Віктор Полянецький.

До берега

Море всю ніч нуртувало та непокоїлося, мов той п’яний дебошир било об берег скрученими пінястими хвилями і тільки під ранок, стомившись, стишилося та змовкло.

Сонце оксамитового сезону, хоча і не так ласкаво, а все ще прогрівало пляжний пісок та поодиноких відпочивальників, які сьогодні не наважувалися занурюватися в морську воду– шторм нагнав холодної води і електронне табло зупинилося на цифрі «13».

Навколишню тишу збуджували лише місцеві атракціони: в небі деренчав мотором дельтаплан  з одним пасажиром на борту та ще катер  тягав на велетенському  змійовиську  хороброго адреналінщика.

Відколи анексували Крим, пляжі помітно обезлюдніли, українці побоювалися окупованої території, віддаючи належне  сервісу на інших морях.

Пілот із дельтаплана угледів далеко од берега одинокого плавця, що лежав, розпластавшись на воді, розставивши руки, та це літуна не дуже й здивувало, бо траплялися часом такі чудопали, що й взимку купалися.

Борислав уже ледь тримався на воді, не вистачало повітря, щоб наповнювати груди, аж поки він, попри паніку, не здогадався позбутися дихальної трубки.

Він злякався, коли виринувши на поверхню, не відчув під ногами тверді – хоча євпаторійські береги мілкі, недарма це місце в радянські часи вважалося дитячою здравницею.

Щойно Борислав у замутненій воді намагався, як то було колись, видивитися та вполювати краба, який чомусь сьогодні був проворніший за морського мисливця. Коли дно враз утекло з-  під ніг, чоловік ще якось намагався його знайти – бив ластами до того місця, де, на його думку, було неглибоко, – та марно: праворуч берег сірим смушком бовванів удалині.

Борислав усе плив і плив, не маючи спочинку, свідомість охоплював жах, і ніде – нікогісінько, лише вдалині стояв на якорі великий корабель, а поодаль  проплив  якийсь прогулянковий катер. Хіба докричишся до них? Та все ж набрав у груди повітря й заволав. Вийшло не дуже переконливо. Та море собі тихо спало та рівно дихало, заколихуючи необачного плавця, а жах уже заходився робити свою чорну справу - сковував задубіле тіло, здушував спазмами горло, й саме отой мерзенний жах змусив Борислава кинути безнадійні пошуки морської тверді та направитися хоч і до далекого, але таки берега. Страх, страх, страх… «Невже це кінець?.. Глибина, глибина… До берега!!! До берега… І там -  або пан, або пропав…»

… Чорніло в очах, плуталася свідомість, серед якої вихопилася світла думка, що, мовляв, то Бориславу лише здається, що то з ним не насправді. Можливо, то просто «білка», як бувало, хватає, адже був закодований та порушив табу, хильнувши спиртного… Але ж ні, таки знаходиться в морі, глибині, й не може з неї випливти…

Якийсь дурень колись казав, що у морі втопитися неможливо, морська вода сама тримає на поверхні, головне – не піддатися паніці. Брехав той базіка, бо коли не рухатися, не підгрібати воду, то одразу підеш на дно. І Борислав повсякчас ворушив ластами, руками – мусив, а перед очима, в такт серця, яскраво блимав світ, як ото в комп’ютері червоне віконечко «в режимі очікування», що ставило перед користувачем конкретне питання: що робити далі – чи продовжувати роботу чи закінчувати її? Починати краще аніж закінчувати… Хоча, коли закінчення бажане, тоді…

З електронікою у Борислава було пов’язане всеньке життя: мікросхеми, системи, диски… Скільком комп’ютерам майстер надав «розуму»: сотням, тисячам… У Росії він збирав такі вироби із запчастин, які доставлялися з-за кордону, саме так, аби не платити податків.

Червоне око все блимало й блимало, що й берега не стало видно.

- Що робити? - питав його Борислав.

«Тільки не піддайся паніці…» - блимало червоне око.

Він «мишкою» навів курсор й натиснув відповідну позначку. Відкрився файлик. Відео. Високої якості.

… Ще не зійшло сонце, а море вже мляво розтулило своє око, одинокий катер, що стояв на якорі неподалік од берега, ще дрімав. Вони з Тимуром сиділи на холодних пластикових кріслах, куталися в коміри спортивних курток, і теж насолоджувались світанковою дрімотою, праглося спочинку од переведеної ночі. Біля ніг його грузинського друга лежало причандалля для плавання - ласти і маска, що аж просилися до морської купелі.

Згадалося, як вони колись із дружиною та їхньою донечкою, приїздили сюди, в Євпаторію, на оздоровлення за профспілковими путівками. Тут їм дуже подобалося - тепле море, пісок, мілкий берег. Йому найдужче припало до душі підводне плавання -  розпластатися на тихій воді, дихати трубкою та видивлятися зеленаві водорості, плаваючих рибок, крабів. Ловив клешнюватих, аби тільки потішити маленьку Сніжанку, й одразу випускав тих розбишак на волю…

Борислав перемкнув новий файлик.

…Тут вони зі своєю компанією вже купаються в теплих водах подальших країн, взимку, коли в бізнесі меншало роботи. То – мов рай! Всяке бажання задовольняється одразу. Екзотика…

Ще раз клацнув «мишкою». Це вже тут, у Євпаторії.

… «Кримнаш»… Він не поїхав би сюди з багатьох причин, не дивлячись на настійне наполягання можновладців, адже нав’язані путівки можна було просто викинути, бо так усі й думали. Все то через Тимура. Він збрехав (Борислав знав про це достеменно), що в нього вкрали закордонний паспорт, бо бачив його опісля у грузина, коли той купував квитки. Тимур, коли Борислав інколи помилявся у вимові його імені, хмурився та кричав: «Димур! Димур! Димур і його команду читав? Га?»

Саме через оту Тимурову неприховану ощадливість вони змушено прибилися до цих збіднілих берегів, де ще недавно, до окупації, вирувала публіка. 

Черговий файлик увімкнувся автоматично.

…Дами все ж надибали для себе в цьому облізлому кутку один драйв – «Нічне містечко», розваги до ранку. Тимур, за усталеним репертуаром, одпросився од походеньок у своєї Руслани (Русі білої), то Бориславова Руслана (руда Руся), з цього приводу, кричала немов навіжена: « Я што с дравамі сюда прієхала?».

Борислав перед цим, скориставшись місцевими послугами  з’їв    копченого кальмара  і його сильно ухопив живіт та  піднялася температура. Куди там йти, не відходив від туалету.

Дівчата все ж подалися самі, чим так розізлили гарячого грузина, що того й сон полишив - розбурхалися ревнощі. Постукав до Бориславової кімнати, а тому тоді так було зле, що ледь знову не вивернуло од його появи, бо знав наперед, про що той базікатиме. Адже в Тимура одна й таж сама заїжджена платівка.

«Ми, грузіни етого нє любім», «Ми, грузіни, здачі нє берьом» (бо давав завжди без здачі). Цього разу Тимур знову доводив про непереможність грузинської нації, що Борислав, не зважаючи на свій кепський стан, не стримався та запитав: «Хто ж вас тоді на Кавказі дрючив? Бо не тільки про Тимура та його команду чув, а й історією колись цікавився… Чим страшенно того розпалив, зачепивши за живе.

Грузин враз насупив свої страшні кошлаті брови, а підфарбовані чорні вуса, влізли йому аж у ніс. І поніс пургу про те, як плавилися російські танки од секретної зброї Грузії.

- Ви також віддали свою територію Росії, - обірвав Борислав його казки, доливаючи в вогонь гасу.

- Ми нє оддалі, ми атберьом! Бо ми - грузіни! Ви жє і Крим, і Донбас просралі і не можєтє отстоять! Когда в Грузії била вайна, ми всє там билі, нє отсіжівалісь в Рассії… - Побачивши, що слова вразили в самісіньке Бориславове серце, продовжував знущатися: -  Ти хоть раз бівал у Грузії? Я тєбья сколько пріглашал? Да, приєзжай, дарагой! Сам увідиш… О, Джорджія!.. Да у нас дорогі нє то, што в Росії ілі у вашей Хахляндії. На машінє єдешь, стакан з віном ставішь, ні каплі нє розоллйотся. Пачему так? Патаму, што ми грузіни – асобиє. У нас каждий жітель свої денгі атдайот, лішь би Грузія расцветала… Я - отдаю, ти - отдайошь, он - отдайот… Всє атдают… Я воюю протів акупанта іхнімі жє денгамі… Понял, нет?... І затягнув низьким тембром: - Расцветай пад солнцем, Грузія м-а-а-я!!! Народ, понял?! Там давно забилі што такоє карупция. За взяткі , слишішь, наказивают. Тюрьма, слишішь! І правільна. Я сваєво президента уважаю! Пачему? Вєдь он с народом, панімаєшь?! Счас наш Саакашвілі Адесу вашу бандитскую паднимаєт, в рай морской превращает… Хахлі в ногі нам пакланіться далжни, пакланіться …Ваші офшори…

Коли б у Борислава не ригачка, він би тому «патріоту» за його філософію, та в морду затопив би, чи кухлем, навернув, як ото колись його земляка Аваков. Тимур знає. Колись  як получив, так увесь базар підняв проти Борислава. Де скільки й набралося чорномазих. Та кацапи їх «помирили» – вивезли в поле й залишили їх сам-на-сам з голими руками. Борислава це влаштовувало – армійські навички залишилися надовго. Гепнув ним кілька разів об землю, де й поділася ота «національна гординя». З того часу вони стали мовби друзями, бо ще й їхні партнерки дружили між собою. Видно згадка про це таки ворухнулася в його куцому лобику, бо жар ураз угас.

- Слушай, бічо, хватит тєбє вильожіваться, пашлі ми сєбє пагуляєм, девушек паіщем. Нє хочеш ?.. Ну, я плачу, слюшай … Хочешь, віно грузінскоє, хочєшь - коньяк французскій? Вип’єшь, как рукой снімет, слюшай… - І вже зривав смужку з корка.

-  Та яка це Франція, палений… - пробував Борислав заперечити, бо не хотів алкоголю тому, що тілько-но, за вимогою Русі рудої, закодувався. І Тимур теж знав про це.

- Ти што, дарагой, справжній… фірма!

Він налив Бориславу по вінця, а собі лише на палець. Той вихилив. Ряжанка, звичайна…

Проте, справді, в животі враз перестало бурчати і під серце підступило тепло. Потім стало трохи моторошно - то від кодування, але Борислав не переймався, знав пройде, не вперше.

- Гайда на людзі, бічо… Может нашіх шлюх увідзім… Нет, Бєла Руся нікуда би ночью не отошла ат мєня, когда б не твая Рудая. Я сваю бєлоруску по десять раз за ночь трахаю… Вот… А сама нічево делать не хочєт, гаваріт, нє умєєт… А твая?

… Вода ж холоднюча, як улежиш на крижині? Руки посиніли мов у мерця… Треба плисти, хоч потроху наближатися до берега. І не панікувати, відганяти зрадливі думки, відганяти…

… Борислав тоді лише обкладинки для підручників возив до Курська, то встидався сам стояти за рундуком (працював ведучим інженером у науковому інституті), здавав оптом. Тоді Руслана з розкішним рудим волоссям так захоплено дивилася на нього, а що йому не було де переночувати, то дала йому ключі од квартири й навіть сама провела його туди. Вона на вигляд була так собі - непоказна, ніс картоплею, зелені очі, підфарбовані брови і руда- рудісінька, з підкрученими кучерями.

- Я - нє рижая, золотая! - відрекомендувалася при знайомстві.

Як тільки відімкнули порожню занедбану кімнату, в котрій страшенно смерділо блошицями, Руслана швидко розстелила постіль, інтимно промовивши:

- Я в вашєм распоряженії, сударь. І цєліком готова к упатрєблєнію.

Власно кажучи, він не чекав такого «сюрпризу», трохи розгубився, бо вдома сім’я, вірна дружина. Коли й довелося залазити під ковдру сумнівної свіжості, Борислав не був ні морально, ані фізично готовий до такого.

- Успакойся, сударь, да разслабся, всє проблеми я беру на сєбя...

Воно нічого аж такого вельми приємного не відбулося, скоріше навпаки, мовби нічна полюція уві сні й на душі було якось бридко, наче не туди вступив.

-  Тєбє харашо са мной било? Харашо, спрашіваю? Вєдь ви, мужики, не можєтє оцєніть, то харошеє, што ми вам дєлаєм? – все допитувала Руслана.

Тоді йому хотілося встати й піти, хоча б у ніч, хоч би й на вокзал… Чомусь, на жаль, стримався тоді.

- А што скажєшь ? Какой із обложєк імєєшь навар? Трусов нє купішь...

Борислав знову змовчав, не вступаючи у дискусію, хоча зиск зі шкільного товару таки був, бо із кожної поїздки привозив додому по сто доларів. Хіба мало? Це була майже його місячна зарплата, яку не виплачували вже півроку.

- Ведь можна заработать намнога большє. Толька мозгамі шєвєліть нужно … Дарагой тавар нужно возіть... Тагда і абарот больше…

- Я ж не місцевий. Мене й так ганяють, як сірого вовка – й міліція і таможня, - заперечив він.

- А у тєбя, што среді мєстних нєт друзєй? Вот я, напрімєр, тєбє уже кто? Разве можна бить есчьо бліже?

- «А що, хіба ми вже з нею близькі?..» - подумав Борислав і жахнувся.

Невдовзі оформили на Руслану документи на підприємницьку діяльність, взяли в банку позичку і справи, дійсно таки, стали крутішими. Тепер Борислав майже кожного тижня, на радість дружині, привозив по тисячі зелених. Йому хотілося, тими грішми пригасити свої гріхи перед своєю Тамарою, бо вони вже з Русею Рудою винаймали квартиру та жили як чоловік із жінкою. Дружина до грошей, та ще й зелених була ласа як той алкоголік до горілки.

Зараз Руда Руся крута бізнесменша, ніколи більше і не згадує, як старцювала на ринку, торгувала дитячими слинявчиками та пустушками, бо спостерігає за роботою садівника з просторої веранди власного заміського будинку, чи видає «слушні» вказівки працівникам торгівельного центру, як «правильно» пересортувати овочі та фрукти - несвіжі змішати зі свіжими…

Блимало червоне комп’ютерне око… Бронислав натис на запуск та відкрив якийсь файлик.

… З Русею Білою Руда заприятелювала відтоді, як та возила їм білизну із Білорусії, тепер білоруска її права рука. Димур чи Тимур із місцевої грузинської мафії, що колись сидів на перекупці фруктів-овочів, довго та безуспішно завойовував серце Русі Білої. Білоруска та могла б одразу підійняти білий прапор, та моя не дозволяла тої злучки: мовляв, навіщо здався тобі той чорножопий? Своїх мало? Як той Тимур лише не підкочувався: і дарував квіти, і запрошував до ресторану. Навіть заміж пропонував. Останнім аргументом на користь кавказця була бомба: «Паєдем к нам в Грузію, я скажу сваєй жєнє: твойо золото – уже не твайо золото, тваї украшенія – уже не тваї украшенія. Все твайо будет! Поняла, нет?» І подав їй у коробочці масивний кулончик із ланцюжком. І тільки тоді Руда Руслана дала згоду Білій Русі на першу шлюбну ніч у люксових апартаментах готелю «Россія». Правда, вранці Тимур забрав те золото на своє зберігання.

Борислав  відкрив інше вікно на моніторі.

… У Борислава до базару одразу виявилася алергія, як і до Рудої Русі, бо в інституті він був шанованою людиною – краватка, біла сорочка. Розробляв цікаві проекти. Директор підібрав йому наукового керівника для кандидатської дисертації.   Як усе розвалилося… Хотів у Росії влаштуватися на роботу, та зась, бо іноземець, а в них військовий завод… Влаштувався у майстерню з ремонту апаратури та телефонів, а згодом відкрили із Русланою свою будку на людному місті – ремонтував та продавав    стільникові  телефони, що тільки тоді почали з’являтися.  Далі комп’ютери та різне причандалля. І вже аж потім – магазин «Електроніка». Все оформлялося на Руслану. Правда, перед цим довелося взяти фіктивний, чи як його назвати, з нею шлюб, громадянство російське…

Знову поводив та поклацав «мишкою».

… Ласти в Тимура, видно, фірмові, не китайські , й костюм захисний, - в таких обладунках можна з моря не вилазити. Той жлоб, може, й не купував такого, виканючив у своїх мафіозних дружків.   Попросити у нього собі поплавати, так не дасть. Борислав теж збирався придбати собі щось путнє, та за справами не встиг – до нарколога усе їздив.

Відкрив усі файли, думаючи що вибрати, клацнув на «сім’я».

… Зі своїм одруженням Борислав не поспішав - само вийшло. Він у школі й зустрічався із Людою Горецькою із восьмого класу, вона йому дуже подобалася, але мусів чекати, доки підросте. А до Харківського політеху поступив з першого разу, хоч і не був медалістом. Тоді вперше набирали в групу «електронно-обчислювальні машини» і конкурсу там майже не було. На радощах тоді й зустрів односельця – Миколу Килининого, на два роки старшого – той тільки повернувся зі студзагону – при грошах, веселий. Потягнув його до дівчат у гуртожиток. Так і представив: юний, нецілований!

- Натяк зрозуміла! – озвалася висока цибата, як вона назвалася Іриша. – Висвятимо у студенти!

Борислав одразу захмелів і не помітив, як вони з Іришою відокремилися од компанії та залишилися одні. Так було приємно бути справжнім студентом і справжнім мужчиною, що він цілу добу гостював у фармацевтів. Хотів і ще, так Іриші треба було кудись їхати.

Тож Борислав вже зі студентським квитком приїхав додому, щоб підготувати себе до гуртожитського життя, зустрівши на танцях царицю Тамару, провів її додому  й у літній кухоньці, вже маючи досвід, одразу посвятив її в жінки. Вона була старшою на рік і вже встигла закінчити якісь там бухгалтерські курси. Тамара цією новиною одразу поділилася зі своїми батьками, й ті жадали, щоби все було по-людськи. Для Бориславових же старих – це грім серед ясного неба: ми його   посилали вчитися, а він – женитися та ще й на  старшій од себе. Як ви жити збираєтеся, коли вона тут, а ти там?

Тамарині батьки були реалістами: нехай, мовляв, він забирає її із собою. Бухгалтери в місті теж потрібні. Тамара задумала працювати не деінде, а в їдальні, щоб і самій не голодувати й чоловіка-студента не морити голодом. Невдовзі приїхала теща, привезла гроші на кооператив, хоча для цього їм довелося спродати все нажите господарство разом з хатою, а самим переходити жити у бабину розвалюху.

При розподілі Борислава мусили залишити в Харкові – ще б пак! - сім’я, прописка, житло.

Цариця прагла, аби електронщика направили на меблеву фабрику - меблі тоді були в дефіциті. Далі з’явилася у них Сніжанка - треба було молодому спеціалісту іншу квартиру - двокімнатну. Звісно, дали без черги…

Наступний файлик сам перемкнувся.

Життя налагоджувалося, Борислав уже працював старшим науковим працівником в інституті, їздили щороку на морське узбережжя, вже от-от мали взяти машину, а розпад Союзу все перебив. Не було грошей, і дитсадок їхній закрили. Сидів вдома зі Сніжаною, Тамара все гризла: он люди не одлежуються думають, як вижити, сусідка однесла на станцію до поїзда мило господарче, то і є з чого смажити котлети. Цариця все кричала, кричала, а Сніжана своїми теплими рученятами обнімала та благала не лаяти ріднесенького татуся, бо вона його нікуди від себе не відпустить – ані до Польщі, ані до Росії. Рученята такі теплі, такі ріднесенькі… Теплі руки були ще у матері, лише шорсткі од роботи…

Переключив на верхній файлик.

… Йде рясний осінній дощ, а вони з матір’ю збирають за комбайном невибиті соняшникові шапки. А дощ не вщухає. Мати накинули на Борислава якусь осінку, яка одразу ж змокріла, а сама ховалася в купу перемелених шапок.

Бредуть до висілка, котрий видніється аж ген, де закінчуються гони. Але вони чомусь біжать не до села, а в протилежний бік, до станції, адже Бориславу конче треба до міста – йому ж здавати вступні іспити. Батьків брат мав на авто до станції його доправити, а тут дощ, грузька дорога.

Вони йдуть роззувшись по калюжах, із сумками. Ось і станція, і поїзд,    який од’їжджає, мати з речами сідає у вагон, а він не встигає добігти. І дід чомусь покійний, молодий, що не повернувся війни, Борислав бачив його лише на світлині у бабусиній старенькій хаті. Пожди, та й матері теж  живої немає … Що ж тепер буде? Як же іспити? А поїзд далеко вже одстукує колесами. Мати посміхається. А Борислав плаче… За поїздом чи померлою матір’ю? Не розібрати…

Комп’ютер сам, без команди, переключився.

- Бічо, слюшай, дарагой… Кончай спать, слишішь… Наші курви ідут…

Бирислав відкриває очі - сонячно так, а йому у холодному кріслі холодно.

Русі, познімавши халати, плентаються в купальниках. Димур чіпляв ласти, маску.

- Зустрічай іх адин, дарагой… Я пашьол купаться…

У його Русі губи були міцно стулені, набурмосена – нічна гулянка її не вдовольнила, і ще, видно, з учора, не пересердилася. Це в неї не надовго – на днів три чи чотири, а далі - попустить. Зараз краще не займати її.

Біла Руся, як завжди, була спокійна – Борислав обмінявся з неї розуміючим поглядом.

Море вже й зовсім ожило – на обрії курсували якісь великі судна, а побіля берега катери тягали на парашутах, мов на повітряних зміях, відпочивальників, яких було порівняно мало.

Купальники щось не поспішали до моря. Демур, також, не встигнувши зайти у воду, одразу вискочив з неї мов ошпарений. 

Приплентався Димур.

- Ти хатєл паплавать… Пажалуста, дарагой… - І кинув Бориславу під ноги ласти… - Лаві сєбє крабов, єслі хочєшь …

На моніторі замаячіли ріденькі постаті, закутані рушниками та підстілками.

Борислав із задоволенням чіпляв морську амуніцію, під гамірливу перемову публіки.

- Ой, вчєра такая харошая пагода била й вадічка марськая, словна падагрєтая, а севодня - сєвєрний полюс.

- Увечері на поїзд, а я водички морської не набрала. Сусідка вже рік з постелі не підіймається, води просила…

- Вон, какой-то дурак в ластах палез у воду, папрасі, пусть наберьот в бутилку… - долинали до Борислава слова, мов з іншої планети.

Він холоду не відчував, а коли той і був, то лише приємно лоскотав його колючими голочками, мов американський «трік»  чи наше шампанське.

Як і колись, Борислав набрав через трубку побільше повітря і поринув у морське царство, в якому чомусь на дні було ниньки одне каміння – водорості та мушлі, видно нічний шторм виніс у море.

- Таваріщь морж, - долинуло, коли знову виплив на поверхню. – Набєрітє маєй тьотке вадічкі, паскольку ви у ва-а-дє…

Приплив. Дівуля - купальник та плавки – одні пелюсточки.

- Толька падальше атдпливайтє, там чіщє вода…

Віддав, а всі біжать, мов на Йордані: «…і мені… і мнє, і мнє…  Не дурно – ведь – сто п’ятдесят ожідаєт на берегу».

Вода ж так довго набирається… бульк, бульк, бульк… З двох рук – одразу.

Така струнка… груденята, плавочки…

- А розрахунок?..

- Будєт…

- Де тебе знайти?

- Захочєшь – найдьошь…

Раніше, коли вони сюди із сімейством приїздили, під берегом було повно різних водоростей, усякої живності, навіть на мілині, а тепер і на глибокому нічого не видно, та не переймався, коньяк бив у голову та кликав уперед.

На «Прибої» таки дійсно, в камінні, кублилися сірі бички. О, і крабик манесенький… Де великі поділися? Може на глибині?..

Блимнув екран монітора.

Сніжана… Їй так на море хотілося, казав тоді Тамарі, їдь з дитиною. Не хотіла, мовляв, ти заробляєш, а ми тратитимо… На іномарку збиратимемо…

… І знову переключилося.

…Тимуру місто сподобалося тим, що десь у закапелку надибав старий плакат: «Грузія - страна жізні!» Так рекламувала себе колись на Україні якась партія.

- Моя жорджія! – з патетикою вимовляв грузинський патріот. А диктор говорив російською майже без акценту:

-  Грузія таки продовжує своє будівництво та відродження. Наш президент сказав, що коли все задумане та заплановане здійсниться, то в країни вивільняться обидві руки для такого ж відродження на і окупованих територіях, котрі до того часу будуть нам повернуті. Саакашвілі хоч і віддав свої території, та зумів вивести від агресорів тисячі своїх людей. Грузинів колись Росія вбивала саперними лопатами. І про це забувати нам не слід …

Перед монітором знову постав Димур.

- Нас нікто нє сможєт вернуть в советскоє прошлає, реальноє будущеє Грузії - в Європє! (Де він тільки ораторського мистецтва набрався? Каже, на пожежного вчився у Харкові…)

Тимур удає, що тільки він для своєї Джорджії старається. Борислав давно покинув би свій бізнес у Росії та, може, відкрив би його вдома, тільки на кордоні не пропустять на Україну…

На файлі - «Краб»

О, риба яка величезна випливла! На глибині, бач, є живність! Он і краб - чорнющий посунув боком. Далі - і рибина срібляста! Набрав повітря і поплив до зеленого куширя, а торпедка собі попливла далі. Ге, та тут гуляє цілий косяк … Як не вистачає підводної рушниці. Ще повітря набрав, пірнув - та розбігся косяк. Голими руками не візьмеш… А краба таки треба впіймати, біля каменя аж двійко ворушиться. Вибрав більшого, стиснув у кулаці і вже гріб однією рукою…

Він водив мишкою по чорному монітору – комп’ютер здох, скінчилася зарядка. Це все - кінець. Серце закалатало мов несамовите. Як далеко до берега …

… Борислав, може, й доплив би, якби не серце – калатає як самошедше. Може,то через той коньяк, бо, бувало, як якоїсь «ряжанки» вип’єш, то серце аж заходиться вночі. Коли таке траплялося, він  пив корвалол, виходив на балкон і сидів поки не вщухало та знову не хилило до сну. Мабуть випив таку «ряжанку», бо де в росіян може бути пристойний продукт – скрізь мурцовка.

… Тіло немов обценьками стискує. Так і на дно недовго піти. Русі клопотів завдасть з похованням, а, може, ще й не захоче забирати з трупарні. Бо хто він їй?..

Тамара хоче мати заміський будинок, тому й не зове додому. Дочці ж квартиру в центрі машину купив, видав заміж, а вона чомусь сторониться, зять, чув, ханигою обзиває… Бо таки синюватий ніс на світлині. Як Сніжана тільки    просила татуся не пити оковитої, кинути. Борислав завжди обіцяв   так і не виконав своєї обіцянки…

… Дихав наче риба, яку викинули на берег. От якби оце зараз знову опинитися на березі, він ладен був віддати спасителю всі свої мільйони. Старався трохи заспокоїтися, відпочити – не виходило. Брав гору страх, якого вже ніякими думками не перебити Широко розкривав руки, беріг сили ледь ворушачи ластами. Тільки б трохи віддихатися й знову поплисти, може й мілина скоро… І наче дихати стало легше.

… Бувають же місця, де глибина починається од самого берега. Але однаково – треба плисти. Перевернувся на живіт і ненароком захлинувся ропою. Вдалині пляж порожній. Людей на пляжах майже не видно – перестали їздити після окупації. Одна лише постать майорить, шарф у повітрі колишеться – то в Русі Білої бачив такий. Вона ще й радила Бориславу не лізти в холодну воду, одна  його Руся не заперечувала: пусть, пусть, пусть…

- Пуста вона в тебе, пуста, - якось сказала Біла йому наодинці. - Бо окрім грошей та бухла  в неї і в голові нічого немає. Ти такий розумний, інтелігентний мужчина, навіщо тільки злигався з нею, нехай би продавала собі розпашонки та слинявчики. Вона ж тебе за дурника має, зіп’єшся, в тебе ж сім’я, дитина…

Холодно. Треба трохи ворушитися, щоб не закоцюбнути.

« Руся Біла таки має рацію: треба кидати цю пройду, й повертатися додому, - подумалося йому. - А чи пропустять через кордон і ці, і наші? Агітували вже добровольцем на Донбас… З Криму, кажуть краще в Україну дістатися…»

«Тепер якби тільки доплисти, тільки спастися. І тоді -  тільки додому…»

На домашню радість завжди не вистачало часу -  з поїзда на поїзд… Іноді вночі, коли він знервований та стомлений дорогою засинав, Тамара гуркотіла: гроші він привозить, а грошам тим теж ноги приробити треба.  Ти ж лише приїхав, і поїхав, покинув, бо тут наймичка є …  Ти навіть сміття не викинув…

Він вставав, брав на кухні помийне відро, йшов до сміттєпровода і довго стояв біля відчиненого вікна, хотілося скочити вниз, щоб закінчилося все це. То його мордував алкогольній синдром і було зовсім не жаль це зробити, бо й рішучості вистачило… На заваді були тільки очі – чисті довірливі. Бронислав завжди давав дочці гроші, щоб Тамара не бачила, аби мала могла купити собі те, що їй хотілося, й Сніжанка так цьому раділа. Йому тоді хотілося жити хоча б тільки для неї. Тепер вона навіть по скайпу скаже кілька слів – і все. Але оте зятеве «ханига»… Гроші з банку беруть справно … Білоруска теж просила його, щоб не пив оковитої…

Знову з-за хмари виглянуло сонце.

«А чи треба мені до берега? Як випливу, то й випливу, коли не закоцюбну, а загину то…»

- Ні, бічо, не треба гинути, боротися треба, - наче долинув до нього голос Димура. -  Я ж воюю з Росією їхньою зброєю. А ти?

- Я теж, як і ти, буду воювати… Як буде  війна…

- Так війна вже давно йде. Якої ти це хочеш ?.. Землю одбирають… Людей вбивають… Ти ж воїн, десантник… На фронт… Давай до берега, бічо, до берега…

- Чую, чую…

- Тимур і його команду читав?..

… Ноги не хочуть більше рухатися , тримався на воді з усіх сил, лиш би не піти на дно.  З новою силою охоплював жах, денне світло блимало в такт його серцю… Комп’ютер відімкнений…

- Господи, допоможи! Коли тільки випливу, все по іншому буде, чуєте!!! Клянусь! - кричав він хрипким голосом німому морю, похнюпленому небу, далекому берегу, чайкам, дельтаплану, німому  кораблю…

Тіло наливалося свинцем, він почав занурюватися в воду.

«Це кінець»,- майнула думка.

Як все швидко і просто. Втрачаючи свідомість, він щось, здавалося, кричав у воду, потім замотиляв ластами й ударився об щось тверде – якийсь камінь… Біль привів до пам’яті. Мілина. А може те дно було давно, Борислав лише боявся його шукати.

Мілко, але не вистачало сили встати і він схилився на жорсткий, обвитий мілкими мушлями камінь.

- Відітє, гаварілі спасатєлєй визивать, а он - п’яний!

- Тверезий, хіба полізе в льодник…

- П’яному - морє па кол’єно. Вот, ідьот, ідьот шатаєтся…

Борислаав протверезів давно, ще бухкало серце та бунтували нутрощі, і він дав їм можливість звільнитися од непотрібу. Залишки «паленого» алкоголю та морської води  фонтанували в прохолодні хвильки. З руки злетіла маска з трубкою. Враз стало легше, наче трохи розвиднилося. У маску міцно вп’явся клешнею величезний краб - Борислав думав, що то якась водорость.

У Білої Русі на очах сльози: за тебе боялася, думала, що вже не побачу тебе. Давно берегом ходжу. О, який краб величезний?

Борислав ледве розчепив його кліщі з-під пояска маски, а пружок залишився – Тимур сердитиметься.

Підходили до санаторного пляжу. Тут кавказець знову розпалювався на весь берег.

-  Я скажу сваєй жєнє так: твайо золото, уже - нє твойо золото… Всьо твайо будєт…

- Ти такой сладєнькій… - вторила його Руда Руся. - Нада спасатєлєй визивать… Хахльонок так і нє виплил на бєрєг…

Біла подивилась на Бронислава, мовляв, вже ми тут зайві?

Той рішуче розсунув кущі.

Руся, скочила з колін грузина, поправила волосся:

- Гдє ви так долга ходітє? Ми абєд в кафе заказалі.

Він хотів віддати Тимуру підводні обладунки, а той лише буркнув: собі залиш, бічо…

Борислав  ніяк не міг собі повірити, що він знову стоїть на «кримнашівському» пляжі, хоча добре тепер знав, як йому бути далі. На моніторі весь час блимало одне й теж саме: «до берега… до берега… до берега…»

                                                                                  М.Харків

                                                    Віктор Полянецький