2. Богдан Дячишин. Незабутній потиск його руки
Богдан Дячишин.
Незабутній потиск його руки
graphic                         
(Пам’ять серця не має права старіти)
До 90-річчя Теодозія Старака
Тепер вже не сльози,
          а тільки молитва щось значить –
У ній я воскресну,
                         прозрію і знову згорю...
Останнім зусиллям
                     я все ж, моя Доле, побачу,
Як в небі над Сяном
                               зоря здоганяє зорю!
Любов Горбенко, «Тепер тобі – воля»
     Серед цих зірок чільне місце належить Теодозію Стараку (12.08.1931–1.10.1999) – Спеціальному  посланникові Уряду незалежної України в Республіці Польща, який організував там перше дипломатичне представництво нашої новопосталої держави  (значною мірою за власні кошти – звідси й прізвисько «Літаючий Амбасадор» [адже на той час не мав навіть особистого водія]), як свідчить Вікіпедія.  Саме про таких, як він, говорив свого часу Євген Сверстюк: «Це ... люди, які поставили себе на сторожі слова, честі, гідності». А Ян Ольшевський, прем’єр-міністр першого некомуністичного уряду РП, відгукнувся про передчасну смерть Теодозія Старака листом-спогадом «Потиск його руки», який передав удові дипломата через українське посольство у Варшаві (Любов Горбенко – кохана дружина,  яка завжди була поряд, надійна порадниця і помічниця: поетка, кваліфікована перекладачка і знавчиня польської мови).                         Наведу невеличкий фрагмент із цього спогаду видатного польського політика: «Ніколи не забуду зустрічі з Ним (Стараком. – Б. Д.) у Королівському замку в січні 1992 року, коли, як прем’єр, поруч із Президентом Республіки Польща я приймав новорічні привітання від представників дипломатичного корпусу. То була наша перша зустріч такого винятково офіційного характеру (на той час польський Прем’єр прихистив Українське Посольство буквально під своїм дахом і зустрічався з Паном Стараком майже щоденно. – Б. Д.). Мені в пам’ять запали Його слова, коли Він, міцно потискаючи мою руку, промовив: “Пане Прем’єре! Я надзвичайно свідомий історичного значення цього моменту, коли вперше в королівській садибі, де польські монархи приймали посланців українського Козацтва, представник нарешті Незалежної України може передати найвищим представникам Республіки Польща побажання успіхів у розвитку їхньої держави – як рівний рівним і вільний вільним. І хай так буде довіку!” Несподівано я зауважив на обличчі цього завжди неймовірно стриманого і врівноваженого у своїх емоціях дипломата сльози, і мені самому якийсь клубок підступив до горла... Звістку про Його передчасну смерть я сприйняв із почуттям величезної особистої і всезагальної втрати. Він був політиком і людиною, яких сьогодні в ХХІ столітті, що наближається, будуть дуже потребувати Україна, Польща та Європа» (Любов Горбенко, «Ольшевський, Найдер, Старак і... Майдан». – Дзвін, № 4 (894), 2019).
     Нещодавно (цілком, можна сказати, несподівано) потрапила мені до рук досить об’ємна книга: «Літаючий Амбасадор. Теодозій Старак: особистість. Статті, інтерв’ю, документи, матеріали, виступи, спогади» (Вид-во Львівського національного університету ім. І. Франка. – 2001. Упорядниця Любов Горбенко).
     Покоління відходять і приходять – зроблене людиною добро повік пробуває. Воно не щезає, не зберігається в Ноосфері думок людства, а записується на скрижалях вічної пам’яті Єдиного живого Бога. Якщо пам’ять – основа нашого розуму, формує всезагальну свідомість, яка формує націю, то минуле не має права бути забутим про людину, для якої «найвищими духовними ідеалами були Бог і Україна» (Любов Горбенко). На його могилі вибиті слова з Франкових «Каменярів»: «Та слави людської зовсім ми не бажали». Але ж ми, прийдешні покоління, мусимо пам’ятати, бути вдячними тим, які своє життя положили на вівтар боротьби за незалежну Україну. Нам катастрофічно бракує історичної пам’яті, щоб дозріти як нація, велична нація з багатою історичною і культурною спадщиною. Пам’ятаймо! Хай наша гірка сльоза пам’яті буде тому свідченням, і серцем повторімо продовження вірша Франкових «Каменярів»:
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.
     Каменярі, сини багатостраждальної Матері-України... З-поміж них одне з чільних місць належить Теодозієві Стараку – Спеціальному  посланникові Уряду незалежної України в Республіці Польща, який організував там перше дипломатичне представництво нашої новопосталої держави  (значною мірою за власні кошти – звідси й прізвисько «Літаючий Амбасадор» [адже на той час не мав навіть особистого водія]), як свідчить Вікіпедія.  Саме про таких, як він, говорив свого часу Євген Сверстюк: «Це ... люди, які поставили себе на сторожі слова, честі, гідності». Дуже важко подумки повертатися в ті часи, але маємо великий обов’язок бути вдячними, щоб не закам’яніли наші серця, й зуміти передати  історичну пам’ять прийдешнім поколінням про звитягу борців за Незалежну Україну. Дмитро Онуфрійчук з Івано-Франківщини (колишній сталінський політв’язень, табірний товариш Старака), який кілька місяців не дожив до святого Дня Незалежності, останнім своїм подихом звернувся до друзів, які стояли в його узголов’ї: «Хлопці, чи буде Україна?». Серед тих «хлопців» був і Теодозій Старак, якого  його товариші слушно  вважали  наріжним каменем свого кола і вдатним до всього...
     …Межибрідь – чарівна місцина над Сяном на Лемківщині, яка 12 серпня 1931 року подарувала Україні Теодозія (друге ім’я Ярослав. У Вікіпедії можна прочитати  таке визначення імені Ярослав: добре знає, що йому потрібно в житті, уміє знайти вихід зі складної ситуації, діючи швидко й точно. Саме таким він і був! Не кажучи вже про перше  ім’я, яке означає «Божий дар»). Щоб зрозуміти, в яких умовах зростала ця дитина,  варто сказати, що його батько не виходив із польських в’язниць (стаття – українець). Теодозій був надзвичайно обдарованою і працьовитою дитиною. Осінь 1939 року... Мама зі старшим братом Теодозія опинилися на совєтській території, і невдовзі товарняком їх було відправлено в Казахстан (українці ж!). Восьмирічний Теодозій залишився з батьком у Сяноку на польській території. За що, о Боже?! За що?!
     Боляче на серці, коли читаєш про знущання над українцями радянської, німецької і польської репресивних машин влади. Попри все Теодозій в 1942 році, витримавши надскладний конкурс, був прийнятий до Дрогобицької гімназії. Після «звільнення» Сянока в 1944 році батько Теодозія вкотре опиняється в польській тюрмі. Неможливо всі ті події пережити в сьогоденні, тому подаю в хронологічному порядку: у березні 1945 року батько з сином опиняються у Львові (Договір між СРСР і Польщею про обмін населенням); 1946 року амністували Марію Старак, яка повертається до сім’ї; 1947 року заарештовують батька Теодозія (Василеві Стараку дивом пощастило втекти зі Стрийської тюрми НКВД, з фальшивим посвідченням пішки перейти радянсько-польський кордон і оселитися у Вроцлаві); 6 листопада 1949 року арештовують вісімнадцятирічного Теодозія (Карлаг, табір «Пєсчаний»); 1955 рік – звільнення з табору й повернення до Львова (вул. Щорса, 10, кв. 4 [нині Русових] – цю адресу знала вся Караганда); в 1956 році вступив на слов’янське відділення Франкового університету (серед однокурсників, молодших за віком, були Мирослав Тимочко, Ірина Стасів, Ігор Калинець, Іван Сльозко, Євген Осєчкін, Микола Старовойт, Богдан Завадка); 1965 рік – суд над Михайлом Горинем, з яким товаришували (їхні могили сьогодні поруч). Теодозієві запропонували написати заяву на звільнення «за власним бажанням» (працював у Франковому університеті на посаді завідувача кабінету фонетики української мови).
     Безробіття... «Нарешті вирішив Теодозій піти в КГБ: “Або дозвольте мені працювати, або посадіть мене, якщо я ворог, у тюрму!”» Дозволили... викладати російську  (згодом українську) мови в школах Пустомитівського району на Львівщині.
     З 1971 року – редактор підручників для шкіл УРСР з польською мовою навчання видавництва «Радянська школа» (Львівська філія), де пропрацював майже 20 років.
     1989 рік – учасник Установчого з’їзду Народного Руху України.
     1991 рік – поїздом вирушає у Варшаву як Спеціальний посланник Уряду України в Республіці Польща (де йому довелося організовувати все з нуля): «200 доларів дали київські свати Теодозія, вони ж роздобули для нього пристойного фетрового капелюха і плаща з класичного англійського драпу». З обкомівського гаража першому дипломатові Незалежної України виділили «Москвича» без водія. Більш-менш пристойний костюм зі складу на Зеленій допоміг «організувати» Володимир Парубій (тодішній заступник голови Львівської міської ради).
     Праця в Польщі та інші події життя Теодозія Старака – це велика книга, яку, можливо, колись напишуть вдячні нащадки...
     1 жовтня 1999 року Теодозій Старак відпустив руку своєї коханої дружини і відійшов за межу.
     Інформація для роздумів. Операцію на горлі йому зробили 25 жовтня 1993 року у Варшавській медичній академії ім. С. Банаха, а помер від гепатиту С. Любов Горбенко пригадує: «... такий собі Пєтя Кілімнік, землячок із Черкащини, кагебіст совєтського, а потім російського Посольства (його  помешкання нам “дбайливо” підсунули на перших порах у Варшаві в 1991 році). На прийомі в російському Посольстві у червні 1992 року він “по- земляцьки” довірливо порадив мені: “Скажите своєму мужу, што еластічним надо бить, еластічним... Вот смотрітє – бєлоруси…”»...
     А що ж Україна? Невже вкотре знову пішла по колу? Чи друзі й однодумці стали єдиним фронтом на варті Незалежності та розбудови України? «За кілька місяців до смерті Теодозій Старак осмілився публічно сказати своїм колишнім однодумцям про їхнє пристосуванство, хворобливу амбіційність і конформізм». У Вікіпедії знайшов таку думку Умберто Еко: він розглядає конформізм як прояв «нездатності середньої людини звільнитися від формальних систем, що нав’язані їй ззовні, а не набуті завдяки власному дослідженню реальності, … результат пасивного засвоєння тих норм розуміння і судження, які ототожнюються з “хорошою формою” як у моралі, так і в політиці, як у дієтиці, так і в моді – на рівні естетичних смаків і педагогічних принципів». Чи сьогодення не свідчить про все це?
     Щоб зрозуміти об’єм відповідальності і складність роботи дипломата на початках нашої незалежності,  зацитую лише два речення з розділу «Вибрані статті, інтерв’ю»: «Я тоді ще не знав, що Валенса 19 серпня привітав Янаєва і визнав ГКЧП. Потім вони викручувалися, як могли…» (Теодозій Старак, «Ми починали з повного нуля». – Літературна Україна, 14 січня 1999 року).
     З розділу спогадів про Теодозія Старака «І юрби вчинків, з’єднаних у світлі» зацитую лише декілька фрагментів: «Теодозій Старак – особливо унікальна постать. Чим? – запитаєте. Інтелігентністю. Порядністю. Професійним підходом до справи, якою займається, – взагалі чи в даний момент. ...як дипломат і як українець був людиною Жертовної Праці. Тому заслужив на добру і довгу пам’ять» (Богдан Залізняк, «Він закликав ставати сильними»); «З нічого створивши Українське Посольство в Польщі, він, неперевершений знавець польських реалій, тонкий і виважений політик і дипломат (вроджений!), справжній патріот-націоналіст, свідомо і вперто витіснявся колишніми радянськими дипломатами-компартійцями – і це з прикрістю спостерігали українські і польські політики...
     Теодозій завжди був авторитетом для мене, як згодом близьким товаришем-авторитетом у лаґері став Іван Світличний. Щось спільне мали вони – це, насамперед, доброта, добродушність і почуття гумору. Відчувши огіршення від зустрічі з однокурсниками після мого повернення із Сибіру до Львова, я все-таки пішов до нього у видавництво «Радянська школа». Дозик вислухав мою скаргу, лагідно усміхнувся. “Я чекав, щоб ти прийшов до мене”, – сказав. Тепер я вже не маю, до кого йти...» (Ігор Калинець, «Усмішка приятеля замолоду»); «Писати про Теодозія Старака в минулому часі не хочеться і якось дивно. Його енциклопедичних знань, життєвого досвіду й оповідань могло вистачити не на одне життя, не на одну книгу, однак доля розпорядилася по-іншому» (Андрій Дещиця, «Безперервний зв’язок»). Цей зв’язок промовляє духом правди з небес, бо ж Теодозій Старак зорить на нас енергією любові і боротьби, даруючи віру в  перемогу.
     P. S. «Що  побажав би нам, українцям, сьогодні незабутній Ян Ольшевський?  – Не сумніваюся, що Він (так само, як і Теодозій Старак) сказали б: “Ви не повинні здаватися!” Чуєте? Ми не маємо права навіть на втому. Як можна втомитися боронити свою європейськість, свою ідентичність і сутність? Пам’ятаймо, на нас дивиться нині весь світ. І на весь цей світ гуде наш безсмертний Майдан: “Свобода і гідність – понад усе!” Слава Україні! Вічна слава її вірним синам та її мужнім і щирим друзям!» (Любов Горбенко, «Ольшевський, Найдер, Старак і... Майдан». – Дзвін, № 4 (894), 2019).
          Тільки от тепер не одному мені, мабуть, доводиться думати: А до кого підемо ми, до кого піде дружина Теодозія, якщо мужніх і щирих  немає поряд, якщо їх все менше і менше?.. Хто нам скаже: «Я чекав, щоб ти прийшов до мене»?.. Що ж це з нами відбувається, українці?!
Богдан Дячишин, лауреат премії ім. Івана Огієнка, доктор філософії, доцент