Людмила Нікуліна. На долоні пам’яті

Previous Next

6. Людмила Нікуліна. На долоні пам’яті

Людмила Нікуліна.

На долоні пам’яті

«…І хай навік мине нас чаша зла і поріддя Бенкендорфа-Антихриста»

/Уривок із Слова, виголошеного Степаном Сапеляком на врученні Державної премії України Імені Т.Г.Шевченка за 1993 рік\.

Колеса таксі повільно обертаються навколо осі, неначе кружляють між світами моїх спогадів. Ось пробігає Полтавський шлях, який дивиться на мене старовинними очима будинків, нагадуючи про моє народження у Полтаві. Колись ця вулиця, здається ще у 19 столітті, називалася Єкатерининською. Мій самотній вояж у минуле супроводжується мелодією пісні про два кольори у виконанні тріо Мареничів. Думки повертають у минуле й нагадують про нього. Я бачу його очі, чую тихий голос, я памʼятаю усе про Степана Сапеляка. Вісім років віддаляє мене від того дня, коли він пішов у засвіти. Але усі ці роки я не відчувала у собі сили, щоб доторкнутися до минулого, згадати...

Скінчилися трамвайні колії, розбігається у різні боки якась незнайома вулиця з невеличкими будиночками та вишнями під вікнами… А серце вже затремтіло… Зараз, зараз я побачу його будинок, де не була багато років. Не витримую, набираю номер мобільного дружини Світлани. Але відповідає голос молодого чоловіка, такий схожий на голос Степана.

- Остапчику, це ти? - хвилюючись, запитую я.

- Так, це я, - відповідає він. - Зараз я вас зустріну.

Роздивляюсь довколо, але нікого не бачу, і ця мить здається нескінченною. Та ось попереду зʼявився якийсь молодик у спортивному костюмі та куртці. Замахав руками, показуючи, що треба зупинятися. Розрахувавшись із водієм, я стрімко зробила декілька кроків назустріч Остапу. Звісно, це був він. Ми обнялися, і він повів мене до хвіртки, натиснув на клямку, ми опинилися у дворі, де на ганку очікувала дружина Степана. Вона намагалася посміхатись, але сльози котились по її білому обличчю.

- Проходь, Людочко, - промовила, наче отямившись. Ось так ми і живемо. Сідай тут, на стілець.

- Дякую, - відповіла я, втягуючи в себе запах колишнього житла Сапеляка. - Я з твого дозволу пройдусь по будинку та доторкнуся до речей, які йому належали.

- Звісно, іди, - зраділа Свєта. Та і я з тобою піду, будемо разом згадувати Степана.

Я переводила погляд від одного портрета Степана до іншого, знаходячи знайомі риси обличчя, характер, тільки йому притаманний погляд. А насамперед, приховану тугу, бо життя не завжди щадило його.

Тоді Світлана відчинила двері бібліотеки, де на полиці серед багатьох книжок стояла Біблія, поряд – твори Шевченка, Коцюбинського, Павла Загребельного. А на столі лежали незавершені рукописи, фотоальбоми, загострені олівці. Здавалось, що ось він зайде і спитає:

-Ну що, дівчата, обідати будемо?

Ми дістали з шафи декілька фотоальбомів та перейшли в іншу, теплішу кімнату, бо з економії опалювалось у різних помешканнях неоднаково. До нас приєднався Остап, і ми утрьох взялися роздивлятися світлини різних років, де Степан був сфотографований біля рідної хати у селі Россохач поряд із батьком, матусею, братом ….

Далі були світлини зі служби в арміі, а потім побігли фото з заслання на Північ (табірне життя відображати не дозволялось), із заслання до Харкова, депортації, життя за кордоном. Не памʼятаю, скільки часу ми так провели... Але особливої радості від того споглядання не відчули. Навпаки, стало ще гірше, ще прикріше від побаченого, ще сумніше…Водночас Світлана розповіла про те, як Степана забирали в лікарню, де вранці він помер, про його останні слова: «Тепер у тебе почнеться інше життя». Я відчувала себе змореною до краю й трохи пригніченою. Ніби щось важке лягло на мої плечі. Поспіхом зібрала свої речі, відмовилася від частування , попрощалася з Остапом і поїхала додому. Отямившись через декілька днів від своєї мандрівки, я зрозуміла, як важко повертатися у минуле.

Степан Євстахійович Сапеляк. Хто він, як потрапив до мого життя і чому залишився назавжди у моєму серці та нескінченних спогадах?. Ми познайомились у далеких девʼяностих роках, коли впала піраміда СРСР з ії ідеологічним монстром КПРС, який підім’яв під себе стільки життів та зрівнював із землею будь-які намагання на самостійність України. Я зайшла у художню майстерню до своєї подруги, відомої художниці Наталії Чернової, та побачила там незнайомого чоловіка, який розглядав картини.

- Це Степан, - з посмішкою на обличчі звернулася до мене Наталя.

Вона перебирала пензлі й складала їх у картонну коробку.

- Він поет, дуже цікавий поет.

Наталка подивилась на мене уважним поглядом і додала: - А ще мій друг.

Через декілька хвилин ми вже швидко розмовляли за журнальним столиком, намагалися розповісти кожний щось цікаве, і я, якось несподівано для себе, сказала, що теж пишу вірши.

- Прочитайте щось , - ухопився Степан за почуте. - Уважно слухаю.

А в днях мы, как в метели,

Невосполнимо тонем, и некогда забыть

Того, кто рядом был…

Проходят наши дни одним и тем же полем -

Одной дорогой, где и помнил, и любил.., - читала я.

Тоді мені здавалося, що я така талановита, а мої вірші - щось незрівнянне. Мабуть молодість завжди перебільшує, бо не здатна на самооцінку.

Але на той момент я працювала у суді, вже була суддею, і ця робота мене так захопила, що поєзія залишилася десь на задньому плані. І не тому, що я її розлюбила. Ні. Все якость одночасноо навалилось на мене - нескінченні судові рішення та вироки, хвора матуся Юлія Юхимівна, яка якийсь часу була прикована до ліжка, неповнолітня дочка Маргарита, яка розуміла мене, але ж постійно була на самоті після школи. Чоловіка я покинула сама. Просто одного разу зібрала речі й пішла. Куди, сама не знала. Але у мене був мій суд, мої друзі та моя жага до життя, яка перемогла усе.

- А ви знаєте, - тихо промовив Степан. - Мені сподобалось. Якщо ви не проти, то я хотів би почитати ваші вірші.

- Звісно, ні, - червоніючи від несподіванки, відповіла я.

- Наступного тижня я буду у Наталки й захоплю із собою рукопис. А тепер мені пора, ще маю роботи багато, - сказав Степан. - Наталочко, ти проведешь мене?

- Так, - піднялась Наталка, провожаючи його до дверей.

- Хто він такий? Звідки взявся? Чому ти ніколи про нього не говорила?

- Це колишній політвʼязнень, дуже відомий поет і лауреат Шевченківської премії.

- А я думаю, чого це він якийсь не такий, як усі. Розхристаний, волосся довге, розмовляє українською мовою, - промовила я, озираючись на двері. - Він дійсно прийде?

- Так, - відповіла Наталка, сяючи своїма великими карими очами. - Неодмінно прийде.

Вона заварила каву і розлила напій у глиняні кухлики, які її чоловік Петро привіз з Опішні.

- Дуже відомий,- продовжувала вона про Степана. – Правозахисник, на Соловках відбував покарання.

- Цікаво, - відгукнулася я, - а як він до Харкова потрапив?

- Тут він на засланні, не дозволили після звільнення мешкати на Тернопільщині.

- Вперше побачила політичного, - продовжувала я, дивуючись від несподіваного знайомства. – Алеж мені додому треба, до слухання справ на понеділок підготуватися.

Я збігала гранітними східцями Будинку художників до виходу, а тим часом не переставала думати про нового знайомого : «Красива людина, моложава, зовсім не схожа на колишнього зека. Але щось у ньому було таке, що видрізняло його посред інших. От тільки що?”

Наступного дня я з головою занурилася у роботу та й забула про недільне знайомство у майстерні. Лише ввечері зателефонувала Наталка й сказала, що дзвонив Сапеляк і просив про зустріч у суботу. На моє питання, хто такий Сапеляк, вона сказала, що це той Степан, з яким ми утрьох спілкувалися у минулу неділю. Я погодилась.

Життя протікало стрімко, не даючи змоги озирнутися назад та підкидаючи все нові і нові проблеми. Тим паче, що у 1998 році я була обрана головою суду, у якому працювала з червня 1979 року. До нескінченної роботи судді ще прибавились обов’язки з адміністративних питань, пов’язаних з організацією роботи суду у процесуальніх та господарських напрямках. Тому я була дуже зайнята і дуже втомлялась. Але тиждень промайнув, як вітер над поверхом мого суду, і ось очікувана зустріч із Сапеляком. Як кажуть, місто зустрічі змінити не можна, тому у ми знову зібралися у майстерні. Правда, Степан трохи спізнився, пояснюючи, що трамвай зупинився й пришлося чекати, поки буде усунено поломку.

Я принесла для нього свої вірши, розпечатані на папері, а він поклав на стіл невеликий букет хризантем, які Наталка згодом поставила у порцелянову вазу. Пили чай з медом, сміялись. Степан почав читати мої вірши вголос, потім замовк, нібито зіткнувся з кимсь чи з чимсь, а потім заспішив, став одягатись.

- Звиняйте, дівчата, мені пора. Дружина чекає,- нібито соромливо сказав він. А вірши мені сподобались, якщо можно, то я їх перекладу українською. Гаразд?

-Звісно,- відповіла я, не очікуючи такого повороту. - Перекладайте, мені буде дуже цікаво.

-От і добре,- усміхнувся він. - До зустрічі.

Якби я тоді знала, що ця фатальна зустріч стане для мене чимось більшим, ніж просте й рядове спілкування, що потім Степан буде для мене другом і наша дружба переверне в моєму житті сторінку творчості, яку я колись залишила, як тоді думала, назавжди, що він піде з життя таким молодим і красивим, таким не зламаним таборами українським патріотом та буде похований не на рідній землі, а у Харкові. Якбі ж я тоді знала!

Минув деякий час, і ми знову зустрілися у майстерні. Було вже холодно, випав перший сніг. Він забіг до кімнати, потираючи руки.

-Трохи змерз,- став пояснювати, поглядаючи навколо. - Які ж гарні роботи твого батька Леоніда Чернова,- сказав щиро й з натхненням. Особливо соняшники. Вони неперевершені.

-Так, мій тато дійсно був гарним фахівцем. На жаль, його вже нема. А я зараз вчусь у нього,- відповіла Наталка, відкриваючи художній альбом. - Ось подивіться, це його півонії, картина була на виставці у Японії. А ось подивіться, які гарні сливи, розкидані на столі, а це офорти, бачите? Він також любив малювати на левкасі, добре получалось. До речі, тато був професором, еле до партіі не вступив. Ненавидів комуністів.

-А це що?- Степан провів рукою по шершавій поверхні.

-Матусіна робота «Кури на току», у 1965 році написала. Теж на багатьох виставках була.

-Гаразд, годі вже,- затурбувалась Наталка, - давайте щось поїмо, чі, може, кави комусь?

-Мені кави, - відповіла я, не відриваючи погляду від картин.

-Мені теж ,- посміхнувся Степан.

Вже стемнило за вікнами, а ми все спілкувалися, нібито зустрічались в останній раз. Степан розмовляв з нами, як з давніми подружками, і розповідав про своїх дітей, про матусю, яка приїздила до нього на Соловки, про батька, який помер раніше, ніж він повернувся з лагерів та заслання. А я слухала і не могла повірити, що зовсім поряд зі мною знаходиться людина, яка відсиділа більш ніж сім років у концтаборах на Соловках та у «критих» зонах, що вона стільки страждала. І де ж він тоді брав сили на людей, яких зустрічав потім, на нас із Наталкою, на вірши, які писав щодня?

- Мабуть, я піду,- сказав Степан, - додому треба.

Ми з Наталкою дивились, як він одягається і залишае кімнату майстерні. Потім сиділи насупротив одна одної и мовчки дивились на вогник, який кидався то в один, то в інший бік, то запалюючись червоним кольором, то знову притискаючись до свічки, начебто лякаючись від почутого.

-І мені вже час,- отямившись від гіпнозу зустрічі, промолвила я.

Наталка молчаливім поглядом схвалила мій намір і дмухнула на свічку, від якої піднімались сірі колесики диму, вони кружляли і розповсюджували запах воску.

З часом Степан знову зустрівся на моєму шляху, він частково переклав мої вірші україньскою мовою і поспішав про це розповісти. А я на той час знаходилась у майстерні художника Віктора Гонтарова у тому ж будинку художників, тільки в іншому під’їзді. Вітя показував свої нові роботи за мотивами оповідань Гоголя. Взагалі я любила у нього бувати, мені імпонували його освідченність, самобутність і якась неймовірна енергетика, що притягувала до себе. Гонтаров був гарним співбеседником, міг часами розповідати про живопис, іноді спілкувався німецькою мовою. І мене це так захоплювало, що в той час я забувала про нескінченні справи у суді, про купу проблем, взагалі, мабуть, про все. Тоді я і гадки не мала, що Гонтаров стане академіком, отримає численні нагороди та рано піде з життя, залишивши шедеври своєї творчості на стінах українськіх та світових музеїв. Піде, як завжди, раптом і несвоєчасно, тоді, коли букет його таланту тільки набрав незвичайного цвіту, колі він покохав молоду жінку та так хотів, щоб у нього була затишна родина і куточок тепла, якого в його житті було так мало.

Як завжди, Віктор мені про щось розповідав, а я уважно слухала, сидячі у креслі і одночас розглядаучі картини різних років та напрямків.

-Можна?- спитав Степан, просовуючи голову між дверей. - Ось ти де. А я думав, що спізнився. Ну, дивись. Він протягнув мени надруковані і скручені у трубочку аркуші. Це переклади. Почитаєш. Може, щось не так, зауваження приймаються.

Я від несподіванки спочатку нічого не могла відповісти. Його ініциатива зробити переклади мене збентежила. Я чекала на них, але ж не так швидко. І ця риса поведінки Степана мене не здивувала, ні, вона мене вразила. Він же нічого про мене не знав, бачив декілька разів, і от маєте - така повага. Що він у мені побачів? Навіщо зробив крок у моє життя, яке було різним і бурхливим, як водоспад, що шукає місто, де впасти і не розплескати кришталеву вологу.

-Дякую, дуже дякую,- я прийняла з його рук переклади, як єстафету. А він посміхався і про щось шуткував з Гонтаровим.

- Мені требя йти, - зітхнула я, дивлячись на них обох.- Вже темно на дворі.

-І в мене дома багато роботи, та й Остапчик щось прихворів,- заспішив Степан.

Ми йшли мовчки по вулиці Культури у напрямку станціі метро «Студентська». По праву руку від нас була середня школа, ливоруч - усім відомий сталінськими репресіями Будинок письменників, звідки у тридцаті роки забирали відомих майстерів слова, які вже ніколи не поверталися додому. Я подивилась на Степана, і серце моє стислося. Як же бідно він був вдягнений!

-Бувай, Людочко, прочитаєшь - поговоримо.

Він побіг до метро, а я перейшла проспект Леніна й пішла у напрямку Госпрому. Мені тоді було всерівно куди ідти. В голові стукали його слова: «Це переклади»

На той час я не уявляла собі, що, не маючи жодної виданої книжки, крім періодичних публікацій у газетах та журналах, я отримала переклади моїх віршів. Ні, це неможливо. Що діалог між засудженим за правду, відбувшим тортури таборів, та діючим суддею вже розпочався. Ось так, ні через букви закону та якихось промов про судимість, а через поєзію.

Вже вдома розгорнула аркуші й почала про себе читати, зупіняясь і звертаючись до прочитаного. Там вже була не я, а його твори, які пройшли скрізь тенети жіночої лірики. Дуже цікаво й пронизливо. То були переклади часу, який назавжди залишив у наших відноснах щось до болі людське й непідробно чисте. Не буду все цитувати, наведу тільки декілька рядків:

Завельможила печаль моя весну,

Викупала землю жовтим квітом.

Я тебе сьогодні обійму,

Бо ж у кривди не буває літа.

Цей шедевр поета Сапеляка назавжди залишився у моєму серці і в нескінченних лабіринтах Всесвіту.

Так сталося, що Степан товаришував з директором Харківського училища культури Володимиром Даниловичем Левченком, між ними були дуже теплі стосунки. Цей навчальний заклад знаходився поруч із приміщенням суду, на тій самій вулиці Українській, де зовсім поруч доживали свій вік старі будинки знаних свого часу купців. Так саме, училище займало двоповерховий будинок, який побудувала у дев’ятнадцятому столітті баронесса Вітте, а суд займав приміщення, де колись мешкала родина купця Блінчікова. До речі, за квартал знаходиться Трьохсвятітельська церква, яку люди називали Гольдберівською на честь купця та його дружини, що побудували такий шедевр архітектури. Спочатку церква була еврейською синагогою, на стінах збереглися шестикінцеві зірки Давида, а потім ії було перетворено на християнський храм.

Так от, одного часу він зайшов у мій кабінет, сказав, що був у Левченка та не зміг не зайти до мене. Це було під вечір, коли справи вже не розглядалися, лише поодинокі люди залишились у приміщенні суду. Ми живо спілкувалися за кавою, що приготувала моя секретарка Ірина, та коньяком, який я достала із шафи. Але щось було не так. Я бачила, що він якось незвично тримається, нічого не їсть, хоча на столі були бутерброди з сиром і ковбасою та порізаний маленькими дольками лимон.

-До речі,- мені дуже сподобались переклади,- промолвила я.

-Тоді будемо друкувати книжку у видавництві «Майдан»,- ніби отямившись від забуття, відповів він. - Піду до Стожука, побалакаю з ним.

-Це на Чернишевській?- спитала я.

- Так, саме там.

-А мені відомий цей будинок. -Вперше я там побувала, коли мені було дев’ятнадцять. Спілкувалася з поетом Тимченком, потім навчалась у літературній студіі ім. Павла Тичини, а потім все залишила. Одружилася, дочка народилася, а чоловік не поділяв моїх намірів. Ось так все і сталося. Хоча поезія нікуди від мене не пішла, вона завжди зі мною,- розповіла я.

- У тебе дуже гарні вірши, відкриті до світу - промовив він, роздивляючи кодекси, які лежали на моєму столі. Його стриманість, якась непідробна соромливість бентежили мене. Я не знала, чому він такий, поки не почула несподіване запитання:

-Оце, Людочко, сиджу і думаю, що нас з тобою об’єднує - колишнього зека і суддю?

Пізніше я зрозуміла, що тоді він хотів від мене почути. То були його внутрішні роздуми - за що доля так обійшлася з ним. І чому суд так жорстоко засудив його - хлопчиська с Тернопільшіни, який на той час був членом підпільної організації «Россохацька група». Вважаю, що, дивлячісь на мене, він проводив паралель між обличчям того судді-палача Тернопільського обласного суду, та між мною - сучасним суддею. Не знаю, може мені тоді все це тільки здавалося?

Вже потім, під час наших численних зустрічей, він розповів, як був затриманий, як його виключили спочатку з комсомолу, потім з університету. Як після проведеного слідства був оголошений вирок. Та як стукали колеса потяга, який прямував до в’язнці. А поряд - голодні люди і лише скрегіт засувів і гавкотіння вівчарок. Як опинився в таборі, де в першу ж ніч бачив сон –Матір Божа прийшла й дивилася на нього, а він впав на коліна і просив врятувати його. Молився і заливався слізьми, а вона мовчки пішла.

Згадую, як Степан на кошти Шевченківської премїї купів невеличкий будиночок, як я допомагала придбати цеглу для підлоги та влаштувати приміщення другого поверху. У будинку було декілька кімнат - у першій стояло чорне піаніно, на стінах висіли портрети батьків, родини. І багато книг. А дружина Світлана розповідала, що Степан отримав на «зоні» великий досвід, оскільки разом з ним тоді відбували покарання науковці, письменники, вчені.

Ніколи не забуду, як ми збирали зі Степаном гроші на лікування його сина Остапчика, як до цього підключалися всі мої друзі. Особливо запам’ятався мій останній візит до його будинку, коли Свєта пригощала нас варениками з картоплею. От смакота була!

Якось Степан вкотре завітав до мене на роботу, а я не змогла утриматись від емоцій, тому що на ньому була дуже стара, з розірваними карманами куртка. Тоді я дала йому гроші, і він купив собі нову. Але згодом десь по п’янці загубив. Доречі, у суді всі знали про мою дружбу із Сапеляком. Його любили й поважали мої колеги «по перу», а особливо суддя Валентин Андрійович Дідовець, який також був родом із Західної України. Коли Степан приходив, а я була на судовому засіданні, судді запрошувалі його до себе, щоб поспілкуватись.

Взагалі, Степан нічого для себе не просив, його стриманність і греко-католицька духовна культура якось відрізнялись від інших людей нашого осередку. Він завжди викликав до себе особливу увагу, незважаючи ані на заслання до Харкова, ані на побутові труднощі і відсутність роботи, бо ніде не хотіли брати на роботу раніше засуджену людину, ані на чотирьох малолітніх дітей, яких було треба годувати й виховувати.

Колись мене хтось із знайомих спитав, чому Степан такий розхристаний, зловживає спиртним. Я не була здивована. Ні. Мене аж підкинуло до гори від недалекості людей, які не бачили тюрем, голоду, тортур… Більш за все мене турбували байдужість та відстороненність від таких людей, як Степан, що продовжував нести свій хрест, на якому був розіп’ятий заради спасіння України.

У 2001 році побачила світ моя перша поетична збірка під назвою «Превзошла печаль моя весну», з частковим перекладом віршів Степаном Сапеляком на українську мову під назвою «Завельможила печаль моя весну». Відбулася презентація у Будинку слова, де я побачила Степана зовсім іншим. Складалося таке враження, що він радів навіть більше, ніж я. По перше, одягнувся у пристойний костюм, на плечі якого спадало його кучеряве волосся, по друге – він відкрив вечір та виступив з неймовірно шляхетною промовою, від якої я піднімалася все вище й вище над присутніми у залі друзями та знайомими. Ніколи не забуду його обличчя, яке сяяло духовністю й радістю. Так він благословив мене на перщі кроки до майбутньої творчості.

Взагалі весь час спілкування із Сапеляком проходив в якомусь іншому кольорі, іншому світі, де було так багато його енергіі, справжньості, чогось такого неземного. Одного разу ми знаходились у кабінеті мого колишньго керівника Юрія Всеволодовича Шостка, який дуже поважно ставився до Степана. А я чомусь багато жартувала і тихенько заспівала пісно, де були такі слова: «Здесь под небом чужим я, как гость нежеланный, слышу крик журавлей, улетающих вдаль…». Степан заплакав. Тоді я ще до кінця не розуміла, що його тюремні рани були настільки глибокими, що не загойувались ні часом, ні творчими бинтами.

Пям’ятаю як він із захопленням розповідав про своє повернення з таборів та заслань до України. З яким теплом він згадував про академіка Сахарова, за допомогою якого йому вдалося врятуватись від пекла КДБ, як він тоді називав – «ГБ». По дорозі додому він зїіхав до Москви, до Андрія Дмитровича за його запрощенням. З вокзалу зателефонував, слухавку взяв сам Сахаров, який спитав:

- Степане, ти де зараз?

- На вулиці, у телефонній будці.

- Стій там і нікуди не йди, зараз за тобою приїдуть.

Дійсно, за хвилин сорок до нього під’їхала «Волга», водій бистро вибіг з автівки, й відкрив двері.

-Сідайте, Степане Євстафієвичу, Андрій Дмитрович чекає на вас.

Андрій Дмитрович Сахаров - фізик-теоретик, академік Академії Наук СРСР, один з авторів першої радянської водородної бомби, дисидент і правозахисник. І саме ця людина простягла руку допомоги українському поетові Степану Сапеляку - не зламаному тортурами таборів для політув’язнених, моральними та фізичним катуванням.

- Я жив у нього десь тиждень, - розповідав мені Степан. – Багато спілкувались, сидячи на кухні, багато чого обговорювали. Тоді він застерігав мене, що в Україні мене можуть зустріти хлопці з КДБ, слідкувати за поведінкою «на волі». Так воно й вишло. Тільки я опинився у Києві на вокзалі, щоб пересісти на потяг до Тернополя, як побачив, що за мною вже ідуть двоє у штатському. Воні слідкували за моїм пересуванням увесь час мого перебування в столиці. Потім - довгоочікувана зустріч з мамою, але за півгодини завітали співробітники КДБ і сказали, щоб до шостої години ранку я покинув Тернопільську область за постановою прокуратури. Тоді я вдруге зателефонував Сахарову, за підтримкою якого та ще за допомогою московських правозахисників-дисидентів, які була організовали голодоування на знак протесту, мене було вислано на поселення у Східній Україні, а точніше - у Харківській області.

За таких обставин Степан поселився на Сході України. Без прав , без грошей і без даху над головою. Харьківске життя Степана Сапеляка схоже на сон, від якого він так і не встиг отямитись і зібратись до купи, але це не змусило його залишити поезію та взагалі творчість. Крок за кроком з’являлись його нові твори, загадкові літературні образи і спогади… спогади…. У ці часи заслання побачила світ у 1992 році його книжка поезій «Тривалий рваний зойк» про сім днів невольничого життя. У вступі написав:

Вмираємо і живемо

Сумовито веселимо душу…

І ще:

Скільки крові

В роз’яренім місяці

І скільки тиши

У роз’яреній крові…

На той час я вже мала його книжку віршів та публіцистики, а точніше лірико-драматичні медитації під назвою «Журбопис» (1995 р.), в якій був надрукований Указ від 24 лютого 1993 року про присудження Степану Сапеляку Державної премії України імені Тараса Шевченка за збірку поезіі «Тривалий рваний зойк», а також його слово, виголошене на врученні премії.

У 2000 році надрукована видавництвом «Майдан» його збірка поезії «Страсті по любові», яку він подарував мені 19.05.2001 року з надписом:

«Поетові Людмилі. Люб’язно у цвіто півоній».

Господь дав Сапеляку творчі сили, і у 2003 році побачила світ його прозова книжка «Хроніки дисидентські від головосіку». Сам автор назвав її жанр «…Невольнича мемуаристика…».

Ця книжка також зберігається у моєї бібліотеці. Часто я відкриваю сторінки і кожен раз стикаюсь з його надписом: «Дорогій Людочці у Святойванському озоні золотопапротнику з побажанням не проспати золотого цвіту». Листаю аркуш за аркушем, і таке враження, що Степан - поруч. Звісно поруч. Його талант живе у моїх спогадах.

Саме за спогади про Сапеляка я кажу життю: «Широ дякую!!! Дякую за те, що така людина зустрілася на моєму шляху. Не розминулася, не пройшла мимо».

Мій любий друже Степане, як же мені зараз бракуе твоєї присутності, твоєї світлої й неповторної усмішки! Мій білий Янголе Степане!

Ким же був поет Степан Сапеляк? У книжці «Хроніки дисидентські від головосіку» він згадував про політичну ситуацію в УРСР напередодні тотальних арештів у 1972 році, коли до тюремних ізоляторів КДБ було запроторено літературознавця Світличного, поетів Стуса і Осадчого, журналіста Черновола, публіциста Сверстюка та інших. У той час Степан навчався у Львівському університеті та у грудні 1972 року був виключений з університету через «аморальну, фарисейську поведінку, що підриває авторитет радянського студента». А саме за те, що написав листа на ім ‘я Щербицького та Брежнєва проти арештів відомих представників української інтелигенцїї. Разом було припинено видання першої книжки поета під назвою «День молодого листя». Потім – арешт за акцію протесту в селі Россохач, суд, ГУЛАГ, концтабір 389\36.

Як зараз, пям’ятаю розповідь Степана про етап на зону. Як везли у товарняках його та інших, таких як він, голодних та побитих, до Пермської області. Як під вечір дали оселедець, але за відсутністю води майже чверть арестантів померли. Їх викидали просто з вагонів у тайгу. Його врятувало те, що тоді відмовився від їжі. Але мене вразило інше. Степан згадував, що найважчим було перебування у Володимирському централі. Це перевалочна тюрма, після неї підсудні розподілялися по зонах. Там його тримали в одиночній камері. Не давали сидіти вдень, а вночі заносили дерев’яну труну, де він мав спати. Без одягу і ковдри, на холодних дошках. Таке фізичне й моральне знущання проводилося над ним кожну добу. Мабуть тому з’явилися такі рядки:

«…Терпіння не приходить , як ненавість, - крикливо.

Воно мовчазне, як здавлена радість.

Терпіння можно торкнутися і відчути

Тільки болем чистої крови …»

Неповторні риси характеру, спрямовані на повернення людині гідності, національної свідомості і свободи було підставою для присвячення мною вірша до дня народження Степана Сапеляка у березні 2002 року, під назвою «Два гениальних цвета», який закінчується такими словами :

Два совершенства –

Огонь и вампир…

Черным по белому

Выписан мир.

Черным по белому …

Белым по черному …

Что переделано?

Кем перечеркнуто?

Ці рядки я прочитала на сцені Харківського відділення НСПУ України Степанові, якому, як мені здалося, вони прийшлися до душі.

Наша дружба з Сапеляком тривала. Наступним її періодом була презентація моєї поетичної збірки «Флейта зимы» (2004 р.), яка проводилася в актовому залі тогож самого училища культурі на Москалівці. Серед моїх родичів та близьких на свято поезії завітали мої колеги по судовій діяльності, а також поєт Ковалевський, художник Володя Носань і, звісно, Степан Сапеляк. Тут були присутні директор закладу Володимир Данилович Левченко, режисер- постановник Ольга Шахман, викладачі.

Навіть зараз я відчуваю енергетику залу, студентів, які читали вірши, а особливо очі моєї доньки Маргарити та онука Роберта, які сиділи у першому ряду поруч із Степаном і зі щірим натхненням сприймали все те, що бачили. Але головне місце у цьому дійстві займав Сапеляк, який ретельно вдивлявся в обличчя студентів. Мабуть шукав свою втрачену молодість. У його промові після завершення поєтичної частини було стільки тепла й світла, стільки щірості! На той момент він був схожий на школяра, який хвилюється перед іспитом. Його любов до поєзіі, що тоді лунала у стінах навчального закладу, була настільки чистою, що поставало питання: «Як йому вдалося зберегти душу, не втратити довіру до людей за залізними гратами неволі?»

Степан розповідав мені як під час ув’язнення він познайомився в таборі з відомими людьми, середь яких були українці, литовці, вірмени, росіяни, євреї, колишні воїни УПА, відказники. Як у червні 1974 року він був жостоко побитий черговим нарядом прохідної вахти за те, що намагався пронести кілька метрів трансформаторного вузького паперу з робочої зони до помешкання для написання «Хроніки» концтабору. Після чого розпочався страйк в Ураллазі. На той час він був членом таємного Руху опору, куди також входили Світличний, Канивець, Марченко, Астра, Сверстюк, Пришляк, Лукяненко, Менделевич.

Потім він майже півроку знаходився у камері смертників Казанської в’язниці, а коли повернувся на зону, то багатьох його побратимів вже не було в живих. Не стало й латвійця Пінара, який цілу добу пролежав мертвий у бараці. Його проводжали на лагерний цвинтар декілька стареньких зеків, де тіло з привязаною до правої ноги металевою біркою засипали щебенем.

Саме в ті скрутні часи Степан та інші політв’язні чекали вісточки з Москви від правозахисника, лауреата Нобелевской премии академіка Сахарова, який був інформаційним мостом між ГУЛАГОМ (концентраційними таборами СРСР) і світом.

Степан згадував, що в 1975 році, при врученні Сахарову Нобелевской премїї, той подав доповідь із списками політв’язнів у СРСР і закликав світову громадськість на їхній захист. Там було і прізвище Сапеляка як особливо переслідуваного у політзоні.

Особливо мене вразило те, що коли Степан розпочав разом з іншими голодування, то на десяту добу до нього прийшов лікар з наглядачами, які насильно годували його через шланг гарячою ридиною. А після цього починалися конвульсії, нестерпний біль, з рота текла кров. Це вони робили, аби зірвати акцію протесту.

А далі були етапи - Воркута, Норільск, Іркутськ, Хабаровск, Магадан. Степан казав, що заслання було фактичною самотністю. Але там для нього відкрилися такі можливості, як творчість та листування. Але ж були думки й про смерть. Саме на зоні він мріяв померти та благав Матір Божу забрати його до себе від катувань і посякденних знущань.

Таке моральне становище переслідувало його навіть на засланні. Тут він наче був викинутий з життя, не знав, як бути далі, що робити, куди йти. Якось у тундрі він зустрів мисливців, вони розповили про блукаючих ведмедів, які вбивають людей. Та у нього раптом виникло рішення піти у вічність «за допомогою» такого ведмедя, який накинеться ззаду, схопить за шию й здере скальп. Реалізуючи такий задумок, він пішов до лісу, сів на впавше дерево і став чекати. Згодом з’явився ведмідь, який звалив його на сніг, але вбивати не став. Після ціеї події Степан більше не думав про смерть, а життя потихеньку поверталося до нього через листування друзів і надії на повернення додому.

І знову побігли спогади мого незабутнього спілкування з поетом Сапеляком…

Коли я згадую Степана Сапеляка, то перш за все до мене приходить його усмішка, а ще більше - його сміх. Він так щиро й відкрито сміявся, що важко було повірити в те, що він пережив у такі молоді роки. Іноді мені казалось, що все це було не з ним. Настільки він був чистим, духовно вихованим, а тому - сильним. Мало хто знає, як жилося Степанові у ті часи, коли він мав койко- місце у гуртожитку селища Безлюдівка Харківської області, де працював причеплювачем на тракторі. Потім у Харкові працював у кочегарні. Яке відношення до нього було з боку населення. Для них він був зеком, відсидівшим за шось таке дуже кримінальне. Тоді майже ніхто й не знав, що він - колишній політв’язень. Та й слова такі мало хто чув.

Насправді доля підготувала йому наступне випробування, протягнене через самотність, моральну й фізичну неволю під постійним оком КДБ. Наприклад, його ніде не брали на роботу як колишнього зека, а працевлаштуватися він міг тільки зі згоди людей «з контори», котрі контролювали його трудову поведінку та підкидали нові знущання. Він розповідав, що саме в ті часи зрозумів: зупинятися не буде, треба жити і в цих умовах боротись із заклятим режимом КПРС. У 1987 року Степан стає членом Гельсінської групи (філія групи була у Харкові ) та одним із редакторів часопису «Український вісник».

Взагалі Степан був скупий на розмови про свою участь у боротьбі за незалежність України. Про деякі події я дізналася, прочитавши його книжки, але решту частково почула від нього самого. Так, наприклад, він розповідав мені, що був серед учасників численних акцій і мітингів, які проводились у харківських парках і на стадіонах. Як вперше у Харкові ним був піднятий жовто-блакитний прапор під час мітингу протесту біля Покровського собору напередодні свята Покрова Пресвятої Богородиці. Особливо запам’яталась розповідь Степана про те, як його по-звірячому побив спочатку омонівець після затримання на стадіоні «Дінамо» 6 серпня 1989 р., де відбувалась зустріч з першим секретарем обкома партії і де однодумці з УГС і СУМ мали намір висловити перед харкі’янами свою думку стосовно політичної ситуацїї. Після того Степан опинився у підвали КДБ на вулиці Совнаркомівській, куди його було запроторено на підставі рішення суду на 15 діб адмінарешту. Він казав, що таких умов, коли в темному приміщенні пахло гниллю, а всюди бігали щури, він не зустрічав навіть в жодної з тюрем, де побував раніше. Навіть у Володимірському централі або в Казанській «критій» тюрмі.

До речі, Степан Сапеляк багато розповідав мені про своє дитинство. що народився в селі Россохач неподалеку від міста Чорткова, що на Тернопільщині, у греко- католицькій родині. 1969 року закінчив середню та спеціальну музичну школу. І ще розповідав, як щонедільно ходив з батьком до храму Св.Миколая, як любив слухати церковні молитви. Саме тоді я зрозуміла, чому він так відрізняється від інших. Було в ньому щось таке янгольське, недоторкане, недосяжне. Він був суто європейською людиною, з рисами вихованої духовності. Іноді мені казалось, що він мав би бути пастирем, навчати інших і навчатись до забуття. Але ж став страждальцем заради Слова, в якому ще в дитинстві побачив незалежну Україну, Слова «…що кличе до науки Христової».

І ще він дуже любив свою матусю, Ганну. Коли б ми з ним не зустрічалися, він обов’язково згадував про неї. Наприклад, як вона жаліла його та берегла від тяжкої праці на подвір’ї, як зранку приносила до його ліжка тепле молоко у склянці, як лікувала під час хвороб. Але особливе місце Степан надавав спогадам про той час, коли вона приїздила до нього до концтабору.

-Моя рідненька матуся, - казав він. - Вона за останні грощі добиралася до мене, щоб побачити хочь декілька хвилин. Сама голодна й знеможена, привозила мені домашній хліб. Якби ти знала, Людочко, як я його нюхав, як жадібно їв! Ти не уявляєш, що значила для мене мама там, де немає нічого, крім холоду. А ще мама була поштаркою. Вона привозила «вісточку» з далекої свободи, а від мене везла до Сахарова у Москву також письмову інформацію про те, як ставляться до політв’язнив.

З болем згадував Степан про розлучення з матусею після повернення на батьківщину. Батька вже не було - помер, не дочекавшись. А вона тільки встигла обійняти його та змочити сльозою його худе обличчя.

- Я тоді дивився на неї й думав: «За що їй таке? За що? Чим вона провинилася перед Богом, щоби отримувати таке? Але чорна людина КДБ переступила поріг оселі й вигнала мене. Відірвала від пуповини матері, від могили батька, від рідної землі».

Степан не знав, що назад вже не повернеться ніколи, що так і залишиться скитатися по світу, в якому мало вдячності та правди.

З численних розповідей Сапеляка мені стало відомо, як у березні 1989 року він поїхав до Канади на запрошення професора Івана Чинченка, як зустрічався з друзями у Торонто, в першу чергу з Грицьком Герчаком, з яким був в одному концтаборі № 36 у Кучино Пермської області. Мені здалося, що Степану в Канаді було добре. Згадував про тамтешнє життя, про численні зустрічі з українцями, державними діячами. Як мав промову у залі Народного дому перед аудиторією радянських письменників з України, з громадкістю, де він розповів правду про письменників, які утримуються в таборах. Дійсно був резонанс, після чого було запропоновано створення Міжнародного Пен- клубу та Пен-центру в Україні. А потім був Нью- Йорк, де відбулися зустрічі з поетами Бойчуком, Рубчаком, Онішкевичем. Потім - Мюнхен, де зустрічався з парафіянама греко- католицької громади, а також давав інтервью газеті «Шлях перемоги».

Я тоді була просто вражена тим, що знайома з такою людиною, як Сапеляк, що він вже тоді був громадським діячем та українським філософом, спроможним донести через ґрати радянської ідеологіі до широкого міжнародного кола людей, серед яких були українські емігранти, вистрадану думку про політичну незалежність.

Пам’ятаю Степанові очі під час проведення 30 квітня 2005 року у малій залі ХАТОБу вечора пам’яті під назвою «Український реквієм». Виконувались музикальні твори композитора - заслуженого діяча мистецтв України Птушкіна за поезіями Сапеляка. Це було щось неймовірне. Зал був набитий слухачами. Я тоді прийшла за його запрошенням, з великим букетом квітів. Як зараз пам’ятаю - то були його улюблені фіолетові іриси. До речі, ці квіти дуже гарно малювала наша з ним подруга Наталка Чернова. Коли Сапеляк вийшов на сцену, то на нього звідусіль сипались квіти, які він не міг утримувати та які падали просто до його ніг. Шана його творчості була неперевершена. А по закінченні він наздогнав мене на сходах при виході з театру і спитав:

-Ну що, Людочко, тобі сподобалось?

- Дуже!, - відповіла я, вглядаючись в його обличчя. – Дуже, Степане! Не проводжай мене, йди до людей, які тебе люблять.

Довго ще потім я згадувала той концерт, де бачила Степана таким щасливим. Втім, він ніколи й не показував своїх проблем, яких було в нього багато.

А ще він міг так щиро радіти. Якось я була присутня при зустричі Степана у художній майстерні Наталки Чернової з її сином Тарасом.

Вони розмовляли українською, а Степан так щиро сміявся, що у той момент я не бачила в ньому колишнього зека. Стількі світла, сонця було в його обличчі! Стільки якоїсь дитячої, нерозгубленої відкритості. Саме тоді він був справжнім, з такою тонкою й акварельною палітрою душі.

Мені завжди імпонували його вихованість і освідченість. Він розумівся на літературних жанрах, напрямкахи, міг годинами розмовляти про музику, був гарним оратором. А ще цікавився живописом та архітектурою. Ніколи не забуду, як ми з ним ішли пішки по вулиці Римарській, а ліворуч від нас знаходився будинок Харківської філармонії. Степан зупинився і тихо сказав:

-Яка краса! Будівлю виконано невідомим архітектором, це одна з найстарійших концертних організацій в Україні із концертною залою, як у палаці Тюільрі в Парижі. Тут співали такі знані виконавці, як Шаляпін, Собінов, Марія Гай.

Я тоді дійсно була здивована. Звідки він все це знае?

Та головне, що мене завжди подобалось, це його ставлення до людей, не розлючене минулим життям, не деформоване. І в це майже неможливо було повірити. Як людина, яка пройшла через такі нелюдські іспити, не втратила віру, а навпаки - як дитина сприймає кожне знайомство ?

Наразі я збіраю до купи все, що знаю про Сапеляка. Та пям’ять, як велика хвиля, несе мої спогади все дальше й дальше… Саме під час написання спогадів я познайомилась на Х позачерговому з’їзді письменників України, який проходив 29 листопада 2018 року у м. Києві, із земляками Сапеляка, які також були делегатами з’їзду. Під час нашого спілкування поет, драматург, а головне, земляк Сапеляка із Тернополя, Олександр Смик, подарував мені свою книжку поєзій під назвою «До неба і вище». Він також розповів мені, що на Тернопільщині дуже шанують творчість Степана Сапеляка, а в його рідному селі Россохач Чортківського району відкрито меморіальну дошку на честь поета, а також затверджено всеукраїнську літературну премію імені Степана Сапеляка. Як же мені було приємно це чути! Творча сопілка Сапеляка грає йдосі, а тому – він живий серед живих. Незламаний і непокірний!

Степане, дорогий, як бачишь, я не проспала «папоротникового цвіту», якщо продовжую, з твого благословіння, письменницьке життя. А ще маю всеукраїнську літературну премію ім. Степана Сапеляка, і пам’ятаю, як ти колись казав: «Нікого не слухай, Людочко. Пиши». Ці слова я чую й сьогодні від тебе, Степане, стоячи у твого портрета в Будинку письменників на Чернишевській, 59, написаного твоїм другом – відомим сучасним художником Володимиром Носанем. Твій образ сприймаю як ікону, на яку молюся і згадую наше таке коротке прижиттєве спілкування. Ти колись спитав мене, що нас з тобою об’єднує. І вже тепер, коли тебе немає поруч, а вічність живих не повертає, я нарешті знайшла кінечну відповідь.

Ми народилися в один 1951 рік в Україні, саме тоді, коли ще був живий ізувер і самий жорстокий кат двадцатого століття – Йосип Сталін, коли наша земля була знесилена штучними голодоморами та репресіями, коли на червоних прапорах СРСР залишилася кров наших земляків, що загинули в концтаборах… Продовжувати не буду - дуже боляче. Але ж це правда, яку передрукувати неможливо. Як неможливо забути твого « …гіркого Недомученого Слова».

Спогади про тебе, Степане, можливо не зовсім послідовні, та й сварлива пам'ять вже тягне на себе теплий шарф - бо змерзла. Але ж я постійно думаю про те, як мало ти прожив. Твоє багатостраждальне життя схоже на відірвавшийся від гілки листочок, який літає між дерев, не знаходячи місця для притулку. Літає і ніколи не впаде.

Лютий 2020 р.,

м. Харків