ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 259 Июль 2018
Тамара Алексеева Лебедь-шипун Валентина Біляцька      Вірші Миколи Тютюнника Борис Бужор Море Сергій ДЗЮБА АНТОЛОГІЯ  СТРАЖДАННЯ  І  БОРОТЬБИ Олег Гончаренко            Благі одкровення нічних голосів Борис Херсонський СВЯЩЕННІ  КОРДОНИ  ДЕРЖАВИ  УРАРТУ Роман Любарський Люк Оксана Маковець ТЕРОРИСТИЧНИЙ  НАПАД  НА  НЬЮ-ЙОРК Анна ПОПОВЧУК МІЙ СВІТЕ ДИВНИЙ Наталія Зайдлер «ТЕОРІЯ ВСЬОГО» ОЛЕГА ГОНЧАРЕНКА Людмила Шутько «Як подружитися з часом?» Елена Ананьева ГАЛА-ФИНАЛ-2018 – СОДРУЖЕСТВО МУЗ
1. Тамара Алексеева Лебедь-шипун
Тамара Алексеева
Лебедь-шипун
graphic
  Лебедь-шипун в Европе охраняется 
  Бернской конвенцией(Приложение 3)
    Жили-были король с королевой, и всего-то у них  было в достатке. Только одно  их печалило: не было у  них детей. Обращались они за помощью к разным  знахарям и колдунам, да толку не было. Шли годы, и  стареющие супруги решили  взять себе на воспитание  сиротку. Опросили всех знакомых и друзей в  соседних  королевствах, и как часто это случается,  нашли прелестного ребенка в своем  королевстве.  Девочка рано лишилась родителей и жила у чужих  людей, у которых  и так было семеро детей, и каждый  кусок хлеба был на счету. Несмотря на то, что  девочка была трудолюбивой и ласковой, они с  превеликим удовольствием отдали  ее королю с  королевой.
   Малышка сразу приглянулась своим новым  родителям. Они даже расплакались  от счастья, когда  это крохотное дитя доверчиво протянуло к ним свои  ручки.  Королева взяла девочку на руки, и ее щеки  коснулись мягкие и белые волосики,  похожие на  лебединый пух. Кожа у ребенка была нежной, а глаза  - голубые.
- Как же тебя зовут, прелестное дитя? - спросила ее  королева. Девочка смущенно  улыбалась. Ведь только  сейчас выяснилось, что у нее не было своего имени.  В  большом семействе так и не нашлось времени,  чтобы придумать ей свое имя. Ее  называли  «малышом», «сиротой», но чаще всего просто  «девчонкой».
- Надо придумать ей красивое имя,- разволновалась  королева и снова  расплакалась. С возрастом она  стала очень чувствительной. Король подал ей  носовой платок, и они стали перебирать различные  имена. Решили назвать ее  Мартой.
   Так в королевстве появилась новая обитательница  и наполнила его радостью.  Теперь королю с  королевой некогда было грустить, они нарадоваться  не могли на  девочку, которую сразу полюбили всем  своим сердцем.
   Однажды королева занемогла и обратилась к  лекарю. Тщательно осмотрев  королеву, он  торжественно объявил диагноз заболевания:  королева ожидала  ребенка.
- Этого не может быть! - воскликнула та в великом  волнении. Но, так случается  довольно часто: когда  бездетные супруги берут на воспитание сироту, бог  посылает им за это долгожданную весть -  собственное дитя.
   В положенный срок королева родила девочку,  назвали ее Дианой. При хорошем  уходе она быстро  росла и вскоре нагнала Марту, которая в детстве  недоедала и  была маленького роста. Дети  подружились, ведь родители тщательно скрывали  происхождение Марты. 
graphic
   Диана считала ее своей родной сестричкой. Обе  преданно любили друг друга, и  целый день  проводили вместе: слушали пение соловьев, играли в  прятки,  качались на качелях. Вместе им никогда не  было скучно.
   Шли годы, маленькие девочки выросли и стали  невестами. Марта стала хрупкой  и рыжеволосой, а  Диана - статной и черноволосой. К ним стали  свататься  принцы. Но, больше им нравилась Марта.  Она была милей, приветливей и добрей.  Мало- помалу в сердце Дианы зародилась ревность и  зависть. Они не давали ей  спать по ночам. Ну почему  самые красивые принцы выбирали Марту? Жалея  сестру, Марта всем отказывала. Впрочем, она ни разу  не пожалела об этом: ни  один из молодых людей не  задел ее сердце.
   Однажды, к ним пожаловал принц из дальних  краев, и король с королевой  предложили ему у них  погостить. В этом предложении была и доля  невинной  хитрости: принц был не только богат,  знатен и умен, но и хорош собой. Девушки  смотрели  на него украдкой  из окна, и сердца их трепетали.  Король с королевой  ласково встретили гостя,  накормили – напоили, и спать уложили. А наутро к  завтраку вышли надушенные и наряженные сестры.  Впервые принцессы робели,  щеки их горели  румянцем. Потупив глаза, сидели они за столом, и  каждая  мечтала, что принц выберет ее.
   Но только доверчивые глаза Марты, сверкающие,  как драгоценные камни,  пробудили его сердце к  любви. Он сразу понял, каким сокровищем обладала  эта  девушка, и был поражен, что встретил ее в  королевской семье. 
   Принцессы, с которыми он виделся раньше, были  все, как на подбор капризны,  ленивы и  высокомерны. И Альберт (так звали принца) уже не  надеялся встретить  свою возлюбленную…
   Король с королевой остались довольны: принц был  знатен, богат и славился  добрыми делами. Быстро  сыграли свадьбу, и Альберт увез Марту в свое  королевство, где они стали жить-поживать в  большом счастье и согласии.
   Диана потеряла сон и покой. Где счастье плодится,  там зависть родится. По  чужой удаче стала сохнуть  Диана. Она металась по дворцу, била посуду и  казалась совсем обезумевшей от горя. И несчастные  отец и мать, не зная, чем ее  утешить, необдуманно  признались ей, что Марта - сиротка, которую они  взяли на  воспитание.
- Как?- в негодовании воскликнула не на шутку  разъяренная Диана. Она не моя  сестра? Не  королевских кровей? А получила богатое приданное  и самого лучшего  жениха?
   Видя, что своим признанием они только усугубили  положение, старики сильно  опечалились, слегли в  кровать, да и вскоре и умерли. Лет им уже было  немало, и  сердца их не выдержали таких испытаний:  ведь они любили обеих дочерей.
   Диана стала править всем королевством. Вначале  все ей было в диковинку,  власть кружила Диане  голову и она без конца отдавала распоряжения  слугам:  нужные и ненужные. Это вносило в  прежнюю спокойную и размеренную жизнь  королевства много путаницы. 
   Первым делом Диана приказала переделать  дворец. Разумеется, она хотела  поразить всех  богатством и красотой. Напрасно верные люди  советовали ей не  сорить деньгами - она уволила всех,  кто ей хоть в чем-то перечил, и устроила  свою жизнь  так, как ей хотелось. А хотела она веселья и  развлечений. Дворец  пришлось ломать, строить  заново, и на это ушло много денег. 
   Не мудрено, что вскоре принцессу окружили  хитрые бездельники и тунеядцы, а  то и просто  мошенники, которые беззастенчиво расхваливали  хозяйку на все  лады. Теперь у Дианы не было  конкурентов - все принцы целовали ее туфельки.  Она заказала себе целую гору шляпок и платьев, и  казалась веселой и счастливой.  Ее родители были  люди скромные, и не приучали дочерей к роскоши,  не  потакали им в капризах и расточительстве. А  теперь принцесса ни в чем не знала  отказа.  Однажды, она сидела в саду, на качелях, увитых  розами. Смеркалось, на  небо выплыла луна и Диана  задремала. Вдруг она услышала скрипучий голос и  открыла глаза. За воротами сада стояла сгорбленная  старушка-нищенка.                
graphic
- Ты веселишься и швыряешь деньги направо и  налево, но скоро наступит  отрезвление. К тебе  сватаются принцы, но одни из них разорены и даже  богатую  одежду просят у своих приятелей. А другие  и вовсе принцами никогда не были -  это  обыкновенные мошенники, бродяги и воришки. И  все сватаются к тебе  только из-за денег. А вот твоей  сестрице Марте незачем печалиться: муж любит  ее  всем своим сердцем и окружает заботой и лаской.
   Произнеся эти слова, старушка исчезла, будто ее и  не было. А сердце Дианы  словно черная змея обвила.  Она поняла, что не было ей покоя ни днем, ни  ночью,  и все эти праздники и увеселения устроены  лишь были с одной целью: забыться  от тоски и  печали. Никто не мог укротить недоброе сердце  Дианы, не дать ей  вовремя мудрый совет: время все  лечит.
   Злые мысли вконец одолели ее: «Какая-то  замарашка хитростью овладела душой  и сердцем  моих добрых родителей. Забрала половину их  богатства, которое по  праву принадлежало мне,  Диане. Завлекла лучшего в мире принца, который  тоже,  по законному праву рождения, должен был  достаться только мне, Диане». Не  жалея денег,  которых хватило бы на скромную жизнь, принцесса  решила  потратить их на то, чтобы отомстить своей  названной сестре. Первое, что она  решила сделать, -  это донести до сведения принца Альберта, что его  жена вовсе  не королевской крови. Диана была  уверена, что он в негодовании выгонит ее со  двора, и  она станет той, кем и должна была стать: нищенкой - бродяжкой.
   Но не тут-то было. Принц выслушал уважаемых  господ, которых правдами и  неправдами упросила и  подкупила Диана, и выгнал со двора не свою жену, а  именно их, открывших ему всю правду. Мало того,  до Дианы дошли слухи, что он  еще крепче  привязался к Марте, и ни на шаг не отпускает ее от  себя.
graphic
- Ах!- воскликнула в великом гневе Диана, и даже  слегла в постель. Но ненадолго.  Зависть не давала ей  ни сна, ни покоя, и она употребила все средства,  чтобы  осуществить свою месть. Как не охранялся  замок Альберта, всегда найдется  лазейка. Особенно  тогда, когда не ждешь беды. Диана набрала людей,  которых  буквально осыпала золотом, и они  пробрались в замок принца, выкрали Марту и  заточили ее в темницу.
   Эта темница давно уже была подготовлена и  тщательно замаскирована между  деревьями и  колючими кустарниками. В мрачной коморке  оказалась безвинная  Марта, и только маленькое  оконце с решеткой связывало ее с миром.
   «Муж мой возлюбленный, где ты»,- тосковала она  днем и ночью, обхватив  голову своими тонкими  белыми пальчиками.
   Альберт потерял голову от горя, когда узнал, что  жена его пропала. Послал  гонцов во все концы света,  но они вернулись ни с чем. Пропала Марта, как  сквозь  землю провалилась. Шли дни за днями, и  Альберт понял, что жизнь ему без  Марты не мила.  Он решил обраться за помощью к великому колдуну,  к которому  люди шли за помощью только в час  самой великой скорби.
- Да,- раскрошив сухую кожу змеи в камине,-  произнес этот страшный старик,- я  вижу, где твоя  возлюбленная. Но и ты знаешь, что плату я беру  немалую. Не  покажется ли она тебе - чересчур  велика?
- Я готов жизнь отдать, лишь бы хоть одним глазком  повидать свою милую,-  твердо сказал Альберт.
- Тебе придется отдать мне все свое королевство. Но  и это еще не все. Ты отдашь  мне свое прекрасное  тело. Только душа останется с тобой, душа и белые  перья -  загадочно добавил колдун. Принц на все был  согласен. 
   И вот в один из вечеров Марта увидела, как к окну  темницы прилетел  белый  лебедь. Он бился о  железные прутья, стараясь прорваться внутрь. Но  слабой  птице это было не по силам. Белые перья  окрасились алой кровью. Марта с  испугом  вглядывалась в лебедя. И вдруг вскрикнула: «Муж  мой!»,- и упала без  чувств. 
graphic
   Да, это был ее возлюбленный  Альберт, который за  возможность видеться с ней  отдал все, что у него  было. Увидев, что Марта лежит без памяти, он  испугался и  стал звать ее. Мало-помалу она пришла в  себя. Поднялась с холодного пола и  бросилась к  окну. Наконец, они встретились после столь долгой  разлуки. Она  гладила его крылья. А он нежно ласкал  клювом ее волосы, клал голову ей плечи.  Что будет  дальше? Они не знали. Но то, что они снова были  вместе, наполняло их  душу надеждой.
   Диана обрела долгожданный покой. Верная  служанка каждый день  рассказывала ей о том, как  скорбит в темнице самозванка Марта, как редеют от  печали ее прекрасные волосы.
   Но, однажды, она доложила о том, что Марта снова  расцвела, на ее щеках  заиграл румянец, а волосы  стали густыми и блестящими. 
graphic
- Как?- воскликнула в гневе Диана,- узнать, в чем  дело!
- Я проследила за ней, - продолжала рассказывать  хитрая служанка.- Не спала  несколько ночей, но все  выведала. К ней стал прилетать лебедь. Он не похож  на  других лебедей - крупнее их, и крылья у него  широкие и длинные. А клюв ярко- красный, лапы  черные. Такая красивая птица, моя госпожа!  
- Лебедь?- удивилась та и призадумалась.- Уж не  думаешь ли ты…
- Да, да, моя госпожа,- закивала головой догадливая  служанка, именно так и есть.  Лебедь - это ее муж, и  он не оставит нас в покое, пока не вернет свою  ненаглядную Марту. 
graphic
- Заколотить окно! Покрыть темницу железными  листами сверху донизу, чтобы  внутрь не проникала и  капля света! Изловить лебедя и посадить в клетку!-  отдала  распоряжение жестокая принцесса.
   Но, если заколотить окно оказалось делом  довольно легким, то изловить лебедя  никто не смог.  Напрасно сотня нанятых охотников караулила его  днем и ночью,  выставив вперед свои заряженные  ружья. Напрасно по всему саду расставили  силки и  капканы. В них то и дело попадалась  многочисленная охрана. Однажды  и сама Диана  угодила в хитро замаскированный в кустах силок.  Она повредила  ногу, и еще больше озлобилась.
   Убить Марту она боялась - ведь слух разнесется по  всему королевству. И кто  захочет свататься к  принцессе, у которой руки обагрены кровью? Вот  если бы  Марта сама зачахла от тоски и  печали…Диана решила держать самозванку до тех  пор, пока не сломит ее волю, дух и придумала такой  план. Она устроит  грандиозный праздник и  пригласит много гостей. Программа праздника будет  озвучена заранее. Будут выступать клоуны, карлики  и много чего будет забавного.  А напоследок гостям  покажут заморских зверей в клетках. И в одной из  них будет  Марта! Вот будет сюрприз! Лебедь  прилетит непременно! Он как сквозь землю  провалился, стал хитер и осторожен, но Диана его  перехитрит. Он непременно  появится, когда  услышит, что Марте грозит беда! 
   Диана приказала гонцам повсюду расклеить  афиши о предстоящем празднике.  Яркими буквами  там было написано, что гвоздем программы будет  опасная  преступница Марта. И в клетку к ней будет  впущен лев! «Ах, какая я молодец!»-  восхищалась  своей хитростью Диана. Она вовсе не собиралась  впускать льва и  доводить дело до такого страшного  конца. Но, сердце подсказывало ей, что  встревоженный Альберт поверит, и непременно  прилетит. А здесь-то его и  подстрелят охотники. Она  отыщет самых опытных стрелков, не пожалеет на  них  денег. А сердце Марты не выдержит горя. Так  она, Диана, отомстит за себя!
   И вот настал долгожданный день. Дворец и сад  сияли от сверкающих  украшений. Столы ломились  от яств, и гости, опрокинув рюмочку-другую, уже с  нетерпением ждали развлечений. Среди них были  простодушные и добрые люди,  которые верили, что  этот номер с Мартой, о котором гонцы уже  раструбили на  все королевства, всего лишь  розыгрыш. Но были и такие, которые уверяли, что  Диана коварна и мстительна. Они втайне ожидали  кровавого зрелища. 
   На большой сцене в саду шло одно представление  за другим, и все актеры  поражали большим  искусством игры. Но гости в нетерпении ожидали  обещанный  сюрприз и даже делали ставки: решится  ли Диана на такой неслыханный  поступок или нет?
   Наконец, на сцену с трудом внесли клетку, где  держась за прутья, стояла Марта.  Железные листы  сняли совсем недавно, и солнечный свет ослепил ее.  Она много  времени провела в темноте, и лицо ее  было белее снега, а глаза опухли от слез.  Она ничего  не знала о своем Альберте и волновалась за него.  Что с ним? Жив ли  он? Прекрасные волосы  потускнели и свалялись. Трудно было не испытывать  сострадание к этой безвинной душе. И многие  приглашенные гости в смущении  прятали глаза друг  от друга. Одно дело - услышать о расправе, и совсем  другое -  увидеть ее.
   Уловив настроение гостей, и не желая выглядеть  жестокой, Диана с надеждой  смотрела в небо.  Лебедь вот-вот должен появиться. Охотников было  так много,  что на деревьях, где они сидели, почти не  видно было листьев.
   Наконец, рассерженной Диане надоело ждать.  Многие гости стали расходиться,  и она приказала  привести льва. Его еще не было видно, а от грозного  рева у всех  гостей волосы встали дыбом. Бедняжка  Марта забилась в угол, по щекам ее  струились слезы.  И когда стражник стал греметь ключами, чтобы  открыть клетку  и впустить льва, в небе раздался  крик. Это кричал лебедь, ее муж, ее  возлюбленный,  и крик этот был страшнее львиного - в нем была  огромная боль.
   Он устремился к ней, своей Марте, зная, что все  охотники давно взяли его на  мушку и дрожат от  нетерпения. И вдруг - о чудо! С неба обрушилась  точно лавина  снега: это на помощь своему собрату  летела сотня лебедей. Охотники  растерялись.  Растерялась и сама Диана. Альберта уже  невозможно было  разглядеть в этом белоснежном  потоке красоты. Отдать приказ стрелять?  Обагрить  кровью эти белые перья?
graphic
   «Да,… вот что значит любовь!»- среди всеобщей  тишины раздался чей-то голос.  Он принадлежал  тому самому колдуну, который превратил Альберта в  лебедя. Он  был в числе приглашенных, и вместе со  всеми гостями сидел за столом
   Его слова, произнесенные тихим голосом,  пронзительным эхом разнеслись по  всему саду.  Колдун встал и негромко хлопнул в ладоши. В тот же  миг клетка, в  которой томилась Марта, рассыпалась,  словно была из песка. Руки девушки стали  покрываться перьями. И вот в небо взлетела белая  лебедушка. К ней сразу же  присоединился другой  лебедь, и никто не сомневался, что это был Альберт. 
graphic
   «Любовь…»,- тихо прошептал мальчик в  бархатном костюме, который  прислуживал гостям.  «Любовь»,- изумленно зашептали гости.   
   Охотники побросали вниз ружья и стали медленно  слезать с деревьев. Все  словно очнулись от тяжкого,  дурного сна. Опрокидывая стулья, натыкаясь друг на  друга, гости и охотники спешили поскорее покинуть  это место. 
   Вскоре Диана осталась совсем одна - даже слуги ее  разбежались. Им было  страшно оставаться в таком  недобром королевстве. 
   Диана медленно шла по саду, под ногами хрустели  упавшие бокалы, крошились  тарелки из дорогого  фарфора. 
   Вдруг запел соловей. И она вспомнила, как совсем  маленькими девочками они с  Мартой любили  слушать пение птиц, качаясь на высоких качелях.  Диана  вспомнила, как горячо любили они друг  друга. Как обещали хранить эту любовь  до самой  смерти. Она впервые подумала о том, как горько  было родителям  видеть ее ревность. Да, да, самую  настоящую, жестокую ревность, которая  овладела ее  сердцем.  
graphic
   Она горестно разрыдалась, и плакала несколько  часов, пока не почувствовала  облегчение: словно по  капле выдавила весь яд из своего сердца. Чистые  слезы  всегда преграждают путь злу. И у Дианы  появилась надежда на собственное  счастье.
   Альберт и Марта не разлучались до конца жизни.  Пусть в другом обличье, но  они прожили славную,  насыщенную днями жизнь, положили начало новому  виду  лебедей - красивейших птиц, славящихся своей  верностью. 
 Рисунки автора
2. Валентина Біляцька Вірші Миколи Тютюнника
Валентина Біляцька
      
Вірші Миколи  Тютюнника
     Кінець ХХ - початок ХХІ століття став періодом  відновлення в українській  художній літературі  одного з найскладніших жанрів, роману у віршах.  Лише з  2010-го року надруковано такі: «Мазепа»  (2010), «Мамай» (2010) Леоніда  Горлача,  «Московський час» (2010) Василя Марсюка,  «Берест» (2011) Анатолія  Шкуліпи, «Асмілла»  (2011) Олександра Кузьменка, «Наш величний  пророк Тарас  Шевченко» (2013) Віталія Матеуша,  «Бунтарська галера» (2015), «Іван Сірко»  (2016)  Миколи Тютюнника, «Сарматка» Олега Бермана,  «Паломник» (2017) Ігоря  Павлюка, «Дивограй»  (2017) Олесі Омельченко.  
Роман у віршах активно входить у культурний  простір, набуває певної  трансформації внаслідок  впливу постмодерністських тенденцій як  закономірного  наслідку історично-політичних умов  життя суспільства. На модифікацію  жанрових форм  сучасного українського роману у віршах (історичний,  автобіографічний, роман-пісня, роман-медитація,  віртуальний роман у віршах,  історико-філософсько- фантастичний роман-есе, роман-сповідь), більшість  поетичних форм якого адаптувалися в різних  контекстах героїчного та  гомерівського епосів,  середньовічного лицарського роману та інших  синтетичних  жанрів, впливають генетичні та  типологічні форми, традиція, рівень  «культурного  знання». Естетичні чинники й передумови їх  виникнення, особливо  історичних, вітчизняні  дослідники вбачають у фольклорній традиції. За  визначенням С. Єрмоленко, народний героїчний  епос прагне до відображення  бачення колективного,  того, що легко запам'ятовується, передається  усталеними  формулами, символами, за якими  відчувається творець-народ. 
Початок 2018 року потішив шанувальників  поетичного епосу Миколи  Тютюнника, відомого  українського поета, прозаїка, журналіста,  перекладача,  лауреата багатьох літературних  вітчизняних та міжнародних премій, друком трьох   історичних віршованих романів (в одній книзі).  «Історичний віршований роман» -  такі жанрові  підзаголовки дав своїм творам «Маруся Богуславка»  (2007),  «Бунтарська галера» (2015), «Іван Сірко»  (2016) Микола Тютюнник Звернення  письменника  до тем і образів минулого в ліро-епосі - це  повернення автора до  самого себе, до своїх коренів.  Сюжетна структура будь-якого роману у віршах  поета - це жива картина української історії ХVІ- ХVІІІ ст., у яку автор, за  спостереженням  В. Свиридова, переносить центр тяжіння свого  духовного життя,  не виходячи із реалій сучасного  світу, частково втрачених рис національної  ідентичності, це інтерпретація долі неординарних  постатей рідної землі. 
В усіх романах письменника відчутна  прив'язаність до фольклорної  матриці, яка активізує  інформативне й виражально-зображальне начало,  поглиблює наративні елементи, тенденцію до  композиційного виокремлення  жанрів, була й  залишається джерелом епічного. Народнопоетичні  зразки,  особливо героїчний епос, визначають  концепцію романів у віршах М. Тютюнника  і є  своєрідним естетичним орієнтиром у творенні  сюжетів, характерів. Його  романи - це оповідь про  буття України Х VІІ ст., коли грабіжницькі набіги  кочових орд були особливо активними, а наш народ  потерпав від соціального,  національного та  релігійного гніту; це віра автора, що переживемо і  війни, і руїну  й побачимо «вільну Україну - / Без  різних яничарів й холуїв». Твори побудовано  за  класичними канонами жанру, поділено на частини з  промовистими назвами,  написано переважно  чотиристопним ямбом. 
За твердженням письменника, над усіма  своїми віршованими романами він  починав  працювати або на Різдво Христове, або на  Водохреще, помолившись  Богу і Пресвятій  Богородиці. Віршованим текстом, на думку  письменника, легше  привернути увагу читача, до  душі процес написання поетичного епосу, пошук  рими, фольклорних зразків, образів-символів,  національно-історичних, морально- психологічних  чинників. Герої його романів - бранка Маруся  Богуславка,  кошовий Запорозької Січі Іван Сірко,  учасник визвольної війни під проводом  Богдана  Хмельницького Роман Каторжний - взірці  волелюбного духу наших  пращурів, узагальнені  образи ментального ідеалу. 
Романи у віршах М. Тютюнника  відзначаються етноестетизацією  фольклорних  текстів через етичну призму національної історії і  світогляду. Не  будемо заглиблюватися в теорію  фольклорної традиції й авторської  індивідуальності,  адже фольклорні й літературні твори відрізняються  функціональним значенням, естетика народного  твору має більше модуляцій, ніж  естетика  авторського (В. Буряк), з'ясуємо наскільки  фольклорному жанру  письменник надав  «індивідуальних рис» (П. Білоус). У романах  «Маруся  Богуславка», «Бунтарська галера», «Іван  Сірко» М. Тютюнника розширено  історичний  простір творів порівняно із зразками героїчного  епосу, модифіковано  і філософськи обґрунтовано  нову ідейно-естетичну концепцію, пов'язану не лише  з образами головних героїв, а й з історичною  сутністю. Історична ретроспектива  романів у віршах  М.Тютюнника розкриває не лише широкомасштабні  епічні  узагальнення: «силу й непокірність козаків»,  бої у визвольній війні під Жовтими  Водами,  Корсунем, Пилявцями, що стали символом свободи  «в пам'яті людей», а  й спонукає до філософських  роздумів про майбутнє рідного краю, який «колись  ще стане на землі цій раєм!». 
В основі віршованого роману «Маруся  Богуславка» М. Тютюнника -  фольклорний образ із  однойменної народної думи, яка є пам'яткою  національної  культури. Дума «Маруся Богуславка» -  одна з найдавніших і найбільш  досліджуваних і  переспіваних у різних жанрах художньої літератури.  Образ  Марусі Богуславки у творах виконує функцію  фабульної канви і сюжетного тла,  що переходить із  одного текстуального поля в інше. На переконання  дослідників  фольклору Т. Беценко, П. Житецького,  Б. Кирдана, Г. Нудьги, М. Плісецького  образ Марусі  Богуславки не має конкретного історичного  прототипа. Це  художній вимисел поетичної фантазії,  заснований на дійсності. П. Житецький у  праці  «Мысли о народныхъ малорусскихъ думахъ» (1893)  писав, що,  заглиблюючись у народну психологічну  тканину, яка лежить в основі дум, ми  повинні знати,  що вона культивована, бо була створена силою  народу не заради  «прихоти», а заради високих  моральних інтересів загальнолюдського значення. 
Роман у віршах «Маруся Богуславка»  М. Тютюнника має глибинний зміст,  далекий від  переповідання сюжету відомої думи. Хоча на  початку роману автор  пише, що, прочитавши думу,  він так зримо побачив небесної краси бранку, що не  міг розлучитися з нею до останнього рядка свого  твору, цим вказуючи на його  фольклорну основу.  Сюжет роману розгортається на тлі важливих  історичних  подій ХVІІ ст. (переважно в Україні та  Туреччині, як і в більшості творів про  Марусю  Богуславку), пов'язаних із боротьбою українського  народу за визволення  рідної землі від соціального й  національного поневолення, вирізняється  багатством  думок і проблем. 
З перших рядків роману «Маруся Богуславка»  реципієнт дізнається, що  головна героїня уже п'ятий  рік у неволі, у турецький полон потрапила ще  «зеленою, як листок капусти», і пройшла нелюдські  випробування разом з  іншими бранцями: 
Схопив мене, катюга, за  волосся 
І, як щеня, - в смердючий  чорний трюм! 
А там людей - неначе  оселедців!
І в кожного ж не те, так те  болить! 
Умови перебування героїв роману в неволі  суголосні жахливим описам  перебування бранців у  народних думах «Невільники», «Дума про  невільників»,  «Невільники на каторзі», «Плач  невільника», які допомогли реально й образно  відтворити історичну тогочасну епоху, подати її в  конкретно чуттєвих картинах.  Картини нелюдських  умов перебування бранців-запорожців у неволі,  оспівані у  фольклорі, виразно подані й у тексті  роману у віршах М. Тютюнника «Бунтарська  галера»:
Гребці сидять по четверо на  банці, 
І так прикуті, що не відірвать.
Як починають веслувати  вранці -
Й аж поки стража не почне  дрімать.
І це ж не день, не два, а років...  тридцять!
Хоча б скоріш якогось там  кінця!
Уже й домівка жодному не  сниться,
Уже й батьків не пригадать з  лиця! 
«Маруся Богуславка» - це перший історичний  роман у віршах М.  Тютюнника, який отримав чимало  схвальних відгуків однодумців по перу,  літературознавців (І. Дзюба, А. Дімаров,  П. Загребельний, Л. Лук'яненко, М.  Слабошпицький,  Г. Сивокінь, Вал. Шевчук тощо) і став вагомою  подією в  культурному житті України, приніс  особливу популярність письменникові. У  відгуках  про твір багато хто вказував на зв'язок з народною  поезією. Зокрема, М.  Слабошпицький писав:  «Маруся Богуславка» - це образ героїні, змальований  за  народними уявленнями; це клекіт історії поряд з її  долею; це вічне небо України,  в яке задивлені  погляди багатьох поколінь».
У сюжетах романів у віршах М. Тютюнника  висвітлено події переважно  ХVІІ ст., але, як і в  більшості історичних творів, їх сфокусовано на  сучасність.  Наприклад, шоста частина «Майдан» у  «Мару cі Богуславці» оповідає про події  через 4 роки  після козацької Чорної ради 1663 року, тобто про  1667 рік. Вибори  передано в оцінці героїв-очевидців,  які сподівалися, що навіки щезнуть «кривда і  олжа!»,  але «...зрада гетьманом майдану / Всіх цих людей  заріже без ножа».  Вибори гетьмана, що відбулися  підкупом (до речі, таке й життя стало в Україні  після  виборів) зафіксовано в устах не одного героя. 
Промовиста назва частини асоціативно  нагадує події Майдану 2004 року  (роман  надруковано в 2007), коли українці  продемонстрували пробудження  незалежної  держави, вийшли засвідчити ментальну  волелюбність, бунтарський  дух боротьби із  несправедливістю. В описі подій Х VІІ ст.  проглядаються яскраві  картини Помаранчевої  революції:
Це був тріумф! Тріумф всього  народу.
Як майоріли гордо прапори!
Такого злету не було ще зроду,
Й такої славнозвісної пори! 
І як наслідок - всенародне розчарування в  управлінцях та проголошених ними  ідеалах,  постмодерністський міф у черговий раз заміщує  реальне ірреальним,  правду вигадкою. Слова  Марусиного батька, священика, відповідно й автора,  який, зазираючи в майбутнє, сказав:  «Хай буде,  хлопці, не один майдан ще, / Та  нас ізнов обдурять. І  не раз!», - є пророчими особливо проти зазіхання на  демократичні права й свободи народу .
Відображення життєвої правди засобами  фольклору в історичних романах  у віршах  М. Тютюнника  має традиційні й цілком  індивідуально-авторські  особливості. Роман «Іван  Сірко» - це високий епічний стиль народних пісень,  легенд і переказів, це художня інтерпретація  реальних історичних фактів про  кошового, який є  уособленням національно-культурного героя,   відважного воїна,  людини з надприродними  здібностями, а головне - патріота України. У романі  у  віршах інтерпретуються пісні про Сірка: «Очерет  шумить, верболіз гуде» (про  обрання його кошовим),  «А в Очакові турки плакали», «Гей, рубали  козаченьки!», «Та ой як крикнув же та козак Сірко»,  «Гей, та то ж не грім в степу  гуркотає» (про  відважність та сміливість отамана та його війська).  У легендах і  переказах, які сприяли кращому  розумінню історичних подій, часто йдеться про  незвичайне народження національного улюбленця та  його надприродну силу. У  романі М. Тютюнником  запропоновано оригінальну художню версію легенди  про народження кошового: 
Колись казали, нібито зубатим 
І я родився, в празник, як на  гріх. 
Й сусіди довго заглядали в  хату, 
А я лежав і гриз собі пиріг.
Для народу кошовий був нездоланним, йому  приписували силу навіть після  смерті. Наприклад, у  переказах  «Сила  Сіркової  руки», «Заповідь  Сірка»,  «Превеликий характерник», «Сірентій  Праворучник»   ³äåòüñÿ  про відтяту руку  кошового, що сім літ  козакам допомагала ворогів перемагати. Коли її  несли   вперед  війська, неприятель  сам себе  рубав. У  романі «Іван Сірко» М. Тютюнника  легенди й  перекази про силу Сіркової руки інтерпретовано в  останній, дев'ятій  частині «Рука отамана Сірка»  близько до народних текстів: руку зберіг отаман  Неклипа (був колись джурою у кошового), і як  заповідав Іван Сірко козаки возили  її:
Тримаючи в бою, як корогву.
Війна ж тоді велася на всі боки:
Й татари підступали, і ляшва.
Угледівши ж ту руку, в світ  широкий
Втікали, як від полум'я вошва.
Наскрізною в історичних романах у віршах  М. Тютюнника є тема зради.  Автор порушує болючу  суспільну проблему і проводить паралель між  минулим і  сьогоденням, підтверджуючи  філософськими роздумами ключову думку, що  зрадниками є не лише яничари, більшість з яких:  «Малесенькими «мамочко-о»  кричали, / Ну а тепер  лише - „Аллах акбар!” / Та їх таких - хоч з них гати  загату! /  І за минулі вже п'ятсот років / Було їх тищі й  буде знов багато», але й ті, хто до  булави тягнувся,  хто ладен був за ласий шматок торгувати  найдорожчим - честю,  моральними принципами,  рідною землею . У романі «Іван Сірко»  М. Тютюнника  йдеться про те, що кошового було  заслано в Тобольськ, бо його підступно схопив і  здав  полковник Жученко, той, кому Сірко довіряв. Роман  навіть розпочинається  розділом «Зрада», описом  схоплення кошового: 
Зв'язали - й на підводу, як  вовка!
Й Жученко, гад, на кожнім  кроці гирка
Й дорогою весь час не замовка.
Радіє, бач, що встиг мене  впіймати.
Аж труситься цареві догодить.
А що ж тепера скаже твоя  мати ?
Як стріне на порозі таку гидь? 
Роман «Бунтарська галера» М. Тютюнника  базується на скупих відомостях  про події і факти  звільнення козаків-бранців у 1642 році з однієї з  найкращих  константинопольських галер, що  знаходилася за дві милі від Стамбула в  Мармуровому  морі. Автор відтворив дух історії, зображаючи долю  подвижника  Богдана Хмельницького, який очолив  бунт на галері - Романа Каторжного.  «Скупі»  історичні факти роману «Бунтарська галера»  межують із змістом  народнопоетичних зразків про  події того часу. Чуйне до чужого горя серце козака  не залишає байдужим українська пісня, яка  нагадувала дитинство та затишок  рідної домівки,  давала сили і віру в найскрутніших ситуаціях: 
А там співали знову ту,  козацьку,
Що оживляла, певне, і мерців.
І ось тепер згадалася зненацька  -
Про тих, галерних, знов-таки,  бранців.
Співали, догоджаючи  полковнику,
Розгойдуючись, начебто у  човнику.
«Зажурилася Україна, / Що  нігде прожити;
Гей, витоптала орда кіньми /  Маленькії діти!...
 Та що ж це ми такої вже  сумної?
А ну ж, давайте, хлопці, про  любов! 
«Ой, чого ти, дубе, / На яр  похилився?
Ой, чого ти, козаче, / Ні спиш,  зажурився?»
І тут - увесь полк:
«Гей, мене чарують / Зорі  серед ночі.
Не дають заснути / Серцю карі  очі.
Гей, лети, мій коню, / Степом і  ярами.
Розбий мою тугу / В бою з  ворогами!».
У романах у віршах М. Тютюнника на  народнопоетичному рівні розкрито  й історичні  явища й відображено певний рівень світогляду  суспільства,  національні проблеми:
Отак воно: про що б там не  співалось,
А хоч би що - зажура огорта.
Вже й про любов ось почали,  здавалось,
А все на ворогів тих наверта!..
Тому й пісні у нас такі журливі.
Але ж і мелодійні - аж до сліз!
У тексті роману «Бунтарська галера»  найбільше введено зразків  фольклорної лірики  (пісень історичних - «Ой, на горі та женці жнуть, / А  попід  горою / Яром-долиною, / Гей, широкою, /  Козаки йдуть!», «Зажурилась Україна»;  суспільно- побутових та родинно-побутових - «Ой, гай, мати, ой  гай, мати / Ой,  гай зелененький, / Ой, поїхав з  України / Козак молоденький»; «Стоїть явір над  водою, на воду схилився, / Сидить козак у неволі,  тяжко зажурився / Не хилися,  явороньку, ще ж ти  зелененький, / Не журися, козаченьку, ще ж ти  молоденький»  та героїчного епосу - «Полинь ти,  соколе ясний, / Брате мій рідний, / У городи  християнськії, / Сядь-пади в мого батька й матері /  Перед воротьми, жалібненько  загуди, / Про мою  пригоду козацькую / Рознещасную розкажи- проквили…»).  Пісня була незамінною в середовищі і  народу, і козаків, тому М. Тютюнник  активно  вводить їх у свої романи. Деякі пісні цитує повністю  в тексті, наприклад,  у «Бунтарській галері» - «Стоїть  явір над водою, на воду схилився»; у «Марусі  Богуславці» -  «Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі»,  «Вийшли в поле косарі». 
Михайло Ткач про роман «Бунтарська галера»  писав: «Як зримо й  художньо виважено зображено  тогочасні події! Все тут вражає: неймовірна  авторська фантазія і чітка уява, бездоганна м `яка,  наближена до народної, мова,  ідіоматичні крилаті  вирази, метафоричні сполучення, образи, зразки  фольклору».
У романах згадуються самобутні народні  звичаї та обряди (жнива,  сватання, Трійця, Покрова),  повір'я, що набувають філософського підґрунтя,  достовірно передано особливості народного вбрання,  підкреслено його ошатність,  естетику, сакральність.  З метою правдивого осягнення національного  колориту,  досягнення ідейно-естетичної мети тексти  романів у віршах М. Тютюнника  наповнено  пареміями, які активно побутували в народному  середовищі та серед  лицарів-козаків, увиразнювали  їхній побут, звичаї, традиції. Наприклад, у  «Марусі  Богуславці» - «Було й спливло, як ночви за водою / В  якусь таку - аж  страшно! - далечінь!»; «Без Бога ж -  ані до порога, / Хоч ти сам велетень-атлант»;  «- І  діточки ж, напевне, уже є ? / Чи ще в капусті  бешкетують зайці?»;. «Тепер  уже хорошого й не  ждати, / Душа тремтить, як стрижена вівця»;  «Господнії путі -  несповідимі. / Та випадкових  жодних не бува»; у «Бунтарській галері» - «Якщо  сміливість, кажуть, й горе боре, / То треба щось  робить, товариші»; «В бою  загибель - вірна путь до  раю»; «А звісно ж: в сина пучка защемить / А в  батька  заболить одразу серце»; «Ми все-таки самі не  ликом шиті - / То й воювати будемо  з умом!» тощо. 
«Маруся Богуславка», «Бунтарська галера»,  «Іван Сірко» Миколи  Тютюнника мають  етнокультурні образи-знаки, образи-концепти з  ментальним  смисловим наповненням, у них  відчутний вплив фольклорної традиції: звернення  до  епічної поезії та народної стилізації, сюжетів,  тропіки, ритміки з виразними  ознаками народної  пісні; трансформування народнопоетичних  елементів у  художні; застосування ремінісценцій та  алюзій з фольклорних джерел. Його  історичні  романи у віршах - це «низький уклін» тим, хто «нашу  землю застує  собою», нагадування сучасникам про  волелюбний дух наших пращурів, міцні  зв'язки, які  єднають героїчне минуле та уславлюють родовід,  утверджуючи  націєтворчу ідею. 
Валентина Біляцька - доктор філологічних наук,                                 професор  кафедри філології та  мовної комунікації  Національного технічного університету                                                          «Дніпровська  політехніка»,
м. Дніпро Україна
 
3. Борис Бужор Море
Борис Бужор
Море
-Долго еще? - вздохнула Ольга, глядя в запотевшее  окно. 
Осенние деревья пунктирной полосой тянулись  вдоль трассы. Из глубоких  обочин, пропахших   горелой полынью, восходил туман.   
-Почти-почти, - ответил Алексей, крепче сжав руль и  поддав газу. 
Наше авто зашумело, и пунктирная линия стала  сплошной.  
Светка сидела рядом со мной, ерзала, серьезничала:
-А вы кетчуп купили? - косясь на меня, доставала  Леху. - А салфетки? А вино  красное купили, да? А  подогрев в домиках есть? А связь там ловит? 
Получив на все вопросы положительные ответы,  Светлана успокоилась.  
Именинница все-таки, ради нее сняли турбазу на все  выходные на берегу моря… 
-А не много ли вам девушек на двоих? - пошутила,  сидевшая на переднем  сидении,  Катька, поправила  мясистой, ювелирно отманикюренной рукой  волнистые волосы. 
-Нормально, а то я боюсь конкуренции, - я разрядил  обстановку.  
-Да зачем нам больше? - вмешалась именинница. -  Другие понапьются,  приставать начнут.
-А эти прям не начнут? - хохотнула Екатерина. 
-Да этих хоть пошлешь куда подальше, они  успокоятся. 
-Так, - деловито перебил Алексей. - Давайте без  унижений… Не приставать, а  ухаживать. Не путать.   
-Ага-ага, ухаживать, - Катька толкнула Алексея в  большое плечо.
-Э-э-э, аккуратнее, я и так дорогу еле вижу.   
Через неугомонную Светлану я поглядел на  задумчивую Ольгу. Сказали, что она  подружка  Светланы по институту - вместе заканчивали филфак  лет десять назад.  Катерину  и Светку я знал хорошо,  как познакомились и не вспомнить, общая  компания, пошло и поехало. 
Договорившись со смотрителем турбазы, закинув  вещи в деревянный домик, мы  разместились в  беседке. Девушки, пока светло и не холодно,  принялись нарезать  овощи. Я и Леха, захватив по  банки пива, отправились рубить дрова, ставить  мангал и готовить шашлык. 
Колода в мелкой стружке пахла лесом. От накрытой  клеенкой поленницы веяло  прошедшим летом. В  дровах шевелились маленькие паучки и прочие  насекомые,  впитывая последнее тепло перед  затяжной зимой.   
-Повезло нам, - Леха разом разрубил сосновое  полено.
-Почему же? - я со щелчком открыл банку и сделал  первый глоток.
-Нас двое, а бабы три.
Топор щелкал дрова, словно семечки. Намечался  долгий субботний вечер. И  завтра целый день отдыха  у моря. 
-Купаться в полночь пойдем? - допив банку, я взялся  за топор. Колоть дрова  любил с детства, не меньше  нравилось подбрасывать их потом в печку. 
-Ты спятил? - Леха протер лоб рукавом свитера. 
-А что? Глупо у моря побывать и не искупаться.   
-Да какое это море?  
В детстве Матырское водохранилище , мне, как и  любому моему сверстнику,  казалось огромным -  волна за волной, никакого берега, только далекие и  ночные,  тревожащие воображенье, огоньки. Все  представлялись маяки, меж которых  лавируют  разные суда, их кружат густые и акварельные  шторма, о борт  разбиваются волны, накрывают с  головой укутанного в плащ-капюшон  широкоплечего  и отважного капитана. Вопреки воде его трубка не  гаснет. И даже  не выпадает изо рта, когда он бранит  растерявшихся на палубе матросов…
Спустя много лет я купался во множествах морях.  Вода и вода, на берегу не  протолкнуться, громкая и  назойливая музыка из кафешек:
 
«Забуду имя любимое моё
Твоё
 именно имя, любимое моё
И
 непобедимая любовь моя …»
 Рядом ходил загорелый кавказец в оранжевом  жилете и предлагал всем  прокатится на «банане».  Тщедушный старичок в драных шортах, словно  туземец,  торговал рыбой и пивом.  Тогда я понял,  что в моей душе море только одно,  другому в нем  места нет. 
-Пора, - позвала Ольга из темноты в разгар вечерней  пьянки.  
Я встрепенулся. Она уже покинула общее застолье.  Стояла в стороне от  заваленного разными  вкусностями стола.   
Я, попутно оценив нашу хмельную посиделку,  незаметно вышел из оснащенной  электричеством  беседки в осеннюю ночь. 
-Куда? - окликнул Леха, повернувшись в мою  сторону вместе с рюмкой в руке. 
-К морю, - улыбнулся я. 
-А, - подмигнул закадычный друг. - Море - это  хорошо. Главное далеко не  заплывайте, - кивнул он в  сторону Ольги. 
Оставшиеся девчонки рефлекторно засмеялись.  Вырвись у Алексея любая другая  фраза, они  отреагировали точно так же. 
-Скажите, пусть плед вынесут, - услышал я Светку,  отделяясь от общего веселья.  Капюшон ее толстовки  свисал за спинку скамейки, вызывая непреодолимое  ребячье желание за него дернуть и убежать.
-Я же говорил, чтобы теплее одевались! -  иронизировал Леха. 
На раскаленном от угля мангале зажаривалась  очередная партия шашлыка.  Ароматный дым  восходил в сиреневую высоту млечного пути.  Когтистые сосны,  словно ракеты, готовые к  покорению звезд, нацелились острыми макушками в  небо. Зажмуришься, запрокинешь вверх голову,  почувствуешь дрожь земли. Волей- неволей начнешь  отсчитывать три-два-раз… 
Отворив калитку турбазы «Чайка», мы вышли в  открытый лес, тропки которого  расходились по  сторонам. Но нужную, ведущую к морю, я знал с  малых лет и  перепутать не мог. 
-Холодно? - я попытался взять Ольгу за рукав. 
-Ты спятил? - отстранилась она, застегнув до конца  ворот серой куртки. 
В свете последнего фонаря я оценил ее еще юную  красоту - длинноволосую,  незамысловатую, зрелую  духом, грациозную телом. Ее ножки в потертой  джинсе  проворно семенили, треща сухими иголками  и шишками. Я отставал, обиженно  молчал. 
«Не хочешь за ручку, ну и ладно… Больше  предложить мне нечего…». 
-Зачем тебе это? - начала Ольга. 
Мы перешагнули бревно, прочно вросшее в  ухабистую колею. По правое плечо  начинались  развалины детского лагеря «Радуга». Сквозь гнутые  прутья забора  просвечивалась обнищалая долина  турников и каркасов разобранных на металл  беседок,  походивших на скелеты динозавров из далеких  времен. 
-Через лагерь будет быстрее, - я, успев чуть  приобнять, подтолкнул ладонью  Ольгу в сторону  входа. Вопрос проигнорировал. 
-Я здесь в детстве каждое лето отдыхала.
-Я тоже 
-Не может быть.
-Может. 
Мы остановились на баскетбольной площадке.  Погнутые щиты понуро глядели в  надломленный  временем асфальт. Из душистого сумрака восходили  металлические слова: «Сегодня - физкультурник!  Завтра - олимпиец!». 
-Странно, что их еще на металл не стащили! -  ухмыльнулся я. - Помню, в этом  лагере первый раз  поцеловался. 
-Я тоже, - Ольга неожиданно прижалась к моему  плечу.
-Сколько тебе лет было?
-Лет четырнадцать. 
-Поподробнее.
-Зачем тебе?
-Тебе жалко? 
-После отбоя, как вожатые к костру уходили, мы с  мальчиком одним убегали ...
-Куда?
-Сюда, - Ольга первый раз за вечер улыбнулась,  пусть сухо и надменно, но все же.  - Тут где-то  скамейка в кустах была. Вообще все по-другому  было… Здесь раньше  все было… 
Не сговариваясь, оглядели ржавые остатки нашего  детства. Из рябиновых  зарослей былым  воспоминанием зазвенела расстроенная гитара.  Дворовую  мелодию подхватили раззадоренные  портвейном голоса. Вспомнился  нескончаемый смех  младших групп, погоняющий их крик суровой  вожатой -  подрабатывающей студентке из  Педагогического института, ночами  обнимающейся  у моря со своим коллегой со спортфака. 
Подъем флага, фанерные ракеты, приклеенные к  синему бархату звездочки из  фольги. Грамота за  победу в конкурсе - «Я и космос» - лучшая  пластилиновая  композиция о покорении вселенной.  Макароны трубочкой, медовояблочный сок,  тысяча  девятьсот девяносто шестой год - последние обороты  красного колеса,  предсмертный вздох советской  эпохи. 
-Сашкой его звали Да-да, точно, Сашкой. Меня он  ласково называл - Олюненок.   
-Олюненок, - хмыкнул я. - Тебе нравилось?
-Делала вид, что нет. Сашка на два года старше был. 
-Опытный. 
-Типа того. 
-Кстати, меня же тоже Сашка зовут.
-И что?  
-А вдруг это я и есть.
-Не может быть, - Ольга отшагнула в сторону. - Не  шути так, зачем? Я тебе  доверилась, а ты  издеваешься.
-Не издеваюсь. 
-Нет, - едва знакомая мне девушка прикусила  обветренную губу. - Ты врешь!  
Ольга хотела была уйти, я едва успел ее удержать.
-Отпусти. В тебе ничего святого нет. Ради того,  чтобы меня охмурить, детскими  воспоминаниями  моими попользоваться решил.  
-Тише, - я прижал Ольгу к себе. Глаза ее искрились  ненавистью. Брезгливость в  миг состарило еще  недавно безупречно лицо. На щеке чернела  маленькая  крупинка туши. 
-Что тише?
-А помнишь на дискотеке, - выцелил пальцем у  соснового обрыва здание без  крыши, - мы первый раз  поцеловались… 
-Да, - резкий разряд молниеносной улыбки прошиб  меня до пота. - Точно…  Постой…
-А еще старшие глядели, я боялся.
-Чего?
-Что все делаю не так ... Что потом засмеют…
-А я все ждала - когда же, когда… Точно, - Ольга  коснулось холодным пальцем  моего лица. - Этот нос,  эти… 
-Пора, - вырвалось у меня. 
От Ольги не пахло духами, не кремом, не шампунью,  только дымом костра и  октябрьской хвоей. 
У когда-то бывшего клуба, где по четвергам и  субботам крутили кино, вместо  нарисованной от  руки афиши, предвещающей завораживающий сеанс,  зияла  глубокая дыра. В ее темноте не  проглядывалось ничего, никаких ожиданий. 
Волны захлестывали песок, вода шумела, шлюзы с  недалекой дамбы гудели от  сквозняка. Изредка,  дразня сумрак короткими вспышками, мелькали  редкие и  дальние огни фар случайных авто.  Мглистая гладь черноземной окраины  озарялась и  снова гасла. Другой берег светился красными  огоньками  промышленных труб. 
-Я хочу разуться, - настроение Ольги заметно  поднялось.
-Ты заледенеешь, глупая.
 Потоптавшись на месте, оставили на влажном песке  глубокие следы. 
Я закурил. Ольга тоже. Ее длинные пальцы с  обломленными ногтями дрожали. 
-Ты обещала, что мы встретимся в следующее лето, -  надавил я.
-Ты тоже.
-Детство закончилось.
-Мы загубленные дети, понимаешь? - вскрикнула  Ольга. - Нас готовили к  счастью, к любви, к космосу  и морям, а не к скидкам на пиво и мясо, не к  лишнему весу, не к фотографиям, изображающим  веселье. С нами не честно  поступили. Пусть лучше с  ранних лет нас учили бы ролы на сотовый фоткать.   
-Не такие же и несчастные… Все мы  - девяностники ,  быстро перестроились под  формат и зажили  счастливо. 
-Не счастливо, а весело, ты не путай. 
-Олюненок, постой!
-Зачем тебе все это надо? 
У глинистого склона послышался смех, Леха, Светка,  Катька спускались к нам.
Я молчал, так как ответа не знал. 
-Я два раза в разводе, у меня … 
-Понимаю, - перебил я и изо всех сил  обнял  Ольгу,  пытаясь доказать себе, что не  одинок. 
-Вот вы где, - Леха выскочил к нам на берег. 
Светка и Катька, накрытые одной старой фуфайкой,  вышли на поднебесный свет  нашего берега. Катька,  разрумяненная, куда фактурнее своей подруги,  напоминала большую матрешку. Заметив нас с  Ольгой, без перешептываний они  обойтись не  смогли. 
-Будешь? - Алексей протянул мне бутылку водки.
-Буду.
Я сделал несколько мощных глотков, в глазах  заискрилось. Забил горечь  сигаретным дымом.  Рефлекторно предложил выпить Ольги. Не успел  удивиться,  как она умело отпила из горлышка  значительную часть сорокаградусной.  Закашлялась. 
-Ну что, купаться будем? - Алексей скинул куртку,  оставшись в одном свитере с  длинным воротом. -  Море зовет, море поет…
-Не вздумай, - Катька отпочковалась от своей  подруги, оставив ее одну греться  под тяжелой,   пропахнувшей стариной и табаком, как комната  деда, одежей. 
-А что такого? 
-Потонешь, потом вылавливать придется. 
-Все, купаемся, - обдумываемый холодным ветрам, я  шагнул к кромке мутной  волны. 
-Ребята, - начала Светлана. - Вы что, совсем  рехнулись? Пожалуйста, не надо.…  Ну, ведь  потоните. Пьяные же. Кать, скажи им?
-Да им хоть кол на голове теши! 
-А что, приставать нельзя… - Леха, как борец,  размял массивные плечи. -  Приставать нельзя, хоть  искупаться по-человечески. 
-Да пусть купаются, - с пронизывающей злостью  оборвала всех Ольга и выпила  еще водки. 
-Море-море, - напел Леха, стягивая свитер. 
-Зайдете в воду, можете не возвращаться, -  пригрозила Катька и ушла в сторону,  погрузившись в  телефон. 
Раздевшись по пояс, я проклял себя и свою дурацкую  идею. Кожа покрылась  мурашками. Энтузиазм  Алексея тоже утих, песня в его устах приобрела  больше  лирический характер, нежели  вдохновляющий. Но отступать было уже некуда.  Понт был заявлен, не реализовать его -  потерять  уважение к самому себе. 
Оставшись в трусах, мы сделали первые шаги в  осеннюю воду. Внезапная волна  сразу же обожгла  холодом колени. 
-Если ты потонешь, - успела шепнуть вдогонку  Ольга. - Я переживу.   
Катерина включила на мобильнике фонарик,  началась видеосъемка  погружающихся в море людей.  Она то и дело что-то комментировала, но  встречный  ветер уносил ее слова обратно - в сторону леса, в  сторону нашей  беседки, в сторону нашего стола с  остывающим шашлыком и разлитым кетчупом  на  одноразовую скатерть.  
Пора было кончать с мучением. Поэтому, заглотнув  побольше воздуха, я и  Алексей без лишних брызг и  слов погрузились с головой в гудящую глубину.  Взволновавшиеся стихия приняла наши бренные и  хмельные тела, предстала  покосившемся горизонтом  далеких огоньков шлакоперерабатывающей фабрики  и  поселков городского типа.
Хмурая Ольга, вместе с развалинами детского лагеря  «Радуга» , осталась на  берегу. 
-Согрелся? - Олька накинула мне на голову  полотенце, вытерла голову. 
-Да, спасибо.
Мы долго отогревались в уютном домике…  Отогревались водкой и чаем, который  Катька быстро  заварила в маленькой кастрюльке. Светлана бродила  из угла в  угол и причитала :
-Что за сервис, даже чайника нет… -  попробовала  кровать. - Матрац хоть не с  клопами?
-А ты сходи, искупнись, всем довольна сразу будешь,  - съязвил довольный Леха. 
Мы чокнулись с другом рюмками, девушки  фужерами, Светлана воздержалась.  Весь ее вид  говорил, что возмущение ее только начинается. 
-Светлана, за тебя, - перед тем, как употребить,  торжественно проголосил я. 
-Спасибо, - услышал уже из кухни. Именинница  продолжала искать причины  раздражения. 
Закусили крабовыми палочками. 
-Я тебя сразу узнала, узнала, - Ольгины слова  щекотали мне ухо. - Такой нос  трудно забыть. И эти  глаза. 
Алексей в это время увлекся Катериной. 
-А помнишь мы в последнюю ночь купались тайком?  - еще недавно грустная  Ольга ожила, надменная  улыбка раскололась, разошлась счастливым смехом.  Я и  не заметил, как закрученный ее  воспоминаниями, оказался с ней в одной кровати.  В  маленькое окно светил фонарь. За прочно закрытой  дверью стучали чьи-то  шаги. Наверно Светлана…
Я согласно кивал каждому женскому слову.  Принимал жаркие объятия и поцелуи.  На миг  расцепившись, я поглядел в  Ольгины глаза, что  осветили темноту тесной  комнаты.  
-Я все соврал, - признание вырвалось изнутри само  собой .
Ничего не услышал, продолжил:
-Не было у меня никакой любовной истории в  лагере… На танцах я не к одной  девушке подойти не  решился. 
На кухне что-то громыхнуло. Фонарь напряженно  заморгал на покрывале синим  пятном. 
-У меня тоже никакой любви не было, - Ольга  распустила волосы. 
-Как?
-Три года мне нравился мальчик в лагере, а я так  стеснялась, что ни разу с ним  даже не заговорила. 
Мы приблизились друг к другу. 
За забором новенькой турбазы скрипел железом  заброшенный детский лагерь. По  ту сторону  Ольгиной жизни забывалось два неудачных брака.  На покинутом  берегу моря замерзало мое  одиночество. Подняв повыше ворот, оно завистливо  продолжало глядеть на далекие огни заманчивых  берегов, так и не решаясь зайти  в воду.  
    
     
4. Сергій ДЗЮБА АНТОЛОГІЯ СТРАЖДАННЯ І БОРОТЬБИ
Сергій ДЗЮБА
graphic
АНТОЛОГІЯ  СТРАЖДАННЯ  І БОРОТЬБИ
Рецензійний відгук на книгу О. Гончаренка «Криму тамований скрик», в-во  «Люкс», Мелітополь, 2018  р.
І так… у мене перед очима нещодавно прочитана, скромна за оформленням  мало не до, мабуть, вимушеного пуританства, але дивовижна за своєю  енергетичною та змістовною наснаженістю книга поета і перекладача з  Мелітополя Олега Гончаренка «Криму тамований скрик… (з кримськотатарської  поезії)». Така собі «захалявна книжка борця за свободу» – шостого формату у  м’якій, проте, насправді, сонячно-теплій обкладинці. 
«Читати книги треба так само, як вони пишуться – поволі і вдумливо…»  –  писав колись Генрі Девід Торо.
Прислухаймося ж до ним сказаного. Бо читання пропонованих нам поезій  вимагає від читачів і розважності, і мудрості, і здатності до співчуття, і леткості  душі.
Означене видання входить у задуману автором «інтеркультурну серію», до  якої, окрім уже названої мною роботи нині входять (робота над новими книгами  досі триває) іще раніше видані книги  переспівів з молдавської та з казахської  поезій. 
Задля пояснення попереднього виділення напівжирним курсивом слід  зазначити, бо це вельми важливо, таке… Ось що пише сам Олег в сердечних  передмовах до цих доробків: «…  Прочитавши протягом свого життя безліч зразків  того, що прийнято величати «поетичними перекладами», на основі навіть  побіжного порівняльного аналізу, навіть зримої  багатоваріантності розуміння  перекладачами оригіналів та використання ними зовсім різних поетичних засобів  для реалізації свого бачення, своєї трактовки одних і тих же автентичних текстів, я  зробив висновок, який за роки переріс у тверду впевненість, що фактично все те,  що подається нам, як «поетичний переклад», насправді є і може бути тільки  переспівом кращої чи гіршої якості – залежно від величини поетичного  обдарування переспівувача. Дійсно ж  переклад можливий лише в прозі, хоча,  погодьмося, і там вистачає своїх «розлогих клюкв». Отже, на мою думку, беручись  до задуму презентації українському читачеві творів іншомовних майстрів Слова,  слід найперше для себе чесно визнати, що працюєш саме над  переспівами, що  головна твоя задача, як інтерпретатора, донести до широкого загалу  співвітчизників духовну цінність і наснагу оригіналу. Слід також розуміти,  що,  працюючи над переспівом, треба особливо дбати про те, щоб якість зробленого  тобою не була нижчою за еталонні зразки поетичного Слова літератури народу,  для якого призначений кінцевий продукт твоїх сердечних поривань. Підкреслюю –  сердечних, бо перекладна поетика, не пропущена крізь власне серце, взагалі не  має права на існування…» 
Отака-от філософська підоснова доброї, хорошої, потрібної роботи…
В одному з недавніх чисел газети «Літературна Україна» трапився мені  начебто неспростовний вислів шанованої мною та українським читачем поетеси  Наталії Горішної: «Перекладач в прозі – раб, перекладач в поезії – суперник…»
Можливо… Навіть, скоріше всього, так воно і є.
Проте Олегові Гончаренку, задекларувавши своє бачення перекладу, як  власне сердечного чесного  переспіву, на мій погляд, все-таки щастить уникнути  того суперництва. Навпаки, відкривши перед собою більш широкі обрії  можливостей інтерпретації, йому вдається відбути цей творчий процес навіть не  за системою Станіславського, яка передбачає повне вживання актора в образ, час і  простір. Він (легко чи з болем і кров’ю, як при народженні – не знаю) стає на час  певної перекладацької роботи  явним ліричним героєм, ім’яреком якогось певного  етносу. І якщо, скажімо, в молдавській книзі «За Емінеску до себе» те ніби саме  собою розумілося, бо (за прямою мовою авторських віршів): «Ось квіт, звідки  мати ішла  / у милу мою Україну…», якщо в казахській книзі «Віщий зблиск  табуна» те визначено і більш певно: «…під небом казахським мене обняла  Україна / квітом вишень-черешень і маминих рук ручаєм…», то в  кримськотатарській поет ще в передмові говорить і аж відкритим тестом: «А  особисто я, віднині й поки сонце мені світитиме, поки триває наша спільна  боротьба, вважаю себе таким же чесним Кримським Татарином, як і Українцем».  Втім, з деяких важливих причин до цієї тези я в подальшому викладі думок ще  повернуся…
Свого часу Ернест Хемінгуей у своїй промові на конгресі американських  письменників сказав: «Завдання письменника незмінне. Сам він міняється, але  завдання його залишається тим же. Воно завжди в тому, щоб писати чесно і,  зрозумівши, в чому правда, висловити її так, щоб вона увійшла в свідомість читача  частиною його власного досвіду…»
Ну то, власне, однозначно так, особливо стосовно запропонованої нам книги.  Бо завдання, яке на себе взяв тут Олег Гончаренко, як інтерпретатор, дійсно, є  величним, оскільки покликана робота ця не просто наблизити до наших душ болі,  турботи, проблеми нації, яка живе поряд з українцями, а й примусити кожного з  читачів серцем  вникнути, як у своє у всі ті карби суворої братньої дійсності. І  тут, може, трішки полегшує здійснення того гуманістичного подвигу дивовижна  схожість доль наших народів. Сам Олег у передмові до книги про те пише: «Він у  постійній борні, цей народ. Зрештою, так само, як і наш, український. Очевидно,  це – космічний фатум землі (не хочеться казати «території»), на якій ми  проживаємо. Таке собі своєрідне роздоріжжя Старого світу – точка перетину  Шовкового та Муравського шляхів, торгового та військового векторів Євразії,  схоже, зовсім не сприяє виникненню та розвитку топосу тихого спокою та вічної  гармонії. І всі війни прокочуються важкими жорнами нищення саме по нас –  українцях та кримських татарах. Може тому, і в слові «Україна», і в слові «Крим»  явно чутне журавлине журливе «кру!» – вічний стогін Вирію…» А мені особисто  тут, хочеш-не-хочеш, згадуються раптом слова Голди Мейєр: «Наші вороги  бажають бачити нас мерцями. Ми бажаємо жити. Це протиріччя не залишає  простору для компромісу…» 
А ще мені згадується великий друг кьиримли, дисидент генерал Григоренко.  Які співзвучні думки у Григоренка і Гончаренка! Такі ж, як їхні прізвища.  Недарма ж вони майже земляки: якихось сімдесят кілометрів між їхніми  батьківськими теренами.
Страждання і боротьба… Страждання і боротьба – ними пронизана збірка.
Мотив страждання з’являється ще від початку першої російської експансії, в  дев’ятнадцятому столітті. Ось наприклад у Сеїда Озенбашли:
О, душе зрадлива, ти явно – не дар!
Куди ти женеш цих підранків-татар?
Ні, те що ти дієш – не воля Аллаха:
для нас чужина втричі гірша, ніж плаха!
Чому утікаєш – лишаєш народ
без гордості і без чуття Батьківщини?
Уперше піддавшись нахабству заброд,
ідуть втікачі до загину…
А ті, що лишаться без віри в серцях,
як потім сягнуть іще неба?
О, душе! Надія була лиш на тебе…
Якщо свій опустимо стяг,
нам праведне місце – в мерцях.
Але і заклик до боротьби він також родом аж звідти.  Ось за Меметом Ніязі:
Не плач, матусю, мудрі очі підніми!
Тебе я словом вирву з чорної пітьми!
Не плач! Нехай надія в серці оживе.
Згадаймо згиблих за ясне життя нове –
хай їхня кров нам стане знаком честі.
Ще світ сяйне, щоб не змогла й очей відвести
від обріїв ти, що темніли досі…
Тобі ще сонечко проллється на волосся.
Древні рекли: « Habent sua fata lsbelli» –  книги мають свою судьбу… 
Що ж, судьбу цієї книги зримо наворожують вірші що, як проталини  глибокої Води, відбивають судьби кримців – власне поетів, їхніх сумотних  ліричних героїв, зраненого, безневинно оббреханого, стражденного, але аж ніяк не  скореного (!) народу.
Гортаємо далі сторінки.
Номан Челебіджихан:
…Я поклявся, що очолю свій народ у днину змін.
Скільки можна марно тліти і життям вважати тлін?
Тож, якщо людей залишу в панстві горя і образ  
хай моє зчорніле серце кров’ю захлинеться враз…
Страждання і боротьба…
Бекір Чобан-Заде. Ісмаїл Гаспаринський. Джеваїре. 
Амді Герайбай :
Гей, джигіте, якщо ти боротись не зміг,
значить, ворог станцює на грудях твоїх,
твою віру і правду піднявши на сміх.
Тож гукай, щоб вернувшись з пітьми та імли,
знов соратники-друзі тобі помогли…
Страждання і боротьба…
Еміль Аміт. Білял Мембет. Сейтумер Емін. Челебі Елі. Айдер Еміров. 
Ешреф Шемі-Заде:
…Криму спраглому  віками 
сіль татарських сліз  пече.
Будь-який розбий тут камінь –
кров татарська потече.
Хай згадає кожний воїн 
клятву: «Воля або смерть!»
Поставаймо ж всі до бою,
хто – не раб і хто – не смерд…
Страждання і боротьба…
Ескандер Фазил. Різа Фазил. Юнус Теміркай. Різа Халід. Васфіє Кипчак.  Шакір Селімов.
Енвер Селямет:
Мрію, що після мене
кращий настане час 
збудеться сокровенне.
Вірші мої, для вас
вистачить волі й миру.
Будете, як птахи,
внукам нести ще віру –
співом гасити гріхи…
Страждання і боротьба…
Бачите, дорогі українці, скільки незнайомих і одночасно первинно рідних,  своїх за чуттям навіть імен озиваються до вас трепетним чесним Словом? Повірте  мені, хочеться цитувати кожного поета: настільки все ними сказане і донесене до  нас Олегом Гончаренком просто і, здається, навіть елементарно  вартісне,  потрібне, сутнє .
Страждання і боротьба…
Шаміль Аляддін. Іса Абдураман. Ельвіра Емір- Алі. Ельвіра Абілмеджитова.  Дінара Аджі. Станіслав Бакаєв.
Іса Абдураман:
…«Чуєш, вітер Вітчизни сюди уже мчить –
вітер віри, надії, мети?!»
І цей вітер, звільнивши од марев- химер,
перемігши зневіру і втому,
скаже, нас воскресивши: «Джигіти, тепер,
вам пора повертатись додому!»
Страждання і боротьба…
Чисто технічно, повірте, рву ареопаг прізвищ, подаючи цитати. Інакше  довелось би цитувати всю книжку: настільки вона кожним рядком западає в  серце… Навіть соромно стає, бо раптом розумієш, що досі «гра йде практично  майже в одні ворота». Навіть ті кримці, що в літах повернулися до Криму, в  Україну, принаймні чесно намагаються осягнути нашу мову, культуру, історію.  Більше того, більшість із них про себе говорить: «я кримський татарин і  українець!». До написаного Олегом Гончаренком у своїй передмові я не чув іще  від українців нічого подібного. Ми готові виходити на спільні якісь акції, ми  готові навіть вмирати в одному окопі, але не готові ще підвести своє буття під  спільний вселенський знаменник.
Страждання і боротьба…
Решид Мемиш. Айше Осман. Алія Кенжалієва. Сяоре Кокче. Айше Кокієва.  Нейле Ресульєва. Гюльзар Демерджі. Зеніфе Халіл.
Асіє Шаіп:  
…Скільки в світі доріг невідомих!
Світ – безмежне і сонячне диво.
Але сильні ми тільки удома
й лише вдома  ми справді щасливі.
У бою десь, у чистому полі
болі нас позбавляють пихи,
адже злети й падіння – це доля:
так і вчаться літати птахи...
Страждання і боротьба…
Юнус Кандим. Ідрис Асанін. Самадин Шукурджі. Абіляз Велієв. Решид  Мурад. Незет Умеров. Еміне Зіадін.
Юрій Османов:
Виню катів я іменем народу
за біль, журу, нудьгу, відсутність див…
Ми – Пам'ять, Слово 
тих, хто не дожив,
хто канув у часів страшну негоду.
Надіюся на справедливість Бога,
дивлюся в очі друзів, дорогі,
і бачу в них таку летку дорогу
у рідний край,
у край без ворогів.
Джамала:
Коли приходять чужаки,
вони вриваються у дім,
вони вбивають, а таки
зовсім не каються у тім.

Кати, хіба ви невмирущі?
Послухайте, як плаче світ!
Який лишаєте в нім слід?!
За все колись тримать одвіт.
Тож не вбивайте мою душу,
наші душі…
Страждання і боротьба…
Невимовно жаль, що не можу процитувати тут кожний вірш з цієї збірки, бо  це, справді, важливо і достойно є. Насправді аж хочеться плакати по прочитанні  цієї книги. І хочеться змінити світ. І хочеться змінити щось у собі. А, мабуть,  варто. Ось зазирнув до Олега на сторінку «Фейсбука» – там у графі «про себе»:  «За нашу і вашу свободу!» Олегові душевних революцій чинити уже не треба.  Він чинить уже й  духовну.  
У цій книзі, як і в перших двох з цієї серії, ми бачимо й розділ його  прекрасних українських авторських віршів на кримську тематику «Відверто про  наболіле», до речі двічі (!) видрукуваний газетою  «Кримська світлиця» (вдруге –  програмно в останньому числі, що вийшло в уже окупованому Криму. 
МИ – НЕПЕРЕМОЖНІ!
Ти сумнівів тванища знов не тривож, ні!
Так, друже-татарине, в злі,
допоки ми разом, ми – непереможні,
Свої На Священній Землі!
Згадай час звитяги, згадай Жовті Води,
коли наші горді вітці
за нашу свободу і вашу свободу
втавали у безкраї ці.
Згадай нашу правду, згадай нашу славу,
і проти безрідних заброд
злютуймося в спільну незборену лаву –
в єдиний величний Народ.
Тут не святкуватиме «празників» бидло:
це – наших пісень береги!
Нехай осяває нас Тризуба світло
і сяйво освятить Тамги
Страждання і боротьба…
Тут наостанку, як обіцяв, повернуся дещо назад, аби показати вам  приклад  розгаданої мною повної переяви «Я», углибання , вникнення в інше «Ми»,  всотання чужого болю.
Серед імен кримськотатарських поетів бачимо і  Ул Чульмекчі (Син  Гончара, Гончаренко): 
 
Чом, народе мій любий, німієш ти знову?
Чом, як вбитий, лежиш – не здіймаєш очей?
Ти повірив насправді в чужинське «нічєй»
і не віриш в суть віщого Рідного Слова?!
«Той, хто втратив надію, поволі вмира,
бо в душі його задушно пісні і зелу!» –
це кажу тобі я, добрий син Гончара,
котрий зранку ногою розкручував Землю.
Ще Об’єми творив із Води і Землі він
і роздмухував піч, у якій достигав
сенс майбутнього дня і минулої зливи,
дивовижних надій і закінчених справ…
Він всміхався, бо відав Карби і Прикмети…
Сіяв зорі і зверхньо дивився на дні…
Він пророком не був. Але він був Поетом!
Й трішки хисту у спадок залишив мені –
зовсім трішечки – честь і любов до свободи.
А іще наказав на смертельнім одрі:
«Передай передбачення добре народу…
Усі муки його – до Нової Зорі!»
Чом, народе мій любий, німієш ти знову?
Чом, як вбитий, лежиш – не здіймаєш очей?
Досить вірити в кляте чужинське «нічєй»!
Вір, народе, в суть віщого Рідного Слова.
«Варто чи ні?» – у мене зараз такого питання не виникає щодо цієї Роботи і  цього Діяння. Кримські татари легко відповіли на те, замовляючи книгу з усіх  куточків України, куди їх закинула доля, і навіть аж із Канади. Сторінка Ула  Чульмекчі живе своїм життям у тому ж «Фейсбуку». Там множаться нові вірші.  Туди приходять нові шанувальники.
Але ж, власне, нині йдеться  про українського поета Олега Гончаренка та  його книгу, написану  для українців .
Читаймо. 
«У письменника тільки і є один учитель: самі читачі!» – сказав так віщо  Микола Гоголь. Але ж та мудрість – меч обоюдогострий. Нема і у читача інших  учителів, крім письменників. Бо, крім письменників, ніхто не береться, не  намагається, не пробує навіть відповідати на вічні питання людства. Пам’ятаймо  про це. 
Давайте вчитися жити співчуваючи і  співвідчуваючи.      
Єднаймося з братами. Будьмо!
5. Олег Гончаренко Благі одкровення нічних голосів
graphic
Олег Гончаренко
               Благі одкровення нічних голосів    
    
     
      Днями, вперше в  нашій державі зусиллями  Міжнародної літературно- мистецької Академії  України, популярного чернігівського  видавництва  «Десна  Поліграф» Казахського національного  університету ім. аль-Фарабі, Клубу Абая  (Алмати) в  перекладі українською вийшла книжка прози  видатного казахського  письменника  Роллана  Сейсенбаєва  «Нічні голоси. День, коли обвалився  світ»З казахської роман «Нічні голоси» переклали   Олег Гончаренко і  Сергій  Дзюба, а оповідання  «День, коли обрушився світ », опубліковане вже в  журналі  «Всесвіт»,  Олег Гончаренко. Пропонуємо  вашій увазі відгук про цю книжку  знаного  українського письменника, критика та перекладача   Олега Гончаренка .  
     
      Не так давно довелося мені побачити передачу, в  якій один із каналів  українського телебачення  проводив, як тепер модно казати, «флешмоб» серед  молоді на вулицях Алмати, задаючи єдине  запитання: «Що ви знаєте про  Україну?». Мушу  визнати, що казахська молодь ще й непогано  показала себе, бо  дехто гордо продекламував  приказку: «Язик до Києва доведе!», а двійко згадали  Тараса Шевченка…
     Можна було б затіяти з того струс повітря  «праведним обуренням», проте, по  доброму  осмисленні, спадає на думку те, що українські юнки  та юнаки «плавали»  б у темі зворотного опитування і  набагато більше: за роки здобуття нашими  країнами  незалежності, зв'язки між народами, зокрема і  культурні, обірвалися  майже повністю. 
     Та й за часів Радянського Союзу чи ж аж так  рясно родило нам на цій ниві?  Що знали ми,  українці про Казахстан? Підозрюю - те, що  примусила завчити  мало не напам'ять з  «вікопомної» книги Леоніда Брежнєва «Цілина»  комуністична пропагандистська машина… 
     Навіть мені, народженому у Казахстані, при  всьому моєму жаданні дізнатися  більше, вдалося тоді  лише сяк-так познайомитися з геть спотвореними  цензорськими «купюрами» творами Абая та з  відшліфованими редакторами й  інтерпретаторами до  фальшивого блиску віршами Джамбула. 
Багатовіковий пласт літератури мудрого народу  бачився колись нами, як айсберг,  у якого вся сутня  частина чомусь була підводною - невидимою. Дещо  можна було  ще віднайти у російськомовних  перекладах, але теж небагато і, звичайно ж, було  воно також безжально вихолощеним «тлумачами». І  все-таки прочитання в  московському журналі віршів  Олжаса Сулейменова, пригадую, сприймалося,  немов справжнє Диво!  
     Що ж стосується прози, то ось тут-то і гула  порожнечею справжня несходима  «цілина»… Так,  казахська проза, навіть співзвучна і сучасна тому  сьогоденню,  залишалася для українців невідомою,  хоча і манливою, як степове чарівне марево.  Наче  втратив можливість відлунювати душам наш  спільний Великий Степ!
     Хвала Всевишньому, що ось зараз ми таки  навертаємо одне до одного свої  серця через слова і  мислі наших добрих мудреців і будителів. І слава  Богу, що  маю можливість долучитися до того і я.
     РОЛЛАН  СЕЙСЕНБАЄВ - видатний казахський  письменник, що вже тоді, за  болота і тюрми  «розвиненого соціалізму», якось сподобився  зневажити і  «партійність в літературі», і страх, і  несвободу.  
     Він, увірвався у мій дивосвіт і світогляд першим  же своїм твором, який мені  вдалося перекладати -  «День, коли обвалився світ», буремно,  беззастережно,  р'яно! Увірвався розпачливим  криком маленького хлопчика, перше дитяче  кохання  якого влада, на власній предковічній землі, у горах  Чингизтау, кинула на  смерть - під випробовування  термоядерної бомби! Увірвався він також і гнівними  словами сивого аксакала, зверненими до майора,  який тим лихом попереднього  виселення аульчан (як  виявилося, ще ближче до епіцентру вибуху!) керував:  «А ти  знаєш, казенна людино, що витримав цей  народ? Ні, ти не знаєш цього. Ти не  знаєш, що наша  земля - це земля великих і святих людей!.. Віками  жили ми у  цьому степу, мирно кочуючи і нікого не  ображаючи. Тут наші джайляу. Тут  народився наш  Абай. Потім він став невгодним властям, і за одну  лише згадку  його імені нас висилали до Ітжеккену - в  Сибір. Потім розстріляли Шарикама,  нашого  великого поета і філософа, з котрим дружив ваш Лев  Толстой, і знову -  варто було казахові обмовитися  про Шарикама, як він одразу ж опинявся у  Сибіру.  Найкращі люди помирали у засланні... Ось ти з  Семипалатинська  приїхав, так, уяви, - увесь наш степ  від аулу до Семипалатинська був людським  трупом  укритий - голод, ти знаєш, що це таке? Ти знаєш  скількох він викосив? А  потому - війна. Скількох і  вона забрала! Тут кожен другий джигіт у чужині  загинув. А подивись, що їдять колгоспники, що на  трудодень отримують… Та ми  не живемо, а  потерпаємо. Багато хто, не те що смак м'яса, вже і  смак хліба забув.  За кожного колгоспного барана  головою можна поплатитися… Ти скажи, казенна   людино, коли наш народ нарешті житиме? І чи буде  він взагалі жити?.. Адже ти  нас на смерть женеш…  Хіба не так?».
     Я недаремно наводжу цю цитату без скорочень -  хочу, щоб якомога менше  серед нас було, залишалося  сліпих, глухих  і бездушних «казенних людців».
     Звичайно ж, малограмотний майор-фронтовик  нічого не знав - навіть того, що  і сам тоді йшов до  власної страшної, повільної смерті…
     Такі письменники, як Роллан Сейсенбаєв, мабуть,  і приходять у цей світ, аби  чужинці не так бездумно  потому виконували злочинні накази, а серед рідних  людей знаходилося багато більше «дурників», які,  відринаючи криваві подачки  можновладців, гордо би  говорили: «Дуйсехан (чи хай інший якийсь  ім'ярек…)  подачок не бере!».  
     Сьогодні, Дорогий  Читачу, до серця твого, за  моєю допомогою, озивається  дивовижний роман  Сейсенбаєва «Нічні голоси», який насправді мали би  ми  прочитати ще тоді, у часи пріснопам'ятні… Не  шукай тут фантазійних сюжетів і  пригодницьких  дійств: це - жагучий щоденник Сучасника,  сповнений сумнівів і  страждань, надій і мрій,  величної віри і чорної зневіри, вічної любові й  одвічної  біди… 
     Не обманюймося тільки ж лише «зримим», бо  суть цього твору - набуття навіть  не досвіду, а чуття  своєї вселенськості!
     Ідея «ходіння в народ», яку начебто декларує ще  від заспіву автор, як  основоположну фабулу,  звичайно ж, і для казаха, і для українця - чужа-  чуженна.  На відміну від дворян російської,  англійської  чи, скажімо, китайської літератур,  українець-письменник і казах-письменник з народу  ні в минулому, ні в  сьогоденні ніколи й не виходили. 
     Оманливий «пошук письменником своєї дороги і  почерку» - тут, здається, -  лише розвідка боєм -  продумана фікція-буфонада, на тлі якої явища і суть  справжнього буття, долі і біди ліричних героїв  проступають іще виразніше,  різкіше… різкіше аж до  болю нестерпного!
     Тільки болем, Брате, і лікується незнання. Тільки  болем, Сестро, нищиться і  викорінюється байдужість.
     Разом з автором озирнімося ж на гук сутінкової  ефемерності і зоряної  дійсності.
     Нібито рушиться усе життя сестри загиблого  друга…
     Нібито гине, остаточно деградуючи, інший друг…
     Нібито проходить повз світ і людей колишній  герой, божевільний лейтенант- грузин…
     Нібито геть невдало проживає своє життя  попутник-номенклатурник…
     Нібито даремно «донкіхотствує» однорукий  аксакал-бухгалтер…
     Нібито зневажує своєю любов'ю скалічений  джигіт-фронтовик…  
     Нібито ламають хвороби та обставини двох  старих «недругів»…
     Нібито… 
     Але ж нічні голоси і не бувають веселими: на те  вони й нічні!     
     У цій книзі, справді, немає веселих балад, але ті,  що є, всі - життєстверджуючі! 
     Не переказуватиму вам їх наперед. Пройдіть і ви  належний шлях, аби десь уже  біля світанкового  небокраю, будучи наснаженими та натхненними  філософемами  Роллана Сейсенбаєва, могли й ви  зробити висновок, що найбільша темрява - саме  перед досвітом, і що саме вночі люди накохують  пісні та дітей. 
     Щасти Вам!
     
     
6. Борис Херсонський СВЯЩЕННІ КОРДОНИ ДЕРЖАВИ УРАРТУ
Борис Херсонський  
СВЯЩЕННІ  КОРДОНИ  ДЕРЖАВИ  УРАРТУ
*  *  *
Домашнє завдання: нанести на контурну карту
вічні священні кордони держави Урарту,
усім до яких не наблизитись і на стріли
дальність польоту, вимах меча, погляд суворий -
зблиснуть списи, вої в лаву злютуються скоро,
сила ворожа поляже немов під час мору -
бач, у безодні й згубилась вона історичної мли.
Все що існує,здається, величне й незмінне .
Та небуття підступає повільно, але неодмінно
нанесе удар, і вічністю твоєю - верти
як хочеш: вона твердіє
під пальцями скульптора у безнадію,
у каменю пам'ять, в нікчемну дію :
тоді учень знову десь креслить дурню без мети.
Йому все одно, що доісторична колона,
як берізка, самотньо стоїть між руїн Вавилона,
що Ізіда з Венерою сестри, та ще й близнюки,
що переселення народів - броунівський рух,
що електрика - чинник смертей випадкових і скрух,
що Мікеланджело зовсім Да Вінчі не друг.
Ми старі, ми собі ж годимося в батьки.
Ми нікчемні герої такої ж нікчемної драми.
На місці Урарту стоять вірменські храми.
Лиш зачумлений учень сидить над юрбою,
над руїнами, над золотою смішною добою,
над стовпами вселенськими, над стовпами
із обірваними телеграфними проводами
і над скульпторами, що жорстоко убиті журбою.
Ампутація рук, носів і фалосів на скульптурі,
ставлення до сексу в давно вже загиблій культурі,
технологія тиранії успішно забута давно -
таран з бронзовою головою барана…
Міцні кордони Урарту, готові до брану.
Сонце зайшло, небокрай уже зяє, мов рана.
Та небокраю не боляче, чи пак - йому все одно.
*  *  *
Бачиться сівач - ген,  зерно-насіння мале
кидає в землю, як в жертву вікам, він.
Борода, як у Бога, лопатою в нього, але
і пшеничка гнила, і рілля - наче камінь.
Далечі здичавіли, визвірилося село ,
яке - передмістя давно - заводська утроба.
Там котельні димар - вертикаль, інше все повело.  
Там і ніжки не задираються вище вузького лоба. 
Ще гниють там стовпи і гудуть проводи
на порцелянових чарках, перевернутих, і тому
стовпи ті не п'ють, ідеш там не знати куди,
несеш непотріб  гидкий  невідомо кому.
Там прикмети й примовки вганяють у сум.
Романи починаються, наприклад, з «Федір мовчав у  кутку ,
не дивлячись на Варю», і там стогін правічних сурм
піднімає солдат з домовин і веде у імлу плитку.   
 
 
* * *
Мабуть, жили ми останнім часом таки  «на славу ».
Роки пливли вздовж буття, як білі пароплави,
саме «паро», а не «тепло» і не «атомо» , бо ж пар
хоча і гарячий, зате поетично, епічно сивий.
Матроси пристойні і офіцер красивий -
у білій формі, з борідкою і не без чар. 
Час загрібають колеса шпарко,
дзенькають  «склянки », труба - цигарка ,
котру смалить машина парова,
відкрита палуба, майбутнє зоріє нам,
красиві мислі вдалеч зрять замріяно,
прямі еталонно (ну, хоч би одна - крива).
Знаю - я не пишу, а малюю малюнки
чи декламую примовки лунко,
які завчив колись на молочний зубок,
котрий випав, а той, що виріс потому, на осінь  
болів страшенно, і його вирвати довелося ,
а за вікном бронзовів нерушимий совок.
Мабуть, занадто спокійно жили ми і не тужили,
сусідки-модистки неням святкові сукні шили, 
не відав ніхто збою часу, тривоги чи:
часи змінювали одне одного, як вартові біля  мавзолею,
люди жили і вмирали красиво так - за ідею,
в борг не даючи нічого і не беручи.
Я не пишу віршів, але картинки мої красиві,
як базарні картаті такі примітиви
чи дембельський фотоальбом, чи п'ятірка в щодня.
Але де ж тепер ті висоти - такі прямовисні,
де безпека лубкова й надзенькані  «склянками »  мислі?
Все, виявляється, линуло навмання…
*  *  *
Вода повертається вгору, згадавши всі витоки й  стоки.
Співаючи, вслід на хвостах ідуть риби по шерхлому  дну.
І раки свистять: Боже, не будь жорстоким!
Іван говорить: налий-но іще одну.
Йому у гранчак наливають знов пите усе ним,
оселедець чикрижать й цибульку зелену ранню.
Вольному воля, сидить за столом у раю спасенний,
ні смерті йому другої, ні покарання.   
Тільки струганий стіл, та газетка - як сіра дорога,
та ще вобла шматована й чорна хлібина тверда.
Й чорна милиця є: бач, в минулім житті він -  безногий,
інвалід війни, ветеран труда,
й хтось іще, та всього не згадаєш, а список -
десь на покуті скніє, прибитий на стінку голу.
Є в тіні самовара там жменька тягучих ірисок.
Ось і внук, теж покійний, явився й сідає до столу…
*  *  *
Вірші прохідні - як прохідні двори
з однієї вулиці на іншу, означену «не видною» .
Сліди на асфальті спекотної злої пори.
Відьма якась ще з якоюсь-там свариться відьмою.
Білизна мотузку тіпає знову годину-другу.
Пери й до знемоги хоч в грімких ваганах-домовині .
Зміни вже близько. Ось-ось всю відмінять наругу.
- Таке вам скажу! - Ох, ви це нам сказати повинні!  
Інвалід війни під трофейний акордеон співає
старовинний романс, в якім плачеться ноті і римі.
З вулиці на вулицю йти - перепину немає.
Але вулиці паралельні. Й загалом-то, геть  нерозрізнимі.
*  *  *
давиш на поршень і залізна квітка
дзижчить обертається розкриває пелюстки
в центрі лялька дюймовочка ледь її видко
чорноморець два голи це вже по-людськи
а на кухні бабця порошком чистить казанок
дід з постелі не встає скоро й остине
гладкий хлопчик надворі від поту змок  
гатить м'ячем у облуплену стіну
китобої прибули все змінилось різко
де тут туалет через двір за дрова
на асфальті крейдою проводиш риску
і не стаєш на неї така умова
а все твоє малий жиде чортами ужите
конячка у возику везе щось кудись невідомо чиє
залізний тюльпан все дзижчить і скажи ти
подивишся на дюймовочку легше стає
*  *  *
Він розказував дітям «сказки»
поки не зірвав голосові зв'язки 
тепер із трахеї  трубка з якої шипіння та свист
адже шипіння та свист це дихання і є
вітер гуде за вікном щось завіса шурхоче своє
а людина і в старості наче без книги «зміст»
книгу у друк віддали совість віддали на прання
людина то аркуш копірка їй сіре вбрання
а копірку заряджено в древню машинку друкарську
сховану добре в найнижчому шафовім «карсті».
машинка та славно трудилася  не секрет
над нею висів вусатий портрет  
чоловік без грошей лох що дарма й виник
чоловік із грошима вужак і хитрий віник
втім всі «сказки» закінчились лишилися свист і хрип
зі срібної трубки яка ген стирчить із гнилої трахеї
минеться і це бо і в цьому злі винні євреї
чоловік цей крутився-вертівся та схоже-таки він влип
ЩЕ ПРО ЧЕРГУ
Черга і в космосі - черга. Ну хто
останній, ми будемо за вами. Пальто
на ваті, сірий плямистий драп.
По дві пари хижих  «циплячих » лап,
що із кошиків пнуться вчепитися в лиця
у хабалок, які побували уже в крамниці.
Хто був привчений стояти і не стогнати,
з дитячого садку гімни співати,
по дві курки у руки бери-греби.
Ми - в черзі ? Ми - крайні ? Ми - не раби ?
Черга - ідея велична й вічна.
Якби кожен сховав би аж сіре обличчя
у страшне, у шинельне кашне шерстяне,
в ній не стало б тебе, і не стало б мене:
ми стояли б немов на плацу у в'язниці -
злі, безликі, безрідні, ниці.
А прилавок? Побув вівтарем він най би ще!
Але то є - наша таємниця військова найбільша.
Мають бути на роздатці ще ваги і тара,
і мурло, яке шкіриться, мов котяра,
а ще сині й холодні пташині тіла,
та масна, та глевка непроглядна мла.
*  *  *
життя розірваний текст  включно з пробілами й  знаками
реставрації не піддається і осмислити його не  вдається
шлюби невдалі дороги не всіяні маками
аборти розлучення сплески емоцій все є це
а ще у брехні тоне човник з брудної газети
колонка редактора вісті з полів клич епохи
пісні ще співаються завчені зроду про все те
фальшиві брехливі проте не смішні геть ні трохи 
* * *
І сказав Каїн Авелю: «Авелю, йдімо у поле!
Авелю, йдімо у поле, як правда, голе!»
Грюкнуть двері і рипне хвіртка. З дому, якого тепер  не жаль
дивляться ті, хто любив тебе, а мене зневажав.
Йдімо у поле, Авелю! Йдімо у поле!
Кладкою, над струмком, що тече дном яру,
стежкою, вгору, уперто, не стишмо кроку.
Пагорбами, що тернами, ген, ятрять  хмари.
Схилами, що зеленіють, ген, - радують око.
Гай там весінній ясніє, вчепившись корінням
в глинозем і, де обрій у Вічність, у Всесвіт рине,
накреслено контур святилища, над яким затаєно 
голос звучить: «Обери свою жертву! Каїне!»
Йдімо уже, поспішай в пелюсткові завії.
Скоро вже злива, яка кров із каменів легко так змиє,
наче прокляття землі, таке страшно і дивно старе.
Добре, гибель твою ніхто в мене вже не забере.
Йдімо у поле знов, Авелю! Йдімо у поле!
* * *
 
Коли тирана у зашморгу тягнуть не в небо,
а родичі дивляться на екран і думають: «Так йому й  треба!»,
на древнім столі, покладаючись тільки на себе,
хлопчик малює щось, поглядаючи на екран,
на котрому страшно й буденно вмирає тиран. 
Проте цій пригоді, забутись належить в народі.
А якщо хлопчик стане тираном - стратять, та й годі.
Тоді люди теж танцюватимуть любо на площах -
радітимуть що їм вдається погибельна проща,
бо і жертву, і ката, що чинить ганебну роботу,
перебуде юрба  злих фанатів мерзот ешафоту. 
Дитина креслить лінію, схилившись над круглим  столом,
старанно, неначе кордон між добром і злом.
Тиранові небо червоне десь твердне тлом.
*  *  *
З висоти пташиного польоту
людина виглядає дрібнесеньким символом «йота»
у розсипу літер та розділових знаків, неначе набір
типографський розсипано в прах перед храмом.
Люди й будівлі  із неба десь бачаться хламом.
І ангелу страшно жадається вимести двір.
Проте і ангел здається цидулкою м'ятою,
чеком, трамвайним квитком чи мізерною платою
за віру в царя і вітчизну, в неділимість країни,
що шостою часткою світу ще вчора була.
Була й загула, мов (хрін з нею!) згоріла до тла.
Літо настало, і вікна - відкриті вітрини.
Тупо старці, в підвіконня впираючись ліктями,
за ліліпутами, і молодими і літніми,
спостерігають, а ті ще бредуть в круговерть -
в сіре майбутнє, без назви, без далі, без дати.
Мамі і справ тут - ростити нового солдата,
пішки - під стіл що і що за наказом - на смерть.
Добре, що птиць нашим вибором не налякати. 
Дивляться птиці із неба на юрби строкаті -
на голови у капелюхах, хустинках, але частіше - без.
І на примар, що бредуть манівцями наосліп,
ронять вони вапняний сіро-жовтий послід.
Кажуть, на щастя це, все-таки - дар небес.
*  *  *
Інколи згадуєш виродків, схожих на тих,
яких малював стомлений від ангелів Леонардо.
Жебраків, шукачів алкогольних утіх,
чи шпану цю, що грає постійно у нарди.   
Інколи згадаєш історію і починаєш оповідання,
проте раптом розумієш, що вмираєш від нудьги.
Загалом все життя уміщується під один знак питання.
Прихопив би ще трохи, бракує снаги.
І знеможений розум не вловлює суть,
і ніхто тебе не зрозуміє на цій-от фатальній межі.
Засинаєш, а зліва направо якісь ще обличчя пливуть,
геть не страшні, але зовсім, відверто чужі.
*  *  *
не будьте містками між протилежними берегами
від розлучення не відмовляйте пару
з ворогами лишайтеся ворогами
відпускайте гріхи не розвіюйте хмари
ховайте у воду всі кінці і сльози
отож вода й солонкувата в крані
нічого настане зима ударять морози
і сани по кризі помчать знов у далі ранні
і дзвіночок загримить під дугою дар якогось валдая
і ямщик заспіває тужливо про степ чи тайгу
і здригнеться замерзла ріка мов людина яка страждає
й вороги задихнуться у смертних обіймах в снігу
*  *  *
Таки маю тобі сказати - так говорив мені дід.
I have to tell you  - скаже коли-небудь внук.
Коли я піду - ніхто не подивиться вслід.
Коли постукаю - ніхто не відчинить на стук.
Покоління місток над замуленим Стіксом.
Перехідний період з нізвідки в нікуди.
Цей час як вірш графоманський розтікся.
Ніхто його й музикою латати  не буде.
Здавалось - Епоха, та марші стихли, як грім,
і вже не гукають у вікопомну путь.
Вода вигнання тече під мостом старим.
Хмари зажури над землею зневаги пливуть. 
Переклав з російської Олег Гончаренко
7. Роман Любарський Люк
Роман Любарський
Люк
Він задихався… Біг… Падав… Знову підводився…  Траншея закінчилася. І тут  щось несподівано його  зупинило. Він якось миттєво втратив відчуття  простору і  часу. Він захлинався кров'ю. Дві кулі  прошили його з боку, не захищеного   «броником ». Та  головне -  не відчував ніг.
Люк! Люк поранений! - тільки почув і втратив  свідомість .
Коли прийшов до тями, спочатку побачив білу  стелю, потім почув таке знайоме  бухкання  гарматних вибухів. Згодом до них додалися «Гради».  Та все ближче і  ближче…
Хтось увійшов. Спробував повернутися - біль  пронизав тіло від ніг аж до маківки .
- Де я? - ледь вимовив.
- В районній лікарні Дзержинська, - відповів якийсь  молодий хлопчина у білому  колись халаті . -  Я ваш  лікар. Кулі пройшли навиліт. Важливі органи не  зачеплені.  А от ноги… Будемо робити операцію, але  плазми для вас поки немає.  Тримайтеся. Я послав  ваших хлопців на пошуки .
Сили знову залишили його і він занурився у  незбагненні хвилі підсвідомості, які  затіняли біль то  яскравими картинами дитинства, то акварельними  образами  коханої, то очима первістка, то чорно- білою графікою останніх боїв.
Свідомість повернулася до нього вже після операції.  Коли повністю відійшов від  наркозу, побачив, що  правої ноги нижче коліна вже немає. Біля нього  сиділи  Гора і Джус, побратими по добробату, і щось  пошепки обговорювали.
- Привіт, Люк! Діждались, нарешті. Будеш довго  жити... Цей хлопчисько-інтерн  добре тебе обробив.  А нам їхати час, вибач. Тут щось дивне коїться., чуєш.
- Чую.
В цей час десь неподалік протатакали автоматні  черги та поодинокі постріли.
- Хлопці, та ви мені хоч щось залиште, бо якщо  прийдуть вночі, то усіх нишком  виріжуть.
Гора і Джус зняли з поясів по гранаті і поклали під  подушку.
- Бувай, друже. Скоро повернемося. Телефон при  тобі, дзвони.
Пройшло три дні. Температура не спадала - гангрена  пішла по лівій нозі.  Молодий хірург відверто сказав:  «Медикаментів вже не залишилося. Думайте, як  швидше звідси вибратись. Інакше…» .
Зателефонував побратимам.
- Ми зараз на  «передку », - він чув ці знайомі сплески  бою. - Хоча хто зараз точно  скаже, де передова, а де  тил. Та ти не бзди, ми тобі зенітників пришлемо,  вони  ближче до міста, - відповів Гора.
За кілька годин під лікарнею стояв обшарпаний  «бусік» з червоним хрестом, вже  прострелений  кількома чергами. Окрім нього сюди внесли ще  трьох  важкопоранених і під прикриттям двох БМП, в  які посадили легкопоранених,  рушили на Артемівськ.
Мотор ревів на межі своїх кінських сил. «Бусік»  юзав у розбитих коліях. Трясло  так, що голова  паморочилася від болю. Щоб відволіктися, він  згадав, як хлопці  іноді жартували над ним: «Ей,  Люк, закрий люк!». А коли прийшли добровольці  другої хвилі, один з молодих запитав: «А звідки у  тебе такий позивний?».  «Французьке кіно люблю, -  відповів , -  Люк Бессон, Жан-Люк Годар … Знаєш  таких?»
В Артемівську гангрену не зупинили. Але звідти він  нарешті додзвонився до  Люсі. Вона щойно  повернулася з Праги, де проходив міжнародний  семінар  нотаріусів.
- Як ти там, мій лицарю?
- Ще живий. Але справи кепські. Потрібно  терміново їхати у Київ, у шпиталь, а  попутного  транспорту немає.
- Добре, чекай, я пришлю за тобою машину.
- А як наш Лесик?
- Не хвилюйся, він у моїх батьків, доглянуть.
Наступного ранку водій, він же лікар якоїсь  приватної клініки, за десять годин і  десятьтисяч  доправив його у військовий шпиталь. Звісно, гроші  на це переказала  Люсі. Так сказав натоптаний  вайлуватий «дохтур», коли робив йому в дорозі  знеболювальний укол.
Додому він повернувся через півроку.
На обох ногах вже стояли протези, до яких він тільки- но призвичаївся. 
Люк вийшов з таксі. Весна була у розпалі. У полях і  садах все буяло і співало на  квітневий лад.
Люсі обійняла його на порозі якось незграбно. В   зелених її очах не промайнуло  жодної золотавої  блискавки За цей час вона провідала його у шпиталі  лише раз.
- Ти вибач, клієнти в конторі чекають, серйозна  спадкова справа. Приглянеш за  Лесиком, добре? -  так, наче вони учора попрощалися, сказала Люсі. 
А він подумав: «Наче я не з війни повернувся, а з  тимчасового відрядження».
Півторарічний Лесик спав у дерев'яній люльці. Люк  тихесенько поцілував його у  чоло. На обличчі сина  промайнула ледь помітна ангельська посмішка.
Увечері він вийшов у двір, закурив, присівши на  високий пень біля стіни сараю.  Упритул до нього  підходила стіна ресторана-корчми, що фасадом  виходив на  сусідню вулицю. Звідти - і це було чутно  довкіл - якраз у повну силу йшла велика  гулянка. З  кільканадцять вже добряче хмільних чоловіків і  жінок то намагалися  співати, то тупотіли по підлозі  у якомусь шаленому танці. Потім хтось почав  виголошувати у мікрофон якийсь зарозумілий тост,  який вже напевно ніхто й не  слухав.
«Від чого ж їм так весело, коли у країні вже третій  рік точиться війна? Чи не  болить їм совість, коли  там гинуть і калічаться наші хлопці?», - думав Люк,  затискаючи до болю у пальцях другу поспіль цигарку.
Час від часу він намагався поратись то в саду, то в  майстерні , то в гаражі Спочатку підрізав усохле  гілля на плодових деревах Потім налагодив і змазав  старий токарний верстат Згодом черга дійшла до  мотоцикла: Люк розібрав ,  промив і знов зібрав усі  деталі мотора своєї  легендарної «Яви ». Він мріяв  відкрити власну справу, і гадав, що мотоцикл ще  стане йому в нагоді.
Щодня вивозив Лесика на прогулянки на свіже  повітря.
У базарні дні ходив на ринок.
Увечері іноді вмикав телевізор і слухав новини.
Він з дитинства зневажав біль. Гартував себе у  різний спосіб, беручи за взірець  Муція Сцеволу. Та  майже кожної ночі його до нього поверталися  спалахи боїв,  обличчя загиблих під Савур-Могилою  побратимів, а натерті важкими протезами  культі  випромінювали пекучий біль, який він гасив посеред  ночі самогоном і  тютюном. Та не ладен був все одно  з тим справитися. Наче не в культях, а десь у  крові й  під серцем оселився той біль і та пекуча пам'ять, що  не давала спокою.
Люсі наче й не помічала того. Вони спали у різних  кімнатах, тому що на третю  ніч удома вона сказала,  що її лякають його марення, а ще заважає запах, що  йде  від скалічених ніг. 
У вересні він пішов працювати. Повернувся до  рідного технікуму, в якому колись  навчався, а потім і  викладав. Але за два місяці зрозумів, що фізично не  витримує  навантаження при зварювальних роботах у  приміщенні, де немає ні поручнів, ні  пандусів, ні  нормальних туалетів.
Тож, коли отримав нарешті компенсацію за  поранення та інвалідність, відкрив  справу, про яку  мріяв. Закупив обладнання й разом з братом почав  виготовляти  котли під альтернативне паливо. Він  ставив на меті забезпечити ними усі заклади  району,  що мали котельні для вугілля. Кілька разів їздив на  «Яві» до районної  адміністрації, але не отримав  повної підтримки влади, яка керувала тендерами І  справа після трьох-чотирьох замовлень поступово  зійшла нанівець. 
Якось вже пізньої осені Люсі наказала йому спиляти  стару грушу, що з одного  боку почала всихати, хоча й  давала гарні плоди, але з кожним роком все менше.  Збирати їх йому було доволі тяжко, а Люсі на це не  вистачало часу, часто й по  вихідних вона їздила у  справах то у навколишні села, то в обласний центр.  А ще  вечорами допізна пропадала у своїй конторі.  Іноді, коли виходив покурити на  вулицю, Люк бачив  крізь вікно, як вона сидить біля комп'ютера і  посміхається.
Він підключив електропилу, підійшов до груші, що  височіла у п'яти кроках від  порогу, подивився угору і  побачив, як високо поміж хмарами якась (чи не  остання?) пташина зграя покидала ці краї. За десять  хвилин з важким зітханням  дерево рухнуло на город і  з нього почали розповзатися якісь жучки й комахи.
За тиждень прийшли морози, випав сніг. Однієї ночі  напередодні його дня  народження Люсі несподівано  зайшла на кухню, де він сидів за чаркою, і, холодно   подивившись, сказала: «Тільки-но дзвонив колега з  Полтави. Він тут проїздом, на  власному авто. Мені  треба його зустріти біля «Орлиного гнізда». У нас  буде довга  розмова. Не чекай на мене. Молоко для  Лесика у холодильнику. Тільки не забудь  підігріти».
Вона вивела з двору свою «Дачію», і не встиг він  отямитись, як майнула у ніч.
Хапанувши ще чарку, Люк накинув куртку, вийшов у  двір, хотів зачинити ворота,  але на схилі біля них  посковзнувся, втратив рівновагу і впав так незграбно,  що в  лівому протезі щось хруснуло і той відлетів у  бік. Його кинуло у піт, на мить  запаморочилося у  голові…
Він лежав на спині, грудневі зорі байдуже миготіли в  морозній імлі. Звати на  допомогу було соромно. Та й  нікого - по  безлюдній вулиці у цей час лише зрідка  пробігали коти та собаки. Телефон, цигарки й  запальничка лишилися у хаті.  Помацавши по  кишенях, в одній він знайшов забуту з учора пачку  насіння. «Хоч  якась розрада », - подумав, але тут же   схаменувся: «А як же Лесик? Якщо  проснеться серед  ночі й прохатиме пити?!».
Він лежав, прикутий до землі своєю вагою і  безпорадністю, і спостерігав рух  зірок. Стан  самотності й покинутості поступово відійшов кудись  убік. Він  відчував себе космонавтом, який залишив  корабель і пливе поруч з ним у  безповітряному  просторі. Але на іншому кінці тієї «пуповини», що  з'єднувала  його з життям, був Лесик.
Короткий сон, що міг перетворитися на вічний,  перервав навіжений сусіда з хати  навпроти, який  щосуботи, напившись чамуру, волав біля воріт, що  він «двічі  поранений в Афгані», та випрошував  цигарки й гроші на похмілля.
Через три місяці  навесні Люсі запросила його у двір .  «На гойдалку». Це був  придуманий нею термін, коли  треба було обговорити щось важливе, нагальне.
Велика гойдалка насправді у дворі була. І колись ,  йому здавалося, вже давно, вони  спочатку говорили  тут один одному теплі й ніжні слова, потім мріяли  на ній про  сина, про своє майбутнє.
Люк уже напевно знав, що може почути цього разу.
Він знав, що Люсі нещодавно їздила у Полтаву.  Начебто на черговий семінар.  Однак він вже все  чудово розумів. І звідки в неї нові прикраси. І цей  новий  карамельний погляд.
- Послухай мене уважно, - почала вона.
- А коли я був неуважним?..
- Тоді просто спокійно. Без зайвих сцен. Я зробила  для тебе усе, що змогла.  Народила сина, поставила  на ноги…
- То про ноги якраз і зайве.
- Гаразд. Ти не будеш сперечатися, що я тебе  врятувала?
- Щоб потім знову убити?
- Я ж просила… Хоч трохи поваги... Ти маєш з цим  просто змиритися. Я кохаю  іншу людину. Він мені  дуже близький. Завтра я відвезу Лесика до батьків Машину залишу там. А у неділю зберу речі й переїду  до Полтави. Для мене вже й  роботу там знайшли.
Здогадуюся, як ви її там шукали. Не важко було?
- Не треба мене принижувати!
- Ти сама себе принизила, хвойда!
- А ти… ти… просто відпрацьований матеріал.  Невдаха! Нікому не потрібний  невдаха!
У неділю під вечір до воріт підкотив чорний  «Паджеро».
Люсі з великою валізою на колесах і двома  дорожніми сумками мовчки вийшла за  ворота і сіла в  машину.
Люк спостерігав це з того місця, де ще минулоріч  стояла стара груша. Потім  зайшов до майстерні,  відкрив замок на залізній шухляді, щось дістав .
Потім відчинив гараж, повільно викотив «Яву»,  прокотив через двір, через хвіртку  у воротах, накинув  на неї залізну петлю, закурив, завів мотор і рвонув з  місця так,  що аж курява здійнялася вздовж вулиці.
«Паджеро» він наздогнав аж при виїзді на головну  трасу. Коли той трохи  пригальмував на повороті,  Люк порівнявся з авто з того боку, де сиділа Люсі, і  запитав у відкрите вікно: «Шкодуєш, що грушу  зрубала? Від того, кажеш, біда  буде? Так от, вона вже  прийшла!».
У цю ж мить він опустив у вікно гранату, що тримав  у руці.
За кілька секунд пролунав вибух.
За місяць він з перев'язаною головою, на костурах,  стояв перед суддею.
- Ваше ім'я та прізвище?
- Іван Перлюк.
8. Оксана Маковець ТЕРОРИСТИЧНИЙ НАПАД НА НЬЮ-ЙОРК
Оксана Маковець
ТЕРОРИСТИЧНИЙ  НАПАД  НА  НЬЮ-ЙОРК
До Сполучених Штатів Америки ми приїхали  разом із Віталієм, моїм
шістнадцятилітнім сином, отримавши дозвіл на  тимчасове проживання в Америці
в 1996 році.  Саме навесні  того ж року, нам випала  нагода побачити заокеанський
світ вигравши  так звану “зелену картку”.  Отже,  після довгих вагань  та 
обдумувань, позичивши необхідну суму грошей під  заклад власної квартири у
Києві, ми опинилися в Нью-Джерзі, що межує зі   столицею світу ” -- Нью-Йорком.
Не без хвилювання пригадую собі тепер наші  початки нового життя за кордоном 
дивуюся  своїй тодішній сміливості - рискнути  поїхати в невідоме.  Можливо ,  через недостатнє  усвідомлення майбутньої дійсності, а то й через  хаосний  стан у  пострадянській Україні, де регулярно  довгими місяцями не виплачувалась 
навіть мізерна заробітна платня, що грозило  голодом, та й і материнська
турбота про свого єдиного сина,  -- все це зіграло  вирішальну роль у моєму
рішенні про наш тимчасовий виїзд з України, за  якою ніколи не  перестану  тужити...
Але, зауважу одне : - хто скуштував той  нелегкий, а гірко-солоний
окраєць емігрантського хліба, ніколи не позаздрить  мені. В Америці, як і в інших
країнах, долари на деревах не ростуть, а даремно  ніхто не дасть і цента. Зрештою,
чому хтось повинен давати комусь гроші, наче  милостиню, якщо ти здорова
 людина?  Їх можна заробити тут сумлінно, часто  важкою фізичною працею, а не  за
 набутою в Україні спеціальністю, яку потрібно  підтвердити не лише наявністю
 дипломів... Не вдаючися до подробиць скажу, що  лише через півтора року мені
 нарешті пощастило влаштуватися на більш-менш  відповідну працю в Українській
Кредитівці в місті Кліфтон. Всім емігрантам  найважче спочатку Дякувати Богові,
в околиці нашого тодішнього перебування у штаті  Нью-Джерзі є досить велика
українська громада. Там попередні “хвилі”  українських емігрантів побудували
прекрасні церкви та культурно-освітні осередки.  Крім того, вже понад сто років
видається  тут українська газета “Свобода”. В інших  містах виходять інші  українські публікації (велика  честь і хвала українським піонерам і нашим  попередникам за це).  Тут часто можна  зустріти і  таких , як ми, новоприбулих. Усі  ці обставини  сприяли нам у певній мірі, бо коло своїх людей  якось безпечніше  чуєшся, є з ким перемовитись  рідним словом на чужині, без особливого знання  чужоземної мови, в англомовному оточенні. 
         Отже, жили ми тоді недалеко від великого міста  Нью-Йорк, в Парсипані, а це  півгодини швидкісної  їзди автомобілем (що також стало життєвою  необхідністю)  у східному напрямі, куди я їздила на  працю до Кліфтону, Пассейку й Елізабету.  Як  кажуть , - з часом людина пристосовується до всього.  То ж і я, через кілька літ  почала вже й в Америці  розмірковувати на тему краси природи, однаково  неповторної на різних континентах Землі.  Особливо,  їдучи автом та повертаючи  з Сорок  Шостої дороги на Третю, при нагоді любувалась  далекими силуетами  модерного Нью-Йорку, що  неначе фантастичною бригантиною виднівся у  променях ранкового сонця, а легкі повітряні лайнери  вирулювали над двома  вітрильниками  - хмаросягами  щоб взяти курс на приземлення на одному з  летовищ  у звичному порядку, майже щохвилинно.  Природна  гармонія тут  воєдино з творіннями людського  розуму, науки й техніки, де все тече вже звиклим  і,  здавалось, незмінним руслом.
Ранок 11 вересня 2001 року був дуже  погідний,  сонячний і не по-літньому
теплий.  Так, саме теплий, а не волого-гарячий як  влітку тут буває.  Зрештою
в Нью-Джерзі цей час ще не вважається осіннім ; про  осінь нагадує лише незвична  в тих краях влітку  прозорість повітря та переміна на незбагненно- райдужні  кольори в листі дерев. Незнаю чому, але  саме цього фатального ранку я не слухала
ранкових новин, а нашвидкоруч випивши горнятко  кави, дозволила собі кілька
хвилин для оглядин мого маленького квітника під  вікном, що звесни засіяла, адже
без наших чорнобривців та соняшників не уявляю  собі життя на чужині,  -- вони є
дійсним моїм дотиком немов до материнського  обійстя.  Вже їдучи в авті того
дня, я слухала нову касету з піснями Таїсії Повалій і  раділа, що дорога досить
вільна, немає на ній так званого “трафіку,” тобто  перевантаження.  Коли,
повертаючи на Третю дорогу глянула в сторону Нью- Йорку , - здивувалась, бо
побачила його в обіймах сіро-чорного густого  мороку й диму.  Ввімкнувши 
радіоприймач, за шипінням і свистом на радіохвилях  ледь чути було коментарі
 диктора, але так нічого й не зрозумівши, окрім  здогадки що сталась якась велика 
біда, я під'їхала до місця моєї праці та, зупинивши  автомобіль, поспішила ввійти у 
приміщення Кредитівки.  Всі присутні на той час  працівники установи зібралися 
біля телевізора і, на моє привітання, відповіли  запитанням: “Хіба ти ще нічого не 
знаєш?”  За мить, я все збагнула по тому, що можна  було бачити з телеекрану - 
в Нью-Йорку сталася жахлива трагедія.  Крах  прекрасних будівель і усвідомлення, 
що за лічені хвилини це жахіття забирає тисячі  життів невинних людей,  примусило 
заніміти у відчаї.  Ніхто не стримував сліз, а це що  транслювалося тоді з Нью-
Йорку на увесь світ , неможлово передати ніякими  словами, й лише ті, у кого  немає 
в грудях серця, змогли  б триматися спокійно в тім  часі.  На таке здатні лише 
нелюдські антихристи з віроломною жагою помсти,  звірячою, необміркованою до 
фанатизму жагою людської крові й смертей.  
Терористичний акт, у вигляді атаки  самогубців, схожих на камікадзе, на 
Світовий торговельний центр, що ставався на очах  усього світу, примусив , мабуть ,  здригнутися не лише  нашу планету, але й всю галактику.  Здавалось,  навіть  тогоденне повітря було перенасичене живими  клітинами людей, тіла яких за  кілька хвилин  перетворювались у прах і попіл, а страшне  спотворене обличчя  смерті чорним полотнищем з  жаху, болю й стогону падало ниць, оповиваючи  почорнілий, гранітно-кам'яний і гордий Нью-Йорк.  Люди, в неймовірній розпуці,  у початкові години  після побаченого, з застиглим на очах німим  запитом:  “Чому...?  -- знаходили сили мужньо  спостерігати за подіями в Америці. Але,  переконавшись, що це зухвалий терор, а  не  апокаліпсис, зуміли швидко  зорганізуватись.
Американці, почавши від найменшої дитини до  поважних сивих довгожителів,
взявши в руки державний прапор своєї країни,  звертались до Бога молитвою -
піснею: “Боже благослови Америку!” У церквах  відбувались поминальні
богослуження й спільні молитви.  Зі всіх країн світу  на ім'я Президента США 
надходили співчуття й запевнення підтримки у  спільній боротьбі з тероризмом.  
Через  кілька днів в Америці відбувся офіційний  День Жалоби, що завершився
панахидою й запаленням свічок у кожному вікні та  біля кожного дому.  Це всім
допомогло мужньо вистояти та з гідністю пережити  підступний замах терористів  
не лише на Нью-Йорк, а й на ввесь світ, який  змінився після 11 вересня 2001 року.
Поступово й з найбільших руїн  люди  відбудовують своє життя Час  заліковує, але не  виліковує заподіяних ран, особливо якщо ці рани на  материнських серцях...  Одного дня,  було це в перші  числа жовтня 2001 року, до  кліфтонської Кредитівки  прийшло багато вкладчиків, більше ніж коли-небудь  раніше в цю пору.
У тому немає нічого дивного, адже кожен піклується  про свої нелегко зароблені  гроші. Після атаки на  стоповерхові будівлі Світового торговельного центру  та  замаху  на Вашінгтон, поширились різні  передбачення-думки. Дехто спішив  замовити квитки  на літак, щоб якомога швидше повертатися в рідні  краї. Інші  хотіли запастись готівкою про всяк  випадок. Люди, підсумовуючи вкладки,  полегшено  зітхали,  -- з їхніми грошима все в порядку. 
            Ось до касового віконця підійшла худорлява  немолода жінка. Сиве, гарно  вкладене волосся на її  голові прикривала легка чорна шаль, була одягнена  теж у  все чорне, що означає жалобу за українським  звичаєм. Тримала в руках кілька  абонементних  книжечок й, простягнувши їх у віконце враз  відсмикнула, мов  вжалено, руку.  Її лагідні очі  підвелися і, в ту мить, наші погляди зустрілися.  Мабуть, вона не хотіла чути, або ж  просто боялася  запитань. З хвилину  ми  дивилися одна на одну, а по  щоках у кожної мовчки котилися сльози. Вже від  першої миті я здогадалась хто ця жінка, бо у всій  нашій громаді стало відомо про  її трагедію. Мені  хотілося не тихо плакати, а голосно кричати, немов  від  пронизливого болю, настільки було відчутне  страждання цієї української жінки- матері, адже  українці на еміграції - то немов одна велика родина.  Так, це мати  Івана Скали, який загинув, рятуючи  інших людей.  Він працював парамедиком й у  перших рядах кинувся в палаючі висотні будівлі.  Кілька разів молодий і  відважний українець виносив  потерпілих з вогню, а востаннє Іван знову пішов під   склепіння хмаросягу, промовивши таким як і сам  рятівникам:  -- “Може ще  зустрінемось”.  Це
стало  останнім  словом, яке почули від нього  побратими, дехто з яких уцілів у  тому пеклі.  Більше  Івана Скали живим не побачив  ніхто, досі не   знайдено його  останків чи слідів від  роздавленого й  розтерзаного бетонними брилами Іванового  тіла.  Посивіла мати принесла ощадностеву книжечку сина  щоб, як і колись,  підсумувати її спочатку місяця.  Іван вчився і багато працював, йому завжди не  вистачало часу.  Стрілки на годиннику життя  молодого українця Івана Скали, як і  життя багатьох  тисяч людей різних національностей, зупинилися  саме того  жорстокого і сумного ранку, 11 вересня  2001 року.
Як же, якими словами можливо загоїти рани  матерів, батьків, синів, дочок,  жінок, чоловіків,  дітей, рідних, знайомих і незнайомих людей?  Немає  таких  слів...
Час лише заліковує, та не виліковує тяжких ран .
               
     
9. Анна ПОПОВЧУК МІЙ СВІТЕ ДИВНИЙ
Анна ПОПОВЧУК 
МІЙ СВІТЕ ДИВНИЙ
ВЕЛИЧНЕ КІНО
Це гра. Німа порожнеча.
Тільки безмежна самотність.
Цінності втрат і безлика
Банальність буття.
Досвід у віках -- плин безконечних рік.
Хибні думки, мудрі помилки 
Є притаманними всім.
Гігант Пікассо не менший
Ніж велет Матісс.
Сергій Параджанов зніме
Епохи Величне Кіно.
ШАРМАНКА
          Яскраві дні мов трико Арлекіна
Дні пістряві -- трико Арлекіна
Кінохронік мотиви німі 
Знову синє волосся Мальвіни
У П'єро знову очі сумні 
Посміхається зліпкова маска 
Бо весела шарманка сумна 
То не маска на лицях -- гримаска
Від шалених деньків навісна
Тягнуть ляльку на сцену убогу
І примушують вальси ганять
Потім кличуть П'єро на підмогу 
Валер'янкою ляльку приспать
А шарманка все грає та грає 
Дико в колесі білка тіка
Стрімко погляд назад -- нас немає 
Вже ніхто не почує дзвінка 
Барабани замінять литаври
Гривня змінить “дубові” рублі 
Ми арійці авжеж а не маври 
Та з трипільських часів рогулі
***
В тобі живуть вірші мої. В мені...      
зорить любов до Неба. 
Здається, більшого й не треба, --
свята любов рятує світ!. 
І знову починає день
себе, із аркуша і цмину.
До Совісті промовить він: 
і наполегливо, й невпинно.
Хтось миті Щастя відкупив, 
сліпучо-ніжно відлітає...
Його відходу не страшись: 
Ключник на брамі привітає!..
А тут, довкіл, -- сама імла...
Мій Світе дивний, я -- прийшла!!..


ГОЛОСИ І НаГОЛОСИ
Не втомлюйся іти 
                    На зустріч 
                              Із прекрасним.
У круговерті днів -- калейдоскоп з облич.
Ти вчасно відмежуй важливе, своєчасне 
від того, що згорить
                             заледве кинуть клич.
І не зневаж судьби, не остуди злобою,
йди шляхом доброти, бо решта -- суєта.
Не стань рабом життя,
                                невільника рабою.
Твори себе щодня, бо в цьому -- висота.
МОВА 
Мова знімілих риб.
Кватирка ледь чутно гупне.
Натхненно підносить триб,
чекає натхнення наступне.
Ґайдеґґер напише пісні,
а Ліст -- філософські трактати.
Так вижити важко в пітьмі:
не хочеш, а мусиш спати.
Той думав, що -- пуп землі,
хтось мрію шукав примарну.
Той не полишив ріллі,
цей пташку шукав захмарну.
Над серцем -- тоненький шов.
Благає під церквою бабця.
Тарковський зняв фільм.
Пішов --
не скинувши хатні капці...
АНІМЕ 
На землі народилось страждання 
У повітрі поет помира
Запізнився наш потяг чекання 
Дише прірви шалена діра 
На раменах автографи крові
На обличчях безвихіддя втеч
Надто пізно з'являтись любові 
Де здійснились пророцтва предтеч
Дочекатися Божої ласки 
Не судилося хто ж про це знав 
Аніме чорно-білої казки 
І метелик пожежних заграв 
ПАЛІТРА. КІТЧ 
Фрески, фрашки, придабашки,
шкіци, штіци і есе.
Уніформові фуражки.
Кава “Відень” і “глясе”.
Пленер, нариси, етюди,
замальовки “а-ля ню”.
Каравели, баракуди
і -- по вінця в мачню…
Кліпнуть класики очима,
вмочу пензль в лазурит.
Аріозо музичинне.
Доморощений гамбіт.
ПОЕТИ…
Хіба ж можуть “осучаснитись” поети?
Як підлаштуватися під світ?..
Коли Всесвіт лиш народжує комети,
а в поета -- вірш летить з орбіт?!..
Хіба ж можна щиро римувати
І брехати, про усе і вся?
Чи ж можливо жити й не прощати,
Чи -- “твоя” й, водночас, -- “нічия”?!
...Відлітають не усі поети, --
Гоять рани, на землі живуть,
Щоб злітали в безвісті ракети 
Й не була тернистою ця путь.
Рупор правди, совісті та честі,
Сподівань, надії, мрій, вагань
Без надмірностей важких сугестій
В легкім доторці зчудовань та чекань. 
БІЛЬ…
Мій біль -- натягнута струна.
І нерв -- гостріший від ножа.
Так думаю лиш я. Одна.
І вранена моя душа.
Мій день -- то урваний терпець,
І пошук шляху навмання.
Але невіра у кінець 
Ходи, бажань і пізнання.
І ВСЕ…
            ...ти віриш птахам і віршам…
                                                    /чиєсь/
Я пройду через роки,
               промину всі печалі та втрати.
Дивний спомин майне:
               це було вже зі мною колись...
Я у літо ввірвусь, заметіль посадивши за ґрати, --
тільки б поруч був хтось, попрошу:
                           ну, з'явися ж, з'явись!
Що життя, що перон -- 
           віднаходиш, чекаєш, втрачаєш,
проводжаєш кудись,
               зустрічаєш на ньому когось...
Але що ж там попереду --
                 знати, напевно, не знаєш, --
просиш: тільки б зі щастям 
                    розминутися не довелось!
АКСІОМНЕ  
Тим зіркам ув нетлінностях часу
                  так не хочу співати осанни!
Так не можу дружити, радіти,
                      де запах олжі та брехні...
Пориваюсь втекти від проблем,
                   туди, де спокій -- до мами,
де життя -- з аксіом,
           а любов -- з царини теорем. Ні!
Я так хотіла горіти --
                  не жевріти -- смолоскипом,
пориватись увись, 
                  надто, коли тягло до землі;
Надихати Тебе,
          пролетіти метеоритом,
                                або птахою неба,
що летить й на одному крилі. 
10. Наталія Зайдлер «ТЕОРІЯ ВСЬОГО» ОЛЕГА ГОНЧАРЕНКА
Наталія Зайдлер
«ТЕОРІЯ ВСЬОГО» ОЛЕГА ГОНЧАРЕНКА
graphic
Навесні 2018 року побачила світ нова книжка   «Теорія Всього (осінній  сонетарій)»  мелітопольця  Олега Гончаренка  поета , прозаїка. волонтера,  громадського діяча - члена Національної спілки  письменників України, володаря  численних  всеукраїнських і міжнародних відзнак До збірки  ввійшли поезії  багатьох років творчості.
Наголосимо, що кожну поезію збірки  - від  рядків про  власне народження  («Моголом справді я  явився у майбуть, / бо й народивсь під постріли  розстрільні:  / в крові топили комсомольський бунт /  тоді у Теміртау смерди пильні») юність:  «…Чернігів / у пам'яті задимлених снігах... / Там Бог  мені (за вічність до  відлиги!) / Десною й Піснею  нашепотів: «Ти -  птах…», молодість («В котельні  заводській…  / знов пив з небес я Бажана…  Павличка… Стуса… »; «Тоді  Чорнобиля іще не вичах  чад /…/ Нарада молодих письменників… Ми р'яні  /…/  «Молоді , та ранні! » / Я  ж думаю у залі: «Ми -   останні, / бо ранні десь під  Крутами мовчать …»),   зрілість («Знайшовши вказівний дорожній камінь,  /  вернувсь назад я і приніс нові пісні…»)  і до віршів  його  «золотого віку » («Хай  буде, як буде - і з боєм  не здамся ніколи! / Устану й піду на вітри і на кулі  лихі…  /…/ Я крикну, й коли уже ангелом в небі  зависну: / «Щоб жити, потрібні  Вітчизна, свобода і  пісня!»)  - струменіє бажання  бути зрозумілим  співвітчизникам.
 Не є секретом той факт, що кожен письменник  (мається на увазі  обдарований митець) укладає у  свою літературно-художню працю не лише  власний  досвід, але й певні погляди, переконання тощо.  Натомість , лише одиниці  спроможні досягти  максимальної щирості (на це треба мати  сміливість!),  викликати своїм поетичним словом  стан катарсису у читача, спонукати його  повірити  авторові настільки, щоб, прочитавши будь-яку з  поезій, що ввійшла до  збірки, повертатися до неї,  відчувши в реальному часі та просторі висоту злету і  відчай зболеної душі  поета О.Гончаренкові - автору  понад тридцяти книг поезії,  прози, публіцистики,  поетичних переспівів - це вкотре вдалося. Напрочуд  глибоке осмислення Світу (що є свідченням  філософічності мислення) та разом із  тим щемливий  ліризм підносять його вірші до рівня  упізнання ,  оскільки вони - у  кращому розумінні цього слова -   абсолютно не  схожі  на поезії інших  митців
 На особливу увагу заслуговують і вдалі  переспіви поезій Ф.Петрарки,  В.Шекспіра,  В.Вордсворта, П.Верлена та ін., що є свідченням  спроможності  поета відчути і максимально точно  передати думки і переживання письменників  різних  епох.
За митцем, він незнищенний («Я просто є. Ні, я  незламно є!») , як наш народ,  сином якого по праву  себе  вважає,  та, на відміну від багатьох, не боїться спалити   своє серце мрією Ще понад тридцять років тому поет  оголосив, що його «ідеал -  Джордано Бруно», який і  «перед смертю закричав: / «Ніколи я тебе не зраджу,  мріє!!!» Погодьмося, що в нашому складному бутті  дуже важко впродовж  десятиліть не змінити своїх  найсміливіших мрій Олег Гончаренко спромігся,  оскільки він «слабким - не кат», а «сильним … не  паж». Поет чесний і перед  Творцем («Бог, як і ти, - /…  / сумний кобзар і гречкосій невтомний. /…/ …іди до  нього, як…додому»), і перед земляками: «Візьми свій  заповітний камертон / і  серця тон ще так огрань, мій  Боже, / щоб я сприйняв жадане, як закон,  / і захотів  того, що «буть не може» ;  «Ще досить рим в душі і «за  душею»; «останній Скіф  тривожний, / що знає правду  Божу,  / злий і живучий, мов… пирій»; «Ти єсм, і єсм  тут  - саме той / який потрібен світу ; «Покаятись?  Спинитися?.. Нізащо! /…/  Майну через вогонь і злину  наче птах: / я сам собі - Великий Інквізитор »; «допоки   є жадоба до життя».  Нескладна, як бачимо , філософія.  Та хто ж, окрім фанатично  закоханих у високу мрію  про щастя свого народу, може її не зректися?!
Той, хто уважно стежить за творчістю цього  митця, постійно переконується  у щирості його  прагнень («Так, я терплячий і тому болю /     по-  чесному у ділі і у  слові»; «Ти… на своїй землі / і стогне  ще душа, мов хата на вітрах» ), у тому, що  його  життєвим кредо є безкорисливе служіння батьківщині:  «Й на кого ж, -  гадаю, - я в цій веремії покину /   і  пісню, і волю, і милу свою Україну?!»; «Так і  живу - за  себе і за всіх:  / всі болі їх - мої і всі печалі…»; «Я -  Крим і Січ. Я - поле  і Дніпро. / Я - зло і ненависть. Я -  любов й добро. / Я - хліб і сіль…/…/ Мій степ…  Мені у  ньому бути вічним …»; «Нічого непоправного нема, /  поки ти є і вільний в  цьому світі!»; «Але, як же  вмирати непросто, /  Якщо вмерти врага не прирік! /…/  Тож, покіль не зроблю  основне, / хай Всевишній рятує  мене».    
Отже, поетичну збірку, а в ній понад двісті  двадцять віршів, пройнято  думкою про рідний край,  співвітчизників, наше минуле, сучасне і майбутнє.  Викликає подив  те, як поет кожного разу у глибинах  своєї душі народжує,  плекає,  а потім дарує читачеві  нові й нові відчуття та образи що не можуть не  вражати:  «Ніде так не співають на Землі, / як тут - у  епіцентрі сонцесходу, / в моїх краях, у  рідному селі /  майбутні матері мого народу »; «Одвічний Скіф,  одвічний Мудрий  Сторож / таких же відчуваю, як і я  /…/ Хтось - Вітер-В-Полі, хтось - Роса-У-Лузі  /…/ Де  ви? Хто ви? Які ви, любі друзі?! / Я б вам назустріч  Небо це поніс ». Від  книжки до книжки письменник  прагне виховати в нас, українцях, людську  гордість за  приналежність до драматичної, однак героїчної  національної історії,  в якій було чимало і зрадників, і  ворогів, і друзів-звитяжців. Зауважимо, що  дружба для  Олега Гончаренка, як і для його пращурів-козаків, -  поняття  священне. Вона, зароджена і загартована у  віках, на переконання автора, не  втратила свого  значення і нині.   В аналізованій книжці читаємо:  «Зіп'єм до дна  глибоку Правди чашу, /яка б гірка та  чаша не була »; «…жаль, що друга доброго  нема. /…/  Вже триста літ… /…/… він сам під смерть підставив  груди! / Від  смерті серцем прикривав мене!»; «Запалим  люльку… Зберемось «на круг»… /  Удвох! Бо другим  знову буде Друг! / І думу доспіваємо свою / удвох -  Козак  Супрун й Козак Голота!»  
За поетом, ми не завжди пам'ятали про свою  людську гідність:  слабкодухість брала верх над  думками та почуттями, які мали б привести нас до  цілковитої свободи духу не на папері, а в реальному  житті. Що гріха таїти:  виправдовуючи свої поразки, ми  часто із роздратуванням та недовірою  ставимося  до  тих, хто через власні біль і страждання, ціною  особистих втрат залишився  людиною честі. Поет про  це пише так: «І знов мені поставлять у провину / оцю  мою тривогу за народ, / ці пошуки Людини у людині / і  навіть викривлений  криком рваний рот. /…/  Винагородять так Історія та Істина / те, що любив до  болю Україну ». Свідомий свого почуття безмежної  любові до батьківщини  митець разом із тим упевнений,  що їй потрібні не холуї, а ратники, сповнені  гідності та  щирої тривоги за долю матері- землі: «…співвідчував  із нею все (аж  до злиття!), / не стаючи (і перед нею!) на  коліна, /…/ Все є, як є. Нічого не  додати. / Але нічого  легко і не відбереш!» «…мій Господи, /…/ Молюсь  землі,  воді, вогню і небу. /… / Поки шумить довкруж  Праотче Поле…/ Дозволь мені це  поле перейти».
Чесність, а не підступність, щирість, а не  зрадливість - ось те, що має бути  основою стосунків  між людьми. Так думає поет. Тому читачеві-патріоту  максимально зрозумілими та близькими є його думки і  почуття щодо подій  останніх років буття нашої  держави: «…Майдан /…/ Чому спинились нальоту?! /  Чому і Дощ Жаданий / перетворили  на сльоту?!/ Невже  усе було дарма?! /…/ Чи  саме тим повірив ти ?!»; «А як  звучав розкрилений Майдан! / Які слова прекрасні  говорили! /…/ О Господи, як же душа пече / за  Блудного і за Брудного сина!» «Степ наш, брати!  Орать чи не орать - / чому диктують «злодії в законі »?!  / Чому  заброди знову «правлять бал», / знічев'я наше  обертаючи на пал?!»; «В душі моїй  спаленій вибито  вікна / геть скалками чорних цеглин Інститутської»  /…/ Майдан  зціпенів. Може, дарма я й жив ним?! /  Склю вікна душі - в пусту ставлю  крижини ».
Задовго до Майдану та окупації частини нашої  землі  О.Гончаренко  пророчо  закликав українців  пам'ятати уроки історії, гартувати свою волю, оскільки  війни  на нашій землі, на жаль, повторюються, а потім  разом із співвітчизниками  захоплювався нескореними  та оплакував загиблих героїв : «Землі не буде - буде  фронт і тил. / На попелищі плакатиме мати. / І друзів  сумно будемо ховати. / Іще  додасться безкраю  могил… »; «Солдати… натерпілися вони, / та, поки що,  таки  не йдуть додому! /…/ Стоять солдати: підпирають  в спини / їх ще могил  солдатських бруствери».  
Автор нагадує читачеві (який, можливо, «на грані  зречення від пісні і  мети»), що нічого в цьому світі  немає прекраснішого, ніж радіти рідному сонцю  на  рідній землі, пам'ятати своє коріння: «Мандрівнику  бездумний, зупинись ! /…  / Для тебе тут цвіте зоря  червоно. /  Для тебе тут і віхола, і злива. / Не знаючи,  ти  до тих пір щасливий… »; «Ще буде знову літо. /…/  Аби згадав клич роду ти …»;   «…повір, що втрачено не  все, / допоки є Любов, Ненависть, Мрія»; «Повір  нарешті мрії… /…/ куди б не йшов, ти все одно ідеш до  Бога! /…/ Хіба ти гірший  від вчорашніх? Встань і  йди…/ ще під ногами не запалася Дорога»; «ти -  українець, це твої біда і щастя. /…/                     Ти  будеш! Є лише одна умова - / за  славу навіть не зречися  Слова. / Ще не кінець… Ще битві - не кінець!»; «ти є у  мене, я ще є у тебе, / щоб в січі стать спиною до  спини»; «Хай потому згадають  веселими нас / люди ці,  ці степи, ці ліси. / Хай зітхають потому: «Були  козаки…», / бо ми ж, справді, були, як цвіли!»
Олег Гончаренко не приховує від земляків («я не  навчився іще / любити  мінливу реальність ілюзій»), що  інколи і сам потрапляє в тенета відчаю, подумки  ставлячи долі  більше запитань, ніж може отримати  відповідей: «Уже все важче  сміятись в риму, / не  відвертати від правди очі»; «Хто вкаже путь нам в  дикій цій  добі, / хто вилікує рабських літ страхи…»;  «Мені уже  звично…/ зрадженим  бути… розп'ятим…  горіти в огні…»; «Те, що «натхненням» звалося   колись, /  тепер вже не народжує  сонетів. / Колись же  світ іскрився і  світивсь / ще від зірок  та від очей   поетів »; «Вдивляючись у сині очі сина, / колись я  бачив радісну  майбуть / і сенс всього… /…/ Тепер…  непевність і війна, / … зневага до чуття і  слова».  Натомість , він розуміє і переконаний у тому, що сила і  його, поета, і нас,  українців,  - у Вірі. Тому поет   упевнено виголошує: «Та я роблю все те, що маю й  мушу, - / щоб не побачив син в моїх очах /  розчарування, біль, зневіру, страх»; «Як  добре знать, що  нині я стою / межи Людей, як між колосся - колос »; «І  все ж,  лише на мить закрию очі, / знов бачу День, що  буде після Ночі . / Замри, прекрасна  мить  світотворіння!»; «…ще співатимуть  пісні / своїм  коханим у садах  кохані.  /…/Я словом подвигаю   Батьківщину / на щастя, славу і любов  первинну: / в  цім  сенс весни, що нині  почалась ». 
Незважаючи на максимально відповідальне  ставлення до життя і намагання  Словом виховати у  співвітчизників бажання щиро служити батьківщині,  Олег  Гончаренко ніколи не забуває нагадати їм і про  таке святе почуття, як кохання,  данину якому він  сповна віддав у своїх збірках «Мрія і любов та  «Молитва за  любов». Несподівано для читача цей поет- філософ постав ніжним ліриком,  знайшовши слова, що  плинуть чистою рікою від серця митця до серця  читача:  «Це щастя -  вдвох чекати нових злив, / коли  тебе сягають безборонно / незнаних  стрічних поглядів  мечі »; «Вклонюся знов і знов скажу: «Прости!» / Перед  любов'ю й дух мій у покорі. / Любов ніколи не  підмінить зорі, / в які і спис, і  хрест, і вірш нести»; «До  осені - лишилася хвилина… / А ще сказати треба так  багато! /…/ Хвилина не чекатиме - пролине. Настане  осінь… / Ти озирнешся. Я  скажу: «Люблю!..»; «Все зле,  що є в мені, (все!) - все від людських «завітів». /  Все  добре у мені - з Коханої лиця »; «Кохана, я поляжу, як  трава, / але твоє шумітиму  імення».   Зазначимо, що для  поета любов - це не лише кохана дружина   (друг,  порадник і берегиня ), - це й діти, онуки, батько й мати,  брати, про яких Олег  Гончаренко говорить у своїй  поетичній збірці «Теорія Всього (осінній  сонетарій)» із  безмежною щирістю .
Наголосимо на тому, що в названій збірці  практично кожна поезія  -  маленький шедевр, рядки з  якої обов 'язково хочеться процитувати, оскільки, на  наш погляд, втрачається потужна загальна картина  буття українця, яких, на жаль,  не так уже й багато у  нашій вітчизні. Читаючи і перечитуючи вірші Олега  Гончаренка, вкотре ставиш собі питання про те в яку  доленосну хвилину Господь  вирішив подарувати  Україні цей рідкісний талант , і радієш з того, що ця   Зірка не  загубилася у безкраї небосхилу, а й нині дарує  нам, його співвітчизникам, світло  творчості  (нехолодне!) яскраве, потужне, вічне. На  підтвердження думки  пропонуємо ще й такі рядки-  перли Поета:                        « Ти сильний ще, допоки -  на  землі: / як всім, течуть тривоги і  жалі / і совісті ще  вистачає  муки»; «Ти в  гороскопах числишся як « лев»?  / То спробуй рими звучні і  гортанні!» / Навіщо  плач,  якщо спроможний ти на  рев?!»; «Тут не запам'ятають  нас сумних: / ми  ще залишим крила і для них»;  «Іще  один рік проминув і розтав  /…/ Все наче по- людськи.  І все - між людей. / І все - для людей і з людьми, слава  Богу. /…/ уперто,  сопком, день за днем крок за  кроком… / Вітаю надію свою з новим роком! »;  «…все  живе, допоки ти живеш. /…/ І , гинучи щоденно на  миру, /…/ проте…  уперто молишся добру» .
Осмисленою, здоровою та безкомпромісною  впертістю (читаймо  «нескореністю») як викликом,  кинутим долі, пройнято всю поетичну збірку  О.Гончаренка «Теорія Всього (осінній сонетарій)».  Лише за цієї умови можна не  виживати, а жити,  радіючи буттю у світі, де справжній талант має з боєм  долати  шлях до Олімпу. Фінальні поезії книжки, як, до  речі, і всі попередні, свідчать про  те, що поетові і  надалі вистачить наснаги бути сильним і мужнім в ім'я  своєї  України: «Тепер не підкоряюся і все! / Ні  ворогу, ні часові, ні смерті! /…/  перемагають вперті і  відверті »; «На зло судьбині славлю я життя!»; «…на  Мисі  Дійсності, у Океані Болю… / Забутись би й  прокинутись на волі! »; «Нехай іде  геть той, хто  вільному вітру не рад! / Залишаться вірні, надійні… »;  «В соборі  надії лише й розумієш Христа. / … / творити  дива, а не ждати зацьковано «чуда»;  «Нехай не вдалося  розчистити Авгія стайні, - / я ж, наче, і жив, і творив, і  співав,  як востаннє»; «…і душу палив-був, коли  обсідали страхи / за долю Вітчизни, за  долю Народу і  Роду »; «А люди минають. /…/ Їм важко зі мною. /   Проте я на  скелях залишу їм вибите Слово! /… / І  скажуть: «Без нас рятував він тут кинуті  ниви, - / вітри  були р'яними саме, а зливи рясними»
Вірш, що є фінальним у поетичній збірці,  пояснює суть аналізованої  книжки: «Цей труд - на  славу вічного добра, / шуканням котрого і жив я,  власне,  досі…» Краще і не скажеш.
На завершення розмови про поетичну збірку О.  Гончаренка «Теорія Всього  (осінній сонетарій)»  дозволимо собі невеликий «ліричний відступ». Автору  цих  рядків у червні цього року пощастило не лише  побувати на виставці картин Івана  Марчука в Києві, а й  поспілкуватися з Майстром, ім'я  якого внесено до  списку  ста геніїв сучасності. Великий Художник серед  іншого  із задоволенням говорив  про книжку поезій .  Гончаренка «Катрени оголошених картин (навіяне  живописом Івана Марчука)», в якій подано поетичне  осмислення О.Гончаренком  п'ятисот  полотен  художника, а також наголосив, що Олег Гончаренко  дуже  талановитий його улюблений поет.   Бажаємо  митцеві ще більше таких вдумливих  поціновувачів його  таланту!
     
11. Людмила Шутько «Як подружитися з часом?»
Людмила Шутько
«Як подружитися з часом?»
graphic
У Чернігівській міській бібліотеці імені  Олександра Довженка  презентували книжку цікавих  казок та оповідань «української італійки» Людмили   Шутько «Як подружитися з часом?» . Її попередні  три книжки - «Закон радості»,  «Гуртожиток у лісі»  та «Чи є душа у дерева?» з прекрасними  кольоровими  ілюстраціями чи не на кожній сторінці  відомої художниці  Марини  Скоробагатько вийшли  великими накладами і викликали значний резонанс  не  тільки на Чернігівщині та в Україні, а й за  кордоном, зокрема в Італії
Збірки успішно видані українською та  італійською мовами. Четверту книгу  сеньйори  Людмили також, як і три попередні, чудово  переклали та упорядкували  письменник, заступник  головного редактора газети «Деснянська правда»,  голова  Міжнародної літературно-мистецької  Академії України  Сергій Дзюба  і  працівник міської  дитячої бібліотеки імені О. Довженка  Ганна  Маджуга .
Людмила Григорівна, наша землячка, вже  тривалий час живе в Італії. І  пише захоплюючі казки  для малечі - про пригоди білочок, мурашок,  байбаків,  лисичок, кіз, ведмедів, мавпочок, собак,  котів... Виходить дуже зворушливо та  повчально.  Принаймні особисто я вірю, що, прочитавши ці  проникливі твори,  дитина значно турботливіше  ставитиметься до природи та братів наших менших.
«Взагалі, казочки мої прості, - пише авторка . -  Та вони  - про найголовніше:  жити потрібно не лише  для себе, але й для інших: людей, тварин, птахів і  рослин,  усього нашого мінливого й дивовижного  світу. Бо скільки віддаватимеш - стільки  й отримаєш!  Такий закон радості  Щоб усвідомити це, варто  прочитати ті  казки. Прочитати й зрозуміти, що ти -  небезнадійний, якщо можеш допомагати  іншим. І без  таких людяних вчинків  просто неможливе  повноцінне та  гармонійне життя. І хай у твоїх руках -  звичайна бляшанка, стався до неї з  повагою. Бо хто  знає, ким же ти будеш у наступному житті -  людиною, звіром,  сонцем, вітром, кораблем чи  янголом? Тож наша казка продовжується. А за нею  прийдуть інші казки - радісні й сумні, як люди.  Обери свою».
У четвертій збірці приваблюють неординарні  історії: «Лосиця», «Кішки  теж бувають  заздрісними», «Як Анфіса мене полікувала», «Як  подружитися з  часом?», «Джерела благодаті», «Хто  сумнівається безсило - тому життя немиле!»,   «Страх», «Прощення», «Знайти віру», «Фіолетове  полум'я» … І вже навіть перелік  цих назв - неабияк  інтригує! Причому авторка - не лише цікавий  оповідач, бо всі  її твори - оригінальні та  ненав'язливо повчальні. Це - не якась нудна мораль,  котру дітлахи просто не сприймають, а справжні  захоплюючі поради  доброї  чарівниці!
Свою нову книжку Людмила Шутько також  подарує бібліотекам та школам  Чернігова. Збірку «Як  подружитися з часом?» успішно представили на  конкурс  «Краща книга року». В імпрезі взяли участь і  діти, й дорослі котрі заздалегідь із  задоволенням  прочитали казки Людмили Григорівни й тепер  висловлювали свої  враження, вітаючи щасливу авторку.
Сергій Квітницький
 
Як чернігівка потрапила до Італії? Як вона там  живе? Про що мріє? Ось її  відверта розповідь. Отже,  слово  Людмилі Шутько .
Живу з надією!
Що вам про себе розповісти? .. Народилася я на  Кіровоградщині. До війни  мої батьки викладали в  сільськогосподарському технікумі. Потім тато загинув  на  фронті, як і мільйони українців  А матуся в той  нелегкий повоєнний час пішла  працювати агрономом  -  на машинно-тракторну станцію, адже їй дали житло -  півхати. Трудилася неня від зорі до зорі, тому її майже  ніколи не було вдома
У нашій родині я була найменшою, п'ятою  дитиною. Старші брати й сестри  не віддали мене до  дитбудинку : боялися, що їхню Люду там  лупцюватимуть,  отож доглядали самі. Звісно, я дуже  скучала за мамою, хотілося батьківського  тепла й  ласки; але це - доля багатьох дітей війни, котрі  пережили лихоліття  сталінських років … 
Дуже полюбила читати, особливо вірші й казки.  Пам'ятаю, з якою радістю  декламувала на шкільній  олімпіаді байки Глібова, пускаючи в зал… горобців. А  в  десятилітньому віці мені пощастило побувати у  Гурзуфі - в знаменитому тоді  міжнародному дитячому  таборі «Артек». І вперше відкрила для себе дивовижно  мінливу та чарівну красу «найсинішого» Чорного моря  й високих шпилястих гір  (адже раніше на батьківщині  бачила лише неозорі степові простори); і це мене так   вразило, що написала свого першого вірша - «Гора  Аюдаг».
Дуже вдячна мамі, яка подбала, щоб усі її діти  здобули вищу освіту; нікого  не відправила на роботу в  п'ятнадцять років. Спочатку я працювала на Донеччині  - інженером-економістом на заводі «Армліт». Згодом  трудилася в Росії (у Самарі)  та Казахстані. А потім  вирішила повернутися з космічного Байконура додому - на  Україну-неньку, й оселилася тут, у древньому ,  відомому ще з літописів Київської  Русі, мальовничому  Чернігові , - влаштувалася на роботу до міського  житлового  об'єднання.
У ті важкі 90-ті роки, як і більшість  співвітчизників, я змушена була  шукати додатковий  заробіток, щоб довчити своїх дітей, - отож їздила до  Білорусі  та Росії продавати популярний тоді зелений  горошок (у скляних банках - така  була тара!).
Одного разу колега допомогла вирушити на  заробітки до Італії. Працювала  на виноградниках, у  полі - на рівні з молодими арабами, однак платили як  жінці -  лише половину заробленого. А мені на той час  виповнилося вже п'ятдесят років! 
Втім, яка робота без знання мови? Тому завжди  носила в кишені словник  та самовчитель з італійської.  Використовувала буквально кожну вільну хвилинку,  аби запам'ятати нові слова. Добре, що італійська - така  ж мелодійна, як і рідна  українська, отож не довелося,  заради правильної вимови, «ламати» язика…
Ходила до церкви (в негоду ми майже не  працювали), дуже уважно слухала  проповіді священика.  Власне, католики не використовують піснеспівів, там  тексти читаються. Втім, ще раз переконалася: головне  не приналежність до тієї  чи іншої релігійної конфесії,  а віра й добрі помисли; коли людина живе з Богом у  серці і нікому не причиняє зла.
Взагалі, щоп'ятниці я вже старалася не  працювати в полі, а допомагати  прибирати в храмі -  безкоштовно, разом з італійками. Вперше побачила, як  зі  щирою радістю та любов'ю трудяться волонтери,  добровільно виконуючи  суспільно важливу роботу в  церквах та шпиталях… Потім священик допоміг мені  влаштуватися на працю в одну родину.
І почалося моє нове життя - трохи легше: я  доглядала за безногою жінкою- інвалідом. Водила її  гуляти на візочку, вчилася готувати італійські страви, а  після  обіду старанно читала вголос своїй підопічній  Біблію. Звісно, сама ще не все  розуміла, однак моя  небездоганна декламація її влаштовувала. Дякую цій  жінці  за терпіння, адже стільки часу слухала ті  молитви (сама вона не могла говорити  після паралічу).
У мене часто запитують, скільки можна  заробити в Італії, доглядаючи за  важкохворим? У  середньому - 850 євро за місяць (все залежить від  досвіду,  професіоналізму та репутації людини). Проте  праця - нелегка, вимагає великого  терпіння й знання  психології.  
Через кілька років, побачивши в релігійному  журналі «Християнська сім'я»  оголошення з приводу  роботи, я написала туди листа; і за три місяці отримала  запрошення (виявилося, що з тридцяти пропозицій  увагу привернув чомусь саме  мій лист). Отож я  наважилася на переїзд: раніше мешкала неподалік від  Риму, а  тепер вирушила на північ, до Коголето (це -  поблизу Генуї).
І тут, як то кажуть, нарешті знайшла свою долю:  попрацювавши місяць,  одержала несподівану  пропозицію від господаря вийти за нього заміж. Йому,  небагатому, було надто складно платити за роботу  найманій помічниці, вигідніше  просто одружитися.  Але після всіх поневірянь, я погодилася; була вдячна й  за це!
Чоловік виявився чуйною та сердечною  людиною. Дав мені змогу вчитися  в Академії шіацу й  купувати книжки з нетрадиційної медицини. Отже, я  змогла  зайнятися тим, що мене по- справжньому  цікавило. Власне, саме чоловік став  моїм першим  пацієнтом: на ньому я вчилася робити масажі, а також  моксу (це -  тибетська методика припалювання  цигаркою з полині енергетичних точок на  кшталт  голкотерапії).
Минули роки … Зараз я - вдова. Мешкаю в Італії.  Донедавна кілька разів на  тиждень займалася танцями.  Мій партнер усе життя працював робітником, тепер  на  заслуженому відпочинку. Любить подорожувати! ..   Отож ми разом танцювали  мазурку, польку, вальс.  Приїжджаючи до рідної України, одразу записувалася в  танцювальну групу… А ще я дуже люблю читати  хороші, добрі книжки!   
Мене здивувало, що італійці дуже мало читають,  багато безграмотних. Але  людей похилого віку там  поважають. При комунах (муніципалітетах) у кожному  селищі виділяють приміщення й гроші для клубів  «третього віку», де старенькі із  задоволенням  проводять своє дозвілля: вони завзято грають у карти,  лото, шашки;  влаштовують свята, мандрівки в гори;  щороку організовують цікаві конкурси  -  на  кращі  казку, поезію, прозу, гумор, живопис, фото, а також -  мистецький виріб,  виготовлений вручну…
А 6 жовтня проводиться свято «I noni favolosi»  («Чудові дідусі й бабусі»): з  усього регіону  організовано на комфортних автобусах привозять до  Генуї в наш  найкращий театр  - «Carlo Felice» -  людей  похилого віку: для них влаштовують  концерт та  презентацію - нагороджують переможців отих  конкурсів. Мені так це  сподобалося, що теж вирішила  спробувати: спочатку написала італійською одну  казку,  потім - іншу… І, уявіть собі, за свою «Мурашку  Мар'яну» отримала третє  місце, а за власний вірш -  друге.
Тому незабаром мої казки почали періодично  друкуватися в популярному  італійському журналі  «Cogoleto». А під час одного зі своїх приїздів додому,  на  Чернігівщину, я переклала одну зі своїх казок  українською, й заступник головного  редактора газети  «Деснянська правда» Людмила Пархоменко  надрукувала її на  шпальтах цього видання.
Взагалі, мене турбує тема екології. Серце  розривається, коли бачу з вікна  потяга «Київ - Адлер»  завалені сміттям лісосмуги; прикро читати про  небезпечне  забруднення багатьох наших водойм. Тому  й пишу такі казки.
Завітавши на Придесення, я посадила на дачі  трюфеля. Це - такі дивовижні  гриби, як у моїй казці  «Розповідь пенсіонера про гриби та любов». Кілограм  трюфелів коштує мінімум 500 доларів. Але, якщо вони  й виростуть тут, то лише  через десять років. Втім,  сподіваюся колись зібрати урожай …        
В Італії - добре, однак я дуже скучаю за  Україною! Тому щороку неодмінно  приїжджаю сюди -  на Батьківщину І живу з надією, що колись усе  влаштується  тут, удома…  Ситуація в нашій державі  нарешті істотно покращиться, а зустрічні  люди  привітно та щиро посміхатимуться, як це було раніше.  Сподіваюся на це !
 
      
12. Елена Ананьева ГАЛА-ФИНАЛ-2018 – СОДРУЖЕСТВО МУЗ
Елена Ананьева
ГАЛА-ФИНАЛ-2018 – СОДРУЖЕСТВО МУЗ 
Звездные лауреаты Гран-При, лауреаты и лидеры Международного конкурсного  проекта имени Эммануила де Ришелье к 20-ЛЕТИЮ ПРОЕКТА "СПАСИ И  СОХРАНИ"
    «Творческое совершенство и статистика » 
    В юбилейном году проекта «Спаси и Сохрани» к его 20- летию, а также конкурса  имени де Ришелье в Арт- фестивале «Бриллиантовый Дюк», чествование  лауреатов, концерт мастеров искусств – музыкантов, солистов театров, бардов,  поэтов состоялось в трех залах:  
    В КАМЕРНОМ ЗАЛЕ ОДЕССКОЙ ФИЛАРМОНИИ В ОРЕХОВОЙ ГОСТИНОЙ  ОДЕССКОГО ДОМА УЧЁНЫХ - С ОТКРЫТИЕМ ВЫСТАВКИ «СПАСИ И  СОХРАНИ».
    В ОДЕССКОМ МУЗЕЕ ЗАПАДНОГО И ВОСТОЧНОГО ИСКУССТВА .
    В библиотеке имени КОНСТАНТИНА ПАУСТОВСКОГО (2-й филиал) –  ПРОДОЛЖЕНИЕ ТЕМЫ «ЗИГЗАГИ СУДЬБЫ, ИЛИ ЧЕРЕЗ ОДНО  РУКОПОЖАТИЕ» - АВТОРСКИЙ ВЕЧЕР ЕЛЕНЫ АНАНЬЕВОЙ 
    Каждый год в нашем проекте не похож один на другой. Столько новых  произведений и интересных идей открывают произведения года, которые  приходят потом к читателю и зрителю, публикуются в журналах, сайтах  и  альманахах партнеров и тех, для кого идея столь массового, гуманитарного,  благотворительного движение во время конфронтации многих стран между собой,  объединяет в борьбе за мир, несет позитив, понятна и приоритетна. Вышел первый  номер антологии «Южное Солнце. Квартет аккомодации» Готовим зимний номер.
    Выступления артистов, музыкантов, вокалистов и бардов, деятелей искусства,  поэтов, лауреатов проекта разных лет, чествование победителей, вручение  Почетных дипломов и наград, Звездный Мега Променад проекта из-за океана -  видео, музыка и Финальные приветствия, сюрпризы, встречи и приятное общение,  - всё  происходит, непринужденно, в дружеской обстановке, с концертными  номерами звезд и приветствиями. Проект продолжается и новые звезды будут на  его небосклоне – талантами полнится мир. Мы хотим объять необъятное и  представить форум в разных городах , странах и континентах.  
    Наш проект объединяет всех независимо от национальности, вероисповедания,  цвета кожи или волос, у нас приемлемы все жанры литературы и искусства кроме  скучных, кроме призывающих к войне и нецензурной лексике. Нужно спасать мир  от пошлости и непрофессионализма, как общество от коррупции и разобщенности.
    Будем жить и радоваться жизни! Лучшие моменты проходят через души и  объединяют единомышленников. 
          Среди лауреатов конкурса разных лет известные писатели, актеры и режиссеры,  многие одесситы из дальнего и ближнего зарубежья. Каждое имя – легенда.
    Эммануил Виторган, Валерий Балаян, Юрий Кузнецов, Лариса Кадочникова,  Константин Риттель- Кобылянский, Анатолий Шевченко, Владимир и Виктория  Фроловы, Наталья и Николай Завгородние, Анатолий Фрадис из Голливуда,  Николай Свидюк  и многие другие.  
    «Творческое совершенство» - таково кредо нового конкурса 2018. Произведения  должны соответствовать одной из заявленных тем, быть на высоком  профессиональном уровне, оригинальны, современны, не содержать призывов к  насилию и отвечать другим критериям.  Девиз ассоциации «Вместе мы можем  больше», а значит к нашему проекту притягиваются всё новые творческие  личности Отрадно, что действуем мы совместно с теми, кто уже составляет  звездную палитру не только Украины, но и выдающихся художников всех  континентов. Также молодые исполнители и активные люди, которым  небезразличны идеи добра, гуманизма и миротворчества между странами входят в  содружество талантов .
    Совместно с Одесским управлением культуры и туризма, национальностей и  религий, дирекцией музея ОВЗИ и Одесской филармонией, библиотекой им.  Паустовского,  (2й филиал ) действуем сообща и проводим творческий  международный тур года. Конкурс имеет статус интернациональный,  просветительский и зарегистрирован при ассоциации «GLORIA“ в министерстве  юстиции земли Гессен в Германии. А рожден в прекрасном городе у моря в  Одессе. Проводится ежегодно ко Дню рождения Одессы и  годовщине со Дня  рождения Дюка де Ришелье в благотворительном проекте «СПАСИ И СОХРАНИ».
    В этом году во время ГАЛА-ФИНАЛА  конкурса в Центральном зале ОмЗВИ  представлен звездный парад – лауреаты ГРАН-ПРИ 2018 года, «Бриллиантовый  Дюк» и лауреаты всевозможных уровней пятнадцати номинаций.
    Итак, представим некоторых лауреатов Гран-При юбилейного года. 
    В проекте представлены известные в мире писатели: Богдан Сушинский, Ирина  Евса, Михаил Блехман, Анатолий Аврутин, Сергей Дзюба и Татьяна Дзюба,  Ярослав Савчин, Сергей Берсеньев,  Игорь Михайлов, Соколова и Элла Мазько.  Всех перечислить невозможно. А дать общие статистические предварительные  данные можно.
    ОСНОВНЫЕ ФАКТЫ СТАТИСТИКИ ВСЕГО КОНКУРСНОГО ПРОЕКТА ИМЕНИ  ДЕ РИШЕЛЬЕ: К 20-ЛЕТИЮ ПРОЕКТА «СПАСИ И СОХРАНИ»:
    В КОНКУРСЕ-2018 года СТАЛИ ЛАУРЕАТАМИ ПРОЕКТА — 323 человека, (не  считая участников групп, коллективов, трупп театров, представленных в списках.
    В одной позиции АРТ-АЛЛЕИ их 196 плюс…)
    УЧАСТВОВАЛО в конкурсе года БОЛЕЕ ТЫСЯЧИ человек.
    из 30 — (тридцати) СТРАН МИРА.
    ВСЕГО ЗА ГОДЫ ПРОВЕДЕНИЯ ПРОЕКТА С 1998 года ЛАУРЕАТАМИ (по  предварительным данным) стали — более ПОЛТОРЫ ТЫСЯЧИ ЧЕЛОВЕК, из —  45 стран
    (Ранние списки не столь многочисленны и вначале было от 20 — 60 — 130 чел. до  230 — 280 — 300 — 323 = цифры
    моих предварительных подсчетов.)
    «Ничто на земле не проходит бесследно! »
    2. ГАЛА-ЗВЕЗДЫ     
    В номинации театр – режиссер Академического украинского музыкально- драматического театра Иван Урывский награжден за создание спектаклей «Тени  забытых предков», «Олеся. Мистификации» и «Женитьба». Иосиф Меркович –  директор- художественный руководитель Театра кукол, заслуженный деятель  искусств Украины За разработку и воплощение проекта «Театр для зрителей  любого возраста» .
    В одной из любимых номинаций Киноискусство  – высокую награду выиграл Олесь  Янчук – кинорежиссер- постановщик фильма, народный артист Украины,  Председатель Правления Национального союза кинематографистов Украины,  Генеральный директор киностудии им.  Довженко (г.Киев, Украина) Также  одесский актер Сергей Фролов – исполнитель главной роли и один  из создателей  художественного фильма «Тайный дневник Симона Петлюры» .
    В одной из популярнейших номинаций, где особенно высок уровень  исполнительского мастерства: Искусство музыки  – ранее легендарный дирижер  симфонического оркестра имени Светланова Марк Горенштейн, ныне профессор  (США), который будет вскоре выступать в Одессе. Или Игорь Знатоков – дирижер,  инструменталист, обладатель титула «Золотой саксофон» (г.  Кишинев, Молдова -  г. Одесса, Украина), продолжатель также легендарной династии композиторов и  музыкантов Юрия Знатокова. Оба получают почетные награды за многолетнюю  верность искусству и популяризацию музыкальной классики .
    В номинации  публицистика Наталья Хохлова- Покровская, известная телеведущая  и режиссер.  Стала обладателем высшей степени конкурса за глубокое и  высокопрофессиональное освещение проблем культуры и искусства в телецикле  «Время с Н. Хохловой- Покровской». Также из одесситов завоеван высший  уровень Александром Левит – собственным корреспондентом газеты «Факты» за  высокий профессионализм и многолетнюю верность профессии
    В Общегуманитарных культурологических проектах отмечен Анатолий  Баканурский (посмертно) – доктор искусствоведения, профессор, академик, за  цикл учебных пособий для вузов Украины, России и Франции по истории и  теории искусств .        
          Игорь Кокарев – политолог, социолог, профессор (Санта-Моника, США)
      отмечен за фундаментальный анализ исторического развития общества в книге  «Исповедь 
        иностранного агента» .  
         Анна Чернобродская – заслуженный деятель искусств Украины, режиссер 
    - обладатель Гран-При за идею и многолетнее создание эксклюзивных  праздничных сценических проектов для детей и взрослых в Концертно-  выставочном комплексе ОМП .  
    За высокий профессионализм и многолетнюю верность профессии, в номинации  публицистика «Бриллиантовый Дюк» завоевал Юлий Шарабаров за один из  очерков цикла выдающиеся деятели – исторические фигуры Украины.  Выдающийся писатель Богдан Сушинский представлен к награде за серию  исторических романов, энциклопедий о казацких вождях Украины, за новую  энциклопедию, название сообщим в финале, награжден не только Почетным  «Дюком», но Почетным дипломом и медалью имени Пантелеймона Кулеша.  Также этой медалью награжден Олег Дрямин , писатель, художник  и  общественный деятель. Медаль получена по представлению нашего проекта от  Академии литературы и искусства Украины.
    Александр Галяс и Тамара Гладкая представили Одессу в проекте изысканной  публицистикой высшей награды «Бриллиантового Дюка» за цикл публикаций в  рамках проекта «Hate Speech против сознательного выбора: опасность и  противодействие».
    Несколько сезонов радует наш проект подарками и картинами Алекс Клас, из Сан  Франциско, США, достойный именоваться лучшим меценатом проекта. (В Ютубе  на нашем канале демонстрируется открытие его посылки, сюжет и вручение еще  будут продолжены). Теперь это новый партнер  – студия развития творческих  способностей для детей и юношества и  Арт-Центр КЛАС‘С, получивший  совершенно заслуженно высокую награду – «Бриллиантовый Дюк» .
    Новая литературная награда  – Почетная медаль имени Леси Украинки, причем  красочный Сертификат исполнен на украинском языке, будет  вручен  лауреатам  разных стран также имени Генриха Бёлля, Михаила Булгакова, Ильфа и Петрова,  вручается писателям: Сергею Дзюбе и Татьяне Дзюбе из Чернигова, Ярославу  Савчину из Украины; Анатолию Аврутину из Минска, Беларуси; Михаилу  Блехману из Монреаля, Канады, Ристо Василевски из Сербии и другим деятелям  искусства.
    В этом сезоне порадовали нас лауреаты Австрии, среди «Бриллиантов» которого  композитор – Лидия Линдт или прима балерина Венского театра оперы и балета  Марина Яковлева /Marina Yakovleva, за исполнение главной партии в балете «Дон  Кихот».
    Наталья Шевченко и Дмитрий Печкин, (Одесса, Украина), за исполнение  «Гранадины» Анатолия Шевченко на классической гитаре, просветительскую  музыкальную деятельность выступившие в зале Одесской филармонии.
      Творческие люди ближе к истине, говорят, что их рождает почва, а они  наполняют ее духовным смыслом, выступая от имени Земли. Стало быть, их  задача – донести свое понимание до широкой аудитории через виды искусства,  через поступок. Это – наглядные ряды значительных поступков и свершений.  Вместе мы сильнее и можем приблизиться к истине не только в споре, но в  понимании и притяжении единомышленников в пространстве, обладая общим  языком - языком искусства. Искусства Слова, линии, цвета, формы.
    3.
     «Олимпийские игры в культурологическом аспекте»,
    так назвал Международный многоуровневый конкурс имени де Ришелье, лауреат  проекта, писатель из Беларуси  Вениамин Бычковский. Теперь есть такая  номинация «Олимпийские игры – творческое многоборье», в котором отмечены  пятеро лучших из лучших мультиталантов. В Финале конкурса будут озвучены их  имена, Почетные списки будут опубликованы в середине сентября в Фейсбуке, где  есть официальный одноименный сайт конкурса, а также на других ресурсах. 
    Мушкетеры от кисти и пера, фотоаппарата и кинокамеры, гитары и других  инструментов, приняв мотивы проекта и его лозунг «Спаси и сохрани», как  главную, сквозную тему конкурса, прислали за эти годы сотни произведений. Мы  открываем миру новое, даем возможности многим реализовать свои таланты,  спасаем их души, врачуем «арт-цвето- мелодия- терапией» объединяем людей.  Есть примеры, когда, будучи в тяжелом состоянии , как одессит Лев Визен,  находясь в городе Виктория в Канаде, в больнице в реанимации на аппарате  искусственного дыхания, узнав о конкурсе, попросил прислать нам свои стихи.  Став лауреатом, он резко пошел на поправку. Сейчас Лев Визен в строю и желает  участвовать в конкурсе снова. 
    Ольга Котлярова-Прокопенко, заслуженный художник Украины, активно взялась  за организацию выставки  проекта группы художников и деятелей искусств  «Золотые Мастера Одессы» в Ореховой гостиной Дома ученых что является одной  из составных юбилейного марафона «СПАСИ И СОХРАНИ» В пошлом году  выставка проекта успешно состоялась в Военном госпитале 411 в Одессе. 
    Сейчас готовим совместно следующий, осенний АРТ- марафон  «БРИЛЛИАНТОВЫЙ ДЮК. НА ВОСЬМИ ПАРАЛЛЕЛЯХ ПЕГАСА» в клубе  Взаимопонимания «ПОСЕВ» во Франкфурте-на- Майне. После него подробнее  расскажем о лауреатах Германии.
    Обращайтесь с предложениями к автору проекта! Приходите! Приезжайте!  Смотрите видеорепортажи международного фестиваля, комментируйте и пишите  развернутые отзывы, наиболее интересные из которых будут опубликованы в  новой антологии «ЮЖНОЕ СОНЦЕ», в Е_журнале «АКАДЕМИЯ ЛИК» и  «ПАРУСА ГЛОРИИ».
    4.
    Творческий марафон 
    Если пролистать годы по номинациям проекта и ликам его талантов,
    то получится удивительная картина, которую можно описать не только  средствами фотографии, «маслом», словами и к тому же поэтическими, вылепить  и создать в красочных изделиях, новых формах, озвучить, дать музыкальное  сопровождение, записать на видео пленку, показывать в большом зале публике,  оставить свидетельства многомерного действа в прессе, в антологиях, на полках  библиотек...   
    Это-то и происходит в мире, в стараниях представить разным аудиториям проект  и дальше пронести идеи «Спаси и Сохрани». Это продолжается в плоскости  проекта - конкурс пополнился великим множеством имен талантливых поэтов и  прозаиков, среди них более семидесяти одесситов года . Марафон становится  движением за мир и Добротворчество.
     Возможно, да я уверена в этом, наши лауреаты всех лет передают сигналы дальше   лучшим из лучших, потом информация спускается по матрицам мирового океана,  доходит до пунктов, где можно ее со всех сторон рассмотреть и разобрать на  уровни, подуровни, - кастинги успеха Творца.  Затем отобразить в иных  модификациях: в Почетных списках, Дипломах – охранных грамотах талантов,  сертификатах, антологиях, каталогах, выставках, фестивалях, съездах, дальнейших  конкурсах. Теперь выпускаем сувенирную продукцию: чашки, флажки, блокноты и  пр.
    Но возьмем только восьмилетие с именем Дюка де Ришелье. Его звездный дух,  романтизм, аристократизм, кодекс чести, французский шарм  и актуальность  призывов «Один за всех и все за одного!» подняли имя и вывели его из разряда  обычных исторических личностей. Наш всеми любимый Дюк де Ришелье занимал  позиции служения в высших сферах власти и деятельности для своих граждан,  являет и сейчас собой особый пример для подражания представителям всех  структур и в другие эпохи. Призывает следовать традициям созидания и служения  гражданам отечества, объединяя людей доброй воли
    Вот и наши «герои времени» от кисти и пера, фотоаппарата и кинокамеры, приняв  мотивы проекта и его лозунг «Спаси и сохрани», как главную, сквозную тему  конкурсов, выдали за годы сотни произведений, достойных быть отмеченными в  пятнадцати номинациях. Около полутора тысяч лауреатов конкурсного проекта,  отобранных из более восьми тысяч номинантов пока такое предварительные  данные.  
    А если вспомнить, что раньше конкурс шел среди реальных, а не виртуальных  участников, художников, скульпторов, архитекторов, музыкантов,  коллекционеров, модельеров, ювелиров, парикмахеров, швей, кондитеров и других  с этим же девизом, совместно с различными учебными заведениями,  организациями культуры, искусства, сервиса, научно- технического творчества  молодежи  еще с конца восьмидесятых,   есть значительный старт , развитие и  возможности осмысления дабы дальше развивать и продвигать проект более  успешно с применением новых технологий коммуникации .
    В этом году лауреатами конкурса имени де Ришелье стали талантливые личности,  в том числе группы художников , танцоров, актеров  из Украины, России,  Республики Беларусь, Узбекистана, Казахстана, Туркменистана, Эстонии,  Израиля, США, Великобритании, Франции, Италии, Испании, Индии, Китая,  Таиланда, Аргентины Австралии, Новой Зеландии.. .
    Палитра международного конкурсного проекта пополнилась новыми именами. О  них в юбилейном проекте эта обзорная статья из Одессы. О лауреатах  других  стран будет еще сообщено. В торжественном чествовании лауреатов принимают  участие солисты одесских театров, музыканты, вокалисты.
    Художественный руководитель Международного АРТ-ФЕСТИВАЛЯ  «БРИЛЛИАНТОВЫЙ ДЮК» в Одессе, в музее ОВЗИ – Евгений Женин.
    Художественный руководитель АРТ- фестиваля- конкурса «БРИЛЛИАНТОВЫЙ  ДЮК» в камерном зале филармонии - Евгений Лукашов.
    Многолетний проект «Спаси и сохрани» призван совершать главное: восполнять  духовность, восстанавливать утраченные связи, призывать к Миру, Свету , Добру,  укреплять веру, надежду, любовь, без которых жить в мире невозможно. 
    Пресс-Центр «Глория»,
    Елена Ананьева, президент Международной Ассоциации деятелей литературы и  искусства Глория/ GLORIA, руководитель проекта Международного конкурса  имени де Ришелье 
    (идея, координация) 
    Германия - Украина