Батька зустрічай

     

Телеграма лежала на пристінку авто й, одбиваючись від скла, різала очі. Її принесли вночі, й Михась, перш ніж розписатися, перепитував у поштаря, чи той, мовляв, не переплутав? Бо жінчин батько, хай земля йому пухом, упокоївся торік. А Михасів… Він і в думці не міг вимовити оте “батько”.

     Михась вже і прибрав отой сліпучо-білий бланк. Проте біль в очах так і   не проходила. Може, то через сьогоднішнє безсоння, коли він шукав відповіді на своє питання, однак не знайшов, хоча до нестями напружував свідомість?..

     … Дитинство було довгим-предовгим, як степова течія Південного Бугу. І йому тоді хотілося пливти життєвою річкою якмога швидше.

     Батько  в Михасевому житті співіснував із якимось нервовим неспокоєм, вічною невдоволеністю та страхом.

     Усе починалося ввечері, як тато вертався додому від колгоспної череди. Його приходу Михась очікував боязко. Проте у присмерку невідворотно гримала хвіртка, й луна розносила той грім уздовж залізної огорожі, склепаної з дебелого крупівського прокату – німецьких ваговозів. У війну під їхнім селом на річці стояла переправа, й німці, вже тікаючи, не встигли  прихопити всю техніку, тому попалили її, а батько розібрав путяще залізяччя й тачкою перевіз додому. З нього й паркан поставив — залізну завісу. Тепер ні худобина, ні сусідська птиця не могли потрапити до їхнього обійстя.

     А батько вже входив із велосипедом на подвір’я, мов скіфський воїн. На рулі висіла сплюснута кирзова сумка, яку йому щоранку рихтувала мати, рукою притримував “засіб виробництва” — дубовий бучок. До обвахленої кізяком палиці поприлипала коров’яча шерсть, бо батько немилосердно гамселив корів, і вони його боялися. Михася він тоді ще не бив бучком, а лише боляче шмагав лозинякою чи батогом. Найбільше дошкуляли йому щовечірні присікування та докори. Батько, наче той кібець, закльовував до крові. І було образливо і страшно. От він уже нишпорить подвір’ям, мов привид, — кістлявий, чорнющий од спеки та степового вітру, лише біліють очі та зуби: шукає причіпки. І страх  тут як  тут. Залазив Михасю під сорочку й вужакою холодив під грудьми.

     — О, знову корову не напас! — починав батько    за старою канвою, бо Калина зараз стоїть, як бочка, й навіть здухвин не видно — наїдена й напоєна. Однак батьків погляд вже квапився далі:— Рябкові хоч би водички в миску вляв, коли нагодувати не в силі. — Його голос одлунювався від загорожі, міцнів і набирався металу, як у Левітана під час урядових повідомлень. А Рябко сидів і облизувався: змегелив півчавуна картоплі, що  лишилася від сніданку, тай водички похлебтав, а бляшанку з водою зачепив цепком і перекинув.

     І вже в Михася впиваються буравчики:

Лобуряка! Тобі б тільки жерти та байдики бити. А тут біля

скотини бігай та ще й трутня годуй.

От цих вічних принижень Михась ладен був забігти світ за очі,

лише б   не чути й не бачити того.

     — Стоїть, бовдур. І хоча б почервонів… Та водички свіженької приніс би батькові.

     Тоді Михасеві очі повнилися слізьми, а він хапався за повні, щойно принесені відра, мов за рятівну соломинку. Виливав воду під грушу та прожогом на вулицю — до вигона, там вода солодша і можна довше не  вертатися додому.

     Батько не терпів ніяких заперечень, вони викликали в нього лише зливу обурень.

Ти вже змовчав би йому,  синку, — радила мати, —  як я  завжди

роблю. Він же зі скотиною увесь час, та не вміє балакати, то й не противиться. Може, й ти  йому не противився.

Мамо, я ви купіть мені братика чи сестричку, — попросив

якось Михась, переборюючи ніяковість. — Мені тоді буде легше.

Я б з дорогою душею, так батько не хоче, — витерла мати

сльозу.

А ще дитяча душа хотіла свята.  Чи багато дитині для того потрібно? Цукерку, обнову, книжку з картинками.

     … З дитинства пам’ять Михайла зберегла лише три дні од літніх канікул, коли отелилася Калина (їхня корова).  Єдиний раз вона не взимку, а влітку привела телятко. Він тоді й рибу ходив вудити, і за кавунами бігав на баштан, і у війну грався з хлопцями …

     На початку літа колгосп щоразу виділяв машину, щоб люди змогли скупитися в обласному центрі. Михайло, мабуть, як і всі сільські діти, вичікував, поки батько базарове дістане з мішка. Надіявся, що, може, йому хоч зараз щось купить: чи картузика зі слюдяним козирком, як у хлопців, чи, може, легенькі сандалі, бо старі черевики вже давно просять каші, а за коровою не набігаєшся по будяках. Але батько викладав гумові камери для велосипеда, парусиновий плащ від дощу, пилку, цинковані відра, а тоді й Михася помічав:

     — Оздьо купив обротьки, бач, для корови й телички. Випасатимеш худобу, то на осінь я тобі справлю нового костюма.

     — Але ж казали, що в череду поженемо… — Михайла починає душити давкий клубок, —  усі ж на кутку до череди женуть…

     — Нехай женуть. А що ти робитимеш   влітку? Горобцям дулі сукатимеш?

     І вже мати рано-рано будять:

     — Уставай, синочку. Та напасеш, доки не жарко, доки не кусають мухи. А то батько гриматиме знову. Ти ж знаєш, який він… Я тобі прожену й за село, бо он скоро машина за ланкою приїде…

     Не розплющуються, було, очі, такий сон солодкий — навіть його краплиночки  мов мед… А  зараз, коли в Михася й буває іноді вдосталь часу для спання, та вже немає того задоволення, тільки болить голова та брякне обличчя.  Тоді ж спалося так солодко.

     … На світлофорі замурзані дітлахи, мов хижачня, нападають на Михасів “Пежо” — щоб скло “вимити”. Треба остудити їхнє бажання. Михась до кишені, а там лише пак доларів — забув поміняти. Відшукав дрібнішу купюру й кинув, аби лише не підходили та не поганили машину. Так, тепер всяк заробляє собі на прожиття, як може: той просить, той краде, той дурить. Аби вижити. Та чи вдасться це всім?..

     Степ прокидався аж  біля Деренюхи — маленької річки, а з ним просиналися і жайвір, і байбак, і жаби в мочарах. Сонце виблискувало на росі, розігріваючи різнобарвні  схили яруг. Вже дещо пізніше взнав, що оте каміння  там виявилося рудою, з якої, коли побудували завод,  стали виплавляти кольорові метали.

     Нудьга ж краяла серце, бо якось одному й не читалося, й не мріялося. Не переносив самотності й Михась. Вона й тепер викликає в нього спротив. Оце відправив дружину відпочивати на Канари, а сам собі місця не знаходить вдома.

То тільки степова живність раділа незайманому теплу, веселилася. Михась завше горнувся до людей, і вони не обходили його. Друзів у нього було багато. Пройшов і комсомол, і партію, і вже потім, як демократи стали, комсомольські друзі взяли Михася до свого “кооперативу”. Гроші там робилися з “повітря”. Для цього в готелі знімали лише кімнату з телефоном та ще був, правда, банківський рахунок.  Купували дешево, продавали дорого. А всілякого товару тоді ще було гибіль — на базах, на заводах, у колгоспах. І чинилося все дуже просто, мов у дитячій грі. Треба було засвоїти лише правила. Грошей назбирали стільки, що довелося відкривати свій банк. І знову гроші породжували гроші – наші, й заокеанські….

     …О, дорогу вже перегородила інвалідська коляска.І як на те загорілося червоне світло — не вдасться проскочити. А з дрібної “зелені” залишилися самі двадцятки. Та не оскудніє рука… Видно, інваліди незабаром будуть найбагатшими людьми в Україні…

     Коли надходила пора йти до школи, то батько Михасеві знову знаходив клопіт — носити молоко приїжджим учителям. По три літри щоденно. А в кінці місяця вже сам ходив із бідончиком та забирав розрахунок, нікому не доручаючи. Він і в конторі завжди отримував за обох платню — за себе та за матір, і ховав гроші на споді бабиної скрині. Тому Михась ніколи не мав жодної копійки на кишенькові витрати й тільки облизувався у школі, коли діти на перервах ласували печивом чи цукерками.

     Згадується, якось до клубу приїхав ляльковий театр. Навіть уроки зняли, щоб діти подивилися виставу, тільки не пішов Михась — батько пожалів грошей.

     — Я тобі дам, Михасю, карбованця, — виручила вчителька, якій він носив молоко. — Вистачить  тобі на квиток і цукерки. Потім із батьком поквитаємося…

     Розрахувались. Місяць боліли ребра. Цього разу від кирзового чобота. Мати захищали, то і їм перепало.

     Коли вже Михась закінчував школу, батько раптом розкошелився на дорогу річ— мотоцикл “Дніпро”. Колгоспові виділили за рознарядкою. Як уже тоді Михась не намагався догодити батькові, щоб хоч разочок дав прокататися  −  зась. І сам не їздив, бо не мав прав, і йому не дозволяв. Старий разів зо п’ять здавав на водіння, але, видно, наука була не для нього. Зі скотиною — то інша річ, на неї хоч гримнути можна чи змережити бучком,  а  з”Дніпром” так і не порозумілися вони. Михась же мав посвідчення на мотоцикл, курси закінчив у школі …

     А батько ото виведе триногого  красеня із просторого гаража (будував під машину), помиє, чистою ганчіркою витре й поставить під грушею, щоб полюбуватися, як він блищить, — і  знову на місце….

     Весна тоді пахла зеленню і розквітлим бузком. Хлопці гасали вулицями на мотоциклах — у того батьків “Іж”, у того — рожева “Ява”. Син голови   на “Москвичі”. А Михась і собі гараж одмикає — батько забув ключі вдома. “Ану ж, спробую, чи заведеться?” Він прокрутив вал і ввімкнув запалення. Лунко гупало серце — хлопець хвилювався. Однак мотор завівся одразу й запрацював глухо й чітко. В гаражі враз набралося повно чаду, й тоді Михась сів за руль та виїхав надвір. “Майну вулицею”, — думалося, а подався аж на Зелену Леваду — хотілося перед Ніною похвалитися, вони тоді тільки   почали зустрічатися …

     Про ту поїздку батько дізнався, може, аж через тиждень — хтось доніс таки. Михась, звичайно, чекав розв’язки, але не такої… Того вечора він лагодив у гаражі якийсь прилад — попросив учитель фізики. Двері хвіртки гучно хряснули, наближалася гроза. І вже біля Михася: “Брав мотоцикла?!!”  І яскравий зблиск з-під дубового бучка. Зразу було боляче, потім пригасло й попливло все. Місяць у лікарні пролежав через оте катання. Та більше страждав не від болю — від образи.

     А вдома вже дійшло дорозлучення — правда, тихого, без лайки. В матері лише очі були заплакані. Ділили добро. Матері тоді з ланки довелося перейти на ферму — з’явилися борги, адже сплатили батькові за половину майна.

     А він до Волошки пристав — приймаків у неї перебувало немало. Бо лише з того  й жила, не працювала ніде, а тільки по лікарнях бігала  й запасалася довідками. Та ще шукала дурних, щоб зодягали та годували її з сином. Батько за свою половину купив Волощиному синові “Жигулі” — тоді їх тільки почали випускати. І той роз’їжджав усюди блискучою машиною, катав дівчат. А Михась їздив на ферму допомагати матері на старому велосипеді, що залишився од батька, бо той собі купив новенький, як продав мотоцикл. Волошка невдовзі вигнала батька. А мати прийняла знову (не бути ж йому бездомним, не собака).

     Хоча і помирилися батьки, Михась своєї образи не простив, і вона росла чимдалі.

     Та мати померли раптово. Не витримало серце. Бо все старалися переробити — і на фермі, і вдома.

     — Ви б мамо, поберегли себе хоч трохи, — просив Михась, коли приїжджав додому (тоді вже вчився в інституті).

А для кого ж я стараюся, синочку? Аби в тебе все було. Як

у людських дітей! Женишся, квартира буде потрібна, машина. Он і зараз костюм тобі б  справити гарний, пальто.

Я в студзагін на літо поїду, мамо. Зароблю на себе.

Устигнеш ще, синку, наробитися. Я  ж нічого з собою не 

заберу — тобі залишиться.

     Тієї ж осені мати й відійшли. Батько бідкався на похороні, що немає грошей, — мовляв, поклали їх на терміновий вклад. Михась віддав йому усі гроші, які заробив у студзагоні.

     “Буде тобі вся материна спадщина, вся до копієчки”, — запевняв батько та ще й вибачався при тому.

     Та не вислав ні копійочки, хоч Михась його просив про це в листах. Бо хотілося й джинси, і шкіряну куртку. А на зимових канікулах він до сина й словом не обмовився — ранком квапився на роботу і пізно повертався додому. Коли вже від’їжджав, жінка, з якою одружився батько, провела Михася на автобус. Хоч грошей дала на дорогу.

     На четвертому курсі вони з Ніною побралися. Батько й не приїхав на весілля, й грішми не допоміг.

Плюнь і розітри, -  радив тесть.  — Дурному й спадщина не

допоможе, а розумний обійдеться без неї.— Тесть гарною людиною був, лише слабував дуже.

     А Михась ніколи потім не переступав порогу рідного дому — зарікся. Після роботи біг працювати на фабрику, інколи розвантажував й вагони. Ніна з малою вдома сиділа. Нестатки не дуже обтяжували — були молоді. Зразу жили в сімейному гуртожитку, а тоді отримали й квартиру. 

     … Поїзд проїжджає пероном. З вікон — безліч очей. Знайомих— жодних. Чи, може, Михась їх не впізнає? Ні, впізнав би. Може, він їде в останньому вагоні?  Ні, бо зупинився поїзд. Вагони брудні, запилені. І люди стомлені, невеселі. А кому зараз весело?..

     Михась безнадійно плентається вздовж перону. Мимо, як у воєнних фільмах, пробігають бабусі та меткі тіточки — “базар-вокзал”. Пропонують ковбасу, варену картоплю, пиво, воду…

     І раптом він бачить батька. Той стоїть біля переходу згорблений, худенький. Мов щиглик. Тільки очі збереглися — такі ж колючі й відразливі. На батькові старі військові штани (мабуть, це ті, в яких Михась прийшов із армії), картатий вицвілий піджак і невипрана сорочка. Він усе ще розгублено роззирався довкола. Хіба впізнаєш? Скільки часу спливло. Та й Михась змінився — чорний чуб уже брався памороззю. Проте високий, стрункий, у білій сорочці, в англійському костюмі.  

     Михась підходить до батька майже впритул, але той все ще десь никає поглядом.

Здрастуйте, тату, — видушує Михась.

Батько одривається від мішка і  припадає до Михайла, як   до

рідного.

Ти все не приїжджаєш… Хоч би написав листа. Я ж вам і 

гостинців…Картопелька оздзьо і ще кой-шо. Кажуть у вас тут тугеньке життя. Бач, не схотів гроші забрати, ті що ми з матір’ю настарались для тебе, погордував, а вони так і пропали на книжках.—І своїми очима-буравчиками невдоволено в мішок впивається — видно, думає, кому доведеться нести оті гостинці? Михась у святковій одежі, а йому, як гостю, не годилося б.

     Та син упереджує його — підзиває послужливого носильника.

     Батько сідає в авто і сильно причиняє двері: так колись гахкала хвіртка з німецького ваговоза, й тоді Михасю ставало страшно — на  подвір’я заходив батько. Зараз він влаштувався  на м’якому сидінні — жалюгідний і тихий.

… Того вечора залізо з крупівського  прокату вибухнуло громом:

Брав мотоцикла?!!

І дубцем по чім попало, і ще кирзовими чобітьми …

Загрозливо грюкнули двері ліфта. І вони тієї ж:

Брав мотоцикла?!!

Відлуння болю в душі…

“Брав”, — рипнули двері, й батько вже намагається поцілувати

Світлану— покоївку. Але та затято оборонялася.

Я ж казав: Ніна з Оксаною відпочивають, — стримує батька

Михась.— Хіба забули? Я ж казав…

У нас горе, — повагом вимовляє батько. — Жінка померла

та, з котрою я був зійшовся, коли нашої матері не стало.

(…Тоді серед ночі загримали в двері гуртожитської кімнати:

телеграма — мати …

     “Хіба я із собою все заберу? Для тебе, стараюся , сину, ”. — Мати тоді й не думала, що її праця не дістанеться рідній дитині  …).

Приходили сини тієї жінки, —  вів балачку батько. — Кажуть,  щоб

сплатив їм за півхати, або вони дадуть мені дві тисячі, коли до тебе переберуся.—Старий брав шпроти руками, й олія текла йому за брудні рукави.

То що порадиш, сину?

“Та який же в біса я тобі син!” — вихопилося подумки.

Старий ненароком зачепив пляшку, і вона впала на підлогу. І десь

знову звіддалік заспокійливий голос матері: “На батька не тримай зла, він же зі скотиною увесь час…”

     Та що значать для Михася ті дві нещасні тисячі? В нього грошей удосталь. За путівки он заплатив десять. Бо Ніна з Оксаною більшого варті — одна захистила дисертацію, друга —склала на відмінно сесію. А для чого ж тоді на світі жити  і для кого?

Порадиш, сину?..

Михась мов не чув.

… Мотоцикл   виблискував    нікелем   і   солодко  пахнув бензином  та

неїждженою дорогою. Так хотілося на ньому проїхатися, хоча б разочок! І на “Жигулях”, отих, що батько купив Волощиному синові. Бажав саме вночі проїхатись — тоді лампочки на приладах горять теплим зеленим світлом. У Михася ж і посвідчення було на водіння…

     Старий знову перервав ту довгу мовчанку:

Бачу: дурна моя дорога…

Батько хряпає дверима авто.

(“Брав мотоцикла?!!

“Брав” —   грюкає Михась.)

У тебе там мілких немає? Сигарет та пива купити в дорогу.

Немає. — Пак доларів муляв ногу: знов не поміняв.

Старий майже на ходу встрибує до вагона.

Поїзд набирає швидкості.

А мати знову:”Ти не сердься на нього, синку. Він же весь час зі

скотиною, той сам такий…”

     Михась вихоплює у якоїсь тітки сумку з пляшками та наїдками, тиче тій жмут зелених папірців і біжить за батьковим вагоном. Поручні боляче дубинять його по руках, як колись батько…

     “Брав мотоцикла?!!” — зашипіло стиснуте повітря локомотиву. То хтось стоп-кран зірвав.

     Михась заскакує у вагон. Поїзд знову рушає.