ОЛЕГ ГОНЧАРЕНКО
ВІЩИЙ ЗБЛИСК ТАБУНА
МІЙ КАЗАХСТАН
Я - Українець. Я - син свого народу, і цим горджуся!
То, що ж тоді для мене Казахстан? Яку частину душі, ментальності,
світосприйняття моїх займає він?
Загалом, не варто, може, було би над тим і замислюватись, бо народження
під казахським небом - це Божа даність мені, а руку Господа не відштовхують,
смиренно дякуючи за провидіння. Втім, гадаю, що в появі на світ таких, як я,
Господом все-таки закладено великий і величний сенс. Просто до пори жоден з
нас не відає Промислу Господнього - великого чи малого подвигу, означеного нам
долею на майбутнє.
У своїй публіцистично-поетичній збірці
«Наголоси і наголоси» я був колись
написав: «Казахстан... Сяйнуло мені там уперше небо - спасибі йому! Така була
випала доля моїм батькам - шукати щастя (спокою і волі?) далеко від рідного
краю. Такий був час - цілина, індустріалізація «окраїн»... Звичайно, хотілось би
пізнати цю «землю обітовану» краще, набагато краще! Може, ще й спроможуся
колись?
Хочу сказати краєві Абая «спасибі!» за душу, дану мені при народженні:
хороша вона - неспокійна, непродажна, здатна любити і дружити.
Моє народження - то, взагалі, сімейна легенда. Про те ще прочитаєте у моєму
вірші «Мамина хустка»…
Отже, запеленали мене, замість пелюшок, у оту заквітчану українську хустку, і
почав я жити. Потонув я у тих кольорах навіки!
Iнколи думаю: якби ж отак кожного українчика чи україночку сповивати ось у
такі квітучі пелюшки, та під рідну пісню - до рідних грудей, може б, воно
«малоросів» і поменшало?..
І ріс я собі не за днями, а за годинами: вже тоді був розумним і красивим. Поки
мама була на роботі (працювала листоношею), нянькалися і панькалися зі мною
всім двором. Годували мене груддю і німкеня, і казашка, і чеченка, і кореянка...
З тих пір я всьому світові - молочний брат.
Але невдовзі почала чахнути од суму та ностальгії матуся, і батько, зв'язавши у
вузол з верблюжої ковдри увесь нажитий «скарб», повіз нас назад, в Україну, у
рідне село Зірку, а потім у Мелітополь...
Безмежно люблю я свою Україну - землю народу єдиного і неповторного,
якого син я - плоть од плоті. Але… Завжди відчував усе-таки ніби якусь штучну
несталість, незрозумілу нецільнісь своєї сутності.
Те й не дивно,мабуть, бо пуповину ж мою закопано десь у безкраях Великого
Степу, по тверді якого робив я свій перший крок, в розкриллі якого зронив своє
перше слово.
Пам'ятаю, як зачитувався я романом О. Десняка «Тургайський сокіл».., як
розпитував солдат-казахів, з котрими довелося служити в армії.., як слухав
батькові і мамині розповіді... «Сірий Клин»! Поки що, на превеликий жаль, він
так і залишається для мене «сірим» - таким невідомим, дещо незрозумілим і
таким оманливо-манливим…»
Минуло з часу написання цих рядків майже десять років, але бажання
зрозуміти, пізнати, визначитися не відступило і не згасло. Навпаки, воно
розрослося, зміцнилося до Великої Мрії.
Ще у згаданій вище збірці
«Наголоси і наголоси» подавав я велику добірку
переспівів казахської поезії. Тоді гадалося, що на тому і зупинюся. Проте, зась!
Увійшовши в цю Ріку, виходити з неї вже й не хочеться. Рукопису все додавалося і
додавалося… А коли з'явився Інтернет, то взагалі ніби пробилося постійне
цілюще джерело творчої наснаги!
Нині той рукопис уже і втричі більший, ніж був тоді. Отак, накипілося
непомітно до своєрідної Антології Казахського Красного Слова…
Заради істини, щоправда, слід зазначити, що у цієї роботи довго не було
підґрунтя - визначеності читача, елементарного зворотного зв'язку.
І тут знову на допомогу прийшов Інтернет: саме завдяки йому, я познайомився
з двома прекрасними, одухотвореними жінками-трудівницями - представниками
Харківського міського об'єднання казахстанців «Бірлік» Маккою Каражановою та
Тетяною Крупою. Уже невдовзі на офіційному сайті цього об'єднання з'явилася
моя особиста сторінка, на якій нині подано велику частину рукопису цієї книги.
По кількості «заходів» на цю сторінку я, врешті, і впевнився: це потрібно, це
важливо і для казахів, і для українців, бо занадто багато за останні два десятиліття
розгубили ми знань, занадто сильно роз'єднали нас час і відстань. Своїм
теперішнім статусом почесного члена цього об'єднання пишаюся!
Журнал іншомовної літератури «Всесвіт» подав 32 сторінки моїх переспівів з
казахської поезії. Схвальні відгуки фахівців та простих читачів лише утвердили
мене в думці, що роблене мною - справа потрібна і що обрана форма переспівів
(вільних перекладів) - правильна. Утверджують мене в цім моїм переконанні і
відгуки на мою попередню книжку переспівів з молдавської поезії (матуся моя
була молдаванкою…) «За Емінеску… до себе!», яка започатковувала цей
видавничий цикл.
Я - поет. Переспіви ці - справа душі. Не можу сприймати себе окремішньо від
поезії. Тому форма «переспіву» і виявилася єдино можливою, єдино прийнятною
для цієї роботи. Та й казахська поезія вона, справді - глибинно- мудра, правічно-
азійська, безмежна, без кайданів «розмірів», без тенет академічної штучності,
бентежна, як вічна надія. Нею можна надихатися, як вітром! Її, здається, і не
перекладеш по-іншому… Отже, гадаю, це і закономірно, і правильно.
Прочитавши протягом свого життя безліч зразків того, що прийнято величати
«поетичними перекладами», на основі навіть побіжного порівняльного аналізу,
навіть зримої
багатоваріантності розуміння перекладачами оригіналів та
використання ними зовсім різних поетичних засобів для реалізації свого бачення,
своєї трактовки одних і тих же автентичних текстів, я зробив висновок, який за
роки переріс у тверду впевненість, що фактично все те, що подається нам, як
«поетичний переклад», насправді є і може бути тільки
переспівом кращої чи
гіршої якості - залежно від величини поетичного обдарування переспівувача.
Дійсно ж переклад можливий лише в прозі, хоча, погодьмося, і там вистачає
своїх «розлогих клюкв».
Отже, на мою думку, беручись до задуму презентації українському читачеві
творів іншомовних майстрів Слова, слід найперше для себе чесно визнати, що
працюєш саме над
переспівами, що головна твоя задача, як інтерпретатора,
донести до широкого загалу співвітчизників духовну цінність і наснагу оригіналу.
Слід також розуміти, що, працюючи над переспівом, треба особливо дбати про
те, щоб якість зробленого тобою не була нижчою за еталонні зразки поетичного
Слова літератури народу, для якого призначений кінцевий продукт твоїх
сердечних поривань. Підкреслюю -
сердечних, бо перекладна поетика, не
пропущена крізь власне серце, взагалі не має права на існування: в результаті
такого «технічного блюзнірства» ми й маємо результат, коли з духмяного вина
Поезії одержується чистий, аж до смертельності, «дистилят», яким можна
упитися, але хміліти од відчуття смаку, насотаного виноградною лозою Таланту і
Натхнення, ніколи й нікому не вдасться.
Перекладач, зашорений на технічних нюансах, хоче він того чи не хоче,
гнобить в собі власне поета, здатного на творче осмислення, на політ мислі, на
адекватну взаємозаміну образів, метафор, алітерацій, які так чи інакше,
втрачаються при елементарному римуванні тексту іншою мовою. Та й більшість
«підрядників» усіх цих названих якостей апокрифу не означують, не
проявляють… В кінцевому рахунку від того програє почата перекладачем, нібито
й блага по задуму справа, а ще більше, я б навіть сказав -
основоположно,
звичайно ж, програє читач. Певну свободу для реалізації поетики перекладу може
дати і дає тільки
переспів. Тут зазначу, що
вільність перекладу, зовсім не має і
не може підмінюватися
довільністю інтерпретації. Переспівувач має все-таки
відчувати оту тоненьку грань, за яку заступати ні в якому разі не можна. Образно
кажучи, у переспівувачі мають уживатися не тільки поет, але ще й редактор і
цензор.
Надіюся, що мені вдалося задумане…
Іще, мабуть, варто було би пояснити читачам свій вибір назви цієї збірки та
розділів, які до неї входять.
Моя любов до степу, до волі, до еталону волі - табуна, що мчить безкраїми
просторами, - вона теж звідти, з Казахстану… Принаймні, посилено її там
стократно! Тому Степ, Табун присутній і у багатьох моїх віршах, тому і Всесвіт
сприймаю, як Всестеп. А ще якийсь «кочовий ген» прокидається навесні і щораз
сильніше нагадує про себе, гукаючи на волю - туди, де простір незайманий, люди
чесні, пісні дзвінкі. Так, сприйняття степу українсько- таврійське (козаче) і
казахське - вони настільки близькі, що якби я не був українцем, то хотів би все
життя прожити казахом... Зрештою, це тільки у нашій вимові існує слово «казах»,
казахською воно звучить - «казак». Тобто, практично однозвучні у нас самоназви.
«Казак» - це вільна людина. От і я - Вічний Вершник! Лечу Степом, і якось не
відчуваєш навіть - де закінчується Україна, де починається Казахстан… Просто
люблю і все!
І українська душа, і казахська душа - безмежні, як Великий Степ.
І українська поезія, і казахська поезія - безмежні, як Великий Степ.
Нині являю безмежжю української душі безмежжя душі казахської - поезію
Казахстану.
Не знайшов я жодного казахського поета, у якого в доробку не було би оспівано
коня хоча би десятком-другим віршів. Нема таких поетів і в Україні. Віщий Табун
- наш спільний Тотем.
Тож так тому і бути!
Хай летять! Хай летять наші коні, пісні, мрії!
Олег ГОНЧАРЕНКО
ЗА АБАЄМ!
( СЛОВА ЗАВІТУ )
* * *
О казахи мої! О мій бідний народе!
Лише злидні і горе - тобі нагорода
за байдужість і за безтурботність твою.
I цю чашу гірку із тобою я п'ю.
Кров - на правій щоці, а на лівій - жир...
Як ти й вижив, якщо так бездумно жив?!
Терпиш зло, захлинаючись болем, як грижу.
I своїх, і чужих злий язик твій ріже.
Так за волю б святу різав твій ятаган!
Наче дервіш бредеш... На байрамах лиш - хан.
Ти, мов кінь, що, замкнутий, сахається в стійлі, -
у своїй непостійності тільки й постійний.
Всяк, хто не лінувався пристать до катів,
душу світлу твою плюндрував, як хотів.
Якщо ждатимеш «добрих батирів» дарма,
знай, що на порятунок надії нема!
Родич з родичем «в пух» розсварились і «в прах»...
Мабуть, розум відняв у них зовсім Аллах?
Честі в світі все менше, все більше вини.
I мілішають наші стада й табуни.
Продаються за владу й грошву, як повії,
продають і тебе, мій народе, бії.
Якщо з себе цю погань не змиєш, мов леп,
не позбутись тобі ні оков, ні халеп.
Хіба можеш ти бути спокійним тоді,
як джигіти старіють іще молоді?
Якщо стійкості, віри, відваги немає,
о казахи, чи ваше майбутнє - безкрає?
Якщо в твані вам хтось вкаже твердь для ноги,
і його ви запишете у вороги...
* * *
Я освіту не здобув таки, юначе.
Бо до неї і доріг собі не бачив.
Так не здобувають перемогу...
Але в тім не звинувачую нікого.
Я вже сивий, і минається життя...
Жаль, що в юні дні немає вороття!
Браття, у дітей не тільки руки -
й розум (!) долучаймо до науки.
Сина я віддав у медресе -
Хай він світло сам собі несе.
Я також в житті летів птахам услід,
та неграмотність спинила мій політ.
I тепер уже гадати сміх і гріх
:
що я в цім житті вчинити б зміг?..
* * *
Гострий розум твій - льодовик неначе.
В серці ж майорить полум'я гаряче.
Крижані думки й пристрасть полум'яну
об'єднаєш ти ще волею, куначе.
Тільки той, хто їх в моноліт зведе,
істини снага зрозуміє, де.
Порізно вони - два крила марні.
Брате мій, єднай їх вночі і вдень.
Розум без чуття - то страшна зима...
Серцю без ума і весна - пітьма.
Сила волі - ось твій надійний друг.
Тезі цій життя вчить нас недарма!
* * *
Любові мова - найтихіша мов,
яку учив би знов і знов.
Миттєвий погляд, усмішка миттєва -
її основа із основ.
Колись я добре знав цю мову -
і гурій зваблював без слова.
Тепер, на жаль, ту дику мудрість
у мене відняла пора життя зимова...
* * *
На сорок шматочків нудьгою глибокою
розтерзано серце на часів дибі…
Як, серце, тобі тут дожити у спокої,
зневірившись у собі?!
Тих вбила вражда, тих забрала хвороба…
А як їх любило ти!
Вражда і біда йшли собі своїм робом,
і ось - вже в пустелі мої світи.
Лиш старість одна нас не кидає, схоже.
Руїни лишились від світу надій…
Комусь і цього вистачає, може.
А де нам з тобою шукати відповіді?
Змучене ти нескінченним болем.
Мрії… На них хоч тепер озирнись -
згадай, як ми це переходили Поле.
Спішили даремно «навіщось»… «кудись»…
* * *
З щеняти я виростив пса, -
за те він мене покусав.
Створив я з невдахи стрільця, -
він пробує вбити творця.
* * *
Серце, про любов мариш знов!
Не здолати ці пориви твої, -
ох, жадана вічна любов...
Мов нектар, і трійло її!
Біль - це одинацтва ім'я...
Хоч приходить завжди «невчасно»,
лиш любов - твердиня твоя,
пісня юна, зірка невгасна.
Той, хто без кохання помер,
не дійшов до світла двознач.
Якщо ти й нетяга тепер,
коли дружба є, ти - багач.
Щастя - коли десь у пітьмі
палить хтось вогонь вороття!
Якщо ж ми в житті цім самі,
то навіщо нам це життя?..
* * *
Природа смертна, а людина вічна.
Днів не рахуй даремно, сине чоловічий.
Любов я втратив якось... Про розлуку
«усе це - смерть» один патякав стрічний.
Крилом нас чорним доля накрива.
Життя дорога і важка, й страшна, й крива.
Але чи варто називати мертвим
того, хто вічні залишає Слова?
Ну, хто життя не любить бистрину?
Усяк собі надіється: «Майну!»
Себе ти не пізнаєш, любий друже,
якщо не міряв мислі глибину.
Хто ганив смерть, співав лише життю хвалу,
той заблукав - утав у сумнівів імлу.
Лиш біснуваті не бояться смерті!
Вогонь, до часу, теж ховається в золу...
* * *
Володіла жага до наук тобою.
Як тулпар до вершин вершини,
до знання ти летів стрілою,
не лякаючись труднощів, сину!
Ти себе не жалів, звичайно.
А ось друзів жалів і беріг.
Але першістю у навчанні
поступитись нікому не міг.
Лише правді ти йшов услід.
Чом же інших вона жаха?!
Знаменитим був у цвіті літ,
проте й слова не знав «пиха».
Стати вчителем мріяв ти -
вказівні запалити народу вогні.
Якби встиг ти здійснить й половину мети,
легше, мабуть, було б в горі зараз мені.
Твоє чесне життя - моє щастя оманне.
«Не пора - не помреш!» - чую мудрість стару.
I це правда, мій соколе Абдрахмане...
Умираю без тебе й ніяк не помру.
* * *
Поезія - жахка цариця мови:
з граніту мови творять диво генії
.
I серце відтає, якщо крилате слово,
якщо прекрасна сутність одкровень її.
А якщо мова пісняра засмічена
словами, що чужі і розуму, і духу,
то пісня ця й загасне непоміченою,
бо голос дурня лише дурневі - до слуху.
Коран з хаддисом теж тому і віщі,
що мисль у них висока і глибока.
Якби не рими та не зваба віршів,
без сумніву, мовчали би пророки.
Хтось просить Бога відвести біду і згубу...
А хтось веде у вчених колах суперечку...
I всяк вітійствує!
Скажіть, кому ж не любо
застрибнути у красномовства «гречку»?
Віршують всі як-небудь і колись -
грішать марнотами, надіючись на славу.
Та тільки той, у кого вишня мисль
ту славу завойовує по праву.
Дивлюся я на самозваних «слова біїв»:
їх «божий дар» - залізна дупа компілянта.
Ні в радості не віриш, ні в журбі їм...
Так закопали, що й забули де, таланти.
В юрбі кобиз ґвалтують і домбру,
величать юд з великої дороги,
жебрачать у мерзенних на пиру,
ганьблять себе і пісню - іскру Бога.
Так волоцюга у чужинській стороні,
навколішках, духовний жар розтринькав.
Що ж має нині з лестощів, брехні?
Собаками не з'їдену скоринку!
Він йшов туди, де їдло і де бай -
«меди розхлюпував» і «пух стелив розлого».
Потроху та й охрип його домбай,
і люди відвернулися від нього.
Акин простий, хвалеб я не ліплю,
ненавиджу підлоту словоблуду,
хмільних збіговиськ, торжищ не люблю.
Послухай, брате, я співати просто буду.
Так, міг би славити чванливих глитаїв -
за шмат перетворитися в «кликушу»,
та чи для того я викохував, таїв
свою осяяну пречистим словом душу?!
Що ж, більшість з вас не визнає порад...
Вже помилкам й повторюватись нудно!
I наша знать покається навряд
за те, що тут «трудилась» безпробудно.
Всі - «як один», й до того ж, як на гріх,
ще й пробують обняти необ'ємне.
Лакиза й дурень, раб і пустобріх...
Чи в їх тьмах-тьмущих ближній є у мене?!
Для хитрунів лиш ця земля - своя:
немає совісті - немає і напасті.
Кричать «бий ворога!», «хапайте крадія!»,
щоб в колотнечі хоч що-небудь вкрасти.
Ох, люди, - злі, сліпі, глухі, німі!
Честь, гордість, труд - вже не в правах канону.
Знань не шукають - лише у пітьмі
прядуть, як вовну, брехні й забобони.
* * *
Проклятий світ обирає нас. Як домовитись з ним?
Де колишні сили твої? Ти ж у горі не нив!
У надії ховається зрада. Мінливе життя!
Ми у тім винуватимо інших, що самі не живем до пуття.
Будь-яка радість тихо стікає в печаль.
Заради миті чи й варто бриніти в напрузі?
Ти не знайдеш того, в ім'я чого не жаль
рідних забути і відштовхнути друзів.
Не сердечно говориш - скажи собі «ні!»,
бо звикнеш і сам своїй вірить брехні.
Хіба знаєш ти міру своїм бажанням?
Вони й душу притоплюють на мілині.
* * *
Якщо мислі притупиш вістря,
якщо серце споганиш жадобою,
ти, утративши Божу іскру,
станеш бидлом, брудною худобою.
Наче ж я не моливсь нарузі?
А думки не сягають уже глибини.
I душа так стомилася, друзі!
Постарів я, уже накривають сни...
Якщо вбивство і смерть
не сприймав як жах -
окрім здобичі, більше й не мав мети,
значить, ти - не людина, а злий хижак.
Так дано: або - плоть, або - ти.
Це ж у звірів темна душа,
і нажертись - їх мрія єдина...
Що життя тобі залиша,
якщо вбив ти в собі людину?
I я також мину, як злива...
Криком біль роздирає рот:
«Як в житті цьому бути щасливим,
коли чернь - увесь мій народ?!»
* * *
Веселощі - легка вода.
Бездумна молодість - біда.
Ти краще спробуй зрозуміти
в словах - де дружба, де вражда.
Що праведним юрба вважає,
нехай тебе не спокушає.
Не квапся, друже мій, робота -
ціна майбутнього врожаю.
Душі багатства бережи,
а від «судьби дарів» біжи:
лише терпіння істинний господар
і мрії, що не зна межі.
Таї в собі надії креш.
Повір, від мудрості не вмреш:
ще й аксакалом сивочолим,
де друг, де тать - не розбереш…
Ось той, хто і обійми крав,
для кого навіть правда - крам.
Мій друже, подивись уважно,
його світ - паперть, а не храм.
* * *
Як море - серце, радість - хвилі блиск:
без радості граніт душі - як віск.
Коли у серці полум'я згасає,
дарма й чекати звідкись добру вість.
Дружити, вірити… - у серця безліч справ,
якщо путь честі й совісті обрав.
Лиш честь і совість - скарб! А марнославство -
то дим: дмухнеш - і зникне в млі заграв!
Вогонь вмирає в серці старика,
а без вогню дорога - мов Ріка:
собі не віриш, слухаєш поради,
слабка й непевна вже твоя рука…
* * *
Метелики, чиї пресвітлі шати,
до вас і квітам варто поспішати!
Проте, коли грозою сад прим'ято,
вас там навряд чи виживе багато.
Людям Бог відміряв сповна
теж удачі і ганебного «дна».
Жодного в житті не мина
за погубу часу вина.
Час отой жене всіх підряд.
Ти прожити б наново рад.
Але смерть гукає назад
у грозою вибитий сад…
* * *
Ангел блискавки Рагит
безліч стріл метає в світ.
Дощ розхлюпаний на землю
воскрешає лист і квіт.
Блискавка навідліг б'є!
Хист до слів у тебе є,
якщо серце, любий друже,
нею зранено твоє.
Повз такі слова пройде
той, хто в себе сам краде, -
злодій і брехун нікчемний…
Та у них і серце - де?!
Вогняні сприйме слова
той, чия душа жива!
Зупинить чи ж не пора
тих, чия душа вмира?
Брешуть, брешуть, брешуть, брешуть…
Так не діждемось добра.
ОСІНЬ
Степ вмирає...
Цей холод, неначе прокляття -
гадом в серце повзе і збирається там зимувати,
міцно стягує в кільця на серці жахи...
Та Закон пращурів донесла мені мати -
заборону у юрті палити багаття,
поки в небі кричать перелітні птахи.
Вічний вечір...
Змілілі висоти, мов спито!
Вітер світу шепоче осінні пророцтва зловісні...
Небокраї дрижать - крижаного чекають посіву...
Охолола душа не відлунює болю і пісні.
І даремно шкребе твердь залізну копитом
кобилиця, від першого інею сива.
Ці “колеса буття”...
Це колюче перекотиполе...
В кістяках кураїв десь любовні покинуті ложа!
Чи являли дітей ми? Неначе їх тут і не треба...
Як старці, простягають у небо вороже
злі дерева вже віття обшарпане, голе.
Та від них відвертається втомлене небо.
Сам-на-сам я з собою...
Ховаючи очі ниці,
знов кричу, що й негода обридла, як злість, мина!
Вірю все-таки в магію-мрію чисел,
бо життя це - є справжня єдина Істина:
будять ткацькі верстати старі кочівниці,
кольорами, роботою, казкою гріючись.
Так, боюсь я:
не вийдуть із холоду браття!
Вже не можем того, що учора могли ще...
Хай же попелом ляже табу на дахи!
Будь-що-будь, але дітям своїм не залишу
заборони палити у юрті багаття,
поки в небі кричать перелітні птахи.
ЗИМА
Сивий, в шубі до п'ят світом бродить Мороз,
і сліпий, і німий, з бородою кошлатою.
Він зі світом давно ворогує всерйоз.
Зиму голоду знов у дружини сватає
.
Він уже учинив у степу безліч бід:
і зітхне - то буран аж ховає крайнебо!
Він блукає цим степом вже тисячу літ,
й сам не знає - чого йому треба.
То застогне, лякаючи звірів і люд,
то свистить, знов скликаючи пурги до гурту.
Навісніє, неначе старезний верблюд, -
аж дрижать знов од тупоту юрти!
Не жаліє у злості й маленьких дітей -
обпікає їм щоки вітрами.
Пастухам чорним супіском в очі мете,
і заголює обрій до страму.
Коні дарма копитять замерзлі сніги,
хоч билинку шукаючи мерзлу…
Чабани посмутніли - вовки навкруги
воєм пащі смердючі розверзли!
Гей, джигіти, у степ завернула біда!
Та чи вперше стрічати вам біди і грози?!
Краще бідним віддайте на їжу стада,
ніж ікластим приспішникам злого Мороза!
ВЕСНА
Як тополі шумлять о весінній порі!
Як палають нам квіти і зорі вгорі!
Все живе наче всотує сонце і небо!
Раді всі - і малі, і старі.
Молодь знову пісні в небокраях співа.
Знов діди - на лужку, де зелена трава.
І ніхто не вмира - хто ж захоче вмирати,
коли в світі стаються величні дива?
У весіннім безмежжі нових пасовиськ
знову родичі стрілися, друже, дивись -
навіть ті, що сварилися, знов обнялися -
спільно дивляться в сонячну вись!
І верблюдиця, чутно, гука верблюжа.
І отарами знову забулась межа.
І метелики знову літають, іскристі,
над рікою, що нині ясніше ножа.
А птахів - просто безліч! У кожнім ставку
гуси-лебеді скрізь - лиш торкни осоку.
Тож мисливці за зиму знудьгованих соколів,
ген, пускають увись наскаку.
Повертаєшся - дівчина крикне: «Постій!
Покажи - що добув, молодий, холостий!»
Всі дівчата в найкраще убрались вбрання,
і в тюльпанах чекають на щастя зрання.
Солов'ї так співають - неначе востаннє!
І зозулі пригадують віщі знання.
Вже пішли каравани в торгові міста.
У отарах «півсотні» зростає до «ста».
Орють землю і сіють зерно хлібороби.
Хліборобська робота - судьба непроста…
І співається світу під бубни сердець.
А серця забувають, де світу кінець.
Народила і груддю годує земля
все, що сонцем зачав у ній Всесвіт-отець.
Як же нам не повірити в милість природи,
якщо зерна посіяні сходять і родять,
якщо жирна худоба і їжі достатньо,
якщо весело й легко народу?
Дух весни з найтихішого робить сміливця.
І лише найскупіший мошною гордиться, -
всі так щедро живуть, як летять чи сміються!
Лиш у скель - не усміхнені, камінні лиця…
Сивий немічний дід, по обідній годині,
відігрівшись у засвітку, заздрить дитині,
і вслухається в далеч, у обшир і вись -
мабуть, чує таємні пісні лебедині.
Уночі мов насіяно в небі зірок -
щоби легше робився в намріяне крок.
Іще й місяць уповні для мрійників сяє!
Та удосвіта, з сонцем, їх скінчиться строк…
Так, нас манять зірки, що палають в імлі,
але все-таки сонце миліше землі, -
незбориме і вічне між ними кохання,
і набутки їх спілки таки чималі.
Вільний вітер, що може злетіти увись,
полетить, і Творцеві про те розповість,
що ця пара щаслива і їхня любов,
для всіх сущих істот - Благовіст.
Посивіла узимку земля добіла,
але вперто, натхненно чекала тепла.
І, як тільки сяйнуло у березні сонце,
ожила, посміхнулась, як мак, розцвіла!
Сонце також знайшло свою точку опори.
Краще смертному і не дивитися вгору!
Я дивлюся на сонце увечері тільки,
і молю про повернення скоре.
ЛІТО
Улітку, коли все істотне й чинне -
дерева у лісі і квіти в лугах,
коли на широких річок берегах,
немов проявляються наші кочів
'я,
злаки в степу такі буйно-яскраві,
що губляться й коні, зайшовши у трави.
В тім розмаї кольору ситі кобили
не витрачають ні часу, ні сили -
суть видивляються у ріці
й ґедзів хвостами ганяють ліниво.
Мчаться зате, осягаючи диво,
вдалеч лошата і стригунці!
Гусей і качок полохливі зграї
граєм озвучують небокраї.
І веселіше години немає,
коли співаючи і сміючись,
жінки залюблено ставлять юрти,
схожі на мавок весінніх чимось.
Щастя аж тулиться їхнього гурту!
Господар, об'їхавши зранку отари,
впевнившись тим у грядущому дні,
додому спішить на старому коні -
до закипаючого самовара.
Хазяйка кумис розлива із саби.
Зійшлася родина, й немає журби!
А хлопчик, підбурений батраками,
крутиться біля котла - у мами
просить для них: «М'яса дай, ана!»
Не відмовляє лукавцю вона…
Чаю чекаючи, поряд таки
на кошмах розсілися чоловіки -
ведуть нескінчену «розумну» розмову.
Глянеш - здається, тут бай - до бая!
Хтось мудро говорить. Хтось мудро киває.
Закінчать розмову - почнуть ізнову…
Старий аксакал повз проходить «велично», -
надіється, що і його покличуть
до столу, щоб «зняти із їжі пробу».
Кричить чабанам: «Відженіть худобу!»
Землі під ногами вже чутно гул -
табунщики скачуть зі степу в аул.
Чапани їхні вкриває пил…
Натомлені, також спішать за стіл, -
роботи багато, робота не жде.
За юртами, світ починається де,
беркута в небо пускає молодь -
радіє, коли він здобич збиває,
крила розправивши, нальоту.
А діда старого ніхто не гукає…
Пішов аксакал - подаянь не молить:
хоча від м'ясива ломились столи,
сьогодні нічого йому не дали.
За тим не сумує: він мудра людина -
за юрти іде, у початок світів.
Нехай поділитися бай не схотів,
чом не посміятися із молодими?..
СЛОВА ЗАВІТУ
Перше Слово
Немало я пройшов страшних доріг,
пізнав немало, і здійснив багато,
достатньо також нагрішити встиг -
судив і заздрив, нахвалявся зухувато…
Мені вже недалеко до кінця,
стомився я, спинився серед поля:
тепер-то знаю, що лихі серця
ніколи не звільняються од болю.
Я майже згас, розвіявся, як дим.
тепер уже нікого не зігрію.
Давним-давно залишив молодим
надію, віру і любов, і мрію
.
Не чув й не чує мій народ мене…
Не поведу його у світле, чисте небо.
Та він вождя і будь-якого прокляне:
йому вождів, здається, і не треба.
Не множу я стада і табуни, -
не годувати ж злодіїв в законі?
Якщо не відчуватиме вини,
хай забуває син - навіщо коні
й для кого вівці набирають жир?
Зневажив я науки - просто рину:
для того, щоб змінити світ і мир,
я й так розкидав дарма перлів скриню.
Ніхто не відгукнувся на пісні.
Все, що залишилось - молитися Аллаху.
Та межі молитов мені тісні:
вже й кожен день - неначе «хадж на плаху».
Дітей учити - оскоромитись у піст:
цим покоління сумніви забуто.
Цей світ не мій уже, і я у ньому - гість.
Куди ж - в чуже, ще й зі своїм статутом?
Тож каявся я чесно до сих пір:
гадав - не в силах дійсності змінити.
Нарешті взяв чорнило і папір,
щоб написати ці «Слова Завіту».
Скажу собі в кінці: «Зробив, що зміг…»
А прочитавши наболіле й сокровенне
в моїх листах, чи не спалити їх -
народ і час те вирішить без мене.
Друге Слово
В дитинстві чув я, як один казах
на ринку висміяв захожого узбека -
про мову гостя «тарабарщина» сказав,
хоча й до власної, мабуть, не знав абетки.
А ще назвав його і «сартом боязким»…
Був інший - над татарином сміявся,
«під котрим наче в безкраї в'яз кінь».
І вірив у ту блаж всесвітню я всю!
Коли усі гуляли навкруги,
коли уже й «розгулювались в дим»,
я чув од них, що й росіяни - вороги:
«добра не жди зв'язавшись із рудим».
Казали (жовна грали аж на скулах!):
«Урус не знає нашого життя,
тому і хазяйнує він в аулах,
як неслухняне і дурне дитя!»
Тоді ще я не кланявся журбі,
сприймав буття, мов кладезь нагород,
щоранку тричі говорив собі:
«Який прекрасний і величний мій народ!»
Та йшли роки… І сумніви прийшли,
бо став я бачити і глибоко, й далеко.
Тож в далі тій, проявленій з імли,
узрів і благочестя, й ум узбека.
Коли ж минув олжі тумани я,
лягли мої «дитячі правди» прахом:
побачив чесність, працьовитість ногая,
та витривалість, недоступну і казахам.
До росіян теж довелось іти:
ні сни, ні приказки, як мовиться - «не в руку».
Кажу тепер всім: «Дякую, брати,
за те, що є ви, за терпіння, за науку!»
Третє Слово
А межи казахів - ненависть і розбрат…
Я часто у себе питаю: «Чому
міняємо ницо ми оптом і в роздріб
суть, совість і честь на жебрацьку суму?!»
Недарма казали колись аксакали:
«Лінивий в житті цім боїться за двох.
Хвалькові призначена доля шакала.
Дурний та безчесний і родичам - вовк».
Спитай себе кожен - а чи не погас ти,
чи серця у грудях іще не спинив?
Пороки усі - від жадання багатства,
дешевої слави, марнотних чинів.
Дивіться: батьки статок важко так множать,
щоб дітям дістались великі стада, -
імуть батраків, пастухів і сторожу.
Тим часом життя - як пісок, як вода…
Стає пасовищ уже, вільних, все менше.
Вражда закипає між дружніх родів.
Повзуть у чуже, на загарбане межі.
Слабкіші втрачають і дім, і наділ
.
Чи ж бідний багатому щастя бажає?
Чи скривджений кривднику зичить добра?
Зате, якщо підлий ти, хитрий, безжальний,
невдача тобі - не жона й не сестра.
Яка ж од Всевишнього нам нагорода
за те, що існуємо в тернах журби?!
Колишні сини степу, віри й народу
тепер - конокради, старці і раби…
А виродки різні, сягнувши до влади,
таких же «підніжків» вербують собі.
Були ми, хай бідні, та чесні номади,
тепер - безпритульні мерці, далебі.
Суди наші - нашої правди потрава.
Закони чужі: їх читай хоч з кінця!
«Важлива не суть особливості справи,
а істинна сутність особи істця».
Ти сильний? Не бійся неправої дії!
Ти підлий? Топчи тих, хто красти не зміг!
Ось кажуть: «Якщо у суді є два бія,
то правди аж цілих чотири у них».
Ми сваримось більше, і плодимо суддів.
Нам душі витоптують наші стада!
Той, хто на суді хоча б раз був присутнім,
той знає - в чім наша найбільша біда.
Казахи! Невже справедливість - омана?
Будити серця і уми - на порі!
Закон Касим-хана… Закон Єсим-хана…
Пора нам згадати закони старі!
Народе мій, ти «чорний карб» собі витяг!
Пора повернути здобуте в бою!
Бо, лиш живучи по праотчих завітах,
повернемо єдність і правду свою!
Четверте Слово
Даремний сміх - прикмета варнака
чи дурня, чи опальника, чи блазня.
Це ті, від кого мудрий утіка.
Це ті, чиї «набутки» невиразні.
Хіба хто вийде в путь з таким удвох?
Чи ж лайдака хто візьме у підмогу?
Не бачить дурносміхів навіть Бог.
Галайстрі згинути десь без підтримки Бога.
Той не сягне нічого і ніде,
хто дав потісі більше, ніж годину.
Зневага людства на такого жде
,
страм від народу й забуття родини.
А той, хто дух в суворості трима -
сміється лише вчасно й там, де треба,
і трудиться, благ не ждучи дарма,
отримає сторицею від Неба.
До схими я не закликаю вас:
ми - люди, і святими вже не станемо.
Та пам'ятайте, що роботі - час,
і намагайтеся сміятися останніми,
бо сміх останнього - то виправданий сміх.
Як по трудах прийде жадане свято,
я усміхнуся, порадію за усіх
вас чесних - тих, яких іще багато.
Та не кепкуйте із каліки й простака,
не слухайте огидних жартів бидла:
міцна карати у Всевишнього рука,
і все йому з висот захмарних видно.
П'яте Слово
Коли печаль ночами болі множить,
коли журба катує ум завзято,
людина вільно й дихати не може,
бо дух неначе взято у лещата.
Людина мов існує - не живе.
Обличчя стариться її… Сивіє чуб…
Людина дивиться у дзеркало криве,
і сльози вже й несамохіть течуть.
Але ж замислімось - звідкіль оця печаль,
чому наринула оця журба проклята?
Може, тобі і не загубленого жаль,
а просто заздриться рясним набуткам брата?
А може, ти лякаєшся нового,
або тебе відлякує вже даль?
Не варто сумом і гнівити Бога,
оплакуючи смерть своїх жадань!
І треба, щоб трагічну грати роль,
дрантя, скімлення та поникла голова…
Ти чуєш подих небезпеки біля скронь?
Тебе твої ж і підведуть слова,
твої ж діла мірилом стануть фальші.
Ми звикли зазіхати на чуже…
Позаздриш, і всі дні твої подальші
навряд чи будуть радісними вже.
І слава, і багатство - то сміття!
Для щастя лише посмішки і треба!
Той, хто прожив по совісті життя,
милішим буде Господу за тебе.
Шосте Слово
Немало степ нам віщого сказав…
Але спитай-но про насущне там, у нім -
ізнов розкаже будь-який казах
про «єдність племені» і «спільність табунів».
Воно-то й так… Та сенс у тім чи є?
В роду теж неоднаковий народ!
Давно відомо, що гуртове - нічиє,
а значить - рай для злодіїв-нероб.
Чи не замислювався, мій казаше, ти -
чом панствують і буйствують жлоби?
Нам єдність духу варто берегти,
а не гноїти в спільних звалищах скарби!
Чуби завіяв аксакалам сніг…
Але чи мудрість - мати сивини?
Ану, послухай кожного із них
-
таки достаток визначать вони
основою буття на цій землі.
Тому-то ми - людей лише подоба!
Гаруємо, натомлені і злі,
сумні і безсловесні, як худоба.
Народе мій, за мудрістю підходь,
поки Абая вільно ще мисль ллється:
«Має душа нам осявати плоть,
тоді і труд, і подвиг - то мистецтво!»
Краса і воля - ось начало всіх начал!
А спільне їдлище означує «священним»
яким би титулом себе не величав,
лиш ледар, лиш почвара, лиш нікчема.
Сьоме Слово
Ще первозданне, як сама земля,
саме собі - природи віща суть,
зростаючи, шукає немовля,
джерел знання і материнську грудь.
Цей вічний голос тіла і душі -
дві цілі, які дав Творець очам...
Минемо і майнемо, як дощі,
ми, зрадивши хоча б одне з начал.
Дитина тягнеться, вивчаючи усе,
до слова, ноти, цифри, кольорів…
Та зрештою таки знаходить сенс
і цих мирів, і цих морів, і цих вирів.
Але чому ж в дорослому житті
розвіюється мудрість, наче дим?
Знання природи топимо в смітті.
Зрікаємося істини і див.
Вже приземлили душі, продали,
зміняли на марноти і плітки.
В арики воду забираємо коли,
так само гасимо ж ми і могуть ріки…
На все у нас є відповідь одна:
«Хай кожен сам, як хоче, так живе!»
Тому-то мудрих і забуто імена.
Тому-то й не сприймається нове.
Відмовившись від пошуку добра,
ми забуваємо і те, людина - хто є…
Тому дитяча вранішня пора
мені й здається нині золотою.
Восьме Слово
Хто нині пам'ятає мудреців?
Вони давно вже - «голоси в пустелі»…
Чи ж треба розуму начальникам оцим,
щоб рахувати мух і тріщини на стелі?!
Чинів сьогодні досягають дурні,
самі готові вчити всіх і вся.
Ось бій гладкий, як глек на винокурні, -
цей свого місця саме так досяг.
Він завжди й скрізь віщує, мов пророк.
У нього задуми величні і хороші?
Де та-ам… Замість таланта - лиш порок!
Все, що йому потрібно, - ваші гроші.
І прощення гріхів за гроші купить,
поправши віру, Батьківщину і народ.
Отари, табуни, манаття купи -
йому не треба інших нагород.
Глухий, байдужий до чужого болю…
Між ним і правдою давно - гранітний мур.
Навіщо кращої йому бажати долі?
«Надмірна совість - лиш причина всіх зажур!»
Всяк мудрий - ворог сильним цього світу.
Мов кістка в горлі - віще слово їм.
Для бідняків - мої Слова Завіту,
їм досвід свій болючий заповім!
В них вірю! Проте думаю надвечір,
коли знов чую в млі плачі, замість пісень:
«Чи варто додавать ваги на плечі
тим, хто вже й так і Всесвіт цей несе?»…
Дев'яте Слово
Звичайно, я - казах перед Всевишнім.
Та нині розчаровують брати:
знов бачу похвальби, скандали вічні,
байдужі лиця, очі без мети.
Як не любити свій народ поету?!
Я б возвеличив навіть кожного старця,
якби не бачив, що відмовою від лету
народ мій вибрав шлях поганого кінця -
поживи ворога, судді, шайтана й ворона.
А час ще помилки уперто й множить!
І, хоч мені за моє плем'я соромно,
казахи, вас покинути не можу.
Тож, якби там і щоб там не було,
я з вами стріну і біду, і зло.
Не чули ви, хоч я до вас кричав,
Як заблукалий у нічному лісі.
Кудись там вийшов… Йду межи прочан…
Тут всі - як я: без мрії і без мислі…
Можливо навіть видаюсь живим,
і заклопотаним вже невідомо й чим,
та став би каменем я краще межовим,
ніж мати отакий ганебний чин!
Серджусь, як вогнище із мокрих дров горить.
Сміюся, як на торжищі убогий.
Якою мовою зі світом примирить
себе такого - злого і сумного?!
Секунди і хвилини ще в час линуть…
Мабуть, знов благо мою землю омине…
Та вірю: мертвого хоча би, ощасливлять
казахи світлого майбутнього мене!
Десяте Слово
Рокам, із острахом, постійно лік веде
у юрті, в котрій темно, сумно, зимно,
сім'я казаха, поки сина жде.
В сім
'ї казахській всі чекають сина:
і батько, щоби рід не згас, бува,
і мати - прихилитися на старість…
Поки худоба є, поки росте трава,
всьому потрібна чоловіча сталість.
Але майбутнє наше - «темний ліс»…
Хтозна, якою син той виросте людиною?
Можливо батько й мати море сліз
ще виплачуть недоброю годиною.
А може, добрі випадуть шляхи,
й не виросте із хлопчика нероба.
Та чи замолить наші він гріхи?
Чи відстраждає наші болі і хвороби?
Якщо, казаше, ти чужого не чіпав
і жив по совісті, то й старість - не біда є.
Якщо ж душа у тебе чорна, наче пал,
по смерті, й син лиш лайкою згадає.
Жертовних синові і непотрібно мук.
Потрібен приклад батьківський йому.
Він може стати і знавцем усіх наук,
з душею, що чорніша за пітьму.
Отже, багатства дарма не греби,
рости-лелій трудівника й батира,
який у дні розпуки і журби
не зрадить ні тебе, ні степ, ні віру.
Одинадцяте Слово
Дві біди прижилися, дві лютих напасті
у степу, що був раєм казахам завжди.
Перша - звичка погана у ближнього красти.
Друга - нице підбурення всіх до вражди.
Ось голодні крадуть у багатих худобу:
голод застить і серце, і душу, і вічі…
Та багач захабарить суддівську жадобу -
лупить з них за украдене втричі.
А ще гірше, коли в дім спокусником-змієм
заповзає лайдак, що на заздрість нажив нюх:
тоді час настає не до кращого змінам -
тяжбам, сварам, судам, зубожінню.
Ну а тим, що сягнули суддівської влади,
іще й ліпше, що зло стало правилом світу:
їм потрібні ці дві наші гемонські вади,
щоб ще більше на них багатіти й жиріти.
Ось малесенький камінь здіймає лавину…
Так і заздрість - прийшла, значить, бути біді!
Вже брат з братом враждують, а батько із сином,
зате добре живеться при тому судді.
Посередник-підбурювач множить стада,
і захоплює владу над батьківським краєм.
Що до того, що йде уже кровна вражда,
і що смерть свою подать криваву збирає?!
Я віддав би за щастя народу усе б,
але сам небагато я можу…
О, казахи, коли ж ми повернемо в степ
дружбу, совість та істину Божу?!
ДУШІ КАЗАХСЬКОЇ БЕЗМЕЖЖЯ
( ЛЕЛIТКИ КАЗАХСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
)
за АСАН-кайги
XV ст.
* * *
Найкращі, сонячні перлини
ховає море штормове…
І слово, що, як птиця, лине,
теж у глибинах душ живе!
І, як перлини з дна морського
виносить хвиля на піски,
Так і печаль, служниця Бога,
пісні розхлюпує в віки.
* * *
Що вважаєш нещастям ти -
степ, в якому отар не пасти
чи несказане добре слово.
чи війну, чи невдатні лови?
Вже й турботу про бідних часто
визначають у нас «нещастям».
І відсутність рідні, і множинність рідні -
привід щастю сказати і «не», і «ні».
А насправді, нещастя - відсутність житла,
і хліба, що у полі згоріли до тла,
і озера, де птаство уже не живе,
і мюриди, що ганять старе й нове,
і краса, яка дивиться в люстро криве,
і вожді, що не знають куди нас ведуть, -
котрі стали на путь, та забули суть…
Чи ж підняти уже не час стяг?!
Страх, народе, - найбільше твоє нещастя.
за ШАЛКИЗОМ
XVI ст.
* * *
Якщо хтось обжене у гоньбі мене,
поверну я коня у привілля ясне.
А якщо і кольчуга моя неміцна ,
не вдягатиму навіть - навіщо вона?
Якщо сріблом не шито мої рукави,
як джигіта в мені упізнаєте ви?
Ні, якщо не красуня у мене жона,
то зостанеться, мабуть, без ласки вона.
І, якщо мій шолом вже не сяє, - покину!
Нащо «трохи» чи «майже», чи «половина»?
* * *
Якщо хмари на небі - як чорні води,
значить, знову чекати якоїсь негоди.
Якщо лебеді кликом озвучили плесо,
значить, яструб над ними кружля в піднебессі.
Якщо плаче хтось,
душ не відчувши тепло,
значить, варто у світі ще нищити зло.
за Жиємбетом
XVII ст.
* * *
Страшні накази видав Єсим-хан…
Ти зло посіяв, хане, стративши батира!
Напитись крові захотів із ран,
чи мого роду розтоптати віру?
Я ж не один у батька! Я - поет…
А є ще й ті, хто «шлях тобі скоротить»!
Є ще мій брат, тигроподібний Жонимбет.
Не стане здобиччю він - стане зла супроти!
Нехай він поки що подався на кордон,
і там набіги чинить на калмиків,
настане час розплати, а слідом
і смертної твоєї, хане, миті.
Ти вже боїшся: повстають роди.
І це я, Жиємбет - повстання серце!
Худобу нашу заберуть суди?
Бери, як з гілки, і жери, поки жереться!
Ще вчинимо і те, що не змогли,
бо ми на змаг за власну правду вийшли.
Усім дванадцяти колінам Баюли
віднині хан й володар - лиш Всевишній!
* * *
Руки й ноги мої уже ланцями скуто.
Всесвіт наче скипівся у брилу омани.
Помираю без мрії - журба і скрута.
О, джигіти Шолану і Калкоману,
без прощання із вами піду зі світу!
О, прабатьківські землі Узені й Аралу,
хоча б крок мені ще раз по вам ступити!
Все у мене давно украли…
Чуєш, той, хто мене в даль манив рукою,
що тепер заспівають судьби химери -
чи за подвиг, котрий цим життям я скоїв,
гір любимих сягну, Дердере?
Чи закінчаться долі жорстокі ігри?
Чи ще день перемоги і правди настане,
коли пальці мої, наче кігті тигра,
вгрузнуть в шию проклятих ханів?!
БЛАГОСЛОВІННЯ В ДОРОГУ
Хай Аллах тобі дасть і дорогу, і стан.
Праотець Пайгамбар хай пребуде з тобою.
Хай подалі від тебе гуляє шайтан.
Буде хай у степу вас із ангелом - двоє!
Хай тебе проводжає святий Кадир,
щоби волі й удачі ніколи не знати меж.
Хай достатку прибуде, і буде мир
в кожнім домі, де ночуватимеш.
Хай збуваються мрії, та й не «напів».
Хай заціпить біді й нарузі.
Хай поменшає в світі цім ворогів.
Хай помножиться добрих друзів.
Хай тебе не лякає хід зим і літ.
Хай усе поправляє хутко мить.
Хай знаходяться завжди тенге на хліб.
І хай стануть бажання твої здобутками!
за Шоже КАРЖАУЛОВИМ
ПIСНЯ
Моя домбра, то джерела пречистий дар.
У ній - мелодії майбутні і старі!
Син Жаркушака, доблесний Айдар -
ось той, про кого я скажу о цій порі...
Твій перший дід, Айдаре, був батиром -
із роду він Дулатів запальних.
Сайким і Батирбек... - всі вже почили з миром.
Не рід, а цілий край був під орудою у них.
Вони могли завоювати цілий світ!
Жили війною й зневажали мир!
Ну, а вже другий твій преславний дід
вів рід свій славний з племені Шамір.
Як лезо гостра і премудра, як змія,
хвалебна пісня ця скипає хай моя!
Дулатів сину! Ти також - батир!
Тебе чекає слава теж, повір!
Вона у двері стукає уже:
простий акин, я - слави брат і кум.
Тож не відмов, герою, в милості Шоже!
Скупишся, так? Дивись не пожалкуй!
Я пригадаю цю твою відмову.
Не додає нам сили часу біг...
«Чому, - картатимеш себе ти знову й знову, -
чому Шоже нічим я не поміг?!»
Ну що ж, піду. Iще до темноти
змішаюся з паломників юрбою.
Та знай: який з людьми в житті цім ти,
такими будуть і вони з тобою.
I сильним світу доля голови «стриже»...
Не вдаривши, врятуйся від удару -
не зневажай убогого Шоже,
його любові не зневаж, Айдаре.
Сліпець-сліпцем, повагу втративши, джигіт:
пустелями ходитимеш, по колу.
Якщо від тебе чоловічий фарт біжить,
багатство не повернеться ніколи.
За все і вся одвіт колись тримати:
нічого не минається дарма.
Якщо у злиднях батько твій і мати,
то прощення джигітові нема.
З людьми будь чесним, наче на духу.
Хай доброта твоя до них не має меж.
Якщо удача зрадить на шляху,
нічого знов, по крихті, не збереш.
Зневажені колись, й шматка не подадуть.
Й ті, котрих ти колись ганьбив безжурно,
і подвигу твого не зрозуміють суть,
ще й проклянуть і висміють, як дурня.
Тоді, Айдаре, хоч гукай, хоч не гукай,
із небуття не дочекаєшся нікого.
Надієшся потрапити у рай?
Не буде місця для таких у Бога.
Поки живий, звільняйся від дознач:
або людина ти, або... затим не плач.
за Суюнбаєм АРАНОВИМ
ПРО СТАРIСТЬ
О, старість, таки препогана ти звістка!
Уже зневажає мене і невістка...
Карга! Хоча й поки в обличчя не б'є,
злим словом розкльовує серце моє.
У двадцять літ міг я з древ витиснуть мед,
а в тридцять зламати і скелям хребет.
Потоком гірським зазвучав я у сорок -
поринув у далі крізь невідь і морок,
і влився у море, як суть всі потоки, -
став сам, наче море, безкраїм, глибоким.
Коли мені виповнилось п'ятдесят,
багато вже знав я й багато досяг.
Старість тоді мене і наздогнала.
Нищать джайляу отари помалу...
Мчать, трави витоптуючи, табуни...
Отак і життя. Спробуй - час спини!
Пройшли п'ятдесят, пройшли шістдесят...
Вже сімдесят жорном на шиї висять...
А ось зникли й сімдесят в млі, далебі...
Гульк - уже й вісімдесят тобі...
Мені дев'яносто, і я знемігся:
грів увесь світ, «не нагрівши місця».
Ех, в двадцять років я був - як сокіл!
I в сорок літав ще у небі високім.
Коли ж настали мої шістдесят,
я вперше «поранив» крило об сад.
Набігло сімдесят, і тоді
висоти став бачити я лиш в воді.
Небо забрали собі сини.
А старість забрала надії і сни.
Старість, скажу вам, така рахуба:
все загребла - мрію, пісню і... зуби.
Вночі ж гукає, треба й не треба,
вставати й нипати просто неба.
А вранці невістка сичить похмуро:
«Будинок виморозив старий дурень!»
Чи є щось сумніше, ніж слабий казах?!
Ох, старість, замішана ти на сльозах.
Шепочеш страшна, як сама пітьма,
що поряд, крім тебе, нікого нема:
«Ми поріднилися, Суюнбаю!
Не бійся, про тебе як слід подбаю...»
Очі осліпли, як зорі при зливі.
Зморшки лягли, наче шрами жахливі,
сіттю на руки і на лице.
За що мені покарання це?!
Не розрізняю вже вечір і ранок.
Вже не співати мені на байрамах.
Подругу старість прогнала мою.
В постелі сам я тепер - на краю.
Вже не звільнюсь від цієї напасті:
тільки й пильнуй, щоб у пекло не впасти.
Вже і десятий десяток іде...
Де ви, літа молоді мої? Де?!
за БИРЖАН-САЛОМ
* * *
Жінко, прокляни красу і стан:
світ для тебе нині пеклом став.
Може легко за калим купити
гурію прекрасну і шайтан...
* * *
Скакуна не спиниш на бігу.
П'ятдесят мені. Я скрізь в боргу.
Та не закладу й за вічність волю -
річ єдину
, справжньо дорогу.
* * *
Бідність для джигіта - справжня западня.
Тільки й треба - степу, волі та коня,
та можливості ще друга пригостити...
Ну, а - ні? Не варто жити вже і дня.
* * *
Ще співаю трохи... Що ж, і буть добру!
На Арка зібрались люди на пиру.
Ще не забувають. Та болить душа -
нікому Биржану передать домбру.
* * *
Кажуть: «Розум відніме хвороба!»,
«Жебраком непотрібним хвороба зробить!»...
Хто здоровий, горлає: «Не вірю!»
Та горлає подалі від гробу.
за Iбраєм АЛТИНСАРИНОМ
ХТО ЦЕ ?
«Дитя моє, не плач!» - у глупу ніч
на крик скидається, ще й не склепивши віч.
I кланяється, наче вівтарю,
в молитві тій стрічаючи зорю,
колисці і тому, хто в ній ячає.
Дитину пестить, ніжить, обіймає.
На грудях зігріває пелюшки,
коли вітри гарчать, наче вовки,
коли мороз вгризається у стіни.
Цілунками знімає жар з дитини.
Піснями в квітнях будить юні квіти,
щоб виріс син, як яблуко, привітним.
РIКА
З гнівним гуркотом падає в прірву глибоку, -
наче срібло розплавлене ллється в опоку!
Оминає огроми насуплених скель
і стихає - ласкавим струмує потоком.
Серце раде ріці. Лиш від доторку хвилі
відчуваєш себе молодим і при силі.
I отари в оцій животворній воді
на хмарки обертаються білі.
I від спраги страшної знімілі гаї,
ледь припавши до хвилі, печалі свої
виливають вітрам та воскреслій землі.
Прокидаються в кронах гучних солов'ї.
Ця ріка, як богиня, у всьому права, -
оживає від благословення трава.
Риб й незнане число розсікає бистрини.
Як знайти їй на славу достойні слова?!
Безліч стад їй уклониться протягом дня.
А здається ж, з «нізвідки» тече навмання?..
Навіть лев, причастившись глибинною правдою,
захмелівши, муркоче, немов кошеня!
за Алхан-Саре КАРАМСИНОМ
ЧАС ВИПРОБОВУВАННЯ
Хто серцем - лев, у кім душа героя,
лиш той тобі у скруті допоможе.
I той у час важкий сховатись може,
хто в дні удачі за твоє стоїть горою.
Ти слав того, хто у біді подасть
хоч кінчик пальця. I шукай такого.
Для більшості ти - друг, поки «йде масть»,
твоя біда для них - лиш посміятись змога.
Якщо хтось боягуз, навіки він - каліка
.
Його за друга мав? Тоді ти мало виграв:
таких лиш на свята, біля котла без ліку, -
шакалів завжди тьми ідуть услід за тигром.
Достойного бійця якщо нема з тобою,
то знай, що кожний день враз може стать останнім.
Тому перевіряй і побратима боєм,
як беркута на «вовчім» полюванні.
Коли усюди благодать і мир,
у запічку лиш мертвий - не батир,
I лиш лінивий не готовий до походу.
Слух не розтринькуй на хвалеби слуг!
Тільки в часи тривоги та негоди
пізнаєш - хто твій ворог, а хто друг.
* * *
Я думав: «Нам рівних немає тепер».
Ех, як же на старті шалів Кулагер!
I ось, наче лист, на бігу «опада»...
З конем чи із вершником сталась біда?
* * *
Пристрасть - наче літній вітерець...
Скільки пристрастю понищено сердець?
Я міраж любові все життя ловив, -
до струмка, з потоку, висох під кінець.
У степу блукать не варто без мети,
як не варто і засліпленому йти.
Коршун соколу у всьому програє,
а чому, і сам не знає... як і ти.
В цьому світі, мабуть, кожному своє:
для джигіта - кінь, для старика - ішак.
Юність лиш з долонь любові п'є,
бо ще вірить, що кохання - Божий знак.
* * *
Немало життя мені втрат принесло...
Добро й розумієш, лиш звідавши зло.
Тепер би мені грамотія знайти,
щоб досвід синам у піснях донести.
* * *
Намісник Аллаха - пророк Мухамед...
Для нинішніх нас його образ - секрет.
Та хоч і сховав його лик хитрий час,
гадаю, він схожий на кожного з нас.
за Мусою ЖАЯУ
* * *
Сам собі пан і гордий син Байжанів,
я вже пройшов крізь тисячі туманів.
I без коня я гордий, наче вершники,
що втратили вже й лік стадам баранів.
* * *
Мій сину, вибачай, що добрий твій я вкрав день:
ходив у світ (дивак!) шукати правди.
Й поки шукав її (лихим старцям - на сміх!),
ти народився й вирости вже встиг.
Повір, не легко тут було мені -
в несправедливій цій проклятій чужині.
В твій дім вужем беззубим приповзу,
а думалось: «На білому коні...»
* * *
Наші бії - варнаки як один,
бо вовки приходять з вовчих родин.
Дружно рядяться у шкури овець...
А народ уже звели нанівець!
Вперто вчать і юну парость брехні.
Ворогів своїх гноять в чужині.
Видно, в жилах їх струмує не кров,
а отрута...
Вір, народе, мені!
* * *
Мудрим
назвати суддю
- смішно:
бієм звати раба грішно.
В цьому світі, друзі, дурням дано
сіяти на камені зерно.
Але спробуй їм те глупство доведи, -
легше в ступі річку витовкти води!
Не завжди все в роді гладко...
Рід недружній, друже, кинь!
Якщо ворог твій - твій дядько,
краще б - двісті чужаків.
Соловей вночі співає,
а й орли мовчать в пітьмі...
Крайній завжди в «хаті скраю»,
сам собі і на умі, -
так далось життям мені.
До зірок путь не здолати...
Шлях і довший набагато
до зчужілої рідні.
* * *
Муса я, це ім'я відоме всім.
У мене ворогів - сім орд й племен ще сім.
В серцях ненависть підгодовують тупу...
Вернуся - місця їм не вистачить в степу!
* * *
Я і сам перетік у крик!
Поряд плаче мій син Садик...
О Сапар моя, ти пішла!
Як тепер доживати вік?
* * *
В злиднях лютих, роками вже, плаче мій рід...
Хтось нажерся, забравши шматок у сиріт.
Та навчайтесь, багаті, сьогодні жебрачити:
ще завиє біда й біля ваших воріт.
за КЕМПИРБИРАЄМ
ПРОЩАННЯ КЕМПИРБИРАЯ
(коли хворий Кемпирбирай був уже
при смерті, до нього завітав акин Асет)
Асет:
Я здоровлю тебе, наре Кемпирбираю!
Хай недугу здолати поможе Аллах:
ложе хворого гірше катівень і плах,
а хвороба - найважча дорога до раю.
Білий соколе, ще не спиняй свій лет!
Гірко плачу три дні, все вдивляючись в небо...
Я приїхав до тебе. Мене звуть Асет.
Ти не знаєш мене... Я приїхав до тебе.
Хоч рядок залиши, пильний беркуте наш,
якщо смерть на порозі, - хай будить Алаш!
Кемпирбирай:
Цей Асет із далеких прийшов далеків...
Отже, словом комусь душу все ж запалив я?!
Тож залишу наступникам кілька рядків.
Підніміть-но мені узголів'я!
«Кок кепер» заспіваю, а потім помру, -
хай прославить життя оця пісня проста.
Гей, подайте сюди мою вірну домбру -
перед вічністю криком омию вуста!
Хай горлянка бринить! Я колись-то умів
дзвінко славити світ цей для друзів, рідні:
між Аргинів, Найминів мій голос гримів.
Тяжко їй довелося в далекі ті дні...
Ангел смерті на шию вдягає курук.
Майорять вже над обрієм чорні знамена.
Відкочовую я... Смерть кружляє, мов крук...
Чи народиться знов хтось подібний до мене?!
Гостре слово моє здатне ще до повернення,
і народу моєму незайвим було б.
Та, Асете, на жаль, я вже схожий на мерина,
що забув, бач, і рись, і галоп.
Хто повірить, що був я колись скакуном -
аргамаком, який Землю рухав копитами?
Все здавалось тоді зачарованим сном -
виром див, котрий вічно кипітиме.
З тим, чий лик був пречистим, як сонце ясне,
я дружив. Був ще час - мов незайманий сніг...
Дев'яносто акинів бороли мене
й не збороли. Я всіх переміг!
У дитинстві Даут натерпівся зі мною.
Та науку його пам'ятав я завжди.
I, коли Сирдар'я розливалась весною,
по коліна мені вистачало води!
Ах, Асете, вмираю! Від болю кричу,
який рве, мов шакал, моє серце сумне!
Якщо крила розправлю і в небо злечу,
то від смерті і це не врятує мене.
Що ж, куначе, усяк у свій час помира -
це такий у природі заведено «лад».
Мабуть, брате Асете, настала пора
і мені Божий вклад повернути назад.
Дикий крижень зліта в небо чорне, як зло...
Він - то слово моє голосне і уроче!
Повертається... Знову ляга на крило...
Все у вирій сумний відлітати не хоче.
«Бідний Кемпирбираю, прощай!» - проячав.
Вже злітає... I скоро покине...
Ти пробач, як і я багатьом пробачав, -
пом'яни мене, брате-акине!
Знаю, пісню мою не здолати й вікам.
Хай живе, хай долає припливи імли,
будить знать і надію дає біднякам
Хан-Бертису і Каркарали.
Хай дощем упаде у пустелі плиткій.
Хай до Кара-откелю сягає...
Помолися ж, народе, за душі упокій
невкипілого Кемпирбирая!
за Сари САРИ
* * *
Від сліз в очах туман; пітьма, як смерть, стріча…
Я на Тарлана сів. I свиснула камча!
Хай вибачає кінь: мені, їй-богу, жаль.
Він вітер обігнав й мене поніс у даль.
З коханою мені розлука випада.
Жорстокий світ! Дано лиш зло зустріть лицем…
Ще прадідів моїх є слово, що - біда
на цій лихій землі вродитися співцем.
Я сам - акин Сари, Батак - то батько мій.
I нині настають мої урочі дні.
Аллаху, не відмов у послузі одній -
безкрилим не дозволь загинуть в чужині.
Лягає шлях мені туди, де всі чужі,
де все одно - хто я, з якої сторони.
Та на якій би стать не довелось межі,
Вітчизни рук хіба зрікаються сини?!
За пісеньку Сари доправили в тюрму,
та не замовкну я і всіх іще пройму.
Нехай суддя біжить з арканом у руці.
Я - корсак* степовий, не дамся я йому!
Корсак* - степова лисиця
* * *
З коханою в степу я був на самоті.
Джигіти, уп'ятьох, наблизились до нас.
Я витяг свій кинджал, гукнув: «Ви, певне, ті,
кому о цій порі якраз вмирати час?!»
Всі п'ятеро втекли. В пітьмі розтав їх слід.
Лиш крикнули здаля: «Готуйся вмерти сам!»
Коханої тепер ворожий мені рід.
Та в мене із душі не вирвати Кайсан…
* * *
Я зрозумів: «Тюрма - халепа із халеп!
Тюрма - не для співця!»
Погнав коня у степ.
В свій прискакав аул - у рідне і ясне,
упевнений, що там підтримають мене.
О фатуме, який до нас безжальний ти:
я ж тут батиром був сильнішим за Балти,
а ось тепер примчав підраненим сюди,
щоб друг мій допоміг заплутати сліди.
Пораду дав мені достойний Самарит,
як можна уночі погоню обдурить.
Спасибі, не підвів мене мій вірний кінь -
аскерів я лишив ні з чим, як жебраків.
Тарлане вороний, іще гуляти нам!
Ти в леті вогнянім і кулі обігнав!
Ось тільки, друже мій, куди нам ляже путь?..
На кому із рідні зірве начальник лють?..
* * *
Вже осінь. В даль птахи летять: «Киги-и! Киги-и!»
В неволі я: таки спіймали вороги.
І жде мене Сибір… Я тут один, як перст!
Нікого із рідні довкруж на сотні верст.
Розради у журбі нема ні в чім Сари.
Кайдани ще нести мені в чужі вири.
I все ж на цім шляху не мучить мене страх.
Що буде?.. Знає те єдино лиш Аллах.
за Магжаном ЖУМАБАЄВИМ
МОЄ БАЖАННЯ
Чуєш, доле, не хочу подачок!
Відміряй мені й лишку страждань -
і у злому вогні не заплачу.
Хай вогонь з тіла випалить скверну,
хай на сіль та на попіл оберне
все, чого марно в сутності ждав.
Лиш не кидай мене у в'язницю, -
іще душу загубиш одну,
бо неволя - це справжня катівня:
в ній вмирає любові хотіння.
Отоді я тебе прокляну!
* * *
Серцем линув кудись я -
в те, чого і нема.
Та над віршами бився
усю ніч недарма.
Я уроче натхнення
пив по краплі, як трійло, -
вчив слова і знамення
вирувати нестримно.
Я закреслював фальші,
одкровення шукаючи.
Чув пісні днів подальших,
а не брехні шакалячі.
І таки, слава Богу,
вийшли вірші, як треба, -
ними вічну дорогу
я проклав аж до неба.
Я вкладав свої сили
у майбутні прислів'я.
Це життя - чорно-біле…
Кольори розділив я!
Ненароджене щастя…
Неприкаяність дум…
Мої вірші нечасто
тамуватимуть сум.
Сам собі я - поет-кум,
ворохобник таїн!
Я в смертельну рулетку
граю з хистом своїм.
МІЙ НАРОД
Інші народи, прагнучи висі безмежної,
в пошуках істини сили розхлюпують теж свої.
Та все ж розгоряються Зіркою, Сонцем і Місяцем,
ще й нам осяваючи душі… А де ж ми є?!
Ніхто не чекає, як ми, од небес благодаті,
вони намагаються загадки всі розгадати, -
приборкують воду, вогонь, землю, вітер, залізо.
А де ж наше місце - на вічнім безжурному «святі»?!
Казахи собою таки задоволені вповні:
і їсться, і п'ється, і солодко спиться на вовні.
Навіщо їм пристрасті, мрії, жадання, надії?
В марнотах і тяжбах брати мої гинуть, безмовні.
Багатства урвавши, наврочено рвуться до влади, -
прикрити чинами надіються розуму вади!
А тим, хто збіднів, залишається доля печальна -
брехати і красти «на славу державного ладу».
Земля моя гине. Народ геть ошукано мій.
До кожного в серце заповз лютий заздрості змій.
А тих, які ще позмагатися з долею бралися,
смерть косить безжально, безжурно, при тверді самій.
Вождями чиновники мнять себе і мудрецями.
Навряд чи ці дурні колись уже прийдуть до тями!
Яка їм різниця, що під батогами народ?
Не кращих на жаль до небес возвеличень нами…
Шакирти живцем загнивають в своїх медресе.
Нам світла і жоден з невігласів цих не несе.
Злих круків годуємо, браття, ми власною кров'ю!
Жеруть і жеруть, і жеруть, і жеруть… Та й усе!
Дочками торгуємо вже за калим, як худобою.
Старі перелюбники тішать гріховну жадобу.
Хіба й за табун купиш справжню любов або щастя?
Навіщо ж людські ми втрачаємо душу й подобу?!
У розбраті сварах, а не у величних трудах,
втопив своє серце і розум мій бідний казах.
Душа його сад, у якім не діждуся я плоду,
бо ж бачу, що цвіт, розпустившись, одразу й зачах.
Невже нас бездумність, як пошесть, зведе з цього світу?!
Будителі де, які мали б казаха будити?!
Самі «грамотії»… З такими народу - погибель.
Народе, замислись - ким, як наші житимуть діти?!
МІЙ КАЗАХ
Мій казаху, настала жадана пора, -
засихає трава, і худоба вмира.
Подивися на себе, колишній батире, -
ти боєць чи безсила почвара стара?!
Треба взятися, брате
, за діло:
й до Пророка гора не ходила.
Хай учора й сьогодні ще тяжко хворів ти.
Завтра сили повернуться в тіло.
Не шукай собі слави, не прагни чинів.
Що хорошого люду начальник вчинив?
Залишайся з людьми, і виводь їх потроху,
в синь, безмежність і сонячність височини.
Інородці, шукаючи клаптя землі,
вже й міста возвели у безводній імлі.
Ми ж, втрачаючи в протистояннях Вітчизну,
все б'ємося, як діти, за п'яді малі.
Щоби наше багатство не випустить з рук,
не кружляй над своєю душею, мов крук,
і не бійся ступити за межі старого
-
в храм новий ремесла і наук.
Я ВІРЮ У НАШУ МОЛОДЬ
У левів безстрашних, що ворога стріли,
у тигрів, чиї ще серця не згоріли
,
в орлів, які досі не зрадили крила
, -
я вірю в бійців молодих!
Вогонь у очах іще їхніх не згас,
тому їм ще кориться простір і час,
тому вони житимуть краще за нас.
Я вірю в бійців молодих!
Нехай вони лиш осягають висоти,
це - добра наука і славна робота.
Допоки летітимуть - житимуть доти.
Я вірю в бійців молодих!
Їм тісно у нашім світку і мирку.
Народові долю шукають таку,
щоб впору була Золотому Арку.
Я вірю в бійців молодих!
Не стихнуть вони, як не стихне тулпар.
Ці соколи, небо сприймають, як дар, -
не ловлять в степу міражів і примар.
Я вірю в бійців молодих!
Алаш їм - надійне, звитяжне знамено.
В бою допоможе їм віра священна.
Так, сумніву й краплі немає у мене!
Я вірю в бійців молодих!
Вони вже в пориві відкинули страх.
Вони вже готові вступити у змаг.
Вони ще піднімуть наш сонячний стяг.
Я вірю в бійців молодих!
за БАЛУАН-ШОЛАКОМ
* * *
Шолак я, і степ цей за юрту мені.
Правицю я втратив колись на вогні,
та сорок биків на каяндськім базарі
украв і продав по хорошій ціні.
Казали: «Спасибі, лишились хоч ноги…
Сиди собі тихо. Тепер ти
- жебрак!»
Та сорок биків я украв без підмоги,
до того й погоню побив, як собак.
* * *
Я недругів стер, й одноруким, на порох,
і все-таки нині в душі моїй морок, -
я ради рум'янцю на щічках дівочих
дружину тиранив, як істинний ворог.
Коханки - роса… Чи ж нап'єшся з листа?!
Дружина ж - ріка величава й проста.
Яку ще джигітові подругу й треба?
Ми старимось… Що нам тепер краса та?!
* * *
Ще поки роки не зігнули в дугу,
і ще до постів не відчув я жагу -
грішу на майданах базарних піснями,
не перетворившись родині в слугу.
за Султанмахмудом ТОРАЙГИРОВИМ
ТЕ ДОБРО, ЯКЕ МАВ
…
Те добро, яке мав у житті,
і те зло, яке мав у житті, -
все залежало лиш від тебе,
лиш від того, яке меті
ти спромігся надати небо
і які обирав путі.
Ні шайтан в тім, ні Бог не винні,
і зірки не наслали тіні.
Отже, мрію про рай забудь,
бо життя не віднайдеш суть.
Хіба ми наперед вже винні?..
Лиш для мертвих - загробний суд!
Я СТАНУ ЛЮДИНОЮ…
Я стану людиною і буду жити.
Нікчемні думки - то для серця пута.
Чи краще в могилі спокійно гнити,
ніж на землі просторій сліпцем убогим бути?
Я - вірний син народу, мені потрібне світло.
Добути сяйво сонця я клятву урочу дав.
Чи ж допоможу я людям, якщо по обрію світу
майну ледь помітною зіркою і зникну, як лист між трав?
Як повний пресвітлий місяць, а не метеор миттєвий,
я хочу осяяти небо і перемогти пітьму.
I я не помру до того, повірте, о люди, в те ви,
поки буття цього істину не пізнаю саму!
ЧИ Ж ЦЕ СПРАВЕДЛИВIСТЬ?
Крутиться, не зупинити й на мить,
віще колесо на вічній вісі.
Одних притоптати життя норовить,
а інших підносить у висі.
Яка ж за першими є вина?
Другим чому славна доля дана?
Бідний із латок свій шиє халат...
Багатий у розкошах мліє палат...
Й за десять літ не зароблять скитальці,
в полі своїм працювали б хоч як,
каблучки, яку на масному пальці
крутить знічев'я лінивий лайдак.
Якби ж всі жили за Кораном чемно!
Якби ж поважалися чесність і труд!
Грошву на рум'яна цвиндрить нікчема...
В холодній юрті голодні мруть...
Люди «великі»... Люди «малі»...
Проходить багач по просторах землі,
своїх забаганок не прималя.
I все, чим багата і щедра земля,
дається йому «по першому голосу».
Крутиться, крутиться, крутиться колесо...
НАВIЩО Я ЖИВУ?
Поки людський кочуючий рід
Сонце вистраждане «зігріє»;
поки за горами явить світ
країну, яку малювала мрія;
поки біда зійде нанівець;
поки стане душа людська
чистіше від снігу і від струмка,
і вовк перестане душити овець, -
багато ще, мабуть, стече води,
багато життів ще згорить в боротьбі,
й Земля багатьох поверне собі!
I я не побачу вже ті плоди,
зав'язь яких - наші труди...
Але тому відкриється світ,
хто піде завтра мені услід!
за Машхуром Жусупом КОПЕЄВИМ
П'ЯТЬ ЦІННОСТЕЙ
П'ять цінностей є у житті людини.
Втрачаєш усе, загубивши єдину.
Найперша із цінностей - віра!
Та не бузувірствуй ти - знай же міру:
якщо твоя віра бездумна кромішньо,
навряд чи пробачить тобі Всевишній.
Тому наш розум - то цінність друга.
Дурні - то зла найвірніші слуги:
образившись дарма, лиш помсти ради,
ці без каяття продадуть і зрадять.
А третя цінність - уміння терпіти,
уміння «жадати узимку літа».
Літо прийде, час настане коли.
Душу лише до тих пір не спали!
Четверта цінність - це вдячність наша.
Хай повниться завжди вдячного чаша!
Добрим дається скарбів без ліку.
Помруть, як шакали, і скнара, й базіка.
Остання з чеснот - до людей повага.
Ненависть вбиває, як голод і спрага,
а ранить не гірш, ніж залізо й вогонь…
Чи ти не образив сьогодні кого?!
Тож цінності, друже мій, ці бережи:
без них - не людина й поважний хаджі.
І щоби не сталось - війна чи мир,
хай будуть вони тобі мірою-з-мір.
СТРАХОВИСЬКО НА ЙМЕННЯ «ЗАЗДРІСТЬ»
Наше життя - лише коротка мить…
Воно отак, не розгорівшись, і здимить
для того, хто своє згноївши вже,
уперто зазіхає на чуже.
Хто заздрості сказав колись-то «ні!»,
у кого розум
- «не на мілині»,
приходь, і будь, як вдома, тут у мене, -
я передам народу мудрість сокровенну.
Все починається з обману і олжі…
За ними в хід ідуть уже й ножі!
Коли зібрався підло ближнього збороти,
дасть доля ворога сильнішого супроти.
Історій про таке я чув немало.
А скільки ж їх мені й не розказали?!
Тож, поки не зайшов ти за межу,
і я маленьку притчу розкажу:
«Один багач зібрався вічно жити
,
аби загарбати скарби найбільші світу.
Те вирішивши, вже назавтра вмер,
бо смерть найперше косить ненажер» .
За все належиться і станеться розплата.
Ти хочеш більше, коли є багато?
Отримаєш можливо… Але теж
те «більше» чи в могилу забереш?
Ми - лише здобич, смерть - неначе беркут.
Чи ж, розжирівши
, утечеш ти, берку?
Коли узутий і удягнений в гріхи,
ти голий! Як тепер щодо пихи?
Язик наш - меч, але язик наш - ворог.
Брехатимеш - буття зітре на порох.
Ціліші й зуби, коли зціплені в труді.
Коли в трудах ми, краще всім тоді!
за Джамбулом ДЖАБАЄВИМ
НА ДЖАЙЛЯУ!
Ще вись того ранку вгиналась від хмар:
поволеньки всотував степ весну,
Та прихисток роду - мій Ер-Назар
уже прокидався від сну.
У тиші плиткій я вже чув-таки
дзвінкі голоси, - звідусіль, юрбою,
стікались у юрту мою земляки
поговорити зі мною.
«Веди, - я вже звичні почув слова,
-
нас на джайляу, Джаке.
Туди, де вже піниться знов трава -
Всесвіту ложе м'яке.
Вітри там - як шовк, а вода - як скло!
Та дарма іти навмання…
Веди нас, Джаке!»
I я взяв сідло.
I я засідлав коня.
Ми разом погнали свої табуни
у синь небокраїв знов.
Iржали баскі жеребці-скакуни:
прокинулась вільна кров.
Серця наші теж прагли височини,
співаючи про любов!
Вже здалеку гір нам міраж димів…
Орел в небесах іскрив…
Я Ер-Назар веселий мій
увесь на джайляу вів.
Струмок нам гірський, мов кришталь, дзвенів -
вода в нім смачніше вина.
Я на Ала-Тау свій погляд спинив…
Рідна моя сторона!
Спробуй-но, вітре, нас зупини, -
джайляу знайду й в імлі!
Ми будем пасти свої табуни
на щедрій своїй землі.
ПАРФУМИ
Ти, перукарю, парфуми не лий
Джамбулу за комір дарма.
В старенькому кріслі твоїм - старий:
давно вже джигіта нема.
Так швидко настала моя зима, -
ще вчора ж був «хоч куди».
В живих уже й друзів моїх нема.
I чорні мої сади.
Сира залізяка - гостри не гостри, -
чи ж лезом ще спалахне?
I мерин - хоч ти його в злото вбери, -
хіба скакуном майне?
Так і Джамбул, брате, вір не вір,
годиться для віршів лиш.
Був, але збув у мені батир.
Дарма парфумів не лий!
Ось «королем бубновим» став...
Розвіявся, наче дим...
Та роду потрібен же аксакал?!
То й буде Джамбул таким.
за Такеном АЛІМКУНОВИМ
КОВАЛЬ
Взялася осінь знов до діла.
I мить за миттю - у віки
пливуть над степом поруділим
сумні натомлені хмарки.
В свої права вступає холод.
Тепло - як перелітний птах…
А тут -
дзвенить важезний молот
В умілих жилавих руках.
Вогню безодню горен пінить,
співають радісно міхи.
I мріють про земні глибини,
сягнувши гарту, лемехи.
Їм ще югою степовою
пливти і надр шукати дна…
А вітер виє за стіною,
і ще у невіді весна.
Світ спить.
Але коваль на чатах!
Й спокійно крутиться Земля,
бо знає, що весни початок
в гарячих буднях коваля…
за Касином АМАНЖОГЛОВИМ
ВЕСНА
1
Крицю рим кують зозулі -
вічні вісниці весни.
по роздоллю, по розгуллю
мчать струмки, мов табуни.
Річка виповнена міццю
й скель громаддя залила.
і немає снігу місця,
де б сховатись від тепла.
Чорне ще, зітхає поле.
Грім завіси снів зрива.
Перший дощ, відчувши волю,
вволю поле напува.
Кволих ще листків долоні
ловлять краплі нальоту.
Чутно в трепеті і дзвоні
знов сказання про мету.
Чутно гул на древнім тракті,
десь у маревній імлі -
то спішить вже перший трактор
з небокраїв, до ріллі.
Трактор степу суті прагне -
тралить плугом цілину.
Він, здається, в завтра тягне
поле, небо і весну.
Він невтомний і невпинний.
Й «завтра» буде все одно!
Потече в земні глибини
з рук натруджених зерно.
Й знову простір невгасимий
буде радувати зір:
вітер-вій жене вже зиму
на вершини сніжних гір.
2
Весна покінчила з зимою,
квіт на бездонний простір ліг.
Але чому ж переді мною,
папір холодний, наче сніг?
Мої, в заметах, гаснуть кроки…
Ніяк не вирватись мені!
Мовчу… I пропускаю строки…
Як в очі подивлюсь весні?
Стань, аркушу мій, полем сутнім!
Нехай воскресне, як дано,
зітхне і проросте в майбутнє
жахке поезії зерно.
ПОЕТ
З минулого двері ударом ноги
поет відчинив, а довкруж - вороги.
Але на ристалище вийшов сміливо,
і кроки його загриміли з юги.
Старий світ завив аж од люті одразу,
сміливця зневажив, прокляв і образив.
В минуле ще раз озирнувся поет:
«В пустелі гіркій цій немає оази!»
Пішов у майбутнього сполохи віщі.
Свій клич він підносив все вище і вище!
Крізь море тривоги і горя пройшов,
щоб громом і світлом наповнити вірші.
Тож крикнув тоді він у сонячні висі:
«Я світу нового небачена пісня!»
I муза стара, його крику злякавшись,
навіки втекла у негоди зловісні.
Навіщо оця нам «суха кураїна»?
У неї дві рими - «перина» й «провина»...
Вона досі ще у минулім столітті,
коли до зірок уже пряне країна.
Подумав співець: «Ні! Такої не жаль!»
Кував свої вірші, як зброю коваль.
I недругів слово губило не гірше,
ніж славна дамаська гартована сталь.
Й світ зрушив в ім'я він простої людини!
Поезія - Мекка його і Медина!
У ній жив, як лев і як сокіл високий!
Та все-таки смертна настала година.
Ця пісня його не зупинить свій лет,
вестиме народ наш прозрілий вперед.
Жаль тільки, що гасне аж ціле сузір'я,
коли помирає великий поет...
ТРАВЕНЬ НА ФРОНТI
Красивий, мов любові гра, він!
Гучний, як водограй!
Листом і квітом місяць травень
приходить у цей край.
I сонце в небі, наче німб!
З душі зникає щем:
найгірші почуття у нім
змиваються дощем.
…Шинелі наші аж руді -
всотали твань масну…
О травню, я в огні й біді,
не мріяв про весну!
З тобою душу відігрів,
й сам відігрівся я.
Нічого, що гуркоче грім -
прощай, шинель моя!
Струмком ти чоботи омив
і витер об траву.
Iще живі з тобою ми!
I ще я поживу!
Мене від кулі і вогню
гукає вже весна
назустріч молодому дню,
де тиша голосна!
Та шепочу собі: «Не час…»
Iще іде війна.
Останній бій чекає нас
і… смерть ще не одна.
Зі мною на передову
ще, травню, поспіши ти -
там зрозумієш, як живу…
як хочеться ще жити…
за Кабдикаримом IДРИСОВИМ
КРОКИ
Ми в світ оцей приходимо, як диво, -
мов квіти, зацвітаємо в полях...
Спинаємось на ноги несміливо
і крок за кроком починаєм шлях.
В краю вітцівськім нам привілля мало,
нас манить далі нерозгаданий секрет.
Долаючи холодні перевали,
сміливо ми простуємо вперед.
Твій перший крок - від отчого порогу.
А скільки ж їх ще зробиш до мети?
Їх вистачило б, склавши всі дороги,
й десять разів планету обійти.
Ти здатен і на подвиги, й на вчинки,
на довгі марші й наступальний біг.
Але хіба цей рух без відпочинку -
то доля для твоїх зміцнілих ніг?!
З дитинства чарувався я величчям
робітників,
що сходять на «ліси»:
їх б'ють вітри розгнівані в обличчя,
але будов до сонця прянуть корпуси.
Їх гордий спів -
гучний епохи заспів!
Звільнять і крицю з шлаку та золи:
вони, на землю ставши по-хазяйськи,
й вогонь приборкати для істини змогли.
Солдат пройшов боїв страшних заграви...
Він повернувсь в аул не «на коні».
Та все одно йому б знайшлася справа,
хоч ногу він і втратив на війні.
I де тепер затихнуть кроки-крики?
Куди ти, брате, злість поніс важку?
Спіткнешся раз - похилишся навіки,
калікою зачахнеш у кутку.
Як та лавина, мла накриє стрімко,
бо доля на розправу, ох, швидка!
I проклянеш ти друзів та горілку,
перетворившись на хмільного варнака.
Куди кульгаєш ти,
і сам страшний, як рана?
Звільнись з проклятих марень і химер!
Де твій талант?
I де твоя кохана?
Відтавши, де опинишся тепер?
Ох, люди...
Норовлять шукати «винних».
Те, що минуло, то - «торішній сніг»!
Вже дехто, бач, вклякає на колінах,
неначе й двох не вистачає ніг.
Сприймаймо ж біди
й перемоги, як уроки!
Спочити б від розлючених завій...
Та шлях свій починаєш першим кроком,
й останнім кроком шлях закінчиш свій.
за Гафу КАІРБЕКОВИМ
РОВЕСНИКИ
Чи ж так давно наш стався злет?
Дитинство де, яку югу п'єш?..
Я вже пізнав життя секрет:
у нім, і схоч, - не занудьгуєш!
Й пластом лягаєш від утом...
Та - не без свят і не без квітів!
Мій син і віршів перший «том» -
ровесники у цьому світі.
Нехай летять вони в віки!
Життя, будь сонцем у степу їм!
Нехай святкують всі батьки
тебе, як нині я святкую!
Життя, ти часу не спини.
Недарма стрілись ми й зійшлися:
злітають вірші і сини,
а нам дивитися у висі.
ЗЕРНО ПШЕНИЦI
Похилився злак окличний...
Чую в серці щастя голос:
«Степ тривожний і величний
стік у цей пшеничний колос!»
Сам у степу я в полоні:
я лиш тут - Людина в русі.
Вилущу зерно в долоню
I вустами прикладуся...
за Жумагалі САІНОМ
ВIРШI МОЇ
Поезія! Її бурхливу течію
за славну долю визнаю свою:
ще батько так в мені роздмухав сина -
десь над колискою співаючи старини.
Ох, вірші! Я складав до слова слово,
щоб ви Людей будили в людях знову.
I ви, як люди, - в буревії літ
теж гинули, теж воскресали в світ.
Отой орач, що вас співав за плугом,
мене вважав своїм найбільшим другом:
сентиментальну він зневажив суєту, -
шукав у пісні істину просту.
I ясночолий будівельник сивий
теж відмахнувся від «красивостей красивих» -
купив мої Провини і Жалі,
і прочитав, й... лишив «до завтра» на столі.
Він, той трудар, навіть не був казахом,
та не лягли мої слова «до праху прахом»:
де він тепер свій будить день, я - там.
Я читача того навік запам'ятав!
Ох, вірші! Ви тривожні і зухвалі.
Тому вас на далекім перевалі
співають вже веселі чабани,
ступаючи у невідь далини.
Являлись ви в майстерні і цехи -
влітаючи так просто, як птахи!
Робітникам вчувались солов'ї...
Так, ви і там - знайомі і свої!
Ми разом добровольцями пішли,
пісні мої, в атаку на стволи,
на смерть, на шанців зміїще вороже.
Собі і вам я шрамів тим примножив.
I напівмертвий я, в пожежах чув спів нив...
Я вами рану закривав і кров спинив!
Ми вижили і вийшли на дорогу,
яка, єдина лиш, вела до Перемоги.
I наше прагнення свободи незбориме
багнетом я огранював у рими.
Тож, якщо вірш мій любий ще народу, -
якої і чекати нагороди?!
Мій труд, мій біль, мій спів - єдина справа,
яку своєю я вважав по праву.
О мій народе!
Твоєму загалу
віддам я пісню, що тебе співала!
за Беймбетом МАЙЛИНОМ
ДОЩОВИЙ ДЕНЬ
Так гримить на цій планеті,
мов снаряди б'ють в броню.
Гаснуть блискавки на злеті,
наче відблиски вогню.
Опустившись нижче хмари,
й дощ пізнав де «верх», де «низ»:
вітер стрів пісків примару
і роздмухав, і поніс!
Від піску й дощу лошата
ген гайнули навтьоки...
«Гай, за рукавом халата
не сховаєтесь, жінки!»
Молодиця, що «по суху»
подалася по кізяк,
змокла вся. А жде свекруха...
Тож, ні з чим, додому - як?
В юрті задушно й волого -
бо закрито ж і тундук.*
Чутно лише - на підлогу
краплі падають: тук... тук...
Дід за дощ хвалу Аллаху
чинить...
Вже й дзвенять струмки!
В юрті - «охи», в юрті - «ахи»:
то стара лата дірки
.
«Що ж ти у калюжу сіла? -
баба грима на доньку. -
Чи тобі немає діла?
Хто ж засватає таку?!»
Грому вичахли октави -
вже стихає далина...
Дощ залив м'які отави,
і приліг, і... засина.
Вже останні краплі діти
ловлять в очі з висоти:
«Годі в сутінках сидіти
-
жити час і час рости!»
Буде ще сварити мати,
і штанців, звичайно, жаль.
Та дарма!
I мчать хлоп'ята
у воскреслу срібну даль.
Лийся, дощику наш віщий!
Лийся, щоб наш степ не вмер!
Хай куга вкрива густіше
береги ясних озер.
Хай трава гінкою буде,
й плід важкий зігне гілля!
Хай землі радіють люди!
Хай всміхається земля!
*Тундук - отвір для диму у верхній частині юрти.
за Галі ОРМАНОВИМ
ПРО ХЛIБ
Ось написав мій родич, що засів
небачений врожай дав осені у посаг.
Мені ж згадався хліб іних часів,
з кривавим потом вирваний у посух.
Убогим був набуток з чорних нив,
і мав при тім властивість незбагненну -
сварив він ближніх, дальніх же ріднив,
голодних рятував,
а ситих гнав у «вогняну геєну»...
АЛМА-АТА
Це не місто - сад в цвіту!
В час дощу і в днину гожу
на свою Алма-Ату
надивитись я не можу.
Наче срібло, сліпить зір
білий пік високих гір.
Наче буруни ріки,
в небі піняться хмарки.
I тополі - піраміди
так цій сині до лиця!
Навіть там, де «впасти ніде»,
яблук падають сонця.
Як буття чи правда, прісна
в аричках співа вода.
Ця її одвічна пісня
завжди чесна й молода.
Пісня ця - то втіха втіх
(слухав би і завмирав!):
то дітей веселий сміх,
далі дзвін і шепіт трав.
Діти... Це для них народ
возвеличив дар труда -
не заради нагород
рук важких не поклада.
Дивні вулиці твої,
райських кущ, напевне, кращі.
Радісні, мов солов'ї,
тут серця співають наші!
На плодах роса зоріє...
Строгих ліній чистота...
Ти прекрасне, наче мрія,
місто-сад Алма-Ата!
за Абу САРСЕНБАЄВИМ
ПОЕТУ
Життя - як море! Це воно пісням дало синь,
і даль, і міць, і глиб, і береги.
Не будь нудним, убогим, безголосим -
достойним будь його величної снаги.
I будь попереду, і чуй батьків завіти.
А ще врахуй, що змучений Пегас -
не той скакун, що винесе до світу
у наш буремний і величний час.
Будь з людьми, не розхлюпуй «частівок» і «гасел» -
тут відчуєш із музою віще злиття.
I не пробуй на древніх вершинах Парнасу
заховатися десь від людей і життя.
I не мисли, мій друже, знайти «місце тепле»:
хто спинився, затих, відступив, - помира!
Ось шахтар, що зневажив і темну суть пекла,
чорну вічності твердь видає «на-гора»...
Комбайнер двигуна працьовитого гуркотом
будить, хліба заради, казахські степи...
Ще шукатимеш сентиментальну «халтурку» ти?
Кинь! Для сонних «міщан» і пера не тупи!
Там твоє, де в степах іще воля вітриться,
де хліба колосисті стоять, як стіна.
Вірші - ось твоя віща гартована криця
й не піднята іще цілина!
Iз орлиних висот оглядаючи світ цей,
ти шукай скрізь майбутнього віщі прикмети.
У житті цім буремнім будь першопрохідцем,
будь нового розвідником, друже поете!
за Сакеном СЕЙФУЛЛІНИМ
В СТЕПУ
В цім краю, що завжди був зі мною,
я чекав на вітер ранньою весною.
I піднявся теплий вітер-горовій.
Й степ укрився кольоровою кошмою.
Нас і жодний ключ птахів не омине.
Так летять у майбуття ясне!
Принесли, так довго ждані, добрі вісті,
крилами благословляючи мене:
«Той, хто волі неосяжної хотів,
хто хотів у людях бачити братів, -
твій народ постав до світу і повстав,
рабство змів, а злу ненависть - й поготів!»
I, як гори, груди зрушились мої!
I у серці зазвучали солов'ї!
I, злетівши соколом, я скрикнув,
батьківські вітаючи краї...
Квітом степ святково заіскрив!
Я завмер, тамуючи порив, -
до життя мене зненацька воскресила
Вічна Пісня вічних радісних вітрів.
ПРАЩУРАМ
В чорний вік мені дісталась прірва бід.
I молюсь щодень Аллаху за цей світ.
Нашим пращуром був Тока славнозвісний -
це від нього починався славний рід.
Предки - Жанібек, Баймбек і Ескене,
на майбуть благословіть мене.
Я пройшов крізь труднощі й негоди,
та життя моє і чесне, і ясне.
Ор, Оба, Несен, Нурай - земля моя.
Каурдака-Каратова - сотні «Я».
Це мій рід! В його підмогу завжди вірю!
З гордістю ношу своє ім'я.
Вся «вина» моя - у мене ж на обличчі:
я складав до боротьби пісенні кличі,
щастя для нещасних добивався.
Роду я дивлюсь сміливо в вічі.
«Гріх» мій в тім, що виборов я владу.
Не зустріли глитаї ту звістку радо:
багатьом з них «підтопив жирок»
я заради вбогої громади.
Але доля скинула з коня...
По чужинах йшов я навмання...
Влада, як далась, так і забралась.
Мабуть, Бог нам болем іспити вчиня.
Одному з усього племені мені
щлях долати довелось не на коні -
ноги збив до крові, бездоріжжям
бредучи у дальній стороні.
Все було - і голод, і негоди...
В селах тих, в містах, які проходив,
звав себе і сам я - «перехожим»,
та зберіг в душі чуття народу.
Я з дитинства сам обрав цю путь.
Тож вітрів, пожеж і бід пізнавши суть,
волі все-таки підняв жахке знамено,
щоб звільнити родичів від пут.
Був мій шлях тернистим до кінця.
I була надія тільки на Творця.
Пращури! Долає бурю ваш нащадок!
Пращури! Підтримайте плавця!
ЛАСТIВКА
Забувають далі зиму,
прокидається земля -
і вершини, і низини
квітом наче окриля.
I весінній темперамент
всюди вже бере своє -
за орнаментом орнамент
в степу килим додає.
В небі чистім і відвертім
дощ перлинами завис.
I птахів гучні концерти
голосний вітає ліс.
Знов земля - пречиста мати
колисає світ-дитя.
Пахне в полі рута-м'ята...
Запах волі і життя!
День пресвітлий і високий.
Даль солодка, як нектар.
Чує: б'ють глибинні соки! -
в полі Вічний Хлібодар.
Праця і життя - на часі.
Час аж свище, мов камча!
I малесенькій мурасі
нині діла вистача.
Святить шир земного клину
ластівка серпом крила.
В дзьобі - пір'ячко і глина:
на гніздо. Весна прийшла!
Ти співай, царівно птаства,
поки далі - молоді!
Чесний люд своє багатство
в чеснім виростить труді.
за Сабітом МУКАНОВИМ
МОЯ РЕСПУБЛIКА
Завжди чекає рідна сторона.
Неначе мати кожному вона.
Мені земля оця, як рай багата,
на віки вічні долею дана.
Як не любить її? Що може буть миліше?
В ній шість Німеччин й, може, Францій дві ще!
Аж від Алтаю і до Каспію привілля -
ось де родів моїх величне становище.
На півдні Ала-Тау встав стіною,
небес вершиною сягає не одною.
I сонцем яблука він оживає на долоні,
і виноградною краплиною ясною.
Сім рік початок з гір оцих беруть,
в незнану даль степів ляга їм путь.
До хвиль цілющих цих отари припадають -
числа отарам тим і мудреці не доберуть.
В аулах юрта уже - диво-дивина:
їх час, на щастя чи на жаль, мина...
Нехай і так, - життя це не спинити.
Життю радіти будемо сповна.
I якщо ти вважаєш до сих пір,
що степ - пустеля, то прийди і перевір:
на сонці тут засяяли озера -
іскряться, міняться - скільки сягає зір.
Такому степу - «скарб» тепер ім'я:
Поля тут оживила Сирдар'я,
і колосом важким кива пшениця...
Тож чи пустеля - даль оця моя?
А ще Нура. А ще старий Iртиш.
Хіба вони даремно хвилю пінять лиш?!
Там табуни чисельні входять в силу.
Такі, що дивишся на них - і мов летиш!
А ще ж є Жем, Сагиз, Ойли, Кіил.
Мчіть, табуни, не економте сил!
«Залізним скакунам» тут добувають нафту...
А ви ще сивий спінюйте ковил!
Алтай, Каркарали, Караганда -
тут древня пролягла гірська гряда,
в якій багатств, мов у казковому Сезамі.
Трудись, людська рука уміла і тверда!
Цей дивний край віками наче спав...
Він ще на повну силу не постав.
Та вже встає! Милуюсь ним, як сином.
Це Казахстан, мій милий Казахстан!
за Абдільдою ТАЖИБАЄВИМ
* * *
Доріг в житті я подолав без ліку.
I ось уже став зрілим чоловіком.
Далеко так, між гір і між степів
стихає юності моєї спів.
Здається, вчора йшов я сильний, молодий...
Ох часе невловимий, ти - крадій,
бо так летиш, аж серце завмира!
Права казахська приказка стара.
I все-таки тебе я не виню.
Тебе спинить, що ноги сплутати коню.
Якщо ж не мчати до жаданої мети,
як можна дальніх обріїв сягти?
Це ти, мій часе, вірний друже мій,
пісні і вірші у світи розмів.
Твої вітри, в новий ввірвавшись день,
мої думки донесли до людей.
Хай додалося чубу сивини,
нема на серці і в душі вини:
в житті нічого не зробив «напів».
Моє життя - в цвітінні цих степів.
Всі ті роки, що прожива людина,
втають в бистрини рік година до години.
Все, чим колись я жив, немов горів, -
в ясі людьми збудованих морів.
Земле моя! Залізо і вода!
Я постарішав, але ти ще молода.
За молодістю, вір мені, не плачу:
в тобі своє життя минуле бачу.
НЕНАЧЕ БЕРIЗКИ…
1
Неначе берізки на схилі імли,
сплітаючись віттям, ми разом росли.
Й тоді, пам'ятаю, були вже закоханими,
та нашу любов од людей берегли.
Був світ од весінніх висот голубим.
Тебе я так просто, буденно любив!
Без слів одне одного ми розуміли,
мов соколів пара, або голубів.
Миналися літо, весна і зима…
Тоді ми років не лічили дарма:
вважали, що ми народились для щастя,
й нам діла до старості й смерті нема!
В кімнатці убогій, де змерз би і Бог,
жили ми, як в замку прекрасному… Ох!
Хай «часом - із квасом, порою - з водою»,
зате мали щастя єдине на двох!
Тоді не вважали ще холод ми злом.
У нас іще шуб-кожухів не було.
Ми й піч у кімнатці тій рідко топили,
бо гріли і всесвіт цей власним теплом…
2
Та раптом заплакав так дзвінко - чому?! -
наш первісток: мабуть, не любить пітьму.
Малюк вимагає теж місця під сонцем?
I місце під сонцем дали ми йому.
Хлоп'я годувала в призначений час
ти груддю і пісню співала якраз -
ту пісню, яку й нам з тобою співали
колись матері, колисаючи нас.
Що ж, нашого дому надійним був дах.
Жили ми під ним у турботах й ділах.
Не раз ми дітей ще з тобою стрічали.
I кожна - мов квітка, і кожен - мов птах!
Щасливим життя наше стало отут:
любов - майбуття запорука і суть.
Я трохи старіший... Ти трохи молодша...
Дні впевнено линуть і діти ростуть.
3
Збудовано дім. I безмежний мій світ.
Мені на життя ображатись не слід.
Але я старію все більше і більше...
I, може, писати пора заповіт?
Бажати давно я вже став небагато.
Далеко тепер не відходжу від хати.
Хоч мрії, як перше, сягають ще неба,
та тіло, на жаль, вже не хоче літати.
Коли вже й говориш застільну промову,
то кваплять і гості римоване слово,
і діти мовчать, мабуть, лише з поваги.
Хіба собі крила повернеш ти знову?
В минуле, звичайно, немає стежини.
Права тамади хай дістануться сину.
У мене є все, що потрібно поету -
Є ліра надійна і вірна дружина.
Тобі, дорога, честь моїх перемог.
Ти - пісня, яку дарував мені Бог.
Неначе берізки, сплітаючись віттям,
старіти ми будемо також удвох.
за Маріам ХАКІМДЖАНОВОЮ
СМIЛИВИЙ СОКIЛ
Знов злітаєш над землею
в синь, яку й не осягнути!
Небо волею своєю
підкоряєш двигуну ти.
В битві правій і кривавій
не щадив себе й нікого:
бився не заради слави,
а заради Перемоги.
I тому по праву, сливе,
небагато і немало,
люди Соколом Сміливим,
льотчику, тебе назвали.
Сокіл - гордий птах народу.
Сокіл - тотем Батьківщини!
Є ще більша нагорода
для солдата і мужчини?
Так і хочеться у пісню
влити ці ясні висоти
й небокраї прямовисні -
всесвіт гордого пілота!
I, вдивляючись у сині,
котрим і навряд межа є,
я онукові і сину
стать крилатими бажаю.
за Хамідом ЄРГАЛІЄВИМ
ВРАНIШНЯ ПIСНЯ
(з поеми)
Мчать з-за обрію джигіти
за буланим табуном.
Хай гримлять в степах копита, -
спи, мій сину,
тихим сном.
Хай мина тебе тривога.
Омини і ти її:
попереду ще дороги,
біди і свята твої.
Буде сон, як світлий спогад.
Спи, Ахмете,
не зітхай!
Відведи від мене погляд -
я завжди з тобою поряд:
Альді-альді-альді-ай!
Спи, мій рідний!
Для народу
ця колиска - Божий дар.
Спи!
Кумис для тебе бродить,
і овець гука дутар.
Хай мина тебе тривога,
омини і ти її:
попереду ще дороги,
біди й радості твої.
Буде сон, як світлий спогад.
Спи, Ахмете,
не зітхай!
Відведи від мене погляд:
Альді-альді-альді-ай!
Дні летять,
мов коні спритні.
Ніч сопить десь в підворітні...
Підростай в аулі ріднім,
спи, мій сину,
не зітхай!
Буде сон, як світлий спогад.
Спи.
I я приляжу поряд:
Альді-альді-альді-ай!
............................................
Так жінка уночі і вранці-рано,
співала сину, колисаючи тумани.
Бібічіар! Премудрістю своєю
прославилась довкруг жона Куана.
Старий Жубан прожив таки немало...
Просторіше у юрті його стало:
хазяйнувати вирішив Куан
окремо від хазяйства аксакала.
Зажити мріялось йому колись багато -
і ось Бібічіар співа над п'ятим.
Чотири донечки діждалися-таки
Кудайбергена - сонячного брата.
Всі десять тіток мовили: «До світу,
прийшов носій господнього привіту!
Аллах Жубану внука дарував,
щоб не перевелись в роду джигіти!»
Тітки молилися, щоб не було біди,
прикмети добрі згадуючи часто,
(отак жінки усюди і завжди
наповнюють хати і юрти щастям!)...
А мати уночі і вранці-рано
співала сину, колисаючи тумани.
Бібічіар! Премудрістю своєю
прославилась довкруг жона Куана.
Тож як поету нині віднайти
шляхи у ті забуті вже світи?
Як в тім, що на Акжарі заспівалось,
знайти зерно простої правоти?
Століття шостий рік лиш проминув...
Летять пісні, як журавлі,
за обрій клином.
Невидимий, я з-за пилюжної кошми
дивлюся на співаючу людину.
О часе!
Ти шумиш, як вітер в листі!
Було ж, як вчора...
Але миті вже - «колись» ці.
Підріс Кудайберген - і ось Ахмет
у чарівній гойдається колисці.
Я добре знаю, спокій ще не скоро:
ще не «згори» дитини шлях, а «вгору».
Малюк ще й плаче, як сміються навесні.
Малюк іще не знає слова «горе».
Невже й він буде, розгубивши сили,
тягнути руку жебраком похилим?
О часе! Ти понищив солов'їв.
Над юртами вітри заголосили.
Хто нот шукав, той розмінявсь на болі.
Хто слів шукав, знайшов лиш пусти голі.
На скелі славний спить Курмангази, -
у тебе й він таки не вирвав волі.
Тож, часе вічний, зупинившись в плині,
завмри-замислись ти у віщій цій хвилині:
дивися - проти бід, які несеш,
плачем доводиться боротися дитині.
Але я вірю - в світі вітру, в світі муки
іще зміцніють ці маленькі руки.
...О домбро, ти здавалась сиротою,
коли тривогою наповнювала звуки.
Уважно подивись на малюка:
розбудить світ оцей колись його рука,
мине біда і піднесеться пісня,
як він, щаслива і безхитрісна така.
Тобі, казахська мати, він по праву
іще нечувану колись добуде славу.
I, з допомогою небес чи, може, й без,
всі перепони подолає величаво.
за Олжасом СУЛЕЙМЕНОВИМ
КОЛОДЯЗНИК КАЗБЕК
Тюбетейка з чалмою...
Червоний кушак...
Зморшки сіттю
лягли на засмагу...
Майстер п'є
і напитись не може
ніяк,
бо вгамовує
вроджену спрагу.
У старого й рука,
як лопата, важка...
Ми в Голоднім степу.
Небокраї нам - стіни.
Колодязник Казбек
зустрічає мене-кунака,
наче батько той
блудного сина.
Чай кипить...
I розмова, як беркут, кружля.
Аксакалових плетиво
слухаю «версій»:
дід не вірить,
що є, крім Росії, земля,
і що є вороги,
окрім персів.
«Мого сина найстаршого
звали Арман -
це «надія» по-вашому...
Горе - як хмара!»
Дід і досі не відає,
як Iсфагань
обернулась на
Гвадалахару.
«Знову шахові й хану
забаглось війни...
О Аллах,
як стомився уже від копання я!
Син не прийде на зміну».
Вмирали сини
тридцять шостого року
в Iспанії...
Дід зітха:
«Відвернися - я сльози витру...
Це не все!
Є молодший у мене
ще син Бахит.
Тут вода у нас
й досі дорожче повітря.
Він будує вже греблю...
Цей змінює світ!»
...Засина аксакал
на кошмі біля вогнища.
Мабуть, сняться йому
криниці і сини,
і байрам у райцентрі,
і синь, і дороги ще,
і заквітчані
далі весни.
Спить колодязник Казбек
,
немов не грішив
ні разу!
З Шир-Дари
чутно гул -
там будують море.
Це - «МАЗи».
СПЕКА
Ох, яка жінка,
руки розкинувши
спить на землі в яблуневім цвіту!
Сяє струмок (не сполоханий він іще!)...
Джміль в конюшині бринить на льоту.
Сонце осяює жінку оту.
Їду у невідь. Хитаюсь в сідлі.
Ох, яка жінка! Коса на землі...
Чом же ти так засоромився, коню?
Сонячні плями ігристо-червоні
пестять їй груди, неначе долоні....
РОЗЛИВ
По азимуту кочових родів,
по степу вічній мапі кольоровій,
по стигмах міст, шляхів, пустель, бродів
течу я, мов червона крапля крові.
Приємно, озирнувшись на роки,
переінакшити минулого ландшафти -
прокласти вічні тракти і бруки
там, де колись тонув у споришах ти.
Спекотне місто. Спить у будці старшина.
Порядок, значить, тут серйозно і надовго.
Проходжу вулицями.
Тиша... аж масна!
I раптом скрик - веселий усміх Волги.
По берегу веселої землі
іду отавами. I знаю, що надовго
закохуюсь в це місто і в цю Волгу.
Всі передбачення - казки,
коли - розлив, коли ти - на крилі.
КРУГЛА ЗIРКА
Під цим пласким материком
залізну вічність будять люди.
Все вище й вище терикон.
Все ближче й ближче заповітні руди.
Роки, віки іще й синам
міняти зриме і незриме!
Так істину шукати нам.
I так поет знаходить рими.
Не око зраджує мені, -
абстракція цей всесвіт, други:
все, що кутасте, в далині
чомусь нам видається круглим.
Отак ми кажемо: «зірки!»,
зірки сприймаючи, як точки.
До них і летимо-таки,
мабуть, щоб визначитись точно.
Вже й над прегострими горами
кулястий місяць стік у серп...
I блискавки кардіограми
рвуть на квадрати круглий степ...
Під променем гостріша камінь...
Й веселка - міріади призм?!
Хай нас назвуть «єретиками»,
цей наш політ - наш славний приз.
Ми долітаємо.
Стрічають
нас знову доли і моря...
вершини гір і крики чайок... -
куляста, як Земля, зоря
.
* * *
Я бачив, як лебідь подався у вирій,
неначе на висилку.
З цієї землі себе з коренем вирвав.
Вернувся назад... коли озеро висохло.
Живуть мої птиці на голім такирі,
ночами мов сохнуть, в нудьзі своїй щирі!
Життя їхнє - марення, доля - химера...
А поряд чужість - померлі озера...
Та лебідь, він відданий рідній землі,
тож буде блукати в спекотній імлі
і рватиме з горла схлипи окличні.
Я вас розумію,
птахи мої вічні!
Хай тих, хто замерз над безоднями голими,
зігріє надій зачароване полум'я.
Iз півночі й півдня, із заходу й сходу
вертайтесь додому крізь млу і негоду!
АЙНЛАЙН
(«Айнлайн» - звернення до близької людини)
Кочую світами натхненно і радо.
Свій дім збудувати усі мені радять.
Та ще не надихався шляхом наразі я -
гукають Європа, і Африка, й Азія.
В Нью-Йорку висотнім співаю з дастанами.
В Алехно арабам кажу: «Не останні ми!»
Вернусь - ні коп'я (знов сумую щодня...),
та випаде змога, я знов - на коня!
Останній ординець на білому світі...
Шляхи, мов сувої літописні, звиті...
Ось нас же ховали ногами на захід?
Мільярди шукатимуть з вірою злагоди
ногаїв, найминів, киргизів, казахів,
бо Азія західніше Заходу.
Захід - східніше Китайського моря!
Аби цвинтарі розвернути родинні
крутись же, айнлайн - моя Земле, без горя!
Лети! Дай же спокою кожній людині,
щоб вірилось в праведність, в слово і сміх!
Сьогодні тебе, як ніхто, розумію:
приймаю всі біди твої і завії -
кочую по вічних дорогах твоїх...
АРГАМАК
Гей, половецький краю,
ти славний табунами!
Ще вороні гуляють
у зливі юних трав.
Ох, кров моя ще грає!
Яви коня з туману -
ми б
не злякались навіть
із ним лихих заграв.
Роздмухає пожежу
лет
в жилах аргамака
.
Степ
стихне
у знемозі,
і знову
пил скипить!
Ще аргамак безмежжя
пізнає, як атаку, -
ми кинемо
дорозі
в обличчя
грім копит!
ВОВЧАТА
Йшов чоловік.
Він вічно йшов неначе.
Йшов у незвідане
:
життя ж то - не театр…
В байраку темнім вовка він побачив,
точніш, вовчицю,
ще точніше, матір.
Вона лежала в полинах, безсила…
Удар спинила подорожнього рука:
у звіра з горла вирваного била
кров струменем, гаряча і липка.
З ким билася - з вовком чи,
може, псами?
Те лиш Всевишній відав до пуття.
Вовчата жадібно і зголодніло ссали
не молоко із неї, а життя!
День видався ясний навдивовижу…
І шум шаманився в млі тополиних крон…
Вовчата вперше пробували свіжу,
п'янку, живу і життєдайну кров.
Вовчата з кров'ю всотували помсту,
ненависть люту до всього і вся.
У них тепер не буде більше посту.
Всіх дертимуть -
ягня,
лоша
і пса!
Щодня на світ гарчатимуть все зліше
!
… Той фат без здобичі
звідти пішов таки:
він був мисливцем
та вовчат облишив,
бо знав -
потрібні світу й хижаки
.
КОЧІВНИК
Я пройшов тут важку дорогу…
Що ж я бачив, нещастя крім?!
А тепер я - улюбленець Бога,
бо нарешті вже став старим.
Добре в світі оцім старому
і під місяцем, і під сонцем,
бо не треба уже огрому
,
вік од ворога оборонить,
їжі треба не більш, ніж сойці.
В кожнім домі гукнуть до столу,
тож «сьогодні» моє просте.
Я й цілунків іще достойний -
добре знають сусідки те.
Скрізь підтакують аксакалу.
Скрізь коню його місце є.
Ви в бутті мене обскакали?
То тепер я візьму своє!
Та закінчується мій шлях.
Все частіше кажу собі:
«Пригадав, що минуле - прах?
Знов піддався старій журбі?
В праву скроню вдар
кулаком!
В ліву скроню вдар
кулаком!
Ніж у серце встроми, далебі!
Час уже помирати тобі…»
ЧЕРВОНИЙ ВІСНИК І ЧОРНИЙ ВІСНИК
Захлинається кінь, даллю, обширом, виссю!
Без доріг, навпростець
мчить червоний цей вісник.
Сіллю сивою піт зашкаруб на лиці.
Він п'ять коней змінив.
Цілих п'ять! Так, аж п'ять!
Шлем його потонув у ріці,
щит і меч його також не з ним -
в полинах, як мерці, вони сплять.
Спис його - в ковилах.
Лук бухарський - в сухих Муюнкумів пісках.
Де кольчуга іржавіє - знає Аллах.
Лиш знамено багряне над ним!
Перемоги він вісник законний.
І за те, що не вмер
та свій лет не спинив,
вже його нагорода -
сім коней.
Сім коней у нього - у поводі.
Тонконогі, шалені, нековані!
Де промчить він - скипає байрам!
Є для нього кумис і айран.
Є у беків для нього прекрасні наложниці.
Та спішить він,
бо сили не множаться.
І навіщо печаль?
Ось нарешті домчав:
«Слався, радуйся, місто ариків!
Перемога! Твоя перемога!»
І упав, захлинаючись болем і риком,
в чорний пил,
голосному народу під ноги.
Та, звичайно,
його земляки підвели.
І во славу загиблих
накрили столи.
Барабани роздмухали грім!
Він мовчав -
тамував невигойну журбу…
Буде що пригадати
гінцеві старим,
ведучи за собою кобилку рябу,
і голодних дітей галасливу юрбу,
обіймаючи стомлену жінку -
судьбу.
… Тихше, люди!
Мчить кінь
битим, топтаним трактом,
у якого край світу кінець.
Нелюбимий ніким,
мчить печальний гонець.
Чорний! Чорний над вершником прапор!
Він летить до загину,
у вічну пітьму,
на прокляття своєї душі.
Ще за зраду аргинів,
за дурість паші
головою, життям
відповісти йому.
Так заведено із незапам'ятних пір…
В чому вісника, люди, вина?
«Ворог йде в Бесшатир!
» -
криком будить аули.
І у стійбища з ним прослизає війна…
Він уже - не герой, він уже - не батир
.
Його імені наче до цього й не чули.
Бути добрим гінцем
не далося йому.
Проклянуть його рідні й нерідні тому.
Він зневажиться власним отцем.
Але вічності діла до нього нема…
Всі ховайтесь - і мати, і дід, і дитя!
Всіх чекає попереду рабське життя.
Хто збирається жити - дарма!
Іще вчора загинули кращі сини…
Матері, ліпше киньте дітей зі стіни!
І самі увійдіть у гарячу смолу:
чорний вісник поразки
летить крізь імлу!
за Нурланом ОРАЗАЛІНОМ
* * *
Озираюся знов я на Схід і на Захід:
все здається, що в млі накипає там зло…
Чи не кинеться звідти біда на казахів,
як не раз і не двічі в минулім було?
Я всміхаюсь - дивлюся на Північ і Південь,
і на серці у мене звучать солов'ї…
Звідти мор і нещастя ніколи не підуть:
Північ й Південь - то братні, хороші краї!
Ми пройшли і крізь полум'я: ми - народ-диво!
Знаю: завтра настане відродження час!
Нас епоха в стражданнях страшних народила,
тож, як мати, нас любить, і вірить у нас.
Хто ж пісні заспіває нам не сумовиті,
щоби друзі зібралися знов за столи?
Хто покаже нам приклад, щоб ми в цьому світі
не даремно - велично і славно жили?
Я спішу бути - серце грімкоче од бігу!
Хто, крім нас, має право топтати тут злаки,
й святкувати, на душах розплавивши кригу,
у степу, де палають тюльпани і маки?!
Я печалюсь - я також не маю всесилля…
Але маю тут віру свою зберегти,
рідну мову і голос домбри на весіллі,
честь і совість, і мрію, і святість мети.
РОЗДУМИ БІЛЯ ПІДНІЖЖЯ КУРГАНУ
Над курганом старим час промчався, як вітер.
Скільки ж дум і пісень досягало сюди!
Ох, кургане, ти - книга, в якій, замість літер, -
древніх гунів і саків забуті сліди.
Пил років і віків геть розвіяно десь,
але бачимо ще, призадумавшись, ми,
як Алтай перейшовши по кромці небес,
сині тюрки спиняли тут тумани й тьми.
Чутно пісню про те, як вирує вогонь
у степу, заступаючи ворогу путь.
То хозари - герої колишніх погонь,
досі пам'ять про славу свою бережуть.
А можливо уйсуни з тюркешами сплять
у землі цій, або кипчаки чи кумани?
Може, предки преславні нащадкам ячать
про колишні звитяги, надії, омани?
Лише очі заплющу - як тала вода,
розливаються луни оружних навал.
Знов на світ незліченна монгольська орда
котить вершників хвилі лихі, наче шквал.
Хто повірить? Та зір ледь напружу і слух,
чую, бачу епоху величну і грізну.
Може, гнівом отут запалав Аспарух,
може, тут нойгалінець покинув Вітчизну?
Щоби символи віщих й величних імен
не загасли під шаром піску або мулу,
і стоїть цей курган - віха наших племен:
з-під землі гомонять наші вічні аули.
Білі юрти імріють із давніх димів…
Тут, на славу і вигоду нашого роду,
Шлях Шовковий у сталь закувати зумів
пращур - славний батир, гордий вершник свободи.
Так, для нього суворий цей край над усе був.
Й він завжди був легким на підйом і похід.
А тепер от, господар Великого Степу,
воїн спить тут, єднаючи Захід і Схід.
Тут, де, ниці моління звернувши до Бога,
Шин й Мажин перед нами тремтіли, як лист,
спить минуле народу мого кочового,
обійнявши скарб духу, набутий колись.
Хто нам скаже тепер - як було все по-правді?
Але, як же й забути навік нам усе це?!
Пожурюсь… І зітхну я… І зброю поправлю…
Зело слави цілує іще мене в серце.
З ким печаль розділю? Ні дубів, ні беріз.
Тільки вітер… Тут степ обійма нас обох іще.
Край кургану стою, наче в землю я вріс.
Тліє мисль, як зола поховального вогнища.
Грань червона мій мозок спалила до тла.
Та у пусті й імлі проявляються постаті!
Срібний піт з золотого втирають чола:
в дні минулі батири були іще ось такі.
А з якого століття трудяга оцей,
що у маревах знову спиняє верблюда,
щоб дістати спочинку для рук і очей
межи в бозі спочилого, давнього люду?
Та й - однаково! Роки - минулого міти!
Тут існую, бо пам'ять храню про борню -
щоб сльозою святині нетлінні омити,
щоб пізнать, від якого горю я вогню.
Я хвалу сотворяю грядущому дню!
Про яку ще епоху мені і співати,
якщо силу мій хист з сьогодення вбира?
Лиш про цю, що синів обіймає, як мати!
Час буття мого - добра і щедра пора.
Ця епоха для сущого - мед з молоком.
Заспокойся, душа моя, мудрість затям, -
діл і слів наших час не привалить піском,
ти іще причастишся тут справжнім Життям!
Тож сміливо - до діла! І сумніви - геть!
Там, де розум - в труді, не буває біди!
О, кургане! Зійшлись ми - відринула смерть!
Дай же сил насотатись душі моїй вщерть
й заповітну надію в мені пробуди!
КУРАЛАЙ
Хіба оце пісня? Це - судома,
густіння крові і серця втома.
Знавіснілий травень морозить край, -
біситься хурделиця - Куралай.
Ух, яка негода! Небо - жура.
Серце од тривоги аж завмира.
Облетів обпалено квіт вишневий.
І дивитись болісно на дерева
!
І душі так тоскно од чорних крон!
Злаки похилились - мов з похорон.
Гори затягнула скорботна мла.
Курулай холодна до нас прийшла.
Стали недосяжними перевали, -
на шляхи важезно сніги упали.
Курулай - хазяйка тут з давніх пір.
Але я кажу собі: «Злу не вір!»
Курулай у полі гуде зловісно.
Курулай нагукує сум і острах
.
Почуття мілішають, мліють мислі:
Курулай - в серцях,
Курулай - у мозках
.
Ні! Не вірю! Все це - жахливі сни.
Не загибла зелень і юнь весни!
Ще пробудить літо надії й віти
променями вічних Любові й Світла!
О, моя надіє! Моя жар-птице!
Ти до мене знов у жахи лети ці!
Я весни і літа безмежно хочу
тут, де ще - завія, темніша ночі.
Курулай терзає вже даль скупу -
в місті хазяйнує,
гуде в степу.
Чи навік нам стіни дались тісні?
Як у цій неволі складать пісні?!
Курулай - натхненниця всіх страхіть.
Курулай свідомість мою сліпить…
ПАМ
'ЯТІ БАТЬКА
Знов не пишуться вірші -
ось в чім сіль біди.
Пережив я найбільшу з можливих утрату:
батька більше нема. Він пішов назавжди.
В мої двері уже не постукає тато…
Не приїде у місто,
щоб сина знайти:
ще у вічність, на жаль, не прокладено шлях.
І мені не почути уже від ати,
проводжаючи, стриманий схлип: «О, Аллах!»
Не примружить очей, в котрих сміх не зника:
«Жду нові твої книги. Старайся, будь ласка!»
Більш ніхто не почує від фронтовика
слів зневаги до ницості і марнославства.
Знову згадую батька.
На серці - морози.
Все б списати на фатум судьби й випадковості,
та вогонь пропікає мій зболений розум:
батько був, є і буде ще голосом совісті.
Він ніколи й ніде не молився на догми
, -
підлих словом карав, добрих словом святив.
Будуть люди його пам'ятати ще довго,
будуть пам'ять про нього нести у світи.
Пригадають заслуги його й перемоги,
і мені не бажатимуть бозна-чого -
скажуть просто: «Обрав ти хорошу дорогу.
Будь достойним наступником батька свого!»
Дім старенький тамує ще тугу, як спрагу…
Жаль, що пізно ниць днів розумію, марудних!
Ось портрет. А в очах - ще вирує звитяга!
Чую заклик твій, батьку! І знову у грудях
озивається пісня. Вона - як ріка!
Я іще оспіваю прекрасні світи ці, -
сокровенне явлю ще строфи і рядка!
Так, натхнення - це птиця!
Хай птиці летиться!
Я таки розгадаю любов і красу -
напишу іще вірш, який батько чекав.
Буде серце палити невимовний сум
:
славних рим…
не почує уже аксакал…
Вище, вище, натхнення, -
злітай над усім!
Батьку! Син твій і досі - в строю і в бою!
Де б не був ти - на небі чи в серці моїм,
я не зраджу ні честь, ні довіру твою!
* * *
Я - ловчий із роду птахів.
Махамбет.
І небо - це моя висока доля,
це мій неспокій, це мій світ,
що завдає так часто болю,
але й наснажує політ.
Знов ночі сніжні застять обрій…
Зірки останню креслять путь…
Які ж мені гінці предобрі
вість про спасіння принесуть?
На жилах мов негода грає…
А що - моя жура оця?
Чи це не табуни безкраї
ідуть-бредуть в святі місця?
Божественні лунають звуки
знов Алатау в унісон,
втають в єство, втають у руки, -
але це все - лиш дивний сон!..
Тут вже давно живеш, як мариш…
Чом доля жалить, як змія?
Чому став ворогом товариш?
Й себе не розумію я.
Так неспокійно. Серце ниє:
життя у сум звернуло круто…
Чому безсоння та завія
мене терзають криком крука
і скрізь главенствує наруга?!
* * *
Пітьму я розриваю дум,
які - мов ночі у вікні…
Пробач мені, мій Боже, сум:
я в нім горю, як у вогні,
але, попри жахи й страхи,
все ж, не згоряючи, живу.
Забувши про старі гріхи,
я вірую в нову траву!
Коли дзвінкове сріблом гаю
у сині любий Науриз,
я музику знов осягаю
і повертаюсь - як Улісс,
спрямовую у рідне крок,
радіючи, що знов воскрес…
Живу наснагою зірок
й натхненням золотих небес!
* * *
В душі моїй кипить протест
супроти щебету і лепету:
я чую (чую!) в небі десь
непогамовний клекіт лебедя.
Душа моя, це - голос твій
і це - твоє тужіння, визнай!
У висі бачу, золотій,
я знов мінливий лик Вітчизни…
Як повторить те, що не сниться -
що є, прекрасне і первинне?
Зоря, як вільна кобилиця,
летить… Які несе новини?
Які дива несе мені?
Плеяди сплять. Кружля Венера…
Алтай давно поник вві сні,
Іртиш тече крізь мли химери…
Душа моя, ти - вічний бунт,
ти - гімн весні, існую поки.
Повік звучи, страждай і будь,
мені даруючи неспокій!
* * *
Наше серце людське - дивне диво таки.
Але різні тони у сердець наших, люди, -
хтось про славу леліє величні думки,
хтось леліє любов, хтось - облуду й огуду
.
Почуття часто журні,
а мислі сумні.
Ось тому і пісні невеселі, достоту.
Ці пісні, наче лебеді - у вишині, -
спраглі волі, надії, безмежжя, польоту.
Туск мій - лебідь…
Оця безнадія моя
прижилась у душі, і зникати не хоче.
Живемо лише раз, то чому ж мушу я
захлинатися болем всі дні
і всі ночі?!
Ох, як мало щасливих і сонячних днів!
То невже ми в житті цім - лиш осені свідки?
Я сумую, що сад мій вже відзеленів:
«Як тут славно було навесні і улітку!»
Алатау краса не хворіла на втому.
Абрикоси цвіли! Й відцвіли-промайнули…
Хоч-не-хоч, засумуєш.
А сенсу у тому?
І мене уже й гноблять думки про минуле…
Повернутись назад би…
Та крил-то нема!
Є лише почуття,
що - як стомлені коні.
«Будь покірним природі!» - шепоче пітьма.
Уже й далі мої - наче вирви бездонні.
Полетіти б у вирій!
Та крил же нема…
* * *
Я просив небеса о вечірній порі
й до ранкової часто звертався зорі.
щоби духом і словом моїх пращурів
мені пісня озвалась, якою горів.
«Моя пісне, - просив я
, - ізнову явись
у народу мого вільні обшир і вись!
Стань березовим ніжним листком навесні,
гіркотою улітку осядь в полині!»
Я батирам казав і будив вістю тих,
що давно уже звикли ховатись од лих:
«Розповість моя пісня про те, що гряде
і дощем животворчим на вас упаде!»
Але чують не всі, бо непевність і сумнів
нині вже - почуття, скрізь пануючі й сутні.
Протиборствують в світі шайтанове й боже
день-у-день і щомиті.
Чиє переможе?
Так, прошу я у сонця, яке не мине,
і у ночі, що завжди приходить за днем,
щоби духом і словом моїх пращурів
моя пісня міцніла між рідних вітрів!
І Всевишній, я відаю, чує мене…
Із циклу «ГОЛОС ДУШІ»
Час новий… Народ кочує…
Мисль б'ється птахом знову!
І, бува, Творця прошу я:
«Поможи зректися слова…
Мої вірші - коні дикі, -
мчать крізь серце, й серце - рана!»
Але, втративши навіки,
як без серця жити стану?
Час без слова - захолустя,
у якім - жури оплоти.
Й це життя без слова - пуста
марнославства і підлоти.
Так, без слова пісня щезне.
Так, краса без слова меркне.
Слово справжнє, слово чесне
воскреша єство і мертве!
Словом я сміюсь і плачу…
Тож прости мій сумнів, Боже, -
я життя без слова втрачу
і добра тут не примножу!
О, прости мене, мій Боже!
* * *
Мій час - це міра з мір:
у нім - увесь мій світ -
і гори, й степу шир,
де я лишив свій слід.
Цей час - мов оберег:
в нім - ріки і туман,
і древо Бейтерек,
й Тумар мій - талісман.
Так, поки є ще степ
і величавість гір,
віддав би я усе б
лише за слух і зір.
Озер сприйму тепло,
пустелю обійму,
й натхнення джерело,
може, знайду тому.
Я осягну і вирій,
злетівши в небо птахом,
аби пра-правнук вірив,
що пращур був КАЗАХОМ!!!
Тут я на кожну квітку
зронив сльози краплину.
Берези - мої свідки:
я цій землі був сином.
Отут - моє начало
й мелодія весни,
де світ ніч колисала
й навіювала сни.
Стечу в квітучу вишню.
І волю дам коню.
Молю тебе, Всевишній, -
не погаси вогню!
Де, знаю, для казань брать
ще слів і мрій, і міт…
Нехай мені позаздрять
і Захід знов, і Схід!
за Джубаном МУЛДАГАЛІЄВИМ
ВIРШ
Чи не у вільної ріки
береш ти швидкість і характер?
Твої слова, твої рядки -
мов кроки по нічному тракту.
Крутнувши блискавки пращу
і грім приборкавши і вітер,
ти - чарівна снага дощу,
яка зринає в простір світу.
Усе в тобі - і синь роси,
і час, і біль, і мислі опік,
а ще дівочої коси
до серця полохливий дотик.
Ти щастям проникаєш в груди,
як смерть, засліплюєш сльозою,
бо, щоб веселці злинуть з бруду,
і сонце бавиться з грозою.
Печалі, обрії, роки,
повинні скреснуть одкровенням,
щоб знов віршовані рядки
в ефір розхлюпало натхнення.
В буремнім світі ти - боєць,
ти - слава вічності й годині.
Чи не з пожеж палких сердець
й вогонь даровано людині?..
* * *
Хоч пройшла моя віспа, та тіло не проти
Навіть нігтів твоїх знов відчути «злий» дотик...
(з народної пісні)
Ох відьмо ти моя,
мій лікар, моя пісня,
отрута і меди,
оаза й чорний пал!…
Журитись чи співать повинен я,
зловісний
заледве в цім житті здолавши перевал?
* * *
Щоби холодом рук ні вуста не злякати, ні щоки,
Я будив тебе хустки розмаяним шовком…
(з народної пісні)
Там, де палкі серця у щирім пориві злито,
де пристрасть є і злет,
де пісня спільна є,
де благородство душ,
там лицарю-джигіту
красуня і життя, як серце, віддає.
* * *
Якщо забудеш ти любові віщу суть,
То, друже мій, тоді і Бога ти забудь!
(з народної пісні)
Вірність клятві й гаряче єднання обіймів
для казахів священні.
Недарма у нас
не зневажують любих, коли і в журбі ми,
коли сварка буя, коли сумніву час.
Вірність клятві й гаряче єднання обіймів -
це святе.
Ми з прадавніх дав
ен суть себе принесли ще -
віру в слово і совість, в майбутнє єдине
і в любові крилатої владу найвищу.
Я - КАЗАХ!
Я - казах, я вмирав, а затим воскресав
уже тисячократно, щоб жити превічно!
Коли плакав я, плакалось і небесам,
а сміявся - пітьма покидала вічі.
Я - казах, і судьба тут велична моя:
я Європу і Азію разом тримаю.
Тож самотнім ніде не лишаюся я,
і земля моя, справді, безкрая!
Довго йшов я і важко, й знемігся, було…
Але вибухом гримнув урочий мій ранок!
Я підвівся, як скеля, темнотам на зло,
й став утисячоперше до Сонця на ганок.
за Межлісом УТЕЖАНОВИМ
* * *
Жив для добра й, здається, по добру.
З добром на серці, мабуть, і помру.
Той, хто любив чи не любив мене,
мій дім тепер навряд чи омине.
Щоб відігріти обморожені серця,
вогонь душі я берегтиму до кінця!
Не оминула і мене вражда…
Та пам'ять моя чиста, як вода.
Якщо я застував комусь ясу стожар,
нехай пробачить мені любий Алтинжар.
Коли життя пролине у колишнє,
я стану піснею, що сни землі колише,
і будить течію Айжан-ріки…
«Дітей добру навчайте, земляки!» -
я журавлиний залишаю заповіт
всім тим, хто завтра ще прийде у світ.
Якщо добро не згасне у серцях,
жив недарма, значить, поет-казах…
РІДНА МОВА
«Душа і світло мрії - рідна мова!» -
я чую слово свого діда знову.
А ти забула, сестро, всі слова,
й шурхочеш, наче висохла трава.
І мати, і земля, якій ми - діти,
тебе уже не можуть зрозуміти,
хоча й торочиш ти усім щодня:
«Нє понімают родічі мєня!»
Ти ображаєшся… Саме з таких образ
всі зради народились у свій час:
якщо трудами не освячена земля,
то бур'яни захоплюють поля.
Невже так близько та вогненна купіль,
в якій Всевишній нищитиме кукіль?!
Твій дід, киз, ох був лютим до роботи, -
бур'ян узрівши, починав полоти.
Берися, доню, і піде само!
Давай-но душу рятувати почнемо!
за Габіденом КУЛАХМЕТОВИМ
МІЙ БАТЬКО І БІЛИЙ КІНЬ
Сумно так, безнадійно минають дні.
Й думка навіть у смутку мене зупиня:
«Батьку мій, ти так вірив у мене й мені -
ждав, що білого я віднайду коня!»
Ти пішов у безмежжя й безчасся, ата…
Не знайшов білогривця я й досі ніде.
Видко, саме тому-то наш рід на свята
знов табун обмілілий веде.
Скільки ж дивних лошат не родилось у нім?!
Батьку, мабуть, далась тобі доля така, -
одинадцять було нас дочок і синів,
та ніхто не знайшов румака.
Може, й пізно про нього ти нам розповів -
коли мрії уже й не судилося збутись.
Пошукали. Зітхнули: «Цей кінь… То він
торить всім аксакалам путь у вись…»
Ось тому-то, мій рідний, я знаю - де ти.
Та й по-іншому бути ніяк не могло:
із нащадків великого Жалмамбета
ти найбільше ненавидів зло.
Дбав про інших, але ти не дбав про себе,
коли навіть і смерть зазирнула у вічі.
«Чи мій білий скакун не прийшов зі степу?» -
запитав, і пішов у Вічність.
Там сказали й табунщики: «Незрозумійки…
» -
про оці передсмертні, останні слова
.
Та летить іще, чую, десь твій (і мій!) кінь,
аж скипає під ним трава!
Він ще мчить, переможець усіх перегонів, -
доля, істина, мрія, надія, жага…
страх, розлука, зневіра, ганьба і агонія…
Сам собі - нескінчена байга!
Кінь той - час! Уже срібний і в мене чуб…
Уже ранки мої тут, осінні й холодні…
Розгадав я цю загадку, і відчув,
батьку, руку твою в долоні.
Ти - на білім коні, що вітри обганя.
Ти махаєш рукою, гукаєш: «Прощай!»
Знову поглядом я проводжаю коня
на шляху усіх сивих прочан.
Батьку, інших собі й не жадав нагород,
окрім лету цього ти ніколи, здається.
Добрим словом тебе поминає народ,
в котрім пісня, як серце, б'ється.
Я махаю рукою вслід всім скакунам.
важко (й легко!) мені по дорозі старій іти.
Так, ніколи життя не підкориться нам
…
Але хто ж нам завадить мріяти?
!
САМОТНЯ КОЛИСКА
Серед степу імріє самотня колиска
…
Йти до неї було мені, ох, як неблизько.
Навесні в ній, мій сину, тебе я гойдав.
Нині вже про весну всі говорять «колись-то»…
Я назвав тебе, сину, «Владика Землі».
І колиска твоя аж світилась в імлі!
Табуни заніміли… Затихла трава…
Сумно так відлітають кудись журавлі…
До колиски тепер дослухається тиша.
Лише тиша тепер цю колиску колише.
Люди, звідки прийшла ця неждана біда?!
Наче все, як було… І все інше!
Рідні гори зітхають безсило і журно.
Синку! Ніби йдемо - а не вийдемо з бур ми.
Серед степу імріє самотня колиска.
Не співають над нею ні птиці, ні сурми.
І стою перед степом навколішках я.
Подорожні моє проклинають ім'я.
Тим, хто йде, я, звичайно, іти заважаю…
Та мене тут тримає колиска твоя.
Та мене тут тримає колиска порожня.
Вибачайте, паломники і подорожні!
Плаче вітер… Вогонь загасає од сліз моїх…
Повернуть весну вже неможливо й не можна.
Дарма мчиться за обрій лошатко гніде, -
і за обрієм вершника вже не знайде.
Ні у мене, ні в нього немає майбутнього.
Вже не буде нам щастя і долі ніде!
Поверни мені серце і душу, мій сину,
і пробач мені батьківську вічну провину
.
Може, ти зачекаєш мене хоч крайнеба?
Чуєш - вітром і криком до тебе лину?
Я од смерті тебе захистити не зміг.
Ця колиска мені - найчорніша із віх…
Але нині прошу тебе, сину-батире
,
поверни мені душу, заради живих!
за Туманбаєм МОЛДАГАЛІЄВИМ
* * *
У тих горах,
яким я живу,
з некованим конем
путі немає.
Побачиш їхню
вись надсвітову -
сам зрозумієш
велич
й міць безкраї.
Ми, діти гір,
немало знали зла,
але в серцях у нас
образам не гориться.
У кожного з нас
зір, як у орла,
й характер -
яр розжареної криці.
Ми, діти гір,
відмінні від усіх, -
не боїмося
холодів і спеки.
І слава,
цей найбільший,
смертний (!) гріх
для нас - табу
і марево далеке.
А наші аксакали - мов граніт
-
міцні, в переконаннях непоборні.
вони аж наскрізь
бачать білий світ
і закапелки цього світу, чорні.
Нехай їх береже
для нас Аллах!
Їхні знання -
майбутнього підкови.
У наших ще незвіданих горах,
нековані, так швидко
гинуть коні.
МІЙ САД
Він був сумним іще учора,
неначе вічний листопад.
Немов якесь незнане горе
точило
шашіллю
мій сад.
Та ось,
лише сховалось сонце,
мов кицька, дощ шумнув і нам.
Я вранці глянув у віконце
,
й дерев знайомих не впізнав.
На сад немов сипнули перли!
Мій сад - і мрія, і завіт!
Не видно в нім
гілок померлих -
лиш білий квіт,
лиш білий квіт.
Немов метелики, суцвіття
аж наче пурхають з руки!
Здається, на гріховність світу
спустились ангельські хмарки.
Дзвенять ще бджоли у ясні.
Ти з честю вийшов із завій!
Як батьку син, чи батько сину,
тобі я заздрю, саде мій.
СТЕП
Степ тюльпанами око і душу радує!
Не дивитись на нього -
було би зрадою.
Я людей,
як цей степ,
здивувати хотів,
та радію здебільшого
славі братів.
Скільки ж дав нам джигітів
казахський степ!
А поетів без нього шукали де б?
Вірю - словом і змістом іще засія
між пісень їх преславних
і пісня моя.
* * *
Люди в аулі моїм гостинні.
Та на гостини зібравшись в путь,
вдома залиш
і пиху, і гординю.
Скромність з собою
візьми - не забудь.
Там непотрібні
чини й нагороди
.
Ти й називати не квапся їх.
Просто
вклонись аксакалам роду,
і, як рідню,
привітай молодих.
Знай, що дітей всіх Всевишнім мічено.
Лагідним будь - зарахується все це.
Якщо ж сподобається дівчина,
краще до часу притримай серце.
В мові крапки розставляй -
не коми.
Чесним з людьми будь -
сягнеш тим їх душ.
Й люди тебе
не зневажать ніколи,
і не забудуть,
коли поїдеш.
СТОЛІТНЯ ЛЮДИНА
Він чесно тут прожив епоху цілу.
Знань квіт зібрав, але утратив сили.
Його і люди поважають недарма, -
в аулі старшого й добрішого нема.
Колись на світ дивився він згори,
та, мов курган, його розвіяли вітри.
Якби ж на плечі так не тиснув час,
він дав би фори багатьом із нас.
Якщо в аулі сабантуй, гульба, байга,
місця події першим він сяга.
Коли ж когось долає смерть і втома,
поспівчувавши, квапиться додому.
Він вже давно імлу очима п'є…
По голосах лишень і впізнає
дід земляків своїх - не по обличчях.
Його й самого невідомість кличе.
Немало звідав-пережив таки,
тому щасливі не пригадує роки,
але повторює можливо й надто часто:
«Я знав біду і горе, і нещастя!»
А дійсно:
та коли ж таке було,
щоби од нього одступило зло?
Коли востаннє сонця промені урочі
його, сліпі, запалювали очі?
Буває, що в аулі сміх згаса,
тоді аж чорна випада в степу роса!
Й зітхає дід: «Несправедливо ось…
Нехай мені би цього болю додалось…»
Та долі нікуди там лиха додавати…
Лишилося старому небагато:
уже в гоньбі житейській аксакал
Історію, Час й Вічність обскакав.
за Мукагалі МАКАТАЄВИМ
В УЗГОЛІВ
'Ї КОЛИСКИ
Потрібен спокій і тобі, й мені.
А немовляті, лік життю якого - дні,
потрібні затишок і тиша іще більше,
бо немовлята і ростуть вві сні.
Спи, синку, поки - мир і поки - літо!
Не треба нам багатств усього світу.
Усе моє дістанеться й тобі
по волі вишнього завіту й заповіту
.
Твій сміх для батька - нагорода з нагород.
А в тебе сміху, знаю, повний рот.
Тож смійся й говори на мові мов,
яку ще знає весь земний народ.
Всі, що живуть-старіють на землі,
шукають спогади, як іскорки в золі,
щоби згадати час великого блаженства,
коли гойдалися в колисці, ще малі.
Дай, Боже, бути світлій вишині!
Моєму сину, лік життю якого - дні,
потрібні затишок і тиша, неосяжні,
бо немовлята і ростуть вві сні.
* * *
Я так люблю дивитись на старих,
і просто їх люблю:
вони - це диво, -
майбутнього основа й пам'ять сива.
Жаль тільки, що все менше й менше їх…
Діди мої, ви всі мені, як рідні!
Ще є вам щось сказати у майбуть,
ще треба явищ пояснити суть?
Я слухаю. Мені не говоріть: «Ні!»
Я ваші не розтринькаю скарби,
все донесу (до лелітки!) онукам -
пісні, легенди, молитви, науки…
Я - аксакал майбутньої доби.
В дорозі дальній лише мудрість - мати,
яка годує і рятує од біди.
Уважно слухатиму вас, мої діди, -
мені також колись одвіт тримати.
Діди ідуть «у затінки первинні»…
Та завдяки тому, що мав я слух,
ще буду й сам наструнчений, як лук,
і їх знання врятують юні покоління.
* * *
Відкрийся, світе мій - ясне творіння Бога!
Я ще не взяв ясак свій після змагу.
Спричинила тут пусти моя спрага
,
мій піт - єдине джерело вологи…
Даремно не суди мене й не сердься.
Коли вдихну я вперше завтра зрану,
мій світе, увійди мені у серце -
стань серцем, не додавши грудям рани.
В твоїй скарбниці - небо, степ і гори,
безмежжя моря і садів пахіть…
Даруй дещицю - пригасити горе!
А ні - продовжу смертний свій похід.
СТЕЖИНА
Є біля дому мого стежина,
Її від очей ховає ожина.
Як думка чи серця кардіограма,
вона усе те, чим і що я в цім світі жив-знав.
Ата мій йшов нею колись на війну.
На цвинтар несли нею милу ану.
І нею ж я й сина ніс в зоряну вічність…
Вона - шлях в безодню і височину.
Казала матуся: «Доріг є немало.
Ти будь обережним! Вже скільки ж пропало
,
пішовши шукати між ними свою?»
Пішов я. Вернувся. На стежці стою.
Тепер-то вже знаю: іти і не треба
тому, в кого є вже дорога у небо.
Я падаю тут, але падаю в рідне
!
Якої путі ще шукати для себе?
за Дауталі СТАМБЕКОВИМ
ВОВЧЕНЯ
Нам підранка цього - молоде вовченя
під полою приніс подорожній до хати.
Осінь саме взялася світ снігом лякати…
Так воно й прижилося у нас того дня.
Вовченя те було аж на диво спокійним.
І, здавалось, його й одомашнити можна.
Дружби не задалося у нього з кіньми,
ну, а так-то, ладнало успішно з кожним.
Але запах його заманив у кошару,
де якраз об
'ягнилася ярка біла.
І у жилах нараз кров лиха закипіла!
Знов згадалася зграя і лісу чари!
Звір ще стримав себе, але зник у полі.
Та й заплутав сліди по снігах на стерні.
Той хижак - вожаком уже, мабуть, на волі…
Хіба ж вільного зманиш й любов
'ю? Ой, ні!
Із циклу «КНИГА ЖИТТЯ ГУНІВ»
Академік Маргулан сказав своєму учневі:
Знову бачу: за обрій летять скакуни.
Коні гунів - то вільний вітер!
Копитами немов крутять Землю вони!
Де таких ще знайдеш у світі?
Степ і воля їм здибленим - батько й мати.
Чи ж загнобиш таких, осяйних, у возах?!
Нині древній жирау жадаю співати:
я - нащадок гунів - казах.
Табуни пролітають. За ними - пил…
Ось були, і вже зникли знову!
Але де б ти потому їм вслід не ступив -
чуєш відголос древньої мови.
Подалися у вічність народи й роди…
Ордам в пам'яті місця немов немає…
Навіть сиві акини лиш вряди-годи,
й лиш уривки забутих пісень співають…
Коні ж - мрії, надії, пророчі слова!
Коні в небі червоному мчать-пливуть…
І, допоки їх лет невгамовний трива,
нам і промінь, і меч звучатимуть.
Пам'ять гордість вертатиме ще й синам,
якщо коней не збити із темпу:
Скарб часів і народів дістався нам -
нам, джигітам Великого Степу!
КОНІ ГУНІВ
Імператор китайський теж, мабуть, любив
інохідців, гнідих і мінливих, як дюни
.
Захотілось йому аж табун цих див.
І послав він листа до гунів.
Ним пристойна давалась неначе й ціна,
додавалася ще й нагорода:
за коня одного - і красуня одна,
й ті дівчата всі - знатного роду.
Він писав: «Аргамаки - ось мрії мужчин.
Ради них, справді, варто жити!
Кінь - душа вояка, і заміниш чим
пустку в серці, мені скажіте?
У жінок та у коней постава і очі,
і характер, і грація, схожі.
Але той, хто побачив галоп урочий
жить без коней навряд чи зможе.
Ось тому віддаю вам прекрасних дів.
Їм нехай на додачу - й слуги!»
Тільки жоден із гунів не захотів
проміняти на жінку друга.
Не минулось, звичайно, тоді без війни…
Та глибини у суті прозорі:
«Аргамаки превільні не мають ціни,
як вітри, або мрії, чи зорі!»
Кінь вмиратиме - винесе все одно
із вогню тебе в чисту даль.
Жаль, немає отих аргамаків давно…
Та і люди змінились на жаль…
Пращури і могли боронити своє,
бо ще міцно тримались в сідлі:
поки твій аргамак ще копитом б
'є,
буде місце й тобі на землі, -
ти не втратиш ні імені, ні лиця.
І хай час так нестримно рине,
не було і не буде уже у Творця
кращого за коня і творіння
, й створіння.
Якщо є в тебе друг - перевірений кінь,
ти йому присвяти і пісні, і чуття.
Ти його не заміниш ні ким і ні чим:
він дорожче й любові, бо кінь - це життя.
за Кеншиликом МИРЗАБЕКОВИМ
ХАРАКТЕР
Сам себе зрозуміти я, брате, не можу.
Ось тому й не співаю собі осан.
Мій характер з вогнем непідкупним схожий.
Часто вже обпікаюсь об нього й сам…
Я й не з тих, що «неначе із пекла вийшли»,
і не з тих, що чуже піддають нарузі,
Та у мене заклав дивну суть Всевишній.
Сам страждаю. Й ледь терплять друзі.
Проте зла не дано мені, - навіть мишку
досі ще не образив ніде й нічим.
Так… «пургу замету», перебравши лишку
на терпіння «поважних буття причин».
Але чесним так важко у світі жити:
говорю - програю, і мовчу - програю, -
люди різні ще топчуть огроми світу.
Ми - не ангели, ми - не в раю…
З кимось добрий ти - думає він: «Слабак!»
З кимось строгий ти - думає він: «Пихатий!»
Той - нахаба, той - дурень, а той - варнак…
Чом суджу їх, узявши на душу багато?
Всі від всіх в цім житті відвертають очі.
І немає ні в чому у нас пуття.
Виживаємо всі - хто, як може і хоче.
Чи ж Бог дасть колись інше життя?
Це не значить, що варто спиняти лет.
Люди, хай вам дадуться величні дні!
Про одне лиш прошу вас, бо я ж - поет,
що жадав розгадати буття секрет:
«Мій характер проклятий простіть мені!»
БІЛЕ І ЧОРНЕ
На початку дороги буває всяко:
у судьби є і зло, і добро у саквах.
Та коли вона й тисне тебе зверх міри,
потерпи, не втрачай у майбутнє віри.
Доля часто зламати нас намагається,
і «дарує» страждання, розлуки, біль…
Хай тобі гартуватися допомагає це,
щоби дати їй стрічний, відважний бій.
І нехай живемо у жорстоку годину,
якщо й зрадить удача - не здайся Людино:
Ти - не сам, і ти - воїн, і ти - чоловік.
Цій пітьмі, що довкруж, не тривати вік!
Дбай, щоб слово твоє набувало ваги.
Будуть друзі у тебе і вороги.
Це, як чорне і біле… Настане час -
сам оціниш буття і себе, і нас.
за Жуматаєм ЖАКИПБАЄВИМ
ЛИСТ ДО ВЕСНИ
Вершини, які вчора були, як чорні рани,
смарагдові сьогодні і сповнені пісень.
Зозулею весна увись злетіла над горами,
і там кує - рахує поверненців-гусей.
Хребти, які учора були скромніші скромності,
і землю, в котру сутність утала мерзлоти,
сьогодні затопили дев'ятим валом проліски.
О, весно, ти явилась мені допомогти!
В домашніх цапах дикі проснулись раптом тури
-
вже скоро на джайляу отари поведуть.
А птиці, як цигани, утеклі од Тимура,
вернуться з «колобродів», і храми гнізд зів'ють.
Нехай приходить травень підтвердженням прикмет -
з плечей тумани зніме, і, може, легше стане?
Й, діставшись до баштану, наш аксакал Беймбет
знов про часи щасливі хай заспіва дастани.
Гнідий повеселішав - ізнов мій кінь крилатий, -
у нім нуртують сили азійської весни.
Мить віща (і убивча, й співоча, як стріла, ти…),
в пориві за коханням мене не зупини!
Весну я ждав так довго, як й не живуть, здається, -
як сирота повернення єдиної сестри.
Пребудь же, весно красна, - злечу у вись, де б'ється
об синь відлуння звуків щасливої домбри!
МІЙ МІСЯЦЬ ТРАВЕНЬ
Ти явив нам символ жайворона в небі,
в синь гукнув отари, розбудив дощі,
дав землі і зелені, й зела по потребі.
Волю дам душі!
Ти приніс нам пісню на крилі у леготу,
клекотом над озером надвечірнім стих, -
прилетіли лебеді.
Повернулись лебеді!
Скільки нині їх?
Трави налилися і течуть, як лава.
Степ такий… у Вічність ним би - навмання!
Чабаном у травні, справді, бути славно:
сите і ягня.
Простелилась в обрії дивна даль тарпанна.
І любов нікого більше не мина.
Золоті, червоні, голубі тюльпани…
А між них - Вона!
Ось акин торкнеться струн - умить скипає
пісня - наче річка без кінця і дна.
Де така на сяйво синь ще не скупа є?
Це - моя весна!
Зоряно… Космічно… Всесвіте, привіт!
Гей, злітай, Людино, - не страхайсь поранень!
Ще до вчора білий, став зеленим світ!
Це - мій місяць травень!
РОЗДУМИ
1.
Над горами нависло тянь-шанських ялин чатиння.
Хмари мчать, як лошата, натхненно і прямо.
А на сніжних вершинах - фіолетові тіні,
як на аркушах білих - чорнильні плями.
Хмари мов протирають висоти начисто, -
линуть-линуть, мов хтось їх у тумани вишикував.
Їхні тіні над сопками, не знаючи однозначності,
на зелені кошми лугів лягають чорною вишивкою.
Хмари линуть над світом по-ангельськи плавно.
Тіні їхні тупочуть, як орди, та де їх слід?
А де сонце яриться - земля золота галявина.
Аж виходити страшно з пітьми у цей світлий світ…
Я іду! І мій поступ - не подвиг, а просто рух.
Вже натомлені хмари принизились аж до трави…
Так, єдине, що хочу, - аби не поменшало простору
мукам ніг, що залежні од «мудрих» ідей голови.
2.
Де холола хребтів кам'яна душа,
коні сонця будили копитами струни…
Але хмара-фрегат припливла з Балхаша -
градом їх обстріляла з трюмів!
Одного аргамака обрав я з «багато»,
і спустився в долини лагідь яскраву.
Я в аул твій приїхав тоді на свято.
Не спитав ти: «Як, друже, справи?»
А коли зазвучала гоньба до світу,
кінь мій, іншими збитий, осів на круп.
Не одне по мені там пройшлось копито,
та я призу кокпара не випустив з рук.
Серед білого дня ми неслися стрімко,
а підвівся я - наче в темнинах ночі…
Ох, твоєї тоді так хотілось підтримки,
але ти відвернув там од мене очі…
Вже не повід у мене в руках, а кермо, -
по роках ми зустрілися так випадково.
До обличчя - обличчям ізнов стоїмо.
Ти мені усміхаєшся знову.
І душа твоя - юності пам'ять тепер вся?
Ти говориш, що я лиш - твій друг єдиний?
Ти, мов знахар, що на третій день приперся
після того, як вмерла людина…
3.
Так, орлам призначалася вись цього неба!
Проте злету і їм дочекатися треба,
бо даремно жадається м'яса кривавого,
якщо крила ти ще не наміряв на себе.
Поки виростеш, вимір буття - це гніздо.
Це гніздо пташеняті - і «від», і «до».
В нім - нудьга та об'їдена купа кісток…
Отакий «цвіркунові найперший гвіздок».
Ось в горах прокидається юне орля.
Подивилось - внизу десь імріє земля,
на якій десь немало є здобичі славної.
Та на неї ще довго дивитись здаля.
Грають зблиски на сонця ясній пекторалі!
Пташеня заспокоїлось - не до печалі.
Відступило від краю гнізда у безпеку:
над гніздом тіні стогнуть в проваллі.
День минув. Знов пітьмою хребти облягло.
Очі й дзьоб заховало орля під крило.
Голод пік… Не вернувся із далечі батько.
Зрозумілось: у світі цім сталося зло!
Так він осиротів. І минуло «сьогодні»…
Потім «завтра», затим «післязавтра», голодні…
Підштовхнув до висот непоборний інстинкт, -
птах нарешті ступив у безмежну безодню.
Коли падав униз, вітер люто свистів,
смерті поряд шугала ошкірена тінь!
І гриміла ріка у провалля на дні!
І провалля мов тішилось тим!
Та уже біля дзеркала злої води,
врятувався наш юний орел від біди, -
хай від страху, та крила свої розпросторив.
Строго, роде високий, його не суди!
Ось він вже біля райдуг лишає свій слід…
Вже його не лякає незнаністю світ!
Хай кульгають цим простором кури і дрофи,
а орлам призначається вись і політ!
4.
Ген кудись над вершинами хмари пливуть.
Гори - світу єдина і встояна суть!
У долині - пшениця, у висі - сніги…
Гори - друзі людей і людей вороги.
Сенс буття зрозуміти можливо лиш тут.
Ось тому-то сміливі у гори ідуть.
5.
Склавши юрти у травні, в неторкані трави
золотої погожої днини
наші предки отари вели на джайляу.
Восени повертались в долину.
А сьогодні дорога моя - лише вгору.
Не боюсь ні негоди, ні посух, ні мору.
Трішки жаль, що немає у мене скота,
але нині буття моє - це висота!
за Сакипжамал УТЕГАЛІЄВОЮ
ДОМБРА
Чом ти, серце, б'єшся так не хутко.
ніби відміряючи журу?
Я, наперекір своєму смутку,
піснею розбурхаю домбру.
Хай і щастя в світі цім невічне,
як пір'їнка із крила жар-птиці,
Зате я - відома жартівниця.
Поможи мені, домбро-сестричко!
Забери печаль, нудьгу й вину всю!
Поможи - додай звучання слову!
Я весні і літу посміхнуся,
буду найщасливішою знову.
ЧАРІВНИЙ СВІТ
Я дивлюся на Всесвіт у щасті і в горі:
там якийсь чарівник ще запалює дивні,
пломенисті, іскристі зірки і зорі.
І, коли тоне погляд у світла морі,
я співаю
забуті
пісні лебедині.
Сон до чого, якщо мене ніч кумисом
пригощає зі срібної піали,
у якій, мов зірки, - і пісні, і мислі?!
Тож, коли налягає вагіть імли,
я, ждучи свою Музу, печалюсь навмисне.
* * *
Подруго, що розкажу тобі я?
Я сама і досі, як… і завжди.
Вибач, що в очах моїх - завія,
що сміюся фальшиво у млі біди.
Вперто я труджуся для родини,
ось тому ще й не зазнала краху:
поки ти в родині, ти - людина.
Я - людина, спасибі Аллаху!
Що мені іще треба? - Та нічого!
Тільки серце ніби замерзає,
тільки щось нашіптує дорога…
А от що - я поки що не знаю.
за Єруланом БАГАЄВИМ
МАРІАННА
Ця жінка тендітна й прекрасна дивно,
як лебідь, що в небо на злеті пряне!
Але душею вона - дитина.
Маріанна… Маріанна…
О, кохана,
про тебе палка моя сага!
Твої очі - глибінь океану.
Ти і спрага, й надія на втолення спраги.
Маріанно! Маріанно
!
Нелинь пісні,
кохання знавець Сагі,
теж сказав би тепер покаянно:
«Мої дні і секунди недорогі,
бо немає тебе,
Маріанно! Маріанно!»
Відступають у вічність
життя і смерть,
бо кохання - це не омана.
Твоє лагідне серце
любов'ю - вщерть!
Моє ж серце зліта!
І п'янить висота!
Маріанно! Маріанно!
Мова любові - найтихіша з мов
…
Абай КУНАНБАЄВ
Я не казав, яка ти прекрасна.
Промовчав про те, що жадана, як провесінь.
Слово зблисне й одразу погасне:
тендітне воно й нетривке, як пролісок.
Як знайти слово явне про явну
,
кохану таку і жадану таку?!
Твій образ проніс я, моя трояндо,
крізь все, що далося мені на віку.
Спека і холод мені, як птасі,
пісню убивши, вбивають ім'я…
Навіть на смертнім одрі чи пласі
,
я не скажу, що ти - мрія моя.
Мріє моя, ти - чарівне віконце,
в якому бачу я Всесвіт дивний.
Кажуть в народі: «Ти - моє сонце!»?
Ти - все для мене, моя єдина.
за Кайратом РИСКУЛБЕКОВИМ
* * *
Чи ця трагедія закінчиться колись?
Коли?!
Де?!
Чим?!
Я говорив собі: «Всевишньому молись!»
Та він мовчить.
Не винен я. Але уже нехай би вмер:
вже й смерть - не жах.
І, якщо важко марю я тепер,
то де ж межа?!
РОК
Ні з ким біду свою не розділити.
Вертеп видінь… Самотності стіна
…
І друг старий, і кат несамовитий
не спинять жаху - мли сягнеш ти дна.
Вони казатимуть, що сум страшніше звіра,
і що надія всіх проводить крізь імлу….
Тож, хоч нікому вже давно не ймеш ти віри,
відбудеш сповідь і добру, і злу.
Ти - мов билинка у стрімкім потоці.
А з них то жоден й під дощем не змок!
Духівники твої - такі лукаві хлопці…
Звідки їм знати, що те значить - РОК?
Все те вже трапилось зі мною… Якщо світу лють
мене й лінчує до кінця доби.
Нічого в тебе не прошу, Спасителю,
крім честі гордо чашу випити судьби.
* * *
Ти пишеш мені, рідна, що сумуєш,
що любиш іще й більше, ніж колись,
що стерпиш все, щоб не лишав саму лиш…
А я тут в'яну у неволі, наче лист!
Я так люблю тебе, як… перед смертю люблять.
Приходиш ти щоночі уві сні.
Нас розлучили злі, брехливі люди…
Нас розлучили чорні ночі й дні…
Нехай печаль тобі так не пече, кохана, -
любові без печалі не бува.
Мені без тебе також сумно і погано…
Та чи сказав би я на волі ці слова?
* * *
Хто мені пояснив би: чому
не живу - мов іду крізь пітьму.
Знав з дитинства я горе одне.
Так за що світ карає мене?
Я ослабнув. В полоні думок
гину од відчуття самоти.
Бачу ніби знайомий димок…
Це мій дім? Як до нього дійти?!
Ти, кохана, ввижаєшся знов…
Пам'ять зла в три погибелі гне:
«Де мій дім? Де мій сад? Де любов?»
Мислі ці убивають мене.
* * *
Моя доля не варта й гроша,
бо забула шляхи у світи.
І поранена плаче душа, -
порятунку не може знайти.
Я й раніше не часто радів,
а тепер не сміюсь взагалі.
Коли підлі - в стонадцять рядів,
чи ж до сміху на грішній землі?!
Не ховав я од вітру лиця,
і не гнув перед злими спини,
і за правду стояв до кінця -
ось така «підноготна» вини.
Ти не зрадила, люба, мене
(тільки ти!) на неправім суді.
Все минає, й це якось мине…
Жаль, що зрадили друзі в біді.
* * *
Тут грати на вікнах. Усюди конвой.
І тиша тут мертва клубочиться. Ой!
Так доля, забравши свободу, взамін
«дарує» гниття, безпросвіття і тлін.
Не треба таких подарунків мені.
Я правду готов добувати в огні!
Не визнаю чорної злої межі,
щоб не захлинутися тванню олжі.
Болото це й більшає, наче, щодня…
Болото - це підлість людська і брехня!
А підлість людська і брехня ще спокон
і живлять тут несправедливий закон.
Та маю свій шлях все одно я пройти:
не Душу - хоч Пам'ять же мушу спасти
,
від Імені в зраді підозру відвести!
Бо, що є дорожчим від Совісті й Честі?
За Ауезханом КОДАРОМ
МІС НУЛЬ
Велемудра міс Нуль
увійшла в моє життя.
З тих пір, відколи
я щодня міняю окуляри,
не знаходячи потрібної діоптрії,
вона стверджує, що найкращий колір - білий,
що непотрібно відтінків,
бо вони примножують спокуси.
Її голос ледве чутний у пітьмі ночі,
а замість плечей її, я ловлю порожнечу.
Коли дискутую з кимось
до болю в потилиці,
вона посипає мені голову попелом
і веде у пустелю,
де Богом і людьми забутий дервіш
став частиною пейзажу,
а навкруги валяються трупи вовчат,
що здохли з голоду.
* * *
Грайлива міс Нуль
ходить на тоненьких високих підборах,
залишаючи сліди діроколу
на незайманому папірусі асфальту.
Але кому потрібне оце безкінечне досьє,
у котрому - ні буквиці, ні ієрогліфу.
Доводиться констатувати зникнення тексту.
Нічого інтерпретувати.
Гра значень знемоглася
під каблуками міс Нуль.
А найголовніше - немає адресата.
Є лише мертве око старезного місяця
та статичний задок міс Нуль.
* * *
Моя пані, міс Нуль,
рудою лисицею ховається в осені.
Небо і пам'ять…
Те, що неможливо згадати і обійняти.
Важке відчуття мислі.
Вимушена приналежність
до царства брехливих ефектів.
Можливо я занадто схильний
до зайвої афектації.
А мою подругу звуть Зеро.
Істота без сутності.
Довгі ноги,
що крокують у нікуди.
Міс Нуль,
ти дівчина чи бабця?
Безноса
чи носата?
А може, ти - це повітря?
Чому граєш у схованки зі мною?
Ти моє минуле чи теперішнє?
Повсть - ефемерна плоть буття.
Але твоя повсть таки має душу.
Проте її я, якраз, і втрачаю.
Я течу у повсть.
Врятуй мене, міс Нуль, якщо зможеш!
А втім, це я завжди рятую тебе.
Я вмію викликати із небуття твій образ.
Так, це вмію я, твій чарівник зачарований,
твій засіб од німоти.
Я говорю за нас обох,
а ти умієш слухати.
Хіба цього мало?
Я - класик мінімалізму.
Я люблю все, що є за кромкою смерті і безголосся.
Але ж тіло також безмовне!
А тіло я люблю найбільше.
Адже ти і є - тіло.
Твоє тіло говорить усіма обводами,
вигинами і потаємностями.
Твоє тіло голосніше слів.
Я - полоненик твого тіла.
Я - Гуллівер, одночасно малий і великий.
Малий, тому що тебе для мене занадто багато.
Великий, бо тебе для мене мало.
Я ненаситний, повір!
Але є одне диво - твій голос.
Це єдина музика, у якій я
відчуваю сенс.
Як Шехерезада, котра живе, поки говорить,
я живий, поки ти чуєш мене.
Я подарую тобі не квіти, а міріади вушок -
як пелюстки уваги,
невичерпної, поки я живий.
* * *
Полог забуття безпросвітніше ночі.
У ньому немає навіть зірок.
Він чорніше квадрата Кааби -
твій вічний опікун і тюремник.
Який одинокий ти в цьому зиндані!
Тут і зір твій, на жаль, не потрібен.
Є тільки губи, що забули цілунки;
є тільки посилення слуху;
є тільки шкіра у «сиротах»
І тільки безмежна можливість дихати,
як завжди, при тобі.
Який багатий ти тілом своїм
,
суперником ночі і холоду!
* * *
Міс Нуль - за межею розуміння:
струнка, як одиниця,
вона за межею життя і смерті.
Вона - Харон, який спалив стигійський човен.
Вона - Орфей, що зрікся музики
.
Вона - «червона цеглина», знак заборони.
Вона - стежка, що тече у провалля.
Я тисну на гальма і повертаюся назад,
Але і там я бачу міс Нуль,
грайливу, як вірш Пастернака.
* * *
Міс Нуль - чистий аркуш паперу,
нова сторінка Історії,
де є історій скільки завгодно,
а сторінки пікантніші за саму пікантність,
а папір - лише туалетний,
але і в ньому присутній божий сенс.
* * *
Міс Нуль - це артільний труд - фікція.
Вона пише вірші,
перекладає поеми англійських поетів,
створила власний веб-сайт,
на який ніхто не заходить.
Щоправда, недавно її вірші похвалив,
оживши саме задля такого випадку,
Йосиф Бродський.
Кажуть, він хлебтав коньяк
і хапався за серце,
а вона хапалася за нього,
як за соломинку.
Але назавтра він щез, і, здається, назавжди.
Тому наші кумисні патріоти вважають за краще читати
місіс Десять Тисяч,
хоча легше прочитати Гомера, Гесіода
та Овідія разом узятих.
Там хоч заповниш пробіли пушкінської
безтурботності,
бо у цієї Місіс - нічого окрім пробілів.
Вони - найсвітліша згадка про її тексти.
Це такий собі казус,
коли читання - дурниця.
А стосовно міс Нуль
…
до неї приємно торкатися.
* * *
Міс Нуль - моя подруга,
або друг,
а ще точніше - милий андроген,
чия цілісність дорівнює її відсутності,
або правильніше, вічному круговороту
непогасимого «Сьогодні».
А я - пан Ніхто,
що може існувати і «до», і «після»
,
але ніколи в теперішньому часі.
Я обіймаю все і проходжу крізь все,
наче стрижень і овал,
причина валу і обвалу.
Я - вбивця генетичного коду,
Письма і Писання.
Я - той, хто ззаду, але не позаду.
Я - морська хвиля, що б'ється об скелю
і жує одне й те саме
-
стійкий мінерал буття,
незмінний протягом тисячоліть.
Я - Одне, що б'ється об Дно.
Я - висота, але не та,
суєта суєт і усяка ще суєта.
* * *
Прихисток стомленого раба - цегляного кольору.
знадвору він схожий на замок,
точніше, завдяки мансарді,
на маленький Париж
в занедбаному яблунево-горіховому саду.
З басейном з країни чудес,
де Аліса постійно варіює від малості до величі,
щодо себе самої
та щодо довколишнього.
Є у нас і заборонена територія -
це підвал з підземним ходом
до самісінького Багдаду,
лігва зміїного царя,
взятому нині у полон кучерявим техасцем,
найкрутішим межи ковбоїв.
Що розповісти іще про мою оазу?
Там чутно дзвінкий нестримний регіт -
це сміється мій скарб, моя Аліса.
Сміх та лазіння по деревах -
її способи пізнання всесвіту.
Вона легко стрибає з гілки на гілку,
а я щоразу хвилююсь,
щоби її не полонили ловці чужих снів
і гасителі чужої радості,
ковбої з Беслану чи Техасу.
Моя обитель далеко від обох столиць,
і взагалі, від столиць усього світу.
Тут тихо-тихенько, настільки тихо,
що тиша зливає тебе у себе
і починаєш чути нечутне,
чути і розуміти.
Тут я довго борсаюся,
не маючи змоги заснути.
Ось тоді і народжуються вірші,
такі, як цей судомний вірш,
кардіограма, оформлена в текст.
* * *
Міс Нуль - роса.
Я - сльоза.
В чому різниця між нами?
В посланні до цього світу?
Чи, може, вона - початок послання,
а я - його завершення?
Роса - це сльози без гіркоти.
Сльози - це роса без квітки душі.
Вони - не любителі денного світла
і чужинських очей.
Вони одного діамантового складу.
Шлях вгору і вниз однаковий.
Волога і є волога:
вона - одна.
* * *
Коли астенік потрапляє до хтоніків -
це помилка.
Це ворожі погляди у спину,
холодні, як укол шилом,
розтягнутий у безкінечність.
Не лише упирів убивають ударом в серце,
частіше так убивають самі упирі -
зцідять кров, а потім іще і пришиють.
Так, для вірності, для посмертного гербарію.
Одному - кепсько,
але з ними ще гірше.
І тільки міс Нуль мене розуміє,
як розуміла би смерть.
ВЕСІННЯ КОЧІВКА
(АНТОЛОГІЯ ОДНОГО ВІРША)
за Жусупбеком АЙМАУИТОВИМ
КОЧІВКА
Я чую крізь сон: «Не збирались так довго ніколи!»
Спросоння гублюся, і ледь розклеплю повіки.
Тирлуються всі. Суєта незбагненна довкола.
Народ аж кипить! І народу, здається, без ліку!
Турботам нема ні кінця, ні початку, ні краю.
Розібрано юрти. І повниться скарбом гарба.
Поклажу арканами міцно вже перевивають…
Не поледарюєш - затюкає зразу ж юрба!
Всміхаються й ті, що учора ходили сумні:
у цій колотнечі нічого (й себе!) вже не жаль їм.
«Агов, обережно! Ну, от - знову напасть мені!» -
і посвист камчі, і смішок за слівцем «гостро-жальним».
«Корів подоїте…», «Коген загубивсь - не знайду…»,
«Ану, чабани, завертайте скоріше отару!»,
«Не стій же стовпом - підшукай вороному вузду…»,
«Сусіде, вола не позичиш рябого - до пари?»,
«Ще поки є час, ти поїж на дорогу, малий
!»,
«Тепер до джайляу не буде уже відпочинку…»,
«Води в бурдюки якомога повніше налий!» -
у всіх на умі нині тільки одне - «відкочівка».
Всміхається молодь. Сміються жінки, набігу.
Отари течуть. Ремигають воли і верблюди.
Зганяючи коней, джигіти летять крізь югу.
І тупіт, і крики «кур-кур!» чутно вже звідусюди.
Спіткнулось хлоп'я, що джигітам вуздечку несло.
Промчався табун - лише курява злинула в очі!
Від поту і крові малий витирає чоло:
«Ага… Агатай!» - невідомо до кого шепче.
«Ой, люди, невже співчуття не знайдеться у нас
до того, хто нині так явно болить серед світу?!
»
Та квапляться люди - не жде їх прискорений час,
і нікому тут бідолаху малого жаліти…
«Старий Жапабай зі стільця на хребтину заліз
намореній шкапі! Такого не бачили пана?!»
За мурим волом торохкітний волочиться віз…
«Отут присусідитись, буде мені непогано!
»
Та віл же худоба, що гірша стократ ішака:
три кроки ступне і стоїть, як затятий, годину.
Крутить йому хвіст, понукаючи, терпне рука,
але, що поробиш - знайшлося-то місце єдине:
у кожній кибитці тісниться, мов насипом, люд…
«А хто ж обіцяв, що приємною буде дорога?»
Лишався мені, було, чорний старезний верблюд,
та він же зловредний - батіг розмочалиш об нього!
Лишалась кобила, яка ще дурніш стригунця, -
лиха, як вовчиця, - її об'їжджаєш щоразу.
«Навіщо кому неприборкана знайда оця,
що навіть святенників легко доводить до сказу?!»
Та й те визнаю (хоч моєї немає вини!) -
невістка сусідова чимось її підманила.
Тепер ось, як злиті, імріють в тумані вони -
нелюба невістка й під нею шалена кобила…
І чорний верблюд теж, як путній, несе десь вантаж.
Од степу й волу додалося неначе б то сили.
І віз наш старий на розпуттях постогнує аж, -
він вже призабув, коли був і новим, і красивим.
Ледь чутно пісні. Та й сумні безпросвітно вони!
Й на серце мені налягає прадавня тривога:
«Невже ми колись, підкорившись інстинктам весни,
полинемо у небуття по цих битих дорогах?!»
за Улугбеком ЕСДАУЛЕТОВИМ
СТОЛИЦІ
О столиці мої, де ви, дивні, щасливі?
Так сумую за вам, тамую провину…
Ось Отрар. Він гуде, як пожежа чи злива!
Я пригадую вись його і щохвилини.
О Сайран, Сиганак, як же сяяли радо ви
людям, поки вас також піском занесло!
Часто сняться мені крила парків смарагдових,
обпалило які завойовницьке зло.
О уславлене місто надій Сарайшик!
Скільки ж зодчих творило твій образ величний!
Десь бархани також укривають твій лик,
і до помсти серця наші кличуть.
Віднайшли археологи Баласагун…
Що на це мені скажете, недруги, ви ?
Ви ж горлали, що диким був предок мій - гун,
що столиць ми не відали аж до Москви?!
Я назву Оренбург, лише назву зміню…
Я назву й тисячі таких - переінакшених…
Туркестане, пройшов ти крізь бездну вогню,
але наші безмежжя залишаться
нашими
!
Наші витоки десь у началах часів…
Нашу пам'ять земля до пори приховала…
Але прапор небесний ніхто не згасив!
І джигітів народ мій ще має немало!
Ми живучі! Ми вижили й пережили
і лихих ворогів, і «добресеньких друзів».
Ми столицю нову у степу возвели!
Ми своє беремо по заслузі!
Ті, що й хліб свій місили в степу на сльозах,
воскресайте, - давно посміхатися треба!
Друже, досі в тобі ще печальник-казах?
Йди в свою Астану! Там чекають на тебе!
за Нізикеном АЛПАМИСКИЗИ
СИН СТЕПУ
Саме в безплідній Бекпакдале
ті, кого вже не злякати ні чим
родяться: вої - старе і мале!
Скільки нахабних барамтачів,
долею досі до того не ляканих,
дбаючи тут - поживитися чим
,
впали з порізаною горлянкою?
О! В цих пекельних, безплідних пісках
ми не просили про дощ і Бога!
Тут невідомий джигітам страх!
Вперто, як тисячі літ до того,
мов саксаул, піднімається кожен,
кожен долає належну дорогу,
роду віддавши весь гарт, який може.
Сильним пустеля - як мати рідна.
П'ють тут - неначе цілують воду:
ради майбутнього свого роду,
кожен колодязь віками рили!
І саме цей упертий люд
нині - народу найбільша надія,
бо, непідкупні, і там пройдуть,
де навіть сила молитви не діє.
Ох, як потрібні батири оці!
Нам від природи вони - нагорода!
Й там де безсилі найкращі бійці,
ці переможуть во славу народу.
Правильно мудрий Румі говорив:
«Праведні люди - пустельні люди».
Вірю в пророцтво поетових рим!
Я - Степу Син, і ним вічно буду…
за Сауле УСЕНБЕКОВОЮ
ДОНЬКА СХОДУ
Я - азіатка!
Я - Донька Сходу!
З народження мені дана
строга краса мого народу.
Я - степова ясна весна.
Два витоки в моїй природі,
немов могутніх два крила, -
дух золотого половіддя
і дух високого орла.
Донька рівнини й синьогірря,
я - степу мрія і мета.
Лише своїй землі я вірю:
моя над нею висота.
Приходить ніч…
Лечу до себе!
Я знов між Заходом і Сходом
пребуду вічним добрим небом.
Лиш я тут - запорука згоди!
за Наілем НАСИРОВИМ
* * *
За-Душлива синь!
Випалює зелень зело!
Я йшов, і тяг свою тінь…
А тінь чіплялась за землю…
Ось в долині ріка,
що змиє причепу хтиву!
Скажу Тіні: «Хто ти така?
Шукай собі інше тіло.
Там за рікою - гора.
Тож не копич образу, -
ти вже така стара…
Вись не здолати разом.
Імріє вершина біла…
Тінь, то коли помреш ти,
я там розправлю крила,
і полечу нарешті!»
Смеркало уже між тим.
У річку погрози канули.
Я йшов, і тяг свою Тінь…
А Тінь чіплялась за камені…
за Маратом
ІСКАКОВИМ
* * *
Степняк не виживе між скель,
а горець навпаки відтак…
Там, де немає людських осель
(ви уявіть!) мчить аргамак.
Не знаючи мли і перепон,
далеч він осягає радо!
І лише степ йому - закон
.
І тільки воля - його правда.
В горах теж - свобода. А не та!
Свободи також - безліч версій…
Орел над горами літа,
та інший тут політ у серця.
Тут маєш знати межі проваль,
скель висоту, вітрів потоки…
Душа - не золото, а сталь
у мешканців цих місцин високих.
Степняк - мов кінь, а горець - птах.
Ми - степняки. Нам і меж немає.
Душею Всесвіт обіймає
обранець вільності… казах!
за Сиримом РАХИМОВИМ
АУЛ МОГО ДИТИНСТВА
Де за містом в тумані вогненнім
ліс імріє до сонця - впритул,
наче пам'ять про тата і неню,
є дитинства прекрасний аул.
Мій аул - над горами, як птиця!
Мій аул - як римована мисль!
Пахнуть там лісові полуниці.
Пахне там животворчий кумис.
Сяють очі дівчат полум'яно!
Там сваритись немає нагод,
і тому мої любі краяни -
добродушний і чесний народ.
Там, коли споночіє в долині,
Кошарбай зазира в кожний дім.
Там лишились надії первинні -
ті, що я тамував, молодим.
Нині ж згадки таю сокровенні,
й тим щасливий, що є віща путь -
в сині обрії тата і нені,
в той аул, де завжди мене ждуть.
за Арманом ОРМАНШИ
ЧОМУ?
Батьку, ти скажи - чому
я вродився п'ятипалим,
бо не знаю - одному
чи багато це чи мало?
Пальців я хотів би… сто!
Та ще в материнськім лоні,
лиш мені з усіх істот,
світ надав
такі долоні.
Ними з пилу підніму
я слабкого аксакала,
і спрошу його: «Чому
я вродився п'ятипалим?»
Ними й милу обійму,
щоб любов та й не зникала,
і спрошу її: «Чому
я вродився п'ятипалим?»
Ними розжену пітьму,
побудую міст немало,
і спрошу дітей: «Чому
я вродився п'ятипалим?»
Я б спитав про те й Творця
,
щоб природи сенс збагнути.
Та ще треба до кінця
тут людиною добути.
за Мухамбетом УТЕМИСОВИМ
МНИМИЙ СВІТ
Для скількох був день коротким?
Скільки падало в знемозі?
І скільком тут став надгробком
кущ колючий при дорозі?
Скільки тут недолюбило,
не кохалося ні разу?
Скільки тут повзло безсило
степом в маревну оазу?
Скільки аргамаків диких
мчить без вершників поганих?
І скільком в обличчя дихав
чорний хаос урагану?
Скільки воїв спало верхи?
Скільки орд пішло в походи?
І скільком далося вмерти
од хвороби, од негоди?
Тож своє давайте брати
нині, все, сповна від світу!
Не забудьмо тільки, браття, -
нас врятує, ой, навряд те:
нам цей світ не пережити…
за Куляш АХМЕТОВОЮ
МОЯ ЗЕМЛЯ
В літній полудень ляжу в копну золотавого сіна,
буду пісню складати про тебе, моя Батьківщино.
Тут в озер глибину і в степів оцих далеч полинну
втали всі кольори.
Я сприймаю тебе і як музики ніжне звучання,
і як ящірки слід на пустельнім бархані піщанім,
і як вихор в степу, - я в тобі і душею й очами.
Сяйвом заговори!
О, гарячий мій краю! Прекрасний ти, вічний і гордий!
Я не дам твоїй пісні комусь наступити на горло!
Хто мене ще, як ти, заспокоїть, зігріє, пригорне?
Син мій буде твоїм!
Степу мій безкінечний, славетний, квітучий, багатий
,
чи могла б я без тебе талант до мистецтва надбати?
Моя земле превічна, ти - мати, ти - доля, ти - свято,
моє щастя і дім!
Я за тебе молюсь, я всім серцем звертаюсь до Бога:
«Збережи нас, Всевишній, навіки од горя людського!
За Вітчизну прошу, а вже потім за рід і сім
'ю…
Яви милість свою!»
за Оскаром ОРАКОМ
ЗАПАХ ХЛІБА
Й не згадується кращого нічого,
окрім святкового затаєння душі,
коли апа іде у світ для того,
щоб сотворити жар для тапанші.
Тезек ворушачи умілими руками,
знов будить полум'я - основу всіх основ.
Вклонившись сонцю, що підноситься над нами,
насущне дійство починає знов.
Нічого дивного вона й не робить ніби…
А бачиш диво! Й небу дякуєш за те!
Неначе ти вдихнув не запах хліба,
а щось пізнав і вічне, і святе.
за Єсенгалі РАУШАНОВИМ
1932-й. КАЗАХСТАН.
ГОЛОДНИЙ РІК.
«Тут народ вимирав!» -
стогне в чорній пітьмі
серед степу і кожен курган.
Шепіт висохлих трав…
Дзвони світу - німі!
Тут - привілля воронам-каргам:
лиш пісок замітає вчорашню біду,
сохнуть ріки вже без ручаїв.
Тут нікого немає…
Самотнім іду
там, де предки померли мої.
Вітер здійме піски на малесеньку мить,
і проявиться дівчини лик!
Степ мій, темний, плаский,
наче гонг, загудить -
поведу ненародженим лік…
А була вона перша в аулі своїм
і розумниця, й просто красуня.
Ради неї, і звершень ще дідом моїм
учинилось немало…
Так сумно!
Прозвучали даремно любові слова:
голод «сватом» безжалісним став.
Спить смиренно…
Шумить подорожник-трава…
Подорожник-трава…
Казахстан…
за Оргенбаєм ЖАНАДАРОВИМ
КОЛИШНЯ ВЕЛИЧ ПРАЩУРІВ
Колишня велич пращурів
і досі нам ночами сниться.
Там світ стогнав, тремтів, горів!
Шугала ворога десниця!
Ось був батиром Кананбай:
його рушниця - два стволи,
був з юрту в нього - малахай,
й дна не було у піали…
Колишня велич пращурів -
моя надія і фортеця!
Сюди б годилась рима «крім»,
але зректись не доведеться
з них навіть жодного між тим.
Їм випав зла й боріння час!
І витязів славетних тінь
ляга на кожного із нас.
А ми, нікчемні їх нащадки,
куди і невідомо йдем,
з книжок ймемо свої «початки»,
пишаємось вчорашнім днем.
Звичніше жити нам отак -
в млі, колисаючи онука,
клясти Нью-Йорк і Потомак,
дивлячись фільм про Чинганчгука.
Помітно так зміліли ми:
у нас потіха - не годині…
І стогнуть предки із пітьми:
їм соромно за наше «нині».
Вони колись-то воювали
за віру, за життя, за степ.
В нас їхнього лишилось мало…
Не розгубити, ох, усе б!
Та тих, хто вже давно помер,
ще все-таки є кров у нас.
Можливо… я тому тепер…
воюю з кимось… увесь час…
за Акуштап БАКТИГЕРЕЄВОЮ
ЛИСТИ ДО МАТЕРІ
(уривок)
1.
Знов чистий аркуш погукав: «Пиши!»
Й твоє ім'я повторюючи тихо,
йому я відкриваю синь душі,
яку довколишні сприймали наче лихо.
* * *
Не відаю - чи твій спокійний сон?
Пішла ти в далі вічності, безкраї…
Надгробку розцяцькований бетон
тебе од снігу і дощів ховає.
Твій помник не помпезний.
Що ж, нехай!
Хто їх читає - написи затерті?
Що з того, що покинувши цей край
ти з дат лишила тільки дату смерті?
Од розміру залежить гаманця
те, як могила межи інших виглядає…
Я - помник твій - донька, яка серця
ще людям віршами й піснями зігріває!
за Шолпан БОЙГАЛІНОЮ
КОЛИ НАРОДИВСЯ ТИ
Ти народився в день од зливи сивий.
Та сонце зблиснуло і досягло зеніту!
Й метелик білий, розгубивши сили,
в кімнату намагався залетіти.
Боліло тіло. Сон шугав у висі,
ніяк не опускаючись ізвідти.
А ти лежав, і мудро так дивився
на мене, ніби знав мене століття…
Саме тоді й забувся біль, либонь,
зате далося
розуміння сокровенне
:
то материнська пресвята любов
втавала з кожним подихом у мене.
Як заспокоїти? Як зупинити плач?
Яка тривоги і непевності причина?
Як сина боронити од невдач
так, щоб при тому виростить мужчину?
Питання всі облишу: «Будь, що будь!»
Несуть до мене сина - годувати…
А я вже відаю свою найвищу суть
,
своє покликання нове найвище -
Мати.
за Мейржаном КУРМАНОВИМ
РОЗМОВА З ВІДЛУННЯМ
З відлунням говорив я серед світу.
Чекав якогось сенсу в тім? Навряд!
Даремно розкидав слова на вітер
…
Тому відлуння й повертало їх назад.
за Зайтуною КДРАЛІНОЮ
* * *
Подивись, полюбуйся
на далечі витвір -
на цю сонячну велич,
пташині ключі!
Хай рожевий, у небо закоханий вітер
тихо пестить тебе… помовчи…
Наче музика вічності злинула знову,
-
солов'ями природи озвучено суть!
Відголоски цієї простої розмови
десь у Всесвіті, мабуть, зірками пливуть…
Ні, весні вже не треба пориву і подвигу, -
їй достатньо відсутності суму й вини.
І зливаються в тихім природи подиху
спокій, музика, яв і сни…
за Бахитом КЕНЖЕЄВИМ
* * *
Де й дні - мов думки невеселі,
де все - аж трагічно просте,
де Богом забута пустеля
лиш місяць з дванадцяти - степ,
де морок памірської висі,
де Окс невкипілий шумить,
родився я і… залюбився
в незнаного моря блакить.
Здригається місяць дворогий…
Я чую Творця наяву:
«Блукаєш? Не знаєш дороги?»
«Бо я тут живу - не живу!»
І серце од болю аж терпне -
шукає смарагдову даль!
Ночами сайгакам Евтерпа
на лицях (!) малює печаль…
Я знаю - за мертвим Аралом
є воля (сум, серце, не пий!),
-
там зайди безмежжя не вкрали
всього у народу степів,
там ще кочівник любо-ладно так
рахує свої табуни,
там безкрай синіший Атлантики.
там дні - мов Флоренції сни.
за Жанаталапом НУРКЕНОВИМ
ВОРОНИЙ
На Пегаса, друже, ти несхожий.
Є й тавро на крупі вогняне…
Та ніяк забути я не можу,
як в степу виносив ти мене.
Мчався я охляп удаль югою.
Ніс мене ти в мрію навпрошки!
…Ще не таланило нам з тобою,
бо часи тоді були важкі.
Ти тягав удень важкі поклажі -
домовини, камінь, ліс і хліб…
Та й мені було там не до блажі, -
часто й думав: «Виспатись коли б?!»
У неділю якось, пам'ятаю,
я зайшов у денник із весни.
Ветеран байги і курултаю
-
ти іржав-запрошував: «Майни!»
Кинулись ми геть із передмістя,
просто так, у даль, по зову долі.
Треба ж було вирватись колись-то
нам з буття невільного на волю?!
Нам жадалось бути, наче пити
синь безкраю, вітер, небо й пісню!
Били в бубон вічності копита!
Я не чув таких мелодій після…
Та з тих пір, як бачу я коня
десь урочо-траурної масті,
згадую, як мчали навмання,
друже, ми з тобою від нещастя.
за Ерболом ЖУМАГУЛОВИМ
* * *
Не сплю. Абай. Безсоння коні місять:
я їм веду, аби заснути, лік.
А ніч вникає під вагіть повік,
і шепелявить сяйвом в ній щербатий Місяць.
Іще Кебеку так у віщому безсонні
витоптували душу оці коні!
Геть табуни! У ніч рахую кроки.
Жура, як вовкодав, вгризається у горло:
«Чому це я цілих чотири роки
був дурнем, що «звання» це носить гордо,
шукаючи небес «величні стимули»
у тім, що його кинули й покину…ли?!»
Себе давно проклявши несусвітньо,
у віртуал я за тобою внадився -
питав, кохана, тебе в «Гугла» і у «Яндекса»,
проте німіли технології новітні
.
Ти подзвонила. І мовчала. Де ти?!
І висковзнула із-під ніг планета!
Я шепотів, стогнав і тік у крик,
аби пробитися в твоє страшне «далеко»!
Так, мабуть, сум палив колись Кебека,
коли його покинула Енлик?
Немає діла до сестри і брата…
Кохана, ти - моя найбільша втрата!
Нам не до нас. Лишилося чекати
чогось, як з моря чорного - погоди.
І час тече, як мед в холодну воду…
Куди втечеш? Я сам собі за ката.
Цей рік і зиму втримати не зміг:
розтало щастя, і розтанув сніг.
Балкон хитається… В глибинах, піді мною,
стомившись од зажури одноногої,
ліхтар ще блимає над мертвою дорогою,
так намагаючись домовитись з виною,
з пітьмою, з холодом, з поривами жалю…
Є світло в млі! І я тебе люблю!
НЕЗБАГНЕННІСТЬ ВСЕСТЕПУ
( ЕПОС ДУШІ МОЄЇ
)
СПОВІДЬ ДРУГА, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ…
(уривок з майбутнього роману «Я прошу вас - живіть!)
А так подумати, то й до чого той Сізіф Садовий? А й ні до чого. Ну,
прадід та й годі… Міф, по хвилинах й століттях розплесканий. Так заблукає коли-
не-коли (може, й од нічого робити) з Ірію у мій мирний дім, підселиться у моє
тіло, та й марудить моєю душею. Я й жену його таки назад, у безчасся: з ним
самота і зневіра стають ближчими аж до явності. З ним відчуваєш себе собакою -
виродком із хижої і чесної подоби, яка єдине, що й лишила собі од тієї чесності, -
змогу і право вити на Місяць. Тільки ж вовка за те не б'ють. А собаку луплять
безжально - аби не заважала мирянам жити, чи пак, спати. Хай уже сплять,
марнославні, ще й бажано - зубами до стіни…
Коли вони сплять, я - сущий фактично. Коли вони прокидаються, я
завмираю там, де застала рахуба, і тихо шумлю собі аж до вечора, всотуючи сили
із рідної землі. Все чую. Все бачу. Все знаю.
Ні, я - не Сізіф Садовий, я - не собака, я - не вовк, я - не мирянин.
Я залишаю тим, хто ще живий, Слова і Символи - навіюю думки, музику,
поезію. Ходаки часто й приходять до мене. Зрідка - молитися. Частіше - ховатися.
Більшість - від Сонця… І те дивно. Бо, як і надіються вижити?!
Я торохнув одного з них яблуком по голові. А він і яблуко те не зміг (!)
підняти, лиш придумав на задану тему Закон Тяжіння. Перехожа Єва підняла той
шафран солодкий, і тут же тицьнула якомусь жебракові Адамові. І дурень той
нарешті помітив, що він голий, та й утік! Не помітивши, що гола й Вона…
Я помітив. Ще й навіть кілька разів… І гола Вона мені сподобалася
навіки! Нага Єва - це Істина, Любов, Надія, Мета. А якраз усім цим я й живу.
Я дуже люблю птахів. Усіх - співочих і не співочих. Проте найбільше я
люблю воронів та лелек.
Ворони прилітають рідко. Вони вредні та непогамовні. Але, проживши
кожен триста років, вони - мудрі, як ніхто. Ворони - як Старі Люди, які не зрадили
ще ні мови. ні пам'яті, і знають те, що забула й Історія. Отже, визнаю, іще я
люблю Старих Людей… Ворони - це віщий сум, непідвладний навіть Небу. Що,
очевидно, і дає їм право горлати навіть у Хвилину Мовчання.
Що ж до лелек…
Лелеки просто живуть. Поки миряни не сплять, вони бавлять і годують
власних дітей. А коли миряни засинають, тоді бусли несуть у їхні обійстя нових
Божих Синів і Доньок. Такі собі Господні зозулі…
Миряни, спросоння узрівши птиць (точніше - останній змах крила за
уквітчаною шибкою), придумують собі Ангелів і вірять потім у них аж до смерку
життя.
Отже, я визнаю й те, що люблю Ангелів, які приносять дітей і що люблю
Дітей, яких приносять ангели.
Але я - не ворон, не Історія, не лелека, не ангел, не дитина. Я - і не Стара
Людина… іще.
Я люблю все живе і справжнє. До мене можна прив'язати і противнючу
козу. І, коли вона рватиме мою плоть своїми стертими зубами, я мовчатиму-
радітиму, бо те набагато ліпше, ніж гостини Сізіфа Садового.
Я, наче древній єгиптянин, обожествляю котів, котрі, натхненні
інстинктом та голодом, лізуть, бува, по западинах і вигинах мого бренного тіла у
висоти моїх улюблених птахів і, наситивши неопереними виводками свою
первинність, часто й засинають у дуплах моєї душі, муркочучи пісні, казки і
молитви Дикої Віри.
Я так поважаю котяче плем'я, що готов би був і гуляти сам-собою в
«Країні котів» Лао Ше.
Я люблю все те, що дає молоко, носить мед у стільники, удобрює грунти,
шкрябається і ластиться, шипить і цвірінькає, їсть і вмирає з'їденим.
Але я - не коза, не кіт, не бджола, не спокусник-змій, не горопаха-
горобчик. Я - не жертва і не хижак, хоча й відаю Дику Віру і всі псалми її, і всі
притчі її, і всі молитви її.
Я живий і справжній. Так, це сприймаю і утверджую!
Я живий і справжній українським Небом. Але в очах моїх - Небо інше…
Так сталося. І сталося те зі мною давно, ще у минулому столітті.
«Тими днями вийшов наказ від кесаря переписати люд в його землі. І
йшли всі записатися - кожен у своє місто…»
Ті ж, хто був без паспорта, - від Землі і Води, і пішли галасвіта - за
«номером у числі розлюченого Звіра». А звали їх - Батько й Мама. А невідомість
та називалася - «Казахстан». Там тато не сміявся. Там неня уже і вмирала.
Там не водяться лелеки. І мене наіржали коні…
Іржали якось уночі, мов після січі - над мертвими. Мама опритомніла і
пішла на те іржання у Великий Степ. Батько прокинувся і пішов за нею вслід. Там,
десь у травах і муках, віднайшовся я. Мама плакала наді мною. А Батько наді
мною нарешті посміхався. Не було ніяких знамень. Не співали серафими і
херувими.
Значить, я - «смертний».
Але чабани таки прийшли подивитися на Диво. Їхні огрублі од роботи,
шкарубкі долоні вперше й гойднули мене над світом. Їхні тюркські наспіви
озвалися в мені Словом. Я гойдався собі. А небо Золотого Арка лилося мені в очі…
Я любив Маму. Я любив Батька. Я люблю коней і трави. Я згоден терпіти
муки, заради утвердження і явлення. Я боюсь жіночих сліз і вірю в чоловічі
рідкісні посмішки. Я не вірю в знамення.
Я вірую в натруджені руки і степові пісні!
Саме тому вночі я - Смертний-З-Очима-Повними-Вільного-Неба.
Я люблю волю більше, ніж саме життя: найперше мене принесли у
стійбище Вільного Жузу і поклали на кошму, біля багаття. Враз коні щільно
обступили місце дії, виокремлюючи моє Різдво з «варфоломіївської ночі».
Містами та селами оминули мене кесарські опричники. Я залишився не
порахованим, без рабського тавра.
Тому я боюся ночі, але жду ніч.
Дня не боюся. День приходить сам. Приходить, коли закінчується ніч,
вільність і смертність.
Один хороший Поет колись написав: «…з-за дерева узнаю, що я - дощ…»
Довго узнавав - хто я вдень. Тепер знаю. Я навпаки - Дерево-З-За-Дощу.
Невідомої породи нелинь. Можу бути ким завгодно - буком, дубом, явором,
черешнею, шовковицею - тим, ким застане мене досвіт. Блукаю світом. Блукаю! У
мене корені - живі і подвижні. От і несуть од вікна - до вікна, од небокраю - до
небокраю…
Таких дерев багато у кодрах, в маминій Молдові. Чіпляються за схили
гіпсових гір. Корені у них зриміші, ніж крони. Корені - суть їхньої сутності.
Коли Мама пішла звідти віднаходити Українців, і Душа Кодрів пішла за
Мамою. Молдова заплакала срібним дощем!
Коли у травах і муках віднайшовся я, Душа Кодрів стала моєю душею.
Тому вдень я - Дерево-З-За-Дощу…
Я - Українець з душею молдавських кодрів і очима повними казахського
неба.
Мій світ пояснити неможливо. Мій світ намалював Іван Марчук. Сходіть -
подивіться на ту Безмежність. Там птиць - незліченно!
А я ж казав, що люблю птиць. Тільки не «чайок на смітнику»…
Довелося побачити колись зграю таких-от деградуючих білокрильників.
Вони горлали, порпаючись у смердючих, гидотних людських «відходах». Вони
чубилися постійно за кожний шматок ослизлих недоїдків.
Цікаво, що на морі ніколи не бачив я, щоб вільні птиці билися між
собою… Мабуть-таки, буття дійсно формує свідомість?
Зрештою, що й додалося тим «виродкам небес» по зраді волі, простору,
власної ідентичності?
Щось. Декільком. Найнахабнішим чи найудатливішим.
Більшість же, брудних і худючих, рвало і рве безжально одне-одного.
Може, «зі спортивного інтересу». Може, з безнадії. Може, остаточно з'їхавши від
голоду з глузду.
Тоді, пам'ятаю, подумалося: «Які схожі вони на мирян!»
Тепер ось думається: «Які схожі миряни на них!»
Я вмираю і сохну межи мирян - тих, хто дивиться, але не бачить, слухає,
але не чує…
Душа моя прагне Всестепу! Тільки там люди - ще Люди!
ВІЩИЙ ЗБЛИСК ТАБУНА
У казахськім степу закипає весна.
Розквіта «попелище негоди»!
Проступає на обрії зблиск табуна,
мов петрогліф безсмертя народу.
Знову топчуть копита ясні спориші...
Табуну і в цім безкраї тісно!
Аргамаки палають - душа до душі,
вірш до вірша і пісня до пісні.
Скакуни оці дикі буттю - не раби:
необ'їжджені ще, як в Началі.
Цей табун, наче пам'ять, - журба до журби,
сум до суму, печаль до печалі.
Не готуйте, джигіти, арканів дарма -
хай цей Знак нашим далям зоріє!
Хай ще буде майбутнє, як воля сама!
Коні ці - наші мрії й надії.
Цей табун - наче скрик!
Цей табун - наче мисль!
Цей табун - наче совість, яку не забули!
Мчать гніді - будять вирви натомлених міст,
на свята надихають аули.
Мчать булані, полинну полохають вись -
і до Альфа-Центавра дістануть!
Зблиск оцей я найперше побачив колись:
руни ці - небеса Казахстану.
Мчать пребілі, у яблуках і вороні!
Та навіщо їм космос, як є Україна?
Тож під зблиском стрімким доживати й мені:
мчать пегаси від Сина до Сина.
Й поки мчатимуть, ще не понищить вина
племена Лесі й Кемпирбирая.
Брате мій, бережи віщий зблиск табуна -
вічний тотем твого і мого небокраю!
Слава Богу, в цім світі не меншає нас.
Слава Богу, ще в світі ми цім - не «сторонні».
Хай звучать в наших синях Абай і Тарас!
Хай летять в майбуття наші коні!
АКИН ТАРАЗІ
Так журливо, казахською казкою,
час тече… Ти - «ніхто» і «ніде»!
З-за Аралу, з-за сивого Каспію
порожнеча пустельна гуде.
І вже звично ти долю виниш свою
за невимірність «чорних пришесть».
Хай! Таки захалявною книжкою
накипає народові честь.
Можна маревом в обрії сон вести
до джерел непотрібних «таїн».
Та ще хто ж непідкупної совісті
наболить Україні твоїй?!
Може, й справді, щоб спитий невдачами
ти столиць не палив, як Нерон,
і дались тобі люта солдатчина
й Казахстану гарячий огром.
Тільки тут, де і висі не ємні,
тут, де губляться межі в імлі,
ще Завіти народу своєму
і народу цієї землі,
і всім сущим на святі цім отже ж,
щоб не збились повік зі стезі,
настраждати і можеш (і зможеш!):
ти - Кобзар, ти - акин Таразі.
На душі так тривожно, так щемко…
Та ще хто ж із пекельних завій
люд вестиме, Тарасе Шевченко -
і «не гвардії», і «рядовий»?
Будуть люди! Й сягнеться їм Неба!
Й, насадивши сади на золі,
ще згадають тебе і для тебе
всі слова негучні і незлі.
АБАЙ
Сил все менше… В степу - невщухаючі пурги…
І все менше надії лишити Знаття…
Розумієш: далась тобі доля хірурга,
що, лишаючи шрами, рятує життя,
чи старателя, котрий з пустої породи
вимиває прекрасне зерно золоте.
«О, казахи мої! О, мій бідний народе!»
-
і подумалось раптом тривожно про те.
Вже б тобі й відпочити хоч трохи, Абаю.
Але чим заспокоїти душу свою,
коли єдності межи родами немає,
і чужинські закони в праотчім краю?!
Біль тебе оцей віщий уже не покине.
Ти й не пробуй намислити: «Скоро помру…»
Хто джигітів згука, якщо інші акини
Слово й Музику топлять в байрамів жиру?!
Освяти заповітом і ніж, і камчу ти,
бо й загинуть брати од журби і вини.
Вже від смутку (самим же тобою відчуто…
)
і раніше батьків помирають сини.
Мий же золото совісті, ріж по живому -
душі згаслі відроджує правда нехай,
щоб не мерлось нікому, не спалось нікому,
щоб світилось в скрижалях надії: «АБАЙ»!
…І ти пишеш, вдивляючись в тисячоліття.
Знов ячиш до народу свого: «Не мини!»
Віриш: «Довго ще будуть ці вільні на світі!
І летітимуть вдаль вогняні табуни!»
КАЗАХСЬКА ПОЕЗІЯ
Вона густа й цілюща, мов кумис,
але й гірка, немов полин, натомість.
Десь, чується, співає ще Шалкиз…
Підеш на пісню - аж в кипчацьку невідомість!
У ній так мало гасел і хвалеб.
Немає розмірів - слова летючі дивно!
Вона премудра, як Великий Степ.
Вона мінлива, наче даль неісходима.
В ній головне - первинна суть: тут дух
всіх жузів, всіх пісень, і… всіх поразок.
Зірки, які виднілися в тундук
акинові, тобі просяють зразу!
І полетять удалеч табуни
некованих буланих аргамаків!
Почуєш голос милої ани.
Розквітнуть на могилах предків маки.
Ітимеш крізь віки і крізь роки,
і чутимеш її домбай тривожний.
Із неї можна черпать, як з ріки.
І, як в ріці, в ній потонути можна.
І, як в ріці, у ній відбилися світи.
І, як в ріці, в ній мріють образ
и лиць.
Нап'єшся - зрозумієш, що і ти -
правічний, та загублений, азієць.
Її всім тілом відчуваєш, як… камчу.
Читаєш, вся душа - часів переклик.
«Не зажени її в проформи, тлумачу, -
такій превільній
вільний личить лиш переклад!»
Не буду марно ворожити на сльозах, -
нехай поезія ця нині й серце вийме,
хай призабудеться - козак я чи казах,
аби відчути: «Я - Людина Вільна!»
МАМИНА ХУСТКА
(сімейна легенда)
У важких небесах перелітні заплакали гуси…
Сум торкнувся крилом до гарячого нені чола, -
від лихої журби надломилася серцем матуся,
як пшениця злягла, як черешня в саду відцвіла.
В лікарняних снігах усе марила тату ночами,
як в гріхах, сповідалась в болючих жаданнях своїх:
«Принеси мені мальв, погукай мені вишню і маму,
розшукай, розбуди, хоч на хвильку, дзвінких солов'їв!»
Там уже лікарі безнадійно і вперто німіли…
І у тиші крихкій наче й дзвонів пливли голоси…
Батько плакав-хиливсь: «Посміхнись, оживи, моя мила!»
А вона шепотіла, неначе з глибин: «Принеси…»
Він подався світ заочі - це аж за обрій, за місто,
аж за тридев'ять нив, крізь туманів пекучу ропу,
і купив їй хустину, заквітчану і пломенисту,
хтозна-де, хтозна в кого, в безмежнім казахськім степу.
А над шляхом назад уже галич ширяла зловісно…
Їй у руки поклав те знамено жар-птиць, снів і мальв.
І здригнулась вона! І вона ожила, як у пісні!
І вона посміхнулась!
А згодом і я «заспівав»…
Понесли мене в світ, заповитого в соло хустини.
І звучав небокрай, як міжзоряний сад, солов'єм!
То під небом казахським мене обняла Україна
квітом вишень-черешень і маминих рук ручаєм.
КУМИС
Якщо після січей і зранений весь ти,
послухай, що кажуть казах і киргиз:
«Не треба шукати для ран алькагесту, -
давно у степу вже існує кумис.
Він сили верне і всі рани загоїть,
надасть до любові і подвигу сил.
Вже більше ніколи не вислизне повід
із рук твоїх, брате, за сим.
Якщо невтолима замучила спрага,
якщо відчуваєш образу і гнів,
кумису ковтни - і ввіллється наснага
у тіло твоє всіх грімких табунів.
І потяг до правди, і потяг до волі,
і мрії, й жадання, забуті колись
(усе, що забув ти од муки і болю!),
цілющий відродить кумис.
Ще знову, згадавши судьбу чоловіка,
утанеш у степу імлисту югу -
відчуєш, пізнаєш, всотаєш навіки
прадавню, ще гунську жагу!»
- Потому злітатимеш вище і вище,
зневажиш і неологізм «кому - вниз?» -
підтверджу і я тобі - той, хто живий ще,
бо в світі існує кумис.
БАЙГА
Так дні летять, неначе аргамаки, -
за ними навіть думка не встига!
Махає вслід мені прощально мати…
Здається, все життя моє - байга -
змагання із собою, з вітром, з часом,
з бажанням відпочити врешті-решт.
Все розгубив із Божого запасу.
Тепер уже нічого не збереш.
Мчать коні, вороні, гніді і чалі!
А вершників все менше на шляху…
Любов сяйнула поглядом в началі.
Її зміняв я на журбу лиху…
Лишилась віра десь за поворотом.
Надія вже відплакала в степу.
Віджевріла і прокляла скорбота
мене за неприкаяність сліпу.
І мрія за туманом десь розтала.
І вже змарніла, вичахла мета.
Лишилося джигітів-нас так мало…
Все більше й коней небом проліта…
Всі жалібниці віщі відтужили…
Така ця перемога дорога!
Та кров іще в моїх нуртує жилах, -
таки звучить, трива моя байга!
Не прагну я ні слави і ні раю,
поки мій кінь ще твердь копитом б'є.
У далі полечу - за небокраї
,
коли життя закінчиться моє!
Я стану невловимим вітром-в-полі
нової, невідомої доби.
Іще лишились мені пісня й воля -
натхненниці Великої Гоньби.
Пам'яті бійців 106 національної
казахської кавалерійської дивізії,
яка повністю загинула під
українським містом Харковом…
РЕКВІЕМ
Останній бій… А небо, як іржа,
тече на поле, і вростає в поле!
Ну, хто сказав, що ця земля - чужа?
Із нею й не розстатися ніколи.
Джигітів кров, і аргамаків кров
всотає рута-м'ята України.
У цю югу, в розтерзаний огром
жура казахських матерів полине…
Ворожий обрій дихає вогнем.
Гримить-гуде із далі, як із виру.
«Ми, як орли, як соколи, майнем,
батири! - чутно голос командира. -
Поескадронно! Шашки - наголо!
В атаку! Риссю! Марш-марш-марш, кінното!»
Летітимуть і часові на зло:
тепер у них така свята робота -
нагадувать зманіженим світам,
яка ціна у спокою і волі.
Зітхне, як батько, сивий Казахстан
і тихо заголосить вітром в полі!
Летять бійці в криваву млу сторіч…
Ледь промайнуть - у далях, де летіли,
ізнову тиха українська ніч,
як чорний саван, ляже на могили…
КАЗАШКА
Воскреснеш, згадавши колишнє: «Ось, де був!
І, бач, аж куди навесні долетів!»
Й легенда про Гурію Вічного степу
начується знову з далек-далеків.
Казашка… Із чим порівняти царицю -
хіба зі свободою, з виссю хіба?
Їй, справді, живеться, неначе гориться, -
така в азіаток прекрасна судьба.
Ну, дійсно ж, дурня - дарувати їй квіти
або обіцяти із неба зорю.
Всміхнеться: «Йду квітом! Стань поряд - іди й ти.
А хочеш - я й зоряну кашу зварю?»
І, що їй співати? Для неї й світ - пісня,
яку вона відає, наче себе.
Тож зайві слова тут шкідливі, як пліснява,
чи… як по блакитному - ще й голубе.
Її ще Всевишній в сувору цю Яв вписав
сурою терпіння, любові й мети.
Із іншими добре стояти й сміятися.
З казашкою добре мовчати і йти.
Казашка не плаче - безкрайо голосить,
коли настає непоправна біда.
Уранці - весна вона, ввечері - осінь…
Й при тому, неначе завжди молода.
Терпляча до спраги, до болю, до зламу,
казашка не знає поняття «межа».
Тому їй, єдиній з жіноцтва Ісламу,
не застує Всесвіт сумна паранджа.
Казашко! Любов малювати б лиш з тебе!
І вірності дати твоє би ім'я!
Легенда про Гурію Вічного Степу -
тривожна невигойна пам'ять моя…
КОЧІВНИКИ
Сенс який - за минулим пускати сльозу,
і шукати первинного Степу?
«Переждати мороз… Перебути грозу…» -
і достатньо, щоб стерлось пусте «був»
щодо кожного з тих, хто кочує в світах,
хто не зрадив ні мрії, ні волі.
Сокіл над головою… То племені птах,
символ Простору Вітру-у-полі!
От, якщо по-джигітівськи збить малахай,
щоб тримався «на чесному слові»,
світ побачить обличчя азійця (нехай!)
й очі, безмір всотати готові.
Не питайте «куди?», не питайте «чому?».
Ви собі співчувайте натомість:
небокрай відхиливши, неначе кошму,
рід за родом течуть в вікопомність.
Тихо-тихо співа… і стихає домбра…
пил сичить над покинутим станом…
Не біда! Просто вільним в дорогу пора
подаватися знову настала.
Ще далеко іти. Іще довго іти.
Та дивіться - всміхаються й діти!
І нікому не треба величніш мети,
аніж літо й весну відрадіти.
Відродилась земля… Ти іще у сльозах?
Тут з кибитки гукне тобі кожен:
«Приставай! Хто сказав те, що ти - не казах?
Ти лише призабув себе, може?»
БАГАТТЯ
Усе-таки варто ділить Схід і Захід,
бо єдність культур космогенна лиш мниться:
скажімо, що значить вогонь для казаха,
й що для українця - велика різниця.
Ми полум'я вільне загнавши у печі,
його не сприймаємо вже Даром Божим,
тому і під небо підставити плечі
з нас може далеко-далеко не кожен.
Казах же, в степу розпаливши багаття,
і взимку чапан розстібає до пояса:
він вдома, бо треба йому небагато -
лиш воля, вогонь й пісня ще (хоч на полюсі!).
Казах устає - прихиляється небо,
і зорі йому зазирають у очі:
джигіт зайвини і не просить для себе,
ба, навіть в щоденній молитві урочій.
Він чує вогню голос вічний і віщий,
первинне іще пам'ята й сокровенне,
тож молиться просто: «Лиши, о, Всевишній,
минуле для смерті, майбутнє - для мене!»
Він завтра, вогонь загасивши ізранку,
розпалить увечері в іншім безмежжі.
Ми ж долю сприймаємо так, наче бранку,
і мостимо каменем далі і стежі…
Вогонь розпалю серед степу широкого,
сорочку зніму, хоч і вітер несе сльоту,
-
отак навесні я втікаю щороку
з Європи у праведну Азію Всесвіту.
Затим повертаюсь під мамині вишні,
під рідні висоти, під отчі знамена,
і тихо молюся: «Лиши, о, Всевишній,
минуле для смерті, майбутнє - для мене…»
СПІВАЄ КАЗАХ…
Співає казах - оживають століття:
минуле зринає з таїн і пісків,
і час відчуває себе лише миттю
у просторах тих, де батира ніс кінь,
де в марева йшли табуни і отари,
де бились вітри об могили старі.
Лягають під ноги акинові хмари.
І степ замовкає в прекрасній журі.
Співає казах те, що чує і бачить, -
майбутнє світа над снігами сивин.
Співає казах, мов сміється і плаче, -
водночас, як може лиш він:
він перли свої перед пустою сіє,
його не порвуть за жагучі слова.
Так, всякий співець у казахів - месія,
апостоли в котрого - даль і трава,
розжарений вітер і вимерзле небо.
А люди з відлунь їх усотують суть…
Крім пісні казаху нічого й не треба,
аби скоротилась намічена путь.
А скільки пройшов уже мовчки стежин ти?
А скільки ти скнів на чужинських возах?
Поетові, мабуть, і правильно жити б
лиш так, як співає казах…
ДОМБРА
Коли якось помру, розтривожте домбру:
жалібниць мені інших не треба,
та й вистава погана же - «мор на миру»
(ще й для того, хто жив простонеба).
Коли йти за тумани настане пора,
так і буде («Всевишньому слава!») -
все про мене й моє вам розкаже домбра,
розсипаючи ноти в заграви.
Хай озвучаться далі, роки і вітри,
спека, спрага й нещадні морози…
Там порвуться і струни, я знаю, всі три!
Замість струн голоситимуть сльози
.
Заплатилось тривогам і бідам сповна…
Менших же і шукати вже де цін?
Там проступлять хороші старі імена
на зігрітій долонями деці.
Та на грифі тоді (коли якось помру…)
промінь світлий заб'ється, мов жилка!
Про одне лиш прошу - хай тримає домбру
не дитина, не старець, а Жінка.
ВСЕСТЕП
Ти, дорого, даремно мене не мани -
не пошли мені з далі листа ти:
так далеко від Києва до Астани,
що пройти - легше в космос злітати.
І на мапі дивитись, то й так - «хтозна де»…
Як у пам'ять вертатися знову?
Ще до Києва, може, язик доведе,
далі вже не поможе і мова.
Й безвідносно до вічних «фінансових скрут»
(діставались уперті же і до Китаю чимсь?)
,
мабуть, страшно уже «заступити за круг»,
на круги, на своя повертаючись.
Страшно втратить натхнення святу простоту,
із якою живу і старію, -
десь в путі золоту загубити мету,
й розтрусити на вибоях мрію.
На омріяне краще дивитись здаля…
Вже повернення свята й не чаю, -
хай лишиться хоч десь Ідеальна Земля,
де ще степу душі вистачає.
Що ж, можливо і не відчуваю вини,
бо уже усе стерпів і весь стерп?
І на мапі від Києва до Астани -
степ і степ…
Може, й Всесвіт наш -
ВСЕСТЕП
?!
Мабуть, од ностальгії тому й не помер,
бо завжди відчував підсвідомо:
«Де б душею і тілом не був я тепер,
я в степу, я - в своєму, я вдома!»
АКСАКАЛ
Усе менші вогню язики пелехаті…
настає «час старечих повчань», -
на вітрах степових пригасає багаття,
в піали розливається чай.
Ніч в нікуди бреде. Ще до ранку не скоро.
З висі падає тихо шовковичний дощ.
І старий аксакал знову «казку говорить»,
наче йде потихесеньку пам'яті вздовж.
Цей премудрий казах ніби зважує слово
перед тим, як сказати во славу добру…
Ми край світу зустрілися з ним випадково:
він в «нічне» якраз вигнав кобилу стару.
Він вогонь розпалив, і, по правилах степу,
я у нього в безмежжі цім нині в гостях.
Долинає: «Які ж міщуки недотепи!
Так невірно живуть нині люди в містах…»
Ніби слухаєш діда, а ніби і мислиш
ні про що і про все, і про бозна яке.
Долинає: «Які нині стали всі ми злі ж!
Тут і вижити сивому - спробуй, а-ке…»
Вітер тихо співа у шовковичнім листі.
Долинає: «У молоді - бездна пихи!
Забувають - потрібні дерева й дуплисті,
щоб у дуплах жили і співали птахи…»
А мене усе більше підкошує втома.
Догоряють останні іскринки в золі.
Долинає: «Пора мені синку додому!»
І ака устає. Та й зникає в імлі.
Ніч раптово на степ накотилася шквалом!
Й серце стисла журба невідомо чому.
Пригадалось: «Де в невідь ідуть аксакали,
лиш безкрая пітьма сповиває пітьму…»
* * *
Я б юрту збудував, але її
уже й поставити нема де в Україні:
вітцівські землі, орні і цілинні,
ще, може, й «наші», та вже «не свої».
Я б кочував своїм безмежжям теж,
не відаючи сумніву та горя,
але до рік тепер не підійдеш,
і ліс чужий, і степ не мій, і гори
спостигла участь торжища, сумна.
Га-ай… Море куплено і небо, і дороги!
Навіть пустеля (що в Європі - лиш одна)
теж невідомо вже - чия тепер, для кого?
Я б зворохобив і цей простір, і цей час.
раз оминувши болота з єлею,
але належиться тут більшості із нас
«надцятий» поверх десь між небом і землею.
Я б теж гульнув «і манівцем, і путівцем»,
та й рідше в пастки потрапляв ворожі,
але ж на недруга і мовою, й лицем,
і вірою так непоправно схожий…
Ба, навіть ворог батьківських таїн,
сусідський «класик публіцистики і прози»
ще й іменем та прізвищем моїм
підписує свої «чумні прогнози»!..
Я б теж летів на скакуні, як птах.
Та нальоту у нас збивають птаха…
«Аллах - на небі, на землі - казах»?
Я, українець, заздрю вам, казахи!
ДУМКИ…
Можна боготворити Абая…
Можна зловтішатися із Джамбула…
А те, що без «вчора» і «завтра» немає,
невже ви, казахи, забули?
Потрібні життю мудреці і старці:
у кожного тут, на землі, своя місія.
У кожного з нас - Знак Небес на лиці!
Ненавистю часто на жаль гублю віщу мисль і я…
Роздвоєність всякій людині дана -
дві руки, дві ноги, два ока, два вуха.
Лиш Істина Вишня - на всіх одна!
Та ми їй і вірні залежно від слуху…
Безліч тих, що жили по праву і не по праву.
Але чи ж нам їх судити личить?
Дивіться - кляне Єсим-хана Жиємбет Жирау,
Абай Єсим-хана величить?
І од білого коня - чорна тінь…
А посивівши, і вороний біліє…
Тож не краймо Історію ради «хотінь»,
ради «модних» сучасних віянь.
Те, що сіється нами, те в полі й росте.
Казахи, звичайно ж, не мій - ваш вибір.
Та бурю жне той, хто сіє вітер…
Усі, хто пройшов крізь Великий Степ,
жили і вмирали у нім недарма, -
таки протоптали дорогу вічну. Гой!
Хтось гордо… А хтось під вагою ярма…
Та то вже - по волі Всевишнього.
Якщо навіть кров ти і «чисто» витер,
проявиться кров, і воздасться сповна.
Дізнаємось «по кому голосить вітер»,
та на жаль багатьом - то гидка новина.
Так! Можливо й мене теж пригонобив час,
й те сказав я, що права не мав казати…
Хтозна, що скажуть майбутні про нас?
Мир вам! Мир вам, мої дорогі казахи!
ТЕМІРТАУ
Мене із часом, серце, не мири,
в мінорний тон не притлуми октави
пісень похресника Залізної Гори,
невизнаного сина Теміртау.
Так, недарма ідуть роки і дні -
не в чужині, і не без сенсу, не без змісту…
Чому ж так часто насинається мені
оце далеке і забуте місто?
Прожив належне. Ким хотів, тим став.
Можливо доля й не дзвінка… Але, яка є!
Навіщо ж мене знову Казахстан
в свої безмежні простори гукає?
Не скаржусь на душі своєї міць.
Та душу палить знов первинна пам'ять!
І відчуваю рідність рук і лиць…
Пісні, забуті вже, до горла підступають…
Писати нікому. І навіть
Internet
навзаєм наче відштовхнув од себе.
А місто сниться! Й хочеться прикмет,
таїн і райдуг першо-баченого неба!
Хай буде так, як має, або є.
Сьогодні маревним кажу рукам і лицям:
«Робіть своє. А я зроблю своє -
ступлю хоч крок у диво, яке сниться!»
І ти із часом, серце, не мири,
в мінорний тон не притлуми октави
пісень похресника Залізної Гори,
улюбленого сина Теміртау.
Якби я не була українкою,
я хотіла би бути грузинкою…
Леся УКРАЇНКА
Не був би українцем, я б казахом
хотів би осягати це буття -
аж до первинного із Всесвітом злиття,
аж до можливості про себе «Степ!» казати,
і вірити у все, як вірять діти.
Мені знов сяють зорі Азії згори…
Простіть мене, преславні пращури!
Або… ви можете за мене порадіти,
бо воля - ум, а кінь - душа моя.
А ще усе, що бачу, те і - пісня.
А ще між обріїв мені, сучасних, тісно.
А ще несправжністю відлякує ім'я.
«Хто я? - себе запитую так часто. -
Чому ізнов так манить Сонця диск?»
Збираюся. Спішу-спішу кудись.
Можливо - на «кумисове причастя»,
в космічну тінь Залізної Гори*,
у простір істини, де в надрах Чорний Камінь
*,
як біль народу, накипав віками,
де сум народу відають вітри?
Вже душу віршами і випалив до тла…
А рими рідними сприймаються так важко!
Може, прекрасна годувальниця-казашка
чуже у мене з молоком перелила?
Так ні ж! Своє! Це просто сутність Сина
в мені закладена, і яра, і ярк
а:
мене гукає Золотий Арка,
та знаю - не відпустить Україна.
Аж трьох народів чесних я - дитя:
Молдова мамина ще осяває захід…
Та манить схід! Не українцем - то казахом
хотілось би відбути це буття.
* Залізна Гора - Темір-тау (каз.)
* Чорний Камінь - Кара-ганда (каз.)
СХІДНІ СУТІНКИ
Ці східні сутінки, як тихий спів дутара,
або чаїне снігове перо,
лягають лагідно на марево базару,
на тінь тонку танка, на зло і на добро.
Басують під дітьми чарівні коні
(що вдень возили воду по рядах
...),
кальян покурюють діди, од віку сонні,
і місяць символом вроста в мечеті дах.
Хтось видивляється зірки в пітьмі високій...
Хтось із минулого шукає вороття...
Ці східні сутінки - природній ємний спокій:
ці східні сутінки - натомлене життя.
Мацці Каражановій
Ти пам'ятаєш ще, як на свята,
коли Всевишній грав на сонця струнах,
являвся ангелом усміхненим ата,
ховаючи за спину подарунок?
І то неправда, що усе мина!
Іще немало добрих див і снів, і слів є.
Тому ти й чуєш, як наспівує ана
вночі, ніби схилившись в узголів'ї.
Тому ти і замріяна така,
тому-то і далися тобі крила!
А пам'ятаєш, як «сварив» ака?
Нехай би нас так все життя сварили.
Апа водила в мрії і казки.
Туди би нині повернутися ізнову…
Таки ніхто, як рідні старики,
не будять в наших душах рідну мову.
І маками яріла даль твоя!
Тож квітів цих жага, ясна і дика,
в твоє переливалася в ім'я,
означуючи квіткою довіку.
Судьба… Як - ураган, як - вир, як - сель!
Але у тебе не фатальні й зміни:
хай Казахстан - за тридев'ять земель,
зате ясніє серцю Неня-Україна.
Недарма на землі лишала слід.
Тобі далось таке буття, як спалах (!), -
нести красу, яка врятує світ,
й на Шлях виводити поетів заблукалих.
Ось вийшов. І весна в моїм саду.
Спокійно так. Небес чекаю знаку.
Та, знаєш, теж, коли засну, іду
все степом-степом, а довкруж - все маки, маки…
МІЙ КІНЬ
Нас тільки рух рятує від поразок!
Томи “елегій”, друже мій, - сміття:
лиш він - натхнення, прагнення подразник
і сенс життя
.
Чуттям небес набухли пружно вени...
На множину розбилась однина...
Дивись, ізнов червоний кінь Гогена
збіг з полотна.
Він - ще не раб: розбурханий, ігривий!
Туди, де сонце тоне в ковилах,
лечу на нім, тримаючись за гриву.
І без сідла!
У синю даль, у теплий росний квітень,
у мрії, у пісні - од бід і тавр!
Я - не людина, він - не кінь: ми - вітер,
стрімкий кентавр.
Пульсує світ - гудуть сердець тамтами.
Вмира в мені зачерствілий “естет”:
я відчуваю твердо копитами
цілинний степ.
Знов у якомусь вимірі “четвертім”
струмую чистим вільним, як вода!
Мені пилком безсмертника безсмертя
на обгорілі вії осіда.
Мовчать набридлі сурми і куранти.
Ледь зблисне мить - злітаю враз у ній!
Пригадую дитинства “есперанто”
і розумію птиць і плазунів.
Минаю села й звурджені міста я,
воюють де “палаци й халабуди”...
Вже ні добра, ні зла не пам'ятаю,
бо чую лише гасло: “Далі буде...”
Не визнаю... не визнаєм ще пута -
я + мій кінь.
І хочемо (і хочу!)
далі бути
повік-віків!
«ПОГАНА ДІВЧИНКА»
Все тиснув, все із каменю води чекав…
Ти завжди «добрим злом» якимсь була, -
зрадлива, непокірна, хтива дівчинка.
По-вашому, здається, - «киз-бола»?
Всіх тюркських поколінь нестримну вольницю
в тобі не зміг приборкати Іслам:
Всевишній сам з Небес на тебе молиться.
Я ж не моливсь, тому - не раб і… сам.
В цім світі всі покинуті самі тому,
що - «вперті і насуплені хохли»,
бо всі хустки та сукні оксамитові
їм саваном на очі не лягли,
бо перли всі під рила свиням кинуті,
й горохом в стіни - всі марні слова.
Ну, то й скажи: лишилась нині з кими ти?
А вже сивин боїться голова…
А вже лицю все менше посміхається…
Вже й мариться, щоб хтось твій шал зборов!
Шепочеш: «Ніч шатром нам буде хай оця!»
Казахська кров жде українську кров.
Та і мені явить не скоро воду тиск,
хоча й змінив душ-каменів зі сто…
Ну, з ким в Степу іще нам хороводитись?
Крім нас, отут не виживе ніхто.
Крім нас, отут ніхто і не наплодить
тих, кого жде на полинах роса.
«Погана дівчинка» - гріховна насолода!
Очі… Вуста… Слова! Слова… Перса…
ДУМКИ…
Возжадав би, зопалу, ти б іще
нерушимості календарів!
Все тече... Все - повз тебе...
Стійбище -
лиш ристалище для вітрів.
Не зустріне праотчий берег
хлібом, сіллю, пахким вином.
І шумить обгорілий берест
під згорілим давно вікном...
Знов себе звинуватиш в зраді?!
Та ж “пряме” водночас - “криве”.
Гай, джигіте, хто ти, насправді,
коли в жилах - аж “сім кровей”?
Тягнеш в душу “всього побільше”,
коли й власне душі - на зле...
Ось послухай: юрба в тобі вже
sprechen, speak, rosmuwe, parle...
Хто ти - “вовк у овечій шкурі”?!
Ні! Повір, що лиш путь від пут -
різновірна твоя натура,
і твоя різнорідна суть.
Вічно “десь” ти: все рвеш свободи ти.
Щось “гука” тебе... Щось “несе”...
А “породистим” що доводити?
Однозначне для них усе.
Це тобі - “ні кол
а, ні кола”...
Сам і кат собі , й бори-кат...
Їх душа не бува ніколи
аж з обох сторін барикад.
І не пробуй “злинять” в нероби:
ти - у сумнівах: “Який - Я?!”
Невкипіла природи “проба”,
ти - фантазія, як і я.
Буфонада ти і містерія,
знак питання для весен й зим.
Ті, що поряд, - надійна “серія”.
Ти ж - незвіданий “ексклюзив”.
Тож радій, бо ти - спів (не крик!) всім.
Бережуть тебе Яв* і Прав*,
і народ, що тебе не зрікся,
і народ, що тебе обрав.
Тож у Нав* не котись “згори” ти!
Ну а стійбище?... Далебі,
Бог дозволив йому згоріти,
щоб прокинувся Ти в Тобі
.
* Нав, Яв, Прав - минуле, майбутнє, теперішнє (слов'янське)
КРЕДО
М. Лиходіду
Я - скіф, і все!
З тривогою на серці,
я пролюбив, як пролетів, віки.
Я з ким -
усе, а з ким лише у герці
готов із лез народжувать зірки.
Я так течу, неначе кров у жилах.
Я так ячу, як очі до весни.
Мої вогні іще горять на схилах,
і в маревах грімкочуть табуни.
Аж ге-ен там-там, вві сні моїм полиннім,
іще бринить не пройдена верста,
де я дзвінким закоханим рабиням
в шатрі небес вустами рвав вуста.
... Я пас гурти й “не одбивавсь од гурту”.
Я був аті найкращим із синів.
Але вночі, у непогідь, до юрти
прибивсь акин і в світ мене зманив.
Навчив на струнах місячних гойдатись,
лічить зірки і пісні пить вино.
І я вже шлях зворотний пригадати
не можу...
Й повертатись - не дано!
Я став своїм “ у полі і у лузі”,
не визнаю кордони й береги.
Мене давно старі забули друзі,
а вже нові чигають вороги.
Мене дарма чекає сива мати:
лихі вітри женуть мене, мов лист.
Але я - скіф: я й на чужому святі
іще богам чужинським не моливсь.
Ще не купився на причастя й притчі...
Лиш хтось гукне по-рідному мене -
слід вогнища заграє на обличчі,
й тінь табуна в очах моїх майне.
СТАДА
Ось... відболить... відсапаюсь... і встану!
Піду у прав: усе-таки я прав,
бо карбу Татя, тотему Шайтана,
й поганином, з дерев не виривав.
Дикун і фат, я жив, як прісно Хам всяк,
якому зло й на думку не спада.
Злий спокушав, не чув я - прислухався:
“Чи йдуть стада? Чи дикі йдуть стада?!”
Він був Поетом, Генієм брехнь лексик.
А я... (мої “хореї” ген - хорти!)
Ярів на рівні хижого рефлексу:
“Якщо ідуть, то є
куди іти!”
Тоді мого Лукавий не скорив дня:
я ще сприймав багаття, як вівтар,
дітотворіння, як світотворіння,
а здобич, як насущний Божий Дар.
Ще рвав слова на вигуки і звуки
(щасливе світу вовчого вовча!) -
летів, піднісши в синь півмісяць лука,
і притискав до серця хрест меча.
Сміявся з нього сито: “Ой, Зві-і-ір... Ну, шиз!”
Дарма!
Бо він узяв таки “своє”...
Я впав у прірву пекла, озирнувшись,
коли прорік він раптом: “Я - не є!”
Всім Хамам - пан: “купився на полові”,
безоднями (віки!) “водив козу”.
До Істини, до Віри, до Любові
тепер з кривавих “тартарів” повзу.
Мілію, помиляюся, мелюся
межи світил, що “теляться” світать...
Та сам за себе Богу помолюсь я
,
бо чую те, чого не чує Тать.
В бузках омию очі захололі,
схлюпнусь, як час, як вітер, як вода.
Передвідчую волю, наче долю:
“Ідуть стада. Ще дикі йдуть стада!
”
НЕЗБАГНЕННІСТЬ
Хіба живу? Шукаю дітям хліба…
Життя «в боріннях пролетарщини» мина.
Та люди туляться. А люди бачать ніби
не вичахлу в очах тінь табуна.
Це, виявляється, - «божественна принада» -
альт-атавізм, відлуння давнини!
Гримить, як марш атак, мустангівська «manada»,
тарпанна армія таранить катрани
у кожній ще пульсуючій судині.
Жадання жалить вжитися у синь,
де ми ще - вершники, й Верховним не судимі,
й не відрізняються поняття - «кінь» і «тінь».
Агов! Мені - за втіху ця «потіха»!
І славно, що у ворога є ствол!
Я сам обрав первинну сутність скіфа,
вріс - виростив кочівника єство.
Тож, як би мене це буття не сіпало,
вночі втікаю за «можливість меж»,
де ще зірок, немов кірців, насипано -
босоніж, пішки просто й не гульнеш!
Поки в сідлі - я був, я є, я буду.
Поки в сідлі - Митець я і Трибун.
Тримайтеся мого стремена, Люди!
Помру тоді, коли збагну табун…
МОЛИТВА ЗА КАЗАХСТАН
Йдучи, найважливіше - знать путі ціль,
щоб зло тебе розвіять не змогло…
За небо, першоявлене в бутті цім
,
і за огром народження мого,
і за людей, що в Степ сьогодні вийшли,
й за сонячний їх незборимий стяг
прошу Тебе й молю, Творцю Всевишній -
Той, Хто Єси На Вічних Небесах.
Хай кожний жуз на їх полинній тверді
міцніє кожним родом і щодня!
Вони трудолюбиві і уперті.
Хай табуни їх час наздоганя -
не дай же віщим табунам упину!
Не зупини їх ріки і вітри!
Домам їх дай міцні й надійні стіни,
в яких роди не знали би жури!
Хай відтепер не відають негоди,
й шляхів не видивляються кінці
мої казахи - вершники свободи
і волі заповітної гінці!
За ними у віках нема провини…
Нехай же їхнє Слово не стиха!
Прости їм, Боже, їхній шал первинний
й нерозуміння «сутності гріха».
Мій Казахстан… Благослови краї ці
нам, Господи, осяявши при тім!
Не залишай же Україну й українців
у леті без попутників-братів.
Хай нам живеться і хай нам летиться!
Хай манить нас ще далі й висі тло!
Даруй нам не забути у путі ціль,
щоб зло цей світ розвіять не змогло…