ЕКУЩИЙ ВЫПУСК 262 Январь
Іра Баковецька-Рачковська Якби Бенксі жив у місті Ра Олег Гончаренко Міжнародна медаль Сервантеса за 2019 р. Тетяна Череп-Пероганич                                                                                         Вірші Сергій Дзюба Сергій Дзюба побував на прем’єрі своєї вистави в Чехії Сергій Дзюба Чарівний всесвіт Олени Ананьєвої Олег Гончаренко «Потягуськи» вперше вийшли у Казахстані Леся Гринців –Модрицька Вірші Марія Маринченко (Марічка Ясен) Поезії Валентина Михайленко Підбитий журавель Никита Николаенко Знакомая ворона АМИР ПАХЛЕВАН ПУБЛИЦИСТИКА Наталія Зайдлер ВСЕ НА ВІВТАР ЖЕРТОВНИЙ ПОКЛАДУ  Ян Сидельковский 2000 - ные Тетяна  СИДОРЕНКО ТУТ  КОЖНЕ  СЛОВО – З  ЛЮБОВ’Ю Фідель Сухоніс                                   ЩОМІСЯЧНИК «БОРИСТЕН»
1. Іра Баковецька-Рачковська Якби Бенксі жив у місті Ра
Іра Баковецька-Рачковська
Якби Бенксі жив у місті Ра


TOMBOY
там через вулицю
в натовпі ангелів
L Pergolizzi
на своїй укулеле
ой леле
може хто й богохульниця
але тільки не дівчинка
що відпускає кульку
як джизію
твоє каре найгарніше
сережка і руна Валькірії
ми для скандалів і кляуз
все інше для вічного ирію
і мій Міккі Мауc
і твій Гаррі Поттер
і ще прабабусин
котик-воркотик
і більше нікого
нізвідки
ніяк
ні Коли
ні Pepsi
мамо люблю
твій tomboy
я навчу носити краватку
я навчу палити люльку
покажу як жити в місті Ра
тільки ще не пора
відвертати погляд від кульки
у світі ангелів
і Dodge Challenger
де мій Міккі Маус
і твій Гаррі Поттер
і ще прабабусин
котик-воркотик
і більше нікого
нізвідки
ніяк
ні Коли
ні Pepsi
пиши tomboyпиши
дихай tomboyдихай
СИНДРОМ ЖІНКИ
я бог Янь
під час коливань
моє чоловіче начало
і твій андрогінний кінець
синдромом набутої жінки
ці вигини спини стають на торець
до прямолінійності талії
порвались під нігтями шви
твоєї лляної «Italia»
апокриф Фоми
між ребер моїх
торкнися – він не складний
шрифт Брайля
священний текст
сакральні блоги
та я не про секс
я про причину повірити в Бога
ГОЙДАЛКИ
Ніколи не можна вгадати
з якої гойдалки вдало
потім приходять вандали
збивають таблички із датами
я серед збитих... колін і набитої ґулі
ти впізнаєш мене по тату Нефертіті
і лівій півкулі
випусти пар
ці маленькі інфанти в піску
не з тих країв — ОАЕ, ПАР
в них своя ідилія
«Хай малий теля пасе!»
В тебе ж свої ІДІЛ і БДСМ
Я розумію — гендерна рівність
я плюну на вірність
тільки не в цьому дворі!
не в цих пісочницях!
давай укладемо парі:
якщо не помре жодна дитина
якщо не осліпне жодна дитина
якщо не-не-не жодна дитина
я відкрию для тебе серце
в секунді в терції
захочеш у профіль
захочеш у грудь
дурною не будь
ти ж куля!
* * *
мадам як біла вдова
п'є смолу їсть землю
паталогоанатомічно
захоплена криком Мунка
як пишуть священні руни
я спалюю Рими
я спалюю в риму
Нероном
зайві нейрони
усі біжимо квадратом
під гасла
погасла
біла вдова
крик Мунка
Ганнуся купила олію
на флейті зі шкіри змія
хтось грає комусь менует
у мене дуальна мрія —
шуба і пістолет
БУРШТИНОВА КАЗКА
— Цілую, пташечко!
О. Заворотній
Наші в місті!
Приснись наречений невісті
чотири гейші на золотих ланцюжках
тру-ля-ля-ля
ведуть короля
де гольф, там і де Голль
флюїдний запах Лукріції
іде бурштиновий король
і Сьюзі з провінції
екстриму, екстазу, еротики!
Е, ротики закрили
слинки соплики
за крила
і на льоту
вдихнули запах Moschino
у віскі перста вмочи-но
І місто! І наші!
І золоті ланцюжки
і три слони
і земля й черепаха
тру-ля-ля-ля
Короля!!!
голий від гольфу де Голль
мокра від боргу Лукріція
і де ж бурштиновий король?
де поліція?
поліція?!
А-ааа, поліція!..
п'є бордо зі Сьюзі з провінції)))))
PASSION
всі Твої сині хілони
всі Твої багряниці
по сходах моїх лабіринтів
ти тулишся
до моїх плащаниць
Магдалина подумала якось
що ти садівник
але він існував
і це була я
«ти всю нічку спав
я твого коня пасла»
готувала масло
готувала волосся
не залишай мене
на таємній вечері непарним числом
не віддавай краплинам води
що падають з мокрих рук Пілата
не я навчила Юду цілуватись
не я гострила Логину вістря
де Назарет, а де Полісся!
добре – болота соснові ліси
добре тринадцять жерців
що зайшли у вогонь
а ми знайшлись за ознаками:
п'ята крапля з пробитих долонь
від хвої порепані п'яти
коханці ж бувають на відстані
батьки ж бувають в Іспанії
мені лиш до неба
хто був першим
буде й останнім
скажи Магдалині
що я не програла —
перековую меч на рало
бо скоро весна!..
2. Олег Гончаренко Міжнародна медаль Сервантеса за 2019 р.
Олег Гончаренко
Міжнародна медаль Сервантесаза 2019 р.
Арт-центр «Букісан» (Іспанія, Мадрид Марбелья) таМіжнародний Арт- центр«Klas’s Arts Center San Francisco»(США, Сан-Франциско, голова міжнародного журі Алекс Клас) щойно оголосили лауреатів Міжнародної літературно-мистецької медалі Мігеля де Сервантеса за 2019р.Організатори та члени журі представляють три країни: Іспанію, США та Канаду.  
Мігель де Сервантес Сааведра (1547-1616) – великий іспанський письменник, класик світової літератури, автор знаменитого «Дон Кіхота», який вважають першим сучасним романом та одним із найкращих творів світу.
Приємно, що серед нагороджених, знаних письменників із різних країн, є й наші співвітчизники. Отже, цьогорічними лауреатами почесної відзнаки за визначну літературну діяльність стали письменники :
      Анхель Енсинас Мораль (Іспанія)
     Ана Еухенія (Іспанія )
     Тетяна Дзюба (Україна )
     Сергій Дзюба (Україна )
     Галимкаір Мутанов (Казахстан)
     Роллан Сейсенбаєв (Казахстан)
      Михайло Блехман (Канада)
      Олена Ананьєва (Німеччина )
Щиро вітаємо цьогорічних лауреатів високої міжнародної нагороди!
До речі, в Іспанії та Болівії (це спільний міжнародний проект) готується до друку нині книга вибраних віршів відомих українських поетів із Чернігова Тетяни та Сергія Дзюби «Гріх любити неталановито» іспанською мовою та рідною українською . Вірші українців талановито переклала знана поетеса і науковець, викладач університету в Болівії Галина Шитікова де Ескобар.
Олег Гончаренко - письменник, перекладач
прес-центр Міжнародної літературно-мистецької Академії України
graphic
3. Тетяна Череп-Пероганич Вірші
Тетяна Череп-Пероганич
                                                      
 
Вірші
***
Зайшла у ліфт, там чоловік з дівчатком.
Із вуст мала зронила ніжне "татку".
Щасливо щебетушка щебетала...
-
А гарна яка мова, – їй сказала.
- Бо українська, я ж бо українка! 

І засміялась непосида дзвінко.
Отак дванадцять поверхів любові
Душа
купалася у ріднім слові.
Уголос мовила: - А може наші діти
Те
, що втрачаєм, зможуть відродити,
Якщо з колиски будемо привчати
Не
папкати, а говорити – тато…
Дитинку батько підхопив на руки:
-
Не хитрою і є вся ця наука.
Коли на серці віра в Україну,
Вона завжди у спадок – донці й сину.
***
Він з прапором часто йде собі на майдан, 
Хто йому двісті гривнів платить за це, хто сто.
Комусь розказує, що «пройшов» увесь Афган, 
Комусь торочить, що дім його - це метро.
Удома в запасі купа таких прапорів,
Вистачить на усі випадки життя. 
Це його заробіток, іншого нічого давно не робив, 
Тому ні сорому в тім, чим займається, ні каяття.
Мітинги часті - поїсть там, чайку поп’є. 
Хтось дасть цигарку, а хтось запальничку чи сірники. 
Вже із собою тягне й старше дитятко своє. 
Так заробляють батько і син під прапорами у дві руки.
Ви запитаєте, діло яке до них моє?
Ну, ходять, то й ходять – морально хворіє світ.
А тільки поки стіна цих псевдопрапороносців всюди снує -
Не буде толку в нашій країні ще безліч літ…


Колискова для коханого
Віє зі сходу злою війною.
Любий, коли ми будем з тобою
Діток
ростити,
Сонцю радіти?
Літо минає,
Зболене літо...
Листям додолу осінні печалі
Я тебе цілих півроку чекаю.
Син вчора вперше
Сказав слово «тато».
Правда ж, для щастя
Не треба багато?!
Теплі шкарпетки донечка в’яже,
«Це для солдатів, – мені вчора каже. –
А це для татка
Шарфик тепленький…»
Зимонько-зимо,
Морозь воріженьків.
Я тебе, рідний, весною зігрію,
Я в твою душу зорі посію.
Буде над нами
Мирне ще небо.
Тільки живим повертайся.
Так треба!!!
Ой, люлі-люлі, спіть же тривоги,
І ви, невдачі, геть за пороги.
Кожну хвилину –
В думках з тобою –
Непереможні
Навіть війною
.
Грибочки...
Дід за внуком
чи внук за дідом
слідом.
Чимось схожі?

Звичайно схожі.
Дні погожі...
І грибочки.
У лісі грибочки...
"
Ох, синочку, - 
дід слова 
відправляє в небо,- 
ти нам треба!".
А згори - сльозою 
хмаринка...
"
Сину, синку...".

Онуча, таке жваве 
малятко - 
весь у татка.
Дід печаль 
із обличчя рукою:
- Йди за мною.
Ось, гляди, тут
колись твій батько
назбирав був
маслят багацько.
- Діду! Діду! - 
кричить дитина. -
Так і в мене вже
повна корзина.

Осінь щедра
до них,
що й казати...
Перша
 осінь
сина 
без тата.
Перша
 осінь
батька 
без сина...
Ліс. Грибочки.
Погожа днина...
Та занадто
висока ціна - 
смерть за 
щедрість цю.
Клята війна...
* * *
Ми українці, наче колобки. 
Від кого тільки браття утікаємо?
Хоча самі давно уже батьки,
Та розуму від пращурів не маємо.
Вони і звичаї, і мову берегли.
Чому тепер цього немов зрікаємось?
Ріка байдужості змиває береги.
Вподібнюємось Каїну – не каємось.
Час бешкетує, всіх бере на сміх.
Нащадків збагатімо хоч ділами!
Чи колобками виростимо їх?
Хай теж у прірву котяться за нами?
Ми від совісті утекли, 
Ми від мудрості утекли, 
Ми від правди утекли,
Від розплати не втечемо.
До Шевченка
Тарасе, знову нас в кайдани...
За те, що вийшли на Майдани.
Бо все ще правди в Україні
Немає
, батьку, і донині.
Але є віра, в ній і сила,
Що буде матінка щаслива,
Заколосяться, ніби жито,
Слова пророчі “Заповіту”.
Сорочка
Я тобі сорочку вишию, солдате,
Хоч не наречена, не сестра, не мати.
Кольори блакитні, як безхмарне небо,
Знай, моя сорочка – оберіг для тебе!
Ти мене ніколи у житті не бачив,
Іншій, до війни ще, зустрічі призначив.
Але нас сьогодні лихо поєднало,
Гладдю на сорочку
 я любов поклала.
Прийде перемога – вернешся до хати,
Будуть всі героя радо зустрічати.
І одного разу (віри не втрачаю)
По своїй сорочці, рідного, впізнаю!
***
Українотвій народ,
Вже нікому не здолати.
Він не буде відступати,
Уникати перешкод.
На шляху до перемог
Всі
твої сміливі діти.
Нас нікому не спинити - 
З нами правда, з нами - Бог!
***
Снігу зима насипала.
Скоро різдвяне свято.
Таке нам лишенько випало –
Різдво зустрічати без тата.
Був удома б – ялинку-красуню приніс,

Убрався у Діда Мороза...
Та зараз між нами і поле, і ліс,
Вітри, заметілі, морози.
Він нас захищає – в руках автомат.
Чи міг би про це хто знати,
Що фермер – учора, сьогодні – солдат,
Що битиме ворога тато?!
За нього всі разом помолимось ми.
Відчує він нашу молитву.
І як дочекаємося весни –
Повернеться сіяти жито.
Дарма, що у шибку б’є лобом печаль.
Буде у нас ще свято...
Таточку, тату, міцно тримай
Ти
на війні автомата.
Листи на війну
Я тебе не зігрію
На
 далеких вітрах.
Хоч і маю надію,
Та гнітить мене страх.

Сталось щось неймовірне -
Не під силу мені
Чути
знову і знову:
«Як він там, на війні?».
Я не знаю, не знаю!
Тільки плачу й молюсь.
І щоночі страждаю,
І щоднини боюсь.
Телефон дуже рідко
Голос
чути дає.
Я тебе не зігрію.
Я не там, де ти є…
Тільки пташкою долі
Надсилаю
 листи,
Бо причали любові
Там
, де ти… Там, де ти!
***
Воюютьвмирають
хлопці 
за Україну,
а в центрі столиці
(
та й не тільки),
куди не піди,
чути чужинську мову,
чи то пак - "язик":
в кафе, банках,
магазинах, театрах,
на дитячих майданчиках...
Підкажіть - а хіба Україна -
це, перш за все,
не рідна мова?
***
«В Україні набирає
поширення святкування
Хелловіна, – 
пише одне з популярних
вітчизняних видань. –
Айтішники, юристи,
економісти
цього дня прийшли
на роботу в масках…».
А на Сході країни війна.
До речі, про це вже якось
менше і пишуть.
Чого ж воно так:
одні одягають маски,
а інші – каски?


***
Що ж ти, війно, робиш із нами?
Рано сини виростають.
Діти з сумними очима.
А у дружини, яка чекає,
У двадцять вже сиве волосся...
Що ж ти, війно, робиш із нами?
Серце материнське – не камінь.
Очі материнські – не ріки.
Чому ж сльози, як повінь, 
По долі розливаються?
Що ж ти, війно, робиш із нами?
Забираєш найкращих.
Відбираєш найрідніших.
І нема тобі ні кінця, ні краю...
А нареченій треба коханого,
Жінці - чоловіка,
Батькам – сина,
Дітям – батька.
Жорстока.
Безглузда.
Проклята 
Війна.
Господи, відкрий вже нарешті очі!


Про мову
Російська мова  досі у столиці,
Куди не йду – скрізь ріже без ножа
Все те, із чим давно «пора проститься»,
Через «язик» усім же нам біда.
І як лишень цього не розуміють
Ті, хто «приветами» розпочинають дні.
Вогні розчарування нахабніють –
Знущаються із мене у мені.
Російську знайте, вчіть собі англійську,
І польську, і китайську… Річ не в тім.
З в’язниці дайте вийти українській!
Не забирайте в неї душу, дім…
Як гості – так шануйте господиню!
Але ж роками знищуєте й край:
Вона вам сонце жовте, небо синє.
А ви її гуртом – за небокрай…
Не вбити віри! Духу не зламати!
Але втрачаємо чому ми, друзі, час?
Якщо не будем мови шанувати,
Скажіть, хто шанувати буде нас?
Чужа ти, мово, до цих пір столиці.
Змінити щось всі хочемо, проте.
Велике лихо із отим «проститься»  -
Пустило корінь і собі росте.
4. Сергій Дзюба Сергій Дзюба побував на прем’єрі своєї вистави в Чехії
Сергій Дзюба
Сергій Дзюба побував на прем’єрі своєї вистави в Чехії
graphic
У чудовому настрої повернувся з Чехії відомий український письменник і журналіст Сергій Дзюба. Адже у театрі музики та поезії «Агадір», в місті Брно, на високому професійному рівні поставили спектакль за його творами у перекладі чеською мовою «Закохайся в мене у суботу». На початку цього року побачила світ чеською та українською мовами ошатна збірка віршів Тетяни і Сергія Дзюби «Дощ із твоїми очима». Поезії українців прекрасно переклали чеською відомий поет Мілан Грабал та доктор мистецтвознавства, україніст, викладач університету в Брно Петр Каліна. А незабаром цими віршами зацікавилися засновник театру «Агадір », драматург Мілена Фуціманова і директор театру, композитор Ондржей Фуціман. Отож Сергій Дзюба на прем’єрі своєї вистави в Чехії побував. А виставу за творами Тетяни Дзюби«Крила Сімаргла» в Брно покажуть у лютому 2019-го. Справді цікавий і важливий проект наразі фінансує Міністерство культури Чехії.  
Пропонуємо вашій увазі розповідь Сергія Дзюби про незабутні цьогорічні мандри до Праги та Брно.
У Празі не дозволяють зводити висотні будинки
У Празі, а також Дрездені та Кракові ми з Тетяною Дзюбою побували торік, і ця захоплююча подорож до Чехії, Німеччини та Польщі описана у моєму нарисі «Шалені походеньки Європою». Тому не повторюватимуся.
Цього разу друзі з Чехії взяли мені електронні авіаквитки у Міжнародних авіалініях України. Порадили: за 48 годин до відльоту на сайті МАУ починається реєстрація он-лайн ; тож ліпше завчасно зареєструватися там, одразу ж отримати посадковий талон зі своїм місцем у літаку та роздрукувати його. А інакше, якщо цього не зробити, за реєстрацію перед вильотом доведеться сплатити гроші До того ж, зареєструвавшись он-лайн , уникаєш черги і не марнуєш часу (особливо це важливо на зворотній дорозі, в аеропорту Праги, де дуже багатолюдно ).
Ще одна заувага: на авіарейсах МАУ напої, крім води, – не безкоштовні. Наприклад, звичайна розчинна кава в пластиковому стаканчику коштує аж два євро І стюардеса вимагає, аби ваш зимовий одяг також, разом із валізами, був на полиці; нехай навіть усі полиці вщерть заповнені речами й імпозантний новий одяг може суттєво пожмакатися... Можете собі таке уявити?!
Дивно, коли ми летіли до Казахстану ,в Алмати, літаком їхньої авіакомпанії «Ейр Астана» (вже тричі), нас щоразу дуже смачно й досхочу годували та поїли на вибір. Стюардеси поводилися напрочуд тактовно, і ніхто не вимагав запихати щойно знятий теплий одяг разом із валізами на полицю. Таке враження, що то – суто український «винахід».
Втім, такі дрібниці аж ніяк не позначилися на моєму настрої, бо я прилетів до одного з найкрасивіших міст світу – Праги. Це – справді казкове місто, місто-музей, яким можна мандрувати безкінечно!
Зустріла мене тут українська письменниця Олена Лань, яка тепер мешкає в Празі. Це – чарівна, привітна молода жінка. В Україні працювала журналістом. Її чоловік Петр – чех, менеджер. Відчувається, що подружжя – закохане та щасливе. Їхня шестилітня донька Варвара – напрочуд самостійна дівчинка: завзято їздила на невеличкому велосипеді, а доки ми гуляли у Вишеграді, спокійно гралася собі з дітлахами в супермаркеті .
Книжки Олени Лань успішно вийшли українською, російською та чеською мовами. В перекладі чеською надрукована ошатна, з кольоровими ілюстраціями, її книга для дітей «Бурдебач» .Це – захоплююча казка про пригоди звичайного маленького хлопчика серед мавок і нявок, чугайстрів та перевертнів, русалок і домовичків, полевиків та блудів... Тобто усіх тих, в кого вірили давні слов’яни. І всіх тих, хто досі спокійнісінько мешкає поруч із нами. Я буквально на одному подиху цю книжку прочитав, то й усім дітлахам раджу – дійсно не пошкодуєте!
А далі з Оленою та Петером ми залюбки гуляли Вишеградом. Це – напрочуд мальовничий та історичний район Праги. Власне, Вишеград – то давня фортеця, розташована на пагорбі над Влтавою. Фортецю побудовано в десятому столітті. За легендою, заснував її князь Крок, батько княгині Лібуше. Вишеград традиційно вважається одним із найперших центрів чеської держави. І саме тут легендарна княжна Лібуше провістила розквіт і світову славу чеській столиці – Празі.
Помолився у величному храмі святих Петра і Павла. Костьол – готичний, католицький, я – православний. Та яке це має значення? Адже Господь – завжди зі мною, куди б не потрапив. Побачив також унікальні залишки давньої романської мозаїки, славетну романську ротонду Святого Мартина. Зовсім поруч – знамените вишеградське кладовище, де поховані понад 600 видатних діячів чеської культури – Карел Чапек і його дружина, акторка та письменниця Ольга Шайнпфлугова, композитори Антонін Дворжак і Бедржих Сметана. ..
До речі, у Празі не дозволяють зводити висотні будинки (є один – у вигляді літери «V», як пам’ять про колишнього президента Чехії, видатного драматурга Вацлава Гавела). Причому суттєве значення має й колір кожного будинку та його даху (Прага здебільшого помаранчева). І це,по-моєму, правильно! Місто виглядає напрочуд гармонійно, чарівно та казково. Чого не скажеш про наш Київ, хаотично забудований неоковирними багатоповерхівками за роки незалежності (особливо шкода Хрещатика, майдану Незалежності та Подолу).
Далі – швидкий потяг до Брно:дуже зручний, комфортабельний, чистий, з м’якими, розкішними сидіннями. З Праги цей поїзд їхав у Грац, тобто в Австрію. Чехи тепер часто і легко подорожують Європою. Адже зовсім поруч – Німеччина, Австрія, інші чудові держави Але я чомусь думав, що Брно – це кінцева зупинка. Тож милувався пейзажами, доки не задрімав… Прокинувся і бачу велику станцію. Запитую у пасажирів: «Де це ми знаходимося? Мені потрібно в Брно». Але люди лише хитають плечима – чехи, на відміну від поляків, не розуміють української. Та й російську знають, в основному, лише вихідці з колишнього СРСР. Тож ліпше спілкуватися англійською, яку тут учать у школах.
Мерщій кинувся до дверей, а вони зачинені !Доки мудрував, як їх нарешті відчинити, потяг рушив далі… Згодом дізнався: у чеських поїздах двері вагонів не відчиняються автоматично. Це мають самотужки робити пасажири, коли заходять у вагон і потім виходять на своїй станції. Потрібно натиснути на зелену кнопку!Взагалі, провідників у потягах немає, вони проходять лише зрідка, перевіряючи квитки. 
Все це мені пояснив добрий приятель, перекладач та науковець Петр Каліна, котрий зустрічав мене на пероні вокзалу в Брно разом із драматургом Міленою Фуцімановою . Також Петр заспокоїв, що, власне, нічого страшного не трапилося, я ж іще навіть не потрапив до Австрії !Наразі через півгодини буде вже наступна станція, де можна хутко пересісти на потяг до Брно, він саме їхатиме. Головне, не баритися! А вони з Міленою мене неодмінно дочекаються
Скориставшись порадами Петера, буквально через годину я вже потрапив у дружні обійми.
Обов’язки легендарного дракона в Брно виконує крокодил
Прага знаходиться в Богемії, а Брно це вже Моравія – одразу ж пояснили мені. Поселившись до затишного готелю «Європа», ми з друзями пішли гуляти вечірнім містом. Брно сяяв різнокольоровими вогнями та гірляндами. Мешканці не квапилися додому – у центрі було багатолюдно. Цілі юрби місцевих жителів та гостей веселилися, відпочивали, пили гаряче вино (на кшталт нашого глінтвейну), знамените моравське пиво, жваво й доброзичливо спілкувалися. Тож упродовж всієї цієї мандрівки мене не полишало відчуття свята.
Тут – півмільйона жителів. Однак у місті – затишно, воно не пригнічує, а навпаки надихає! Взагалі, Брно – дуже красиве місто, чимось схоже на наш Львів. Тут напрочуд легко дихається і повсякчас мріється. Довкола – привітні, усміхнені обличчя. Ми завітали до популярної літературної кав’ярні «Понава», де постійно відбуваються усілякі імпрези. Нас радо зустріли її дотепний господар Віт і велика, граціозна, добра біла вівчарка Фін. Пес – просто неймовірний, його тут дуже всі люблять! Фін охоче виконує команди, вітається, привітно простягаючи лапу. Фін – вихований та ненав’язливий. Він любить музику та вистави, які відбуваються в залі, але поводиться цілком пристойно. Приятелі жартують, що це – найкращий глядач.
У кав’ярні нас обслуговувала гарненька дівчина, яка говорила українською. Вона навчається в університеті Брно й україніст, доктор мистецтвознавства Петр Каліна – її викладач. Отак удень юна чешка навчається, вивчає українську мову, а увечері працює в кафе. Зустріли ми тут і кількох українців, які тепер мешкають у Чехії. Взагалі, наших співвітчизників у цій державі зараз немало, однак тамтешня українська діаспора практично не об’єднана, як, наприклад, у США чи Канаді. На жаль, поки що для чехів місцеві українці – лише заробітчани, хоча серед них є багато талановитих і неординарних людей.
Наступного ранку, смачно поснідавши в готелі, я зустрівся з Міленою, і ми до вечора обходили пішки всі наймальовничіші та найцікавіші місця Брно. Це – зокрема, замок Шпільберк, готичний собор святих Петра і Павла, костел святого Якуба, Стара і Нова ратуші, Масариків університет (близько 42 тисячі студентів),  Моравська галерея, площа Свободи…      
А ось обов’язки легендарного дракона в Брно тепер виконує крокодил Справа в тому, що в 1608 році угорський король Матіаш подарував місту опудало крокодила, і ця незвичайна тварина так вразила мешканців, що невдовзі виникла легенда про «Брненського дракона». Давно в ріці Свратка оселився величезний дракон, який наробив великого лиха й страшенно лякав людей. Тож міські власті оголосили нагороду тому, хто знищить чудовисько. І в’язень замку Шпільберк порадив наповнити негашеним вапном шкуру теляти та підкинути її монстру. Дракон з’їв приманку і напився води. Отож у його животі почався процес гашення вапна, і зле чудовисько розірвало на шматки Кмітливого в’язня відпустили на волю, а опудало дракона повісили на ланцюгах в арці Старої ратуші, щоб усі могли його бачити. Тільки легендарний дракон дуже вже нагадує крокодила!
Стара ратуша буквально овіяна легендами. Одна з них розповідає, чому викривлена вежа на порталі ратуші. У 1510 році власті захотіли, щоб портал став оригінально неповторним. Справу довірили відомому та обдарованому майстру Антону Пільграму (пізніше він прославився, збудувавши собор Святого Стефана у Відні). Йому пообіцяли гідну винагороду, та не дотримали слова. Тому майстер, закінчивши роботу, навмисне вигнув центральну вежу порталу, щоб усі знали про «кривизну» (нечесність) чиновників. Такою вона існує й донині, нагадуючи, що потрібно дотримуватися свого слова.
Цікава і легенда про «Брненське колесо». В місті Ледніці мешкав майстер Йиржи Бирк. У 1636 році, добряче випивши пива, він засперечався на 12 талерів, що за 12 годин повалить велике дерево, виготовить із нього колесо для підводи й прикотить його в Брно. Опівдні колесо було готове, однак котити його було важко – дорога здавалася безкінечною (66,6 км). Втім, з останніх сил, ледь живий, він все- таки докотив колесо до ратуші. Бургомістр підтвердив це письмово і наказав прикріпити колесо до стіни в арці ратуші. І це колесо, всередині якого вирізьблені ім’я та прізвище майстра, досі висить у Старій ратуші.
Увечері відбулася чудова вистава «Закохайся в мене у суботу» вже втретє, однак це теж була прем’єра, бо з України приїхав автор(просто під час першого показу ми з Танею були у Казахстані ). Актори і музиканти дуже старалися (серед них і онучка Мілени Фуціманової – юна Кароліна). А таку вишукану, оригінальну музику до спектаклю створив син Мілени директор театру «Агадір» Ондржей Фуціман .На виставу радо завітали перекладачі моїх віршів українською – Мілан Грабал і Петр Каліна. Взагалі, глядачів прийшло багато – в основному, чехів, а також були українці й навіть кілька росіян із Москви та Новосибірська, які живуть у Брно (вони придбали на презентації примірники нашої з Танею чеської книжки «Дощ із твоїми очима» і з повагою говорили про Україну ).
Я урочисто вручив Міжнародну літературну премію імені Миколи Гоголя «Тріумф» драматургу Мілені Фуцімановій і композитору Ондржею Фуціману за значну творчу діяльність та популяризацію української літератури в Чехії . А от завершилося дійство святковою вечерею в літературній кав’ярні .Засиділися ми з приятелями допізна. А вранці я поїхав швидким поїздом на побачення з Прагою…
Щиро дякую за все, дорогі друзі! Тепер попереду нова вистава в Брно – за творами українки Тетяни Дзюби «Крила Сімаргла».
5. Сергій Дзюба Чарівний всесвіт Олени Ананьєвої
Сергій Дзюба
    Чарівний всесвіт Олени Ананьєвої
Поезія Олени Ананьєвої одразу ненав’язливо заворожує читача. Вона – магічно загадкова, незвичайна , оригінально яскрава, небуденна І справді, непросто декодувати всі потаємні смисли, ніби так напрочуд легко висловлені вигадливим автором . Це – як своєрідна , дивовижна піраміда, де щоразу на горизонті виникають усе нові сходинки в привабливу невідомість, і так – до безкінечності .  
У всіх її чарівних романах – також не лише фірмовий авторський стиль, а й безпомилковий особистий «код»: кохання, стійкості, вірності, тяжіння Це як «клеймо »раритетних, сакральних авторських ювелірних виробів, тендітно ніжних, невловимо мінливих, шляхетних . Збагнувши, дивуємося і вже чекаємо нових відкриттів. Власне, читачі – теж співтворці будь-якої книжки. Взагалі, кожен вірш – це не тільки метафори та епітети, не лише сонет, катрен, тріолет чи хоку. Бо передусім мають бути особливі, неповторні образні світовідчуття, своя неординарна, глибока філософія.
«Кому-то лишь в советах нравилось,
Кто-то советы сыплет россыпью,
Кому-то скрипка тонка слишком,
Кому-то контрабас – осенью.
Кто-то на раны солью сыплет…
Кто-то сквозит и следом ластится,
Кто-то уже ни во что не верит,
А кто-то радугу с неба стащит всю».
      І читачі Олени Ананьєвої чекають саме таких благородних, позитивних, незабутніх відчуттів, відкриттів, сміливих авторських експериментів… Ці вірші – різні, немов розсипані самоцвіти, адже можна нанизувати агати або сердоліки, бірюзу чи яшму, а можна творити з різнобарв’ям оригінальне кольє, тільки встигай поєднати, здавалося б, непоєднане. Це теж неймовірно приємно !Деякі її вірші легкі, іронічні, з гумором. Вражають пісні та романси ще не доспівані, у співзвуччях мелодій і «розривах» акордів. ..Інші від розумного спостерігача століття:
«Вдруг представить:
художников – нет!
Нет досок и лаков…
Наблюдателей века,
бессмертных поэтов, –
значит ,стало бы сразу
темным -темно» .
    Легкі рядки чи рвійні від страждаючого серця бунтаря-одинака заклики зухвалого, інтелектуального виклику. В більшості ліричні. Начебто не жіночі, але жіночні та яскраві, де пурхають метелики кохання, оживають картини, заворожують магічні квадрати тазасніжені шляхи замітають скрипкові й басові ключі, керуючи всіма музами таланту .Вона відкрита , й світ їй відкривається, спонтанно і оригінально. Все, до чого торкається Олена Ананьєва, чи то її «тугі вітрила» Глорії, чи «царська Олена та Гомер», дивовижні поеми, міфи Еллади і Едди, де «розшифровується »музика Орфея, все оживає.
«… звучит Эоловая арфа,
пронизывает страсти ветер,
потоками уносит в рощи,
где отдыхает чувств настройщик,
заканифолив струны смысла…»
     Ось так – з нальотом імпресії, в якій першу скрипку грає її Величність Кохання, все рухається своєю орбітою. У всьому різноманітті проявів.
«Годичных давностей события,
уходят дальше все давно,
вокзалами и остановками
размечен путь не всё равно.... 
И зачерпнув горстями горести,
Чужую пронесу судьбу...
Живу...»
      І з’являється тренд,створюваний уявою, ідеєю, загальною концепцією автора. Навіть якщо це відомий міжнародний багаторівневий проект з ім’ям де Рішельє, котрий поєднує століття та народи, в основі його поезія.
      Без поетичного «божевілля», перевертання всього і вся догори дригом, повної віддачі на виконання місії, закладеної зверху, супроводу ліричною тягою її проводів, конкурс, який переріс у масштабний рух добротворчості, не жив би.
      Кар’єра її письменницька починається словами: «Я актриса», «я пишу з одинадцяти років»… Дотепні епіграми .Розвішені рами картин дідуся- доктора з науковим ступенем, котрі відлякували від нього жінок після раннього відходу бабусі- художниці. А потім студія кіноактора у видатного Василя Левіна, якийдивувався їїнеймовірній суперенергії, в порівнянні з якою всі інші, як «холодні собачі носи»(є запис). Або Кіра Муратова, що відзначала її щирість та цікаві, дотепні повороти в акторських студіях. .. Все це перейшло далі в проникливі рядки журналістських нарисів, есеїв та репортажів, пізніше телевізійних, у ситуаціях, що, здавалося б, не надто спонукали спочатку до написання книжок.
«Но всё, как известно, начинается с любви.
Терпения пусть хватит, ума тоже, –
но все же в основе – Любовь.
Это станция главная – никто не спорит,
не прекословь ;
в ней отражается, в святцах –
не тьма, а высший строй…»
      І вже у вісімдесятих виходять її проникливі вірші в одеській пресі.
«Напиши мне письмо
густотой ежевичного света,
облаков парусами,
голышами на мокром песке…»
Літературний шлях Олени Ананьєвої відзначений багатьма почесними титулами та нагородами. Засоби масової інформації висвітлюють презентації книг(що стали вже серіалами) і проектів :міжнародних, багаторічних і масових . Тут і там ми зустрічаємо рецензії, чуємо про перемоги її духу. А популярність (попри зростаючу конкуренцію, всупереч деяким бажанням замовчувати) росте паралельно зі зростанням читацької аудиторії. Громадський нерв веде і не дає мовчати. Ось з її грудневої поезії 2018-го:
«Ведь повторяется всё по спирали,
Даже, возможно, с неё вниз упасть,
Белые, красные, сине-зелёные
Лучше вообще нам не воевать!!!
Царствие небесное воинам мира.
Нужно войну стороной обходить!
Как это страшно: рубать поживому,
Да и коней в огне битв погубить» .
    Париж. Знамените кладовище. Пристрасні рядки громадянської поезії, в якійпомітні і високоморальні віршіїї,Ананьєвої, божественний гімн «Врятуй і збережи» Це – й народної симпатії до неї в багатьох країнах світу. Пора бити в усі дзвони! І вона бє. В імя життя. Любові. Дітей.
«Крутит ветрами, и смерч революций
Вновь разъедает народы внутри;
Сколько сражений, и сколько потерь всех:
Сент-Женевьев де Буа на крови».
Вважається, що сучасній поезії більше не потрібен читач. Начебто поет сам по собій без читацької аудиторії. Звичайно, це неоднозначне судження. Не кожен іпоет, хоча себе ним вважає. ..А хто судить про поетичну кваліфікацію? Читачі! Виступаю за те, щоб поети, й Олена зокрема, активніше ділилися своєю творчістю, розширювали різну аудиторію. Нехай буде більше рецензій, фанатів, шанувальників творчості талановитого та цікавого поета, здатного прекрасно демонструвати високий градус натхнення й володіння літературною, зокрема, поетичною майстерністю !
Не рахуючи багатьох років у публіцистиці, книг у неї вже вісімнадцять, (повноліття, можна сказати), крім участі в тридцяти антологіях (зокрема, шість книг серії «Втеча» і поезії у видавництві Стрельбицького) . В удосконаленні письменницького процесу пані Олена не зупиняється. Ні перед особистими , ні загальними бідами, котрі глибоко ранять її душу та серце. Виїхавши 2002-го до Німеччини, вонане пориває зв’язок із рідною Одесою, постійно представляє не лише власну творчість, а й інших учасників її авторського проекту в багатьох містах та країнах. Вивчає, удосконалює німецьку мову держави , в якій живе, і українську, звідки родом. Є переклади її віршів українською, англійською, німецькою, французькою… Готуються й інші талановиті переклади різними мовами світу.
      А спочатку була поезія з 1999 року видано поспіль шість поетичних збірок, серед яких:«Мій вернісаж», «Одеський Монмартр Василя Понікарова», «Карнавали долі», «Точка тиші», «Сад любові», «Одеська азбука», а далі романи разом із розділами нової поезії: «Слідами великих мандрівників», «Блукачі муз і вітру», «Штрихи та прогалини квадрата древніх», «Квадрат древніх завжди квадрат» (продовження на 648 повноформатних сторінках )… 
     « Зримо барвисті образи природи, особливо моря, біля якого виросла, так важливого для Олени, котра впевнено крокує семи містичними сходинками вгору. І вона точно дійде до мети. Мені дуже подобається тут у віршах жива метафора «мідій бум». А вам? Ви бачили мідій бум? Це щось особливе!
      У вірші відчутно розквітають троянди на льоду. І поетеса не випадково спирається на класику, згадуючи Бальмонта, трьох мушкетерів, принца та жебрака. Це говорить про високу культуру автора. Згадка тривожних процесів часу свідчить про громадянську позицію поета, що так легко поєднується з її духовністю, ліричністю, музикальністю та жіночністю », –пише про її поезії музикант Марина Свєтлова.
      Ось ще одна цитата з її відгуку: «Вірші, звернені до Янгола або янголів , –це особлива область творчості. Відповідальна, особистісна, містично- тонка І якщо неординарна людина справді спілкується з янголами, то просто повинна про це розповідати у віршах, прозі, в живописі тощо. Дуже радує, що в Олени Ананьєвої є дар такого спілкування , і що вона написала нам про це. Про своюрозмову з янголом у цьому неймовірному вірші («Сім янголів») вона пише так, щоб ми буквально могли подивитися кінофільм. Жваво, зримо, в русі і часі,для нас дивовижно реальному! Перерахування янголів, звичайно, асоціюється з «Одкровенням »Іоанна Богослова. І тому рівень вірша «Щаслива сімка»високо піднімається над Землею, йде у вічне».
      Вірші це оголений, внутрішній світ автора, його «нерв», справжнє «я». Поетичні рядки викликають захоплення особливим складом та енергетикою. Познайомившись із прекрасною поезією та прозою Олени Ананьєвої, неначе знову знайомишся з нею,як із багатогранною, інтелектуальною особистістю . творцем. Все пізнати неможливо, однак прагнення та бажання зазирнути за горизонт ,відкрити його читачеві, супутникам життя,творчості, це непереборна сила, яка тяжіє і веде.Енігматичні і метафоричні рядки чіпляють, а здивування поетичним післясмаком переслідує уважного та чуйного читача. Веде за собою.
«Similessimilegaudet,
ангел мой, что ты за птица,
крыльями – белыми астрами,
иль птицелов за жар-птицей?!»
«Подобное притягивается к подобному» .
      Пора усім світом стати на захист миру. Пані Олена закликає всіх своїх янголів, котрі давно літають на сторінках її творів, благословляти на Благо та Добро для всіх нас. Вірші Олени Ананьєвої несуть цю благородну місію.
«Гимном взывать «Gaude!»
Не получится, ангел мой,
Доброго сердца мелодию
миром нести засветло
6. Олег Гончаренко «Потягуськи» вперше вийшли у Казахстані
Олег Гончаренко
«Потягуськи» вперше вийшли у Казахстані
Веселий роман-серіал для дітей «Потягуськи» відомих українських письменників із Чернігова Сергія Дзюби та Ірини Кулаковської продовжує крокувати світом. Тепер його вперше видали в Казахстані, в місті Алмати, в Казахському національному університеті імені аль-Фарабі – найбільшому та найпрестижнішому виші цієї чудової країни, в якому зараз навчається понад 30 тисяч студентів. Також водночас роман перевидано в Канаді та Вірменії!
Взагалі-то, вперше «Потягуськи» надрукував у Луцьку поліграфічно- видавничий дім «Твердиня». Книжка одразу ж привернула увагу дітвори й доволі швидко розійшлася. Відтоді цей роман популяризує в нашій державі та за кордоном Міжнародна літературно- мистецька Академія України, котра об’єднує письменників, перекладачів, науковців, журналістів і громадських діячів із 55-ти країн світу.
Отож «Потягуськи» успішно видавалися в Канаді, в Торонто, завдяки редакції журналу «Нове світло» та видавництву «LitSvet», причому одразу в престижній серії лауреатів Міжнародної літературної премії імені Ернеста Хемінгуея, якою відзначено Сергія Дзюбу – за творчість, що єднає народи. А ще понад рік веселий серіал у талановитому перекладі відомого письменника Гургена Баренца друкувався у Вірменії, в Єревані, у популярному журналі «Цицернак» – вірменською мовою,і ці яскраві публікації також викликали значний резонанс.
У чому ж привабливість «Потягусьок»? Адже в світі та Україні начебто вистачає книжок для дітей. Втім, немало з них написані дорослими, які, таке враження, ніколи не були дітьми. Настільки їх книжки нудно моралізаторські й нецікаві! А малечі хочеться неймовірних, веселих та захоплюючих пригод. Діти вірять у чудеса, і при цьому вони – щирі, небайдужі, тому й відчувають будь-яку неправду, фальш, нав’язливість. Власне, для дітей писати значно складніше, ніж для дорослих!
Натомість Сергій Дзюбадійсно дитячий письменник, який уже здобув визнання своєю казковою трилогією «Душа на обличчі» (про неймовірні пригоди кленового бога Кракатунчика та його друзів), створює чарівний і водночас цілком реальний, дивовижний, захоплюючий світ. І все це написано дотепно, вишукано, весело, цікаво, а головне – ненав’язливо! Так, як може написати для своїх ровесників напрочуд обдарована дитина. Що ж, це – особливий дар, і він у добродія Сергія є. Недаремно його Кракатунчика юні читачі називають «українським Карлсоном» та «нашим Гаррі Поттером» (хоча саме українець насправді випередив за часом написання своїх чарівних романів англійську письменницю Джоан Роулінг).
Отож «Потягуськи» вже просто не могли бути нецікавими! Спочатку Сергій Дзюба буквально щотижня, протягом цілого року, із задоволенням ходив з диктофоном у чернігівський дитсадок «Золота рибка», де на той час працювала психологом обдарована молода поетеса Ірина Кулаковська. Разом вони придумували цікаві, захоплюючі «завдання» для п’ятилітніх малюків – пропонували якусь несподівану, нерідко цілком «дорослу» тему для розмови й пропонували малечі весело прокоментувати почуте. А вже згодом найкращі відповіді допитливих дітлахів перетворилися завдяки таланту двох авторів на оригінальні історії. Тож,коли Сергій та Ірина читають свої «Потягуськи», у залі завжди лунає щирий, дзвінкий дитячий сміх, а часто – навіть дружний, задоволений регіт!
Увесь серіал написано легким, стрімким, лаконічним стилем. Та кожна історія – не схожа на іншу. До того ж, роман «Потягуськи» можна читати з будь- якого місця, бо одна історія неодмінно вміщується на сторінку. Власне, розповідати можна довго. Однак найліпше – просто відкрити цю книжку на будь-якій сторінці й прочитати, наприклад, таке.
Парфуми
Була саме та частина ранку, коли зарядка вже закінчилась, а сніданок ще не розпочався. Малюки займалися звичними справами: Нюта тренувалась, використовуючи, замість гімнастичних брусів, тумбочку з іграшками; Володя читав забуту вихователькою книжку із загадковою назвою «Концепція дошкільної освіти»; Дмитрик розповідав Катрусьці про смарагди її очей і Ніагарський водоспад волосся. Раптом двері відчинились, і увірвався різкий невідомий запах.
— Нє, ну що це воня? Що воня? — заволав Олексійко голосом Вєрки Сердючки.
— Та не «воня », а пахне. Це ж «Шанель №, — визначив Дмитрик. — Нею лише справжні панночки користуються!
— Понюхайте, я красиво смердю? — слідом за запахом влетіла до кімнати Ганка. — Я так люблю смердіти парфумами! А сьогодні мама дозволила мені трішки напахтитися своєю «Шанелькою », тож я вилила на себе увесь флакон і мерщій побігла у дитсадок, щоб усі чули, як від мене неперевершено смердить!
— Краще б ти парфуми увечері в мисочку поклала, — порадила Нюта, — і залишила на кухні. А вранці всі таргани валялися б п’яні. Їх можна було б ловити голими руками!
— Та ні, — заперечила Катруська, — парфумами потрібно волосся намащувати, щоб приручати хлопчиків.
— А я нещодавно бачив, — вмостився на підвіконні Олексійко, — як один дядечко біля магазину пив одеколон, і йому було дуже добре. Всім людям одеколон із зовні пахне, а цьому дядькові — зсередини!
Чи то від запаху Ганчиної «Шанельки », чи то з якихось інших причин, у прагматика Володі з’явився романтичний настрій ,і хлопчик заходився втаємничувати друзів у свої плани на майбутнє:
— Коли я одружуся, то буду бризкатися парфумами. Я побризкаю дружину, а також своїх кота, собаку і всіх сусідів, щоб вони дуже приємно смерділи…
 
Цікаво, дотепно, правда? Ось такі вони – «Потягуськи»! До речі, книга виникла не одразу – спочатку ці дотепні історії практично щодня, протягом кількох років, лунали в ефірі радіо «Новий Чернігів» та радіо «Мелодія», де працював Сергій Дзюба. І за цей час герої серіалу, а це ж – реальні дітлахи (їх імені та прізвища постійно оголошувалися на самісінькому початку передачі) – стали досить популярними «зірками», а малюки в дитсадках заходилися гратися в нову, захоплюючу гру – «Потягуськи». Тож згодом дотепні історії почали часто друкуватися в газетах «Деснянська правда», «Молодь України», «Місто» та багатьох інших газетах і журналах. І нарешті все це переконало авторів – варто видати книжку.
Відтоді роман-серіал зажив своїм чудовим та успішним життям. Адже його постійно читають та перечитують. А визнання дітей – це, безперечно, найбільша радість, втіха й винагорода для кожного письменника, який пише для малечі.
«Раніше ніяких тарілок не було, тому всі люди їли руками, ногами та хвостами», – у цьому анітрохи не сумнівається п’ятирічна модниця Ганка, котра насправді працюємалюком у дитсадку. А її подружка Нюта чудово знає, звідки беруться діти: всі дівчатка спочатку були такими ж тендітними та легенькими, немов Дюймовочка, отож їх треба шукати у квітах. А ось хлопчиків знаходять у капусті: звичайних пацанів – у білій капусті, а негрів – у кольоровій... А є ж іще неперевершена Катруська, яка впевнена, що колись неодмінно заведе собі крокодила, тобто вийде заміж! Єі їхні суперприятелі – «ходяча енциклопедія» на ім’я Вова (ні Змій Горинич, ні привид, ні навіть стоматолог не в змозі розхитати його сталеві нерви), дитсадківський донжуан Дмитрик та майбутній геніальний клоун Олексійко.
Ці дотепні малюки, зображені на обкладинці книжки, стали справжніми символами неперевершених «Потягусьок». «Якщо ваш песик ловить мишей і лазить по деревах, значить ,або то – не песик, або у вас – глюки».
Отже, юні друзі, приєднуйтеся до такої цікавої, дотепної та веселої гри. Справді, не пошкодуєте!
graphic
    
7. Леся Гринців –Модрицька Вірші
Леся Гринців Модрицька
Вірші

Карпати

Чи
є щось гарніше за гори Карпати,
Що зранку покриті туманом?
Внизу там хмаринки, мов - піря літають,
Вівці пасуться, трембіти лунають.
Цимбали рвуть струни, сопілка співає
І
серце горян вона зігріває.
Така благодать, ніби в казку попав ти,
Там хочеться жити і щастя пізнати.
Зате, як весілля, то вміють гуляти,
Їх танці і співи чують Карпати.
Скрипка рве душу, трембіти гудуть,
Цимбали і бубен ритму додають.
Люди почувши троїсті музики,
Витягують з скрині вишиваний стрій.
Вдягають віночки, на шию намисто
І
швидко до церкви ідуть.
Живуть собі дружно, працюють у полі,
Даремно чекають кращої долі.
Хто раз лиш в Карпатах колись побував,
Той рай цей чудовий навік покохав.
2.

Птаха змахнула крильми,
Ніби навіки прощалась.
Теплі краї не близькі.
Чи долетить-сумнівалась.

Крила вже не міцні,
Сили так мало зосталось.
Та все ж інші якось летять.
Мусить він бути у стаї.

Я їй у слід-повертайся...
Буду тебе виглядати.
Твоє гніздечко, що звила в саду-
Буду оберігати.

3
Вона розчинилась в тумані,
Наче її й не було.
І серце забрала з собою,
Щоб більш не любило воно.

Щоб більше не сміло кохати,
Чужу до грудей пригортати.
Шептати слова їй кохання
І
шаленіть від бажання.

Його вона відпустила,
Забрала з собою лиш крила.
Щоб знову не зміг літати
І
іншу не зміг покохати.

Та він і не мріє літати,
Не хоче нікого кохати.
В душі одне лиш бажання-
 
Як повернути кохання.

4.
Пробач, мій милий,
Що була...
Що зачепила
 
Струни твого серця.

За щастя,
Що нахлинуло, як хвиля,
За ніжність і тепло...
І за мою
 
Необережність покохати.

За те,
Що була вітром і теплом,
Що зігрівала у думках
 
Твоє зболіле серце.

За сміх,
Що так подобався тобі,
За сяєво очей
 
І ніжний усміх.

За те, що гордою була
І
не навчилась пробачати,
Що вечорами 
Так чекала на дзвінок,
А часом не хотіла
 
Й розмовляти...

Цілую...
І пробач, що я була,
Як жаль,
Що доля нас не вберегла.

5
 
А хочеш я все покину,
Й до тебе пташкою полину.
Де б не був ти ,
Хоч би - на край світу,
На крилах прилечу
З
ранковим привітом.

Хочеш сонечком твоїм буду
І
зігрію холодну душу.
Стану полумям
І
життєдайним теплом,
Або водицею, що бє джерелом.

Веселкою, що кольоровий міст будує,
Хмаринкою, що в небі розкошує.
Росою, що травичку напуває,
Русалкою, що до води звабляє.

А хочеш квіткою стану,
Огорну ніжним запахом і не зівяну.
Я можу всім для тебе стати,
Тільки дозволь твоє серце пізнати.

6
На високу гору підіймуся ,
Де рукою подати до неба.
Намалюю я сонечко ясне,
Розповім, як сумую без тебе.

Прокладу я доріжку до серця,
Щоб блукати не довелось,
Квіти -трави також намалюю,
Щоб в житті веселіше жилось.

Буду тут я тебе виглядати,
Скільки треба-я буду чекати.
Вірю, зна́йдеш дорогу до мене,
Зустріч Бог спланував нам на небі...

7
Зранку встань і помолися,
Богу за все поклонися.
Що Бог послав тобі,
Прийми ,як дар небесний.
З людьми будь щирий 
Завжди ти і чесний.
Не пошкодуй усмішки 
Й теплих слів
І
доброї поради їм вділи.
А можеш чимось помогти-
Це- не вагаючись зроби.
Частинку свого їм вділи
І
не чекай за це хвали.
Відвідай хворих,
Бідним дай на хліб.
Вдову підтримай,
Сироті допоможи.
Якщо не хочеш 
Добрих справ зробити-
Старайся хоч- не насолити.
Тримай язик свій за зубами,
Щоб з друзями - не стати ворогами. 
8. Марія Маринченко (Марічка Ясен) Поезії
Марія Маринченко(Марічка Ясен)
Поезії
Я - донька твоя,  Україно!
Я - донька твоя, Україно,
Добра та вірна донька;
Україночка, що невпинно
Зичить тобі добра.
Щастя тобі й твоїм дітям,
Єдності й перемог,
Сонцем зійти над світом
І досягти висот.
Зичу тобі, Вітчизно,
Добрих дочок й синів;
Хочу побачити вільною,
Захищеною від вітрів.
Я - донька твоя, Україно,
Сильна та мужня донька;
Україночка, що невпинно
Зичить тобі добра.
10.02.2001 
Україна! Це - я, ти, ми!
Україна! Це - я!
.......Україна! Це - ти!
..............Україна! Це - ми!
.....................Україна! Це - вся наша рідна земля!
.............................Нікому не віддамо ми з вами ніколи
.....................................Всі наші села, міста, луги, ліси та поля!
16.11.2018
Синьоока моя доля
Рідна Україно моя, синьоока доле!!!
Я по-справжньому віддано люблю тебе.
Твоє житньо-пшеничне, золотисте поле
Навіки по-дочірньому зачарувало мене.
Вітчизно неозора з густими туманами!
На  великій планеті нема тобі рівних.
Ти славишся безкраїми полями й горами
У найкращих у світі польових квітах.
Споконвічна моя та рідна Батьківщино!
Завжди дуже поважаю, шаную, лелію тебе.
Маєш вірний і відданий народ, що воєдино
З ворогом в безпощадний бій за тебе іде.
Дорога моя земле, горда по своїй суті!
Народ твій завжди був, є вільнолюбивим.
А зі сусідом ми маємо стосунки зіпсуті
Не з нашої вини - він став зажерливим.
Вітчизно моя дорога! Скинь ворожі пута
Та виривайся з тих російських кайданів.
І яка б зима нині не була надворі люта,
Українці не пробачать Росії балаганів.
Україно - ненько! В мені знайдеш ти силу.
Я - слово українське, твоя радість, журба.
Які б сильні вітрюгани на тебе не дули,
Буду завжди з тобою! Я - вірна донька!!!
30.11.2018
Боязно
Холодно, холодно...
Вітер дме в спину.
Голодно, голодно...
Жаль Батьківщину.
Люди зневірились:
"Де світло в тунелі?
Навіщо надіялись
На нові ідеї?
Ті - з-за кордону,
Що правлять країною,
Нам - невідомі.
Що, самі не вміємо?"
Боязно, боязно...
За Батьківщину.
Холодом, холодом...
Вітер дме у спину!
02.02.2002 
Молюсь за тебе, Україно!
Молюсь за тебе, Україно,
В часи щасливі та сумні,
За тих, хто нині воєдино
За Тебе йде у смертний бій.
Я в церкві свічечки поставлю
За рідних, близьких та за вас.
Вертайтеся живими!” - я благаю,
Порадуйте життям своїм ви нас.
Молюсь за вас, сини та дочки,
Щоб зберегли себе в бою,
Щоб ви дійшли до перемоги
Живими та здоровими в строю.
25.07.2018
Україно моя знедолена!
Україно моя дорога, згорьована
Та з нещасливою долею, знедолена;
Надрами земними, лісами наповнена
Та власними дітьми розграбована;
Заздрісним сусідом ти заплямована
Та по ворожому частково окупована;
Зрадниками всіх мастей нашпигована
Та - непереможна Ти! З тобою я!!!
27.07.2018
Горджуся тим, що я - українка!
Дуже пишаюся тим, що я  - українка,
Що в рідній Україні процвітаю, живу.
Українською в мені є кожна клітинка.
Цим горджуся, світу українське несу.
Дуже радію, що люблю нашу рідну мову.
Вона так нагадує мені спів солов'я:
Мила, мелодійна, незрівнянно чудова
Українська мова. Співуча наша нація.
Дуже милуюся я простими українцями,
Які культуру, мову, побут бережуть.
Нашими вишиванками, тими віночками -
Вони радість дарують і щастя несуть.
Дуже горджуся тим, що я - українка,
Що рідну Україну прославляю, люблю.
Народжена в Прикарпатті, галичанка;
Надіюсь, що користь Україні принесу.
28.09.2018
Нескорена Україна
Розстріляна, обкрадена й все-таки бореться,
Хоч зрадливі сини, дочки її ворогу продають.
Знедолена країна клятому ворогу не здається
Та через всю ворожнечу прокладає до волі путь.
З усіх сторін шматують Україну на частини,
Оточена вона Росією, озброєною аж до зубів.
Всередину країни прокрались кляті вражини,
Бракує ненависті лютої до них мені й слів.
Розкрадають усі природні України багатства,
Знищують її економічно, фінансово і духовно.
Багато навколо Вітчизни великого злорадства
Та ворогів протягом всієї історії - повно.
Перемога - близько та заспокоюватись не треба.
Головне, через вибори всім достойно пройти.
Вибрати проукраїнських політиків є потреба,
Інакше ніколи нам свою Україну не зберегти.
Дуже скоро здобудемо ми вже свою автокефалію
Й парафіяни лише в українські церкви підуть.
Хоч Росія через свої приходи себе так нахвалює,
Ніколи справжні українці за ними не підуть.
Розгублена, заплакана, знищена та нескорена.
Герої та патріоти Вітчизну ніколи не здадуть.
Все переживе Україна, героїзмом підбадьорена,
Та заслужено вийде на свою європейську путь!!!
21.09.2018
Боже: “Змилуйся над Україною!”
Ті щоденні гіркі воєнні зведення з фронту:
“В боях з ворогом на сході знову загинули
Героїчні бійці нашого українського народу...”
Є надзвичайно трагічними та дуже жахливими.
Ця проклята війна забирає кращих із кращих -
Прекрасних людей, які б могли ще довго жити.
Невблаганна смерть доганяє тих Героїв наших,
А ми приречені їх тяжко оплакувати й тужити.
В рідній Україні вже й села чи міста немає,
Куди б з війни не привозили тих "двохсотих,"
Та підлий ворог ще більше нахабнішає, не конає.
А скільки ця війна наробила ще "трьохсотих"?
Я не можу та не в силах переживати подібне,
Бачити горе та сльози рідних, їхні обличчя.
Боже:" Змилуйся над рідною Україною вже!!!
Доки ж ми будемо їх так жалібно хоронити???"
18.10.2018
Збережімо  націю!
Націю українську ми повинні зберегти!
Шкода, що нас жахливо меншає щоденно.
Ворогів нашого народу мусимо знищити
Та пам’ятати Героїв України поіменно.
Всі людські права ми повинні захищати.
Бо, хто  не бореться, того й нагнуть.
Вітчизну мусимо в серцях своїх мати
Та любов'ю встеляти до перемоги путь.
Держава ж повинна шанувати свій народ
Та серйозно дбати про нього день і ніч.
Тоді всі українці заживуть без незгод
І в своїй боротьбі стануть пліч-о-пліч.
18.10.2018
Цей день настане!
Цей день настане і буде вільна наша Україна!
Вся нечисть згине та морок у минуле відійде.
Заживе народ наш спокійно, багато та щасливо.
Мирне сонце над рідною Вітчизною скоро зійде.
29.09.2018
Я хочу сказати світу
Я хочу сказати світу:
"Україна палає в вогні...
Гинуть там її кращі діти,
Ви агресору не сказали: "Ні!"
Не мовчіть, а скажіть вагомо,
Так, щоб голос Ваш силу мав,
Бо прийде він й до Вашого дому,
Як колись до нас завітав..."
01.07.2018
Попрошу я у Бога миру
Попрошу я у Бога миру,
Щоб закінчилась війна,
Щоб не втратили ми віру
В своє світле майбуття.
Ворогів щоб покарали,
Бо прощення їм - нема.
Щоби нас запам'ятали,
Покараємо ми їх сповна
І за вбивства українців,
Й за грабунок в час війни,
І за смуток аж по вінця,
Що черпнули з вами ми!!!
24.08.2018
Прокидайся, Україно!
Прокидайся,  благословенна Україно!
Йдуть по рідній землі підлі вороги.
Знищуй їх, поки ще - не зовсім пізно,
Бо вони - з тієї вражої й лихої орди.
Прокидайся, народе мій! Міццю і силою
Розчищай всі замети на своєму шляху.
Служи Україні своєю вірою і правдою,
Для дітей та онуків Україну збудуй!
24.10.2018
Я - вільна!
Я  - вільна зовсім, як той вітер,
Я можу  - все, або — нічого,
Поки що я сиджу на місці
Стрибок готую в невідоме.
Я маю час, я маю мрії,
Я маю дух твердий у тілі,
Мої справдяться ще надії -
Я піднімусь іще, я вмію!
13.08.2003  
До світла
І, незважаючи на все,
Я, як оновлена трава,
Встаю та залишаю все,
Чого в житті не сприйняла.
До світла повертаюсь я
Й радію сонцю і теплу,
Я повертаюсь в бік добра
Та й далі так собі живу.
Я знову для людей  - відкрита,
Образи всі забула я,
Життя почалася нова сторінка
Мого прекрасного життя.
10.04.2003 
Завтра
Вже ВЧОРА  - минуло
Та більш не прийде,
Все вмить промайнуло,
Нехай так буде...
ЗАРАЗ час -  для роздумів,
Зараз час -  для думок,
Добрий час для задумів: 
“Як почати свій крок?”
ЗАВТРА все знов я зможу,
Думка в мене така:
“ЗАВТРА я переможу,
Бо  інакше ж - ніяк...”
13.08.2003 
Вишивала долю
На білому полотні 
Вишивала долю,
Все, що було у житті,
Змалювала вволю.
Та в кінці, як подивилась,
Сумно мені стало  -
Забагато ниток чорних
Я навишивала.
05.12.1995  
Фантом
Життя: ”Зупинись!
В серці є лиш тривоги,
Мені важко іти,
не дивлячись під ноги,
Я стою на розпутті,
я не знаю дороги,
Мені вірити -  ні в що,
чекати — нікого.
Я  -  просто фантом,
я  - не справжня якась,
Одягнула я маску,
що тисне в боках,
Але зняти боюсь,
бо оголена суть
Не дозволить мені
і до ранку заснуть”.
04.04.2003
Якщо не поливати дерево
Якщо не поливати дерево -
Воно засохне й пропаде,
Якщо не керувати долею -
Вона в нікуди приведе.
Якщо не поливати квіти  -
Вони опустять пелюстки,
Для чого таке гарне літо,
Коли ми й далі є чужі?
Якщо не бачитись нам з вами,
То сенс втрачає все  життя,
Якщо розлука є між нами,
Життя не варте - ні гроша.
Якщо нескошена трава
Не вабить нас, не кличе,
Порожніми стають слова
У самий розпал літа.
Якщо забути почуття,
Що серце навпіл розривали,
Навіщо такі відчуття,
Якщо ми все це промовчали?
01.09.2004                 
Мріяти не перестану
Я сонечком вашим стану
Й душу зігрію в тривозі,
Місяцем до вас прилину
Й світитиму вам в дорозі.
Зіркою ясною буду
З неба на вас дивитись,
Хмаринкою без дощу я 
Буду над вами котитись.
Травою м’якенькою буду,
Якщо ви в дорозі спіткнетесь,
Дощиком чистим  з неба -
В спрагу води нап’єтесь.
Піснею ніжною серце
Я звеселю й відігрію,
Мамою буду, сестрою
Й коханою, я зумію...
Мріяти  не перестану ,
Поки життя триває,
Тільки чомусь я знаю, 
Що в світі вас і немає.
23.02.2004                  
Коні воронії
Ой, не мчіть так швидко коники воронії,
Спочиньте хоч трошки під час сніговію.
Зупиніть свій біг шалений, мої дорогії,
Бо за вашим галопом не збудуться мрії.
Щось не все змогла я в житті досягнути
Й календар гортала, ніби у вітер лютий;
А вже місяць низько дивиться з-за хати.
Ой, напевно, пізно вже мріяти й гадати.
Та хоч трошки відпочиньте від свого бігу
Та нехай я вволю про все ще хоч помрію.
Ой, намела зимонька вже так багато снігу.
Та куди ж ви коні? Я швидко так не вмію!
23.11.2018
А я й не знала
А я й не знала, що люблю танці під дощем.
А я й не думала, що вмію добре танцювати.
А я й не вірила, що час іще такий прийде,
Що буду я спокійно так про це казати.
А я й не знала, що друзів час сам відбере.
А я й не думала, що дуже часто помилялась.
А я й не вірила, що в життя доля приведе
Тих небагатьох, які зі мною тут зостались.
А я й не знала, що в світі негативу стільки є.
А я й не думала, що люди такі - зовсім поруч.
А я й не вірила, що доля така гарна в мене є -
У дітях моїх рідних, у родині щастя Бог дасть.
А я й не знала, що люблю танці під дощем.
А я й не думала, мелодія там така - різна.
А я й не вірила, що викличуть у серці щем
Реверанси долі, те людське різноманіття.
04.08.2018
9. Валентина Михайленко Підбитий журавель
Валентина Михайленко
Підбитий журавель
Авт
РисунокКартинкипозапросу            Романтично- меланхолійна зовнішність, мрійливість, хочеться доторкнутися – і страшнувато поранити… Уже не вперше виникають у мене такі почуття, коли вдивляюся в обличчя цього ще молодого чоловіка. Безперечно – він красивий. І приваблює не отією чоловічою вродою, коли мачо (кажучи по-сучасному), а своєю шляхетністю й глибоко схованою загадкою, у яку дуже хочеться проникнути. Тим паче, що людиною він був непересічною – одним із тих, хто свіжим струменем увірвався в українську літературу 50-х – 60-х років ХІХ століття, саме тоді, коли вона виборсувалася з тугого сповитку невідомості й незнання і голосно заявляла про свою самобутність на теренах тодішньої Російської імперії.
Петро Семенович Кузьменко (1831 – 1874) належить до когорти літераторів ,нині знаних не лише в Україні, чиї імена навічно записані на скрижалях світового літературного процесу. Серед них такі величини, як Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Марко Вовчок, Борис Грінченко. Мав би по праву належати… Та, на жаль, так склалося, що в тому потужному струмені молодої української літератури він зблиснув яскравим промінчиком свого таланту – і майже загубився. Справжні таланти схожі з птахами, що ширяють у піднебессі, але не всім їм судився вільний далекий політ, бо надто багато різноманітної зброї націлено на них звідусіль…
Кузьменко вийшов на стезю творчості в 50-х роках позаминулого століття. То був час, коли через неабиякий сплеск цікавості до етнографії й фольклору, через опис побуту народу, його вірувань і традицій передові українці гуртувалися в пошуках засобів збереження й піднесення національної самосвідомості. У Чернігові теж був чималий гурт інтелігентних людей, котрі, за висловом Б. Грінченка, «працювали коло вкраїнського письменства». Це і той же П. Куліш, і О. Маркович, і Ганна Барвінок, і ЛГлібов, і О. Лазаревський, і С. Ніс, і О. Шишацький- Ілліч, і ще ціла низка прогресивних діячів. У «Черниговских губернских ведомостях» та в «Черниговском лиске» вони друкували історичні документи й дослідження, етнографічні матеріали, перекази, легенди та народні пісні, а також свої поетичні та прозові твори. До них долучився і молодий дяк із містечка Понорниця Кролевецького повіту Чернігівської губернії Петро Кузьменко.
Фольклорист і етнограф
Друкуватися Кузьменко почав 1854 року. Спочатку як фольклорист і етнограф. Їздив Чернігівською губернією, записував народні пісні, легенди, приказки. У 1850-х роках у «Черниговских губернских ведомостях» було опубліковано кілька його праць цього напрямку: «Сила родительского проклятия» (1854), «Суеверия и предрассудки» (1854), «Очерк местечка Понорница» (1857). Частину фольклорних записів Кузьменка використали І. Рудченко (брат Панаса Мирного) – у своїй збірці «Народные южнорусские сказки» та Б. Грінченко – у збірці «Из уст народа».
Варто сказати, що «Черниговские губернские ведомости», незважаючи на те, що були офіційним виданням, друкували у своїх окремих додатках («Неофициальная часть») історичні документи, фольклорні записи українською мовою, дослідження етнографічного характеру, повідомлення з літературного життя, а також художні твори. Тому навколо часопису об’єдналося багато дослідників і літераторів українського спрямування. Серед них був і Петро Кузьменко. Аби усвідомити важливість цього факту, звернімося до нарису Бориса Грінченка «Петро Кузьменко», у якому автор зазначає: «Треба зважити ,який то був глухий час, щоб зрозуміти, яким дивом дивним був сільський дяк, що писав до газети, та ще й не якісь дописи про пожежу чи душогубство, а записував від народу його твори і силкувався їх пояснити».
Уже в «Силе родительского проклятия» відчувається вміння автора живо й колоритно подати події, побут, місцеву говірку. Спокійний стиль письма, тепла оповідальна манера викладу (а Кузьменко переказує свою неспішну розмову з літнім односельцем, який  розповідає давню бувальщину про жорстокого сина, що морив батька голодом і якого батько прокляв, і те прокляття збулося: син упав у пашенну яму, не зміг звідти вибратися, й нікого поблизу не було, щоб допомогти, та й помер там із голоду) потім знайдуть своє відображення й розвиток у наступних його працях цього напрямку.
«Силу родительского проклятия» Кузьменко назвав народним оповіданням, і це є вмотивованим, бо автор зумів майстерно переказати і свій діалог з оповідачем, і розповідь селянина, а найцінніше тут те, що він, де це було можливим, зберіг саме розмовну мову свого рідного містечка Понорниці. Як приклад: «Да ні, спасыбу єму, вон мене ні чим не обиждав [не ображав ], да так, длє себе Матвій погано робить»; «Вы може бували на Котрелюовщині… [урочище в Понорниці ]»; «Диветце було люде, да дивуютце, що Сергій живе, як у Бога за дверми: і добра в його всякого до волі, і сем’я на радасть», «Отто, спершу умерла жонка; не обтер іще слюз[сліз ]Сергій, і син больший Богу душу  отдав». Про це оповідання схвально відгукнувся Б. Грінченко.
Із цікавістю записував Кузьменко від мешканців Понорниці та навколишніх сіл розповіді про марновірство й різні забобони. Два такі оповідання надрукували «Черниговские губернские ведомости»: про відьму, яка перекидалася собакою, та про музику Охріма, що в чортів на весіллі грав («Суеверия и предрассудки»). Кузьменкові боліло невігластво народу, він писав: «Разуверить мужика в том, в чем он привык с колыбели и верит от души до гроба – напрасный труд!.. Одно просвещение способно скоренить подобные недостатки». І це були не лише слова – як ми знаємо з життєпису письменника, він працював на ниві народної освіти.
Дуже серйозно Кузьменко підійшов до написання «Очерка местечка Понорница» . Ізуказаних джерел, які були використані для роботи над цим матеріалом, бачимо, що автор працював з архівними документами, описом Чернігівського намісництва А. Шафонського, записками про Південну Русь ПКуліша, публікаціями в «Черниговских губернских ведомостях» тощо. Щонайперше він приділив увагу походженню топоніму Понорниця та часу заснування містечка, припустивши на основі деяких актів, що це було в другій половині ХVII століття, хоча достеменних даних не маємо й нині.
Щодо назви, то тут він записав народний переказ, що зберігся з давніх часів, зазначивши, що «местечко это многие называют Понорницею, другие – и это чаще – именуют его Понурницею; коренное же его имя Понурници». За переказом, там колись був густий ліс («пуща, гущина да єри [яри]»), і поселився в тих хащах мовчазний та понурий чоловік, якого місцевою говіркою назвали Панурою і, як виявилося пізніше, був він ще й хитрим та підступним, тобто ницим. Тож і його, і хутірець, де він жив, стали називати Панура-ниця. А потім навколо хутора населилися люди і виникло село, що згодом переросло в містечко. Цінність наведеної Кузьменком легенди полягає ще й у тому, що вона записана автентичною понорницькою говіркою, яка вже сама по собі є цікавим явищем і подекуди, щоправда, дещо змінена, збереглася в тій місцевості до нашого часу. Як приклад (Кузьменко зазначає, що передає цю розповідь слово в слово, як чув): «Було, кажуть, чи їде хто, чи йде тою пущаю[лісом ], некому не пруойдицце без пришты [випадок, пригода]: або засвище що по лісу, або засмеєцце, або чупирсне [кинеться] пуд коней, да коней злека [злякає], так що не аднаму, прасля [після] ції дароги, приходилось сорочку надівать пазухою на спину [на думку селян, так можна було порятуватись від ляку]. От, хто його зна, і адкуль невазьмись, хто каже Паляк, хто – так єкась невіра, збудував в туой пущи хату, да й поселився наче в батькавщині».
Кузьменко зібрав багатий історичний матеріал, на основі якого розповідає про кургани, городища, могили, що поблизу Понорниці, зокрема – про місцевість, що називається Могилки та про Зенькову могилу. Із переказів він дізнався, що на тому місці колись відбулася жорстока битва і героєм цієї битви був козак Зенько. Коли те сталося, невідомо, але в народній памяті збереглася пісня про Зенька, яку й подає Кузьменко, зазначивши, що вона дещо схожа на пісню про Нечая, котрий воював з поляками.
Не день, не два Зенько гуляв
С шабелькою в поли,
Покуль дождавсь бедолага
И своєйи доли.
………………………………..
Ой у поли на роздолли
Широка долына,
В тій долыне насыпана
Зенькова могила.
У нарисі висвітлені історичні події та суспільне й господарське життя містечка у XVII – XVIII століттях, діяльність Понорницької козацької сотні Чернігівського полку, кількість і становий склад населення, управління, церковне будівництво тощо. Зокрема, Кузьменко подає відомості, що в другій половині XVII століття Понорницю спустошили поляки: одну половину спалили, іншу розграбували, і населеному пункту, аби відродився, були надані пільги на три роки. Із його праці ми можемо дізнатися, що «Понорница известна неводами. Здесь их собирают огромное количество и отправляют на Дон и Азовское море; взамен привозят оттуда соленую рыбу и сбывают на месте с выгодою». Автор також додає до нарису «местное поучительное предание [«Сила клятвы»], записанное мною [П. Кузьменком ]буква в букву; которое передаю, заботясь не только о точности местного выговора, но и о самом способе изложения». Цей переказ дуже цікавий і містить морально-етичну засторогу: чоловік поклявся своєму другові, що помирав, стати його сиротам за батька («Коли я буду желать зла дітям твоїм, щоб те зло на моїх дітях акашилось [відбилося, помстилося]»), та жадібність («Чуже добро, як голодному страва – не втерпиш!») засліпила йому очі, і він не дотримався клятви та й вирішив звести зо світу другових дітей, аби посісти їхній спадок. Але випадково забив не приймака, а власного сина.
Як фольклориста та етнографа Кузьменка цікавили Понорницькі урочища та кутки, які він згадує у своїх працях, наприклад: Котрелюовщина, Деркачовка, Кучугуровка, Пиваваровка [подано за авторським правописом]. Дуже уважно він ставився до селянської мови, намагався записувати перекази «буква в букву» і, вчитуючись у його тексти, можна натрапити на чимало місцевих слів: угаманили [вмовили ], астапранцяватіло [спротивилось ], разшалопали [розгадали, зрозуміли ], в обложжє положить [захворіти, лежати хворим], на ростаньках [на пустому місці], манея [мана, привид], у притузі [у злиднях ], пришта [випадок ], не памки[невдогад ]та інші.
Як бачимо, «Очерк местечка Понорница» містить у собі історичний, етнографічний та фольклорний складники і є цінним до сьогодні. Він же свідчить і про різносторонність інтересів автора, про його високий потенціал дослідника.
У часописі «Черниговские губернские ведомости» на початку 1860-х років Кузьменко опублікував близько сорока пісень, записаних від місцевих жителів, а також місцеві прислів’я – як додаток до збірки приказок О. Шишацького-Ілліча. Зібрані ним пісні передруковував потім П. Чубинський.
      Поетична творчість
Плідна співпраця поєднала Кузьменка з «Черниговскими губернскими ведомостями» майже на десять років. 1859 року там він заявив про себе і як про поета. Чимало його віршів уперше побачили світ саме в цьому виданні, зокрема – «Підбитий журавель», «Неборак», «Ніч», «Думка», «Журба» й інші.
Варто детальніше зупинитися на вірші «Підбитий журавель». Він був написаний у серпні 1859 року в Понорниці, у непростий для Кузьменка час, коли він, закінчивши Чернігівську семінарію, повернувся додому, відірвавшись, певно, не зі своєї волі від любого серцю товариства однодумців- літераторів (до його біографії ми звернемося згодом). Крізь особистість ліричного героя, показаного в образі підстреленого журавля, проглядає сам автор, який так само, як і одинокий птах, блукає самотою:
Добою осінньою по степу безлюдному,
Опустивши крила, журавель блука;
Один собі ходить, гірко йому бідному,
Погляне на небо, часом загука,
Та ніхто не чує! По степу широкому
Ходять хмари чорнії та вітри гудуть.
Відчай і біль самотності поет передає через страждання осиротілого журавля, друзі якого полетіли шукати теплої країни.
Усі полетіли далеко-далеко;
Тільки він зостався, – бо крила підбиті!
Зоставсь сиротою…
Йому згадується давнішнє, як
                  … були в нього крила,
Піднявся б до неба, якби захотів,
Та сів на болоті, де нечиста сила
Стрільця посадила, що крила підбив.
Підбив ворог крила, а серце живеє…
І те живе серце підбитого журавля, як і поетове, нестерпно болить, рветься до друзів у високий політ:
Подивиться в поле, погляне угору,
А там товариство часом проліта:
Заляпає крилами, та не несуть крила…
Заплаче він гірко, як та сирота!
Так могла писати лише людина, котра переживала відчай, опинившись у житейському болоті, маючи непоборне бажання з нього вирватись ,і розуміла, як важко це зробити. І, аби виборсатися душею з того відчаю, ліричний герой заспокоює себе щирою вірою в те, що
Дасть Бог милосердний – крила одростуть,
Хоч не полетить він, як колись літалось,
Високо за хмарами, бо не стане сили,
Зате вже не сяде вдруге на болоті,
Щоб стрільці лукаві лиха не зробили!
Вірш автобіографічний, але не лише його автора підстрелила тогочасна дійсність, тому його вистраждані рядки стосуються багатьох його сучасників і є відображенням душевного стану письменників, що борсалися в болоті відчаю, позбавлені можливості говорити на повний голос.
Вірш сприймається як актуальний і сьогодні, адже непросто вразливому серцю творчої людини в усі часи: важко вирватись у високий політ із провінції, потрапити в струмінь сучасної літератури, де здебільшого відомими стають комерційні автори.
Кузьменкові таки вдалося, хоч не самому, то своїми творами, злетіти з того стоячого замуленого болота й долучитися до товариства  українських літераторів.
Першою ластівкою національно свідомих українців став літературно- художній альманах «Хата», який вийшов двома виданнями 1860 року в Петербурзі за редакцією Пантелеймона Куліша. Тут були надруковані вірші Т. Шевченка, твори Марка Вовчка, Є. Гребінки, М. Номиса, П. Куліша, Ганни Барвінок, Я. Щоголева. Подав сюди шість своїх поезій і Петро Кузьменко. Це ліричні поезії: «Кохання», «Три дороги», «Не женись», «Дарма», «До вірної дівчини», «До дітей». У «Слові од іздателя» П. Куліш назвав вірші Кузьменка первоцвітом. Він пише: «Багато лежить у мене писання українського до друку, багато я перечитав його, да ось тілько кришечку до огласу вибрав… Впали ж мені в руки і вірші… пана Кузьменка. Єсть у його слові щось таке, що до душі доходить і в душу проситься. Так іноді стрінеш хлоп’я серед села, неприбране воно собі буде, босе й простоволосе, а згляне на тебе таким любим поглядом, так озветься до тебе приязненько, що вхопив би його на руки да й поніс, як своє рідне». Куліш відзначив задушевну елегійність поезій Кузьменка та висловив свою віру в його творчий потенціал, зазначивши, що перша проба пера цього автора «може колись проявить щось голосне на всю Україну ».
Талант Кузьменка розвивався на ґрунті української романтичної поезії 30 – 40-х років XIX століття, представниками якої були Левко Боровиковський (його «Чарівниця» – одна з перших інтерпретацій пісні «Ой не ходи, Грицю…»), Амвросій Метлицький, Микола Костомаров (зі своїми історико-легендарними баладами), Віктор Забіла (син поміщика з-під Борзни, автор відомої пісні «Гуде вітер вельми в полі»), Михайло Петренко (хто не знає його «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…»).
Романтичні мотиви чітко простежуються й у поезіях Кузьменка, для яких характерні теплий ліризм і щемка зажура. Прикладом може бути вірш «Три дороги» , у якому автор порушує неперебутню в усі часи проблему. Це скорботна елегія, що належить (за визначенням літературознавця Олени Ткаченко) до типу елегії-думки, у якій мотив смерті героя підпорядкований мотиву долі, людської беззахисності на життєвому шляху.
В чистім полі на роздоллі вітер завиває;
Сидить козак на розпутті та думку гадає.
Три дороги простяглися на широкім полі;
А в козака думка така: йти шукати долі.
Три дороги… Котру вибрать?
            Де щастя, де горе?
Козак в полі – як той човник
                                 без весельця в морі.
Доле, доле! Як би то знать, де тебе шукати!
Світ широкий, люди мовчать,
                                              а шляхів багато!
…………………………………………………………..
На долині за байраком пугач завиває,
Стогне, плаче да козаку долю викликає.
Сумно стало серед степу, у могилі наче.
Сидить козак на розпутті да гіркими плаче.
Витер сльози, глянув вгору, піднявся на ноги;
Здихнув тяжко, да й поплентавсь
Сердега в дорогу.
………………………………………………………
В чистім полі на роздоллі буйний вітер віє;
У долині за байраком вороннє чорніє.
Лежить козак у долині, одпочив – не плаче;
А вороннє клює-щипле личенько козаче.
Сповнений сердечного болю вірш «До дітей». Батько мусить покинути своїх сиріт у чужих людях та й іти по світу щастя шукати. Поезія перекликається з народними переказами цієї тематики і, певно, написана під їхнім впливом. Народний пісенний мотив звучить у кожному слові вірша:
Оставайтесь, діти,
Мої милі квіти,
А я піду щастя
По світу шукати,
Тільки не для себе –
Для вас, голуб’ята!
…………………….
На горах високих
Ярко зірка сяє;
Вона вам щасливу
Долю обіцяє.
Оставайтесь діти,
Ростіть в чужих людях;
Я вас не забуду,
Поки серце в грудях.
Буду працювати,
Буду сльози лити,
Да в щедрого Бога
Вам долі просити.
Та не вся лірика Кузьменка журлива. Вірш «Кохання» («Серденько, бабусю, чи правда, що кажуть») сповнений віри в красу життя, у красу людських почуттів, і лише десь, на самому денці душі, усе ж озивається легка зажура й засторога… Автор майстерно передає діалог між онукою й бабусею. Дівчині хочеться любити («На що й вік дівочий, коли не любить?»), а в бабусі свої погляди («Перехрестись, серце! Нехай Бог боронить, щоб ти полюбила кого до вінця!»). Тоді дівчина просить поради:
Дай раду, бабусю, що тоді робить?
Від щирій любові є зілля на світі?
На що бабуся відповідає:
Чи заболить серце, чи думка ледача
У голову зайде, – щиро помолись.
Але ж чи стримати мудрій старості поривання молодого серця? Щиро молиться й плаче перед образами Галя, та, як заховалось сонце за горами й білолиций місяць виплив на небо,
По вулиці тихо козак чорнобривий,
Накинувши легко свитину на плечі,
Іде до дівчини, в гаю зелененькім
Так гарно і любо соловей щебече!..
………………………………………….
Свище соловейко в гаю зелененькім;
Скоро за горами сонечко проснеться;
А Галя, обнявшись, з козаком гуляє.
Гуляє, заплаче  – і знов засміється.
Дуже світлі й теплі мотиви (хоч і з дрібкою суму) звучать у вірші «До вірної дівчини», відкриваючи перед читачем красу вірного кохання, а заразом – і шляхетність поетової душі. Щось тепле й зворушливе чується в скупих рядках, можливо, щось особисте самого автора:
Як стане на серці в мене часом тьмяно,
Або очі здуру заплачуть гіркими,
Я тебе згадаю – мені легше стане.
Ніхто з мого серця тебе не одніме!..
Нехай злая доля як хоче глузує,
Аби не погасла зіронька моя.
Кого так полюблять, той горя не чує, –
Як ти мене любиш, голубко моя!
Чи є, чи немає копійка в кармані,
Чи пан, чи не пан я, – ти не розбираєш;
Чи в латаній свиті, чи в гарнім жупані, –
Тобі мало діла, ти вірно кохаєш.
Або вірш «Дарма»… Це теж Кузьменко, але вже інші мотиви. Читаєш – і така людська гідність, така віра в незбориму силу кохання чується в кожному слові, що серце сповнюється якоїсь безоглядної затятості й оптимізму: щоб там не було, як би там не судили люди, вір собі – і все буде гаразд. Не гнись, не ламайся перед життям.
Глузують з мене лихі люди,
Кленуть ні за що, лають, судять,
Щемить серденько, – та дарма!
Нехай кленуть, нехай і судять;
Хто щиро на віку полюбить,
Тому на світі – все дарма!
Що є в душі, чого нема –
Їм не одняти і не дати;
Їм любо з мене кепкувати,
А я собі – дарма, дарма!
Ніби дзвінка річечка біжить ярами, видзвонює на перекатах: дарма, дарма, дарма…
Не можна обминути дуже цікавий і повчальний вірш «Не женись», де порушується тема, якій віки, актуальна вона й сьогодні. Турбуються люди за одинокого (вірогідно, щось і особисте автора тут присутнє):
Щасливий ти брате! За тебе усюди,
І в гостях, і дома клопочуться люде:
Гірко їм на серці, що ти бурлакуєш…
Та ліричний герой слухає мовчки «і менш від усьогоклопоче про свата». І автор це схвалює: «добре робиш,брате!» Чому ж? І далі йдуть роздуми про те, як женяться люди і що з того виходить. Буває, одружуються й без кохання, а живуть щасливо, бо «у скриньці знаходять між грошима долю».
Обід у них гарний –
Потреба душі.
Самі вони повні,
Жінки їх пригожі
І, з товстючим пузом,
На панів похожі.
Буває, що паруються зі щирої любові, та
…через год глянеш – в їх лихо гостює;
Охляв, опустився, змарнів чоловік.
І личенько в жінки, і брови гарненькі;
А журба да туга в душу заглядає,
А щастя, що ждали, – немає, немає!..
А немає щастя тому, що «грала молодая кров, розум не мішався, спав десь небіж, п’яний…»
То в чому ж щастя, де воно квітне? А цвіте воно там, «де бува розумна між людьми любов».
Хто шукає в жінці худоби та вроди,
А душу і розум за лишнє щита,
Не бачити в світі тому щастя зроду,
Він жонатий буде – гіркий сирота.
Рецепт щастя в подружжі дуже простий і доступний кожному. Його й подає Кузьменко простими й щирими рядками: це – коли все разом, коли весело і дружно:
Посядуть близенько
Да ведуть тихенько
Розумную мову:
Як у світі жити,
Коли ростуть діти, –
Як трудом ділитись,
Як повік любитись, –
Та до праці знову!..
Чому ж нас «від самого малку якось дивно учать?» – бідкається автор:
А душу живую причудами душать.
Усього научать: ходить і сидіти,
По-німецьки цвенькать, не знать по-свойому,
А не розтолкують серцю молодому,
Як душі розумній треба в світі жити.
Лише розумну любов радить Кузьменко шукати козакові, а інакше «не женись!», хто б там що не радив.
Не зайве було б увести цю поезію до шкільної програми, аби мудре її слово прислужилося юним серцям, корисно буде прочитати її й усім, хто шукає собі пару на життя.
А ось уява малює тихий вечір, заховалося за горизонт на спочинок сонечко, соловейко витьохкує, аж серце мліє, гудуть і б’ють об землю травневі хрущі… На колодках під лісою сидить гурт натомлених денною роботою молодиць і тихенько, аби не злякати солов’я, виводить:
Ой вийду, я вийду,
Погляну на воду,
На річку биструю
Та на свою вроду.
Річенька бистренька,
Водиченька  мутна,
Доля ж моя, доля
Невесела, смутна.
Мене батько-мати
За нелюба оддали;
Літа молодії,
Не цвівши, зав’яли.
Це ще одна грань творчості Кузьменка – деякі з його поезій («Ой вийду я, вийду», «Серденько, бабусю, чиправда, що кажуть») набули популярності й стали народними піснями.
У 1861 – 1863 роках у Чернігові виходила щотижнева громадсько-літературна газета «Черниговский листок», видавцем- редактором якої був Л. Глібов. На її сторінках друкувалися письменники і науковці О. Кониський, П. Куліш, О. Лазаревський, О. Маркович, С. Ніс, Номис (М. Симонов) та інші. Знаходимо тут серед авторів і Петра Кузьменка, зокрема – його оповідання «Сварливая жена», яке автор називає нарисом, але правильно його було б назвати подорожніми записками, такою собі побутовою замальовкою. Оповідь дуже проста: чоловік, аби вкоськати сварливу дружину-шинкарку, наймає односельця, і той знаходить дотепний спосіб відучити її постійно лаятись. Там же був надрукований і вірш, що став піснею, «Ой вийду я, вийду».
Виразником ідей, засобом гуртування інтелектуальних сил української інтелігенції виступив журнал «Основа», який заснував у Петербурзі В. Білозерський (один із організаторів Кирило-Мефодіївського товариства, брат Ганни Барвінок) за активної участі П. Куліша, М. Костомарова, Т. Шевченка. Тоді, у 1861 – 1862 роках, вийшло лише 22 випуски журналу. Тут друкувалися Т. Шевченко, М. Максимович, Марко Вовчок, А. Свидницький, С. Руданський, Л. Глібов, О. Стороженко… І серед цієї когорти відомих імен – Петро Кузьменко. На сторінках «Основи» він опублікував легенду «Погане поле», вірш «Журба». Вірш зачаровує своєю елегійністю, у ньому читача до глибини серця проймають майстерно передані автором сум, важке сирітське життя, трагічне кохання, безнадія:
Ой саду мій, саду,
Зелений та пишний,
Хто твої кохає
Черешні та вишні?
Роси тебе миють,
Дощі поливають,
Пташки твої віти
Піснями кохають;
А мені, садочку,
Ні дощі, ні роси,
Ні люде, ні пташки
Щастя не приносять.
………………………
Зійде місяченько,
Було, серед неба,
Козак та дівчина
Приходять до тебе;
Під вишнею сядуть –
Вона їх прикриє,
Седять та воркують –
Аж серденько мліє.
А в тебе, з-за рясту,
Місяць поглядає
Та любо да гарно
Соловей співає…
Минулось, садочку,
Друже мій єдиний!
Козак нудить світом,
Дівчина – в могилі…
Цей вірш написаний Кузьменком 1860- го року (надрукований у Х випуску «Основи» 1861 року) засвідчує його потужне поетичне обдарування. Тут – і вдалі рими, і чудові порівняння, і до кінця витримана ритміка (слова так і просяться на мелодію).
Дозволю собі не погодитись із автором переднього слова до збірника «Поети пошевченківської доби» (К., 1961) Анатолем Костенком, де він твердить, що Петро Кузьменко в тогочасному літературному процесі посідав досить скромне, малопомітне місце, що він не піднявся вище наслідування народної пісні та балади. Невеликий Кузьменків творчий спадок свідчить про інше: це був справді талановитий письменник. Інша річ, що не вдалося йому вийти на широку літературну арену, уповні розвинути своє обдарування.
              Балада «Погане поле»
На думку Б. Грінченка, 1861-го року Кузьменко досяг найбільшого розвитку свого хисту. Йдеться про віршоване опрацювання поетом давньої легенди, яку він назвав «Погане поле», про цей твір Грінченко сказав, що це «справді найкраща річ з усього, що написав Кузьменко віршом». Цю легенду автор записав від старих людей на межі Ніжинського й Козелецького повітів.
Уже у вступі авторові вдалося майстерно передати містичний дух старовинної легенди, що відразу налаштовує читача на зацікавлене сприйняття сюжету:
Тихо із-за хмари місяць випливає,
Байраки, долини, степи оглядає.
На степу долина; в широкій долині
І сумно, і страшно, як у домовині…
Аж ось заквилили вовки- сіроманці,
Крикнув чорний ворон трейчі у байраці.
Прошуміла хвиля-вихор у долині,
І знову все тихо, наче в домовині…
Світить із-за хмари місяць білолиций,
Ходить по долині страшна молодиця.
Відразу ж приходить на пам’ять таке знайоме:
В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає.
Так, Шевченко – неприкритий романтик у ранніх своїх творах, і не лише в ранніх («Лілея», «Русалка», «Княжна»…). І, звісно, Кузьменко, як і багато його сучасників, зазнав насамперед впливу поезії Кобзаря.
Великий вірш (за визначенням українського поета, літературознавця та критика Миколи Зерова) «Погане поле», який можна назвати й поемою чи баладою, пронизаний духом патріотизму, у ньому чітко простежується громадянська позиція автора, його любов до України, уболівання за її долю, що є дуже актуальним і сьогодні. Адже ніколи вороги не полишали спроб підкорити українців. Легенда відносить нас до далеких часів татарщини:
… як чорні хмари,
Колись по Вкраїні ходили татари –
Сліз гірких да крові була то година,
Її незабуде довго Україна!..
Та не корились українці, мужньо боролися із зайдами:
З кривавого хмелю татари дрімали.
А в прадідів наших крила виростали;
І виросли крила: піднялись орлята,
Збудили по-свійськи гірявого ката…
………………………………………….
Минулась недоля, прийшла Божа кара,
Як чорная галич згинули татари.
Знов зазеленіли степи та долини,
Благодать та радість знов на Україні.
Трагічна історія, яку переповідає Кузьменко, дещо перегукується з оповіданням С. Моема «Нескорена», хоча події відбуваються в різні часи (у Моема у ХХ столітті) і сюжети далеко не ідентичні. Але… Кохання до ворога, зносини з ворогом (добровільні чи примусові)… Можна це виправдати чи ні? Чи має право на життя плід таких зносин? Зґвалтована німецьким окупантом героїня «Нескореної» француженка Аннет сама вирішує це питання радикальним способом, утопивши народжену дитину. Героїню ж «Поганого поля» Марусю Васютівну, доньку багатого козака, яка «татарюгу крадькома кохала, дачорнявих хлопців двох собі й придбала», засудила громада:
Ото раз, у неділю, зібралася рада,
Про грішну Марусю мізкує громада:
За сором Вкраїни, за батькові сльози
Присуждає рада розправу небозі.
Страшно присудила: щоб батько да мати
На степу широкім в зеленій долині,
Де бенкетували кати України,
Збудували доні глибокую хату;
«А буде готове, кажуть, новосілля –
Ми прийдемо грати Марусі весілля.»
Три дні будували батьки доні «глибокую хату, сирую могилу», а на четверту ніч прийшли гості в хату до Васюти…
От виходить батько, став посеред хати:
«Не вміла, Марусю, честі шанувати,
Не хотіла слухать ні батька, ні матір,
Молись же в останнє в моїй хаті Богу,
Бери своїх діток, – рушимо дорогу…
Чесного громада суду не змінила;
Привели Марусю до новой оселі
І спати навіки з дітьми положили
В глибоку могилу на сирій постелі…
Та грішну душу земля не приймає. Ось і бродить місячними ночами страшна молодиця:
На руках кістлявих дві дитини носить,
То сумно співає, то тяжко голосить.
Ходить по долині, рве, шукає квіток,
Плете два віночки для чорнявих діток.
На темну долину, на степ поглядає,
То тяжко голосить, то сумно співає.
А в урочищі від того часу ніхто не оре, не сіє і назвали його Поганим полем.
Варто зауважити, що в Україні на той час побутувало кілька варіантів легенди про дівчат, що кохалися з ворогами та й народили від них дітей, та, як твердить Б. Грінченко, порівняння їх літературного опрацювання з Кузьменковою баладою «виразно свідчить про талант і естетичний такт нашого автора». Як зазначав Куліш, балада «Погане поле» показова опертям на фольклорну основу, винятковою колізією й демонічними уявленнями. У листі до С. Носа він висловлює своє захоплення цим твором: «От Кузьменко написав баладу «Погане поле» дуже гарно… лебедине перо в пана Кузьменка».
Хоча не лише захоплення чув Кузьменко від Куліша, бувало, що той і критикував його вірші (у тому ж листі до Носа він пише, що поет до чудової балади «доложив не знать яких вірш… якже все понадруковати, скажуть: індиче [перо ]»)…
     Повість «Не так ждалося, да так склалося»
1861 року в «Основі» була надрукована невелика повість Петра Кузьменка (повістка, за висловом Куліша) «Не так ждалося, да так склалося». Куліш високо її поцінував: «Повість «Не так ждалося, да так склалося», – писав він, – вразила мене добірною простотою мови та неабиякою розважністю та доречністю в переповіданні людських пригод та вчинків. Я з радістю побачив, що хист Кузьменків немов жива течійка води, що пробивається пустирем та бур’янами і всюди несе з собою свіжість і травицю, де була сама непривітна голизна… Коли Кузьменко не напише нічого більше, то повість його завжди зоставатиметься на приміті у знавців нашої літератури. Коли він не утворить нічого гіршого, то йому належатиме почесне місце серед наших письменників. А коли він дасть хоч один іще твір кращий… то ми вказуватимемо на нього, як на письменника зразкового». А М. Зеров відзначив, у своєму нарисі, присвяченому П. Кузьменку, що ця повість «є чи не найкращим твором цього обдарованого, але безталанного своєю долею автора».
Повість, що заслужила схвальну оцінку Куліша, а затим і Зерова, дуже проста за своїм сюжетом. Заможний козак Степан Дуброва виховав у своїй сім’ї сироту. Микола виростав разом зі Степановою донькою Христиною. Був роботящим і слухняним, поважав своїх благодійників, а Христину щиро покохав. У думках Степан уже бачив свого приймака зятем, та ба… Христинина мати Стеха, що походила з міщан і простих козаків ,чубріями називала, затялася на своєму: «Чи ж таки припадає отаким білим рукам піклуватись коло мужицького діла?..» Намовлена матір’ю, стати панією мріяла й Христина. Вона любила Миколу, але по- сестринськи, а віддатися намірилася за писаря Василя Калюжного, що ходив у жупані та козирився перед дівчатами. Писареві вдалося заморочити Христині голову. Хоч як Степан противився цьому шлюбові, та перебороти жінку з дочкою не зміг. Уражений у саме серце, подався Микола в москалі. Тяжко було прощатися зі своїм улюбленцем старому Дуброві. Благословив він його і дав на дорогу гаманця, а в ньому сто рублів…
Проте не зазнала щастя Христина, одружившись із писарем. Батько з матір’ю повмирали, а чоловік розпився, занедбав господарство, а тоді й до тюрми втрапив. Як сказав згорьованій жінці становий: «Твій чоловік, голубко, фальшиві пашпорти постачав, да і суми обчеської не достача». Зосталася молодиця з дітками у злиднях. За якийсь час через село йшли москалі, зупинилися на ніч у Дубровиному дворі. Христина тоді хворіла, тож не змогла навіть вийти з кімнати, де лежала, аби дати їм повечеряти. Вони переночували та й пішли далі, а вранці старша Христинина донька знайшла під лавкою гаманець, а в ньому сто рублів… Знайомим здався Христині той гаманець, а коли дочка сказала, що в москаля є родимий значок на щоці, вона тяжко зітхнула…
Така собі звичайна житейська історія, написана в романтичному стилі того часу. Знаходимо в ній щось схоже з оповіданнями Марка Вовчка. Очевидно, її творчість мала певний вплив на Кузьменка. Але Зеров у своєму нарисі про письменника зазначає: «Кузьменко значно переважає Марка Вовчка, у якої інколи занадто виступає народнопоетичний колорит, вишукані, квітчасті слова та мелодраматичні ситуації. …повість Кузьменка різниться більшою видержаністю, відсутністю непотрібних відбігів». Дуже висока оцінка!
У повісті «Не так ждалося, да так склалося» присутній і автор, але ненав’язливо, ніби збоку, не вписуючи себе в сюжет. Наприклад, характеризуючи Степана Дуброву з дружиною, він пише: «Жив колись у нас в селі козак Степан Дуброва. Заміжний був чоловік, сказати: що поля, що скотини, а найбільш – бджоли. Бувало, хлопцями ще, позбираємось на Головосіка до Степанової пасіки: «Дідусю, дай меду!» Стара його то часом і гримає було на нас, а старий – ніколи: наріже у миску стельників, та дочці в руки, – а та вже і роздає нам через тин по шматочку».
Знаючи місця, які описує Кузьменко, розумієш, що події відбуваються в його рідній Понорниці (повість тут була й написана 1861 року) та в окрузі, бо автор згадує поближнє село Шаболтасівку (нині Сосницький район Чернігівської області), тамтешні урочища: Чернещину, Шкрабовку, Кручиків Груд. В оповіді немає притаманних його сучасникам надриву й надмірної сентиментальності. Душевний стан свого героя він здебільшого описує через сприйняття ним природи. Так, ставши свідком побачення Христини з Василем, «…піднявся Микола. Місяць вже ген-ген височенько. По небу блакитному хмари пливли тихесенько, як той лебідь у хвилю на озері, то виринає між ними, то потопає, а на оселі тихо-тихо, наче й душі живої нема. Дивиться Микола, кругом озирається, ніби не второпає, де він і як? Зліг на лісу, постояв, зітхнув важко та й поплентавсь сердега до гаю». Або оцей опис сирітства: «Весело дивитись на степи наші безкраї, любо козацькій душі оглядати те широке роздолля степове, тільки не тоді, як нема в тебе на світі ні хатини, ні родини; на степу широкім безрідному сироті удвоє важче його сирітство. Поглянув Микола округи, поглянув на село, де звікував вік свій молодий, на хатки знайомі, на сади вишневі і гірко, гірко заплакав». Розквіт юного кохання автор порівнює з розквітом природи на Зелені Свята: «Забрала Христина дівчат та й до лісу, а в лісі ж то в ту пору любо та гарно: бджоли гудуть по вітам пахучим, солов’їна пісня горохом сиплеться по зеленому рясту, а квіток, а пташок – рай Божий та й годі».
Завершує свою повість Кузьменко скупими словами, які, однак, передають душевний біль Христини влучніше, ніж би він описував її каяття й сльози: «З того часу Христина все ніби дожидала кого. Вечір зайде – Христина повкладає більших спати, а сама за ворота з малою дитиною. Було і геть місяченько підніметься вгору, а Христина усе сидить за ворітьми та в кінець вулиці поглядає. А москаля більш і чутки не було». Це вже є ознакою справжнього таланту.
Привертає увагу й Кузьменкова мова. Лине вона тихою течією, слова й речення плавно перетікають одне в одне, мовби то недалека від Понорниці Десна плескоче в береги. Іноді аж пісенні мотиви вчуваються в ній. Хоч би ось: «Гарна була дівчина Христина, ясноока, чорнобрива; і Микола був негірший парубок. Як тепер бачу: високий, на лівій щоці значок родимий, погляд такий поважний, а діло в руках кипіло. Настане було літечко святе: старий коло бджоли, стара з дочкою в господі, а на полі Микола з наймитом порядкує». Озивається оповідання й місцевою поліською говіркою: «Дакщоб, як се?», – «Микола ніби прочнувсь [прокинувсь]», – «Не соромайся мене, Христино», – «Дак як воно буде, пане Степане?», – «Нехай би стара, а то й доня, і тій мати натруюдила [намовила]», – «Везуть твого чоловіка у тюрму, вже в путо [ланцюги] закований». Але автор знає міру, не зловживає діалектизмами. І це теж свідчить про його обдарування й літературний смак.
Попри всю безсторонність Кузьменка, бачимо у творі його неприкриту симпатію до людей простих, щирих, добрих і роботящих: до козака Степана Дуброви, що замолоду чумакував, а на своєму хазяйстві рук не покладав; до невтомного трударя Миколи. І, навпаки, кількома ненав’язливими словами він зумів показати своє ставлення до Степанової дружини Стехи («Добра наче й людина була його жінка, тільки пановита дуже; вже була стара, а ще подавай їй спідниці байові і юпки габзьовані…»), а також до писаря Василя Калюжного («Співи, регіт, звісно, вулиця; а писар, як те шило: одну обніме, другу поцілує, часинки не посидить тихо: так і нишпорить усюди…»). Слід сказати, що найкращі твори Кузьменка привертають увагу саме своєю щирістю, знанням людської психології, делікатним ставленням до людської душі.
Прочитавши повість «Не так ждалося, да так сталося», не можна не погодитися зі словами Пантелеймона Куліша, якого вона «захопила, зацікавила… й зворушила, до живого серця пройняла…». 186року в Петербурзі твір вийшов окремим виданням.
На жаль, Кузьменко не виправдав Кулішевих сподівань щодо написання хоч ще одного твору, схожого на повість, яка йому так сподобалася.
    До життєпису Петра Кузьменка
То хто ж він, Петро Кузьменко, – цей талановитий чоловік, цей підбитий журавель, котрому судилося таке коротке земне життя? Народився він 1831 року в містечку Понорниця Кролевецького повіту Чернігівської губернії в сім’ї дяка. Тому і дорога в житті, як тоді було зазвичай у родинах духовенства, йому була визначена: іти слідами батька. До 1852 року він навчався в Чернігівській духовній семінарії, але курсу чомусь не добув. На останньому році навчання покинув богословський клас і став за дяка в рідній Понорниці. Борис Грінченко вважає, що саме тоді помер його батько і він мусив заробляти на прожиток. Та його не задовольняло становище лише духовного служителя й він зайнявся записами народних пісень, легенд, обрядів. Тоді ж почав друкуватися в «Черниговских губернских ведомостях». Скупі рядки біографії свідчать, що у квітні 1856 року його призначили дияконом у село Попівку Конотопського повіту. Та бажання навчатися, «вибитися на ширший світ» [Б. Грінченко] Кузьменка не полишало, і 1857 року він знову вступив до семінарії та 1859 року закінчив здобувати освіту. 1860 року єпархіальне керівництво знову послало його дяком у Понорницю. Грінченко вважає, що то йому була за щось покара. Швидше за все – за прихильність до всього українського. Через деякий час Петро Кузьменко овдовів і, не витримавши церковного тягаря, зняв із себе духовний сан та весь час, поки жив у Понорниці, учителював у сільській школі. Одружившись удруге, Кузьменко осів на жінчиному хуторі Потетківському (Потітківському) недалеко від Понорниці, де й помер 1874 року, як встановив дослідник його біографії В. Покальчук на основі свідчень родичів Кузьменка. Грінченко у своїй праці «Петро Кузьменко» вказував 1867 рік.
Відома літературна спадщина Кузьменка складається з двох десятків віршів та кількох оповідань, серед яких «повістка» «Не так ждалося, да так склалося». Можливо, були якісь і не опубліковані твори, що загубилися в часі і просторі. Про один із них збереглися відомості. У складний період свого життя, коли доля добре його переламала і вкинула у відчай, у березні 1867 року, він написав російською мовою поему-пасквіль «Горбилиада», яка не прикрашає його ні як літератора, ні як людину, бо надто злим виявилося тут його слово. Це сатира на особисте життя відомого українського діяча. А що автор і ім’я його подає, називаючи Опанасом, то не важко здогадатись, про кого йдеться. Взаємини Опанаса Марковича і талановитої української співачки Меланії Загорської, чий чоловік, понорницький поміщик Микола Загорський, був горбатим та ще й п’яницею, у багатьох тоді були на язиках… До поеми Кузьменко додав вісімнадцять пісень українською й російською мовами. «Горбилиада», хоч і не була надрукована, викликала осуд в середовищі творчої інтелігенції. Та, мабуть, у кожного автора можна знайти, писане не в доброму гуморі. Зазвичай таке буває, коли людина потрапляє в тенета безнадії, навіть відчаю, і озлобляється на весь світ. Але не це є визначальним в оцінці творчості того чи того письменника.
Звичайно, Кузьменкові хотілося іншого життя, адже він відчував у собі талант і настійливий потяг до літературної діяльності. І варто сказати, що навчання в семінарії дало цьому неабиякий поштовх. Адже в Чернігові мешкали передові люди (історики свідчать, що в Чернігові була потужна українська громада, а Чернігівське земство було найпатріотичнішим ув Україні), до яких тягнулося його серце. Про те, що він увійшов у їхнє коло, свідчать, зокрема, Кулішеві листи до колег по перу, де він згадує Кузьменка і говорить про нього як про знайому адресатам людину. Великий вплив на нього мали зносини з байкарем і редактором «Черниговского листка» Леонідом Глібовим, із фольклористом, етнографом, народознавцем, громадським і мистецьким діячем Опанасом Марковичем. Цих двох патріотично налаштованих українців єднали спільні інтереси. Вірогідно, що саме Маркович і ввів Кузьменка в коло соратників по духу. Зустрічалися вони не лише в Чернігові, адже Маркович, працюючи в Новгороді- Сіверському акцизним чиновником, часто бував у селі Мезин (неподалік від Понорниці), відвідував інші населені пункти, розташовані в окрузі. Неодноразово він гостював у Кузьменка вдома, куди приїздив разом із Меланією Загорською (із якою зійшовся після того, як його покинула дружина Марко Вовчок).
Український мистецтвознавець Дмитро Ревуцький (брат композитора Левка Ревуцького) у дослідженні «Меланія Овдієвна Загорська, співробітниця Лисенкова» на основі розповідей далеких родичів родини Ходотів, у якій в селі Покошичі Кролевецького повіту Чернігівської губернії (за кілька верст від Понорниці) народилася Загорська, проливає світло й на деякі факти біографії Петра Кузьменка. Ревуцький пише: «Недалеко від села Покошичі (4 верстви), серед старих дубових лісів, у долині річки Головесни був хутір Патьотківський, де жили досить багаті дідичі Загорські. Старий Загорський 1842 року помер, на хуторі залишилася його дружина Уляна Григорівна та семеро дітей (три сини та чотири дочки). Року 1862 донька Уляни Григорівни – Юлія Григорівна одружилася з письменником П. С. Кузьменком. [Певно, вони були давно знайомі й симпатизували одне одному, бо, як бачимо з присвяти, саме Юлії Загорській Кузьменко подарував вірш «Ніч», опублікований 1859 року в «Черниговских губернских ведомостях» ]. Він переїхав на хутір Патьотківський, де й жив до смерті (1873). П. Кузьменко був у гарних стосунках з П. Кулішем, В. Білозерським та О. Марковичем, всі вони бували на Патьотківському хуторі. Часто буваючи в Кузьменків, Меланія Овдієвна не могла не пройнятися глибоко тими українськими симпатіями, що панували там». Дмитро Ревуцький записав спогад родича Меланії Загорської Костянтина Токарського про те, як на тітчиному хуторі на Чернігівщині вони з братом познайомилися зі своєю дядиною, славетною співачкою М. О. Загорською: «Була вона тоді вже літня жінка, але голос її – чудовий прима-сопрано – ще дивно утримався. Меланія Овдіївна із своєю сестрою Ольгою Овдіївною, що мала дивне контральто, відіграла не малу ролю в шестидесятих та семидесятих роках [ХІХ століття] що-до українізації Чернігівщини. Перший напрям до виступу на концертах дав їм, певно, П. Кузьменко, до якого наверталися частенько свідомі українці».
До речі, назва хутора, де мешкав Кузьменко, має різні варіанти: у друкованих джерелах – Потітківський, Потетківський, у Ревуцького – Патьотківський, вірогідно, за місцевою вимовою, адже писалося з розповіді. Маємо деякі розбіжності й щодо року смерті (1874, 1873). Можливо, установити достеменно допомогла б могила письменника, якщо її буде знайдено. Поки що пошуки не дали позитивного результату. Зрозуміло лише одне – Кузьменко похований, швидше за все, десь недалеко від села Покошичі на хуторі Потетківському, від якого нині й сліду не лишилося .
Щодо прізвища, то тут теж є розбіжності. «Черниговские губернские ведомости» Кузьменка друкували під зросійщеним прізвищем – Косменко. Саме це, мабуть, і дало підставу потім деяким виданням та авторам твердити, що Косменко і є його справжнє прізвище. Та, аби припинити всілякі здогади, ми маємо видання, де друкувалися його твори (журнал «Основа», альманах «Хата») і де чітко вказане прізвище автора: Кузьменко.
Отже, горизонти мріялися вдалині широкі, гідні Кузьменкового таланту. Його помітили й підтримали метри української літератури, він активно друкувався, але, на жаль, не так склалося, як ждалося… Тут хочеться звернутися знову до Куліша, який писав в «Основі»: «Тяжелые обстоятельства жизни, густой мрак, окружающий юношеские годы талантливого писателя, внешний гнет, душевное уныние, недостаточность научной образованности – все это вместе может парализовать иногда самые прекрасные способности ума и сердца, может сделать то, что человек, призванный к высшей общественной деятельности, навсегда останется в низменном кругу поденщиков, едва зарабатывающих насущный хлеб. К таким талантам принадлежит, по своим житейским обстоятельствам, П. Кузьменко. Мы не имеем права раскрывать их перед обществом в подробности, но скажем, что они едва не подавили окончательно его благородной природы, отличенной искрой таланта истинного, самобытного». Отой зовнішній гніт, про який каже Куліш, у першу чергу виявлявся в негативному ставленні церковного керівництва до людини, що носила духовний сан і в той же час займалася літературною діяльністю українською мовою. Можна лише здогадуватися, який тиск витримував Кузьменко, людина з глибокими «українськими симпатіями», тобто щирий патріот. Якої нервової напруги це коштувало, і, звичайно ж, негативно позначалося на його душевному стані, а потім і зовсім підірвало здоров’я. Що його поривання були далекими від дійсності і як він усе те переживав, можна зрозуміти з одного лише скупого речення, яке він увів як ремарку у свою працю «Сила родительського проклятия», написаного в Понорниці і опублікованого ще 1854 року: «(Кто живет в деревне, тот знает, что инада биваешь рад радёхонек человеку, с котрым можна перемолвить словечко)». І вже зовсім розриває душу своїм болем його вірш «Підбитий журавель»…
Згадаймо, що то за часи були. Ще зовсім недавно (1847 року) закінчився процес над членами Кирило-Мефодіївського братства, – як відомо, забороною писати Шевченкові, Костомарову й Кулішеві, знищенням уже надрукованих їхніх творів. Тож і не дивно, що видання українських книг майже цілком завмирає. Початок нового періоду можна датувати 1856 роком, коли вийшов у світ перший том Кулішевих «Записок о Южной Руси». Дуже цікавою й корисною була його спроба видавати книжки для народного читання, задля чого він започаткував серію під назвою «Сільська бібліотека», до якої мали входити твори найкращих українських письменників, зокрема: Шевченка, Квітки, Марка Вовчка, Стороженка, Мордовця, Ганни Барвінок, Номиса, Кузьменка (1862 року в цій серії вийшло його оповідання «Не так ждалося, да так склалося»), самого Куліша й інших. За три роки (1860 – 1862) вийшло 39 випусків цієї серії. Це була перша спроба систематичного видавництва для народу.
Від 1856 до 1863 року кількість українських видань зростала з року в рік. Але вся державна політика Російської імперії після деякого послаблення знову повернулась на позиції великодержавного шовінізму. Мова і віра – то два найтонші інструменти, на яких завжди віртуозно грають поневолювачі. Імперський уряд уважав, що літератори, котрі пишуть і друкуються українською мовою, займаються антидержавною, тобто злочинною діяльністю. До таких діячів культури й літератури були застосовані масові арешти, заслання, звільнення зі служби, установлено гласні і негласні нагляди поліції. Переслідувань зазнали О. Кониський, М. Вербицький, Г. Честахівський, Л. Глібов, А. Свидницький, П. Чубинський, В. Кулик, П. Єфименко, М. Драгоманов, Панас Мирний, П. Косач і багато інших. Серед них був і Петро Кузьменко.
Українська мова, а заразом і література, опинилися в надзвичайно важких умовах. Було ухвалено низку урядових документів, два з яких називають драконівськими: циркуляр міністра внутрішніх справ графа П. Валуєва від 18 (30) липня 1863 року та Емський указ (підписаний російським імператором Олександром ІІ у німецькому місті Бад-Емс) від 18 (30) травня 1876 року. Валуєвський циркуляр проголошував, що «никакого малороссийского языка не было, нет и не может быть… наречие, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». І українська мова, а заразом і книга, почали нищитися на всіх рівнях. Як приклад, 1865 року світ побачили лише три українські книги. А Емським указом заборонялося не тільки друкувати, але й ввозити із-за кордону українську книгу; заборонялися сценічні виступи українською мовою, а також тексти для музики. Це стосувалося і часописів. Зокрема, був закритий «Черниговский листок», «Черниговские губернские ведомости», що, незважаючи на свій офіційний статус, раніше дозволяли «вкраїнцям бути вкраїнцями» [Б. Грінченко], та віддушина, куди міг запропонувати свої твори Кузьменко, від 1863 року стали працювати в рамках Валуєвського циркуляру, – як сказав Грінченко, звідти «було вигнано вкраїнське слово».
Для людини, яка лише розправила крила і збиралася піднятись у високе небо красного письменства, то був нищівний удар. Але, як би там не було, Кузьменко належить до тих творців-подвижників, чия літературна діяльність посеред «густого мрака» тогочасного суспільства дорівнювала подвигу, хто зробив надзвичайно важливу справу для своїх послідовників.
Питання, чому Петро Кузьменко «не вибився у передню лаву українських авторів» і так рано зник з літературного обрію, уважав вартим, щоб над ним замислитись, і Микола Зеров. Він писав: «Такі люди, як Кузьменко, в українськім письменстві 60 – 70-х років були не вдивовижу. Часи, коли весь цвіт розумового та письменського життя становили дворяни, – уже миналися. Дяківські, попівські сини, подекуди діти міщан та селян прокидають собі показнішу життьову стежку, стаючи письменниками, громадськими діячами, визначними вченими. В умовах тодішнього життя їх звуть різночинцями. Розуміється, відійти від батьківських занять, пробитися в ряди людей розумової праці для таких виходців із низького стану є справа далеко тяжча, ніж для дітей шляхетських. Скажемо, наприклад, Квітці, при певних матеріальних достатках, при порівнюючій культурності найближчого гурту батьків, родичів, знайомих – легше було розвинути свої розумові інтереси та письменницькі здібності; легше було зв’язатися з журналами та літературними діячами, аніж будь-якому різночинцеві. Що ж сказати про таких людей, як Кузьменко, що, добуваючи шкільну освіту, мали перешкоди в родинних обставинах, а маючи охоту до письменницької діяльності, не завжди могли вишукати потрібний для того час. А надто тяжке було становище таких людей по глухих провінційних кутках. І особливо, як вони тяглися до українського письменства! Українське письменство не мало постійних літературних осередків, і після закриття «Основи» довгий час не було жодних українських видань; не було куди посилати свої твори, подаючи їх широкому колу читачів. Писати ж і складати написане докупи, сподіваючись, що колись і комусь воно здасться, – це не кожен міг витримати. Не витримав і Кузьменко, ставши жертвою лихоліття, що настало в українській літературі наприкінці 60-х років». Сказане   Зеровим про перешкоди в родинних обставинах так, на жаль, не вдалося з’ясувати й до цього часу.
Звичайно, дуже рано закінчилася творчість письменника, він так і не переступив межу романтизму, та це аж ніяк не применшує його як літератора. Як не применшує й те, що дехто з пізніших критиків зараховував його до епігонів [епігонство – наслідування, що характеризується несамостійністю художнього мислення, поверхневим копіюванням літературних творів попередників]. І тут знову хочеться апелювати до авторитету Куліша, який назвав Кузьменків талант істинним, самобутнім. Борис Грінченко теж зазначав, що Кузьменко не мав схильності «творити фальсифікати». Доцільно також навести слова Грінченка з передмови до його нарису «Петро Кузьменко», якими він не лише жалкує про нещасливу долю цього майже забутого письменника, а й високо поціновує його: «В історії кожного письменства єсть люде, що стоять більше або менше на чолі його. Та хоч і які сі люде багаті на силу й таланти, хоч і як щиро, часом і самих себе забуваючи, припадають вони до того діла, перед у якому ведуть, все ж діло їх не було б таке велике, не стояло б так твердо, коли б не спиралися вони на той певний ґрунт, що задля їх уже приготували або готують інші діячі – малопомітні, мало-знані, але дуже корисні й дорогі робітники. Часом це люде з талантом, та не мають вони тієї вдачі, що допомагає талантові виявитися в повній повні і заставити людей говорити про себе, або не дадуть їм сього зробити якісь надзвичайні нещасливі пригоди». Саме таким нам, сучасним, варто й сприймати Кузьменка і все робити задля того, аби повноцінно повернути його в середовище українського письменства.
До постаті Петра Кузьменка зверталися й сучасні літературознавці, зокрема – лауреат Шевченківської премії Анатолій Погрібний, який сумлінно досліджував життя й творчість маловідомих українських літераторів, що вийшли з гущі народу. Кузьменкові він присвятив нарис «Драма підбитого журавля», де пише про нього як про письменника та людину, «котру скрутила й знищила мертвотна дійсність». Із цієї праці дізнаємося, що пісні на слова Петра Кузьменка та Павла Грабовського ще й у шістдесяті роки двадцятого століття співалися як Шевченкові… А ще Погрібний звертає увагу на Кузьменка як на вчителя, котрий «багато часу віддавав освіті селянських дітей».
Творчість Кузьменка привернула увагу і доктора філологічних наук Григорія Самойленка (Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя), який проаналізував його співпрацю з Л. Глібовим у «Черниговском листке».
                      Післяслово
Простудіювавши Кузьменкову творчість, зокрема поетичну, як людина, яка причетна до художнього слова, можу відповідально засвідчити, що ніде не натрапила на перо «індиче» (хоча невдалі твори є в кожного письменника, – мабуть, саме такого вірша одного разу й надіслав Кузьменко Кулішеві), навпаки – усі вірші попросилися в душу й щедро освітили її й порушеними темами, і майстерністю віршування, і тією особливою шляхетністю та теплом особистості автора (згадується захоплення Куліша Кузьменковим словом: «Вхопив би його на руки да й поніс, як своє рідне»), що так приваблює до себе й зачаровує. Його вірші й сьогодні звучать свіжо, проникливо й актуально, бо в центрі кожного стоїть людина з її неперебутніми цінностями, із кожного до нас щиро озиваються ліричні герої, а десь недалечко, за їхніми плечима, сам автор з любов’ю благословляє їх в путь до читача. Його пісні співаються. Його невеличка повість «Не так ждалося, да так склалося» і сьогодні читається з неослабною цікавістю і є чудовим зразком красного письменства ХІХ століття. І як тут не згадати Бориса Грінченка, який, аналізуючи авторський склад «Черниговских губернских ведомостей» 50-х – 60-х років ХІХ століття, сказав про Кузьменка таке: «Среди ціх Чернігівських літературних робітників, менших товаришів таких діячів як Куліш або Глібов, найталановитішим був мабуть Петро Кузьменко».
Нині ім’я Петра Кузьменка відоме здебільшого в колах літературознавців, його творчість оглядово згадується в програмі української літератури філологічних факультетів вищих навчальних закладів, хоча він залишив помітний слід ув українській культурі середини XIX століття. Короткі відомості про нього можна знайти в російських та радянських енциклопедіях та словниках, в українських довідкових виданнях часів незалежності, зокрема – в «Енциклопедії українознавства». Почала виходити з друку багатотомна «Енциклопедія Наукового Товариства імені Шевченка», де серед заявлених статей – стаття про Кузьменка. Із його творами є можливість ознайомитись у деяких виданнях, що побачили світ у ХІХ та ХХ століттях, зокрема: у збірнику «Руська читанка для висшой гімназіи» (Львів, 1871); альбомі пісень, дум, казок, байок та віршів «Чайка» (Київ, 1876); антології української лірики «Акорди» (Львів, 1903); антології української поезії «Струни» (Берлін, 1922); артистичному збірнику поезій, оповідань, монологів, жартів, гуморесок «Розвага» (Київ, 1906, 1908); збірці поезії, прози до читання й декламації «Досвітні огні» (Київ, 1908); збірнику «Поети пошевченківської доби» (Київ, 1961), хрестоматії «Українська література ХІХ століття» (Київ, 2006) та інших.
Варто наголосити, що Петра Кузьменка гідно поцінував Іван Франко і увів його поезії до антології «Акорди», яку укладав за допомоги Михайла Грушевського і де подав твори вісімдесяти семи поетів пошевченківської доби до початку ХХ століття (зокрема – своїх шістнадцять поезій, десять поезій Лесі Українки). Видання високохудожньо оформлене. Наприклад, кожен вірш збірки Кулішевої поезії має графічні кінцівки – пучок калини, листочки, жолудь, метелик і т. ін. Добірка ж творів Петра Кузьменка оздоблена вишуканими графічними ініціалами за мотивами ужиткового мистецтва.
Звернув увагу на творчість Петра Кузьменка й Богдан Лепкий, укладаючи антологію української поезії «Струни», що побачила світ 1922 року у Берліні. У короткій біографії, що передує Кузьменковим віршам, Лепкий пише про нього: «Поет без ширшого образовання, але з чуттєм теплим і щирим. Знає мову і віршує легко».
Двадцяте століття (саме радянський період) не було таким уважним до Кузьменка. Так, у збірник «Поети пошевченківської доби», 1962 року видання, увійшло лише кілька його творів, та й ті в скороченому варіанті.
Нарешті «Хрестоматія української літератури ХІХ століття», що побачила світ 2006 року за редакцією Н. Гаєвської, подала для ширшого загалу читачів повість «Не так ждалося, да так склалося», якою так захоплювались Куліш, Грінченко, Зеров, якою захоплюємося й ми.
На жаль, дуже мало знали до цього часу про талановитого письменника, етнографа й фольклориста і на його малій батьківщині. У другій половині ХХ – на початку ХХІ століття з’явилося лише кілька публікацій про нього невеликим накладом. Та, на щастя, Кузьменком зацікавилася громадська організація «Українська ініціатива» (голова правління Юрій Косенко), і 15 березня 2018 року в Понорниці, на будівлі загальноосвітньої школи, відкрито меморіальну дошку, де увічнене ім’я цього незаслужено забутого українського романтика. Останнім часом на його батьківщині (теперішній Коропський район Чернігівської області) з’явилися публікації про нього в місцевих ЗМІ, прозвучало кілька передач по місцевому радіо, заслужений учитель України Лідія Пилипівна Гордієнко склала план- конспект уроку з літератури рідного краю за його творчістю. Кузьменко має в усій своїй багатогранності повернутись як у середовище українства, так і до земляків.
                            Література:
Акорди : антольогія укр. лірики від смерти Шевченка      / [уложив Іван Франко]. – Львів: Накладом укр.-руської Видавн. Спілки, 1903. – 316с.: іл.[серед авторів П. С. Кузьменко ].
Кузьменко П. С. Думка // Черниговские губернские ведомости. – 1860. – № 12.
Кузьменко П. С. Журба // Черниговские губернские ведомости. – 1860. – № 22.
Кузьменко П. С. Журба // Основа. – 1861. – № 10. – С. 75 – 76.
Кузьменко П. С. Не так ждалося, да так склалося // Основа. – 1861. – №8.– С. 16 – 28.
Кузьменко П. С. Не так ждалося, да так склалося. – СПб.: [Тип Департамента уделов], 1862. – 24с. – Бібліогр.: Сільська бібліотека (кн. за рр. 1860 – 1862).
Кузьменко П. С. Не так ждалося, да так склалося: оповиданнє. – К.: Вик. Друк. П. Барського, 1903, – 26 с.
Кузьменко П. С. Не так ждалося, да так склалося // Хрестоматія української літератури ХІХ століття / [редактор Н. Гаєвська ]. – К., 2006. – С. 263 – 272.
Кузьменко П. С. Неборак // Черниговские губернские ведомости. – 1859. – № 42.
Кузьменко П. С. Необачний // Черниговские губернские ведомости. – 1860. – № 23.
Кузьменко П. С. Ніч. Посвящается Ю. Г. З…кой // Черниговские губернские ведомости. – 1859. – № 38.
Кузьменко П. С. Одиночество // Черниговские губернские ведомости. – 1860. – № 31.
Кузьменко П. С.  Ой вийду, я вийду // Черниговский листок. – 1861. – № 1.
Кузьменко П. С. Очерк местечка Понорница // Черниговские губернские ведомости. –1857. – №№ 3 – 4.
Кузьменко П. С. Підбитий журавель // Черниговские губернские ведомости. – 1859. – № 37.
Кузьменко П. С. Погане поле // Черниговские губернские ведомости. – 1860. – № 29.
Кузьменко П. С. Погане поле : легенда // Основа. – 1861. – № 2. – С. 41 – 44.
Кузьменко Петро. Погане поле. Три дороги. Ой вийду, я вийду. Журба. До вірної дівчини. Дарма. Кохання. Підбитий журавель : вірші // Поети пошевченківської доби. К., 1961. – С. 134 – 144, 448.
Кузьменко П. С. Сборник малороссийских пословиц  // Черниговские губернские ведомости. – 1858. – № 10. [Додаток до збірки приказок О. Шишацького-  Ілліча ].
Кузьменко П. С. Сварливая жена // Черниговский листок. – 1861. – № 5.
Кузьменко П. С. Сила родительского проклятия // Черниговские губернские ведомости. – 1854. – № 2.
Кузьменко П. С. Суеверия и предрассудки, собранные в м. Понорница Кролевецкого уезда // Черниговские губернские ведомости. – 1854. – № 17.
Розвага: Український декламатор : артистичний збірник поезій, оповідань, монологів, жартів, сатір, гуморесок: З партретами поетів, письменників і артистів / [уложив Олекса Коваленко ]. – К., 1906. – 576 с. [Серед авторів П. С. Кузьменко].
Руска читанка для высшои гимназіи / [зложив Александер Барвінській ]. – Львів, 1871. [Серед авторів П. С. Кузьменко ].
Чайка : український (або юго-руський) альбом пісень, дум, казок, віршей і то- що / [скомпонатор Чайки та авт. передм. Ф. Піскунов ]. – К.: Вид. Ф. Піскунова і Ф. Лопатто. Тип. Е. Я. Федорова, 1876. – 40с. [Серед авторів П. С. Кузьменко].
Струни : антольогія української поезії : Від найдавніших до нинішніх часів : для вжитку школи й хати. Ч.1. Від «Слова о полку Ігоревім »до Івана Франка / [влаштував Б. Лепкий]. – Берлін, 1922. – 296 с. [Серед авторів П. С. Кузьменко ].
Хата, 1860: [Збірка] / [уклад. П. О. Куліш]. – 1-е вид. – Пб.: Іздав П. А. Куліш. Друк П. А. Куліша, [1860]. – ХХІІ, 215 с. – Зміст: Переднє слово до громади: Погляд на українську словесність / П. О. Куліш. Первоцвіт: [Вірші ]/ Я. І. Щоголев, П. С. Кузьменко. Чари / Марко Вовчок. Приказки / Є. П. Гребінка. Сіра кобила [присвячена М. Д. Білозерському ]/ Иродчук [Куліш П. О.]. Кобзарський гостинець: [Вірші ]/ Т. Г. Шевченко. Лихо не без добра; В осени літо / Ганна Барвінок [Куліш О. М.]. Колії: Українська драма… / П. О. Куліш. Дід Мина и баба Миниха / М. Номис [Симонов М. Т.]. – Деяким творам передують критич. розвідки П. О. Куліша. [Надруковані вірші П. С. Кузьменка «Кохання», «Три дороги», «Не женись», «Дарма», «До вірної дівчини», «До дітей».]
Хата, 1860: [Збірка] / [уклад. П. О. Куліш]. – Типом 2-м. – Пб.: Іздав П. А. Куліш. Друк П. А. Куліша, [1860]. – ХХІІ, 215 с. – Зміст: Переднє слово до громади: Погляд на українську словесність / П. О. Куліш. Первоцвіт: [Вірші ]/ Я. І. Щоголев, П. С. Кузьменко. Чари / Марко Вовчок. Приказки / Є. П. Гребінка. Сіра кобила [присвячена М. Д. Білозерському ]/ Иродчук [Куліш П. О.]. Кобзарський гостинець: [Вірші ]/ Т. Г. Шевченко. Лихо не без добра; В осени літо / Ганна Барвінок [Куліш О. М.]. Колії: Українська драма… / П. О. Куліш. Дід Мина и баба Миниха / М. Номис [Симонов М. Т.]. – Деяким творам передують критич. розвідки П. О. Куліша. [Надруковані вірші П. С. Кузьменка «Кохання», «Три дороги», «Не женись», «Дарма», «До вірної дівчини», «До дітей».]
Енциклопедія українознавства. Т. 4. – К., 1996. – С. 1226.
Чернігівщина : енциклопедичний довідник. – К.,1990. – С. 935.
Українські письменники : біобібліографічний словник. Т.2. К., 1963. – С. 614.
Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані. – Нью-Йорк – Торонто: Українська Вільна Академія Наук у США, 1984. – С. 161, 162, 194[В листах до С. Носа, Т. Шевченка, О. Барвінського згадується П. Кузьменко ].
Грінченко Б. Петро Кузьменко. – Х.: Друк. «Печ. Діло», 1908. – 15 с.: портр.
Єфремов С. В тісних рамцях. Українська книга в 1798 – 1916 роках // Єфремов С. Вибране. – К.: Наукова думка, 2002. – С. 152 – 158.
Зеров М. Твори в 2-х т. Т. 2. – К., 1990. – С. 240 – 241.
Зеров М.Українське письменство. – К.,2003. – С. 697 – 699.
Кулиш П. О повести г. Кузьменка [«Не так ждалося, да так склалося» ]// Основа. – 1861. – № 9. – С. 139 – 141.
Кулиш П. Первоцвіт Щоголева і Кузьменка. (Слово од іздателя) // Хата. – СПб., 1860. – С. 1 – 4.
Куліш П. Первоцвіт Щоголева і Кузьменка // Куліш П. Твори в 2-х т. Т. 2. – 1989. – С. 512 – 514.
Михайленко (Жук) В. Зустріч через століття або дорога до земляка // Михайленко (Жук) В. По спіралі часу : вибрані твори. – Чернігів, 2002. – С. 102 – 108.
Погрібний А. Поклик чужого чину. Статті. Портрети. Силуети. Наближення. Публіцистика / [вступне слово В. Г. Дончика та П. П. Кононенка ]. – К.: Видавничий центр «Просвіта», 2009. – С. 344 –347.
Покальчук В. Нові знадібки до біографії й творчості Петра Кузьменка // Літературний архів, 1930, кн. 3 – 4.
Самойленко В. Г. Газета «Черниговский листок» Л. Глібова і її кореспонденти // Наукові записки Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Філологічні науки. Кн. 1. – Ніжин, 2010. – С. 11 – 12.
Ткаченко О. Українська класична елегія : монографія. – Суми, 2004. – С. 171.
Якимович Б. Іван Франко – видавець. Книгознавчі та джерелознавчі аспекти / Львівський національний університет імені Івана Франка, Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАНУ. – Львів, 2006. – С. 337.
Кривко Я. Поет, етнограф, фольклорист // Нові горизонти. – 1971. – 29 трав.
Михайленко В. Забутий талант // Коропщина. – 2010. – 2 лип.
Україномовна книга у фондах НБУ ім. В. І. Вернадського 1798 – 1916 : бібліографічний покажчик. Вип. 3. 1901 – 1910. – К., 1999 [Кузьменко П. С.: позиції 1931, 2067, 2726, 3061, 3084, 3209, 3472].
                      
      Валентина Михайленко
Поетеса, прозаїк, краєзнавець. Автор збірок поезії і прози, а також повістей та романів «У лабіринтах трикутника», «На лезі радості», «Ніхто й ніколи», «Історія трамвайчика», «Солодкий смак гіркоти»; п’яти книг з історичного краєзнавства: «Короп історичний», «Короп», «Дем’ян Многогрішний – гетьман Сіверський», «Короп – європейське містечко», біографічного довідника «Коропщина в іменах».
Лауреат Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова – 2006» та мультимистецького літературного конкурсу «Молода КороНація – 2018», дипломант Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова – 2015», лауреат літературних премій імені Леоніда Глібова та імені Василя Нікітіна, переможець Міжнародного літературного конкурсу «Невідома українська література» (Канада, Монреаль, 2018) та Всеукраїнського літературного фестивалю «Відродження поезії –2018», неодноразовий переможець Чернігівського обласного літературного конкурсу «Краща книга року».
Член Національної спілки письменників Національної спілки краєзнавців та Національної спілки журналістів України.
Мешкає в селищі міського типу Короп на Чернігівщині .
10. Никита Николаенко Знакомая ворона
Никита Николаенко
Знакомая ворона
    Ежедневная разминка на свежем воздухе полезна для здоровья. Особенно в моем возрасте. А потому майским утром я отправился на школьную спортплощадку недалеко от дома. Там стояли турники, лестницы, была яма для прыжков ну все как обычно. За пределами площадки росли старые тополя, ясени и березы. День выдался солнечный, Москва в выходной день казалась пустой и, предвкушая разминку, я прибавил шаг – пора!
    Физическая нагрузка – это хорошо. Но важна еще и эмоциональная разгрузка. Постоянные заботы напрягают. А, тут! Родная природа помогает расслабиться. Вот и знакомая площадка пустая как обычно. Поскольку тренировался я регулярно, то и взору открывалось то, что не бросается в глаза при разовом посещении. И прежде всего живность. Не сразу, постепенно они появлялись из укрытий, показываясь человеку. С большим удивлением я обнаружил, что на крохотном пятачке школьного участка обитает не менее трех белок, а скорее всего больше. Три показались одновременно. Стало понятно, где они обитали. Охотничья собака безошибочно встала под одним из деревьев и, задрав морду, залилась лаем. Хозяин не без труда увел ее.
    После каждого подхода к турнику я делал круг по площадке и волей-неволей охватывал взором весь участок. Вороны летали с ветки на ветку и прогуливались в поисках корма, стайка голубей копошилась в углу, сновали воробьи, трясогузки, и дрозды тоже охотно прогуливались по травке. А еще бродячие собаки забегали изредка, кошки и крысы, наверное, поскольку баки с мусором стояли поодаль. Кто в Москве крыс не встречал !
    И на такой ограниченной решетчатым забором территории порядок следовало поддерживать. Стало понятно, кто претендует на главную роль. Ворона! Среди других ворон она выделялась криком и поведением. 
    Довелось видеть ранее, как именно она наводила порядки. Так забредший на территорию школы черный котенок был немедленно атакован, да так, что еле ноги унес бедненький. Ворона с криком налетела, зависла над ним на мгновение, хлопая крыльями и пошла на второй круг. Котенок не стал дожидаться. С взрослыми кошками впрочем, такой номер не проходил. Те садились на задние лапки и настороженно ждали нападения. Каркать вороне приходилось издали.
    А вот маленького бельчонка она гоняла охотно. Бельчонок, похоже, не слишком боялся ее, ловко прятался за стволом дерева. Но и ворона не отставала, кружила рядом. Съесть его она бы не смогла, наверное, он уже вырос. Но нападала и нападала. Для порядка. Почему именно она? Других ворон не было видно. 
    Так вот, подойдя к турнику в очередной раз, я повисел на нем, раскачиваясь в охотку и, сорвавшись, направился по привычному кругу по площадке для отдыха. Неожиданно прямо над ухом раздался громкий вороний крик, послышалось громкое хлопанье крыльев и, зависнув надо мной на мгновение, ворона отлетела в сторону. Невольно я встрепенулся, хотя и не испугался вовсе. От неожиданности только. Чего-чего! На меня теперь решила напасть? Мало ей котенка и бельчонка? Что-то не слышал я ранее о нападении вороны на человека. Да и что она могла сделать? Клювом ударить разве? Так я бывший боксер скорее задену ее рукой. Рисковать птица не будет. Возмущаться громко – это да! Отлетев недалеко ворона, уселась на нижней ветке тополя не высоко, но выше человеческого роста и принялась каркать во весь голос. Не понравилось ей что-то
    Встав под тополем, на котором она сидела, я мысленно обратился к ней с вопросом. – Как тебе не стыдно, что ты вытворяешь? Но она продолжала громко каркать, да еще и стала стучать клювом по стволу дерева, срывала мелкие сухие ветки и бросала их вниз. Да все с таким возмущенным видом!
    Я перевел взгляд на увесистую палку, лежащую под деревом. Если метнуть ее метко, то главенство обозначится четко. Вероятно, кто-то так и поступил ранее, поскольку в том году по участку бродила ворона с подбитым крылом. Она волочила за собой кры