Сантош
Кумар
Покхарeл.
На руки
вже
проситься
світ
Сантош
Кумар
Покхарел –
відомий
поет та
перекладач
із Непалу.
За
спеціальністю
він –
інженер-будівельник
гідроенергетики
(магістр). А
також –
магістр
індійської
літератури.
Автор
п’яти книг.
Знає рідну
непальську,
хінді,
англійську,
російську
та
французьку
мови.
Публікувався
також
бенгальською
та
угорською.
Його
нова книга
«Казки
Ельдара
Ахадова»
була
представлена,
зокрема, на
Міжнародному
книжковому
ярмарку в
Німеччині
– у
Франкфурті.
Вірші
опубліковані
також в
антологіях
і на
багатьох
популярних
порталах.
На
Всесвітньому
конгресі
поетів у 2019 р.
в
Бхуванешварі
він,
єдиний,
представляв
Непал.
Упорядник
Всесвітньої
антології
поезії
«Міжнародний
літературний
форум.
Випуск
перший» (2021).
Переклав
вірші
українців
Тетяни та
Сергія
Дзюби
непальською
мовою.
Лауреат
Міжнародної
літературної
премії «Eternity»
(Бхуванешвар,
Індія, 2018),
відзнак
Всесвітнього
конгресу
поетів (2019),
Міжнародної
премії за
творчість
від
Освітнього
фонду
Махатми
Ганді
(Махараштра,
Індія, 2019),
Міжнародної
літературної
премії «LIFFT
Євразія»
(поезія,
срібна
медаль, 2020).
Посол миру
(2020).
Лауреат
Міжнародної
літературної
премії
імені Лесі
Українки
(Україна, 2021).
Нагороджений
Почесною
медаллю
Франческо
Петрарки
(Італія, 2021),
Почесним
дипломом
Міжнародної
літературно-мистецької
Академії
України (2021).
Має
двох
чудових
доньок.
Без
Тебе
Творив
поезію
жадану,
Щоб,
наче
музика,
летіла,
Понад
горами,
океаном,
–
Стрімка,
дзвінка та
легкокрила.
Лиш
головного
не вдалося
–
Наповнити
вірша
Тобою:
Чарівним
голосом,
волоссям,
Що
розтікалося
б рікою.
Жагуче
гарними
очима
(Які не в
змозі
описати!) –
З
глибоким
світлом,
невловимим;
І
серцем,
чуйністю
багатим.
Вірш
існував –
порожнім
дзбаном,
Зів’ялим
листям,
ніби
тінню…
Бо не
було у
ньому
панни,
Твого
цілющого
проміння.
Він
впав, мов
сніп
чужого
сіна,
Кривлявся
недоладним
гримом;
Здавався
надто
невразливим,
Глевким,
неначе
вірш без
рими.
Щось
відбувалося
на сцені
–
Снували
ролі… Фарс
чи драма?
Тримав
поет
синицю в
жмені –
Втікало
небо з
журавлями.
Мов уві
сні, коли не
спиться,
Скнів
за
лаштунками,
безликий,
Що не
губив пера
жар-птиці
І
вкоротив
якогось
віку.
Примара
у
коштовній
рамі,
Теплом
весняним
не
зігріта…
Вірш
без любові
– просто
яма,
В якій
не сяють
первоцвіти.
Я –
спокійний
Я –
спокійний,
як двері, що
мають
надійні
замки,
А
довкола
туманом і
тишею
спокій
завис;
Контролюю
себе, наче
камінь,
годинник
чи спис,
І
виполюю
дивні,
непрохано
смутні
думки.
Не
пускаю у
душу, аби не
стоптався
каблук,
Ну,
самотній,
як перст…
Тільки хто
тут,
скажіть, не
хижак?
Світ
розлуками,
попелом,
порохом
наскрізь
пропах, –
Підкрадається
морок і
моститься
поруч, як
друг.
Закуняємо
враз, як
досвідчені,
злі вояки,
–
Без
облудливих
фраз
провалюся
в
прокурену
ніч…
Та й
забуду про
вас, тож не
стане Його
протиріч;
І
нелічені
вівці не
будуть
хапати з
руки.
Хтось,
як бог,
засинає.
Рахує
людей чи
ворон,
Підгодовує
мрії,
вишукує
райські
путі…
Лиш
Творець
неквапливо
блаженствує
на
самоті:
Вічність
теж
нестабільна
– комусь
потрапляє
в полон.
Та
природа
всміхається
– туркотом
див на
даху,
Свіжим
трепетом
тіл,
неспокійним,
манливим
життям!
Хтось
навшпиньках
підходить
і ніжно
цілує в
щоку –
І на
руки вже
проситься
світ, як
забуте
дитя.
Обміняйте
мою
щедрість…
Обміняйте
щедрість,
друзі, я
прошу, будь
ласка, –
На
веселку в
чистім
лузі,
дивовижну
казку,
Вишню,
зорями
розквітлу,
золоту
трембіту,
Сонях
чарівного
світла,
задушевне
літо.
Сон –
глибокий,
молодечий
у
сільській
хатині…
Звабливі
дівочі
плечі,
оченята
сині,
Зайчик
сонячний –
на личку,
кіс
духмяна
злива.
Теплі
спогади –
як річка,
вічна,
незрадлива!
Обміняйте
щедрість,
прошу, на
літа
щасливі,
Щоб для
часу-листоноші
став не так
вразливим;
Не
втрапляв у
хижі сіті,
клюнувши
на «шару»,
Просто
жив – як
степ і
вітер… І,
немов
почвара,
В
пазуху не
клав
цеглину,
клянучи
пів
світу;
Щоб не
заздрив –
богу, глині,
дітям, небу,
житу…
Щоб
мене
любили
рими і не
клявсь
віршами, –
Щоби не
сконав від
гриму,
нелюбові й
слави.
Народжений
Тобою
Не
клянуся, що
помру за
Тебе.
Власне,
а навіщо
помирати?
Ти –
єдина:
сонце,
місяць,
небо,
Зорі,
всесвіт,
доля,
світло,
свято!
В
радості та
горі, ніби
вічні,
Любимо
– між небом
і землею…
І не
треба
замовлянь
магічних:
Просто
будь –
довіку
будь моєю.
Тишею,
довірою,
росою,
Пташкою,
дорогою і
кленом…
Я –
немов
народжений
Тобою,
Ти –
неначе
створена
із мене!
Сонячна,
вродлива,
як богиня,
Мов
дитина,
щира і
тендітна;
Неймовірна,
як веселка,
іній,
Берегиня,
мальвами
розквітла.
За
любов не
виганяють
з раю,
За
вірші не
виштовхнуть
до Лети…
Тисячі
разів Тебе
кохаю,
Як іще
не снилося
поетам!
Слов’янська
врода
Немов
скарби,
місця, де
побував:
Чарівні
землі,
вулиці,
оселі…
Гостинні
душі –
людяні,
веселі,
Оази
барв,
палаци
снів і
трав!
Як
зараз, бачу,
ніби
ворожу,
Дівчаток,
найвродливіших
у світі,
Що
лебеділи,
розцвітали
в квітні,
І
джмеликом
хотілось –
за межу…
Як
дихалося
легко на
землі,
Як
вільно
мандрував
я
небесами…
Краса
слов’янська
– нині за
горами,
Але
зорею сяє у
імлі!
Чи
легко бути
поетом?
Сьогодні я
не
народився
віршем,
Кудись
чкурнули
всі
примхливі
рими…
І
музикою не
здавалась
тиша,
А Муза
посміхалась
невловимо.
Як
мандрівник,
що
заблукав у
лісі,
Чи воїн
у
незримому
полоні,
Шукав
себе,
неначе
голку, в
стрісі,
В
криницях
снів,
розпачливо
бездонних.
Снував
у часі –
змореним
безхатьком,
Хотів
тепла –
скоріше
вийти з
тіні;
Здавався
старшим –
за ріку і
батька,
Що
русло
загубив
своє
нетлінне…
– Чи
легко бути
тут,
скажіть,
поетом?
– Авжеж,
коли
диктують –
бог чи
вітер.
– А лиш
отак – без
голосу і
лету?
–
Простіше,
мабуть,
Землю
народити!
Українською
переклав
Сергій
Дзюба
