Олександр
Архангельський
Зайчик
на парті
Я любив
навчатися
в школі. На
уроки йшов,
як на свято,
з
передчуттям
відкриття
чогось
нового,
незвіданого.
З цим же
почуттям
розгортав
нову
книжку, де
мене чекав
змальований
автором
світ, у який
можна
поринути,
проживаючи
життя його
героїв. І
звичайно,
уявляв
себе
головним,
як
годиться,
позитивним
героєм,
який
здолав
усіх
ворогів,
визволив з
лап
підлого
дракона
принцесу,
таку
тендітну,
беззахисну
й
безпорадну,
яка
покладалася
тільки на
мене й на
таких, як я.
І не
інакше…
А ще в
книжках
були вірші
з
прихованою
в них
чаруючою
музикою, у
яких, як
живі,
поставали
і «береза
біла під
моїм
вікном...», і
«Лукомор'я»,
і
Мороз-воєвода,
який
«володіння
обходить
дозором...», і
хмаринка,
яка
ночувала
«в
стрімчака
у велетня
на
грудях...».
Але
один з
найпам'ятніших
віршів,
присвячений
весні, був
надрукований
в «Родной
речи», у
підручнику
для
першого
класу.
Як
тепер
пам'ятаю цю
книжку –
жовтого
кольору, з
репродукцією
картини
Шишкіна
(вона досі
має
зберігатися
десь на
горищі).
Книжка
прийшла на
зміну
«Букварю»
в другому
півріччі.
Літературний
матеріал у
ній був
підібраний
за порами
року і
починався
із зими.
Можливо, ця
книжка
пройшла б
мимо мої
уваги, як і
багато
інших, не
залишивши
такого
помітного
сліду, якби
не одна,
вельми
драматична
обставина.
На
початку
січня я
захворів –
причому
настільки
важко, що
шансів
вижити
було не так
уже й
багато.
Провалявшись
у маренні
не один
день, я ожив
завдяки
зусиллям
лікарів,
болючому
пеніцилінові,
який
уводили в
моє
худосочне
«заднє»
місце
кожні 4
години,
протидифтерійній
сироватці,
яку
вливали в
«кінських»
дозах у те ж
саме місце,
і матері,
яка ні на
хвилину
мене не
залишала.
Її
відчайдушне
самозречення
– особлива
тема.
Так от,
видираючись,
вилазячи з
хвороби, як
змія зі
шкіри, я
після
лікарні
проводив
час удома,
набираючись
сил,
відлежуючись,
від’їдаючись,
перечитуючи
все, що було
під рукою. І
в першу
чергу,
настільки
милу моєму
серцю
«Родную
речь».
За
вікнами
була рання
весна,
танув сніг,
сонце
грало в
калюжах,
краплі, що
стікали з
дахів,
вигравали
свій
нескінченний
ноктюрн, де
урочистим
мотивом
переможно
звучало:
«Весна
прийшла!».
А в
підручнику
цій порі
були
присвячені
щемливі
рядки
вірша
Самуїла
Яковича
Маршака,
які
дозволю
собі
процитувати
в
перекладі:
Березень
Тьмяний
блиск
пухкого
снігу.
Лід в
патьоках
на вікні.
І по
парті
зайчик
біга,
І по
карті
На
стіні.
Я
дивився у
вікно, на
якому
танули ці
самі
крижинки,
за яким
темнів
пухкий
сніг, і
уявляв
клас, де
сидять мої
однолітки
й слухають
учителя. А в
цей час
пустун –
сонячний
зайчик –
бігає по
парті і
ковзає по
карті, на
якій
таємничим
чином
умістився
величезний
світ.
Тепер,
уже на
схилі
років,
усвідомлюю,
яку роль
відіграли
ці
безсмертні
рядки в
моєму
житті, у
підсвідомому
виборі
професії,
яка
подарувала
мені
прекрасні
роки
спілкування
з дітьми,
перебування
в
атмосфері
піднесеності
духу через
те, що по
парті
стрибає
сонячний
зайчик і в
тебе є
можливість
донести
відчуття
повноти
життя
дитячим
душам,
розкритим
навстіж.
І нині,
коли мені
випадає
рідкісна
можливість
бути в
класі,
виступаючи
перед
дитячою
аудиторією,
я ловлю цей
сонячний
зайчик, і
коли його
чомусь
немає, то
моя уява
його
обов'язково
домалює…
Шоколадка
За
своєю
суттю я
вчитель,
можливо,
проповідник.
Якби жив у
інший час,
напевно,
став би
панотцем,
як мій дід
по
батьківській
лінії. Але
факт
духовного
сану діда в
радянські
часи
приховувався
за
принципом
«аби
чогось не
сталося». А
ставалося
це «щось»,
та ще й як! У
1929-му, за
часів
гонінь на
церкву, дід
за
наклепом
був
заарештований
і
засуджений,
повернувся
– хворим.
Родичі
замовчували
правду, щоб
не
піддавати
потенційній
небезпеці
своїх
дітей.
Але
мова не про
це – про те,
що сидить
всередині,
про
схильність
до
дидактики
– чому
вчити і як
учити.
Випадок, що
стався з
моєю
старшою
дочкою,
ідеально
вкладається
в цю саму
дидактичну
схему.
У
минулому
було не
сормно
приїжджати
в гості до
родичів,
які живуть
у різних
містах,
зупинятися
в них,
спілкуватися,
знайомитися
з місцем
їхнього
проживання.
Так, ми
побували в
Москві, де
жив мій
дядько-філософ,
а в
минулому –
військовий;
в
Обнінську,
де жив
інший
дядько,
колишній
військовий,
який
будував і
місто, і
атомну
станцію; у
Севастополі,
де жив ще
один
дядько,
військовий
моряк; в
Одесі, де
жила
тітка.
У цей
рік нас з
дружиною і
старшою
6-річною
дочкою
занесло до
Калінінграда,
колишнього
Кенігсберга,
до міста,
по-своєму
легендарного,
де теж було
на що
подивитися
– на руїни
королівського
замку,
пам'ятник
Канту,
похмурі
будинки
довоєнної
споруди, –
познімати
низьке
балтійське
небо
яскраво-синього
тону з
швидкоплинними
хмарами. Я
як
фотограф
упивався
зйомкою: у
нас, у
центральній
Україні,
літнє небо
інше –
білясте,
випалене,
високе.
Яскравим
буває лише
в березні –
квітні, у
вересні –
жовтні, та й
то після
похолодань.
Мої
родичі
опинилися
там після
війни:
старшу
сестру
матері
направили
до цього
закритого
міста як
фахівця-бухгалтера,
а вона, у
свою чергу,
перетягнула
туди
молодшого
брата, який,
«відбарабанивши»
свої 7 років
строкової
служби,
став
моряком, і
сестру-студентку,
яка вийшла
заміж теж
за моряка.
Перед
від'їздом
додому ми в
подарунок
моїм
батькам і
молодшій
дочці, яка
залишилася
з ними,
купили по
шоколадці,
не забувши
й про
старшу, – і в
«подарунок»,
і аби
поласувати
зараз. Вона
свою
шоколадку
з'їла,
підсолодивши
деякі
періоди
самотності,
– іноді на
короткий
час ми
відлучалися,
залишаючи
її саму в
квартирі.
Настільки
мізерні
подарунки
були не в
дивину для
того часу:
на
відпускні
вчителя
особливо
не
розгуляєшся.
Перед
від'їздом,
перекладаючи
речі,
виявили, що
одна з
подарункових
шоколадок
над'їдена.
Ситуація
була ясною
і прозорою,
мов скло. На
питання,
хто
вирішив
нишком
поласувати,
від усіх
почули
відповідь:
«Не я!».
Тоді я
спокійно
оголосив,
що ця
шоколадка
була
призначена
дідусеві, і
так тому й
бути –
отримає
він свій
подарунок
над'їденим.
Треба
сказати, що
старша
дочка дуже
любила
діда.
Звичайно,
подібного
ми не могли
допустити
і тому
нишком
взамін
купили ще
одну
шоколадку.
Подорож
назад
пройшла
без пригод.
Але, коли
вже
під'їжджали
додому, я
помітив
неспокій
дочки. На
питання – у
чім справа?
– полилася
сповідь зі
слізьми,
мовляв, це я
над'їла
шоколадку!
Мені так
хотілося
солоденького,
думала, що
ця
шоколадка
–
сестричці,
а вона зі
мною
поділиться.
Виявилося
– дідусеві.
Що він
тепер про
мене
подумає?
І
невтямки
їй було, що
шоколадки
не мічені!
Але
скільки
душевних
мук
зазнала
дитина!..
Мої
слова, що ми
знали, хто
поласував
шоколадом,
і
натомість
купили
іншу
плитку,
були
сприйняті
з таким
натхненням,
що,
здавалося,
світ
навколо
посвітлішав.
Усе стало
на свої
місця:
кожен
отримав
подарунок,
у тому
числі й
старша
дочка, а
над'їдена
плитка
по-братськи
була
розділена
між
сестрами.
Після
багатьох
років можу
з
упевненістю
сказати:
відвертішої
та
добрішої
дитини, ніж
старша
дочка,
зустріти
важко.
Можливо
–
позначився
винесений
урок.
Коротке
замикання
