Любов
Сердунич.
До
бояна, або
добо яня
(Після
перечитання
книги В.
Малика
«Черлені
щити»)
Мокне і
мовкне під
зливами
скошена
нива.
Думи
рояться, а з
ними
скрипить і
перо.
Жили
пульсують.
В зіницях –
вогнів
переливи.
Тріскає
серце, й
свіча, і
гаряче
нутро.
Сивий
пергамент
мудріє. І
срібняться
скроні.
Власне
наймення
пошли нам в
сучасні
віки
Вічевим
стягом,
півсловом,
прозірливим
дзвоном,
Хоч
випадковим
півзвуком,
півзнаком,
а кинь.
Нині. А
завтра
завруняться
словом
бажання.
Світлий
Ярило
нагріє
ріллю – і
тойді
Памолодь
юна
обернеться
гарним
врожаєм.
Зродиться
пісня, і піт,
і добробут
у дім.
Віко
відчиниш –
пратиша
обíзветься
хором.
Напис
чіткий,
кіновар’ю,
в душі
оживе.
Витязі-вої
здіймуть
Перунові
прапóри.
Славень
онуків
Дажбожих
торкне за
живе.
Книги!
Люблю, як
дітей, вас: і
війно, і
вірно.
В різі і
віди
вдивляюся
аж до
сльози.
Слово
Бояна (чи
Яня?) –
неміряне
віно.
Зрушено
азом, тим,
першим,
прийдешні
ази.
Вихили
келих сури
і з любов’ю
– до бою.
Три дні
бажання – і
мрія у тебе
в руках!
Й ми
потайними
стежками з
тобою.
Обоє!
Вичерпай
Волгу,
Данапри ж –
не
розплескáй.
Нас не
зламати на
корені. В
чесному
герці!
В цьому
й чеснота, о
сивоголові
мужі!
Власне
наймення
пошли і
відкрий
своє
серце.
Гуком,
півзвуком,
півзнаком,
як жити,
скажи.
БЕЗ
ДІЄСЛІВ
Що? І
чому? Й
навіщо?
Нерви – в
чеканні
дива.
Вени – в
чеканні
віршів.
Стимули
всі –
правдиві.
Сонмище
слів-сполучень,
паморозь,
квітень,
злива…
Вся ти –
клубочок
змучень,
тільки у
сні – й
щаслива.
Низка
чекань –
загайно.
Всеньке
життя –
навчання.
Доводів
намагання
–
зрівнювані
з
нявчанням.
В
пошуках
мови тону, в
пошестях
морд
квадратних,
Ступені
моветону…
Ратні –
тотожні
«ватним».
Муками
– в небо! –
древо.
Стогін – в
зачатті й
смерті.
Без
дієслів –
дієво б! Сни
– у
світанки
смерклі.
Тіло –
немов з
заліза…
Без
залізань у
вищість.
Вітру б
–
ковточок-мізер!..
В що? І чому?
Й навіщо?..
* * *
О, ця
непідробна
миттєвість:
вчорашній
щем –
У сні
предостаннім
земному
постане
первнями.
Над
вишнею сам
Всевишній
мигне пред
очей –
І
недорозп’яте
сумління в
собі знову
впевниться.
О, ця
волошкова
магнітність
і піль
Едем!
Душа
розквітає
вмить од
небес
блавату!
Він
повниться
дивом, отой
найщиріший
день.
Маліють
обрáзи лиш
тут і
щезають
сум’яття.
Прадавнього
клапті
болю
майнуть в
яри.
В’яріють
осонцені
вірші – і
знову
віриш.
Й на тій
небесній
струні
говори й
твори,
Млій,
мрій, волій
і зорій про
усе на
світі.
О, ця
Отця
щедрота на
все – для
всіх:
І
зверхника,
і
обділеного
долею
брата!..
Сльозиною
чистоти
проступає
сіль.
І кличе
нове
світання –
до праці й
раті.
ВИШИВАЄМО
ІСТОРІЮ
НАРОДУ
Ниточка
малює неба
синь,
Радість, і
журбу, й
калини
вроду.
Так від
поколінь –
до
поколінь
Вишиваємо
історію
народу.
Вишивка
– це
оповідь
про нас.
Було
гладенько,
та були і
перешкоди.
Тому
гладдю й
хрестиком
всякчас
Вишиваємо
історію
народу.
Вишивка
– послання
у віки,
Прийняте
як дар з
тисячоліть
нам.
Символами-кодом
залюбки
Вишиваємо
історію
новітню.
ВІН ЩЕ
ПОВЕРНЕТЬСЯ!
Він ще
повернеться,
повернеться!
Пророцтво
волхвів
проминулося!
Озветься
стоголосо
венами,
Воскресне
з пам’яти
понурої.
Цілющі
роси
задзвенять
у тон,
Впадеш
в траву… А
зорі тихі
тут…
Не ті
часи, але
Ярило –
той,
І рідне
бубоніння
– втіхою.
Не
золотий
вік –
закривавлений.
За
зраду –
безхребетним
почесті.
І
бумеранг
карає
вадами,
Чужинства
чад –
чумою-пошестю.
А очеса!
Снагою
спраглі
так!
Виходь
із карцеру
кімнатного!
Його
вертаймо
РідноПРАВдою,
Витягуймо
з
табу-анатеми!
Одвічний
ген хай нам
завербиться
На той
Даждьбожий
поклик
воленьки.
Він – ще
повернеться,
повернеться,
Та чи
озвемось
ми,
спотворені?..
* * *
Отримати –
простіше,
ніж
утримати.
Свобода
не
витримує
напів-.
Беріться! І
боріться!
Вам же
римою
Поможуть
донести
правдивий
спів.
Романтики!
Ідеалісти!
Де ви є?
Чим
вивести
вас зі
страшного
сну?
На
зміну вам
прийшли
нащадки
Євині,
Що
здатні
вбити мрію
і весну.
Покорені!
Поборені!
Штамповані
Всі
вузьколобі
– під один
ярлик.
А
спрагле
серце ще
чекає
повени,
Та вже…
не
бореться,
лиш
божиться
на лик…
НА ҐУЛІ
– ҐУЛЯ
На ґулі
– ґуля, тож і
твердолобі.
Старі
граблі
нічому нас
не вчать.
Не
позбулися
давньої
хороби.
То й
поглинає
нас
чужинства
чад.
Новітнім
глашатаям
сліпо
віримо.
Чекаємо
з олжі
якихось
див.
До
боротьби
веде
шляхів
неміряно,
До
істини –
всього
лишень
один.
* * *
Прозріли
лиш тепер?!.
Все «ох!» та
«ах!»?!.
А я
давно пишу
«раSSєю» у
лапках.
* * *
Виродками
звімо! Й
прямо в
очі!
Тих, хто
катові
несе
квітки. Це –
збочення!
* * *
Авжеж, я
– не пророк,
але давно
пізнала
(Сама!) те,
що ви
тільки
днесь
почули.
І лиш
тому, що не
дивлюсь
телеканали.
Й ще
книг мене
чекають
кучугури.
* * *
Московія –
це назва
історична!
Ти
забув?
Чому ж
волаєш
істерично?
Чом’ на
це слово
клав табу?!
ДОСІ
Я – все
одно не
повім, щó
про тебе
думаю.
Ти – все
одно не
спитаєш
думки
моєї.
Вивершать
ночі
самíтні й
постануть
думою.
Вивіршаться
чесноти
душі із
омани-єлею.
Я все
їдно
покаюся, щó
не зробила
б.
Може,
постав би
первнем, та
я – ще
горда.
Що ж, ці
чуття
пересиплю
попелом й
пилом
І
пропишу
назавше в
чернетці-Wordі.
Тінню
піде за
тобою мій
вірш-етюдик.
І
заясніє
надією в
ранніх
росах.
Досі
керуюсь
прадавнім:
що скажуть
люди?
Оси
напали
осінь і
слово
«досі»…
НЕ
ВИШНІ МИ
Нічого
у нас не
вийшло.
І не
переймайся
тим.
Ну що ж, я
таки – не
вишня.
Мабуть,
не вишній і
ти.
Не
благословив
Всевишній.
Не став
поетичним
вірш.
Божественне
дерево
вишня
Осипало
пізньоцвіт.
ОБЕРЕГОМ
ДОЛІ
Обведу
твоє
наймення
ритуальним
колом.
Задля
захисту
знайду й
инші
обереги.
В
мирний сад
я
перетворю
навіть
мінне
поле.
Бо
любити і
творити –
се жіноче
кредо.
Оберіг
мій
принесе
лад у кожну
з терцій*.
Вчув
біду? То
відведу я
від жури і
болю.
Запишу
твоє ім’я і
на
скрижалях
серця.
Любий
твій
ініціал –
ув
оберезі-колі.
Вір: я
зцілю,
захищу і
зелом, і
словом.
Передам
те
замовляння
шепотом
тополі.
Ну а мій
ініціал – з
вічної
любови.
Будь і
ти, обранцю
мій,
оберегом
долі!
__________
* тéрція
– одиниця
часу, рівна
1/60 секунди
* * *
Якби ти
знав, як
сумно й
безнадійно
По
підвіконню
дощ
постукує
всю ніч!..
Які
мізерні
«видатні»
події!..
Які
непевні
люди
«видатні»!..
Дощі
виносять
почуття на
гребінь,
У вир, де
все
справдешнє
промина.
І,
самітна,
немов
комета в
небі,
У
злетах і
падіннях –
теж одна…
Якби ти
знав…
* * *
Осене,
бачиш цю
жінку, що –
як весна?
Тихо
виспівує,
перебирає
ноти.
Надто
весела, але
й не в міру
сумна.
В тебе і
в мене
позичила
вади й
чесноти.
Осене,
чуєш її
невідболений
спів?
Дух
перехоплює,
ранить
мене те
ячання!
Якщо
страждала
– на повну,
любила – в
запій.
А як’
ненависти
гнів – то
вбивала в
зачатті.
Осене,
знаєш
відверту
її таїну?
Осене,
віриш її
невимовній
печалі?
Втолить
жагу вона,
спинить
війну, й не
одну!
Прийде
на поклик
вона і
неждано
відчалить.
Сильна
– на людях,
слабка – в
незчисленні
діянь.
Правда
й жага
одкровень
– тільки їй
одній
вадять...
Скипень
у липні й
жура
передзим’я
– се я…
Стрінь
мене, осене,
й довго в
зиму не
спроваджуй!
* * *
Ти
скинув
шкіру
вовка,
Уздрівши
мене.
Ти
намагався
бути
В
образі
людини,
А
виходило –
наче ти в
обрáзі.
Я
милувалася
тобою
У
тандемі із
собою.
І
навіть
наївно
мріяла...
І шкіру
вовка у
думці
міряла.
І
здалося: я
тобі уже
вірю.
Тільки
чи не
захочеш
ти
Відновити
Цю свою
звичну
шкіру?
В ЕДЕМІ
Ходімо
в ліс!
Природа –
чистий
рай!
І ми
йдемо:
спокуса
слів – не
вітер.
Леліє
землю
вранішня
пора.
А ми –
немов боги
помежи
квітів.
Зелений
килим
кличе, щоб
присів
Хоч
хтось у нім
– він дасть
снаги і
сили.
Пташиний
хор – на
сотні
голосів!
Ну чим
не рай?!. (А
хіть в собі
гасили…).
Шепочуться
два клени,
сплівшись
он,
Голубиться
і пара
диких
сойок.
Все
спокушає
нас! Такий
закон
Життя,
там, де
любов і де є
двоє.
Співає
джміль,
летючи до
бджоли.
Блаженство
в тілі… Й
вже не знаю,
де ми…
В едемі
цім ми сина
й зачали…
Вони ж
для того й
створені,
едеми…