8. Ольга Полевіна. Літоб'єднання «Степ»
Ольга Полевіна.
Літоб'єднання «Степ»
Кіровоградському обласному літературному об'єднанню «Степ» ім. В.Погрібного – 80!
Кіровоградському обласному літратурному об’єднанню «Степ» ім. В.Погрібного цієї осені виповнюється 80 років. Створене в 1939 році, у рік заснування Кіровоградської області, літоб’єднання стало літературною кузнею. Попередниками були різноманітні літстудії, які в різні часи очолювали Марк Серебрянський та Микола Куліш. Першим керівником був прозаїк Анатолій Хорунжий. Після нього літоб’єднання очолювали поет Іван Ісаєв, Віктор Ярош, (при ньому було зроблено спробу заснувати літературний альманах «Степ», єдиний номер якого вийшов у 1958 році), Микола Смоленчук. З 1969 року до самої смерті (жовтень 2017 р.) головою літоб’єднання був Віктор Погрібний – поет, прозаїк, публіцист, Лауреат Всеукраїнських літературних премій О.Гончара, І.Нечуя-Левицького та Остапа Вишні. Нині літоб’єднання носить його ім’я. У 2017 р. головою обрано письменницю Ольгу Полевіну.
Віктор Погрібний підняв літоб’єднання на новий щабель, створив «літературну імперію» на теренах Кіровоградської області. Члени літоб’єднання поповнюють лави створеної в 1984 році обласної організації НСПУ. Зі «Степу» вийшли Сергій Плачинда, Леонід Тендюк, Віктор Александров, Володимир Базилевський, Валерій Юр'єв, Валерій Гончаренко, Леонід Народовий, Юрій Коваль, Петро Куценко, Юрій Дмитренко, Георгій Шевченко, Галина Берізка- Бровченко, Юрій Камінський, Борис Чамлай, Федір Непоменко, Тамара Журба, Володимир Кобзар, Василь Бондар, Леонід Куценко, Петро Селецький, Василь Журба, Олександр Жовна, Катерина Горчар, Антоніна Корінь, Ярослава Бабич, Володимир Вакулич, Олександр Кердіваренко, Ольга Полевіна, Анатолій Кримський, Ірина Кримська, Олександр Косенко, Олександр Архангельський, Оксана Шпирко, Валентина Кондратенко-Процун, Наталія Бідненко та ін. Серед них лауреати Всеукраїнських премій: В.Базилевський (ім. Т.Шевченка), В.Бондар, О.Косенко, О.Полевіна, а також лауреати обласних премій та переможці конкурсів.
Літоб’єднання продовжує випускати відроджений В.Погрібним альманах «Степ», який містить такі розділи: «Поезія», «Проза» (велика та мала форми), «Пам’ять», «Школа майстерності», «Образотворче мистецтво» тощо. Добірки місцевих літераторів щомісяця друкуються на сторінках обласних видань: «Стежина» – у «Першій міській газеті», «Різнобарв’я «Степу»» – у «Народному слові».
Працює студія «Степ», засідання якої проходять в обласній науковій бібліотеці ім. Д.Чижевського.
Пропонуємо добірку творів «степівчан», які увійшли до альманаху «Степ» за останні два роки.
Віктор Погрібний
*
За далеким отим косогором,
де спішить до Синюхи Вись,
осокори цілують зорі,
що над вигоном зайнялись.
Там червону вогонь-калину
обіймає зелений хміль,
там удосвіта ключ качиний
повертає до річки з піль.
Там дівчата – отак крилато
заспівають – полине гук.
Там у тихій селянській хаті
бабі Ганні гуде онук...
У житті ми такі непосиди:
заберемось в далекий край:
«Я поїду і не приїду!».
Ну а матері – виглядай.
Виглядай чи дочку, чи сина
і в хустині сльозу суши:
«Ой ти, серце – моя дитино,
хоч листівочку напиши»...
Не простять тобі клени, друже,
якщо кинеш ти рідний двір
і в солодших краях забудеш
свій далекий отой косогір.
За далеким отим косогором,
де батьківський оставсь поріг,
осокори цілують зорі,
а тополі ревнують їх...
Ця блузонька…
Ця блузонька біла…
А фоном – спориш.
А фоном – святі солов’ї Матусівки.
Не чіпай цеї жінки – згориш,
тільки димок піде голубою цівкою…
На асфальті взимку
Біжить з акації стручок –
біжить за мною насінина…
Ах, жаль,
що не біжить дитина
за мною хвостиком,
від тебе хлопчик –
не біжить.
Ольга Полевіна
*  *  *
Мої пальці
Стануть крильцями метелика
Їх тремтіння
Піднімає
Хвилі всесвітнього потопу
Який підносить до вершини
Не буде ні землі
Ні неба
Тільки вир
Потрапити в який
Велике щастя
Мої губи
Ледь торкаючись
Викличуть землетрус
Який зруйнує
Усі твої помпеї
Везувій хлюпне вогнем
І в цю мить
Я стану всесильною
І ти ніколи
Цього
Не забудеш
*  *  *
Монохром. Чорно-біла світлина.
Снігопадом погашені фарби.
І на аркуші поля
Ледь помітно чорніють штрихи
Стрій акацій під снігом в тумані
Чорна стрічка дороги
І я чорна крапка під небом
Як на древній японській гравюрі
Далечінь розпливається… Безмір…
І самотності дивна принадність…
Олександр Архангельський
*
Пам’яті тих, хто себе не щадив,
землю свою захистив від навали     
Трійко народила кошенят
кішка в смузі – там, де фронт дугою.
Їх назвали Смерч, Тайфун і Град
ті, хто заступив свій край собою,
ті, хто не щадив своє життя,
захистивши нас від супостата,
хто себе не зрадив й майбуття,
хто не в золотих живе палатах. 
Той окоп – останній їх редут…
І могили їхні – по країні…
Імена їх вулицям дадуть,
щоби пам’ятали в поколіннях…
…Підросте кошача мілизна:
їм – усе і швидше якомога!
І назвуть нащадків їх Весна,
Щастя і, звичайно ж, Перемога.
*
Неспинний час своє бере.
У річці Стікс немає броду.
Щілясті щелепи дверей
хребти ламають тим, хто входить.
А я наважився ввійти.
І сподівався вийти звідти.
Потрапив в коло суєти.
Аж гульк: навколо мертві квіти.
Їх пелюстки згубив мороз
й голками вкрив колючий іній.
Їм доцвісти не довелось,
як і мені – в тяжку годину.
Тож запізніле каяття…
Що взяв з собою, що залишив?..
Немає звідти воротя,
де морок, тлін і мертва тиша.
Ірина Кримська
Балада про матір
Сивим пилом полинним,
Пошматаним димом гарматним,
Затулило тобі, Україно, священний лик!
А у вирій, туди, де сини,
Відлітала мати…
Все летіла, бо як же їй буть на землі, без них?..
Вид, личина, обличчя…
Знамено долі?
Ох, а меншенький був, як білявий чубатий сніп!
Мати линула в вирій, ну а батько –
Приріс у полі,
Щоби хлібом постати
Для чиїхось живих синів.
Важко схлипує колос,
Наповнений вічним зерном,
І туге перевесло бринить від шорсткої руки.
Україно моя! Вкотре ти вже увінчана терном,
А у когось в кишені криваві бряжчать срібняки.
Мати линула ввись. А снаряди об крила бились,
Та лише скавучали, як хижі, побиті пси.
І десь там, на землі,
Уже знову сини родились.
І зростали, і кріпли, і пнулись з води-роси.
І бриніло крило, і вростали у прах гармати,
Й виразками побралася зрада у юд на виду.
А у вирій все линула – неопалима мати,
Й обнадієне сонце плекало траву молоду.
*  *  *
Птахи вечірні голосили.
Похмурий цвинтар. Хрест. Граніт.
А коло свіжої могили
Стоїть, чоло схиливши, дід.
Кремезний дід: із літ – не з сили,
Та тільки сива голова.
Стоїть старий. Мовчить могила.
Не сльози котяться – слова.
– Отак їм, сину! Хай би знали!
Хай би обжерлися землі!..
...Уже й вечірні роси впали
На рук старечих мозолі…
– Минеться, сину. Сонце зійде,
Розпалить день і скресне гнів!
Чи до людей нарешті дійде:
Ми ж всі хоронимо синів!
Хіба вони отак не тужать?
Хіба не кров у них? Не страх?..
…Весняний вечір очі мружить
І тінь кладе на хрест, на прах.
Пішов старий, в туман озутий,
Поміж хрестів, поміж оград,
Лиш покотилась в сіру сутінь
Медаль «За город Сталинград».
Валентина Кондратенко-Процун
Ніч в бабусинім дворі
          
Рання зірка
В нічку зирка,
Розливає аромат.
Молоденька матіола
Чепуриться на парад.
З-під листочка сонно фирка
Надто заспаний хробак.
Мишка Шурка
В нірку шурха.
Позіха нічний табак.
На пригребиці вмостився
І дрімає портулак.
Кіт мишвою причастився
І освоює гамак.
Спить Бровко, щоку підперши,
Наче дядько, кулаком.
Соловейко тьохнув вперше
Хриплуватим голоском.
У сажу Хіврюша рохка –
Свій сніданок замовля.
На мотузці сукня сохне
Рукавами ментеля.
Пугач витріщивсь на хаті
І до Пугачки гука.
Сон куйовдиться кудлатий
І господаря ляка.
«Кум» та «кум», – на річці віче –
Гам доноситься здаля.
То у куми, мабуть, кличуть
Жаб’ячого короля.
Сонях бриликом прикрився
І сховавсь від комарів.
Місяць хмаркою умився
І підморгує зорі.
Янгол в шибку заглядає – 
Спать вкладати всіх спішить,
Сон діток оберігає –
Їхнім щастям дорожить.
Наталія Бідненко
Серпень
Догорає стерня.
Виїдає вогонь до коріння
Те, що вчора ще пишним колоссям було.
Догорає стерня..
Земле-земленько мила,
Даруй же терпіння
Пережити мені
Це нестерпно пекуче тепло.
Догорає стерня,
Як згоріла у красному літі
Наша світла любов,
Що лиш перші пускала ростки.
Догорає стерня.
Димно й пусто
У цілому світі.
За журою – жура,
І над згарищем – чорні круки.
Догорає стерня…                   
*  *  *
Хоч у венах тече
твого дотику струм,
Та весняним дощем
знову пишеться сум.
В серці рана пече
болем згаслих парсун
І весняним дощем
знову пишеться сум.               
Притулитись плечем
і звільнитись від дум…
Та весняним дощем
знову пишеться сум.
Станіслав Новицький
*  *  *
Тільки сонце й зелена трава.
Перші промені нашого літа.
Ми замовкли. Згоріли слова,
ніби в вогнищі пізні квіти.
Тільки усмішка, мов каяття…
Чи ж знайду я на тебе схожу?..
Вже не буде в ті дні вороття.
Все минуло, мов мить. А може?..
Задихнулись в лункій німоті.
Від богів нам прийшла покара.
Час змінився – і ми вже не ті…
Ти – видіння нічне, примара.
Олена Надутенко
Де падають хрести
Набрякло небо сумом і дощем.
Іржа осіннє золото з’їда.
На урвище, укрите вщерть плющем,
Мов пил, холодна мряка осіда.
В калюжі – небо, нібито свинець.
Немовби сажа – зорана рілля.
Зненацька налетілий вітерець
Суху траву додолу прихиля.
Дорога чагарями заросла,
Та, що веде в обійми самоти –
З покинутого рідного села
До цвинтаря, де падають хрести…
Світлана Ніколаєвська
Вибір
Сумніви. Спокій. Тиша
Спогади ледь колише.
Вітру немає. Хмари.
Хочу тобою марить.
Хочу тобою жити,
Солод любові пити.
Бути з тобою завжди –
Щастя відчути справжнє.
Сон заглядає стиха
І залишає втіху…
Анатолій Чечель
Рондель
Розшукую у пам’яті щоразу
минулі дні – веселі та сумні,
Мов навпрошки іду я по стерні.
Іще горить в мені вогонь незгаслий.
І хоч життя моє, мов шлях смугастий,
І я живу, неначе уві сні,
Розшукую у пам'яті щоразу
Минулі дні – веселі та сумні.
А кров, немов окроп у казані,
Нуртує так, що вже немає спасу.
Щасливі дні любові – не борні, –
Що по собі лишили слід виразний,
Розшукую у пам'яті щоразу.
Григорій Ліщенюк
*  *  *
Відцвітають осінні жоржини.
Задивилася синь у вікно.
Думав: літо мене не покине,
а воно догоріло давно.
Мокрий вітер торкає фіранку –
Легко, щоб не сполохати снів.
Жменю рим віднайду біля ґанку
Й подарую тобі навесні.
Світлана Лантух
*  *  *
Ніч мені щось стиха промовля,
шелестить сухим пожовклим листям,
й колиса, мов мати немовля,
мовби наставляє: «Не журися!
Все мине, немов тяжкий недуг,
тільки не втрачай, прошу, надії.
Ніби темнота лежить навкруг,
та на сході небо рожевіє».
Анатолій Штанько
Роздуми вночі
Качається маятник
Вліво і вправо…
Годинник настінний
Безсилля часів
То вліво… то вправо…
За темінню світло
Світлом ночей живемо
Темінню днів
То вліво… то вправо…
Присутність… відсутність…
Мимо машини…
Спалах вогнів…
То вліво… то вправо…
Усмішки й сльози
Правда й неправда
Одних й тих же слів
То вліво… то вправо…
І тиша… і звуки…
Серце… годинник…
Тінь чужих снів…
То вліво… то вправо…
Тягар… Троєкторія
Наче та сама
А стільки шляхів
То вліво… то вправо…
То вліво…
То вправо…
Олександр Антоненко
Оберіг. Диптих
8. Вони не пізнали дороги миру,
і на їхніх путях немає справедливості.
Вони викривляють свої шляхи,
і жоден, хто ходить ними, не знатиме миру.
9. Тому справедливість далеко від нас
і праведність до нас не приходить.
Ми хочемо побачити світло,
але довкола темрява, сподіваємось
ясного дня, але ходимо в пітьмі.
               Ісайя. гл. 59
1
О поле, пооране мінами!..
Чекало воно зерна –
Тілами бійців задубілими
Засіяла ця війна.
Торік було поле пшеничним,
Тепер його «мінним» зовуть...
Бійців-трударів його звично
Вертають в останнюю путь…
Пробач же, родюче поле,
Кривавий такий засів,
Лежиш – сплюндроване й голе –
Нема золотих хлібів...
Зі Сходу чужинці вражі
По нашій ідуть землі,
І добривом в неї ляжуть,
Бо путь їх лежить уві млі.
Прошу пробачення щиро:
«Дітей нерозумних прости!
У  час, сподіваюсь, мирний
Пшеницям даси прорости
Носитиму землю в долонях,
Засиплю я рани твої,
Відступить кривава недоля!
О полечко, наш оберіг!».
2
Час летить, мов у вирій лелека…
Та на поле не вийдуть ізнов
Росіянин загиблий Петренко,
І загиблий вкраїнець Петров…
Тетяна Микитась
*  *  *
Маряться з минулого тривоги.
Серце крають біль і каяття.
В майбуття відрізані дороги
і нема в минуле вороття.
Все лечу до тебе в білі ночі,
припадаю до твого плеча,
і дивлюсь в твої блакитні очі,
й падаю до ніг, як від меча.
Як мені без тебе в світі жити,
із яких глибин узять снаги,
щоб мою любов перетворити
на цілющу воду – від журби?
У минулім злети і падіння.
Знаю: радість й біль – усе мине.
Та в душі ще жевріє надія.
І любов, що зцілює мене.
Наталія Фесенко
Емігрантові
Десь шумить океан і до мене докочує хвилі…
В тебе ранок, а я, натрудившись, додому бреду…
Різні боки Землі… Розділяють незлічені милі…
Ти – на тім, я – на цім, біля яблуні в тихім саду…
Як тобі в чужині, де у пісні нема мого серця?
На сорочці новій, може, й тепле, й м'яке полотно.
Сходить сонце – чуже… Може, й чиста вода у відерці,
Може, й пахне трава, та чуже там усе – всеодно!
Пересаджене дерево вродить поміж хмарочосів,
Тільки будуть плоди не такими – гіркими на смак…
І босоніж у снах ти бродитимеш травами в росах,
І ширятиме пам'ять, мов жайвір, у наших степах.
Серце сточать жалі, в нім поселяться сум і скорбота.
Ноги будуть нести в край, де батьківський рідний поріг.
Раз у раз відчинятимеш в пам'яті хвіртку й ворота,
Там, де жив вірний пес, що покинуть подвір'я не зміг.
Пам'яті Аміни Акуєвої. Диптих
1
Згубить красу, якій нема ціни…
На звірах тих природа міцно спала!
Життя з щедрот вона їм дарувала
В надії, що людьми зростуть вони…
Недорозвинені… Їх шкода, як тварин,
Що інстинктивно можуть тільки їсти…
Лиш нутрощі, в яких немає змісту…
Та вміють обривати крові плин.
Хіба вони її осягнуть світ?..
Була й нема… Й ніколи більш не буде…
Лиш свічкою залишилася людям –
На хлібнім полі повоєнний слід…
2
Іде війна по Україні горем,
Збирає сльози горлового плачу…
Російський пес її на смерть призначив…
Мене та куля рве, як бочку порох…
Ольга Полевіна. Номер 13 (Оповідання)
Було темно. Вони лежали, зв'язані один з одним. Пахло пилом і свіжою друкарською фарбою. Імен у них не було. Були номери.
– Отже, ми востаннє  разом... – сказав Номер 1. – Хто знає, чи вдасться коли-небудь...
– Декому – поталанить. Нас відправляють партіями. Але долі в кожного – різні, – відгукнувся Номер 16.
– Аякже... – протягнув Номер 2. – Але ж ми, вважай, брати.
– Ну, це спірно, – посміхнувся Номер 4. – А може (хі-хі!), сестри? Але, як не назви, у нас багато спільного.
– Ще б пак... – відгукнувся Номер 10. – Усе спільне ...
Вони надовго замовкли. У тиші було чути, як шкребеться миша.
– Підстерігає... – із сумом сказав Номер 29. – Як я їх боюся!
– Так, у нас багато ворогів, – відрізав Номер 7. – Але, сподіваюся, будуть і друзі...
Яскраве світло спочатку засліпило. Двері їхньої темниці раптово відчинилися.
– О, ось вони! – радісно вигукнула жінка, яку всі  одразу впізнали: вона була в душі в кожного. – Красиві!.. Я навіть не очікувала, що настільки!
Вона ніжно торкнулася Номера 1.
– Цей буде жити в мене. А інших чекають пригоди.
Номер 1 опинився в просторому приміщенні. Поруч стояв якийсь насуплений стариган, який презирливо пирхнув і, коли б міг, напевно, відвернувся б.
Сусід з іншого боку був привітнішим.
– Ласкаво просимо до нашого співтовариство! – сказав він. – Тут гарна компанія.
– Як подивитися... – пробурчав похмурий сусід.
– Та ну тебе, Гюго! Час іде, ми старіємо. Нехай молоді прийдуть нам на зміну.
– Ми не старіємо! Ми, Дюма, як хороше вино, тільки набираємо сили!
– Дякую на доброму слові, Шекспіре! Вона любить нас усіх! Просто вона давно не перегортала «Знедолених», ось він і злитися...
– Та нічого, не треба ревнувати! – відгукнувся Ремарк. – Вона ж не може щодня перечитувати те, що давно знає напам'ять. Але нікого з вас звідси не викинули, так що нема чого бурчати. І треба б привітнішими бути з її власною книжкою.
– Я вам не чужий! – розсміявся Номер 1. – Ви все тут. Від кожного вона брала частинку, і все це втілилося в мені.
– Саме так! – вигукнув Лорка з нижньої полиці. – Я навіть знаю, на якій сторінці вона подумала про «іспанського романсеро»!
– Ти нам брат, – сказав Дюма, і, якби міг, поплескав би по плечу Номера 1.
– Не зовсім брат... Ну, хіба що – братик, – пирхнув Голсуорсі.
– Не чіпайте малюка, – примирливо сказав Достоєвський. – Час покаже…
Номер 2 потрапив до Літературного музею, де на верхньому стелажі зберігалася коробка з матеріалами про авторку. Там були інші книжки, газети, журнали, у яких були її оповідання та повісті, фотографії різних років. Номер 2 поклали в цю коробку.
– Вітаю! – Номер 2 привітав інших. – Як тут живеться?
– Спокійно. Декілька разів на рік готують виставки. І тоді когось із нас беруть на стенд.
– Кілька разів на рік? – засмутився Номер 2. – А читають?
– Ні. Хіба що працівник музею перегорне. Мене, правда, прочитали, а ось його - навіть не розгорнули, – сказав товстий збірник оповідань. – У нього депресія: усе мріє, щоб хтось розірвав склеєні сторінки і виправив друкарський дефект...
Мрія не збулася: одного разу сталася пожежа, і всі книжки так і згоріли - непрочитаними...
Номер 13 потрапив до обласного архіву. Його поклали разом з іншими книжками й надовго забули. Нерозклеєні сторінки стукали в обкладинку, але їх так ніхто й не побачив. У темряві та пилу проходили роки. Номер 13 і сам не знав, скільки їх минуло...
Номери 3 – 10 потрапили до бібліотеки.
– Які гарні книжечки! – вигукнула дівчина-бібліотекар. Зараз ми поставимо на них номери і віддамо до читального залу.
Їх проштампували й відокремили Номер 10: його віднесли в сховище.
– Бувайте, друзі! – з відчаєм вигукнув він.
А дівчина-бібліотекар взяла Номер 3 додому – почитати.
Вдома у неї жила кішка, яка відразу зацікавилася Номером 3. Поторгала лапкою, торкнулася вусами. Вирішивши, що це для неї підходяща підстилка, вляглася прямо на фотографію жінки, яка написала Номер 3. Але дівчина гримнула на кішку й забрала книжку. Пізно ввечері ввімкнула лампу та й стала читати. Уже й ніч була на межі, і небо за вікном взялося синявою, і світло лампи зблідло на тлі  дня, що розпочинався, а вона все читала й читала, гарячково гортаючи сторінки.
Номер 3 відчував таке захоплення, що йому хотілося співати. Він і співав - усіма своїми літерами. Потім  відчув, що на сторінку впала гаряча крапля. І хоча вона трохи розмила літери, не розсердився на дівчину. Він був би радий, якби всі букви розпливлися від її сліз. Вона стала йому так само близькою, як і жінка, яка написала книжку.
– Я тебе нікому не віддам! – сказала дівчина, перегорнувши останню сторінку. – Це все – про мене, про моє життя! І звідки вона дізналася?..
Жінка з фотографії на обкладинці посміхалася їй ласкаво й загадково.
– Я втратила ту книжку, яку вчора взяла додому, – сказала, прийшовши до бібліотеки. – Я принесу натомість іншу, якщо можна...
Так Номер 3 залишився жити в дівчини. Він навіть подружився з кішкою і вже не ображався, коли та лягала на нього: дівчина іноді перечитувала книжку і залишала її біля подушки...
Номери 4 – 9 поставили поруч на полицю. Вони радісно перемовлялися: їм тут сподобалося. Навколо було людно, було багато книжок, їх брали в руки, перегортали. Щасливчиків несли до столу бібліотекаря: їх забирали на кілька днів читати.
Спочатку вони стояли групкою, і ніхто не звертав на них уваги. Потім жінка похилого віку взяла в руки Номер 5 і почала читати.
– Я візьму цю книжку! – сказала вона, – дуже цікавий початок.
– А на якій полиці ви її взяли? – поцікавилася інша. Вона взяла Номер 6 і теж почала читати.
І незабаром усіх їх розібрали по домівках.
Це було весело! Різні руки брали їх, різні очі читали. Вони іноді зустрічалися на столі в бібліотекаря, махали один одному та й  знову роз'їжджалися по різних будинках. У кожного була внутрішня кишенька, куди записувалося, коли взяли книжку, і вони дуже пишалися «послужним списком».
– Мене брали одинадцять разів! – проказав Номер 7.
– А мене тільки вісім... – засмутився Номер 6.
– Не переймайся! У Номера 4 всього один запис, – промовив Номер 8.
– А ось і ні! – відгукнувся Номер 4, – у мене просто вже новий аркушик: старий обписали...
І дуже скоро вони постаріли. Куточки зам'ялися, літери стерлися, обкладинки слід було б підклеїти... А в Номери 6 була операція: розірвалася палітурка, і його полагодили...
Але найгірше доля обійшлася з Номером 5: із нього вирвали ціле оповідання! Надто вже воно комусь сподобалося...
– Боже мій, у якому вигляді книжки! Їх же соромно ставити на полицю! – сказала завідувач. – Негайно списати!
– Це тому, що їх часто беруть, – сказала дівчина-бібліотекар.
– Вони годяться тільки в макулатуру! Візьміть у сховищі свіжий примірник.
Так в останній раз зустрілися Номер 10 та інші книжки. Як вони постаріли! Оправи розсипалися, назви затерлися, куточки сторінок обтріпалися...
– Вас катували чи що? – жахнувся Номер 10.
– Нас читали! Ми недовго прожили, але щасливіших від нас немає. Дивись, скільки людей тримали нас у руках! Тебе має спіткати така ж доля: уже чекають, коли тебе поставлять на полицю.
– Куди вас забирають? – злякався Номер 10.
– У макулатуру – разом зі старими газетами. Наше життя було недовгим, але яскравим. І тобі такого бажаємо! Ти скоро зрозумієш, у чому щастя...
І незабаром Номер 10 відправився слідом за ними – порваний, потертий, зачитаний до дір...
Номери 14 – 30 стали подарунками. Була презентація нової книжки, і їх із дарчими написами передали новим господарям. Вони лопалися від гордощів, про себе повторюючи слова автографа і заздрячи тим, у кого було написано більше слів...
Звучала музика, були квіти, оплески. Були привітання, побажання. Говорилося про творчість, про її вплив на людську душу... Говорилося багато про що...
Номер 15 після презентації грубо жбурнули на підлогу.
– Нову книжку вона видала! – зі злістю сказав хтось. – Стерво!.. І про що вона може написати?.. А-а- а… про любов... Добре, хоч папір не крейдований. А що, згодиться! Цілком м'який. Саме там місце буде... Почитаємо! ..
Нещасного Номера 15 засунули в якусь підвісну скриньку та й залишили в темряві. Не так він уявляв своє майбутнє!
З нього поступово виривали аркуш за аркушем. А потім, використаними, несли на смітник... І незабаром не стало. Зовсім. Так безславно не закінчував іще ніхто з його колег...
Номеру 29 нібито пощастило більше: його надто уважно перечитували. На полях фломастером робили замітки, і скоро його сторінки стали нагадувати дитячу книжку- розмальовку.
– А тут кому пропустили! І куди коректор дивився!
І з видимим задоволенням червоний фломастер поставив жирну кому в тексті.
– Ха! А тут невдале речення! Не так слід написати!
І - жирна лінія через усю сторінку.
– Навіщо ж псувати книжку? – сказав хтось.
А злісний голос закричав:
– А щоб бачили, яка вона письменниця! Тире замість дефіса поставила!
Нещасний поранений Номер 29 трохи заспокоївся лише в шухляді письмового столу. Поруч з ним лежала така ж понівечена книжка.
– Не плач, – сказала вона йому, він так з усіма книжками: у нього не виходить видати свою, і це отруює йому життя.
– Краще б мене відразу здали в макулатуру, – схлипнув Номер 29.
Номер 28 з автографом принесли до будинку й поклали на шафу. Так він там і пролежав кілька тижнів. Потім дитина спробувала дотягнутися до стоса книжок, у якому лежав і він, і все полетіло на підлогу. А Номер 28 упав за шафу. Його нова обкладинка пом'ялася. Непрочитані й нерозгорнуті сторінки поступово вкривалися густим пилом і павутиною. А потім прийшло те, чого він найбільше боявся. Глибокої ночі хтось на оксамитових лапках пробрався до нього. Номер 28 відчув, як миша гризе обкладинку.
Вона приходила щоночі. Він згадав, що на 42-й сторінці написано про Прометея, якого ось так же кожен день катував орел, що прилітав викльовувати його печінку...
У нас миші, – сказав хтось.
Голос знайомий. А-а... Це та, якій подарували книжку...
Біля шафи поставили мишоловку. Номер 28 мріяв, щоб миша віддала перевагу сирові, але та вперто доїдала палітурку: настільки вона припала їй до смаку. Потім миша звила собі гніздо в сторінках. Народилися мишенята, і вони теж почали гризти папір...
Так минуло багато років. Нерозгорнуті сторінки повільно просочувалися випорожненнями цілого виводка мишачого сімейства. Потім павук огорнув його нитками, до яких іноді потрапляли таргани.
Нарешті господарі вирішили зробити ремонт і відсунули шафу.
– Фу-у... Яка гидота! Викинь негайно! Скільки років вона тут пролежала?
– Це покійній бабусі колись подарували...
– Не чіпай її! Неси сміттєвий пакет. Та не розгортай, не тряси пил...
Так номер 28 опинився в сміттєвому баку серед недоїдків і гнилих фруктів...
А для Номера 13 час зупинився. Він не знав, скільки років пролежав у темному ящику архіву. Сторінки жовтіли, склеювалися. Він так звик до темряви й спокою, що не на жарт злякався, коли його витягли з ящика.
– Ось вона! Я знав, що в нас має бути екземпляр. Тільки обережно: це єдиний.
– Я тут попрацюю, можна? Адже ви ж не дасте з собою?
– Це рідкісна книжка письменника минулого століття. Про автора згадується в хроніках того часу, але книжок більше не залишилося.
– Звичайно, не залишиться! Ви подивіться, який маленький тираж!
Номер 13 перенесли на письмовий стіл під лампу, і молодий хлопчина заглибився в читання.
Він дбайливо гортав сторінки і посміхався.
– Яка курсова робота вийде! – радів він. – Як точно і образно описано час дії! Жоден з підручників історії не дасть настільки повної картини...
Потім він посмутнів і став читати ще швидше. Його вже попросили піти, бо архів закривали, але він не міг відірватися.
– Цю книжку треба перевидати! У неї буде багато читачів. Усе змінюється, тільки душа людська залишається такою ж. У ній є місце тузі й радості, і вона завжди відкрита для любові...
Номер 13 розібрали по сторінках і кожну помістили в дивний ящик. Пробігав промінь, і звідкись виходила точно така ж, але нова, яскрава, чітка копія.
Потім знову зібрали, склеїли. Він побачив стос книжок з таким ж фото на обкладинці: у нього з'явилися нові брати і сестри.
Потім знову була презентація, але жінки з ласкавим і сумним поглядом  ніде не було, як не видивлявся її Номер 13, який стояв на стелажі, на почесному місці. Був тільки її портрет – той самий. Люди підходили, брали в руки книжки, починали читати...
Біля портрета стояла ваза з трояндами, здавалося, що жінка дивиться на квіти і посміхається їм…
Top