Віктор Погрібний. Вірші

Previous Next

12. Віктор Погрібний. Вірші

Віктор Погрібний.

Вірші

* * *

За далеким отим косогором,

де спішить до Синюхи Вись,

осокори цілують зорі,

що над вигоном зайнялись.

Там червону вогонь-калину

обіймає зелений хміль,

там удосвіта ключ качиний

повертає до річки з піль.

Там дівчата – отак крилато

заспівають – полине гук.

Там у тихій селянській хаті

бабі Ганні гуде онук...

У житті ми такі непосиди:

заберемось в далекий край:

«Я поїду і не приїду!»

Ну а матері – виглядай.

Виглядай чи дочку, чи сина

і в хустині сльозу суши:

«Ой ти, серце – моя дитино,

хоч листівочку напиши»...

Не простять тобі клени, друже,

якщо кинеш ти рідний двір

і в солодших краях забудеш

свій далекий отой косогір.

За далеким отим косогором,

де батьківський оставсь поріг,

осокори цілують зорі,

а тополі ревнують їх...

Ця блузонька…

Ця блузонька біла…

А фоном – спориш.

А фоном – святі солов’ї Матусівки.

Не чіпай цеї жінки – згориш,

тільки димок піде голубою цівкою…

На асфальті взимку

Біжить з акації стручок –

біжить за мною насінина…

Ах, жаль,

що не біжить дитина

за мною хвостиком,

від тебе хлопчик –

не біжить.

Олександр Архангельський

* * *

Висела жизнь уже на волоске.

В остатке только жалкие мгновенья.

Заканчивалось летоисчисленье…

Перо застыло в ангельской руке…

Вдруг имена забрезжили в строке.

Едва заметной промелькнули тенью

События и странные виденья –

И будто растворились вдалеке.

И вперемешку «присно» стало с «ныне»…

Сама Судьба писала на латыни,

А то ли на санскрите древнем текст...

Но медлил ангел: ставить запятую?

А может, точку всё же – или... крест?

Решал задачу, в сущности, простую...

* * *

– Доброе утро!

– Да доброе, вроде.

– Как настроенье?

– Весна за окошком.

– Как ты одета?

– Да так, по погоде:

брючки, беретик, пальтишко, сапожки.

– Утром прохладно, а днём обещают

где-то за десять, а впрочем, посмотрим…

– Да не замёрзну! А чашечка чаю

будет мне кстати – потом, на работе.

Что-то случилось? А вот мой автобус.

Слушаю. Мне говорить неудобно.

– Так… Захотелось услышать твой голос.

– С этого места давай-ка подробней…

– Пережил зиму. Намаялся. Скучно

ночи и дни коротать в душной келье.

– Ты бы собаку завел: это лучше,

чем предаваться пустому безделью.

– Ну почему же – пустому?.. Пишу я…

– Пишешь? Романы? И кто их читает?

– Может… когда-нибудь… опубликую…

Ты вся в заботах?

– Так… Дни коротаю…

– Значит, всё так же – сегодня и завтра?

Всё по местам уложилось, по полкам?

– Что? Извини, здесь, в автобусе, давка…

– Да, понимаю… Два слова – и только:

можешь – прости, был неправ, не нарочно…

– Что? Повтори, не расслышала – шумно…

В трубке – короткие… Как всё непрочно!..

То, что ушло, возвращать неразумно…

…Ты к остановке своей подъезжаешь,

дуешь в ладошки, от холода ёжась.

И согреваешься чашечкой чая…

На сердце лёд растопить им не сможешь…

* * *

В квартире этой тишь… Когда-то пела скрипка,

прильнувшая к плечу, как ты в порыве чувств.

Теперь лишь иногда на кухне звякнет вилка,

и в складках штор сквозняк прошелестит чуть-чуть.

Стареет этот дом, дряхлеют окна, двери.

И новые жильцы потом их подновят.

Но, к сожаленью, я в бессмертие не верю:

жить вечно – не по мне. Представьте, даже рад,

что жизнь почти прошла, что новое начало

во внуках проросло сквозь пропасть пустоты,

и что покуда жив… Но как она звучала,

та скрипка, что к плечу прикладывала ты!

* * *

Когда уйду, не трогай куст сирени,

что под моим окном цветёт весной.

Пусть на окна проём ветвей сплетенье

ложится паутиною сплошной.

Следи за тем, как ветер лист колышет,

куст пеною сиреневой кипит

и как нагая ветвь стучит по крыше.

И исподволь копить не смей обид,

что час придёт – того не будет рядом,

кто куст лелеял и давал расти…

…Смотрю в окно потусторонним взглядом –

и от сирени взгляд не отвести.

* * *

Пам’яті тих, хто себе не щадив,

землю свою захистив від навали

Трійко народила кошенят

кішка в смузі – там, де фронт дугою.

Їх назвали Смерч, Тайфун і Град

ті, хто заступив свій край собою,

ті, хто не щадив своє життя,

захистивши нас від супостата,

хто себе не зрадив й майбуття,

хто не в золотих живе палатах.

Той окоп – останній їх редут…

І могили їхні – по країні…

Імена їх вулицям дадуть,

щоби пам’ятали в поколіннях…

…Підросте кошача мілизна:

їм – усе і швидше якомога!

І назвуть нащадків їх Весна,

Щастя і, звичайно ж, Перемога.

Із книжки мініатюр «Спомини, які живуть в мені…»

Шоколадка

За своєю суттю я вчитель, можливо, проповідник. Якби жив у інший час, напевно, став би панотцем, як мій дід по батьківській лінії. Але факт духовного сану діда в радянські часи приховувався за принципом «аби чогось не сталося». А ставалося це «щось», та ще й як! У 1929-му, за часів гонінь на церкву, дід за наклепом був заарештований і засуджений, повернувся – хворим. Родичі замовчували правду, щоб не піддавати потенційній небезпеці своїх дітей.

Але мова не про це – про те, що сидить всередині, про схильність до дидактики – чому вчити і як учити.

Випадок, що стався з моєю старшою дочкою, ідеально вкладається в цю саму дидактичну схему.

У минулому було не сормно приїжджати в гості до родичів, які живуть у різних містах, зупинятися в них, спілкуватися, знайомитися з місцем їхнього проживання.

Так, ми побували в Москві, де жив мій дядько-філософ, а в минулому – військовий; в Обнінську, де жив інший дядько, колишній військовий, який будував і місто, і атомну станцію; у Севастополі, де жив ще один дядько, військовий моряк; в Одесі, де жила тітка.

У цей рік нас з дружиною і старшою 6-річною дочкою занесло до Калінінграда, колишнього Кенігсберга, до міста, по-своєму легендарного, де теж було на що подивитися – на руїни королівського замку, пам'ятник Канту, похмурі будинки довоєнної споруди, – познімати низьке балтійське небо яскраво-синього тону з швидкоплинними хмарами. Я як фотограф упивався зйомкою: у нас, у центральній Україні, літнє небо інше – білясте, випалене, високе. Яскравим буває лише в березні – квітні, у вересні – жовтні, та й то після похолодань.

Мої родичі опинилися там після війни: старшу сестру матері направили до цього закритого міста як фахівця-бухгалтера, а вона, у свою чергу, перетягнула туди молодшого брата, який, «відбарабанивши» свої 7 років строкової служби, став моряком, і сестру-студентку, яка вийшла заміж теж за моряка.

Перед від'їздом додому ми в подарунок моїм батькам і молодшій дочці, яка залишилася з ними, купили по шоколадці, не забувши й про старшу, – і в «подарунок», і аби поласувати зараз. Вона свою шоколадку з'їла, підсолодивши деякі періоди самотності, – іноді на короткий час ми відлучалися, залишаючи її саму в квартирі.

Настільки мізерні подарунки були не в дивину для того часу: на відпускні вчителя особливо не розгуляєшся.

Перед від'їздом, перекладаючи речі, виявили, що одна з подарункових шоколадок над'їдена. Ситуація була ясною і прозорою, мов скло. На питання, хто вирішив нишком поласувати, від усіх почули відповідь: «Не я!».

Тоді я спокійно оголосив, що ця шоколадка була призначена дідусеві, і так тому й бути – отримає він свій подарунок над'їденим.

Треба сказати, що старша дочка дуже любила діда. Звичайно, подібного ми не могли допустити і тому нишком взамін купили ще одну шоколадку.

Подорож назад пройшла без пригод. Але, коли вже під'їжджали додому, я помітив неспокій дочки. На питання – у чім справа? – полилася сповідь зі слізьми, мовляв, це я над'їла шоколадку! Мені так хотілося солоденького, думала, що ця шоколадка – сестричці, а вона зі мною поділиться. Виявилося – дідусеві. Що він тепер про мене подумає?

І невтямки їй було, що шоколадки не мічені! Але скільки душевних мук зазнала дитина!..

Мої слова, що ми знали, хто поласував шоколадом, і натомість купили іншу плитку, були сприйняті з таким натхненням, що, здавалося, світ навколо посвітлішав. Усе стало на свої місця: кожен отримав подарунок, у тому числі й старша дочка, а над'їдена плитка по-братськи була розділена між сестрами.

Після багатьох років можу з упевненістю сказати: відвертішої та добрішої дитини, ніж старша дочка, зустріти важко.

Можливо – позначився винесений урок.

Перевірка зубів

У матері був молодший брат, якого вона любила до самозабуття.

Мій дядько – особистість непересічна. На його долю випало стільки всього, що вистачило б на кількох, якби хто захотів прожити його життя.

Міцний, широченний у плечах, з виразним поглядом з-під чорних брів розумних очей, які ніби вивчають тебе.

Він умів усе. Є такі – і налагодить, і полагодить, і слово мовить упопад.

Так ось, цей 16-річний хлопчина став підпільником разом з батьком, старшим братом і сестрою. Якось, уже сивочолий, нарікав: «Мене, пацана, послали підривати водокачку! А ось коли проникали на склад зброї, я був «на чатах» – ножем вправлявся старший брат».

Нині, коли думаєш про участь підлітків у тій війні, розумієш: недарма в Конвенції ООН з прав дитини записано категоричне «ні» залученню дітей до бойових дій. Але тоді конвенцій не знали, та й навряд чи утримали б ці конвенції таких, як дядько, підлітків.

Після арешту і побоїв дядькові дивом судилося залишитися живим – він був відправлений до концтабору.

Підпільно-диверсійна група, до складу якої входила мати та її родичі, була розгромлена через зраду, але командир – кадровий офіцер, присланий ШПД (Штаб партизанського руху), залишив документи, сховавши їх у шафі господині, у якої квартирував. Таким чином, матір'ю, дідом і зв'язкововою партизанських з'єднань документи були систематизовані, відправлені куди треба. Усі, хто був указаний як такий, що прийняв присягу, і участь яких було підтверджено звітами про виконання завдань, отримали відповідний статус.

Серед них значився і відправлений до Німеччини дядько. Усі вважали його загиблим, але тільки не мати. Вона за 1944-й рік де тільки не побувала – і в Кіровоградській, і в Одеській областях, де розкривали поховання полонених. Від неї я вперше почув назву «Адабаш». Пізніше мені довелося побувати в тих місцях, відвідати братську могилу – видовище страшне, гнітюче, особливо від усвідомлення того, скільки людей лежить під плитами...

У 1945-му несподівано прийшов лист від брата – живий, з концтабору звільнений нашими, служить у танкових військах. Але щось в листі не домовлялося. І тоді матері наснився сон: стрій солдатів, у строю її брат, але чомусь з оскалом, у якому оголені зуби. На питання, що сталося, була відповідь: не заважай, йде перевірка зубів!

Сон виявився віщим. Проїздом у відпустку до них заїхав товариш по службі і розповів, що брата щоночі «тягають» на допити – як опинився в полоні?

Тут мати знову проявила характер, домігшися прийому в легендарного секретаря обкому (що було в той час майже неймовірним), виклопотавши довідку про участь брата в підпільній боротьбі.

І відразу всі митарства для нього закінчилися!

Пізніше дядько стармехом «ходив у морях» від Калінінградського пароплавства, водив судна по річці Лені. Бував і при температурі +50 під вентилятором, і при –50.

Але привид з військово-табірного минулого не залишав його до кінця днів.

У таборах дядькові «не сиділося», і тому він періодично тікав у компанії таких же спритників. Його ловили і саджали в нові й нові табори, де режим був суворішій і суворіший, поки не потрапив до такого, звідки не втечеш. Живим залишився завдяки літньому французові, який випросився піти на вірну смерть замість українського хлопчини, якому ще було жити та жити.

Так ось, під час чергової втечі дядькові випала черга йти за продуктами до німецького фольвароку. Підвал був глибоким з вихідними сходами. На полицях – сила-силенна харчів, кільця ковбас звисали зі стелі. Усе було б нічого, але спалахнуло світло – і сходами вниз став спускатися здоровенний рудий чолов'яга з пістолетом у руці. У дядька був кинджальний багнет, яким він і завдав удару. Перш ніж померти, німець зі спотвореним обличчям повернувся до нього…

І коли дядькові бувало зле, цей німець приходив і, радіючи з його нещасть, дико реготав. І порятунку від цього реготу не було...

Голод

Усе життя моя мати боялася голоду. І з цієї причини завжди мала запас продуктів: купувалися про запас крупи, картопля, сіль, цукор, сірники… Батько теж був чоловіком господарським, мав запас цвяхів, вугілля, дров, запчастин. Ця ж риса передалася й мені.

Думаю, що всьому причина – вічний нестаток. А в анамнезі – страх голоду. І тому в нашій сім'ї існує культ хліба – ніхто ніколи не викине ні шматочка, їжа буде з'їдена вся, хіба що кішкам щось дістанеться. І це не від жадібності чи економії – через повагу до тих, хто недоїдає, і в пам'ять про тих, хто недоїдав.

У Джека Лондона є розповідь, як голодний старатель вибрався-таки до людей і потім, трохи од'ївшись, канючив шматки хліба і складав їх під подушку.

Що таке «голод» у повному сенсі слова, я не знаю, хоча відчуття голоду відчував, іноді настільки гостро, що не міг нічого робити тієї миті. Таке буває зі спортсменами- велосипедистами під час тренувань і змагань, з туристами в поході, де інтенсивно витрачається енергія, і якщо її терміново не поповнити, то настає спазм.

Мова піде про інший голод, якому є жорстка, влучна назва – «Голодомор».

«Батьки нації» вміли морити голодом свій багатостраждальний народ!..

Про голод 1933-го багато розповідала бабуся і мати. І я, спочатку пацан, а потім дорослий чоловік або ледве стримував сльози, або їх зовсім не стримував.

Я уявляв багатодітну матір, якою була моя бабуся, голодні очі її дітей з прозорими тільцями, за якими можна вивчати анатомію, які увесь час очікували батьків з надією, що вони принесуть щось поїсти.

Уявляв картину, як бабуся, яка була кухаркою в колгоспі, примудрялася кинути в штанини спеціально пошитих штанів коржик прямо з вогню, вибравши момент, коли відвернеться районний уповноважений, приставлений, аби стежити, щоб не сперли їжу, призначену похоронним командам, заготівельникам та іншим уповноваженим.

І приносила цей коржик, і ділила по шматочку. І дітям було невтямки, як боліли рани від опіків на її ногах…

Уявляв матір, якій добросердий учитель запропонував сказати, що батьки померли, щоб її взяли до «патранату» на «державне забезпечення» (Господи, та що ж це за держава така, у якій, щоб вижити, треба стати сиротою?!). І її сльози, мовляв, якщо я скажу так, раптом вони помруть? І слова вчителя, що коли не скажеш, – і вони помруть, і ти разом з ними.

І розповіді матері, що ховрахи і горобці смачні, а ґав їсти не можна. Старший брат одного разу вбив ґаву. Як не варив її, а від неї падлом тхнуло. Спробував-таки – мало не помер.

І на власні очі бачив картину, як маленька згорблена жінка, до крові збивши шкіру на плечах, несе цілий мішок сухарів...

Вона жила в місті, де голод не відчувався так, як у селі. Прала ситим сусідам за хлібні шкоринки, які сушила, збирала для сім'ї сестри. І – пішки, десятка зо два кілометри – полями, побоюючись, що віднімуть мішок. І несла цей безцінний вантаж до села, яке перетворилося з житниці на братську могилу.

І те, як прийшов до хати і слізно просив попоїсти колишній активіст, який усім погрожував, мовляв, я – «глинянський цар!». І як мій дід, гидуючи цього блазня, сказав: «Стара, дай йому мою чашку молока й кусень хліба». Та все одно не допомогли ці харчі активістові: пішов у могилу, як і більшість таких же «царів».

І вигадки матері. Тієї пори в полі стояв стіжок сіна. І ось вона дитячим розумом надумала принести додому сінця – усе ж допомога корівці-годувальниці, яку тримали в оселі, щоб її не вкрали і не з'їли інші бідолахи. Оскільки справа була взимку, то від стіжка до сараю пролягла натоптана, ледь присипана сіном стежинка. Слід наголосити, що доріжка була не одна – охочих поживитися вистачало.

Та районні уповноважені разом з міліцією не забарилися. Закрилася дівчинка в сараї, а здоровезні дядьки ломляться у двері…

З тих голодних пір у матері в моменти стресу стала проявлятися «окопна хвороба» – нестримний пронос. Цього разу все сталося за відомим сценарієм: на матір, як на замовлення, напала «швидка Настя». І звірина інтуїція підказала їй спосіб оборони. Добре що у дверях були щілини, у які заглядали вороги. Правильно, усе було точно так, як малює уява. Ті, з матами і з прокльонами, кинулися геть – відмиватися. Але чи вдалося їм за все життя відмитися від своїх злодіянь і холуйства?..

І те, як болісно мати шукала місце, де колись, коли пасла корів, закопала шматочок хліба. Але до цієї пори місце залишилося незнайденим...

І вже багато років потому, коли не стало ні бабці, ні матері, мною був написаний вірш:

Пам'яті жертв Голодомору

Я їв, все їв шматочок хліба…

У горлі кісткою не став.

І хтось мене покликав й ніби

із сумом щось там проказав.

Й відгомін слів пішов луною –

і не забуть його повік.

Й минувщина – переді мною,

і тінню – тридцять третій рік…

Дівча з очей голодним блиском,

з тільцем прозорим… Мій рентген

угледів вмить: полює, риска,

мов навіжений, смерті ген.

І – владарям отим прокляття –

катам злодійської юрби.

І жах, що душу рве на шмаття,

мене нещадно охопив.

Вожді, на докір вам – безвинно

загиблих той мільйонний хор.

І геноцидом кличуть нині

бич божий той – Голодомор.

До крихти хліб з'їдаю звично –

цей вічний дар, що ма' народ.

На підвіконня ставлю свічку:

уздріє, може, сам Господь.

Про всяк сховаю хліба кусень,

що у нагоді може стать.

Душа закам'яніла в тузі,

та вже несила їй мовчать…

Наталія Бідненко

Серпень

Догорає стерня.

Виїдає вогонь до коріння

Те, що вчора ще пишним колоссям було.

Догорає стерня..

Земле-земленько мила,

Даруй же терпіння

Пережити мені

Це нестерпно пекуче тепло.

Догорає стерня,

Як згоріла у красному літі

Наша світла любов,

Що лиш перші пускала ростки.

Догорає стерня.

Димно й пусто

У цілому світі.

За журою – жура,

І над згарищем – чорні круки.

Догорає стерня…

* * *

Ми – два уламки в повені життя.

Зла хвиля в гострі скелі нас жбурляє.

В минуле вже немає вороття

Й майбутнього в уламків не буває.

Та все ж – пливем. Не дай нам Бог на дно.

А як болять розломи по живому…

Тобі без мене, мабуть, все одно,

Мені ж самій не подолати втому.

Цей вир підступний нашого буття:

Байдужість в нім, і зрада, і образи.

Ми – два уламки в повені життя…

Дай, Боже, виплисти і краще – разом!

* * *

Зайду за струмені дощу –

Свого минулого лаштунки,

Усе забуду, все прощу:

Образи, біль і поцілунки.

Тоненьку свічку запалю,

Нехай в кутках таяться тіні

І прийде той, кого люблю,

Моє життя щасливо змінить.

Змиває дощ облуду фраз,

Світ очищаючи для мене…

Хай буде все, як в перший раз,

Моє кохання незбагненне!

З тобою бути

З тобою бути сном пахучих трав,

Розливом вод, коли шаліють весни,

І зеленню некошених отав,

Й веселками сплітати перевесла.

З тобою бути – як на волі птах

І бути світлом в світі недовіри.

Аквамарином бути в небесах,

Коли на душу тисне небо сіре.

З тобою бути водограєм рим

І розсипом зірок в нічному небі.

І бути Словом. Стислим і п’янким.

То й більш нічого, мабуть, і не треба.

З тобою бути…

* * *

Заграй сумної, баяністе,

Щоб забринів сердечний щем…

Було учора небо чистим,

Сьогодні – хмари із дощем.

А ще веселої заграй нам,

Щоб зразу ноги у танок,

Розквітли сонячні заграви

І пил розсіявся тривог.

Лиш про кохання не заграєш –

Його забрали журавлі

І за далеким небокраєм

Несуть на стомленім крилі.

Анатолій Кримський

Замріянка

Скільки вже доріг ногами міряно,

Скільки міст і сіл на світі є!

Але серед них одна Замріянка,

То село замріяне моє.

Скептики, на карту оком косячи,

Скажуть – сіл на світі просто тьма, –

Он Підлісне, Кам'янка і Косове,

Он Павлиш... Замріянки нема.

Як нема?! Щоправда, поїзд рейками

Вас туди ніяк не привезе.

Ви сідайте на автобус рейсовий

Та з асфальту – на тряске шосе!

А коли водій в степу зупиниться

І неквапно встане з-за керма,

Ви ідіть, де перший ліс запитливо

Голубі верхів'я підійма.

Другий ліс розступиться стежинами,

До струмка напитись поведе,

Третій терпкуватими ожинами

Пригостить, хто здалеку іде.

А між ними, між лісами синіми,

Мріють білі хати і сади...

Дві верби, що над ставком посивіли,

Мрійно стелять коси до води.

Там така є хата, що й не вимовлю,

Там такі шовковиці й бузок!..

...Батько й мати фотокартки синові

Кожен вечір дивляться разом.

Там паркани мальвами заквітчані,

Там такі хліба навкруг села!

Там така струнка вродлива дівчина,

Ніби маків цвіт... колись жила.

Мав я щастя з нею. Несподівано

Нас в житті дороги розвели.

І лише для двох отак: Замріянка –

Ми свої Триліси нарекли,

Елегія

Ось так – хмаринкою легкою

Над білим світом пропливу,

Махну здаля тобі рукою,

Впаду дощем в гірку траву.

Дихне вітрець – не згадуй лихом,

Зітхне верба: «Літа-літа...»

Моє «прощай» озветься тихо

Цілунком на твоїх устах,

А на душі так легко й чисто,

Як в синім небі повесні,

Лиш десь заплаче особисто

Моя гітара по мені.

В очеретах десь хлюпне риба,

Щось залепече верболіз,

І місяця тоненька скиба

Повільно спуститься за ліс,

І в тихім мороці крайнеба

З землею зіллється тоді,

І знову я прийду до тебе

У сни пахучі й молоді.

* * *

Дивлюсь крізь відстань.

Так, спливло води...

Вже й осінню захоплений зненацька.

Ген там криваві

Сталінські сліди

Ведуть до хати по життя бідняцьке,

Там джунглі кукурудзяних ланів,

Там цілина, суха і неродюча,

А далі вже

Під брязкіт орденів

Село вмирає тихо і болюче.

Дніпро хворіє. Тясмин висиха.

І поле материнське і отецьке.

Дивлюсь крізь відстань.

Відстань не близька.

Вже більше пройдено шляху,

Ніж доведеться.

Та думається все життя мені,

І думку ту не можу я покинуть:

Як треба вірити у завтра,

В кращі дні,

Щоб винести оте все і не згинуть.

Щоб вивернутись так,

Як ми змогли

З неволі повсяквічної своєї.

Дивлюсь крізь відстані –

З хули і похвали

Вивищується правда над землею.

* * *

Із тобою, моя мила,

Із тобою!

Твої груди – пружні хвилі

На прибої,

В твої коси п'янко зваба

Заплелася,

Твоє тіло пахне яблуком

На Спаса.

Твої руки оповили

І приникли,

Твої губи – спека липня,

Спека липня!

Хай завжди пакує радість

Над журбою –

Із тобою, моя мила,

Із тобою.

* * *

Поклади мені руки на плечі, –

Крок вперед, крок назад...

Нас потопить в мелодіях вечір,

Зорепад.

І незбагненне давнє питання

Ув очах.

Знов гойдає нас вічне танго, –

Пізній час.

Знов питаю у тебе правди.

Світе мій,

Тільки ти її, Бога ради,

Не відкрий.

У дівочій таємній мудрості

Запишись.

Я ревную тебе до юності,

Як колись.

Ірина Кримська

Балада про матір

Сивим пилом полинним,

Пошматаним димом гарматним,

Затулило тобі, Україно, священний лик!

А у вирій, туди, де сини,

Відлітала мати…

Все летіла, бо як же їй буть на землі, без них?..

Вид, личина, обличчя…

Знамено долі?

Ох, а меншенький був, як білявий чубатий сніп!

Мати линула в вирій, ну а батько –

Приріс у полі,

Щоби хлібом постати

Для чиїхось живих синів.

Важко схлипує колос,

Наповнений вічним зерном,

І туге перевесло бринить від шорсткої руки.

Україно моя! Вкотре ти вже увінчана терном,

А у когось в кишені криваві бряжчать срібняки.

Мати линула ввись. А снаряди об крила бились,

Та лише скавучали, як хижі, побиті пси.

І десь там, на землі,

Уже знову сини родились.

І зростали, і кріпли, і пнулись з води-роси.

І бриніло крило, і вростали у прах гармати,

Й виразками побралася зрада у юд на виду.

А у вирій все линула – неопалима мати,

Й обнадієне сонце плекало траву молоду.

* * *

У щедрого вечора – теплі долоні,

І зорі – смарагди, а місяць – мов злато.

Замріяний Дідух сидить на ослоні

На чільному місці у прибраній хаті.

І щира молитва у тихому слові

Пташиною пурхне в незвідані далі.

І кануть в тумани мости калинові,

Щоб знову постали одвічні скрижалі.

А те, найдорожче, що в серці не стримать,

Що келепом грюкає в браму байдужу,

Нарешті порве усі пута незримі

І хлюпне тепло в пересушену душу.

* * *

Прийти до храму може кожен,

Як світ ранковий задрижить.

Впустить до серця Слово Боже

І далі з ним на світі жить.

Прийти неквапно і без пристрасті,

Благополучної пори,

Щоб душу спраглу і розхристану

Піднять кудись – аж на хори.

А в дім вернутись з духом ладану

До пелюшкового тепла,

І крилами святого янгола

Укрить дитя своє від зла.

* * *

Коли з дзвіниць скидали дзвони

Й вантажили їх на вози,

Ставало небо сіро-чорним,

Ридали в храмах образи.

Везли потрощених. Світало,

І вили пси з усіх дворів.

Мов черепками, – калатала

Остання пісня із хорів.

Зневір’я безум. Крихта віри

У повсякденності турбот….

Та тільки хижо зуби шкірив

Якийсь сільський Іскаріот…

Оскома лиха в трубнім гласі –

Чи десь гриміло з-поза хмар?

…Лиш на сирітському криласі

Ридав маленький паламар.

Піанісимо

Сьогодні знов мені насниться

Весна, фарбована у синь.

І та маленька таємниця,

Яку повік мені носить

Десь так далеко, під печаллю,

Десь так, заглиблено в журбі,

А що надалі? Що надалі?

Своє – мені… Своє – тобі…

І серед буйства первоцвіту

Спливе полинна гіркота,

Моя душа, дощами вмита,

Рожевим цвітом одцвіта.

Та не в твої сумні долоні

Впадуть зів’ялі пелюстки –

На згубі пам’яті, на сконі

Встають похнюплені рядки.

Простують радості та болі

За ніч, за долю, за межу…

В прозорий зошит-меланхолік

Тебе я віршем запишу.

Валентина Кондратенко-Процун

* * *

Зима. Різдво. Сніги і поле.

Кудлате хуги помело.

Старенькі братові гринджоли

І рідне мамине село.

Орали сніг швидкі санчата,

Аж ворушилися горби.

І реготала наша хата,

Метнувши ввись снопки-чуби.

Димар покашлював димами,

Аж в небі щулились зірки.

А на старій спідничці мами

Соромились нові латки.

У хаті кваші дух вишневий

З макітри дихав на черінь.

В дворі Сірко брехав коневі

Про іншу, ирійну теплінь.

Окатенький бичок дводенний

В соломі цуцика лизав.

Морозко пензликом студеним

На шибах радість зображав.

Понад дверима на поличці –

Спітнілі (парились в печі!)

Дари різдвяні, новорічні –

Смагляві житні калачі.

Надбита шиба-вітродуйка,

Розлога колисанка-піч,

Трофейна кружка-«поцілуйка» -

Найбільш коштовна в хаті річ...

Родинне коло розірвалось,

І брата вичахли сліди.

І скільки б серце не пручалось –

Не виплакать жалю-біди!

Нема сестри, і мами, й брата -

Он сіють жито в небесах.

Поплакавши, сконала й хата:

її земний скінчився шлях...

Селянський двір, батьків обійстя...

Аж стогне серце у плачах...

Комфортніше в чужому місті,

А вогник хатній не прочах!

Куди, куди все відлетіло?

Років розмотую сувій...

І тільки спомин – коник білий –

Пасеться в пам'яті моїй.

* * *

Клямка плямка - хоче вітру,

Хоче віхоли зірок.

Хлопчик тягнеться до світу,

Ростом, мабуть, з чобіток.

За порогом місяць рогом

Викликає в тан зірки.

Розгорта Різдво хорогви

Під колядки й сміх дзвінкий.

Хоче хлопчик щедрувати –

Обпіка мороз лице.

– Підрости ще, – каже мати, –

Брат гостинців принесе.

Позіхає тлуста клуня –

Збіжжя повне черевце!

Білим янголом бабуня

Цьомає хлоп’я в лице.

А на покуті цар-снопик

Святість свята стереже.

Морячок – смугастий котик –

Плутає клубок краше.

Паперовий голуб білий

Долітає до ікон.

Присмерк, цей юнак несмілий,

Сніг фарбує в сірий тон.

Кукурік! – сусідський півник

Колядки завів зрання.

Засоромивсь навіть віник,

Регіт чується здаля.

Скатертина-самобранка –

Аж дванадцять страв пісних!

Розпашілася лежанка,

Бо не вмістить геть усіх.

Комин лупає очима

Розцяцькованих квіток.

Янгол пурха за плечима

В розрум’янених діток.

Ніч в бабусинім дворі

Рання зірка

В нічку зирка,

Розливає аромат.

Молоденька матіола

Чепуриться на парад.

З-під листочка сонно фирка

Надто заспаний хробак.

Мишка Шурка

В нірку шурха.

Позіха нічний табак.

На пригребиці вмостився

І дрімає портулак.

Кіт мишвою причастився

І освоює гамак.

Спить Бровко, щоку підперши,

Наче дядько, кулаком.

Соловейко тьохнув вперше

Хриплуватим голоском.

У сажу Хіврюша рохка –

Свій сніданок замовля.

На мотузці сукня сохне

Рукавами ментеля.

Пугач витріщивсь на хаті

І до Пугачки гука.

Сон куйовдиться кудлатий

І господаря ляка.

«Кум» та «кум», – на річці віче –

Гам доноситься здаля.

То у куми, мабуть, кличуть

Жаб’ячого короля.

Сонях бриликом прикрився

І сховавсь від комарів.

Місяць хмаркою умився

І підморгує зорі.

Янгол в шибку заглядає –

Спать вкладати всіх спішить,

Сон діток оберігає –

Їхнім щастям дорожить.

* * *

Чого я тужу, чого я блукаю

у цім напівпеклі, у цім напівраї?

І хто мені друг, а хто ворожина?

Чи я – напівбог, а чи сіра глина?

Куди приведе стіжок розмаїття?

душа в негліже, одна серед сміття!

Одна, як струна, що от-от порветься.

І хто в німоті пригорнеться серцем?

Тетяна Микитась

* * *

Маряться з минулого тривоги.

Серце крають біль і каяття.

В майбуття відрізані дороги

і нема в минуле вороття.

Все лечу до тебе в білі ночі,

припадаю до твого плеча,

і дивлюсь в твої блакитні очі,

й падаю до ніг, як від меча.

Як мені без тебе в світі жити,

із яких глибин узять снаги,

щоб мою любов перетворити

на цілющу воду – від журби?

У минулім злети і падіння.

Знаю: радість й біль – усе мине.

Та в душі ще жевріє надія.

І любов, що зцілює мене.

* * *

Ще й досі пам’ятаю мед дитинства,

у білій чашці молоко парне,

і запашну скорину золотисту,

і руку мами, що торка мене.

Картопля в мисці – варена в «мундирах»,

Цибуля в пір’ях – свіжа, молода,

і пиріжки – з капустою і з сиром,

і в глечику – колодязна вода.

І ллється мед з горнятка на тарілку,

виблискує той струмінь бурштином.

Дзижчить і крильцями тріпоче бджілка,

і сновига невпинно над столом.

Як часто повертаюсь я в дитинство,

де молоді матуся і татусь.

Там на столі колодязна водиця:

жагу втамую й досхочу нап’юсь…

* * *

Нестерпна мука – жити без прощення,

й близьким – не менш болюча – не простить.

Цим почуттям не віднайти наймення

й не передати, як душа щемить.

Щоденно з цим борюсь й щоденно каюсь,

прошу у Бога: Ти за все прости.

До Тебе я у розпачі звертаюсь:

дай з прощенням у небо відійти.

Хоч в мене не було багато друзів,

та підсобить старалась, чим могла.

До тих, хто поки є в близькому крузі,

стежина в моїм серці пролягла.

Та тільки-но насунуться образи,

У зародку гасіть зневіри ті.

Як хороше у мирі жити разом,

як гірко залишатись в самоті.

Коли життя на зиму повертає,

образ с собою в вічність не несіть.

Я перед Богом вас усіх прощаю

і вас прошу: за все мене простіть.

* * *

Ти – моя зустріч неждана,

Пісня моя весняна.

Ти – моя доля, кохання,

Радість моя осяйна.

Ти – моє сонячне світло.

Ти – щастям сповнений день.

Ти – моє слово привітне.

Ти – моя пісня пісень.

Ти – і свята моя мрія.

Ти – і основа основ.

Ти – і остання надія.

Ти – найсвятіша любов.

Ти – чарівна моя казка.

Ти – мого серця биття.

Ти – ще не випита ласка.

Ти – недожите життя.

Ти – недоказане слово.

Ти – мій незгоєний біль.

Ти – моя ноша до скону.

Ти – моя мрія і ціль.

Ти – нескінченна розлука.

Ти – мій згорьований жаль.

Ти – моє горе-розпука.

Ти – моя вічна печаль.

Ти – непохитна довіра.

Ти – наш оспіваний край.

Ти – моя пам’ять і віра.

Ти – і майбутній мій рай.

* * *

На скрипці лопнула струна,

востаннє болем відзвучала.

Без неї пісня не луна.

Але тоді ми ще не знали,

і що оркестр замовкне вмить

як наша пісня – на півслові,

й що біль уже не пригасить.

До цього не були готові.

Ти, любий мій, ота струна,

що віддавала щире серце.

Без тебе в світі я одна,

і пісня вже моя не ллється.

«Не залишай мене, прошу, –

моя душа твою просила. –

Важку печаль в собі ношу,

але одній нести несила.

Одна не можу я знести

весь біль нечуваної втрати.

Скажи, до тебе як дійти

і як ту відстань подолати?».

І не моя у тім вина,

що пісні іншої не знаю.

Ти – та розірвана струна:

без неї скрипка не заграє.

Наталія Фесенко

Емігрантові

Десь шумить океан і до мене докочує хвилі…

В тебе ранок настав, а я ледве безсило бреду…

На тім боці планети далекі незміряні милі…

А я тут, по цей бік, біля яблуні в тихім саду…

Пересаджене дерево стане із часом родити,

Тільки будуть плоди не такими – гіркими на смак…

І босоніж у снах будеш травами в росах бродити,

І ширятиме пам'ять, мов жайвір, у наших степах.

Пересаджене дерево стане із часом родити,

Тільки будуть плоди не такими – гіркими на смак…

Ти щоночі у снах по росі будеш босим бродити –

Не чужими газонами – травами в наших степах.

І посіється сум, що поточить окраєць на серці,

І не прийме душа наймодерніших сплавів і ти

Обійматимеш нишком, до скону, ту хвіртку і дверці,

Де жив вірний твій пес і не зміг за ворота піти…

І посіється сум, що поточить на серці окраєць,

І не прийме душа тих заморських красот. Врешті ти

Відчинятимеш в спогадах хвіртку і двері сараю,

Там, де жив вірний пес, що із двору не зміг утекти…

Пам'яті Аміни Акуєвої. Диптих

Згубить красу, якій нема ціни…

На звірах тих природа міцно спала!

Життя з щедрот вона їм дарувала

В надії, що людьми зростуть вони…

Недорозвинені… Їх шкода, як тварин,

Що інстинктивно можуть тільки їсти…

Лиш нутрощі, в яких немає змісту…

Та вміють обривати крові плин.

Хіба вони її осягнуть світ?..

Була й нема… Й ніколи більш не буде…

Лиш свічкою залишилася людям –

На хлібнім полі повоєнний слід…

Іде війна по Україні горем,

Збирає сльози горлового плачу…

Російський пес її на смерть призначив…

Мене та куля рве, як бочку порох…

* * *

Поколиши мене в своїх палких обіймах.

Хай буде тихо на планеті в дивний час.

І тільки дихання твоє мене обійме,

Щокою теплою ця мить з’єднає нас.

Поколиши мене… Хай в світі буде тихо.

Солодкий сон мої повіки стереже.

Я так зморилась вчора – відганяла лихо.

Ні сум, ні смерть, ні жах не виживуть уже.

Перемогла… Знесилене пригріла тіло.

Кольчуга спала, наче риб’яча луска.

І, перевтілившись, вже шлейф вдягнуть хотіла

Бузковий… (Плащ наділа… Дощик пропуска…).

* * *

Той, хто мовчить, той виграє удвічі.

Теля покірне обмина батіг.

Юрба – не судить, не лінчує віче,

За гроші вбивці не зіб’ють із ніг.

Ніхто його промови не почує.

Шматок дадуть за те, щоб він мовчав.

«Ніким» живе. І днює, і ночує

В безмовних стінах… Той, що закричав

Од болю в серці за оцю Планету,

Що світом зветься в пам’яті людей,

Побитий буде й кинутий у Лету –

Чи українець, німець, чи єврей –

Без нації вбивають за ідею

До власті ласі телепні тупі.

Та не кладе народ їх в мавзолеї

(Якщо не плаче, то мовчить в собі).

Сутність українки

Закодована формула щастя в судьбі…

І закладена в жінці до нашого віку.

Що благеньке – для себе, найкраще – тобі!

Дітям – спершу, а потім – тобі, чоловіку.

Як напровесні сонячна світла блакить

Підіймає розбуджені зерна й насіння,

Так душа українки ніколи й на мить

Не полишить свого родового стремління.

Ольга Полевіна

Я женщина

Я женщина, коварная и лживая,

Насмешливая, злая и ревнивая.

бесчувственна к политике и спорту.

За тряпки и духи продамся черту.

Прическа больше портит настроение

Чем все перевороты и свержения.

Их всех проблем и споров о прекрасном

Волнует: быть или не быть мне в красном.

Я женщина. Бездонная, безбрежная.

меня не остановит неизбежное.

Во мне, пугливой, нет ни тени страха.

Я за тебя пойду босой на плаху.

Мое неиссякаемо терпение.

Во мне твои и гибель, и спасение.

В истоках постоянства переменчива.

Я - сила, я - душа твоя. Я - женщина.

Памяти Марины Цветаевой

Послушай, Марина! Я знаю, поэма ухода –

Последняя точка, последнее звонкое эхо.

Я знаю, как это бывает, как вглубь небосвода

Как будто воронкой в пучину из звездного смеха

И света – затянет, заманит безбрежной свободой,

Великой свободой, отринувшей жизнь, как проклятье.

Послушай, Марина! Я знаю – есть горечь ухода.

Есть гордость ухода. Возможность уйти – это счастье.

Пусть глупые скажут: сломалась, иссякла, устала,

Пусть трусы твердят: то душевная слабость, безумье.

Пусть плоть, что высот и падений бездонных не знала,

Гордится ничтожеством, сытостью, благоразумьем.

Пусть скажут: терпеть, превозмочь, удержаться на грани

Паскудного мира, где трусость – сродни преступленью,

Где высшая ценность твоя – не в душе, а в кармане,

В пульсации мелкого сердца, заплывшего ленью.

Пусть скажут: о, мир так прекрасен! (О, мир так ужасен,

Где ты одинок – нет, не в стае – ужаснее: в стаде!

О, знаю, как топчут копытами, знаю, как гасят

Цветов угольки!). Ты откинула светлые пряди

Волос, и веревка скользнула змеиным извивом,

Сложилась в кольцо, в эту брешь, в эту дверь в бесконечность.

Послушай, Марина! Я знаю – бывает тоскливо,

Но все-таки веришь, что будет, что встретится НЕЧТО,

Какое – не знаю. Но то, что поможет смириться

С предательством, подлостью – хуже! – с тупым равнодушьем

(Ведь есть адвокаты у этого мира, о жрица

Порыва и взлета!). Я знаю: сначала – удушье,

Чтоб после вздохнуть полной грудью, легко и свободно.

Сначала – паденье, чтоб после взметнуться к пределу.

Сначала – глотнуть, захлебнувшись, всю горечь ухода,

Чтоб сладостным стало и светлым паренье над телом.

О, знаю! На краешке стула над самою бездной

Сижу, словно жду – то ли знака с небес, то ли зова.

Послушай, Марина! Я знаю: есть радость исчезнуть,

Погибнуть, спасаясь. О, ты, многозначное слово!

Поэтам – жизнь мачеха вечно. А было ль иначе?

Что злато и слава! Им чуткости, может, хватило б…

Их губит – бездумно, безбожно, и, в общем, довольно удачно

Тот самый народ, для которого дышат… Их силу

Не знаю, зачем, почему, для чего и откуда

С рожденьем дают, и имущий отмечен проклятьем.

Нельзя – не писать. Это будет до самой могилы.

И хлещет, как кровь из артерий – ее удержать ли?

Как мощный поток, водопад, как обвал, как лавина.

Не хочешь – а пишешь. Не хочешь – но пенятся мысли.

Нельзя – промолчать. Коль поэт – все равно, он мужчина

Иль женщина - хлещет лавина из слов.

Бескорыстно,

Не для гонорара, не для достижения славы!

Но буду ль услышана?.. Что-то рождается хлебом,

А что-то – скалой. Кто-то – волком. И будут облавы,

Флажки и погоня… Поэты рождаются – с небом,

Повернутым внутрь, заключая в себе бесконечность,

И вечно пытаясь извлечь эту черную бездну.

Им плохо под солнцем. Им пусто. Их родина – вечность.

Затравит оленя у пропасти серая стая.

Его удержать бы, спасти!.. Но откуда в них милость?!

Не слышат. Не внемлют. Идут. Наступают. Толкают.

Стоят на краю. Удивляются: что с ним случилось?

Третья дочка

Да, дочки у меня!.. Какие дочки!

И доктор среди них, и кандидат.…

Напишут письма – я целую строчки.

Не дочки у меня – бесценный клад!

«Мамулечка, как ты живешь, родная?

О, как же по тебе тоскую я!

Хочу приехать – только вот не знаю,

Удастся ли? Работа, дом, семья

Всё время забирают – без остатка.

Освобожусь и, может, по пути

С курорта я, обратно, с пересадкой

Заеду на денёк, ты уж прости».

Со старшей мы не виделись два года!

Ну что ж, в столичном городе живет.

А средняя, пока была свободней,

Бывала чаще. Школьник внук. Забот

прибавилось. Не вырваться бедняге!

Но письма-то как за душу берут!

Я их храню, где прочие бумаги,

На столике. Но Анька тут как тут –

Затеет вдруг уборку и куда-то

Засунет их, как будто мне в укор.

Да, Анна, третья дочка, грубовата,

Не стоит и мизинца тех сестёр.

Читаю письма вслух – она смеётся:

«Прислали б лучше денег! В этот раз

Зима весне так долго не сдаётся,

Нам не хватает заплатить за газ.

Что пенсия твоя с моей зарплатой?

Пиши им правду: мёрзнем мы с тобой,

Что холодно у нас и тесновато,

И надо бы проведать мать с сестрой».

Нахальная, жестокая и злая!

Хлопочет спозаранку, только вот

Не спросит, что со мною, как спала я.

Забот по дому, ох, невпроворот!

И огород на ней, коза и куры.

Стара я, не могу уже помочь.

Но все равно, как мало в ней культуры,

На старших не похожа эта дочь.

Её, конечно, мы не доучили,

Окончила лишь школу. В институт

Хотела, но её отговорили,

Ведь я б тогда одна осталась тут.

А я болею, жить самой не в силах.

Суди, как дом ей бросить? И потом –

Отцовская на кладбище могила

Останется с некрашеным крестом.

Сдалась, осталась... Плакала сначала.

Потом на почте место ей нашли.

Как там, не знаю. Вижу, что скучает.

Сама в себе – всё ходит и молчит…

Да, был один – ходил к ней долго-долго,

Звал замуж. Не из нашего села.

У нас же – тесно! Комната, кладовка

И спаленка! Ну, словом, не пошла.

Теперь за тридцать ей. Груба, сварлива,

Хоть работяща: все горит в руках.

Красавица – а стала некрасивой.

Найти ей пару, видно, не судьба.

Сидим вдвоём, а вьюга воет, воет…

Я – в телевизор и впадаю в сон.

Она читает, вяжет. Мы порою

Двух слов за вечер не произнесём.

Да, старшие такое мне напишут!

Читаю – плачу… Целый год пройдёт,

а от неё такого не услышишь.

Жила б я лучше с ними! Только вот

Зятья, как ни крути, чужие люди.

Как погостила я у той и той,

Так поняла, что проще с Анькой будет,

Хоть и строга, характер непростой.

Её любви вовеки не дождешься.

Ну, правда, что ей скажешь – принесёт.

А о делах спрошу – лишь усмехнётся,

Пожмёт плечами. Даже старый кот –

И тот, поди, любимый больше ею,

Чем я, её родная мать, поверь!

Она его ласкает и лелеет,

И по ночам берет к себе в постель...

– Когда умру, придешь ли на могилу?..

Молчит. Украдкой плачет, пряча взгляд…

…Корделия тогда сказала Лиру:

– Люблю, как долг и совесть мне велят…

ПОВЕРНЕННЯ

Похмурі березневі сутінки повільно сповзли на землю. Мона приречено увійшла до під'їзду свого будинку. Ще один вечір на самоті – скільки їх було вже? Похмура погода тільки поглиблювала і без того гнітючий настрій. Жодного натяку на весну – похмурість і вогкість.

Порожня квартира зустріла її мовчанням. Вона повісила плащ і опустилася на пуфик, що стоїть тут же, в коридорчику.

Сьогодні рівно рік. Жахливий, томливий, безпросвітний рік минув з того дня, як його не стало. Ці похмурі сутінки для неї не кінчалися. «З ним зникло сонце», – подумалося їй.

Що попереду? Їй вже за тридцять. І справа не в віці. Справа в тому, що ніхто, крім нього, їй не потрібен. Другого такого не буде. Ніколи.

Антуан влетів у її життя, немов вихор. Це було щастя - чути його кроки на сходах. Щастя – відкривати йому двері. І нещастя – вічно чекати його.

Бо він не належав їй цілком - він був одружений. Вона знала, що після, коли-небудь, він обов'язково залишить дружину і дочку і повернеться назавжди в її повне розпорядження. Це «колись» весь час відкладалося, що не послаблювало їх любові. Навпаки – Мона підозрювала, що саме стислість і рідкість побачень робить їх почуття таким гарячим і шаленим. Ще рік тому самою сміливою мрією її було прокинутися поруч з ним, мрією нездійсненною, бо він незмінно ввечері йшов. Він жив неподалік, в сусідньому містечку. Усього година їзди на його швидкому автомобілі. Другий мрією її було побачити його будинок, але там панувала дружина, і Моні шлях туди був замовлений. Їхні стосунки розвивалися в стрімкому крещендо, і, не встигнувши досягти своєї верхньої точки, коли обридла коханка починає вимагати шлюбу, раптово обірвалися.

Краще б він просто кинув її. Краще б розлюбив. А ще краще – якби розлюбила вона. Нехай би був найжахливіший розрив – тільки не це!

Тоді вона прочекала його до опівночі. Подумала, що не захотів прийти, і розлютилася. Потім подумала, що не зміг, і пробачила йому. Вранці він не зателефонував. Вона губилася в здогадах, переходячи від злості до розпачу. І тільки через кілька днів випадково дізналася, що він помер і вже похований.

І тоді світ для неї померк.

Відірвана від нього на самому піку закоханості, з неутоленною спрагою, вона від розпачу мало не збожеволіла. Відчай чіпко тримав її в пазурах, позбавляючи радості життя. Вона перетворила квартиру в келію. Плакала ночами. Не відповідала на дзвінки друзів. Замкнулася в собі.

У глибині душі вона пишалася бездонністю свого горя. Така вірність і невтішність свідчила про глибину її натури. Не багато хто з жінок здатний на таку скорботу. І глибина теперішньої скорботи автоматично збільшувала глибину минулого кохання.

Все, що було пов'язано з Антуаном, стало святинею. Віддані забуттю його небажання рвати з родиною, страх перед розголосом їх відносин, її часті марні очікування. Втім, тоді все мерхнуло перед радістю зустрічі.

Сьогодні вечір на самоті здавався абсолютно нестерпним. Вона металася по кімнаті, ламаючи руки.

Він не міг ось так померти! Вона не бачила його мертвим і відмовлялася в це вірити. На мить майнула думка, що все підлаштовано, що це лише спосіб звільнитися від неї. Але тільки на мить - відомості про смерть були достовірними.

Навіщо їй жити? Чи не краще відмовитися від життя і піти за ним? Що вона втрачає – напади туги і відчаю?

Мона оглянула божевільними очима кімнату. Мотузка? Грубо і примітивно, та й гака підходящого немає. Перерізати вени? Вона здригнулася від уявного болю. Ні! Щось ласкавіше, щоб непомітно ковзнути в небуття... Відчула раптовий приплив гордості – ось вона, сила любові!

Снодійне!.. Вона відкрила шафку, знайшла упаковку, але пігулок виявилося замало. І від неможливості відразу виконати свій намір вона заридала ще сильніше.

– Антуан! Як ти міг залишити мене!..

Дзвінок у двері змусив її здригнутися. Хто може так пізно прийти? Мона озирнулася на годинник – була майже північ. Вона й не помітила, що минуло стільки часу!

У двері знову подзвонили. Така наполегливість межувала з нахабством! Не відкривати – і все! Вона нікого не чекає!

– Моно! Моно, відчини, це я!

Вона охолола. Його голос. Його неповторний, незабутній голос!

– Хто там? – хрипко спитала вона, підходячи до дверей.

– Це я, Антуан! Я повернувся! Відчини! Не бійся, кохана!

Її серце закалатало ще сильніше. Вона знала, підозрювала, що її обдурили! А голос за дверима просив, кликав, благав відчинити.

– Де ти був увесь цей час?

– Мені довелося терміново виїхати. Пробач мені, я все поясню! Тільки відчини! Адже ти кликала мене, невже мені доведеться піти?

Вони завмерли по обидва боки дверей. Потім Мона почула зітхання і кроки, що віддалялися. Цього вона не могла перенести. Вона відчинила двері, і її негайно підхопили улюблені руки.

– Ти? Ти?! Де ти був? Як ти міг?!

– Потім, потім, рідна! Ти рада мені?

– Чи рада? Господи, він ще питає!

– Моно, я на хвилинку, мені потрібно йти, але я прийшов за тобою. Ти хочеш бути зі мною?

– Так! Так звичайно! Хоч на край світу!

– Так далеко не потрібно. У мене є будинок, і я хочу привести тебе туди. Я розлучився з сім'єю.

– Ти пішов від них? Не можу повірити!

– Я зрозумів, що ти любила мене сильніше. Пробач, я повинен був зробити це давно. Я прийшов виправити помилку. Ходімо зі мною!

– Навіщо йти вночі? Ночуй у мене і вранці зберемося.

– Ні, не можу. Мені потрібно бути там зараз. Ти не покинеш мене?

– Ні.

– Збирайся. Можна поїхати на твоїй машині? Я запізнююсь.

– Звичайно, любий. Це так далеко?

– На машині – близько години.

Мона, уся у владі якогось дивного нетерпіння, стрімко накинула плащ. Тепер, коли він з'явився, ніщо більше не мало значення.

Він сів за кермо.

– Я поведу, не заперечуєш?

Вона не заперечувала. Її розчулили його руки, що лежали на кермі.

– Якими тонкими стали твої пальці! Дай подивлюся на тебе – я ж майже забула твоє обличчя!

Він тихо розсміявся і погасив світло в салоні. Машина рушила.

– Тільки в мене мало бензину, – винувато сказала Мона. – Але на годину їзди має вистачити.

Вони помчали нічними вулицями.

– Не так швидко! – вигукнула вона, – ми розіб'ємося!

– Ні, усього лише швидше доїдемо! – весело сказав він, різко повернувши кермо.

Вона здивовано подивилася на нього. Зустрічна машина на мить різко висвітлила його обличчя, і Мона здригнулася, здивувавшись якійсь незнайомої загостреності його рис. Темні западини очей. Жовтувата блідість.

– Що було з тобою за цей час? – обережно запитала вона.

– Та нічого особливого. Довелося терміново виїхати – і дуже далеко. Нудьгував по тобі відчайдушно. І зрозумів, що скучаю тільки за тобою. Власне, я і приїхав через тебе, за твоїм покликом.

– Звідки ти дізнався?..

– Я відчував. Ми завжди відчуваємо, коли нас пам'ятають і люблять.

– Ми?.. Хто це – «ми»?

– Ну... ми, люди.

Моні раптом стало моторошно. Вона відсунулася в куток. Він – і не він! Ні, дурниця! Він! Яке щастя, що він тут! Хіба не цього вона хотіла?

Але відчуття щастя не з'явилося.

– Ще трохи, і ми будемо на місці, – заспокоїв він її, – я все тобі розповім. Не хвилюйся, люба. Я люблю тебе. Я дуже люблю тебе і вдячний тобі за любов.

Машина чхнула і зупинилася.

– Все ж таки закінчився! – у серцях сказав Антуан. – І заправку тільки що проїхали! Ех, ще б трохи! Адже ми майже вдома.

– Ходімо пішки?

Він невпевнено глянув на неї.

– Ні, пішки не підемо. Я сходжу за бензином – заправка недалеко. А ти почекай мене в машині. Я миттю!

Він вийшов з машини, відчинив багажник, дістав порожню каністру.

– Не сумуй, люба!

Мона провела поглядом його силует, який розчинявся в темряві, і з жахом побачила, що на піджаку ззаду теж була застібка.

У неї аж застукотіли зуби. Він озирнувся і здалеку помахав їй рукою. Вона ніяково сіпнулася у відповідь.

Ледь дочекавшись, поки він відійде досить далеко, Мона вискочила з машини і помчала по шосе. Пробігши досить велику відстань, вона зрозуміла, що її добре видно в світлі фар зустрічних машин, і йому нічого не варто побачити і наздогнати її.

Вузька дорога повертала направо, і вона кинулася бігти нею.

Осторонь від шосе було зовсім темно. Вона почула ззаду шум машини і кинулася в кущі.

– Моно! Моно, повернися!

Вона рвонулася крізь живопліт і вперлася в стіну. Світло фар майнуло над її головою. Немов кішка, вона видерлася по кам'яній кладці, зачепилась плащем, відірвавши полу, і зістрибнула по той бік стіни. Його кроки наближалися.

– Моно, ти марно тікаєш. Тобі не втекти. Адже ти біжиш якраз туди, куди я віз тебе.

Вона обернулася і побачила хрести. Стіна була огорожею цвинтаря.

– Моно, чому ти біжиш від мене?! Адже я прийшов тільки на твій поклик! Ти, ти сама – своєю скорботою, своєю любов'ю викликала мене з небуття! Ти хотіла з'єднатися зі мною – і я прийшов. Так чому ж ти тікаєш? Хіба не ти шукала смерті? Прийди до мене! Наш останній притулок чекає на нас!

– Ні!!!

– Хіба ти мене вже не любиш? А твоя величезна любов, яка сильніша за смерть? А рік туги і нічних сліз? Вони капали мені на серце, позбавляючи спокою! Навіщо ти тривожила мене? Мої дружина і дочка змирилися. І тільки ти, божевільна, ти, нескінченно кохана, не хотіла вірити. Ти чекала, ти кликала. Я прийшов. Я прийшов за тобою. Мені даровано було це повернення. Відтепер ми будемо разом. Не бійся – там не гірше, ніж тут. Там свій світ. Іди ж до мене!

Його голова з’явилася над огорожею. Мона в розпачі кинулася бігти між могилами вглиб цвинтаря, подалі від нього. Він вселяв у неї жах. Вона не могла зрозуміти тепер ні своєї скорботи, ні любові. І те й інше відлетіло без сліду.

Він немов відчув це. Кинувся за нею, але в його криках більше не було ні благання, ні любові. Була загроза.

– Отже, ти відразу розлюбила? Така ціна твоєї любові? Я подолав простір і час, щоб прийти до тебе, а ти відмовляєшся мене бачити? Тобі нікуди піти. Ти моя. Краще повернися сама, щоб мені не довелося силою привести тебе сюди!

Мона не відповідала. Вона мчала вперед, а ззаду лунав його сміх.

Вона спіткнулася і впала. Перед нею була розкрита могила. Він підійшов і схилився над нею.

– Ось ми й прийшли, кохана. Це наш дім. Тільки я хотів донести тебе сюди на руках, вкриваючи поцілунками. Але ти воліла зрадити мене. Намагалася втекти. Швидше, мій час спливає.

Він схопив її за руку і стрибнув у відкриту яму. Вона відчайдушно вхопилася за деревце, що росло біля могили.

– Відпусти мене! Я не хочу до тебе! Ненавиджу!

– Ні, кохана! Ти виплакала свою долю.

Вдалині закричала якась птиця. Земля раптом почала обсипатися, немов всмоктуючись у яму. Мона зрозуміла, що його час закінчився, і ще відчайдушніше вчепилася за стовбур. Незабаром на поверхні залишилася тільки його рука, яка невблаганно тягнула до себе її руку. Мона озирнулася навколо і, побачивши поряд з собою уламок мармурової плити, відпустила деревце і схопила камінь. Гострою гранню вона щосили вдарила по колись обожненої руці. Рука розтулилась, відпускаючи її, і зникла – земля немов втягнула її в себе.

Мона відповзла в бік, ще не вірячи в своє визволення. Насилу піднялася на ноги і, спочатку повільно, а потім все швидше і швидше пішла від страшного місця.

Ворота були зачинені, і перед ними на дорозі стояла її машина. Вона насилу перелізла через ковану решітку, остаточно розірвавши плащ, і сіла в машину.

Вся тремтячи, включила запалювання і помчала додому. Дорога була порожня, інакше не обійшлося б без пригоди: машина петляла, не слухаючись її тремтячих рук.

Вже біля будинку, заглушивши мотор і збираючись вийти, вона почула шурхіт за спиною і втратила свідомість.

Ранок був сонячний – перший справжній весняний ранок. Мона відкрила очі і потягнулася. Яке м'яке в неї ліжко! Штори з вечора забула засунути – і сонце її розбудило.

Який жахливий сон!..

Колишньої туги не було, немов кошмар назавжди вилікував її. Жити минулим – нерозумно. Життя несеться вперед, і, озираючись назад, не можна губити дорогоцінні хвилини. Мир праху твоєму, Антуане! Для тебе все скінчено. А для мене – ні. Потрібно жити!

Мона, схопившись з ліжка, визирнула в вікно. День обіцяв бути чудовим.

Слід привести себе до ладу. Слід користуватися молодістю і красою. А любов – ще прийде!

Вона відчула докори сумління. А як же велика скорбота? Невже вона така легковажна, що викликаний уявою кошмар здатний так змінити почуття?

А може, у цій легковажності і сенс життя? У пристосовності?

А мораль – це вигадка людей. Тигр не відчуває докорів сумління, поїдаючи лань. Совість вигадали люди, щоб отруїти ближньому радість життя. До біса совість!

Хіба не було частки гри і самозамилування в її скорботі? Перед самою собою – верх зіпсованості мораллю! Уже перед самою собою прикидатися не слід!

Отже, радість життя. Так, ми такі. Ми не здатні на глибоку пристрасть. На довгу вірність. Досить кошмарного сну – і любов випаровується. Досить відчути загрозу нашим інтересам – і ми здатні на зраду. Так, ми – погань. Але саме в цьому наша сила! У аморальності та гнучкості. У здатності в одну мить відкинути і совість, і мораль на догоду власним інтересам. А чого ви хочете? Невже на догоду моралі краще було б дозволити йому затягнути себе в яму? Тому в світі так мало справжньої любові – вона гине першою... Так би мовити, селекція самопожертви...

Зараз би чашечку кави!

Мона потягнулася, пішла на кухню і спіткнулася об кинутий в коридорі порваний плащ і вимазані в глині короткі чобітки, в яких була напередодні...

Миші на горіщі

Невже і ви теж із тієї ж породи,

Хто не спить, милуючись квітами,

О миші на горищі?

Басьо

Мій кіт виявився філософом. Коли це сталося, він гепнувся на підлогу і озирнувся навколо. Якби він міг стинати плечима – він напевно б це зробив. Без будь-яких ознак подиву він скочив на диван і ліг там, навіть не озирнувшись на те місце, де тільки що перебувала я.

Справа в тому, що мене там не було.

Втім, потрібно почати з самого початку. Від того дня, коли це сталося, і до тієї миті, коли мій рудий кіт гепнувся на підлогу, пройшовши крізь мої руки, немов через повітря, пройшло кілька місяців.

Отже, була зима. Ми з Нінкою в сутінках поверталися з роботи. Ми живемо неподалік і тому часто повертаємося разом. Як це часто буває, не наговорившись за день, ми захопилися і проїхали нашу зупинку. Довелося повертатися пішки через парк. Нінка, обтяжена великою родиною, завжди тягала повні сумки. І того разу вона також була певною мірою навантажена. Я, як вірна подруга, люб'язно підхопила двійко пакетів, та так невдало, що впустила рукавичку, і виявила це тільки через десяток кроків. Ми поставили пакети в сніг, і я повернулася, аби підняти її, – вона чорніла на білому снігу, і ми відразу її помітили.

І ось тут-то це сталося.

– Марино! Поглянь – чи не НЛО? – крикнула мені Нінка. Я озирнулася і побачила в темному небі яскраву зірочку, яка спалахнула на мить так, що вся алея виявилася залитою блакитним світлом, і в центрі цього кола, що світилося, стояла Нінка, задерши голову. А я з рукавичками в руці стояла біля його межі.

Зірочка мигнула, пролетіла трохи і зникла. Ми знову залишилися в темряві, якщо можна говорити про темряву під ліхтарем на білому мерехтливому снігу.

– Що це було?

– Хто його знає? Може, привиділося?

– Метеор, напевно. Або корабель прибульців! І ми його бачили!

То ж ми посміялися і пішли далі, геть забувши про це.

Потім я застудилася і злягла на місяць. А коли знову вийшла на роботу, Нінки вже не було.

Тобто її не було взагалі. Це важко пояснити, коли людина, яку знаєш роками, кожну думку і реакцію якої можеш передбачити, людина, не схильна до глибокого аналізу і філософських висновків, заклопотана думками про те, як прогодувати сім'ю, про рецепти печива і консервації; і ця людина якось увечері, слухаючи веселу лайку своїх дорослих дітей з цілком в цей день тверезим чоловіком, раптом встає, спокійно відкриває вікно і переступає через підвіконня чотирнадцятого поверху.

Потім довго обговорювали, згадували, намагалися зрозуміти, що ж змусило її це зробити. Вона вела себе як завжди. Може, була трохи мовчазною, задумливлю. Нічого такого не траплялося в ці дні. Ні чоловік, ні діти нічим особливим не засмучували її. Просто доросла жінка з втомленою посмішкою спокійно вийшла... назавжди. Через вікно.

А я чомусь відразу побачила її з піднятою головою в центрі освітленого кола.

Прийшла весна. Я так часто думала про Нінка, що вона стала мені снитися. Прийде, сяде поруч, мовчить і посміхається – поблажливо, жалісливо, мовляв, ти ще тут, дурненька?

І ось сьогодні я взяла на руки кота з наміром викинути його з кухні, де він з нахабним «мяу» плутався у мене під ногами. Я майже донесла його до дивана у вітальні, як раптом в мені щось клацнуло. Мої руки зникли, стали повітрям, і крізь нього пролетів мій рудий кіт, ніяково гепнувшись об підлогу. Я обернулася до дзеркала і побачила якесь тремтіння в тому місці, де мала стояти. Як гаряче повітря над багаттям – хитке, зриме. Потім невловиме клацання – і я знову з'явилася.

Я навіть не встигла злякатися. Якби не було в руках кота, навіть не помітила б цього. Це... це було, немов поворот жалюзі: клацання – і вони повертаються під іншим кутом, і майже невидимі.

Якби я щось тямила і фізиці, я розсудливо висловила б припущення про зміну структури атомів мого тіла, завдяки чому воно стало невидимим і проникним. Я пов'язала б цей ефект з космічним випромінюванням, під яке потрапила тим зимовим вечором. Будь я вченим з сивою бородою, я обов'язково знайшла б більш-менш безглузде пояснення своєму дивному стану. Можливо, мене це злякало б. Або послужило б темою для досліджень.

Але, я – просто жінка в пору останнього розквіту, усі думки якої спрямовані на те, щоб оточуючі не здогадалися, що цей розквіт – останній. Насамперед я кинулася до дзеркала, щоб переконатися, як відбився на моїй зовнішності перехід в паралельний світ і повернення з нього.

Виявилося – ніяк. Настільки ніяк, що, здається, ніби нічого й не сталося.

Я схопила на руки кота. Він боязко зіщулився, але нічого не відбулося. Руки залишалися руками, живими і теплими.

Я одяглася й пішла на роботу. Бо у мене, на відміну від мого чоловіка, була нормальна робота. Як в старі добрі часи, спокійна і надійна. А мій чоловік давно покинув стійло і зайнявся бізнесом. Запах його бізнесу мені не подобався, але що поробиш! Мені й так докоряли, що моя спокійна і надійна робота не здатна прогодувати навіть мого рудого кота.

Отже, мій чоловік разом зі своїм приятелем орендував підвал, де вони продавали ношені ганчірки, куплені на вагу. Наприклад, купується мішок блузок за смішну ціну. Ці блузки провітрюються, прасуються, розвішуються на плечиках, і вони набувають пристойний вигляд, хоча, коли їх витягали з мішка, вони виглядали ганчір'ям. Втім знаходяться люди, які купують кожну за ціною цілого клунка. Різниця ділиться між моїм чоловіком і приятелем, з яким він орендує підвал, чоловіком тієї дами, разом з якою вони привозять ці мішки. Вони втрьох вимовляли мені, що я чистоплюйка, що не хочу ритися в старому барахлі, провітрювати і продавати його, ходжу на свою смішну роботу, купую новий одяг і не переношу запаху підвалу. Але що поробиш, у кожного свій бізнес.

Ланцюг фатальних подій того дня почався із зустрічі на сходах з сусідкою. Ми обмінялися люб'язностями з приводу нашого прекрасного зовнішнього вигляду. Вірніше, люб'язності призначалися не мені, а моїй новій куртці. Я, як скромний додаток до неї, отримала свою частку. Особливий інтерес викликала ціна куртки. Коли я задовольнила її цікавість, ми розійшлися.

Ніколи не повертайтеся – це до неприємностей. Я забула про це мудре правило і повернулася за ключами від кабінету, які залишилися на трюмо (я тоді ще не знала, що ключі мені більше не потрібні). Я взяла їх і знову відчула щось недобре.

Так і є! Знову – клацання – і знову я невидима. Від подиву я кинулось від дзеркала і, не розрахувавши руху, влетіла через стінку до сусідчиної кімнати.

Ви не мріяли в дитинстві про шапку-невидимку? То ж і не мрійте: нічого в ній хорошого немає, як немає нічого хорошого в тому, щоб випадково підслухати, як про тебе говорять близькі.

Сусідка у всіх подробицях описувала свекрусі зустріч зі мною:

– Натрапила зараз на нашу фіфу. Курточка в неї!.. Ох і гребуть вони в своєму секонд-хенді! А бреше, що в магазині купила, – теж мені, леді! За метр чути запах, яким просякнуті всі ці шмотки. І ніколи не запропонує мені, коли щось новеньке отримає! Ось такі люди! Поруч живемо, а мені ніколи нічого. А як постаріла за останні місяці! Це її дочка нищить. Ось стривайте, ще влаштує вона їм веселе життя! А то ходить, землі не чує під ногами! Велика пані!

Я кинулася геть – і вчасно: не вистачало «проявитися» там, у неї в кімнаті!

Як цим керувати? Невидимість – річ непогана, але якщо вона буде мене наздоганяти так несподівано, навряд чи це доведе до добра.

Із зіпсованим настроєм я пішла на роботу. Звідки стільки злості в людях? А в очі така доброзичлива, така ласкава і зацікавлена! Ну що я їй зробила? Мені і в голову не приходило пропонувати їй те барахло, яким торгує мій чоловік! Ритися там, як курці в гною? Господи, за що нас так принижують? Жінці як повітря потрібні нові наряди, і, не маючи можливості їх купити, вона змушена купувати мотлох.

Але не будемо судити строго: не всі так гидливі, як я. До того ж мій чоловік іноді робить мені подарунки... Наприклад, ця нова курточка...

А може, і вона звідти?

Я гидливо оглянула себе в дзеркальній вітрині.

Краще не знати. Знання – не завжди сила.

На роботі мені стало легше. А в перерві відвела душу з подругою. Про що ми говорили? Про мого кота, про мою сусідку, про мою дочку, про синочка подруги, про її сукню, про мої надії, про мої плани на неділю, про її свекруху, про її неприємності, яким я щиро переймалася. І, звичайно ж, про Нінку. Про неї заговорила вона, а я слухала, не перебиваючи. Мабуть, тінь здогаду майнула в мене саме в цей момент.

Потім я пішла до себе в кабінет і застала там Його.

Бо в мене є Він.

Він – не те, що ви подумали. Він молодший за мене, а оскільки я звикла бути молодшою за чоловіка, нічого такого між нами не може бути. Але я знаю, що подобаюся йому, і гріюся в променях цього відчуття. Це так багато – подобатися. Це – джерело живої води, і коли воно вичерпується, жінка старіє. Або навпаки: вона старіє – і воно вичерпується. Але поки воно є, ти – молода.

Погляди і умовчання. Недомовленість у словах і повне одкровення у поглядах. Ще нічого не запропоновано і тому не відмовлено. Утриматися в цьому періоді – він найбільш хвилюючий. Вдати, що не розумієш, щоб не відмовити, якщо погоджуватися не збираєшся. Не дати можливість йому поставити конкретне запитання. Бо тоді доведеться давати не менше конкретну відповідь, і... гра скінчилася...

Ледь за ним зачинилися двері, як я знову відчула клацання! То що це таке сьогодні? Як цим керувати? Я почекала кілька хвилин, але тіло моє не збиралося повертатися в початковий стан. І тоді мною запізно опанувала паніка. Справді – запізно! Чому б мені не злякатися в той момент, коли мій рудий демон вивалився з моїх рук? І чому він не закричав диким голосом, адже кішки відчувають незвичайне і лякаються раніше? Чому б мені не залишитися вдома і не викликати лікаря? А я замість цього увірвалася невчасно до сусідки, наслухалася гидот і пішла на роботу! А подрузі не сказала, як мені вдалося підслухати! Піти до неї, запитати, чи бачить вона мене, чи чує, відчуває! А може, це психічне захворювання, а не невидимість?!

Я побігла крізь стіни. Нічого особливого – тільки швидше, ніж коридором.

У подруги сиділи ще дві співробітниці і слухали, розкривши роти. Моя подруга в усіх подробицях переказувала, про що ми з нею говорили, коментуючи оповідь. Про мої плани, мої надії... Не обійшла увагою і мого кота:

– Уявляєте, вона йому печінку купує! А я синові цукерку купити не можу!

Забувши, навіщо я до неї бігла, я помчала геть, убита зрадою. Так не буває! Або я зовсім не знаю людей! Причина завжди має наслідки. Причина – дружба, наслідок – інтерес до моїх слів. Так? За наслідками обчислюють причину. Так? Але коли причина не відповідає наслідкам, як жити далі?!

Уражена власним відкриттям, я навіть зупинилася і побачила, що перебуваю в Нього в кабінеті, який він ділить ще з одним нашим співробітником. І вони розмовляють... саме про мене!

– Ну, ти був у неї?

Приречений кивок.

– І як?

– Ламається, стерво...

Я не помітила, як опинилася на вулиці. Все така ж невидима.

Квіти... слова... умовчання... погляди... Живе джерело! Тьху!

Є межа всьому. Є межа і неприємним відкриттям.

Несподівано я заспокоїлася. Отже, усі такі. Ось так. І я, напевно, така ж. Говоримо одне, думаємо інше, робимо ще інше. За нашими вчинками не вгадати наших думок! І слава Богу! Нічого не хочу знати!

На жаль, я знала. У мені тривала якась переробка. Я раптом зрозуміла, що ці бузкові, рожеві, лілові хмари навколо людей, що проходять повз мене, – їх біополе, їх аура, чи як там це називається? І я її бачила. Я йшла крізь неї, кривлячись, як від болю, входячи в чуже поле. Ось ця тендітна дівчина: але яка чорнота навколо неї! А цей величезний бородань страхітливого вигляду: але яка прозорість і чистота! Яка невідповідність – у всьому! І я це бачу? Як, чому? Не вгадати, нізащо не вгадати нутро людини. Ми сліпі. Ми, дурні, самовпевнено думаємо, що розуміємо іншого. Ось вони всі – як на долоні. Я їх не знаю, але бачу їхні думки, настрої... Які кольори! Усі відтінки – від бежевого до фіолетового. І всі різні! Ось ці дві хмари східного бузкового відтінку – вони не можуть не помітити одна одну!... Точно! Хлопець немов спіткнувся, зіткнувшись з аурою дівчини. Хвилинна розмова... Не чую, про що говорять, бо вони далеко від мене, але бачу, як насичуються кольором прозорі хмари навколо них, поступово зливаючись в одне. Ось вони пішли разом... Треба ж таке! І я це бачу! А вони мене не бачать!

Я йшла додому крізь натовп. Дивно, мене не можуть зупинити стіни, але крізь людське біополе я проходжу з натугою – воно для мене занадто щільне.

Я звернула в безлюдний провулок, зрізала кут, пройшовши крізь стіну, і піднялася сходами до своєї квартири. За звичкою хотіла дістати ключ... Який ключ може бути у привида! Та й навіщо мені тепер ключ? Я зробила крок крізь двері і опинилася в передпокої.

У цей час ніколи нікого не буває вдома. Чоловік – у бігах або в своєму підвалі, дочка – на заняттях. Я бігла додому інстинктивно, як звір в своє лігво, – смертельно поранений звір, з надією зализати рани.

Але будинок був заселений. Я пішла на звук і побачила на нашому ліжку свого чоловіка і дружину його компаньйона.

Воістину, день відкриттів! Але принадність новизни була притуплена, і чергова зрада вразило мене зовсім не так сильно, як можна було очікувати. Я дивилася на них ніби збоку, немов мене це не стосувалося.

Боже мій, ця худа плюгавка! Ну, трохи молодша за мене, але не настільки, щоб я сильно програвала в порівнянні з нею!

У перерві між розвагами вона поцікавилася:

– А твоя не заявиться?

На що він відповів:

– Вона на службі і так рано не приходить.

Мені стало гидко. Я пішла на кухню.

Кіт пройшов зовсім близько повз мене, не виявивши жодних ознак занепокоєння. А може, мене вже в природі й не існує?

Ті двоє нарешті встали і почали одягатися. Вона нашвидку попрощалася і швиденько шмигнула крізь прочинені двері. А я – за нею. З цікавості.

Вона майже всю дорогу бігла. Нервово змахнула рукою, зупиняючи маршрутку. Виявилося, що мені нічого не варто рухатися швидше від авто. Я немов парила поруч з нею. Ще одне несподіване відкриття.

Вона вбігла в дім одночасно зі мною – я не відставала а ні на крок. Її чоловік був удома.

– Ну що, привіз? – майже з порога крикнула вона. Мені хотілося побачити розгубленість на її обличчі, так би мовити провину на рівні біополя. Нічого цього не було. Абсолютно чесні очі віддано розглядають роги на його голові. Ні, ніяк не можна вірити нічому в цьому світі!

– Усе в порядку. Цю партію вдалося взяти зовсім дешево.

– Юркові скажеш, що втричі дорожче.

Юрко – це мій чоловік, чи то пак, їхній компаньйон. Здорово хлопці працюють!

– До того ж, у цій партії купа стильних дрібничок! І майже всі нові.

Вона зреагувала миттєво:

– Нові слід відібрати, привести до ладу і – на нашу точку.

Нова справа! У них є (потай від мого чоловічка) ще один підвал, де вони торгують нібито новими речами! Оце бізнес!

– Коли? Адже він завтра з ранку заявиться на склад – дивитися, що я привіз? Я сказав йому, що до десятої буду.

– За це не переживай. Скільки тобі потрібно часу, щоб розібрати мішки? Я займу його в крамниці.

Тобто, у нашому спільному підвалі. А може, на нашому спільному ліжку? Кого вона більше обдурює: мого чи свого чоловіка? Гроші чи кохання?

Господи, про що це я? До чого тут любов?!

Вони зайнялися обговоренням того, як краще обдурити свого компаньйона. Мені стало нудно й гидко, і я пішла.

Всі обманюють один одного.

Кожен думає, що це вдається тільки йому.

Ніхто нічого не знає точно.

Ні в кому не можна бути впевненою.

Я озирнулася: навколо мене була порожнеча. Ні, люди снували весь час взад-вперед. Але я була одна. Невидима. Незрозуміла. Обдурена усіма.

З-за рогу з'явилася моя дочка з подругою. Я порівнялася з ними.

– Прийдеш увечері? – запитала подруга.

– Ні, – похмуро відповіла Свєтка. – Сьогодні п'ятниця, мати прийде рано, гратимуть в передвихідну вечерю в щасливій родині. А для цього треба, аби дочка була поряд. Доведеться сидіти з ними і вислуховувати їхні дурості.

– Дістали? – співчутливо запитала подруга.

– Ще й як! Ми з матір’ю – різні люди, а вона не розуміє цього. Чекає, що я їй все буду розповідати. Просити ради ...

Подруга хмикнула:

– Запитай. Хто краще аборти робить... Вона ще не знає?

– Звичайно, ні. Я що, хвора, щоб їй про таке сказати?

– Знепритомніє, напевно.

– Краще відчепилася б вона від мене! Набридли ці розповіді з її молодості столітньої давнини. Зараз усе не так, усі інші, та хіба їй поясниш?

Я відстала від них, дала їм піти геть.

Пішла знову на роботу. А куди ще піти?

Опинившись у своєму кабінеті, втомлено опустилася на стілець. Побачила свої руки на столі. Я знову була видимою! Як, що сталося? Я не помітила, як моє тіло повернулося до мене. Переключити жалюзі! Клац – і мене знову немає. Ще клацання – і я на місці. Виявляється, усе просто. Цим можна керувати і за бажанням зникати і з'являтися – досить уявити собі перемикач.

Подруга зазирнула в двері.

– Де ти була? Куртка висить, а тебе немає.

– Вийшла на хвилинку, – сказала я.

– А... Ну, бувай.

Чисті і віддані очі, сповнені любові до мене. І аура не така вже темна. Вона вже й забула, як вранці теревенила, перемиваючи мої кісточки. Так, ляпали язиками. Хіба це зрада?

Я одягла куртку і пішла додому. Натовп йшов мені назустріч, і я, як і раніше, розрізняла їхні аури. Ця властивість залишилося зі мною.

Чоловік відчинив мені двері. Я відразу побачила, що каяття його не мучить. Він просто не думав про це. Так, дрібниця… Воду випито, спрагу вгамовано, усе забуто... до наступного разу.

Ми сіли за стіл, мов щаслива сім'я. Дочка Світлана ввічливо відповідала нам. Вдома вона знову віддала себе під нашу опіку. Їй ще потрібна сім'я, аби відчувати себе захищеною. Я ще потрібна – як інструмент, як захист, як дах над головою. І безумство – вимагати від дітей більшого!

Найболючіше, що мені це стало зрозуміло. Вона говорила, і слова її зовсім не висловлювали її думок, які текли самі по собі, такі далекі від мене. І його думки – теж.

– Твої друзі тебе обдурюють, – сказала я йому і з цікавістю простежила за спалахом в його біополі.

– Що ти цим хочеш сказати? – стрепенувся він.

– Вони порівну не діляться з тобою, хоча витрати ви несете навпіл, – тільки й усього.

– Неправда! З чого ти взяла?

– Та так, побачила...

Він мені не повірив. Вибухнув гнівною тирадою на захист своєї коханки і її чоловіка. Я не сперечалася. Потім причепився до якоїсь дрібниці на столі. Я промовчала. Я бачила, що заронила підозру, але злиться він на мене за те, що відкрила йому очі. Куди спокійніше – з закритими!

І тоді я раптом зрозуміла, що трапилося з Нінкою. Адже вона потрапила до самого центра кола, тоді як я стояла з краю. Отже, з нею це сталося набагато раніше. Отже, вона теж побачила все як є. Так ось що означала її втомлена посмішка, коли вона відчиняла вікно!

Я прибрала посуд. Дочка пішла до себе. Вечір закінчився.

Ми лягли на наше багатостраждальне ліжко. У чоловіка воно не пробудило ніяких спогадів про ту, іншу. Ліжко – і тільки. Він відразу заснув.

Я лежала й дивилася в вікно. Тонкий промінчик світла, пробившись крізь штори, мов голка, упав на підлогу. Я впізнала його.

Жертвою якого такого жахливого експерименту я стала? Або все – випадковий збіг обставин? І як жити, бачачи наскрізь кожну думку, кожен рух іншого?

«Які вигоди!» – шепнув мені внутрішній голос.

«Немає. У порівнянні з втраченими ілюзіями – ніяких вигод. Навколо – бруд, зрада, обман».

«Неправда!» – відповів він мені. – «Не ускладнюй. Просто вони такі – їх не вистачає ні на вірність, ні на зраду. У них немає злого умислу. Вони впевнені, що ніхто не знає їхніх думок».

«Це ще гірше. Отже, ми, люди, настільки дрібні і незначні, що не здатні навіть на зраду?»

«Просто така порода. Поганий вихідний матеріал. Ти будуєш замок з піску, і чи варто сумувати, що пісок, не зважаючи на всі твої зусилля, не тримає форми?»

«Отже, так буде завжди? Я буду вірити, прив'язуватися, любити, а вони мені не зможуть гідно відповісти?»

«Саме так. І з цим доведеться змиритися. Пробачити їм їхню слабкість і недалекість».

Я вийшла на кухню і виглянула в вікно. На небосхилі, миттєво мигнувши, догорала зірка. Та сама.

Краще всього – цього не знати. Краще вірити. Блаженні ті, хто вірує...

Я дістала флакончик зі снодійним і висипала весь його вміст на долоню. Чи варто продовжувати? Бійтеся данайців, що приносять дари.

Деякі дари смертельні.

Вода з-під крана віддавала іржею. Я проковтнула пігулки і повернулася в ліжко. Розбуджений чоловік невдоволено запитав:

– Чого не спиш?

– Зараз засну, – відповіла я йому.

Номер 13 (Оповідання)

Було темно. Вони лежали, зв'язані один з одним. Пахло пилом і свіжою друкарською фарбою. Імен у них не було. Були номери.

– Отже, ми востаннє разом... – сказав Номер 1. – Хто знає, чи вдасться коли-небудь...

– Декому – поталанить. Нас відправляють партіями. Але долі в кожного – різні, – відгукнувся Номер 16.

– Аякже... – протягнув Номер 2. – Але ж ми, вважай, брати.

– Ну, це спірно, – посміхнувся Номер 4. – А може (хі-хі!), сестри? Але, як не назви, у нас багато спільного.

– Ще б пак... – відгукнувся Номер 10. – Усе спільне ...

Вони надовго замовкли. У тиші було чути, як шкребеться миша.

– Підстерігає... – із сумом сказав Номер 29. – Як я їх боюся!

– Так, у нас багато ворогів, – відрізав Номер 7. – Але, сподіваюся, будуть і друзі...

Яскраве світло спочатку засліпило. Двері їхньої темниці раптово відчинилися.

– О, ось вони! – радісно вигукнула жінка, яку всі одразу впізнали: вона була в душі в кожного. – Красиві!.. Я навіть не очікувала, що настільки!

Вона ніжно торкнулася Номера 1.

– Цей буде жити в мене. А інших чекають пригоди.

Номер 1 опинився в просторому приміщенні. Поруч стояв якийсь насуплений стариган, який презирливо пирхнув і, коли б міг, напевно, відвернувся б.

Сусід з іншого боку був привітнішим.

– Ласкаво просимо до нашого співтовариство! – сказав він. – Тут гарна компанія.

– Як подивитися... – пробурчав похмурий сусід.

– Та ну тебе, Гюго! Час іде, ми старіємо. Нехай молоді прийдуть нам на зміну.

– Ми не старіємо! Ми, Дюма, як хороше вино, тільки набираємо сили!

– Дякую на доброму слові, Шекспіре! Вона любить нас усіх! Просто вона давно не перегортала «Знедолених», ось він і злитися...

– Та нічого, не треба ревнувати! – відгукнувся Ремарк. – Вона ж не може щодня перечитувати те, що давно знає напам'ять. Але нікого з вас звідси не викинули, так що нема чого бурчати. І треба б привітнішими бути з її власною книжкою.

– Я вам не чужий! – розсміявся Номер 1. – Ви все тут. Від кожного вона брала частинку, і все це втілилося в мені.

– Саме так! – вигукнув Лорка з нижньої полиці. – Я навіть знаю, на якій сторінці вона подумала про «іспанського романсеро»!

– Ти нам брат, – сказав Дюма, і, якби міг, поплескав би по плечу Номера 1.

– Не зовсім брат... Ну, хіба що – братик, – пирхнув Голсуорсі.

– Не чіпайте малюка, – примирливо сказав Достоєвський. – Час покаже…

Номер 2 потрапив до Літературного музею, де на верхньому стелажі зберігалася коробка з матеріалами про авторку. Там були інші книжки, газети, журнали, у яких були її оповідання та повісті, фотографії різних років. Номер 2 поклали в цю коробку.

– Вітаю! – Номер 2 привітав інших. – Як тут живеться?

– Спокійно. Декілька разів на рік готують виставки. І тоді когось із нас беруть на стенд.

– Кілька разів на рік? – засмутився Номер 2. – А читають?

– Ні. Хіба що працівник музею перегорне. Мене, правда, прочитали, а ось його - навіть не розгорнули, – сказав товстий збірник оповідань. – У нього депресія: усе мріє, щоб хтось розірвав склеєні сторінки і виправив друкарський дефект...

Мрія не збулася: одного разу сталася пожежа, і всі книжки так і згоріли - непрочитаними...

Номер 13 потрапив до обласного архіву. Його поклали разом з іншими книжками й надовго забули. Нерозклеєні сторінки стукали в обкладинку, але їх так ніхто й не побачив. У темряві та пилу проходили роки. Номер 13 і сам не знав, скільки їх минуло...

Номери 3 – 10 потрапили до бібліотеки.

– Які гарні книжечки! – вигукнула дівчина-бібліотекар. Зараз ми поставимо на них номери і віддамо до читального залу.

Їх проштампували й відокремили Номер 10: його віднесли в сховище.

– Бувайте, друзі! – з відчаєм вигукнув він.

А дівчина-бібліотекар взяла Номер 3 додому – почитати.

Вдома у неї жила кішка, яка відразу зацікавилася Номером 3. Поторгала лапкою, торкнулася вусами. Вирішивши, що це для неї підходяща підстилка, вляглася прямо на фотографію жінки, яка написала Номер 3. Але дівчина гримнула на кішку й забрала книжку. Пізно ввечері ввімкнула лампу та й стала читати. Уже й ніч була на межі, і небо за вікном взялося синявою, і світло лампи зблідло на тлі дня, що розпочинався, а вона все читала й читала, гарячково гортаючи сторінки.

Номер 3 відчував таке захоплення, що йому хотілося співати. Він і співав - усіма своїми літерами. Потім відчув, що на сторінку впала гаряча крапля. І хоча вона трохи розмила літери, не розсердився на дівчину. Він був би радий, якби всі букви розпливлися від її сліз. Вона стала йому так само близькою, як і жінка, яка написала книжку.

– Я тебе нікому не віддам! – сказала дівчина, перегорнувши останню сторінку. – Це все – про мене, про моє життя! І звідки вона дізналася?..

Жінка з фотографії на обкладинці посміхалася їй ласкаво й загадково.

– Я втратила ту книжку, яку вчора взяла додому, – сказала, прийшовши до бібліотеки. – Я принесу натомість іншу, якщо можна...

Так Номер 3 залишився жити в дівчини. Він навіть подружився з кішкою і вже не ображався, коли та лягала на нього: дівчина іноді перечитувала книжку і залишала її біля подушки...

Номери 4 – 9 поставили поруч на полицю. Вони радісно перемовлялися: їм тут сподобалося. Навколо було людно, було багато книжок, їх брали в руки, перегортали. Щасливчиків несли до столу бібліотекаря: їх забирали на кілька днів читати.

Спочатку вони стояли групкою, і ніхто не звертав на них уваги. Потім жінка похилого віку взяла в руки Номер 5 і почала читати.

– Я візьму цю книжку! – сказала вона, – дуже цікавий початок.

– А на якій полиці ви її взяли? – поцікавилася інша. Вона взяла Номер 6 і теж почала читати.

І незабаром усіх їх розібрали по домівках.

Це було весело! Різні руки брали їх, різні очі читали. Вони іноді зустрічалися на столі в бібліотекаря, махали один одному та й знову роз'їжджалися по різних будинках. У кожного була внутрішня кишенька, куди записувалося, коли взяли книжку, і вони дуже пишалися «послужним списком».

– Мене брали одинадцять разів! – проказав Номер 7.

– А мене тільки вісім... – засмутився Номер 6.

– Не переймайся! У Номера 4 всього один запис, – промовив Номер 8.

– А ось і ні! – відгукнувся Номер 4, – у мене просто вже новий аркушик: старий обписали...

І дуже скоро вони постаріли. Куточки зам'ялися, літери стерлися, обкладинки слід було б підклеїти... А в Номери 6 була операція: розірвалася палітурка, і його полагодили...

Але найгірше доля обійшлася з Номером 5: із нього вирвали ціле оповідання! Надто вже воно комусь сподобалося...

– Боже мій, у якому вигляді книжки! Їх же соромно ставити на полицю! – сказала завідувач. – Негайно списати!

– Це тому, що їх часто беруть, – сказала дівчина-бібліотекар.

– Вони годяться тільки в макулатуру! Візьміть у сховищі свіжий примірник.

Так в останній раз зустрілися Номер 10 та інші книжки. Як вони постаріли! Оправи розсипалися, назви затерлися, куточки сторінок обтріпалися...

– Вас катували чи що? – жахнувся Номер 10.

– Нас читали! Ми недовго прожили, але щасливіших від нас немає. Дивись, скільки людей тримали нас у руках! Тебе має спіткати така ж доля: уже чекають, коли тебе поставлять на полицю.

– Куди вас забирають? – злякався Номер 10.

– У макулатуру – разом зі старими газетами. Наше життя було недовгим, але яскравим. І тобі такого бажаємо! Ти скоро зрозумієш, у чому щастя...

І незабаром Номер 10 відправився слідом за ними – порваний, потертий, зачитаний до дір...

Номери 14 – 30 стали подарунками. Була презентація нової книжки, і їх із дарчими написами передали новим господарям. Вони лопалися від гордощів, про себе повторюючи слова автографа і заздрячи тим, у кого було написано більше слів...

Звучала музика, були квіти, оплески. Були привітання, побажання. Говорилося про творчість, про її вплив на людську душу... Говорилося багато про що...

Номер 15 після презентації грубо жбурнули на підлогу.

– Нову книжку вона видала! – зі злістю сказав хтось. – Стерво!.. І про що вона може написати?.. А-а-а… про любов... Добре, хоч папір не крейдований. А що, згодиться! Цілком м'який. Саме там місце буде... Почитаємо! ..

Нещасного Номера 15 засунули в якусь підвісну скриньку та й залишили в темряві. Не так він уявляв своє майбутнє!

З нього поступово виривали аркуш за аркушем. А потім, використаними, несли на смітник... І незабаром не стало. Зовсім. Так безславно не закінчував іще ніхто з його колег...

Номеру 29 нібито пощастило більше: його надто уважно перечитували. На полях фломастером робили замітки, і скоро його сторінки стали нагадувати дитячу книжку- розмальовку.

– А тут кому пропустили! І куди коректор дивився!

І з видимим задоволенням червоний фломастер поставив жирну кому в тексті.

– Ха! А тут невдале речення! Не так слід написати!

І - жирна лінія через усю сторінку.

– Навіщо ж псувати книжку? – сказав хтось.

А злісний голос закричав:

– А щоб бачили, яка вона письменниця! Тире замість дефіса поставила!

Нещасний поранений Номер 29 трохи заспокоївся лише в шухляді письмового столу. Поруч з ним лежала така ж понівечена книжка.

– Не плач, – сказала вона йому, він так з усіма книжками: у нього не виходить видати свою, і це отруює йому життя.

– Краще б мене відразу здали в макулатуру, – схлипнув Номер 29.

Номер 28 з автографом принесли до будинку й поклали на шафу. Так він там і пролежав кілька тижнів. Потім дитина спробувала дотягнутися до стоса книжок, у якому лежав і він, і все полетіло на підлогу. А Номер 28 упав за шафу. Його нова обкладинка пом'ялася. Непрочитані й нерозгорнуті сторінки поступово вкривалися густим пилом і павутиною. А потім прийшло те, чого він найбільше боявся. Глибокої ночі хтось на оксамитових лапках пробрався до нього. Номер 28 відчув, як миша гризе обкладинку.

Вона приходила щоночі. Він згадав, що на 42-й сторінці написано про Прометея, якого ось так же кожен день катував орел, що прилітав викльовувати його печінку...

У нас миші, – сказав хтось.

Голос знайомий. А-а... Це та, якій подарували книжку...

Біля шафи поставили мишоловку. Номер 28 мріяв, щоб миша віддала перевагу сирові, але та вперто доїдала палітурку: настільки вона припала їй до смаку. Потім миша звила собі гніздо в сторінках. Народилися мишенята, і вони теж почали гризти папір...

Так минуло багато років. Нерозгорнуті сторінки повільно просочувалися випорожненнями цілого виводка мишачого сімейства. Потім павук огорнув його нитками, до яких іноді потрапляли таргани.

Нарешті господарі вирішили зробити ремонт і відсунули шафу.

– Фу-у... Яка гидота! Викинь негайно! Скільки років вона тут пролежала?

– Це покійній бабусі колись подарували...

– Не чіпай її! Неси сміттєвий пакет. Та не розгортай, не тряси пил...

Так номер 28 опинився в сміттєвому баку серед недоїдків і гнилих фруктів...

А для Номера 13 час зупинився. Він не знав, скільки років пролежав у темному ящику архіву. Сторінки жовтіли, склеювалися. Він так звик до темряви й спокою, що не на жарт злякався, коли його витягли з ящика.

– Ось вона! Я знав, що в нас має бути екземпляр. Тільки обережно: це єдиний.

– Я тут попрацюю, можна? Адже ви ж не дасте з собою?

– Це рідкісна книжка письменника минулого століття. Про автора згадується в хроніках того часу, але книжок більше не залишилося.

– Звичайно, не залишиться! Ви подивіться, який маленький тираж!

Номер 13 перенесли на письмовий стіл під лампу, і молодий хлопчина заглибився в читання.

Він дбайливо гортав сторінки і посміхався.

– Яка курсова робота вийде! – радів він. – Як точно і образно описано час дії! Жоден з підручників історії не дасть настільки повної картини...

Потім він посмутнів і став читати ще швидше. Його вже попросили піти, бо архів закривали, але він не міг відірватися.

– Цю книжку треба перевидати! У неї буде багато читачів. Усе змінюється, тільки душа людська залишається такою ж. У ній є місце тузі й радості, і вона завжди відкрита для любові...

Номер 13 розібрали по сторінках і кожну помістили в дивний ящик. Пробігав промінь, і звідкись виходила точно така ж, але нова, яскрава, чітка копія.

Потім знову зібрали, склеїли. Він побачив стос книжок з таким ж фото на обкладинці: у нього з'явилися нові брати і сестри.

Потім знову була презентація, але жінки з ласкавим і сумним поглядом ніде не було, як не видивлявся її Номер 13, який стояв на стелажі, на почесному місці. Був тільки її портрет – той самий. Люди підходили, брали в руки книжки, починали читати...

Біля портрета стояла ваза з трояндами, здавалося, що жінка дивиться на квіти і посміхається їм…

Наталья Шмитке

Ночь

Луч скользнул в окно. Ночь тайной дышит.

Я легко коснулась ночника.

Свет дрожит на розах в вазе, слышу

о стекло биенье мотылька.

А гулёна-ветер спит на грядке,

летним зноем за день утомлён.

У него, как видно, всё в порядке -

безмятежен, сладок, крепок сон.

Юный месяц, словно зоркий сокол,

на округу смотрит свысока.

И поёт душа. И, слава Богу,

за строкой рождается строка.

* * *

Природы первозданное соседство,

Где трели соловья ласкают слух.

Свет, чистота и тайна непоседства…

Здесь детства моего витает дух.

Акации цветущей – буйный пир.

В груди, мячом шальное скачет сердце…

Здесь детства моего волшебный мир

Чужой девчушке перешёл в наследство.

Боль

Долго смотрела в небо,

жадно впиваясь взглядом.

Там журавли летели –

близко, казалось, рядом.

Сердце сжималось болью,

словно прощалось с другом.

В диком шаманском танце

солнце ходило кругом.

* * *

В стылом асфальте трещины.

Старый холодный двор.

Окон чужих затрещины:

Память – немой укор.

Льдом затянулись лужицы.

Серого неба спесь.

Ветер бездомный кру́жится,

Негде ни лечь, ни сесть.

Ворон на ветке хмурится,

Смотрит угрюмо вслед.

В новых фасадах улица.

Детства утрачен след.

* * *

Мне молодость длиною в век

казалась, ну а как иначе?..

Времён неумолимый бег

по-своему переиначил.

Грамм детства, юности глоток,

немного зрелости и… старость…

Бежит стремительно поток.

Кто знает, сколько там осталось…

Татьяна Березняк

Снежное

Как хрупко прикасанье снега

К рукам, деревьям и домам…

О, снег – и альфа и омега

Поры по имени Зима!

Она, сойдя на степь и город,

Взбивает так перины, чтоб

Покрылись белым пухом горы

Карпат, Урала и Родоп*.

В Родопах дом… В честь снегопада

Зажжён камин, трещит огонь.

Ты вышел... и упасть я рада

Снежинкой на твою ладонь.

* Родопы — горы на Балканском полуострове, в Болгарии и Греции.

* * *

Который уж, ну который – март?!

Марина Цветаева

Хатико – пёс породы акито-ину, являющийся символом верности и преданности в Японии. В течение 9 лет (вплоть до своей смерти) ожидал возвращения своего умершего хозяина.

Я – Хатико. Здесь, в толчее вокзальной

Расстались ненадолго мы – легко

Взмахнув рукой, с улыбкою прощальной,

Уехал ты. Я жду. Я – Хатико.

Который год прошёл с тех пор? Который?..

Счёт времени – не годы, а века!

Мчит, удаляясь, жизни поезд скорый,,,

Как бесконечно встреча далека!

Пока живу, я в ожиданье – профи.

Мне лишь гадать назначено судьбой,

Когда же явится – анфас ли, в профиль? –

В окне вагонном образ дорогой...

Ты постарел, должно быть?.. И седины,

И впалость щёк, и сеть твоих морщин –

Увижу ль я, хотя б на миг единый?

Ты и с годами – лучший из мужчин!

А время мчит сквозь зной и холода…

Глаза слабеют, разучились плакать.

Я - на посту. Моё призванье – ждать.

По гороскопу я – Собака.

* * *

Ночь бессонная одинокая

За окном стрекочет сорокою.

Расскажи-ка мне, белобокая,

С кем встречаю зиму до срока я?

Запорошено и завьюжено,

Приходи ко мне, милый-суженый!

Всё завьюжено, запорошено,

И стучится в дверь гость непрошеный.

Гость непрошеный, нелюбимый,

Не ждала тебя, иди мимо!

Входит в дом и зовет по отчеству,

Узнаю тебя, Одиночество!

Всё заснежено, всё завьюжено,

Милый нежный мой, не с кем ужинать!

Запорошено поле дикое...

Гость из прошлого, приходи ко мне!

* * *

В тени любви, где тишина и сумрак,

В тени любви в миноре длятся дни.

Мой горизонт - заката тёплый сурик.

Любуясь им, присядь и отдохни...

Костёр любви поманит и согреет,

Его года гасили - не угас!..

Тоскует лип заснеженных аллея

Без наших встреч в заговоренный час.

Но видит сны - счастливые такие –

Услышаны ль слова, что столь тихи? –

И ты идёшь, ведомый Ностальгией,

Перешагнув порог, в мои стихи!

Дыхание Эроса (Диптих)

Так кошка вылизывает котят –

ТАК губы мои хотят:

Залечиваю раны на твоей коже -

Боже! –

Следы своих поцелуев.

Ликую!

До боли,

До стона,

До крика!

Дико? –

Счастье велИко –

Быть Эвридикой –

Идти за тобою!..

Люблю.

Осанна тебе, любимый!

Осанна!

Рана…

Душа моя – свежая рана –

Смеётся и плачет.

А как же – иначе?..

Уставшее сердце, стань молодым!

Дым?..

Дым – волос твоих серебро.

Я – ребро твоё,

Я - ребро!

Пью, как солнце, твои поцелуи!

Пусть страдаю, рыдаю, ревную –

Не тоскую теперь.

Не тоскую -

Люблю.

Елеонора Бєльська

Присягу не приймав

За три хвилини до відправлення потяга ми вмостилися на своїх місцях у купе.

– Дякувати Господу, – зітхнувши з полегшенням, я відсунула фіранку, що відкривала нашому зору вкритий тонким нерівномірним шаром снігу перон, аркоподібний фасад вокзалу і доньку із зятем, які проводжали нас, мерзлякувато і з нетерпінням переминаючись по той бік вікна. Помахала їм рукою. Вони, як по команді, відповіли тим самим. Прощання було без сліз, а радше навпаки. Я везла свій найменшенький, тринадцятирічний скарб – онуку Лерочку на канікули, а старшенькі на десять днів отримували волю без обмежень.

Вагон кілька разів хитнувся, здригнувся – і з помітним прискоренням покотив свої колеса навздогін локомотиву, щось на ходу промовляючи у ритм.

У купе нас було троє. Поблизу накритого білою скатертиною столика, біля вікна, розмістився високий худорлявий хлопчина у формі курсанта. З нашивки на рукаві було видно, що він навчається на першому курсі міліцейської академії.

Мені сподобалося його бліде інтелігентне обличчя, спокійні сірі очі, акуратно підстрижене темно- русяве волосся. Курсант був стриманий і мовчазний. Однак від мене неможливо було приховати кількох крадькома кинутих ним красномовних поглядів на Леру і, як мені здалося, несміливу спробу познайомитися з нею. Я, непомітно спостерігаючи за онукою та курсантом, розгорнула прихоплену в дорогу книгу.

Усупереч моїм очікуванням, вони обмінялися кількома репліками, та замість того, щоб продовжити розмову, заглибились у свої телефони. Схоже, він її зовсім не цікавив, і вона, з головою занурившись у віртуальний світ, захоплено ковзала пальцем по дисплею «Айфону», не помічаючи нічого навколо. Він тим часом постійно відволікався від телефона і, вдивляючись у вікно, про щось напружено думав.

«Напевно, сесію завалив», – промайнуло в моїй голові. Мені навіть захотілося якось підтримати, підбадьорити хлопця.

Тим часом провідники почали розносити чай. Курсант дістав з рюкзака три цукерки «Гулівер» і поклав їх на столик перед собою. Я зрозуміла його благородний жест і на знак солідарності схилилася над сумкою з бутербродами.

Принесли чай в тоненьких склянках і фірмових металевих підстаканниках. Навіть одноразові пакетики з дешевою заваркою не в змозі були зіпсувати задоволення від ритуалу. За все своє життя я так і не змогла розкрити секрет надзвичайного смаку звичайного чаю, який готують у поїздах. Онука, не гаючи часу, цілком підтримала моє вподобання і, обпікаючи губи та присьорбуючи, розпочала чаювання.

Курсант мовчав – і ніяких порухів. Я знайшла причину, щоб вийти з купе – треба ж було дати молоді змогу відчути свободу. Повернулася хвилин за десять і побачила: зосереджено розглядаючи вогники, які пробігали за вікном, курсант повільно доїдав… другий «Гулівер», акуратно запиваючи маленькими ковтками чаю. Його красива біла рука з довгими пальцями музиканта дбайливо прикривала останній, третій «Гулівер» з традиційним циркулеподібним зображенням велетня на червоному фоні обгортки.

Я не стала пропонувати хлопцеві бутерброди, хоча готувала їх, розраховуючи й на супутників. Чай мені видався зовсім несмачним, і, відставивши вбік склянку, я знову взялася за книгу.

Десь за дві години Лера повідомила, що її телефон розрядився, і попросила джерело живлення. Виявилося, у поспіху я забула покласти його в сумку. Але ще жахливішим виявилось те, що мій телефон також майже розрядився! Лера, мабуть, до нашого від’їзду встигла погратись і в ньому… У купе, звичайно ж, мережа не працювала. Провідник порадив сходити до сусіднього вагона: там нібито є кілька діючих розеток.

– Посеред ночі?

Залишалося тільки змусити себе заснути, а перед виходом з вагона попросити курсанта викликати таксі з його телефона. Опівночі, за півгодини до прибуття потягу до нашої станції, курсант по-військовому швидко зібрав свою постіль і відніс її, одягнув куртку і в очікуванні сів біля вікна. То ж ми їдемо до одного й того ж міста! Це мене підбадьорило.

– Юначе, а ви також зараз будете виходити?

– Так.

– А чи можна вас попросити про невелику послугу? – я не сумнівалась у чуйності супутника, незважаючи на те, що практично спілкувалася з його акуратно підстриженою потилицею. – Річ у тім, що в мене і в онуки повністю розрядилися телефони, а надворі глибока ніч. Будь ласка, на станції замовте нам таксі з вашого мобільного, адже з потяга замовлення не приймають.

– У мене теж майже розряджений телефон, – навіть не повернувши голови, буркнув курсант.

– Напевно, ви собі будете викликати таксі?

– Собі буду.

– От і добре. Відразу можна зробити два замовлення. Наша адреса...

Я ніяк не хотіла втрачати шанс, але...

– Попросіть провідника, – хлопець обірвав мене на півслові.

Напівсонна Лера не виказувала ніяких емоцій. Намагаючись заспокоїтися, я зайнялася багажем. Зрозуміло, що з цим проханням звертатися до провідника було безглуздо.

Але, як виявилося, вимкнутими телефонами наші проблеми не обмежилися. Наступним сюрпризом була відірвана ручка на баулі. Уже й не знаю, як це трапилося, але коли я діставала його з ящика під полицею, вагон різко хитнуло, я смикнула одну з ручок, і вона опинилася в моїх руках, а баул залишився в ящику. Разом з Лерою ми його дістали. Баул був не важкий, але як донести його до станції без ручки? За вікном сипав мокрий сніг, ожеледь... Я на підборах. Ситуація – хоч сядь і плач. Спробувала якось підправити ручку, але всі намагання виявилися марними.

Потяг став відчутно збавляти швидкість.

Ми разом з іншими пасажирами почали готуватися до виходу.

– Юначе, перепрошую, що вас турбую, але звертаюся до вас як до майбутнього правоохоронця, – вирішила я закликати до професійної совісті нашого супутника. – Ось відірвалася ручка в баулі. Будь ласка, допоможіть нам донести його до станції.

– Я присягу ще не приймав, – різко кинув курсант і, легко закинувши рюкзак на плечі, швидко вийшов з купе.

Провідник допоміг нам винести баул. Потяг рушив, а ми кілька хвилин стояли на майже порожньому пероні, шукаючи очима носія.

– Який жах! – обурювалась я. – Це ж майбутній правоохоронець! Його професія – допомагати людям! Якщо батьки не прищепили синові елементарні людські чесноти, то чи навчать курсантів людяності в академії?!

– Бабуню, не переймайся. Курсант не зобов’язаний нам допомагати. Ми йому зовсім чужі люди. Крім того, він першокурсник. Може, такий предмет, як «Допомога зовсім чужим людям» вони вивчатимуть на другому чи третьому курсі, – пожартувала онука.

– Що таке – «предмет»?! Але ж він чоловік! У ньому на генетичному рівні має бути закладена потреба – бути сильним, надійним, захищати жінок, дітей, старих людей, допомагати їм! А родинні зв’язки, Леро, тут зовсім ні до чого.

– Ой, бабуню, не сміши мене. Часи середньовічних лицарів давно минули. А ти все читаєш романи і наділяєш чеснотами сучасників. Тебе б на тиждень у наш клас, щоб ти краще пізнала справжнє життя. Але головний закон серед молоді – закон виживання – я й зараз можу тобі озвучити: «кожен сам за себе».

– І ти?.. – на мої очі навернулися сльози.

– Ні, я за тебе! – онука дбайливо притиснулася до мене і дзвінко поцілувала в щоку. – Не думай, що я маленька. Давай я візьму твій «раритет» з цього боку, а ти бери з іншого – і самі понесемо. А то в очікуванні лицаря або носія ми тут до ранку можемо простояти.

Взявшись з обох боків, ми легко підняли баул. Але тримати його було таки незручно, та ще й іти проти холодного, колючого вітру, що майже збивав з ніг.

– Дівчата, вам помічники потрібні? – прямо в себе за спиною я почула бадьорий чоловічий голос. – Давайте вашу валізу, і – бігом до таксі. Холодно!

Я не встигла й слова вимовити, як перед нами виріс чоловік років сорока з хлопчиною десяти- одинадцятирічного віку. Мабуть, батько й син. Вони були схожі. Чоловік тримав велику валізу на коліщатах. У хлопчика за спиною виднівся рюкзак.

– Ми теж з цього потяга, тільки з останнього вагона. Ось Миколку привіз на канікули до бабусі з дідусем. То ж давайте вашу валізу сюди, – він рішуче взяв наш баул.

– Не бійтеся. Ви ж не діаманти перевозите. А хоч би й так! Довеземо цілою й неушкодженою, – він гучно розсміявся, поклав наш «раритет» поверх своїх речей і швидко покотив їх пероном.

Потім за хвилину викликав таксі, допоміг сісти в машину і, побажавши всього найкращого, разом зі своїм сином розчинився в нічній темряві.

Я заспокоїлась і з полегшанням зітхнула: хвилин за десять уже будемо вдома.

У салоні таксі було тепло, тихо лилася ніжна мелодія, мокрі патьоки від танучих сніжинок, мов сльозинки, струменіли по темних, холодних щоках автомобільних віконець, жовті привокзальні вогні підморгували нам на прощання.

Проїжджаючи повз стоянку таксі, я помітила струнку фігуру нашого супутника. Він з кимось жваво розмовляв по телефону.

– Ну, що? – спитала я в онуки, перехопивши її довгий погляд, спрямований на курсанта.

– Нічого, – буркнула вона у відповідь, різко відвернулася від вікна і опустила каптур куртки до самого підборіддя...

І не можна було вгадати, про що думає моя дівчинка: чи про досить-таки неприємне враження від знайомства із супутником по купе, чи про звичайну людяність та взаємодопомогу, а може, про елементарний лицарський жест далеко не із середньовічних романів…

Ніна Даниленко

Європейське полювання

Два тижні в кількох містах Європи – що може обіцяти така путівка, окрім задоволення від нових вражень? Зазвичай у таких випадках додають – «і від нових знайомств». От із цим другим у мене не все однозначно склалося.

Туристи з усієї України в Києві очікували, поки з’їдеться група. Представниця турагенції звеліла не розбрідатися, бо автобус нікого чекати не буде. Я їхала одна, але без компанії залишалася недовго. Дівчина зі слідами титанічних (і успішних!) зусиль візажистів, перукарів та стилістів якусь хвилину роздивлялася мене з ніг до голови, а потім присіла поруч.

– Я – Поліна. Їду одна, ти, я бачу, теж. Якщо в тебе, як і в мене, нема грошей на доплату за окремий номер, то, може, поселимося разом? Неохота терпіти поруч себе якусь нудну бабу – тут їх вистачає. А ти, бачу, баришня стильна.

Тільки-но приїхали до першого міста, як Поліна діловим тоном спитала:

– Ти як збираєшся проводити час?

– По екскурсіях ходити та їздити, по обов’язкових і факультативних. Може, в якийсь музей грошей вистачить. Архітектуру подивлюся, природу.

– Ну, а я займуся своїми справами. Чого дивуєшся? Я хочу вийти заміж за європейця – не бідного, не старого, щоб мені подобався, щоб мав окреме хороше житло і щоб я перебралася до нього. Бо що ж у мене вдома? Живемо вдвох з мамою в однокімнатній квартирі, у батька інша сім’я, він мені не допомагає. Я музкерівник у дитсадку – сором називати, скільки отримую. Щоб назбирати на цю поїздку, півтора роки давала уроки музики малолітнім нездарам.

– А чому через Інтернет не знайомишся? Це ж дешевше,

– Ага, це все одно, що купувати сукню через мережу. На фотці одне, а в натурі – то тісне, то коротке, то колір не той. В Інтернеті була я. Накльовувалися ніби непогані кандидати, але двоє згодом попросили грошей, бо потрапили в скруту. Шахраї, скоріше за все, з колишніх наших. Троє спершу хотіли до мене приїхати – ну, це мені не підходить. Приймай його, розважай, може, й годуй – а я хочу, щоб мені догоджали. І житлові умови його подивитися, перевірити, чи нежонатий. Ну, і попутно на нову країну глянути.

– І що, жоден до себе не запросив?

– Ні, чому ж. У Франції була. Написав, що з дворян, має виноградники, володіє маєтком в Альпах. Гроші на дорогу вислав. Приїжджаю. Він ще сюди-туди, можна змиритися, але маєток! Десь майже під хмарами, ледве за півдня туди видряпалися. Отой типу замок – це кам’яний бункер, приплюснутий, як черепаха. Йому, мабуть, років чотириста. І меблям приблизно стільки ж. І живуть там – сам мій жених, його мама з чоловіком (це колишній доглядач за їхніми напівзасохлими виноградниками), їхніх двоє синів і мамин перший чоловік зі своєю мамою у флігелі. І ніхто нікуди не хоче виїжджати: мовляв, це родове гніздо, традиції для них святе. Курей розводять, кіз, у місто вибираються раз на два тижні… Ото якраз тих двох тижнів мені б вистачило, щоб збожеволіти. Тому краще все бачити своїми очима. Продегустувати товар. А якщо не зачепитися, то хоч час провести не в музеях. Щоб хтось у кафе повів, на атракціони, у казино.

– Це ти вперше на таке європейське полювання виїхала?

– Ні, вже втретє.

– І що ж, знаходяться жертви?

Поліна зверхньо усміхнулася:

– Звісно, що западають. Я місяцями сиджу на ячневій каші та кислій капусті, щоб назбирати на путівку та тюнінг, бо розумію, що зустрічають по одежині. І хто був зі мною щедрий, той не пошкодував.

– Ти що, з ними за гроші? – стрепенулася я, уявляючи, що мене може чекати прохання вимітатися з номера, погуляти довше, не приходити до такої-то години. Біс би його взяв, я не заради такої мандрівки по Європі теж рік сиділа на вівсянці та кабачках!

– Ну, ти даєш! Я ж сказала – мені треба заміж. Це коли вже бачу, що з цим не вигорить, то вже просто розважаюсь, настільки це можливо, і не відмовляюся від презентів. Ось цей браслет серб подарував.

Браслет був гарний лише тим, що пасував до Поліниного одягу, а сам по собі був рядовою біжутерією.

У перших двох містах ми були недовго, а в третьому засіли аж до повернення, і Поліна підбадьорилася.

– А пішли вдвох! Це якось веселіше. Ну, а раптом десь перспективна кандидатура намалюється, то я дам тобі знак, щоб ти відвалила, – тим самим моя співрозмовниця дала зрозуміти, що мені на перспективну здобич розраховувати нічого. Ну, а раз так, то чого даремно паритися. Буду задовольнятися палацами, виставками, пляжами і тим, що нам ще запропонують.

Два дні Поліна кружляла біля великого фонтана та літнього театру, а на третій прийшла з тріумфом:

– Є! Ернандо! Сам з Іспанії, тут працює, орендує квартиру неподалік, отам на бугрі, де шикарні вілли.

– Орендує? То він, певно, гастарбайтер, що тремтить над кожним євро! І з чого ти взяла, що він з Іспанії? Це не та країна, звідки заробітчани по світу розбігаються. Навпаки, наші туди їдуть.

– Подруго, оту погану англійську, яку ти від мене чула, я сяк-так сама вивчила, щоб спілкуватися з іноземцями. А в школі іспанську викладали. І вчилася я, між іншим, добре. Так що іспанця розпізнаю. І завтра ми з Еріком ідемо в кафе!

Поліна повернулася опівночі. Збуджена і окрилена.

– Суперовий вечір, там вар’єте, пили мартіні, він замовив чудовий торт. Ось я тобі шматочок взяла. У них тут і суп недосьорбаний із собою забрати – норма. Їж, це смачно, кафе дороге!

Я куснула. Пісний аналог «наполеону», у який зажаліли крему і переборщили кориці. Нічого, назавтра Поліна запрошена до іспанця додому, то, може, звідти принесе щось краще.

Наступного вечора декольтована, напахчена і нафарбована Поліна пішла о шостій, а повернулася одразу по сьомій – розлючена до краю.

– Мерзотник! Жлоб! Рогатий!

Я перелякалася:

– З тобою все в порядку? Де твоя сумочка? А гаманець цілий?

Вона аж побуряковіла:

– Козел він припарений! Такий весь із себе крутий, а сам… Ні, ти тільки послухай. Уяви, що тебе… Ні, ти не підходиш… Що таку дівчину, як я, хлопець уперше запрошує до себе додому. Що така дівчина, як я, очкує? Що там буде стіл з білою скатертиною, троянди, шампанське, ароматичні свічки, елітні цукерки і все таке інше. Заходимо. Квартирка бідненька, пара тісних кімнаток, меблі абиякі. І ніякого святкового столу. Садить він мене на твердому дивані та йде на кухню зварити каву. Вийшов, чомсь там дзенькав, а я тим часом шасть у другу кімнату – може, стіл там? Нічого подібного. У мене зовсім настрій пропав, коли він заносить дві чашечки розміром з ковпачок від дезодоранту! Ковтнули тієї бурди, і раптом він похопився: забув цукор! Пішов на кухню і кричить звідти: «Цукор скінчився, посидь кілька хвилин, я вискочу в супермаркет!»

Я зрозуміла, що на більше мені розраховувати нічого і що треба негайно робити ноги. Все ж заскочила на кухню і зазирнула в шафи. У мене ще тліла надія, що він приберіг щось цікаве на після кави. Розумієш, не цукерки і не вино мені були потрібні – я не могла стерпіти, що мене так опускають. Думають, що зі мною можна без грошей розважатися! Одначе ж я йому показала!

Поліна для переконливості скрутила в бік Ерікового помешкання дулю.

– Взяла і передушила помідори, персики та яйця в паперових кульках. Виделкою попроколювала пакети з крупою з боку стіни, щоб зразу не було видно і щоб крупа посипалася тоді, коли пакет візьмеш у руки. Розбила і розтоптала два фужери, у яких мало бути моє шампанське. Перерізала і викинула в бачок для сміття цілий кошик овочів, щось там ще пошматувала і втекла. Злидень, жмотяра, хай наїсться і кавою зап’є!

Минуло два дні. Поліна познайомилася з канадцем, одначе він не повівся на її аванси, і вона решту часу вирішила «відпочити», тобто походити з нами на екскурсії. Коли ми вдвох повертися до готелю, Поліну покликав якийсь молодий чоловік. По тому, як вона застигла і зблідла, я зрозуміла, що це, певно, той іспанець. У його манерах, втім, не було жодної ворожості. Він приязно усміхнувся, уклонився мені і заговорив до Поліни. Обличчя її поступово випогоджувалося. Я по-іспанськи знаю лише одне слово «маньяна», що означає «завтра», і саме цим словом Ернандо завершив розмову, залишивши в руках Поліни чималий пакет. Вона вдоволено всміхнулася.

– Треба визнати, що я в ньому помилилася. Як справжній джентльмен, він не дорікнув мені за погром. Певно, я таки справила на нього враження. Сказав, що був засмучений моїм зникненням і подумав, що в мене сталося щось непередбачуване. Зразу не міг зайти в готель та дізнатися, бо був зайнятий на роботі. Вибачився, що надовго лишив мене тоді саму, ось це приніс, як компенсацію за невдалий вечір, і сказав, що ми зустрінемося завтра. Це набір тістечок, так що, подруго, будемо смакувати і готуватися до завтрашнього вечора!

Готуватися не довелося. Поки Поліна прилаштовувала в глечик кип’ятильник, щоб приготувати чай, я розпакувала коробку, відкрила і… тут же впустила на підлогу: по килиму розсипалися уламки скла, яєчна шкаралупа, клапті паперових упаковок від продуктів та почорніла понівечена картопля…

Світлана Барабаш

* * *

А за вікном – зима, зима, зима.

А над землею – віє, віє, віє.

І я стою серед зими сама,

Душа моя печалями біліє.

Заносить стежку в юність снігопад.

А пам’ять зберегти найкраще хоче.

Вернусь її дорогою назад

І гляну своїй молодості в очі.

Моя красо, весела і струнка,

Моя післявоєнна й небагата,

Прошу тебе – так швидко не зникай,

Хай ще горить твоя чарівна ватра.

Верни мене до друзів молодих,

Де мій початок вирував потоком.

Там сміх наш юний досі не затих,

Там виглядає щастя синьооке.

Верни до хати мій вузенький слід,

Який сховала літ туга завія.

Душа його не бачить вже від бід,

А над землею – віє, віє, віє…

Заносить стежку в юність снігопад.

А серце оглядається назад.

* * *

Ви – тиха таїна моя,

Печальна тайна.

Мій погляд прихиливсь до Вас,

Зітхнув печально.

Я біля Вашого плеча –

У снах ночами.

То тиха спогаду свіча

Горить між нами.

Моя провино без вини,

Гірка провино!

Не обмини, не промини,

Бо я загину.

Така ціна. Важка ціна.

Гірка ця чаша…

Ваш погляд ніжно обніма.

Я – Ваша.

* * *

Коли душа стомилася від прози

І посіріло небо голубе,

І всюди осінь, осінь, тільки осінь –

Мій Бог тоді послав мені тебе.

Той листопад на серпень обернуло

Усупереч традиціям буття.

І серце стрепенулося заснуле –

І душу не торкає каяття.

Як літо серед осені – твій голос.

І злагідніла враз моя душа.

Сховалась в нім, як зерня в теплий колос,

Притихла там, зігрівшись, мов пташа.

Очей твоїх живих тепло веселе

Вгорнуло всю, боронячи від бід.

Ласкавим словом прихилив до себе.

Відкрив в мені для мене цілий світ.

Диво моє, диво осяйне…

Не минай, не покидай мене.

Осінній вальс

Плаче осінь вогким листом,

Тче печаль.

Горобинове намисто

Ронить жаль.

А душа очима весну

Вигляда.

І така вона тривожна

Й молода.

Це тому, що твоя стежка

Жде мою.

Це тому, що біля відчаю

Стою.

Це тому, що порятунок –

Тільки ти.

Клином на тобі зійшлися

Всі світи.

Плаче осінь вогким листом,

Тче жалі.

А душа моя світає

На крилі.

А душа моя гукає

Крізь літа.

Засвітись, моя надіє,

Золота.

* * *

Відбриніло ім’я твоє. Десь відбуло.

Почужіло.

Кілометри і час. Кілометри і час.

Суєта.

Як боліло воно мені.

Господи, як же боліло!

Як без тебе тужила душа.

Крізь літа.

Золоті вітражі осеневої стрічі й

розлуки.

У завіях осінніх зустрілися ми

неспроста.

Простягаю до тебе крізь пам’ять і біль

свої руки.

Світить тиха сльоза –

Крізь літа.

Відпливає ім’я твоє.

Душу мою вивільняє.

Покидають мене

і той біль,

і печаль,

і жалі.

Відпускаю тебе, мій коханий,

навік відпускаю.

Крізь літа, повз любов,

журавлі,

журавлі.

* * *

У храмі прощальну свічу засвічу –

У храмі Прощання.

Помовчу. Помовчу. І ще помовчу.

Солоне мовчання.

Прощаюсь. Прощаю. Прощення прошу

У цілого світу.

Спливає бурштин воскового плачу

В сльозу заповіту.

Небесного простору прагне душа –

Стомилась в земному.

Прапам’ять в забутому знов воскреша

Дорогу знайому.

Top

Your footer text	Powered By Mindjet MindManager
Your footer text	Last updated: 24-9-2020

	Home \| Table of Contents \| Overview Map \| Icon Legend
	ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 278
	Your contact information info@company.com