Віктор Васильчук

Останній бій знайденця

1

Поволі згасав серпневий недільний день. Непомітно й тихо звечоріло. Спека проте й не думала спадати. Усе довкола здавалося, наче з воску. Небо, дерева, трава, і навіть старенька шлакова хата край села ніби втонули у сутінковому мливі...

Колишній газоелектрозварник Борис, який нещодавно оселився з дружиною і донькою у дерев`яній колгоспній хаті, сидів на її ганку і розмовляв з молодою кавказькою вівчаркою Альфою. У голові роїлося немало різних думок. Позаяк він, як міг, відганяв їх. Собака безтурботно витягнулася біля добротної буди, звісивши рожевого язика на могутню лапу. Ліве вухо було підведене. Здавалося, що вона ніби й справді слухала чоловіка.

– Був там, у тому житті, Альфо, такий собі Жук, на тебе майже геть схожий... загубився десь під час нашого переселення... Відстав бідолага... не дали його взяти з собою в автобус. Шукав я його, шукав, але ж... Такий смуток мене огортає, не кажи... Чого ж ти мовчиш, Альфо? Душно сьогодні, так? Може, водичкою тебе скропити?  –  підвівся з дерев`яного порога чоловік.

Вівчарка й не ворухнулася. Споночіла духота їй особливо дошкуляла, адже хутро у неї було надзвичайно розкішним і доглянутим.

Раптом Альфа насторожилася, звівши й праве вухо. Борис перехопив той погляд і... почув за хвірткою голос. Знайомий:

–  Доброго вечора, Івановичу! Чую, розмовляєш з кимось, тож і я вирішив зайти.

–  А-а це ти, Петре! З Альфою я тут... Молодчина вона. Тебе ще на дорозі вчула. Дякую тобі за такий гарний подарунок.

Скрипнула хвіртка і до двору зайшов колгоспний бригадир Петро Сивенький. Вівчарка втягнула повітря, переконавшись, що то свої, крутнула хвостом, ніби вітаючись, і знову поклала обважнілу голову на м'язисті лапи.

–  Привіт, Альфо! – гукнув собаці Петро, а потім подав руку Борисові. – Буде ще спекотніше, бачу...  язик у твоєї розумниці кращий за будь-який прогноз...

–  Ні,ні… досить! Більше вже нікуди,  –  глянув угору, Борис, – Все вигорить до біса...

–  Не турбуйся, Борисе,  –  заспокоїв його Петро, – он наш агроном зовсім не бідкається, каже, що все буде гаразд. Дощі у травні пройшли, з початку літа теж лило... Ще кілька тижнів попече, а там, кажуть, знову… зальє…

–  Заспокоїв... У нас завжди так: що не згорить, то вимокне. Думаю, після чорнобильського «салюту» в природі щось зіпсувалося... Але ти не заходь здаля, Петре, кажи прямо, чого зайшов…

–  Ти вже як і твоя собака, нюхом відчуваєш.  Я й  справді за ділом, – підсів до Бориса на ганок бригадир.  –  До колгоспної ферми злодюга, здається, внадився... Ти, Борисе, посторожував би трохи… з Альфою... А там, дивись, і нашого сторожа з лікарні вже випишуть...

–  Коли збиратися? – зміряв поблажливим поглядом Борис колгоспного бригадира.

–  А що тобі збиратися, давай зараз і підемо...

–  Вмієш ти... знайти підхід...  –  усміхнувся Борис і обернувся до буди. – То що, Альфо, посторожуємо?

Вівчарка враз втягнула язик, підвелася і махнула кілька разів хвостом вище спини.

–  Бачиш, підтверджує, що... вона  –  найкращий сторож на все село, – кивнув бригадирові Борис.  – Кажеш, Петре, дощі підуть... Ти мені краще повідай, як це в чорнобильську зону якісь там... сталкери... екскурсії водять. І ні спеки,  ні дощів не страхаються. І не за наші, а за доляри іноземців обслуговують...

Колгоспний бригадир ніби докірливо глянув на Бориса, відштовхнувши щось уявне ногою у пожухлій траві:

– Ніяк не заспокоїшся... Вже пора й забути... Вибач  мені, але твій Жук уже давно... того… околів у тій зоні...

Борис нічого не відповів на те, тільки махнув рукою.

– От... знову задумався, як собака на човні. – пошарпав легенько за вуха Альфу бригадир.

– Ні, ні, все гаразд, Петре, не переймайся. Це я так… зараз тільки води прохолодної в термос наберу й підемо.

2

Борис не вірив нікому й нічому, коли говорили про його Жука. Серце настійливо підказувало: «Шукай, не слухай нікого». Отож не раз уже він блукав зоною, як ті сталкери. Бачив на власні очі рудий пожухлий ліс, здичавілих корів і коней. Знав про неймовірні «періоди напіврозпаду», котрі тривають і тридцять, і... тисячу років. Чув, як тривожно стрекоче лічильник радіації, коли наближався до околиць залишеного людьми міста. Там справді панує мертво-воскова тиша. Стоять, ніби ще зелені, але вже неживі, дерева, скрізь валяються кинуті речі, дитячі іграшки, двері в квартирах навстіж, вікна потрощені. Тільки настирно дереться до вух стрекотання дозиметра. Таке загрозливо-тривожне...

Слухав Борис розповіді і знаючих людей, які стверджували те, що оболонка багатотонного саркофага над скаліченим атомним реактором може будь-коли завалитися. І тоді все гамузом піде під землю, не витримавши ваги й розрухи.

А ще він просто дивувався величезним сомам і щукам, що кишіли в ставку, який називали охолоджувачем реактора. Але ніяк не міг звикнути до своєрідного страшного музею під відкритим небом: квартир, побутових речей, іржавих телефонних будок, розкішних колись стадіона і морського вокзала.

Багато розмовляв чоловік із  самоселами, які вже через рік-два після аварії повернулися в покинуті оселі, не побоюючись одержати «дозу». Знався й з такими, хто, не лякаючись лекцій вчених «про маленький реактор,  що може будь-коли пробудитися у схильному до радіації організмі», відважно долали колючий дріт зони й через місяць після евакуації, верталися до рідної домівки.

З одним із таких – дідом Толею (так він себе попросив називати під час знайомства) – і здружився Борис, як кажуть, на все життя. Завозив йому іноді хліб, молоко, газети, а, бувало, й пляшку «Житомирської». Ось тоді дід Толя, «причастившись», сідав на поріг своєї «відродженої колиски життя», як він говорив, і заводив монолог самосела. А йому було що розповісти...

Колись дід Толя жив  в одному з містечок Вінниччини. Мав сім`ю. Працював у тамтешньому радгоспі, затим на заводі. Тепер – звичайний собі літній одинак, яких немало. Та була в нього особливість: володів він незвичною енергетикою. Але, чи не зовсім вмів керувати нею, чи то вдача така  –  іноді, сам того не бажаючи, насилав на людей порчу. Бувало, йде шляхом людина, гляне їй услід Толя – враз падає ниць та людина, корчиться. Ні, чоловік потому «відробляв» свої чари, але ж поголос залишався...

З часом сусіди «просікли» ту «неземну спроможність» і просто по-мужицьки натовкли йому носа та нам`яли ребра. Та так, що довелося майже місяць валятися на лікарняному ліжку. Одужавши, дід Толя перестав взагалі показуватися людям на очі…

А тепер дід Толя дивував зонівських «аборигенів». Піде іноді пізно ввечері за село, де стоїть зруділий гай. Там обніме одну з берізок і стовбичить отак кілька хвилин. Через день-два дерево те поволі геть всихало. Ось така у людини біда...

– …а після вибуху на атомній зі мною ще гірше стало, – крекнув дід. – Ні, ти не думай, що я шаман якийсь, лікую я людей... Бувало, прикладу руку до рани, а вона вже наступного дня затягується, прістріт знімаю... Мабуть, треба було докторам показатися... Проте не встигнув, привезли нам переселенців. Трави їм збирав, розраював їх біди, а потім наслухавшись усього того, віддав їм свою хату та й подався сюди, до батькової оселі, подалі від людських очей, спокутувати свої гріхи...

– Я тобі, Борисе, краще легенду розкажу, – примружує очі, самосел, ніби вгадуючи що його монолог мають перебити запитанням, – яку мій дід розповів. У ній ідеться про гномів, яких люди вигнали з насиджених місць. Довго маленькі обездолені чоловічки блукали, шукаючи нове житло. Ніхто не допомагав бідолагам. Тільки кущик чорниць дав притулок під своїми гілочками. На знак подяки ті гномики розсадили чорниці скрізь. І тепер дарують людям свої цілющі ягоди... Я теж ними лікуюсь. З маленькими чоловічками бачусь... Ох і жаліються вони на жадібність людську... Грибів тут, ягід різних, не повіриш… граблями збирають і везуть до столиці «вітамінізувати» люд столичний. А я що?.. Сварився і ганяв нахаб, але ж за всіма не встигнеш... Такі в нас люди… Мало не прибили… А куди було дітися? Ні дружини, ні дітей...

Дід Толя на мить замовкає, дивиться уважно на Бориса, а потім переводить погляд кудись вдалечінь, через шибку замурзаного віконця, а через мить продовжує стиха свій монолог з тією ж інтонацією:

– Не віриш... Люди й справді дивні. Не вміють іноді цінувати те, що мають. Витрачають і здоров`я, і гроші, і час... на дрібниці. Прагнуть чогось незрозумілого. Здається, живуть нормально, а придивишся – якісь суцільні перегони. У друга  – нова квартира, сусіда – дача, автомобіль, у дітей – той... як його… комп... нютер. У подруги дружини  – закордонна пральна супермашина, у колеги по роботі  – страшенно дорога… забув, як її обзивають... збоку не ремінці носять...

–  Мобілка, – підказує Борис.

– Так, так... Не життя, а справжній марафон. Автомобілі, квартири, меблі, мобілки... І дехто завжди попереду. Непримітне, без клепки в голові. Народився, кажуть... та не в сорочці справа, скажу тобі... І не везіння то зовсім....

– Бізнес, – якось байдуже вставляє Борис.

– Е-е ні, який там бізнес! Помиляєшся, чоловіче. Заздрість, заздрість чорна і байдужість... А ще треба просто вміти красти. Спочатку потроху, бо є ще сором, а потім і він зникає кудись, і все більше хочеться взяти... І зовсім не думається, бо не в  те місце мізки перебігли. Засиділи їх геть у своїх офісах...

Так і «союз наш нерушимый» розвалили. Я добре знаю, що винити тепер можна кого завгодно. Згадай ту знамениту слов'янську «трійцю», що розтринькала Союз Радянських... за чаркою «Зубрівки», і наших славних комуністів, які патякали про розвинутий соціалізм, а самі розікрали все до останньої копійчини. Тепер і нашу Україну оббирають. Ось і маємо те, що маємо... Живемо, здається, в демократичній державі, але... одні жирують, а другі ледве вилузується зі шкіри, щоб звести кінці з кінцями, інші ж манни небесної чекають. Ото – найстрашніший люд... 

– Чому?  –  запитує похапцем Борис.

– Бо байдужий, – відповів без зайвої філософії дід Толя і продовжив.  – Раніше не так було, чоловіче... Хоча й крутилися, дай Боже. Але грошенят вистачало на все. Візьми мене, наприклад, –  «Москвича» навіть прикупити зумів. Потім... клятий атом бабахнув...  Скільки людських доль скалічила ця станція… імені вождя...  світового пролетаріату, сказився б він. Хіба не так, Борисе? – перервав монолог самосел і відразу ж відповів. – Знаю, що так, знаю, що нічого вже не повернути, але сприйняти не можу, повір. Чого мовчиш?.. Чекаєш, аби щось про твого Жука розказав... Гаразд... собак, скажу тобі, тут вештається море, але їм така честь, як Сірку на базарі. Я теж скучаю за своєю Муською, але змушений був залишити кицю переселенцям, не брати ж її сюди на погибель...

– З Муською зрозуміло, а діти ваші де, навідуються, чи хоча  пишуть?..

– Дорослі вже. Сам не знаю, де вони. Порозбігалися хто-куди... а листоноші сюди не доходять... – дід Толя примовк.

– І що ж тепер?

– Нічого... доживатиму тут… Все минулося, дорогенький. Жили, сварилися, мудрували щось... Гайнули з насидженого місця. Набридло, казала моя жінка Галька, в кизяках ритися... І зовсім непомітно ми теж впряглися в ті «перегони», про які я вже згадував. Спромоглися навіть купити однокімнатну квартиру в місті... Але ж… довкола чужі люди, роботи нема. Галька грошей требує... Подався на завод. Та працював там недовго – закрили. Потім прих... ватизували, замість зарплатні пороздавали папірці на руки. Сказали, що ми тепер всі акціонери – господарі заводу. Проте знайшлися шустріші «господарі», поскуповували за безцінь у нас прихватизаційні папірці, повиганяли тих, хто старіший і пішло-поїхало: суди, мітинги, торгівля акціями... Аж моя половина «загорілася», дерла, як навіженна, горло на тих зібраннях. З транспарантами і я ходив на пару з нею. Уявляєш, нормальні, здається, люди… під дощем горлопанять різні дурниці... Віддав я той папірець проходімцам за копійки. Правда, знайшлися і тут спритники. При грошах і в пошані. Керують там і зараз, розпродавши все залізяччя із заводу... Микався я скрізь, і на біржі копійки одержував, і на базарі оселедцями торгував. Все заспокоював і себе, і Гальку свою...  Спочатку не витримали син з невісткою. В Москву перебралися. Там – жінчина рідня. А через рік благовірна моя до матусі своєї у Крим махнула...

Дід Толя раптом замовк, а потім витер долонею спітніле чоло. Відкрив пляшку «Житомирської», плюхнув у кухоль горілки і залпом випив, скривившись, ніби ковтнув кисличку.

– А я, бачиш, повернувся до батькової оселі, в своє село... Може, й ти вип'єш, Борисе, кажуть, вона, клята, радіацію виводить?..

– Ні, мені ще шукати Жука, а ви б теж не захоплювалися, то – червоне вино від радіації, а не горілка. Мабуть, поїду вже, діду. Пора... Хотів ще запитати... а як же ваш дар? Власне, цікавить, коли це ви їм заволоділи?

– Та, – махнув рукою дід Толя, то – особлива історія. Ця оказія трапилася під час зливи, блискавка мене вдарила... Дуб  згорів, а я, бач, ест...раксенсом став... майбутнє передбачаю. Та... то – старечі забавки, Борю. Не журись, знайдеться твій собака, сердцем відчуваю, – підвівся дід Толя. – Ходімо, проведу, а то чого доброго, заблукаєш у цих бур'янах мутованих.

Наступної миті самосел раптом ляснув себе по чолу:

– От… мізки й справді пропив уже!.. Мало не забув... Ти до «екскурсоводів» підійди. Тут у нас неподалік таке собі «турбюро» діє. Особливо для заграничних стараються. А вони, кляті капіталісти, мов мухи на мед злітаються, їдуть і їдуть. Викидають шалені гроші... За них і тягають буржуїв всюди столичні «бізснесмени». Рудий ліс показують, обеліск пожежникам, могильники, станцію, мертве місто, гостюють у самоселів. Заїжджали й до мене. Французи... Я навіть їхнього сиру скуштував. Вином своїм пригощали... А ще є тут  «бригада», яка відловлює мутантів: хворих котів, собак… То підійди до них, але стережися, не певні вони…

Наслухавшись діда Толю, Борис повертався додому невеселий, але з черговою надією. Розповідь самосела була ще однією реальною ниточкою, що повинна була привести до Жука. Борис це просто відчував. Але він ще не знав, що його Жука, заледве живого кавказця, знайшли біля їхньої покинутої оселі саме ті «бригадівці», про яких і згадував самосел дід Толя.

3

Собаче життя, як людське. Одні живуть у розкоші, інші – ближче до кухні, всіляко догоджаючи хазяїну, окремі силою добувають собі шмат м'яса, а дехто... стає «бійцем».

Не здогадувався Жук, лежачи під старою грушею, біля залишеної його господарями оселі, що беззоряної чорнобильської ночі потрапить у розряд собачих гладіаторів, так чи інакше одержавши ще один шанс на життя. Не знав нещасний собака, що на любові людей до тварин теж робляться гроші. Ще б пак! Спеціальні корми, ошийники від бліх, штучні кістки, реєстрація в клубах, послуги перукарів і навіть джакузі. А новоспечені бізнесмени навчилися робити ще гроші ще й на смерті тварин. Страшний молох наживи виявився лютішим від чорнобильського монстра. Він безжально засмоктує в багнюку буття, роздирає навпіл людські душі, і не тільки…

Знесиленому довгими поневіряннями чорнобильською зоною Жуку згодилася б навіть штучна кісточка. Але про це йому зовсім не хотілося думати. Хоча, блукаючи, він уже навчився міркувати, бути обережним і спритним. Відтак його змучене тіло аж ніяк не полишала, хоча уже й геть квола, собача душа.

…Десь далеко почулося виття вовчиці. Нестерпно-протяжне. Жук звів догори голову, роззирнувся довкіл – рятівного промінчика ніде не було. Намацав лапою щось під своїм знесиленим торсом. То було задубіле кошеня. Підгорнув його до себе, але втямив, що воно мертве і затрусився, як мокре щеня. Зненацька заслинено-скривавленим писком намацав скам`янілу скибочку. Ослаблими щелепами стиснув її, спробувавши розкусити. Не вдалося. Натомість, вивалявши окраєць в калюжі, знову заходився рогризати. В собачому шлунку забурчало. Здалося, на всю зону...

4

Бувалий темно-синій «беемве» вперто, ніби фантастичний батискаф, протискувався через густу мряку, вихоплюючи з пітьми щматки реалій зловісної чорнобильської зони. В затхло- прокуреному череві пошарпаної іномарки напіврозляглися два шукачі так званих собачих гладіаторів. В хирлявого пасажира на колінах лежав обріз.

– Я жє тєбє казав, Фіксо, шо здесь нічєго нє найдьом,  – сердився, коротко підстрижений, коренастий водій.

– Нє гані, Лєшій,  – заспокоїв його худорлявий із золотою фіксою, виплюнувши через вікно недопалок.

Раптом тусклі фари «батискафа» вихопили з темряви стару напіввсохлу грушу, а під нею – змучене тіло кавказця Жука.

–  Стой, стой! – закричав Фікса, блиснувши золотим зубом. – Лєвеє возьмі, под дєрєвом, відіш, наш клієнт валяєтся!

Наступної миті він майже на ходу вискочив з машини, прихопивши обріз. Підбіг до похиленої груші. Копнув обрізаним дулом собаку. Прислухався. Почулося слабке хрипіння.

– Хана єму, Лєшій! Єлє шевелітся! На ньом дажє куска нє заработаєм! 

– Тяні сюда, на міло пайдьоть, – невдоволено примружив пошкоджене кастетом око Лєший.

Коренастий так звик до свого худорлявого напарника, що іноді й ботав його зеківською мовою. Колишньому мічману з незакінченою філологічною освітою навіть подобалися блатні словечка Фікси, котрі незвично різали слух, додавали, як здавалося, впевненості. Та й любив він розмовляти, як сам казав, суржиком.

5

Так вмираючий Жук і потрапив до «беемве» чорнобильсько-зонівських сталкерів, які вже добре знали смак «радіаційної» грошви. Нові ринкові потуги реальності вимагали, звісно, й нових підходів. Хто запчастини з кинутих автомобілів продавав, хто залишене поспіхом хатнє начиння, а хто викраденими іконами приторговував. А такі ділки, скажімо, як Льоша Корпусов з Балаклави, він же – Лєший, і Семен Гапченко з Харкова, він же – Фікса, займалися забутими в чорнобильській зоні тваринами. Найбільш прибутковими для них були «собачі торги». Про них підприємливий Корпусов казав, «вербуючи» колишнього скокаря:

– Ріска нікакова. А «зєлєнь»  сама пливйот в кармани. Всьо очень просто: находіш дохадягу среді чєрнобільських джунглєй, откармліваєш і єдєш в Житомир. Там находіш нужних людєй в нужном падвальчике, дє кіно...лох-х Нікалай за «зєльоний» чєтвєртной малюєт на кампютєрє і пакуєт в ламінат пристойний паспорт. Сабачій, замєть... Вот і наш дохадяга ужє на разхват. Кому для іміджа, кому – охрана, а кому для «зєлєні»... Фартовиє сейчас собачі бої. Прикинь, мєж собой гризутся пітбуль і ротвєлєр... На всє бока лєтіт крававая слюнь, шєрсть. А кругом – ставки, ставки...  За мєсяц «меріна» в гараж поставить можна.

Льоша Корпусов був надзвичайно переконливим. Його «науку» хирлявий Семен Гапченеко вивчив сходу. Розумів, як мовиться, з півслова. Тож і став його тінню, виконуючи будь-які завдання. Так вони і взялися відловлювати зонівських псів. Спочатку просто варили мило з них, але пізніше «загорілися» іншим «бізнесом» – вибирали породистих собак, підгодовували їх і відправляли до столиці на грошовиті собачі бої. Потрапляли до їх рук і справжні бійцівські собаки.

Проте останнім часом їх ставало все менше. На ринку вони дорожчали з кожним днем, а зона брала своє, залишаючи все  менше здатних для боїв здичавілих псів. Зростали й витрати «корпусовської фірми».  Ось саме в цей кризовий період і потрапив до їх рук нещасний Жук.

...Кілька днів знайдений собака пив лише воду, розбавлену пеніциліном. Корпусов дбайливо повистригав йому куделі на впалих боках, позаліплював «Рятівником» рани, порозвішував довкола собаки «липучок», щоб не надокуча-ли мухи. Ретельно виконував усі настанови «підмазаного» ветеринара.

– Смотрю на етого урода і думаю, можєт, у тєбя, корєш, криша поєхала... Чєво ти валандаєшся с нім, он жє мутант! – сказав якось уїдливо Гапченко.

Корпусов почесавши неголену мармизу, відповів напарнику:

– Правду ботаєш, фраєрок. Мутантом будєм звать. Кормі собачку, как на сало. Работай, блатной. Відіш, матьорий волчара.

– Понял, нє дурной... Гладіатара сдєлаєм с нєго.

– Баран ти, Фікса, самі фарт спробуєм. Надоєло зону топтать. Поєдєм в Києв под Московскій мост… 

Льоша Корпусов останнім часом часто навідувався на Московський міст, вірніше – під міст. Там годинами спостерігав за приготуваннями накачаних і коротко підстрижених молодиків, які з'їжджалися сюди на розкішних іномарках, висаджували з машин здоровенних собак, іноді й справді потворних. Таких, що в зоні не доводилося зустрічати. То були «професійні» бійцівські тварини, привезені з-за кордону. Навчені миттєво перекушувати не тільки собаче горло, а навіть людську руку...

Корпусов теж не проти був мати подібного «бійця», але на нього не вистачало грошей, тож доля дала йому тільки чорнобильського Жука. Відтак люмпенізований мічман задоволено сприймав швидке одужання собаки, спостерігаючи, як той з кожним днем важчає, набирає сил, обростаючи  новою шерстю. 

6

Жукові нове життя ніби й подобалося. Не треба було бродити лісом, вишукуючи пташині яйця чи ловити бридких мишей. Йому щодня давали добрячий шмат м'яса. Він навіть дещо погладшав. Лапи знову стали міцними й м'язистими. На вухах, загривку, спині потроху відростала шерсть. Проте собака відчував себе ще не зовсім нормально, завмирав, коли до нього підходив чоловік з пошкодженим оком і грубо шарпав за загривок, примовляючи:

–  У-у-у, мутант... скоро в бой...

Не подобався Жукові не тільки смердючий незрозумілий запах нового господаря – він просто раніше ніколи не чув, як пахне людина після алкогольного перебору – дошкуляли й виснажливі забіги та бридкі щоденні холодні купання, а гірше того – несподівані запливи. Лєший брав його в човен, відпливав подалі від берега і нагло скидав у воду. Жук щодуху молотив під собою лапами. У ніс, пащу, до вух дерлася вода, Ці купання були досить неприємними. Проте Жук допливав до човна і спритно видирався на борт. Тоді його знову безжально зіштовхували у воду.

Крім того, новий господар змушував без потреби гарчати на котів, чужих собак. Коли Жук не хотів цього робити, той знімав важкий черевик і боляче бив ним по голові. Жук ставав агресивним, хоча й намагався опиратися. Тоді чоловік з пошкодженим оком кілька днів не приносив до буди м'ясо і не давав пити. Та найбільше роздратувався Жук, побачивши якось вже немолодого бульдога. Його охопило двояке почуття: відрази і  щось знайоме, рідне й далеке. Жук аж завив. Протяжно і безпомічно.

– Ану цить! – грізно промовив примружений. –  Фас, говорю!

– Вот баран тупой, – дико заіржав фіксатий. – Я тєбє говоріл, нічєго нє вийдєт с урода. – Кліф, взять мутанта!

Бульдог грізно загарчав, настовбурчивши загривок, розставив широко свої короткі могутні лапи, готуючись до бійки. Проте Жук дивився на нього спокійно, без боязні. Супротивник нагадував йому сусідського бульдога з простим іменем Сірко. Згадалася йому і німецька вівчарка Чорна. Він не раз вступав у бійку з «односельцями» за неї. Жук аж очі примружив від завдоволення, згадавши про неї. Тож йому зовсім не хотілося воювати з цим уже доволі старим і мирним бульдогом. Жук несподівано влігся до нього задом до, заховавши свій писок до буди.

– Ах ти ж придурок плєшивий! – визвірився Корпусов. – Фікса, тяні волину, я єго сам счас замочу…

– По тіхой водє пашлі наші бабки, – промимрив Гапченко.

Корпусов нервово схопився з місця, витягнув за повідець Жука з буди і миттєво перекинув його через гілляку старої яблуні, що дороростала поблизу. Жук спробував вирватися, але шию різко стисло. У ніс вдерся запах смердючих рук, перегару, з очей сипонули сліпучі іскри. У вухах задзвеніло. Наступної миті його поглинула імлиста темрява...

– Харе, Лєшій! – закричав злякано Гапченко, – Бері на оттяжку! Ето жє наші бабки!

Корпусов поволі відпустив повідець. Тріснула гілляка і напівживий собака важко гепнувся на землю.

– Заскакуй в машину і дуй за доктором, я нє в сєбє...

–  Чаво… плохо, братела? – отетерів Гапченко.

– Е-е-е! Нє мнє, а єму... Зєльоних нє жалєй ескулапу, послє боя отоб`єм...

7

Борис Іванович, відсторожувавши, попросив у бригадира Петра кілька відгулів, щоб знову податися в зону. Користуючись нагодою, завернув на свою садибу. Вона нагадувала дивну маленьку і безлюдну планету. Зарослу вщерть бур'янами, приземкувату й скособочену хатину майже не було видно. Постояв трохи на подвір'ї, поклав під язик пігулку валідолу та й пішов вглиб зони. Через кілька годин він усе- таки знайшов «чорнобильських блукачів», які саме водили за собою рудими лісами чергову групу заморських екстрім-туристів. Довго розпитував у тих бізнес-крутеликів про свого Жука, описуючи його прикмети.

– Їх у зоні, мужик, тьма, – засміявся один з них, довгов'язий, здалося, одноліток, – а який твій, не написано… Дохлих багато… Ти б «кінологів» знайшов. Вони тут давно промишляють, знають лігвища всіх мутантів.

– Яких мутантів? – запитав здивовано Борис.

– Таких, як ти... Думаєш, твій собацюра ще нормальний? Він уже давно мутантом став... –  єхидно хіхікнув довгов`язий.

– Хоча могли й відгодувати... для боїв. Або на мило пустили... Зона тут, дядьку... – прогугнявив другий, лисий здоровань.

– А ви... теж мутанти...

Здоровань агресивно рвонувся з місця. Його за рукав камуфляжу зупинив довгов'язий. І, підійшовши до Бориса, поплескав його по плечу:

– Нє хамі, мужик! Іди вперьод... Шукай фірмачів. Ми тут іншими дєлами заняти.

А потім ніби комусь додав:

– Тиняються тут,  дубарі різні...

Борис зрозумів, що від цієї компанії нічого не довідається, зневажливо скинув зі свого плеча руку «чорнобильського блукача» і пішов, не прощаючись.

– Альо, мужик! – гукнув навздогін довгов'язий. – Розпитай самоселів. Вони іноді допомагають… за бабло чи харчі.

Почувши це, Борис знову подався до вже знайомого діда Толі. Проте той нічого нового не сказав. Але коли вони розпили під вечір пляшку «Житомирської», дід Толя несподівано згадав про бабу Ню-сю, яка жила десь у зонівських гущавинах.

– Подейкують, що вона сама не раз продавала тим варварам бродячих собак, збігаються чомусь вони до неї. – проказав знехотя самосел, а потім додав, – Добре, добре… піду я з тобою, щоб, бува, в якусь халепу не вскочив.

Затим вони довго бродили рудим лісом між покинутих осель. І нарешті під вечір набрели на хатину, вкриту зіпрілою соломою, де й здибали стару як світ, підсліпкувату і горбату бабу Нюсю. Здавалося, сто років їй. Та ходила вона ще доволі спритно, але спираючись на такий же старезний дерев`яний костур.

– Доброго дня, бабцю! – привіталися чоловіки.

Замість відповіді на вітання, баба Нюся пробубніла під носа:

– Нема чого людям робити…

Позаяк спочатку з нею заговорив дід Толя. Потім Борис розповів про свою біду. Але старій мов заціпило. Та коли чоловік витягнув з рюкзака шматок присоленого сала, хлібину й пластикову пляшку з молоком, баба пом'якшала:

– З цього б і починали... Сама я тут, бачте, нема навіть кому хліба принести, і мука вийшла... – зробила паузу, Але, не дочекавшись відповіді, продовжила – Та були якісь зайди. Їли, пили... Напівмертвого вовка... чи собаку з собою тягали... Один з підбитим оком, а другий... Тюрма за ним плаче... Дохлятину, казали, збирають, щоб не гнила в лісі, нібито від того менше радіації буде... Казали, в могильник звозять… але той собака, здається, живий...

– Постривайте, бабусю, – зупинив її Борис, – то був кавказець?..

– Так, один схожий на кавказця... А той, що з побитим оком, мать, тутешній…

– Нюсько, глушман ти, людина не про це… породи такої собачої його Жук, кавказької, –  підправив дід Толя.

– Хіба я знаю ті породи, дорогі мої, для мене собака й годі. Великий... А ще все про якийсь «бой» торочили, паскудники...

– Баб Нюся!.. Який він з себе... той собака? – змолився Борис, сподіваючись на вдачу.

– Не бачила, синку, поночі було. Машина в них велика, не наша... А той гицель приземкуватий все підганяв напарника... матюками... І по-московськи...

– Не казали, куди їдуть? – аж затрусився Борис.

– Тою дорогою всі на Київ їдуть...

– Точно, Борисе, – підтвердив дід Толя, дивлячись у той бік, куди тицьнула костуром стара. – Ця дорога на Київ. Пішли до мене, там спокійно обмізкуємо, що діятимемо далі.

8

Повернувшись до оселі діда Толі, вони довго говорили при світлі гасової лампи: конюх Борис і дивний самосел Анатолій Сіроштан. І хоча відчували неймовірну втому – злипалися обважнілі повіки – чоловіки все міркували, що й до чого. Аж поки дід Толя не дмухнув у гасову лампу і сказав:

– Досить... Я вже й сам не вірю, що мертвий твій Жук. Поспи малість і їдь додому, а потім – до Києва. Можливо, й пощастить... Головне – розпитуй більше, і собачників тих знайди... А свою Альфу візьми з собою, мало що...

Та не спалося Борисові. Подумки планував, як шукатиме тих «гладіаторів». Впевнений «на сто» був, що його собака саме в них. «Головне взнати, коли ті собачі бої відбуваються, і де. Тільки за Альфою заїхати треба...».

…Не спалося тієї ночі й Жуку. І не тому, що йому цього разу не дали їсти, і закрили до металевої клітки. Нові господарі спеціально не годували, сподіваючись, що від голоду собака буде набагато злішим. А той, було з усього видно, вже набрався трохи сил, змужнів. Проте усім нутром відчував тривогу, наближення чогось неми- нучого. Тинявся з кутка в куток тісною кліткою, тихенько звис-куючи.

Спали міцно тієї ночі тільки Корпусов з Гапченком, осушивши звечора три пляшки горілки. Ранком вони мали їхати під Московський міст. На свій вирішальний бій. Собачий... Компаньйони були впевнені: поєдинок за всіма передбаченнями обіцяв бути прибутковим. З організаторами все домовлено, глядачів вистачить. Зелененькі так і зашелестять у кишенях. Аякже – на ринг вперше вийде чорнобильський гладіатор Мутант. Недаремно стільки грошви вгепали в нього.

...Київський ранок видався сонячним. Тож азартних і жадаючих видовища, крові й баксів під Московським мостом зібралося немало. Триметровий ринг був засипаний тирсою і обгороджений дротом. Чулося надокучливе цявкання собак, яке раз у раз переривалося несамовитим гавкотом.

До краю рингу раптом підійшов коренастий, лисий молодик зі свистком на шиї і артистично звів угору руку. Враз стало тихо.

– Шо, пацани, готові?

– Давай! Нє тяни! Стартуй! – заревів натовп.

– Для затравки, як і годиться, випустимо Скіна і нашого безрідного Косю! – пробасив качок. – Розігрійтеся і готуйте ставочки. По червонцю спочатку. Приймай, Боця, мої, я на Скіна ставлю...

Він витягнув з нагрудної кишені десять доларів і подав кре-мезному хлопцю в натільнику і зеленій бейсболці. Натовп знову завирував. На собачий ринг повільно вийшов здоровенний бультер'єр, нервово погойдуючи низько опущеною масивною головою. Наступної миті на нього налетіла чорно-біла дворняга. Хоробрий пес мертвою хваткою вчепився за вухо Скіна, обхопивши його широкий, накачаний тулуб. Почулося багатоголосе: «Кося, давай! Рви його!..»

Але вся трагічність моменту полягала в тому, що Кося не був бійцівською собакою. Підібрали його десь на трасі, приманивши шматком напівгнилої ковбаси... Відчув це і бультер'єр. Міцно розставивши пружні лапи, різко тріпонув головою. Дворняга підлетів над нею і впав прямісінько під страшні зуби...

…Щоб витягнути переламану шию Косі з пащі Скіна, довелося вставляти йому між щелепи палицю. Тирса на рингу враз почервоніла.

Відтягнувши сміливого «безрідника», лисий знову підняв руку:

– Це було несерйозно, пацани... Розминка, так би мовити. А зараз – новинка сезону! На ринг вийдуть Джек і... чорно-о-бильський блука-а-ч Му-у-тант!

Почулися свист, зневажливе улюлюкання, цявкання собак. «Рефері» щосили засюрчав у свій свисток.

– Даремно, пацани, даремно... Це серйозний бій. Триватиме до смерті.

В натовпі відбулося пожвавлення. Потягнулися руки з доларами до зеленої бейсболки коренастого.

– Добре… Випускай! – скомандував володар свистка.

На ринг вибіг білястий пітбуль з продовгуватою поросячою мордою і чорною сливою замість носа. Він тріпонув розірваним вухом і закляк у чеканні супротивника. Жук- Мутант не поспішав. Тоді Корпусов хльоснув його різкою. Кавказець грізно загарчав, войовничо оскалившись. Пітбуль скривив губи, нахнюпив голову і посунув на нього. Міцні боки здіймалися, мов міхи.

Раптом пітбуль Джек зробив карколомний стрибок і стиснув сивувато-червоними щелепами загривок Жука. Той захрипів, але не впав. Почулися схвальні вигуки. Джек став ще лютішим. Було видно, як він зі страшною силою все міцніше стискає свої гострі ікла. Відчувши несамовитий біль, Жук зрозумів, що на нього чекає, і без вагань вирішив прийняти цей останній бій. Наступної миті, блискавично крутнувши пащею, віртуозно вислизнув зі щелеп супротивника і вчепився нападнику в праву ногу, ближче до грудей. Пітбуль, не сподіваючись на таку контратаку, послабив свій натиск. На це й очікував кавказець – підігнув свою ліву лапу, а верхньою правою, закинувши її на опецькуватого Джека, перевернув його горілиць.

Не чекаючи такого повороту бійки, несамовито заверещав і Корпусов:

– Дєлайте ставку на Мутант-а-а! Сєводня наш деньо-о-к!

Натовп ніби здригнувся і тісніше обволік ринг. А знесилений Жук, зручніше вхопивши ненависного блондина, несподівано підкинув його вгору і, не даючи гепнутися на спину, майже з льоту стиснув горло супротивника своїми стесаними чорнобильсько-зонівським життям іклами...

Боїще враз принишкло. Всі з нетерпінням чекали кривавої роз-в'язки. І серед цієї тиші пострілом пролунав збуджено-ошелешений голос:

– Хлопці, стійте! Що ж ви робите, іроди?!. Це ж мій Жук!!!

То до рингу вже давно проривався між зіваками колгоспний конюх Борис Іванович. А за ним – кавказьська вівчарка Альфа. Чоловік вчинив, як порадив йому мудрий дід Толя: завчасно звернувся до відділку міліції. Працівників правопорядку зацікавила історія переселенця і старої самоселки. А Семен Гапченко, з`ясувалося, вже давно був у розшуку. Зацікавилися слідчі й «чорнобильського санітаром» Корпусовим. До того ж собачі бої під Московським мостом теж були на контролі. Словом, міліціонери не дрімали, а справно несли службу.

          Та Борис, не дочекався оперативників, вислизнув з-під «конвою» і подався, так би мовити, на самостійне захоплення злочинців. Підхльостувало навіть не це. Серце підказувало, що його Жук саме там і він сподівався на довгоочікувану зустріч зі своїм кавказцем…

– Анну, розступіться, кажу! – підступив Борис рішуче до рингу.

– Ей, мужик, остинь! Нє відіш, бой ідьот, – скривив посмішку Гапченко, – насмєрть...

– Бачу, ви тут, балбеси, займаєтесь чортівнею, – не вгавав Борис. – Зараз сюди міліція приїде...

– Чєши отсюда, пока цел... – процідив крізь зуби коренастий.

– Жук, до мене! – скомандував Борис. – Альфо, сторожуй!

Кавказець ослабив щелепи. Повів вухом.

– Вот насмєшіл мужик, – чвиркнув крізь зуби під ноги Борисові Гапченко, – Ти раскінь мозгамі, я пальцем шєвєльну і твою лох матую шавку в клочья растєрзают. Ти што, нє понял, тєбє жє сказалі, валі атсюда!

– Он, наверно, тожє хочет свою лохматую псіну на ринг запустить, – загиготів лисий. – Ми не протів, бросай сюди четвертной...

– Жуче, до мене! – твердіше повторив Борис.

Жук, помітно було, вагався. Натомість Альфа різко підвелася і рішуче підійшла до його ніг. Молодики розступилися.

– Ти што, нє понял?!. – наблизився впритул до Бориса агресивний Гапченко.

Наступної миті він несподівано підставив підніжку і звалив конюха на землю. Хтось із натовпу хвацько накинув на Альфу сіть.

А кремезний молодик з усього маху вдарив її кийком по спині.

– Альфо! Альфо… взяти їх! – закричав щосили Борис.

Вівчарка лише безпомічно завищала. Натовп почав потроху розсмоктуватися.

Цієї миті щось незрозуміле розривало тіло й душу Жука-Мутанта. Зачувши надзвичайно знайому інтонацію, щемно-рідний голос, він зовсім розтиснув щелепи. Підвівся настовбурчений над поверженим пітбулем. Стиснувся, мов пружина. І кількома стрибками досяг Гапченка. Зваливши вмить його, погрозливо загарчав.

Тим часом з-під сітки вже вибралася Альфа. Оскалилася, войовничо наїжачивши свій густий і міцний загривок. Вона теж була готова вчепитися в будь-кого своїми гострими зубами.

...На мосту заверещала міліцейська сирена. Вона за кілька хвилин «очистила» пустирище під мостом. Корпусова, Гапченка, лисого, кремезного та «рефері» міліціонери затримали, і все досить швидко владнали, розпихавши їх в автозаки. Кількох надто агресивних  «бійців» вдалося приспати за допомогою снодійного, інші – розбіглися.

– От і все, лейтенанте, – потираючи долоні, сказав майор своєму колезі, –  Молодці, таку операцію провернули! А де це наш чорнобилець?..

...Борис лежав горілиць і вдивлявся в небо. Воно було густо-голубим, без жодної хмаринки. З його очей неголеними щоками стікали непрохані сльози. Обабіч сумирно лежали дві його улюблені собаки: Жук і Альфа. Один – битий долею, пошматований життям і чорнобильською бідою, друга – вірна вівчарка, яка розділила смуток, допомогла не забути Жука. «Чи помиряться? – думав Борис. – Чи знайдуть спільну мову? Ми, люди, й ті не завжди сходимося...»

9

З того часу як повернувся Борис зі столиці, минуло з десяток місяців. Він уже майже забув про свої поневіряння чорнобильською зоною, собачі бої, міліцейський рейд. Сторожує взимку зі своїми собаками в коморі, на фермі. А щойно сповзе сніг з землі, доглядає колгоспних коней, ходячи в нічне. Словом, живе звичними селянськими буднями. Правда, ще сумує за рідною оселею, що залишилася в зоні. І радіє від найменшої звістки від тих людей, яких зустрів у так званому самосельному чорнобильському краї.

Іноді сідає на поріг хати біля собачих буд і читає дружині листи від доньки Юльки. Вона – в Києві закінчує  біофак університету. Нещодавно вийшла заміж за гарного хлопця. «Внучок народиться, заберемо до себе, хай поживуть самі, та й диплом на носі...»  – сказав якось Світлані. «Обов'язково – згодилася вона, – хто ж його ще навчить так любити собак»...

– Піду я в  хату, Борисе, – підвелася дружина, – щось зготую на вечерю, а ти теж не засиджуйся тут.

– Агов, Борисе Івановичу! – загукав з вулиці колгоспний бригадир. – Зайти можна?

– Чого питаєщ, Петре, заходь. Листа ось від доньки читаю?

– Що пише?..

– До захисту диплому готується. Заходь, заходь, Миколайовичу.

– О-о! Бачу, ще справний старий, потрепаний Жучара, – обвів поглядом бригадир знайденця. – Елітних цуценят незабаром продаватимеш.... Мо`, розплідник організуємо в колгоспі, – пожартував Петро Миколайович, – нам такі сторожі треба.

– Ти що, Петре! Старий він уже. Та й зона його виснажила, а ще ті варварські  бої... Проте тримається, бродяга.

– А що з тими бандитами?

          – Кажуть, посадили за знущання над тваринами… Та  грець з ними… Краще глянь, Петре, якою красунею стала моя Альфа. Цілком згоден, треба її на злучку звозити, знатні щенята мають вийти. Отоді й подарую тобі одне. Діду Толі відвезу, бабі Нюсі, живі ще, дякуючи Богові, самосели. Збираюся провідати їх, Миколайовичу... А-а-а... забув геть! Ще Юльці з Віктором подарую. Обов' язково! – ніби сам собі підтвердив Борис і стих, задумавшись на мить. – Що, Жуче, правильно міркую?..

Кавказець крутнув хвостом, а потім радісно гавкнув. Його весело підтримала Альфа. Позаяк відгукнулися й сільські бобики. І розкотисто покотився суцільний гавкіт поліським селом.

– Здається, все нормально. Життя набирає звичного темпу. Ще подибаємо трохи. Ми ж приречені на життя, і зовсім ніякі не мутанти, – підморгнув Жукові Борис. – А ти глянь на нього, Петре, все дивуюсь, як оце він знає, що я саме про нього кажу...