ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 234 Июнь 2016
Анна Агнич Дровяная печь Лазарь Фрейдгейм Футбол... Другие времена ГАЛИНА  ФЕЛИКСОН, ИЗРАИЛЬ, г. БАТ-ЯМ, Микола Істин НЕКСТМОДЕРНА УКРАЇНА Виктория Колтунова   КРЕСТОВАЯ ОТВЁРТКА Анна Михалевская Чемодан Галимкаір Мутанов Слід на піску Валентина Науменко Віталій Гольцов: «Не уявляю свій день без жіночої усмішки, кави і театру» Тетяна ЧЕРЕП-ПЕРОГАНИЧ Сокровенне Ярослав Савчин ВЕСЕЛІ «ПОТЯГУСЬКИ» – В КАНАДІ! Арсеній Троян НЕБО ПАДАЄ Віктор Васильчук ЧОРНОБИЛЬСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ БУЧІ
1. Анна Агнич Дровяная печь
Анна Агнич
Дровяная печь
Роман Ефимович, гвардии подполковник в отставке, вытащил из кустов  стремянку, приставил к окну второго этажа,  огляделся — не смотрит ли кто, и  полез наверх. На все про все у него минут сорок: пока жена жарит котлеты, она из  кухни не  выйдет.
Закончил с одним окном, переставил лестницу к другому. Еще десяток  погожих дней, и все подоконники будут как  новые. Вот вам и семьдесят восемь  лет, вот вам и «не лазь, папа, не рискуй»! За шесть лет в Америке вон как детям дом  в  порядок привел — потихоньку, не спеша, чтобы этот, как его, кардиостимулятор  поспевал.
В тринадцать ноль-ноль Роман встречает желтый школьный автобус.  Внучки бросают рюкзачки на асфальт и гоняют с  соседкиными детьми в пятнашки.  Младшая кричит: «No babysitting! No babysitting!» А, понятно, это у них вместо  нашего «за  одним не гонка, человек не пятитонка».
Пятитонка… полуторка… угловатый зеленый грузовичок… где Роман его  недавно видел? А, да, сегодняшний сон! Он  стоял с отцом, что-то важное хотел то  ли услышать, то ли сказать. Подъехал грузовик, в дощатом кузове солдаты. Отец  запрыгивает через борт, его тулуп на глазах превращается в солдатскую форму  первой мировой войны. Почему первой — он  же был на второй? Грузовик  отъезжает, среди румяных солдат выделяется старое лицо отца. Но вот оно  разглаживается,  розовеет, вот уже неотличимо от других. Так Роман и не успел то  ли услышать, то ли сказать что-то важное.
Он приводит внучек домой и сдает жене, а сам принимается за дела. По  четвергам уборка в гараже — у него все по  расписанию, тридцать лет на  гражданке не изменили привычек. Картонные коробки разломать, связать в пачки  — пойдут в  макулатуру. Четыре банки клюквенного сока: видно, сын привез и  бросил где пришлось. Три банки в кухню на детскую  половину дома, а одну в  подвал, в свой чулан.
Здесь идеальный порядок: на нижних полках сок и вода, над ними в  пластиковых контейнерах крупы, мука и орехи —  перед тем как запечатать, он их  держит в морозилке, чтоб не завелся жучок. Два ящика свечей, три сотни банок  консервов —  даты надписаны, он регулярно освежает запасы. Если вдруг что,  семье хватит, еще и соседей поддержать от щедрот. Народ  здесь не запасливый,  никто в жизни не видел пустых магазинов. А ураган дороги размоет? А  электричество вырубится?  Бензина на заправке, и того не нальют. 
Отопление газовое, а без тока не работает. Это ж надо, не предусмотреть  ручного режима! Нужно печку поставить в  подвале простую, железную, обложить  камнями, чтоб держалось тепло. Дрова Роман запасает постепенно: весной во  дворе  здоровенный клен упал — попилил, поколол — с полкуба добавил в  поленницу за сараем.
Приезжают с работы дети. За ужином, когда все наелись маминых котлет и  пришли в хорошее настроение, Роман  заговаривает о печке. Дети  переглядываются, вздыхают. Невестка говорит:
— Папа, мы решили пока ничего не делать. Страховка вырастет, налоги.  Давайте отложим разговор на пару лет?
С невесткой Роман не спорит. На сына может прикрикнуть, а на нее  никогда. Тихая женщина с белой кожей и  маленькими, трогательно пухлыми  ступнями, она смотрит ласково, говорит спокойно. Устает, бедняжка, поднимается  в пять  утра. В школе американских обалдуев учить — тут не только устанешь, тут с  ума сойдешь. И платят мало. Но ей важно делать  живое дело, это Роману понятно,  сам такой.
Перед сном они с женой выходят погулять. Небо ясное, звезды крупные. У  перекрестка Роман обхватывает жену за  плечи, и ведет дальше обняв, потому что  здесь она обычно вспоминает, что хочет увидеть падающую звезду, и перестает  смотреть под ноги.
Потом, когда засыпают дети, и маленькие, и взрослые, он ходит по детской  половине дома, гасит свет в ванной и  коридоре. Проверяет подвал — так и есть,  лампы горят: видно, сын спускался за чем-то.
Под утро ему снится сон. Этот сон ему часто снится, но всегда забывается.  Другие помнятся, а этот нет. Покрытые  снегом маскировочные пригорки  раскалываются надвое, разъезжаются в стороны. Откидываются массивные  крышки  ракетных шахт. Откуда-то с большой высоты  Роман видит в широких  воронках округлые рыла боеголовок. Одна шахта пуста.  Сердце дает сбой — где  ракета? Как она могла пропасть?! Это позор, это конец, это расстрел… В  подземном командном  модуле он орет на дежурного майора, орет страшно, так что  чуть не лопается голова, но из горла выходит только сип.
Роман дергается, стонет, и жена, почти не просыпаясь, дует ему на лоб —  так она дула на детские лбы, когда  сыновьям снились кошмары. Роман  успокаивается, сон меняется: все ракеты на месте, готовые к пуску. Вздрагивает  земля, из  желтого дыма, опираясь на короткие огненные столбы, взлетают  баллистические ракеты и скрываются в небе, как  постепенно гаснущие звезды.
От вверенной Роману базы через Северный полюс до целей в Америке им  лететь двадцать минут сорок секунд. Ну и  бабахнет там сейчас! Электричество  точно вырубится. Ничего, за двадцать минут он успеет поставить детям печку.  Дрова  есть, зиму перезимуем, а там видно будет. И он улыбается во сне.
2. Лазарь Фрейдгейм Футбол... Другие времена
Лазарь Фрейдгейм 
Футбол... Другие времена
  
Замолкли судейские свистки последнего европейского первенства. Многоголосие  печати, телевидения, интернета... В голове же не футбол, а околофутбольные -  почти криминальные  -разборки. Не результаты матчей и имена футболистов, а  трагедии и происшествия разномастных фанатов. Что-то изменяется: другой  футбол, другие времена, другое восприятие... 
Позволю себе вернуться в прошлое на 3/4 века и вспомнить события первого  послевоенного вояжа советских футболистов в Англию. Это по преимуществу не о  футболе - это о времени, это о сладкой болезни коллекционирования ... 
Итак, Москва, осень 1945 г., 19 : 9. Магические цифры итога серии футбольных  матчей советских футболистов на полях Англии.
*   *   *
   
Воспоминания о жизни каждого человека в большой степени схожи с музеем  никому ненужных вещей. Не нужных - по высоким требованиям полезности, но  дорогих некоторым из прикасающихся к ним теплотой ассоциаций. 
   
Бьюсь об заклад, мало кто сразу представил бы, что за цифры  19 : 9 указаны выше.  Но если сузить круг людей до тех, которые помнят 1945 год, окончание II Мировой  войны, то таких может оказаться большинство. Объяснение более чем просто: с  таким суммарным счетом завершилась серия матчей футболистов московского  "Динамо" с командами Великобритании - одного из самых заметных событий  первой послевоенной осени. Но я не только о спорте.     
Иначе было бы основание для победных реляций, а не для явки с повинной. 
   
Я о зловредном черве, который часто связывается с коллекционированием.  Говорить о маниакальных устремлениях коллекционеров для пополнения своих  собраний, это даже не тема. Это медицинский диагноз. 
   
У моего знакомого умер дядя, известный московский филателист. Он был дружен  со многими собратьями по увлечению (или болезни), и охотно обсуждал с ними  наиболее редкие экземпляры своей коллекции, собранные в отдельно хранимом  кляссере. Это касалось особого круга избранных, которых он не отделял от своего  уровня. Коллекционера не стало... Как же были поражены родственники, когда  оказалось, что еще до дня похорон из дома исчез этот раритетный кляссер... 
   
Меня когда-то поразил рассказ о другом коллекционере. Многие годы он гордился  изюминкой своей библиотеки - старинной книгой, которой больше ни у кого не  было. Он не скрывал ее от людей, показывал, выставлял на специализированных  выставках. Неоднократно давал информацию для каталогов. 
   
Но однажды он увидел второй экземпляр этой книги, выставленной в одном из  известнейших аукционных домов. Смятению коллекционера не было предела... 
   
Можно долго обсуждать причины такого состояния и дальнейшие шаги  коллекционера в возникшей ситуации. Но опять же, буду удивлен, если кто-либо,  не знающий этой истории, догадается до сути последующих событий... 
   
Решение было примитивно просто (ну, не совсем примитивно, как минимум,  очень накладно). Сохранить status quo... Коллекционер (хотел написать: человек, но  воздержался) принимает участие в аукционе, торгуется до победного конца,  получает второй экземпляр книги. Привозит домой раритет, приглашает в качестве  свидетеля адвокат и в его присутствии уничтожает с боем приобретенную книгу.  Он остается владельцем единственного образца - уникума! 
   
Коллекционирование и пороки коллекционеров... Когда речь идет о болезни,  трудно поставить пределы ее развития... Но что впереди, где телега, и где лошадь?  Что чему предшествует? Болезнь коллекционированию или коллекционирование  болезни?... 
   
После столь серьезной рекогносцировки - вновь о счете 19  : 9 и явке с повинной. 
   
Это уже не о солидных коллекционерах и их проблемах. Далее главный герой я,  москвич, которому в то время только-только исполнилось 10 лет. Половина этой  жизни прошла в военных условиях, а о предыдущей половине даже и говорить  трудно... Май принес завершение войны в Европе. Сентябрь отметился  капитуляцией Японии. И вот событие мирной жизни: футболисты московского  "Динамо" едут в Великобританию, Англию, по-нашенскому. 
   
Футбол в послевоенной Москве занимал особое место. То ли праздник, то ли  народное гуляние. Главным и единственным большим стадионом Москвы был  стадион "Динамо". Билеты на матчи раскупались быстрей, чем на самые  популярные спектакли. По 10 рублей на восточную и западную трибуны (за  воротами) и по 15 - на северную и южную. По улице Горького (Тверской, ныне) к  стадиону длинным строем важно шествовала конная милиция для поддержания  порядка около стадиона. 
   
Телевидения не было, но репортажи о матчах передавались по радио. Голос  основного комментатора матчей Вадима Синявского был также узнаваем, как и  голос Левитана при победных известиях. Магическая динамичность рассказов  Синявского заставляла буквально следовать за словесным полетом мяча,  втиснувшись в черный раструб репродуктора. 
   
Осень победного 1945 принесла потрясающую новость. Футбольная команда  московского "Динамо" летит в Лондон и сыграет серию матчей с английскими  клубными командами. Впервые советские футболисты едут играть за границу да  еще к основателям этой игры. Все ждали, и все волновались. .. 
   
Первый матч состоялся 13 ноября 1945 г. в Лондоне с командой "Челси". Уже в те  времена это была одна из сильнейших команд туманного Альбиона (та самая,  которая сегодня украшает империю Романа Абрамовича). Матч складывался  тяжело, и "Динамо" никак не удавалось забить гол. Футбол красен голами.  Конечно, забитыми в чужие ворота. Такого момента пришлось ждать долго. Только  в середине второго тайма Карцев открыл счет. Матч закончился со счетом 3:3 на  радость советским болельщикам. 
   
В составе "Динамо" играли кумиры тех лет. До сих пор на слуху футбольных  болельщиков имена Хомича, Семичастного, Карцева, Бескова. За команду  выступал также несравненный Бобров, позаимствованный из ЦДКА. Вот эта  команда перед началом первого матча (Рис. 1). 
graphic
     
Рис. 1
   
В субботу 17 ноября состоялся второй матч в Кардиффе с командой "Кардифф  Сити", выигранный "Динамо" с разгромным счетом  10 : 1. Именно этот результат  заметно приукрасил общий результат матчей "Динамо". Советской команде  противостояла команда не самого высокого легиона Великобритании. Она была в  чемпионате Великобритании третьей, но в третьей лиге... 
   
Но и два последних матча не могли расстроить советских болельщиков. "Динамо"  выиграло в Лондоне у "Арсенала" со счетом 4  : 3 и сыграло вничью (2  : 2) с  "Рейджерс" в Глазго. 
   
В Англии в эту знаменитую серию вратаря Алексея Хомича прозвали "Тигром".  Великий вратарь отличился тогда не только на поле: на праздничном приеме он  обратился к публике со словами: "Леди и гамильтоны". Воспитанные хозяева  приняли это весело как шутку. Вторым вратарем команды был молодой Лев Яшин,  увенчанный впоследствии всеми возможными лаврами. Но тогда, когда  Синявский сообщал о замене в воротах Хомича на Яшина, вся страна издавала у  репродукторов стон - большей потери трудно было представить, разве что замена  Всеволода Боброва.
   
Радиотрансляция была в то время неотъемлемой частью быта. Репродуктор  включен всегда, как стенные часы (на ночь делалось исключение). Его можно  слушать или не слушать, но его голос здесь с утра до вечера, член семьи. Среди  постоянного безразличия к этому фону бывают моменты сосредоточения: что  следующее? Но когда известно, что должна быть интересующая кого-то из членов  семьи передача, остальным членам приходится приспосабливаться (комната-то для  всех одна). Терпеть или делать вид, что их это тоже интересует. 
   
В дни матча таким все останавливающим сигналом были позывные,  предшествующие трансляциям матчей, и голос Синявского. Вот он... Сейчас  начнется... 
   
Внимание сосредоточено, взгляд устремлен на репродуктор. Черная картонная  тарелка раструба громкоговорителя, подобно нынешней тарелке телевизионной  антенны, поддерживает контакт со стадионом. Словоизвержение ведущего  захватывает. Куда там 
  "Взвилася ножка влево, - 
  Мы влево подались..." 
Ты чувствуешь себя участником действа. То бьешь до боли в суставах, то  устремляешься молнией за летящим мячом, то радостно мысленно вливаешься в  протяжное О: гоооол! 
   
Но репортаж кончался. Движение растворялось в эфире, не давая фиксации  последействия. Внутри ускользающе звучит напряженность борьбы, видятся  взятые и пропущенные мячи. Газета следующего дня становилась единственным  соучастником закончившегося события. 
   
Газеты были компактные - 4 страницы любая. Они были не только (и не столько)  источником информации, но и выполняли в домашних условиях множество  функций. При очень дешевой цене - 2 копейки номер. Поэтому практически каждая  семья выписывала какие-нибудь газеты, а иногда и много. Мы получали  ежедневную "Правду", а также "Пионерскую правду" и "Медицинский работник". 
   
На следующий день после матча сразу хотелось увидеть, что написано в газете о  вчерашнем матче. "Правда" всегда помещала спортивную информацию на  последней странице. От "Пионерской правды" было мало проку, ну а  "Медицинский работник" вообще был абсолютно бесполезен в этом отношении. 
   
Заметки из "Правды" мне было мало. Я лихорадочно пытался найти публикации  других газет. Всех, которые только могли попасться на глаза, если только они  публиковали свою информацию, а не копировали заметки других газет. "Известия",  "Комсомольская правда"", "Красная звезда", "Гудок", "Красный спорт", только что  появившийся "Московский комсомолец"... 
   
Киоски Союзпечати, в которых продавались газеты, были разбросаны по всему  городу. Это были деревянные круглые павильончики с входом сзади и  секторальным прилавком спереди. Они устанавливались на перекрестках,  притулившись к одному из угловых домов. Днем редкий прохожий останавливался  около них - найти там что-либо интересное было очень проблематично:  пропагандистские политические журналы, маленькие пакетики с отдельными  сериями советских марок да фотографии популярных артистов. Но по утрам в  ожидании доставки газет около киосков выстраивались длинные очереди. Они  вились черной лентой почти на квартал. Газеты были основным источником  бумаги для всех хозяйственных целей. 
   
Доставляемые пачки газет пахли бумагой и свежей типографской краской. Я  хорошо помню этот запах. Киоскер выкладывал на прилавке весь ассортимент  газет стопками, как игрок карты, и начинал священнодействовать с раздачей их  жаждущим. Каждый очередник передавал деньги, как правило, мелочь (рубль  соответствовал стоимости 50 газет), и называл нужные ему газеты. Газеты  поступали из типографии сложенными попарно. Киоскер мгновенно поддевал  пальцем с шершавым напальчником одну из двух газет и складывал отобранные  для покупателя газеты одну на другую. Когда заказ был полностью сформирован киоскер небрежно складывал газеты вдвое и передавал покупателю. Нередко  покупатель просил дать ему по два экземпляра одинаковой газеты, в этом случае  киоскеру не надо было "распаривать" газеты. 
   
Это утреннее буйство социалистической торговли продолжалось недолго. Все  газеты распродавались примерно в течение одного часа. Поэтому в будни у меня  не было шансов купить какие-либо другие газеты в дополнение к получаемым дома  по подписке. 
   
Второй матч в Кардиффе был в субботу вечером. Воскресенье - единственный  выходной день на неделе. Воскресное утро - особые возможности для пополнения  сведений о матче. С утра пораньше бегу-лечу в ближайший киоск на пересечении  Малой Грузинской и ул. Красная Пресня, а дальше с надеждой по старым  московским закоулкам к другому киоску - на углу Большой Грузинской и  Расторгуевского переулка, на полпути к знаменитому Тишинскому рынку, ставшему  общесоюзно известным несколько позже - после трогательной сцены с Фаиной  Раневской из фильма "Весна", где она направлялась на этот рынок в шляпке с  вуалью и романом Достоевского "Идиот" в руках. 
   
Но даже большая резвость не могла обогатить меня большим ассортиментом газет.  В тот момент я, конечно, не знал, что ни одна из редакций не послала своих  корреспондентов в Англию. Каждый из спортивных обозревателей давал волю  своей фантазии, основываясь на репортажах Синявского. Мы традиционно верили  печатному слову, в 10 лет от роду - особенно. Каждая заметка - ценность! 
   
Кроме продажи газет для индивидуального использования, по всему городу были  стенды, на которых вывешивались газеты для чтения. Стенды на оживленных  перекрестках не оставались незамеченными, люди порой в два-три ряда через  плечо друг друга читали интересные материалы. Наибольшим успехом  пользовались фельетоны и спортивные новости. 
   
Рано утром расклейщик, оснащенный большой сумкой через плечо с газетами и  ведром клея с кистью в руке, обходил эти стенды. Ставил на землю около каждого  стенда сумку и ведро. По контуру газеты мазал стенд клеем и прикладывал  соответствующую газету одной и другой стороной. Обычно такую работу  выполняли женщины средних лет. Стенды были открытыми без стекол и  подсветки. Жизнь уличной газеты была короткой. 
   
Именно вот эти уличные газеты и были резервом для начинающего собирателя- коллекционера. Здесь-то и звучит покаянная нотка преступного недоросля.  Простейшее "техническое оснащение" и память о местах размещения стендов по  намеченному московскому маршруту... Для москвичей, чей слух могут ласкать  названия больших и маленьких улиц, назову свой маршрут разбойника. Начало от  Малой и Большой Грузинских улиц через Тишинский рынок я уже назвал. Затем  путь лежал к улице Горького до площади Маяковского (Триумфальной), затем по  Садовой Триумфальной до Кудринской (площади Восстания), а оттуда по  Баррикадной и уже вновь по Красной Преснее к дому. Память хранила нужные и  не особо заметные стенды разных газет по всему пути. 
   
Орудием была обычная опасная бритва "Нева", отслужившая свой век для  бритвенного прибора. Бритвы были толстые и вполне подходящие для  вырезывания заметок на уличном газетном стенде. Не знаю уж, сколь  соответствовала такая бритва главному целевому назначению: бриться мне было  еще слишком рано. 
   
Можно легко догадаться, что для такого "коллекционирования" наиболее  подходили сумерки, когда читать уже было затруднительно и люди особо не  задерживались у газетных стендов. Быстро пробежав глазами заметку о матче,  оценив ее необходимость в домашней подборке, с полным внешним безразличием  бросаешь взгляд по сторонам, чтобы убедиться, что нет лишних свидетелей. (Знает  кошка, на чье мясо зарится...). Пока все "кошерно". Далее - миг агрессии... 
   
Я лезвием с небольшим запасом вне пределов нужного текста очерчивал контур и  пытался забрать выделенный клочок газеты. Иногда могло повезти, и заметка  могла располагаться на части стенда, куда не мазанула кисть с клеем. Это был  экстра материал, такой же по качеству как в купленной газете. Иногда везло  меньше, и заметка не без повреждений отделялась от стенда. 
   
Но бывали и особо тяжелые случаи. Интересную заметку, опередив меня, кто-то  уже вырезал. Тогда требовалась особая смекалка: нужно было оценить место  расположения этой заметки на обратной стороне газеты и попытаться ее добыть в  полуслепую. Удавалось порой... 
   
Рабочий маршрут был немалым. Три - четыре километра... На этом пути можно  было найти почти все важные газеты... Я не могу ручаться, что для выбора  времени разбоя решающую роль играла невостребованность газет в вечернее  время. Но сейчас для явки с повинной мне показался такой мотив смягчающим  мою вину. Это были уже и сумерки, и закат газетного дня. Наутро газеты ждала  смерть под слоем газет нового дня. 
   
Общий счет мячей 19  : 9 в пользу "Динамо". На 4 матчах побывало более 250 000  зрителей, - Великобритания приняла советскую команду великолепно. В СССР  результат матчей был подан как новая победа социалистического общества. 
   
О поездке "Динамо" сообщалось в выпусках киножурнала "Новости дня", который в  то время демонстрировался в кинотеатрах перед каждым фильмом, вышли  документальные фильмы о матчах "Динамо". 
   
"Молодая гвардия" издала книгу "19  : 9". Книга подробно описывала перипетии  матчей. В ней приведено большое число фотографий. Книга была увеличенного  формата (почти квадратная) с привлекательной зеленой, как ковер поля, обложкой.  Самый парадный еженедельный журнал "Огонек" вынес на обложку фотографии  всех членов команды "Динамо" вместе с магическим счетом 19  : 9 (Рис. 2). 
 
   
graphic
Рис. 2
   
Никита Богословский написал оперетту "Одиннадцать неизвестных", - этим  сочинением открывался в свое время Львовский театр оперетты. 
   
Проходят годы... Документальные фильмы погибают, оперетта не звучит на сцене,  библиографической редкостью стала книга "19 : 9"
   
В небольшой коллекции "никому ненужных вещей" у меня на поле стоит книжка с  зеленой мягкой обложкой с вложенными в нее воровато собранными вырезками из  старых газет... 
   
За давностью лет, может быть, простятся мне эти прегрешения? И не последует  возбуждения дела об административном нарушении и требования экстрадиции в  Москву по месту совершения проступка. Срок давности, вероятно, истек... 
   
3. ГАЛИНА ФЕЛИКСОН, ИЗРАИЛЬ, г. БАТ-ЯМ,
ГАЛИНА  ФЕЛИКСОН,
ИЗРАИЛЬ, г. БАТ-ЯМ,
felikan19@mail.ru,
номинация: «Рассказ»
          МАНСЫ  СТАРОГО  ДВОРА
     Прямоугольник двора с квадратным садиком посредине был аккуратно окружён  с четырёх сторон  серыми плоскостями  трёхэтажного дома. Некогда «в старые  времена» это был большой респектабельный дом с двумя магазинами по разные  стороны ажурных ворот подъезда. Фасад украшали балконы с решётками,  повторяющими узор ворот.  Дом, переживший  революционные бури,  гражданскую и отечественную войны, изрядно постарел, обветшал. Исчезли  магазины.  Некогда  частные квартиры стали многосемейными коммуналками.  Даже  кладовые и ванные, не говоря уже о магазинах,  приспособили под жилые  помещения. Но, как ни странно, большинство прежних жильцов уцелело.  Втиснутые при  уплотнении всей семьёй в одну из перегороженных,  изуродованных комнат, вынужденные толочься на ставшей вдруг общей  кухне,  люди по-прежнему дружили, ссорились, мирились и, как умели, помогали друг  другу выжить в любых непривычных  условиях. Когда-то во времена погромов  одни соседи прятали других, в лихие революционные другие прятали первых. В  войну оставшиеся старались сберечь максимум вещей ушедших на фронт и  уехавших в эвакуацию, пытались спасти тех, кто  не успел уехать, что, к  сожалению, удавалось крайне редко. 
     Красавица Сонечка Иванченко, в девичестве Фишман, родилась и выросла в  этом доме. Здесь и замуж вышла за самого  красивого во дворе мальчика Валерика.  Поженились они сразу после школы. Когда они шли по улице, люди  оборачивались и  улыбались – такая была пара.  
 С первых дней войны Валерик ушёл на фронт. Сонечка с тремя детьми шести,  четырёх и полутора лет уехать не успела:  опоздала на последний уходивший из  Одессы пароход.  Свекровь спрятала её и детей в подвале в глубине двора, где  хранились дрова и дворницкие принадлежности. Но ключ от сарая пришлось  просить у дворничихи – тётки, объявившейся в  доме года за два перед войной. Эта  дворничиха потом и выдала.  Через пару дней румынский офицер с двумя  солдатами  забрал и Сонечку, и её свекровь. Детей не тронул. Пожалел. Соседи  разобрали малышей, перепрятали по одному в разных  местах. Дворничиха на этом  не успокоилась. Через несколько дней во двор ворвались немцы. Эти никого не  жалели.  Перерыли весь двор. Двоих детей нашли.  Забрали вместе с прятавшими  их людьми. Третий ребёнок, самый младший, исчез.  Исчезла и приютившая его  женщина.  Куда – никто не знал.  И только через несколько месяцев после конца  войны пришло  одной из соседок письмо без обратного адреса, в котором  сообщалось, что малыш жив и здоров, считает свою спасительницу  мамой, и  поэтому возвращаться в Одессу женщина не намерена. 
Одессу освободили от фашистов. Соседи написали в соответствующие  органы письмо, перечислили все  подлости и  грехи дворничихи. Но, может быть,  таких дворничих было немало, и именно до этой ещё не дошли руки.  Поэтому  тётка  ходила по двору победительницей и скалила подгнившие зубы: « А ничего  мне не будет!» Через неделю её нашли  повешенной в дворовом туалете.  Прибывшей милиции соседи заявили: «Совесть, должно быть, замучила, что людей   выдавала и квартиры грабила».
Всё когда-нибудь заканчивается. Вот и войне пришёл долгожданный конец.  Прежние соседи потихоньку возвращались  в родной дом. Не все, конечно. Взамен  невернувшихся появились новые люди. Были они разные – кто получше, кто  похуже.  Но всё-таки прежнее лицо двора постепенно восстанавливалось из  обломков и развалин. 
Зимой было тихо – на то и зима. Но весной двор оживал, наполнялся  привычным почти довоенным шумом. Утро, как  и прежде, начиналось с  переклички двух подруг. Звали их одинаково – тётя Маня. Дружили они, по их  собственному  выражению, «сколько себя помнят». И хоть были разных  национальностей, выглядели и говорили совершенно одинаково.  Одна из них  жила на первом этаже, другая на втором. Но окна были наискосок, так что им было  друг друга и слышно и  видно. Так вот часам где-то к семи утра с грохотом  распахивалось окно на втором этаже, и на весь двор раздавалось:
– Маня! Ты уже встала?
Внизу с таким же шумом распахивалось окно первого этажа, и оттуда  гремело:
– Маня! Ты что-то хотела мне сказать?
– Нет! Я только хотела узнать или ты проснулась.
– Ну, я таки проснулась. Так ты теперь спускайся с твоего этажа пить чай. Я  вчера такие коржики спекла, что ты их  проглотишь вместе с языком.
– Здрасте! Так я ж таки тоже хотела, чтоб ты поднялась наверх. Я ж прямо с  утра нажарила блины, что ты   таких ещё  не видела.
– Ой, или я не знаю твои блины! Так я уже пошла наверх вместе с моими  коржиками.
По воскресеньям после обеда в дворовом садике собирались Миша, Петя и  Валера, вернувшиеся с фронта. Когда-то  они не дружили из-за разницы в возрасте.  Теперь годы войны уравняли их. 
Миша до войны был часовым мастером. Его знали все от Соборной  площади до Нового базара – у него были золотые  руки. Он мог починить любые  самые сложные часовые механизмы старинные и «теперишние».  С фронта Миша  вернулся  без пальцев на обеих руках. После войны стало модно натирать полы в  комнатах красной мастикой. Миша стал полотёром. А  кем ещё можно стать с  такими руками? Новую свою работу он ненавидел. 
Петя перед самой войной закончил театральное училище и только-только  начал работать в Русском театре.  Единственная роль, которую Петя успел сыграть,  Труффальдино из пьесы Мольера, где нужно было много танцевать.  Домой  он  вернулся без ноги. С театром было покончено. Он научился играть на аккордеоне.  И это стало его специальностью: играл  перед началом фильмов в кинотеатрах, в  ресторанах, иногда на свадьбах.
Валера – тот самый красивый мальчик, муж погибшей Сонечки.  Война не  только оставила его без жены, детей и  матери, она его изуродовала.  Левая  половина его лица была обожжена и покрыта грубыми шрамами. Но зато у него  были  целы руки и ноги. В отличие от Миши и Пети он мог работать, как до войны.
Ну, вот по выходным эти «человеческие обломки», как они сами себя  называли, сидели в дворовом садике с бутылкой  и нехитрой закуской. Петя  наигрывал старые довоенные песни, Миша с Валерой негромко подпевали.  Заканчивалось всегда  одинаково: Петя играл «Семь сорок», Валера и Миша  танцевали, положив руки на плечи друг другу. Соседи смотрели из окон  и  говорили уважительно: – Фронтовики гуляют. 
Иногда, выпив чуть больше обычного, кто-нибудь из них срывался на  истерику со слезами и матом. И тогда  во двор  выходила Раиса Анатольевна –  старая учительница литературы, у которой все трое некогда учились. Она  останавливалась на  середине двора и строго говорила: 
– Мальчики! Что вы себе позволяете? Кругом же люди! На вас же все  смотрят.
«Мальчики» смущённо замолкали, собирали остатки трапезы и разбредались  по домам до следующего воскресного дня.
Жила в доме ещё одна Маня. Появилась она  сразу после освобождения  Одессы с двумя дочками и двумя внучками –  детьми старшей дочери. Поселилась  семейка в подвале, где когда-то находились контора и склады магазина  «Колониальные  товары». Подвал этот не был никем занят ввиду его полной  непригодности для жилья. Нет, окна там были, но через них всё  равно ничего не  было видно, потому что выходили они на стенку. Удобств там тоже никаких не  было. Но Маню и её  семейство это устраивало: чем меньше на них смотрят, тем  спокойнее. А к остальному они как-то приспособились. Люди  вообще умеют  справляться с бытовыми трудностями – это их морально закаляет. 
Во дворе третью Маню звали баба Маня-бандерша. За глаза, конечно. А при  встрече старались тихо пройти мимо,  потому что у бабы Мани был такой «чёрный  рот»... Старшая дочка Шурка, по мнению двора, была порядочная. Она где-то  работала то ли санитаркой, то ли уборщицей, почти не пила и в свою комнату с  отдельным входом мужиков не водила. 
Зато младшая Лизка чуть не ежевечерне закатывала шумные гулянки,  именовавшиеся вечеринками.  Как раз из-за  окон,  смотревших на пустую стенку,  эти гулянки мало кому мешали. Но больше всего Лизка любила выходить замуж.  Примерно раз в полгода к дому подъезжала машина. Оттуда, чуть покачиваясь  (трезвой её никогда не видели), появлялась  Лиза в белом платье, длинной фате, с  букетом цветов. За ней, так же покачиваясь, шёл некто с бутылкой. Платье было  одно и  то же, мужья разные. Одна из племянниц переливала дорогу водой, другая  подносила на большой тарелке хлеб-соль. Дальше,  как всегда, шла обычная  вечеринка с танцами под патефон и выпивку. Под утро, как правило, вместе с  уходящими гостями  куда-то исчезал и новый муж.
Племянницы пошли в тётю. Они «гуляли». Кавалеры были с Нового базара,  из-под Гастронома на углу Торговой, а  летом ещё и с Дюковского сада, куда  сестрички ходили на танцы. Где они болтались и чем занимались, знали только  они  сами. Но каждый вечер аккуратно к половине двенадцатого бабушка, т.е.  Манька-бандерша, выходила из ворот и громко  взывала:
 – Зина! Оля! Домой!
После двух-трёх таких воплей из ближайших подворотен выскакивали  сестрички, на ходу приводя себя в  относительный порядок. За ними шествовали  недовольные «кавалеры». И тут баба Маня хорошо прокуренным баритоном  оповещала на весь квартал:
– Молодые люди! Разве вас никто не учил, когда нужно приводить домой  порядочных девушек?
Затем, обращаясь к внучкам, не сбавляя тона:
– Сколько ещё раз  я должна вам сказать – дальше шли сплошные  идиоматические выражения – что приличным  девочкам полагается в одиннадцать  вечера таки сидеть дома с родителями.
Кавалеры медленно отступали, пытаясь раствориться в ночных тенях.  Девицы, шмыгая носами, покорно удалялись за  разгневанной бабушкой. 
Ненадолго становилось тихо.  Когда из чёрных тарелок радиоточек  торжественно плыли  звуки Гимна, двор оглашался  пронзительным воплем:
– Выйди, Майка! Выйди! Я кому сказала, выйди! Марш уже домой, наконец!  Или я не знаю, что тебе сделаю! – Так  соседка с третьего этажа звала домой свою  загулявшую кошку.  
Это были последние аккорды уходящего мирного летнего дня в старом  одесском дворе…
4. Микола Істин НЕКСТМОДЕРНА УКРАЇНА
Микола Істин
НЕКСТМОДЕРНА УКРАЇНА
ТРАНСФОРМАЦІЇ
Ти проковтнеш теленовини зранку,
так як пігулку 
електронну
до сніданку.
І чергові диктатори доби
вже традиційно сфокусують вправно
твої світогляди, 
і попливеш як всі
в одному руслі,
під прапорами партії в руках,
продуктом технологій,
транспарантом
корпоративним,
чи гарматним м'ясом.
І серед стада, що поженуть пастирі,
тебе від інших вже не відрізнити.
Ще будуть постмодерних інсталяцій
ковтки повітря впійманої риби...
І вже по тому прийдуть трансформації
передчуття великих змін потреби.
Із розумінням що на світі інші
і небеса попами не поділені,
і землі бюрократами не мірені,
і мрій твоїх матерії не зношені.
І ще себе ти будеш відкривати 
наче Колумб незвідану Америку.
І на полотнах станеш малювати
стилістику 
геть іншої країни...
І ми напишем безліч України
з світоглядних всецвіть із різнобарвів,
і будуть безміри її світів,
наступних та модерних ідеалів,
прообрази, ескізи других Всесвітів,
в всезмінах 
некстмодерних
змісту
тексту...
ПОСТ І НЕКСТ УКРАЇНСЬКЕ
1.
ПОСТМАЙДАНІВСЬКЕ
Після прекрасно-багряних,
й трагічно-кровавих 
мозаїк майданів,
де з велелюдності
склалося словосполучення - Революція Гідності.
Зазвичай, на кола свої повертатися дано -
хабаропідданим
земель і будівель корупції.
І владі оновленій, на плечах революції
крізь юрбу пропихатися, з свитою
чиновництва не святою,
багатокрісельною,
мільйонностолою,
кабінетних формацій проводирів,
від яких замерзає вільноплинна суспільства ріка,
й між людиною творчою
і посадовою
знов з'являється рів.
І від бюрократа добра годі свободі чекати,
ну хіба лиш коли на горі буде чути свист рака.
Революціонеру і воїну,
правду про пані-державу свою
оголену,
всю
варто дізнатись,
про ту виборювати яку,
і захищати.
І на постскриптум,
мікрофона скрутивши,
скажу: -  революції всі, як колись помаранчева,
так і нинішня, і ще майбутні,
потребують світоглядної наступності
форми і змісту,
а без цього будуть приречені.
2. 
НЕКСТМОДЕРНІСТСЬКЕ
Поступ - це не тільки
як законсервовані кільки -
євровпорядкований край,
чи тикнутий пальцем у небо анонсований рай.
Сходинка світоглядна
де влада - це кожен,
і ти також,
і не тиснуть стіни
країни, 
і не опускають слуги народу,
останнього, до підвального дна.
Це перебудова держави,
поширені зали просторі,
виводять усіх у простори
мрій, власного світу, і права,
Це безліч світоглядних вікон,
і виходів,
й входів.
І законодавчих полів із безмежжям 
можливостей,
толерантності правил,
та доброгармоній...
Некстмодерно - це коли не примружуєш очі,
а розплющуєш й бачиш -
що біблія лиш материк, чи галактика,
серед інших,
і їх відкриваєш.
То стилістика волі
в усьому
в вседоброму
у ідеалах всещастя багатоваріантності долі.
Це збагачення складу людської душі.
Й України культури та духу розширення...
***
Вірю в космічних людей,
як в творців світів ідей,
особистостей з особливих материків,
з ще не відкритих планет - провідників,
нових рукописних небес...

І сумніваюсь
в пересічній цивілізаційній стадії,
в бездумній юрбі, як стаді,
котре, гонять пастухи геополітичні
на пасовища економічні,
видаючи владний батіг
за культурний оберіг.

Я хочу законів, які давали би кожному простір свободи,
як місце для власної світобудови -
свого сонця добра,
і землі його правди,
і щоб для літер літератури цифри не були б за перешкоди,
та законодавче підгрунтя не прокладало би зайвих меж
для феномену людських можливостей...

Бажаю аби в країні -
був і мій край,
а не руїна -
з мрій.

Тому, на противагу політичним ідеологізмам,
презентую некстмодернізм,
як розвиток філософії нових світів
в людях, і їх дивовижних відкриттів...
НЕКСТМОДЕРНА УКРАЇНА
Територію моєї країни
окреслюють не стільки лінії
з амбіцій 
її князів,
мало виписали її в літописах
придворні історики,
і не присвятили їй од своїх стоси
провладні майстри поетики.
І коли, сьогодні, її нервова система, 
як рима,
поєднується 
з спекулятивною політичною ухвалою,
я хворію, 
і почуваюся 
громадянином в еміграції,
чи то в окупації,
або воїном на чужій війні,
де світогляди поранені.
Бо моя країна інша...
Вона там де простір розквіту душі...
(тільки не той що нинішні жерці захопили,
і дорогу духові українському перекрили).
І коли недалекий культуролог її обмежує
зацикленою ідеологією відродження,
то маю його за божевільного 
що мешкає на цвинтарі минулого.
В наступність мої кроки
на шляху розвитку
неповторних
добровсеможливих
людських світів,
і життєвих стилів...
Як в небі зірок і планет,
так же і на землі України платформ
безмежних,
нових,
некстмодерних,
ідей,
ідеалів,
як скарбів,
носіїв її мови,
мов тілесної крові,
з душевного космосу,
життєвого сенсу,
матерій всещастя,
галактик всесвіття.
Лиш таку Україну
до останнього подиху буду писати,
лиш її в війни всі захищати,
заради майбутнього
всерозмаїтого
Всесвіту
де наступні формації нашого світу...
ІНШІ НАПРЯМКИ ВСЕРОЗМАЇТОСТІ
 
Упорядники світу,
в книжках
не
 змінюють його змісту.
І консерваторам жити не вічно на континентах крижаних.
Лише поезіями -
новими течіями
наповнюються
 моря задумані людьми,
і впадають в океани рукотворені богами.
 
Як безліч на берегах стежин,
і в мозку звивин,
бо світоглядів треба багато
щоби
 Всесвіт збагнути,
так кожному варто відкрити
свої
 неповторні двері
в
 планетні кімнати матерій,
заходити з боку свого в абсолюти -
всещастя,
всесвіття !
 
Нема другорядності,
в всякої долі
лише
 головні заплановані ролі
довічної
 здатності.
І тому виринають з книжкової творчості
нові
 ріки,
й зірки,
інші напрямки
всерозмаїтості
...
ЦЕ ПРОБИВАЄТЬСЯ НОВА ЛІТЕРАТУРА

Створити сайт --
мов райський сад...
Де корабель космічний -- флешка.
Й навіть мобілки есемеска
несе в собі найвищий сенс...
В мій віртуальний світ --
повір.
На моніторі як душа,
а тіло стукає по клавішах.
Всесвітня павутина електрона --
скидає книгу паперову з трона.
Бо покоління що прийде без блату,
ніхто не вдіне в розкіш фоліанту,
за гроші не придбають собі слави
його безстрашні вільні самвидави.
А розлетяться світом інтернету
відверті вірші космосу поетів,
і загоряться зорі з їхніх творів,
закрутяться планети із промов...
Це інші інженери ідеалів.
Це модельєри всесвіту обнов.
Крізь конформізми, догми, й кон'юктури,
це пробивається нова література.

***
Сняться мені незнайомі сайти
де заходжу слухати ще не написані пісні,
сняться потяги котрими їду
в ще не заплановані поїздки...
Лиш не снишся мені ти –
що наяву виходиш на зупинці
в паралельні світи
які не перетинаються.
Лиш десь в душі залишається
відчуття твого значення в майбутньому...
Це все інтуіція - компас душі
не простий інструмент виміру
для заплутаних доріг,
загублених світів,
і ще не прокладених орбіт
де зможуть перетнутися навіть паралелі
у сферах що нині за межею досяжного...
Певно це воно,те шосте чуття
як маловідома здатність душі
(на відміну від обчислювальної машини)
вираховувати природу дива...

***

Коли ти на дні,
лежиш
умиротворений безвиходом,
і залишається лише чекати з моря погоди,
зберігати сили,
і майструвати вітрила
для попутного вітру везіння,
і часу весла.
А доля ще більше затискає тебе -
в лещатах,
і обробляє наче деталь на станку.
Тоді, починаєш цінувати єдиний простір свободи
що ще залишився,
за порогом якого, виключаєш свідомість мов світло,
впадаючи в сон,
як в інший вимір існування,
де сновидіння - плюють на закони Земного життя,
але вони всього лише обрізки кінофільмів,
що поза монтажем свідомості,
в яких бачиш те що не потрапило на прем’єру осмислення,
що залишилося за кадром буття,
до чого добираєшся підсвідомими підвісними мостами,
котрі поєднують свідомість з невідомістю...
А під ранок,
розум награється дитячими пустощами зі снів,
і з чорного входу, відвідувачам -
він закриває двері душі.
І ти прокидаєшся, для змін,
бо люди народжені саме для цього,
людство пробуджене думати,
і з малої іскри ідеї -
спричиняти ефект перезавантаження,
і майбутнє оновлення -
суспільства і Неба,
починаючи з власних правил,
з якими набудуть гармонії інші,
роблячи крок із себе...

НЕЗНАНЕ МИСТЕЦТВО

Це незнане мистецтво - розкладати ідеї на атоми,
і створювати з них власні світи,
що сяють невидимими для інших бажаннями як зорями,
і неймовірною дійсністю, мов планетами
обертаються подіями по-несподіваних орбітах...
Але, вони погано лягають на папір,
а творці , зазвичай , вмирають невідомими,
бо їхня творчість не піар,
і неочікуваний гість в посадових кабінетах.
І даремно ми складаємо плани,
і виписуємо їх як власні закони,
бо в нас ніколи не вистачає грошей
на їхню реалізацію,
в людській цивілізації,
що скотилася до побутових речей.
І коли мої вірші впираються в глухий кут,
а мої світи в обставини закуті,
я відкриваю її,
і входжу до неї -
як в найзагадковішу кімнату свідомості,
бо це єдиний вихід -
оволодіти ремеслом долі,
ставши майстром теорії випадковості,
щоби перших зустрічних
привітати як колег величних,
і звичайні кав’ярні ( не в жарт )
перетворити на справжній арт.
Я митець в випадковому часі,
як ловець шансу гармонії в хаосі,
де непередбачуваними помічниками є лише сновидіння,
які відкривають коди події дня...
Це зовсім непросто
зазирнути на кухню першооснови буття,
і збагнути її, незрозумілу вченими, ланку поступу,
що є випадковим вибухом успіху життя.
Можна вдало користуватися формулами випадкового -
якщо поєднати еволюцію метафізики Бога
із філософією розвитку
розквіту
людського,
і прелюдії світу Земного -
зробити ідейними скарбами для Всесвіту.

НОВА ЛІТЕРАТУРА
Нова література має народжуватися
мов крик немовляти,
дорости, як до планет іншого життя, надписати,
перепродовжити культуру народу.
Порівняно як люди
в природи 
неповторні, так твори -
не повтори.
Подібно шаблям
що поле бою ракетам залишили -
так же літературу на марші
треба переозброювати надсучасними віршами.
Тому, некстмодерністські презентації
не очікують на неосмислені овації.
І не нагадують похорони поезії,
чи поминки прози,
увінчані лаврами 
наче вінками,
на законсервованому могильнику літератури.
Біля якого вдова у траурі,
звати яку - пані політика,
сварлива, і легковажна,
з плачами вічними
за бідами українськими.
В товаристві сліпих фанатиків -
ідейних гробовщиків.
А я прихильник літератури живої,
велично-доброї,
філософсько-феєричної.
Яка не допускає розбрату,
і немає людське життя за оплату.
І мої вірші по-некстмодерністськи
це формули : вільнолюбивої етики,
і безпосереднього
сприйняття Бога,
вони є свободою особистості
в суспільстві, в гармонії толерантності,
і космосом відкриттів в собі,
як відчинені двері
до ідейного ядра першооснов,
і будівельного матеріалу обнов.
І їхні новини 
про новизну -
проявів першочергового,
в наступних винаходах художнього,
збагатять людину
подальшими побудовами душі,
і розширять Україну
відкриттями, де інші -
землі і небеса...
Котрі окреслять
талановиті конструктори слова,
і як успішні сміливці літературної обнови,
реалізують формулу людського некст-поступу
в кодах ідей Всесвітнього тексту.
5. Виктория Колтунова КРЕСТОВАЯ ОТВЁРТКА
Виктория Колтунова  
                              КРЕСТОВАЯ  ОТВЁРТКА
Иван Степаныч любил выпить. Не так, конечно, чтоб вусмерть, не валяться же под  забором, он не пропащий какой, но так  чтоб радость душе доставить, так это да.  Особенно домашнее вино, крепкое, душистое. 
Его родная Карповка расположилась на юге Одесской области, где тепло и сухо.   Для винограда  все условия, солнце, рыхлая,  дышащая горячим воздухом  почва,  долгое лето. И сельчане все, как один, у себя виноград выращивают, кто на  продажу, а кто  только для себя,  но вино гонят все. 
Осенью рубиново-красные гроздья кладут под пресс, и они отдают  людям свою  кровь, выкачанную из  теплой южной земли.  Ее заливают в  потемневшие бокастые  бочки и оставляют в погребах для брожения. А скоро и радость сердцу готова.
Жены у Ивана Степаныча не было. Женщина, к которой заходил иногда, была  одиначка.  Но жениться он не хотел. Зачем?  Ему и так хорошо. А то начнутся  претензии, разговоры по вечерам. Одному спокойнее. 
Жил Степаныч с того, что у себя на просторном подворье разводил свиней.  И под  Новый год  наступала пора самого лучшего  заработка. Весь январь праздники и  застолья. А потому к январю Иван  резал свиней на мясо и продавал в городе.  Хватало  денег на весь наступающий год.  Вернее, сам он не резал, а звал двух  кумовьев, которые этим занимались, потому что от  природы был человеком  мягким и вонзить нож в горло свиньи не мог. Не выносил свинячьего визга,  пронзительного,  бьющего по ушам, полного смертной муки, и когда кумовья  резали очередную чушку, уходил на другой конец села, к своей  Галине.
Однажды вернулся слишком рано, свинья уже закатила глаза и только хрипела, но  из разрезанного горла хлестала в ведро  струя ярко алой крови. На колбасу- кровянку. Иван обмяк, а вечером хотел налить себе из глечика красного вина, но  вино  напомнило ему ту красную струю, с которой вытекала из свиньи жизнь, и  пить он не смог. Видел перед собой разрез на  разом побелевшей шее, и  вывернувшееся наружу красное с белыми прожилками мясо.
Со временем впечатление это подзабылось, и в  тот роковой день, который он  потом прокручивал у себя в голове миллион  раз, он с утра немного выпил, потом  сходил к силосной яме с талоном на силос, протянул  талон охраннику, взвалил  мешок  на плечи и оттащил к Гавриловне. Ему самому силос был не нужен, но  старуха просила  ей помочь, а за эту работу  отблагодарила бутылкой вина,  половину которой он выпил сразу.
Потом они обсудили надвигающиеся дожди, будущую свадьбу соседа Мити. А  потом во двор пришел Радзвелюк, высокий  крепкий старик, живший неподалеку.   Он поздоровался с Гавриловной и обратился к Ивану.
- Как думаешь зимовать, Ваня, с такой-то ценой на газ? Не натопишься. 
- А че? На тот мисяц свинью продам, заплачу, и будет у меня тепло.  Газ дорожче и  мясо дорожче. Так что все в порядке. 
Радзвелюк глянул на него укоризненно, легкомысленный, мол,  и попросил у  Гавриловны в долг 20 гривен. А Иван допил  вино, отдал пустую  бутылку  Гавриловне и пошел к себе спать, потому что его от вина начало вести из стороны  в сторону.
Спал он до позднего вечера. Когда открыл глаза, за окном  было уже темно. Иван  встал с постели, прошел в комору, налил  себе молока из крынки, отрезал кусок  сала и хлеба. Отнес все это на кухню, протер клеенку тряпочкой, положил на нее  продукты, поставил молоко. Поужинал и снова лег спать. Утром рано вставать  надо, свиней чистить, потом кормить. 
Проснулся он от громкого стука в дверь. Необычного, требовательного. Так стучат  неспроста, подумал Иван, и по сердцу у  него словно льдинка скользнула.
За дверью стоял участковый и еще два незнакомых, видимо из района, мента в  форме.
- Говдя Иван? – спросил один из них. 
- Да он, он, что я не знаю, - сказал участковый. 
- У нас ордер на обыск, - один из ментов издали показал Ивану какую-то бумажку с  печатью.
- А шо? Чого у меня искать? 
Не отвечая, менты прошли в дверь, а участковый заслонил собой выход во двор.
- Ружье твое где? – Спросил участковый, в то время как те двое начали  переворачивать все в хате вверх дном, вытряхивая на  пол содержимое шкафа и  тумбочек.
- Яке ружжо? Сроду у меня такого не водилось, - волнуясь, отвечал Степаныч,  одним глазом глядя на участкового, потому  что начальство все-таки, а вторым  стараясь не упустить, что там делают менты. Еще сопрут что-нибудь, мелькало у  него в  голове. Четыре тысячи гривен заначки «на черный день» лежали под  порожком в сенях, но менты явно искали что-то  крупное, объемное, а не деньги.  На всякий случай,  Степаныч старался не глядеть в сторону порожка, чтобы  взглядом не  навести ментов на свою схованку. Ружжо ищут, сообразил он. Да  откуда оно у него, поищут да уйдут, главное, чтоб деньги не  нашли. Менты, они  точно деньги прихватят, правда, тут участковый. Ну и что, поделят между собой,  скажут, ты, Говдя,  пьяный был, ничего не помнишь, а мы и видом не видывали, и  слыхом не слыхивали про твое бабло. 
- Давай, запирай хату, поедешь с нами в сельсовет, - сказал участковый, когда  менты закончили обыск, так и не найдя  искомый предмет.
- А чего там щас  делать, - заупирался Степаныч. – Там щас никого нема. Утром  приду, если надо так.
- Ты, давай, не рассуждай, - ответил участковый. – Там, кто надо, тот есть. 
Степаныч, как человек законопослушный, возражать милиции не стал, запер хату,  положил ключ от замка на условленное с  Галиной место, куда всегда его клал, и  направился к выходу со двора. У ворот стояла пустая собачья будка. 
 Шарик сдох два года назад, после преданной долгой собачьей службы, и Степаныч  будку не убирал. Может другая собака  прибьется, да и скучал он по Шарику очень.  Два года прошло, а не мог забыть свою собаку. Сильные морозы бывали редко  на  благодатном юге, но зимой Шарик часто нарушал субординацию, бросал свою  будку и залезал на ночь к Ивану в постель.  Село было тихое, спокойное, охранник  особо на дворе нужен не был, и Иван рад был почувствовать под боком теплое  мускулистое тело собаки. 
Дожил Шарик спокойно, в сытости, умер от старости, и Степаныч долго еще,  вспоминая пса, отворачивался от людей, чтоб  никто не заметил  повлажневших не  по-мужски глаз.
Участковый, проходя мимо будки, подхватил лежавшую на ее пыльной крыше  отвертку.
- Мне как раз такая нужна, - сказал он, - крестовая. А то у меня все ровные.
Иван подумал, что вообще-то это нахальство. Мало ли кому что нужно. Отвертка  там давно лежит, он месяца два назад ее  искал, да забыл, что положил на собачью  будку, когда ремонтировал приемник, а его кто-то позвал со двора. Ему тоже нужна   в хозяйстве крестовая. Ладно, потом заберет. 
Распоряжается, словно у себя дома, - недовольно подумал он. – Вроде как тут  хозяина нет.
В сельсовете, несмотря на позднее время, горел свет. Иван, участковый и оба  милиционера  прошли в кабинет председателя.
Председатель был на месте, и кроме него в кабинете находился еще один  городского вида мужик, хорошо одетый и пахнущий  одеколоном.
- Этот? – спросил он.
- Да, - ответил председатель. – Одинокий, родственников нет. Пьющий. То, что  надо. 
- Это шо значит, - заволновался Иван. – Где я пьющий? Иногда только. Шо вы  говорите такое?
Городской смотрел на него с сомнением.
- Берите, берите, - настаивал председатель. – Лучше все равно не найдете. Говорю  вам, этого берите. Я же свой контингент  знаю. 
На работу, что ли, - подумал Иван. – Какую? В город? А его свиньи как? Кому  поручить? Да и зачем ему работа в городе.  Делать он ничего городского не умеет.  Асфальт не любит. То ли дело, тут в родном селе, и воздух свежий, и птички по  утрам  поют, а с пригорка, какой вид на лиман открывается. Нет, не хочет он в  город. Никакой другой работы ему не нужно, он к  своей привык - по утрам к  свинкам захаживать, кормить, чистить, чесать за розовым ухом, и знать что тут, у  себя на  подворье, он хозяин. Зачем ему в город? Но заставить-то его никто не  может. Нет такого закона, чтобы сельского жителя в  город силком тащить.
Городской человек кивнул головой, двое ментов подхватили Ивана под мышки и  потащили вон.
- Эй, эй, вы чого? – закричал Иван, - а ну пустить!
И получил такой удар под дых, что у него в глазах потемнело. Иван обмяк и повис  в руках у ментов. Его вытащили на  лестницу и подняли на второй этаж, где   находился опорный пункт милиции, вотчина участкового. Участковый поднялся  вслед за ними, снял фуражку, присел за стол и разложил листы бумаги.
- Так, Говдя, - сказал он, - признательную, давай пиши.
- Здурив ты, Васю, какую еще признательную? – завопил Иван, начиная понимать,  что тут никто не шутит. И что он явно  попал в какую-то халепу, только непонятно,  в чем тут дело, и почему ему никто ничего не объясняет. И это было страшно.  Иван внезапно почувствовал себя беспомощным мальчишкой, которого мать  иногда запирала в коморе за мелкие шалости, и  там было темно и отовсюду,  казалось, вылезали лохматые домовые и лысые кривляющиеся банники.
- В несознанку пошел, - осклабился мент, который был пониже ростом и старше,  чем второй. Их Иван так про себя  подсознательно и обозначил, старый и молодой.
Участковый, не отвечая, начал что-то печатать на компьютере указательным   пальцем правой руки, старательно продумывая  текст. На лбу его собрались  морщины. 
Когда закончил, протянул бумагу Ивану.
- На, подпиши, Говдя. И тебе ничего не будет.
Иван дрожащими руками взял лист и стал читать. Под шапкой бланка, в которой  говорилось о времени и месте задержания,  и ссылками на какие-то законы, в  которых он ровно ничего не понял, писалось дальше, что он, Говдя Иван  Степанович, года  рождения…уроженец…  и так далее, такого-то числа поссорился  со своим соседом Радзвелюком Э. И. , обиделся, выследил,  куда пошел после  ссоры Радзвелюк, настиг его в лесопосадке и застрелил из своего личного,  охотничьего  дробовика, в чем  раскаивается, и чистосердечно признается. 
- А шо, Радзвелюка хтось убив? – ошеломленно прошептал Иван.
- Ты, давай, не прикидывайся, подписывай чистосердечное признание, меньше  дадут, - деловито ответил участковый.
Иван кинул лист на пол и топнул по  нему ногой.
- Не, не выйдет, не вбивал я никого, и с Радзвелюком не ссорився, а у Гавриловны  виделся, она подтвердит, а после спать  пошел, як я мог его вбити? Я ж спав! 
Участковый кивнул, два мента быстренько перекинули с одного письменного  стола на другой кусок металлического рельса,  быстро, так что он не успел  опомниться, накинули на руки Ивана наручники и привязали  на рельс, так, что его  ноги и руки  были закинуты за спину, и Иван повис на них в позе лягушки. 
Затем, куском арматуры один из них принялся стегать Ивана по груди и животу.
- Ааааа! – Завопил Иван, шо вы робите, больно ж, ааа!
- Подпишешь? - спокойно спросил участковый.
- Неее! Не вбивав, больно, ааа!
Участковый сидел за столом, глядя в экран телевизора, стоявшего в углу на  тумбочке. Менты продолжали избивать Ивана  железной арматуриной по груди,  животу, рукам, привязанным к перекладине. Время от времени участковый  спрашивал  Ивана, не подпишет ли тот, что застрелил Радзвелюка из своего ружья,  а Иван из последних сил хрипел: нееет…  
Потом уж и сил не было отвечать, только слегка мотал головой из стороны в  сторону. 
Ивану казалось, что он попал в какой-то мутный поток нереального времени, он  перестал соображать, что происходит, и  мотал головой скорее автоматически, в  глубине сознания, понимая, что соглашаться нельзя, что это повлечет за собой  какие- то еще более страшные последствия.
Прошло несколько часов, пока Ивану не пришло в голову выкрикнуть спасительное.
- Я не служив в армии, я не вмию стриляти! 
Участковый оторвался от телевизора и проявил интерес к происходящему.
- Точно, - сказал он. – Я й забыл, этот  не служил. На суде выяснится.
Он вынул из кармана мобильный телефон, набрал какой-то номер и вышел  поговорить в коридор, откуда смутно доносился  его голос, и слова нельзя было  разобрать.
Иван получил некоторую передышку. Голова его обессилено свесилась вниз,  держать ее не было сил, руки и ноги казались  огромными, распухшими и вообще  чужими, и было непонятно, почему эти чужие руки и ноги так болят. 
Вошел участковый, сел за стол, задумался. Вынул из кармана отвертку, посмотрел  на ее разверстый крестом кончик.  Кивнул  ментам: «Снимайте его». 
Ивана отвязали от арматуры, он мешком осел на пол.
Участковый взял новый лист бумаги, заправил в принтер. И снова принялся  стучать одним пальцем по клавиатуре. Через  полчаса протянул Ивану  «признательную». 
В ней говорилось, что  «…он, Говдя Иван Степанович … года  рождения…уроженец…  и так далее, такого-то числа  поссорился со своим соседом  Радзвелюком Э. И. , обиделся, выследил, куда пошел после ссоры Радзвелюк,  настиг его в  лесопосадке и нанес  множество глубоких проникающих ранений  своей крестовой отверткой, которую прихватил с собой  заранее, с целью убийства,  в чем раскаивается, и чистосердечно признается».
- Подписывай. За чистосердечное много не дадут. Отсидишь лет восемь в тепле, да  на халявном корму, и домой пойдешь. 
Ивану было все равно. Лишь бы не обратно на рельс, лишь  бы не били. Более того,  слова «в тепле, на халявном корму»  показались ему манящими, тепло, покой,  отсутствие боли. Он и не думал, что это будет в тюрьме, потому что в голове  гудело  и хотелось только уйти куда-то, сбежать, изменить ситуацию любым  образом.
Участковый протянул ему ручку для подписи. Иван не мог взять ее в пальцы, они  распухли красными  колбасками.  Пришлось  сложить ладони вместе, зажать между  ними ручку и так двумя руками поставить свою подпись. Вышло очень коряво,  крупными буквами, потому что мелкие движения рук были сейчас Ивану  недоступны, но четко - ГОВДЯ. Без инициалов,  участковый позволил.
После этого Степаныча отвезли в следственный изолятор, его осмотрел врач,  распухшие конечности, гематомы,  кровоизлияния на теле, и написал: «Сердечные  тона в норме, пульс ровный, кожные покровы не повреждены, на теле  следов  насилия не выявлено». 
Ивана завели в камеру, показали койку, он рухнул на нее и провалился в  беспамятство. 
Утром проснулся оттого, что с грохотом распахнулась дверка кормушки, отверстия,  через которое просовывали в камеру еду.   Увидел руку, поставившую на поддон  металлическую мисочку с торчащей из нее алюминиевой ложкой.
С верхней койки, расположенной над ним, соскочил  китаец с широким, мясистым  лицом, ухватил миску и сел к столу – есть. 
Иван огляделся. Камера была маленькая, на две койки, стол, покрытый клеенкой,  два стула. Один узкий шкафчик. В углу  «параша», дырка в полу, над ней кран.  Стены около параши покрыты плесневым грибком. Оттуда шел смрадный,  тяжелый  запах. Под потолком маленькое зарешеченное оконце. За ним сиял  клаптик яркого голубого неба, странно чужого в этой  камере. Зачем тут решетка,  кто в такое окошко пролезет, - подумал Иван.
В кормушку всунули еще одну миску. Иван хотел есть, но, в то же время, его  тошнило от вони, исходившей от параши. Хоть  бы занавеской отделили. Как на  нее садиться, когда этот, второй, смотрит, подумал он. 
Китаец не проявлял к нему никакого интереса. Иван попытался заговорить с ним,  тот отвечал односложно, на ломаном  русском, неохотно. 
- Я никого не вбивав, - сказал Иван, надеясь расшевелить сокамерника своей  историей, и хоть что-то от него узнать.
- Меня сюда привезли, арештували, а я не знаю ничего, - снова сказал он. 
Китаец осклабился. 
- Ти не убиваль, а я наркота не продаваль, - хихикнул он.
Ивану стало одиноко и страшно. 
В два часа дня его вызвал на допрос следователь. Аккуратно одетый, совсем  молодой, из ворота наглаженной рубашки  торчала худенькая шея.
- Какой молоденький, дитё совсем, неопытный - подумал Иван. - Этот не засудит,  малый еще. Надо ему все рассказать,  отпустит.
- Я никого не вбивав, - начал он. 
Следователь не слушал,  его пальцы быстро бегали по клавиатуре компьютера. 
- Я у Гавриловны был…
Следователь протянул ему лист бумаги. 
- Подписывайте. Вот тут внизу напишите - мною прочитано, с моих слов написано  верно, претензий не имею. И подпись.
Иван взял лист распухшими со вчера пальцами и прочел, что «…он, Говдя Иван  Степанович … года рождения…уроженец…   и так далее, такого-то числа  поссорился со своим соседом Радзвелюком Э. И. , обиделся, выследил, куда пошел  после ссоры  Радзвелюк, настиг его в лесопосадке и нанес множество глубоких  проникающих ранений крестовой отверткой, которую  прихватил с собой заранее,  с целью убийства, в чем раскаивается, и чистосердечно признается».  
Все то же самое, что писал участковый в селе. На столе в целлофановом пакете  лежала его отвертка. 
Иван подержал лист в руках, поднял глаза на следователя…
- Я не можу так багато написати, - глухо сказал он. – Только пидпис. Рука болить. 
Через четыре дня его отвезли в суд. В зале заседания завели в клетку. Он сел на  скамейку, отполированную сотнями задов,  что до него часами ерзали здесь в  борьбе со своей судьбой, в ожидании приговора. 
- Восемь лет, больше не дадут. В тепле и сытости, - вспоминал он слова  участкового. – Так много. А выдержит он их?  Галина, хозяйство… как оно все без  него?
Бесплатный адвокат, которого к нему приставило государство, вызвал в суд  свидетелей, односельчан Ивана. Все они, как  один, растерянно твердили, что это  какая-то ошибка, что Иван тихий спокойный человек, мухи не обидит. Ни с кем  никогда  не ссорился, даже по пьяни. Да, напиться мог, но сразу шел спать, ни с  кем не задираясь. Свиней выращивал на продажу, а  зарезать свинью не мог, людей  звал. А сам уходил на другой край села, подальше от свинячьего визга.
Пожилой судья слушал, скучая. Оживился, когда показания давала Гавриловна,  которая пыталась то кричать, то, пугаясь  собственной смелости, говорить тихим,   заискивающим перед правосудием,  голосом.
Гавриловна рассказала,  что Иван был у нее с утра,  и когда пришел  Радзвелюк, они  поговорили мирно, нисколько не  ругались. А потом Иван ушел, а Радзвелюк  остался, она еще с ним разговаривала  минут двадцать, уже после того, как Иван  ушел. А после того, как  Радзвелюк вышел  на улицу, она услышала шум, громкий  разговор. Выглянула со двора, двое каких-то  молодых людей затаскивали  Радзвелюка в машину зеленого цвета или «Ниву» или «Москвич», она их не очень  различает. А  он сопротивлялся и громко спорил с ними.  Поэтому, когда вечером к  ней прибежала жена Радзвелюка с вопросом, не знает  ли Гавриловна, где он  может быть о таком часу, и Гавриловна рассказала ей о той машине, они обе  переполошились и  побежали к участковому. А участкового не было ни дома, ни в  участке. Но то, что Радзвелюка увезли на машине двое  молодых людей, исключает,  конечно, вину Ивана Говди.
Иван оживился, мысленно благословляя Гавриловну, и в то же время, сожалея, что  его не было, когда те люди захватили в  плен Радзвелюка, (зачем он им  понадобился, непонятно, но сейчас не время об этом думать), задержись он  немного у  Гавриловны, небось, не дал бы соседа в обиду. Вдвоем бы отбились как- то. 
И Гавриловна казалась ему ангелом, сошедшим с небес.
Поэтому, когда через два часа разбирательств,  и часа совещания судьи с самим  собой в совещательной комнате, он вышел в  развевающейся черной мантии, с  красивым нагрудным знаком на сине-желтой ленте, Иван не сомневался, что  сейчас  прозвучит оправдательный приговор.
Судья, не присаживаясь, стукнул молочком. Секретарь велела всем встать. Все  встали, Иван взялся двумя руками за решетку  клетки, от волнения и усталости, его  не держали ноги.
Судья прокашлялся и, держа перед собой раскрытую папку с приговором, начал  читать.
- Говдя Иван Степанович… года рождения, уроженец села… 20 июля сего года…  пришел во двор Разуваевой Марии  Гавриловны… вступил в спор с соседом  Радзвелюком Эдуардом Игнатовичем… неприязненные отношения…после чего  взял дома крестовую отвертку и направился… нанес 14 ударов отверткой  Радзвелюку… с особой жестокостью и  цинизмом… к летальному исходу…  признать виновным по статье 115 часть вторая, Уголовного Кодекса Украины и  назначить наказание в виде лишения свободы сроком пятнадцать лет в колонии  строгого режима. 
Ивану показалось, что на него обрушилась крыша. Вот же, только что Гавриловна  сказала здесь, за этой маленькой трибункой  судебного зала, в котором стоит в углу  на возвышении государственный флаг, а на стене висит большой золотой трезубец,   что он, Иван Степанович Говдя, ушел за двадцать минут до того, как из ее двора  вышел Радзвелюк, и того силком, с руганью  затащили в машину два незнакомых  молодых человека. Так ясно же, что именно они убили Радзвелюка, из ружья,  которое  искали и не нашли в доме Ивана.  Господи, Боже ж  ты мой, что ж это  творится, а? Люди добрые, что ж это творится, да  помогите же кто-нибудь!  Помогите!!! Аааа!!!
Адвокат собирал свои бумаги, не глядя на Ивана. И тут раздался крик. Кричала  Гавриловна.
- Эй, так не пойдет! Я до президента поеду, я все расскажу! То те молодики вбили  Радзвелюка, хтось може ще бачив, га? Тут  е таки? Я завтра до Киева поеду, я все  расскажу! Ви сами вбивци, ви Ивана вбиваете!
Судья и прокурор быстро вышли из зала. Конвойные подскочили к Степанычу,  накинули на запястья наручники и вывели  через черный ход в автозак.
Первые два дня в колонии Иван Степаныч провел как во сне. Он не верил, что  попал сюда, что это с ним приключилась  такая непонятная, страшная беда, и что  здесь ему предстоит прожить целых пятнадцать лет! 
Утром заключенные выстраивались на поверку, потом завтракали, потом шли на  работу в слесарные мастерские, где  отрабатывали на государство жидкую баланду,  которую им подавали на обед, и которая не стоила и сотой части  вырабатываемой  продукции. Там Степанычу показали операцию, которую он должен был делать на  конвейере, она была  несложная,  и он ее легко освоил.  Этот монотонный, не  требующий рассуждений, труд вскоре втянул его в тягучее русло  бездумного  ожидания конца срока, до которого было невыносимо далеко, но лучше думать о  его конце, чем о том, что это так  не скоро, что можно и не дожить.
Вначале Степаныч боялся, что другие заключенные, которые,  в отличие от него,  настоящие разбойники и убийцы, будут его  преследовать и бить, отнимать   дешевые конфеты, которые он раз в месяц покупал в тюремной лавке, и без  которых не мог  чувствовать себя человеком.  Хоть раз в месяц ощутить во рту этот  сладкий леденцовый вкус, свидетельствующий о том, что  он, Иван, что-то может  сам выбрать в этой жизни, решить за себя, что именно купить в лавке, а не  подчиняться приказам  начальства, когда твоя жизнь расписана по минутам  чужими людьми, и от расписания ни шагу влево, ни шагу вправо.  
Но, как ни странно, его никто не обижал, и даже называли по отчеству –  «Степаныч», хотя у других были, как правило,  кликухи. 
Тайну этого отношения он узнал от одного заключенного, с кем ходил кругами по  дворику тюрьмы во время прогулки.
- А ты, Ваня, крутяк, бля.  Вот скажи, как ты такой мелкий, здорового мужика  завалил? 
- Да не заваливал я никого. Я ж не вбивав. То на мене повисили.
- Та тут все так говорят. Нихто никого тут не вбивав.  Ха! У тебя ж 115-ая. Да ишшо  часть вторая. Ну, шо, колись, давай!
Иван понял, что его статья служит ему оберегом.  Зэки с уважением относились к  нему, потому что у него важная статья,  потому что думают, что он, такой щуплый,  небольшого росточка мужик завалил, разозлившись, односельчанина. Для них он  уже свой. И не надо рассказывать, что это неправда, пусть думают, что он убийца.  Так ему легче будет здесь выжить.
Страх потихоньку отпускал его. Страх, липкий, доводивший до дрожи в  ослабевших коленках, когда он видел драки между  заключенными, вспыхивавшие  иногда из-за грубого слова или пачки сигарет. Драки жестокие, безжалостные, с  хрустом  костей и матом, повисающим в воздухе. Тогда прибегали охранники,  хватали, накидывали наручники, наклоняли зэка  головой вниз и по полу волокли  в карцер. Карцера Степаныч тоже боялся, зэки рассказывали, каково там, лучше не  попадать. Однажды видел, как двое били третьего, остальные стояли вокруг и  возгласами выражали свое отношение к  происходящему, но никто не вмешивался,  а нападавшие бросили избитого на цемент пола, и один вскочил ему на голову и  прыгал на ней, а поверженный визжал тонко и хрипло,  из носа у него потекла  кровь, и Ивана начало тошнить, как всегда,  когда он слышал визг,  тот, свинячий,  которого он всегда избегал. Постепенно Иван стал привыкать к дракам, а то, что  его,  который «по 115-ой», не трогали, наполняло его гордостью и чувством  собственного достоинства. И ходить он начал  вальяжно, как старый опытный зэк,  сделавший не одну ходку. И когда требовалось назвать свою статью, 115-ую, такую  важную статью, он называл ее охотно и громко. 
Галина писала ему короткие, но деловые письма. Сообщала, что переехала в его  хату, чтоб смотреть за свиньями, а в ее хату  заселился племянник с женой. Что  будет ждать все пятнадцать лет, и непременно дождется. Иван перечитывал  каждое  письмо по многу раз, отвечал тоже обстоятельно,  ласково. Но в то, что  будет ждать его пятнадцать лет, не верил. Если сейчас  уже не спит с кем-то, то  потом точно будет, думал он. Живой ведь человек. Потребности никуда не денешь.  Да и то, какое он  право имеет неволить ее. Чем она-то виновата, если он сам не  виноват. А с кем будет? Может с Гришей, тот на нее и раньше  поглядывал. А если  живет в Ивановой хате, так Гришка к ней туда захаживает, так? На его постели  спят, в его малой  комнате. Под часами с кукушкой. Утром, небось, он дворами  уходит, чтоб ее не позорить. А может, наплевать на всех,  открыто живут?  И  сельчане жалеют Ивана, рогалём называют.
Галина как-то написала, что может приехать к Ивану в колонию, подадут  заявление и их прямо там распишут, и дадут три  дня семейной жизни в  специально отведенной комнате. И потом она сможет к нему туда на долгосрочное  свидание  приезжать, на три дня раз в году.
Иван отказался. Подумал, что вот тогда точно рогалём заделается. Пока Галина  свободна, это не так обидно, не так стыдно.  Не так больно. А будет ему законная  жена, все равно с кем-то сойдется, и еще хуже будет. Пятнадцать лет не жить ни  с  кем,  какое он имеет право от нее требовать. 
Через полгода пребывания Ивана в колонии, Галина сообщила ему странную и  страшную весть. Гавриловну, которая никак  не унималась и кричала, что на свои  очи видела, как Радзвелюка затаскивали в зеленую машину, и что до самого  президента  дойдет, однажды утром нашли повесившейся на крыше собственного  дома. Никто не мог понять, как старуха влезла на  крышу, достала там до верха  стрехи, зацепила за нее веревку и повесилась. Да и зачем?  Не было у нее мотивов  никаких.  Записки она не оставила.
Из райцентра приезжал следователь, ходил с участковым по дворам, расспрашивал,  не знает ли кто, почему повесилась  Разуваева, никто не знал. Никому она ничего  не говорила, ни на что не жаловалась. К фельдшеру по поводу здоровья не  обращалась. Фельдшер был одним из двоих понятых, когда сняли Гавриловну, чтоб  отвезти в райцентр, в морг. Потом как- то, напившись, рассказывал, что на теле  Гавриловны видел синяки, на руках, ногах. Точно ее кто-то крепко за руки и за  ноги  сжимал. Но как проспался, рот на замок. Ничего не знаю, ничего не говорил,  померещилось вам.  Когда кажется, крестятся.  Окститесь, милые. Тем и кончилось.  Детей у Гавриловны не было, и вскоре село перестало о том судачить.
Текло время, густое, тягомотное, единственная отрада в заточении, потому что  хочешь, не хочешь, а оно все равно  сжималось, сокращалось и приближало тот  самый великий день освобождения, который непременно наступит, если Иван до  него доживет, и выйдет за тяжелые, лязгающие  ворота, на улицу. И сможет пойти  хоть налево, хоть направо, хоть куда,  потому, что будет свободен.
Вот оно, время, и шло, как вода из крана капала. Кап-кап. День-день. День-день,  еще день… Конвейер в мастерских, ночь в  камере, день… Конвейер. Камера.  Конвейер. Камера.  Еще год…  Еще один…
Двенадцать лет откапало, оттянулось, отползло, когда Ивана вызвал к себе  начальник колонии и велел писать заявление о  пересмотре дела по вновь  открывшимся обстоятельствам. 
Он протянул Ивану газету, и на первой странице Иван увидел статью какой-то  журналистки, писавшей о том, что вышла  наружу страшная история, как трое  нардепов устраивали условную охоту в лесах на бомжей, которых отлавливали и  привозили специально для этой забавы в лес, где нардепы с девушками эскорта  гоняли их, стреляя холостыми патронами.  Бывало, что бомжи умирали от разрыва  сердца, но кто их искал, бомжей? Закапывали тут же. 
Но двенадцать лет назад случилось так, что егери не нашли подходящую «дичь»,  схватили в селе Карповка попавшегося под  горячую руку старика и вывезли в лес.  Там этот дед  сопротивлялся, не желал бежать и изображать «оленя»,  грубо обзывал  матом «охотников», и один из них в сердцах всадил в него дробь из охотничьего  ружья, которое взял для настоящей охоты на  утку. Преступление повесили на   крестьянина из этого же села, и тот сидит уже двенадцать лет. 
А вышло все наружу потому, что один из двух других нардепов, присутствовавших  при этом, захотел наказать компаньона по  бизнесу, того, кто застрелил  Радзвелюка, потому, что компаньон скрыл от него недостающие четыре миллиона  долларов,   подевавшиеся неизвестно куда с их общего счета.
Была произведена эксгумация трупа и найдены 14 дробин калибра 0.8, вошедших в  тело и застрявших в районе  позвоночника и в сердечной сумке. Смерть, согласно  экспертизе, наступила в результате кровопотери. 
Далее приводились сканы двух экспертиз, одной, где были показаны на фото и  описаны 14 дробин, и второй, изъятой из  уголовного дела, в которой  утверждалось, что круглые отверстия в одежде и теле убитого, были произведены  крестовой  отверткой, принадлежавшей крестьянину Ивану Говде, что, как  утверждала газета, не соответствует действительности.   
И снова Иван стоял, вцепившись двумя руками в решетку клетки, и ждал  результата, и услышал, наконец – «… освободить из- под стражи в зале суда».
Его выпустили из клетки, он сделал несколько шагов, первых шагов свободного  человека, и Галина упала ему на грудь.
- Иванку… 
В первый день односельчане сбежались в хату Ивана, поздравляли,  расспрашивали, как и что, но потом заметили, что он  очень изменился, стал  замкнутым, о колонии рассказывает неохотно, и соседи с удивлением отметили в  нем какую-то  надменность, словно побывав в тюрьме, он стал на голову выше их.  И со свойственной сельским жителям врожденной  тактичностью, которая иногда  заменяет выученные из книжек правила хорошего тона, перестали его тормошить. 
А Иван был доволен тем, как Галина сохранила его хозяйство. Большой свинарник  был вычищен, в коморе запас кормов,  хрюшки в полном порядке. В теле, розовые,  чистые. Когда Ивана взяли, их было шесть, а сейчас девять свиноматок и пять  подсвинков.  Галина приумножила, и не скажешь, что женщина, молодец. 
Иван быстро втянулся в бывшую когда-то привычной работу, готовить корма,  накладывать в корыто, чистить. Вдвоем с  Галиной дело шло споро. Жили уже  вместе, не как раньше. И хату Галины занял ее племянник с молодой женой, это, во-  первых, и Иван был ей благодарен за помощь и поддержку, это, во-вторых, а  главное, вдвоем все получалось легче, а потому  произошло как-то само собой, что  они теперь жили вместе, как муж и жена.
Подходил Новый год, за ним надвигалось Рождество,  потом Крещение, самое  время для заработка. Весь  январь народ ест  много, жирно и вкусно. Наступила  пора продавать мясо. Иван решил для начала зарезать двух, потом, после Старого  Нового  года еще двух. 
Вечером, когда они уже лежали в постели,  Галина сказала, что завтра позовет  кумовьев  для обычного для них дела. Утром  наточит ножи, приготовит посуду,  ведра, стол для разделки туши, а их позовет на час дня. 
Иван резко качнул головой.
- Не треба. Сам упораюсь.
- Так ты ж не любишь свиней резать, - сказала Галина. - Всегда ж звал.
Иван усмехнулся.
- Ты про що, Галю,  кажеш, про свини?  А я чоловика отвёрткой вбив, чотырнадцять  ран глубоких ему нанёс, и ничого, не  забоявся, а ты про свиней кажеш. Не треба  кумив. Вони ж десять кило мяса визьмуть за работу. Сам зарижу, не бийся. Щас  мясо на ринку таке дороге. А тут им на шару мясо виддай. Не, сам зроблю. Спи  Галю, нич на двори.
Он обнял Галину правой рукой и прижал к себе. 
6. Анна Михалевская Чемодан
Анна Михалевская
Чемодан
Вы на чердаке вдвоем – ты и полосатый чемодан. Тебе семь лет, ему – все сто.  Никто уже не вспомнит, откуда он взялся. Ты  трешь грязными кулаками глаза,  знаешь, что мальчишки не плачут, но обида сильнее этого знания. На полу  валяются  разбитые очки, ты их больше не наденешь  и потому швыряешь в  открытую пасть чемодана. Крышка захлопывается, а в  голове эхом звучат выкрики  дворовых хулиганов: «Очкарик! Трус!». На щеках горят затрещины, ноет синяк на  плече. 
Новые очки  носить отказываешься.  В дневнике плохие отметки, отец сердит, мать  расстроена. Но ты усвоил: очки – это  слабость, а слабости показывать нельзя. В  темной подворотне тебя припирают к стенке. Глаза щиплет, но не от слез, от  злости. Надоело убегать, надоело бояться, ты хочешь драки. Худой мальчишка, на  голову ниже обидчиков, но ты выходишь  победителем. Через месяц  участковый  врач напишет в твоей карточке: зрение в норме, и ты забудешь про очки...  
Снова придешь повидаться с чемоданом в четырнадцать. На чердаке  хорошо  прятаться от родителей и от себя. Первое  чувство захлестывает, это непривычно и  страшно. Жизнь не имеет оттенков: она то прекрасна, то ужасна. Черно-белая – как  полосы на чемодане.  Ты комкаешь записку от Марины. Она не пришла на  свидание, и ты не знаешь, что делать – ты же  заранее решил, что женишься на ней,  у вас будет трое детей и десять внуков. Жизнь летит под откос,  ты бессилен,  больно  так, что невозможно дышать. Открываешь чемодан – он пуст, разбитые  очки исчезли.  Ты аккуратно кладешь внутрь  скомканную записку и закрываешь  крышку. Сидишь на чердаке, пока не стемнеет.  Боль утихает, и ты вдруг  понимаешь, какой  пустяк в сущности эта любовь. Смеешься над собой и пьешь  прямо из бутылки крепленое красное.  
Марина забывается быстро. Ты больше не влюбляешься, ты влюбляешь в себя.  Поклонницы забрасывают валентинками –  теперь тебе решать, кого выбирать... 
Учеба дается легко: престижный институт, практика заграницей. Ты сторонишься  шумных компаний,  но у тебя есть  друг. Он  понимает тебя, ты понимаешь его, и  даже молчите вы об одном и том же. Но друг уезжает в чужой город, перестает  писать,  вокруг образуется пустота. Ты знаешь, что делать:  часы, подаренные  другом, соскальзывают в прожорливую пасть чемодана.  Дружба ничего не значит,  думаешь ты, ее просто надо перерасти... 
Работа в иностранной компании, руководящая должность, дорогая машина.  Подписываешь контракт и мечтаешь, что купишь  дом, ведь у тебя скоро родится  первенец. Совесть хватает за руку, и подпись выходит неровной. Ты получил  контракт, но  подставил партнера, а он немало для тебя сделал. Возвращаешься  домой, рассеянно целуешь жену, лезешь на чердак. Долго  роешься в пыльном  хламе и, уже отчаявшись, находишь чемодан. Конечно же, он снова пуст. Ты с  облегчением вздыхаешь,  роняешь визитку партнера, с которой начиналась твоя  карьера. Закрываешь чемодан,  защелкиваешь нехитрый замок.  Улыбаешься, думая о  будущем. Ты все сделал правильно...
Годы спасаются от тебя бегством, а тебе спасаться не от кого. У тебя личный  водитель, название твоей компании мелькает в  новостях, жена обожает тебя,   сыновья из кожи вон лезут, стремясь заслужить твое расположение. Любовница  –  сама  покладистость, за два года ни одного скандала. И это беспокоит. Ты не  чувствуешь вкуса и запаха. Нанимаешь  дорогих  поваров, но жарк Ое остается  пресным, а яблоки пахнут целлофановой упаковкой. Увольняешь, нанимаешь  новых. Не  помогает. Ты смотришь на жену и не можешь различить цвет ее глаз.  Хочешь позвать старшего сына и не помнишь его  имени. Виктор, Виталий, Влад?  Ты встаешь и уходишь посреди совещания, игнорируя удивленные взгляды  директоров.  Слышишь слова, много слов, но не способен извлечь из них ни  крупицы смысла. В твоем автомобиле  тонированные стекла:  лица людей снаружи   ничего не выражают, они черно-белые, как полоски заветного чемодана. 
Ты приходишь к выводу: кто-то ворует твою жизнь. Перебираешь в голове  недругов, вспоминаешь лишь надгробия, а  призраки не умеют мстить.  Приставляешь частного детектива к жене и любовнице. Тот выясняет, что они  ходят вместе по  магазинам и делятся тобой, как подруги  не по карману дорогим  вечерним платьем. Другой бы расстроился, но тебя новость  не трогает. Ты просто  понимаешь, что взял ложный след. И наконец решаешься навестить родительский  дом. На чердаке все  остается прежним, изношенные вещи не могут состариться.   Чемодан ждет тебя, скалясь приоткрытой крышкой. Злость –  давно забытое  чувство – вспыхивает с прежней силой. Ты переворачиваешь чемодан, трясешь его,  будто так  можно вернуть  потерянное. «Отдай, что забрал, отдай!» – крик  разносится по чердаку. 
Чемодан, как всегда, пуст. Бросаешь его о стену, ищешь двойное дно – тщетно. В  твоих руках лишь старомодный хлам. «Что  мне делать?» – спрашиваешь ты, но  чемодан  молчит.  Ты отшвыриваешь его, смотришь в темноту чердака и  вспоминаешь:  разбитые очки, записка от Марины, часы друга... Ведь это ты  отказался от себя,  предал свои желания, изменил близким. Ты  вор, обокравший  сам себя. Но прошлого не вернешь. А в настоящем у тебя ничего нет – только  злополучный чемодан.  И в  этот миг ты замечаешь на черно-белой крышке  сложенный вдвое лист. Билет?!  
Прячешь его в карман и, размахивая чемоданом, проходишь мимо своей машины,  водитель тебя не узнает. Идешь на вокзал,  щуришься – близорукость вернулась. Но  ты снова видишь краски: небо наливается темно-синим, фонари горят золотом,  зеленый бок поезда облупился чешуей краски.  Сердце замирает от страха, как в  детстве. Ты не знаешь, куда едешь и что тебя  там ждет. Ты не знаешь, каково это –  быть собой, ты никогда не пробовал.  Не знаешь даже, твой ли тот билет, что  сжимаешь  в потной ладони...  
У последнего состава  отдаешь проводнику билет. Он долго изучает его и молча  указывает на дверь. Наконец ты входишь в  вагон. 
Чемодан остается на перроне.  Из окна купе видишь: незнакомый мужчина  подходит к нему, с интересом рассматривает  находку. Ревность вспыхивает и тут  же гаснет. 
Ты садишься на диван, и поезд трогается.  Разворачиваешь  билет – перед тобой  чистый лист. Скоро ты впишешь туда свою  станцию назначения.
Люди толкаются, протискиваясь с вещами в купе. Ты улыбаешься их суете. Ведь ты  едешь налегке, взяв только самое важное.   
  
7. Галимкаір Мутанов Слід на піску
Галимкаір Мутанов
Слід на піску  
Слід на піску – чиясь примхлива доля ... 
Він ніби манить, чи душа болить
Мов свіжа рана, розіп’ята вмить! 
Та вітер тут вершить незриму волю.
Вітрисько знов розгойдує цей світ,
Уривчасто, непевно, незбагненно…
Піщаний степ, похмурий моноліт,
Враз змінюється, наче тінь Гогена .
Шепочеться каміння про своє:
Зібратися б разом – в могутню брилу,
Відчути волю, благодатну силу!
Лиш вітер розпростертись не дає…
Та навіть обійнявшись, мов брати,
Для сліз не підставляючи щоку,
Не збережуть, як сонцем не крути, 
Живі сліди на рваному піску.
Ще мить – і тихо зникнуть назавжди ,
Загубляться, забудуться, мов зорі…
Та все ж вони були – хай навіть кволі ,
І з’являться нові стрімкі сліди!   
Хай кажуть, що, мандруючи в пісках,
Ми, ніби духи, не лишаєм сліду
Та небо палко крає вільний птах,
І цю любов вітриську не спинити!
Хай не збагнуть: у чому сенс блукань,
Які скарби шукаємо затято?
Піски – довкола і міраж – мов свято
Ти – справжній, брате,  вільний тут, як  лань !
Зірваний листок  
Прощально, тихим помахом руки,
Зі смутком залишаєш побратимів…
Ще зелен-лист буяє навкруги,
А ти кружляєш в просторі незримім.
Невже кінець  – ні радощів, ні бід ?   
Летиш і сподіваєшся на диво !
А друзі шелестять тобі услід  –  
Такі живі, весняні незрадливі .
   
Ані старечих зморшок, ані барв
Далекої осінньої пожежі , –
Самотній, недолюблений, як мавр,
Прощаєш світ, щоб відпустив за межі .
      Жалієш нас – тобі вже не болить ,
      І зовсім скоро зацілують зорі…
     Чом саме ти – міцний, із верховіть ,
Коли благають смерті поруч кволі?!
Ячить душа – який із тебе мрець?
Іще й не жив, а вже туди – в покоси…
      Хто відповість? Та тільки не вітрець,
      Що розчесав рясні тополі коси. 
     
      І навіть не помітив, як до Лети
     Погнав листок. То й що? Хіба ж останній?..    
     Бувають у житті такі моменти  –  
      Без відповіді на просте питання.  
           Гусак-ватажок  
На відстані стріли летить ватаг ,
Випереджаючи тендітний клин ;
Лиш молитовно пам'ятає він
Здолати шлях
Йому ніколи тут не відболить,
Така от карма – відчувати тлін ;
Він попередить передбачить мить, –  
Один. 
Тримає небеса, немов атлант, 
Хоч крила стер у муках до крові ;
Бо треба вберегти братів від втрат , –   
Живі? !
Врятовані  – в прийдешнє та минуле
Удома до нестями надивись!
Та каменем враз падаєш униз –  
Від щастя? Кулі?..
Так і поет  – душею крає час ,
Попереду скривавлено іде ;
Та стигми відчувають: як і де ? – 
Попереджають  безневинних нас.
Порівняння  
І сонцю, й місяцю мільярди віршів
Закохані поети присвятили .
Та хай не ображаються світила, – 
Для мене мила сяє яскравіше!
Ота зоря у небі – чарівна?
Але вона – для всіх, як віра в Бога
Коли ти поруч – сонце ні до чого,  –
Завжди жадана, трепетна, ОДНА !
       Поминальний обід
«В житті, – казала нам не раз бабуся, –
Один у одн ого – ми всі в гостях… »
І це – народна мудрість, а не страх! 
Бо хто з небесних мандрів повернувся?
З глибин віків – така свята потреба ,
Неписаний закон, бо від душі, –
Найкраще частування бережи
Для дорогих гостей, а не для себе!
Так, надто різні – зорі, землі, люди ;
Усе відносне, мов сльоза в очах.
«Один у одного – ми всі в гостях…» –
Цього мені ніколи не забути!
Болить душа від непрож итих літ,
І не розкажеш, як там – в високості?   
… Час проводжати дорогого гостя –  
Готуйся, поминальний наш обід
       Побажання нації
Дарунок долі – Незалежність! День,
Святий – для мужніх і гіркий – для юди…  
Бо час настав, аби здолати пута,
Які тримали в мороку людей.
Дивуюся, що дехто із братів
Від заздрості та помсти шаленіє !
Хоч степові простори не змаліють,
Бо рідні, як Всевишній заповів. 
Ця доброта душевна  – оберіг,  
Який ніякі біди не скорили. 
Орла котрий розправив дужі крила,
Ще жоден лютий змій не переміг. 
Я мрію про відроджений народ,
Про Дух його – шляхетний і високий .
Не безнадійний , хто  звільнився з моху
І прагне, попри біль лише чеснот
  
       Схожість характерів
То що ж нас у світі завжди вирізня?   
Століттями манить дорога, –  
Казах, який виріс на гриві коня, 
Характером схожий на нього !
Гарцює табун, попри тисячі бід,  –
Нестримно, разюче, без страху! 
І б’ється під музику кінських копит
Проникливе серце казаха .
Характер коня – ось наш спадок віків,
Такі витривалі, мов пісня!
Не стримають душу важкі ланцюги  –  
Любити ніколи не пізно.
Хай зіткані ми із добра й протиріч,
І коні принишкли безкрило ,
Та лиш пролунає загрозливий клич – 
Зіллємось душею і тілом!
 
Коли в перегонах змагається світ,
Характер сини успадкують , – 
Жаданий полине враз цокіт копит,
І хай лиш тримається збруя!
     
З казахської переклав Сергій Дзюба
8. Валентина Науменко Віталій Гольцов: «Не уявляю свій день без жіночої усмішки, кави і театру»
Валентина Науменко
Віталій Гольцов: «Не уявляю свій день без жіночої усмішки, кави і театру»
Більшість людей вважає, що театр ляльок — це театр для дітей. Що там готується  репертуар лише для маленьких глядачів. А що робити дорослим? Хіба що згадати  дитинство. Цей стереотип існує на пострадянському просторі донині. Щоб його  зламати, режисерам і акторам-лялькарям доводиться постійно бути в тонусі. Весь  час вигадувати для свого глядача щось новеньке, цікаве, сучасне та актуальне. 
Заслужений артист України, лауреат літературно-мистецької премії імені Михайла  Коцюбинського Віталій ГОЛЬЦОВ віддав обласному театру ляльок більше 30 років.  Як режисер-постановник і художній керівник театру він готовий навіть  експериментувати, аби лише у глядацькій залі ніде було яблуку впасти. Щоб до  театру залюбки ходили як діти, так і дорослі. Про особливості режисерської роботи  — життя театру ляльок та особисте життя режисера далі в нашій розмові.     
«Ми відкрили двері в Європу»
Але спершу екскурс у минуле. Любов до театру Віталію Володимировичу  прищепила його покійна мати Марія Михайлівна. Вона була вчителем української  мови та літератури й паралельно вела театральний гурток, де у виставах грав і її  син. Із дитинства так повелося, що доля Віталія Володимировича все тісніше  пов’язувалася з театральним мистецтвом. Драматичний гурток при обласному  палаці дітей та юнацтва (керівник — Тамара Чернявська), робота монтером сцени у  драмтеатрі, де брав участь у масовках. А після служби в армії від однокласника Юрія  Труби та друзів із драмгуртка дізнався про відкриття в місті театру ляльок. Після  прослуховування Віталія одразу прийняли в акторську трупу, де на той час не було  жодного актора- чоловіка. З тодішнім режисером театру Василем Ващаєвим молоді  актори виконували вправи зі сценічної мови, співали, вчилися оволодівати  ляльками. А далі було навчання в Харківському національному університеті  мистецтв імені І. П. Котляревського. Спершу Віталій вступав на актора-лялькаря,  але потім пішов на режисуру театру ляльок. Закінчивши навчання, молодий  режисер повернувся до Чернігівського театру ляльок, але вже на посаду режисера- постановника, де головним режисером був Геннадій Касьянов.        
— Моя перша вистава після вузу — «Чарівна зернина» за п’єсою Нелі Шейко- Медведєвої. Художником вистави була Тетяна Коваль, яка нині працює  директором нашого театру. За час свого існування наш театр ляльок  переформатовувався в театр для дітей і молоді з двома трупами. Ляльковою трупою  «ЕЛЬФ» (експеримент лялька-фантазія) і молодіжною драматичною. Я керував  лялькарями, а Геннадій Касьянов — драматичною трупою. Він же був і головним  режисером театру. Вже тоді ми ставили вистави для глядачів різного віку, їздили на  гастролі за кордон. Усе почалося з вистави «Принцеса, що стрибає» за п’єсою  Ладіслава Дворського. З 1988 року цю виставу ми зіграли понад 1900 разів. Були з  нею на фестивалях і гастролях в Австрії, Німеччині, Польщі. Грали німецькою та  польською мовами. Не побоюся сказати, що ми першими з усіх театрів області  відкрили двері в Європу. Але всі розуміли, що під одним дахом не можуть існувати  драматична група та лялькарі. І 1996 року керівництво області дало наказ створити  в місті окремо обласний театр ляльок імені Олександра Довженка. Ще в 90-х роках  наші міжнародні зв’язки були на певній висоті. Нині все призупинилося, —  розповідає пан Віталій.             
— Під театр ляльок виділили приміщення кінотеатру, яке не пристосоване  для роботи акторів. Як виходили з цієї ситуації? 
— Директором театру призначили Ігоря Маджугу, й він разом із іншими акторами  власними силами перебудовував кінотеатр у театр ляльок. Самотужки зробив  сцену, на якій ми граємо й досі. Театр постійно власними силами долає якісь  труднощі. Були часи, коли ми не мали місця для репетицій. Грали в музеях, на  шкільних сценах. Перший головний режисер театру ляльок Василь Ващаєв залишив  після себе рукописи спогадів про те, як народжувався в Чернігові наш театр. Він  писав про те, як згори дали команду в кожному обласному центрі створити театри  ляльок. Театр організували, але кадрів не було, матеріальної допомоги – також. Тому  співробітники театру ходили по смітниках і шукали там цвяхи, металеві речі,  дерев’яні дошки. З усього цього робили декорації. Така тенденція — дати наказ і не  надати підтримки — тягнеться й донині. 
— Чого зараз потребує театр? Як ідуть справи з реконструкцією приміщення?     
— Уваги до себе і фінансів. Нам потрібні нова апаратура, хороша сцена, глядацька  зала, новий автобус, аби ми могли гастролювати по всій області. На старому авто  далеко не заїдеш. Спасибі директорові театру Тетяні Коваль. Вона багато чого  робить, купує для театру. Усі ремонти у приміщенні виконані за наш рахунок. Але  грошей на фундаментальні речі не вистачає. І, сподіваємося, з часом буде виконано  проект реконструкції театру, де він нагадує казковий палац. Свого час на проект  були виділені кошти з обласного бюджету. Сподіваємося, при новому керівництві  наші мрії продовжуватимуть здійснюватися.   
— Чим спокушаєте глядача нині
— Різноплановістю. В репертуарі театру є вистави для дошкільнят, школярів  середнього і старшого віку. Нині працюємо над репертуаром для дорослих. Усього  38 діючих постановок. Ми проводили фестивалі шкільних театральних колективів,  незабутній театральний фестиваль «Чернігівські лялькові рандеву». До Чернігова  приїздили лялькарі зі Львова, Тернополя, Вінниці, Києва, Ужгорода, Херсона.  Останній фестиваль 2011 року став міжнародним. Крім українських театрів були  Гомельський і Брянський театри ляльок. Але через фінансову кризу фестиваль  призупинили. Крім того на нашій зробленій власноруч сцені окремі театри не могли  представити свої масштабні вистави. А ще на свята у місті можна зустріти наших  ляльок-велетнів, побачити вуличні театральні дійства.
— Що буде цікаво подивитися дорослим?
— Цьогоріч на премію Михайла Коцюбинського ми висуваємо унікальну трилогію  за творами українських письменників — «Великий льох» за Тарасом Шевченком,  «Ріка… Життя…» за Олександром Довженком та «Казковий світ Михайла  Коцюбинського» за оповіданнями «Ялинка» і «Хо». Я переглядав репертуари різних  театрів ляльок України і нічого подібного не бачив. Перші дві вистави розраховані  на дорослих. Із «Великим льохом» ми були на Всеукраїнському фестивалі театрів  ляльок «Прем’єра сезону-2014». Увійшли у дванадцятку кращих вистав того року.  «Ріка… Життя…» перемогла в номінації «Найкраща вистава для молоді і дорослих»  на «Прем’єрі сезону-2015». Нині працюємо над виставою для дорослих «Гамлет-  машина» за п’єсою німецького драматурга Гайнера Мюллера. Головну роль  виконуватиме актор Молодіжного театру Олексій Биш. 
— Запрошуєте до співпраці режисерів із інших театрів України, сучасних  письменників?  
— Так, відомий український режисер Сергій Брижань із Хмельницького поставив  «Пана Коцького», Олександр Іноземцев із Рівного — «Веселі перегони».  Випускниця Харківського вузу Яна Титаренко поставила у нас свою дипломну  роботу «Фізкульт- привіт» за п’єсою місцевої авторки Євгенії Коніщевої. Головний  режисер Харківського театру для дітей та юнацтва Олександр Ковшун поставив  «Ріку… Життя…» Вистави «Як подружитися з Чакалкою» і «Зайчикові знахідки» —  за творами відомого дитячого письменника Івана Андрусяка. Зокрема, цей рік у  нашому театрі позначений роком вистав за творами чернігівських авторів. У планах  підготувати постановку за п’єсою Віталія Топчія «Тигруня». Цікава творчість у  чернігівця Михайла Семишкура.
— А як сприймаєте критику?
— Згадую слова Олександра Пушкіна: «Хвалу и клевету приемли равнодушно и не  оспоривай глупца». З іншого боку, без критики немає руху. Тому до конструктивної  розгорнутої критики ставлюся нормально.  
— На вашу думку, сучасний театр ляльок може виховати з людини гарного,  порядного громадянина?
— Театр не повинен виховувати глядача. Він має бути для душі й серця. Театр — це  дзеркало, в якому людина може побачити себе. Він залишає за кожним право  вибору, як можна чинити в цьому житті, а як ні. Театр повинен прищеплювати  людині естетику, любов до мистецтва, культури. Я дивуюся, коли жінки серед  білого дня йдуть на величезних шпильках по наших розбитих тротуарах. Це  антиестетика. За кордоном такого не побачиш. Там жінки взувають високі підбори  на якусь вечірку.  
І про особисте... 
— Віталію Володимировичу, без чого не уявляєте свій день? Із чого черпаєте  натхнення?
— Не уявляю свій день без жіночої усмішки, кави й театру. Гарні люди, смачна  запашна кава завжди надихають на творчість. Мені подобається активний ритм  сучасного життя. І я не уявляю себе без цього ритму. Мені весь час потрібно  працювати, щось читати і хотіти театру. 
— Читаєте книги, пов’язані з театральною роботою, чи є ще й інші  вподобання?
— Різне. Нині не стільки читаю нове, як перечитую старе, на що раніше не звертав  уваги. Ось перечитую Олександра Анікста — театрознавця, шекспірознавця. З його  роботами поверхово ознайомився ще в інституті. Також читаю книги, які не мають  жодного стосунку до театру ляльок. Остання — антологія «Український  націоналізм».   
— Ваші діти пішли вашим шляхом?
— Ні, я не можу похвалитися театральною династією. Моя старша донька  Олександра пішла в медицину. Вона чудово володіє англійською, німецькою та  польською мовами. Я навіть називаю її по-польському Ола, Олечка. Я маю далеке  коріння з Литви та Польщі. Молодша , Софія , пішла в юриспруденцію. Вона відвідує  Творчу експериментальну майстерню, їй подобається грати у виставах, але це  більше для душі. А моя дружина Надія Вікторівна пов’язала своє життя з науковою  роботою. Працювала в Національному архітектурно-історичному заповіднику  «Чернігів стародавній». І якщо спитаєте мене, чи засмучений я цим, відповім, що  зовсім ні. 
— У вас творча робота, яка багатьом здається відпочинком. Але ж треба  якось відволікатися. Як любите відпочивати?
— Останні два роки свою відпустку проводжу в Чернігові. Іноді ходжу на  риболовлю, але не стільки половити рибу, як відчути атмосферу єднання з  природою. Раніше з дружиною їздили кудись за кордон, на море. Але тільки тому,  що Надія любить море. Були в Туреччині, Польщі, Австрії, Німеччині, Словаччині.  Всюди добре відпочивати, але залишитися десь назавжди ніколи не хотілося. Тут  ми — у себе вдома. Там — завжди будемо чужими. 
— Я часто бачу вас із дружиною в інших  театрах. Ви відпочиваєте душею під  час вистав? Чи заважає професія?
— Я не вважаю театр місцем відпочинку. Театр, навпаки, повинен змусити глядача  думати, переживати. Вистави дивлюся із задоволенням, але не можу не помічати  помилок. Якщо чесно, не пам’ятаю жодної вистави, яка би повністю пройшла на  одному диханні. 
— Яку музику слухаєте?
— Люблю рок. Подобаються пісні гуртів «Плач Єремії», «The Beatles». Іноді можу  послухати Миколу Мозгового. Особливо мене «чіпляє» його пісня «Край, мій  рідний край». Іноді душа просить опери. А замолоду захоплювався піснями  Володимира Висоцького.  
— Яка ваша найбільша  режисерська мрія?
— Було би чудово зробити в Чернігові велетенську виставу просто неба. В якій би  були задіяні актори всіх наших чернігівських театрів. Створити таку собі феєрію. А  якщо говорити про більш реальні бажання, то хочу підготувати вистави за творами  Лесі Українки та Івана Франка.   
Фото Віктора КОШМАЛА
9. Тетяна ЧЕРЕП-ПЕРОГАНИЧ Сокровенне
Тетяна ЧЕРЕП-ПЕРОГАНИЧ
Сокровенне
А тебе не впізнати…
А тебе не впізнати.
     Тихо вкрилося сріблом волосся.
Мо’, і я вже не та,
     хоч не скаржуся ще на роки. 
Нещасливий…
     Чи, може, мені це всього лиш здалося? 
Як, питаєш, живу? 
     Так, як ти, тільки все навпаки. 
Бо щаслива, ЩАС-ЛИ-ВА! 
      Все склалося так, як хотіла:     
Дім, коханий і діти, і друзі, і радість, і сміх…
Недарма, відпустивши тебе, 
      я себе відпустила,
Відірвалася від невезінь і печалей гірких. 
Як же добре,
     що ми розійтися спокійно зуміли.
Лиш поплакала трохи,
     а потім, набравшись десь сил,
Я любові у Долі — насмілилась і попросила.
Ну чого ж ти собі 
                         так нічого і не попросив?!..
* * *  
Зовсім не треба весь час бути зі мною 
                                                            поруч.
Я люблю тебе там, за нічними туманами. 
Пролітаю щоночі крізь їхню густу пелену
Нічним метеликом
Всідаюся тихо на краєчок твого серця — 
До самого ранку…
Чужі 
І яке мені діло до твоєї печалі?
Чужі тепер…
Вуста не цілують,
Руки не обіймають,
Очі не бачать…
Ні в думках, ні в мріях
Нема тебе більше.
НЕМА! 
Чужі тепер…
Розіб’ю горнятко з твоїм фото,
Так, як ти розбив моє серце,
Повне любові. 
Розкидаю друзки по долівці
Ще й потопчуся
І як тобі ото було не боляче 
Топтатися по моїх почуттях? 
Чужі тепер… 
Ковдру, під якою спали удвох,
І яка ще по-зрадницьки пахне твоїм 
                                                    тілом,
Віднесу в хімчистку. 
Хай виведуть той нестерпний запах 
Разом із плямою 
На моїй новій сукенці — 
Від розлитої тобою кави. 
Щоб нічого не нагадувало,
Не бентежило,
Не тривожило.
Чужі тепер! 
Чужі! 
Чужі!! 
ЧУЖІ !!!
І яке мені діло до твоєї печалі! 
     Осінь дорослої жінки
Триптих  
1
Осінь. Кава у ліжко…
Убік відкладаю книжку.
Сьогодні мені не до читання
І не до кави. 
Я хочу тебе! 
Хочу, хочу, хочу,
Мій ніжний, ласкавий.
Візьми мене…
Візьми…
З’їж, як грінку,
Дорослу маленьку жінку.  
2
Граюся і не каюся
Почуттями,
Роками, 
А осінь
Листям під ноги,
А осінь — 
Як засторога… 
Грішна,
Непокірна,
Вперта! 
Тобі на мені б 
Не вмерти…
3
Груди цілунками вкрив
Посеред листопаду .
Яка моя правда? 
Яка твоя правда? 
Зрадники чи долі обранці — 
Коханці. 
І не в літах справа! 
Ти жінку, мов дівчинку, звабив. 
* * * 
Щастя до чаю — 
Очі твої навпроти. 
Знаєш, а я не проти.
Знаю, що все минає.
Але вже зараз хочу 
Багато цукру і м’яти.
А потім тебе обійняти,
А потім вдвох
Постіль зім’яти…
А далі? 
А далі — не знаю… 
Сьогодні 
Я чай замовляю! 
10. Ярослав Савчин ВЕСЕЛІ «ПОТЯГУСЬКИ» – В КАНАДІ!
Ярослав Савчин
ВЕСЕЛІ «ПОТЯГУСЬКИ» – В КАНАДІ !
Сергій Дзюба, Ірина Кулаковська. Потягуськи : Роман-серіал для дітей. –  Канада, Торонто: Видавництво «Litsvet»,  журнал «Новий Світ », 2016. – ( Серія  «Лауреати Міжнародної літературної премії імені Ернеста Хемінгуея» ).   
Дитяча книжкова полиця, здається, завжди недостатня. І чекає чогось  нового. Цікавого й оригінального! І якщо оце, щось нове, своїм легким, дотепним та  захоплюючим сюжетом, манливими ілюстраціями, вдалою композицією видання  захопить маленьких читачів з першого погляду, першої зустрічі, то праця  письменника потрапила в десятку щирих дитячих сердець і досягла своєї  відповідальної місії. До полички таких захоплюючих нових видань для дітей  хочеться долучити оригінальний дотепний роман у легких новелах «Потягуськи».  Він сприймається як веселий серіал для дітей.
Цей роман знаного українського поета, прозаїка, громадського діяча Сергія  Дзюби, створений у співавторстві з цікавою письменницею Іриною Кулаковською,  нещодавно ошатно видрукували  в авторському перекладі у Канаді, в серії «Лауреати  Міжнародної літературної премії імені Ернеста Хемінгуея ». Цю заслугу і, як  результат, вдячність захоплених читвом діток та їхніх батьків узяли на себе відоме  видавництво «Litsvet», популярний журнал «Новий Світ» зокрема, головний  редактор цього часопису Олена Жукова та заступник головного редактора Михайло  Співак. Вони – письменники, а пан Михайло ще й редагує цікаву місцеву газету.
Захоплюють дотепні, веселі «Потягуськи» вже з перших сторінок – «Звідки  беруться діти?», «Парфуми», «Домовичок», «Поліція»  (міні- розділ «Тарілка з  парфумами»)… А заглибившись трохи далі буквально не можна відірватися від  дивовижно чарівного «Собаки » (розділ «Собака на стелі»), де реакція юних читачів  стає просто «вибуховою».
«Раніше ніяких тарілок не було, тому всі люди їли руками, ногами та  хвостами», – у цьому анітрохи не сумнівається п’ятирічна модниця Ганка, котра   насправді працює малюком у чернігівському дитсадку  «Золота жабка ». А її подружка  Нюта чудово знає, звідки беруться діти: всі дівчатка спочатку були такими ж  тендітними та легенькими, немов Дюймовочка, отож їх  треба шукати у квітах. А ось  хлопчиків знаходять у капусті: звичайних пацанів – у білій капусті, а негрів – у  кольоровій... А є ж іще неперевершена Катруська, яка знає, що колись неодмінно  заведе собі крокодила, тобто вийде заміж!
Натомість їхні приятелі –  «ходяча енциклопедія » на ім’я Вова (ні Змій  Горинич, ні привид, ні навіть стоматолог не в змозі розхитати його нерви),  дитсадківський донжуан Дмитрик та майбутній геніальний клоун Олексійко.
Ці малюки придумали незвичайну й дуже веселу гру –  «Потягуськи ».  Приєднуйтеся : «Якщо ваш песик ловить мишей і лазить по деревах, значить, або це  не – не песик, або у вас – глюки ».
Такою ж захоплюючою була й історія написання цієї книжки. Автори  поставили перед собою дуже складне психологічне завдання – заглибитись у  мрійливий та  колоритний світ сучасних хлопчиків і дівчаток зсередини, через їхнє   світосприйняття, «ліплення» дитячою уявою своїх героїв та антигероїв. Тому Сергій  Дзюба спочатку рік ходив у дитсадок, де працювала психологом Ірина Кулаковська,  ставав «своїм» у середовищі малечі, записував розмови й дотепи , думки та оцінки  дітей, вивчав їхню реакцію на неординарні речі, дії, вчинки своїх ровесників і  дорослих. Цей своєрідний серіал два роки поспіль щодня звучав в ефірі радіо  «Новий Чернігів» та радіо «Мелодія», друкувався в газетах «Місто» і «Деснянська  правда».
Згодом ці сюжети перевтілилися в цікаві тексти для юних читачів.  «Потягуськи» вийшли у світ водночас друкованою книгою та радіокнижкою. І юні  персонажі  комічних та романтичних історій стали першими читачами дивовижного  дитячого роману.
До речі, зараз українські «Потягуськи» також щомісяця друкуються у Вірменії,  в провідних єреванських журналах, а наприкінці року в цій країні, за  держзамовленням, з’явиться надзвичайно ошатна книжка, з кольоровими  ілюстраціями, в перекладі вірменською мовою знаного письменника Гургена  Баренца.
Та, звісно, найбільше пощастило чернігівським малюкам. Бо головні герої цієї  книжки – троє вигадливих, симпатичних дівчаток і  троє завзятих, кмітливих  хлопчиків – мешкають у Чернігові . Вони дуже люблять цікаві ігри, солодощі та  пустощі.  Також у них є постійне хобі — вивчати світ дорослих: досліджувати,  проводити експерименти та робити неймовірні відкриття.
Від новели  – до новели, що наразі читаються , як цілком завершені твори ,  вимальовуються своєрідні образи , характери юних головних героїв, їхні надсерйозні  щоденні завдання, високі чемпіонські мрії, прояви ерудиції, і, навіть, серцеїдна  перша «закоханість». І кожен із цих звичайних, на перший погляд, цілком реальних  малюків (всі прототипи вказані у книжці), – просто неймовірна, чарівна дитина !
Також, попри всю «серйозність» та «важливість» дітлахи із «Золотої жабки»  хочуть, щоб усім завжди було весело й задля цього аж випромінюють свої  дивовижно комічні таланти. Дуже стараються поводитися так, аби спати нікому не  хотілося якнайдовше. А вже як поснули, то , щоб весело гуртом усі прокинулись дружно, гімнастично потягнулися й наввипередки побігли до улюблених іграшок та  нових пригод. Яких саме – прочитайте про це своїм малюкам у «Потягуськах».
Не пошкодуєте!
11. Арсеній Троян НЕБО ПАДАЄ
Арсеній Троян
НЕБО ПАДАЄ
Усю ніч за вікном шурхотів дощ. Кап, кап, кап. Вітер кілька разів стукав віттям у  вікно. У суцільній темряві осіннього ранку — плями світла: церкви, готель та  супермаркети, на які, сховавши змерзлі руки в спеціальний мішечок, моляться  кришнаїти. Четверта, п’ята, шоста, сьома година. На площі біля чергової мєнтовки  — широкі брудні моря на бруківці. Краплі стікають по металевому каркасі ялинки,  паркані забудови.
У лікарні — довга черга мокрих від дощу та поту людей. Жіночка з незадоволеним  обличчям закриває двері свого кабінету перед лисуватим чоловічком і йде в сусідній  кабінет, де дзвенять чайні ложечки. Чоловічок чухає залисину. «Отакі діла, а коли  Степан Федорович буде?». «Може, ви спочатку нас відпустите, а потім чай  поп’єте?», — кричить хтось із черги до кабінету, за дверима якого зникла дівчина. У  відповідь — приглушений сміх. Там навіть не почули. Чоловічок стомлено сідає на  лаву: Степану Федоровичу начхати на рак його сестри.
На вулиці перед переходом снують люди, збираючи дощові краплі. До зеленого  світла залишається з десяток секунд. Вчитель зі стареньким портфелем та великим  стажем глипає на годинник: спізнюється. Але він стоїть, чекає. Поряд стоїть його  учень, з матір’ю у дешевому пуховику. Три, два, один. Чоловічок на світлофорі  забарвлюється в зелений колір, людський потік з полегшенням виливається на  проїжджу частину, аж раптом чути зойк: вчитель лежить під колесами дорогої  машини, мати з дитиною голосять до водія-міліціонера. Учитель не рухається, водій  висовує товсту пику і дихає смердючим перегаром. «Ви його вбили!», — кричить  жінка. Товста пика зникає за тонованим склом, машина рушає.
Дощ посилюється, солдати сидять по кісточки у воді, вгинаючи голови після  чергового падіння снаряду. «Їжте перемир’я, їжте і не подавіться», — спробує  жартувати бородань із перев’язаним оком. «Во ложать, — стиха говорить вояка у  різномастій формі і курточці із німецьким прапором. — Ні похавать, ні 200-х з води  витягнути…». Падає останній снаряд, якусь мить — тиша, а потім зі сторони  лісопосадки — крики «Ура» і «Аллах Акбар». «Ну всьо, пішли в атаку, — говорить  вусань. — Тільки чим відбиватись? Патронів фігма!». «Відставити ниття, — рявкає  молодий командир, чвалаючи по воді з ящиком у руці. — Генштаб БК прислав!».  Під крики атаки, які підсилюються, солдати відкривають ящик і завмирають — усі  патрони — іржаві.
Раптом дощ, який ще секунду тому бридко і монотонно крапав, перетворюється на  суцільну зливу. Солдати, люди на зупинці перед знерухомленим тілом підводять  очі, люди в лікарні прилипають до вікон і теж дивляться в небо, звідки чути три  глухих звуки. Бум, бум, бум. То звуки вибухів, які підривають опори, що тримають  небо. Дощ стає стіною. Солдати встають у повен зріст і неквапливо вилазять із  залитих водою окопів, рішуче і впевнено, від чого ворог кидає зброю і тікає до  власних мінних полів, люди на зупинці загороджують проїзд дорогій машині, яка  наїхала на вчителя, витягають водія і роздирають його на маленькі клапті, у лікарні з  другої спроби вдається вибити двері і лікарів, які спокійно пили чай, викидають з  вікон, а тих, хто виривається в коридор, добивають ногами, ну а я йду на роботу і  не розумію, чи це звичайний дощ, чи справді небо падає.
12. Віктор Васильчук ЧОРНОБИЛЬСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ БУЧІ
Віктор Васильчук
ЧОРНОБИЛЬСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ БУЧІ           
ВІД АВТОРА       Вперше потрапивши в тридцятикілометрову зону особливого  контролю, що під Чорнобилем, я побачив порожні людські поселення і відчув  щось  незрозуміле... Ні, це був не страх, не смуток... Здавалося, стою на чужій планеті.  Але ж довкола  - білокорі берізки, вічнозелені сосни, смарагдові поля, голубі озерця...  і жодної живої істоти. Тільки неймо -вірна тиша. Аж   у вухах задзвеніло...     Та  вже далі, коли підійшов ближче до покинутих осель, побачив поодиноких  мешканців сплюндрованого радіацією краю. В бур'янах, понуро опустивши голову,  стояла, з розбух -лим вим'ям, корова. Стрілою промчав дивний аж надто  гривастий кінь. А на узбіччі дороги спокійно сидів кудлатий собака. Запам'яталися  його безбарвні очі, котрі байдуже споглядали мене...      Можливо, все мені  ввижалося?.. Але та «зона» існує. Реальна. Жахлива. Безпо -воротна... І той  собака, що зустрівся, мабуть, відкликнувся б, якби я його покликав. Та, певно, він  уже помер. Хоча в  пам'яті залишиться назавжди, як і мій Буча. А присвячую це  оповідання своїм співвітчизникам і «братам меншим», які загинули в пащі чорно - бильського монстра...
1    Ніч була темною. З беззоряного неба сипала мряка. Під зламаним  дубом помирав Буча. Понівечена душа поволі вибиралася з  покаліченого, спотво-реного собачого тіла. Свідомість проте вперто  не полишала його. І він усе розумів. Змутнілими очима вдивлявся у  чорну безодню. Але там чомусь не  посвітлішало. Не почулося й  голосів звідтиТоді він спробував завити. Та окрім безсилого  хрипіння нічого не вийшло. Як і тоді, коли все починалося. У тому  мальовничому Поліському селі, яке розкинулося серед сосон,  берізок, дзеркальних озерець, невеличкої звивистої річки. Неподалік  від Чорнобиля.
2
   На світ божий він з'явився безпорадним. І, на диво всім, майже без  шерсті. Навіть людина з великою уявою не назвала б його щеням  кавказької вівчар-ки. Хоча мама чистокровкою була. Вона мала міцну  широколобу голову, м'я-зисті лапи. Невеликі, косуваті очі темного  кольору додавали краси. 
  Маму любили. Ласкаво називали Азочкою. І обов'язково прагнули  поглади-ти довгошерсту спину
   Аза була розумною вівчаркою. Свого безпомічного малюка  відтягла в най-темніший закуток буди, та ще й соломою притрусила.  Соломи вистачало, бо господар працював у колгоспі сторожем. От і  натягав її потроху до власного двору.     ...Аза відразу зрозуміла, що з  усіх п'ятьох щенят це особливе. Хворе. По-нуре. Нудне. Очі в нього  мутні, гнійні. В інших уже густий пушок висіявся, а  це - голе. Носик  мало сухий  і гарячий. Саме його вона й облизувала  най-частіше.  Господар теж часто зазирав в буду і мацав носи у щенят. Потім  задоволено  кректав і погладжував Азі спину. І так, здавалося, буде  завжди.     Та біда прийшла раптово. Разом з гостями господаря.  Вони довго роздив-лялися песиків. Причмокували, зазирали до пащ,  м'яли вуха. Все вихваляли Азу. Та коли вона повернулася до буди, не  знайшла свого щеняти серед інших.
3     Його несли в подертій старій фуфайці, що пахла прілою  соломою. Зда-валося, зараз дужі мамині лапи розгребуть солому і  гарячий язик зволожить його сухий писок. Та ні, чиїсь руки немов  обценьками боляче здушили тіло. Мало ноги не повивертали. Шию  теж різко стиснули дротом, що заважало дихати. Наступної миті він  відчув, що летить. Щось мокре, холодне звідусіль обволокло тіло. Це  була вода. Він з нею був уже знайомий. Якось довелося змокнути під  час зливи. Але тоді вона була не дошкульною, навіть навпаки -  звеселяли прудкі кульки. Тепер вода дерлася у ніс, вуха, засліплювала  очі. А потім усе раптом згасло. Лапи даремно молотили рідину -  цеглина на шиї безжалісно тягнула донизу. Останні рятівні бульбашки  повітря вирвалися з пащі й сипонули догори. Зібравши останні сили,  цуцик інстинктивно рво-нувся за ними і зумів таки вхопити рятівної  суміші з повітря й води. Нажа-хані очі впіймали вузький промінь  світла. Та сили вже покидали його. Невмолима важка цеглина  безжально потягла знесилене собаче тільце вниз...    - Миколо!  Миколо, світи-но сюди, глянь, щось у траншеї  борсається! - загукав  Максим товаришу, скеровуючи підводу на узбіччя.   Чоловіки їхали за  сіном, що стояло в стіжку за селом. Обіч дороги в цьому місці  залишився капонір від недавніх військових маневрів, котрого вже  давно підтопило водою. Тут і натрапили селяни на оказію.    -  Собаченя, здається!.. Тягни швидше, ти ж в болотниках, поспішай,  бачиш, кінці йому приходять, бульки вже пускає, - визначив Микола. -  Тіль-ки обережно... може вкусити...    - Де там, в пащі повнісінько  води... Який же то негідник таке втнув?    - За лапи задні бери, вода з  легень виллється. Живий, бачиш, вовтузиться.     Треба  в фуфайку  загорнути, щоб зігрілося, дрижить.    - Собі забереш?.. - запитав  невпевнено Микола, смачно затягнувшись ци- гаркою. Він уже давно  хотів завести собаку, але все не виходило якось.    Максим кивнув  головою на знак згоди, подумавши водночас: «Юлечці  сподобається... Хоча Світлана сердитиметься... А-а-а... зрозуміє,  скажу, що садок охоронятиме...»    - Може, тобі віддати?.. - кинув  несподівано для самозаспокоєння.    - Ні, ні, Максиме, ти його  витягнув, тобі й годувати його... Глянь, як до тебе тулиться, -  відмахнувся Микола.    - От і добре, - згодився Максим.    А щеня  знайшло в собі останні сили, щоб міцно притиснутись до теплих  людських грудей. Затихло. Це було його знайомство з добром і злом,  зі смер-тю, початком життєвих випробувань, щедрот і бід. Врятоване щеня Максим назвав Бучею. Він, колгоспний конюх, який  жив неподалік від того сторожа, який хотів утопити бідолашне  собаченя, пояс-нював сусідам такий вибір дуже просто - кінь Буча  колись у нього був. Лю-бив дуже вороного, і назвав на його честь  цуцика. Буча швидко звик до імені, бо іншого просто ще не мав.     -  Де такого чудового вовкодава дістав? - запитували заздрісно  односельці.     Дивувалися насправді, бо Максим довго не показував  нікому потворного щеняти. Тримав у хліві. Готував йому юшку.  Купував у ветеринара вітаміни, ліки. Поки собачук не почав скидатися  на справжнього кавказця. Навіть сіра довга шерсть відросла. Тож на  очі односельцям він показався, як мовиться, в усій красі.     Буча  Максима теж любив: все п'явся  лизнути  в обличчя. І то був не вияв  сліпої подяки за врятоване життя. Подобалися Бучі міцні долоні, які  зас- покійливо пахли людською оселею. Так і хотілося вткнутися в  них писком і безтурботно лежати, вдихаючи ті заспокійливі запахи.  Навряд чи можна було відшукати більш підходящі руки для Бучі, ніж  ті, в які він потрапив. Ніби в спокуту, за те жахливе недавнє минуле. І  хоча кажуть, що собаки передчу-вають біду, йому зовсім ніщо не  віщувало про неї.     Але біда на те й біда, що приходить раптово,  коли її не очікують. І вона й цього разу  увірвалася тихо,  непередбачено і буденно. Наприкінці квітня.     ...Максим щовесни  випасав колгоспних коней на озимині. Щойно сніг схо-див з  відведеного під випас поля, він разом з агрономом вибирав найкращу  поживу, якою потім здобрювалися посіви. І вже під кінець  прохолодного квітня Максим разом з гривастими і Бучею ходив у  ранньо-весняне нічне. Відтак на його коней завжди приємно було не  тільки дивитися. Доглянуті, ситі. Тож і в роботі - на селі знали - його  гривасті найвитриваліші. Крім основної колгоспної праці, за  допомогою їх розорювали городи під картоп-лю, возили дрова з лісу.  А бувало, що й  сільські весілля доставляли в місто. Це  тобі не дороге  авто, на котре бензину не напасешся...
5     Ніч минула швидко. Навіть несподівано. Блідий місяць теж  непомітно розтанув у серпанковому мливі. Перші промінчики сонця  неквапом спивали росу з травички. Десь високо заспівав жайвір. Коні  - заіржали. Стривожено настовбурчився Буча. Максим почухав  собаку за лівим вухом. Підштовхнув, мовляв, «Пора». Зіп'явся сам з  нагрітого кожуха. Потоптався на жаринах ніч-ного багаття. Скинув  посивілі від  попелу чоботи і босоніж побрів до живої кринички.  Йшов без поспіху, звично, не лякаючись ранкової прохолоди, бо і  взимку полюбляв пройтися босоніж  скрипучим сніжком.  Дихалося вільно, на повні груди. П'янко пахло полином. Лоскітливо  холо-дила ступні росяниста трава. Біля кринички зупинився. Став на  коліно. За-черпнув у пригоршню води. А  вона мов срібло. Поставиш,  бувало, кухоль і за місяць не помутніє. Вип'єш, настрій підніметься.  Здоровішим себе від-чував. Якось надибав неподалік від кринички  нове джерельце. Пробив собі струмок доріжку серед поля. Та диво не  в тому. Максим присів біля того по-тічка і хотів розчистити.  Колупнув раз, другий, а фонтанчик і виніс Неве-личку рибинку з-під  землі. Чи то з річки вона випливла проти течії під грун-том, чи з  джерельця. Ніяк не міг второпати. Чудес у природі немало...  Досхочу напившись, Максим  бризнув грайливо на собаку:     - Знаю,  знаю, не любиш вмиватися. Протри-но очі, світанок який, глянь...   А  в самого раптом під сорочкою пробігли мурашки. «От і постарів...»  Пуч-кою пальців гречно пригладив кошлаті вуса. «Сорок  п'ять... Не  так і багато, якщо вдуматися. Ні, ще рано думати про старість... -  усміхнувся. - А кому хочеться старіти, скажіть, будь ласка?..»  Здається, недавно все було. Батько зачерпує дужою пригоршнею  прозоре диво з польового джерельця, а він, русявий хлопчина  підставляє худенькі  плечики під сотні барвистих веселок. «Знаю,  знаю, не любиш вмиватися. Протри-но очі, світанок, глянь, який...»  Над ранковим полем злітає щасли-вий дитячий сміх. Котиться ген-ген  сонячно- золотистим кульбабовим кили-мом...     І раптом грім. У  квітні?!. Зірвався з місця  Буча. Завив тривожно. Гол-кою штрикнуло  Максимові в серце те виття. Знову гуркнуло. Ніби з гармат. Сотні  гармат. «Щось у селі, певно, трапилося...», - майнуло в голові.     -  Бучо, стережи коней! - гукнув, заскакуючи на  вороного.    Село не  спало. Той гуркіт випхав усіх людей на вулицю. Сумніви відій-шли:  щось жахливе відбувалося в сусідньому ЧорнобиліПомітно було й  заг-раву над містом. Поповзли селом плітки, як змії. Подейкували,  ніби атомна станція загорілася... Максим, наслухавшись «версій»,  подався у сільраду. Але  там нічого втішного не  сказали. Голова  лише плечима знизав:     - Не злажу з телефона, але «звідти», - він  тицьнув пальцем у стелю, - кажуть, «чекайте розпоряджень». Якісь  неполадки на атомній... Щось нечис-то там, Максиме, відчуваю  нутром...    На душі враз стало тривожно. Максим ляснув долонею  коня і помчав додому. Село вже нагадувало розбурханий вулик. Ніхто  не звертав уваги на погожий ранок. Не йшли доярки на ферму,  механізатори в тракторний парк. У повітрі застигли страшні слова:  «атом», «аварія», «радіація». А за кілька днів з'явилося ще одне:  дивне, чуже і лякаюче «евакуація». Воно вигнало всіх з осель на  вулицю. Куди? Як? Що брати з собою?  Чи надовго?..    Стогін...  Густий, млосний  стогін... Свинцевий - з людського лементу, ди- тячого плачу, ревіння худоби, собачого гавкоту, гуркоту автомашин  імлисто стиснув з усіх боків розшарпане, сполохане село. Біда  розкошувала… Проте якось недоречно, але навдивовиж яскраво і  лагідно сяяло сонце. Буяли ро-жевим квітом ранні абрикоси.  Безголосо гинули під ногами, копитами, коле-сами маленькі соняхи  кульбаб.    …Максимова родина збиралися недовго. Взяли  найцінніше: документи, гроші, одяг, фотознімки. Навіть хату не  закрили на замок, все бідкалися, не забули чого...
6     Аж коли в чужій хаті, далеко від їхнього села, на старій  розкладушці заснула Юлечка, Максим згадав про Бучу. Затуркали  геть голову ті військові. Всіх підганяли. Бачив же з вікна автобуса, як  собака настирливо пробирався  крізь людський гуртшмигав між  коровами, кіньми, підводами, машинами. Бачив, і не насмілювався  покликати, бо ж ніхто навіть кішок не взяв з собою.
   Очі... Великі, повні жаху очі собаки шукали, певно, його. І коли  автобус рушив, Максим щодуху закричав: «Зупиніться!.. Там - Буча!  Собака! Зупи-ніться, прошу!» Але... Водій ніби й не чув. Або швидше  й сам був наполоханий. Вчепившись в кермо, сполотнілий молодик  щосили тиснув на важіль газу. Ні пари з вуст і пасажири. Всі тікали  подалі від опустілого, розхриста-ного  волею нерадивого людського  розуму, сплюндрованого атомом села...
7      Буча бачив, як господар, його дочка й дружина сідали в автобус  і коли авто рушило, довго біг за ним. Аж поки старенький  «рейсовик» не зник за виднокраєм. Собака, мабуть, ще з півтори  години вперто гріб дужими лапа-ми густий пісок дороги. А потім  впав. Поклав безсило голову на передні лапи і... жалібно заскімлив.  Він не розумів чого його покинули. Завив розпачливо. Далеко, десь  там під Чорнобилем, таким же моторошним виттям  відгукнулося  село. Там йому дали життя. Подарували доброго господаря. А  тепер?..    Буча спробував підвестися, але лапи чомусь не слухалися.  Так на сільській дорозі, в глибокому піску, він і заснув.    Прокинувся  Буча від сонця, що струмувало прямо в очі. І від якогось Вов-тузіння  під боком. Чорне, кошеня довірливо тулилося до нього, терлося об  лапи, перекреслюючи давнє людське переконання про одвічну  ворожнечу. Пес лизнув спраглим язиком кошеня. Воно перестало  нишпорити, затихло. Він ще раз глянув туди, за виднокрай, де вчора  щезнув автобус з його гос-подарем, глибоко втягнув повітря. У ніздрі  вдерся незнайомий запах. Але він чомусь не насторожив Бучу.  Обтрусившись від піскупокинутий людьми собака, похнюпивши  голову, почвалав назад. За ним - кошеня.     Майже біля самої хати  величезна чорна сука, лементуючи, кинулася  на ма-ленького  супутника, який спритно шмигнув Бучі між лапи, і враз зіщулився,  ставши непомітною грудочкою, що й Буча ледве не наступив на  кошеня. Різко розвернув голову і погрозливо загарчав на нападницю.  Іншим разом він залюбки побіг би за нею. Вона жила по-сусідству.  Під плотом її господаря завжди збиралася зграя кобелів. Чорна  настовбурчила загривок і відступила.
  На подвір'ї було порожньо. Біля напіврозваленої буди одиноко  сиділа кур-ка. Буча раптом відчув, що голодний, але не насмілився  зачіпати пір'ясту своячку. Пішов до хліва. В ньому ще пахло коровою.  В яслах лежав комбі-корм. Спробував їсти. Горло тиснув незвичний  смак. Господар ніколи подіб-ною їжею не годував. Довго запивав  з'їдене запліснявілою водою, зіп'яв-шись  на діжку під хатою. То була  давня водаЗ присмаком гнилизни     Кошеня теж пустотливо  видерлося на край діжі...     Наступного дня село знову ожило.  Наповнилося гуркотом автомобілів, тракторів, людськими голосами.  Буча аж повеселішав. Бігав довкола чолові-ків у респіраторах,  протигазах. Обнюхував усе і всіх, сподіваючись учути щось знайоме.  Але коли один із військових ударив його ногою під живіт, відбіг. Ліг  подалі, поклавши голову на лапи. Насторожено спостерігав, як ті  люди зловили «своячку», відкрутили миттю їй голову. Невдовзі  нудотно-смачний запах заполонив подвір'я. Настирливо занявчало  кошеня. Йому ки-нули кістку. Буча теж помітив її, але навіть не  ворухнувся.     - Бачиш, вставився, клятий! Наглитався вже радіації...  Тепер понесе десь. Треба його тут «дезактивувати» разом з усім цим  лайном. Владе, візьми в кабіні карабін. І м'яса витягни з юшки. Зараз  ми його принадимо поближче... На-на-на... Буча звів насторожено  вуха. Відчувши в голосі того опецькуватого недоб-ре, загарчав. Але  тепла смачна кістка впала під самісінький писок, на мить забивши  духом розвареної  курятини інстинкт самозбереження.     Та Буча не  встиг проковтнути «гостинець» - пролунав постріл. Заплю-щивши очі  від болю, собака рвонув у кущі. Ліву задню лапу нестерпно пекло  вогнем. Кавказець спробував зубами  вирвати ту «бджолу». Він  пам'ятав, як кусалися руденькі малі комахи, яких господар чомусь  ніколи не відганяв від себе. А їх у садку літало чимало. Не раз його  жалили. А це знову...    - Он він за деревом! Шляпа, вцілити з двох  метрів не можеш! Давай швид-ше, бо втіче!..    - Ви що, подуріли! -  сердито загукав їм старший. - Залиште в спокої не-щасну тварину,  вона й без вас тут натерпілася!«Підхльоснуті» мисливським азартом  військові не вгавали. Тоді старшина у вицвілій гімнастерці  нагадав їм  давню мисливську істину:    - Якщо вб'єте собаку, то рушниця  обов'язково зламається! А вона вам ще згодиться...    - Гаразд, Владе,  залиш... Чуєш, що старшой каже.     ...Якась невидима внутрішня сила  змусила Бучу підвестися і пружиною кинула його тіло вперед. Він біг,  аж поки в очах не потемніло. Впав неспо-дівано узбіч дороги...  -  Глянь, Степане, вовк убитий! - зупинив автомобіль край дороги  Петро Шеремет. Він з колегою здійснював звичний черговий об'їзд  радіаційної зони.    - Який це вовк? Кавказька вівчарка. Гицлі, певно,  застрелили, - заперечив Степан.    Буча почув голоси. Розплющив очі Перед ним стояли знову люди. У мілі-цейському однострої.    - То  що, заберемо  на  КПП, Степане?    - Він, певно, аж дзвенить від  радіації... Ти вже козу, було, припер у від-ділок. Що з того вийшло? І  мені перепало. Загримиш знову, юннат нещасний, цього разу  начальство вже не пробачить.    - Мовчи, дай аптечку ліпше, хоча  перебинтую нещасного.    - Дивись, гризоне, скажений, мабуть... І  сорок уколів не допоможе... - Та ні... Очі в нього повні сліз. Дісталося  бідолашному. З карабіна його хтось шандарахнув. Шарик, Шарик!  Бачиш, навіть не ворухнеться. Давай  бинт, міліція повинна  допомагати потерпілим. І сала відріж шматок, там - у моєму тормозку.  Думаю, він страшенно голодний.    Буча вдихнув смачний запах і враз  заспокоївся, готуючись до найгіршого. Йому вже було байдуже, але  силкуючись підвести голову, загарчав кволо. Спробував гучніше - з  пащі витиснувся глухий стогін. На змученому соба-чому писку можна  було прочитати: «Людоньки, пощадіть! Що я вам запо-діяв?..»  Моторошно дивилися дужі чоловіки на ті  собачі сльози.     -  Спокійно, Шарику, спокійно, - примовляв  лагідно «юннат»,  бинтуючи пораненого, - все загоїться, як... на собаці.     - Поїхали  вже, він все одно помре, крові  багато втратив. Поклади в кущі - гицлі  доб'ють чи кабани роздеруть...     - Тобі б на живодерні працювати...  Подай ліпше пляшку з водою, напою ще, може, оклигає...    Знову  вкотре Буча учув людський запах. Він уже не насторожував. Не  віщував біди. Але й не нагадував  господаря. То  був зовсім  інший  запах.     -  Поїхали! Поїхали, часу обмаль, Петре! квапив колегу  міліціонер.    Невдовзі їх автомобіль зник, залишаючи на самоті  пораненого собаку. Зашелестів таємниче ліс. Осамотнілий. Без звірів,  птахів. Без любителів лісо-вої романтики.
8     Довго приходив до тями після того нещасливого випадку Буча.  Днями лежав і ретельно зализував свою рану. Коли відчув, що може  йти, накульгу-ючи подався до знайомого джерельця. Несамовито пив  прохолодну воду. Ніби прагнув вгамувати голод і біль. Ніжне сонце,  терпкі пахощі трав нага-дали йому про прихід літа. Буча знав цю пору  року. Юленька, донька госпо-даря, частенько заманювала його в ті  спекотні дні до річки. Йому не подобалося це. Нагадувало про щось  жахливе. Особливо, коли вода настирливо вдиралася в  ніздрі, до  пащі     Проте він намагався ставитися до тих ігор байдуже, бо не  бачив у дівчинці «ворога». Навпаки, її добродушність, ніжний тон у  голосі змушували під-корятися, забувати про  неприємне. А ще, коли  Юленька погладжувала бочок і спину, він був здатний на все.  Дівчинка теж не залишалася в боргу. Кожного разу приносила до  буди щось смачне. Навіть після того як батько вже годував кавказця.  Вимивала тарілку і підстеляла під неї клейонку чи газету, щоб  чистенько було після  трапези в буді. О! То були чудові моменти  долі! Буча від задоволення потер лапою писок
            9     Швидко минали дні і ночі. Сонце іноді ховали хмари і  на  змучену землю падав незатишний дощ. Після нього раптом у траві  з'являлися яскраво-черво-ні з білими цяточками гриби. Під кінець літа  їх виросла ціла армада. І Буча навіть не звертав уваги на них. Бувало,  доводилося разом з мишею їсти траву, листя і той розцяцькований  гриб.   Збирав, що трапиться, аби жувалося. Хоча іноді щастило  знайти пташині, а то й курячі яйця. Несучок чимало блукало лісом. Їх  яйця були справжнім де-лікатесом. Від них у животі відчувалась  ситість, і лапи дужчали. Приловчив-ся Буча вживати ті ласощі: візьме  в пащу, прокусить і вип'є, не зронивши й краплини на землю, а  шкаралупку залишить. Пташки її потім клювали.    Проте останнім  часом харчовий асортимент настільки збіднів, що довелося навіть на  вегетаріанську дієту сісти; не те що шкаралупки з'їдати, а й траву  знову жувати, гриби.      Від тієї дієти у Бучі живіт підтягнуло аж до  хребта. Він став цибатим. Надто вухастим. Хутро на спині, загривку  збилося в куделі