16. Любов Сердунич. До бояна, або добо яня
Любов Сердунич.
До бояна, або добо яня
(Після перечитання книги В. Малика «Черлені щити»)
Мокне і мовкне під зливами скошена нива.
Думи рояться, а з ними скрипить і перо.
Жили пульсують. В зіницях – вогнів переливи.
Тріскає серце, й свіча, і гаряче нутро.
Сивий пергамент мудріє. І срібняться скроні.
Власне наймення пошли нам в сучасні віки
Вічевим стягом, півсловом, прозірливим дзвоном,
Хоч випадковим півзвуком, півзнаком, а кинь.
Нині. А завтра завруняться словом бажання.
Світлий Ярило нагріє ріллю – і тойді
Памолодь юна обернеться гарним врожаєм.
Зродиться пісня, і піт, і добробут у дім.
Віко відчиниш – пратиша обíзветься хором.
Напис чіткий, кіновар’ю, в душі оживе.
Витязі-вої здіймуть Перунові прапóри.
Славень онуків Дажбожих торкне за живе.
Книги! Люблю, як дітей, вас: і війно, і вірно.
В різі і віди вдивляюся аж до сльози.
Слово Бояна (чи Яня?) – неміряне віно.
Зрушено азом, тим, першим, прийдешні ази.
Вихили келих сури і з любов’ю – до бою.
Три дні бажання – і мрія у тебе в руках!
Й ми потайними стежками з тобою. Обоє!
Вичерпай Волгу, Данапри ж – не розплескáй.
Нас не зламати на корені. В чесному герці!
В цьому й чеснота, о сивоголові мужі!
Власне наймення пошли і відкрий своє серце.
Гуком, півзвуком, півзнаком, як жити, скажи.
БЕЗ ДІЄСЛІВ
Що? І чому? Й навіщо? Нерви – в чеканні дива.
Вени – в чеканні віршів. Стимули всі – правдиві.
Сонмище слів-сполучень, паморозь, квітень, злива…
Вся ти – клубочок змучень, тільки у сні – й щаслива.
Низка чекань – загайно. Всеньке життя – навчання.
Доводів намагання – зрівнювані з нявчанням.
В пошуках мови тону, в пошестях морд квадратних,
Ступені моветону… Ратні – тотожні «ватним».
Муками – в небо! – древо. Стогін – в зачатті й смерті.
Без дієслів – дієво б! Сни – у світанки смерклі.
Тіло – немов з заліза… Без залізань у вищість.
Вітру б – ковточок-мізер!.. В що? І чому? Й навіщо?.. 
* * *
О, ця непідробна миттєвість: вчорашній щем –
У сні предостаннім земному постане первнями.
Над вишнею сам Всевишній мигне пред очей –
І недорозп’яте сумління в собі знову впевниться. 
О, ця волошкова магнітність і піль Едем!
Душа розквітає вмить од небес блавату!
Він повниться дивом, отой найщиріший день.
Маліють обрáзи лиш тут і щезають сум’яття.
Прадавнього клапті болю майнуть в яри.
В’яріють осонцені вірші – і знову віриш.
Й на тій небесній струні говори й твори,
Млій, мрій, волій і зорій про усе на світі.
О, ця Отця щедрота на все – для всіх:
І зверхника, і обділеного долею брата!..
Сльозиною чистоти проступає сіль.
І кличе нове світання – до праці й раті.
ВИШИВАЄМО ІСТОРІЮ НАРОДУ
Ниточка малює неба синь,
Радість, і журбу, й калини вроду.
Так від поколінь – до поколінь
Вишиваємо історію народу.
Вишивка – це оповідь про нас.
Було гладенько, та були і перешкоди.
Тому гладдю й хрестиком всякчас
Вишиваємо історію народу.
Вишивка – послання у віки,
Прийняте як дар з тисячоліть нам.
Символами-кодом залюбки
Вишиваємо історію новітню.
ВІН ЩЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ!
Він ще повернеться, повернеться!
Пророцтво волхвів проминулося!
Озветься стоголосо венами,
Воскресне з пам’яти понурої.
Цілющі роси задзвенять у тон,
Впадеш в траву… А зорі тихі тут…
Не ті часи, але Ярило – той,
І рідне бубоніння – втіхою.
Не золотий вік – закривавлений.
За зраду – безхребетним почесті.              
І бумеранг карає вадами,
Чужинства чад – чумою-пошестю.
А очеса! Снагою спраглі так!
Виходь із карцеру кімнатного!
Його вертаймо РідноПРАВдою,
Витягуймо з табу-анатеми!
Одвічний ген хай нам завербиться
На той Даждьбожий поклик воленьки.
Він – ще повернеться, повернеться,
Та чи озвемось ми, спотворені?..
* * *
Отримати – простіше, ніж утримати.
Свобода не витримує напів-.
Беріться! І боріться! Вам же римою
Поможуть донести правдивий спів.
Романтики! Ідеалісти! Де ви є?
Чим вивести вас зі страшного сну?
На зміну вам прийшли нащадки Євині,
Що здатні вбити мрію і весну.
Покорені! Поборені! Штамповані
Всі вузьколобі – під один ярлик.
А спрагле серце ще чекає повени,
Та вже… не бореться, лиш божиться на лик…
НА ҐУЛІ – ҐУЛЯ
На ґулі – ґуля, тож і твердолобі.
Старі граблі нічому нас не вчать.
Не позбулися давньої хороби.
То й поглинає нас чужинства чад.
Новітнім глашатаям сліпо віримо.
Чекаємо з олжі якихось див.
До боротьби веде шляхів неміряно,
До істини – всього лишень один.
* * *
Прозріли лиш тепер?!. Все «ох!» та «ах!»?!.
А я давно пишу «раSSєю» у лапках.
* * *
Виродками звімо! Й прямо в очі!
Тих, хто катові несе квітки. Це – збочення!
* * *
Авжеж, я – не пророк, але давно пізнала
(Сама!) те, що ви тільки днесь почули.
І лиш тому, що не дивлюсь телеканали.
Й ще книг мене чекають кучугури.
* * *
Московія – це назва історична!
Ти забув?
Чому ж волаєш істерично?
Чом’ на це слово клав табу?!
ДОСІ
Я – все одно не повім, щó про тебе думаю.
Ти – все одно не спитаєш думки моєї.
Вивершать ночі самíтні й постануть думою.
Вивіршаться чесноти душі із омани-єлею.
Я все їдно покаюся, щó не зробила б.
Може, постав би первнем, та я – ще горда.
Що ж, ці чуття пересиплю попелом й пилом
І пропишу назавше в чернетці-Wordі.
Тінню піде за тобою мій вірш-етюдик.
І заясніє надією в ранніх росах.
Досі керуюсь прадавнім: що скажуть люди?
Оси напали осінь і слово «досі»…
НЕ ВИШНІ МИ
Нічого у нас не вийшло.
І не переймайся тим.
Ну що ж, я таки – не вишня.
Мабуть, не вишній і ти.
Не благословив Всевишній.
Не став поетичним вірш.
Божественне дерево вишня
Осипало пізньоцвіт.
ОБЕРЕГОМ ДОЛІ
Обведу твоє наймення ритуальним колом.
Задля захисту знайду й инші обереги.
В мирний сад я перетворю навіть мінне поле.
Бо любити і творити – се жіноче кредо.
Оберіг мій принесе лад у кожну з терцій*.
Вчув біду? То відведу я від жури і болю.
Запишу твоє ім’я і на скрижалях серця.
Любий твій ініціал – ув оберезі-колі.
Вір: я зцілю, захищу і зелом, і словом.
Передам те замовляння шепотом тополі.
Ну а мій ініціал – з вічної любови.
Будь і ти, обранцю мій, оберегом долі!
__________
* тéрція – одиниця часу, рівна 1/60 секунди
* * *
Якби ти знав, як сумно й безнадійно
По підвіконню дощ постукує всю ніч!..
Які мізерні «видатні» події!..
Які непевні люди «видатні»!..
Дощі виносять почуття на гребінь,
У вир, де все справдешнє промина.
І, самітна, немов комета в небі,
У злетах і падіннях – теж одна…
Якби ти знав…
* * *
Осене, бачиш цю жінку, що – як весна?
Тихо виспівує, перебирає ноти.
Надто весела, але й не в міру сумна.
В тебе і в мене позичила вади й чесноти.
Осене, чуєш її невідболений спів?
Дух перехоплює, ранить мене те ячання!
Якщо страждала – на повну, любила – в запій.
А як’ ненависти гнів – то вбивала в зачатті.
Осене, знаєш відверту її таїну?
Осене, віриш її невимовній печалі?
Втолить жагу вона, спинить війну, й не одну!
Прийде на поклик вона і неждано відчалить.
Сильна – на людях, слабка – в незчисленні діянь.
Правда й жага одкровень – тільки їй одній вадять...
Скипень у липні й жура передзим’я – се я…    
Стрінь мене, осене, й довго в зиму не спроваджуй!
* * *
Ти скинув шкіру вовка,
Уздрівши мене.
Ти намагався бути
В образі людини,
А виходило – наче ти в обрáзі.
Я милувалася тобою
У тандемі із собою.
І навіть наївно мріяла... 
І шкіру вовка у думці міряла.
І здалося: я тобі уже вірю.
Тільки чи не захочеш ти
Відновити
Цю свою звичну шкіру?
В ЕДЕМІ
Ходімо в ліс! Природа – чистий рай!
І ми йдемо: спокуса слів – не вітер.
Леліє землю вранішня пора.
А ми – немов боги помежи квітів.
Зелений килим кличе, щоб присів
Хоч хтось у нім – він дасть снаги і сили.
Пташиний хор – на сотні голосів!
Ну чим не рай?!. (А хіть в собі гасили…).
Шепочуться два клени, сплівшись он,
Голубиться і пара диких сойок.
Все спокушає нас! Такий закон
Життя, там, де любов і де є двоє.
Співає джміль, летючи до бджоли.
Блаженство в тілі… Й вже не знаю, де ми…
В едемі цім ми сина й зачали…
Вони ж для того й створені, едеми…