Арсеній
Тарковський.
Вірші
* * *
Зажди,
вогні в
купальські
ночі
Струїли
серце й
породили
сон,
А підеш
в ліс, і
візьмуть у
полон
Веселих
відьом
українські
очі.
Я тричі
перед
світом
завинив,
Я чув
твій плач,
та не була
ти винна,
Я
говорив з
тобою,
Катерина,
Так,
ніби час
мого життя
вже сплив.
І бачив
я: встає із
темних
вод
Сон-папороть
в слабкому
коливанні,
І ти
ідеш або
пливеш в
тумані,
І стане
він
веселкою
от-от.
Тебе
утретє
волі я
віддав,
Ти
чайкою
злетіла в
світ
вертепний,
Я двері
зачинив і
слухав
вітер
темний,
І
глиняне
череп’я
рахував.
* * *
Коли
під
соснами, як
підневільний
раб,
Моя
душа несла
несамовите
тіло,
Іще
назустріч
стрімголов
земля
летіла
Й
сахалися
птахи,
почувши
кінський
храп.
І голки
чорні, й
хрускає
гілля,
І
бризкають
з-під ніг
брусниці,
Я
розтуляю
пальцями
зіниці,
І тіло
хоче жить,
відтак
хіба це – я?
Невже
шукаю я
усім
єством
Колін
усохлих
коренів, і,
як у часі
оно,
Земля
ковтає
кров, і
сестри
Фаетона
Бурштином
плачуть,
міниться
огром.
Перед
падолистом
Всі
розійшлись.
На
прощання
зосталась
Тремкість
жовтавого
листя за
склом,
Ось і
лишилась
мені тая
малість –
Осені
шурхіт, що в
дім
занесло.
Випало
літо
холодною
голкою
Із
занімілих
долонь
тишини
І
запропало
в імлі, що за
полкою,
За
риштуванням
старої
стіни.
Як
рахуватись
почнем, чи я
вправі
Навіть
на захід, що
плине в
гаї.
Певно, я
чую, як
шорхає
гравій
Під
обережним
підбором
її.
Там, за
вікном, у
тривожнім
покої
Поза
притулку
мого і
буття,
В
жовтім, у
синім, й
червонім –
на що їй
Пам'ять
моя? Що їй
пам'ять
моя?
* * *
Чудовий
празник
мій – хай
малиновий,
сірий,
Та все
ще
мариться,
що ружі на
вікні,
І не
уклінність
– а
вагомість
міри
В цей
день ізнов
дарується
мені.
Та коли
схибив я,
тоді скажи,
мій Боже,
Навіщо
спокій
трав, і шум
гаїв моїх,
І
стріли
ластівок, і
сплеск
струмка, що
схожий
З
освідченням
в коханні
двох
німих.
Лише
прийдешнє
На
одного
придатний
лиш, як
номер
Готелю
– з одним
вікном, з
одним
Лиш
ліжком і
одним
столом, я
жив
На
білім
світі, і моя
душа
До тіла
звикла до
мого.
Бувало,
В вікно
погляне,
відпочине
в ліжку,
До
столу сяде
– і
скрипить
перо,
Свою
нехитру
правлячи
роботу.
А за
вікном
ходили
городяни,
Вантажівки
сурмили,
дощ шумів,
Посвистували
міліціонери,
Здіймалось
сонце –
зачинався
ранок,
Світились
зорі –
наставала
ніч,
І небо
то ясніло,
то
темніло.
І місто
полюбив я,
як
приїжджий,
Й по
вінця
повен був
щасливих
вражень,
Нове я
цінував за
новизну,
А
повсякденне
– за його
буденність,
Оскільки
все в
чотиривимірному
світі,
Мені
майбутнє
дуже
пасувало.
Але
скінчилася
моя
самотність,
В
п’ятнадцятирублевий
номер мій
Іще
один
вселився
постоялець,
Й нова
душа та
почала
плодитись,
Немов
на склі
предметнім
хромосома.
Я
тіснявою
власною
обтяжений.
Хоча і
розсувався,
ніби
місто,
І
слободами
громадився.
Я
Міст
перекинув
через
річку.
Мені
Робітників
не
вистачало.
Ми курили
Цементом,
гуркотіли
цеглою
І шкіру
горбкувату
у землі
Бульдозерами
до кісток
здирали.
Хвала
тому, хто
втратив
так себе!
Хвала
буттю, що
побуту
позбулось!
Хвала
тобі,
благословенний
тензор,
Хвала
тобі, о
мови
новояз!
Сто літ
мине – нам
не пізнать
її,
Немов
зі «Слова
про похід»
я перед
нею
Лежу
собі,
побитий
татарвою:
Нас
тисяча на
березі
Каяли,
Спис у
траві
стримить,
а на списі
Орел
посивілий
байдуже
пір'я
чистить.
Переклав
Роман
Любарський.