14. Арсеній Тарковський. Вірші
Арсеній Тарковський.
Вірші
*  *  *
Зажди, вогні в купальські ночі
Струїли серце й породили сон,
А підеш в ліс, і візьмуть у полон
Веселих відьом українські очі.
Я тричі перед світом завинив,
Я чув твій плач, та не була ти винна,
Я говорив з тобою, Катерина,
Так, ніби час мого життя вже сплив.
І бачив я: встає із темних вод
Сон-папороть в слабкому коливанні,
І ти ідеш або пливеш в тумані,
І стане він веселкою от-от.
Тебе утретє волі я віддав,
Ти чайкою злетіла в світ вертепний,
Я двері зачинив і слухав вітер темний,
І глиняне череп’я рахував.
* * *
Коли під соснами, як підневільний раб,
Моя душа несла несамовите тіло,
Іще назустріч стрімголов земля летіла
Й сахалися птахи, почувши кінський храп.
І голки чорні, й хрускає гілля,
І бризкають з-під ніг брусниці,
Я розтуляю пальцями зіниці,
І тіло хоче жить, відтак хіба це – я?
Невже шукаю я усім єством
Колін усохлих коренів, і, як у часі оно,
Земля ковтає кров, і сестри Фаетона
Бурштином плачуть, міниться огром.
Перед падолистом
Всі розійшлись. На прощання зосталась
Тремкість жовтавого листя за склом,
Ось і лишилась мені тая малість –
Осені шурхіт, що в дім занесло.
Випало літо холодною голкою
Із занімілих долонь тишини
І запропало в імлі, що за полкою,
За риштуванням старої стіни.
Як рахуватись почнем, чи я вправі
Навіть на захід, що плине в гаї.
Певно, я чую, як шорхає гравій
Під обережним підбором її.
Там, за вікном, у тривожнім покої
Поза притулку мого і буття,
В  жовтім, у синім, й червонім – на що їй
Пам'ять моя? Що їй пам'ять моя?
*  *  *
Чудовий празник мій – хай малиновий, сірий,
Та все ще мариться, що ружі на вікні,
І не уклінність – а вагомість міри
В цей день ізнов дарується мені.
Та коли схибив я, тоді скажи, мій Боже,
Навіщо спокій трав, і шум гаїв моїх,
І стріли ластівок, і сплеск струмка, що схожий
З освідченням в коханні двох німих.
Лише прийдешнє
На одного придатний лиш, як номер
Готелю – з одним вікном, з одним
Лиш ліжком і одним столом, я жив
На білім світі, і моя душа
До тіла звикла до мого. Бувало,
В вікно погляне, відпочине в ліжку,
До столу сяде – і скрипить перо,
Свою нехитру правлячи роботу.
А за вікном ходили городяни,
Вантажівки сурмили, дощ шумів,
Посвистували міліціонери,
Здіймалось сонце – зачинався ранок,
Світились зорі – наставала ніч,
І небо то ясніло, то темніло.
І місто полюбив я, як приїжджий,
Й по вінця повен був щасливих вражень,
Нове я цінував за новизну,
А повсякденне – за його буденність,
Оскільки все в чотиривимірному світі,
Мені майбутнє дуже пасувало.
Але скінчилася моя самотність,
В п’ятнадцятирублевий номер мій
Іще один вселився постоялець,
Й нова душа та почала плодитись,
Немов на склі предметнім хромосома.
Я тіснявою власною обтяжений.
Хоча і розсувався, ніби місто,
І слободами громадився.
                                              Я
Міст перекинув через річку.
                                                Мені
Робітників не вистачало. Ми курили
Цементом, гуркотіли цеглою
І шкіру горбкувату у землі
Бульдозерами до кісток здирали.
Хвала тому, хто втратив так себе!
Хвала буттю, що побуту позбулось!
Хвала тобі, благословенний тензор,
Хвала тобі, о мови  новояз!
Сто літ мине – нам не пізнать її,
Немов зі «Слова про похід» я перед нею
Лежу собі, побитий татарвою:
Нас тисяча на березі Каяли,
Спис у траві стримить,
                                          а на списі
Орел посивілий байдуже пір'я чистить.
Переклав Роман Любарський.