любить вирощувати різні рослини та доглядає за ними. Іноді вона носить їх до школи на якусь там «біологію». Насправді, я не розумію, що це слово означає. Воно надто вже заплутане. Я декілька разів чув його від дівчинки.

Вона вже деякий час доглядала за капусточкою. І навіть більше ніж за мною. Це мене трохи злило, бо я дуже люблю увагу. Але я знав, що дівчинка щось вирощує. Мабуть щось дуже смачне. Тому не заважав цьому. Я твердо вирішив посмакувати капустою. Я, взагалі, полюбляв смакувати овочами, і думав, що не завдам нікому ніякої шкоди від свого такого «овочевого бажання ».

Однак, вийшло трохи інакше ...

Моя хазяйка, коли розповідала цю історію своїм друзям, чомусь усе перебільшила. Я взагалі дуже скромний, сором’язливий та не шкідливий кіт.

Отож, слухайте. Записано зі слів хазяйки:

«Ця вся історія трапилась о сьомій ранку на кухні. Я пішла взяти свій біологічний «проект» для школи, який вирощувала вже три тижні поспіль. Сьогодні мала презентувати класу на уроці біології власноруч вирощену капусту із квіточками. Коли я увійшла на кухню, мене охопив сильний жах через чиюсь (котячу!) поведінку, яка порушувала усі загальноприйняті норми…

Коли я посадила качанчик капусти, то через кілька днів на ньому з’явилися ніжні, салатового кольору листочки. Щодня я поливала молоденьку капустку та спостерігала, як вона росте. З кожним днем листки ставали темнішого кольору, більшими, соковитішими. Я розмовляла із капусткою, просила, щоб вона швидше розквітала. Нарешті вона мене почула і розпустила жовті яскраві квіточки із маленькими пелюстками. Вони весело подивлялися у вікно, тягнучись до яскравого сонечка. Квіточки з’явилися якраз напередодні того дня, коли я мала віднести свій біологічний проект до школи. Я була дуже щаслива!

Те, що я побачила на кухні цього ранку мене дуже вразило. Я загаласувала:

Ой, лишенько!!! Що ж мені тепер робити? Що ж я понесу до школи?

Ви спитаєте у мене, що ж таке могло трапитися? Тоді слухайте.

Саме тоді, коли я заходила на кухню, я побачила, як у злій котячій пащеці стирчала чудова яскрава жовта квіточка капусти! Моєї капусти! Крім того, соковиті зелені листки були пошматовані, а ті, що залишилися на рослині, - усі із слідами котячих зубів… Жах!

Виявляється, що за моїм проектом спостерігала не тільки я, а й мій пухнастий сірий котик Філя. Він уважно підслуховував мої розмови, стежив за моїми діями. Отже, вирішив, що біологічний «проект» вже готовий і можна його посмакувати…

Мій улюбленець сидів на підвіконні, дожовував капустяні листочки і був схожий на волохату товстеньку гусінь. Тоді в мене промайнула думка: «А чому б ні, якщо капусту я вже не презентую, можна і гусінь показати» …

Жив собі Філіп голодний,

Сірий кіт усепроглотний,

З’їв фіранку із вікна,

Глянь, капусти вже нема…

Все поїв – і знов голодний…

Мій кіт справді виглядав, як гусінь – капустянка…

Я швиденько підготувала кота, вдягла на нього зелений повідець, щоб моя «гусінь» не зникла. Разом ми пішли до школи на біологію. Коли я розповіла свою історію у класі, усі однокласники та вчителька довго сміялися… І мені за відкриття нового виду гусені поставили 12 балів!..»

Отож, я нарешті дізнався, що ж таке «біологія». А ви, я сподіваюсь, зрозуміли, що моя хазяйка любить перебільшувати. Нічого страшного ж не трапилося, я лишень трохи посмакував капусткою…

КІТ, М’ЯСО ТА РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ

У Вас, мабуть, склалося враження, що я їм одні овочі? Аж ніякий я не вегетаріанець! Я понад усе обожнюю посмакувати м’ясом! Це моя найулюбленіша страва! Це найсмачніше блюдо серед усіх!

Одного ранку я з’їв цілу порцію смачного м’яса. Але мені цього було замало. Я почав вередувати, кричати, галасувати. Але моя хазяйка не помічала цього. Вона збирала портфель у школу.

Отож, я вирішив якось звернути на себе увагу. Так як моя хазяйка у цей час складала книжки, побачив підручник «Українська мова». Це мене надихнуло написати їй плакат.

Я вже трохи був знайомий із українською абеткою (підслуховував, коли дівчинка готувалася до школи). Але чесно кажучи, я знав абетку на рівні дошкільняти . Ще й не дуже розумного. Хоча я міг писати літери, навіть цілі слова, однак про розділові знаки я взагалі нічого не чув…

Я узяв великий ватман та написав таке:

«ГОДУВАТИ М’ЯСОМ НЕ МОЖНА ВІДКЛАДАТИ ВІД КОТА»

Задоволений, я показав свою писанину хазяйці.

Дівчинка подивилась на текст і здивувалась: «Дуже дивно! Чого це я маю не годувати свого кота? Він що, схуднути вирішив?»

Добре, ніякої їжі! – сказала мені моя хазяйка .

Я дуже перелякався. Вирішив забратися у портфель, щоб поміркувати: «Чого це я залишуся без їжі? Що це таке! Я ж зробив чудовий плакат! Там же усе написано!».

Поки я сидів і розмислював, моя хазяйка застібнула портфель та пішла зі мною у школу. Перший урок був якраз «Українська мова». На ньому діти вивчали розділові знаки, розповідали як їх правильно використовувати.

Я висунув голову із портфелю і почав уважно слухати. Тоді і втямив, чому саме моя хазяйка не зрозуміла мого послання на плакаті.

Прийшовши додому, я швидко виправив помилки на плакаті:

«ГОДУВАТИ М’ЯСОМ! НЕ МОЖНА ВІДКЛАДАТИ!

ВІД КОТА.»

Написавши це, я показав плакат хазяйці. Вона уважно прочитала, посміхнулася, і я отримав велику смачненьку порцію поживного м’яса!

Ось як, не знаючи розділових знаків, ви можете залишитися без їжі!

7. ОЛЕГ ГОНЧАРЕНКО ВІЩИЙ ЗБЛИСК ТАБУНА

ОЛЕГ ГОНЧАРЕНКО

ВІЩИЙ ЗБЛИСК ТАБУНА

МІЙ КАЗАХСТАН

Я - Українець. Я - син свого народу, і цим горджуся!

То, що ж тоді для мене Казахстан? Яку частину душі, ментальності, світосприйняття моїх займає він?

Загалом, не варто, може, було би над тим і замислюватись, бо народження під казахським небом - це Божа даність мені, а руку Господа не відштовхують, смиренно дякуючи за провидіння. Втім, гадаю, що в появі на світ таких, як я, Господом все-таки закладено великий і величний сенс. Просто до пори жоден з нас не відає Промислу Господнього - великого чи малого подвигу, означеного нам долею на майбутнє.

У своїй публіцистично-поетичній збірці «Наголоси і наголоси» я був колись написав: «Казахстан... Сяйнуло мені там уперше небо - спасибі йому! Така була випала доля моїм батькам - шукати щастя (спокою і волі?) далеко від рідного краю. Такий був час - цілина, індустріалізація «окраїн»... Звичайно, хотілось би пізнати цю «землю обітовану» краще, набагато краще! Може, ще й спроможуся колись?

Хочу сказати краєві Абая «спасибі!» за душу, дану мені при народженні: хороша вона - неспокійна, непродажна, здатна любити і дружити.

Моє народження - то, взагалі, сімейна легенда. Про те ще прочитаєте у моєму вірші «Мамина хустка»…

Отже, запеленали мене, замість пелюшок, у оту заквітчану українську хустку, і почав я жити. Потонув я у тих кольорах навіки!

Iнколи думаю: якби ж отак кожного українчика чи україночку сповивати ось у такі квітучі пелюшки, та під рідну пісню - до рідних грудей, може б, воно «малоросів» і поменшало?..

І ріс я собі не за днями, а за годинами: вже тоді був розумним і красивим. Поки мама була на роботі (працювала листоношею), нянькалися і панькалися зі мною всім двором. Годували мене груддю і німкеня, і казашка, і чеченка, і кореянка...

З тих пір я всьому світові - молочний брат.

Але невдовзі почала чахнути од суму та ностальгії матуся, і батько, зв'язавши у вузол з верблюжої ковдри увесь нажитий «скарб», повіз нас назад, в Україну, у рідне село Зірку, а потім у Мелітополь...

Безмежно люблю я свою Україну - землю народу єдиного і неповторного, якого син я - плоть од плоті. Але… Завжди відчував усе-таки ніби якусь штучну несталість, незрозумілу нецільнісь своєї сутності.

Те й не дивно,мабуть, бо пуповину ж мою закопано десь у безкраях Великого Степу, по тверді якого робив я свій перший крок, в розкриллі якого зронив своє перше слово.

Пам'ятаю, як зачитувався я романом О. Десняка «Тургайський сокіл».., як розпитував солдат-казахів, з котрими довелося служити в армії.., як слухав батькові і мамині розповіді... «Сірий Клин»! Поки що, на превеликий жаль, він так і залишається для мене «сірим» - таким невідомим, дещо незрозумілим і таким оманливо-манливим…»

Минуло з часу написання цих рядків майже десять років, але бажання зрозуміти, пізнати, визначитися не відступило і не згасло. Навпаки, воно розрослося, зміцнилося до Великої Мрії.

Ще у згаданій вище збірці «Наголоси і наголоси» подавав я велику добірку переспівів казахської поезії. Тоді гадалося, що на тому і зупинюся. Проте, зась! Увійшовши в цю Ріку, виходити з неї вже й не хочеться. Рукопису все додавалося і додавалося… А коли з'явився Інтернет, то взагалі ніби пробилося постійне цілюще джерело творчої наснаги!

Нині той рукопис уже і втричі більший, ніж був тоді. Отак, накипілося непомітно до своєрідної Антології Казахського Красного Слова…

Заради істини, щоправда, слід зазначити, що у цієї роботи довго не було підґрунтя - визначеності читача, елементарного зворотного зв'язку.

І тут знову на допомогу прийшов Інтернет: саме завдяки йому, я познайомився з двома прекрасними, одухотвореними жінками-трудівницями - представниками Харківського міського об'єднання казахстанців «Бірлік» Маккою Каражановою та Тетяною Крупою. Уже невдовзі на офіційному сайті цього об'єднання з'явилася моя особиста сторінка, на якій нині подано велику частину рукопису цієї книги. По кількості «заходів» на цю сторінку я, врешті, і впевнився: це потрібно, це важливо і для казахів, і для українців, бо занадто багато за останні два десятиліття розгубили ми знань, занадто сильно роз'єднали нас час і відстань. Своїм теперішнім статусом почесного члена цього об'єднання пишаюся!

Журнал іншомовної літератури «Всесвіт» подав 32 сторінки моїх переспівів з казахської поезії. Схвальні відгуки фахівців та простих читачів лише утвердили мене в думці, що роблене мною - справа потрібна і що обрана форма переспівів (вільних перекладів) - правильна. Утверджують мене в цім моїм переконанні і відгуки на мою попередню книжку переспівів з молдавської поезії (матуся моя була молдаванкою…) «За Емінеску… до себе!», яка започатковувала цей видавничий цикл.

Я - поет. Переспіви ці - справа душі. Не можу сприймати себе окремішньо від поезії. Тому форма «переспіву» і виявилася єдино можливою, єдино прийнятною для цієї роботи. Та й казахська поезія вона, справді - глибинно- мудра, правічно- азійська, безмежна, без кайданів «розмірів», без тенет академічної штучності, бентежна, як вічна надія. Нею можна надихатися, як вітром! Її, здається, і не перекладеш по-іншому… Отже, гадаю, це і закономірно, і правильно.

Прочитавши протягом свого життя безліч зразків того, що прийнято величати «поетичними перекладами», на основі навіть побіжного порівняльного аналізу, навіть зримої багатоваріантності розуміння перекладачами оригіналів та використання ними зовсім різних поетичних засобів для реалізації свого бачення, своєї трактовки одних і тих же автентичних текстів, я зробив висновок, який за роки переріс у тверду впевненість, що фактично все те, що подається нам, як «поетичний переклад», насправді є і може бути тільки переспівом кращої чи гіршої якості - залежно від величини поетичного обдарування переспівувача. Дійсно ж переклад можливий лише в прозі, хоча, погодьмося, і там вистачає своїх «розлогих клюкв».

Отже, на мою думку, беручись до задуму презентації українському читачеві творів іншомовних майстрів Слова, слід найперше для себе чесно визнати, що працюєш саме над переспівами, що головна твоя задача, як інтерпретатора, донести до широкого загалу співвітчизників духовну цінність і наснагу оригіналу.

Слід також розуміти, що, працюючи над переспівом, треба особливо дбати про те, щоб якість зробленого тобою не була нижчою за еталонні зразки поетичного Слова літератури народу, для якого призначений кінцевий продукт твоїх сердечних поривань. Підкреслюю - сердечних, бо перекладна поетика, не пропущена крізь власне серце, взагалі не має права на існування: в результаті такого «технічного блюзнірства» ми й маємо результат, коли з духмяного вина Поезії одержується чистий, аж до смертельності, «дистилят», яким можна упитися, але хміліти од відчуття смаку, насотаного виноградною лозою Таланту і Натхнення, ніколи й нікому не вдасться.

Перекладач, зашорений на технічних нюансах, хоче він того чи не хоче, гнобить в собі власне поета, здатного на творче осмислення, на політ мислі, на адекватну взаємозаміну образів, метафор, алітерацій, які так чи інакше, втрачаються при елементарному римуванні тексту іншою мовою. Та й більшість «підрядників» усіх цих названих якостей апокрифу не означують, не проявляють… В кінцевому рахунку від того програє почата перекладачем, нібито й блага по задуму справа, а ще більше, я б навіть сказав - основоположно, звичайно ж, програє читач. Певну свободу для реалізації поетики перекладу може дати і дає тільки переспів. Тут зазначу, що вільність перекладу, зовсім не має і не може підмінюватися довільністю інтерпретації. Переспівувач має все-таки відчувати оту тоненьку грань, за яку заступати ні в якому разі не можна. Образно кажучи, у переспівувачі мають уживатися не тільки поет, але ще й редактор і цензор.

Надіюся, що мені вдалося задумане…

Іще, мабуть, варто було би пояснити читачам свій вибір назви цієї збірки та розділів, які до неї входять.

Моя любов до степу, до волі, до еталону волі - табуна, що мчить безкраїми просторами, - вона теж звідти, з Казахстану… Принаймні, посилено її там стократно! Тому Степ, Табун присутній і у багатьох моїх віршах, тому і Всесвіт сприймаю, як Всестеп. А ще якийсь «кочовий ген» прокидається навесні і щораз сильніше нагадує про себе, гукаючи на волю - туди, де простір незайманий, люди чесні, пісні дзвінкі. Так, сприйняття степу українсько- таврійське (козаче) і казахське - вони настільки близькі, що якби я не був українцем, то хотів би все життя прожити казахом... Зрештою, це тільки у нашій вимові існує слово «казах», казахською воно звучить - «казак». Тобто, практично однозвучні у нас самоназви. «Казак» - це вільна людина. От і я - Вічний Вершник! Лечу Степом, і якось не відчуваєш навіть - де закінчується Україна, де починається Казахстан… Просто люблю і все!

І українська душа, і казахська душа - безмежні, як Великий Степ.

І українська поезія, і казахська поезія - безмежні, як Великий Степ.

Нині являю безмежжю української душі безмежжя душі казахської - поезію Казахстану.

Не знайшов я жодного казахського поета, у якого в доробку не було би оспівано коня хоча би десятком-другим віршів. Нема таких поетів і в Україні. Віщий Табун - наш спільний Тотем.

Тож так тому і бути!

Хай летять! Хай летять наші коні, пісні, мрії!

Олег ГОНЧАРЕНКО

ЗА АБАЄМ!

( СЛОВА ЗАВІТУ )

* * *

О казахи мої! О мій бідний народе!

Лише злидні і горе - тобі нагорода

за байдужість і за безтурботність твою.

I цю чашу гірку із тобою я п'ю.

Кров - на правій щоці, а на лівій - жир...

Як ти й вижив, якщо так бездумно жив?!

Терпиш зло, захлинаючись болем, як грижу.

I своїх, і чужих злий язик твій ріже.

Так за волю б святу різав твій ятаган!

Наче дервіш бредеш... На байрамах лиш - хан.

Ти, мов кінь, що, замкнутий, сахається в стійлі, -

у своїй непостійності тільки й постійний.

Всяк, хто не лінувався пристать до катів,

душу світлу твою плюндрував, як хотів.

Якщо ждатимеш «добрих батирів» дарма,

знай, що на порятунок надії нема!

Родич з родичем «в пух» розсварились і «в прах»...

Мабуть, розум відняв у них зовсім Аллах?

Честі в світі все менше, все більше вини.

I мілішають наші стада й табуни.

Продаються за владу й грошву, як повії,

продають і тебе, мій народе, бії.

Якщо з себе цю погань не змиєш, мов леп,

не позбутись тобі ні оков, ні халеп.

Хіба можеш ти бути спокійним тоді,

як джигіти старіють іще молоді?

Якщо стійкості, віри, відваги немає,

о казахи, чи ваше майбутнє - безкрає?

Якщо в твані вам хтось вкаже твердь для ноги,

і його ви запишете у вороги...

* * *

Я освіту не здобув таки, юначе.

Бо до неї і доріг собі не бачив.

Так не здобувають перемогу...

Але в тім не звинувачую нікого.

Я вже сивий, і минається життя...

Жаль, що в юні дні немає вороття!

Браття, у дітей не тільки руки -

й розум (!) долучаймо до науки.

Сина я віддав у медресе -

Хай він світло сам собі несе.

Я також в житті летів птахам услід,

та неграмотність спинила мій політ.

I тепер уже гадати сміх і гріх :

що я в цім житті вчинити б зміг?..

* * *

Гострий розум твій - льодовик неначе.

В серці ж майорить полум'я гаряче.

Крижані думки й пристрасть полум'яну

об'єднаєш ти ще волею, куначе.

Тільки той, хто їх в моноліт зведе,

істини снага зрозуміє, де.

Порізно вони - два крила марні.

Брате мій, єднай їх вночі і вдень.

Розум без чуття - то страшна зима...

Серцю без ума і весна - пітьма.

Сила волі - ось твій надійний друг.

Тезі цій життя вчить нас недарма!

* * *

Любові мова - найтихіша мов,

яку учив би знов і знов.

Миттєвий погляд, усмішка миттєва -

її основа із основ.

Колись я добре знав цю мову -

і гурій зваблював без слова.

Тепер, на жаль, ту дику мудрість

у мене відняла пора життя зимова...

* * *

На сорок шматочків нудьгою глибокою

розтерзано серце на часів дибі…

Як, серце, тобі тут дожити у спокої,

зневірившись у собі?!

Тих вбила вражда, тих забрала хвороба…

А як їх любило ти!

Вражда і біда йшли собі своїм робом,

і ось - вже в пустелі мої світи.

Лиш старість одна нас не кидає, схоже.

Руїни лишились від світу надій…

Комусь і цього вистачає, може.

А де нам з тобою шукати відповіді?

Змучене ти нескінченним болем.

Мрії… На них хоч тепер озирнись -

згадай, як ми це переходили Поле.

Спішили даремно «навіщось»… «кудись»…

* * *

З щеняти я виростив пса, -

за те він мене покусав.

Створив я з невдахи стрільця, -

він пробує вбити творця.

* * *

Серце, про любов мариш знов!

Не здолати ці пориви твої, -

ох, жадана вічна любов...

Мов нектар, і трійло її!

Біль - це одинацтва ім'я...

Хоч приходить завжди «невчасно»,

лиш любов - твердиня твоя,

пісня юна, зірка невгасна.

Той, хто без кохання помер,

не дійшов до світла двознач.

Якщо ти й нетяга тепер,

коли дружба є, ти - багач.

Щастя - коли десь у пітьмі

палить хтось вогонь вороття!

Якщо ж ми в житті цім самі,

то навіщо нам це життя?..

* * *

Природа смертна, а людина вічна.

Днів не рахуй даремно, сине чоловічий.

Любов я втратив якось... Про розлуку

«усе це - смерть» один патякав стрічний.

Крилом нас чорним доля накрива.

Життя дорога і важка, й страшна, й крива.

Але чи варто називати мертвим

того, хто вічні залишає Слова?

Ну, хто життя не любить бистрину?

Усяк собі надіється: «Майну!»

Себе ти не пізнаєш, любий друже,

якщо не міряв мислі глибину.

Хто ганив смерть, співав лише життю хвалу,

той заблукав - утав у сумнівів імлу.

Лиш біснуваті не бояться смерті!

Вогонь, до часу, теж ховається в золу...

* * *

Володіла жага до наук тобою.

Як тулпар до вершин вершини,

до знання ти летів стрілою,

не лякаючись труднощів, сину!

Ти себе не жалів, звичайно.

А ось друзів жалів і беріг.

Але першістю у навчанні

поступитись нікому не міг.

Лише правді ти йшов услід.

Чом же інших вона жаха?!

Знаменитим був у цвіті літ,

проте й слова не знав «пиха».

Стати вчителем мріяв ти -

вказівні запалити народу вогні.

Якби встиг ти здійснить й половину мети,

легше, мабуть, було б в горі зараз мені.

Твоє чесне життя - моє щастя оманне.

«Не пора - не помреш!» - чую мудрість стару.

I це правда, мій соколе Абдрахмане...

Умираю без тебе й ніяк не помру.

* * *

Поезія - жахка цариця мови:

з граніту мови творять диво генії .

I серце відтає, якщо крилате слово,

якщо прекрасна сутність одкровень її.

А якщо мова пісняра засмічена

словами, що чужі і розуму, і духу,

то пісня ця й загасне непоміченою,

бо голос дурня лише дурневі - до слуху.

Коран з хаддисом теж тому і віщі,

що мисль у них висока і глибока.

Якби не рими та не зваба віршів,

без сумніву, мовчали би пророки.

Хтось просить Бога відвести біду і згубу...

А хтось веде у вчених колах суперечку...

I всяк вітійствує!

Скажіть, кому ж не любо

застрибнути у красномовства «гречку»?

Віршують всі як-небудь і колись -

грішать марнотами, надіючись на славу.

Та тільки той, у кого вишня мисль

ту славу завойовує по праву.

Дивлюся я на самозваних «слова біїв»:

їх «божий дар» - залізна дупа компілянта.

Ні в радості не віриш, ні в журбі їм...

Так закопали, що й забули де, таланти.

В юрбі кобиз ґвалтують і домбру,

величать юд з великої дороги,

жебрачать у мерзенних на пиру,

ганьблять себе і пісню - іскру Бога.

Так волоцюга у чужинській стороні,

навколішках, духовний жар розтринькав.

Що ж має нині з лестощів, брехні?

Собаками не з'їдену скоринку!

Він йшов туди, де їдло і де бай -

«меди розхлюпував» і «пух стелив розлого».

Потроху та й охрип його домбай,

і люди відвернулися від нього.

Акин простий, хвалеб я не ліплю,

ненавиджу підлоту словоблуду,

хмільних збіговиськ, торжищ не люблю.

Послухай, брате, я співати просто буду.

Так, міг би славити чванливих глитаїв -

за шмат перетворитися в «кликушу»,

та чи для того я викохував, таїв

свою осяяну пречистим словом душу?!

Що ж, більшість з вас не визнає порад...

Вже помилкам й повторюватись нудно!

I наша знать покається навряд

за те, що тут «трудилась» безпробудно.

Всі - «як один», й до того ж, як на гріх,

ще й пробують обняти необ'ємне.

Лакиза й дурень, раб і пустобріх...

Чи в їх тьмах-тьмущих ближній є у мене?!

Для хитрунів лиш ця земля - своя:

немає совісті - немає і напасті.

Кричать «бий ворога!», «хапайте крадія!»,

щоб в колотнечі хоч що-небудь вкрасти.

Ох, люди, - злі, сліпі, глухі, німі!

Честь, гордість, труд - вже не в правах канону.

Знань не шукають - лише у пітьмі

прядуть, як вовну, брехні й забобони.

* * *

Проклятий світ обирає нас. Як домовитись з ним?

Де колишні сили твої? Ти ж у горі не нив!

У надії ховається зрада. Мінливе життя!

Ми у тім винуватимо інших, що самі не живем до пуття.

Будь-яка радість тихо стікає в печаль.

Заради миті чи й варто бриніти в напрузі?

Ти не знайдеш того, в ім'я чого не жаль

рідних забути і відштовхнути друзів.

Не сердечно говориш - скажи собі «ні!»,

бо звикнеш і сам своїй вірить брехні.

Хіба знаєш ти міру своїм бажанням?

Вони й душу притоплюють на мілині.

* * *

Якщо мислі притупиш вістря,

якщо серце споганиш жадобою,

ти, утративши Божу іскру,

станеш бидлом, брудною худобою.

Наче ж я не моливсь нарузі?

А думки не сягають уже глибини.

I душа так стомилася, друзі!

Постарів я, уже накривають сни...

Якщо вбивство і смерть

не сприймав як жах -

окрім здобичі, більше й не мав мети,

значить, ти - не людина, а злий хижак.

Так дано: або - плоть, або - ти.

Це ж у звірів темна душа,

і нажертись - їх мрія єдина...

Що життя тобі залиша,

якщо вбив ти в собі людину?

I я також мину, як злива...

Криком біль роздирає рот:

«Як в житті цьому бути щасливим,

коли чернь - увесь мій народ?!»

* * *

Веселощі - легка вода.

Бездумна молодість - біда.

Ти краще спробуй зрозуміти

в словах - де дружба, де вражда.

Що праведним юрба вважає,

нехай тебе не спокушає.

Не квапся, друже мій, робота -

ціна майбутнього врожаю.

Душі багатства бережи,

а від «судьби дарів» біжи:

лише терпіння істинний господар

і мрії, що не зна межі.

Таї в собі надії креш.

Повір, від мудрості не вмреш:

ще й аксакалом сивочолим,

де друг, де тать - не розбереш…

Ось той, хто і обійми крав,

для кого навіть правда - крам.

Мій друже, подивись уважно,

його світ - паперть, а не храм.

* * *

Як море - серце, радість - хвилі блиск:

без радості граніт душі - як віск.

Коли у серці полум'я згасає,

дарма й чекати звідкись добру вість.

Дружити, вірити… - у серця безліч справ,

якщо путь честі й совісті обрав.

Лиш честь і совість - скарб! А марнославство -

то дим: дмухнеш - і зникне в млі заграв!

Вогонь вмирає в серці старика,

а без вогню дорога - мов Ріка:

собі не віриш, слухаєш поради,

слабка й непевна вже твоя рука…

* * *

Метелики, чиї пресвітлі шати,

до вас і квітам варто поспішати!

Проте, коли грозою сад прим'ято,

вас там навряд чи виживе багато.

Людям Бог відміряв сповна

теж удачі і ганебного «дна».

Жодного в житті не мина

за погубу часу вина.

Час отой жене всіх підряд.

Ти прожити б наново рад.

Але смерть гукає назад

у грозою вибитий сад…

* * *

Ангел блискавки Рагит

безліч стріл метає в світ.

Дощ розхлюпаний на землю

воскрешає лист і квіт.

Блискавка навідліг б'є!

Хист до слів у тебе є,

якщо серце, любий друже,

нею зранено твоє.

Повз такі слова пройде

той, хто в себе сам краде, -

злодій і брехун нікчемний…

Та у них і серце - де?!

Вогняні сприйме слова

той, чия душа жива!

Зупинить чи ж не пора

тих, чия душа вмира?

Брешуть, брешуть, брешуть, брешуть…

Так не діждемось добра.

ОСІНЬ

Степ вмирає...

Цей холод, неначе прокляття -

гадом в серце повзе і збирається там зимувати,

міцно стягує в кільця на серці жахи...

Та Закон пращурів донесла мені мати -

заборону у юрті палити багаття,

поки в небі кричать перелітні птахи.

Вічний вечір...

Змілілі висоти, мов спито!

Вітер світу шепоче осінні пророцтва зловісні...

Небокраї дрижать - крижаного чекають посіву...

Охолола душа не відлунює болю і пісні.

І даремно шкребе твердь залізну копитом

кобилиця, від першого інею сива.

Ці “колеса буття”...

Це колюче перекотиполе...

В кістяках кураїв десь любовні покинуті ложа!

Чи являли дітей ми? Неначе їх тут і не треба...

Як старці, простягають у небо вороже

злі дерева вже віття обшарпане, голе.

Та від них відвертається втомлене небо.

Сам-на-сам я з собою...

Ховаючи очі ниці,

знов кричу, що й негода обридла, як злість, мина!

Вірю все-таки в магію-мрію чисел,

бо життя це - є справжня єдина Істина:

будять ткацькі верстати старі кочівниці,

кольорами, роботою, казкою гріючись.

Так, боюсь я:

не вийдуть із холоду браття!

Вже не можем того, що учора могли ще...

Хай же попелом ляже табу на дахи!

Будь-що-будь, але дітям своїм не залишу

заборони палити у юрті багаття,

поки в небі кричать перелітні птахи.

ЗИМА

Сивий, в шубі до п'ят світом бродить Мороз,

і сліпий, і німий, з бородою кошлатою.

Він зі світом давно ворогує всерйоз.

Зиму голоду знов у дружини сватає .

Він уже учинив у степу безліч бід:

і зітхне - то буран аж ховає крайнебо!

Він блукає цим степом вже тисячу літ,

й сам не знає - чого йому треба.

То застогне, лякаючи звірів і люд,

то свистить, знов скликаючи пурги до гурту.

Навісніє, неначе старезний верблюд, -

аж дрижать знов од тупоту юрти!

Не жаліє у злості й маленьких дітей -

обпікає їм щоки вітрами.

Пастухам чорним супіском в очі мете,

і заголює обрій до страму.

Коні дарма копитять замерзлі сніги,

хоч билинку шукаючи мерзлу…

Чабани посмутніли - вовки навкруги

воєм пащі смердючі розверзли!

Гей, джигіти, у степ завернула біда!

Та чи вперше стрічати вам біди і грози?!

Краще бідним віддайте на їжу стада,

ніж ікластим приспішникам злого Мороза!

ВЕСНА

Як тополі шумлять о весінній порі!

Як палають нам квіти і зорі вгорі!

Все живе наче всотує сонце і небо!

Раді всі - і малі, і старі.

Молодь знову пісні в небокраях співа.

Знов діди - на лужку, де зелена трава.

І ніхто не вмира - хто ж захоче вмирати,

коли в світі стаються величні дива?

У весіннім безмежжі нових пасовиськ

знову родичі стрілися, друже, дивись -

навіть ті, що сварилися, знов обнялися -

спільно дивляться в сонячну вись!

І верблюдиця, чутно, гука верблюжа.

І отарами знову забулась межа.

І метелики знову літають, іскристі,

над рікою, що нині ясніше ножа.

А птахів - просто безліч! У кожнім ставку

гуси-лебеді скрізь - лиш торкни осоку.

Тож мисливці за зиму знудьгованих соколів,

ген, пускають увись наскаку.

Повертаєшся - дівчина крикне: «Постій!

Покажи - що добув, молодий, холостий!»

Всі дівчата в найкраще убрались вбрання,

і в тюльпанах чекають на щастя зрання.

Солов'ї так співають - неначе востаннє!

І зозулі пригадують віщі знання.

Вже пішли каравани в торгові міста.

У отарах «півсотні» зростає до «ста».

Орють землю і сіють зерно хлібороби.

Хліборобська робота - судьба непроста…

І співається світу під бубни сердець.

А серця забувають, де світу кінець.

Народила і груддю годує земля

все, що сонцем зачав у ній Всесвіт-отець.

Як же нам не повірити в милість природи,

якщо зерна посіяні сходять і родять,

якщо жирна худоба і їжі достатньо,

якщо весело й легко народу?

Дух весни з найтихішого робить сміливця.

І лише найскупіший мошною гордиться, -

всі так щедро живуть, як летять чи сміються!

Лиш у скель - не усміхнені, камінні лиця…

Сивий немічний дід, по обідній годині,

відігрівшись у засвітку, заздрить дитині,

і вслухається в далеч, у обшир і вись -

мабуть, чує таємні пісні лебедині.

Уночі мов насіяно в небі зірок -

щоби легше робився в намріяне крок.

Іще й місяць уповні для мрійників сяє!

Та удосвіта, з сонцем, їх скінчиться строк…

Так, нас манять зірки, що палають в імлі,

але все-таки сонце миліше землі, -

незбориме і вічне між ними кохання,

і набутки їх спілки таки чималі.

Вільний вітер, що може злетіти увись,

полетить, і Творцеві про те розповість,

що ця пара щаслива і їхня любов,

для всіх сущих істот - Благовіст.

Посивіла узимку земля добіла,

але вперто, натхненно чекала тепла.

І, як тільки сяйнуло у березні сонце,

ожила, посміхнулась, як мак, розцвіла!

Сонце також знайшло свою точку опори.

Краще смертному і не дивитися вгору!

Я дивлюся на сонце увечері тільки,

і молю про повернення скоре.

ЛІТО

Улітку, коли все істотне й чинне -

дерева у лісі і квіти в лугах,

коли на широких річок берегах,

немов проявляються наші кочів 'я,

злаки в степу такі буйно-яскраві,

що губляться й коні, зайшовши у трави.

В тім розмаї кольору ситі кобили

не витрачають ні часу, ні сили -

суть видивляються у ріці

й ґедзів хвостами ганяють ліниво.

Мчаться зате, осягаючи диво,

вдалеч лошата і стригунці!

Гусей і качок полохливі зграї

граєм озвучують небокраї.

І веселіше години немає,

коли співаючи і сміючись,

жінки залюблено ставлять юрти,

схожі на мавок весінніх чимось.

Щастя аж тулиться їхнього гурту!

Господар, об'їхавши зранку отари,

впевнившись тим у грядущому дні,

додому спішить на старому коні -

до закипаючого самовара.

Хазяйка кумис розлива із саби.

Зійшлася родина, й немає журби!

А хлопчик, підбурений батраками,

крутиться біля котла - у мами

просить для них: «М'яса дай, ана!»

Не відмовляє лукавцю вона…

Чаю чекаючи, поряд таки

на кошмах розсілися чоловіки -

ведуть нескінчену «розумну» розмову.

Глянеш - здається, тут бай - до бая!

Хтось мудро говорить. Хтось мудро киває.

Закінчать розмову - почнуть ізнову…

Старий аксакал повз проходить «велично», -

надіється, що і його покличуть

до столу, щоб «зняти із їжі пробу».

Кричить чабанам: «Відженіть худобу!»

Землі під ногами вже чутно гул -

табунщики скачуть зі степу в аул.

Чапани їхні вкриває пил…

Натомлені, також спішать за стіл, -

роботи багато, робота не жде.

За юртами, світ починається де,

беркута в небо пускає молодь -

радіє, коли він здобич збиває,

крила розправивши, нальоту.

А діда старого ніхто не гукає…

Пішов аксакал - подаянь не молить:

хоча від м'ясива ломились столи,

сьогодні нічого йому не дали.

За тим не сумує: він мудра людина -

за юрти іде, у початок світів.

Нехай поділитися бай не схотів,

чом не посміятися із молодими?..

СЛОВА ЗАВІТУ

Перше Слово

Немало я пройшов страшних доріг,

пізнав немало, і здійснив багато,

достатньо також нагрішити встиг -

судив і заздрив, нахвалявся зухувато…

Мені вже недалеко до кінця,

стомився я, спинився серед поля:

тепер-то знаю, що лихі серця

ніколи не звільняються од болю.

Я майже згас, розвіявся, як дим.

тепер уже нікого не зігрію.

Давним-давно залишив молодим

надію, віру і любов, і мрію .

Не чув й не чує мій народ мене…

Не поведу його у світле, чисте небо.

Та він вождя і будь-якого прокляне:

йому вождів, здається, і не треба.

Не множу я стада і табуни, -

не годувати ж злодіїв в законі?

Якщо не відчуватиме вини,

хай забуває син - навіщо коні

й для кого вівці набирають жир?

Зневажив я науки - просто рину:

для того, щоб змінити світ і мир,

я й так розкидав дарма перлів скриню.

Ніхто не відгукнувся на пісні.

Все, що залишилось - молитися Аллаху.

Та межі молитов мені тісні:

вже й кожен день - неначе «хадж на плаху».

Дітей учити - оскоромитись у піст:

цим покоління сумніви забуто.

Цей світ не мій уже, і я у ньому - гість.

Куди ж - в чуже, ще й зі своїм статутом?

Тож каявся я чесно до сих пір:

гадав - не в силах дійсності змінити.

Нарешті взяв чорнило і папір,

щоб написати ці «Слова Завіту».

Скажу собі в кінці: «Зробив, що зміг…»

А прочитавши наболіле й сокровенне

в моїх листах, чи не спалити їх -

народ і час те вирішить без мене.

Друге Слово

В дитинстві чув я, як один казах

на ринку висміяв захожого узбека -

про мову гостя «тарабарщина» сказав,

хоча й до власної, мабуть, не знав абетки.

А ще назвав його і «сартом боязким»…

Був інший - над татарином сміявся,

«під котрим наче в безкраї в'яз кінь».

І вірив у ту блаж всесвітню я всю!

Коли усі гуляли навкруги,

коли уже й «розгулювались в дим»,

я чув од них, що й росіяни - вороги:

«добра не жди зв'язавшись із рудим».

Казали (жовна грали аж на скулах!):

«Урус не знає нашого життя,

тому і хазяйнує він в аулах,

як неслухняне і дурне дитя!»

Тоді ще я не кланявся журбі,

сприймав буття, мов кладезь нагород,

щоранку тричі говорив собі:

«Який прекрасний і величний мій народ!»

Та йшли роки… І сумніви прийшли,

бо став я бачити і глибоко, й далеко.

Тож в далі тій, проявленій з імли,

узрів і благочестя, й ум узбека.

Коли ж минув олжі тумани я,

лягли мої «дитячі правди» прахом:

побачив чесність, працьовитість ногая,

та витривалість, недоступну і казахам.

До росіян теж довелось іти:

ні сни, ні приказки, як мовиться - «не в руку».

Кажу тепер всім: «Дякую, брати,

за те, що є ви, за терпіння, за науку!»

Третє Слово

А межи казахів - ненависть і розбрат…

Я часто у себе питаю: «Чому

міняємо ницо ми оптом і в роздріб

суть, совість і честь на жебрацьку суму?!»

Недарма казали колись аксакали:

«Лінивий в житті цім боїться за двох.

Хвалькові призначена доля шакала.

Дурний та безчесний і родичам - вовк».

Спитай себе кожен - а чи не погас ти,

чи серця у грудях іще не спинив?

Пороки усі - від жадання багатства,

дешевої слави, марнотних чинів.

Дивіться: батьки статок важко так множать,

щоб дітям дістались великі стада, -

імуть батраків, пастухів і сторожу.

Тим часом життя - як пісок, як вода…

Стає пасовищ уже, вільних, все менше.

Вражда закипає між дружніх родів.

Повзуть у чуже, на загарбане межі.

Слабкіші втрачають і дім, і наділ .

Чи ж бідний багатому щастя бажає?

Чи скривджений кривднику зичить добра?

Зате, якщо підлий ти, хитрий, безжальний,

невдача тобі - не жона й не сестра.

Яка ж од Всевишнього нам нагорода

за те, що існуємо в тернах журби?!

Колишні сини степу, віри й народу

тепер - конокради, старці і раби…

А виродки різні, сягнувши до влади,

таких же «підніжків» вербують собі.

Були ми, хай бідні, та чесні номади,

тепер - безпритульні мерці, далебі.

Суди наші - нашої правди потрава.

Закони чужі: їх читай хоч з кінця!

«Важлива не суть особливості справи,

а істинна сутність особи істця».

Ти сильний? Не бійся неправої дії!

Ти підлий? Топчи тих, хто красти не зміг!

Ось кажуть: «Якщо у суді є два бія,

то правди аж цілих чотири у них».

Ми сваримось більше, і плодимо суддів.

Нам душі витоптують наші стада!

Той, хто на суді хоча б раз був присутнім,

той знає - в чім наша найбільша біда.

Казахи! Невже справедливість - омана?

Будити серця і уми - на порі!

Закон Касим-хана… Закон Єсим-хана…

Пора нам згадати закони старі!

Народе мій, ти «чорний карб» собі витяг!

Пора повернути здобуте в бою!

Бо, лиш живучи по праотчих завітах,

повернемо єдність і правду свою!

Четверте Слово

Даремний сміх - прикмета варнака

чи дурня, чи опальника, чи блазня.

Це ті, від кого мудрий утіка.

Це ті, чиї «набутки» невиразні.

Хіба хто вийде в путь з таким удвох?

Чи ж лайдака хто візьме у підмогу?

Не бачить дурносміхів навіть Бог.

Галайстрі згинути десь без підтримки Бога.

Той не сягне нічого і ніде,

хто дав потісі більше, ніж годину.

Зневага людства на такого жде ,

страм від народу й забуття родини.

А той, хто дух в суворості трима -

сміється лише вчасно й там, де треба,

і трудиться, благ не ждучи дарма,

отримає сторицею від Неба.

До схими я не закликаю вас:

ми - люди, і святими вже не станемо.

Та пам'ятайте, що роботі - час,

і намагайтеся сміятися останніми,

бо сміх останнього - то виправданий сміх.

Як по трудах прийде жадане свято,

я усміхнуся, порадію за усіх

вас чесних - тих, яких іще багато.

Та не кепкуйте із каліки й простака,

не слухайте огидних жартів бидла:

міцна карати у Всевишнього рука,

і все йому з висот захмарних видно.

П'яте Слово

Коли печаль ночами болі множить,

коли журба катує ум завзято,

людина вільно й дихати не може,

бо дух неначе взято у лещата.

Людина мов існує - не живе.

Обличчя стариться її… Сивіє чуб…

Людина дивиться у дзеркало криве,

і сльози вже й несамохіть течуть.

Але ж замислімось - звідкіль оця печаль,

чому наринула оця журба проклята?

Може, тобі і не загубленого жаль,

а просто заздриться рясним набуткам брата?

А може, ти лякаєшся нового,

або тебе відлякує вже даль?

Не варто сумом і гнівити Бога,

оплакуючи смерть своїх жадань!

І треба, щоб трагічну грати роль,

дрантя, скімлення та поникла голова…

Ти чуєш подих небезпеки біля скронь?

Тебе твої ж і підведуть слова,

твої ж діла мірилом стануть фальші.

Ми звикли зазіхати на чуже…

Позаздриш, і всі дні твої подальші

навряд чи будуть радісними вже.

І слава, і багатство - то сміття!

Для щастя лише посмішки і треба!

Той, хто прожив по совісті життя,

милішим буде Господу за тебе.

Шосте Слово

Немало степ нам віщого сказав…

Але спитай-но про насущне там, у нім -

ізнов розкаже будь-який казах

про «єдність племені» і «спільність табунів».

Воно-то й так… Та сенс у тім чи є?

В роду теж неоднаковий народ!

Давно відомо, що гуртове - нічиє,

а значить - рай для злодіїв-нероб.

Чи не замислювався, мій казаше, ти -

чом панствують і буйствують жлоби?

Нам єдність духу варто берегти,

а не гноїти в спільних звалищах скарби!

Чуби завіяв аксакалам сніг…

Але чи мудрість - мати сивини?

Ану, послухай кожного із них -

таки достаток визначать вони

основою буття на цій землі.

Тому-то ми - людей лише подоба!

Гаруємо, натомлені і злі,

сумні і безсловесні, як худоба.

Народе мій, за мудрістю підходь,

поки Абая вільно ще мисль ллється:

«Має душа нам осявати плоть,

тоді і труд, і подвиг - то мистецтво!»

Краса і воля - ось начало всіх начал!

А спільне їдлище означує «священним»

яким би титулом себе не величав,

лиш ледар, лиш почвара, лиш нікчема.

Сьоме Слово

Ще первозданне, як сама земля,

саме собі - природи віща суть,

зростаючи, шукає немовля,

джерел знання і материнську грудь.

Цей вічний голос тіла і душі -

дві цілі, які дав Творець очам...

Минемо і майнемо, як дощі,

ми, зрадивши хоча б одне з начал.

Дитина тягнеться, вивчаючи усе,

до слова, ноти, цифри, кольорів…

Та зрештою таки знаходить сенс

і цих мирів, і цих морів, і цих вирів.

Але чому ж в дорослому житті

розвіюється мудрість, наче дим?

Знання природи топимо в смітті.

Зрікаємося істини і див.

Вже приземлили душі, продали,

зміняли на марноти і плітки.

В арики воду забираємо коли,

так само гасимо ж ми і могуть ріки…

На все у нас є відповідь одна:

«Хай кожен сам, як хоче, так живе!»

Тому-то мудрих і забуто імена.

Тому-то й не сприймається нове.

Відмовившись від пошуку добра,

ми забуваємо і те, людина - хто є…

Тому дитяча вранішня пора

мені й здається нині золотою.

Восьме Слово

Хто нині пам'ятає мудреців?

Вони давно вже - «голоси в пустелі»…

Чи ж треба розуму начальникам оцим,

щоб рахувати мух і тріщини на стелі?!

Чинів сьогодні досягають дурні,

самі готові вчити всіх і вся.

Ось бій гладкий, як глек на винокурні, -

цей свого місця саме так досяг.

Він завжди й скрізь віщує, мов пророк.

У нього задуми величні і хороші?

Де та-ам… Замість таланта - лиш порок!

Все, що йому потрібно, - ваші гроші.

І прощення гріхів за гроші купить,

поправши віру, Батьківщину і народ.

Отари, табуни, манаття купи -

йому не треба інших нагород.

Глухий, байдужий до чужого болю…

Між ним і правдою давно - гранітний мур.

Навіщо кращої йому бажати долі?

«Надмірна совість - лиш причина всіх зажур!»

Всяк мудрий - ворог сильним цього світу.

Мов кістка в горлі - віще слово їм.

Для бідняків - мої Слова Завіту,

їм досвід свій болючий заповім!

В них вірю! Проте думаю надвечір,

коли знов чую в млі плачі, замість пісень:

«Чи варто додавать ваги на плечі

тим, хто вже й так і Всесвіт цей несе?»…

Дев'яте Слово

Звичайно, я - казах перед Всевишнім.

Та нині розчаровують брати:

знов бачу похвальби, скандали вічні,

байдужі лиця, очі без мети.

Як не любити свій народ поету?!

Я б возвеличив навіть кожного старця,

якби не бачив, що відмовою від лету

народ мій вибрав шлях поганого кінця -

поживи ворога, судді, шайтана й ворона.

А час ще помилки уперто й множить!

І, хоч мені за моє плем'я соромно,

казахи, вас покинути не можу.

Тож, якби там і щоб там не було,

я з вами стріну і біду, і зло.

Не чули ви, хоч я до вас кричав,

Як заблукалий у нічному лісі.

Кудись там вийшов… Йду межи прочан…

Тут всі - як я: без мрії і без мислі…

Можливо навіть видаюсь живим,

і заклопотаним вже невідомо й чим,

та став би каменем я краще межовим,

ніж мати отакий ганебний чин!

Серджусь, як вогнище із мокрих дров горить.

Сміюся, як на торжищі убогий.

Якою мовою зі світом примирить

себе такого - злого і сумного?!

Секунди і хвилини ще в час линуть…

Мабуть, знов благо мою землю омине…

Та вірю: мертвого хоча би, ощасливлять

казахи світлого майбутнього мене!

Десяте Слово

Рокам, із острахом, постійно лік веде

у юрті, в котрій темно, сумно, зимно,

сім'я казаха, поки сина жде.

В сім 'ї казахській всі чекають сина:

і батько, щоби рід не згас, бува,

і мати - прихилитися на старість…

Поки худоба є, поки росте трава,

всьому потрібна чоловіча сталість.

Але майбутнє наше - «темний ліс»…

Хтозна, якою син той виросте людиною?

Можливо батько й мати море сліз

ще виплачуть недоброю годиною.

А може, добрі випадуть шляхи,

й не виросте із хлопчика нероба.

Та чи замолить наші він гріхи?

Чи відстраждає наші болі і хвороби?

Якщо, казаше, ти чужого не чіпав

і жив по совісті, то й старість - не біда є.

Якщо ж душа у тебе чорна, наче пал,

по смерті, й син лиш лайкою згадає.

Жертовних синові і непотрібно мук.

Потрібен приклад батьківський йому.

Він може стати і знавцем усіх наук,

з душею, що чорніша за пітьму.

Отже, багатства дарма не греби,

рости-лелій трудівника й батира,

який у дні розпуки і журби

не зрадить ні тебе, ні степ, ні віру.

Одинадцяте Слово

Дві біди прижилися, дві лютих напасті

у степу, що був раєм казахам завжди.

Перша - звичка погана у ближнього красти.

Друга - нице підбурення всіх до вражди.

Ось голодні крадуть у багатих худобу:

голод застить і серце, і душу, і вічі…

Та багач захабарить суддівську жадобу -

лупить з них за украдене втричі.

А ще гірше, коли в дім спокусником-змієм

заповзає лайдак, що на заздрість нажив нюх:

тоді час настає не до кращого змінам -

тяжбам, сварам, судам, зубожінню.

Ну а тим, що сягнули суддівської влади,

іще й ліпше, що зло стало правилом світу:

їм потрібні ці дві наші гемонські вади,

щоб ще більше на них багатіти й жиріти.

Ось малесенький камінь здіймає лавину…

Так і заздрість - прийшла, значить, бути біді!

Вже брат з братом враждують, а батько із сином,

зате добре живеться при тому судді.

Посередник-підбурювач множить стада,

і захоплює владу над батьківським краєм.

Що до того, що йде уже кровна вражда,

і що смерть свою подать криваву збирає?!

Я віддав би за щастя народу усе б,

але сам небагато я можу…

О, казахи, коли ж ми повернемо в степ

дружбу, совість та істину Божу?!

ДУШІ КАЗАХСЬКОЇ БЕЗМЕЖЖЯ

( ЛЕЛIТКИ КАЗАХСЬКОЇ ПОЕЗІЇ )

за АСАН-кайги

XV ст.

* * *

Найкращі, сонячні перлини

ховає море штормове…

І слово, що, як птиця, лине,

теж у глибинах душ живе!

І, як перлини з дна морського

виносить хвиля на піски,

Так і печаль, служниця Бога,

пісні розхлюпує в віки.

* * *

Що вважаєш нещастям ти -

степ, в якому отар не пасти

чи несказане добре слово.

чи війну, чи невдатні лови?

Вже й турботу про бідних часто

визначають у нас «нещастям».

І відсутність рідні, і множинність рідні -

привід щастю сказати і «не», і «ні».

А насправді, нещастя - відсутність житла,

і хліба, що у полі згоріли до тла,

і озера, де птаство уже не живе,

і мюриди, що ганять старе й нове,

і краса, яка дивиться в люстро криве,

і вожді, що не знають куди нас ведуть, -

котрі стали на путь, та забули суть…

Чи ж підняти уже не час стяг?!

Страх, народе, - найбільше твоє нещастя.

за ШАЛКИЗОМ

XVI ст.

* * *

Якщо хтось обжене у гоньбі мене,

поверну я коня у привілля ясне.

А якщо і кольчуга моя неміцна ,

не вдягатиму навіть - навіщо вона?

Якщо сріблом не шито мої рукави,

як джигіта в мені упізнаєте ви?

Ні, якщо не красуня у мене жона,

то зостанеться, мабуть, без ласки вона.

І, якщо мій шолом вже не сяє, - покину!

Нащо «трохи» чи «майже», чи «половина»?

* * *

Якщо хмари на небі - як чорні води,

значить, знову чекати якоїсь негоди.

Якщо лебеді кликом озвучили плесо,

значить, яструб над ними кружля в піднебессі.

Якщо плаче хтось,

душ не відчувши тепло,

значить, варто у світі ще нищити зло.

за Жиємбетом

XVII ст.

* * *

Страшні накази видав Єсим-хан…

Ти зло посіяв, хане, стративши батира!

Напитись крові захотів із ран,

чи мого роду розтоптати віру?

Я ж не один у батька! Я - поет…

А є ще й ті, хто «шлях тобі скоротить»!

Є ще мій брат, тигроподібний Жонимбет.

Не стане здобиччю він - стане зла супроти!

Нехай він поки що подався на кордон,

і там набіги чинить на калмиків,

настане час розплати, а слідом

і смертної твоєї, хане, миті.

Ти вже боїшся: повстають роди.

І це я, Жиємбет - повстання серце!

Худобу нашу заберуть суди?

Бери, як з гілки, і жери, поки жереться!

Ще вчинимо і те, що не змогли,

бо ми на змаг за власну правду вийшли.

Усім дванадцяти колінам Баюли

віднині хан й володар - лиш Всевишній!

* * *

Руки й ноги мої уже ланцями скуто.

Всесвіт наче скипівся у брилу омани.

Помираю без мрії - журба і скрута.

О, джигіти Шолану і Калкоману,

без прощання із вами піду зі світу!

О, прабатьківські землі Узені й Аралу,

хоча б крок мені ще раз по вам ступити!

Все у мене давно украли…

Чуєш, той, хто мене в даль манив рукою,

що тепер заспівають судьби химери -

чи за подвиг, котрий цим життям я скоїв,

гір любимих сягну, Дердере?

Чи закінчаться долі жорстокі ігри?

Чи ще день перемоги і правди настане,

коли пальці мої, наче кігті тигра,

вгрузнуть в шию проклятих ханів?!

БЛАГОСЛОВІННЯ В ДОРОГУ

Хай Аллах тобі дасть і дорогу, і стан.

Праотець Пайгамбар хай пребуде з тобою.

Хай подалі від тебе гуляє шайтан.

Буде хай у степу вас із ангелом - двоє!

Хай тебе проводжає святий Кадир,

щоби волі й удачі ніколи не знати меж.

Хай достатку прибуде, і буде мир

в кожнім домі, де ночуватимеш.

Хай збуваються мрії, та й не «напів».

Хай заціпить біді й нарузі.

Хай поменшає в світі цім ворогів.

Хай помножиться добрих друзів.

Хай тебе не лякає хід зим і літ.

Хай усе поправляє хутко мить.

Хай знаходяться завжди тенге на хліб.

І хай стануть бажання твої здобутками!

за Шоже КАРЖАУЛОВИМ

ПIСНЯ

Моя домбра, то джерела пречистий дар.

У ній - мелодії майбутні і старі!

Син Жаркушака, доблесний Айдар -

ось той, про кого я скажу о цій порі...

Твій перший дід, Айдаре, був батиром -

із роду він Дулатів запальних.

Сайким і Батирбек... - всі вже почили з миром.

Не рід, а цілий край був під орудою у них.

Вони могли завоювати цілий світ!

Жили війною й зневажали мир!

Ну, а вже другий твій преславний дід

вів рід свій славний з племені Шамір.

Як лезо гостра і премудра, як змія,

хвалебна пісня ця скипає хай моя!

Дулатів сину! Ти також - батир!

Тебе чекає слава теж, повір!

Вона у двері стукає уже:

простий акин, я - слави брат і кум.

Тож не відмов, герою, в милості Шоже!

Скупишся, так? Дивись не пожалкуй!

Я пригадаю цю твою відмову.

Не додає нам сили часу біг...

«Чому, - картатимеш себе ти знову й знову, -

чому Шоже нічим я не поміг?!»

Ну що ж, піду. Iще до темноти

змішаюся з паломників юрбою.

Та знай: який з людьми в житті цім ти,

такими будуть і вони з тобою.

I сильним світу доля голови «стриже»...

Не вдаривши, врятуйся від удару -

не зневажай убогого Шоже,

його любові не зневаж, Айдаре.

Сліпець-сліпцем, повагу втративши, джигіт:

пустелями ходитимеш, по колу.

Якщо від тебе чоловічий фарт біжить,

багатство не повернеться ніколи.

За все і вся одвіт колись тримати:

нічого не минається дарма.

Якщо у злиднях батько твій і мати,

то прощення джигітові нема.

З людьми будь чесним, наче на духу.

Хай доброта твоя до них не має меж.

Якщо удача зрадить на шляху,

нічого знов, по крихті, не збереш.

Зневажені колись, й шматка не подадуть.

Й ті, котрих ти колись ганьбив безжурно,

і подвигу твого не зрозуміють суть,

ще й проклянуть і висміють, як дурня.

Тоді, Айдаре, хоч гукай, хоч не гукай,

із небуття не дочекаєшся нікого.

Надієшся потрапити у рай?

Не буде місця для таких у Бога.

Поки живий, звільняйся від дознач:

або людина ти, або... затим не плач.

за Суюнбаєм АРАНОВИМ

ПРО СТАРIСТЬ

О, старість, таки препогана ти звістка!

Уже зневажає мене і невістка...

Карга! Хоча й поки в обличчя не б'є,

злим словом розкльовує серце моє.

У двадцять літ міг я з древ витиснуть мед,

а в тридцять зламати і скелям хребет.

Потоком гірським зазвучав я у сорок -

поринув у далі крізь невідь і морок,

і влився у море, як суть всі потоки, -

став сам, наче море, безкраїм, глибоким.

Коли мені виповнилось п'ятдесят,

багато вже знав я й багато досяг.

Старість тоді мене і наздогнала.

Нищать джайляу отари помалу...

Мчать, трави витоптуючи, табуни...

Отак і життя. Спробуй - час спини!

Пройшли п'ятдесят, пройшли шістдесят...

Вже сімдесят жорном на шиї висять...

А ось зникли й сімдесят в млі, далебі...

Гульк - уже й вісімдесят тобі...

Мені дев'яносто, і я знемігся:

грів увесь світ, «не нагрівши місця».

Ех, в двадцять років я був - як сокіл!

I в сорок літав ще у небі високім.

Коли ж настали мої шістдесят,

я вперше «поранив» крило об сад.

Набігло сімдесят, і тоді

висоти став бачити я лиш в воді.

Небо забрали собі сини.

А старість забрала надії і сни.

Старість, скажу вам, така рахуба:

все загребла - мрію, пісню і... зуби.

Вночі ж гукає, треба й не треба,

вставати й нипати просто неба.

А вранці невістка сичить похмуро:

«Будинок виморозив старий дурень!»

Чи є щось сумніше, ніж слабий казах?!

Ох, старість, замішана ти на сльозах.

Шепочеш страшна, як сама пітьма,

що поряд, крім тебе, нікого нема:

«Ми поріднилися, Суюнбаю!

Не бійся, про тебе як слід подбаю...»

Очі осліпли, як зорі при зливі.

Зморшки лягли, наче шрами жахливі,

сіттю на руки і на лице.

За що мені покарання це?!

Не розрізняю вже вечір і ранок.

Вже не співати мені на байрамах.

Подругу старість прогнала мою.

В постелі сам я тепер - на краю.

Вже не звільнюсь від цієї напасті:

тільки й пильнуй, щоб у пекло не впасти.

Вже і десятий десяток іде...

Де ви, літа молоді мої? Де?!

за БИРЖАН-САЛОМ

* * *

Жінко, прокляни красу і стан:

світ для тебе нині пеклом став.

Може легко за калим купити

гурію прекрасну і шайтан...

* * *

Скакуна не спиниш на бігу.

П'ятдесят мені. Я скрізь в боргу.

Та не закладу й за вічність волю -

річ єдину , справжньо дорогу.

* * *

Бідність для джигіта - справжня западня.

Тільки й треба - степу, волі та коня,

та можливості ще друга пригостити...

Ну, а - ні? Не варто жити вже і дня.

* * *

Ще співаю трохи... Що ж, і буть добру!

На Арка зібрались люди на пиру.

Ще не забувають. Та болить душа -

нікому Биржану передать домбру.

* * *

Кажуть: «Розум відніме хвороба!»,

«Жебраком непотрібним хвороба зробить!»...

Хто здоровий, горлає: «Не вірю!»

Та горлає подалі від гробу.

за Iбраєм АЛТИНСАРИНОМ

ХТО ЦЕ ?

«Дитя моє, не плач!» - у глупу ніч

на крик скидається, ще й не склепивши віч.

I кланяється, наче вівтарю,

в молитві тій стрічаючи зорю,

колисці і тому, хто в ній ячає.

Дитину пестить, ніжить, обіймає.

На грудях зігріває пелюшки,

коли вітри гарчать, наче вовки,

коли мороз вгризається у стіни.

Цілунками знімає жар з дитини.

Піснями в квітнях будить юні квіти,

щоб виріс син, як яблуко, привітним.

РIКА

З гнівним гуркотом падає в прірву глибоку, -

наче срібло розплавлене ллється в опоку!

Оминає огроми насуплених скель

і стихає - ласкавим струмує потоком.

Серце раде ріці. Лиш від доторку хвилі

відчуваєш себе молодим і при силі.

I отари в оцій животворній воді

на хмарки обертаються білі.

I від спраги страшної знімілі гаї,

ледь припавши до хвилі, печалі свої

виливають вітрам та воскреслій землі.

Прокидаються в кронах гучних солов'ї.

Ця ріка, як богиня, у всьому права, -

оживає від благословення трава.

Риб й незнане число розсікає бистрини.

Як знайти їй на славу достойні слова?!

Безліч стад їй уклониться протягом дня.

А здається ж, з «нізвідки» тече навмання?..

Навіть лев, причастившись глибинною правдою,

захмелівши, муркоче, немов кошеня!

за Алхан-Саре КАРАМСИНОМ

ЧАС ВИПРОБОВУВАННЯ

Хто серцем - лев, у кім душа героя,

лиш той тобі у скруті допоможе.

I той у час важкий сховатись може,

хто в дні удачі за твоє стоїть горою.

Ти слав того, хто у біді подасть

хоч кінчик пальця. I шукай такого.

Для більшості ти - друг, поки «йде масть»,

твоя біда для них - лиш посміятись змога.

Якщо хтось боягуз, навіки він - каліка .

Його за друга мав? Тоді ти мало виграв:

таких лиш на свята, біля котла без ліку, -

шакалів завжди тьми ідуть услід за тигром.

Достойного бійця якщо нема з тобою,

то знай, що кожний день враз може стать останнім.

Тому перевіряй і побратима боєм,

як беркута на «вовчім» полюванні.

Коли усюди благодать і мир,

у запічку лиш мертвий - не батир,

I лиш лінивий не готовий до походу.

Слух не розтринькуй на хвалеби слуг!

Тільки в часи тривоги та негоди

пізнаєш - хто твій ворог, а хто друг.

* * *

Я думав: «Нам рівних немає тепер».

Ех, як же на старті шалів Кулагер!

I ось, наче лист, на бігу «опада»...

З конем чи із вершником сталась біда?

* * *

Пристрасть - наче літній вітерець...

Скільки пристрастю понищено сердець?

Я міраж любові все життя ловив, -

до струмка, з потоку, висох під кінець.

У степу блукать не варто без мети,

як не варто і засліпленому йти.

Коршун соколу у всьому програє,

а чому, і сам не знає... як і ти.

В цьому світі, мабуть, кожному своє:

для джигіта - кінь, для старика - ішак.

Юність лиш з долонь любові п'є,

бо ще вірить, що кохання - Божий знак.

* * *

Немало життя мені втрат принесло...

Добро й розумієш, лиш звідавши зло.

Тепер би мені грамотія знайти,

щоб досвід синам у піснях донести.

* * *

Намісник Аллаха - пророк Мухамед...

Для нинішніх нас його образ - секрет.

Та хоч і сховав його лик хитрий час,

гадаю, він схожий на кожного з нас.

за Мусою ЖАЯУ

* * *

Сам собі пан і гордий син Байжанів,

я вже пройшов крізь тисячі туманів.

I без коня я гордий, наче вершники,

що втратили вже й лік стадам баранів.

* * *

Мій сину, вибачай, що добрий твій я вкрав день:

ходив у світ (дивак!) шукати правди.

Й поки шукав її (лихим старцям - на сміх!),

ти народився й вирости вже встиг.

Повір, не легко тут було мені -

в несправедливій цій проклятій чужині.

В твій дім вужем беззубим приповзу,

а думалось: «На білому коні...»

* * *

Наші бії - варнаки як один,

бо вовки приходять з вовчих родин.

Дружно рядяться у шкури овець...

А народ уже звели нанівець!

Вперто вчать і юну парость брехні.

Ворогів своїх гноять в чужині.

Видно, в жилах їх струмує не кров,

а отрута...

Вір, народе, мені!

* * *

Мудрим назвати суддю - смішно:

бієм звати раба грішно.

В цьому світі, друзі, дурням дано

сіяти на камені зерно.

Але спробуй їм те глупство доведи, -

легше в ступі річку витовкти води!

Не завжди все в роді гладко...

Рід недружній, друже, кинь!

Якщо ворог твій - твій дядько,

краще б - двісті чужаків.

Соловей вночі співає,

а й орли мовчать в пітьмі...

Крайній завжди в «хаті скраю»,

сам собі і на умі, -

так далось життям мені.

До зірок путь не здолати...

Шлях і довший набагато

до зчужілої рідні.

* * *

Муса я, це ім'я відоме всім.

У мене ворогів - сім орд й племен ще сім.

В серцях ненависть підгодовують тупу...

Вернуся - місця їм не вистачить в степу!

* * *

Я і сам перетік у крик!

Поряд плаче мій син Садик...

О Сапар моя, ти пішла!

Як тепер доживати вік?

* * *

В злиднях лютих, роками вже, плаче мій рід...

Хтось нажерся, забравши шматок у сиріт.

Та навчайтесь, багаті, сьогодні жебрачити:

ще завиє біда й біля ваших воріт.

за КЕМПИРБИРАЄМ

ПРОЩАННЯ КЕМПИРБИРАЯ

(коли хворий Кемпирбирай був уже

при смерті, до нього завітав акин Асет)

Асет:

Я здоровлю тебе, наре Кемпирбираю!

Хай недугу здолати поможе Аллах:

ложе хворого гірше катівень і плах,

а хвороба - найважча дорога до раю.

Білий соколе, ще не спиняй свій лет!

Гірко плачу три дні, все вдивляючись в небо...

Я приїхав до тебе. Мене звуть Асет.

Ти не знаєш мене... Я приїхав до тебе.

Хоч рядок залиши, пильний беркуте наш,

якщо смерть на порозі, - хай будить Алаш!

Кемпирбирай:

Цей Асет із далеких прийшов далеків...

Отже, словом комусь душу все ж запалив я?!

Тож залишу наступникам кілька рядків.

Підніміть-но мені узголів'я!

«Кок кепер» заспіваю, а потім помру, -

хай прославить життя оця пісня проста.

Гей, подайте сюди мою вірну домбру -

перед вічністю криком омию вуста!

Хай горлянка бринить! Я колись-то умів

дзвінко славити світ цей для друзів, рідні:

між Аргинів, Найминів мій голос гримів.

Тяжко їй довелося в далекі ті дні...

Ангел смерті на шию вдягає курук.

Майорять вже над обрієм чорні знамена.

Відкочовую я... Смерть кружляє, мов крук...

Чи народиться знов хтось подібний до мене?!

Гостре слово моє здатне ще до повернення,

і народу моєму незайвим було б.

Та, Асете, на жаль, я вже схожий на мерина,

що забув, бач, і рись, і галоп.

Хто повірить, що був я колись скакуном -

аргамаком, який Землю рухав копитами?

Все здавалось тоді зачарованим сном -

виром див, котрий вічно кипітиме.

З тим, чий лик був пречистим, як сонце ясне,

я дружив. Був ще час - мов незайманий сніг...

Дев'яносто акинів бороли мене

й не збороли. Я всіх переміг!

У дитинстві Даут натерпівся зі мною.

Та науку його пам'ятав я завжди.

I, коли Сирдар'я розливалась весною,

по коліна мені вистачало води!

Ах, Асете, вмираю! Від болю кричу,

який рве, мов шакал, моє серце сумне!

Якщо крила розправлю і в небо злечу,

то від смерті і це не врятує мене.

Що ж, куначе, усяк у свій час помира -

це такий у природі заведено «лад».

Мабуть, брате Асете, настала пора

і мені Божий вклад повернути назад.

Дикий крижень зліта в небо чорне, як зло...

Він - то слово моє голосне і уроче!

Повертається... Знову ляга на крило...

Все у вирій сумний відлітати не хоче.

«Бідний Кемпирбираю, прощай!» - проячав.

Вже злітає... I скоро покине...

Ти пробач, як і я багатьом пробачав, -

пом'яни мене, брате-акине!

Знаю, пісню мою не здолати й вікам.

Хай живе, хай долає припливи імли,

будить знать і надію дає біднякам

Хан-Бертису і Каркарали.

Хай дощем упаде у пустелі плиткій.

Хай до Кара-откелю сягає...

Помолися ж, народе, за душі упокій

невкипілого Кемпирбирая!

за Сари САРИ

* * *

Від сліз в очах туман; пітьма, як смерть, стріча…

Я на Тарлана сів. I свиснула камча!

Хай вибачає кінь: мені, їй-богу, жаль.

Він вітер обігнав й мене поніс у даль.

З коханою мені розлука випада.

Жорстокий світ! Дано лиш зло зустріть лицем…

Ще прадідів моїх є слово, що - біда

на цій лихій землі вродитися співцем.

Я сам - акин Сари, Батак - то батько мій.

I нині настають мої урочі дні.

Аллаху, не відмов у послузі одній -

безкрилим не дозволь загинуть в чужині.

Лягає шлях мені туди, де всі чужі,

де все одно - хто я, з якої сторони.

Та на якій би стать не довелось межі,

Вітчизни рук хіба зрікаються сини?!

За пісеньку Сари доправили в тюрму,

та не замовкну я і всіх іще пройму.

Нехай суддя біжить з арканом у руці.

Я - корсак* степовий, не дамся я йому!

Корсак* - степова лисиця

* * *

З коханою в степу я був на самоті.

Джигіти, уп'ятьох, наблизились до нас.

Я витяг свій кинджал, гукнув: «Ви, певне, ті,

кому о цій порі якраз вмирати час?!»

Всі п'ятеро втекли. В пітьмі розтав їх слід.

Лиш крикнули здаля: «Готуйся вмерти сам!»

Коханої тепер ворожий мені рід.

Та в мене із душі не вирвати Кайсан…

* * *

Я зрозумів: «Тюрма - халепа із халеп!

Тюрма - не для співця!»

Погнав коня у степ.

В свій прискакав аул - у рідне і ясне,

упевнений, що там підтримають мене.

О фатуме, який до нас безжальний ти:

я ж тут батиром був сильнішим за Балти,

а ось тепер примчав підраненим сюди,

щоб друг мій допоміг заплутати сліди.

Пораду дав мені достойний Самарит,

як можна уночі погоню обдурить.

Спасибі, не підвів мене мій вірний кінь -

аскерів я лишив ні з чим, як жебраків.

Тарлане вороний, іще гуляти нам!

Ти в леті вогнянім і кулі обігнав!

Ось тільки, друже мій, куди нам ляже путь?..

На кому із рідні зірве начальник лють?..

* * *

Вже осінь. В даль птахи летять: «Киги-и! Киги-и!»

В неволі я: таки спіймали вороги.

І жде мене Сибір… Я тут один, як перст!

Нікого із рідні довкруж на сотні верст.

Розради у журбі нема ні в чім Сари.

Кайдани ще нести мені в чужі вири.

I все ж на цім шляху не мучить мене страх.

Що буде?.. Знає те єдино лиш Аллах.

за Магжаном ЖУМАБАЄВИМ

МОЄ БАЖАННЯ

Чуєш, доле, не хочу подачок!

Відміряй мені й лишку страждань -

і у злому вогні не заплачу.

Хай вогонь з тіла випалить скверну,

хай на сіль та на попіл оберне

все, чого марно в сутності ждав.

Лиш не кидай мене у в'язницю, -

іще душу загубиш одну,

бо неволя - це справжня катівня:

в ній вмирає любові хотіння.

Отоді я тебе прокляну!

* * *

Серцем линув кудись я -

в те, чого і нема.

Та над віршами бився

усю ніч недарма.

Я уроче натхнення

пив по краплі, як трійло, -

вчив слова і знамення

вирувати нестримно.

Я закреслював фальші,

одкровення шукаючи.

Чув пісні днів подальших,

а не брехні шакалячі.

І таки, слава Богу,

вийшли вірші, як треба, -

ними вічну дорогу

я проклав аж до неба.

Я вкладав свої сили

у майбутні прислів'я.

Це життя - чорно-біле…

Кольори розділив я!

Ненароджене щастя…

Неприкаяність дум…

Мої вірші нечасто

тамуватимуть сум.

Сам собі я - поет-кум,

ворохобник таїн!

Я в смертельну рулетку

граю з хистом своїм.

МІЙ НАРОД

Інші народи, прагнучи висі безмежної,

в пошуках істини сили розхлюпують теж свої.

Та все ж розгоряються Зіркою, Сонцем і Місяцем,

ще й нам осяваючи душі… А де ж ми є?!

Ніхто не чекає, як ми, од небес благодаті,

вони намагаються загадки всі розгадати, -

приборкують воду, вогонь, землю, вітер, залізо.

А де ж наше місце - на вічнім безжурному «святі»?!

Казахи собою таки задоволені вповні:

і їсться, і п'ється, і солодко спиться на вовні.

Навіщо їм пристрасті, мрії, жадання, надії?

В марнотах і тяжбах брати мої гинуть, безмовні.

Багатства урвавши, наврочено рвуться до влади, -

прикрити чинами надіються розуму вади!

А тим, хто збіднів, залишається доля печальна -

брехати і красти «на славу державного ладу».

Земля моя гине. Народ геть ошукано мій.

До кожного в серце заповз лютий заздрості змій.

А тих, які ще позмагатися з долею бралися,

смерть косить безжально, безжурно, при тверді самій.

Вождями чиновники мнять себе і мудрецями.

Навряд чи ці дурні колись уже прийдуть до тями!

Яка їм різниця, що під батогами народ?

Не кращих на жаль до небес возвеличень нами…

Шакирти живцем загнивають в своїх медресе.

Нам світла і жоден з невігласів цих не несе.

Злих круків годуємо, браття, ми власною кров'ю!

Жеруть і жеруть, і жеруть, і жеруть… Та й усе!

Дочками торгуємо вже за калим, як худобою.

Старі перелюбники тішать гріховну жадобу.

Хіба й за табун купиш справжню любов або щастя?

Навіщо ж людські ми втрачаємо душу й подобу?!

У розбраті сварах, а не у величних трудах,

втопив своє серце і розум мій бідний казах.

Душа його сад, у якім не діждуся я плоду,

бо ж бачу, що цвіт, розпустившись, одразу й зачах.

Невже нас бездумність, як пошесть, зведе з цього світу?!

Будителі де, які мали б казаха будити?!

Самі «грамотії»… З такими народу - погибель.

Народе, замислись - ким, як наші житимуть діти?!

МІЙ КАЗАХ

Мій казаху, настала жадана пора, -

засихає трава, і худоба вмира.

Подивися на себе, колишній батире, -

ти боєць чи безсила почвара стара?!

Треба взятися, брате , за діло:

й до Пророка гора не ходила.

Хай учора й сьогодні ще тяжко хворів ти.

Завтра сили повернуться в тіло.

Не шукай собі слави, не прагни чинів.

Що хорошого люду начальник вчинив?

Залишайся з людьми, і виводь їх потроху,

в синь, безмежність і сонячність височини.

Інородці, шукаючи клаптя землі,

вже й міста возвели у безводній імлі.

Ми ж, втрачаючи в протистояннях Вітчизну,

все б'ємося, як діти, за п'яді малі.

Щоби наше багатство не випустить з рук,

не кружляй над своєю душею, мов крук,

і не бійся ступити за межі старого -

в храм новий ремесла і наук.

Я ВІРЮ У НАШУ МОЛОДЬ

У левів безстрашних, що ворога стріли,

у тигрів, чиї ще серця не згоріли ,

в орлів, які досі не зрадили крила , -

я вірю в бійців молодих!

Вогонь у очах іще їхніх не згас,

тому їм ще кориться простір і час,

тому вони житимуть краще за нас.

Я вірю в бійців молодих!

Нехай вони лиш осягають висоти,

це - добра наука і славна робота.

Допоки летітимуть - житимуть доти.

Я вірю в бійців молодих!

Їм тісно у нашім світку і мирку.

Народові долю шукають таку,

щоб впору була Золотому Арку.

Я вірю в бійців молодих!

Не стихнуть вони, як не стихне тулпар.

Ці соколи, небо сприймають, як дар, -

не ловлять в степу міражів і примар.

Я вірю в бійців молодих!

Алаш їм - надійне, звитяжне знамено.

В бою допоможе їм віра священна.

Так, сумніву й краплі немає у мене!

Я вірю в бійців молодих!

Вони вже в пориві відкинули страх.

Вони вже готові вступити у змаг.

Вони ще піднімуть наш сонячний стяг.

Я вірю в бійців молодих!

за БАЛУАН-ШОЛАКОМ

* * *

Шолак я, і степ цей за юрту мені.

Правицю я втратив колись на вогні,

та сорок биків на каяндськім базарі

украв і продав по хорошій ціні.

Казали: «Спасибі, лишились хоч ноги…

Сиди собі тихо. Тепер ти - жебрак!»

Та сорок биків я украв без підмоги,

до того й погоню побив, як собак.

* * *

Я недругів стер, й одноруким, на порох,

і все-таки нині в душі моїй морок, -

я ради рум'янцю на щічках дівочих

дружину тиранив, як істинний ворог.

Коханки - роса… Чи ж нап'єшся з листа?!

Дружина ж - ріка величава й проста.

Яку ще джигітові подругу й треба?

Ми старимось… Що нам тепер краса та?!

* * *

Ще поки роки не зігнули в дугу,

і ще до постів не відчув я жагу -

грішу на майданах базарних піснями,

не перетворившись родині в слугу.

за Султанмахмудом ТОРАЙГИРОВИМ

ТЕ ДОБРО, ЯКЕ МАВ …

Те добро, яке мав у житті,

і те зло, яке мав у житті, -

все залежало лиш від тебе,

лиш від того, яке меті

ти спромігся надати небо

і які обирав путі.

Ні шайтан в тім, ні Бог не винні,

і зірки не наслали тіні.

Отже, мрію про рай забудь,

бо життя не віднайдеш суть.

Хіба ми наперед вже винні?..

Лиш для мертвих - загробний суд!

Я СТАНУ ЛЮДИНОЮ…

Я стану людиною і буду жити.

Нікчемні думки - то для серця пута.

Чи краще в могилі спокійно гнити,

ніж на землі просторій сліпцем убогим бути?

Я - вірний син народу, мені потрібне світло.

Добути сяйво сонця я клятву урочу дав.

Чи ж допоможу я людям, якщо по обрію світу

майну ледь помітною зіркою і зникну, як лист між трав?

Як повний пресвітлий місяць, а не метеор миттєвий,

я хочу осяяти небо і перемогти пітьму.

I я не помру до того, повірте, о люди, в те ви,

поки буття цього істину не пізнаю саму!

ЧИ Ж ЦЕ СПРАВЕДЛИВIСТЬ?

Крутиться, не зупинити й на мить,

віще колесо на вічній вісі.

Одних притоптати життя норовить,

а інших підносить у висі.

Яка ж за першими є вина?

Другим чому славна доля дана?

Бідний із латок свій шиє халат...

Багатий у розкошах мліє палат...

Й за десять літ не зароблять скитальці,

в полі своїм працювали б хоч як,

каблучки, яку на масному пальці

крутить знічев'я лінивий лайдак.

Якби ж всі жили за Кораном чемно!

Якби ж поважалися чесність і труд!

Грошву на рум'яна цвиндрить нікчема...

В холодній юрті голодні мруть...

Люди «великі»... Люди «малі»...

Проходить багач по просторах землі,

своїх забаганок не прималя.

I все, чим багата і щедра земля,

дається йому «по першому голосу».

Крутиться, крутиться, крутиться колесо...

НАВIЩО Я ЖИВУ?

Поки людський кочуючий рід

Сонце вистраждане «зігріє»;

поки за горами явить світ

країну, яку малювала мрія;

поки біда зійде нанівець;

поки стане душа людська

чистіше від снігу і від струмка,

і вовк перестане душити овець, -

багато ще, мабуть, стече води,

багато життів ще згорить в боротьбі,

й Земля багатьох поверне собі!

I я не побачу вже ті плоди,

зав'язь яких - наші труди...

Але тому відкриється світ,

хто піде завтра мені услід!

за Машхуром Жусупом КОПЕЄВИМ

П'ЯТЬ ЦІННОСТЕЙ

П'ять цінностей є у житті людини.

Втрачаєш усе, загубивши єдину.

Найперша із цінностей - віра!

Та не бузувірствуй ти - знай же міру:

якщо твоя віра бездумна кромішньо,

навряд чи пробачить тобі Всевишній.

Тому наш розум - то цінність друга.

Дурні - то зла найвірніші слуги:

образившись дарма, лиш помсти ради,

ці без каяття продадуть і зрадять.

А третя цінність - уміння терпіти,

уміння «жадати узимку літа».

Літо прийде, час настане коли.

Душу лише до тих пір не спали!

Четверта цінність - це вдячність наша.

Хай повниться завжди вдячного чаша!

Добрим дається скарбів без ліку.

Помруть, як шакали, і скнара, й базіка.

Остання з чеснот - до людей повага.

Ненависть вбиває, як голод і спрага,

а ранить не гірш, ніж залізо й вогонь…

Чи ти не образив сьогодні кого?!

Тож цінності, друже мій, ці бережи:

без них - не людина й поважний хаджі.

І щоби не сталось - війна чи мир,

хай будуть вони тобі мірою-з-мір.

СТРАХОВИСЬКО НА ЙМЕННЯ «ЗАЗДРІСТЬ»

Наше життя - лише коротка мить…

Воно отак, не розгорівшись, і здимить

для того, хто своє згноївши вже,

уперто зазіхає на чуже.

Хто заздрості сказав колись-то «ні!»,

у кого розум - «не на мілині»,

приходь, і будь, як вдома, тут у мене, -

я передам народу мудрість сокровенну.

Все починається з обману і олжі…

За ними в хід ідуть уже й ножі!

Коли зібрався підло ближнього збороти,

дасть доля ворога сильнішого супроти.

Історій про таке я чув немало.

А скільки ж їх мені й не розказали?!

Тож, поки не зайшов ти за межу,

і я маленьку притчу розкажу:

«Один багач зібрався вічно жити ,

аби загарбати скарби найбільші світу.

Те вирішивши, вже назавтра вмер,

бо смерть найперше косить ненажер» .

За все належиться і станеться розплата.

Ти хочеш більше, коли є багато?

Отримаєш можливо… Але теж

те «більше» чи в могилу забереш?

Ми - лише здобич, смерть - неначе беркут.

Чи ж, розжирівши , утечеш ти, берку?

Коли узутий і удягнений в гріхи,

ти голий! Як тепер щодо пихи?

Язик наш - меч, але язик наш - ворог.

Брехатимеш - буття зітре на порох.

Ціліші й зуби, коли зціплені в труді.

Коли в трудах ми, краще всім тоді!

за Джамбулом ДЖАБАЄВИМ

НА ДЖАЙЛЯУ!

Ще вись того ранку вгиналась від хмар:

поволеньки всотував степ весну,

Та прихисток роду - мій Ер-Назар

уже прокидався від сну.

У тиші плиткій я вже чув-таки

дзвінкі голоси, - звідусіль, юрбою,

стікались у юрту мою земляки

поговорити зі мною.

«Веди, - я вже звичні почув слова, -

нас на джайляу, Джаке.

Туди, де вже піниться знов трава -

Всесвіту ложе м'яке.

Вітри там - як шовк, а вода - як скло!

Та дарма іти навмання…

Веди нас, Джаке!»

I я взяв сідло.

I я засідлав коня.

Ми разом погнали свої табуни

у синь небокраїв знов.

Iржали баскі жеребці-скакуни:

прокинулась вільна кров.

Серця наші теж прагли височини,

співаючи про любов!

Вже здалеку гір нам міраж димів…

Орел в небесах іскрив…

Я Ер-Назар веселий мій

увесь на джайляу вів.

Струмок нам гірський, мов кришталь, дзвенів -

вода в нім смачніше вина.

Я на Ала-Тау свій погляд спинив…

Рідна моя сторона!

Спробуй-но, вітре, нас зупини, -

джайляу знайду й в імлі!

Ми будем пасти свої табуни

на щедрій своїй землі.

ПАРФУМИ

Ти, перукарю, парфуми не лий

Джамбулу за комір дарма.

В старенькому кріслі твоїм - старий:

давно вже джигіта нема.

Так швидко настала моя зима, -

ще вчора ж був «хоч куди».

В живих уже й друзів моїх нема.

I чорні мої сади.

Сира залізяка - гостри не гостри, -

чи ж лезом ще спалахне?

I мерин - хоч ти його в злото вбери, -

хіба скакуном майне?

Так і Джамбул, брате, вір не вір,

годиться для віршів лиш.

Був, але збув у мені батир.

Дарма парфумів не лий!

Ось «королем бубновим» став...

Розвіявся, наче дим...

Та роду потрібен же аксакал?!

То й буде Джамбул таким.

за Такеном АЛІМКУНОВИМ

КОВАЛЬ

Взялася осінь знов до діла.

I мить за миттю - у віки

пливуть над степом поруділим

сумні натомлені хмарки.

В свої права вступає холод.

Тепло - як перелітний птах…

А тут -

дзвенить важезний молот

В умілих жилавих руках.

Вогню безодню горен пінить,

співають радісно міхи.

I мріють про земні глибини,

сягнувши гарту, лемехи.

Їм ще югою степовою

пливти і надр шукати дна…

А вітер виє за стіною,

і ще у невіді весна.

Світ спить.

Але коваль на чатах!

Й спокійно крутиться Земля,

бо знає, що весни початок

в гарячих буднях коваля…

за Касином АМАНЖОГЛОВИМ

ВЕСНА

Крицю рим кують зозулі -

вічні вісниці весни.

по роздоллю, по розгуллю

мчать струмки, мов табуни.

Річка виповнена міццю

й скель громаддя залила.

і немає снігу місця,

де б сховатись від тепла.

Чорне ще, зітхає поле.

Грім завіси снів зрива.

Перший дощ, відчувши волю,

вволю поле напува.

Кволих ще листків долоні

ловлять краплі нальоту.

Чутно в трепеті і дзвоні

знов сказання про мету.

Чутно гул на древнім тракті,

десь у маревній імлі -

то спішить вже перший трактор

з небокраїв, до ріллі.

Трактор степу суті прагне -

тралить плугом цілину.

Він, здається, в завтра тягне

поле, небо і весну.

Він невтомний і невпинний.

Й «завтра» буде все одно!

Потече в земні глибини

з рук натруджених зерно.

Й знову простір невгасимий

буде радувати зір:

вітер-вій жене вже зиму

на вершини сніжних гір.

Весна покінчила з зимою,

квіт на бездонний простір ліг.

Але чому ж переді мною,

папір холодний, наче сніг?

Мої, в заметах, гаснуть кроки…

Ніяк не вирватись мені!

Мовчу… I пропускаю строки…

Як в очі подивлюсь весні?

Стань, аркушу мій, полем сутнім!

Нехай воскресне, як дано,

зітхне і проросте в майбутнє

жахке поезії зерно.

ПОЕТ

З минулого двері ударом ноги

поет відчинив, а довкруж - вороги.

Але на ристалище вийшов сміливо,

і кроки його загриміли з юги.

Старий світ завив аж од люті одразу,

сміливця зневажив, прокляв і образив.

В минуле ще раз озирнувся поет:

«В пустелі гіркій цій немає оази!»

Пішов у майбутнього сполохи віщі.

Свій клич він підносив все вище і вище!

Крізь море тривоги і горя пройшов,

щоб громом і світлом наповнити вірші.

Тож крикнув тоді він у сонячні висі:

«Я світу нового небачена пісня!»

I муза стара, його крику злякавшись,

навіки втекла у негоди зловісні.

Навіщо оця нам «суха кураїна»?

У неї дві рими - «перина» й «провина»...

Вона досі ще у минулім столітті,

коли до зірок уже пряне країна.

Подумав співець: «Ні! Такої не жаль!»

Кував свої вірші, як зброю коваль.

I недругів слово губило не гірше,

ніж славна дамаська гартована сталь.

Й світ зрушив в ім'я він простої людини!

Поезія - Мекка його і Медина!

У ній жив, як лев і як сокіл високий!

Та все-таки смертна настала година.

Ця пісня його не зупинить свій лет,

вестиме народ наш прозрілий вперед.

Жаль тільки, що гасне аж ціле сузір'я,

коли помирає великий поет...

ТРАВЕНЬ НА ФРОНТI

Красивий, мов любові гра, він!

Гучний, як водограй!

Листом і квітом місяць травень

приходить у цей край.

I сонце в небі, наче німб!

З душі зникає щем:

найгірші почуття у нім

змиваються дощем.

…Шинелі наші аж руді -

всотали твань масну…

О травню, я в огні й біді,

не мріяв про весну!

З тобою душу відігрів,

й сам відігрівся я.

Нічого, що гуркоче грім -

прощай, шинель моя!

Струмком ти чоботи омив

і витер об траву.

Iще живі з тобою ми!

I ще я поживу!

Мене від кулі і вогню

гукає вже весна

назустріч молодому дню,

де тиша голосна!

Та шепочу собі: «Не час…»

Iще іде війна.

Останній бій чекає нас

і… смерть ще не одна.

Зі мною на передову

ще, травню, поспіши ти -

там зрозумієш, як живу…

як хочеться ще жити…

за Кабдикаримом IДРИСОВИМ

КРОКИ

Ми в світ оцей приходимо, як диво, -

мов квіти, зацвітаємо в полях...

Спинаємось на ноги несміливо

і крок за кроком починаєм шлях.

В краю вітцівськім нам привілля мало,

нас манить далі нерозгаданий секрет.

Долаючи холодні перевали,

сміливо ми простуємо вперед.

Твій перший крок - від отчого порогу.

А скільки ж їх ще зробиш до мети?

Їх вистачило б, склавши всі дороги,

й десять разів планету обійти.

Ти здатен і на подвиги, й на вчинки,

на довгі марші й наступальний біг.

Але хіба цей рух без відпочинку -

то доля для твоїх зміцнілих ніг?!

З дитинства чарувався я величчям

робітників, що сходять на «ліси»:

їх б'ють вітри розгнівані в обличчя,

але будов до сонця прянуть корпуси.

Їх гордий спів - гучний епохи заспів!

Звільнять і крицю з шлаку та золи:

вони, на землю ставши по-хазяйськи,

й вогонь приборкати для істини змогли.

Солдат пройшов боїв страшних заграви...

Він повернувсь в аул не «на коні».

Та все одно йому б знайшлася справа,

хоч ногу він і втратив на війні.

I де тепер затихнуть кроки-крики?

Куди ти, брате, злість поніс важку?

Спіткнешся раз - похилишся навіки,

калікою зачахнеш у кутку.

Як та лавина, мла накриє стрімко,

бо доля на розправу, ох, швидка!

I проклянеш ти друзів та горілку,

перетворившись на хмільного варнака.

Куди кульгаєш ти, і сам страшний, як рана?

Звільнись з проклятих марень і химер!

Де твій талант? I де твоя кохана?

Відтавши, де опинишся тепер?

Ох, люди... Норовлять шукати «винних».

Те, що минуло, то - «торішній сніг»!

Вже дехто, бач, вклякає на колінах,

неначе й двох не вистачає ніг.

Сприймаймо ж біди й перемоги, як уроки!

Спочити б від розлючених завій...

Та шлях свій починаєш першим кроком,

й останнім кроком шлях закінчиш свій.

за Гафу КАІРБЕКОВИМ

РОВЕСНИКИ

Чи ж так давно наш стався злет?

Дитинство де, яку югу п'єш?..

Я вже пізнав життя секрет:

у нім, і схоч, - не занудьгуєш!

Й пластом лягаєш від утом...

Та - не без свят і не без квітів!

Мій син і віршів перший «том» -

ровесники у цьому світі.

Нехай летять вони в віки!

Життя, будь сонцем у степу їм!

Нехай святкують всі батьки

тебе, як нині я святкую!

Життя, ти часу не спини.

Недарма стрілись ми й зійшлися:

злітають вірші і сини,

а нам дивитися у висі.

ЗЕРНО ПШЕНИЦI

Похилився злак окличний...

Чую в серці щастя голос:

«Степ тривожний і величний

стік у цей пшеничний колос!»

Сам у степу я в полоні:

я лиш тут - Людина в русі.

Вилущу зерно в долоню

I вустами прикладуся...

за Жумагалі САІНОМ

ВIРШI МОЇ

Поезія! Її бурхливу течію

за славну долю визнаю свою:

ще батько так в мені роздмухав сина -

десь над колискою співаючи старини.

Ох, вірші! Я складав до слова слово,

щоб ви Людей будили в людях знову.

I ви, як люди, - в буревії літ

теж гинули, теж воскресали в світ.

Отой орач, що вас співав за плугом,

мене вважав своїм найбільшим другом:

сентиментальну він зневажив суєту, -

шукав у пісні істину просту.

I ясночолий будівельник сивий

теж відмахнувся від «красивостей красивих» -

купив мої Провини і Жалі,

і прочитав, й... лишив «до завтра» на столі.

Він, той трудар, навіть не був казахом,

та не лягли мої слова «до праху прахом»:

де він тепер свій будить день, я - там.

Я читача того навік запам'ятав!

Ох, вірші! Ви тривожні і зухвалі.

Тому вас на далекім перевалі

співають вже веселі чабани,

ступаючи у невідь далини.

Являлись ви в майстерні і цехи -

влітаючи так просто, як птахи!

Робітникам вчувались солов'ї...

Так, ви і там - знайомі і свої!

Ми разом добровольцями пішли,

пісні мої, в атаку на стволи,

на смерть, на шанців зміїще вороже.

Собі і вам я шрамів тим примножив.

I напівмертвий я, в пожежах чув спів нив...

Я вами рану закривав і кров спинив!

Ми вижили і вийшли на дорогу,

яка, єдина лиш, вела до Перемоги.

I наше прагнення свободи незбориме

багнетом я огранював у рими.

Тож, якщо вірш мій любий ще народу, -

якої і чекати нагороди?!

Мій труд, мій біль, мій спів - єдина справа,

яку своєю я вважав по праву.

О мій народе!

Твоєму загалу

віддам я пісню, що тебе співала!

за Беймбетом МАЙЛИНОМ

ДОЩОВИЙ ДЕНЬ

Так гримить на цій планеті,

мов снаряди б'ють в броню.

Гаснуть блискавки на злеті,

наче відблиски вогню.

Опустившись нижче хмари,

й дощ пізнав де «верх», де «низ»:

вітер стрів пісків примару

і роздмухав, і поніс!

Від піску й дощу лошата

ген гайнули навтьоки...

«Гай, за рукавом халата

не сховаєтесь, жінки!»

Молодиця, що «по суху»

подалася по кізяк,

змокла вся. А жде свекруха...

Тож, ні з чим, додому - як?

В юрті задушно й волого -

бо закрито ж і тундук.*

Чутно лише - на підлогу

краплі падають: тук... тук...

Дід за дощ хвалу Аллаху

чинить...

Вже й дзвенять струмки!

В юрті - «охи», в юрті - «ахи»:

то стара лата дірки .

«Що ж ти у калюжу сіла? -

баба грима на доньку. -

Чи тобі немає діла?

Хто ж засватає таку?!»

Грому вичахли октави -

вже стихає далина...

Дощ залив м'які отави,

і приліг, і... засина.

Вже останні краплі діти

ловлять в очі з висоти:

«Годі в сутінках сидіти -

жити час і час рости!»

Буде ще сварити мати,

і штанців, звичайно, жаль.

Та дарма!

I мчать хлоп'ята

у воскреслу срібну даль.

Лийся, дощику наш віщий!

Лийся, щоб наш степ не вмер!

Хай куга вкрива густіше

береги ясних озер.

Хай трава гінкою буде,

й плід важкий зігне гілля!

Хай землі радіють люди!

Хай всміхається земля!

*Тундук - отвір для диму у верхній частині юрти.

за Галі ОРМАНОВИМ

ПРО ХЛIБ

Ось написав мій родич, що засів

небачений врожай дав осені у посаг.

Мені ж згадався хліб іних часів,

з кривавим потом вирваний у посух.

Убогим був набуток з чорних нив,

і мав при тім властивість незбагненну -

сварив він ближніх, дальніх же ріднив,

голодних рятував,

а ситих гнав у «вогняну геєну»...

АЛМА-АТА

Це не місто - сад в цвіту!

В час дощу і в днину гожу

на свою Алма-Ату

надивитись я не можу.

Наче срібло, сліпить зір

білий пік високих гір.

Наче буруни ріки,

в небі піняться хмарки.

I тополі - піраміди

так цій сині до лиця!

Навіть там, де «впасти ніде»,

яблук падають сонця.

Як буття чи правда, прісна

в аричках співа вода.

Ця її одвічна пісня

завжди чесна й молода.

Пісня ця - то втіха втіх

(слухав би і завмирав!):

то дітей веселий сміх,

далі дзвін і шепіт трав.

Діти... Це для них народ

возвеличив дар труда -

не заради нагород

рук важких не поклада.

Дивні вулиці твої,

райських кущ, напевне, кращі.

Радісні, мов солов'ї,

тут серця співають наші!

На плодах роса зоріє...

Строгих ліній чистота...

Ти прекрасне, наче мрія,

місто-сад Алма-Ата!

за Абу САРСЕНБАЄВИМ

ПОЕТУ

Життя - як море! Це воно пісням дало синь,

і даль, і міць, і глиб, і береги.

Не будь нудним, убогим, безголосим -

достойним будь його величної снаги.

I будь попереду, і чуй батьків завіти.

А ще врахуй, що змучений Пегас -

не той скакун, що винесе до світу

у наш буремний і величний час.

Будь з людьми, не розхлюпуй «частівок» і «гасел» -

тут відчуєш із музою віще злиття.

I не пробуй на древніх вершинах Парнасу

заховатися десь від людей і життя.

I не мисли, мій друже, знайти «місце тепле»:

хто спинився, затих, відступив, - помира!

Ось шахтар, що зневажив і темну суть пекла,

чорну вічності твердь видає «на-гора»...

Комбайнер двигуна працьовитого гуркотом

будить, хліба заради, казахські степи...

Ще шукатимеш сентиментальну «халтурку» ти?

Кинь! Для сонних «міщан» і пера не тупи!

Там твоє, де в степах іще воля вітриться,

де хліба колосисті стоять, як стіна.

Вірші - ось твоя віща гартована криця

й не піднята іще цілина!

Iз орлиних висот оглядаючи світ цей,

ти шукай скрізь майбутнього віщі прикмети.

У житті цім буремнім будь першопрохідцем,

будь нового розвідником, друже поете!

за Сакеном СЕЙФУЛЛІНИМ

В СТЕПУ

В цім краю, що завжди був зі мною,

я чекав на вітер ранньою весною.

I піднявся теплий вітер-горовій.

Й степ укрився кольоровою кошмою.

Нас і жодний ключ птахів не омине.

Так летять у майбуття ясне!

Принесли, так довго ждані, добрі вісті,

крилами благословляючи мене:

«Той, хто волі неосяжної хотів,

хто хотів у людях бачити братів, -

твій народ постав до світу і повстав,

рабство змів, а злу ненависть - й поготів!»

I, як гори, груди зрушились мої!

I у серці зазвучали солов'ї!

I, злетівши соколом, я скрикнув,

батьківські вітаючи краї...

Квітом степ святково заіскрив!

Я завмер, тамуючи порив, -

до життя мене зненацька воскресила

Вічна Пісня вічних радісних вітрів.

ПРАЩУРАМ

В чорний вік мені дісталась прірва бід.

I молюсь щодень Аллаху за цей світ.

Нашим пращуром був Тока славнозвісний -

це від нього починався славний рід.

Предки - Жанібек, Баймбек і Ескене,

на майбуть благословіть мене.

Я пройшов крізь труднощі й негоди,

та життя моє і чесне, і ясне.

Ор, Оба, Несен, Нурай - земля моя.

Каурдака-Каратова - сотні «Я».

Це мій рід! В його підмогу завжди вірю!

З гордістю ношу своє ім'я.

Вся «вина» моя - у мене ж на обличчі:

я складав до боротьби пісенні кличі,

щастя для нещасних добивався.

Роду я дивлюсь сміливо в вічі.

«Гріх» мій в тім, що виборов я владу.

Не зустріли глитаї ту звістку радо:

багатьом з них «підтопив жирок»

я заради вбогої громади.

Але доля скинула з коня...

По чужинах йшов я навмання...

Влада, як далась, так і забралась.

Мабуть, Бог нам болем іспити вчиня.

Одному з усього племені мені

щлях долати довелось не на коні -

ноги збив до крові, бездоріжжям

бредучи у дальній стороні.

Все було - і голод, і негоди...

В селах тих, в містах, які проходив,

звав себе і сам я - «перехожим»,

та зберіг в душі чуття народу.

Я з дитинства сам обрав цю путь.

Тож вітрів, пожеж і бід пізнавши суть,

волі все-таки підняв жахке знамено,

щоб звільнити родичів від пут.

Був мій шлях тернистим до кінця.

I була надія тільки на Творця.

Пращури! Долає бурю ваш нащадок!

Пращури! Підтримайте плавця!

ЛАСТIВКА

Забувають далі зиму,

прокидається земля -

і вершини, і низини

квітом наче окриля.

I весінній темперамент

всюди вже бере своє -

за орнаментом орнамент

в степу килим додає.

В небі чистім і відвертім

дощ перлинами завис.

I птахів гучні концерти

голосний вітає ліс.

Знов земля - пречиста мати

колисає світ-дитя.

Пахне в полі рута-м'ята...

Запах волі і життя!

День пресвітлий і високий.

Даль солодка, як нектар.

Чує: б'ють глибинні соки! -

в полі Вічний Хлібодар.

Праця і життя - на часі.

Час аж свище, мов камча!

I малесенькій мурасі

нині діла вистача.

Святить шир земного клину

ластівка серпом крила.

В дзьобі - пір'ячко і глина:

на гніздо. Весна прийшла!

Ти співай, царівно птаства,

поки далі - молоді!

Чесний люд своє багатство

в чеснім виростить труді.

за Сабітом МУКАНОВИМ

МОЯ РЕСПУБЛIКА

Завжди чекає рідна сторона.

Неначе мати кожному вона.

Мені земля оця, як рай багата,

на віки вічні долею дана.

Як не любить її? Що може буть миліше?

В ній шість Німеччин й, може, Францій дві ще!

Аж від Алтаю і до Каспію привілля -

ось де родів моїх величне становище.

На півдні Ала-Тау встав стіною,

небес вершиною сягає не одною.

I сонцем яблука він оживає на долоні,

і виноградною краплиною ясною.

Сім рік початок з гір оцих беруть,

в незнану даль степів ляга їм путь.

До хвиль цілющих цих отари припадають -

числа отарам тим і мудреці не доберуть.

В аулах юрта уже - диво-дивина:

їх час, на щастя чи на жаль, мина...

Нехай і так, - життя це не спинити.

Життю радіти будемо сповна.

I якщо ти вважаєш до сих пір,

що степ - пустеля, то прийди і перевір:

на сонці тут засяяли озера -

іскряться, міняться - скільки сягає зір.

Такому степу - «скарб» тепер ім'я:

Поля тут оживила Сирдар'я,

і колосом важким кива пшениця...

Тож чи пустеля - даль оця моя?

А ще Нура. А ще старий Iртиш.

Хіба вони даремно хвилю пінять лиш?!

Там табуни чисельні входять в силу.

Такі, що дивишся на них - і мов летиш!

А ще ж є Жем, Сагиз, Ойли, Кіил.

Мчіть, табуни, не економте сил!

«Залізним скакунам» тут добувають нафту...

А ви ще сивий спінюйте ковил!

Алтай, Каркарали, Караганда -

тут древня пролягла гірська гряда,

в якій багатств, мов у казковому Сезамі.

Трудись, людська рука уміла і тверда!

Цей дивний край віками наче спав...

Він ще на повну силу не постав.

Та вже встає! Милуюсь ним, як сином.

Це Казахстан, мій милий Казахстан!

за Абдільдою ТАЖИБАЄВИМ

* * *

Доріг в житті я подолав без ліку.

I ось уже став зрілим чоловіком.

Далеко так, між гір і між степів

стихає юності моєї спів.

Здається, вчора йшов я сильний, молодий...

Ох часе невловимий, ти - крадій,

бо так летиш, аж серце завмира!

Права казахська приказка стара.

I все-таки тебе я не виню.

Тебе спинить, що ноги сплутати коню.

Якщо ж не мчати до жаданої мети,

як можна дальніх обріїв сягти?

Це ти, мій часе, вірний друже мій,

пісні і вірші у світи розмів.

Твої вітри, в новий ввірвавшись день,

мої думки донесли до людей.

Хай додалося чубу сивини,

нема на серці і в душі вини:

в житті нічого не зробив «напів».

Моє життя - в цвітінні цих степів.

Всі ті роки, що прожива людина,

втають в бистрини рік година до години.

Все, чим колись я жив, немов горів, -

в ясі людьми збудованих морів.

Земле моя! Залізо і вода!

Я постарішав, але ти ще молода.

За молодістю, вір мені, не плачу:

в тобі своє життя минуле бачу.

НЕНАЧЕ БЕРIЗКИ…

Неначе берізки на схилі імли,

сплітаючись віттям, ми разом росли.

Й тоді, пам'ятаю, були вже закоханими,

та нашу любов од людей берегли.

Був світ од весінніх висот голубим.

Тебе я так просто, буденно любив!

Без слів одне одного ми розуміли,

мов соколів пара, або голубів.

Миналися літо, весна і зима…

Тоді ми років не лічили дарма:

вважали, що ми народились для щастя,

й нам діла до старості й смерті нема!

В кімнатці убогій, де змерз би і Бог,

жили ми, як в замку прекрасному… Ох!

Хай «часом - із квасом, порою - з водою»,

зате мали щастя єдине на двох!

Тоді не вважали ще холод ми злом.

У нас іще шуб-кожухів не було.

Ми й піч у кімнатці тій рідко топили,

бо гріли і всесвіт цей власним теплом…

Та раптом заплакав так дзвінко - чому?! -

наш первісток: мабуть, не любить пітьму.

Малюк вимагає теж місця під сонцем?

I місце під сонцем дали ми йому.

Хлоп'я годувала в призначений час

ти груддю і пісню співала якраз -

ту пісню, яку й нам з тобою співали

колись матері, колисаючи нас.

Що ж, нашого дому надійним був дах.

Жили ми під ним у турботах й ділах.

Не раз ми дітей ще з тобою стрічали.

I кожна - мов квітка, і кожен - мов птах!

Щасливим життя наше стало отут:

любов - майбуття запорука і суть.

Я трохи старіший... Ти трохи молодша...

Дні впевнено линуть і діти ростуть.

Збудовано дім. I безмежний мій світ.

Мені на життя ображатись не слід.

Але я старію все більше і більше...

I, може, писати пора заповіт?

Бажати давно я вже став небагато.

Далеко тепер не відходжу від хати.

Хоч мрії, як перше, сягають ще неба,

та тіло, на жаль, вже не хоче літати.

Коли вже й говориш застільну промову,

то кваплять і гості римоване слово,

і діти мовчать, мабуть, лише з поваги.

Хіба собі крила повернеш ти знову?

В минуле, звичайно, немає стежини.

Права тамади хай дістануться сину.

У мене є все, що потрібно поету -

Є ліра надійна і вірна дружина.

Тобі, дорога, честь моїх перемог.

Ти - пісня, яку дарував мені Бог.

Неначе берізки, сплітаючись віттям,

старіти ми будемо також удвох.

за Маріам ХАКІМДЖАНОВОЮ

СМIЛИВИЙ СОКIЛ

Знов злітаєш над землею

в синь, яку й не осягнути!

Небо волею своєю

підкоряєш двигуну ти.

В битві правій і кривавій

не щадив себе й нікого:

бився не заради слави,

а заради Перемоги.

I тому по праву, сливе,

небагато і немало,

люди Соколом Сміливим,

льотчику, тебе назвали.

Сокіл - гордий птах народу.

Сокіл - тотем Батьківщини!

Є ще більша нагорода

для солдата і мужчини?

Так і хочеться у пісню

влити ці ясні висоти

й небокраї прямовисні -

всесвіт гордого пілота!

I, вдивляючись у сині,

котрим і навряд межа є,

я онукові і сину

стать крилатими бажаю.

за Хамідом ЄРГАЛІЄВИМ

ВРАНIШНЯ ПIСНЯ

(з поеми)

Мчать з-за обрію джигіти

за буланим табуном.

Хай гримлять в степах копита, -

спи, мій сину,

тихим сном.

Хай мина тебе тривога.

Омини і ти її:

попереду ще дороги,

біди і свята твої.

Буде сон, як світлий спогад.

Спи, Ахмете,

не зітхай!

Відведи від мене погляд -

я завжди з тобою поряд:

Альді-альді-альді-ай!

Спи, мій рідний!

Для народу

ця колиска - Божий дар.

Спи!

Кумис для тебе бродить,

і овець гука дутар.

Хай мина тебе тривога,

омини і ти її:

попереду ще дороги,

біди й радості твої.

Буде сон, як світлий спогад.

Спи, Ахмете,

не зітхай!

Відведи від мене погляд:

Альді-альді-альді-ай!

Дні летять,

мов коні спритні.

Ніч сопить десь в підворітні...

Підростай в аулі ріднім,

спи, мій сину,

не зітхай!

Буде сон, як світлий спогад.

Спи.

I я приляжу поряд:

Альді-альді-альді-ай!

............................................

Так жінка уночі і вранці-рано,

співала сину, колисаючи тумани.

Бібічіар! Премудрістю своєю

прославилась довкруг жона Куана.

Старий Жубан прожив таки немало...

Просторіше у юрті його стало:

хазяйнувати вирішив Куан

окремо від хазяйства аксакала.

Зажити мріялось йому колись багато -

і ось Бібічіар співа над п'ятим.

Чотири донечки діждалися-таки

Кудайбергена - сонячного брата.

Всі десять тіток мовили: «До світу,

прийшов носій господнього привіту!

Аллах Жубану внука дарував,

щоб не перевелись в роду джигіти!»

Тітки молилися, щоб не було біди,

прикмети добрі згадуючи часто,

(отак жінки усюди і завжди

наповнюють хати і юрти щастям!)...

А мати уночі і вранці-рано

співала сину, колисаючи тумани.

Бібічіар! Премудрістю своєю

прославилась довкруг жона Куана.

Тож як поету нині віднайти

шляхи у ті забуті вже світи?

Як в тім, що на Акжарі заспівалось,

знайти зерно простої правоти?

Століття шостий рік лиш проминув...

Летять пісні, як журавлі,

за обрій клином.

Невидимий, я з-за пилюжної кошми

дивлюся на співаючу людину.

О часе!

Ти шумиш, як вітер в листі!

Було ж, як вчора...

Але миті вже - «колись» ці.

Підріс Кудайберген - і ось Ахмет

у чарівній гойдається колисці.

Я добре знаю, спокій ще не скоро:

ще не «згори» дитини шлях, а «вгору».

Малюк ще й плаче, як сміються навесні.

Малюк іще не знає слова «горе».

Невже й він буде, розгубивши сили,

тягнути руку жебраком похилим?

О часе! Ти понищив солов'їв.

Над юртами вітри заголосили.

Хто нот шукав, той розмінявсь на болі.

Хто слів шукав, знайшов лиш пусти голі.

На скелі славний спить Курмангази, -

у тебе й він таки не вирвав волі.

Тож, часе вічний, зупинившись в плині,

завмри-замислись ти у віщій цій хвилині:

дивися - проти бід, які несеш,

плачем доводиться боротися дитині.

Але я вірю - в світі вітру, в світі муки

іще зміцніють ці маленькі руки.

...О домбро, ти здавалась сиротою,

коли тривогою наповнювала звуки.

Уважно подивись на малюка:

розбудить світ оцей колись його рука,

мине біда і піднесеться пісня,

як він, щаслива і безхитрісна така.

Тобі, казахська мати, він по праву

іще нечувану колись добуде славу.

I, з допомогою небес чи, може, й без,

всі перепони подолає величаво.

за Олжасом СУЛЕЙМЕНОВИМ

КОЛОДЯЗНИК КАЗБЕК

Тюбетейка з чалмою...

Червоний кушак...

Зморшки сіттю

лягли на засмагу...

Майстер п'є

і напитись не може

ніяк,

бо вгамовує

вроджену спрагу.

У старого й рука,

як лопата, важка...

Ми в Голоднім степу.

Небокраї нам - стіни.

Колодязник Казбек

зустрічає мене-кунака,

наче батько той

блудного сина.

Чай кипить...

I розмова, як беркут, кружля.

Аксакалових плетиво

слухаю «версій»:

дід не вірить,

що є, крім Росії, земля,

і що є вороги,

окрім персів.

«Мого сина найстаршого

звали Арман -

це «надія» по-вашому...

Горе - як хмара!»

Дід і досі не відає,

як Iсфагань

обернулась на

Гвадалахару.

«Знову шахові й хану

забаглось війни...

О Аллах,

як стомився уже від копання я!

Син не прийде на зміну».

Вмирали сини

тридцять шостого року

в Iспанії...

Дід зітха:

«Відвернися - я сльози витру...

Це не все!

Є молодший у мене

ще син Бахит.

Тут вода у нас

й досі дорожче повітря.

Він будує вже греблю...

Цей змінює світ!»

...Засина аксакал

на кошмі біля вогнища.

Мабуть, сняться йому

криниці і сини,

і байрам у райцентрі,

і синь, і дороги ще,

і заквітчані

далі весни.

Спить колодязник Казбек ,

немов не грішив

ні разу!

З Шир-Дари

чутно гул -

там будують море.

Це - «МАЗи».

СПЕКА

Ох, яка жінка,

руки розкинувши

спить на землі в яблуневім цвіту!

Сяє струмок (не сполоханий він іще!)...

Джміль в конюшині бринить на льоту.

Сонце осяює жінку оту.

Їду у невідь. Хитаюсь в сідлі.

Ох, яка жінка! Коса на землі...

Чом же ти так засоромився, коню?

Сонячні плями ігристо-червоні

пестять їй груди, неначе долоні....

РОЗЛИВ

По азимуту кочових родів,

по степу вічній мапі кольоровій,

по стигмах міст, шляхів, пустель, бродів

течу я, мов червона крапля крові.

Приємно, озирнувшись на роки,

переінакшити минулого ландшафти -

прокласти вічні тракти і бруки

там, де колись тонув у споришах ти.

Спекотне місто. Спить у будці старшина.

Порядок, значить, тут серйозно і надовго.

Проходжу вулицями. Тиша... аж масна!

I раптом скрик - веселий усміх Волги.

По берегу веселої землі

іду отавами. I знаю, що надовго

закохуюсь в це місто і в цю Волгу.

Всі передбачення - казки,

коли - розлив, коли ти - на крилі.

КРУГЛА ЗIРКА

Під цим пласким материком

залізну вічність будять люди.

Все вище й вище терикон.

Все ближче й ближче заповітні руди.

Роки, віки іще й синам

міняти зриме і незриме!

Так істину шукати нам.

I так поет знаходить рими.

Не око зраджує мені, -

абстракція цей всесвіт, други:

все, що кутасте, в далині

чомусь нам видається круглим.

Отак ми кажемо: «зірки!»,

зірки сприймаючи, як точки.

До них і летимо-таки,

мабуть, щоб визначитись точно.

Вже й над прегострими горами

кулястий місяць стік у серп...

I блискавки кардіограми

рвуть на квадрати круглий степ...

Під променем гостріша камінь...

Й веселка - міріади призм?!

Хай нас назвуть «єретиками»,

цей наш політ - наш славний приз.

Ми долітаємо.

Стрічають

нас знову доли і моря...

вершини гір і крики чайок... -

куляста, як Земля, зоря .

* * *

Я бачив, як лебідь подався у вирій,

неначе на висилку.

З цієї землі себе з коренем вирвав.

Вернувся назад... коли озеро висохло.

Живуть мої птиці на голім такирі,

ночами мов сохнуть, в нудьзі своїй щирі!

Життя їхнє - марення, доля - химера...

А поряд чужість - померлі озера...

Та лебідь, він відданий рідній землі,

тож буде блукати в спекотній імлі

і рватиме з горла схлипи окличні.

Я вас розумію, птахи мої вічні!

Хай тих, хто замерз над безоднями голими,

зігріє надій зачароване полум'я.

Iз півночі й півдня, із заходу й сходу

вертайтесь додому крізь млу і негоду!

АЙНЛАЙН

(«Айнлайн» - звернення до близької людини)

Кочую світами натхненно і радо.

Свій дім збудувати усі мені радять.

Та ще не надихався шляхом наразі я -

гукають Європа, і Африка, й Азія.

В Нью-Йорку висотнім співаю з дастанами.

В Алехно арабам кажу: «Не останні ми!»

Вернусь - ні коп'я (знов сумую щодня...),

та випаде змога, я знов - на коня!

Останній ординець на білому світі...

Шляхи, мов сувої літописні, звиті...

Ось нас же ховали ногами на захід?

Мільярди шукатимуть з вірою злагоди

ногаїв, найминів, киргизів, казахів,

бо Азія західніше Заходу.

Захід - східніше Китайського моря!

Аби цвинтарі розвернути родинні

крутись же, айнлайн - моя Земле, без горя!

Лети! Дай же спокою кожній людині,

щоб вірилось в праведність, в слово і сміх!

Сьогодні тебе, як ніхто, розумію:

приймаю всі біди твої і завії -

кочую по вічних дорогах твоїх...

АРГАМАК

Гей, половецький краю,

ти славний табунами!

Ще вороні гуляють

у зливі юних трав.

Ох, кров моя ще грає!

Яви коня з туману -

ми б

не злякались навіть

із ним лихих заграв.

Роздмухає пожежу

лет

в жилах аргамака .

Степ

стихне

у знемозі,

і знову

пил скипить!

Ще аргамак безмежжя

пізнає, як атаку, -

ми кинемо

дорозі

в обличчя

грім копит!

ВОВЧАТА

Йшов чоловік.

Він вічно йшов неначе.

Йшов у незвідане :

життя ж то - не театр…

В байраку темнім вовка він побачив,

точніш, вовчицю,

ще точніше, матір.

Вона лежала в полинах, безсила…

Удар спинила подорожнього рука:

у звіра з горла вирваного била

кров струменем, гаряча і липка.

З ким билася - з вовком чи, може, псами?

Те лиш Всевишній відав до пуття.

Вовчата жадібно і зголодніло ссали

не молоко із неї, а життя!

День видався ясний навдивовижу…

І шум шаманився в млі тополиних крон…

Вовчата вперше пробували свіжу,

п'янку, живу і життєдайну кров.

Вовчата з кров'ю всотували помсту,

ненависть люту до всього і вся.

У них тепер не буде більше посту.

Всіх дертимуть -

ягня, лоша і пса!

Щодня на світ гарчатимуть все зліше !

… Той фат без здобичі

звідти пішов таки:

він був мисливцем

та вовчат облишив,

бо знав - потрібні світу й хижаки .

КОЧІВНИК

Я пройшов тут важку дорогу…

Що ж я бачив, нещастя крім?!

А тепер я - улюбленець Бога,

бо нарешті вже став старим.

Добре в світі оцім старому

і під місяцем, і під сонцем,

бо не треба уже огрому ,

вік од ворога оборонить,

їжі треба не більш, ніж сойці.

В кожнім домі гукнуть до столу,

тож «сьогодні» моє просте.

Я й цілунків іще достойний -

добре знають сусідки те.

Скрізь підтакують аксакалу.

Скрізь коню його місце є.

Ви в бутті мене обскакали?

То тепер я візьму своє!

Та закінчується мій шлях.

Все частіше кажу собі:

«Пригадав, що минуле - прах?

Знов піддався старій журбі?

В праву скроню вдар

кулаком!

В ліву скроню вдар

кулаком!

Ніж у серце встроми, далебі!

Час уже помирати тобі…»

ЧЕРВОНИЙ ВІСНИК І ЧОРНИЙ ВІСНИК

Захлинається кінь, даллю, обширом, виссю!

Без доріг, навпростець

мчить червоний цей вісник.

Сіллю сивою піт зашкаруб на лиці.

Він п'ять коней змінив.

Цілих п'ять! Так, аж п'ять!

Шлем його потонув у ріці,

щит і меч його також не з ним -

в полинах, як мерці, вони сплять.

Спис його - в ковилах.

Лук бухарський - в сухих Муюнкумів пісках.

Де кольчуга іржавіє - знає Аллах.

Лиш знамено багряне над ним!

Перемоги він вісник законний.

І за те, що не вмер

та свій лет не спинив,

вже його нагорода -

сім коней.

Сім коней у нього - у поводі.

Тонконогі, шалені, нековані!

Де промчить він - скипає байрам!

Є для нього кумис і айран.

Є у беків для нього прекрасні наложниці.

Та спішить він,

бо сили не множаться.

І навіщо печаль?

Ось нарешті домчав:

«Слався, радуйся, місто ариків!

Перемога! Твоя перемога!»

І упав, захлинаючись болем і риком,

в чорний пил,

голосному народу під ноги.

Та, звичайно,

його земляки підвели.

І во славу загиблих

накрили столи.

Барабани роздмухали грім!

Він мовчав -

тамував невигойну журбу…

Буде що пригадати

гінцеві старим,

ведучи за собою кобилку рябу,

і голодних дітей галасливу юрбу,

обіймаючи стомлену жінку -

судьбу.

… Тихше, люди!

Мчить кінь

битим, топтаним трактом,

у якого край світу кінець.

Нелюбимий ніким,

мчить печальний гонець.

Чорний! Чорний над вершником прапор!

Він летить до загину,

у вічну пітьму,

на прокляття своєї душі.

Ще за зраду аргинів,

за дурість паші

головою, життям

відповісти йому.

Так заведено із незапам'ятних пір…

В чому вісника, люди, вина?

«Ворог йде в Бесшатир! » -

криком будить аули.

І у стійбища з ним прослизає війна…

Він уже - не герой, він уже - не батир .

Його імені наче до цього й не чули.

Бути добрим гінцем

не далося йому.

Проклянуть його рідні й нерідні тому.

Він зневажиться власним отцем.

Але вічності діла до нього нема…

Всі ховайтесь - і мати, і дід, і дитя!

Всіх чекає попереду рабське життя.

Хто збирається жити - дарма!

Іще вчора загинули кращі сини…

Матері, ліпше киньте дітей зі стіни!

І самі увійдіть у гарячу смолу:

чорний вісник поразки

летить крізь імлу!

за Нурланом ОРАЗАЛІНОМ

* * *

Озираюся знов я на Схід і на Захід:

все здається, що в млі накипає там зло…

Чи не кинеться звідти біда на казахів,

як не раз і не двічі в минулім було?

Я всміхаюсь - дивлюся на Північ і Південь,

і на серці у мене звучать солов'ї…

Звідти мор і нещастя ніколи не підуть:

Північ й Південь - то братні, хороші краї!

Ми пройшли і крізь полум'я: ми - народ-диво!

Знаю: завтра настане відродження час!

Нас епоха в стражданнях страшних народила,

тож, як мати, нас любить, і вірить у нас.

Хто ж пісні заспіває нам не сумовиті,

щоби друзі зібралися знов за столи?

Хто покаже нам приклад, щоб ми в цьому світі

не даремно - велично і славно жили?

Я спішу бути - серце грімкоче од бігу!

Хто, крім нас, має право топтати тут злаки,

й святкувати, на душах розплавивши кригу,

у степу, де палають тюльпани і маки?!

Я печалюсь - я також не маю всесилля…

Але маю тут віру свою зберегти,

рідну мову і голос домбри на весіллі,

честь і совість, і мрію, і святість мети.

РОЗДУМИ БІЛЯ ПІДНІЖЖЯ КУРГАНУ

Над курганом старим час промчався, як вітер.

Скільки ж дум і пісень досягало сюди!

Ох, кургане, ти - книга, в якій, замість літер, -

древніх гунів і саків забуті сліди.

Пил років і віків геть розвіяно десь,

але бачимо ще, призадумавшись, ми,

як Алтай перейшовши по кромці небес,

сині тюрки спиняли тут тумани й тьми.

Чутно пісню про те, як вирує вогонь

у степу, заступаючи ворогу путь.

То хозари - герої колишніх погонь,

досі пам'ять про славу свою бережуть.

А можливо уйсуни з тюркешами сплять

у землі цій, або кипчаки чи кумани?

Може, предки преславні нащадкам ячать

про колишні звитяги, надії, омани?

Лише очі заплющу - як тала вода,

розливаються луни оружних навал.

Знов на світ незліченна монгольська орда

котить вершників хвилі лихі, наче шквал.

Хто повірить? Та зір ледь напружу і слух,

чую, бачу епоху величну і грізну.

Може, гнівом отут запалав Аспарух,

може, тут нойгалінець покинув Вітчизну?

Щоби символи віщих й величних імен

не загасли під шаром піску або мулу,

і стоїть цей курган - віха наших племен:

з-під землі гомонять наші вічні аули.

Білі юрти імріють із давніх димів…

Тут, на славу і вигоду нашого роду,

Шлях Шовковий у сталь закувати зумів

пращур - славний батир, гордий вершник свободи.

Так, для нього суворий цей край над усе був.

Й він завжди був легким на підйом і похід.

А тепер от, господар Великого Степу,

воїн спить тут, єднаючи Захід і Схід.

Тут, де, ниці моління звернувши до Бога,

Шин й Мажин перед нами тремтіли, як лист,

спить минуле народу мого кочового,

обійнявши скарб духу, набутий колись.

Хто нам скаже тепер - як було все по-правді?

Але, як же й забути навік нам усе це?!

Пожурюсь… І зітхну я… І зброю поправлю…

Зело слави цілує іще мене в серце.

З ким печаль розділю? Ні дубів, ні беріз.

Тільки вітер… Тут степ обійма нас обох іще.

Край кургану стою, наче в землю я вріс.

Тліє мисль, як зола поховального вогнища.

Грань червона мій мозок спалила до тла.

Та у пусті й імлі проявляються постаті!

Срібний піт з золотого втирають чола:

в дні минулі батири були іще ось такі.

А з якого століття трудяга оцей,

що у маревах знову спиняє верблюда,

щоб дістати спочинку для рук і очей

межи в бозі спочилого, давнього люду?

Та й - однаково! Роки - минулого міти!

Тут існую, бо пам'ять храню про борню -

щоб сльозою святині нетлінні омити,

щоб пізнать, від якого горю я вогню.

Я хвалу сотворяю грядущому дню!

Про яку ще епоху мені і співати,

якщо силу мій хист з сьогодення вбира?

Лиш про цю, що синів обіймає, як мати!

Час буття мого - добра і щедра пора.

Ця епоха для сущого - мед з молоком.

Заспокойся, душа моя, мудрість затям, -

діл і слів наших час не привалить піском,

ти іще причастишся тут справжнім Життям!

Тож сміливо - до діла! І сумніви - геть!

Там, де розум - в труді, не буває біди!

О, кургане! Зійшлись ми - відринула смерть!

Дай же сил насотатись душі моїй вщерть

й заповітну надію в мені пробуди!

КУРАЛАЙ

Хіба оце пісня? Це - судома,

густіння крові і серця втома.

Знавіснілий травень морозить край, -

біситься хурделиця - Куралай.

Ух, яка негода! Небо - жура.

Серце од тривоги аж завмира.

Облетів обпалено квіт вишневий.

І дивитись болісно на дерева !

І душі так тоскно од чорних крон!

Злаки похилились - мов з похорон.

Гори затягнула скорботна мла.

Курулай холодна до нас прийшла.

Стали недосяжними перевали, -

на шляхи важезно сніги упали.

Курулай - хазяйка тут з давніх пір.

Але я кажу собі: «Злу не вір!»

Курулай у полі гуде зловісно.

Курулай нагукує сум і острах .

Почуття мілішають, мліють мислі:

Курулай - в серцях,

Курулай - у мозках .

Ні! Не вірю! Все це - жахливі сни.

Не загибла зелень і юнь весни!

Ще пробудить літо надії й віти

променями вічних Любові й Світла!

О, моя надіє! Моя жар-птице!

Ти до мене знов у жахи лети ці!

Я весни і літа безмежно хочу

тут, де ще - завія, темніша ночі.

Курулай терзає вже даль скупу -

в місті хазяйнує,

гуде в степу.

Чи навік нам стіни дались тісні?

Як у цій неволі складать пісні?!

Курулай - натхненниця всіх страхіть.

Курулай свідомість мою сліпить…

ПАМ 'ЯТІ БАТЬКА

Знов не пишуться вірші -

ось в чім сіль біди.

Пережив я найбільшу з можливих утрату:

батька більше нема. Він пішов назавжди.

В мої двері уже не постукає тато…

Не приїде у місто,

щоб сина знайти:

ще у вічність, на жаль, не прокладено шлях.

І мені не почути уже від ати,

проводжаючи, стриманий схлип: «О, Аллах!»

Не примружить очей, в котрих сміх не зника:

«Жду нові твої книги. Старайся, будь ласка!»

Більш ніхто не почує від фронтовика

слів зневаги до ницості і марнославства.

Знову згадую батька.

На серці - морози.

Все б списати на фатум судьби й випадковості,

та вогонь пропікає мій зболений розум:

батько був, є і буде ще голосом совісті.

Він ніколи й ніде не молився на догми , -

підлих словом карав, добрих словом святив.

Будуть люди його пам'ятати ще довго,

будуть пам'ять про нього нести у світи.

Пригадають заслуги його й перемоги,

і мені не бажатимуть бозна-чого -

скажуть просто: «Обрав ти хорошу дорогу.

Будь достойним наступником батька свого!»

Дім старенький тамує ще тугу, як спрагу…

Жаль, що пізно ниць днів розумію, марудних!

Ось портрет. А в очах - ще вирує звитяга!

Чую заклик твій, батьку! І знову у грудях

озивається пісня. Вона - як ріка!

Я іще оспіваю прекрасні світи ці, -

сокровенне явлю ще строфи і рядка!

Так, натхнення - це птиця!

Хай птиці летиться!

Я таки розгадаю любов і красу -

напишу іще вірш, який батько чекав.

Буде серце палити невимовний сум :

славних рим…

не почує уже аксакал…

Вище, вище, натхнення, -

злітай над усім!

Батьку! Син твій і досі - в строю і в бою!

Де б не був ти - на небі чи в серці моїм,

я не зраджу ні честь, ні довіру твою!

* * *

Я - ловчий із роду птахів.

Махамбет.

І небо - це моя висока доля,

це мій неспокій, це мій світ,

що завдає так часто болю,

але й наснажує політ.

Знов ночі сніжні застять обрій…

Зірки останню креслять путь…

Які ж мені гінці предобрі

вість про спасіння принесуть?

На жилах мов негода грає…

А що - моя жура оця?

Чи це не табуни безкраї

ідуть-бредуть в святі місця?

Божественні лунають звуки

знов Алатау в унісон,

втають в єство, втають у руки, -

але це все - лиш дивний сон!..

Тут вже давно живеш, як мариш…

Чом доля жалить, як змія?

Чому став ворогом товариш?

Й себе не розумію я.

Так неспокійно. Серце ниє:

життя у сум звернуло круто…

Чому безсоння та завія

мене терзають криком крука

і скрізь главенствує наруга?!

* * *

Пітьму я розриваю дум,

які - мов ночі у вікні…

Пробач мені, мій Боже, сум:

я в нім горю, як у вогні,

але, попри жахи й страхи,

все ж, не згоряючи, живу.

Забувши про старі гріхи,

я вірую в нову траву!

Коли дзвінкове сріблом гаю

у сині любий Науриз,

я музику знов осягаю

і повертаюсь - як Улісс,

спрямовую у рідне крок,

радіючи, що знов воскрес…

Живу наснагою зірок

й натхненням золотих небес!

* * *

В душі моїй кипить протест

супроти щебету і лепету:

я чую (чую!) в небі десь

непогамовний клекіт лебедя.

Душа моя, це - голос твій

і це - твоє тужіння, визнай!

У висі бачу, золотій,

я знов мінливий лик Вітчизни…

Як повторить те, що не сниться -

що є, прекрасне і первинне?

Зоря, як вільна кобилиця,

летить… Які несе новини?

Які дива несе мені?

Плеяди сплять. Кружля Венера…

Алтай давно поник вві сні,

Іртиш тече крізь мли химери…

Душа моя, ти - вічний бунт,

ти - гімн весні, існую поки.

Повік звучи, страждай і будь,

мені даруючи неспокій!

* * *

Наше серце людське - дивне диво таки.

Але різні тони у сердець наших, люди, -

хтось про славу леліє величні думки,

хтось леліє любов, хтось - облуду й огуду .

Почуття часто журні,

а мислі сумні.

Ось тому і пісні невеселі, достоту.

Ці пісні, наче лебеді - у вишині, -

спраглі волі, надії, безмежжя, польоту.

Туск мій - лебідь…

Оця безнадія моя

прижилась у душі, і зникати не хоче.

Живемо лише раз, то чому ж мушу я

захлинатися болем всі дні

і всі ночі?!

Ох, як мало щасливих і сонячних днів!

То невже ми в житті цім - лиш осені свідки?

Я сумую, що сад мій вже відзеленів:

«Як тут славно було навесні і улітку!»

Алатау краса не хворіла на втому.

Абрикоси цвіли! Й відцвіли-промайнули…

Хоч-не-хоч, засумуєш.

А сенсу у тому?

І мене уже й гноблять думки про минуле…

Повернутись назад би…

Та крил-то нема!

Є лише почуття,

що - як стомлені коні.

«Будь покірним природі!» - шепоче пітьма.

Уже й далі мої - наче вирви бездонні.

Полетіти б у вирій!

Та крил же нема…

* * *

Я просив небеса о вечірній порі

й до ранкової часто звертався зорі.

щоби духом і словом моїх пращурів

мені пісня озвалась, якою горів.

«Моя пісне, - просив я , - ізнову явись

у народу мого вільні обшир і вись!

Стань березовим ніжним листком навесні,

гіркотою улітку осядь в полині!»

Я батирам казав і будив вістю тих,

що давно уже звикли ховатись од лих:

«Розповість моя пісня про те, що гряде

і дощем животворчим на вас упаде!»

Але чують не всі, бо непевність і сумнів

нині вже - почуття, скрізь пануючі й сутні.

Протиборствують в світі шайтанове й боже

день-у-день і щомиті.

Чиє переможе?

Так, прошу я у сонця, яке не мине,

і у ночі, що завжди приходить за днем,

щоби духом і словом моїх пращурів

моя пісня міцніла між рідних вітрів!

І Всевишній, я відаю, чує мене…

Із циклу «ГОЛОС ДУШІ»

Час новий… Народ кочує…

Мисль б'ється птахом знову!

І, бува, Творця прошу я:

«Поможи зректися слова…

Мої вірші - коні дикі, -

мчать крізь серце, й серце - рана!»

Але, втративши навіки,

як без серця жити стану?

Час без слова - захолустя,

у якім - жури оплоти.

Й це життя без слова - пуста

марнославства і підлоти.

Так, без слова пісня щезне.

Так, краса без слова меркне.

Слово справжнє, слово чесне

воскреша єство і мертве!

Словом я сміюсь і плачу…

Тож прости мій сумнів, Боже, -

я життя без слова втрачу

і добра тут не примножу!

О, прости мене, мій Боже!

* * *

Мій час - це міра з мір:

у нім - увесь мій світ -

і гори, й степу шир,

де я лишив свій слід.

Цей час - мов оберег:

в нім - ріки і туман,

і древо Бейтерек,

й Тумар мій - талісман.

Так, поки є ще степ

і величавість гір,

віддав би я усе б

лише за слух і зір.

Озер сприйму тепло,

пустелю обійму,

й натхнення джерело,

може, знайду тому.

Я осягну і вирій,

злетівши в небо птахом,

аби пра-правнук вірив,

що пращур був КАЗАХОМ!!!

Тут я на кожну квітку

зронив сльози краплину.

Берези - мої свідки:

я цій землі був сином.

Отут - моє начало

й мелодія весни,

де світ ніч колисала

й навіювала сни.

Стечу в квітучу вишню.

І волю дам коню.

Молю тебе, Всевишній, -

не погаси вогню!

Де, знаю, для казань брать

ще слів і мрій, і міт…

Нехай мені позаздрять

і Захід знов, і Схід!

за Джубаном МУЛДАГАЛІЄВИМ

ВIРШ

Чи не у вільної ріки

береш ти швидкість і характер?

Твої слова, твої рядки -

мов кроки по нічному тракту.

Крутнувши блискавки пращу

і грім приборкавши і вітер,

ти - чарівна снага дощу,

яка зринає в простір світу.

Усе в тобі - і синь роси,

і час, і біль, і мислі опік,

а ще дівочої коси

до серця полохливий дотик.

Ти щастям проникаєш в груди,

як смерть, засліплюєш сльозою,

бо, щоб веселці злинуть з бруду,

і сонце бавиться з грозою.

Печалі, обрії, роки,

повинні скреснуть одкровенням,

щоб знов віршовані рядки

в ефір розхлюпало натхнення.

В буремнім світі ти - боєць,

ти - слава вічності й годині.

Чи не з пожеж палких сердець

й вогонь даровано людині?..

* * *

Хоч пройшла моя віспа, та тіло не проти

Навіть нігтів твоїх знов відчути «злий» дотик...

(з народної пісні)

Ох відьмо ти моя,

мій лікар, моя пісня,

отрута і меди,

оаза й чорний пал!…

Журитись чи співать повинен я,

зловісний

заледве в цім житті здолавши перевал?

* * *

Щоби холодом рук ні вуста не злякати, ні щоки,

Я будив тебе хустки розмаяним шовком…

(з народної пісні)

Там, де палкі серця у щирім пориві злито,

де пристрасть є і злет,

де пісня спільна є,

де благородство душ,

там лицарю-джигіту

красуня і життя, як серце, віддає.

* * *

Якщо забудеш ти любові віщу суть,

То, друже мій, тоді і Бога ти забудь!

(з народної пісні)

Вірність клятві й гаряче єднання обіймів

для казахів священні.

Недарма у нас

не зневажують любих, коли і в журбі ми,

коли сварка буя, коли сумніву час.

Вірність клятві й гаряче єднання обіймів -

це святе.

Ми з прадавніх дав ен суть себе принесли ще -

віру в слово і совість, в майбутнє єдине

і в любові крилатої владу найвищу.

Я - КАЗАХ!

Я - казах, я вмирав, а затим воскресав

уже тисячократно, щоб жити превічно!

Коли плакав я, плакалось і небесам,

а сміявся - пітьма покидала вічі.

Я - казах, і судьба тут велична моя:

я Європу і Азію разом тримаю.

Тож самотнім ніде не лишаюся я,

і земля моя, справді, безкрая!

Довго йшов я і важко, й знемігся, було…

Але вибухом гримнув урочий мій ранок!

Я підвівся, як скеля, темнотам на зло,

й став утисячоперше до Сонця на ганок.

за Межлісом УТЕЖАНОВИМ

* * *

Жив для добра й, здається, по добру.

З добром на серці, мабуть, і помру.

Той, хто любив чи не любив мене,

мій дім тепер навряд чи омине.

Щоб відігріти обморожені серця,

вогонь душі я берегтиму до кінця!

Не оминула і мене вражда…

Та пам'ять моя чиста, як вода.

Якщо я застував комусь ясу стожар,

нехай пробачить мені любий Алтинжар.

Коли життя пролине у колишнє,

я стану піснею, що сни землі колише,

і будить течію Айжан-ріки…

«Дітей добру навчайте, земляки!» -

я журавлиний залишаю заповіт

всім тим, хто завтра ще прийде у світ.

Якщо добро не згасне у серцях,

жив недарма, значить, поет-казах…

РІДНА МОВА

«Душа і світло мрії - рідна мова!» -

я чую слово свого діда знову.

А ти забула, сестро, всі слова,

й шурхочеш, наче висохла трава.

І мати, і земля, якій ми - діти,

тебе уже не можуть зрозуміти,

хоча й торочиш ти усім щодня:

«Нє понімают родічі мєня!»

Ти ображаєшся… Саме з таких образ

всі зради народились у свій час:

якщо трудами не освячена земля,

то бур'яни захоплюють поля.

Невже так близько та вогненна купіль,

в якій Всевишній нищитиме кукіль?!

Твій дід, киз, ох був лютим до роботи, -

бур'ян узрівши, починав полоти.

Берися, доню, і піде само!

Давай-но душу рятувати почнемо!

за Габіденом КУЛАХМЕТОВИМ

МІЙ БАТЬКО І БІЛИЙ КІНЬ

Сумно так, безнадійно минають дні.

Й думка навіть у смутку мене зупиня:

«Батьку мій, ти так вірив у мене й мені -

ждав, що білого я віднайду коня!»

Ти пішов у безмежжя й безчасся, ата…

Не знайшов білогривця я й досі ніде.

Видко, саме тому-то наш рід на свята

знов табун обмілілий веде.

Скільки ж дивних лошат не родилось у нім?!

Батьку, мабуть, далась тобі доля така, -

одинадцять було нас дочок і синів,

та ніхто не знайшов румака.

Може, й пізно про нього ти нам розповів -

коли мрії уже й не судилося збутись.

Пошукали. Зітхнули: «Цей кінь… То він

торить всім аксакалам путь у вись…»

Ось тому-то, мій рідний, я знаю - де ти.

Та й по-іншому бути ніяк не могло:

із нащадків великого Жалмамбета

ти найбільше ненавидів зло.

Дбав про інших, але ти не дбав про себе,

коли навіть і смерть зазирнула у вічі.

«Чи мій білий скакун не прийшов зі степу?» -

запитав, і пішов у Вічність.

Там сказали й табунщики: «Незрозумійки… » -

про оці передсмертні, останні слова .

Та летить іще, чую, десь твій (і мій!) кінь,

аж скипає під ним трава!

Він ще мчить, переможець усіх перегонів, -

доля, істина, мрія, надія, жага…

страх, розлука, зневіра, ганьба і агонія…

Сам собі - нескінчена байга!

Кінь той - час! Уже срібний і в мене чуб…

Уже ранки мої тут, осінні й холодні…

Розгадав я цю загадку, і відчув,

батьку, руку твою в долоні.

Ти - на білім коні, що вітри обганя.

Ти махаєш рукою, гукаєш: «Прощай!»

Знову поглядом я проводжаю коня

на шляху усіх сивих прочан.

Батьку, інших собі й не жадав нагород,

окрім лету цього ти ніколи, здається.

Добрим словом тебе поминає народ,

в котрім пісня, як серце, б'ється.

Я махаю рукою вслід всім скакунам.

важко (й легко!) мені по дорозі старій іти.

Так, ніколи життя не підкориться нам …

Але хто ж нам завадить мріяти? !

САМОТНЯ КОЛИСКА

Серед степу імріє самотня колиска …

Йти до неї було мені, ох, як неблизько.

Навесні в ній, мій сину, тебе я гойдав.

Нині вже про весну всі говорять «колись-то»…

Я назвав тебе, сину, «Владика Землі».

І колиска твоя аж світилась в імлі!

Табуни заніміли… Затихла трава…

Сумно так відлітають кудись журавлі…

До колиски тепер дослухається тиша.

Лише тиша тепер цю колиску колише.

Люди, звідки прийшла ця неждана біда?!

Наче все, як було… І все інше!

Рідні гори зітхають безсило і журно.

Синку! Ніби йдемо - а не вийдемо з бур ми.

Серед степу імріє самотня колиска.

Не співають над нею ні птиці, ні сурми.

І стою перед степом навколішках я.

Подорожні моє проклинають ім'я.

Тим, хто йде, я, звичайно, іти заважаю…

Та мене тут тримає колиска твоя.

Та мене тут тримає колиска порожня.

Вибачайте, паломники і подорожні!

Плаче вітер… Вогонь загасає од сліз моїх…

Повернуть весну вже неможливо й не можна.

Дарма мчиться за обрій лошатко гніде, -

і за обрієм вершника вже не знайде.

Ні у мене, ні в нього немає майбутнього.

Вже не буде нам щастя і долі ніде!

Поверни мені серце і душу, мій сину,

і пробач мені батьківську вічну провину .

Може, ти зачекаєш мене хоч крайнеба?

Чуєш - вітром і криком до тебе лину?

Я од смерті тебе захистити не зміг.

Ця колиска мені - найчорніша із віх…

Але нині прошу тебе, сину-батире ,

поверни мені душу, заради живих!

за Туманбаєм МОЛДАГАЛІЄВИМ

* * *

У тих горах,

яким я живу,

з некованим конем

путі немає.

Побачиш їхню

вись надсвітову -

сам зрозумієш

велич

й міць безкраї.

Ми, діти гір,

немало знали зла,

але в серцях у нас

образам не гориться.

У кожного з нас

зір, як у орла,

й характер -

яр розжареної криці.

Ми, діти гір,

відмінні від усіх, -

не боїмося

холодів і спеки.

І слава,

цей найбільший,

смертний (!) гріх

для нас - табу

і марево далеке.

А наші аксакали - мов граніт -

міцні, в переконаннях непоборні.

вони аж наскрізь

бачать білий світ

і закапелки цього світу, чорні.

Нехай їх береже

для нас Аллах!

Їхні знання -

майбутнього підкови.

У наших ще незвіданих горах,

нековані, так швидко

гинуть коні.

МІЙ САД

Він був сумним іще учора,

неначе вічний листопад.

Немов якесь незнане горе

точило

шашіллю

мій сад.

Та ось,

лише сховалось сонце,

мов кицька, дощ шумнув і нам.

Я вранці глянув у віконце ,

й дерев знайомих не впізнав.

На сад немов сипнули перли!

Мій сад - і мрія, і завіт!

Не видно в нім

гілок померлих -

лиш білий квіт,

лиш білий квіт.

Немов метелики, суцвіття

аж наче пурхають з руки!

Здається, на гріховність світу

спустились ангельські хмарки.

Дзвенять ще бджоли у ясні.

Ти з честю вийшов із завій!

Як батьку син, чи батько сину,

тобі я заздрю, саде мій.

СТЕП

Степ тюльпанами око і душу радує!

Не дивитись на нього -

було би зрадою.

Я людей,

як цей степ,

здивувати хотів,

та радію здебільшого

славі братів.

Скільки ж дав нам джигітів

казахський степ!

А поетів без нього шукали де б?

Вірю - словом і змістом іще засія

між пісень їх преславних

і пісня моя.

* * *

Люди в аулі моїм гостинні.

Та на гостини зібравшись в путь,

вдома залиш

і пиху, і гординю.

Скромність з собою

візьми - не забудь.

Там непотрібні

чини й нагороди .

Ти й називати не квапся їх.

Просто

вклонись аксакалам роду,

і, як рідню,

привітай молодих.

Знай, що дітей всіх Всевишнім мічено.

Лагідним будь - зарахується все це.

Якщо ж сподобається дівчина,

краще до часу притримай серце.

В мові крапки розставляй -

не коми.

Чесним з людьми будь -

сягнеш тим їх душ.

Й люди тебе

не зневажать ніколи,

і не забудуть,

коли поїдеш.

СТОЛІТНЯ ЛЮДИНА

Він чесно тут прожив епоху цілу.

Знань квіт зібрав, але утратив сили.

Його і люди поважають недарма, -

в аулі старшого й добрішого нема.

Колись на світ дивився він згори,

та, мов курган, його розвіяли вітри.

Якби ж на плечі так не тиснув час,

він дав би фори багатьом із нас.

Якщо в аулі сабантуй, гульба, байга,

місця події першим він сяга.

Коли ж когось долає смерть і втома,

поспівчувавши, квапиться додому.

Він вже давно імлу очима п'є…

По голосах лишень і впізнає

дід земляків своїх - не по обличчях.

Його й самого невідомість кличе.

Немало звідав-пережив таки,

тому щасливі не пригадує роки,

але повторює можливо й надто часто:

«Я знав біду і горе, і нещастя!»

А дійсно:

та коли ж таке було,

щоби од нього одступило зло?

Коли востаннє сонця промені урочі

його, сліпі, запалювали очі?

Буває, що в аулі сміх згаса,

тоді аж чорна випада в степу роса!

Й зітхає дід: «Несправедливо ось…

Нехай мені би цього болю додалось…»

Та долі нікуди там лиха додавати…

Лишилося старому небагато:

уже в гоньбі житейській аксакал

Історію, Час й Вічність обскакав.

за Мукагалі МАКАТАЄВИМ

В УЗГОЛІВ 'Ї КОЛИСКИ

Потрібен спокій і тобі, й мені.

А немовляті, лік життю якого - дні,

потрібні затишок і тиша іще більше,

бо немовлята і ростуть вві сні.

Спи, синку, поки - мир і поки - літо!

Не треба нам багатств усього світу.

Усе моє дістанеться й тобі

по волі вишнього завіту й заповіту .

Твій сміх для батька - нагорода з нагород.

А в тебе сміху, знаю, повний рот.

Тож смійся й говори на мові мов,

яку ще знає весь земний народ.

Всі, що живуть-старіють на землі,

шукають спогади, як іскорки в золі,

щоби згадати час великого блаженства,

коли гойдалися в колисці, ще малі.

Дай, Боже, бути світлій вишині!

Моєму сину, лік життю якого - дні,

потрібні затишок і тиша, неосяжні,

бо немовлята і ростуть вві сні.

* * *

Я так люблю дивитись на старих,

і просто їх люблю:

вони - це диво, -

майбутнього основа й пам'ять сива.

Жаль тільки, що все менше й менше їх…

Діди мої, ви всі мені, як рідні!

Ще є вам щось сказати у майбуть,

ще треба явищ пояснити суть?

Я слухаю. Мені не говоріть: «Ні!»

Я ваші не розтринькаю скарби,

все донесу (до лелітки!) онукам -

пісні, легенди, молитви, науки…

Я - аксакал майбутньої доби.

В дорозі дальній лише мудрість - мати,

яка годує і рятує од біди.

Уважно слухатиму вас, мої діди, -

мені також колись одвіт тримати.

Діди ідуть «у затінки первинні»…

Та завдяки тому, що мав я слух,

ще буду й сам наструнчений, як лук,

і їх знання врятують юні покоління.

* * *

Відкрийся, світе мій - ясне творіння Бога!

Я ще не взяв ясак свій після змагу.

Спричинила тут пусти моя спрага ,

мій піт - єдине джерело вологи…

Даремно не суди мене й не сердься.

Коли вдихну я вперше завтра зрану,

мій світе, увійди мені у серце -

стань серцем, не додавши грудям рани.

В твоїй скарбниці - небо, степ і гори,

безмежжя моря і садів пахіть…

Даруй дещицю - пригасити горе!

А ні - продовжу смертний свій похід.

СТЕЖИНА

Є біля дому мого стежина,

Її від очей ховає ожина.

Як думка чи серця кардіограма,

вона усе те, чим і що я в цім світі жив-знав.

Ата мій йшов нею колись на війну.

На цвинтар несли нею милу ану.

І нею ж я й сина ніс в зоряну вічність…

Вона - шлях в безодню і височину.

Казала матуся: «Доріг є немало.

Ти будь обережним! Вже скільки ж пропало ,

пішовши шукати між ними свою?»

Пішов я. Вернувся. На стежці стою.

Тепер-то вже знаю: іти і не треба

тому, в кого є вже дорога у небо.

Я падаю тут, але падаю в рідне !

Якої путі ще шукати для себе?

за Дауталі СТАМБЕКОВИМ

ВОВЧЕНЯ

Нам підранка цього - молоде вовченя

під полою приніс подорожній до хати.

Осінь саме взялася світ снігом лякати…

Так воно й прижилося у нас того дня.

Вовченя те було аж на диво спокійним.

І, здавалось, його й одомашнити можна.

Дружби не задалося у нього з кіньми,

ну, а так-то, ладнало успішно з кожним.

Але запах його заманив у кошару,

де якраз об 'ягнилася ярка біла.

І у жилах нараз кров лиха закипіла!

Знов згадалася зграя і лісу чари!

Звір ще стримав себе, але зник у полі.

Та й заплутав сліди по снігах на стерні.

Той хижак - вожаком уже, мабуть, на волі…

Хіба ж вільного зманиш й любов 'ю? Ой, ні!

Із циклу «КНИГА ЖИТТЯ ГУНІВ»

Академік Маргулан сказав своєму учневі:

Знову бачу: за обрій летять скакуни.

Коні гунів - то вільний вітер!

Копитами немов крутять Землю вони!

Де таких ще знайдеш у світі?

Степ і воля їм здибленим - батько й мати.

Чи ж загнобиш таких, осяйних, у возах?!

Нині древній жирау жадаю співати:

я - нащадок гунів - казах.

Табуни пролітають. За ними - пил…

Ось були, і вже зникли знову!

Але де б ти потому їм вслід не ступив -

чуєш відголос древньої мови.

Подалися у вічність народи й роди…

Ордам в пам'яті місця немов немає…

Навіть сиві акини лиш вряди-годи,

й лиш уривки забутих пісень співають…

Коні ж - мрії, надії, пророчі слова!

Коні в небі червоному мчать-пливуть…

І, допоки їх лет невгамовний трива,

нам і промінь, і меч звучатимуть.

Пам'ять гордість вертатиме ще й синам,

якщо коней не збити із темпу:

Скарб часів і народів дістався нам -

нам, джигітам Великого Степу!

КОНІ ГУНІВ

Імператор китайський теж, мабуть, любив

інохідців, гнідих і мінливих, як дюни .

Захотілось йому аж табун цих див.

І послав він листа до гунів.

Ним пристойна давалась неначе й ціна,

додавалася ще й нагорода:

за коня одного - і красуня одна,

й ті дівчата всі - знатного роду.

Він писав: «Аргамаки - ось мрії мужчин.

Ради них, справді, варто жити!

Кінь - душа вояка, і заміниш чим

пустку в серці, мені скажіте?

У жінок та у коней постава і очі,

і характер, і грація, схожі.

Але той, хто побачив галоп урочий

жить без коней навряд чи зможе.

Ось тому віддаю вам прекрасних дів.

Їм нехай на додачу - й слуги!»

Тільки жоден із гунів не захотів

проміняти на жінку друга.

Не минулось, звичайно, тоді без війни…

Та глибини у суті прозорі:

«Аргамаки превільні не мають ціни,

як вітри, або мрії, чи зорі!»

Кінь вмиратиме - винесе все одно

із вогню тебе в чисту даль.

Жаль, немає отих аргамаків давно…

Та і люди змінились на жаль…

Пращури і могли боронити своє,

бо ще міцно тримались в сідлі:

поки твій аргамак ще копитом б 'є,

буде місце й тобі на землі, -

ти не втратиш ні імені, ні лиця.

І хай час так нестримно рине,

не було і не буде уже у Творця

кращого за коня і творіння , й створіння.

Якщо є в тебе друг - перевірений кінь,

ти йому присвяти і пісні, і чуття.

Ти його не заміниш ні ким і ні чим:

він дорожче й любові, бо кінь - це життя.

за Кеншиликом МИРЗАБЕКОВИМ

ХАРАКТЕР

Сам себе зрозуміти я, брате, не можу.

Ось тому й не співаю собі осан.

Мій характер з вогнем непідкупним схожий.

Часто вже обпікаюсь об нього й сам…

Я й не з тих, що «неначе із пекла вийшли»,

і не з тих, що чуже піддають нарузі,

Та у мене заклав дивну суть Всевишній.

Сам страждаю. Й ледь терплять друзі.

Проте зла не дано мені, - навіть мишку

досі ще не образив ніде й нічим.

Так… «пургу замету», перебравши лишку

на терпіння «поважних буття причин».

Але чесним так важко у світі жити:

говорю - програю, і мовчу - програю, -

люди різні ще топчуть огроми світу.

Ми - не ангели, ми - не в раю…

З кимось добрий ти - думає він: «Слабак!»

З кимось строгий ти - думає він: «Пихатий!»

Той - нахаба, той - дурень, а той - варнак…

Чом суджу їх, узявши на душу багато?

Всі від всіх в цім житті відвертають очі.

І немає ні в чому у нас пуття.

Виживаємо всі - хто, як може і хоче.

Чи ж Бог дасть колись інше життя?

Це не значить, що варто спиняти лет.

Люди, хай вам дадуться величні дні!

Про одне лиш прошу вас, бо я ж - поет,

що жадав розгадати буття секрет:

«Мій характер проклятий простіть мені!»

БІЛЕ І ЧОРНЕ

На початку дороги буває всяко:

у судьби є і зло, і добро у саквах.

Та коли вона й тисне тебе зверх міри,

потерпи, не втрачай у майбутнє віри.

Доля часто зламати нас намагається,

і «дарує» страждання, розлуки, біль…

Хай тобі гартуватися допомагає це,

щоби дати їй стрічний, відважний бій.

І нехай живемо у жорстоку годину,

якщо й зрадить удача - не здайся Людино:

Ти - не сам, і ти - воїн, і ти - чоловік.

Цій пітьмі, що довкруж, не тривати вік!

Дбай, щоб слово твоє набувало ваги.

Будуть друзі у тебе і вороги.

Це, як чорне і біле… Настане час -

сам оціниш буття і себе, і нас.

за Жуматаєм ЖАКИПБАЄВИМ

ЛИСТ ДО ВЕСНИ

Вершини, які вчора були, як чорні рани,

смарагдові сьогодні і сповнені пісень.

Зозулею весна увись злетіла над горами,

і там кує - рахує поверненців-гусей.

Хребти, які учора були скромніші скромності,

і землю, в котру сутність утала мерзлоти,

сьогодні затопили дев'ятим валом проліски.

О, весно, ти явилась мені допомогти!

В домашніх цапах дикі проснулись раптом тури -

вже скоро на джайляу отари поведуть.

А птиці, як цигани, утеклі од Тимура,

вернуться з «колобродів», і храми гнізд зів'ють.

Нехай приходить травень підтвердженням прикмет -

з плечей тумани зніме, і, може, легше стане?

Й, діставшись до баштану, наш аксакал Беймбет

знов про часи щасливі хай заспіва дастани.

Гнідий повеселішав - ізнов мій кінь крилатий, -

у нім нуртують сили азійської весни.

Мить віща (і убивча, й співоча, як стріла, ти…),

в пориві за коханням мене не зупини!

Весну я ждав так довго, як й не живуть, здається, -

як сирота повернення єдиної сестри.

Пребудь же, весно красна, - злечу у вись, де б'ється

об синь відлуння звуків щасливої домбри!

МІЙ МІСЯЦЬ ТРАВЕНЬ

Ти явив нам символ жайворона в небі,

в синь гукнув отари, розбудив дощі,

дав землі і зелені, й зела по потребі.

Волю дам душі!

Ти приніс нам пісню на крилі у леготу,

клекотом над озером надвечірнім стих, -

прилетіли лебеді.

Повернулись лебеді!

Скільки нині їх?

Трави налилися і течуть, як лава.

Степ такий… у Вічність ним би - навмання!

Чабаном у травні, справді, бути славно:

сите і ягня.

Простелилась в обрії дивна даль тарпанна.

І любов нікого більше не мина.

Золоті, червоні, голубі тюльпани…

А між них - Вона!

Ось акин торкнеться струн - умить скипає

пісня - наче річка без кінця і дна.

Де така на сяйво синь ще не скупа є?

Це - моя весна!

Зоряно… Космічно… Всесвіте, привіт!

Гей, злітай, Людино, - не страхайсь поранень!

Ще до вчора білий, став зеленим світ!

Це - мій місяць травень!

РОЗДУМИ

Над горами нависло тянь-шанських ялин чатиння.

Хмари мчать, як лошата, натхненно і прямо.

А на сніжних вершинах - фіолетові тіні,

як на аркушах білих - чорнильні плями.

Хмари мов протирають висоти начисто, -

линуть-линуть, мов хтось їх у тумани вишикував.

Їхні тіні над сопками, не знаючи однозначності,

на зелені кошми лугів лягають чорною вишивкою.

Хмари линуть над світом по-ангельськи плавно.

Тіні їхні тупочуть, як орди, та де їх слід?

А де сонце яриться - земля золота галявина.

Аж виходити страшно з пітьми у цей світлий світ…

Я іду! І мій поступ - не подвиг, а просто рух.

Вже натомлені хмари принизились аж до трави…

Так, єдине, що хочу, - аби не поменшало простору

мукам ніг, що залежні од «мудрих» ідей голови.

Де холола хребтів кам'яна душа,

коні сонця будили копитами струни…

Але хмара-фрегат припливла з Балхаша -

градом їх обстріляла з трюмів!

Одного аргамака обрав я з «багато»,

і спустився в долини лагідь яскраву.

Я в аул твій приїхав тоді на свято.

Не спитав ти: «Як, друже, справи?»

А коли зазвучала гоньба до світу,

кінь мій, іншими збитий, осів на круп.

Не одне по мені там пройшлось копито,

та я призу кокпара не випустив з рук.

Серед білого дня ми неслися стрімко,

а підвівся я - наче в темнинах ночі…

Ох, твоєї тоді так хотілось підтримки,

але ти відвернув там од мене очі…

Вже не повід у мене в руках, а кермо, -

по роках ми зустрілися так випадково.

До обличчя - обличчям ізнов стоїмо.

Ти мені усміхаєшся знову.

І душа твоя - юності пам'ять тепер вся?

Ти говориш, що я лиш - твій друг єдиний?

Ти, мов знахар, що на третій день приперся

після того, як вмерла людина…

Так, орлам призначалася вись цього неба!

Проте злету і їм дочекатися треба,

бо даремно жадається м'яса кривавого,

якщо крила ти ще не наміряв на себе.

Поки виростеш, вимір буття - це гніздо.

Це гніздо пташеняті - і «від», і «до».

В нім - нудьга та об'їдена купа кісток…

Отакий «цвіркунові найперший гвіздок».

Ось в горах прокидається юне орля.

Подивилось - внизу десь імріє земля,

на якій десь немало є здобичі славної.

Та на неї ще довго дивитись здаля.

Грають зблиски на сонця ясній пекторалі!

Пташеня заспокоїлось - не до печалі.

Відступило від краю гнізда у безпеку:

над гніздом тіні стогнуть в проваллі.

День минув. Знов пітьмою хребти облягло.

Очі й дзьоб заховало орля під крило.

Голод пік… Не вернувся із далечі батько.

Зрозумілось: у світі цім сталося зло!

Так він осиротів. І минуло «сьогодні»…

Потім «завтра», затим «післязавтра», голодні…

Підштовхнув до висот непоборний інстинкт, -

птах нарешті ступив у безмежну безодню.

Коли падав униз, вітер люто свистів,

смерті поряд шугала ошкірена тінь!

І гриміла ріка у провалля на дні!

І провалля мов тішилось тим!

Та уже біля дзеркала злої води,

врятувався наш юний орел від біди, -

хай від страху, та крила свої розпросторив.

Строго, роде високий, його не суди!

Ось він вже біля райдуг лишає свій слід…

Вже його не лякає незнаністю світ!

Хай кульгають цим простором кури і дрофи,

а орлам призначається вись і політ!

Ген кудись над вершинами хмари пливуть.

Гори - світу єдина і встояна суть!

У долині - пшениця, у висі - сніги…

Гори - друзі людей і людей вороги.

Сенс буття зрозуміти можливо лиш тут.

Ось тому-то сміливі у гори ідуть.

Склавши юрти у травні, в неторкані трави

золотої погожої днини

наші предки отари вели на джайляу.

Восени повертались в долину.

А сьогодні дорога моя - лише вгору.

Не боюсь ні негоди, ні посух, ні мору.

Трішки жаль, що немає у мене скота,

але нині буття моє - це висота!

за Сакипжамал УТЕГАЛІЄВОЮ

ДОМБРА

Чом ти, серце, б'єшся так не хутко.

ніби відміряючи журу?

Я, наперекір своєму смутку,

піснею розбурхаю домбру.

Хай і щастя в світі цім невічне,

як пір'їнка із крила жар-птиці,

Зате я - відома жартівниця.

Поможи мені, домбро-сестричко!

Забери печаль, нудьгу й вину всю!

Поможи - додай звучання слову!

Я весні і літу посміхнуся,

буду найщасливішою знову.

ЧАРІВНИЙ СВІТ

Я дивлюся на Всесвіт у щасті і в горі:

там якийсь чарівник ще запалює дивні,

пломенисті, іскристі зірки і зорі.

І, коли тоне погляд у світла морі,

я співаю

забуті

пісні лебедині.

Сон до чого, якщо мене ніч кумисом

пригощає зі срібної піали,

у якій, мов зірки, - і пісні, і мислі?!

Тож, коли налягає вагіть імли,

я, ждучи свою Музу, печалюсь навмисне.

* * *

Подруго, що розкажу тобі я?

Я сама і досі, як… і завжди.

Вибач, що в очах моїх - завія,

що сміюся фальшиво у млі біди.

Вперто я труджуся для родини,

ось тому ще й не зазнала краху:

поки ти в родині, ти - людина.

Я - людина, спасибі Аллаху!

Що мені іще треба? - Та нічого!

Тільки серце ніби замерзає,

тільки щось нашіптує дорога…

А от що - я поки що не знаю.

за Єруланом БАГАЄВИМ

МАРІАННА

Ця жінка тендітна й прекрасна дивно,

як лебідь, що в небо на злеті пряне!

Але душею вона - дитина.

Маріанна… Маріанна…

О, кохана,

про тебе палка моя сага!

Твої очі - глибінь океану.

Ти і спрага, й надія на втолення спраги.

Маріанно! Маріанно !

Нелинь пісні,

кохання знавець Сагі,

теж сказав би тепер покаянно:

«Мої дні і секунди недорогі,

бо немає тебе,

Маріанно! Маріанно!»

Відступають у вічність

життя і смерть,

бо кохання - це не омана.

Твоє лагідне серце

любов'ю - вщерть!

Моє ж серце зліта!

І п'янить висота!

Маріанно! Маріанно!

Мова любові - найтихіша з мов …

Абай КУНАНБАЄВ

Я не казав, яка ти прекрасна.

Промовчав про те, що жадана, як провесінь.

Слово зблисне й одразу погасне:

тендітне воно й нетривке, як пролісок.

Як знайти слово явне про явну ,

кохану таку і жадану таку?!

Твій образ проніс я, моя трояндо,

крізь все, що далося мені на віку.

Спека і холод мені, як птасі,

пісню убивши, вбивають ім'я…

Навіть на смертнім одрі чи пласі ,

я не скажу, що ти - мрія моя.

Мріє моя, ти - чарівне віконце,

в якому бачу я Всесвіт дивний.

Кажуть в народі: «Ти - моє сонце!»?

Ти - все для мене, моя єдина.

за Кайратом РИСКУЛБЕКОВИМ

* * *

Чи ця трагедія закінчиться колись?

Коли?!

Де?!

Чим?!

Я говорив собі: «Всевишньому молись!»

Та він мовчить.

Не винен я. Але уже нехай би вмер:

вже й смерть - не жах.

І, якщо важко марю я тепер,

то де ж межа?!

РОК

Ні з ким біду свою не розділити.

Вертеп видінь… Самотності стіна …

І друг старий, і кат несамовитий

не спинять жаху - мли сягнеш ти дна.

Вони казатимуть, що сум страшніше звіра,

і що надія всіх проводить крізь імлу….

Тож, хоч нікому вже давно не ймеш ти віри,

відбудеш сповідь і добру, і злу.

Ти - мов билинка у стрімкім потоці.

А з них то жоден й під дощем не змок!

Духівники твої - такі лукаві хлопці…

Звідки їм знати, що те значить - РОК?

Все те вже трапилось зі мною… Якщо світу лють

мене й лінчує до кінця доби.

Нічого в тебе не прошу, Спасителю,

крім честі гордо чашу випити судьби.

* * *

Ти пишеш мені, рідна, що сумуєш,

що любиш іще й більше, ніж колись,

що стерпиш все, щоб не лишав саму лиш…

А я тут в'яну у неволі, наче лист!

Я так люблю тебе, як… перед смертю люблять.

Приходиш ти щоночі уві сні.

Нас розлучили злі, брехливі люди…

Нас розлучили чорні ночі й дні…

Нехай печаль тобі так не пече, кохана, -

любові без печалі не бува.

Мені без тебе також сумно і погано…

Та чи сказав би я на волі ці слова?

* * *

Хто мені пояснив би: чому

не живу - мов іду крізь пітьму.

Знав з дитинства я горе одне.

Так за що світ карає мене?

Я ослабнув. В полоні думок

гину од відчуття самоти.

Бачу ніби знайомий димок…

Це мій дім? Як до нього дійти?!

Ти, кохана, ввижаєшся знов…

Пам'ять зла в три погибелі гне:

«Де мій дім? Де мій сад? Де любов?»

Мислі ці убивають мене.

* * *

Моя доля не варта й гроша,

бо забула шляхи у світи.

І поранена плаче душа, -

порятунку не може знайти.

Я й раніше не часто радів,

а тепер не сміюсь взагалі.

Коли підлі - в стонадцять рядів,

чи ж до сміху на грішній землі?!

Не ховав я од вітру лиця,

і не гнув перед злими спини,

і за правду стояв до кінця -

ось така «підноготна» вини.

Ти не зрадила, люба, мене

(тільки ти!) на неправім суді.

Все минає, й це якось мине…

Жаль, що зрадили друзі в біді.

* * *

Тут грати на вікнах. Усюди конвой.

І тиша тут мертва клубочиться. Ой!

Так доля, забравши свободу, взамін

«дарує» гниття, безпросвіття і тлін.

Не треба таких подарунків мені.

Я правду готов добувати в огні!

Не визнаю чорної злої межі,

щоб не захлинутися тванню олжі.

Болото це й більшає, наче, щодня…

Болото - це підлість людська і брехня!

А підлість людська і брехня ще спокон

і живлять тут несправедливий закон.

Та маю свій шлях все одно я пройти:

не Душу - хоч Пам'ять же мушу спасти ,

від Імені в зраді підозру відвести!

Бо, що є дорожчим від Совісті й Честі?

За Ауезханом КОДАРОМ

МІС НУЛЬ

Велемудра міс Нуль

увійшла в моє життя.

З тих пір, відколи

я щодня міняю окуляри,

не знаходячи потрібної діоптрії,

вона стверджує, що найкращий колір - білий,

що непотрібно відтінків,

бо вони примножують спокуси.

Її голос ледве чутний у пітьмі ночі,

а замість плечей її, я ловлю порожнечу.

Коли дискутую з кимось

до болю в потилиці,

вона посипає мені голову попелом

і веде у пустелю,

де Богом і людьми забутий дервіш

став частиною пейзажу,

а навкруги валяються трупи вовчат,

що здохли з голоду.

* * *

Грайлива міс Нуль

ходить на тоненьких високих підборах,

залишаючи сліди діроколу

на незайманому папірусі асфальту.

Але кому потрібне оце безкінечне досьє,

у котрому - ні буквиці, ні ієрогліфу.

Доводиться констатувати зникнення тексту.

Нічого інтерпретувати.

Гра значень знемоглася

під каблуками міс Нуль.

А найголовніше - немає адресата.

Є лише мертве око старезного місяця

та статичний задок міс Нуль.

* * *

Моя пані, міс Нуль,

рудою лисицею ховається в осені.

Небо і пам'ять…

Те, що неможливо згадати і обійняти.

Важке відчуття мислі.

Вимушена приналежність

до царства брехливих ефектів.

Можливо я занадто схильний

до зайвої афектації.

А мою подругу звуть Зеро.

Істота без сутності.

Довгі ноги,

що крокують у нікуди.

Міс Нуль,

ти дівчина чи бабця?

Безноса

чи носата?

А може, ти - це повітря?

Чому граєш у схованки зі мною?

Ти моє минуле чи теперішнє?

Повсть - ефемерна плоть буття.

Але твоя повсть таки має душу.

Проте її я, якраз, і втрачаю.

Я течу у повсть.

Врятуй мене, міс Нуль, якщо зможеш!

А втім, це я завжди рятую тебе.

Я вмію викликати із небуття твій образ.

Так, це вмію я, твій чарівник зачарований,

твій засіб од німоти.

Я говорю за нас обох,

а ти умієш слухати.

Хіба цього мало?

Я - класик мінімалізму.

Я люблю все, що є за кромкою смерті і безголосся.

Але ж тіло також безмовне!

А тіло я люблю найбільше.

Адже ти і є - тіло.

Твоє тіло говорить усіма обводами,

вигинами і потаємностями.

Твоє тіло голосніше слів.

Я - полоненик твого тіла.

Я - Гуллівер, одночасно малий і великий.

Малий, тому що тебе для мене занадто багато.

Великий, бо тебе для мене мало.

Я ненаситний, повір!

Але є одне диво - твій голос.

Це єдина музика, у якій я

відчуваю сенс.

Як Шехерезада, котра живе, поки говорить,

я живий, поки ти чуєш мене.

Я подарую тобі не квіти, а міріади вушок -

як пелюстки уваги,

невичерпної, поки я живий.

* * *

Полог забуття безпросвітніше ночі.

У ньому немає навіть зірок.

Він чорніше квадрата Кааби -

твій вічний опікун і тюремник.

Який одинокий ти в цьому зиндані!

Тут і зір твій, на жаль, не потрібен.

Є тільки губи, що забули цілунки;

є тільки посилення слуху;

є тільки шкіра у «сиротах»

І тільки безмежна можливість дихати,

як завжди, при тобі.

Який багатий ти тілом своїм ,

суперником ночі і холоду!

* * *

Міс Нуль - за межею розуміння:

струнка, як одиниця,

вона за межею життя і смерті.

Вона - Харон, який спалив стигійський човен.

Вона - Орфей, що зрікся музики .

Вона - «червона цеглина», знак заборони.

Вона - стежка, що тече у провалля.

Я тисну на гальма і повертаюся назад,

Але і там я бачу міс Нуль,

грайливу, як вірш Пастернака.

* * *

Міс Нуль - чистий аркуш паперу,

нова сторінка Історії,

де є історій скільки завгодно,

а сторінки пікантніші за саму пікантність,

а папір - лише туалетний,

але і в ньому присутній божий сенс.

* * *

Міс Нуль - це артільний труд - фікція.

Вона пише вірші,

перекладає поеми англійських поетів,

створила власний веб-сайт,

на який ніхто не заходить.

Щоправда, недавно її вірші похвалив,

оживши саме задля такого випадку,

Йосиф Бродський.

Кажуть, він хлебтав коньяк

і хапався за серце,

а вона хапалася за нього,

як за соломинку.

Але назавтра він щез, і, здається, назавжди.

Тому наші кумисні патріоти вважають за краще читати

місіс Десять Тисяч,

хоча легше прочитати Гомера, Гесіода

та Овідія разом узятих.

Там хоч заповниш пробіли пушкінської

безтурботності,

бо у цієї Місіс - нічого окрім пробілів.

Вони - найсвітліша згадка про її тексти.

Це такий собі казус,

коли читання - дурниця.

А стосовно міс Нуль …

до неї приємно торкатися.

* * *

Міс Нуль - моя подруга,

або друг,

а ще точніше - милий андроген,

чия цілісність дорівнює її відсутності,

або правильніше, вічному круговороту

непогасимого «Сьогодні».

А я - пан Ніхто,

що може існувати і «до», і «після» ,

але ніколи в теперішньому часі.

Я обіймаю все і проходжу крізь все,

наче стрижень і овал,

причина валу і обвалу.

Я - вбивця генетичного коду,

Письма і Писання.

Я - той, хто ззаду, але не позаду.

Я - морська хвиля, що б'ється об скелю

і жує одне й те саме -

стійкий мінерал буття,

незмінний протягом тисячоліть.

Я - Одне, що б'ється об Дно.

Я - висота, але не та,

суєта суєт і усяка ще суєта.

* * *

Прихисток стомленого раба - цегляного кольору.

знадвору він схожий на замок,

точніше, завдяки мансарді,

на маленький Париж

в занедбаному яблунево-горіховому саду.

З басейном з країни чудес,

де Аліса постійно варіює від малості до величі,

щодо себе самої

та щодо довколишнього.

Є у нас і заборонена територія -

це підвал з підземним ходом

до самісінького Багдаду,

лігва зміїного царя,

взятому нині у полон кучерявим техасцем,

найкрутішим межи ковбоїв.

Що розповісти іще про мою оазу?

Там чутно дзвінкий нестримний регіт -

це сміється мій скарб, моя Аліса.

Сміх та лазіння по деревах -

її способи пізнання всесвіту.

Вона легко стрибає з гілки на гілку,

а я щоразу хвилююсь,

щоби її не полонили ловці чужих снів

і гасителі чужої радості,

ковбої з Беслану чи Техасу.

Моя обитель далеко від обох столиць,

і взагалі, від столиць усього світу.

Тут тихо-тихенько, настільки тихо,

що тиша зливає тебе у себе

і починаєш чути нечутне,

чути і розуміти.

Тут я довго борсаюся,

не маючи змоги заснути.

Ось тоді і народжуються вірші,

такі, як цей судомний вірш,

кардіограма, оформлена в текст.

* * *

Міс Нуль - роса.

Я - сльоза.

В чому різниця між нами?

В посланні до цього світу?

Чи, може, вона - початок послання,

а я - його завершення?

Роса - це сльози без гіркоти.

Сльози - це роса без квітки душі.

Вони - не любителі денного світла

і чужинських очей.

Вони одного діамантового складу.

Шлях вгору і вниз однаковий.

Волога і є волога:

вона - одна.

* * *

Коли астенік потрапляє до хтоніків -

це помилка.

Це ворожі погляди у спину,

холодні, як укол шилом,

розтягнутий у безкінечність.

Не лише упирів убивають ударом в серце,

частіше так убивають самі упирі -

зцідять кров, а потім іще і пришиють.

Так, для вірності, для посмертного гербарію.

Одному - кепсько,

але з ними ще гірше.

І тільки міс Нуль мене розуміє,

як розуміла би смерть.

ВЕСІННЯ КОЧІВКА

(АНТОЛОГІЯ ОДНОГО ВІРША)

за Жусупбеком АЙМАУИТОВИМ

КОЧІВКА

Я чую крізь сон: «Не збирались так довго ніколи!»

Спросоння гублюся, і ледь розклеплю повіки.

Тирлуються всі. Суєта незбагненна довкола.

Народ аж кипить! І народу, здається, без ліку!

Турботам нема ні кінця, ні початку, ні краю.

Розібрано юрти. І повниться скарбом гарба.

Поклажу арканами міцно вже перевивають…

Не поледарюєш - затюкає зразу ж юрба!

Всміхаються й ті, що учора ходили сумні:

у цій колотнечі нічого (й себе!) вже не жаль їм.

«Агов, обережно! Ну, от - знову напасть мені!» -

і посвист камчі, і смішок за слівцем «гостро-жальним».

«Корів подоїте…», «Коген загубивсь - не знайду…»,

«Ану, чабани, завертайте скоріше отару!»,

«Не стій же стовпом - підшукай вороному вузду…»,

«Сусіде, вола не позичиш рябого - до пари?»,

«Ще поки є час, ти поїж на дорогу, малий !»,

«Тепер до джайляу не буде уже відпочинку…»,

«Води в бурдюки якомога повніше налий!» -

у всіх на умі нині тільки одне - «відкочівка».

Всміхається молодь. Сміються жінки, набігу.

Отари течуть. Ремигають воли і верблюди.

Зганяючи коней, джигіти летять крізь югу.

І тупіт, і крики «кур-кур!» чутно вже звідусюди.

Спіткнулось хлоп'я, що джигітам вуздечку несло.

Промчався табун - лише курява злинула в очі!

Від поту і крові малий витирає чоло:

«Ага… Агатай!» - невідомо до кого шепче.

«Ой, люди, невже співчуття не знайдеться у нас

до того, хто нині так явно болить серед світу?! »

Та квапляться люди - не жде їх прискорений час,

і нікому тут бідолаху малого жаліти…

«Старий Жапабай зі стільця на хребтину заліз

намореній шкапі! Такого не бачили пана?!»

За мурим волом торохкітний волочиться віз…

«Отут присусідитись, буде мені непогано! »

Та віл же худоба, що гірша стократ ішака:

три кроки ступне і стоїть, як затятий, годину.

Крутить йому хвіст, понукаючи, терпне рука,

але, що поробиш - знайшлося-то місце єдине:

у кожній кибитці тісниться, мов насипом, люд…

«А хто ж обіцяв, що приємною буде дорога?»

Лишався мені, було, чорний старезний верблюд,

та він же зловредний - батіг розмочалиш об нього!
Лишалась кобила, яка ще дурніш стригунця, -

лиха, як вовчиця, - її об'їжджаєш щоразу.

«Навіщо кому неприборкана знайда оця,

що навіть святенників легко доводить до сказу?!»

Та й те визнаю (хоч моєї немає вини!) -

невістка сусідова чимось її підманила.

Тепер ось, як злиті, імріють в тумані вони -

нелюба невістка й під нею шалена кобила…

І чорний верблюд теж, як путній, несе десь вантаж.

Од степу й волу додалося неначе б то сили.

І віз наш старий на розпуттях постогнує аж, -

він вже призабув, коли був і новим, і красивим.

Ледь чутно пісні. Та й сумні безпросвітно вони!

Й на серце мені налягає прадавня тривога:

«Невже ми колись, підкорившись інстинктам весни,

полинемо у небуття по цих битих дорогах?!»

за Улугбеком ЕСДАУЛЕТОВИМ

СТОЛИЦІ

О столиці мої, де ви, дивні, щасливі?

Так сумую за вам, тамую провину…

Ось Отрар. Він гуде, як пожежа чи злива!

Я пригадую вись його і щохвилини.

О Сайран, Сиганак, як же сяяли радо ви

людям, поки вас також піском занесло!

Часто сняться мені крила парків смарагдових,

обпалило які завойовницьке зло.

О уславлене місто надій Сарайшик!

Скільки ж зодчих творило твій образ величний!

Десь бархани також укривають твій лик,

і до помсти серця наші кличуть.

Віднайшли археологи Баласагун…

Що на це мені скажете, недруги, ви ?

Ви ж горлали, що диким був предок мій - гун,

що столиць ми не відали аж до Москви?!

Я назву Оренбург, лише назву зміню…

Я назву й тисячі таких - переінакшених…

Туркестане, пройшов ти крізь бездну вогню,

але наші безмежжя залишаться нашими !

Наші витоки десь у началах часів…

Нашу пам'ять земля до пори приховала…

Але прапор небесний ніхто не згасив!

І джигітів народ мій ще має немало!

Ми живучі! Ми вижили й пережили

і лихих ворогів, і «добресеньких друзів».

Ми столицю нову у степу возвели!

Ми своє беремо по заслузі!

Ті, що й хліб свій місили в степу на сльозах,

воскресайте, - давно посміхатися треба!

Друже, досі в тобі ще печальник-казах?

Йди в свою Астану! Там чекають на тебе!

за Нізикеном АЛПАМИСКИЗИ

СИН СТЕПУ

Саме в безплідній Бекпакдале

ті, кого вже не злякати ні чим

родяться: вої - старе і мале!

Скільки нахабних барамтачів,

долею досі до того не ляканих,

дбаючи тут - поживитися чим ,

впали з порізаною горлянкою?

О! В цих пекельних, безплідних пісках

ми не просили про дощ і Бога!

Тут невідомий джигітам страх!

Вперто, як тисячі літ до того,

мов саксаул, піднімається кожен,

кожен долає належну дорогу,

роду віддавши весь гарт, який може.

Сильним пустеля - як мати рідна.

П'ють тут - неначе цілують воду:

ради майбутнього свого роду,

кожен колодязь віками рили!

І саме цей упертий люд

нині - народу найбільша надія,

бо, непідкупні, і там пройдуть,

де навіть сила молитви не діє.

Ох, як потрібні батири оці!

Нам від природи вони - нагорода!

Й там де безсилі найкращі бійці,

ці переможуть во славу народу.

Правильно мудрий Румі говорив:

«Праведні люди - пустельні люди».

Вірю в пророцтво поетових рим!

Я - Степу Син, і ним вічно буду…

за Сауле УСЕНБЕКОВОЮ

ДОНЬКА СХОДУ

Я - азіатка!

Я - Донька Сходу!

З народження мені дана

строга краса мого народу.

Я - степова ясна весна.

Два витоки в моїй природі,

немов могутніх два крила, -

дух золотого половіддя

і дух високого орла.

Донька рівнини й синьогірря,

я - степу мрія і мета.

Лише своїй землі я вірю:

моя над нею висота.

Приходить ніч…

Лечу до себе!

Я знов між Заходом і Сходом

пребуду вічним добрим небом.

Лиш я тут - запорука згоди!

за Наілем НАСИРОВИМ

* * *

За-Душлива синь!

Випалює зелень зело!

Я йшов, і тяг свою тінь…

А тінь чіплялась за землю…

Ось в долині ріка,

що змиє причепу хтиву!

Скажу Тіні: «Хто ти така?

Шукай собі інше тіло.

Там за рікою - гора.

Тож не копич образу, -

ти вже така стара…

Вись не здолати разом.

Імріє вершина біла…

Тінь, то коли помреш ти,

я там розправлю крила,

і полечу нарешті!»

Смеркало уже між тим.

У річку погрози канули.

Я йшов, і тяг свою Тінь…

А Тінь чіплялась за камені…

за Маратом ІСКАКОВИМ

* * *

Степняк не виживе між скель,

а горець навпаки відтак…

Там, де немає людських осель

(ви уявіть!) мчить аргамак.

Не знаючи мли і перепон,

далеч він осягає радо!

І лише степ йому - закон .

І тільки воля - його правда.

В горах теж - свобода. А не та!

Свободи також - безліч версій…

Орел над горами літа,

та інший тут політ у серця.

Тут маєш знати межі проваль,

скель висоту, вітрів потоки…

Душа - не золото, а сталь

у мешканців цих місцин високих.

Степняк - мов кінь, а горець - птах.

Ми - степняки. Нам і меж немає.

Душею Всесвіт обіймає

обранець вільності… казах!

за Сиримом РАХИМОВИМ

АУЛ МОГО ДИТИНСТВА

Де за містом в тумані вогненнім

ліс імріє до сонця - впритул,

наче пам'ять про тата і неню,

є дитинства прекрасний аул.

Мій аул - над горами, як птиця!

Мій аул - як римована мисль!

Пахнуть там лісові полуниці.

Пахне там животворчий кумис.

Сяють очі дівчат полум'яно!

Там сваритись немає нагод,

і тому мої любі краяни -

добродушний і чесний народ.

Там, коли споночіє в долині,

Кошарбай зазира в кожний дім.

Там лишились надії первинні -

ті, що я тамував, молодим.

Нині ж згадки таю сокровенні,

й тим щасливий, що є віща путь -

в сині обрії тата і нені,

в той аул, де завжди мене ждуть.

за Арманом ОРМАНШИ

ЧОМУ?

Батьку, ти скажи - чому

я вродився п'ятипалим,

бо не знаю - одному

чи багато це чи мало?

Пальців я хотів би… сто!

Та ще в материнськім лоні,

лиш мені з усіх істот,

світ надав такі долоні.

Ними з пилу підніму

я слабкого аксакала,

і спрошу його: «Чому

я вродився п'ятипалим?»

Ними й милу обійму,

щоб любов та й не зникала,

і спрошу її: «Чому

я вродився п'ятипалим?»

Ними розжену пітьму,

побудую міст немало,

і спрошу дітей: «Чому

я вродився п'ятипалим?»

Я б спитав про те й Творця ,

щоб природи сенс збагнути.

Та ще треба до кінця

тут людиною добути.

за Мухамбетом УТЕМИСОВИМ

МНИМИЙ СВІТ

Для скількох був день коротким?

Скільки падало в знемозі?

І скільком тут став надгробком

кущ колючий при дорозі?

Скільки тут недолюбило,

не кохалося ні разу?

Скільки тут повзло безсило

степом в маревну оазу?

Скільки аргамаків диких

мчить без вершників поганих?

І скільком в обличчя дихав

чорний хаос урагану?

Скільки воїв спало верхи?

Скільки орд пішло в походи?

І скільком далося вмерти

од хвороби, од негоди?

Тож своє давайте брати

нині, все, сповна від світу!

Не забудьмо тільки, браття, -

нас врятує, ой, навряд те:

нам цей світ не пережити…

за Куляш АХМЕТОВОЮ

МОЯ ЗЕМЛЯ

В літній полудень ляжу в копну золотавого сіна,

буду пісню складати про тебе, моя Батьківщино.

Тут в озер глибину і в степів оцих далеч полинну

втали всі кольори.

Я сприймаю тебе і як музики ніжне звучання,

і як ящірки слід на пустельнім бархані піщанім,

і як вихор в степу, - я в тобі і душею й очами.

Сяйвом заговори!

О, гарячий мій краю! Прекрасний ти, вічний і гордий!

Я не дам твоїй пісні комусь наступити на горло!

Хто мене ще, як ти, заспокоїть, зігріє, пригорне?

Син мій буде твоїм!

Степу мій безкінечний, славетний, квітучий, багатий ,

чи могла б я без тебе талант до мистецтва надбати?

Моя земле превічна, ти - мати, ти - доля, ти - свято,

моє щастя і дім!

Я за тебе молюсь, я всім серцем звертаюсь до Бога:

«Збережи нас, Всевишній, навіки од горя людського!

За Вітчизну прошу, а вже потім за рід і сім 'ю…

Яви милість свою!»

за Оскаром ОРАКОМ

ЗАПАХ ХЛІБА

Й не згадується кращого нічого,

окрім святкового затаєння душі,

коли апа іде у світ для того,

щоб сотворити жар для тапанші.

Тезек ворушачи умілими руками,

знов будить полум'я - основу всіх основ.

Вклонившись сонцю, що підноситься над нами,

насущне дійство починає знов.

Нічого дивного вона й не робить ніби…

А бачиш диво! Й небу дякуєш за те!

Неначе ти вдихнув не запах хліба,

а щось пізнав і вічне, і святе.

за Єсенгалі РАУШАНОВИМ

1932-й. КАЗАХСТАН.

ГОЛОДНИЙ РІК.

«Тут народ вимирав!» -

стогне в чорній пітьмі

серед степу і кожен курган.

Шепіт висохлих трав…

Дзвони світу - німі!

Тут - привілля воронам-каргам:

лиш пісок замітає вчорашню біду,

сохнуть ріки вже без ручаїв.

Тут нікого немає…

Самотнім іду

там, де предки померли мої.

Вітер здійме піски на малесеньку мить,

і проявиться дівчини лик!

Степ мій, темний, плаский,

наче гонг, загудить -

поведу ненародженим лік…

А була вона перша в аулі своїм

і розумниця, й просто красуня.

Ради неї, і звершень ще дідом моїм

учинилось немало…

Так сумно!

Прозвучали даремно любові слова:

голод «сватом» безжалісним став.

Спить смиренно…

Шумить подорожник-трава…

Подорожник-трава…

Казахстан…

за Оргенбаєм ЖАНАДАРОВИМ

КОЛИШНЯ ВЕЛИЧ ПРАЩУРІВ

Колишня велич пращурів

і досі нам ночами сниться.

Там світ стогнав, тремтів, горів!

Шугала ворога десниця!

Ось був батиром Кананбай:

його рушниця - два стволи,

був з юрту в нього - малахай,

й дна не було у піали…

Колишня велич пращурів -

моя надія і фортеця!

Сюди б годилась рима «крім»,

але зректись не доведеться

з них навіть жодного між тим.

Їм випав зла й боріння час!

І витязів славетних тінь

ляга на кожного із нас.

А ми, нікчемні їх нащадки,

куди і невідомо йдем,

з книжок ймемо свої «початки»,

пишаємось вчорашнім днем.

Звичніше жити нам отак -

в млі, колисаючи онука,

клясти Нью-Йорк і Потомак,

дивлячись фільм про Чинганчгука.

Помітно так зміліли ми:

у нас потіха - не годині…

І стогнуть предки із пітьми:

їм соромно за наше «нині».

Вони колись-то воювали

за віру, за життя, за степ.

В нас їхнього лишилось мало…

Не розгубити, ох, усе б!

Та тих, хто вже давно помер,

ще все-таки є кров у нас.

Можливо… я тому тепер…

воюю з кимось… увесь час…

за Акуштап БАКТИГЕРЕЄВОЮ

ЛИСТИ ДО МАТЕРІ

(уривок)

Знов чистий аркуш погукав: «Пиши!»

Й твоє ім'я повторюючи тихо,

йому я відкриваю синь душі,

яку довколишні сприймали наче лихо.

* * *

Не відаю - чи твій спокійний сон?

Пішла ти в далі вічності, безкраї…

Надгробку розцяцькований бетон

тебе од снігу і дощів ховає.

Твій помник не помпезний.

Що ж, нехай!

Хто їх читає - написи затерті?

Що з того, що покинувши цей край

ти з дат лишила тільки дату смерті?

Од розміру залежить гаманця

те, як могила межи інших виглядає…

Я - помник твій - донька, яка серця

ще людям віршами й піснями зігріває!

за Шолпан БОЙГАЛІНОЮ

КОЛИ НАРОДИВСЯ ТИ

Ти народився в день од зливи сивий.

Та сонце зблиснуло і досягло зеніту!

Й метелик білий, розгубивши сили,

в кімнату намагався залетіти.

Боліло тіло. Сон шугав у висі,

ніяк не опускаючись ізвідти.

А ти лежав, і мудро так дивився

на мене, ніби знав мене століття…

Саме тоді й забувся біль, либонь,

зате далося розуміння сокровенне :

то материнська пресвята любов

втавала з кожним подихом у мене.

Як заспокоїти? Як зупинити плач?

Яка тривоги і непевності причина?

Як сина боронити од невдач

так, щоб при тому виростить мужчину?

Питання всі облишу: «Будь, що будь!»

Несуть до мене сина - годувати…

А я вже відаю свою найвищу суть ,

своє покликання нове найвище - Мати.

за Мейржаном КУРМАНОВИМ

РОЗМОВА З ВІДЛУННЯМ

З відлунням говорив я серед світу.

Чекав якогось сенсу в тім? Навряд!

Даремно розкидав слова на вітер …

Тому відлуння й повертало їх назад.

за Зайтуною КДРАЛІНОЮ

* * *

Подивись, полюбуйся

на далечі витвір -

на цю сонячну велич,

пташині ключі!

Хай рожевий, у небо закоханий вітер

тихо пестить тебе… помовчи…

Наче музика вічності злинула знову, -

солов'ями природи озвучено суть!

Відголоски цієї простої розмови

десь у Всесвіті, мабуть, зірками пливуть…

Ні, весні вже не треба пориву і подвигу, -

їй достатньо відсутності суму й вини.

І зливаються в тихім природи подиху

спокій, музика, яв і сни…

за Бахитом КЕНЖЕЄВИМ

* * *

Де й дні - мов думки невеселі,

де все - аж трагічно просте,

де Богом забута пустеля

лиш місяць з дванадцяти - степ,

де морок памірської висі,

де Окс невкипілий шумить,

родився я і… залюбився

в незнаного моря блакить.

Здригається місяць дворогий…

Я чую Творця наяву:

«Блукаєш? Не знаєш дороги?»

«Бо я тут живу - не живу!»

І серце од болю аж терпне -

шукає смарагдову даль!

Ночами сайгакам Евтерпа

на лицях (!) малює печаль…

Я знаю - за мертвим Аралом

є воля (сум, серце, не пий!), -

там зайди безмежжя не вкрали

всього у народу степів,

там ще кочівник любо-ладно так

рахує свої табуни,

там безкрай синіший Атлантики.

там дні - мов Флоренції сни.

за Жанаталапом НУРКЕНОВИМ

ВОРОНИЙ

На Пегаса, друже, ти несхожий.

Є й тавро на крупі вогняне…

Та ніяк забути я не можу,

як в степу виносив ти мене.

Мчався я охляп удаль югою.

Ніс мене ти в мрію навпрошки!

…Ще не таланило нам з тобою,

бо часи тоді були важкі.

Ти тягав удень важкі поклажі -

домовини, камінь, ліс і хліб…

Та й мені було там не до блажі, -

часто й думав: «Виспатись коли б?!»

У неділю якось, пам'ятаю,

я зайшов у денник із весни.

Ветеран байги і курултаю -

ти іржав-запрошував: «Майни!»

Кинулись ми геть із передмістя,

просто так, у даль, по зову долі.

Треба ж було вирватись колись-то

нам з буття невільного на волю?!

Нам жадалось бути, наче пити

синь безкраю, вітер, небо й пісню!

Били в бубон вічності копита!

Я не чув таких мелодій після…

Та з тих пір, як бачу я коня

десь урочо-траурної масті,

згадую, як мчали навмання,

друже, ми з тобою від нещастя.

за Ерболом ЖУМАГУЛОВИМ

* * *

Не сплю. Абай. Безсоння коні місять:

я їм веду, аби заснути, лік.

А ніч вникає під вагіть повік,

і шепелявить сяйвом в ній щербатий Місяць.

Іще Кебеку так у віщому безсонні

витоптували душу оці коні!

Геть табуни! У ніч рахую кроки.

Жура, як вовкодав, вгризається у горло:

«Чому це я цілих чотири роки

був дурнем, що «звання» це носить гордо,

шукаючи небес «величні стимули»

у тім, що його кинули й покину…ли?!»

Себе давно проклявши несусвітньо,

у віртуал я за тобою внадився -

питав, кохана, тебе в «Гугла» і у «Яндекса»,

проте німіли технології новітні .

Ти подзвонила. І мовчала. Де ти?!

І висковзнула із-під ніг планета!

Я шепотів, стогнав і тік у крик,

аби пробитися в твоє страшне «далеко»!

Так, мабуть, сум палив колись Кебека,

коли його покинула Енлик?

Немає діла до сестри і брата…

Кохана, ти - моя найбільша втрата!

Нам не до нас. Лишилося чекати

чогось, як з моря чорного - погоди.

І час тече, як мед в холодну воду…

Куди втечеш? Я сам собі за ката.

Цей рік і зиму втримати не зміг:

розтало щастя, і розтанув сніг.

Балкон хитається… В глибинах, піді мною,

стомившись од зажури одноногої,

ліхтар ще блимає над мертвою дорогою,

так намагаючись домовитись з виною,

з пітьмою, з холодом, з поривами жалю…

Є світло в млі! І я тебе люблю!

НЕЗБАГНЕННІСТЬ ВСЕСТЕПУ

( ЕПОС ДУШІ МОЄЇ )

СПОВІДЬ ДРУГА, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ…

(уривок з майбутнього роману «Я прошу вас - живіть!)

А так подумати, то й до чого той Сізіф Садовий? А й ні до чого. Ну, прадід та й годі… Міф, по хвилинах й століттях розплесканий. Так заблукає коли- не-коли (може, й од нічого робити) з Ірію у мій мирний дім, підселиться у моє тіло, та й марудить моєю душею. Я й жену його таки назад, у безчасся: з ним самота і зневіра стають ближчими аж до явності. З ним відчуваєш себе собакою - виродком із хижої і чесної подоби, яка єдине, що й лишила собі од тієї чесності, - змогу і право вити на Місяць. Тільки ж вовка за те не б'ють. А собаку луплять безжально - аби не заважала мирянам жити, чи пак, спати. Хай уже сплять, марнославні, ще й бажано - зубами до стіни…

Коли вони сплять, я - сущий фактично. Коли вони прокидаються, я завмираю там, де застала рахуба, і тихо шумлю собі аж до вечора, всотуючи сили із рідної землі. Все чую. Все бачу. Все знаю.

Ні, я - не Сізіф Садовий, я - не собака, я - не вовк, я - не мирянин.

Я залишаю тим, хто ще живий, Слова і Символи - навіюю думки, музику, поезію. Ходаки часто й приходять до мене. Зрідка - молитися. Частіше - ховатися. Більшість - від Сонця… І те дивно. Бо, як і надіються вижити?!

Я торохнув одного з них яблуком по голові. А він і яблуко те не зміг (!) підняти, лиш придумав на задану тему Закон Тяжіння. Перехожа Єва підняла той шафран солодкий, і тут же тицьнула якомусь жебракові Адамові. І дурень той нарешті помітив, що він голий, та й утік! Не помітивши, що гола й Вона…

Я помітив. Ще й навіть кілька разів… І гола Вона мені сподобалася навіки! Нага Єва - це Істина, Любов, Надія, Мета. А якраз усім цим я й живу.

Я дуже люблю птахів. Усіх - співочих і не співочих. Проте найбільше я люблю воронів та лелек.

Ворони прилітають рідко. Вони вредні та непогамовні. Але, проживши кожен триста років, вони - мудрі, як ніхто. Ворони - як Старі Люди, які не зрадили ще ні мови. ні пам'яті, і знають те, що забула й Історія. Отже, визнаю, іще я люблю Старих Людей… Ворони - це віщий сум, непідвладний навіть Небу. Що, очевидно, і дає їм право горлати навіть у Хвилину Мовчання.

Що ж до лелек…

Лелеки просто живуть. Поки миряни не сплять, вони бавлять і годують власних дітей. А коли миряни засинають, тоді бусли несуть у їхні обійстя нових Божих Синів і Доньок. Такі собі Господні зозулі…

Миряни, спросоння узрівши птиць (точніше - останній змах крила за уквітчаною шибкою), придумують собі Ангелів і вірять потім у них аж до смерку життя.

Отже, я визнаю й те, що люблю Ангелів, які приносять дітей і що люблю Дітей, яких приносять ангели.

Але я - не ворон, не Історія, не лелека, не ангел, не дитина. Я - і не Стара Людина… іще.

Я люблю все живе і справжнє. До мене можна прив'язати і противнючу козу. І, коли вона рватиме мою плоть своїми стертими зубами, я мовчатиму- радітиму, бо те набагато ліпше, ніж гостини Сізіфа Садового.

Я, наче древній єгиптянин, обожествляю котів, котрі, натхненні інстинктом та голодом, лізуть, бува, по западинах і вигинах мого бренного тіла у висоти моїх улюблених птахів і, наситивши неопереними виводками свою первинність, часто й засинають у дуплах моєї душі, муркочучи пісні, казки і молитви Дикої Віри.

Я так поважаю котяче плем'я, що готов би був і гуляти сам-собою в «Країні котів» Лао Ше.

Я люблю все те, що дає молоко, носить мед у стільники, удобрює грунти, шкрябається і ластиться, шипить і цвірінькає, їсть і вмирає з'їденим.

Але я - не коза, не кіт, не бджола, не спокусник-змій, не горопаха- горобчик. Я - не жертва і не хижак, хоча й відаю Дику Віру і всі псалми її, і всі притчі її, і всі молитви її.

Я живий і справжній. Так, це сприймаю і утверджую!

Я живий і справжній українським Небом. Але в очах моїх - Небо інше…

Так сталося. І сталося те зі мною давно, ще у минулому столітті.

«Тими днями вийшов наказ від кесаря переписати люд в його землі. І йшли всі записатися - кожен у своє місто…»

Ті ж, хто був без паспорта, - від Землі і Води, і пішли галасвіта - за «номером у числі розлюченого Звіра». А звали їх - Батько й Мама. А невідомість та називалася - «Казахстан». Там тато не сміявся. Там неня уже і вмирала.

Там не водяться лелеки. І мене наіржали коні…

Іржали якось уночі, мов після січі - над мертвими. Мама опритомніла і пішла на те іржання у Великий Степ. Батько прокинувся і пішов за нею вслід. Там, десь у травах і муках, віднайшовся я. Мама плакала наді мною. А Батько наді мною нарешті посміхався. Не було ніяких знамень. Не співали серафими і херувими.

Значить, я - «смертний».

Але чабани таки прийшли подивитися на Диво. Їхні огрублі од роботи, шкарубкі долоні вперше й гойднули мене над світом. Їхні тюркські наспіви озвалися в мені Словом. Я гойдався собі. А небо Золотого Арка лилося мені в очі…

Я любив Маму. Я любив Батька. Я люблю коней і трави. Я згоден терпіти муки, заради утвердження і явлення. Я боюсь жіночих сліз і вірю в чоловічі рідкісні посмішки. Я не вірю в знамення.

Я вірую в натруджені руки і степові пісні!

Саме тому вночі я - Смертний-З-Очима-Повними-Вільного-Неба.

Я люблю волю більше, ніж саме життя: найперше мене принесли у стійбище Вільного Жузу і поклали на кошму, біля багаття. Враз коні щільно обступили місце дії, виокремлюючи моє Різдво з «варфоломіївської ночі».

Містами та селами оминули мене кесарські опричники. Я залишився не порахованим, без рабського тавра.

Тому я боюся ночі, але жду ніч.

Дня не боюся. День приходить сам. Приходить, коли закінчується ніч, вільність і смертність.

Один хороший Поет колись написав: «…з-за дерева узнаю, що я - дощ…»

Довго узнавав - хто я вдень. Тепер знаю. Я навпаки - Дерево-З-За-Дощу. Невідомої породи нелинь. Можу бути ким завгодно - буком, дубом, явором, черешнею, шовковицею - тим, ким застане мене досвіт. Блукаю світом. Блукаю! У мене корені - живі і подвижні. От і несуть од вікна - до вікна, од небокраю - до небокраю…

Таких дерев багато у кодрах, в маминій Молдові. Чіпляються за схили гіпсових гір. Корені у них зриміші, ніж крони. Корені - суть їхньої сутності.

Коли Мама пішла звідти віднаходити Українців, і Душа Кодрів пішла за Мамою. Молдова заплакала срібним дощем!

Коли у травах і муках віднайшовся я, Душа Кодрів стала моєю душею.

Тому вдень я - Дерево-З-За-Дощу…

Я - Українець з душею молдавських кодрів і очима повними казахського неба.

Мій світ пояснити неможливо. Мій світ намалював Іван Марчук. Сходіть - подивіться на ту Безмежність. Там птиць - незліченно!

А я ж казав, що люблю птиць. Тільки не «чайок на смітнику»…

Довелося побачити колись зграю таких-от деградуючих білокрильників. Вони горлали, порпаючись у смердючих, гидотних людських «відходах». Вони чубилися постійно за кожний шматок ослизлих недоїдків.

Цікаво, що на морі ніколи не бачив я, щоб вільні птиці билися між собою… Мабуть-таки, буття дійсно формує свідомість?

Зрештою, що й додалося тим «виродкам небес» по зраді волі, простору, власної ідентичності?

Щось. Декільком. Найнахабнішим чи найудатливішим.

Більшість же, брудних і худючих, рвало і рве безжально одне-одного. Може, «зі спортивного інтересу». Може, з безнадії. Може, остаточно з'їхавши від голоду з глузду.

Тоді, пам'ятаю, подумалося: «Які схожі вони на мирян!»

Тепер ось думається: «Які схожі миряни на них!»

Я вмираю і сохну межи мирян - тих, хто дивиться, але не бачить, слухає, але не чує…

Душа моя прагне Всестепу! Тільки там люди - ще Люди!

ВІЩИЙ ЗБЛИСК ТАБУНА

У казахськім степу закипає весна.

Розквіта «попелище негоди»!

Проступає на обрії зблиск табуна,

мов петрогліф безсмертя народу.

Знову топчуть копита ясні спориші...

Табуну і в цім безкраї тісно!

Аргамаки палають - душа до душі,

вірш до вірша і пісня до пісні.

Скакуни оці дикі буттю - не раби:

необ'їжджені ще, як в Началі.

Цей табун, наче пам'ять, - журба до журби,

сум до суму, печаль до печалі.

Не готуйте, джигіти, арканів дарма -

хай цей Знак нашим далям зоріє!

Хай ще буде майбутнє, як воля сама!

Коні ці - наші мрії й надії.

Цей табун - наче скрик!

Цей табун - наче мисль!

Цей табун - наче совість, яку не забули!

Мчать гніді - будять вирви натомлених міст,

на свята надихають аули.

Мчать булані, полинну полохають вись -

і до Альфа-Центавра дістануть!

Зблиск оцей я найперше побачив колись:

руни ці - небеса Казахстану.

Мчать пребілі, у яблуках і вороні!

Та навіщо їм космос, як є Україна?

Тож під зблиском стрімким доживати й мені:

мчать пегаси від Сина до Сина.

Й поки мчатимуть, ще не понищить вина

племена Лесі й Кемпирбирая.

Брате мій, бережи віщий зблиск табуна -

вічний тотем твого і мого небокраю!

Слава Богу, в цім світі не меншає нас.

Слава Богу, ще в світі ми цім - не «сторонні».

Хай звучать в наших синях Абай і Тарас!

Хай летять в майбуття наші коні!

АКИН ТАРАЗІ

Так журливо, казахською казкою,

час тече… Ти - «ніхто» і «ніде»!

З-за Аралу, з-за сивого Каспію

порожнеча пустельна гуде.

І вже звично ти долю виниш свою

за невимірність «чорних пришесть».

Хай! Таки захалявною книжкою

накипає народові честь.

Можна маревом в обрії сон вести

до джерел непотрібних «таїн».

Та ще хто ж непідкупної совісті

наболить Україні твоїй?!

Може, й справді, щоб спитий невдачами

ти столиць не палив, як Нерон,

і дались тобі люта солдатчина

й Казахстану гарячий огром.

Тільки тут, де і висі не ємні,

тут, де губляться межі в імлі,

ще Завіти народу своєму

і народу цієї землі,

і всім сущим на святі цім отже ж,

щоб не збились повік зі стезі,

настраждати і можеш (і зможеш!):

ти - Кобзар, ти - акин Таразі.

На душі так тривожно, так щемко…

Та ще хто ж із пекельних завій

люд вестиме, Тарасе Шевченко -

і «не гвардії», і «рядовий»?

Будуть люди! Й сягнеться їм Неба!

Й, насадивши сади на золі,

ще згадають тебе і для тебе

всі слова негучні і незлі.

АБАЙ

Сил все менше… В степу - невщухаючі пурги…

І все менше надії лишити Знаття…

Розумієш: далась тобі доля хірурга,

що, лишаючи шрами, рятує життя,

чи старателя, котрий з пустої породи

вимиває прекрасне зерно золоте.

«О, казахи мої! О, мій бідний народе!» -

і подумалось раптом тривожно про те.

Вже б тобі й відпочити хоч трохи, Абаю.

Але чим заспокоїти душу свою,

коли єдності межи родами немає,

і чужинські закони в праотчім краю?!

Біль тебе оцей віщий уже не покине.

Ти й не пробуй намислити: «Скоро помру…»

Хто джигітів згука, якщо інші акини

Слово й Музику топлять в байрамів жиру?!

Освяти заповітом і ніж, і камчу ти,

бо й загинуть брати од журби і вини.

Вже від смутку (самим же тобою відчуто… )

і раніше батьків помирають сини.

Мий же золото совісті, ріж по живому -

душі згаслі відроджує правда нехай,

щоб не мерлось нікому, не спалось нікому,

щоб світилось в скрижалях надії: «АБАЙ»!

…І ти пишеш, вдивляючись в тисячоліття.

Знов ячиш до народу свого: «Не мини!»

Віриш: «Довго ще будуть ці вільні на світі!

І летітимуть вдаль вогняні табуни!»

КАЗАХСЬКА ПОЕЗІЯ

Вона густа й цілюща, мов кумис,

але й гірка, немов полин, натомість.

Десь, чується, співає ще Шалкиз…

Підеш на пісню - аж в кипчацьку невідомість!

У ній так мало гасел і хвалеб.

Немає розмірів - слова летючі дивно!

Вона премудра, як Великий Степ.

Вона мінлива, наче даль неісходима.

В ній головне - первинна суть: тут дух

всіх жузів, всіх пісень, і… всіх поразок.

Зірки, які виднілися в тундук

акинові, тобі просяють зразу!

І полетять удалеч табуни

некованих буланих аргамаків!

Почуєш голос милої ани.

Розквітнуть на могилах предків маки.

Ітимеш крізь віки і крізь роки,

і чутимеш її домбай тривожний.

Із неї можна черпать, як з ріки.

І, як в ріці, в ній потонути можна.

І, як в ріці, у ній відбилися світи.

І, як в ріці, в ній мріють образ и лиць.

Нап'єшся - зрозумієш, що і ти -

правічний, та загублений, азієць.

Її всім тілом відчуваєш, як… камчу.

Читаєш, вся душа - часів переклик.

«Не зажени її в проформи, тлумачу, -

такій превільній вільний личить лиш переклад!»

Не буду марно ворожити на сльозах, -

нехай поезія ця нині й серце вийме,

хай призабудеться - козак я чи казах,

аби відчути: «Я - Людина Вільна!»

МАМИНА ХУСТКА

(сімейна легенда)

У важких небесах перелітні заплакали гуси…

Сум торкнувся крилом до гарячого нені чола, -

від лихої журби надломилася серцем матуся,

як пшениця злягла, як черешня в саду відцвіла.

В лікарняних снігах усе марила тату ночами,

як в гріхах, сповідалась в болючих жаданнях своїх:

«Принеси мені мальв, погукай мені вишню і маму,

розшукай, розбуди, хоч на хвильку, дзвінких солов'їв!»

Там уже лікарі безнадійно і вперто німіли…

І у тиші крихкій наче й дзвонів пливли голоси…

Батько плакав-хиливсь: «Посміхнись, оживи, моя мила!»

А вона шепотіла, неначе з глибин: «Принеси…»

Він подався світ заочі - це аж за обрій, за місто,

аж за тридев'ять нив, крізь туманів пекучу ропу,

і купив їй хустину, заквітчану і пломенисту,

хтозна-де, хтозна в кого, в безмежнім казахськім степу.

А над шляхом назад уже галич ширяла зловісно…

Їй у руки поклав те знамено жар-птиць, снів і мальв.

І здригнулась вона! І вона ожила, як у пісні!

І вона посміхнулась!

А згодом і я «заспівав»…

Понесли мене в світ, заповитого в соло хустини.

І звучав небокрай, як міжзоряний сад, солов'єм!

То під небом казахським мене обняла Україна

квітом вишень-черешень і маминих рук ручаєм.

КУМИС

Якщо після січей і зранений весь ти,

послухай, що кажуть казах і киргиз:

«Не треба шукати для ран алькагесту, -

давно у степу вже існує кумис.

Він сили верне і всі рани загоїть,

надасть до любові і подвигу сил.

Вже більше ніколи не вислизне повід

із рук твоїх, брате, за сим.

Якщо невтолима замучила спрага,

якщо відчуваєш образу і гнів,

кумису ковтни - і ввіллється наснага

у тіло твоє всіх грімких табунів.

І потяг до правди, і потяг до волі,

і мрії, й жадання, забуті колись

(усе, що забув ти од муки і болю!),

цілющий відродить кумис.

Ще знову, згадавши судьбу чоловіка,

утанеш у степу імлисту югу -

відчуєш, пізнаєш, всотаєш навіки

прадавню, ще гунську жагу!»

- Потому злітатимеш вище і вище,

зневажиш і неологізм «кому - вниз?» -

підтверджу і я тобі - той, хто живий ще,

бо в світі існує кумис.

БАЙГА

Так дні летять, неначе аргамаки, -

за ними навіть думка не встига!

Махає вслід мені прощально мати…

Здається, все життя моє - байга -

змагання із собою, з вітром, з часом,

з бажанням відпочити врешті-решт.

Все розгубив із Божого запасу.

Тепер уже нічого не збереш.

Мчать коні, вороні, гніді і чалі!

А вершників все менше на шляху…

Любов сяйнула поглядом в началі.

Її зміняв я на журбу лиху…

Лишилась віра десь за поворотом.

Надія вже відплакала в степу.

Віджевріла і прокляла скорбота

мене за неприкаяність сліпу.

І мрія за туманом десь розтала.

І вже змарніла, вичахла мета.

Лишилося джигітів-нас так мало…

Все більше й коней небом проліта…

Всі жалібниці віщі відтужили…

Така ця перемога дорога!

Та кров іще в моїх нуртує жилах, -

таки звучить, трива моя байга!

Не прагну я ні слави і ні раю,

поки мій кінь ще твердь копитом б'є.

У далі полечу - за небокраї ,

коли життя закінчиться моє!

Я стану невловимим вітром-в-полі

нової, невідомої доби.

Іще лишились мені пісня й воля -

натхненниці Великої Гоньби.

Пам'яті бійців 106 національної

казахської кавалерійської дивізії,

яка повністю загинула під

українським містом Харковом…

РЕКВІЕМ

Останній бій… А небо, як іржа,

тече на поле, і вростає в поле!

Ну, хто сказав, що ця земля - чужа?

Із нею й не розстатися ніколи.

Джигітів кров, і аргамаків кров

всотає рута-м'ята України.

У цю югу, в розтерзаний огром

жура казахських матерів полине…

Ворожий обрій дихає вогнем.

Гримить-гуде із далі, як із виру.

«Ми, як орли, як соколи, майнем,

батири! - чутно голос командира. -

Поескадронно! Шашки - наголо!

В атаку! Риссю! Марш-марш-марш, кінното!»

Летітимуть і часові на зло:

тепер у них така свята робота -

нагадувать зманіженим світам,

яка ціна у спокою і волі.

Зітхне, як батько, сивий Казахстан

і тихо заголосить вітром в полі!

Летять бійці в криваву млу сторіч…

Ледь промайнуть - у далях, де летіли,

ізнову тиха українська ніч,

як чорний саван, ляже на могили…

КАЗАШКА

Воскреснеш, згадавши колишнє: «Ось, де був!

І, бач, аж куди навесні долетів!»

Й легенда про Гурію Вічного степу

начується знову з далек-далеків.

Казашка… Із чим порівняти царицю -

хіба зі свободою, з виссю хіба?

Їй, справді, живеться, неначе гориться, -

така в азіаток прекрасна судьба.

Ну, дійсно ж, дурня - дарувати їй квіти

або обіцяти із неба зорю.

Всміхнеться: «Йду квітом! Стань поряд - іди й ти.

А хочеш - я й зоряну кашу зварю?»

І, що їй співати? Для неї й світ - пісня,

яку вона відає, наче себе.

Тож зайві слова тут шкідливі, як пліснява,

чи… як по блакитному - ще й голубе.

Її ще Всевишній в сувору цю Яв вписав

сурою терпіння, любові й мети.

Із іншими добре стояти й сміятися.

З казашкою добре мовчати і йти.

Казашка не плаче - безкрайо голосить,

коли настає непоправна біда.

Уранці - весна вона, ввечері - осінь…

Й при тому, неначе завжди молода.

Терпляча до спраги, до болю, до зламу,

казашка не знає поняття «межа».

Тому їй, єдиній з жіноцтва Ісламу,

не застує Всесвіт сумна паранджа.

Казашко! Любов малювати б лиш з тебе!

І вірності дати твоє би ім'я!

Легенда про Гурію Вічного Степу -

тривожна невигойна пам'ять моя…

КОЧІВНИКИ

Сенс який - за минулим пускати сльозу,

і шукати первинного Степу?

«Переждати мороз… Перебути грозу…» -

і достатньо, щоб стерлось пусте «був»

щодо кожного з тих, хто кочує в світах,

хто не зрадив ні мрії, ні волі.

Сокіл над головою… То племені птах,

символ Простору Вітру-у-полі!

От, якщо по-джигітівськи збить малахай,

щоб тримався «на чесному слові»,

світ побачить обличчя азійця (нехай!)

й очі, безмір всотати готові.

Не питайте «куди?», не питайте «чому?».

Ви собі співчувайте натомість:

небокрай відхиливши, неначе кошму,

рід за родом течуть в вікопомність.

Тихо-тихо співа… і стихає домбра…

пил сичить над покинутим станом…

Не біда! Просто вільним в дорогу пора

подаватися знову настала.

Ще далеко іти. Іще довго іти.

Та дивіться - всміхаються й діти!

І нікому не треба величніш мети,

аніж літо й весну відрадіти.

Відродилась земля… Ти іще у сльозах?

Тут з кибитки гукне тобі кожен:

«Приставай! Хто сказав те, що ти - не казах?

Ти лише призабув себе, може?»

БАГАТТЯ

Усе-таки варто ділить Схід і Захід,

бо єдність культур космогенна лиш мниться:

скажімо, що значить вогонь для казаха,

й що для українця - велика різниця.

Ми полум'я вільне загнавши у печі,

його не сприймаємо вже Даром Божим,

тому і під небо підставити плечі

з нас може далеко-далеко не кожен.

Казах же, в степу розпаливши багаття,

і взимку чапан розстібає до пояса:

він вдома, бо треба йому небагато -

лиш воля, вогонь й пісня ще (хоч на полюсі!).

Казах устає - прихиляється небо,

і зорі йому зазирають у очі:

джигіт зайвини і не просить для себе,

ба, навіть в щоденній молитві урочій.

Він чує вогню голос вічний і віщий,

первинне іще пам'ята й сокровенне,

тож молиться просто: «Лиши, о, Всевишній,

минуле для смерті, майбутнє - для мене!»

Він завтра, вогонь загасивши ізранку,

розпалить увечері в іншім безмежжі.

Ми ж долю сприймаємо так, наче бранку,

і мостимо каменем далі і стежі…

Вогонь розпалю серед степу широкого,

сорочку зніму, хоч і вітер несе сльоту, -

отак навесні я втікаю щороку

з Європи у праведну Азію Всесвіту.

Затим повертаюсь під мамині вишні,

під рідні висоти, під отчі знамена,

і тихо молюся: «Лиши, о, Всевишній,

минуле для смерті, майбутнє - для мене…»

СПІВАЄ КАЗАХ…

Співає казах - оживають століття:

минуле зринає з таїн і пісків,

і час відчуває себе лише миттю

у просторах тих, де батира ніс кінь,

де в марева йшли табуни і отари,

де бились вітри об могили старі.

Лягають під ноги акинові хмари.

І степ замовкає в прекрасній журі.

Співає казах те, що чує і бачить, -

майбутнє світа над снігами сивин.

Співає казах, мов сміється і плаче, -

водночас, як може лиш він:

він перли свої перед пустою сіє,

його не порвуть за жагучі слова.

Так, всякий співець у казахів - месія,

апостоли в котрого - даль і трава,

розжарений вітер і вимерзле небо.

А люди з відлунь їх усотують суть…

Крім пісні казаху нічого й не треба,

аби скоротилась намічена путь.

А скільки пройшов уже мовчки стежин ти?

А скільки ти скнів на чужинських возах?

Поетові, мабуть, і правильно жити б

лиш так, як співає казах…

ДОМБРА

Коли якось помру, розтривожте домбру:

жалібниць мені інших не треба,

та й вистава погана же - «мор на миру»

(ще й для того, хто жив простонеба).

Коли йти за тумани настане пора,

так і буде («Всевишньому слава!») -

все про мене й моє вам розкаже домбра,

розсипаючи ноти в заграви.

Хай озвучаться далі, роки і вітри,

спека, спрага й нещадні морози…

Там порвуться і струни, я знаю, всі три!

Замість струн голоситимуть сльози .

Заплатилось тривогам і бідам сповна…

Менших же і шукати вже де цін?

Там проступлять хороші старі імена

на зігрітій долонями деці.

Та на грифі тоді (коли якось помру…)

промінь світлий заб'ється, мов жилка!

Про одне лиш прошу - хай тримає домбру

не дитина, не старець, а Жінка.

ВСЕСТЕП

Ти, дорого, даремно мене не мани -

не пошли мені з далі листа ти:

так далеко від Києва до Астани,

що пройти - легше в космос злітати.

І на мапі дивитись, то й так - «хтозна де»…

Як у пам'ять вертатися знову?

Ще до Києва, може, язик доведе,

далі вже не поможе і мова.

Й безвідносно до вічних «фінансових скрут»

(діставались уперті же і до Китаю чимсь?) ,

мабуть, страшно уже «заступити за круг»,

на круги, на своя повертаючись.

Страшно втратить натхнення святу простоту,

із якою живу і старію, -

десь в путі золоту загубити мету,

й розтрусити на вибоях мрію.

На омріяне краще дивитись здаля…

Вже повернення свята й не чаю, -

хай лишиться хоч десь Ідеальна Земля,

де ще степу душі вистачає.

Що ж, можливо і не відчуваю вини,

бо уже усе стерпів і весь стерп?

І на мапі від Києва до Астани -

степ і степ…

Може, й Всесвіт наш - ВСЕСТЕП ?!

Мабуть, од ностальгії тому й не помер,

бо завжди відчував підсвідомо:

«Де б душею і тілом не був я тепер,

я в степу, я - в своєму, я вдома!»

АКСАКАЛ

Усе менші вогню язики пелехаті…

настає «час старечих повчань», -

на вітрах степових пригасає багаття,

в піали розливається чай.

Ніч в нікуди бреде. Ще до ранку не скоро.

З висі падає тихо шовковичний дощ.

І старий аксакал знову «казку говорить»,

наче йде потихесеньку пам'яті вздовж.

Цей премудрий казах ніби зважує слово

перед тим, як сказати во славу добру…

Ми край світу зустрілися з ним випадково:

він в «нічне» якраз вигнав кобилу стару.

Він вогонь розпалив, і, по правилах степу,

я у нього в безмежжі цім нині в гостях.

Долинає: «Які ж міщуки недотепи!

Так невірно живуть нині люди в містах…»

Ніби слухаєш діда, а ніби і мислиш

ні про що і про все, і про бозна яке.

Долинає: «Які нині стали всі ми злі ж!

Тут і вижити сивому - спробуй, а-ке…»

Вітер тихо співа у шовковичнім листі.

Долинає: «У молоді - бездна пихи!

Забувають - потрібні дерева й дуплисті,

щоб у дуплах жили і співали птахи…»

А мене усе більше підкошує втома.

Догоряють останні іскринки в золі.

Долинає: «Пора мені синку додому!»

І ака устає. Та й зникає в імлі.

Ніч раптово на степ накотилася шквалом!

Й серце стисла журба невідомо чому.

Пригадалось: «Де в невідь ідуть аксакали,

лиш безкрая пітьма сповиває пітьму…»

* * *

Я б юрту збудував, але її

уже й поставити нема де в Україні:

вітцівські землі, орні і цілинні,

ще, може, й «наші», та вже «не свої».

Я б кочував своїм безмежжям теж,

не відаючи сумніву та горя,

але до рік тепер не підійдеш,

і ліс чужий, і степ не мій, і гори

спостигла участь торжища, сумна.

Га-ай… Море куплено і небо, і дороги!

Навіть пустеля (що в Європі - лиш одна)

теж невідомо вже - чия тепер, для кого?

Я б зворохобив і цей простір, і цей час.

раз оминувши болота з єлею,

але належиться тут більшості із нас

«надцятий» поверх десь між небом і землею.

Я б теж гульнув «і манівцем, і путівцем»,

та й рідше в пастки потрапляв ворожі,

але ж на недруга і мовою, й лицем,

і вірою так непоправно схожий…

Ба, навіть ворог батьківських таїн,

сусідський «класик публіцистики і прози»

ще й іменем та прізвищем моїм

підписує свої «чумні прогнози»!..

Я б теж летів на скакуні, як птах.

Та нальоту у нас збивають птаха…

«Аллах - на небі, на землі - казах»?

Я, українець, заздрю вам, казахи!

ДУМКИ…

Можна боготворити Абая…

Можна зловтішатися із Джамбула…

А те, що без «вчора» і «завтра» немає,

невже ви, казахи, забули?

Потрібні життю мудреці і старці:

у кожного тут, на землі, своя місія.

У кожного з нас - Знак Небес на лиці!

Ненавистю часто на жаль гублю віщу мисль і я…

Роздвоєність всякій людині дана -

дві руки, дві ноги, два ока, два вуха.

Лиш Істина Вишня - на всіх одна!

Та ми їй і вірні залежно від слуху…

Безліч тих, що жили по праву і не по праву.

Але чи ж нам їх судити личить?

Дивіться - кляне Єсим-хана Жиємбет Жирау,

Абай Єсим-хана величить?

І од білого коня - чорна тінь…

А посивівши, і вороний біліє…

Тож не краймо Історію ради «хотінь»,

ради «модних» сучасних віянь.

Те, що сіється нами, те в полі й росте.

Казахи, звичайно ж, не мій - ваш вибір.

Та бурю жне той, хто сіє вітер…

Усі, хто пройшов крізь Великий Степ,

жили і вмирали у нім недарма, -

таки протоптали дорогу вічну. Гой!

Хтось гордо… А хтось під вагою ярма…

Та то вже - по волі Всевишнього.

Якщо навіть кров ти і «чисто» витер,

проявиться кров, і воздасться сповна.

Дізнаємось «по кому голосить вітер»,

та на жаль багатьом - то гидка новина.

Так! Можливо й мене теж пригонобив час,

й те сказав я, що права не мав казати…

Хтозна, що скажуть майбутні про нас?

Мир вам! Мир вам, мої дорогі казахи!

ТЕМІРТАУ

Мене із часом, серце, не мири,

в мінорний тон не притлуми октави

пісень похресника Залізної Гори,

невизнаного сина Теміртау.

Так, недарма ідуть роки і дні -

не в чужині, і не без сенсу, не без змісту…

Чому ж так часто насинається мені

оце далеке і забуте місто?

Прожив належне. Ким хотів, тим став.

Можливо доля й не дзвінка… Але, яка є!

Навіщо ж мене знову Казахстан

в свої безмежні простори гукає?

Не скаржусь на душі своєї міць.

Та душу палить знов первинна пам'ять!

І відчуваю рідність рук і лиць…

Пісні, забуті вже, до горла підступають…

Писати нікому. І навіть Internet

навзаєм наче відштовхнув од себе.

А місто сниться! Й хочеться прикмет,

таїн і райдуг першо-баченого неба!

Хай буде так, як має, або є.

Сьогодні маревним кажу рукам і лицям:

«Робіть своє. А я зроблю своє -

ступлю хоч крок у диво, яке сниться!»

І ти із часом, серце, не мири,

в мінорний тон не притлуми октави

пісень похресника Залізної Гори,

улюбленого сина Теміртау.

Якби я не була українкою,

я хотіла би бути грузинкою…

Леся УКРАЇНКА

Не був би українцем, я б казахом

хотів би осягати це буття -

аж до первинного із Всесвітом злиття,

аж до можливості про себе «Степ!» казати,

і вірити у все, як вірять діти.

Мені знов сяють зорі Азії згори…

Простіть мене, преславні пращури!

Або… ви можете за мене порадіти,

бо воля - ум, а кінь - душа моя.

А ще усе, що бачу, те і - пісня.

А ще між обріїв мені, сучасних, тісно.

А ще несправжністю відлякує ім'я.

«Хто я? - себе запитую так часто. -

Чому ізнов так манить Сонця диск?»

Збираюся. Спішу-спішу кудись.

Можливо - на «кумисове причастя»,

в космічну тінь Залізної Гори*,

у простір істини, де в надрах Чорний Камінь *,

як біль народу, накипав віками,

де сум народу відають вітри?

Вже душу віршами і випалив до тла…

А рими рідними сприймаються так важко!

Може, прекрасна годувальниця-казашка

чуже у мене з молоком перелила?

Так ні ж! Своє! Це просто сутність Сина

в мені закладена, і яра, і ярк а:

мене гукає Золотий Арка,

та знаю - не відпустить Україна.

Аж трьох народів чесних я - дитя:

Молдова мамина ще осяває захід…

Та манить схід! Не українцем - то казахом

хотілось би відбути це буття.

* Залізна Гора - Темір-тау (каз.)

* Чорний Камінь - Кара-ганда (каз.)

СХІДНІ СУТІНКИ

Ці східні сутінки, як тихий спів дутара,

або чаїне снігове перо,

лягають лагідно на марево базару,

на тінь тонку танка, на зло і на добро.

Басують під дітьми чарівні коні

(що вдень возили воду по рядах ...),

кальян покурюють діди, од віку сонні,

і місяць символом вроста в мечеті дах.

Хтось видивляється зірки в пітьмі високій...

Хтось із минулого шукає вороття...

Ці східні сутінки - природній ємний спокій:

ці східні сутінки - натомлене життя.

Мацці Каражановій

Ти пам'ятаєш ще, як на свята,

коли Всевишній грав на сонця струнах,

являвся ангелом усміхненим ата,

ховаючи за спину подарунок?

І то неправда, що усе мина!

Іще немало добрих див і снів, і слів є.

Тому ти й чуєш, як наспівує ана

вночі, ніби схилившись в узголів'ї.

Тому ти і замріяна така,

тому-то і далися тобі крила!

А пам'ятаєш, як «сварив» ака?

Нехай би нас так все життя сварили.

Апа водила в мрії і казки.

Туди би нині повернутися ізнову…

Таки ніхто, як рідні старики,

не будять в наших душах рідну мову.

І маками яріла даль твоя!

Тож квітів цих жага, ясна і дика,

в твоє переливалася в ім'я,

означуючи квіткою довіку.

Судьба… Як - ураган, як - вир, як - сель!

Але у тебе не фатальні й зміни:

хай Казахстан - за тридев'ять земель,

зате ясніє серцю Неня-Україна.

Недарма на землі лишала слід.

Тобі далось таке буття, як спалах (!), -

нести красу, яка врятує світ,

й на Шлях виводити поетів заблукалих.

Ось вийшов. І весна в моїм саду.

Спокійно так. Небес чекаю знаку.

Та, знаєш, теж, коли засну, іду

все степом-степом, а довкруж - все маки, маки…

МІЙ КІНЬ

Нас тільки рух рятує від поразок!

Томи “елегій”, друже мій, - сміття:

лиш він - натхнення, прагнення подразник

і сенс життя .

Чуттям небес набухли пружно вени...

На множину розбилась однина...

Дивись, ізнов червоний кінь Гогена

збіг з полотна.

Він - ще не раб: розбурханий, ігривий!

Туди, де сонце тоне в ковилах,

лечу на нім, тримаючись за гриву.

І без сідла!

У синю даль, у теплий росний квітень,

у мрії, у пісні - од бід і тавр!

Я - не людина, він - не кінь: ми - вітер,

стрімкий кентавр.

Пульсує світ - гудуть сердець тамтами.

Вмира в мені зачерствілий “естет”:

я відчуваю твердо копитами

цілинний степ.

Знов у якомусь вимірі “четвертім”

струмую чистим вільним, як вода!

Мені пилком безсмертника безсмертя

на обгорілі вії осіда.

Мовчать набридлі сурми і куранти.

Ледь зблисне мить - злітаю враз у ній!

Пригадую дитинства “есперанто”

і розумію птиць і плазунів.

Минаю села й звурджені міста я,

воюють де “палаци й халабуди”...

Вже ні добра, ні зла не пам'ятаю,

бо чую лише гасло: “Далі буде...”

Не визнаю... не визнаєм ще пута -

я + мій кінь.

І хочемо (і хочу!) далі бути

повік-віків!

«ПОГАНА ДІВЧИНКА»

Все тиснув, все із каменю води чекав…

Ти завжди «добрим злом» якимсь була, -

зрадлива, непокірна, хтива дівчинка.

По-вашому, здається, - «киз-бола»?

Всіх тюркських поколінь нестримну вольницю

в тобі не зміг приборкати Іслам:

Всевишній сам з Небес на тебе молиться.

Я ж не моливсь, тому - не раб і… сам.

В цім світі всі покинуті самі тому,

що - «вперті і насуплені хохли»,

бо всі хустки та сукні оксамитові

їм саваном на очі не лягли,

бо перли всі під рила свиням кинуті,

й горохом в стіни - всі марні слова.

Ну, то й скажи: лишилась нині з кими ти?

А вже сивин боїться голова…

А вже лицю все менше посміхається…

Вже й мариться, щоб хтось твій шал зборов!

Шепочеш: «Ніч шатром нам буде хай оця!»

Казахська кров жде українську кров.

Та і мені явить не скоро воду тиск,

хоча й змінив душ-каменів зі сто…

Ну, з ким в Степу іще нам хороводитись?

Крім нас, отут не виживе ніхто.

Крім нас, отут ніхто і не наплодить

тих, кого жде на полинах роса.

«Погана дівчинка» - гріховна насолода!

Очі… Вуста… Слова! Слова… Перса…

ДУМКИ…

Возжадав би, зопалу, ти б іще

нерушимості календарів!

Все тече... Все - повз тебе...

Стійбище -

лиш ристалище для вітрів.

Не зустріне праотчий берег

хлібом, сіллю, пахким вином.

І шумить обгорілий берест

під згорілим давно вікном...

Знов себе звинуватиш в зраді?!

Та ж “пряме” водночас - “криве”.

Гай, джигіте, хто ти, насправді,

коли в жилах - аж “сім кровей”?

Тягнеш в душу “всього побільше”,

коли й власне душі - на зле...

Ось послухай: юрба в тобі вже

sprechen, speak, rosmuwe, parle...

Хто ти - “вовк у овечій шкурі”?!

Ні! Повір, що лиш путь від пут -

різновірна твоя натура,

і твоя різнорідна суть.

Вічно “десь” ти: все рвеш свободи ти.

Щось “гука” тебе... Щось “несе”...

А “породистим” що доводити?

Однозначне для них усе.

Це тобі - “ні кол а, ні кола”...

Сам і кат собі , й бори-кат...

Їх душа не бува ніколи

аж з обох сторін барикад.

І не пробуй “злинять” в нероби:

ти - у сумнівах: “Який - Я?!”

Невкипіла природи “проба”,

ти - фантазія, як і я.

Буфонада ти і містерія,

знак питання для весен й зим.

Ті, що поряд, - надійна “серія”.

Ти ж - незвіданий “ексклюзив”.

Тож радій, бо ти - спів (не крик!) всім.

Бережуть тебе Яв* і Прав*,

і народ, що тебе не зрікся,

і народ, що тебе обрав.

Тож у Нав* не котись “згори” ти!

Ну а стійбище?... Далебі,

Бог дозволив йому згоріти,

щоб прокинувся Ти в Тобі .

* Нав, Яв, Прав - минуле, майбутнє, теперішнє (слов'янське)

КРЕДО

М. Лиходіду

Я - скіф, і все!

З тривогою на серці,

я пролюбив, як пролетів, віки.

Я з ким - усе, а з ким лише у герці

готов із лез народжувать зірки.

Я так течу, неначе кров у жилах.

Я так ячу, як очі до весни.

Мої вогні іще горять на схилах,

і в маревах грімкочуть табуни.

Аж ге-ен там-там, вві сні моїм полиннім,

іще бринить не пройдена верста,

де я дзвінким закоханим рабиням

в шатрі небес вустами рвав вуста.

... Я пас гурти й “не одбивавсь од гурту”.

Я був аті найкращим із синів.

Але вночі, у непогідь, до юрти

прибивсь акин і в світ мене зманив.

Навчив на струнах місячних гойдатись,

лічить зірки і пісні пить вино.

І я вже шлях зворотний пригадати

не можу...

Й повертатись - не дано!

Я став своїм “ у полі і у лузі”,

не визнаю кордони й береги.

Мене давно старі забули друзі,

а вже нові чигають вороги.

Мене дарма чекає сива мати:

лихі вітри женуть мене, мов лист.

Але я - скіф: я й на чужому святі

іще богам чужинським не моливсь.

Ще не купився на причастя й притчі...

Лиш хтось гукне по-рідному мене -

слід вогнища заграє на обличчі,

й тінь табуна в очах моїх майне.

СТАДА

Ось... відболить... відсапаюсь... і встану!

Піду у прав: усе-таки я прав,

бо карбу Татя, тотему Шайтана,

й поганином, з дерев не виривав.

Дикун і фат, я жив, як прісно Хам всяк,

якому зло й на думку не спада.

Злий спокушав, не чув я - прислухався:

“Чи йдуть стада? Чи дикі йдуть стада?!”

Він був Поетом, Генієм брехнь лексик.

А я... (мої “хореї” ген - хорти!)

Ярів на рівні хижого рефлексу:

“Якщо ідуть, то є куди іти!”

Тоді мого Лукавий не скорив дня:

я ще сприймав багаття, як вівтар,

дітотворіння, як світотворіння,

а здобич, як насущний Божий Дар.

Ще рвав слова на вигуки і звуки

(щасливе світу вовчого вовча!) -

летів, піднісши в синь півмісяць лука,

і притискав до серця хрест меча.

Сміявся з нього сито: “Ой, Зві-і-ір... Ну, шиз!”

Дарма!

Бо він узяв таки “своє”...

Я впав у прірву пекла, озирнувшись,

коли прорік він раптом: “Я - не є!”

Всім Хамам - пан: “купився на полові”,

безоднями (віки!) “водив козу”.

До Істини, до Віри, до Любові

тепер з кривавих “тартарів” повзу.

Мілію, помиляюся, мелюся

межи світил, що “теляться” світать...

Та сам за себе Богу помолюсь я ,

бо чую те, чого не чує Тать.

В бузках омию очі захололі,

схлюпнусь, як час, як вітер, як вода.

Передвідчую волю, наче долю:

“Ідуть стада. Ще дикі йдуть стада! ”

НЕЗБАГНЕННІСТЬ

Хіба живу? Шукаю дітям хліба…

Життя «в боріннях пролетарщини» мина.

Та люди туляться. А люди бачать ніби

не вичахлу в очах тінь табуна.

Це, виявляється, - «божественна принада» -

альт-атавізм, відлуння давнини!

Гримить, як марш атак, мустангівська «manada»,

тарпанна армія таранить катрани

у кожній ще пульсуючій судині.

Жадання жалить вжитися у синь,

де ми ще - вершники, й Верховним не судимі,

й не відрізняються поняття - «кінь» і «тінь».

Агов! Мені - за втіху ця «потіха»!

І славно, що у ворога є ствол!

Я сам обрав первинну сутність скіфа,

вріс - виростив кочівника єство.

Тож, як би мене це буття не сіпало,

вночі втікаю за «можливість меж»,

де ще зірок, немов кірців, насипано -

босоніж, пішки просто й не гульнеш!

Поки в сідлі - я був, я є, я буду.

Поки в сідлі - Митець я і Трибун.

Тримайтеся мого стремена, Люди!

Помру тоді, коли збагну табун…

МОЛИТВА ЗА КАЗАХСТАН

Йдучи, найважливіше - знать путі ціль,

щоб зло тебе розвіять не змогло…

За небо, першоявлене в бутті цім ,

і за огром народження мого,

і за людей, що в Степ сьогодні вийшли,

й за сонячний їх незборимий стяг

прошу Тебе й молю, Творцю Всевишній -

Той, Хто Єси На Вічних Небесах.

Хай кожний жуз на їх полинній тверді

міцніє кожним родом і щодня!

Вони трудолюбиві і уперті.

Хай табуни їх час наздоганя -

не дай же віщим табунам упину!

Не зупини їх ріки і вітри!

Домам їх дай міцні й надійні стіни,

в яких роди не знали би жури!

Хай відтепер не відають негоди,

й шляхів не видивляються кінці

мої казахи - вершники свободи

і волі заповітної гінці!

За ними у віках нема провини…

Нехай же їхнє Слово не стиха!

Прости їм, Боже, їхній шал первинний

й нерозуміння «сутності гріха».

Мій Казахстан… Благослови краї ці

нам, Господи, осяявши при тім!

Не залишай же Україну й українців

у леті без попутників-братів.

Хай нам живеться і хай нам летиться!

Хай манить нас ще далі й висі тло!

Даруй нам не забути у путі ціль,

щоб зло цей світ розвіять не змогло…

8. Виктория Колтунова Лоскут голубого шелка

Виктория Колтунова

Лоскут голубого шелка

Эти дворники - большие эстеты, - подумала она, стоя на остановке троллейбуса номер 2, которым всегда возвращалась с вечерней смены. С утренней смены предпочитала идти пешком. От троллейбуса до дома два квартала, но можно пройти насквозь, дворами, тогда время в пути сократится наполовину. Обычно в 11 вечера муж встречал ее на остановке, чтобы не шла по улице одна, а через дворы тем более.

Сегодня она приехала несколько раньше, и ей пришлось ждать его самой. Она стояла спокойно, вдыхая сладкий аромат соцветий на кустах, окружавших каменную трансформаторную будку. Несколько лет назад дворники, обслуживавшие эту придомовую территорию, обсадили грубую, некрасивую будку кустами, чтобы ее не было видно. Кусты разрослись и теперь закрывали ее до самой крыши. Листья еще не опали, несмотря на осень. В Одессу осень вползает неохотно. Даже не увяли цветочки, мелкие желтые, покрывавшие ветки, и все еще источали пряный густой аромат.

Кажется, эти кусты называются спирея, - вспомнила она.

На остановку вышли трое, и она ощутила легкое волнение, холодок в спине. Но они прошли мимо и она успокоилась. Больше никого на улице не было, на противоположной стороне под домом пробежала кошка .

Внезапно до нее донесся запах лука, смешанного с перегаром и запахом крепких дешевых папирос. Она сморщилась и тут же ощутила резкий удар по печени.

Охнула, свет в глазах померк, перехватило дыхание.

Не увидела, а скорее поняла, что двое из тех троих стоят по бокам. Они подхватили ее под руки, приподняли , и так, стоя, понесли за кусты, к трансформаторной будке.

Там нагнули ее, и третий, стоявший сзади, принялся срывать с нее одежду. Она смогла взять дыхание, и попробовала закричать, позвать на помощь. Двое приподняли ее , и на весу ударили головой о каменную стену будки. Перед ее глазами возникло лезвие, повернулось, по нему от рукоятки к острию соскользнул синеватый блик луны.

Пощады от них не будет, это не люди, это звери, мелькнуло в голове.

Тот, что был сзади, рывком подался к ней, вошел, рыча.

В глазах потемнело, ох, как больно, боль…

В голове билось, те двое тоже, или только этот? Когда это кончится, когда? И , Боже, за что?

Я не выдержу, это бывшие зэки, говорят на тюремном жаргоне.

… будут убивать? Тем лезвием? По горлу? В бок? Или бросят так…

Боковым зрением она увидела маленькую вспышку, повернула голову. На остановке стоял муж.

Он ждал ее, раскурив сигарету, медленно выдыхая дым, глядел в ту сторону, откуда должен был появиться ночной, рогатый троллейбус .

Она была в нескольких метрах от него, терзаемая болью, страхом и отчаянием. Терзаемая сопящим, тихонько порыкивающим зверем.

Позвать мужа! Он бросится на помощь и … его убьют. Эти трое убьют его. Разобьют его голову о камень будки. Или зарежут тем самым лезвием. Для них нет недозволенного, нет чужой жизни, есть свое грубое желание, есть…

Нельзя звать , его убьют.

Молчать, стиснуть зубы и молчать.

А крик сам рвется наружу, выталкивается из груди, поднимается снизу волной. Бьется толчками в горле. Молчать, только бы он сам не заметил, не услышал возни за кустами. Только бы не заметил, не бросился на помощь, Господи, не допусти!

Ох, я не выдержу …

Боже, дай силы не закричать!

Я не… не… вынесу… не кричать…

Нельзя кри …

…его убьют, молчать…оох …

нельзя кричать…

Третий отвалился от нее, двое, что держали ее наклоненной, отпустили, и все они быстро пошли прочь .

Не убили. И двое не стали насиловать, они только помогали третьему. И это тоже счастье. И муж жив. Он стоит там, с нетерпением вглядываясь в густую синеву пустынной улицы.

Она с трудом, медленно, выпрямилась, не чувствуя своего тела, ощущая только боль в том месте, где все горело огнем. Подобрала, что нашла из одежды, оделась и потихоньку направилась к нему.

Он повернул голову, с удивлением убеждаясь, что из зарослей медовой золотистой спиреи выходит его жена со странным, искаженным лицом.

Бросился к ней.

- Меня изнасиловали, - сказала она.

Он охнул, отвернулся и застыл, свесив голову.

- Мы забудем это, - он пришел себя. - Забудем и будем жить дальше, милая. Не думай, не вспоминай, это пройдет.

Она с трудом разжала искусанные губы, сказала: - Нет, мне надо в больницу, мне нужна помощь.

Он бросился к краю тротуара, махнул рукой, останавливая проезжавшую мимо машину. Усадил ее бережно на заднее сидение, сел рядом, прижал ее голову к своей груди. Она заворочалась, отодвигаясь.

- Что ты? - не понял он.

- Мне больно сидеть, - объяснила она, укладываясь на него боком.

Только бы там , в больнице , не стали излишне любопытствовать, расспрашивать , стыдно, стыдно. И , наверное, опять будет больно.

Он обнимал ее, держа за руку, вдруг испуганно вскрикнул.

- Что это?

На его пальцах краснело что-то яркое.

- Это помада, - сказала она.

Подумала - я зажимала ладонью рот, вот откуда помада.

Врач и сестра оказались тактичными людьми. Лишнего не спрашивали, все сделали профессионально, обработали раны, наложили швы.

- Я обязана сообщить в полицию, - сказала врач.

Он посмотрел на жену, понял, что она не хочет, сунул в карман врачихи банкноту, и они поехали домой с рецептами на завтрашние лекарства.

Дома он постелил на кровать чистое глаженое белье, и она легла на бок. Лежать на спине она не могла. Ночью он несколько раз вставал, приносил из кухни воды и давал ей обезболивающее.

Она не могла спать. Все думала, что она могла сделать, как предусмотреть, если бы она отошла ближе к фонарю, если бы…

Она все еще была там, в том небольшом пространстве, где между ветвей золотистой спиреи метался ее безмолвный крик, натыкаясь на преграды ладони, каменной стены, темных тонких стволов.

Под утро, измученная, уснула.

Проснулась, все так же, на боку, повернулась на другой бок.

Перед кроватью стоял он, держа в руке что-то светлое, нежное .

- Там на стене будки твоя кровь, и я нашел вот это.

- Что это?

- Кусок твоего белья. Они порвали его на тебе.

- Не понимаю.

- Я подумал, может ты заигрывала с ними, может дала повод. Но нет. Если они так зверски били тебя головой о стену, если порвали белье, значит, ты не врала. Они действительно тебя изнасиловали.

Она молчала.

Голубой шелковый лоскут повис в его руке, поникший, бессильный, как щенок, взятый за шкирку строгим хозяином.

- Я не врала, - сказала она и повернулась на другой бок.

Днем он кормил ее, дважды давал обезболивающее.

Ночью она снова не спала, думала.

Та ночь стала водоразделом.

Откуда это слово - водораздел? Почему вода? Почему-то именно оно пришло в голову первое. Граница, водораздел, рубеж, Рубикон.

Может быть мост? Мост через воду, который можно перейти вперед, а можно назад? Мост не ведет назад. ..

Так прошло две недели. Она спала на боку, то одном, то другом. Он приносил ей в постель еду, развлекал, подбирал по телевизору программы. Включал для нее комедии, чтоб доставить удовольствие, радость. Покупал сладости, кормил с ложечки протертой с сахаром калиной, самолично прокрученной через мясорубку.

Постепенно уходила боль, тело наливалось силой.

Через месяц она начала вставать, даже сама стала на кухне к плите.

Он снова стал спать с ней в одной постели, и однажды попробовал обнять, положить руку на грудь. Она отодвинулась.

Утром он ушел на работу.

Она взяла большую дорожную сумку, сложила в нее все самое необходимое из личных вещей, и ушла, чтобы никогда больше не вернуться в этот дом.

24 января 2018 года

9. Сергій Квітницький Миколі Будлянському вручили нагороду імені Пантелеймона Куліша!

Сергій Квітницький

Миколі Будлянському вручили нагороду

імені Пантелеймона Куліша!

В обласній науковій бібліотеці імені В. Короленка з великим успіхом відбулася презентація книг відомого українського письменника, публіциста, журналіста, краєзнавця Миколи Будлянського. Микола Георгійович тривалий час працював у обласній газеті «Деснянська правда» - завідувачем відділу, заступником головного редактора ; тож багато його творів, представлених у нових книжках, надруковані на шпальтах рідного видання.

Читачі добродія Миколу люблять, бо пише не сухо, а тепло, людяно, емоційно . Його розповіді про красу сільської праці та чудових земляків - вражають добротою, мудрістю, шляхетністю та високою духовністю. Тому і на презентації зал був переповнений - довелося ще стільці заносити, щоб вмістити усіх бажаючих потрапити на цю дійсно цікаву імпрезу.

Автор представив дві свої книжки - «Час рікою пливе» (про Олишівку Чернігівського району) та «Розкажіть мені, мамо» (про рідну Держанівку, де народився і виріс).

На початку зустрічі президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, заступник головного редактора газети «Деснянська правда», письменник Сергій Дзюба урочисто вручив Миколі Будлянському престижну нагороду - міжнародну Літературно-мистецьку премію імені Пантелеймона Куліша, якою Миколу Георгійовича відзначено за художньо- документальну повість «Час рікою пливе» та значну творчу діяльність. Журі премії імені Пантелеймона Куліша (почесної нагороди Академії) очолює відомий український письменник, доктор наук із соціальних комунікацій, провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка Національної Академії наук України, професор кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка Ігор Павлюк.

Сергій Дзюба відзначив, що Микола Будлянський водночас впевнено, дуже талановито і невтомно працює, як письменник, публіцист і краєзнавець. Тому, власне, його книжки - унікальні, це поєднання високої літератури та щирої, проникливої, небайдужої публіцистики (де автор уміло використовує увесь свій багатолітній журналістський досвід), а також і великої, ґрунтовної краєзнавчої роботи. Недаремно повість про Олишівку називається художньо- документальною , адже кожен розділ у ній - це, по суті, окреме та довершене оповідання-бувальщина, яке читається буквально на одному подиху. Автор не просто розповідає про історію створення та життя селища Олишівка - від сивої давнини й до наших буремних днів, зібравши буквально величезну кількість архівних матеріалів, а майстерно переплітає свою оповідь долями мужніх, дивовижних, працелюбних, самовідданих людей , які однаково добре трудилися на землі і завзято захищали рідний край та Україну від віроломних ворогів. Тому це - хороша, густа, душевна і цікава проза зрілого Майстра.

Така ж вражаюча - і книжка «Розкажіть мені, мамо». На думку Сергія Дзюби - вона одна з найсильніших у доробку Миколи Георгійовича. Це - твір, який справді увічнив рідне село автора - Держанівку та його красивих і чуйних мешканців . У автора - взагалі, власний, неповторний, оригінальний стиль, однак у цих новелах Микола Будлянський досягнув свого вершинного рівня. Ось хоча б початок його твору-бувальщини «Серпнем літо кінчається»: «Висить у сінях самотній серп. Вчора мати дожала останнє жниво, а нині вже два полукіпки жита світять золотими кружальцями солом'яних бриликів над вибіленою сонцем стернею. Довкола ще зеленіє город. Розкриті долоні хрумкого, широкого листя ледве тримають круглі, завбільшки із наш шкільний глобус, качани капусти, які, здається, ось-ось покотяться втоптаною стежкою ген за город, де мліють уже збляклі поля. Покотяться з літа серпневого у літо бабине, яке розмежовує ледь зрима срібна павутинка, що бринить тужливо- осінньо».

«Як прекрасно, натхненно написано! Такий же захват у мене викликає і знамените «Інтермецо» Михайла Коцюбинського. Це - велика література!» - підсумував Сергій Дзюба.

Багато добрих, гарних слів на презентації прозвучало про Володимира Хоменка , знаного підприємця, науковця та мецената, колишнього керівника сільгосппідприємства в Олишівці. Нині Володимир Феодосійович мешкає в Києві, однак не забуває про земляків, допомагає, піклується і про українські книги та їх розповсюдження. Власне, книга «Час рікою пливе» написана з ініціативи Володимира Хоменка, він же й профінансував її напрочуд ошатне видання. Тут - і красива тверда обкладинка з чарівною українкою біля річки, і якісний (найкращий на сьогодні) папір. Тому таку книжку приємно тримати в руках, її хочеться читати !

Меценат Володимир Хоменко теж виступив на цьому чудовому святі, запевнив, що й далі підтримуватиме письменника Миколу Будлянського, тож попереду в обдарованого автора ще не одна чудова, важлива і цікава книжка .

Гарно говорили на презентації всі учасники свята, тому що від душі. А дружно завітали сюди і колеги-чернігівці, й гості з Києва та Олишівки. Це і співробітник обласної наукової бібліотеки ім. В. Короленка Ірина Каганова (ведуча презентації - засідання клубу «Краєзнавець»), протоієрей церкви Різдва Пресвятої Богородиці в селищі Олишівка отець Іоанн , представник товариства «Чернігівське земляцтво у Києві» Анатолій Коваль , завідувач бібліотеки-філії в Олишівці Тетяна Шеремет (котра також дуже допомогла в роботі над книжкою «Час рікою пливе»), президент клубу «Краєзнавець», очільник обласної організації Національної спілки краєзнавців України, директор Навчально- наукового інституту історії, етнології та правознавства імені О. М. Лазаревського , професор, заслужений працівник народної освіти України Олександр Коваленко , керівник Олишівської об'єднаної територіальної громади Сергій Малець , депутат Чернігівської районної ради Василь Ярмоленко… Прозвучали поезія Надії Галковської та пісні у виконанні музичного колективу з Олишівки (до речі, творців чудової пісні «Сиві тумани» надихнула саме книжка Миколи Будлянського «Час рікою пливе»).

На завершення процитую епіграф до цієї художньо-документальної повісті, взятий із газети «Чернігівські губернські відомості» у 1854 році : «У олишевца более соображения, остроумия и воображения, чем у соседних жителей, и вообще, ум его какой-то живой, любознательный, но поверхностный, у тамошних женщин ум более положительный и глубокий ». Ось така дотепна, дивовижна цитата ! Звісно, жителі Олишівки сприймають її з гумором. Але ці люди - справді дуже кмітливі, допитливі, красиві душею, що вони й продемонстрували на святі.

А завершити цю розповідь про шляхетну імпрезу хочу словами одного з її учасників, олишівця Василя Ярмоленка: «Я не дочитав ще цю нову книгу Миколи Георгійовича, бо у мене - лише один примірник; натомість неабияка конкуренція з дружиною та кумою, котрі - також наввипередки, за першої ж вільної хвилини, хочуть прочитати бодай дещицю сторінок, а потім просто відірватися вже від такої книжки не можуть. Взагалі, це - тепер настільна книга практично в кожній олишівській родині. Читають навіть ті, хто років двадцять книжок зовсім не читав! І не просто читають, а й обговорюють. Так от, загальна думка - цією книгою варто пишатися, вона - правдива та щира. І це - прекрасна книжка не лише про нашу Олишівку, а

10. Сергій Квітницький Віталій Леус: «Серцю не накажеш»

Сергій Квітницький

Віталій Леус: «Серцю не накажеш»

Щойно у популярному чернігівському видавництві Валерія Лозового та Олега Єрмоленка побачила світ посмертна книга прози знаного українського письменника, публіциста, журналіста та краєзнавця, головного редактора всеукраїнської газети для дітей «Ліхтарик» із Чернігова, лауреата багатьох міжнародних і всеукраїнських нагород Віталія Миколайовича Леуса «Серцю не накажеш».

Як відомо, талановитий автор резонансних книжок відійшов у вічність наприкінці 2017 року . І дуже тепло , чуйно та зворушливо вшанували його пам'ять у наших чернігівських бібліотеках імені Володимира Короленка та Михайла Коцюбинського, в літературно-меморіальному музеї-заповіднику М. М. Коцюбинського , а також - у редакції його улюбленої обласної газети «Деснянська правда», де Віталій Леус був постійним автором проникливих оповідань, новел, бувальщин, журналістських та краєзнавчих матеріалів ; а газету він постійно читав протягом усього свого подвижницького життя .

Відбулася й презентація виданої буквально за кілька днів після смерті прекрасної книжки вибраних творів Віталія Миколайовича «Долі конем не об'їдеш», надрукованої за програмою підтримки розвитку інформаційної та видавничих сфер Чернігівщини на 2016-2020 роки.

І ось тепер, зусиллями родини письменника та президента Міжнародної літературно-мистецької Академії України, заступника головного редактора обласної газети «Деснянська правда» Сергія Дзюби, вийшла ошатна книжка прози Віталія Леуса «Серцю не накажеш». Тут опубліковано гостросюжетну повість «Анюта» і цикл оповідань та публіцистичних статей, більшість з яких друкувалися на шпальтах «Деснянської правди».

У них художньо й цікаво осмислюються закони протистояння добра - злу в нашому, такому не простому динамічному і драматичному житті. Отож, порушуючи гострі соціальні проблеми, автор створює психологічні , життєві, достовірні портрети наших сучасників, водночас він сконцентровує увагу на моральних вчинках персонажів. У публіцистичних статтях автор звертається до болючої теми: чому українці, які вміють так сумлінно трудитися, творчо мислити, боротися за торжество справедливості, досі живуть у такій скруті?!

Віталій Леус знову вражає нас своєю дивовижною проникливістю та мудрістю. Власне, саме тому його книжки і не залежуються на бібліотечних полицях. Тож родина письменника та Сергій Дзюба вже заявили, що до кінця року підготують ще одну книжку Віталія Миколайовича, де будуть його не друковані раніше твори, знайдені в архіві прозаїка, а також спогади близьких і друзів про цю прекрасну та благородну Людину.

11. Роман Любарский Стихи

Роман Любарский

Стихи

* * *

Осенних красок перелив.

Аккорд стихает.

И вечер цвета спелых слив

В окно - стихами.

А ночь на цыпочках за ним

Из палисада.

Давай друг другу позвоним

В ночь листопада.

Не надо звёзд - зажгу свечу,

Поставлю в плошку.

Скажу «Привет!» и помолчу

Не понарошку.

Не надо слов - пускай струна

Ответит тонко,

Как акварельная волна,

Как вздох ребёнка.

А утром столько тишины

В наволгшей сини,

Что паутиночки слышны

В ветвях осины.

И яблоко в пустом саду

Упало гулко…

Я за тобою вновь иду

Вдоль переулка.

* * *

Струится дым - сиреневый и серый.
На огороде тлеет костерок…
Я этим дымом надышался впрок
Еще тогда, до новой эры.
И каждый раз, когда на Покрова
Жгут листья, корни и сухие ветки,
Душа на волю просится из клетки.
А там - ботва, улитки и трава.
Там куры квохчут, ржет соседский конь,
Там, на зиму подрезав розы,
Стоит мой дед и, не меняя позы,
Все курит, курит, глядя на огонь…

Памяти Марии Веги

* * *

Как цвет весны, как сон осенней пашни,

Осыпалась, развеялась печаль.

И в унисон признаниям вчерашним

Звучит аккордеон на Пляс Пигаль.

Вы память растревожили, Мария,

Былые чувства и картины вороша.

Признаться, да, меня манит Россия,

И к ней летит смятенная душа.

От Сены прочь - под пушкинские сени,

В урочища, в уездные сады,

Где на любви настояны сирени

И соловьи поют на все лады.

Как цвет весны, как сон осенней пашни,

Осыпалась, развеялась печаль.

И только тень от Эйфелевой башни

Нацеливает шпиль на Этуаль.

* * *

Махаон, павлиний глаз, капустница

На поляне водят хоровод.

Сон из детства облачком опустится,

И калитка скрипнет у ворот.

Что там за пригорком? Тропка. Вишенка.

Петропавловского кладбища покой.

Словно незаконченная вышивка,

Радуга над медленной рекой.

Опоясана садами та околица.

И душе легко, вольготно тут.

На кладбище Матерь Божья молится,

А над нею ангелы поют.

Отцветут сады… И вновь распустится

На деревьях яблоневый цвет.

Вылетят опять на белый свет

Махаон, павлиний глаз, капустница…

* * *

Исподволь, ночами погружаясь во мрак,

а потом назад - сквозь муар неземной,

на рассвете лишь замечаешь, как

город обрастает зимой.

Две точки в пространстве

не соединит прямая.

…Желтый автобус.

Водитель дёргает рычаг передачи.

В нашем городе давно нет трамвая.

Впрочем, как и нет удачи.

Время в пути располагает к думам.

Но мысль отказывает, убегая.

За нею тем же макаром другая.

Будто путана - к толстосумам.

В редакции ставлю раздрызганный чайник.

Писать о жизни

невозможно без черного кофе.

Тишину разрезает звонок: начальник

токует, как на собрании в облсовпрофе.

…сходите, напишите,

откорректируйте и проверьте…

Сорок строчек… Сто двадцать…

Не забудьте про снимок…

Он умеет пенки снимать со сливок.

А я учусь размышлять о смерти.

Она подступает исподволь,

как зима

к заброшенным садам и полям,

где уже ни души.

Смерть - остановка всего лишь сердца и ума.

Но - не души.

* * *

За Вавилон вокзальный всё отдам:

Последний грошик и рубаху,

И весь накопленный годами хлам,

И Конча-Заспу, и Глеваху…

Там жил сквозняк всех городов страны,

А мы с тобой - шальные пацаны,

Но взрослые не по годам,

Там распивали пиво и «Агдам»

И от ментуры натерпелись страху.

Потом нам домом стал читальный зал,

Пивная «Веники», кафешка «Петушок»,

Где струны «княземъ славу рокотаху»…

Но нас по-прежнему манил вокзал,

Хотя уже на входе всех встречал

Его угарно-пошлый запашок.

Вокзал - наш чемодан, наш вещмешок,

Гудящий вавилон, плавильня слова…

Мы провожали здесь друзей, встречали дам,

Мы расставались с домом и страною,

С любовью, с юностью… И с горем пополам

Мы радость здесь испытывали снова.

Вот потому-то позднею порою

Сижу в пустом вокзале… в Инстаграм…

* * *

Была бела та памятная ночь.

И мы над нею невесомо плыли.

Мы были сотканы из серебристой пыли.

И тени разбегались прочь.

И серебристым ландышем луна

Лила свой свет на берега залива.

Взяла меня ты за руку пугливо,

Любви, надежды, нежности полна.

Так за волною движется волна,

Так серебрится листьями олива,

Так лебеди ложатся на крыло ,

Так затихает музыка в органе ,

Так после вьюги тихо и бело…

Ты дочитаешь строчки на экране.

Чернилами прольется в окна ночь.

Чтоб одиночества пределы превозмочь,

Ты выйдешь к берегу осеннего залива,

Где среди скал тумана пелена…

Прости, прошу… Моя ли в том вина,

Что на рассвете тихо плачет ива?

* * *

Только ты не молчи, ясноокая мудрая птица,

Преподай мне урок поутру - звонкогласую трель.

И в печали моей дай мне ноту, чтоб враз усомниться,

Что уже не увижу назавтра ни март, ни апрель.

Повернись на крыло, припади к моему изголовью,

И пропой о любви, так стремительно канувшей прочь…

Улетай, но всегда возвращайся к родному гнездовью,

А иначе никто не разбудит меня в эту ночь.

А иначе - кому мне дарить васильки, хризантемы

И тревожные строки неверных полночных стихов?

Залепили мне губы не хрипы - глухие фонемы.

Допишу - доживу, может быть, до вторых петухов…

* * *

Я - изначальность . Я же - бесконечность.

Я - допотопный изотоп, я - целый мир.

В погоне за любовью кану в Вечность,

Которая в одной из чёрных дыр.

Люби меня крылатым и бескрылым,

Люби за крик, люби за шепоток…

Песком ли белым или красным илом

К твоим ногам снесёт меня поток.

Как ни крути, одна во мне кручина:

Я сам себе и дьявол и Господь.

После Адама жизнь коварно двуедина:

Душа - светла, грешна земная плоть .

Душа моя - струна на арфе Бога,

Мне ангел по секрету рассказал.

И даже если я соврал немного,

Господь ругать не станет за глаза.

* * *

Ветер солёный и шум прибоя

В раковине живут…

Море - зелёное и голубое -

Спрятано где-то тут,

В этом домике из перламутра

С лестницей винтовой ,

Где изумрудно-тихое утро

Ластится к нам волной,

Где облака плывут к изголовью

Над колыбелью дня…

Ты напои этот мир любовью

И не забудь меня.

* * *

Говори же со мной о звёздах,

О кореньях, вине, янтаре,

Пей взахлёб хаджибейский воздух

И шепчи о любви на заре.

Путешествуй со мною в космос,

Где за годом год - невесом.

Заплетай эти звёзды в косы

Поутру, расплетай - перед сном.

Забегай, как весенний лучик,

В тишину комнатушки моей.

Стань единственной, нежной, лучшей

И озябшую душу согрей.

А когда помрачатся дали

И закончится крестный путь,

Только б губы одно шептали

И ресницы дрожали чуть-чуть…

* * *

Душа - к душе, печаль - к печали,
Глаза - в глаза.
Над морем чайки не кричали…
Там шла гроза.

У кромки берега, на пляже
Шумел прибой.
И сам Нептун стоял на страже,
Где мы с тобой

Парили между тьмой и светом.
…Дай руку, Грин!
Был полон ультрафиолетом
Ультрамарин.

Гроза все озаряла дали.
Под блеск зарниц
Два янтаря твоих мерцали
В тени ресниц.

Над морем чайки закричали,
Прибой глуша…
Глаза - в глаза. Печаль - к печали.
К душе - душа.

* * *

Моя поющая альтовая струна,

Мой тихий свет над небосводом,

Ты даришь ясный отсвет водам

И ждешь любви, как ждет земля зерна.

Крадется ночь… Мир замер на оси,

На миг пленен осенней ворожбою.

Так и моя душа полна тобою,

Ее любовью снова ороси!

Который день гляжу в часы Дали,

Но этот образ глуп и безотраден.

Приди скорей и соком виноградин

Мою ночную жажду утоли.

* * *

(ГАДАНИЕ)

Закат за грань и - свечи в зеркалах…

Огранка до октаэдра - лишь дерзость…

Подзол в ночи, где вызревает страх…

Каверна, что Говерлою разверзлась…

Волной Леванта полустёртый след…

Гнездовья звёзд и полумесяц-лучник…

И в клетку черно-красный плед…

И в клетке - одинокий “неразлучник”…

* * *

Дымы... Дымы... Дымы…

Одноэтажное предместье.

Здесь босиком гуляли мы

И лето проводили вместе.

На тихой улочке кривой

Грушёвой падалицы запах…

Щенок, мотая головой,

Шатается на толстых лапах.

За георгинами - окно,

И ты - за кисеёю белой.

И я веду тебя в кино

И под руку беру несмело.

Тарковский, «Зеркало». Тепло.

И шепотки в скрипучем зале…

Как на пол молоко текло!

Как трепетно глаза мерцали!

О чём же промолчали мы

На лавочке у старой груши?..

И встретятся ли наши души?..

Дымы… Дымы… Дымы…

12. Гюльнар Муканова ГОРЕНИЕ МАГЖАНА

Гюльнар Муканова

ГОРЕНИЕ МАГЖАНА

К 125-летию Магжана Жумабаева

В непростых условиях находились те, кто столетие назад закладывал основы Казахской автономии. Исторические уроки важно усвоить нынешнему поколению. В современной историографии первых лет Казахской автономии (20- е годы прошлого века) присутствует географический подход, в частности, авторы пишут о западном крыле Алаш-орды. Восточное, точнее - северо- восточное, направление между тем действовало не менее активно: здесь издавались периодические издания; решались вопросы демаркации границ; велась разъяснительная работа после компромисса с большевиками. В непростой атмосфере хозяйственной разрухи, когда только отгремели раскаты гражданской войны в Сибири, на этапе национального самоопределения, закалялся характер молодых патриотов.

Не случайно в тот исторический период из-под пера Магжана Жумабаева вышли пламенные строки («От»/ «Огонь») и баллада о воине (« Ұлан»). Магжан редактирует новую газету, привлекает к этому делу талантливую молодежь. Ему самому приходится делать принципиальный выбор, в пользу новой власти. Самороспуск национальной партии Алаш - осознанный выбор лидеров партии и правительства. В груди поэта бродит невысказанная боль, энергия созидания рвется наружу. Огненный смерч гражданской войны, незатухающий костер «Алаш», и - в то же время: вера в правое дело, страстное пламя любви к своему народу…

«От» - «Огонь» - название огненного выплеска-стихотворения М.Жумабаева, о котором исследователи пишут, что то - подражание символистам. Возможно. Но верится, что катарсис ощущений Магжана родил этот шедевр тюркской поэзии не из желания перепеть кого-либо. Это - дух казахов, воплощение стихии, поэтический памятник восхищения сдержанностью народной перед лицом неимоверных испытаний. Написать стихотворение-гимн «От» мог только человек, мысливший глобально, объявший взглядом шар земной и бросивший вызов суетности. Горение - процесс, которым можно обозначить стиль жизни и творчества великого поэта Магжана Жумабаева.

Казахская интеллигенция всегда ценила мудрое слово, шедшее из глубины веков, от аксакалов. Дастаны, исторические поэмы, назидания акынов и жырау откладывались в памяти поколений. По ним осваивали основы стихосложения и т.д. В то же время, национальную аудиторию радовали смелые опыты молодых одаренных мастеров слова. Вышедшие в печати новые стихотворения, поэмы, эссе быстро становились популярными и даже заучивались наизусть. Таким способом новые художественные произведения фиксировались в памяти народа.

Периодическая печать начала 20 века для казахов стала живительным источником: новости, текущая хроника, объявления, другие материалы делали газету интегрирующим инструментом для единения нации. Первые издания: газета « Қазақстан», журналы «Ай қап» и «Абай», газета « Қазақ» и другие, каждое по-своему, в доступном регионе, освещали актуальные темы. Редакции опирались на письма читателей, вести с мест, т.е. отличались мобильностью и достоверностью. В периодических казахских изданиях начала прошлого века сохранялась обратная связь, - организовывались дискуссии, ответы на письма и т.д.

Редакции региональных изданий формировались в основном там, где сосредоточены были учебные заведения, и где можно было печатать газету или журнал. То есть, в зоне административных центров колониальной администрации (Оренбург, Омск, Семипалатинск, Ташкент). Города Кустанай, Троицк, Петропавловск подлежали ведению крупных центров, и в них чаще проживали выпускники учебных заведений, владевшие как казахской (мусульманской), так и русской, грамотой. Важным фактором в организации региональной прессы оказывалось наличие логистики; то, что большинство перечисленных населенных пунктов расположены были в зоне Транссиба, крупнейшей железнодорожной магистрали, значительно ускорило доставку корреспонденции. Кроме того, в обозначенном географическом регионе исправно работали почта, телеграф, а также ямщицкая почтовая служба (извоз), услугами которой пользовались редакции.

С приходом к власти большевиков, все выше перечисленные условия на местности были использованы для разветвленной сети пропагандистких изданий. Перешедшие к тому времени на компромисс с РКП(б), алашевцы, будучи на передовой линии борьбы с невежеством и техническим отставанием каззахов, охотно вошли в состав редакций (многих приглашали знакомые из КирЦИК). Их просветительская работа не получила должного освещения, по причине замалчивания и огульных нападок, в годы репрессий. Позднее, при частичной реабилитации, многие источники были утеряны и упрятаны, в живых практически не осталось членов редакций первых СМИ Казавтономии.

До сих пор «белые пятна» в истории региональных СМИ периода автономии казахов (1920-1930-е годы) сохраняются. Задача историков и журналистов - как можно шире освещать тему. Ведь работа корреспондентов и редакций того этапа - яркий пример, как использовались возможности коммуникаций с населением. Жанры публикаций отличались разнообразием; например, многие стихи Магжана Жумабаева, очерки Бекмухамеда Серкебаева впервые вышли на страницах газет, изданных в Омске и Петропавловске. Впоследствии они стали редкостью, их разыскивали любители словесности, литераторы.

Одним из тех, кто хранил у себя стихи Магжана, как мы выяснили недавно, был Ильяс Джансугуров. Автор знаменитого «Кулагера», самобытная творческая личность, И.Джансугуров и сам стал жертвой сталинских репрессий.

…Мартовские (1920 года) номера газеты «Бостанды қ туы» /»Знамя свободы» / «Кедей с өзі»/ «Глас бедноты» », выходившие в Омске, некоторое время казались утерянными. Считалось даже, что они вообще не были изданы: по причине отсутствия средств и техническим причинам. О существовании мартовских номеров казахской газеты «Кедей с өзі», вышедших в 1920-м году в г.Омск, высказывалось мнение, что имели место большие временные разрывы между выходами номеров «Кедей с өзі». Якобы, после первого номера, следующий вышел лишь в ноябре, и т.п.

Находка возвращает в научный оборот редкие экземпляры газет, выходивших на заре Казахской автономии, которые теперь предстоит изучать. Ранние исследования истории данного издания содержали ошибочные сведения. Это объяснимо скудостью данных, репрессиями, когда личные архивы были утеряны, конфискованы либо уничтожены. Долгие десятилетия умолчания и очернения имен казахской интеллигенции привели к искажению и неверному прочтению их фамилий, при переложении с арабицы на кириллицу.

Так, в книге «Движение Алаш», изданной в канун 90-летия первых съездов «Алаш», содержится информация: «Газета «Бостандык туы» («Знамя свободы») издавалась по решению Сибирского бюро РКП(б) с 7 февраля 1921 г. под названием «Кедей с өзі» («Слово бедняка») в г. Омске. С 7 марта газета поменяла название, а с апреля - место издания. Редакцию перевели в г. Петропавловск. С 1921 г. до 1929 г. главными редакторами газет являлись Бородихин, М. Джумабаев, М.Жанибеков, С. Айтхожин. В разные годы указанного периода в состав редакционной коллегии входили Б. Айбасов, А. Айтиев, Какеков, К. Кеменгеров, М. Сеитов, Серкебаев, Тельжанов, Г. Тогжанов, Фазылов. На страницах газеты печатались Абдрахман Бетешов, Магжан Джумабаев, Сабит Муканов, Шарип Рахимов, Смагул Садвокасов, Отел Сарин, Бекмухамбет Серкебайулы, Кайсар Таштитов и др ». В приведенном фрагменте ошибочно указаны: инициалы редактора Жанибекова. Его звали Жанибек (в книге - М.), фамилия Абдрахмана Бегишева (в книге - Бетешов), фамилия Магжана Жумабаева (Джумабаев).

Эти опечатки не оказали существенного влияния на ход дальнейших поисков. Многие биографии редакторов и корреспондентов газеты «Бостанды қ туы» / «Кедей с өзі» ныне восстановлены. Увидели свет энциклопедические справочники. Республиканские издания достаточно распространены в Интернет и указателях книг. К сожалению, менее известны труды краеведов: Кайролла Муканов, Заркын Тайшыбай и др., тогда как они основаны на архивных источниках и глубже раскрывают детали.

Каким образом экземпляры омских и петропавловских газет попали в личную библиотеку И.Джансугурова? Разгадка пришла при прочтении письма Зылихи, супруги Магжана, на имя редактора журнала «Простор» Ивана Петровича Шухова. Вдова поэта пишет: «М. Б. Жумабаев читал лекции по казахской литературе и стилистике казахского языка студентам КУТВ (Коммунистический университет трудящихся Востока). Кстати, среди его студентов были Ильяс Джансугуров, ныне здравствующий профессор, доктор филологических наук, зав. кафедрой казахской литературы КазГУ Б. К. Кенжебаев ».

Другая версия: по-видимому, они не были конфискованы при обыске и аресте и дошли до нас много лет спустя, в относительно хорошем состоянии. Их сохранили возможно родные репрессированных и передали в госархивохранилище.

При изучении рассекреченных архивов, мы обнаружили малоизвестные документы о совместной деятельности Магжана Жумабаева, Мухтара Ауэзова и Смагула Садвокасова по организации информационного сопровождения государственной политики Казахской автономии, в регионах. Так, в декабре 1920 г. в телеграмме Политический секретарь КазЦИК Садвокасов поручил Казпредставительству в Омске «предпринять компании для широкого осведомления населения о Казахской республике, использовать газету, листовки о целях и задачах Казавтономии».

По совету Сакена Сейфуллина и других опытных лиц, в бывших губернских центрах (Омск, Оренбург, Ташкент) стали выходить национальные СМИ. Население казахское через газеты могло теперь получать полезную информацию и принимать участие в местном самоуправлении.

Парадокс заключался в том, что редакциям требовались грамотные кадры, и в большинстве ими оказались приверженцы идеи «Алаш-Орды». К тому времени лидеры «Алаш» приняли решение пойти на компромисс с большевиками, алашевцы подпали под амнистию.

Не было секретом, что большинство журналистов региональных печатных органов, выходивших на казахском языке, составляли выпускники медресе (уфимского « Ғалия», петропавловских, кустанайских, кокшетауских, семипалатинских и др.). Владевшие арабской письменностью, обученные на основе джадидского метода, они вполне подходили для массовой агитационно- пропагандистской работы. В период учебы они самостоятельно выпускали рукописные журналы «Сада қ», «Балапан» . Кошке Кеменгеров, Сабыр Айтхожин, Магжан Жумабаев, Бекмухамед Серкебаев, Абулхаир Досов и другие свои знания и опыт направили на информационную грамотность казахского населения.

Найденные автором данной статьи, раритетные экземпляры имеют на первых страницах оттиск факсимиле известного казахского литературоведа, общественного деятеля, репрессированного поэта Ильяса Джансугурова. (фото 2) Внутри прямоугольного штампа, выполненного фиолетовыми чернилами, есть оттиск имени и фамилии «Джансугуров Ильяс» на русском языке и арабской вязью: «Жанс үгір ұлы Ілияс». Такой штамп обнаруживается на апрельских номерах газеты «Бостанды қ туы» 1922 года. (фото 1)

…Московские лекции Магжана запомнились его слушателям, интерес к его творчеству был искренний. В то время было нормой выписывать периодические издания и хранить их дома. Благодаря личной библиотеке Ильяса Джансугурова, сегодня есть возможность познакомиться с прижизненными публикациями в прессе произведений Магжана Жумабаева и его соратников. Например, среди найденных нами и идентифицированных (по подписи «Жажеке») такие творения М.Жумабаева, как: полный текст стихотворений «От» и «Ұлан», статья «Екіден бір», статья « Ұғ ылмай ж үрген м әселелер ішінде әйел мәселесі». Помимо этого, в найденных СМИ встречаются публицистические заметки известных активистов северного крыла «Алаш»: Смагула Садвокасова, Кошке Кеменгерова (рассказ « Қисса»), Сабыра Айтхожина, Абдрахмана Бегишева (заметка « Қызылжар туралы»). В газетах немало публикаций других казахских (и татарских) редакторов и корреспондентов.

Тексты газет на арабице неплохо сохранились, лишь сама бумага пожелтела, изредка обрезанные, обломившиеся от длительного хранения, концы листов не позволяют идентифицировать авторов статей. В обнаруженных номерах «Кедей с өзі» (№ 2-4) опубликованы любопытные статьи будущего наркома просвещения КазАССР Смагула Садвокасова. Одна из них, на актуальную в тот период тему: «Азы қ - түлік» («Продовольствие»), разъясняет казахской аудитории суть советских декретов: о кооперативах, кооперативных магазинах. Автор терпеливо излагает, что в кооперативах можно приобрести одежду и предметы первой необходимости (чай, сахар), они выдаются в рассрочку членам кооперативов.

Помимо самого факта обнаружения не введенных до сих пор в научный оборот материалов из наследия С.Садвокасова (1900 - 1933), впоследствии репрессированного государственного деятеля, стало возможным идентифицировать не известный ранее его псевдоним. Сокращения и псевдонимы («бүркеншік ат») часто использовались в практике газет и журналов. Зачастую вместо подписи указывали инициалы автора.

Так, в газете «Кедей с өзі» в 1920 году, под одним из очередных тематических материалов, редакция указала инициалы, набранные, как и вся газета, арабской вязью. Под инициалами ﭐ.ﺱ - Ы.С. /в казахском звучании и арабском написании, слева направо/, легко узнается автор - Ысма ғұ л Садуа қасов. Так в арабской транскрипции писали тогда имя и фамилию Смагула Садвокасова. Его статьи регулярно выходили в этой газете.

Насколько нам известно, в исторических исследованиях другие казахстанские исследователи про этот псевдоним Смагула Садвокасова нигде ранее не сообщали. Во всяком случае, о приведенном выше его псевдониме, в газете «Кедей с өзі» за 1920 год. Писал С.Садвокасов много и охотно, стиль его пламенных устных выступлений был широко известен. Письменные его статьи более спокойны, размеренны, в них ощущается уверенность и степенность, желание доходчиво разъяснить читателям суть поднимаемых в статье насущных вопросов. Знание русского языка Смагулом и Магжаном помогало правильно переводить смысл советских декретов и распоряжений, находить общий язык с новой администрацией.

Надо отметить, что публикации своих статей и стихов в исследуемых газетах Магжан Жумабаев подписывал также псевдонимом: «Жажеке» (так его звали младшие братья). Знание этого факта помогло нам идентифицировать принадлежность М.Жумабаеву найденных материалов - оригинальных стихотворений «От» и « Ұлан», публицистических статей «Екіден бір» и «Автономия кімдікі?», проблемной статьи « Ұғ ылмай ж үрген м әселелер ішінде әйел м әселесі» .

Думается, что информация небезынтересна интересующимся историей журналистики и «Алаш». Первые корреспонденции нового этапа, первых лет автономии, в сущности, - есть «живая речь», взгляд изнутри на проблемные вопросы региона и его населения. Газеты того периода представляли собой первые учебники, даже - азбуку, политграмоты. И пусть их названия - дань классовой борьбе, на их страницах развертывалась вдумчивая работа по пробуждения гражданского сознания и духовного горения.

Противоречивый этап гражданской войны и уступки «Алаш» своих позиций в пользу советской власти, безусловно, нуждаются в объективном исследовании, для этого необходима источниковая база. В названных выше газетах размещались агитационные материалы, разъясняющие населению политическую ситуацию и меры Советов по стабилизации обстановки. Проводилась данная работа, сознательно, местными уроженцами, услышавшими призыв старшего поколения и выбравших путь компромисса.

Участие патриотов Казахской автономии, молодых талантливых поэтов и прозаиков, журналистов, в продвижении социально значимых мероприятий, свидетельствовало о стремлении адаптироваться к новым условиям и избежать конфронтации. Важно было не провоцировать конфликты и дать мирному населению возможность самому разобраться в обстановке и сделать правильный выбор, избежав ненужных кровопролитий.

С открытием засекреченных ранее архивов, стала возможной реанимация целого пласта исторических источников. Периодические издания 1920-х годов, результат интеллектуальной деятельности позже репрессированных редакторов и корреспондентов, были предтечей современных национальных СМИ. К созданию первых газет Казахской автономии приложили усилия весьма образованные, словом и делом служившие своему народу, динамичные , креативные коллеги: Магжан, Смагул, Кошке, Сабыр и другие. Они горячо верили в будущее народа. Публицисты, поэты, романтики, - они сделали газету невероятно популярным чтивом, если экземпляры «Бостанды қ туы» / «Кедей с өзі» выписывали и хранили по всей стране. Единению нации способствовали СМИ. Таков урок истории для молодежи ныне суверенной страны .

13. Дмитро Шупта І поклав свій безсмертний мазок

Дмитро Шупта

І поклав свій безсмертний мазок

Дмитро Романович Шупта народився 20 січня 1938 р . на Полтавщині в багатодітній родині козаків. Закінчив із відзнакою Кримський медінститут. Працював лікарем, викладачем хірургії. Його поема «Терези», вилучена спецорганами ще в 1956 році, спричинила до того, що поета увесь час називали «українським буржуазним націоналістом». Був знайомий із Василем Стусом. У 1983 році Д . Шупту заарештували, йому інкримінували зв'язок із польською «Солідарністю ». В'язень сумління, член Руху Опору в Україні у 1960-1990 рр. У Лук'янівському СІЗО (1983-1984) до нього застосовані найжорстокіші тортури, тож, втративши здоров'я, він уже не міг працювати хірургом .

Нині - член НСПУ та НСЖУ. Має понад 6 0 книжок лірики, а також - 17 музичних видань . Лауреат міжнародної Літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша та Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди, а також інших нагород. Заслужений працівник культури України .

Громадсько-політичний діяч . Генерал -отаман Українського Козацтва . Учасник Помаранчевої революції і Революції Гідності, волонтер. Мешкає в Одесі.

Флорентійський вигнанець

Сергієві Дзюбі

Скажіть ви, Дніпре, Удаю і Ворскло,

Допоки в рабстві нидіти рабу?

Пішов наперекір Донаті Корсо

І супір владі став на боротьбу.

До благ собі позачинявши двері

Раптово і, мабуть же не упивсь , -

Став «білим Лельфом» Данте Аліг'єрі -

У таборі ворожім опинивсь.

Це - те, що нам Полтава і Батурин.

Від ворога не діждешся добра.

Якщо твій ворог - брат дружини - шурин,

Тоді чого чекати від швагра.

І плач дітей і ґвалт дружини Джемми,

Й вигнання, гірш розверзлости боліт…

І кров'ю ненаписані поеми

Ніколи вже не з'являться на світ.

Рафаель

Тетяні Анатоліївні

Прикро чувся вигнанцем старим
Гетьман в серці із болем пропажі.
А йому італійські пейзажі
Уявлялися - Падуя й Рим...

На південних умбрійських горбах
По виткій щебнуватій дорозі
Піші йшли й дехто їхав на возі,
І скрипіла велика гарба.

Неквапливо ішла молода
Із Флоренції гожа селянка -
Поверталась додому смуглянка.
В балці тихо журчала вода.

Зеленів колосистий засів,
Пахла м'ята духмяна і смілка...
У правиці горіхова гілка -
Відганять від волів оводів.

На відгалі в тіні сикомор
Підійшов до селянки невгадний,
Щиро виказав приязнь ошатний -
Уклонився привітний сеньйор.

Елегантно бриля свого зняв,
Щоб не зовсім красуню збентежить
В цьому випадку, як і належить,
Заручився, що він - не з прояв.

Лицар надто збентежився й сам.
Випадала нагода щаслива...
Говорив він, що донна вродлива,
І та правда була, як бальзам.

І вона зашарілась тоді,
Що це трапилось серед дороги,
Що в пилюці невзувані ноги,
Що обоє такі молоді.

Він зізнався, як снилась йому,
Не якась там, а саме ця донна.
І була в цьому правда резонна,
Що відома йому одному.

Чи погодиться, скромна, вона
Позувать для нової картини?
Він спитав , як в земної людини,
Не образить її новина?

Говорив про можливий сеанс
Об годині благословенній.
Тим художником був тоді геній,
Час той потім назвуть - Ренесанс.

Зголосилася донна на це ,
І митця запросила додому,
Де зраділо простому прийому
Мигдалеве рясне деревце.

Познайомились. Муж-каменяр
Випив з гостем вина запашного,
І козячого сиру смачного
З'їли в тіні високих чинар.

Ще дрімав однолітній синок -
Їхнім первістком гість любувався.
Потім майстер за пензля узявся

І поклав свій безсмертний мазок.

Калігула

Страшна була в Калігули розплата:

Присудник мусив злизувать пергамен,

Чи грізне покарання батогами

Очікувало борзописця-брата.

Не кожному, кого минула страта,

Вдалось міняти необачний намір.

Коли у душах словоблудний гамір

Стихав - мовчала братія строката.

Світились німби іноді над ними,

На інших наростало добре сало,

Але вони зосталися німими -

До нитки язики свої зчесали.

Нещасні безголосі херувими

І галасливі віддані васали.

14. Олег Юнаков Архитектор Иосиф Каракис: от авангарда до постмодернизма

Олег Юнаков

Архитектор Иосиф Каракис: от авангарда до постмодернизма

Юнаков О. Архитектор Иосиф Каракис. Жизнь, творчество и судьба / Олег Юнаков. - Нью-Йорк: Алмаз, 2016. - 544 с., ил.

В издательстве «Алмаз» (Нью-Йорк) в конце 2016 года вышла книга «Архитектор Иосиф Каракис. Жизнь, творчество и судьба». В ней впервые подробно освещена биография Иосифа Юльевича Каракиса (1902-1988) - крупного архитектора, внёсшего весомый вклад в становление и развитие архитектуры и градостроительства Украины с 20-х по 80-е годы ХХ столетия.

Возможно, кто-то сразу обратит внимание на дифференциацию понятий «жизнь» и «судьба». Этот заявленный в заглавии приём воспринимается, впрочем, по прочтении книги как вполне логичный. К слову, об авторе: им стал правнук Иосифа Каракиса, исследователь истории и архитектуры Украины, IT- архитектор Олег Юнаков, сумевший включить в книгу многое из того, что до сей поры было известно лишь узкому кругу родственников и ближайших друзей архитектора. Благодаря этому биография героя приобрела особый оттенок и наполнилась ранее неизвестными житейскими подробностями. Особую ценность книге придаёт и то, что её редактором и научным консультантом стала дочь Иосифа Юльевича - кандидат архитектуры Ирма Иосифовна Каракис.

В предисловии О. Юнаков пишет: «Попытка отнести здания, созданные по проектам зодчего, к какому-то одному стилю, обречена на неудачу. И. Каракис активно творил более пятидесяти лет, в тот полувековой период, который подарил миру массу новых архитектурных идей и был отмечен частыми изменениями стиля и направленности в архитектуре». Действительно, Иосиф Юльевич Каракис начал проектировать и строить в эпоху авангарда (мы намеренно не подчёркиваем деления новаторских течений 1920-х годов на «конструктивизм», «рационализм», «функционализм» и пр.), а последняя реализация его проекта датирована 1978 годом, когда в украинской (ещё тогда относящейся к советской) архитектуре стали проявляться ростки уже хорошо знакомого Европе постмодернизма. Таким образом, общемировые архитектурные направления соседствуют у Каракиса с «чисто» советскими, а если прибавить сюда украинский колорит (то проявлявшийся более ярко, то «космополитично» уходивший в тень), творчество зодчего приобретает ещё более широкий стилевой диапазон.

В истории Киева не так много архитекторов, постройки которых можно назвать «знаковыми», и Иосиф Каракис как раз и является одним из них. Пример такого объекта - жилой комплекс на улице Январского восстания (ныне улица Ивана Мазепы). Столь же неотделимым от облика Киева могло бы стать здание Еврейского театра, но судьба его оказалась слишком короткой и печальной. По- своему выделяются три проекта, осуществлённые Каракисом вне Киева: реконструкция Соцгорода в Кривом Роге (1933-1934), Дом офицеров Красной Армии в приволжском городе Энгельсе (1935) и гостиница в Ворошиловграде (Луганске, 1952). Эти реализации, возможно, по причине своего местоположения - в относительно небольших и периферийных городах - известны несколько меньше. Однако процесс проектирования и строительства таких «особых» зданий в творчестве Иосифа Каракиса освещён в книге широко и всесторонне.

Обратим внимание на то, что в перечне построек четко выделяется несколько этапов, свидетельствующих о своего рода «географической привязанности» архитектора на различных этапах его деятельности. В так называемый «переходный период» от авангарда к освоению классического наследия из почти двух десятков объектов (реализованных до 1935 года) собственно киевских насчитывается только пять. В период же с 1935 по 1941 годы архитектор осуществил уже более 20 объектов, и почти все - в Киеве (исключение составляет упомянутый выше Дом офицеров в Энгельсе). Далее следует короткий узбекский период (1942-1944; шесть объектов). В послевоенные десятилетия Каракис активно работает преимущественно по всей Украине (из нескольких десятков реализаций всего шесть проектов осуществлено в Киеве, включая типовые). Приведённая блиц- раскладка деятельности Иосифа Каракиса по хронологическим периодам не только отражает этапы истории советской архитектуры в целом, но и даёт представление об эволюции творчества архитектора: от находящегося в творческом поиске молодого новатора - до мастера первой величины, творчество которого охватывает значительное географическое пространство юго-востока и юга бывшего СССР.

Следует отметить, что многие постройки Иосифа Каракиса играли и продолжают играть важную роль в формировании городских ансамблей (прежде всего, Киева); некоторые из них занимают ключевые места на «золотых точках» неповторимого киевского рельефа. Архивные материалы по этим проектам, в изобилии представленные в книге, позволяют понять авторские градостроительные замыслы, в которых явственно ощущаются смелые попытки масштабного сопоставления новых объектов и существующей, достаточно сложной для архитектора, природной и рукотворной среды древнего города. Так, упомянутый выше жилой комплекс на улице Январского восстания, помимо прямой функциональной роли, решает задачи создания нового фасада, обращённого к Днепру, одновременно формируя выразительный силуэт одного из центральных городских кварталов. Со строительством жилого здания комсостава Киевского военного округа возник деликатный (и, увы - по причинам, не зависящим от архитектора - непродолжительный) диалог новой вертикали и колокольни Софийского собора - одной из важнейших доминант панорамы Киева.

Внимание Иосифа Юльевича Каракиса к вопросам сохранения исторической среды в целом и наиболее ценных её объектов проявилось при проектировании и строительстве здания экспериментальной специальной художественной школы для одарённых детей (ныне - Национальный музей истории Украины). Архитектор тактично расположил свой объект на одном из наиболее выразительных киевских холмов, в окружении ценнейших памятников археологии и архитектуры, во главе со знаменитой Андреевской церковью. Несмотря на колоссальное давление со стороны политической власти, не просто «не обращавшей внимания» на историко-архитектурное наследие, но и стремившейся при удобном случае физически уничтожить его, Каракису удалось найти компромиссный вариант расположения здания, при котором были сохранены многие исторические памятники, включая фундамент древнейшей Десятинной церкви. Эпопея выбора места и последующего строительства художественной школы также ярко и красочно описана в книге Олега Юнакова.

Помимо решения крупных градостроительных задач, Иосиф Каракис разрабатывал проекты зданий, где во главу угла ставились вопросы композиционного и декоративно-художественного характера. Такова уже упомянутая гостиница в Луганске, таковы многочисленные здания школ в разных городах Украины, где архитектор становится, по сути, руководителем серьёзных экспериментальных работ в области создания нового художественного языка, учитывающего национальные традиции и своеобразие украинского народного искусства. К этому же направлению творческой деятельности Каракиса можно отнести конкурсное решение мемориала «Бабий Яр», однако, учитывая место трагедии и характер рельефа, вполне можно было бы включить эту работу архитектора в раздел градостроительных проектов и реализаций.

Таким образом, всю творческую деятельность Иосифа Каракиса следует рассматривать в контексте его собственного синтетического авторского почерка, где вопросы создания объёмно-пространственной композиции, формирования силуэта, соответствия нового объекта сложившейся среде органично связаны с поисками наиболее оптимального структурного решения фасадов, пластики и цвета отдельных фрагментов и деталей. Широко представленные Олегом Юнаковым проектные материалы, многие из которых приводятся впервые, прекрасно иллюстрируют эту особенность творчества зодчего.

Самостоятельным разделом книги является живопись и графика И.Ю. Каракиса, представляющая Иосифа Юльевича ещё и как незаурядного художника со своей самобытной живописной манерой. Графику и живопись архитектора органично дополняют эскизы и другие подготовительные проектные материалы, выполненные в ходе работы над объектами. Этот раздел также прекрасно иллюстрирует и последний этап жизни архитектора, в котором профессиональная деятельность мастера и его творческий досуг образовали единое и неразрывное целое.

Важно отметить, что помимо проектной работы Иосиф Каракис в течение ряда десятилетий преподавал в Киевском инженерно-строительном институте. Многие из его студентов впоследствии стали известными архитекторами и заслуженными деятелями искусств, членами Украинской академии архитектуры, воссозданной в 1994 году. Начав свою деятельность в эпоху авангарда, когда его учителями были яркие архитекторы дореволюционной эпохи, он сумел создать целую плеяду учеников и передать им многие из своих творческих принципов, а его ученики, в свою очередь, передавали их тем, кто сейчас создаёт новую страницу истории архитектуры и градостроительства Украины. Это ещё раз говорит о том, что память об архитекторе остаётся не только в его постройках - её сохраняют люди, в становление которых мастер вложил частицу своей души.

Анализируя вслед за автором книги профессиональную деятельность Иосифа Юльевича Каракиса, мы затрагиваем в основном вопросы содержательного характера, лишь «вскользь» упоминая о форме подачи материала. И здесь можно лишний раз использовать избитую сентенцию, что «недостатки книги являются продолжением её же достоинств».

Стремясь обнародовать как можно больше архивных материалов (которые, вне всяких сомнений, давно уже были достойны опубликования), автор своеобразно объединил, по сути, два самостоятельных повествования, где деятельность Каракиса-архитектора переплетается со страницами его жизни как семьянина, гражданина, учителя или общественного деятеля. Такая концепция вызывает безусловный интерес, но из-за обилия материала в ряде мест читателю трудно сразу найти нужную иллюстрацию к текстовому разделу. Представлено много документов, которые следовало бы привести в более крупном масштабе: из- за мелкого рукописного текста некоторые из них читаются с трудом, а в соседстве с крупными фотоизображениями зданий - практически не воспринимаются глазом. По всей видимости, этого не позволял фиксированный объём книги. Но повторим, это не что иное, как проявление особых чувств автора книги к герою повествования - и как к прадеду, и как к человеку, прожившему долгую и трудную жизнь, и как к выдающемуся архитектору своей эпохи. При этом широко представленные в книге архивные материалы позволяют рассматривать её не только как страницу истории архитектуры советской Украины, но и как ценнейшее свидетельство эпохи в целом, во всех своих проявлениях. На её страницах оживает атмосфера времени, в котором жил и творил мастер.

Книга «Архитектор Иосиф Каракис. Жизнь, творчество и судьба» будет полезна читателям разного возраста, разных профессий и даже разных политических взглядов. Она важна и интересна не только повествованием о высококлассной архитектуре как таковой, но представляет собой яркую иллюстрацию возможностей подлинного творчества в самых сложных и необычных ситуациях, с которыми все мы вынуждены постоянно сталкиваться в жизни.

Юрий Петрович Бочаров , доктор наук, профессор, академик Украинской академии архитектуры ,

Сергей Борисович Мержанов, архитектор

Напечатано в «Бочаров Ю., Мержанов С. Архитектор Иосиф Каракис: от авангарда до постмодернизма // Academia. Архитектура и строительство. - 2017. - № 2. - С. 144- 146.

Книга как тень ускользающего объекта: советская архитектурная история в зеркале творческой биографии Иосифа Каракиса

Архитектурные мутации в ХХ в. повсеместны и почти перманентны. Объекты претерпели разнокачественные мутации и в своем актуальном состоянии фиксируют случайный срез тех или иных трансформаций, происходивших без рационального плана, помимо логики. Они не всегда много дают для понимания того, из чего, собственно, состоит архитектурная история. Требуется своего рода реставрация, которая по стечению разнообразных обстоятельств, как правило, не может происходить на материальном объекте. Ее, однако, можно произвести в книге альбомного формата, с текстом, комментариями, цитатами, сносками, анекдотами из жизни, свидетельствами современников, комментариями к публикациям в прессе. Это своего рода «тень», содержательная и продуктивная, отброшенная ускользающим, зыбким объектом, который в нынешней реальности присутствует уже лишь частично. Именно такую книгу-альбом создал Олег Юнаков. Творческая биография талантливого и плодовитого архитектора советской эпохи Иосифа Каракиса дает повод осознать, что подробная, тщательная в детализации художественной памяти, в фиксации творческого наследия монографическая работа способна представить реальное содержание советской архитектурной истории.

Архитектурная история советской эпохи, творчество Иосифа Каракиса, книга-альбом как реконструкция истории советской архитектуры.

Изучение истории архитектуры советского периода проблематизировано зыбким состоянием предмета исследования. Архитектура кажется искусством долговечным, однако опыт советской истории показал, что такое представление нуждается в серьезных коррективах. Архитектурные мутации в ХХ в. повсеместны и почти перманентны. Не только отдельные здания, но и целые кварталы, а то и города сносились напрочь ввиду той или иной целесообразности или надобности, представлявшейся неотложной, уничтожались в горниле войн, в хаосе гражданской смуты, а если и сохраняли свое присутствие - то с такими перестройками, достройками, с таким предваряющим строительство насилием над авторским проектом, что от проекта такого обычно оставались рожки да ножки. Причем чем ярче была архитектурная идея, чем смелее был полет авторской мысли, тем более вероятным становилось усилие ее стреножить, закрыть тему, подчинив ее либо стандарту, либо политической злобе дня, либо прихоти всевластного номенклатурного

вельможи.

Тотальная идеологизация искусства [1; 2] и война идеологий приводили к тому, что художник постоянно оказывался зажатым между требованиями профессионализма и игрой воображения, с одной стороны, и идеологическим диктатом - с другой. Причем на горизонте маячил соблазн творческой беспринципности, а успех в архитектуре давался в лучшем случае ценой творческого компромисса и изнурительной самоцензуры.

Написанная Олегом Юнаковым творческая биография талантливого и плодовитого архитектора советской эпохи Иосифа Юльевича Каракиса [4] дает повод осознать, что не сами неполно или частично сохранившиеся по сию пору архитектурные объекты, но только такая подробная, тщательная в детализации художественной памяти, в фиксации творческого наследия монографическая работа способна представить реальное

содержание советской архитектурной истории.

Книга посвящена жизни и творчеству изощренного, изысканного мастера, киевского денди, художника-интеллектуала Иосифа Каракиса (1902- 1988). Осуществленным им проектам. И не в меньшей мере - проектам, реализованным лишь частично, испорченным переделками или совсем не осуществленным. Состоявшейся и успешной жизни архитектора, педагога - и грандиозным неудачам, ввиду того, что многое из лучших замыслов Каракиса не были реализованы (это, по определению архитектора, дома, не отбрасывающие тени).

Объекты претерпели разнокачественные мутации и в своем актуальном состоянии фиксируют случайный срез тех или иных трансформаций, происходивших без рационального плана, помимо логики. Для понимания того, из чего, собственно, состоит архитектурная история, они дают не всегда слишком много. Требуется своего рода реставрация, которая по стеченью разнообразных обстоятельств, как правило, не может происходить на материальном объекте. Ее, однако, можно произвести в книге альбомного формата, с текстом, комментариями, цитатами, сносками, анекдотами из жизни, свидетельствами современников, комментариями к публикациям в прессе и т. д. Именно такую книгу-альбом создал О. Юнаков. Это своего рода «тень», содержательная и продуктивная, отброшенная в книжном формате ускользающим, зыбким объектом, который в нынешней реальности присутствует уже лишь частично.

Исследование базируется на материалах собственного архива архитектора, собраний библиотек и государственных архивов Украины. Книга построена по хронологическому принципу и включает большое количество проектов, рисунков, планов, снимков осуществленных объектов, а также личных документов и фотографий из семейного архива, значительная часть которых публикуется впервые.

Издание содержит аккуратно и тщательно собранную вербальную и визуальную информацию о своего рода советской архитектурной классике, так или иначе существующей поныне, притом «ни одно из зданий Иосифа Каракиса не было реализовано в изначально задуманном варианте или не изменялось уже после постройки» [4, с. 10], и сведения об утраченных и о нереализованных проектах.

В одном случае случилась смена функционала (Художественная школа на Старокиевской горе / Национальный музей истории Украины), в другом - замена интерьера и частичные перестройки снаружи (ресторан «Динамо»), в третьем - перманентная переделка с участием тогдашних вип-персон (дом в Георгиевском переулке, успевший пострадать даже от Никиты Хрущева, распорядившегося снести ажурную башенку, отдаленно напоминавшую церковный купол), и лишь иногда сооружение почти ничего не потеряло, по сравнению с утвержденным когда-то со второго, третьего, четвертого раза проектом (Фархадская ГЭС, детский сад «Орленок»). Хотя и в последнем случае, по замыслу, объекты входили составной частью в более амбициозный архитектурный ансамбль, который целиком там никогда и не был реализован.

По-своему показательно, что грандиозный проект выхода советского города величественной архитектурной проекцией к Днепру имеет итогом своим лишь одно жилое здание (хотя и, по общему мнению, выдающихся достоинств, однако деградировавшее по отношению к проективным идеям) и упомянутое, реально прекрасное здание детсада на отшибе, а предполагавшийся Зеленый театр, впоследствии реализованный без участия Каракиса, ныне выглядит масштабно-зловещей руиной и ассоциируется на турсайтах с урочищем Велеса. Впрочем, не менее показательно и характерно для середины ХХ в., что при строительстве ГЭС в Узбекистане были успешно решены инструментально- технологические задачи, а вот социальная инфраструктура, остроумно придуманная Каракисом, реализована лишь в самых аскетических своих компонентах.

Некоторые яркие сооружения, спроектированные Каракисом, были практически достроены, пусть со второй или третьей попытки, с переделками в соответствии с меняющимся официальным курсом, но никогда не использовались по предназначению и были уничтожены войной и догматами трансформирующейся идеологии, как Еврейский театр в Киеве. Сначала переделки касались внешнего визуального образа, который требовалось изменить после того, как конструктивизм был идеологически развенчан за несоответствие формы социальной миссии строения. При этом сами конструктивные рационалистические принципы, которым было подчинено здание, как можно понять, не претерпели существенного изменения, что позволяло архитектору без внутренней драмы пережить неизбежность декоративной правки (так было не только в этом, но и во многих других случаях). Однако в финале истории с театром идеологические мутации середины и конца 40-х гг. похоронили саму идею еврейского театра как неактуальную в пространстве советской политической сцены.

Но, как и в других искусствах советской эпохи, драматизм истории сполна реализуется прежде всего в творческой судьбе незаурядного художника, каким был Каракис.

У мастера было великолепное конструктивное мышление, понимание актуальных задач архитектуры, адекватная коммуникация с идеями Ле Корбюзье и Райта. Но сначала ему пришлось, много и, на первый взгляд, успешно работая, применяться к постоянно меняющейся под воздействием идеологических установок архитектурной конъюнктуре 1930-1940-х гг., к смене парадигм, детально описанной, например, В. Паперным [3]. Виртуозу стиля, гибкому трансформатору художественных идей, удавалось сочетать запрос на парадность, триумфальную заданность внешних форм с созданием удобной, комфортной, в конечном счете - человечной среды существования. Каракис был гением приспособленного для жизни интерьера. Но, с другой стороны, и родившийся в новой исторической ситуации пафос необарокко, с характерной риторикой больших объемов и роскошных, праздничных декораций, оказался ему не чужд. Он искал ему меру как эстет и делегат тонкого вкуса. В этом поединке с эпохой Каракис, в частности, внес, как не без оснований считается, огромный вклад в формирование обаятельного образа советского Киева.

А затем, в послевоенное время, Каракис, почти синхронно демагогически обвиненный в архитектурной пропаганде украинского национализма («на материале» гостиницы «Октябрь» в Луганске) и буржуазного космополитизма (Еврейский театр), вынужден был, по сути, пожертвовать личным именем уже к тому времени известного и любимого мастера, занявшись типовыми проектами школ и ДК, безусловно удававшимися ему, но в контексте эпохи представлявшими его не художником, а лишь ремесленником.

На этом фоне две самых зрелых и ярких идеи Каракиса реализуются в воображении, в набросках и проектах. Но им уже не суждено было найти себя воплощенными в сооружениях. Достигнув полной творческой и человеческой зрелости, он потерял, по сути, всякие шансы реализовать свое архитектурное воображение на практике.

Первая из этих идей связана с проектами мемориала в Бабьем Яру. Сам Каракис в 1941 г. с огромными передрягами в последний момент бежал из Киева и спасся в эвакуации, в Ташкенте. Но тема Холокоста была ему, безусловно, близка и заведомо ближе, чем ортодоксально советские сюжеты. Отсюда пронзительная сила визуальных образов в четырех версиях его проекта 1966 г. (созданных в той или иной степени в соавторстве с художником З. Ш. Толкачевым, скульпторами Я. С. Ражбой и Е. Жовнировским). Замысел мемориала продвигался, как известно, с огромными трудностями, реализация его в середине 1970-х гг. была попыткой не столько увековечить память, сколько выхолостить смысл происходившего, - и, если это получилось не вполне, то лишь ввиду драматической емкости этого смысла, которую трудно было заслонить привычными для тогдашней официозной пропаганды идеями «героизма», «доблести» и пр.

Вторая идея - это своеобразная аркологическая авторская утопия: чудесный город-сад, в единстве архитектуры и природы, город пирамидальных, ступенчатых «вавилонских» башен с переброшенными между ними воздушными мостами и интимными двориками внутри на склонах днепровских холмов (Батыева гора, реконструкция нагорной части Подола и застройка Оболони). Каракис при этом мыслил средой и пытался создать дружелюбное пространство для человеческого существования, превратить дом в «миниэкосистему» [4, с. 384]. Этот новый город остался лишь в эскизах, в предварительных расчетах.

Своеобразным парадоксом выглядит представленная в книге О. Юнакова информация о том, что в старости Каракис реализовывал свои проекты в дачном масштабе, «по-вольтеровски», если вспомнить константинопольский финал «Кандида». Единство дома и сада, союз человека и природы осуществились у архитектора вполне, но масштабированы было шестью сотками земли.

Богатство фактографических сведений в книге О. Юнакова становится предпосылкой постижения архитектурной истории двадцатого столетия в ее подлинном содержании, равно как и уроком/опытом творческого самостояния в ситуации радикальной идеологической индоктринации и смены архитектурных парадигм.

Библиографический список

1. Гройс, Б. Gesamtkunstwerk Сталин [Текст] / Борис Гройс. - М. : ООО «Ад Маргинем Пресс», 2013. - 168 с.

2. Ермолин, Е. А. Материализация призрака. Тоталитарный театр советских массовых акций 1920-1930 гг. [Текст] / Е. А. Ермолин. - Ярославль : Изд-во Ярославского пед. ун-та, 1996. - 141 с.

3. Паперный, В. Культура Два [Текст] / Владимир Паперный. - М. : Новое литературное обозрение, 2007 (Серия «Библиотека журнала «Неприкосновенный запас»). 2-е изд., испр. доп. - 408 с.

4. Юнаков, О. Архитектор Иосиф Каракис. Жизнь, творчество и судьба [Текст] / Олег Юнаков. - Нью-Йорк : Алмаз, 2016. - 544 с.

Евгений Анатольевич Ермолин,

доктор педагогических наук, профессор, литературный критик

Источник: Ермолин Е. Книга как тень ускользающего объекта: советская архитектурная история в зеркале творческой ̆ биографии Иосифа Каракиса // Ярославскии ̆ педагогический ̆ вестник. - 2017. - № 3. - С. 318-321.

Книга «Архитектор Иосиф Каракис»

Недавно я с интересом прочла монографию Олега Юнакова «Архитектор Иосиф Каракис». Такие книги издаются очень редко, т.к. мало кто умеет сохранять архивы, а в них очень много ценных материалов. А еще меньше тех кто возьмется за упорядочивание, расширение и очень добротное издание материалов. Одним из рецензентов издания был Николай Мефодьевич Дёмин, который в 1989 году был в Совете по защите моей диссертации, а вообще в книге упоминается очень много имён, знакомых украинским архитекторам. С учеником И. Каракиса А. М. Милецким - известным киевским архитектором - я познакомилась на преддипломной практике, которую проходила в Киевпроекте после 4-го курса в 1976 году летом и приобретала профессиональный опыт в его архитектурной мастерской. Помню, как он тепло отзывался о своем учителе И. Каракисе. Интересно было также прочесть в книге и о дочери Иосифа Юльевича Ирме Иосифовне, с которой я несколько раз виделась в КиевЗНИИЭпе, когда делала совместные с ними хоздоговорные темы в конце 1980-х гг.

Книга соединила наше время и неведомые ранее большому кругу людей факты о творчестве мастера-Зодчего творчество, которого охватывает как большой временной (1930-1980-е гг.), так и большой пространственный (десятки городов и разные страны) ареалы. Выход книги вызвал резонанс, затронувший десятки неравнодушных почитателей таланта зодчего, которые написали о ней свои отзывы.

Сколько ещё нынешних книг могут похвастаться выходом о ней не одной, а сразу двух телевизионных передач, многократно показанных по трём ведущим телеканалам Украины? Об этой книге также вышел ряд радиопередач, она попала во многие книжные обзоры, в десятки мировых библиотек.

Масштаб творчества И. Каракиса просто поражает. Не обошёл вниманием архитектор и мой родной и любимый город Харьков. Ещё в молодости он (вместе с В. Заболотным и П. Юрченко) принял участие в разработке конкурсного проекта Дома Кооперации на площади Дзержинского (стр. 29). Уже тогда в его работе чувствовался подход человека, который ясно решил, что архитектура является его призванием и было видно, что своё дело он знает на славу. Ещё во время учёбы он работал театральным художником под руководством известного харьковского мастера Николая Бурачека. Харьков мог похвастаться довольно оригинальными декорациями И. Каракиса в постановках Н. Бурачека (стр. 46).

В 1932-1934 годах И. Каракис совместно с архитекторами А. Тацием, А. Касьяновым и художником В. Меллером провели реконструкцию здания Присутственных мест и создали в самом центре Харькова здание Всеукраинского Дома Красной ̆ Армии им. Ворошилова в стиле конструктивизм (стр. 76). Это здание было в то время центральным украинским домом офицеров. Я писала о послевоенной реконструкции этой площади в книге «Стили в архитектуре Харькова», которая вышла в 2013 г. К сожалению, из-за того, что здание было одной из опорных точек обороны Харькова во время войны оно было сильно разрушено и не подлежало восстановлению, и впоследствии на его месте разбили сквер «Вечный ̆ огонь», который ныне уже не горит.

Однако и в Харькове все же сохранился вклад архитектора. По типовому проекту, разработанному И. Каракисом, который был отмечен первой премией на Всесоюзном конкурсе, в 1934-1935 гг. был построен кинотеатр на 1000 мест (стр. 110). По другому типовому проекту И. Каракиса в Роганском жилом массиве «Военвед» был построен Дом офицеров Харьковского высшего военного училища лётчиков имени С. И. Грицевца (стр. 129). Здесь готовили космонавтов. Ныне все здания этого училища заброшены и разрушаются.

В 1946 году И. Каракис создал проекты надгробных памятников на могилах воинов, погибших в годы Великой Отечественной войны в Харькове (стр. 236). И все это только часть вклада И. Каракиса в архитектуру нашего города. Также в городе сохранились школы, построенные по его типовым проектам. К примеру, школа № 101 по ул. Краснодарской № 147/2 (стр. 292) и школа № 75 по ул. Луи Пастера № 4 (стр. 295). 26 февраля 2017 года и 24 марта 2017 в Харькове по книге О. Юнакова прошли две лекции М. Розенфельда «”Архитектор” или “Как разгадать формулу города”».

Но вернемся к самой книге. В ней, в первую очередь меня поразило количество охваченного материала. Удивительно, как автору удалось всю её собрать и сохранить. Книга сделана как подробное энциклопедическое издание и очень богато проиллюстрирована не только современными, но и редкими историческими фотографиями и документами включая множество авторских работ. И, что особенно приятно для глаза профессионального архитектора - в ей представлено огромное количество цветных фото прекрасного качества с чертежей, перспектив, эскизов, выполненных лично И. Ю. Каракисом. Также особенно интересно было мне увидеть, как строились пропорции фасадов зданий. Это искусство было совершенно забыто за годы хрущёвской «борьбы с излишествами», но оно необходимо во все времена для получения хорошей архитектуры.

Обидно, что человек, который всем сердцем любил Украину и за использование элементов Украинского Барокко в своем творчестве поплатился увольнением с работы, в нынешней независимой Украине никак не увековечен. Несмотря на многократные обращения до сих пор нет улицы имени зодчего и даже нет самой простой мемориальной доски. Человек, по проектам которого построено более чем 5000 школ, в которых за более чем 50 лет выучились многие миллионы человек, теперь просто забыт и память его никак не увековечена. Будет легче, если увековечивать память по-настоящему достойных людей, а не политических деятелей. Хочется верить, что данная несправедливость рано или поздно всё-таки будет устранена.

А тем, кто ещё не прочёл книгу советую в один из выходных зайти в Харьковскую государственную научную библиотеку имени В. Г. Короленко и узнать для себя что-то новое и интересное.

Давидич Татьяна Феликсовна,

кандидат архитектуры, доцент ,

г. Харьков, Украина.

Жизнь и судьба. О книге Олега Юнакова «Архитектор Иосиф Каракис»

Книга посвящена жизни и творчеству Иосифа Юльевича Каракиса, одного из талантливых украинских зодчих советского периода, автора множества зданий, ставших впоследствии яркими историческими свидетельствами архитектуры советского периода. Показано, что Иосиф Юльевич оставил о себе память как о талантливом педагоге, мастере архитектуры, обладавшим не только глубокими и устойчивыми профессиональными принципами, от которых он не отказывался даже в годы сильного идеологического давления, но и принципами человеческими, заставлявшими его принимать решения согласно своей совести, а не «требованиям момента», что подчас кардинально влияло на его судьбу.

Ключевые слова: СССР; Иосиф Каракис; цивилизационный эксперимент; общественные, промышленные, жилые здания и сооружения; градостроительство;

архитектура; история. /

Материал монографии сложен, многопланов, многоаспектен и драматичен, как сама история Советского Союза. Это и высказывания современников, близко знавших Иосифа Юльевича, работавших, друживших с ним, учившихся у него, и фотографии, описания проектов и построек, копии документальных свидетельств эпохи: справки, дипломы, благодарственные письма, грамоты, резолюции партийных собраний, заключения госорганов... И все это почти физически погружает читателя в атмосферу советского прошлого.

Сегодня мы многое знаем о механизмах принятия в СССР решений по принудительному изменению направленности советской архитектуры - о свертывании советского архитектурного авангарда, хрущевской реформе в архитектуре, о насильственном внедрении стилистики сталинского ампира в начале 1930-х гг. и эстетики хрущевского «технологизма», о «высочайших» запретах на те проявления творчества (далеко не только архитектурного), которые противоречили официальной идеологии и т. п. Эти знания формируют особую методологию исторического изучения всего «советского». Она ориентирует ученого, изучающего «феномен СССР», рассматривать слитно/раздельно: а) «внутреннюю эволюцию» творчества отдельного мастера и б) «изменения общей направленности советского зодчества». Вскрыв, описав, охарактеризовав по отдельности оба эти процесса, исследователь затем сопоставляет и анализирует, как они взаимосвязаны, как определяли, детерминировали друг друга. Иными словами, описывается то, в какой мере конкретный мастер вынужден был «принудительнодобровольно» ломать свои внутренние убеждения, подстраиваясь под очередную директиву партии и правительства, чтобы не выпасть из узкого круга лиц, облеченных доверием власти и именно поэтому получающих заказы.

И это описание заставляет исследователя перенастраивать «оптику» исторического познания с шаблонных парадно-отчетных реляций на профессиональную драму того или иного мастера советской архитектуры, вынужденного за одну ночь менять свои убеждения, превращаясь, после очередного постановления ЦК ВКП (б), например, из восторженного конструктивиста в апологета сталинского ампира, а потом в столь же убежденного последователя хрущевского утилитаризма...

Олегу Юнакову это удалось. Свое описание непростого жизненного и творческого пути Иосифа Каракиса он ведет предельно осторожно по отношению к исторической правде, вдумчиво и трепетно в отношении фактов биографии, их интерпретации и выводов.

На этом фоне весьма проигрывают некоторые статьи других исследователей творчества Каракиса, которыми Юнаков предваряет собственный труд. В частности, сильно контрастируют с основным материалом монографии почти десять страниц статьи Н. Демина «Архитектор И. Ю. Каракис и его время» (с. 14-23). Рассказ Демина о «переплавленных церковных ценностях, годах консолидации государственной власти большевиков» и злобном Хрущеве, «ущемлявшем архитекторов в деньгах и славе» прямого отношения к теме монографии, к творчеству Каракиса и его личности не имеет. Имя Каракиса только упоминается, причем без всякого содержательного разбора особенностей его творчества. Несмотря на то, что статья Н. Демина изобилует превосходными сравнениями в адрес И. Ю. Каракиса: «мастер-зодчий», «великий человек», «человек-эпоха» и проч., она лишь косвенно, за счет характеристики эпохи, относится к «предмету» исследования.

В отличие от статьи Н. Демина, материал Виктора Чепелика (с. 26- 37), также предваряющий иссле дование Юнакова, содержателен, аналитичен и поэтому интересен. В частности, Виктор Чепелик предельно точно характеризует одну из основных «травм» советского архитектуроведения, обусловленную существовавшей цензурой. Это - изучение творчества архитекторов вне существовавшего социально-политического контекста. В. Чепелик называет такой подход «герметично представляемым творчеством одного отдельно взятого архитектора» (с. 27).

Точные, небанальные исторические суждения он посвящает «трем силам», которые определяли архитектурно-планировочное развитие столицы Украины: «ЦК КП(б)У во главе с П. Постышевым и С. Косиором, Совнарком, ГПУ, или НКВД, управляемое В. Балицким, и, наконец, военные Киевского военного округа, возглавляемого И. Якиром. Эти три силы вели негласное соперничество в горячечном процессе перевода правительства в Киев и обустройства собственных резиденций... и самостоятельно, один другого обгоняя, захватывали участки для своих строений» (с. 27). Виктор Чепелик дает очень точную итоговую оценку рассматриваемому периоду: «...творческая жизнь проходила на трагичном фоне антигуманной коллективизации 1929-1931 годов, геноцидного голодомора 1932- 1933 годов, кровавых репрессий 1934-1938 годов и не менее страшных действий Второй мировой войны, на пепле идеологических гонений, вызванных борьбой с украинским нацио нализмом 1947 года и так называемым космополитизмом 1949- 1952 годов...» (с. 28). К сожалению, более детально эту специфику ситуации В. Чепелик не рассматривает и ее непосредственного влияния на творчество И. Ю. Каракиса не раскрывает.

Зато он произносит слова, которые могли бы стать эпиграфом не только к данной книге, но и ко всем исследованиям, посвященным творчеству советских архитекторов: «Происходило это (архитектурное творчество - ММ) в окружении вольных или невольных приспешников, доносчиков и провокаторов, под внимательным взглядом которых приходилось творить художникам, вынужденным покоряться режиму, чтобы выжить. Бесконечные дергания влево или вправо, чистки, прорабатывания терроризировали мастеров, обреченных судьбой к творчеству. Все это необходимо учесть, изучая творчество каждого специалиста того времени, а особенно такого, который силой своего таланта выделялся среди коллег...» (с. 28).

Авторству В. Чепелика принадлежит еще одна предельно точная характеристика эпохи, объясняющая изменение творческой направленности советской архитектуры с начала 1930-х гг.: «...тоталитарная верхушка после 1932 года решила сменить декорации на сцене своего политического театра с новаторских на традиционные...» (с. 30). В. Чепелик приводит интереснейшие сведения: «...в 1929 году И.Каракис вступает в радикальное крыло Общества современных архитекторов Украины, которым руководил Я. Штейнберг... в 1930 году - подключается к работе достаточно экстремистского по своим убеждениям в новой архитектуре товарищества «Жовтень» (художественное объединение, основанное в Киеве в 1930 году, а в 1931 преобразованное во Всеукраинскую ассоциацию пролетарских художников (ВУАПХ), во главе которого стояли братья Евгений и Николай Холостенко, а также Михаил Гречина, Петр Юрченко и Заболотный...» (с. 29). Эти факты, к сожалению, не разъяснены и входят в противоречие с существующей официальной советской архитектурной историографией, согласно которой идеология двух течений советского авангарда - «конструктивизма» (ОСА) и «пролетарской архитектуры и искусства» (ВОПРА, ВУАПХ) была диаметрально противоположной, несовместимой. Как следствие, остаются совершенно непонятным, каким образом Каракис и конструктивист Холостенко были связаны с «Жовтенем» и даже разрабатывали в его стенах «радикальный конструктивистский проект Дома-коммуны на 2000 человек с новаторскими формами» (с. 29, 54). Каковы причины, по которым Каракис реализует свои конструктивистские убеждения в «Жовтене», впоследствии переросшем в ВУАПХ? Приходится сильно сожалеть о том, что в тексте В. Чепелика отсутствуют чертежи и фотографии описываемых архитектурных сооружений И. Каракиса. Для любого архитектора без них текст становится несколько подслеповатым...

Один из важных вопросов, встающих по ходу чтения книги: кто были те ведомственные заказчики, для которых разрабатывали свои эскизы и рабочие чертежи И. Каракис и его коллеги? Может быть, следовало сразу разъяснить, в силу каких причин «руководители Киевского военного округа хорошо знали архитектора» (с. 30)? Ведь совершенно очевидно, что не только потому, что он работал в Военпроекте (с. 72), где, кроме него, трудилось еще много различных специалистов. В проектировании каких «типовых сооружений, предназначенных для нужд армии» (с. 76) он принимал участие, кроме клуба летчиков в Авиагородке (с. 110)? Зачем откладывать на десять страниц разъяснение того, что вовсе не для простых работяг был предназначен жилой комплекс на ул. Январского восстания (с. 87-97), а являлся элитным по тем временам жильем для командного состава РККА и именно потому возводился под руководством начальника строительства в звании полковника, а курировался еще более высокой фигурой, «красным героем революции - командующим КОВО» (с. 89).

Любому читателю, особенно архитектору, было бы крайне интересно, если бы в книге была рассмотрена не только внешняя сторона архитектуры жилого комплекса для комсостава РККА (фасады «с продуманным соотношением оконных проемов с простенками», лоджиям с «играми светотеней» или композиция силуэта с башенками), но и планы квартир. Крупного фрагмента плана (с. 92) для такого анализа, к сожалению, недостаточно. А другие (с. 97, 135) даны в слишком мелком масштабе: разглядеть особенности планировок не представляется возможным. Характер планировки сложно понять еще и потому, что на чертежах отсутствует расстановка мебели, позволяющая выяснить расчетное количество жильцов и определить, каким образом изначально предусматривалось заселение семей красных командиров: а) посемейным образом (в одну квартиру - одна семья) или б) коммунальным (в каждую комнату многокомнатной квартиры - по одной семье), как это почти повсеместно практиковалось в тот период. И архитекторы, в том числе и Иосиф Юльевич, такие дома вынуждены были проектировать (с. 173).

Лишь план дома начсостава штаба Украинского Военного Округа на ул. 25 Октября (с. 123) дает такую возможность. И это радует, так как раскрывает результат изящной планировочной работы архитектора Иосифа Каракиса: мы видим компактный, сквозного проветривания (выход окон на две стороны), экономичный план квартиры для одного человека (об этом свидетельствует наличие на схеме расстановки мебели всего лишь одной кровати). И этот план тут же вызывает острое желание увидеть планы других корпусов с квартирами для других типов семей. А их, увы, нет…

Непонятной остается фраза автора книги: «…экономические проблемы в СССР и специфическая постановка задач заказчиком (о котором, кстати, в тексте не сказано ни слова) повлияли на отсутствие зонирования при планировке квартир» (с. 123). На мой взгляд, зонирование отработано безупречно. Да и особой экономии площадей и оборудования в представленной квартире на одного человека также не просматривается: все сделано рационально и, при этом, не слишком стесненно, особенно на фоне бараков и квартир коммунального заселения (с. 173), которыми страна тотально застраивалась в рассматриваемый период.

Планы проектировавшихся и возведенных квартир в домах для военных многое могли бы прояснить не только в отношении функционально- пространственных и планировочных особенностей конкретных зданий или основ проектного метода их авторов (в частности, Каракиса), но и в отношении общегосударственной жилищной политики в СССР, которая, несмотря на звучавшие лозунги, была совсем не демократичной и вовсе не справедливой, а предельно жестко стратово-иерархизированной. 85-90% населения (основные трудовые массы населения соцгородов-новостроек) обитали в возводимых для них бараках, 10-15% специалистов среднего уровня - в двухэтажных 8 и 16 квартирных деревянных, шлакозасыпных, дощато- глиняных, саманных и проч. домах, а 2% - в отдельно стоящих коттеджах усадебного типа с придомовыми участками для представителей высшего партийно-советского руководства и заводского начальства, которых власть поощряла за верное служение себе. В крупных городах картина была в деталях иной, но в целом - точно такой же. И прописать эту картину (прояснив специфику, если таковая была) на примере двух столиц Украины, причем на материале именно той специфической социальной группы, которую особенно привечала власть - высшей советско-партийно- военной элиты, было бы чрезвычайно интересно!

Это позволило бы раскрыть до сих пор тайную историческую страницу советской историографии (а зарубежной - и подавно), которая непосредственно относится не только к персональной творческой биографии И. Ю. Каракиса, но ко всей советской архитектуре 1920-1940-х гг., а также послевоенного периода. Страницу, связанную со строительством в Советском Союзе элитного жилья для высшего партийного и НКВД-шного начальства, красных директоров и руководителей наркоматов, а также высших чинов Красной Армии. Наиболее ярко она могла бы быть раскрыта именно на примере дома для высшего командного состава КВО, спроектированного Каракисом (с. 133). Дом, если судить по фасаду (9 окон по главному фасаду), был рассчитан всего на 16 квартир; квартиры должны были состоять не менее, чем из шести-семи комнат, т. е. явно планировались как генеральские.

Чтобы не ввести никого из читателей в заблуждение, в тексте монографии было бы полезно разъяснить причины наличия в составе жилого комплекса на ул. Январского восстания детского садика, принадлежащего заводу (с. 98-109). Следовало бы специально отметить, что этот детский садик так же, как и квартиры в жилом комплексе, предназначался вовсе не для рабочих: завод «Арсенал» не был рядовым промышленным предприятием; он изначально являлся важнейшим объектом военно-промышленного комплекса, т. е. полностью контролировался военным ведомством и им же пополнялся рабочей силой. Как следствие, в этот «ведомственный» детский садик, уверен, ходить должны были вовсе не дети уборщиц цехов, токарей или даже представителей таких редких профессий, как шлифовщики линз для перископов, а детишки, как минимум, майоров и полковников.

Очень хотелось бы увидеть в монографии специально составленный, хронологически упорядоченный список (а лучше - таблицу) проектных организаций, в которых трудился И. Ю. Каракис. Тогда стало бы понятным, в какой организации И. Ю. Каракис с 1934 по 1935 г. спроектировал три кинотеатра в Харькове, Кривом Роге и Виннице (с. 110). Без этого читателю приходится самому восстанавливать хронологию перехода И. Ю. Каракиса с одного места работы на другое. Так, например, в Военпро екте он, скорее всего, работал до 1935 г., поскольку еще в 1934 г. проектировал жилой дом для семей командного состава Красной Армии по ул. 25 Октября (с. 114). Но уже с 1935 Иосиф Юльевич трудился заместителем руководителя архитектурно- художественной мастерской Киевского горисполкома (с. 113) и, получается, одновременно состоял в штате «Школпроекта» (с. 288). Сохранил ли Иосиф Юльевич после перехода в мастерскую Киевского горисполкома и «Школпроект» совместительство в Военпроекте, или построенное в 1936 году здание Дома Красной Армии в поселке Скоморохи было спроектировано до 1935 г. (с. 128-129) - этот и подобные вопросы возникают при чтении книги, но остаются без ответа. Скорее всего, именно в Военпроекте и еще до 1934 г. было спроектировано и здание жилого дома для командного состава Красной Армии, возводившееся вплоть до 1938 г. на территории КВИРТУ ПВО (с. 160). Но почему, уже работая в мастерской горисполкома, И. Ю. Каракис продолжает проектировать в 1936 г. в спецотделе № 101 «Военстроя» такие «военно-гражданские» объекты, как дом высшего командного состава Киевского военного округа (с. 133)? Каким образом Иосиф Юльевич оказался к 1941 г. в должности главного архитектора проектного бюро Наркомата просвещения(!?) в звании… «военинженера третьего ранга» (с. 180)? Эти и другие вопросы возникают при внимательном чтении текста монографии.

На страницах 116-117 приведен анализ пропорционально- композиционного построения фасада дома начсостава штаба Украинского Военного Округа по ул. 25 Октября, сделанный Т. Н. Ладан. И его результаты, и сама методология, на которой он основан, вызывают огромные сомнения. Прежде всего тем, что эта методология абсолютно не соответствует подходу самого И. Ю. Каракиса к проектированию. Если бы «сетка корректировочных линий, основные оси, нанесенные на изображение фасада, а также нарисованные узловые точки» играли бы в творческом методе Иосифа Юльевича хоть какую-то роль, то он бы нанес их на свои чертежи сам. Подобных «пропорциональных костылей», выполненных рукой автора, нет, но зато современный исследователь, собственноручно расчерчивая изображения исторических фасадов, ухитряется на основе своих же геометрических сеток, наложенных на фасад, «выявить» некие пропорциональные «закономерности» и «правила», а затем утверждает, что проект выполнен на основе «квадрата пропорционального ряда». Такую бессовестную исследовательскую фальшивку нельзя допускать. И вообще, нужно ли было «определять закономерности создания объемно-пространственного решения» только для того, чтобы вынести в итоге многозначительный «научный» вердикт, что решение, принятое Иосифом Юльевичем было… «обоснованным» (с. 117). Этот фрагмент текста слишком явно отдает псевдонаучностью распространенных в современной архитектурной науке искусствоведческо- архитектурных формообразовательных рассуждений и лишь ослабляет рассмотрение, восприятие и понимание действительно яркого и стилистически оригинального здания, созданного Каракисом.

На странице 210 приведены слова Гари Берковича о влиянии на проект Каракиса идеи Леонидова («Магнитогорье»). Следует заметить, что эти слова ничем не обоснованы: ни внешним сходством планировки поселка «Красный экскаватор» с линейной планировочной схемой расселения «Магнитогорья», ни содержанием (линейными коммуникациями - основой расположения зданий в проекте Леонидова), ни словами самого Иосифа Юльевича о якобы оказанном на него влиянии проекта Леонидова. Этот фрагмент рукописи книги Берковича очень напоминает «научные» искусствоведческие изыскания Т. Н. Ладан, произвольность и надуманность которых снижает серьезность исследования творческого наследия И. Ю. Каракиса, осуществленного в монографии Юнакова. Кстати, предложение по застройке квартала, приведенное на странице 212, не просто не «схоже своей композицией» с планировкой поселка завода «Красный экскаватор», а диаметрально ей противоположно. И именно эта композиция (в отличие от планировки поселка завода «Красный экскаватор») как раз и напоминает проект «Магнитогорье». Может быть, Г. Беркович перепутал чертежи планировки поселка с ней?

Курдонерная структура планировки рабочего поселка «Красный экскаватор» в значительно большей степени соответствует принципам сталинской архитектуры, выработанным в период 1934-1940 гг., чем предложениями представителей советского авангарда начала 1930-х гг. И этот факт интересен не менее, чем придуманное Г. Берковичем влияние на послевоенное творчество Каракиса идей конструктивистов. Возможно, даже более интересен, если рассмотреть процесс градостроительного творчества как обязательное выполнение существовавших в данный период нормативов, показателей плотности, схем организации транспорта и, в конечном счете, формалистических образцов проектирования, транслируемых через профессиональную печать. Тех самых нормативов, регулятивов, шаблонов и образцов, от которых никакой архитектор в СССР (в том числе и Иосиф Юльевич) не мог быть и не был свободен.

Очень интересен фрагмент текста, посвященный галерейным домам, спроектированным И. Ю. Каракисом (с. 166-169). В частности, любопытна официальная мотивация разработки проектов домов галерейного типа: невозможность устройства сквозной вентиляции в однокомнатных квартирах секционных домов (с. 170). Было бы интересно сопоставить спроектированные И. Ю. Каракисом галерей ные дома с другими проектами, выполнявшимися в то же время другими архитекторами, чтобы раскрыть особенности предложения Иосифа Юльевича. В частности, очень необычной и оригинальной представляется планировка галерейного дома с двухкомнатными квартирами с кухнями-нишами (с. 171).

История переработки Каракисом проекта жилого дома КВО сначала под размещение институтов Академии архитектуры УССР, а потом снова в жилой дом для комсостава Киевского военного округа представляет замечательный материал для анализа творческого метода архитектора. Она позволяет на натурном материале проектов вскрыть различие подходов к пространственно- планировочным решениям различных функций, располагающихся в одной и той же пространственной оболочке. Богатейший аналитический материал способно дать и сравнение старых и новых планировок квартир для военных с раскрытием причин изменения планировок («по согласованию с руководством округа»). Подобный анализ помог бы сделать любопытнейшие выводы о специфике содержания архитектурного творчества в рассматриваемый период. О характере изменения эстетических вкусов и материальных запросов ведомственного заказчика, об эволюции представлений советско-партийной, военно-НКВД- шной элиты о должной среде их обитания... Однако и доктор наук З. В. Чепелик, и кандидат наук О. Чепелик (с. 224) не в силах выйти за рамки продолжавшей существовать не только в советский, но и в постсоветский период конца 1990-х - начала 2000-х гг. методологии и логики формалистического анализа архитектуры. Как следствие, в результате исследования этого произведения Каракиса указываются лишь «новаторские барочные решения» (с. 224). Такие выводы вызывают уныние и огромное сожаление.

Очень странная фраза обнаруживается на странице 260: «…с середины 1950-х гг. советская архитектура медленно, но уверенно стала отходить от требований эстетики, продиктованных прежним руководством страной…». О чем это сказано? О хрущевской реформе? О резком перевороте, который осуществился на Всесоюзном совещании 1954 года (30.11 - 07.12.1954), когда на общегосударственном уровне была запрещена сталинская архитектура и было провозглашено кардинальное изменение в направленности отечественной архитектуры - переход к массовому индустриальному строительству? Это о «громко хрустнувшем» переломе архитектурного творчества и профессионального сознания сказано в тексте «медленный отход»?

Да, действительно, Н. С. Хрущев на официальном уровне кардинально изменил направленность советской архитектуры. И это весьма болезненно сказалось на поколении советских зодчих, один раз (за двадцать лет до этого) уже изменивших свои убеждения с кон структивизма на сталинский ампир. Но благодаря хрущевскому волевому развороту жилищной политики миллионы советских людей обрели возможность переселиться из бараков, землянок и «жилищ шахтеров в Донбассе» (с. 267) без воды, канализации и централизованного отопления в пусть малометражные, но отдельные квартиры. А пятнадцать человек, проживавших вместе с Иосифом Юльевичем (с. 204) в двух комнатах и проходном холле, наконец-то смогли разъехаться, дав ему возможность не только творить в мало-мальски приемлемых условиях, но и спокойно жить.

Очень интересна и поучительна история про проект школы № 5 в Донецке (с. 318-319). Главное, что в этом фрагменте монографии раскрыт замысел проекта и показано, как он был реализован в чертежах, а затем в натуре, каково состояние здания сегодня. В целом, раздел по школьным зданиям было бы интереснее структурировать по хронологическому принципу, чтобы была видна эволюция как творческого метода Иосифа Юльевича, так и изменения на государственном уровне нормативных требований и проектных подходов (частично об этом сказано на с. 292) и, как следствие, планировках школ. Сейчас же излагаемый материал хронологически безудержно «скачет»: 1940-е гг. (с. 288), затем 1960- 1970-е гг. (с. 291), потом 1955-1956 гг. (с. 292), потом 1954 г. (с. 295), потом 1962, потом 1959…

Очень хотелось бы также получить более детальные разъяснения: а) почему «школьные комплексы в Баку, Махачкале, Ворошиловграде и Киеве… предусматривали трехэтажные корпуса» для старших классов и одноэтажные - для младших (с. 337); б) из каких соображений в проектах школьных комплексов (с. 336) формировались «две автономных школы и общий клубный блок» (какие преимущества давало это объединение); в) каким образом «кооперация спортивных площадок» (с. 331) позволяла строить плавательный бассейн; г) за счет каких обоснований и на основе каких нормативов И. Ю. Каракису удалось добиться возможности заложить в проект, а потом согласовать и даже возвести в натуре «башню для проведения занятий по астрономии» (с. 328); д) кем осуществлялось руководство эксплуатацией общего блока школьных комплексов, если каждая из двух школ, входивших в комплекс, имела «свое административное управление с отдельным коллективом педагогов» (с. 345); е) обсуждал ли Иосиф Юльевич с коллегами или в инстанциях идею (безусловно, инновационную на тот период) превращения школьных комплексов в культурный центр микрорайона, раз уж «кружки, спортивные секции, бассейн становились доступными всем детям микрорайона и значительной части взрослого населения» (с. 345), или такое предназначение не было зафиксировано как главное содержание проектов школьных комплексов и проч. Материал для ответов на эти вопросы в книге содержится. Но сами ответы на них не даны. Читатель, конечно же, имеет право додумывать сам, в силу своей образованности и въедливости. Но мне кажется, что можно было бы усилить историческое и теоретическое значение содержания монографии, чуточку «отжав» имеющийся материал до конкретных разъяснений.

На страницах 370-380 представлен опередивший свое время проект жилой застройки «Батыева гора». Каракиса можно по праву назвать «киевским Гауди». И было бы крайне интересно добавить к данному разделу анализ состояния массовой советской жилой архитектуры того же периода, чтобы в результате сопоставления наглядно показать, насколько проект Иосифа Юльевича на этом фоне был оригинален и прогрессивен.

Исследование базируется на материалах собственного архива Каракиса, собраний библиотек и государственных архивов Украины. Книга включает большое количество проектов, рисунков, планов, снимков осуществленных объектов, а также личных документов и фотографий из семейного архива, значительная часть которых публикуется впервые. Текст монографии сопровождает потрясающая по объему и тщательности систематизации подборка публикаций, в которых упоминается имя И. Ю. Каракиса (с. 450- 487), а также замечательная подборка фотографий, которые целесообразнее было бы систематизировать в строго хронологическом порядке (с. 489-512).

В целом книга изумительно иллюстрирована; объем и качество иллюстраций - замечательные. Они грамотно скомпонованы по расположению, их количество точно пропорционально объему текста, что обеспечивает полноценное восприятие содержания. Маловато крупных планов, но, как я полагаю, составитель включил в книгу все, что смог собрать.

Следует отметить очень правильный прием, примененный О. Юнаковым - размещение биографических «врезок» и исторических справок непосредственно в тексте повествования (с. 52-53 и далее) - они очень информативны, и за ними не нужно лезть (как обычно) в конец текста. Сами библиографические ссылки, сформированные О. Юнаковым, являются отдельным ценнейшим, огромным по объему трудозатрат и восхитительным по результату итогом работы. Это уникальный исторический источник может являться образцом для любого исследователя советской архитектуры.

Следует отметить на редкость удачное сочетание биографически- событийных описаний (например, случай в ресторане «Динамо» с Ионом Дегеном) и собственно архитектурного содержания. Читатель не устает ни от одного, ни от другого. Хочется отметить тщательнейшую редактуру текста - взаимные ссылки, указания на уже использовавшиеся фотографии, комментарии.

Справедливости ради следует отметить мелкие неточности, которые обнаруживаются в монографии. Так, на стр. 279, во врезке «Биография К. С. Алабяна» указано: «На конкурсе 1933 г. проект Дворца Советов получил первую премию». Но конкурса в 1933 г. не было. Конкурс был объявлен в 1931 году, и его итоги подведены в начале 1932 года. Именно в 1932 г. жюри конкурса присудило три первых премии. Но не Алабяну, а проектам Бориса Иофана, Ивана Жолтовского и проекту американского архитектора Гектора Гамильтона. Окончательное решение было принято, действительно, в 1933 г. Если быть точным - 10 мая 1933 г. Но оно также никак не коснулось Алабяна. Совет строительства Дворца Советов определил: «Принять в основу проекта Дворца Советов проект тов. Иофана Б. М.».

Следует отметить также отсутствие строгой структурированности материала. Хронологический принцип не соблюдается: повествование перескакивает с 1935 к 1922 году и обратно в 1931-й и т. п. Не выдерживается и территориальный принцип: Харьков, Киев, снова Харьков, Кривой Рог, снова Киев… Отсутствует принятый в книгах, посвященных творчеству архитекторов, типологический принцип систематизации материала (по типам проектировавшихся объектов или по темам конкурсных проектов и т. п.). Это осложняет чтение, так как заставляет читателя самого проводить параллели, совмещать события, выстраивать последовательность проектных работ, сопоставляя ее с организациями, в которых эти проекты выполнялись.

Несмотря на замечания, книга ВЕЛИКОЛЕПНАЯ, ПОТРЯСАЮЩАЯ, ЗАМЕЧАТЕЛЬНАЯ! И пусть она обязательно дойдет до тех, кому адресована - практикующих архитекторов, студентов архитектурно-строительных вузов, широкого круга читателей, интересующихся историей архитектуры советского периода.

Марк Григорьевич Меерович,

доктор архитектуры, доктор исторических наук, профессор, академик Международной Академии наук о природе и обществе

Источник: Журнал «Проект Байкал». - № 55. - 2018.

топ

Альманах "Порт-Фолио" был основан в августе 2001	Форум Lingvistica BV
Альманах "Порт-Фолио" был основан в августе 2001	29 июня 2015 31-5-2018

	Домой \| содержание \| Обзорная карта \| значок легенда
	ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 255 Март 2018
	PORTFOL@GMAIL.COM PORTFOL@GMAIL.COM