ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 253 Январь 2018
Еліна Заржицька КРІЗЬ ВІДСТАНЬ ЛІТ... Елена Ананьева СКРИПИЧНАЯ МУЗА АДОЛЬФА БРОДСКОГО Сергій Дзюба Міжнародна медаль Івана Мазепи – патріотам України! Мілан Грабал Книга поетів із Чернігова вийшла в Чехії Віктор КАНЕВСЬКИЙ ДЗЕРКАЛЬНЕ ВІДОБРАЖЕННЯ Раїса Обшарська Розчавлений талант Жовтий князь Г.С. Шарипова НЕДЕЛЯ ЯЗЫКОВ НАРОДОВ РЕСПУБЛИКИ КАЗАХСТАН ИЕГУДА   ШТЕЙНБЕРГ БЕСЕДЫ   С   ДЕТЬМИ Віктор Васильчук «Просто на Покрову Зінаїда Вількорицька КВІТІВ МАЄ БУТИ БАГАТО
1. Еліна Заржицька КРІЗЬ ВІДСТАНЬ ЛІТ...
КРІЗЬ ВІДСТАНЬ ЛІТ...
Дніпропетровщина завжди була і залишається багатою на талановитих  людей. Але... Та ж історія свідчить, що за життя талановита людина завжди  стикається з численними випробуваннями, а визнання таланту приходить вже  після земного буття.
Ім'я видатного українського письменника Валер'яна Петровича  Підмогильного, мого земляка, стало широко відомим лише на початку 90-х років  ХХ століття. Хоча, саме Січеслав (саме так називав письменник рідне місто)  першим вітав дебют молодого початківця у 1919 році. А спокутуючи провину  забуття, першим презентував його широкій громадськості наприкінці 1989 року.
У 2011 році дніпровці першими мали змогу побачити у міському  телевізійному театрі документальний фільм про видатного земляка. Директор і  художній керівник телетеатру Ольга Волошина розповіла журналісту газети "Наше   місто", що стрічка побудована на трьох сюжетних лініях. Перша - життя  письменника, його біографія. Друга - невеликі екскурси в історію Катеринослава,  а третя - аналіз творів В.Підмогильного, який зробив Микола Чабан, член НСПУ,  краєзнавець, заслужений журналіст України.
Оскільки ж не маємо змоги переглянути зараз зазначений фільм, то візьму  на себе сміливість ознайомити шановних читачів із деякими подробицями з  біографії письменника.
Не я перша, яка взялася за вивчення біографії уславленого земляка. Свого  часу на Заході були оприлюднені спогади Тодося Осьмачки, Володимира Куліша,  Докії Гуменної; фрагментарні згадки Івана Майстренка, Олекси Кобця, Григорія  Костюка. Не зоставив окремого спогаду (принаймні, не змогла їх знайти)  близький  товариш письменника Борис Антоненко-Давидович. Багато сил на  пошуки нових  фактів та втрачених даних прикладає мій колега, журналіст,  краєзнавець,  письменник Микола Чабан.
Проте, з усіх сторінок спогадів людей, які знали Валер'яна Петровича,  постає образ майстра оригінальної прози, перекладача з французької; митця-  філософа, одного з перших в Європі провісників екзистенціалізму - "філософії  буття".
Народився талановитий митець 2 лютого 1901 року в селі Чаплі (нині  житловий масив у складі міста Дніпро). Зараз кожен небайдужий може побачити  лише місце, де стояла хата родини Підмогильних. Нині тут нова вулиця (в останню   війну Чаплі горіли) і саме помешкання не збереглося.
У ХІХ ст. Чаплями володіли графи Воронцови-Дашкови, які в Російській  імперії посідали видні державні пости. Як зазначає місцевий краєзнавець  Михайло Богомаз, у маєткові графа Іларіона Івановича Воронцова-Дашкова і  працював конторником батько майбутнього письменника - Петро Якович  Підмогильний.
За спогадами сучасників письменника, зібраними тими ж краєзнавцями -  Миколою Чабаном та Михайлом Богомазом, - маленький Валер'ян був розумним  хлопцем, залюбки вчився, але - як всі сільські хлопці - охоче ставав до таких-сяких   забав та пустощів. А ще - дуже любив рибалити. Що ловив? І бубирів, і піскарів.  Вміло робив хватки - спеціальні пристрої для ловлі риби. Навесні піскарі бувало  йдуть знизу вгору проти течії Дніпра. Закине хлопець такий пристрій в річку і  півхватки риби витягне! Зараз, щоправда, хваток немає - перевелися...
Навпроти Чаплів - історичне село Старі Кодаки. Саме на цьому місці  колись була польська фортеця Кодак, зруйнована козаками. Малий часто-густо  переправлявся на човні через Дніпро. Вже подорослішавши, він цікавився  минулим, навіть звів знайомство з Дмитром Івановичем Яворницьким.
Чималий вплив на Підмогильного мала особистість "народного академіка".  Своїм же духовним наставником у відчутті слова Підмогильний завжди вважав  Михайла Коцюбинського.
Але - те буде ще коли... А з 1910 року Валер'ян починає навчання в 1-му  катеринославському реальному училищі (нині - один з корпусів ДНУ ім. О.  Гончара, розташований на центральному проспекті міста). У 1918 році  Підмогильний вступив до математичного відділення Катеринославського  університету, згодом перевівся на правний, але через матеріальну скруту  змушений  був залишити навчання. У 1919-1920 рр. - працював у відділі народної  освіти  секретарем секції художньої пропаганди і, водночас викладав фізику в  школі,  вчителював у місті Павлоград.
Писати Підмогильний почав ще в учнівські роки, друкував свої оповідання в   шкільному часописі. Але першим літературним його дебютом стали оповідання  "Гайдамака" і "Ваня", що вийшли друком у літературно-педагогічному збірнику  "Січ" (1919 р.).
На початку 1920-го на сторінках газети "Боротьба" з'явились новели "Перед  наступом" та "Повстанці". Того ж року в Катеринославі вийшла книга молодого  автора "Твори. Том І".
Психологічну інтелектуальну прозу молодого письменника високо оцінив  відомий вчений-літературознавець Петро Єфремов. Науковець зазначав, що в  постаті Підмогильного в українській літературі з'явилась "молода, свіжа,  багатонадійна сила зі сталим інтересом до психологічних проблем і з нахилом до  художньо-синтетичних методів і засобів писання". До речі, саме П. Єфремову  належить перша серйозна розвідка про творчість Підмогильного "Поет чарів ночі".
1921 року поет В. Поліщук, прозаїк В.Підмогильний, літературознавець П.  Єфремов видали в Катеринославі (Січеславі) літературно-мистецький збірник  "Вир революції", на шпальтах якого вперше було надруковане оповідання "В  епідемічному бараці", а в розділі "Хроніка" повідомлялось, що "письменник В.  Підмогильний написав повість "Остап Шаптала", а також скінчив переклад з  французької мови романа Ан. Франса "Таїс", написавши до нього передмову. Він  же закінчує цикл "Повстанці", а також написав оповідання "Комуніст" і "За день".
Восени 1921 року письменник вирушив до Києва, де недовго працював  бібліографом Книжкової палати. Місто обезлюдніло через голод. Довелося  виїхати  до Ворзеля під Києвом, де Валер'ян Петрович викладає українську мову та   політосвіту у трудовій школі. Там він одружується з донькою священика  Катериною Червінською. Тема голоду потім знаходить втілення у циклі оповідань  "Проблема хліба" (1921-1923), а оповідання "Син" (1923) визнане одним із  найкращих в українській літературі.
Визнання знайшло молодого автора. У 1922 році в Лейпцигу вийшло  друком оповідання "В епідеміологічному бараці" (передрук з катеринославського  "Виру революції"), у Празі й Берліні - новели з циклу "Повстанці".
Повернувшись до Києва, письменник вчителював, працював редактором  "Книгоспілки", в редакції видання "Життя і революція".
1925 року Підмогильний став одним з ініціаторів створення літературної  організації "Ланка", до якої увійшли також Григорій Косинка, Євген Плужник,  Борис Антоненко-Давидович, Борис Тенета, Тодось Осьмачка.
У 1928 році Наркомпрос "визнав за потрібне" відрядити за кордон  представників різних галузей українського мистецтва. Було створено спеціальну  комісію, яка ретельно відбирала (після прискіпливої перевірки, звичайно)  кандидатів на закордонну подорож. Перевірки тривали аж півроку. І - о радість! -  на сторінках газети "Пролетарська правда" 2 жовтня 1928 року з'явилось  повідомлення: "За відрядження НКО київські письменники - М.Терещенко, Ів. Ле,  В. Підмогильний і Г.Косинка мають виїхати за кордон. Мета подорожі - одвідати  й  зібрати літературний матеріял у Німеччині й Франції".
За деякими обставинами (нам вони зараз не цікаві - бо ж річ йде саме про  долю Валер'яна Петровича) за кордон Підмогильного відрядили не з Косинкою,  Терещенком чи Ле, а з харків'янином Аркадієм Любченком. А першим містом, яке   гостинно зустріло письменників, була Злата Прага. 8 грудня 1928 року газета  "Культура і Побут" повідомила, що "під час перебування українських  письменників А. Любченка та В. Підмогильного в Празі погоджено справу з  чеськими видавцями про видання вибраних творів цих письменників чеською  мовою. Зі свого боку ДВУ (державне видавництво України) видає новий роман  відомого чеського письменника Ольбрахта... Так само ДВУ готує антологію  чеської поезії. Протягом року ДВУ видасть українською мовою відомий роман  чеського письменника Ярослава Гашека "Пригоди бравого вояки Швейка".
З цього повідомлення не зрозуміло, в якому видавництві мали з'явитись  твори Підмогильного... Але - поїздка Підмогильного до Праги  так чи так сприяла  пожвавленню українсько-чеських літературних зв'язків.
Щодо перебування делегації в Берлині та Парижі відомостей, на жаль.  бракує. А вже 30 листопада в оголошенні, розміщеному в газеті "Пролетарська  правда", про зустріч українських письменників вже надибуємо й ім'я  В.Підмогильного.
Загалом, перед "великим переломом", 1928 року за кордоном побувало  чимало українських письменників. Це П. Тичина, І. Ле, О. Копиленко, Л.  Первомайський, І. Микитенко, Кость Котко й інші. Дехто після відвідин Заходу  поспішав написати книжки про свої подорожі. (Згадаємо хоча б їхнього  російського колегу - Володимира Маяковського). Так, І. Микитенко видав чималу  книгу "Голуби миру. Подорож за кордон". У цій книзі автор, на думку рецензента,  дуже правильно реагував на побачене "у них".
Валер'ян Підмогильний нічого про свою закордонну подорож не писав. Це  могли згодом також поставити йому на карб.
Зі своїм убивцею - Йосифом Сталіним  письменник зустрівся у лютому  1929 року. Зустріч відбулась у Кремлі.
Звісно, зустріч була не віч-на-віч, а в складі чималої, понад сорок душ ,  делегації українських письменників - учасників тижня української літератури в  Москві. "Вождь всіх народів" і "великий спеціаліст" з національного питання  прагнув вивідати позицію української інтелігенції у рік "великого перелому". У  відредагованому радянською пропагандою вигляді ці питання звучали так: чи є  національна проблема виключно проблемою селянства і чи є розвиток  національних культур і літератур лише матеріалом для розвитку єдиної, так званої  "інтернаціональної" російської літератури і культури?
Сталін погано орієнтувався в українській літературі (до речі, це стосувалося   й інших літератур - окрім, хіба що, грузинської), але дуже гарно розумівся в  людській психології. Втім, це не рятувало його від багатьох "ляпів", які  виправляли письменники. А якому керівникові сподобається вислуховувати  зауваження від підлеглих? Зважаючи ж на запальний та мстивий характер  колишнього учня духовного училища, Сталін дуже добре запам'ятав своїх  "національно агресивних" опонентів. І невдовзі його слова, що ті й ті особи  потребують "перевиховання й профілактики" були взяті на озброєння численними  кремлівськими підлабузниками. Та й не тільки кремлівськими. Як швидко  рухаються кола по воді, так же швидко було розіслано численні вказівки стосовно  вжиття відповідних заходів із "виховання й покарання" "замаскованих ворогів  народу".
Харківські товариші взяли "під козирок" і почали готувати гучний процес  викриття й осудження виявлених "ворогів" Країни Рад - членів підпільної  організації "Спілки визволення України". Як здогадуєтеся, справа була штучна й  сфабрикована тією сумнозвісною організацією, на рахунку якої - загибель тисяч і  тисяч людей, якнайчастіше - представників науки та культури. Були арештовані  представники старої української інтелігенції і в 1930 році Валер'яну  Підмогильному (тоді вже він жив і працював у Харкові, куди переїхав ще в 1929  році) довелось бути присутнім на цьому гучному процесі.
Разом із товаришем - Борисом Антоненко-Давидовичем вони готувалися до  опору, запальних виступів на захист арештованих... Але - не судилося. Друзі були  розчаровані поведінкою підсудних і їхній намір - просити посадити на лаву  підсудних і них обох - згас.
Тоді Валер'ян Петрович отримав посаду консультанта з іноземної  літератури у видавництві "Рух" і повністю зосередився на перекладацтві. У його  величезному творчому доробку переклади філософського трактату К. Гельвеція  "Про людину, її розумові здібності та її виховання", двотомник творів Д. Дідро,  романи О. де Бальзака, А. Франса, Гі де Мопассана.. .
До найкращих інтелектуальних здобутків української літератури першої  половини ХХ ст. належать романи В. Підмогильного "Місто" (1928), "Невеличка  драма" (1930), "Повість без назви" (1934), які остаточно переконали більшовицьку  критику у тому, що "письменник цікавиться не людством, а людиною".
У нарисі П. Колесника "Валер'ян Підмогильний" прозаїка схарактеризовано   байдужим до "велетенських господарських досягнень", а його творчість визнана  "далекою й чужою революційній дійсності".
"Доброзичливці" постійно згадували, що оповідання "Іван Босий" багато  років друкували й передруковували в емігрантській пресі. До речі, ще й у 50-х  роках в одному з журналів мовилося, що цей сміливий твір закликав до  національного спротиву більшовикам і був "виявом полум'яного протесту автора  проти окупанта України".
Друзі закликали Валер'яна про обережності, але він зважається на нову  сміливу публікацію. Нею стало оповідання "З життя будинку". Може, вперше в  ньому досить відверто було мовлено про масовий голод (1933-1934 рр.) і про те, як   в одному будинку було влаштовано їдальню для порятунку жителів району.  Вперше  прозвучала й думка про неприпустимість соціального поділу й класового  обмеження тих, хто не належить до пролетарського роду.
Ці лихі "одисеї" закінчилися для Підмогильного невесело. Новела Валер'яна   Петровича була занесена в реєстр "ворожих", і потому в усіх виступах офіційних  критиків її паплюжилося з усією належною "класовою" суворістю.
За спогадами мешканців письменницького будинку "Слово" (м. Харків), де  саме й проживала родина Підмогильних, напередодні арешту письменник  передчував зле. Він саме розпочав роботу над новим великим твором і не встиг ще  навіть дати йому назву. В рукописах він так і фігурує "Повість без назви". Це  глибоко філософська драма в прозі про те, як важко і нестерпно існувати порядній   людини в сучасному світі. На жаль, ця робота стала останнім художницьким  твором для автора.
А в грудні 1934 року відбулась подія, яка стала своєрідним "пусковим  гачком" у цькуванні "ворогів пролетаріату". 1 грудня в Ленінграді вбито головного   політичного суперника Сталіна - Сергія Кірова. Це вбивство ("великий вождь  народів", як завжди, діяв чужими руками в справі усунення небажаного "друга по  боротьбі за світле майбутнє") стало таким собі "стартом" для усунення й інших  небезпечних для офіційної влади.
І вже 8 грудня 1934 року в будинку творчості Заньки під Харковом  тридцятитрьохрічного письменника заарештовують, судять і разом з іншими  митцями засилають на Соловки, де йому довелося пробути в ізольованій камері  довгих три роки. Його звинувачували "як учасника контрреволюційної організації,   що ставила за мету терор проти вождів партії". До цієї вигаданої організації було  притягнуто українських письменників В. Поліщука, Г. Епіка, М. Куліша, Є.  Плужника, В. Вражливого, А. Любченка та інших. 28 березня 1935 р. пролунав  вирок: "позбавлення волі терміном на десять років..."
Письменник відбував покарання в спецізоляторі на Соловках. Перекладав  В.  Шекспіра, О. Вайльда. Написав кілька оповідань, мріяв про роман "Осінь 1929".
Останній лист із Соловків датується 2 червня 1937 року.
А 3 листопада 1937 року до 20-х річниці Жовтня В. Підмогильного було  розстріляно (вирок трійки УНКВС за протоколом № 83 від 09.10.1937 щодо  засудженого до ВМП Підмогильного В.П.).
"Повість без назви" (1934), що її Валерій Шевчук вважав "Одним із  блискучіших й найсерйозніших творів не тільки В. Підмогильного, а й усієї  тодішньої української літератури" , так і не була завершена...
Шлях митця був зумовлений. Поет Вигорський з роману "Місто"  промовляв:  "На межі двох діб неминуче з'являються люди, що зависають якраз на  грані, звідки  видно далеко назад і ще далі вперед, Отже, вони слабують на  хворобу, якої люди  жодної партії ніколи не прощають, - на гостроту зору". Звісно,  що мовилося про  долю справжнього письменника.
Він раніше за французьких екзистенціалістів Ж.П. Сартра, А. Камю відчув  абсурд буття, беззахисність людини проти уряду, приреченість Духу. За словами В.   Мельника, - "з ним зломилася одна з найоригінальніших гілок української  пореволюційної літератури - інтелектуальна проза".
Творчий шлях Валер'яна Петровича тривав лише 15 років. А потім - на  півстоліття його ім'я було вилучено з літературного процесу. Залишилось лише  кілька прижиттєвих видань збірок оповідань і повістей, романи "Місто" й  "Невеличка драма"; бібліотека перекладів класичної французької прози (Бальзак,  Вольтер, Гюго, Дідро, Доде, Меріме, Мопассан, Франс тощо), про які академік О.  Білецький ще наприкінці 20-х років ХХ ст. сказав, що ними "сміливо може  пишатися українська література".
Творчість Валер 'яна Підмогильного - в європейському культурницькому  контексті, а  в місті молодості чаплянського генія, на жаль, немає жодної пам'ятки,   що увічнювала б його Слово...
Література:
1. Підмогильний В. Місто: Роман, оповідання. - К.: Молодь, 1989. - 448 с.
2. Підмогильний В. Невеличка драма: Роман, повісті. - Дніпропетровськ:  Промінь, 1990. - 326 с.
3. Хрестоматія з історії Дніпропетровщини: Навч. посібник для 5-11 класів  загальноосвітньої школи. - Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004. - 767 с.
4. Дуб К.С. Українська новела 20-30-х років ХХ століття (М. Хвильовий, В.  Підмогильний). Спецкурс. - Дніпропетровськ, ДДУ, 1998. - 63 с.
5. Мельник В.О. Валер'ян Підмогильний. До 90-річчя від дня народження. -  К.: Т-во "Знання" УРСР, 1991. - 48 с. - (Сер. 6 "Світ культури" № 1).
6. Нащадок степу: Спогади про Валер'яна Підмогильного / Упор. М.П.  Чабан. - Дніпропетровськ: Січ, 2001. - 221 с., іл.
7. Поет чарів ночі // Єфремов П. Молитва Богу невідомому: Літ.-крит.  статті. - Дніпропетровськ, 1993. - С. 31-41.
8. Університет на дому // Мороз-Стрілець Т. Голос пам'яті: Спогади.- К.:  Рад. письменник, 1989. - С. 11-117.
9. Чабан М. Соловецький в'язень - Чабан М. // З любові і муки...: Розповіді  про літературу і письменників / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал та ін. -  Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1994. - С. 87-92.
10. Чабан М. Соловецький в'язень - Чабан М. Січеслав у серці: Нариси /  Книга пам'яті. - Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1994. - С. 22-27.
11. Дуб К. Універсалії буття в новелістиці Валеряна Підмогильного /Текст/  /  К. Дуб // Свічадо, - 2006. - № 1. - С. 92-97.
12. Міщенко О. Художні виміри урбаністичного простору в романі  В.Підмогильного "Місто" /Текст/ / О. Міщенко // Бористен. - 2008. - № 10. -
2. Елена Ананьева СКРИПИЧНАЯ МУЗА АДОЛЬФА БРОДСКОГО
Елена Ананьева
СКРИПИЧНАЯ МУЗА АДОЛЬФА БРОДСКОГО
Глава 2.
Начало в декабрьском номере журнала- альманаха «Порт-Фолио» за 2017 год.
«Поколения, родившиеся и выросшие при советской власти, очень мало знали о  своих предках. Страх репрессий “воспитывал” наших родителей, и они не  рассказывали о прошлом. Но я знала, что у моей бабушки Сары был знаменитый  брат – скрипач Адольф Давидович Бродский, первый в Европе исполнитель  скрипичного концерта Чайковского. Статьи об Адольфе Бродском можно найти в  энциклопедиях. В музее П.И. Чайковского в Клину есть стенд, посвящённый  дружбе композитора и Бродского. Но в российской печати Бродский почти не  упоминался 70 советских лет.»  Любовь Сталбо, мемуарист.
Открывая старые архивы, в которые далеко не просто попасть, чувствуешь  приобщение к древней матрице, в которой, наконец, всё заняло свои места.  Архивы, известно, на всякий случай … закрыты для свободного доступа. Когда  обнаруживаешь, случайно, материалы достойные самых главных собраний  старины планеты, испытываешь непреоборимый трепет. Одними из таких  открытий стали записки ЛЮБОВИ СТАЛБО, ПОСВЯЩЕННЫЕ ПАМЯТИ  АДОЛЬФА БРОДСКОГО, СВОЕГО ДЯДИ – выдающегося скрипача, создателя  школы камерной игры на скрипке.
Краткая предыстория знакомства с семьей. В прошлом десятилетии в газете  „Одесский листокЪ“ в Сан-Франциско было опубликовано мое эссе о большой  когда-то семье интеллигентов высшего ранга, ученых, деятелях литературы и  искусства „СОЗВЕЗДИЕ“. В нём рассказала о судьбе Марии Андреевны  Рассадиной и ее сыне – известном журналисте-международнике Леониде  Рассадине, родившемся в Шанхае. Там она, оперная певица в тридцатые годы  прошлого столетия подружилась с Александром Вертинским, потом, вернувшись в  Одессу, в 1948 году – с Клавдией Шульженко. Много было интересных встреч на  протяжении жизни. Это – семейная легенда, с которой росла.  Помнится, говоря о  ком то, родственники переходили на шёпот. Много было связей с выдающимися  современниками, о которых рассказывали, оглядываясь. Главное, что они  оказались не только с определенными родственными линиями  – веточками  нашего древа, но, главное, близки по духу и по дружбе. Это гораздо более значимо,  кроме родственных, быть связанными дружественными нитями. Тетушка МА  дружила с моей мамой, вот она и ее сын на маминой свадебной фотографии на  дедушкиной даче, а я до сих пор с Леонидом Рассадиным частенько общаюсь. Есть  общие интересы в наших сферах деятельности. Счастлива этим!.. 
Несколько лет назад Леонид мне сообщил, что наш очерк, который мы писали  тогда, интервьюируя его по скайпу и телефону, прочитал в Америке, в Бостоне  Александр Сталбо, замредактора научного журнала, сын Любови Сталбо, которая  является, как оказалось … моей родственницей.
Об этом есть намерения писать дальше и открывать новые факты, но Любовь  Сталбо умерла несколько лет назад в возрасте 104 года. Она оставила несколько  интереснейших, насыщенных фактами, очерков.
Приглашаю перелистать увлекательные страницы биографии выдающегося  скрипача-виртуоза Адольфа Бродского. Это – готовый сценарий музыкального  фильма-путешествия. 
Итак, камера! Мотор! Поехали!
Начало 
Адольф Давидович Бродский родился 21 марта 1851 года в Таганроге.
Его судьба изначально была связана с Одессой. И хотя он родился в цветущем,  вишневом, чеховском Таганроге, в детстве уже знакомится с жемчужиной у моря одесским оперным театром  Там служил его гувернер, кстати, неимоверный  пьяница, но успешно приобщивший к первым шагам скрипичного мастерства В  раннем возрасте уже вывел на сцену легендарной оперы не по годам серьезного  мальчика Это ему было с руки, потому что и отец, и дед Адольфа были  скрипачами-самоучками.  Он играл еще малышом на скрипке и на подмостках  оперного театра ему было привольно. В Одессе жили родственники. Встречи с  ними были всегда праздником.
Во время последующих многочисленных концертных поездок был концерт в  Одессе. Адольф не забывал своих сестёр –  Сару и Флору. Во время поездок бывал  у них дома, многие годы помогал материально. Племянница Адольфа Бродского  Лидия Варковицкая, которая как открылось, мать моей родственницы - (по отцу,  рожденному в начале прошлого века, передавшему мне многое в истории  понимания мира), она вспоминает о последнем приезде Бродского в Одессу :
 “Мы все были на его концерте в Городском саду. Дядя был … просто  обаятельным. Весёлый, жизнерадостный, он всех очаровал. Я узнала тогда, что он  прекрасный шахматист…”.
В России
„В 1870 году 19-летний Бродский возвращается в Россию и концертирует в  Москве, Петербурге и по России. С 1873 года Адольф живёт в Москве. Он  занимается у профессора консерватории Ф. Лауба, а с 1874 г. по 1879 г. преподаёт  в Московской консерватории. После смерти Ф. Лауба Бродский возглавляет  квартет Московского отделения Русского музыкального общества, проходят его  частые выступления – сольные, с квартетом, и при участии Николая Рубинштейна.  В эти годы начинается дружба Адольфа Бродского с Николаем Рубинштейном и  Львом Куперником. Лев Куперник, друг Адольфа Бродского, был известным  адвокатом (“Куперник – всех Плевак соперник”). Куперника сделала знаменитым  его мужественная и успешная защита евреев на нескольких громких судебных  процессах. Одно время Николай, Лев и Адольф жили вместе в большой квартире в  Москве. Сюда ненадолго приезжала сестра Адольфа, Флора, чтобы помочь им по  дому. Куперник и Бродский сохранили духовную близость до самой смерти Льва в  1905 году. Адольф и Анна были дружны и с дочерью Льва, известной  писательницей Татьяной Щепкиной-Куперник. В 1879 году Адольф уезжает из  Москвы. Он живет несколько месяцев в Крыму, а затем переезжает в Киев. Почему  он уехал из Москвы? По воспоминаниям его племянницы, “его как еврея из  консерватории удалили…”. . а жена Анна Львовна потом напишет, что “ему  хотелось иметь собственных учеников, а не готовить их для другого педагога”. С  1879 по 1981 год Бродский дирижирует Киевским симфоническим оркестром.
13 мая 1880 года Адольф женится на Анне Львовне Скадовской. Лето молодые  проводят в Алуште. Анна едет в Киев, а Адольф совершает концертное турне по  Кавказу.
Снова в Европу. Признание таланта скрипача.
Во Франции
В 1881 г. Бродские уезжают в Париж. В доме Полины Виардо А.Д. Бродский  знакомится с И.С. Тургеневым. В Париже Адольф встречается с Сен-Сансом,  Сарасате. Он познакомился со многими великими музыкантами и слушал их игру,  не ставя себе целью придираться или критиковать, а старался чему-нибудь  научиться от каждого из них. Сильнейшее впечатление произвел на него Сарасате.  Бродский часто повторял, что узнал от него много нового относительно техники и  звукоизвлечения. Адольф часто включал произведения Сарасате в репертуар своих  камерных концертов.
В Австрии, Вене
 В августе 1881 года Бродские приезжают в Вену. К этому времени Адольф уже  готов исполнять Скрипичный концерт Чайковского. Первоначально концерт был  посвящен Леопольду Ауэру. Однако этот маэстро полагал, что концерт является  неисполнимым. Адольф же считал для себя делом чести донести этот концерт до  слушателей. Публика приняла исполнение неоднозначно.
На события откликнулась пресса. Один из откликов, причем, критический,  отрицающий заслуги молодого виртуоза, уже опубликован в первой части этого  эссе. Теперь благодаря публикациям в прессе, можем воссоздать картину истории  музыкальной жизни. Это, словно, одно из извлечений из архива, причем о звуках.
Скрипичный концерт Чайковского вызвал шквал противоположных откликов.
Концерт Чайковского для скрипки с оркестром считался неисполнимым по  причине необычности произведения и из-за чрезвычайно трудной партии солиста.  Молодой Адольф Бродский учил его более года, однако ценители всегда находили  в концерте какие-то недостатки и советовали вообще не исполнять его публично.  Адольф Бродский вспоминал впоследствии: “Неудача с концертом придала мне  большую энергию (неудачи всегда так на меня действуют, а при удачах я делаюсь  слабым, пишется в биографии музыанта)”. Премьера скрипичного концерта  состоялась 4 декабря 1881 года в Вене. Адольф Бродский играл с оркестром  Венской филармонии под управлением известного дирижера Ганса Рихтера. Жена  Бродского, Анна Скадовская-Бродская, пишет в воспоминаниях: “Мы чувствовали,  что от этого выступления зависит наше будущее. Я, глядя на сотни людей,  заполнивших зал, поняла, каким смелым было его решение играть этот  чрезвычайно сложный концерт в первый раз перед такой публикой. Слегка  нервничая вначале, Бродский быстро справился с волнением: музыка, которую он  так любил, овладела им…. Я никогда не видела более внимательной публики….  Восторженные аплодисменты наполнили весь зал. Вероятно, такая реакция  показалась слишком бурной консервативной части публики, попытавшейся  сдержать овации; несколько секунд ясно раздавалось шипение. Но это лишь  усилило успех: люди вставали с мест и кричали: «Браво!», так что оппозиция  быстро стихла. Бродский снова и снова выходил на поклон к возбужденной  публике. Такой невероятный успех сулил ему прекрасное артистическое будущее.  На следующее утро газеты писали о концерте Чайковского, и все они отдавали  должное игре его первого исполнителя”. Хотя были и уничтожающие отзывы  ведущих критиков. Случилось так, что именно в тот день Петр Ильич Чайковский  был в Европе, направляясь в Италию. Ему в руки попал номер  Neue Freie Presse  со  статьей Ганслика, законодателя музыкальных вкусов австрийской столицы, резко  критиковавшего концерт. (Цитата приведена в начале повествования, в главе 1-й.)
После успешного исполнения в декабре 1881 года Скрипичного концерта  Чайковского в Вене Бродский стал получать один ангажемент за другим.  Предложения приходили из разных городов Германии и Австрии.
В России
 Первое исполнение Скрипичного концерта Чайковского в России, в Москве,  состоялось 8 августа 1882 года в зале Промышленно-художественной выставки, в  Шестом симфоническом концерте, под управлением И.К. Альтани. Концерт  Чайковского в Санкт-Петербурге с успехом был исполнен Бродским в январе 1887-  го, дирижёром был Антон Рубинштейн. П.И. Чайковский не уставал выражать  свою признательность А.Д. Бродскому. Память об этом хранит его портрет с  дарственной надписью: “Воссоздателю концерта, признанного невозможным, от  благодарного Чайковского”. Петр Ильич, начиная со второго издания нот,  посвящает концерт Адольфу Бродскому. Бродский становится признанным  мастером.
В Германии
В 1883 года в Германии, в Лейпциге, выступление Адольфа в зале Гавендхауз  было настолько успешным, что уже на следующий день он получил предложение  стать профессором Лейпцигской консерватории. Приглашение Бродский принял и  следующие 7 лет провёл в Лейпциге. Здесь он организовал знаменитый в Европе  струнный квартет и широко концертировал в Европе и России как солист и со  своим квартетом: Бродский был не только скрипачом-солистом, его страстью  были струнные квартеты в составе двух скрипок, альта и виолончели. Он  руководил квартетами в Москве, Лейпциге, Нью-Йорке и Манчестере. В его  ансамблях играли Брамс и Бриггс, Спилман и Фукс. В Лейпциге он создал свою  скрипичную школу. У него было много учеников, и некоторые из них жили в доме  Бродских. К ним относились как к своим детям. Своих детей у Бродских не было.  Адольф брал учеников с собой в путешествия – в гости к Эдварду Григу и в Нью- Йорк. В открытом доме Бродских часто бывали музыканты: Чайковский, Григ,  Брамс, Танеев… Есть записи в дневнике П.И. Чайковского о том, какое  удовольствие он находил в посещениях дома Бродских в Лейпциге. В этом доме  П.И. Чайковский познакомился и любил встречаться с великолепным Григом.  Чайковского и семью Бродских связывали многолетние тёплые дружеские  отношения, об этом говорит сохранившаяся переписка Петра Ильича с Адольфом  Давидовичем и Анной Львовной. В Лейпциге у Бродского было много учеников из  Норвегии. Он настойчиво пропагандировал не только русскую, но и норвежскую  музыку. Норвежский парламент (стортинг) наградил Бродского орденом Св. Улава  за постоянную помощь и поддержку, оказанную норвежским музыкантам и  композиторам. Эта награда доставила ему большое удовольствие, поскольку  исходила от всего норвежского народа.
В Америке
С 1891 по 1895 год Бродские в Америке. Адольф получил приглашение на работу  концертмейстером в одном из симфонических оркестров Нью-Йорка и солиста в  концертных турне. В Америку плыли с учеником, библиотекой, мебелью, слугами.  В Нью-Йорке Бродский как солист имел ошеломляющий успех. Он создал здесь  струнный квартет, который был с восторгом встречен любителями камерной  музыки. Создание струнного квартета – одна из неотъемлемых заслуг молодого  музыканта. В американский период Бродский играл в квартете вместе с ведущими  музыкантами Нью-Йоркского симфонического оркестра, в том числе ведущими  Юлием Конюсом и Антоном Эккингом. Разочарование произошло из-за  изнуряющего графика гастрольных турне по городам США и Канады. Бродского,  видимо, впоследствии не удовлетворяли “коммерциализация” искусства и  сложное положение музыкантов в Америке в то время. Так, известно, Бродский  был возмущён приглашением его квартета сопровождать музыкой ужин в доме  какого- то миллионера. Произошёл конфликт Адольфа Бродского с дирижером  оркестра Вальтером Дамрошем, проводившим политику «выжимания соков» из  оркестрантов; это не соответствовало принципам Бродского. Для Адольфа  Давидовича каждый музыкант был членом семьи. Он относился к каждому столь  трепетно, защищая его права, что положение в стране мечты, стало тяготить.  Нужно было предпринимать решительные действия в защиту музыкантов.
Адольф опубликовал письмо, защищающее права музыкантов оркестра, и,  несмотря на просьбу Дамроша остаться, решил покинуть Америку. Ему далось не  без труда это решение. Мобильность и огромная позитивная энергия в поисках  лучшего принесла свои плоды.   Период творчества Бродского в Америке требует  более подробного изучения. Впрочем, как всё его малоизученное, а в  определенный период замалчиваемое, искрометное творчество. 
Возвращение в Европу
Возможность легко сниматься с мест и пересекать границы поражает  воображение. Очевидно, что такая легкость, моторность принадлежит также к  виртуозности исполнения классических произведений.  Ведь, сигналы к  действиям смычка в руки, открывающего мир нот слушателю, идут из центральной  нервной деятельности музыканта. «Спящий» на ходу музыкант – не музыкант.  Сейчас время виртуозов, что также очевидно. А возможно, наш герой положил  начало этой сверхскорости еще в конце девятнадцатого века. В 1895 года  Бродский вернулся в Европу. Вскоре он получил из Англии от сэра Чарльза Халле  приглашение занять пост концертмейстера в его оркестре и профессора  Королевского музыкального колледжа в Манчестере. Почти одновременно  Бродскому предложили пост профессора консерватории в Петербурге, Берлине и  Кёльне. Адольф Давидович и Анна Львовна отдали предпочтение Англии. В конце  1895 года Халле умер, и Бродский заменил его в качестве директора.
 Королевский музыкальный колледж в Манчестере, Великобритания 
Здесь он выполнял обязанности директора колледжа, оставаясь профессором, в  течение 34 лет до своей смерти. При Бродском колледж стал одним из лучших  музыкальных учреждений Англии, сейчас составляя основу королевской  консерватории.  Один из моих друзей по хору, Йоахим Бремер, бывший пастор,  около десяти лет прослуживший в кирхе в Манчестере, получил от меня просьбу  разыскать материалы архивов или библиотеки, музея о пребывании Адольфа  Бродского… Но это только начало. Некоторые материалы уже удалось увидеть.  Конечно, пока это не редкие для музыковедов свидетельства триумфа и четкой  деятельности руководителя колледжа, квартета виртуоза-исполнителя. О них,  надеюсь, еще будет разговор. Тогда в нём преподавали замечательные музыканты  и учились студенты из многих стран Европы и из Америки. Искусство Бродского,  значится, отличалось солидной техникой, глубиной чувств, выразительностью,  редкой музыкальностью и искренностью. Оно, по достоинству, оценивалось очень  высоко. 
Отрывок из рецензии английской газеты: “Главной отличительной  особенностью… оркестрового концерта … в зале  Free Trade Hall стали  великолепная игра Халле-оркестра и появление на концертной площадке  профессора Адольфа Бродского. Бродский превосходно исполнил ля-минорный  концерт Баха. Музыка Баха близка по духу этому великому артисту. Бродский  заставил нас почувствовать простоту, являющуюся неотъемлемой частью  возвышенности концерта. Музыка нигде не была осквернена мыслями о  технических трудностях; все их профессор Бродский преодолевал со  сдержанностью и легкостью… Оркестр на протяжении всего концепта был  восхитителен: каждый из музыкантов словно выражал языком музыки свое  глубокое уважение к Адольфу Бродскому и его искусству”. 
Музыкант удивительно разносторонней одарённости, Бродский не только по праву  пользовался репутацией одного из лучших инструменталистов мира, но и обладал  редким человеческим обаянием, способностью дарить окружающим душевное  тепло; дружбой с ним дорожили даже самые выдающиеся его современники.  Рассматривая редкие, фотографии семьи, в конце 19-го – начале 20 веков, Анны и  Адольфа Бродских, замечаешь дарственную надпись выдающейся Татьяны  Щепкиной- Куперник, как одно из важных свидетельств времени.
В Манчестере у Бродских было много друзей, учеников, по-прежнему живших в их  доме. Гостили Эдвард Григ и его жена, музыканты, приезжавшие из России,  норвежские музыканты. Адольф Бродский оказывал большое влияние на  музыкальную жизнь Манчестера не только в Англии. Неоднократно выступал он и  в России. 
В манчестерский период квартет под управлением Бродского связывали тесные  отношения с Эдуардом Элгаром, написавшим для него струнный квартет  Op. 83; в  январе 1927 года Бродский исполнил скрипичный концерт Элгара в ходе  празднования 70-летия композитора…
Записей игры Бродского, к сожалению, не сохранилось. В истории музыки Адольф  Бродский остаётся как один из выдающихся скрипачей - солист, ансамблист,  создатель и руководитель виртуозных струнных квартетов, смелый исполнитель  новых для его времени произведений симфонической и камерной музыки,  самоотверженный педагог и музыкальный деятель.
Но память идет в мир и открывает новые страницы биографии и веточки родства  выдающегося музыканта. 
Исп. литература
* Любовь Сталбо. Выдающийся скрипач Адольф Бродский. – Бостон: Сборник  MCRSS «Второе Дыхание»
…………………………….
Вiршi Олени Ананьєво1 (м. Одеса, Україна – Німеччина)
Поет, прозаїк, журналіст, мистецтвознавець. Народилася в Одесі. Автор 15 книг.  Учасник понад 30-ти антологій, зокрема 12-ти – німецькою. Президент  Міжнародного конкурсу імені де Рішельє, арт-фестивалю «Вітрила Глорії» і  Міжнародної Академії «ЛІК» діячів літератури, мистецтв та комунікацій. Лауреат  міжнародних премій імені Миколи Гоголя та Пантелеймона Куліша, медалі  Олександра Довженка (Україна), літературних відзнак Греції (премія ім. Гомера)  та Росії. Член Міжнародної літературно-мистецької Академії України,  Національної спілки журналістів України (тричі лауреат її конкурсу «Українська  мова – мова єднання»), Асоціації українських письменників та інших творчих  спілок. Нині мешкає в Німеччині.
Олена Ананьєва
З циклу «Твоє серце теж відкрите віршам»
Вiтаю! Слово – на вагу золота
Вітаю – зцілення слово!
Вкину, як м’яч, його знову
в зал, де навколо картини,
не яма і темінь, а мимо
снують тіні минулих побачень:
Караваджо, Моне, Ренуара …
З життя беру енергію.
Магії силу і вітру.
Вітаю! Радості слово
вкину одинадцятиметровим.
Слово – на вагу золота.
Грані-діаманти
і олово солдатиків
бравих відважних
вкину до зали талантів.
Слово – каррарським мармуром,
філософським каменем
і полум’ям,
абракадаброю, арепо,
де орач розпушує рядки літа.
Сама, як на амбразуру,
словом – міряти натуру,
цензуру відкинути,
покарання – тільки за відстані
до боргу, честі і сенсу,
праведності життя,
вкинути «Здрастуйте!»,
«Здорово!»
Зібралися всі разом знову ми.
Життя, дане раз прожити,
Cловом залишити важливим !
«Острови Олени – Архіпелаг Глорія»
Скільки асоціацій – море
омиває
конфігурації.
Мандри поезії, прози, проектів,
виставок і одкровень, зустрічей, легенд,
респектів,
розставань немилих,
чаша поезій – хвилі.
Бажання.
Глечики – поливи,
черепки, чекання…
Припливи-відливи.
Радості душа!
Світить сподіванням!
* * *
На розломі дня, на полустанку,
впівноги бреду спозаранку,
впівноги дійти мені ж до раю,
бо в пеклі справ не маю, знаю …
Діти нових розливів-розломів,
відступати нам не можна,
віщо манить
край всевишньої
любові і турботи,
немає для щастя в світі,
на щастя, квоти.
* * *
Мені потрібен професор мандрів,
скульптор, актор, диригент,
жонглер або листоноша,
пілот в хмарах з дощем.
Де зірки – волохатим
плодом-каштаном,
кулями на ялинці долі,
де мрії цвітуть крилато,
де щастю з любов’ю – воля.
* * *
На світанках моїх садів,
коли видно нові принади,
і переспіви влучних рядків
променяться, мов зорепади,
і смарагди міняють колір,
дивовижний беручи тон,
і летять до небесних колій,
розсікаючи горизонт…
А звідтіль – зоресяйний потік
із дощів, із нічної землі,
таємничий несучи вік,
буйноцвіттям, як твій мастихін.
І окропим сльозиною сад,
Щоб його від недуг вберегти?
Й не проґавити серед принад,
біоструми живі зберегти,
заслонити від ран і примар,
від зломислимих духів пустель,
й теплий дощ напросити із хмар.
Коли скине сад весь свій наряд,
Йому ж байдуже всі королі,
Йому схочеться рани вгоїти,
давши новому старт зі століть.
Коли стане у вічності ряд,
І захоче нетлінь оживити,
щоб перелік применшити втрат,
зупинивши циклічний розпад!
І вдихнути в пагінь життя нове,
огорнувши небесним безмежжям,
і молитви одвічної словом
загорнути в нетлінні одежі.
* * *
Нас осінь рукою зманила,
оділа наряд злототканний,
узори тремтливі розлила
в листки крихі ́тливо-скляні.
І спробуй ці шифри розкрити,
Знайти логарифми гармоній,
в осінній зажурі відкрити
римовані душі півоній.
І сукні повітряні вперто
вплітати в осінні наряди.
У барвах і ритмах відверто
шукати міфічну розраду.
У згустках енергії зоряних
свої обійняти Еллади
в ліричному, світлому маренні
торкнутись душі листопаду.
* * *
Оливи – очима озерними –
й сузір’ями грон винограду,
бажаннями ваблять химерними
до Бахуса в сутінки саду.
Зривала плоди з переспівами
сприймаючи стійкість на пробу.
І золотолистяно вірила,
Що осінь вже кличе в дорогу.
а в храм дивині помолитись
прилинуть дорослі вже діти.
В їх душі теплінню розлитись
востаннє пригорнеться літо.
Із листування з янголом
Тобі дружиною бути, може,
щоб стати мені янголом теж,
і, о, Боже, Боже, о, Боже,
це право присуди, авжеж …
Я шукала, пропливши моря,
піднімала зелені вітрила,
з-поміж хмар ясінь неба відкрила,
і злетіла в блакить, мов зоря.
Взуття стоптавши у дорогах,
Степи перетинала вперто,
в містах шукала теж опертя
й монети простягала вбогим.
А в швартових, канатах кручених,
крізь витончено грубий сміх,
застрявали скорботи і сльози,
з молодецьких часів моїх.
Але знову піднято наш парус,
знов: «свистати нагору усіх»,
розпущу рядки по кристалах,
розділю диво-зустріч для всіх.
Розкручу, ніби коромисло,
змию бруд чистою водою,
лід душ розтоплю навмисно,
одягаючи крила з тобою.
* * *
Я тобі, як донори здають кров,
віддаю на зберігання свою душу,
від неї ключі у тебе після Господа –
його послухай.
Якщо тобі мінятись не схотілося,
якщо зберігаєш хвороби давно й довго,
ти звик, отже, так і мені судилося, –
разом з тобою поранити душу можна.
Разом краще скуштувати, що Бог дав,
всі ж ходять під небом, де він владика.
Не хочу, щоб навіть частину він відібрав,
ту, твою, поранену невинно.
Знаю, зроблене – огорнуто в мундир.
Твоя доля і моя – біль, яку не видно…
Ти мій віщий – донор, поводир…
Йдемо через океани, пустелі, місця божі,
де можна знайти засіб втішити біль,
ніби чудо-ягоди ясні, гожі.
Розділю з тобою – все навпіл –
а твою, освятивши, перешлю естафетою
смирення – стражденним.
Так допоможуть тобі теж зняти біль,
записатися на поправку – з початком минущим.
Янгол мій, донор мій, світлий вітраж –
вчімося відчувати один одного краще.
Ми приносимо радість. А це, зауваж,
важливе між праведним і пропащим.
Українською переклав Ярослав Савчин
3. Сергій Дзюба Міжнародна медаль Івана Мазепи – патріотам України!
Сергій Дзюба
Міжнародна медаль Івана Мазепи – патріотам України!
graphic
Міжнародна літературно-мистецька Академія України назвала відомих  патріотів, удостоєних міжнародної почесної відзнаки – медалі Івана Мазепи  (рішення № 7)
Нагороджені: знаний перекладач та громадський діяч, голова правління ГО   «Українська ініціатива»  Юрій Косенко (родом  – із Чернігівщини, а тепер мешкає  в Києві), і двоє відомих письменників із Дніпра – головний редактор популярного  всеукраїнського щомісячника «Бористен», публіцист і прозаїк  Фідель Сухоніс та  авторка проникливих творів для дітей  Еліна Заржицька Посмертно  нагороджені  видатні українські діячі – поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, педагог та  радіожурналіст, Шевченківський лауреат  Ігор Качуровський  (Німеччина) і поет,  прозаїк, драматург, перекладач, критик, засновник легендарної Нью-Йоркської  групи Богдан  Бойчук  (США).    
Міжнародна патріотична медаль Івана Мазепи заснована в 2016 році  Міжнародною літературно-мистецькою Академією України для відзначення  письменників, митців, науковців, перекладачів, журналістів, громадських діячів,  меценатів з України та зарубіжжя за визначну патріотичну діяльність, спрямовану  на підтримку незалежності нашої держави, активну пропаганду української  культури, літератури, мистецтва, книговидання, видатних діячів України у світі. 
Серед нагороджених патріотичною медаллю Івана Мазепи – зокрема, відомі  українські письменники  – Юрій Мушкетик, Валерій Шевчук, Леонід Горлач,  Рауль Чілачава, Володимир Шовкошитний, Станіслав Бондаренко, Іван Корсак,  Олександр Деко, Анна Багряна літературознавець Євген Баран український  письменник із Канади, головний редактор популярного журналу «Порт-Фоліо»  Михайло Блехман письменники , перекладачі Войцех Пестка з Польщі та Димитр  Христов із Болгарії ; Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді Андрій  Шевченко .
Щиро вітаємо нагороджених високою відзнакою і зичимо всіх гараздів!
4. Мілан Грабал Книга поетів із Чернігова вийшла в Чехії
Мілан Грабал
Книга поетів із Чернігова вийшла в Чехії
graphic
Відомі українські поети Тетяна і Сергій Дзюби продовжують тріумфальну  ходу світом. Днями у престижному чеському видавництві Мілан Годек побачила  світ їхня нова книжка  «Дощ із твоїми очима» чеською та українською мовами.  Вірші українців чудово переклали знаний чеський поет Мілан Грабал та доктор  мистецтвознавства, україніст Петр Каліна, з якими чернігівці познайомилися на  міжнародному фестивалі поезії і верхньолужицької культури в Німеччині. Вони  подружилися. Сергій Дзюба переклав українською добірку віршів поета Мілана  Грабала і надрукував їх у журналах і газетах України та Канади. А Мілан і Петр  переклали й оприлюднили поезії українців у кращих чеських часописахУ 2017  році Тетяна і Сергій побували у Чехії, в прекрасній Празі. А тепер тут вийшла і  їхня книга вибраних віршів. Додамо, що цю збірку талановито проілюструвала  знана чеська художниця Катержіна Закоутска. Пропонуємо вашій увазі відгук про  нову книжку українців чеського поета, перекладача  Мілана Грабала
Я не знаю багато подружніх пар, які б співіснували так, наче поєднані  одним кровообігом, однією артерією, щоб їхні серця билися в єдиному ритмі.  Українська поетична й життєва пара, Тетяна та Сергій Дзюби, такою є. Неначе  кров у венах цих двох людей окислюється поезією, ніби разом дихають  метафорами й видихають поетичні образи. Однак вони – вже не ідентичні. Кожен  із них у своїй творчості – самостійний, неповторний і винятковий. Буцімто з  одного тіла виринає знову дві душі. Ким же вони постають перед перекладачем та  читачем?
Там, де море, там і сіль
(про поезію Тетяни Дзюби)  
Пошук сподівань. Відголос «захриплoгo голосу вітрів». Бажання гармонії.  Сказати все й при цьому зберегти таємницю. Наслідувати спів старих акинів зі  степів, не зрікаючись міста Все це і ще більше – поезія Тетяни Дзюби.  Можливо, все інакше й, наразі, вона хоче бути лише краплиною, що «точить  північ», можливо, навіть «паузою серед мовчання». Таке прагнення ми можемо  вважати безглуздим, або ж навпаки сприймати, як спробу створити чудо. Адже  жити, творити і водночас володіти «вмінням не полишати відбитки на склі, сліди  на снігу, подих на люстерку», – це більше ніж мистецтво. Це спроможні здійснити  лише янголи та мавки. Істинне життя (як і справжня поезія) керується іншими,  менш збагненними правилами, аніж пропонує, наприклад, теорія літератури. 
Літературознавець Тетяна Дзюба це усвідомлює, й тому свою професію та  написання лірики відмежовує. І тому «y ночі чорний креп / ліхтар вбиває цвяхи  світла» та жінки, що важко засинають під завалами клопотів і негараздів,  шукаючи «колії, що ведуть у тупик ночі». Вони уникають їх потім, як «здрібнілі  анни кареніни, / котрим вибавлення від проблем / гарантоване лише до ранку».  Час, його минущість у природі й у людських домівках, наповнений реальністю: «у  місті, що пахне літаками і гумою, розпочався сезон рибальства та полювання».
У віршах Тетяни Дзюби зявляються незаяложені метафори поруч із,  здавалося б, звичайними твердженнями, яким не бракує оригінальності, – як,  наприклад, у її відомій поезії на тему минущості: «Час просочується сіллю, / Як  пісок із найдавнішого годинника... / Пече, випікає, ятрить. / А потім даленіє,  розчиняється, – І стає морем». 
Морю присвячений і триптих, у якому стихія води персоніфікується та  водночас співвідноситься з людським світом. Екзистенційне відчуття меншості та  марності людини по сусідству з колискою життя, у цих віршах виділено твердо й  немилосердно: «намагалися сподобатися вітрини магазину / «Колоніальні  товари», пнулися від пихи парасольки. // Лише море не позувало і не лукавило –  йому було / це просто ні до чого. Кінець хвилі ставав / білозубою посмішкою у  відповідь на посмішки / авгурів». Море, річка, вода, дощ, лід… З вогню – лише  попіл. До цього – ще й історія. Суворо, неначе випадковість, майстерно, влучно:  «Історія – голова професора Доуеля: / все знає, але не воліє / говорити».
Жіноче (анітрохи не феміністичне) сприйняття, яке нам ненав’язливо та  зрозуміло нагадує, щоб ми не намагалися порівнювати історію, написану  переможцями, з історією переможених. Звичайно, що відбитки історії містяться і  в інших віршах Тетяни Дзюби, але основне спрямування її поетики закладено в  інтимній ліриці. Трагедії продираються з нутрощів мініатюрних подій, а не  навпаки. Стається так раптово й без зайвих емоцій та сентиментів. 
Львівські миші виживають за будь-якого режиму, водночас люди непевні,  чи буде почута їхня молитва. Розраду можна знайти у воді, «де на листках-човнах  осінь відпливає, / багряними ордаліями за собою / спаливши мости», тобто знову  ж таки в обіймах природи, якій поетеса вірить і покладає на неї великі сподівання:  «Каштан упав – / розкрилася / душа».
                                                  
Дивлюсь на Ісуса і бачу Твоє обличчя
(про поезію Сергія Дзюби) 
Сергій Дзюба – це лірик протиріч, які, звичайно ж, не заперечують одне  одного. В одній (дуже знаковій) частині своєї поетичної творчості він – суттєво  інтимний, в іншій – переконливо суспільний, ще в іншій шукає сенс художньої  творчості. Настрої теж переплітаються: жартівливість змінюється ностальгією,  шум зустрічається з тишею (що інколи «нагадує молитву»), а сум – це брат радості.  І  усюдисущими є кохання та … віра. Віра в те, що кохання має глибше значення, а  також, що Бог – не лише всемогутній, але й всерозуміючий, що це – істота з  великою неупередженістю, інколи незрозуміла, проте завжди гідна бути взірцем. 
У поетичних зізнаннях С. Дзюби ці два феномени – земне кохання (до  жінки) і Бог чи-то Божий син – навіть перегукуються: «Я не розумію молитви / і  хрещусь, мов блаженний, / бо дивлюсь на Ісуса / і бачу Твоє обличчя». Ісуса та  свою кохану він ставить нарівні: «Покохавши Тебе, / я прийшов до Нього, / але  кого з вас я маю тепер / любити більше?!». Моментами здається, що ікона з  вітража зливається з його коханою жінкою. Поет вважає це захоплюючою  таємницею, яка водночас і його хрест. 
Поруч із коханням до жінки з’являється  також любов до домівки, до  Батьківщини, але, як притаманно Сергієві Дзюбі, ця любов – несліпа: «Я навіть  Україну люблю – хай їй грець! / І люблю свій Чернігів, / де мешкає багато  жадібних та заздрісних людей». Він додає і поетичне кредо: «у нинішні смутні  часи, / часи політичного лицемірства / й гіркого запаху громадянської війни, поет  повинен не зриватися на фальцет, / жити на Землі, проте у Всесвіті». 
У своєму тавруванні людських слабкостей він часто використовує біблійні  посилання: «Наше життя – боротьба з срібняками: / Тридцять… Ще тридцять… на  кожному кроці… / Знову піщинка кулею в оці!». 
З висловленого може скластися враження, що Сергій Дзюба – поет  суспільно-критичного спрямування. Але передусім він – оспівувач кохання до  жінки. Найчастіше до тієї єдиної. Вихід за береги цієї теми у його творчості хоча й  є функціональним і невипадковим, все ж таки, як поет, найкраще він почувається  в інтимній ліриці, зі своєю коханою: «Так урочисто, ідеально зримо, / Щиріше  всіх шедеврів і уяв! / Це – просто дощ із карими очима, / І ні краплинки я не  змарнував». 
Його закоханість торкається і неба: «Небо прийшло до сосен. / Замріяне –  до закоханих: / благословити». Проте й тут він відчуває загрозу: «Люди схопили  небо / і вичовгали його мрії. / А потім – гамак зробили». Деякі вірші можуть  здаватися авторською епітафією, але не сповнюються трепетом смутку з  минущості людського буття: « І був я поетом, / І жив тисячу років… / А потім – все  минулося. // Тільки відбитки Твоїх ніг / На піску».  
Незважаючи на всі острахи та зауваження письменника, його віра – від  земного життя до найвищої краси – здається непохитною. Поет Дзюба опановує  різноманітні ліричні форми, людина Сергій любить поезію, свою дружину та  життя. Ми пізнаємо це у його літературній творчості. А це чудова рекомендація  для читача.
 
     
5. Віктор КАНЕВСЬКИЙ ДЗЕРКАЛЬНЕ ВІДОБРАЖЕННЯ
Віктор КАНЕВСЬКИЙ
ДЗЕРКАЛЬНЕ ВІДОБРАЖЕННЯ
graphic
«ОТРАЖЕНИЯ – ВІДОБРАЖЕННЯ» (авторські поезії та взаємопереклади), Олег  Гончаренко, Галина Феліксон. Видавництво « KAFE», м. Бат-Ям, Ізраїль, 2017рік.
Осип Мандельштам – трагічний поет Срібного століття, поет надзвичайної  душевної сили і загостреного чуття людської гідності писав:
И в чем я виноват,
Что слабых звёзд 
Я осязаю млечность
Це сказано про поетичний дар, про талант відчувати і зображати  внутрішній світ людей. Справжній поет відрізняється від особи, що здатна до  версифікації, тобто писати заримовані тексти, тим, що може побачити у  звичайному повсякденні, у побуті,  котрий оточує нас, прихований сенс, сонм  людських пристрастей, достоїнств і недоліків, глибину буття. Він перекладає  навіть найлегші порухи душі на поетичну мову, показуючи невідомі, таємні ледь  помітні явища і нюанси в житті суспільства, і тоді до того ще не виражене і  невідоме стає відкриттям для людей.   
Ось, переді мною душевний доробок двох маестро – ізраїльської поетеси  Галини Феліксон та українського поета Олега Гончаренка. Він двомовний –  українсько-російський, отож більшість читачів України має змогу оцінити роботу  і талант авторів без посередників. Усі інші ж любителі поезії мають можливість  скористатися «відображеннями» (в подальшому побачимо, що зовсім недаремно  саме так, двома мовами, означено назву цієї книги).
Те, що нині сотворили для нас ці натхненні життям менестрелі, важко  назвати перекладами. Радше це вірші-варіації на одну тему. В українській мові є  таке чудове визначення цього жанру –  «переспіви», а в даному випадку, мабуть,  правильніше було би сказати –  «взаємопереспіви» .
Чесно кажучи, радію з того, що талановиті і добрі люди змогли ще в цій  реальності і подружитися, і домовитися про те – як і яким чином сотворити цей  віщий Труд на благо наших народів, адаптувавши взаємні інтерпретації до  менталітету і світобачення своїх культур. Не будемо гріха таїти, «добренькими  людцями» немало пороблено, немало вихлюпнуто брехні, інсинуацій, фальші, аби  навіки розсварити і розвести по різні боки вселенських барикад два наших  багатостраждальних народи.
Величальну пісню співаю я нині цим простим Людям, Будителям Істини,  Глашатаям Доброї Віри, Невтомним Миротворцям!
Читаєш і геть вражаєшся, за допомогою яких дивовижних засобів  вираження, яких чудовими метафор та порівнянь , сягають своїх творчих висот  поети.
Загальним епіграфом до їхньої творчості можна було би взяти такі ось  полум’яні рядки. Видно, як нестерпно болить нашим поетам сучасність…    
Це Галина:
Подобно жаркому лучу
Ломаю догм застывших льдины,
Но чуть дойдя до половины
Пути, в отчаянье молчу
А ось, як це звучить у Олега:
Течу, неначе промінь по мечу.
Вже не лічу століття і години.
Та Вічності сягнувши половини,
згасаю і зацьковано мовчу
У всіх творах обох поетів зачаровуємося багатством кольорів, порівнянь та  метонімій, що поглиблюють і прикрашають вираження мислі.
За право творити поет платить стражданнями, сумнівами, в муках  створюючи шедеври. Ми добре знаємо, як уміє передавати красу і біль Ізраїлю  Галина Феліксон (Г.Ф.). Але як же дивовижно тонко зумів усе це відчути і  проявити у своїх переспівах Олег Гончаренко (О.Г.).
Це «Молитва»:
 (0.Г.)
Пробач, що загасили зело,
що в кожнім з нас – спокусник-змій,
що нині нищимо і Землю –
найбільший подарунок твій.
(Г.Ф.)
Прости нам, Господи, прости,
Что гласу разума не внемля ,
Тобой дарованную Землю
Готовы по ветру пустить.
А це «Ісход»:
(Г.Ф.)
Они ушли искать удел иной,
Покинув немудрящие пожитки.
Но каждый нёс, как узел за спиной,
Свои пороки, беды и ошибки…
(О.Г.)
Вони пішли, покинувши заміс
й саман єгипетський «хоробро» заваливши.
Та кожен з них за спиною ще ніс
свої пороки, ледь пригаслі лише…
І нарешті – величний вірш «Ерушалаим» – «Єрушалаїм»:
(Г.Ф.)
Город – верблюд золотой –
Солнцем медовым облит,
На бездорожьях беды
Путникам снится.
Город пиров и постов,
Взрывов и тихих молитв
Бьётся в тенетах вражды
Пленною птицей.
(О.Г.)                         
Місто – верблюд золотий,
що далі йти не готов –
марево, котре завжди
стомленим сниться.
Місце розп’ять і надій –
місто святинь і вражди,
пісня у клітці.
У вірші «Єрушалаїм» ми бачимо місто Єрусалим, що розкинулося на  пагорбах, і котре лежить, наче стомлений верблюд, на світовому осонні. Цей образ  щемко і ємко вписується в пейзаж спекотної Юдеї і є історично виправданим…
Хоча те і вельми важко, але розумію, що маю все-таки давати оцінку обом  граням цього дзеркала – цій книзі судьб та сподівань, молитов і пророцтв.
Галина Феліксон також зробила немало перекладів поезій Олега  Гончаренка. Отже, час зазирнути нам і в «українські терени»:
 (О.Г.)
Прислухайтеся – вже стихають вищі кроки.
Погляньте – тінь його стає штрихом імли.
Іще один не зміг між вами стать пророком?..
Чи знов, як завжди, ви пророцтву не вняли?..
(Г.Ф.)
Прислушайтесь – в траве шаги его стихают.
Смотрите – тень его  уж тает в дымной мгле.
Не нужен вам Пророк! 
                                Он лишний в шумной стае.
Поэту не найти признанья на Земле.
Ці сумні слова, надіюся, не стануть визначальними стосовно обох поетів.  Ними можна було би й закінчити вступ до такої незвичайної книги – перегуку  двох зірок, відлуння мов, думок, почуттів. Проте, ледь змигнеш, розумієш, що  знову стоїш в Началі і чуєш, як вступає не набридливо, але впевнено у розбурхану  Музику Слова  вже й соло таланту Олега Гончаренка: 
сьогодні спробував
намалювати
власну душу
трудився уперто і натхненно
гортав кольори  
мов сторінки
Священної Книги
конспектував
кожний порив
кожний порух
спраглого за красою
серця
І одразу ж срібно-звучно відгукується йому Галина:
сегодня  я вдруг решился:
собственную душу
попробовал нарисовать на полотне
трудился вдохновенно 
и упрямо
цвета листая как страницы
Священной Книги
я конспектировал 
каждый порыв
и каждое движенье сердца
измученного жаждой 
красоты
Дійсно ж, друзі мої, варто жити на цьому світі, поки ще сущі і сутні поети,  котрі єдині і несуть нам свої вистраждані інтерпретації  розгадок вічної таїни  Сенсу Життя!
«Неможливо обійняти необ’ємне!» – прорік колись і хтось із «великих  компіляторів» настанов Козьми Пруткова .
«Якщо не можна, але дуже-дуже хочеться, значить – можна!» – відповідає  нам на те мудрий син землі української і народу єврейського, Шалом Алейхем.
Тому – шалом і будьмо!
Іє беседер! Все буде гаразд!
6. Раїса Обшарська Розчавлений талант
Раїса Обшарська
Розчавлений талант
Дмитро Фальківський (справжнє прізвище Левчук) 1898 – 1934 р. – український  поет, прозаїк, перекладач, сценарист.
Короткі біографічні дані, які можна прочитати з інтернет-ресурсів, не можуть  розкрити протиріч, які точилися в душі та серці молодої людини, адже прожив він  усього 36 років, і був страчений – розстріляний , як «терорист-білогвардієць»  разом з братами Крушельницькими, О. Влизьком, Г. Косинкою та К. Буревієм.
Хоча народжений він на території теперішньої Брестської області і служив в  органах Білорусії, писав Дмитро Фальківський українською мовою. Джерела  повідомляють, що він брав участь у масових вбивствах на території Білорусії.  Свої  діяння він пізніше переосмислив і думки про життя та смерть виливав у поезіях.  Філософська лірика Фальківського вражає своєю глибиною і довершеністю. 
Ми лишень можемо здогадуватися про ті пекельні дні життя, які пережив Дмитро від смерті чужої – до своєї.
Сьогодні я пропоную архівні матеріали з газети «Краківські вісті» 1943 р., де  Сергій Голубенко розповідає про своє спілкування з Дмитром у дописі під назвою  «Розчавлений талант» передрук якого я пропоную сучасникам.
Дмитро Фальківський… При цьому імені в моїй уяві встає образ високої, стрункої  людини з русявим волоссям, гострим носом і блакитними, мрійливими очима.  Щирий, привітний, гостинний, завсіди готовий допомогти знайомому порадити  йому, обмінятися з ним думками.
Про поета Фальківського чув я давно. Ще в 20-х роках у тодішніх українських  літературних журналах доводилось мені читати його ніжні, витончені поезії, його  задушевну лірику, зворушливий опис природи і на її барвистому тлі – його власні  почуття. Своєю мистецькою милозвучністю, переконливістю, відсутністю будь  чого штучного, надуманого, ці поетичні твори приваблювали мене, та й не лише  мене самого.
З автором їх познайомитися мені довелося пізніше. Коли саме вперше зустрівся я з  Дмитром Фальківським, сказати точно мені сьогодні важко, але це було десь на  початку 30-х років у Києві. Саме тоді київський будинок літератури містився в  готелі «Контіненталь» і там скуплювалося все літературно-творче життя великого  міста. Майже щодня відбувалися там авторські вечори, дискусії, обговорення  нових книжок, наради, засідання, тощо. Я, тоді ще починаючий письменник,  жадібно приходив туди, бажаючи побачити когось з письменників «з іменем»,  послухати щось нове під час творчої дискусії.
І ось під час відвідувань цих вечорів мені не раз довелося бачити в будинку  літератури одного з відвідувачів – у зеленому піджаку і капелюсі. Він майже  завсіди сидів самітно десь у кімнаті, зачитаний у часописах чи журналах. Бував і  на різних зборах та нарадах у залі. Але по ньому було видно, що думки його далекі  від цих нудних нарад, від присяжних виступів «штатних» промовців. Мрійливий  його погляд завсіди був спрямований кудись вбік від президії. На колінах у нього  лежало звичайно останнє число популярного тоді журналу «Життя і Революція», в  якому він час від часу перегортав сторінки. Іноді виймав нотатник і починав щось  писати. А в самому розпалі дебат вставав і виходив…
Багато разів доводилося мені зустрічатися з ним у будинку літератури, навіть  розмовляти з ним, і я все ще не знав, хто це такий, що відвідує ці наради і збори  напевно більш тому, що він зобов’язаний робити це, а не з власного бажання.
– Це Дмитро Фальківський, поет, – сказали мені про нього.
Так ось це він, той автор зворушливих ліричних поезій, так добре знайомий мені зі  сторінок літературних журналів.
…Швидко ми познайомились. Майже з перших днів Фальківський щиро відкрився  мені. Він був глибоко нещасною людиною. Його ліричні поетичні твори,  видрукувані свого часу в різних журналах та альманахах, згодом підпали нещадній  марксівській критиці. Ортодокси совітського літературознавства закидали йому  «аполітичність», «занепадництво», «потурання міщанському смакові», «відхід від  генеральної лінії партії», тощо. Вони вимагали від нього, щоб він писав про  сьогоднішній день, виспівував совітську дійсність.
Фальківський жалівся мені, що не може цього робити.
– Я описую село, – сказав він, – його краєвид, білі хати, високі тополі, безкраї  лани, а вони вимагають писати про колгосп… Ну, і як мені писати про щасливе  життя селянства, коли нам усім відома його жахлива доля?!
Через це у Фальківського були непорозуміння в спілці письменників, на нього  дивилися косо, як на політично-підозрілого і часто докоряли йому.
І на роботі Фальківський не відчував відради. Працював він відповідальним  секретарем у редакції «Ударник промкооперації». Його товариші по праці майже  не володіли українською мовою і всі їх неграмотні, бездарні дописи він мусів  перередаговувати та літературно обробляти. Вони користувалися тим, що він –  один, а їх цілий кагал і експлуатували його.
Їх нахабні вимоги і безцаремонні помітування глибоко ображали Фальківського і  часто-густо доводили його до відчаю. У таких випадках, схвильований і  роздратований, він виходив кудись у сад, чи сквер, якими так славився Київ, і  просиджував там на лавочці. Сидячи так і спостерігаючи красу навколишньої  природи, він заспокоювався, виймав записник і починав писати. Незабаром сонет  чи елегія були готові і поет вертався додому заспокоєний.
Одного разу запросив мене Фальківський до себе:
– Приходьте, – сказав він. – почитаємо деякі твори, обміняємося творчими  думками. Стороннього нікого не буде. Прийде лиш Григорій…
У визначений час я з’явився біля Гімназійної. Мені відкрила двері дружина поета і  гостинно запросила в кімнату. Поет сидів за столом у товаристві другого  запрошеного гостя і представив мене. Гість встав і міцно стиснув мені руку. Це  була моя перша і єдина зустріч з Косинкою. Косинка багато раніше прийшов до  Фальківського і читав йому свої останні оповідання. Далі прийшла черга  Фальківського і він почав читати свої вірші. Зайшла мова і про нову творчість.  Косинка розповів, що працює тепер над новелою, яка висвітлює у завуальованій  формі голод 1933-го року в Україні. Але не зважаючи на «езопівську мову» твору,  він не є певний, чи пощастить видрукувати його.
– А я вже почав працювати над поемою, – сказав Фальківський. – Поема ця має  відобразити запоріжську старовину 16 і 17 віку. Ось де простір для творчої  фантазії, вивести якого-небудь напівлегендарного героя Січі, відповідно  змалювати його. Адже ж з цієї епохи, крім «Тараса Бульби», нема інших порядних  творів. Як ти вважаєш мій задум, Григорію?
Косинка притакнув ідеї автора і Фальківський був дуже задоволений.
– Наша старовина забута, сплямлена, вганьблена, – сказав він. – Святий обов’язок  кожного з нас відтворити її, хай молоді покоління знають про велич і мужність  своїх дідів і прадідів.
І Фальківський почав співати:
          Наливайко і Павлюк, і Тарас Трясило,
          Із могили кличуть нас на святеє діло…
У дверях з’явилася збентежена жінка Фальківського:
– Дмитре! Хіба можна співати таку пісню?! Знаєш, які у нас сусіди. Зараз же і  донесуть.
– Ну добре, добре ,не буду більше, - відповів Фальківський, посміхаючись, що  перелякав жінку.
І весела розмова пішла далі.
…Після цього якось довгий час мені не доводилося зустрічатися з Фальківським.  То він хворів, а то сидів увесь час у редакції у «приємному» товаристві своїх  співробітників. Видно було, що він безмежно страждає морально.
– Я не можу працювати, – сказав він якось мені. – Мене все не задовольняє. Поема  з запоріжської старовини лежить незакінчена, і коли я пробую писати, олівець  випадає з руки. Не можу, якесь передчуття сковує мій творчий задум.
Пригадую, яке гнітюче вражіння зробила на нього вістка про самогубство Миколи  Хвильового.
– Це такий талант, такий пристрасний діяч, – говорив Фальківський, – і раптом  його не стало. Величезна, невіджалувана втрата для української культури.
Останнім часом я бачив його мало. Він увесь замкнувся в собі. Був мовчазний,  похмурий, наче чекав чогось фатального. Перед жовтневим святом 1934 р. він  зник з редакції. Кілька разів я заходив і ніяк не міг його побачити.
– Він хворий, – відповів мені редактор Міронер і в його голосі я почув нотки  роздратування і ненависти.
Схвильований такою довгою недугою, я вирішив відвідати Фальківського і зайшов  до нього додому. Дзвонити довелося довго, поки нарешті за дверима знайомий  мені голос його дружини не запитав збентежено, хто такий. Я назвав себе.
Двері розчинилися і змарніла, з заплаканими очима жінка з глибоким смутком  подивилася на мене.
– Спасибі, що відвідали… Але, знаєте, він… важко хворий.
Я просив передати йому привіт і бажання скоріше одужати.  Вона подякувала і,  прощаючись зі мною, здається, здригалася від внутрішніх ридань. Я вийшов звідти  схвильований і збентежений. Темне прочуття, прочуття чогось страшного  підказувало мені, що тут щось не так, тут не хвороба, а щось інше, страшливіше.
1 грудня всю країну поразила вістка: Кірова вбито. Почалися криваві дні  жахливого терору .
Десь, 7 чи 8 грудня, читав я серед інших газетних інформацій замітку, що мені  зразу кинулися в очі: воєнна колегія найвищого суду повідомляла, що закінчилося  слідство в справі української підпільної терористичної організації в Києві, яка  ставила своєю метою провадити терористичні акти проти керманичів партії та  уряду та що учасники тієї організації незабаром мали стати перед судом. Коли я  розглянув цей довгий фатальний список призначених на смерть, серце у мене  захолонуло: серед численних жертв були й прізвища Фальківського і Косинки.   Кінчалася ця кривава «Хроніка» лаконічним реченням, що «присуд виконано».
На другий день мені в якійсь справі довелося зайти в редакцію «Ударника  промкооперації». Співробітників редакції я не застав за їх столами. Всі вони  скупчилися біля стола редактора, за яким сидів, похнюпившись, Міронер. Він  читав вголос якогось листа, а решта співробітників слухала.
– Ми, колектив редакції, – продовжував читати Міронер,  – визнаємо свою глибоку  провину, що ми втратили большевицьку пильність і не добачили, що серед нас  працював заклятий ворог народу, терорист-диверсант…
Мені стало гидко і я пішов з редакції. Друкувати цієї покаянної статті партійні  органи не дозволили, а Міронера, за втрату «клясової чуйности», покарали по  партійній лінії і він був усунутий з редакції.
Багато років згодом мені довелося працювати в одній бібліотеці. Упорядковуючи  бібліотечні справи, я випадково натрапив на цікавий документ. Це був  таємний  лист від Обліту (совітської цензури) до директора бібліотеки, в якому під його  відповідальність ішла інструкція негайно вилучити всі наявні у нього книги за  прикладеним списком. Там коротко були зазначені прізвища авторів, що підлягали  вилученню. Мелькнули знайомі прізвища Антоненка-Давидовича, Косинки, М.  Куліша, Плужника, Остапа Вишні, Епіка і майже в самому кінці списку перед  хвильовим, стояло коротеньке речення:
                                               «Дмитро Фальківський. Всі твори»
Так у знищеного кривавою рукою поета одним розчерком пера викреслено і всі  твори, щоб про нього не лишилося ніякого сліду.
Мимоволі пригадуються слова Ростана:
         Ні, ні, страхітливо, жахливо, неможливо.
         Такий поет, такий талант і зник.
Але пам'ять про Дмитра Фальківського, про обдарованого лірика, талант якого не  мав змоги розгорнутися в усю широчінь, не вбита, вона жива і житиме, як живі  його твори, як живі спогади про нього, його приятелів і знайомих. Прийде час,  коли ми будемо читати багатомовну збірку творів письменників і поетів, що  загинули за свій народ. В цій антології серед інших мучеників українського слова  ми знайдемо також світлі імена Дмитра Фальківського і Григорія Косинки.  
7. Жовтий князь
Владислав Радченко
СУЗІР’Я ДОБРА  

У космосі далекім 
Галактик є багато, 
В їх просторі безмежнім 
Зірок-овечок стадо. 
З них чабани-квазари* 
Утворюють системи, 
А мудрі астрономи 
Їм пишуть теореми. 
Та є одне сузір’я, 
Його ніхто не знає. 
Зірок отих сіяння 
Ми часто помічаєм! 

Там теж мешкають люди, 
З руками і ногами… 
На нас вони не схожі
, 
Бо з добрими серцями. 
Живуть вони на диво 
В гармонії та мирі. 
Повірте 
– це можливо! 
У них усі щасливі. 
Слабких та малодухих 
Там сильний захищає, 
Знедолених та бідних 
Там всяк оберігає! 

На допомогу в скруті 
З них кожен прийти ладен
. 
Усі слова забуті, 
Що наче ножем ранять. 
Хтось скаже – небилиці! 
Історія казкова. 
Поселить холод в серці 
Гіпотеза книжкова. 
Але що це сузір’я 
У Всесвіті існує
, 
Зірок його сіяння 
Хай кожен з нас відчує!
Active citizens 
Ви відкрили мені новий світ: 
Показали дорогу в майбутнє, 
Новий досвід, ідей дивоцвіт, 
Спілкування щире та дружнє. 
Хай працює Ваша світла голова, 
Як Вінницькі фонтани навесні. 
Підбадьорять вдячності слова, 
На нові проекти голосні! 

Знайте! Ви на правильнім шляху, 
Зміни йдуть нічим їх не спинити. 
Наснаги Вам та успіху! 
В силах ваших країну зцілити! 
Тож світіть, як Полярна зоря, 
Тим хто прагне змінить Батьківщину 
Перед вами відступлять моря, 
Утворивши квітучу долину.
409 
Ґазду у халаті 
Мозолить телефон, 
Один він у кімнаті 
Хилить його в сон. 
Хотілося бідненькому 
Провести в тиші вечір, 
Полежати тихесенько 
Та випрямити плечі. 
Не ляга навмисно! 
Снує все по кімнаті. 
Його чути врочисто 
В чотириста дев’ятій 
Вже сонце тепле вінницьке 
За обрієм сідає. 
Як в грі отій про мафію 
Місто засинає... 

Вже стукають у двері 
Посмішки знайомі, 
Щирі та веселі, 
Лиш кілька днів відомі. 
Несуть вони дарунок: 
Німого крокодила, 
Мішок цілий усмішок 
І баночку пломбіру. 
Несуть заряд емоцій 
Та незабутніх вражень, 
Життєвих інновацій 
Та дружніх зауважень. 
Чотириста дев’ята, 
Як вулик знов клекоче, 
Артурчик Тапкін 
– ґазда ,
Приймає всіх охоче! 

Тут є Зубная Фея, 
Сантехнік, марсіани, 
А дехто сексапільно 
Пахне огірками. 
Є грек – англо-татарин - 
Він позитивом гріє, 
А в декого на тілі 
Від сміху щось красніє. 
Є тут свої поети, 
Прозаїки, музики! 
Їх душі, як планети 
Ці люди всі великі! 
Як буде комусь сумно 
Згадайте цю кімнату, 
Відкриті завжди двері 
В чотириста дев’яту!
Дивовижна (Mira)  
Мій Галілео дивиться на зорі, 
Їх там мільйони, але є одна... 
Вона сіяє в космосі суворім 
Далека, холодна, чарівна. 

До неї долетіти дуже складно, 
Вивчати неможливо взагалі! 
Лишилося спостерігати безпорадно 
Та з віршів будувати кораблі... 
Її блакитне сяйво манить Галілео
, 
Він знов пірнув у море почуттів. 
За фахом астроном, але в душі Ромео
, 
Від поцілунку першого згорів! 

Не зводить з неї він очей ночами, 
Про неї думи всі, про неї лиш слова! 
Заручник між землею й небесами, 
Але надія в серці птахою співа... 
А Зірочка, як Всесвіту царівна, 
Блакитним полум'ям приборкує світи. 
Як та фіалка синя 
 дивовижна, 
На астронома світить з висоти. 

Мій Галілео дивиться на зорі, 
Та в його серця Зірочка одна... 
Вона сіяє в космосі суворім 
Далека, лагідна, ясна.
Осінній рецепт №1
Як приборкати хандру
Що восени рве серце,
Випалює в грудях діру,
Зжира тебе живцем?
Вона дощем мерзенним
І мрякою липкою
У хмари сонно-темні
Засмокче з головою.
І як кіно старезне
Все зробить чорно-білим ,
Щоб опустились руки,
Мов розгубили сили...
Коли в собі ці зміни
Ви стали помічати ,
Не витратьте і хвилини ,
Не можна зволікати:
1. Візьміть велику чашку -
Налийте чай з лимоном;
І сидячи на ліжку
Вживайте з бутербродом!
2. Ввімкнувши серіальчик ,
Солодощів пожуйте,
Коли хандра на серці,
Завзятіше лінуйтесь!
***
Багато є бабусь у світі
Та ви не знаєте мою,
Вона є панной літніх квітів
І доброти царівною.
ЇЇ подвір'я, мов магнітом ,
До себе тягне онучат,
А в хаті ніжно пахне літом
І пісні ріднії звучать.
Моя бабуся   Берегиня,
Бо захищає всю рідню.
Вона – невтомна господиня,
Уся в роботі день по дню.
Підкаже. Завжди дасть пораду,
Покаже вірний в житті шлях.
Від неї завжди чуєш правду
Та вічну щирість у словах!
Багато можна ще сказати ,
Та годі грати скрипалю.
Усі присутні мають знати: 
Бабусю, я тебе люблю!
Княжа ріка
Він гордо плине з Сіверських країв
У мирі з давніми слов'янськими князями .
Дружину Ігора славетного поїв ,
Коли той йшов на бій із половцями.
Хазяїн східних козацьких степів ,
Він рідний брат тихого Дону .
З його дубів зробили безліч кораблів ,
Щоб йти війной на береги Азову.
Ви досі не впізнали цю ріку?
Його історія давня, легендарна :
Танаїс прославля Луганщину ,
Його природа неповторно гарна!
Княжа річка   Сіверський Донець!
Цінуйте, бережіть її славетну -
Це Луганщини блакитний вінець
Зробим справу велику й шляхетну!
Жовтий князь
Ридають в українських селах тіні.
Ридають діти   жертви геноциду.
Обличчя в них , немов листки осінні,
Що німов правлять в хаті панахиду...
Ридають матері   ламають худі руки.
Ридають очі: «Зникло молоко в корови...
За що нам доле ці терпіти муки?!»
Виспівують пісні круки та сови...
А «Він» іде під стогони людськії
Серпом зрізає колоски тонкії ,
Замучених, беззбройних душ!
Від сліз линяють чорні вії,
Утративши стебло надії,
Втопають в темряві калюж...
8. Г.С. Шарипова НЕДЕЛЯ ЯЗЫКОВ НАРОДОВ РЕСПУБЛИКИ КАЗАХСТАН
Г.С. Шарипова
НЕДЕЛЯ ЯЗЫКОВ НАРОДОВ РЕСПУБЛИКИ КАЗАХСТАН
graphic
Традиционно, язык являясь основным фактором коммуникации  обеспечивает процесс общения, понимания и выражение идей. Недавно, в стенах  нашего Казахского национального университета имени аль-Фараби состоялся  вечер, посвященный «Недели языков Казахстана». Данный праздник имеет свою  огромную социальную значимость на нашем факультете поскольку наши студенты  обучаются здесь многим индоевропейским, романским и тюркским языкам. Как  гласит пословица «Сколько языков знаешь, столько в тебе и людей » наши  студенты понимают красоту многообразия языков, их уникальность и ценность  каждого языка. 
Язык как один из главных составляющих нации выражает культуру народа,  тем самым выражает, ее целостность, духовность и национальность. Две  национальные культуры не могут полностью совпадать друг с другом, каждая  культура состоит из национальных и интернациональных единиц. Усваивая  иностранный язык, студенты погружаются в мир данного языка, знакомятся с  культурой, бытом, историей и нравом народа.
Казахстан – страна, где проживает много национальностей со своими  уставами, обычаями и культурой. В основе многонационального праздника языков  лежит идея духовного наследия всего человечества, взаимное уважение народов  Казахстана, которое ведет к сплоченности и процветанию нашей республики. К  примеру, в Казахстане проживают около 450 тысяч этнических украинцев. О  казахской земле, которая стала для них Родиной, украинцы отзываются очень  тепло, с удовольствием рассказывают своим соплеменникам, живущих в разных  странах.
На протяжении всего вечера студенты Казахского национального  университета пели песни на разных языках, рассказывали стихи и ставили  отрывки из произведений Шекспира. 
Великий Абай сказал: «Знание языка и культуры другого народа делает  человека равноправным с этим народом, он чувствует себя вольно…». Казахстан –  уникальное многонациональное государство, где проживает более ста различных  представителей этнических диаспор. Политика нашего государства направлена на  устойчивое развитие и укрепление равноправия и сплоченности народов  Казахстана, где превалирует толерантность. 
9. ИЕГУДА ШТЕЙНБЕРГ БЕСЕДЫ С ДЕТЬМИ
ИЕГУДА   ШТЕЙНБЕРГ
БЕСЕДЫ   С   ДЕТЬМИ
Перевод с иврита:  Дан  Берг
Предисловие переводчика
Еврейский Андерсен 
Иегуда Штейнберг (1863 - 1908) родился в местечке Липканы в Бессарабии (ныне  Молдова) в семье резника. Мальчик получил еврейское религиозное образование.  Отец женил сына совсем молодым. Иегуда преподавал иврит, учил детей в хедере  и в богатых частных домах. Заработков едва хватало на пропитание молодой  семьи.   
Следуя природной склонности, Штейнберг обратился к литературному творчеству.  Мэтр еврейской литературы И. Л. Перец одобрил дебют. Успех пришел быстро и  рос от года к году. Почти все свои произведения Штейнберг публиковал в  периодической печати. Писал на иврите и на идиш. Журналы и газеты  предъявляли огромный спрос на его рассказы. Гонорары от публикаций улучшили  материальное положение семьи. 
 
В 1905 году Штейнберг переехал из Бессарабии в Одессу для лечения. Не оставляя  творчества, он одновременно служил корреспондентом нью-йоркской еврейской  газеты. Болезнь прогрессировала, и одесские писатели Х. Н. Бялик и А. Л.  Левински объявили благотворительный сбор средств для отправки больного на  операцию в Берлин. К несчастью, медицина была бессильна. Штейнберг вернулся  в Одессу и, зная о неизбежном и скором конце, мужественно и с удвоенной  энергией продолжал писать. 
В 1908 году еврейский писатель Иегуда Штейнберг скончался, будучи всего 44-х  лет от роду. Его друзья во главе с Х. Н. Бяликом собрали воедино опубликованные  им в газетах и журналах произведения и издали их в виде полного собрания - 4  тома на иврите и 2 тома на идиш.  
 
Перу Штейнберга принадлежат детские сказки, многочисленные хасидские  рассказы, роман, повесть, учебники. Его произведения переводились на  английский язык. На русском языке сочинения писателя до настоящего времени  не публиковались. 
Творчество Штейнберга многогранно, но, пожалуй, главные его художественные  достижения посвящены детям. Газета “Русское слово” (1908 год) так отозвалась о  безвременно ушедшем литераторе: “Как детскому писателю, покойному нет  равного в еврейской литературе”. Еще при жизни мастера критика называла его  “Еврейский Андерсен” 
***
Написанный на иврите сборник детских сказок “Беседы с детьми”  вышел в свет в  Варшаве в 1899 году в издательстве “Тушия”. Эта книга использована для  настоящего перевода. На английском языке сказки трижды издавались в США.  Там же удостоились большого успеха переработки для театра и радио.
Иегуда Штейнберг сочинил очень необычные сказки. Как правило, в написанных  для детей произведениях привычны черно-белые персонажи и ясная концовка в  виде непременного разрешения конфликта, успеха добра и осуждения зла.  Штейнберг, профессиональный педагог и  глубокий знаток души ребенка, видит  шире горизонт доступности детского восприятия. Хотя адресатом автора являются  дети, тем не менее писатель не избегает таких “взрослых” тем, как смерть,  болезни, страдания. При этом умелое перо творит необходимый юным сердцам  дух оптимизма и гуманности.   
 
Штейнберг смотрел на детскую литературу, как на инструмент воспитания и  обучения. В сказках он обращается к фактам истории, использует мотивы из  Библии, Талмуда, Каббалы, фольклора. Есть моменты юмора, сатиры,  талмудической остроты. Разумеется, чудесам и небылицам тоже находится место. 
Фантазия автора увлечет детей любых возрастов. Рассказчик как бы беседует с  юными слушателями. Малышам будут читать вслух, ребята постарше справятся  сами. Возможно, некоторые фрагменты сказок вызовут у нынешних читателей  вопросы. Найденные в интернете и в книгах ответы вознаградят любознательность  и украсят эрудицию. 
Сказки Штейнберга замечательно подходят для современной семьи, желающей  дать детям в доступной форме начатки знаний об истории и культуре народа,  привить любовь к традициям. Общечеловеческие моральные установки книги  сообщают ей ценность для любой, необязательно еврейской семьи. 
Переводчик выражает надежду, что его труд откроет русскоязычному читателю  несомненные достоинства творчества Иегуды Штейнберга.
                                                                                                                                    Дан  Берг
                          
Лик Моше
1
Это случилось в давние-давние времена. Моше, великий предводитель народа  израильского, вел людей по пустыне долгих сорок лет. И вот Бог сказал Моше:  “Пред тобою высятся горы. Взойди на одну из них, на гору Нево. Ты увидишь с  вершины землю Канаанскую. Эту землю я даю народу твоему во владение. И нет  на всем свете места, прекраснее этой земли!” 
И добавил Бог суровые слова: “Моше, народ твой войдет в чудную Канаанскую  страну, а ты останешься на горе и умрешь на ней! Помнишь ли, как не поверил  мне, Богу твоему, как усомнился в воле моей заставить скалу напоить людей?  Прими теперь наказание за грех!”
Моше беззаветно любил свой народ, и потому обязан был следовать слову Бога и  умереть на вершине горы Нево, ведь без этого людям не перейти реку Иордан и не  вступить в землю Канаанскую, где цветут инжир и гранаты. Без этого детям не  войти в обещанную им прекрасную страну, и будут они расти, стариться и  умирать, так и не придя в благословенный край. “Смертью своею добуду жизнь  народу моему!” - сказал Моше.  
И вот, Моше взошел на гору Нево. Настала великая минута. Стихли ветры,  угомонились птицы, смолкли их песни. Хозяин пустыни леопард замер с  разинутой пастью, не в силах разорвать жертву. Олененок в когтях его остановил  свой предсмертный стон. Орел распростер крылья и недвижимо повис меж небом  и землей. 
Горы Нево, Синай и Хермон глядели в изумлении друг на друга, перешептывались  в непривычной тишине. 
 - Неужели Бог спустится с небес на землю? - испугалась гора Синай.
 - Неужели Бог заберет у народа Израиля Тору, что даровал ему? - удивилась гора  Хермон.
 - Неужели Бог отдаст Тору другому народу? - спросила далекая гора Арарат.
 - Я знаю, что значит святая эта минута! - сказала гора Нево.
Лик великого Моше отразился в зеркале Красного моря. Жар дневной нагрел воду,  и пар, сохранив отражение, поднялся в небо, превратился в белое облако и  запечатлел на нем лик Моше. Солнце узрело чудную картину на море и на облаке,  и послало лучи свои, и они вернули благородные черты, и лик Моше засиял на  солнце. Звезды со всего небосвода примчались, чтоб взглянуть на прекрасный  образ, и повели хоровод вокруг дневного светила. И везде, куда глядело солнце,  совершая свой путь - на моря, на реки, на озера, на водопады, в колодцы - везде  оставляло оно печать лика Моше. С тех пор говорят: “Лик Моше - солнца лик!”
Не слышал больше народ Израиля своего предводителя Моше, ибо Бог взял его у  народа. Люди опечалились великой печалью. Но, взглянув на небо и на воду,  увидали любимый облик и вскричали: “Вот наш пророк, летит на облаке, скользит  по воде, сияет на солнце! Он не оставил нас, он смотрит на нас с любовью!  Радуйтесь, дети - нам обещаны розы и чудные плоды в земле изобильной!”
Воцарилась благодать в мире. Прозрели слепые, услыхали пение птиц глухие,  сильные не обижали слабых, исчез обман и утвердилась честность. Люди забыли  ссоры и войны. 
Не видно более зла средь людей, но не исчезло оно, а затаилось в темных норах  земли.
2
А теперь, дети, побеседуем о зле. В самом дальнем уголке человеческого сердца  прячется злое начало. Оно таится, как червь в яблоке. Если это сердце мальчика  или девочки, оно подстрекает ребенка к дурному: обидеть учителя, огорчить отца  с матерью, сказать несправедливое слово о товарище, да мало ли еще что  придумает злое начало - оно мастер на выдумки!
Бывает, человек уступит соблазну, а злому началу того и надо! Радуясь успеху, оно  съест частичку сердца. Если продолжит грешник творить дурные дела, оно выест  его сердце изнутри, словно червь - яблоко. Почему говорят, что сердце грешника  легковесно? Потому, что зло опустошило его!
Злое начало имеет обыкновение менять имя и делает это несколько раз на своем  пути. Расправившись с сердцем грешника, оно улетит на небо, поменяет имя и  станет называться Дьяволом. А коварный Дьявол поспешит донести в небесный  суд на совращенного им человека. Суд вынесет смертный приговор. Тогда Дьявол  сменит прозвание и назовет себя Ангелом смерти. Довольный содеянным, Ангел  смерти заберет душу осужденного и отправит ее в ад. 
3
Теперь вернемся к рассказу о тех давних временах, когда, озаренные светлым  ликом Моше, люди зажили праведно, и творили добро и забыли о зле. Очень не  нравилось Дьяволу, что люди перестали слушаться его. Даже петли в воротах ада  заржавели от долгого бездействия: незачем было открывать их, ведь люди стали  праведниками, и души их улетали в рай. 
Дьявол думал думу, и, наконец, недобрая мысль осенила его. Из-за ржавых петель  ворота ада не открывались, но Дьявол нашел щель и протиснулся наружу. Натянул  поверх своей мохнатой шкуры одежду путника и пошел к людям. Постучался в дом  к простому человеку и завел с ним  разговор.
 - Ты праведник, и Бог наградил тебя - в колодце твоем лик Моше! - воскликнул  Дьявол.
 - Этот же лик ты увидишь в колодцах моих соседей, ведь и они праведники! -  прозвучал ответ.
 - Как прекрасна скромность твоя, добрый человек! 
 - Как приятна похвала твоя, путник!
 - Однако, в твоем колодце лик яркий, а в соседских - бледный, ведь соседи украли  его у тебя!
Сказавши так, Дьявол шел к другому человеку, к третьему и так далее. И каждому  льстил и всем говорил худые слова о соседях. Сладкая лесть делала свое коварное  дело, и люди верили переодетому Дьяволу. 
Возникли меж людьми раздоры. Каждый хвалил свой колодец и высмеивал  колодец соседа. И каждый повторял слова Дьявола, мол, только в его колодце  истинный лик Моше, а в соседнем - краденый. 
Люди поначалу бранились, а потом пошли в ход кулаки. Никто не хотел уступать.  Друзья стали врагами, принялись убивать друг друга. Кровь пролилась и окрасила  реки, и пропал на темной воде лик Моше. А реки текли в море, и замутили его, и  на море тоже исчез лик Моше. От дневного жара испарились слезы людские. Пар,  поднявшись ввысь, превратился в тучи, а они закрыли собой солнце и стерли с  него образ пророка.  
Прозревшие вновь ослепли, а глухие не слыхали более пения птиц. Сильные  подчинили слабых, вернулся обман, и забылась честность. Люди вспомнили  забытые обиды, и вновь разгорелись войны, и праздновал победу Дьявол. 
Вот что случилось в давние-давние времена. И в нынешнее время такое случается,  и во все времена так будет. Если умеют люди видеть пред собой чистый лик  пророка - смягчается их душа, и утверждается добро. А если дать волю злому  началу, и станет оно выедать изнутри сердца людей - погаснет светлый образ, и  восторжествует зло, что таится в темных норах земли. 
Ласточка
1
Жила себе в городе Иерусалиме ласточка. Ранним утром, бывало, усядется пташка  на ветку мирта и запоет свою веселую песню. Услышат дети знакомое щебетание,  соберутся вокруг дерева и слушают. 
Ласточка пропоет славу солнцу и новому дню и станет рассказывать детям  чудесные истории. Она расскажет о красавице Шуламит, бегущей по горам, и о  нежных ланях, пьющих воду из реки Пишон. Она поведает о золотых птицах,  гнездящихся в райском саду и вспомнит о древе познания и о древе жизни.  Завороженные, дети с восторгом слушают пернатую сказочницу. А потом  насыплют ласточке зерен. Она поклюет, насытится, благословит своих юных  друзей и упорхнет.
Не ради зернышек, а просто потому, что любила детей, рассказывала ласточка  истории своим юным друзьям. Другие птицы, разумные и рассудительные,  спрашивали порой  нашу ласточку, зачем она трудится и щебечет понапрасну. А  она отвечала: “Понапрасну? Да ведь мои рассказы радуют милых деток, а вы  говорите понапрасну!”  
2
В те давние годы восседал на иерусалимском троне царь Шломо. Он задумал  построить Храм. Строители трудились, не покладая рук. Наверное, вам это  покажется удивительным, дети, но и наша маленькая ласточка помогала строить  величественное здание. Принесет в клюве то чуть-чуть песка, то крошку глины, то  капельку воды.
Лесные птицы смеялись: “Зря стараешься! Люди не вспомнят ни тебя, ни труд  твой!” А ласточка отвечала насмешникам: “Я не для славы тружусь, я строить  люблю, как все ласточки!” Но мудрые и практичные собратья не унимались:  “Храм складывают из огромных тесаных камней, и что толку от твоих кусочков,  комочков и капелек!” А ласточка в ответ: “Лучше сделать мало, чем не сделать  ничего!”
С каждым днем росли ввысь стены, и когда работа подходила к концу, наша  ласточка смастерила домик для себя самой под самой крышей здания. Славное  вышло у нее гнездо! Даже ангелы, когда спустились с небес поглядеть на  выстроенный Храм, похвалили ласточкину постройку, и сказали, что будь она  побольше, могла бы стать жилищем главному коэну.
Ласточка жила в своем гнездышке. Когда левиты пели в Храме, она подпевала им  по-птичьему. Когда главный коэн благословлял народ, она не забывала чирикнуть  “Аминь!” И, как прежде, рассказывала детям нескончаемые истории: и о земле  Леванон, и о стране Хавила, и о городе Луз, в который не заходил ангел смерти, и  поэтому люди там не умирали, а дети оставались детьми до ста лет. 
У нашей ласточки были птенцы, у которых со временем появились их птенцы, и  так бесконечно. Дети тоже выростали, и у них рождались свои дети и так далее.  Все живое на земле повторяет себя в новых поколениях. Поэтому другие ласточки  рассказывали другим детям истории, а дети слушали и кормили птичек  зернышками. 
3
Появился у ласточек злой завистник - паук. Он тоже хотел, чтобы дети любили его  и приносили пищу. Он сплел паутину в Храме. Паук был спесив и не избрал себе  скромного места под крышей, как ласточка, а растянул свою сеть в комнате, где  помещался Ковчег Завета, и стал ждать, что дети придут к нему с мошками и  бросят их в паутину, и он насытится кровью своих жертв. 
Однако, в святое помещение Ковчега Завета никто не заходит, только раз в год  туда наведывается главный коэн. Напрасно ждал паук. Изголодался, исхудал.  Выполз из своего убежища и сплел новую паутину во дворе. Мимо шли дети,  увидали паучью сеть. Один мальчик крикнул: “Я спасу всех мошек от всех пауков  и так справлюсь со всем в мире злом!” Он схватил палку и разорвал паутину. Паук  понял, что люди никогда не полюбят его и поклялся чинить им всякое зло.  Ненависть эту он передал своим потомкам, а те - своим, и так сохранилось  навсегда. 
Пришел в Иерусалим вавилонский царь Навуходоносор. Он приказал сжечь город,  и загорелся Храм. Ласточки взволновались, стали носить воду в клювах, чтобы  тушить огонь. Другие птицы насмехались: “Как глупы эти ласточки! Огонь бушует  от пола до крыши, а они хотят потушить его жалкими каплями!” А ласточки в  ответ: “Лучше сделать мало, чем не сделать ничего! Хоть один уголек затушим - и  то наш труд не пропадет!” И продложали свое дело без устали. 
Зато пауки старались увеличить пламя. У пауков, как и у ласточек, были  зубоскалы: “И без вас Храм пылает, что вы, мелкие насекомые, добавить можете?”  И пауки, как и ласточки, нашлись, что ответить: “Хороши злые дела, но радуют  они, когда сам их вершишь, а не стоишь в стороне! Лучше сделать мало, чем не  сделать ничего!”
Вот почему дети не любят пауков и рвут паутину, а ласточек любят, и если какой-  нибудь сорванец разрушит ласточкино гнездо, то пусть знает - это большой грех. 
И вышло так, что не пропал даром труд ласточек. Благодаря их усердию уцелела  Западная стена Храма, и по сей день стоит она на горе Мория. 
Люди говорят, что каждый год, в девятый день месяца Ав, в тот самый день, когда  сгорел Храм, ласточки слетаются на гору Мория к Западной стене, и ждут, что  придут строители возводить новый Храм, и ласточки помогут им. 
Но строители не идут
Дрейдл
Дорогие мальчики и девочки, может быть, не все вы знаете, что такое дрейдл? Так  называется на языке идиш волчок, которым дети играют в праздник Ханука.  Теперь, когда вам это известно, можно перейти к рассказу, в котором дрейдл -  главный герой. 
1
У вдовы Дины было два сына. Старшего звали Надав, и ему девять лет. Младшему,  Амацьяу, семь лет. Бедно, очень бедно жила эта семья. Даже хлеба не ели вдоволь.  Случались дни, когда не хватало еды на всех, и тогда Дина незаметно уступала  свою долю мальчикам, а сама ложилась спать голодной. 
Пришел праздник Ханука, а у Дины не хватало денег, чтобы купить сыновьям  дрейдл. Старший Надав не хотел огорчать мать и не напоминал ей об игрушке: он  надеялся, что настанут в доме лучшие времена, и мать принесет им дрейдл, да еще  и с крылышками. Зато младший Амацьяу все плакал и выпрашивал. Не вынесла  Дина детских слез и последние пять грошей, на которые она собиралась купить к  празднику вкусного ячменного хлеба, она потратила на дрейдл. 
Надав не прикоснулся к игрушке - он знал, что она замена хлебу, и матери нечем  будет утолить голод в этот вечер. Зато Амацьяу схватил дрейдл и давай запускать  его на столе. Дрейдл промчался от одного конца стола до другого, спрыгнул на  пол, закружился вихрем и подлетел к порогу. Амацьяу открыл дверь: интересно,  сможет ли дрейдл нестись так же быстро по земле, как по полу? Дрейдл выскочил  наружу, устремился вдоль улиц и переулков. Дети испугались и кинулись вдогонку.
Дрейдл был уже за городом. Мальчики преследовали его, но он все быстрее  кружился, скакал, летел. Поднялся на гору, спустился в долину и мчался вперед.  Дети устали, остановились и скоро потеряли его из виду. Горько заплакал  Амацьяу: “Где мой дрейдл, где мой дрейдл?” И Надав не выдержал и всхлипнул.  Обидно ему стало: ячменного хлеба нет, и дрейдл пропал. 
2
Понурые возвращались домой братья. Навстречу им кролик. Надав обратился к  нему:
                    Кролик, кролик!
                    Ты наш дрейдл 
                    Не встречал в пути?
                    На горе, в долине,
                    В поле, на равнине - 
                    Где его найти?
Кролик поднял уши, поджал хвост и собрался, было, броситься наутек, но все же  ответил: 
                    Никакого дрейдла не видал,
                    Голоса его я не слыхал.
                    Только встретил хлеб ячменный.
                    Каравай в пыли валялся
                    И слезами пропитался
                    Матери трудом согбенной.
Кролик хотел что-то еще добавить, но испугался сердитого лица Амацьяу и убежал.
“Наверное, хлеб, который видел кролик - это тот самый, что мать собиралась  купить на сегодняшний ужин!” - подумал Надав. А Амацьяу вновь заголосил: “Где  мой дрейдл, где мой дрейдл?”
Дети шли дальше, и на встречу им олень. Мальчики спросили:
                    Олень молодой,
                    Скажи, дорогой,
                    Не знаешь ли где
                    Наш дрейдл-скакун
                    Веселый шалун?
                    Мы искали везде!
И ответил олень:
                    Я ваш дрейдл встречал,
                    И его я видал.
                    Но ужин мне свой отдадите!
                    Целых три дня
                    Кормите меня,
                    Коль знать где игрушка хотите!
Надав думал уж согласиться, но Амацьяу скорчил кислую мину, и олень ускакал в  лес. 
День кончался, надвигалась темнота. Мальчики испугались, что придется  ночевать в поле. Амацьяу захныкал от голода и холода. И Надав заплакал. Он  жалел мать: ей нечего поесть, и еще прибавилась тревога за сыновей. “Добрый  Бог, пожалей нашу бедную мать, верни ей нас!” - воскликнул Надав. 
3
Вдруг увидали братья, как голубка села на ветку. “Жалко мне вас дети, и жалко  вашу мать, что тревожится за вас! - проворковала голубка, - ведь я потеряла своих  птенцов, они вылетели из гнезда и не вернулись. Я скажу вам, где ваш дрейдл.  Идите в лес. По дороге встретите колдуна. Проходите мимо него и не произносите  ни единого слова, а то он околдует вас. Увидите вход в пещеру, а у входа - змея.  Ответите на ее вопрос, и она разрешит вам войти. В пещере найдете дрейдл и  поскорей возвращайтесь домой к матери!” 
“Спасибо тебе, голубка!” - крикнули мальчики и поторопились в лес, пока совсем  не стемнело. И видят они, сидит старик на пне, смеется, подмигивает им, а в руках  у него дрейдл, и старик протягивает его детям. Надав поглядел - вроде дрейдл, как  дрейдл, да только на четырех его сторонах нет заветных букв, с которых  начинаются главные слова Хануки: “Чудо Великое Случилось Там”. Понял Надав,  что это тот самый колдун, о котором говорила голубка. 
Амацьяу хотел вскрикнуть: “Мой дрейдл!”, но Надав опередил брата, зажал ему  рот ладонью, и мальчики прошли мимо, не вымолвив ни слова. И вот перед ними  пещера, а у входа лежит, свернувшись, змея. Она прошипела: “Если насчитаете  восемь нитей в цицит на вашей одежде - входите без страха!” Дети посчитали, и  оказалось, что у Амацьяу не хватало двух нитей, а у Надава цицит были в порядке.  Поэтому Надав смело вошел в пещеру, а Амацьяу остался ждать снаружи.  
4
Пройдя несколько шагов в темноте, Надав увидал впереди свет. Нащупал рукой  дверь, открыл ее. Взору мальчика предстал громадный ярко освещенный зал. Пол  его мраморный, стены зеркальные, потолок - словно голубой небесный свод. На  высоком постаменте стояла большая лампа, а в ней восемь рожков, и наверху  каждого рожка - гнездо для светильника. Основание лампы украшала надпись  “Ханукия”. И слово это отражались в зеркальных стенах бесконечное число раз. 
В конце зала, где голубой свод почти сходился с мраморным полом, возвышался  золотой стол. Вокруг стола на стульях слоновой кости сидели люди. На самом  высоком стуле восседал седой старик, слева и справа от него - молодые мужчины. 
“Я знаю, кто вы! - смело закричал Надав, - вы - герои Маккавеи, мы помним вашу  победу и празднуем Хануку!” 
Старик, а это был коэн Мититьяу, приветливо улыбнулся Надаву. “Ты прав, мой  мальчик, - сказал Мититьяу, - вот, возьми эту буханку ячменного хлеба и отдай  матери. Это волшебный хлеб. Сколько ни отрежь - от него не убудет. А еще, когда  ешь его, то чувствуешь любой вкус, какой только представишь себе!” 
Надав благодарно принял из рук коэна волшебную буханку. А Мититьяу  продолжил: “В придачу получи игрушку - это самый лучший дрейдл, он золотой и  с крылышками!”
Тут встал из-за стола Иегуда, третий сын коэна, подошел к Надаву, прикрепил к  его поясу меч и сказал: “Это тебе подарок от нас, от сыновей коэна Мититьяу!”
Ёнатан, младший сын, взял Надава за руку и вывел из пещеры, там Амацьяу ждал  брата. “А теперь, дети, закройте глаза и откройте глаза!” - сказал Ёнатан  мальчикам. Надав и Амацьяу закрыли и открыли глаза и увидели, что стоят у  ворот своего дома. 
Мать страшно обрадовалась возвращению сыновей - ведь уже стемнело, и она  начала тревожиться. Надав рассказал матери, что с ним случилось в пещере, и  Дина сначала усомнилась. Но потом все ели ячменный хлеб и чувствовали то вкус  мяса, то вкус рыбы, то вкус сладостей. И от буханки нисколько не убыло. Тут уж  Дина убедилась, как прав ее старший сын. И в бедном этом доме забыли про  голод. 
Надав и Амацьяу вдоволь наигрались дрейдлом. А меч Надава оказался так хорош,  что восхищались им даже те мальчики, которые были с ним в ссоре. Братья  рассказали всем, кто хотел их слушать, о своих приключениях. И многие  поторопились за город, но не нашли ни тот лес, ни ту пещеру.  
  
Однажды в Лаг ба-омер
1
Неспроста в это замечательное утро солнце взошло пораньше - впереди  праздничный день, Лаг ба-омер! Два брата, Птахья и Ивцан, тоже пробудились ни  свет ни заря. Они поспешно умылись, оделись, помолились и приготовились идти  в хедер. 
Итак, сегодня праздник всех детей, сегодня Лаг ба-омер. Мальчикам не придется  долго сидеть в хедере. Послушают короткое объяснение учителя и - скорей за  город! 
Как нежна природа поздней весной! Деревья смотрят на свое отражение в реке и  думают: “Ах, какой чудный лес!” Птицы шуршат в ветвях, кузнечики прыгают в  траве. 
Смельчаки взбираются на деревья, гордые собой озираются вокруг. А робкий  мальчишка уляжется на берегу реки, и слушает, как шепчутся волны, и считает  барашки на воде.
Во всех домах дети встали рано, матери дали им с собой сухие фрукты, бублики и  другую провизию. Мальчики вооружились загодя приготовленными луками и  стрелами и поторопились на улицу. 
2
“На небе ни облачка! - воскликнул Птахья, -  хоть бы дождь не собрался и не  испортил нам праздник!” Ивцан поспешил сказать “Аминь!” Мальчики шли  крупными шагами, торопясь в хедер. “Я думаю, мы придем первыми!” - уверенно  заявил Птахья. “Конечно, первыми!” - поддакнул Ивцан. 
Войдя во двор хедера, братья с разочарованием отметили, что половина их друзей  уже тут как тут. Некоторые с городостью показывали свои мокрые ботинки - так  рано вышли из дома, что роса на траве еще не просохла! Птахья и Ивцан  позавидовали: им прежде не доводилось шагать по росе. Наконец-то явились и те,  кто любит поспать подольше. 
Когда все собрались, учитель напомнил детям, что в этот день много-много лет  назад умер величайший знаток Торы - Шимон бар Йохай.                                                                          
“Неслучайно каждый из вас, мальчики, взял с собой лук со стрелами, - сказал  учитель, - ведь вы знаете, что в давние времена за великие грехи Бог наслал на  людей потоп, и только праведный Ноах спасся. А потом Бог поклялся Ноаху, что  больше не сотворит потопа, и когда кончились проливные дожди, и засветило  солнце - на небе появилась радуга. И с тех пор радуга после дождя появляется в  знак напоминания о той клятве. А во времена Шимона бар Йохая люди не  грешили, значит, им нечего было бояться потопа, и, стало быть, не требовалось  напоминания о клятве, поэтому радуга не появлялась на небе. А лук похож на  радугу, правда? Так вот, в память о добрых временах Шимона бар Йохая дети  играют в этот день луком и стрелами!”
 
3
Ивцану было не до радуги. Он думал о том, что яйцо, которое мать положила ему в  сумку, меньше яйца в сумке Птахьи. И пока брат слушал учителя, Ивцан незаметно  поменял яйца. К своему неудовольствию он обнаружил, что яйцо в сумке брата  снова больше. Он опять переложил яйца, и вновь ему показалось, что он в обиде. И  так он искал свою выгоду до тех пор, пока яйцо в сумке Птахьи не разбилось.  
Птахья, когда увидел свою беду, очень огорчился. Товарищи предлагали ему  поделиться с ним едой, но их щедрость не утешила Птахью. И Ивцан был опечален  не меньше брата. Один горевал о яйце, а другой страдал от чувства вины. Ивцан  предложил Птахье всю свою еду, но тот, конечно, не согласился и плакал. А Ивцан  не набрался смелости признаться брату. 
Дети дошли до леса. Один из мальчиков радостно воскликнул: “Смотрите все!  Какое чистое небо, как сияет солнце! Пусть не соберутся сегодня облака!” И все  дети крикнули: “Аминь!” А Ивцан на сей раз не произнес это слово. Он подумал:  “Я не имею право говорить молитву вместе со всеми. Я вор. А молитва вора  гневит Бога. Он закроет солнце тучами, и нашлет дождь, и праздник будет  испорчен. По моей вине. За слезы брата!” И Ивцан с горечью вспомнил историю  Каина и Авеля. 
Только дети уселись на траве и принялись за трапезу, как подул холодный  северный ветер, и на чистом небе показалось невинное на первый взгляд облачко.  Учитель взглянул на него и сказал ученикам, что, как ни жаль, а надо  возвращаться домой - собирается дождь. 
Мальчики в душе посетовали на учителя, испугавшегося маленького облака. Но  очень скоро ветер усилился, поднялись столбы пыли, черные тучи закрыли солнце,  молния и гром возвестили о грозе. Только дети успели дети дойти до хедера, как  хлынул проливной дождь. 
Неудача опечалила всех, но больше других горевал Ивцан. Совесть мучила его -  ведь из-за того, что он согрешил, Бог наказал ни в чем не повинных детей. 
С тех пор, как вспомнят ребята о неудавшемся празднике Лаг ба-омер, Ивцан  тяжело вздохнет, и слезы навернутся у него на глаза
Чудесная птица
1
Отец купил Якову занимательную книгу. Мальчик собрался читать, но младший  брат мешал ему. Заглядывал через плечо, просил показать картинки, хныкал, мол,  почитай мне вслух. Наконец, Яков рассердился, изгнал малыша из комнаты и  принялся за чтение. 
Это история гигантской птицы. 
“Наверное, птица Зиз!”  - подумал Яков и вспомнил, как в хедере он говорил с  товарищами о чудовищной ее величине. 
Героиня книжки обитает в далеких заморских краях. Она так огромна, что, хотя  ноги ее стоят на дне океана, голова упирается в небеса. 
Мимо проплывал корабль, и капитан, увидев, что вода доходит птице только до  щиколоток, испугался: “Океан обмелел!” Но корабельный плотник успокоил  своего командира, дескать, семь лет назад он уронил здесь свой топор, и тот еще  не достиг дна. 
“Помню, и учитель упоминал об этом, когда рассказывал про птицу Зиз! -  пробормотал Яков, - однако, интересно, что дальше.”
Птица, что описана в книге, живет безмерно долго. Тысячи поколений орлов  сменились перед ее глазами - от слабых птенцов до дряхлых стариков. А ведь орел  имеет славу догожителя среди пернатых! Многих мудрецов пережила птица, а  глупцов - и того больше! Немало повидала она, немало слышала за свою  нескончаемую жизнь. 
Кто-то скажет, что птица эта - мудра, ведь ее ум впитал за долгие годы много  знаний. А другой возразит, что она глупа, потому что глаза ее в небесах, и ни  земли ни людей они не видят. 
Яков подумал: “Пожалуй, тот, кто считает птицу мудрой - справедлив, а другой -  просто завистник. Говорил же отец, что когда один завидует другому, то старается  найти у того изъян, а не найдет - то и силу слабостью назовет!”
Пока молодая была, птица радовалась, что растет и растет и становится больше  всех прочих птиц. Она так говорила сама себе: “Чем я больше, тем я сильнее.  Cильному легко быть добрым, не то, что слабому! А я неременно хочу быть  доброй. Сильный может быть добрым даже с врагом, потому, что враг ему не  страшен. Если я буду доброй с врагами, то и они станут добры ко мне, и, значит,  перестанут быть моими врагами. Все будут меня любить!” Повзрослев, птица  узнала про зависть и неблагодарность.
2
Яков пожалел младшего брата, вернул его в комнату, усадил рядом с собой и стал  показывать ему картинки в книге. Вот она, эта гигантская птица. Ноги на дне  океана, а голова выше облаков. Крылья так велики, что если вздумает их  расправить - закроет солнце. А на другой картинке нарисовано огромное яйцо,  которое снесла птица. Чтобы обойти вокруг яйца, требуется пятьдесят шагов. 
“Птица Зиз снесла такое же яйцо!” - подумал Яков. “А птица эта летает?” -  спросил малыш. “Почитаем - узнаем!” - ответил Яков и принялся читать вслух.  
А дальше написано в книге, что, может быть, и правы те завистники, кто называет  птицу глупой. Ведь если она видит только облака да звезды, стало быть дела  людей ей неведомы! Откуда же взяться мудрости? Не с неба же она явится!
Как уже сказано было, герояня книги живет с незапамятных времен. А ведь все  Божьи твари, все без исключения, мечтают жить очень долго, а лучше всего  совсем не умирать. Не удивительно, что на нашу птицу обрушилась зависть всех  прочих птиц, да и людей тоже. 
“В город Луз ангел смерти не заходит, и люди там не умирают!” - вспомнил Яков. 
Итак, гигантская птица превосходит всех прочих пернатых своей величиной, и  жизнь ее нескончаема. Никто точно не знает: эти два свойства птицы -  достоинства или недостатки? Но всем ясно, что нет ей равных ни в том, ни в  другом. А Бог так устроил свои творения, что они не любят тех, от кого  безнадежно отстают, считают их выскочками, гонят от себя, сочиняют про них  злые небылицы. 
Ах, как ошибалась птица! По молодости надеялась стать общей любимицей, коли  она большая и сильная, а вышло наоборот - никаму не мила! 
А еще ошибалась птица, полагая, что если достигнет огромного размера, то и сила  ее будет огромна. Однако, тело ее столь тяжело, что крылья не могут поднять его в  воздух, и птица наша не способна летать. 
Тут Яков посмотрел на младшего брата: “Вот ответ на твой вопрос!”
3
И еще одна беда была у птицы. 
Скажем, наступит птица на острый камень, и надо бы шагнуть и переставить ногу  на безопасное место: вдруг ноге больно! Однако, сначала сообщение от ноги  должно поступить в голову птицы, и тогда мозг решит, больно ли ноге, и если  больно, то он скомандует сделать шаг. 
Но вспомним, как велико расстояние от ступни до макушки! Годы нужны, чтобы  сообщение прошло путь снизу до верху. А потом еще годы потребуются для  передачи приказа сверху вниз. За это время или вода обточит острый камень, или  птица забудет о ране, или случится новая беда. Хотя, если подумать, совсем  неплохо, что пока сообщение от ноги к голове находится в пути, птица не  чувствует боли! 
Прочитавши это, Яков недоуменно почесал в затылке.
Бог наградил нашу птицу большими и мягкими перьями. Другие пернатые  вырывали их и устилали ими свои гнезда. Они знали, что им ничего не грозит.  Допустим даже, что гигантская птица заметит потерю и задумает отомстить  обидчикам. Но пока она заметит и пока задумает, пройдет так много времени, что  не только птицы-воришки, но и птенцы их успеют окончить свою жизнь. 
Безнаказанность поощряет злодейство. Хищники кусали птицу за огромные ее  ноги, безжалостно отрывали куски мяса. Черви присасывались к тем местам тела,  где вырваны перья, и пили кровь. 
Наша птица довно уж поняла, что из-за гигантского роста и долгой жизни она  терпит бесконечные беды. Но что ей делать? Надо уходить. А согласятся ли ноги  унести ее в другое место? И вот она послала ногам отчаянное сообщение:               
                     Ах, мои верные ноги!
                      Станьте опять легконоги!
                     Перья мои ощипали,
                     Тело мое истрепали!
                     Болят и гноятся раны,
                     Их черви сосут, тираны!
                     Вы, ноги, меня носили,
                      Несите же вновь, коли в силе!
Яков прочитал это сообщение в стихах и взглянул на брата. А малыш уснул. “Когда  же кончатся страдания птицы?” - гневно подумал Яков. Он собрался было  перевернуть страницу, но последние листы в книге оказались неразрезаны. А день  этот был субботний, значит разрезать страницы нельзя. Яков огорчился: “Как  жаль, что надо ждать. Только завтра узнаю, чем история кончилась!”
   
Шаловливый ягненок
1
Устав от дневной жары, овца улеглась на траву. Ее уже успели подоить, и она  честно отдала положенную порцию молока. В этом году она постаралась  пораньше отрастить шерсть, и уж давно пострижена пастухом. Значит, этим  вечером никто не станет беспокоить ее ни стрижкой, ни дойкой, и она заслуженно  отдохнет. 
Возле овцы резвился ягненок. Мать старалась унять озорника. Она собралась  рассказать ему поучительную историю. Случай не выдуман, он взят из жизни.  Овца вчера начала рассказ, но не закончила. “Сиди спокойно, глупыш, слушай  внимательно, не беспокой стадо!” - сказала мать ягненку и нежно лизнула его  языком. Наконец, шалун угомонился и приготовился слушать. 
Сторожившая стадо собака навострила уши - ей тоже было интересно. Но она не  повернула голову в сторону рассказчицы, чтоб никто не подумал, что старшая над  стадом готова слушать болтовню глупой овцы. Да и что может рассказать овца из  своей жизни, полной страхов и тревог? Наверняка, что нибудь жалостливое. И  сердце собаки размягчится, а это плохо, ведь мягкосердечная собака не может  занимать должность сторожа при стаде!
Зато осел, на котором ездил пастух, не скрывал своего интереса к предстоящему  рассказу. Он уставился на овцу и если бы не был ленив, то подошел бы к ней  поближе. 
И баран проявил любопытство. Он первым делом навел порядок в стаде, установил  тишину. Боднул нескольких неугомонных овец, крикнул: “Тихо! Не мешать!” И  приготовился слушать. 
И вот, овца заговорила. Но она не продолжила рассказ с того места, на котором  прервала его вчера. Она начала с начала. Это черта всех любителей поговорить -  они готовы повторять одно и то же множество раз. 
2
Я была юная овечка. Я сосала молоко матери и уже училась помаленьку щипать  траву. Наше стадо паслось в долине меж гор. Как хорошо было кругом! Зеленый  луг, чистая вода в ручье, песни пастушьей свирели. Господь благословил вымя мой  матери - только коснусь его губами, и молоко брызнет в рот! Я не знала дурного. Я  плясала, и прыгала, и резвилась со сверстниками. “Как я сейчас!” - перебил  ягненок. “Да, как ты сейчас, - со вздохом сказала мать, - однако, тихо! Не мешай  мне!”
А теперь послушай, как я впервые испытала страх. Однажды ночью, когда стадо  мирно дремало, безмятежную тишину разорвал страшный гром, и молния зловеще  блеснула. Пастух побежал куда-то сквозь стадо, расшвыривая ногами овец. И вновь  гром, и опять молния! Что случилось? Ведь ночное небо усеяно звездами, и ни  облачка на нем. Не бывает грозы без туч!
Овцы дрожали от страха. Овечки и ягнята жались к матерям, плакали. Утром мы  узнали, что случилось ночью. Баран объяснил нам, что то не гроза была. То пастух  стрелял из ружья. А все потому, что волк пробрался в стадо. Зверь не успел  причинить много зла и загрыз только одну овцу. Храбрый пастух стрелял в  хищника и убил его. Выстрелы из ружья мы приняли за гром и молнию.
Как мы полюбили нашего пастуха! Он спас нас от волка! Если бы не его отвага,  все стадо погибло бы! Следующие ночи мы чувствовали себя в безопасности.  “Пастух - наша верная защита!” - думали мы. 
Ягненку стало страшно. Мать прервала рассказ, стала на ноги, чтобы сынок мог  посасать молока и успокоиться. Потом овца вновь заговорила.
3
Однажды пастух привел в стадо какого-то незнакомого нам человека. Огромный  живот его выдавался далеко вперед. От него исходил запах крови. Взрослые овцы  сразу поняли, что готовится что-то страшное, а мы, незнающий жизни молодняк,  думали, что нам нечего бояться, ведь мы под защитой пастуха! Он спасет нас от  нового зла, как когда-то спас от волка. И юные неопытные овечки принялись на  радостях плясать, и я вместе со всеми.
Но пастух почему-то говорил с толстопузым дружелюбно, сопровождал его,  показывал стадо. Незнакомец опустился на колени, и я с ужасом увидела, что он  схватил мою подружку и связал ей ноги. Бедняжка заплакала, стала звать на  помощь. И тут меня постигла такая же участь. Сам пастух связал меня и отдал в  руки жирному злодею.
От сраха я лишилась чувств. Когда пришла в себя, обнаружила, что я и мои  подружки лежим на телеге со связанными ногами. Наши матери окружили телегу,  громко и истошно зарыдали, и мы подхватили их плач и стали молить сторожевых  собак о помощи. Но собакам было не до нас. Толстый душегуб угостил их мясом, и  они жадно пожирали кровавые куски. 
Собака, которая слушала рассказ, сочла обидными слова овцы в адрес своих  собратьев. “Какая глупая овца! - прорычала собака, - звала нас на помощь, думала,  мы спасем овец от пастуха! Да ведь собаки-то служат не стаду, а пастуху!”  
Овца вздохнула тяжело и продолжила рассказ.
Незнакомец осматривал нас, лежавших на телеге. Некоторых он освободил - ему  нужны были только самые кудрявые овечки.
“Наша шкура - наш враг! - категорически провозгласил осел, - однажды нагрузили  меня сверх меры, а дорога тяжелая, по болоту да по грязи. И я упал на колени и  твердо решил, что пусть хоть палками меня бьют, не пойду дальше, пока не  облегчат ношу! Думал, удалась моя хитрость. А погонщик сказал мальчишке-  помощнику, мол осла не переупрямишь, возьми-ка лучше нож, да сдери со  скотины шкуру - пригодится. Тут я мигом встал и из последних сил потащился  вперед. Вот я и говорю, что наша шкура - наш враг!”
Слушатели переглянулись. Никто не стал спорить с ослом, но и никто не  согласился с ним. И что следует из его слов? Шкура - враг? Или, быть может, друг?
Осел окончил свою речь, и вновь зазвучал печальный голос овцы.
4
Телега наша двинулась вперед, а мы, насчастные, горько плакали. Вот мы и в  городе, завезли нас в какой-то двор. Навстречу выбажали из дома мальчишки.  Один запел:
                   Ах, моя овечка,
                   Прыгни на крылечко!
                   Остригу твои кудряшки,
                   Молоко попью из чашки!
                    Станешь ты моей подружкой,
                   Хвост твой будет мне игрушкой!
А другой, еще злее первого, захлопал в ладоши и подхватил:
                   Ах, моя овечка,
                   Прыгни на крылечко!
                   Я сварю тебя в котле,
                   Будешь яством на столе!
                   Сало вытоплю на свечи,
                   Шкура ляжет мне на плечи!
Среди мальчишек нашелся один хороший, добрый и ясноглазый. Вот его песенка:
                   Ах, моя овечка,
                   Прыгни на крылечко!
                   В доме брат мой и сестра
                   Дожидаются с утра.
                   Будешь ты у нас и сытой,
                   И расчесаной и мытой!
Мы были благодарны доброму мальчику. Нас еще не развязали, но мы уже  поклялись любить его всем сердцем. И ясноглазый парнишка понял нашу клятву и  сказал “Аминь!”
5
Увы, овце так и не удалось рассказать, чем кончились ее злоключения.  Шаловливому ягненку надоело слушать. Он стал на ножки, запрыгал, засмеялся.  Потом поскакал к товарищам - мериться с ними силой. Тщетно мать старалась  угомонить свое чадо, напрасно уговоривала его дослушать до конца...
Словно заколдован был рассказ овцы. Дойдет она до этого места, и ягненок  убегает. А на следующий вечер овца принималась рассказывать с начала: ведь она  не умела продолжать с середины. И так повторялось изо дня в день. Поэтому  ягненок так и не узнал самого главного - как матери удалось спастись из дома  жирного злодея и вернуться в стадо. 
Однажды вечером петух кричал беспрерывно. А это знак того, что должно что-то  случиться, возможно, что-то плохое. Осел чихнул - и это тоже тревожный признак.  В сердце ягненка закралась печаль. Он уснул у матери под боком. Ему приснился  страшный сон. Будто толстый человек схватил его, связал ему ноги и швырнул в  телегу. 
Ягненок в страхе проснулся и понял, что сон оказался явью. Он лежал связанный  на телеге, а рядом с ним в таком же жалком положении находилсь его товарищи,  все кричали, стонали, плакали. В глазах нашего ягненка показались горькие  бессильные слезы. “Со мной случилось то же, что и с мамой! - рыдая, проговорил  шаловливый ягненок, - я не слушал рассказ до конца, и не знаю, как спастись!”
Телега въехала во двор. Навстречу выбежали мальчишки. Одни из них, должно  быть, самый жестокий, запел:
                   Ах, ты, мой ягненок!
                   Отпрыгался, бесенок!
                   Попадешь ты к резнику,
                   А потом к меховщику.
                   Острый нож уже готов,
                   Печь полна сосновых дров!
                   Мясо нажное зажарим,
                   Шкуру повару подарим!
                   Вот, не слушал мать упрямо,
                   Плачешь ты, и плачет мама...  
Царь птиц
1
Ворон торжественно парил в небе. Описав несколько кругов, чернокрылый  вестник сел на высокую крышу и объявил птицам, что следует ожидать скорого  прибытия орла. Все окрестные пернатые - куры, гуси, утки, лебеди, голуби - все  страшно взволновались. Ведь орел - это царь птиц. Царь прилетает! 
Новость эта мигом достигла птичников, курятников, голубятен, гнезд. Только и  разговоров о предстоящем великом событии. Старых, умудренных жизненным  опытом птиц охватил страх - кто знает, чего ждать от визита властелина?  Молодые и горячие птицы преисполнились надежд и гордости: “О гнусных  деяниях кота мы смело донесем нашему покровителю, и он защитит свое пернатое  племя от произвола тирана!” 
 - Кот душит наших братьев и сестер, мы потребуем расплаты! - пропищали  цыплята.
 - Он вчера утащил моего брата! - поддакнул утенок.
 - Заблуждаетесь, детки! Когти орла страшнее когтей кота! - возразила старая  гусыня.
 - Трусиха! Орел непременно услышит наш громкий голос! - ответили храбрые  птенцы. 
Начались приготовления к прилету царя. Чем накормить всевластного гостя?  Птицы стали бросать жребий. У гусей вышло, что к столу орла надо подать сочных  цыплят, а куриное счастье указало на нежное мясо гусят. 
Мышонок высунулся из норки, увидал цыпленка и пискнул:
                   Цыпленок, дружок,
                   Где наш общий вражок?
                   Злой и усатый,
                   Кот волосатый?
“Нет у нас общих врагов!” - гордо ответил цыпленок и добавил:
                   Пусть боятся кошки - 
                   Маленькие сошки!
                   Всех орел покарает,
                   Кто птиц обижает!
                   Я кошке зараз      
                   Выклюю глаз!
                   Сам увидишь потом,
                   Как расправлюсь с котом!
                   Бояться нам нечего
                   Ни днем, ни вечером!
Цыпленок хоть и знал в глубине души, что не посмеет напасть на кота или кошку,  но все-таки бахвалился перед дружком. Надеялся, что как только мышонок  заметит своего врага - сразу спрячется в нору и не увидит, как желторотый  струсил!  
Перепуганный насмерть серый грызун поспешил укрыться в своем убежище и  рассказал собратьям о безумной дерзости цыпленка. Изумленные мыши со страху  съели в этот день чуть ни все запасы зерна в кладовой.  
2
Время шло, и приближался день прибытия царя. Кот, казалось, ничем не был  озабочен и ел сытно, и цыплят на дворе становилось все меньше.
Птицы терпели произвол кота-тирана и утешались, как могли. Петух горланил  песню собственного сочинения:
                 
                    Кукареку, кукареку,
                    Несъедобен я от веку!
                   Царь не станет меня есть:
                   Жирных куриц тут не счесть!
                   Ни к чему орлу калека,
                   Кукареку, кукареку!
Красавица  лебедка глянула на свое отражение в зеркале воды и тоже запела:
                   Ты бог наш и царь,
                   Прилетай, государь!
                   Ты горд и велик,
                   Силен, светлолик!
                   Славу твою
                   Я воспою!
                   Красу подарю
                   Свою я царю!
                   Мной будешь гордиться,
                   Коль стану царицей!
                   Ты бог наш и царь,
                   Прилетай, государь!
3
И настал день. Сшиблись ветры с разных сторон. Поднялась, рассверипела буря.  Черные тучи затянули чистое небо, скрыли ясное солнце. Молнии прорвались  сквозь черную толщу, гром потряс землю. Поняли птицы - это знак: царь летит!
Первым, кто встретил царя птиц и представился ему, был не кто иной, как кот.  Птенцы же сказали, что не они, а старшие птицы должны начать разговор с орлом,  ибо не гоже зеленой молодости заступать дорогу многоопытной зрелости. Но  взрослых птиц охватил страх, и не хватило у них духу приблизиться к владыке. 
Кот поднес гостю приготовленное курами и гусями блюдо жирного птичьего мяса.  За щедрым угощением надолго затянулась доверительная беседа орла с котом. И  даже самые храбрые из старых птиц не осмелились обратиться к орлу с их делом,  дабы не прерывать царскую трапезу. Да и последующие дни никто из пернатых не  говорил с царем с глазу на глаз. 
Подошел к концу царский визит. Кот завоевал доверие орла, не скупясь угощая его  мышами. Чтобы не оставаться в долгу, высокий гость настоял на составлении  письменного договора, из коего следовало, что за каждую мышиную нору,  обитателями которой полакомился орел, коту причитается разорение одного  птичьего гнезда. И оба подписали равноправный документ.
Орел расправил крылья, приготовился тронуться в обратный путь. И тут птицы,  наконец, решились - подали жалобу своему покровителю. Справедливый царь не  мог оставить без внимания невзгоды подданных. Поэтому он поручил коту  разобраться с жалобой и поступить с ней по чести. 
“Да воцарится покой в сердце Вашего величества! - промолвил кот, - не пожалею  сил и времени, не пощажу когтей и зубов, но правду найду, и справедливость  утвержу!”
“Благословение когтям кошачьим!” - воскликнул орел и взмыл в небеса. “Силу  клюву орлиному!” - прокричал на прощанье кот. 
Пожилые птицы посмотрели на разруху, царившую в гнездах, в птичниках да в  курятниках, и горе переполнило старые сердца. “Смотрите, поколение юное,  поколение смелое, что творится на глазах доброго царя!” А молодые сетовали на  стариков: “Души трусливые! Три дня и три ночи владыка дожидался беседы, а вы  не набрались храбрости предстать пред очи царские!”
  
Красавчик Хэмдан
1
Слушайте внимательно эту правдивую историю, дорогие девочки и мальчики. Она  приключилась в древней Ассирии, неподалеку от известной вам горы Табор. И  хотя с тех давних пор минули тысячи лет, отзвук тех событий слышен и по сей  день, и об этом вы узнаете в конце рассказа. 
У отца и матери рос сын по имени Хэмдан. Бог наградил юношу необычайной  крастотой, и поэтому люди прозвали его Красавчик Хэмдан. А еще у Хэмдана был  изумительный голос, и он весьма искусно играл на арфе. 
Хэмдан любил выйти в поле и прогуляться средь благодатных нив. Крестьяне,  завидив его, не могли наглядеться на необычайную красу. Они откладывали серпы  и снопы и завороженно глядели вслед Красавчику Хэмдану. А когда он шел по  городской улице, прохожие останавливались и шептали друг другу: “Смотрите,  смотрите какой красивый юноша!” Что уж говорить о молодых девицах - те стояли  у окон, и глаза их лучились неподдельным обожанием. 
Иными словами, люди любили Хэмдана, ибо созерцание красоты услаждает  сердце человека. 
Но одно печальное обстоятельство удручало юношу. Лишь до тех пор Хэмдан  очаровывал людей, пока он не слышал их похвал. Только донесутся до его ушей  слова “Ах, как он красив!” или “Как он прелестен!”, и он возрадуется красе своей  -  тотчас исказятся совершенные черты лица, и оно превратится в уродливое. И уста,  что минуту назад изрекали слова восхищения, примутся срамить и поносить  безобразный лик. Смолкнут похвалы - и вернется красота. 
И нечто похожее случалось с Хэмданом, когда он брал в руки свою любимую  арфу. 
Люди внимали его чудной игре и нежному пению, и не оставалось равнодушных к  прекрасной музыке. Те, чья жизнь состояла из тяжкого труда и лишений, внимали  сладким звукам и забывали о муках и горестях, и огрубевшие сердца их  размягчались. Жившие в довольстве и не знавшие бед, проникались жалостью к  горемычным, и увлажнялись не ведавшие слез глаза. Иными словами, в те минуты,  что арфа звучала в руках Хэмдана, несчастные становились счастливыми, а  счастливые плакали.  
Но только услышит юноша восторженные похвалы его мастерству, как тут же  дивные звуки арфы превратятся в беспорядочное громыхание медных чашек, и  голос певца охрипнет, и люди погонят прочь нерадивого музыканта, и не дано ему  будет порадоваться таланту своему . 
2
Горько плакал Красавчик Хэмдан. “Бог, милостивый, - восклицал порой юноша, -  ты удостоил меня чудесными дарованиями, приносящими радость людям! Отчего  же, добрый Бог, меня самого ты лишил счастья наслаждаться щедротами твоими?”
Погоревав, Хэмдан шел на другую улицу, где прежде не знали его красоты, или  принимался играть на арфе и петь для других слушателей. Увы, разочарование  возвращалось к нему. Люди радовались красоте и наслаждались игрой и пением,  потом хвалили Хэмдана, и он слышал похвалы, и превращался в урода, и игра и  голос становились безобразными, и его гнали с негодованием. 
Не найдя утешения среди людей, Хэмдан ушел из города. Он взглянул на  зеркальную воду озера и возликовал от вида необычайной красы своей. Но в  следующий миг она исчезла, и прекрасное лицо исказилось. Хэмдан лег на землю  и уснул с разбитым сердцем.  
Львы, тигры и прочие дикие звери почуяли нюхом запах живой крови и  приблизились к спящему юноше с известными намерениями. Но, узрев Хэмдана,  хищники не в силах были причинить зло необычайно красивому юноше. Когти  сами спрятались, пасти сомкнулись и скрыли страшные клыки, первоначальные  намерения уступили место восхищению. Значит, не только люди, но и животные  понимают и берегут красоту!
“Как он прекрасен! Какое чудо!” - как могли тихо, чтобы не разбудить спящего,  хриплым шепотом прорычали звери. Но Хэмдан проснулся и услышал  восторженные слова. И прекрасный лик исказился, и вид юноши стал столь  отвратителен, что хищники побрезговали прикоснуться к Хэмдану и не сочли его  пригодным для трапезы. С глухим ворчанием они отступили и ушли восвояси. 
И хотя на сей раз превращение красоты в уродство спасло жизнь Хэмдану, он не  испытал радости, а еще больше проникся горем.
3
Красавчик Хэмдан возопил о своей беде, и на сей раз Небеса услыхали вопль  несчастного. Прогремел гром, сверкнула молния, и откуда-то из-за туч, что  собрались над вершинами дальних гор, спустился всадник на коне. То был ангел  небесный. 
“Слушай меня, Хэмдан! - промолвил посланец Небес, - прежде всего встань с  колен и уйми слезы! В жизни у тебя есть два пути. Первый: ты и достоинства твои  будут всеми любимы, но сам ты не насладишься ни ими, ни чужой любовью к ним.  Второй: величие твое станет усладой тебе, но в глазах всех ты останешься  ничтожен. Сейчас, Хэмдан, ты стоишь на первом пути. И так будет до тех пор,  пока не позовешь меня вновь и не скажешь что выбрал второй путь!”
Ангел умчался верхом на коне, а потрясенный Хэмдан стоял, как вкопанный, на  своем  месте и глядел вслед всаднику. 
Ни первый, ни второй путь не были по душе Красавчику Хэмдану. Он хотел  получить лучшую часть от каждого из двух. Хэмдан погрузился в тяжкую думу.  Что хуже, и что предпочесть? Он не мог сделать выбор. Он не ел и не пил. Сухой  ветер высушил его мозг, лучи солнца испепелили его внутренности. Хэмдан ни на  что не решился, он превратился в каменный столб, и безжизненное это изваяние  осталось стоять в открытом поле. 
Каждый год, в тот самый день, когда когда-то ангел спустился с Небес, камень  оживает и обретает черты прекрасного Хэмдана. Сбегаются звери, слетаются  птицы. Воскресший юноша принимается петь, и льется чудесная музыка. Звери и  птицы любуются сказочной красотой, слушают чарующее пение и восторгаются.  Но только прозвучат хвалебные слова - и смолкнет голос, и прекрасный юноша  вновь обратится в камень. 
И так случается каждый год по сей день. Вот почему, дорогие девочки и мальчики,  в начале этой правдивой истории сказано было, что отзвук древних времен  слышен до сих пор. 
Посланцы весны
Календарь говорит: “Зиме конец!” Снег растаял и превратился в воду, вода  собралась в ручьи, ручьи соединились в потоки, потоки влились в реки, реки  устремились в моря. 
Но холод не хотел отступать. Он гадал, двинуться ли на север или, не трогаясь с  места, продолжать отвоевывать еще день, и еще день. 
В глубине своей ледяной души холод, конечно, понимал, что кончилась его власть,  и пора уносить ноги. Но он хотел уйти достойно, чтоб не говорили о нем, будто  испугался и бежал без оглядки. Пусть лучше скажут: “Он идет туда, где ему рады,  чтобы властвовать на другом законном месте!” 
А весна озабочена: “Кто возвестит обитателям земли о моем приходе?” Мигом  певчие птицы окружили весну и загомонили: “Пошли нас, и мы полетим и станем  петь твои песни!”
Среди птиц была и сова. Глядя на весну с обидой и с надеждой, она промолвила не  без труда: “Каждый год ты удостаиваешь разных птиц сообщать о твоем приходе.  Только сову ты обходишь стороной. Отправь на этот раз меня, и я сослужу тебе  добрую службу!” 
Весна пожалела сову и сказала: “Лети и передай жителям земли, что настал конец  зиме, и пришла весна!” 
И обрадовалась сова и пустилась в путь. Она летела по ночам, а днем пряталась от  солнца. Ничего удивительного в этом нет. Ведь сова - ночная птица, ибо Бог дал  ей глаза не такие, как другим своим творениям. Только взойдет дневное светило, и  сразу лучи его ослепят сову. Поэтому днем она скрывается от света в темных  местах - то в дупле, то в пещере. Там, где синева небес не видна - там эта птица  зрячая.
Вот прошли три дня и три ночи полета, и сова решила, что пора объявлять о  приходе весны. Она расположилась у входа в свое убежище и закричала: 
                   Эй, пробудитесь!
                   Закройте глаза!
                   Вот, убедитесь:
                   Весны голоса!
                   Солнце сияет,
                   Жутко вокруг,
                   Кто теперь знает:
                   Где враг, а где друг?
Услыхав зов посланца весны, земная живность стала просыпаться. Но у совы голос  жалобный, плачущий. Даже если захочет эта птица спеть что-нибудь радостное,  все равно выйдет грустно, и невольный вздох вырвется из ее горла. Слушавшие  сову загрустили, а некоторые даже заплакали: “Дождемся ли радостных вестей?”
Опечалилось солнце, приуныла луна, померкли звезды, омрачились небеса. Зато  ободрился холод. Он нагнал на землю снег с дождем вперемешку и ледяным  ветром упрочил успех.   
Садовые деревья ужаснулись, испугавшись заморозков. Безжизненно упали  головки ранних полевых цветов. А пробудившиеся обитатели земли подумали, что  поторопились, и стали возвращаться в зимние убежища. 
Увидела весна, как неуспешно посланничество совы, и отправила ласточку спасать  божий мир. 
Ласточка летела днем и ночью, при солнечном свете и при свете луны. И по иному  задышала природа. Холод убоялся шороха ласточкиных крыльев и отступил, не  медля. Растаяли в небе черные тучи, весело рассмеялось солнце, и лучи его  понесли тепло на землю. 
Ласточка запела:
  
                   Ласточка я!
                   С весной вас, друзья!
                    Взмахну я крылом - 
                   Повеет теплом!
                   Розы в садах,
                   Плоды на грядах - 
                   Станут цвести,
                   Станут расти!
                   Узнает земля весны волшебство,
                    Поверит природа в весны торжество!
Люди распахнули окна, приветствуя свежий ветер и чистый воздух, вышли из дому  навстречу шелесту леса, зелени полей, голубизне небес. Ласточка привела весну, и  нет в том сомнения!  
Близнецы
1
Сын философа женился на дочери пророка. Молодая чета ожидала прибавления  семейства. Тягостны были дни эти для будущей матери, женщины хрупкого  здоровья.  
Отец сострадал ей: “Оттого мучаешься ты, что дитя в чреве твоем станет пророком  мне на смену. Пока вещает пророк - он любим людьми, замолчит - забудут о нем.  Потому тяжела участь пророка и матери его!”
И свекор сочувствовал ей: “Оттого нелегко тебе, что дитя под сердцем твоим  станет философом мне на смену. Он будет искать причины вещей, а дело это  неимоверно трудное. Потому тяжела участь философа и матери его!”
И родились близнецы. В радостный день появления на свет потомства случилось в  семье огромное горе. Не вынеся мучительных родов, скончалась молодая мать.  Беда не приходит одна, и в тот же день ангел смерти унес души обоих дедов. 
Счастливый и несчастный отец близнецов передал младенцев на руки кормилице.  Она полюбила сироток и, когда отлучила их от груди, не захотела отдавать обоих  родителю, и он взял только одного и увез с собой в другой город, а второй мальчик  остался у кормилицы. 
Видно, бедствия на роду были написаны близнецам. Умерли их отец и кормилица,  и воспитывались они у добрых людей в разных городах, и друг о друге ничего не  знали.  
2
Один из братьев был любознателен и чрезвычайно умен. Он проник в тайны звезд  и земли, изучил все страны и моря, знал повадки животных, птиц и рыб, да и чего  только он не знал! Он посвятил себя размышлениям, ибо любил и умел думать и  собственным умом доходил до важных вещей. Вот только красноречием Бог не  одарил его, и мысли свои он выражал косноязычно. Когда говорил - терялся,  путался, заикался, и никто не мог понять его. В насмешку люди прозвали его  Философом. 
У второго брата была другая беда. Не умел он думать, словно мозг его из глины  сделан. Предастся раздумью о чем-либо, и ту&