1. Олександр Архангельський. Для села і так згодиться
Олександр Архангельський.
Для села і так згодиться
(Роздуми про периферійну літературу)
Багато хто буде дивитися, та мало що зрозуміє.
Прислів'я.
Не вдаючись у наукові трактування літератури за жанрами, якістю письма тощо, поведемо мову про периферійну сучасну літературу. Взагалі-то література або є, або її немає, тобто написане можна розділити на дві категорії: література та макулатура. Читач сам вирішить цю дилему на користь першого чи другого критерію, тобто він або буде читати, або не буде.
Ми ж у своєму дослідженні не будемо настільки категоричними. Розгляньмо твори трьох авторів з Кропивницького, висунуті на здобуття міської премії ім. А.Тарковського.
Не будемо аналізувати, за якими критеріями конкурсна комісія робила свій вибір, так і  не торкатимемося складу комісії, опустимо питання, чому на конкурс російськомовного поета А.Тарковського приймаються лише тексти, написані українською, не будемо порушувати питання про те, чому, в порушення Положення, були допущені три повісті, надруковані в журналах, а не в книжці (як того вимагає Положення), бо це виходить за межі цієї статті і диктується кон’юктурою запиту та політичним замовленням.
Сконцентруємо увагу на якості текстів. Обмежимо тему ще вужче: поговоримо не про художні особливості, про задум та способи його реалізації, а про помилки (чого взагалі-то не повинно бути!), що зводять нанівець зусилля авторів. Ця проблема загальна, а надто стосується периферійних, містечкових видань, які видають такі ж, з дозволу сказати, видавництва, які, економлячи на редакторах, коректорах і друкуючи продукцію за кошти замовника, фактично перетворилися на типографії.
Автори все ж намагаються мати редактора (ясна річ, непрофесійного, тобто аматора цієї справи), в обов’язки якого негласно входить написання переднього слова чи післяслова. І чим гучніше ім’я такого «редактора», тим певніше почувається автор.
Тож почали.
Збірник поезій та поетичних перекладів Романа Любарського «Вертоград багатоцвітний». Кропивницький, Лисенко В.Ф., 2020.
Проаналізуємо лише один вірш Арсенія Тарковського в перекладі (стор. 71).
Вогко землею з вікна потягнуло,
Терпкою пріллю хмільного вина;
Мати прийшла, у вікно заглянула,
І потягнуло землею з вікна.
- В зимній знемозі в хатині у мами
Спи, наче житнє зерно під снігами,
І не піклуйся про смертний кінець.
- Без сновидінь, як той Лазар, в труні
В череві матері спи, по весні
Вийдеш – на тобі зелений вінець.
Навіть побіжно прочитавши, помічаємо три орфоепічні помилки: «тЕрпкою», а не «терпкОю» (як за правилами), «заглянУла», а не «заглЯнула», «тОбі», а не «тобІ».
Зразу ж ріже око другий рядок. Виникає питання, що це за «терпка пріль хмільного вина»? Вино зіпріло та ще й  отерпло? Нісенітниця!
Тож закрадається сумнів, чи це помилка перекладача, чи таке собі дозволив всесвітньовідомий автор? А це призводить до пошуку першоджерела, бо периферійні автори, як правило, переклади білінгвою не друкують.
Наводимо авторський текст:
Влажной землёй из окна потянуло,
Уксусной прелью хмельнее вина;
Мать подошла и в окно заглянула,
И потянуло землёй из окна.
- В зимней истоме у матери в доме
Спи, как ржаное зерно в чернозёме,
И не заботься о смертном конце.
- Без сновидений, как Лазарь во гробе,
Спи до весны в материнской утробе,
Выйдешь из гроба в зелёном венце.
Тепер усе стає на свої місця!
Про що вірш? Він написаний у 1977 році. Автор осмислює втрату рідної душі – матері. Запах вологої землі, яка викликала асоціацію з запахом оцту (ним іноді натирають тіло небіжчика, аби перебити трупний сморід). На автора запах подіяв сильніше від хмільного вина, чим і викликав видіння матері, яка підійшла до вікна, з якого потягнуло тлінням. Мати заспокоює сина, мовляв, не бійся смерті, бо земля – як материнське лоно, а людина – як кинуте в чорнозем зерно, яке неодмінно проросте навесні, тобто відродиться. І тобі, сину, немає чого турбуватися, що це сон без сновидінь. Звідси і образ Лазаря, який помер та був відроджений Ісусом Христом.
Тож у вірші слід виділити ключові образи, які неодмінно мають бути збережені в перекладі.
Перший – волога земля, другий – оцет, третій – запах, який хмільніший від вина, четвертий – материнська оселя, п'ятий – чорнозем, як аналог материнського лона, шостий – Лазар у гробі, сьомий – зелений вінець як царствений символ.
Як бачимо, у перекладі зник «оцет, який хмільніший від вина». Повністю втрачений сенс.
«Материнська оселя», тобто «лоно»,  дивовижним чином перетворилося в «мамину хатину». А це не те ж саме! «Мама» звучить інтимно, зменшено, а «матір» – узагальнений образ. Тобто, прочитавши переклад, уявляєш сина, який захмілів від вина і прийшов до мами в гості.
     У перекладі зник «чорнозем», а замість нього (задля рими!) з’явилися «сніги». Але ж зерно, кинуте в чорнозем (символ материнського лона), і зерно, присипане снігом (якого в першоджерелі зовсім не було), – не те ж саме!
Та ще й ритм у другому терцеті збитий: замість «жіночих», ненаголошених рим вжиті «чоловічі», наголошені.
Із сумом слід констатувати, що перекладач спотворив і структуру тексту, і смисл. Та ще й допустив орфоепічні помилки.
Висновок: перекладач не має ні відповідних знань, ні навичок професійного перекладу.
Свого часу мені довелося спілкуватися з двома знаними поетами, які розповіли про пропозицію перекладу їхніх творів російською. Це було ще за часів СРСР, коли існувала роками відшліфована система книговидавництва. Поетам запропонували перекласти збірки, порекомендували перекладачів. Поети зажадали, аби ті, переклавши кілька поезій, проявили свої здібності. Коли прочитали переклади, відмовилися від таких горе-перекладачів. Але ж Тарковський безсилий заборонити перекладати його й не може захистити свої твори від спотворення й перекручення!
Тож, коли сам перекладач неспроможний самокритично підійти до результатів своєї праці, то має звернутися до спеціалістів. Він і звернувся… до Антоніни Царук, члена НСПУ, кандидата філології. І що ми бачимо? Чи допомогло це? Чи проявила професійність редактор? Чи вказала на помилки? Ясна справа, що ні…
Зате, не пошкодувавши епітетів авторові, написала хвалебну статтю. Зокрема наголосила на пошуці «…філософських істин у поетичних осяяннях попередніх поколінь (відомі земляки Арсеній Тарковський...)». А ще підкреслила, що «Роман Любарський – літературно обдарована особистість, що якнайповніше реалізує себе саме в образному мисленні, якому притаманна надчутлива пам’ять на розмаїття барв, динаміку відтінків, культурологічних зчеплень. Як наслідок – слово стає свічадом часу, а твір – згустком підтекстів. Новий поетичний рукопис Романа Любарського репрезентує творчі пошуки сучасника, який мусить звірити власні цінності із загальнолюдськими у нашому розхитаному світі». І, зробивши висновок, що «художня цінність збірки не викликає сумнівів».
Не будемо «вишуковувати бліх» в інших текстах автора – їх там через край. Мова про інше: про якість тексту, про якість редактури та коректури. Про зловісну користь від похвальних статей, які консервують глупство та непрофесійність, бо кажуть, що одна об’єктивна стаття з професійним розбором написаного варта десятків тисяч хвалебних статей, бо перша або вб’є невігласа, або примусить «дути на воду» і бачити своє творіння очима читача. І критика. Такий собі стереоскопічний погляд.
Тепер настала черга подивитися на оригінальні тексти названого вище редактора, яка виступає як поет.
Антоніна Царук. «Тобі, прозріння пізнє…», Кропивницький, КОД, 2018 (премія ім. А.Тарковського).
Текст книжки всіяний орфоепічними помилками.
На стор. 5 читаємо: «Енергія урану струмом убивчо-ласим...». Слід наголошувати так: не «струмОм». а «стрУмом».
Стор. 8: «Лягаєм в чорнозем безслідно…» (поема написана ямбом, а не амфібрахієм). Авторові, мабуть, невідомо, що наголос у слові «чорнОзем» припадає на друге «о», бо така помилка зустрінеться ще не раз (на цій же стор.: «Масними чорноземами – кров маків і пожеж...»).
Стор. 9: «Своїх імен не бережемо лише». Наголос – лишЕ.
     Там же: «Вони ж собою… нас… проти навали…». Наголос – прОти.
     Там же: «А кажете: відча́йдухи звелись!». Наголос – відчайдУхи.
     Стор. 11: «це зерня твого росту, твої талан і честь! Наголос – твогО.
Стор. 20: «На масну нашу земельку…». Наголос  – нАшу.
Не все гаразд і з пунктуацією.
Так на стор. 9 читаємо: «Сягають і всідаються на голови і плечі, / як бидло поганяючи чужинським язиком». Пунктуаційна помилка: порівняльний зворот «як бидло» має виділятися комами з обох боків.
Стор. 17: «Ну а в Богдана – справи, справи». Після «ну» має бути кома.
Тексти грішать граматичними помилками.
На стор. 10: «тут тінь Кармелюка нагонить варті страх». Маємо дві граматичні помилки: замість «нажене (наганяє) струху» вжито недолуге «нагонить», «страх» вжитий не в належному відмінкові.
Стор. 19: «...щоб піймать в сильця».  Маємо дві граматичні помилки в одному слові: «сільце», до того ж «піймать в сільце», а якщо в множині, то в «сІльця».
Стор. 20: «Немов перо голубки в ясла, / торкнула Хмеля вість блага». Граматична помилка, бо незрозуміла конструкція речення.  
Далі – цікавіше: «...і пекла шукачів, й легких ловців наживи...». Що це за «легкі ловці наживи»? З якого переляку вони полегшали? Усміхнімося й постараймося зрозуміти, про що мова: мабуть, що про ловців легкої наживи! Згодьтеся, що це зовсім інші речі. (Подібне доводилося читати в доморощеного місцевого перекладача, який текст про білі клавіші, яких торкалися пальці, переклав так, ніби клавіш торкалися білі пальці).
Йдемо далі. Стор. 6. «О, ці кургани старші пірамід! / Вони знавали ще добу мустьє, / як мамонти в завію клали слід, / як послід клав імперський флібустьєр». Вражає вислів «…мамонти … клали слід…». Сліди не кладуть, а прокладають! І ще: що це за послід, який «клав флібустьєр»? «Послід» (з наголосом на «і») в українській мові має два значення: екскременти птахів та відходи зерна (Український лінгвістичний портал. «Словники України» online). Що ж хотів сказати автор? То що ж вони робили? Невже просто угноювали землю на курганах чи біля них? Чи це вжито в переносному смислі? Чи все ж таки мамонти прокладали в снігах сліди, за ними слідом – і флібустьєри? До того ж у слові «послід» допущена орфоепічна помилка.
На ці же стор.: «Кургани – свідки мовчазні в віках, / вузли на пам’яті, що муляють тому, / хто вичахав, коли наш дух світав, / хто ґудзь в’язав гордіїв на війну». Спробуймо розібратися, хто це за «той», який в’язав на війну не щось там, а саме «гордіїв ґудзь».
Тож звернімося до Вікіпедії: «Го́рдіїв вузол – легендарний вузол на царському возі у святині Зевса в місті Гордіоні, у Фригії. За стародавнім пророцтвом, той, хто розв'яже цього вузла, мав стати володарем Малої Азії. У 333 до н. е. Олександр Македонський розрубав його мечем і цим виконав пророцтво. У переносному значенні, «розв'язати Гордіїв вузол» – легко і несподівано вирішити важку справу».
Як бачимо, у легенді мова не про війну. І акцент зовсім інший. Як то кажуть: чув дзвін…
Доречне питання: а чи можна в сталому вислові міняти слова? Авторка легковажно це зробила, от і вийшов не «ГОрдіів вузол», тобто не вузол зі святині давньогрецького міста Гордіоні, а якийсь недолугий ґудзь якихось ґордІїв.
До того ж бачимо орфоепічну помилку: у слові ГОрдіїв наголос на «о». а не на «і», як у тексті. Та ще й пишеться слово з великої літери, бо це – власна назва.
Там же: «Ми ж падаємо вохрою у степ…». Як це можна нам в степ падати «вохрою», тобто жовтою фарбою чи «вохрою», тобто тюремною охороною (термін тюремної лексики)? Коли це ми встигли стати «вохристими»?
Стор. 8: «Гармати кріпим до лафет...». Бачимо граматичну помилку: кріплять до лафетів!
Стор. 67: «Під прицільним кийком / товстосумів, як м’ячик у лузу, /
ти спускався у кліть, / гарував, / пив горілку, / вмирав…». Оскільки йдеться про шахтарів, виникає питання: як це можна «спускатися в кліть»? У шахтній кліті, тобто в ліфті, спускаються по шахтному стовбуру в шахту!
На цій же стор.: «Розстрілюють тишу патрони». Хтось скаже: о, персоніфікація, який образ! Та ні, у контексті вірша йдеться не про патрони. Взагалі-то, патрон – це калька з російської. В українській більш уживане «набій». Щодо патронів: вони самі по собі не можуть нікого розстрілювати. Їх виготовляють люди і використовують для вбивства собі подібних, для полювання чи для тренувань. Вони – «річ у собі»: існують самі по собі, складаються з гільзи (якщо це унітарний патрон), з ініціюючого заряду – капсуля, з заряду (пороху) та снаряду (кулі, шроту тощо). Патроном можна вистрілити (снарядом, шротом чи кулею) з якогось пристрою, а можна й не вистрілити, і буде згодом цей патрон утилізований чи згніє в землі. Тож фраза побудована безглуздо. Можна було просто констатувати, що саме люди «розстрілюють тишу» або уточнити, із чого саме (із гармат, гвинтівок тощо). Або, якщо конче потрібні патрони, то «розстрілюють патронами».
Стор. 69: «Не ніжну жіночність, а сталь ворону / ти грів у долонях». Сталь буває воронованою, тобто з антикорозійним покриттям чорного чи синюватого кольору. А вороний – це чорна масть коней.
Зрозуміло, пише жінка, яка не розуміється на технічних та спеціальних термінах. То хоча б порадилася зі спеціалістами.
Не все гаразд і з технікою римування.
На стор. 17: «Як пані, як її вельможність…/ Зіновій – сотник та й усе! / Але чому гаряча ніжність…». «Вельможність» і «ніжність» – не рима.
Мабуть, досить. І це прочитано лише кілька сторінок!.. Що це: несерйозне ставлення до слова чи недорікуватість, бо по-іншому писати не може?
Тож задамо питання, чи є в цієї книжки редактор? Виявляється, що є! Василь Бондар, заслужений журналіст України, голова обласної організації НСПУ. Прозаїк, публіцист. І післямова в наявності!
Тож дещо процитуємо. «Антоніна Царук за два десятки літ (може, й більше) в літературі пройшла шлях удосконалення майстерності непростий (багатожанрова її палітра), нетиповий (від віршів для дітей до хрестоматійних балад і притч), але вивірений». «Сьогодні її точне, предметне, афористичне письмо вражає кожною строфою, кожним рядком, а в підсумку кожним твором». «Мені його хочеться перечитувати – і щоразу я знаходжу нові слова й нові думки з’являються під час читання, асоціації. А це ознака дуже високої майстерності. Такого ж довершеного, відграненого рівня й інші твори письменниці...». (Текст автентичний).
Мені не хочеться перечитувати ці тексти, які нашпиговані помилками та недоречностями. Грамотна, освічена особа не буде читати те, що має помилки, які й виправити нікому. Автор, який себе поважає, не віддасть до друку текст із помилками, як і фотограф не віддасть клієнтові необрізане фото, бо поважає себе. А чи поважає автор нас, читачів?..
Ну то що ж, дійшла черга й до «метра».
На здобуття премії Василь Бондар подав аж три повісті, надруковані в різних журналах (оскільки в тексті не вказано, у яких саме, не будемо й ми шукати ці малотиражні журнали, бо їх немає ні в продажу, ні в бібліотеках; тож будемо вважати тексти автентичними, бо подані вони самим автором).
Повість «ЦЕ МИ, ОТАМАНИ»
На стор. 1 читаємо: «За моєю спиною заскреготів засув і з темної ночі я ступив у ніч ще темнішу». Після «засув» має бути кома, яка розділяє частини складносурядного речення. Ця помилка типова, зустрічається майже на кожній сторінці.
Там же: «…від самого подільського Могилева у степовий Зінов’євськ…».  Помилка в чергуванні голосних та приголосних: замість «у» має вживатися «в». Таких помилок безліч, бо автор, мабуть, не знайомий з цими правилами – у Шевченківському університеті, мабуть, рівень викладання мови не той, чи він сам, навчаючись, не старався, а, працюючи в редакції, цілковито покладався на редакторів та коректорів…
Та ж стор. «Я шоригнув валянком крок уліво й пальцями натрапив на стіну, вона була хоч і холодна, але суха і це мене втішило». Характерна для автора фраза. Ужито маловживане слово «шоригнув»: ані «Гугл», ані «Лінгвістичний портал» не видає інформації, що б це значило. Будемо вважати, що ЛГ ступив валянком уліво (як це можна ступати валянком? Ногою у валянку – так, але валянком замість ноги?.. Це щось з ортопедичної галузі!). Тож ЛГ ступив валянком, а пальцями натрапив на стіну. Прекрасний взірець літературної мови! Де ті пальці – на ногах чи на руках? Після слова «стіна» логічнішою була б не кома, а двокрапка чи тире, бо далі йде уточнення. Після слова «суха»  має бути кома, бо речення складносурядне.
«Хотів трохи відсунути стілець назад, аби не сліпила так очі настільна лампа, але згадав, що ці стільці не рухаються, то лиш потримався руками за краї й смикнувся, нахиляючись, ніби краще втаковлювався». Знову лінгвістична загадка – «втаковлювався». Та ще й не узгоджена в часі (усі дієслова вжиті, як закінчена дія, а останнє – як дія незакінчена). Взагалі автор полюбляє маловживані слова, архаїзми, ніби хизуючись своїм словниковим запасом.
«Слідчий, не встаючи з-за столу, підвів голову, глянув на двері, повз
мене, і я почув, що за моєю спиною тихо клацнули підбори, шоригнули
чоботи й, вискнувши, причинились двері». Після «глянув на двері» кома зайва. Після «я почув» слід вжити «як» замість казенного «що». Знову вжито маловживане й незрозуміле «шоригнули», знову «причинились» замість «причинилися». До речі, остання помилка теж характерна, бо автор усюди застосовує закінчення «сь» замість унормованого «ся».
«Тут я вже міг іти сам, мені ці сходи й поверхи були знайомі з 19-го року: я тоді як комендант Єлисаветграда (по-уенерівськи його називали на український лад
Єлисаветом), я тоді оглядав усі репресивні заклади міста, але ця тюрма
запам’яталася найбільше – особливо зовнішнім виглядом: вишуканою своєю
архітектурно-скульптурною оздобою». Недолугий стиль мовлення: повтор в одному реченні «я тоді». Зайва кома після дужки, бо зворот «як комендант» підкреслює якість і комами не виділяється. Після «особливо» має стояти кома чи тире. Нелогічне нагромадження розділових знаків. За нормами синтаксису розділові знаки варто було б розставити наступним чином: «Тут я вже міг іти сам: мені ці сходи й поверхи були знайомі з 19-го року – я тоді як комендант Єлисаветграда (по-уенерівськи його називали на український лад Єлисаветом) оглядав усі репресивні заклади міста, але ця тюрма запам’яталася найбільше, особливо – зовнішнім виглядом,  вишуканою своєю архітектурно-скульптурною оздобою».
Два приклади кальки з російської мови.
«- Живєє! – прикрикнув уніформований молодичок і той його тихий вереск пішов гуляти луною по довгому коридору». Після «молодичок» має бути кома (складносурядне речення). За нормами мовлення слід уживати не «по ... коридору», а «коридором».
«Він вивів мене з першого поверху і спрямував по сходах на другий». Те ж саме: не «по сходах на другий поверх», а «сходами».
     «Так я незрушно сидів півгодини чи й цілу годину і, стомлений довгою дорогою а ще дужче лихоманними думками, вже почав куняти та збирався прилягти на нари...». Аж три помилки: відсутня кома після «дорогою» (зворот), замість «уже» слід ужити «вже» (чергування голосних і приголосних), після «дужче» пропущене тире (пропущені слова).
«- Мефодій Іванович, ми з вами завтра побачимось…». Ім’я та по батькові слід ужити в кличному відмінку – «Мефодію Івановичу».
«Я проспівав пісню до кінця і той недоросток мене й разу не перебив». Немає коми в складносурядному реченні (після слів «до кінця»). Пропущене слово «ні» – «ні разу», або «жодного» – «жодного разу».
На кожній сторінці на початку прямої мови замість тире вживаний дефіс. Зрозуміло, що це «викрутаси» «Ворда», але ж руками треба замінювати дефіси на тире!
У документальній повісті «НАФТУСЯ» перша ж фраза видає автора з головою: «Коли Василь П. Марко запитав мене, чим я займався тепер у Карпатах…». За нормами слід писати або повністю ім'я та по батькові (Василь Петрович), або вказувати ініціали після прізвища. А ще неправильно вжиті слова, різні в часі: «займався тепер», бо «тепер» означає «в цей час», а «займався» вжито в минулому часі.
Лапки – і ті різного калібру.
А як вам таке: «- Ты почему не хочешь со мной встречаться нах*й? – я впізнаю з кімнати голос Жені Колісника на коридорі». Це автор статті сором'язливо поставив зірочку в нецензурному слові, а автор повісті хизується своїм знанням похабщини. І таке зустрічається не раз! Цим хотів надати персонажеві мовну характеристику та наголосити на тваринній суті носія російської мови? А вийшло, що підкреслив своє хамське ставлення до читача.
Як бачимо, системних помилок безліч, якщо всі перелічувати, то стаття розростеться до розміру повісті.
Годі вже, бо таких вад і помилок ми знайдемо не один десяток на сторінку.
Виникає слушне питання: чи є у автора редактор? Мабуть, що ні. Бо він покладається на себе, на свою «природну грамотність» та надбані навички «безпомилкового письма», як він уважає. І коректори йому ні до чого.
Редактори журналів, які беруть його тексти, цілком імовірно, дещо виправляли, а можливо, і ні, бо цілковито довіряють «майстрові», адже він «майже класик»! А цей «класик» умудрився так натиснути на конкурсну комісію (і таки отримати премію!), що та порушила Положення й прийняла рукопис на конкурс! А про якість літератури й мови не йшлося. Атож безсмертний О.Грибоєдов зі своїм крилатим висловом про суддів…
Отакі гіркі роздуми викликає читання творів периферійних авторів, які легковажно ставляться до своїх і чужих текстів, одне одного редагують, співають дифірамби – і, отримуючи місцеві премії, радіють життю!..
А читача вважають за невігласа, бо «для села і так згодиться»…