ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 274

ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 274. 1

1 Елена Ананьева Миротворцы, объединяйтесь!. 1

2 Богдан Дячишин Попід Ворота Золоті до Храму Золотого. 5

3 Богдан Дячишин Ти не лукавила зо мною.. 8

4 Олег Гончаренко Неймовірний екстрим від Сергія Дзюби. 10

5 Микола Гринь Усі гидують. 13

6 Леся Гринців- Модрицька Вірші 17

7 Надія Колошук «Роман & Роман» та його творець. 27

8 Сергій Куліда Книги Леоніда Яковишина – українським бійцям!. 30

9 Людмила Никулина Не судимы будете. 32

10 Сергей Шелковый Стихи. 37

11 Тетяна Сидоренко Детективні пригоди та їх інтерпретація. 43

12 Генрі Ягодкін Лауреати Міжнародної мистецької премії ім. Васильківського. 45

Елена Ананьева Миротворцы, объединяйтесь!

Елена Ананьева

 

Миротворцы, объединяйтесь!

 

Интернациональный Форум Мира

Новости-2020

ЛАУРЕАТЫ МЕЖДУНАРОДНОЙ ЛИТЕРАТУРНОЙ ПРЕМИИ МИРА ПРИЗЫВАЮТ К МИРУ. ПРОТИВ ЭКСТРЕМИЗМА, РАСИЗМА, РАДИКАЛИЗАЦИИ МИРОВОГО СООБЩЕСТВА

РАССМОТРИМ ПРЕДЛОЖЕНИЯ ОБЩЕСТВЕННЫХ ОРГАНИЗАЦИЙ, АССОЦИАЦИЙ, ИЗДАТЕЛЬСТВ, ПРЕДСТАВИТЕЛЬСТВ И ПРЕДСТАВИТЕЛЕЙ (по рекомендации организаций) ПО ВСТУПЛЕНИЮ В МЕЖДУНАРОДНЫЙ СОЮЗ МИРОТВОРЦЕВ!

Независимое Посольство Миротворцев – Послов за гуманизм и миротворчество «Мост Пегаса»/Pegasus Brόcke FBG/ Йохан Шмия/Jochen Schmija/, миссионер, представитель гуманитарной организации Каритас, Гудрун Карпен/Gudrun Karpen/ и Мария Шульвиц/ Maria Schulwitz (Франкфурт-Берлин, Германия), Клас’c Арт- Центр/ Klas’s Center (Сан-Франциско, США), Алекс Клас,  Международный гуманитарный центр послов мира и другие общественные организации учредили Международную Литературную премию Мира.

В 2020 году впервые учреждена новая организация, призванная внести вклад в дело мира, в гуманитарные и миротворческие проекты, защиту прав человека, памяти пострадавших и жертв Холокоста. Приняты в ряды Послов за гуманизм и миротворчество и награждаются за служение слову и делу, гуманизм и литературное мастерство известные писатели и журналисты:

Елена Ананьева, Украина-Германия, Михаил Блехман, Канада, Сергей Дзюба, Татьяна Дзюба,

Богдан Сушинский, Юрий Работин, (Украина), Елена Лань, Чехия.

Об этом было сообщено на популярных порталах и сайтах: в «Украинской литературной газете», в альманахе «Port-Folio», в Канаде, в Международном альманахе «АКАДЕМИЯ ЛИК» и др.

https://litgazeta.com.ua/…/nazvano-laureativ-mizhnarodnoi…

https://eukraina.com/…/posli_miru_laureati…/2020-01-23-25529

https://litgazeta.com.ua/…/nazvano-laureativ-mizhnarodnoi-…/

http://che.cn.ua/…/2328-posly-myru-laureaty-mizhnarodnoi-li…

*

ИНФО ЛIТГАЗЕТА (на укр. языке)

Названо лауреатів Міжнародної літературної Премії миру за 2020 рік

Міжнародний Центр «Незалежне посольство миротворців» (Німеччина, голова міжнародного журі – д-р Ханс Вільгельм / Dr. H-J. Wilhelm); Міжнародний Арт- центр «Klas’s Arts Center San Francisco» (США, Сан-Франциско); Асоціації «Міст Пегасу» / Pegasus Brόcke FBG та «Форум миру» (Німеччина, Франкфурт-Берлін, члени журі – Jochen Schmija, Gudrun Karpen) назвали Послів миру – лауреатів Міжнародної літературної премії миру за 2020 рік.

Цією почесною відзнакою нагороджуються за визначну літературну, міжнародну, громадську діяльність відомі письменники, перекладачі та вчені з різних держав, чиї високохудожні твори і духовний поклик, подвижницька популяризація кращих надбань світової літератури та культури об’єднують народи.

Отже, цьогорічними лауреатами стали:

Тетяна Дзюба, (Україна)

Сергій Дзюба, (Україна)

Богдан Сушинський, (Україна)

Юрій Работін (Україна)

Олена Ананьєва (Україна-Німеччина)

Михайло Блехман (Україна-Канада)

Олена Лань (Україна-Чехія)

Д-р Ханс Вільгельм / Dr. H–J. Wilhelm, голова журі (Німеччина)

*

Благодарность

- Очень ответственно и почётно, рада безмерно, что становится заметнее всё, что мы делаем! Мои ранние творческие идеи воплощаются в жизнь. Международный проект «Спаси и сохрани» (1998), объединяет уже тысячи уникальных личностей в мире, в рамках которого проходит международный конкурс им. де Ришелье и Арт- фестиваль «Бриллиантовый Дюк» с награждением лауреатов, представлением творчества Мега звёзд литературы, искусства и начинающих авторов, издание антологии «ЮЖНОЕ СОЛНЦЕ» в серии «Писатели XXI столетия. Бриллианты слов» в Мультимедийном издательстве Стрельбицкого, (Киев, Украина), с выходом на все популярные порталы: ЛитРес, Амазон, Озон и другие, культурологические проекты, вечера, встречи, презентация новых книг, премьеры спектаклей, международные выставки.

Есть у меня такие строки: «Много сделано и больше хочется, нет спасения от себя… » -  и вот отрадно, что они находят отзвук: приняли в круг Послов мира, с полномочиями посла Доброй воли и  лауреатом Международной литературной Премии мира (Германия – США): с публикациями об этом в популярной прессе. Благодарю!!! Действуем дальше. Во Благо мира!

В настоящее время, пока готовили материал для публикации, на призыв вступления в ряды миротворцев откликнулись многие организации.

- Не все сразу попадают в наши ряды, - сообщает председатель международного жюри Др. Ханс Вильгельм, учёный, преподаватель университета в г. Гиссен, Германия, (перевод с нем. авт. - Е.А.)  - в настоящее время можно назвать: Европейский союз «Букисана», Мадрид-Марбелья, Испания, Ассоциация деятелей литературы и искусства «Содружество Глория», Франкфурт, Германия;

представительства Международной академии литературы, искусства и коммуникации;  ассоциация русскоязычных писателей Лион-Париж; представительство Германия-Австрия- Чехия; дипломатические и журналистские организации Одессы; Черниговский интеллектуальный центр Сергея Дзюбы, известного в мире писателя, переводчика, журналиста, редактора газеты, общественного деятеля, президента Академии литературы и искусства Украины – на согласовании и другие организации.

В проекте проведение акций в поддержку создания Всемирного съезда миротворцев и писателей – лауреатов международного гуманитарного проекта «Спаси и сохрани» и конкурса имени де Ришелье, Арт-фестиваля «Бриллиантовый Дюк», Дней литературы, искусства и партнёрских связей городов- побратимов Европы: г. Штайнбах, Германия – г. Санкт- Авертин, Франция; в Израиле в г. Петах-Тиква и в Одессе к 10- летию проекта Международного литературно-художественного многоуровневого конкурса им. де Ришелье.

*

Международная литературная премия имени Франца Кафки у писателя из Венгрии

Ежегодно вручаются Международные литературные премии им. Антуана де Сент Экзюпери, Джека Лондона, Генриха Бёлля совместно с партнёрами проекта и представительствами ассоциации «Содружество деятелей литературы и искусства Глория/GLORIA», Международная  Академия деятелей литературы, искусства и коммуникации (Германия) и её филиалы в Австрии и Чехии. Почётные дипломы подписали председатель правления Международного Арт-центра FBG «Pegasus Brόcke» Йихан Шмия (Joachim Schmija (Франкфурт – Вена – Прага) и его коллега Maрия Шульвиц (Maria Schulwitz), которые входят в состав правления и оргкомитет Международного литературно- художественного многоуровневого конкурса имени де Ришелье, зарегистрированного в Министерстве юстиции Германии. Ассоциация объединяет выдающихся деятелей культуры из 45 стран. Награждение литературными премиями – одна из ступеней многоуровневого конкурса, среди лауреатов которого за десять лет более 2-х тысяч.  На почётную премию были поданы около ста кандидатов, в том числе от Международной литературно-художественной академии Украины (Президент Сергей Дзюба).

В этом году Международной литературной премией имени Франца Кафки за выдающуюся творческую деятельность, среди известных писателей и деятелей искусства награждён Петер Тамаш Вицаи из Венгрии, писатель, публицист, литературовед, критик. Среди награждённых года известный украинский поэт, автор и исполнитель многих популярных песен, народный артист Украины Андрей Демиденко из Киева, писатель, сценарист, критик Алёна Жукова, из Канады, композитор и эссеист Марк Штейнберг и вокалист и поэт Иосиф Жеребкер из Израиля.

Ваши предложения рассмотрит Оргкомитет.

Присылайте на Е-майл адрес: modernklassikfbg@mail.ru или на сайт в фейсбуке: Международный конкурс имени де Ришелье.

 

Елена Ананьева, поэт, прозаик, журналист, искусствовед,

Президент ассоциации Глория/GLORIA и

Международного конкурса им. де Ришелье,

член Союза писателей Северной Америки.

Германия

1 Богдан Дячишин Попід Ворота Золоті до Храму Золотого

Богдан Дячишин

 

Попід Ворота Золоті до Храму Золотого

 

 

 

Скільки мучеників пройшло і проходить попід Золоті Ворота,

Вкраїно мого подиву! (Папа Іван Павло ІІ)

 

 

     У 2018 році в «Слові Просвіти» (ч. 31 (979), 2–8 серпня 2018) була опублікована моя стаття «Думки Божого дерева» – розмисли про поетичну книжку «Шлюб із полином» Ірини Калинець (відійшла за межу 31 липня 2012 р.). І тут доречно згадати закінчення цієї статті... Омите любов’ю, сльозою пам’яті, слово житиме вічно, бо правдива вічність дарована Людині, яка життя своє положила на вівтар боротьби за сльозу слова волі:

Я на день воскресіння прийду.

Я ж бо дня того, Боже, чекаю,

бо пекельний вогонь не здолає

зжерти людську всевічну сльозу...

     Вона запитає не Бога – запитає нас, присутніх на цьому дійстві: де були, що робили, щоб вибороти, зберегти для вічності сльози пам’яті, волю для прийдешніх поколінь...

     Сльози, ворота пам’яті, які відкривають нам двері до вічності, бо правдою, тільки правдою має думати, жити людина. Важливо, не скільки людина прожила, а що зробила і, чи було її життя доброчинним та доброчесним.Сльозою боротьби, силою слова боролася поетка за волю для прийдешніх поколінь. Вона перемогла, всіх перемогла, і зоря її горить непереможно у вічності...

     Тепер же на моєму робочому столі – «біблія» пам’яті про нищівні часи комуністичної системи, про тих, хто поклав своє життя на кін  боротьби за нашу волю. Це книга Петра Шкраб’юка «Попід Золоті Ворота: шість елегій про родину Калинців» (друге видання). Герої книги бесідують, промовляють добротним словом автора, бо в минулі часи, як писала Ірина Калинець, слова були «затиснуті у горлі, задушені в мовчанні».

     І ось маємо унікальну книгу. Цей шедевр документальної прози непросто коментувати, бо він розкривається у процесі повнокровного життя, коли читаний-перечитаний, збережений у пам’яті. Відчуттям всесильності, правдивості слова переймаєшся до глибин серця, бо текст вражає фундаментальною мудрістю, знаннями, об’ємом опрацьованого матеріалу і спонукає пам’ятати і знати те, що формує духовний світ людини.

     А що знаємо про Ігоря Калинця? Автор книги ємко написав у передмові: «Отже, маємо Калинця-поета і Калинця- громадянина. Ці величини рівнозначні. Вони й творять оту – недосяжну для інших – цілісність... Храм його поезії й життя сяє нині для всіх, у кого не байдуже серце й відкрита душа» (с. 6,9). Ігор Калинець плідно працює і по сей день, щоб наше життя не переставало у Храмі волі України, щоб, за словами автора, «стояв той храм на видноті» (с. 10) і щоб не маліла пам’ять нашого духу, зокрема про Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Стефанію Шабатуру, Ірину Калинець:

Там ангел на органі грав,

в снігах цвіла калина.

Були Василь там, В’ячеслав,

і Стефа та Ірина (с. 10).

     …В пам’яті ожила подія із презентації книги у місті Ходорові, де народився Ігор Калинець. Підходить до пана Петра шляхетна пані, вчителька (по статистиці жінки читають більше) з чоловіком, і мовить до нього: «Стань на коліна перед отим мужем! Написати таку книгу – під силу великому митцеві і патріотові України».

     Тож відкриймо ворота пам’яті книги... Обнімімо думками події і образи героїв книги (не можу цей шедевр літературної публіцистики назвати книжкою)...

     Елегія перша – «Між тишею і громом» – ретроспективно провадить у добу Визвольних змагань 1917-1921 років, відтак у період боротьби ОУН та УПА, яка була потужним стимулом для духовно-ідеологічного формування шістдесятників, насамперед Ірини та Ігоря Калинців, їхніх знайомих і побратимів. А також стимулом для їхньої творчості.

     Елегія друга – «На перехресті трьох світів», – це літературознавчий аналіз поезії Ігоря та Ірини Калинців у контексті співвідношень світу язичницького, християнського і безбожного.

     Елегія третя і четверта – «Друге полювання» та «За дротами» – говорять самі за себе. Йдеться про другу хвилю обшуків, арештів, допитів, судів та ув’язнення Ірини, а згодом Ігоря…

     Не менш важлива елегія «Після бурі». Вона – про «контрасти волі і неволі». Тобто про пошуки подружжям Калинців роботи після дев’ятирічного ув’язнення, «взаємини» з КДБ – і знову ж таки про літературну творчість та міжнародне визнання.

     Елегія шоста – «Скресіння», так само промовиста. Бо вона – про національне піднесення наприкінці 80-х років ХХ ст., відновлення Української Держави… В цих доленосних подіях Калинці взяли найактивнішу участь.

     Книга цінна тим, що автор скрупульозно опрацював приватний архів Калинців; судові справи, які зберігаються в СБУ; і численні публікації в періодиці – як в Україні, так і за її межами. Колориту книзі надають живі розповіді-спогади Ірини Калинець, Стефанії Шабатури, Ярослава Лемика… Всі троє вже відійшли у вічність, і їхня «усна історія» особливо хвилююча та переконлива.

     Назагал книга «Попід Золоті ворота» не тільки про родину Калинців. Вона охоплює весь дисидентський рух в Україні, наводить безліч імен борців з червоним тоталітаризмом. Про таких Петро Шкраб’юк пише у статті «Перед лицем отих, що впали, або Погляд з відстані двадцяти літ», ілюструючи її своїм віршем «Заклинання» (с. 485-489):

 

Перед лицем отих, що впали,

Що перебули кримінали,

Ламали тюрем всіх стовпи, –

                     О пам’яте моя, не спи!

Перед лицем отих, що будять,

Неправду – студять, кривду – судять

І кличуть у державну вись, –

                     О пам’яте моя, зведись!

Не спи! Зведись мірилом сущим

І перед духом невмирущим,

Сказавши спокою: прости! –

                  Свій дух і пам’ять освяти!

     Так, пам’ять – сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень та вночі. Пам’ятаймо про тих, «які по-мученицькому і водночас тріумфально пройшли ПОПІД ЗОЛОТІ ВОРОТА» (с. 486)... Живемо у вічності, і правда провадить нас до вічності... Пам’ятаймо вдень та вночі, бо «Їхня хода попід Золоті Ворота триває...» (с. 489).

     P. S. Це лише спроба делікатно доторкнутися до сторінок книги. Гадаю, що літературознавці, читачі-патріоти ще скажуть своє вагоме слово – текст книги заслуговує нашої найпильнішої уваги, бо ж Петро Шкраб’юк як письменник і науковець (доктор історичних наук) також аристократ духу і дії, плугар ниви слова- життя української літератури.

     ______________________

     *Петро Шкраб’юк, «До Храму Золотого»

Богдан Дячишин,

член НСПУ, лауреат премії ім. Івана Огієнка, м. Львів

2 Богдан Дячишин Ти не лукавила зо мною

Богдан Дячишин

 

Ти не лукавила зо мною

                            

 

 

 

Світлана Короненко. Дебора: поезії. – К.: Ярославів Вал, 2018. – 128 с. *

 

«...вибрала вірші, як долю»

            Світлана Короненко

«Тій, завдяки якій сяє сонце...»**

 

     Українці звикли до того, що долю дитині дає мати, її шукають, вишивають, її можна погубити, а можна знайти, як щастя, чого не скажеш про російську «судьбу», яка сама керує й вирішує, а людина є всього лиш пасивним реципієнтом, як пацієнт під наркозом. Наше життя, події – «від часу і нагоди залежні вони» (Екклезіяста 9:11б) і важкої щоденної праці, для якої народжена людина, щоб любити, вчитися плакати, радіти ділами своїми: «На папері сльоза застигла, як любов у піснях відголоском» (с. 8).

     Поезія – це не гра слів і римування, а глибинне осмислення думки й почуття, єдність слова і думки, це виховання читача. Думки ж бо живі й розумні істоти: «Поезія оперує словом, яке здатне викликати і звукові, і зорові уявлення і, що найголовніше, як висловився Іван Франко в книзі “Із секретів поетичної творчості”, здатна переходити в галузь розумової, інтелектуальної праці» (Микола Ільницький, «Поліфонія поетичного слова». – У кн. «У фокусі віддзеркалень»). Герман Гессе називав поезію грою в бісер, хоча детального опису цієї гри в романі нема, відомо лише, що для її опанування потрібні ґрунтовні знання музики, математики та історії культури. Гра є синтезом мистецтв і наук, в якій людські цінності переплітаються, утворюючи складні асоціативні візерунки. Таку інформацію можна прочитати в роздумах про роман «Гра в бісер».

     Сила енергії думки й пам’яті – у слові рідної мови, бо тільки воно здатне оживити і думку, і пам’ять; слово без думки мертве, як і думка без слова; тільки в єдності, в парі вони здатні покликати до життя наш мозок до дії. Вкотре хочеться наголосити, що я б нашу національну ідею означив так: працювати вдень і вночі, щоб рідна мова звучала в щоденному вжитку в усіх закутках України, бо ж «Мова – це вираз життєвої форми, суспільства, в якому людина виросла» (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, «Філософія).

 

Дощ мрячить, і трава посохла піднімає вологе тіло,

Хто там хоче, аби ми здохли і душі нам відлетіли? (с. 95).

 

     Слово рідної мови: «Тороччя древніх слів – нетліннощі духовні – / крізь хугу ста віків донесено до нас, / як дещицю, як пухирець на тілі / найкращої із мов» (Світлана Короненко, «Містерії»).

     Слово поетеси переливається в пісню над «білою водою» чистоти і правди: «І тільки солов’їна нагота, / як музика, над білою водою» (с. 35). Якщо моральність – це розум серця,  то в дії серце мусить керуватися розумом. У дії думка бере перед і тоді серце налаштується так, щоб почути шепіт живої природи: «Тихо живеш, як важка трава чи як погідне літо. / Вчора умерла чи ще жива? Що там шепочуть квіти?» (с. 36).

     Поетка у цій збірці дарує думками світла і любові своє слово побратимам по перу: «Всі ми на цій землі – зерна Господні...» (Григорію Гусейнову, с. 15), бо ж зерно проростає енергією слова, думки не щезає безслідно, не розчиняється у Всесвіті, а створює емпатію української мови, зернам якої «Суджено-бо прорости їм у вогні і у льодні» (с. 16).

     «А вся біда – од віршів і води! / Куди ідеш і де твоя дорога?» (Дмитрові Павличку, с. 19). Дорога слова рідної мови Дмитра Павличка проросла в світі українськості правдою, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний, міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить його доля: «Усе питай у віршів і води! /… /Чому ж ти знову снишся молодим / і погляд твій вологий і вогненний?» (с. 21).

     «Ти п’єш вино, твій келих золотий» (Івану Малковичу, с. 43). З моєї пам’яті промовляє Алкей: «Вино – то дзеркало людини. Де, мій хлопче, вино – / Там таки й правда». Містерія золотого келиха і вина – коментарі зайві...

     Шарль Бодлер вважав, що «Час пожирає все, все обертає в порох!» Це не так! Ось кохання – вічне, і хоч ми не знаємо, що стається з його чистою енергією, однак можна з великою вірогідністю припустити, вона, як усе духовне, як достеменний дух, «...вернеться знову до Бога, що дав був його!» (Екклезіяста 12:7б).

 

Перестану сміятися просто так серед дня – ні від чого,

.........................................................................................................

Слухай, мабуть кохання придумав ревнивець якийсь божевільний...

                                                                             (Михайлові, с, 53, 54)

 

     Сміятися причинно і безпричинно. Хто здатний осмислити це щастя, коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя: «І назустріч мені – твої очі ранкові і сині» (с. 55), і їх я торкаюсь своїми очима, «Бо не знаю, з якої причини із диму осіннього раптом з’являється слово» (с. 55)? Слово було на початку і споконвіку порівняно з моментом моменту нашого життя. В усі часи небесної й людської історії Слово було пов’язане з певними обов’язками: «Всяке слово, якщо за ним не буде справ, уявляється чимось даремним і пустим» (Демосфен). Дієве слово бачимо за справами... Слово дає плід, якщо в ньому є насіння. Слова-насінини плодоносять, засівають людське єство вірою, надією, любов’ю, коханням, добром, наснагою до праці. Такими є слова  Світлани Короненко: добротні, високохудожні, повчальні, що допомагають зростанню духовності читача й утриманню рівноваги у світі, про що мусимо пам’ятати, аби не загубитися в суєті словесного перемішування й переливання з пустого в порожнє: «Говори про любов у веселі й сумні вечори. / Коли фальшу нема і немає брехні й мішури (с. 64, 65).

     Любов ніколи не перестає, тож назва книжки вибрана невипадково. Дебора, Девора (жіноче ім’я єврейського походження, яке перекладається як «бджола»). Бджілка, що сидить на квітці. Цю мить пізнання любові людина зберігає в своїй пам’яті, бо чи є щось сильніше за космічну енергію кохання, даровану нам Богом? «Вірш золотий і пророчий, як вогкого щастя ковток... А жінка ця твоя, неначе біль... Про що слова, якщо вони з любові?.. А ви – одні, на цілий світ одні» (Дебора, с. 82, 86, 87).

     Що ще посутнього можна сказати про поезію Світлани Короненко? Одухотворене слово її сердечної енергії душі накопичується в мозкових клітинах читача, і ця енергія, якої ми набуваємо в тілесному житті, осідає, записується на Божих скрижалях вічної пам’яті (Екклезіяста 12:7). Вічні – слово, думка, сльоза. Вони ніколи не стирається з пам’яті. Тож хай слово мисленної поезії нашої авторки освячує дорогу правди читача, бо долю ми вибираємо, здобуваємо своєю щоденною важкою працею...

________________________

*Тарас Шевченко, «Доля»

**Невипадково єгипетський фараон Рамзес Великий на пам’ятнику своїй улюбленій  дружині Нефертарі написав ці слова.

 

Богдан Дячишин, член НСПУ, лауреат премії ім. Івана Огієнка, м. Львів

3 Олег Гончаренко Неймовірний екстрим від Сергія Дзюби

Олег Гончаренко

 

Неймовірний екстрим від Сергія Дзюби

 

 

Сергій Дзюба. Замість щоденника. Міжнародна діяльність 2013 – 2019 років; Бібліографічний покажчик. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: Десна-Поліграф, 2020. – 696 с.   

 

 

Впродовж майже 30 років письменник Сергій Дзюба вів щоденники – від руки щодня писав у товстих зошитах про своє життя, коментував події та прочитані книжки. Звик до цього ще зі студентських років. Писав, нічого не приховуючи. А потім одного разу, перечитавши написане, зібрав докупи всі ті зошити і їх спалив…

«Мабуть, того дня у мене просто не було настрою, – говорить Сергій. – Мені здалося, що я занадто категорично та несправедливо оцінюю деяких людей та авторів книжок. Втім, що зробив – те зробив, і якщо воно згоріло, то шкодувати за цим не треба… Однак пройшов час, я прочитав щоденники свого друга Петра Сороки, і мені стало дуже цікаво. Тому вирішив усе ж таки повернутися до цієї форми, тим більше, саме в 2013 році розпочалася наша з Танею міжнародна діяльність, яка триває й досі. Вона відображена в листах (у книжці «До світла. Вибрані листи письменнику Сергієві Дзюбі»), а тепер –   і в щоденникових нотатках, де вміщені й публікації про наші мандри світом».

Отак і з’явилася ця дивовижна книга «Замість щоденника». Як на мене, маємо захоплюючий «підручник» на тему «Як досягнути успіху?». Адже й справді, розпочинаючи свою бурхливу, суперуспішну міжнародну діяльність, письменник Сергій Дзюба спочатку, за його словами, «вигадував велосипед». Бо, відверто кажучи, одинокі «походи» на Захід Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Сергія Жадана та кількох інших наших колег, які вдалися завдяки, в основному, закордонним грантам, Сергія Дзюбу не надихали. Йому хотілося буквально «прорубати вікно» в літературні Європу, Америку та Азію. І не лише для себе, а й багатьох провідних українських письменників, науковців, перекладачів. Утопія? Аж ніяк! Адже немало мрій і планів Дзюби прекрасно втілилися, й цей неймовірний успіх нині продовжується та розвивається. 

Так Сергій і Тетяна Дзюби стали не лише рецензентами, перекладачами багатьох закордонних книжок, а й організаторами потужних, резонансних міжнародних літературно-мистецьких імпрез по всьому світу. А їхні книжки дуже успішно вийшли в США, Англії, Італії, Іспанії, Швеції, Чехії, Польщі, Канаді, Сербії, Болгарії, Казахстані, В’єтнамі, Норвегії, Болівії, Вірменії, Туркменістані, Ірані, Румунії, Білорусі та інших державах. Лише уявіть собі – 30 закордонних книг різними мовами світу за якихось сім років міжнародної діяльності (у Канаді взагалі видано їхній чотиритомник)! А ще ж надруковані їхні публікації в провідних газетах і журналах 50 держав – Європи, Америки, Азії, Австралії та Африки. Твори Сергія і Тетяни на сьогодні перекладені 65-ма мовами. Їх прочитали більше 4 мільйонів людей!

Тож, звісно, відоме творче подружжя з Чернігова – шановані гості на престижних міжнародних фестивалях, форумах та конференціях, – щороку мандрують, куди захочуть. Їх нагороджено багатьма почесними зарубіжними преміями, орденами та медалями: в США, Англії, Німеччині, Італії, Франції, Канаді, Бельгії, Сербії, Болгарії, Македонії, Польщі, Румунії, Росії, Білорусі, Іспанії, Австралії, Казахстані, Греції, Австрії, Чехії, – зокрема, міжнародними преміями імені Людвіга Нобеля, Ернеста Хемінгуея, Франческо Петрарки, Джека Лондона, Гомера, Антуана де Сент-Екзюпері, Мігеля де Сервантеса, Франца Кафки, Генріха Бьолля, аль-Фарабі, Абая, Владислава Ходасевича, Марка Твена, Максима Танка, Юзефа Лободовського, Максима Богдановича.

За творами Тетяни і Сергія Дзюби поставлені вистави в Чехії, у м. Брно  (проект фінансувало Міністерство культури Чехії), та в Білорусі, у Мінську. Звучать іноземними мовами в різних країнах і популярні пісні Сергія Дзюби, зокрема «Батьку мій», «Примчу на білому коні» та «Дощ із карими очима».

Так виникла Міжнародна літературно-мистецька Академія України, яка тепер об’єднує відомих письменників, перекладачів, науковців, журналістів, митців та громадських діячів із 55 країн. І десятки членів Академії вже також мають закордонні досягнення. Скажімо, видатний український письменник, Шевченківський лауреат Василь Слапчук видається зараз не лише в рідній Батьківщині, а й у США, Польщі, Білорусі та інших країнах. Має вже чимало престижних зарубіжних нагород у США, Італії, Франції, Німеччині, Білорусі, Казахстані…

«Як ми співробітничаємо? Завжди, за будь-яких обставин, виконуємо свою обіцянку, – відверто розповідає Сергій Дзюба. – А схема – навдивовижу проста, тут узагалі немає ніякого секрету… Наші твори перекладають відомі зарубіжні письменники, науковці і перекладачі – ми перекладаємо їхні твори. Вони друкують нас у провідних газетах і журналах своїх країн – ми друкуємо їхні твори в наших популярних часописах. Вони видають наші книжки – ми теж ошатно й досить великими накладами видаємо їхні збірки віршів і прози в українських видавництвах. Вони влаштовують нам презентації за кордоном – ми запрошуємо зарубіжних гостей і гостинно приймаємо їх в Україні. Вони вручають нам свої нагороди – ми відзначаємо їх престижними преміями в нашій державі. Втім, за цією «простотою» – велика і самовіддана праця. От, наприклад, ми з моїми друзями – Тетяною Сидоренко, Олегом Гончаренком і Ярославом Савчиним переклали нещодавно знаменитий суперроман «Мертві блукають пісками» видатного казахського письменника Роллана Сейсенбаєва українською мовою, а це – аж 720 сторінок! І такі міжнародні проекти – не поодинокі, це – дійсно активна, системна та наполеглива робота».  

Тому перспектива у нашої Академії є. Це особливо важливо в нинішній ситуації, коли потрібно розповідати світові правду про Україну, яка змушена мужньо воювати за свою незалежність; успішно популяризувати українську літературу, мистецтво, культуру та народні традиції; цікаво розповідати про справжню, а не вигадану історію України.

Крім цікавих щоденникових нотаток, у новій книжці Сергія Дзюби, яка вийшла обсягом майже 700 сторінок, вміщено і його біографічний покажчик, упорядкований Василем Слапчуком із його передмовою, де проаналізовано літературну, журналістську і громадську діяльність президента Міжнародної літературно- мистецької Академії України. Вражає й велика кількість світлин (в основному, з мандрів – міжнародних фестивалів, презентацій та зустрічей), надрукованих на 56 сторінках – загалом понад 200 оригінальних фотографій.

Книжка побачила світ за сприяння уродженця Чернігівщини, відомого підприємця, інвестора та науковця Володимира Феодосійовича Хоменка.

Олег Гончаренко,

письменник, перекладач, лауреат міжнародних премій,

м. Мелітополь Запорізької обл.   

4 Микола Гринь Усі гидують

Микола Гринь

 

Усі гидують

 

 

 

«УСІ ТИМ ЦАРСТВОМ ТА НАРОДОМ РОСІЙСЬКИМ…»

Так відверто більше трьохсот років тому хорватський вчений- енциклопедист та публіцист Юрій Крижанич висловився на адресу  Московської держави. Поставлена  оцінка залишається злободенною й донині.

 

«Нариси історії Ніжина козацької доби». Відповідальний редактор та упорядник Олександр Морозов. Збірник публікацій та документів. Ніжин 2019. 336 с.

 

Цю фразу безпосереднього очевидця тогочасних драматичних подій в Україні, який п*ять місяців жив у Ніжині, я не випадково використав у ролі заголовка своїх нотаток про книгу, яка побачила світ наприкінці минулого року. Думка авторитетного  вченого з Балкан  яскраво характеризує тогочасну політику царської Росії не тільки стосовно нашої Хмельниччини-Гетьманщини, а й багатьох інших сусідніх та більш віддалених від неї держав. А ще вона дозволяє краще зрозуміти складність суспільних процесів, що відбувалися за часів буремної доби української історії.

Звісно, не один Юрій Крижанич так різко оцінював тогочасну політику Московії. Гетьман Демко Ігнатович теж мріяв зробити так, аби  «в Україні і нога московська не стояла». Саме про це, за власними принизливими  самооцінками,  доповідав «убогий хробак», «не людина» та «недостойний богомолець», гетьманський радник протопоп Симеон  Адамович в білокам*яну.  А до цих слів додавав, гетьман  «великий ворог, а не друг пресвітлій царській милості». Згубність політики Москви  в напрямку ліквідації української державності розуміли й інші представники козацької старшини й, зокрема, ніжинський полковник Григорій Гуляницький та Василь Золотаренко, які доклали зусиль до розірвання Переяславського договору 1659 року і присягнули на вірність польському королю, аби  держава йшла європейським шляхом розвитку. Саме такий спершу обрав і Богдан Хмельницький. У книзі доречно згадуються слова відповіді гетьмана московським послам, що він ніколи  не відстане від шведського короля. «Бо у нас союз і приязнь і згода давня. І шведи – люде правдиві, - на що слово дали – додержують».

Могутнім набатом звучать в книзі слова представника тогочасної  білоруської шляхти Костянтина Поклонського до полковника Івана Золотаренка  не зраджувати своєї вітчизни службою московському царю. Доречно тут також додати, що цей же шляхтич заявляв про свою готовність скласти присягу не московським  боярам, а українському гетьману Богдану Хмельницькому. Бо від тих бояр лише  золоті слова звучали. Насправді ж «железные вольности на ногах  надавали…» Тобто заковували в кайдани.   Можна й далі цитувати слова авторів актуальних і таких корисних в наш час досліджень з цієї книги вітчизняної історії. Історії, яку ще донедавна ховали від народу за пудовими замками. Спершу цербери російської, а затим і радянської імперій. Врешті, крига стала скресати. З наших вуст зазвучали лозунги про те, що народ, який забуває власну історію, приречений повторити і пережити  її знову. Правильні слова. Прикро лише, що  за цими гучними гаслами мало хто робить реальні кроки для того, аби знати і  пам*ятати нашу історію і, головне, уникнути прикрих помилок і не повторити нової руїни.

Тому вважаю досить  приємною несподіванкою для багатьох шанувальників історії рідного краю став вихід щедро ілюстрованої книги «Нариси історії Ніжина козацької доби». Тисячолітнє місто ніколи не було обділене увагою істориків, краєзнавців, дослідників старовини і сучасності. Присвячували вони свої роботи різним періодам життя і поступу славного древнього, але вічно юного Ніжина. Була в полі зору і нелегка доля краю в періоди Хмельниччини- Гетьманщини та Руїни. Але все це було розкидане в різних малотиражних  наукових збірниках, журналах, альманахах. Що вже говорити про системне залучення цих досліджень в освітній чи науковий процес, коли   не кожному бажаючому чи й науковцю  було під силу ознайомитися і використовувати ці матеріали, аби  мати більш- менш цілісну панораму історії потужного військового формування у складі Війська Запорозького та водночас  стратегічно важливої найбільшої територіально-адміністративної одиниці української козацької держави,  яким був Ніжинський козацький полк  у ХУП- ХУШ століттях. Адже цей полк за весь період свого існування відігравав одну з ключових ролей в історії Лівобережжя, бо став провідним центром українського державотворення, столичним полком, у межах якого розташовувалися дві гетьманські столиці – Батурин та Глухів, справжнім дипломатичним осередком держави.

Потрібно сказати, що з нагоди 370-річчя  від часу утворення цього козацького полку у місті відбулося немало яскравих і важливих подій.  Належним чином вшанували тут місця козацької слави. Організували історичні реконструкції , які перенесли ніжинців у  буремні роки запеклої боротьби та звитяги.  Віхи історії  ніжинського козацтва  стали темою дискусій  міжнародної науково-практичної конференції. Врешті, у середовищі нинішніх літописців знайшовся й ініціатор, історик і краєзнавець  Олександр Морозов – директор бібліотеки  та Музею рідкісної книги Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя та музейної кімнати відомого мореплавця, океанографа Юрія Лисянського, протоієрей Православної Церкви України. Саме він звалив на свої плечі важку ношу відповідального редактора та упорядника  та ще й коректора досить корисної і давно бажаної книги.

Без перебільшення можна твердити, що видання  дозволяє усвідомлювати  важливість та унікальність саме цього періоду вітчизняної історії, за словами Олександра Морозова,  не як фольклорно-етнографічного феномену, а героїчного періоду становлення та розвитку української державності, під час якого відбувалися хай і суперечливі, та все ж необхідні процеси національно-релігійної самоідентифікації, формування державних інституцій, народження та зростання національної еліти нової доби. Адже погодьтеся: уявити українську історію без козацтва просто неможливо!  Досвідчені дослідники мені не заперечать, що саме козацький період є ключовим до розуміння нашої рідної історії. Бо саме тоді на пік розвитку України вийшли такі державотворчі моменти, як повстання під проводом Богдана Хмельницького, боротьба за здобуття Гетьманщиною незалежності, трагічний період Руїни, винятково важлива доба правління Івана Мазепи, гайдамацький рух, зокрема, Коліївщина, втрата суверенітету й автономії гетьманської України наприкінці ХУШ століття.  А відлуння тих подій ми можемо чітко простежити і в ХІХ та ХХ століттях.  Та навіть у другому десятилітті нинішнього століття мудрі думки Юрія Крижанича про агресивність нашого північного сусіда не втрачають актуальності. Бо, як і в часи Івана Мазепи,  російський чобіт, за словами  відомого історика- документаліста Юрія Мицика,  став чавити українську державність з небувалою досі силою.  

Поруч з Олександром Морозовим авторами публікацій в книзі виступають як досить відомі дослідники історії України та її частинки – колишньої адміністративно-територіальної одиниці Ніжинський козацький полк, а згодом і Ніжинської округи професор місцевого університету, доктор історичних наук Євген Луняк, завідувач відділу місцевого краєзнавчого музею, магістр історії  Роман Желєзко, кандидат історичних наук, доцент університету, голова Ніжинського товариства «Просвіта» Ольга Ростовська, кандидати історичних наук, доценти  Олександр Желіба та  Максим Потапенко,  і, так би мовити, новачки- початківці на ниві дослідництва краю магістр історії переможець Всеукраїнського конкурсу студентських робіт Михайло Ломоносов та вчителька історії і правознавства міської школи №12 Людмила Лесик.

Для кожного з них історія є інструментом, який допомагає прогнозувати суспільний розвиток, розкриває правду про минуле, розставляє акценти і запобігає маніпуляціям. Використовуючи принципи актуальності, об*єктивності, мультикультурності, людиноцентризму та новизни пошуку в розширеній останнім часом архівній та джерельній базі, в тому числі й закордонній,  автори публікацій значно збагатили спектр досліджень, більш глибоко проаналізували історіографічну спадщину, краєзнавчі матеріали. Це дозволило акцентувати увагу не тільки на датах і подіях, що з ними пов*язані, а підійти до всіх досліджень минувшини критично, дискутуючи з усталеними поглядами на окремі події та історичні проблеми.

За словами Ольги Ростовської та Романа Желєзка, висловленими ними в дослідженні про  гетьмана Івана Мазепу та Ніжинський козацький полк, науковий інтерес до історії козацько- гетьманської доби, висвітлення діяльності  політичних діячів із збереження української державності в контексті європейських  зовнішньополітичних відносин ХУП-ХУШ століть визначають актуальність такого дослідження. До цієї думки я б додав слова про важливість і необхідність всієї книги нарисів. Бо у полі зору авторів такі важливі віхи нашої історії, як сумнозвісна Чорна рада в Ніжині та роль в ній  козацької старшини, духовенства, місцевої «черні» та інших верств населення, тогочасна символіка козацького війська та органів місцевої  влади, роздуми над сакральними пам*ятками грецької культури в Ніжині та їх значення в духовному розвої жителів, інші проблеми, які навіть через кілька століть не втратили своєї злободенності. Таким  ретельним підходом вони спонукають нас, читачів, до самоаналізу, робити висновок з події. І що важливо – засвоювати такі історичні уроки, щоб не повторити помилок.

Феномен цієї книги,  яка справді  стане корисною історикам, краєзнавцям, культурологам, студентам, вчителям, учням і всьому читацькому загалу, якому цікава історія України, українського козацтва, полягає в тому, що вона повністю присвячена досить важливій темі – українському козацтву, яке займає гідне місце в історії державотворення України, яке пережило злети і падіння, було геть знищене, а його колиска – Запорозька Січ сплюндрована «Єкатєріной второй» та її посіпаками. Трохи раніше  нею ж був скасований і полково- сотенний адміністративний устрій Лівобережної України. Щоб витравити з душі українців козацьку вольницю, спершу імперська, а згодом і компартійна совіцька машина зробили все можливе, аби цю героїчну сторінку історії майже геть викреслити з літопису нашого життя. Досить нагадати лише штрихи, як в усі часи нещадно  рецензувалися навіть твори Тараса Шевченка, присвячені козацькій добі в історії України. Скажу й про знущання над класиком української поезії Максимом Рильським. Кровожерливі енкаведисти «з м*ясом» видерли йому вуса на верхній губі лише за те, що в хрестоматійному вірші «Моя Батьківщина» був рядок про «козацькі високі могили». Саме за ті могили на теренах України величного поета ледь самого не спровадили у безіменну розстрільну яму.

Кожна сторінка книги оповита сивиною історії, кожна публікація дихає тією непростою епохою.  У полі зору дослідників велике коло тем. Важко визначити серед них найголовніші. Повторюватися не буду, та все ж акцентую увагу читача на скрупульозних дослідженнях про  Ніжин литовсько-польської доби і ролі міста в системі оборони Гетьманщини, ролі і місці Ніжинського козацького полку у валасько- молдавському векторі зовнішньої політики Гетьманщини, аналізі причин, перебігу на наслідків поразки в українсько-московській війні 1668 року, про пам*ятку козацької слави, унікальний зразок українського бароко  – полковий Миколаївський собор у місті над Остром. Досить яскраві сторінки вписані в дослідження «Гетьман Іван Мазепа та Ніжинський козацький полк» та про опозицію цього полку гетьману Івану Самойловичу, політичну діяльність української православної ієрархії  в добу Руїни. Принагідно зауважу, що в книзі хотілося б  прочитати більш аналітичні дослідження про добу гетьмана Івана  Мазепи, його державницьку позицію і  зв*язки  з козацьким полком Ніжина та  очільниками цієї військово-адміністративної одиниці. Тим більше, що нині з*явилося немало нових архівних та інших джерел.   

Переконаний, що з особливою цікавістю читач  зустріне дослідження про ніжинських полковників Івана, Василя, Остапа Золотаренків, Матвія Гвинтівку та інших очільників полку. Прикро, але поза увагою залишилася колоритна постать полковника Григорія Гуляницького. Доречність такого дослідження безсумнівна, бо українська історія  трагічно багата  на особистості, справи яких неможливо об*єктивно охарактеризувати ані двома фарбами, ані двома-трьома найкрасивішими фразами. Ніжинські полковники – не виняток. Ці значущі для своєї доби  політичні діячі, а полковники були не тільки  людьми військовими, а й державними керманичами, зазвичай не зникають зі сцени історії навіть через століття після своєї фізичної смерті. Але роль полковників Хмельниччини-Гетьманщини до цього часу показана лише фрагментарно, без належної повноти і оцінки. Ось чому в ніжинських дослідників є цікавий задум – написати і вже цього року видати книгу історичних об*єктивних портретів полковників краю. 

Без болю в серці не можна читати дослідження  про Ніжинський козацький полк і чорну раду 1663 року? Це ж через відсутність єдності в діях козацьких лідерів, міжстанову конфронтацію, поглиблену загарбницькою політикою Речі Посполитої та знову ж таки Московського царства, вилилися в низку громадянських воєн та територіальний поділ Гетьманщини  на два ворогуючі між собою державні утворення. Перекинемо уявний місточок в наше сьогодення і чесно зізнаємося, чи не до такого розділення у нас знову йдеться? І знову ж бачимо руку Московської імперії. Знову бачимо бридкі наміри  розтоптати, стерти з лиця землі Україну, як у свій час Московія знищила Гетьманщину з її демократичним устроєм.  І знову набатом звучать слова Юрія Крижанича та наших славних гетьманів з полковниками та сотниками.

    Є над чим подумати та вдатися до аналізу після прочитання розвідки Олександра Морозова про «Гірке прозріння Юрія Крижанича». У цього католицького місіонера- проповідника воно настало під час заслання «за необережне слово» сатрапами московського царя в Тобольськ. Саме тоді він переосмислив  свої ідеалістичні погляди на українсько- московські стосунки.  Як мовиться, на всі сто тут погоджуєшся з висновком автора публікації, що свідчення Юрія Крижанича як безпосереднього очевидця драматичних подій  в Україні дозволяють краще  зрозуміти складність  суспільних процесів, що відбувались за часів буремної доби української історії, відомої під гіркою назвою «Руїни». Попри це,  ідеологи сучасної Росії і донині роблять з Крижанича беззаперечного москвофіла та прихильника беззастережного об*єднання двох держав, ледь не творцем та світочем «руського міра». А ось його справедливе застереження  про те, що «народи гидують тим царством та народом російським» волають ніде не згадувати. Але ж те, що написане пером, хай навіть і гусячим… Далі за текстом народної мудрості продовжуйте самі…

Вище я говорив, що історіографічний доробок про Ніжин, його славні і трагічні сторінки чималий. Та вистачає ще й так званих «білих плям». Книга нарисів дещо їх зменшує.  Крім того, що кожна її сторінка  дише  тією епохою, вона дає можливість зрозуміти  всю складність та значущість історичних переломів, що їх переживала Україна в ті часи. Нариси яскраво відображають всю складність палітри українського державотворення, означеного братовбивчими війнами, неприхованим прагненням Москви знищити у той час Гетьманщину.

Ось тут би й не завадило дослідити і показати роль Ніжинського полку на полі Конотопської битви, яка була блискучою перемогою  козацького війська і «поховала» дворянську кінноту царя Олексія. Потребує, на мій погляд, й глибшого дослідження історія ніжинського козацтва у ХУШ столітті. Адже воно й у цьому періоді вписало в літопис держави немало героїчних сторінок. Нагадати про них було б доречно. Адже,  як не прикро говорити, але імперські амбіції і наміри наших сусідів повторювалися неодноразово. Тривають вони й понині, про що свідчать події в Криму та Донбасі. Отож і маємо потребу й надалі «гидувати тим царством російським» та пам*ятати заклик наших козаків- пращурів завжди тримати порох сухим, який дуже доречно  звучить зі сторінок книги нарисів.

                         Микола ГРИНЬ,

     Член Національної спілки журналістів України, лауреат мистецько - літературної премії імені Пантелеймона Куліша. 

5 Леся Гринців- Модрицька Вірші

Леся Гринців- Модрицька

 

Вірші

 

 

 

1.

Пробач, мій милий, що була...

Що зачепила струни твого серця.

За щастя, що нахлинуло, як хвиля,

За ніжність і тепло...

І за мою необережність покохати.

За те, що була вітром і теплом,

Що зігрівала у думках твоє зболіле серце.

За сміх, що так подобався тобі,

За сяєво очей і ніжний усміх.

За те, що гордою була

І не навчилась пробачати,

Що вечорами так чекала на дзвінок,

А часом не хотіла й розмовляти...

Цілую...І пробач, що я була,

Як жаль, що доля нас не вберегла.

2.

Нічого в тебе більше не попрошу,

Лише своє кохання подаруй.

Все інше маю...це не так важливо,

Своє ти серце з щирістю відкрий.

 

Що варті скарби цього світу?

Не варті вони ні гроша.

Коли людина нещасна,

Коли  болить  їй душа.

 

Заколиши своїми сильними руками,

До себе міцно пригорни.

Скажи мені-моя кохана,

Я  твій...І сум навіки відведи.

 

Ти подаруй тепло душі своєї,

Слова кохання невичерпне джерело.

Пообіцяй мені мій любий,

Що не забудеш того, що було.

3.

Притча. Солодкий сон.

Жінка красива приснилась мені,

Часом я мріяв про неї у сні.

Ангел із неба здавалось злетів,

В жінку чарівну перетворивсь.

Очі у жінки-мов неба блакить,

Хочеться з нею до раю злетіть.

Сяють, як зіроньки ясні,

Такі вони чисті й прекрасні.

Усмішка -щастя дарує,

Всіх поглядом ніжним чарує.

Гарне обличчя і статна фігура,

Все ж, не земною жінка ця була,

Ходою звабляла і тілом манила,

Очей відірвати- не було вже сили.

Як тільки ніч наступала,

Жінка красива з’являлась.

Із нетерпінням чекав він на сон,

Мріяв у в житті бути з нею разом.

Та це тільки сон і просто мара,

Жінка- солодка спокуса була.

 

4.

Як можна тебе не любити,

Чарівну і дуже близьку.

Не можу й на хвилю забути-

Думками до тебе лечу.

Як можна не любуватись

Красою, що Бог дарував.

Ніжними рисами личка,

я б очі  щодень цілував…

Душею, що повна любові

І серцем ласкавим твоїм,

Любов’ю ти всіх огортаєш,

Життя б я за тебе віддав.

Я б зорі щодень дарував

І квіти до ніг покладав,

Я піснею став би дзвінкою,

І линув би в слід за тобою.

Я б небо тобі прихилив

І все, що захочеш, зробив,

Картину б намалював,

Твій погляд б усіх чарував.

Зліпив би статую величну,

Красу неземну б описав,

Я  б став  музикою й пісні

Красиві  про тебе б співав.

Усе б я, що хочеш зробив,

Ти  справжнє творіння богів.

Як можна тебе не любити,

Чарівну і дуже близьку.

Ти квітка моя, королева,

Я б душу за тебе віддав.

5.

Я   можу довго на тебе чекати,

Довго ….довго і завжди вірно.

І ночами можу не спати,

Лиш би знати, що це потрібно.

Нехай летить час, як вітер,

Хай весна обганяє зиму,

Хай розквітнуть сині фіалки,

Лиш би знати, що я єдина.

Все готова стерпіти, знести,

Переможу сум і тривогу,

Тільки б знати, що все не даремно,

Що в житті не зійдеш з дороги.

Буду щастям твоїм й подарунком

І солодким спокусливим трунком,

Тільки б знати, що все не дарма,

Що  потрібна для тебе я.

 

6.

На високу гору підіймуся ,

Де рукою подати до неба.

Намалюю я сонечко ясне,

Розповім, як сумую без тебе.

 

Прокладу я доріжку до серця,

Щоб блукати не довелось,

Квіти -трави також намалюю,

Щоб в житті веселіше жилось.

 

Буду тут я тебе виглядати,

Скільки треба-я буду чекати.

Вірю, зна́йдеш дорогу до мене,

Зустріч Бог спланував нам на небі...

7.

Ви любіть мене милу і ніжну.

Неуважну, забавну й веселу.

Ви любіть мене різну...різну,

Часом добру, а часом- нестерпну.

Друзі  - милою мене називають,

Та все ж  -я різною буваю.

З Богом у серці, з теплом до людей,

Безліч роботи я маю щодень.

Та намагаюсь всюди встигати,

Хворих людей часом навіщати.

Бідним й нещасним також подаю,

Друзів й родину я дуже люблю.

Ціную я щирість і простоту,

І не терплю в житті суєту.

Гордість й брехня-це не моє.

На фальш положила табу я своє.

Край свій кохаю, понад життя,

Така вже є сутність мого буття.

8.

Коли у очі хтось лукавить,

Ти тільки правду говори.

І навіть ,якщо друзі відверну́ться-

Ти Іншим  серце отвори.

Коли любов прийде нежданно,

Як дар судьби її прийми.

А якщо біль там оселилась,

Її ти краще відпусти.

І не тримай ти злоби в серці,

Хай доброта живе у нім.

Усім, що маєш -поділися.

Сторицею вернеться в дім.

 

9.

Ти прийшла і сонце засвітило,

Без тебе сонця я не бачив.

Веселкою до мене посміхнулась

І світу красу я побачив.

 

Хмаркою перистою війнула,

Вітром траву колисала.

Було колись ...Це не казка,

Ти щиро мене кохала.

 

На життя, ми плани будували,

Та склалось-не так, як хотілось.

Ти пішла і спокій забрала,

Лиш пам’ять навіки зостала.

 

З цього часу ніби й не жив,

Якби ж ти знала ,кохана,

Не було жодної ночі,

Щоб ти у снах не з’являлась.

10.

В зеленому гаю зустріла дівча,

Була вона ніжна ,як рання весна.

Все в ній у гармонії, все до ладу,

Залюбувалась на юну красу...

Юна красуня косу розпустила

І кучерів хвилі, тонкий  стан обвили.

Ступала велично, ціну собі- знала.

Вже не одного зачарувала.

Гарна вишиванка груди облягала

На шиї намисто з морських коралів.

Погляд глибокий темних очей,

Як зіроньки світять, чарують людей.

На щічках рум’янці, губи, як маки.

Кожному хочеться їх цілувати.

Таку досконалість зрідка зустрінеш.

Красуні такі живуть в Україні.

 

11.

Українка, як калина,

Струнка ,пишна і зваблива.

Стан високий вихиляє,

Очками собі моргає.

На ній гарна вишиванка,

На грудях коралі,

Не зустрінете у світі

Ви такої кралі.

Коси, наче змійки

До колін сягають,

Віночок із квітів

її прикрашає.

А як усміхнеться-

Зубки ,як перлини,

Губки червоненькі,

Як в саду малинки.

Як на когось гляне-

Серце завмирає.

Ось такі красуні

У нашому краї.

12.

Проходячи парком назустріч мені

Дівча молоде поспішало.

Від граціозності її  і краси,

Серце моє завмирало.

Зелені смарагдові очі,

Магнетизмом Землі володіли.

Коли глянув у їх глибину,

Був відірватись не в силі.

Волосся міддю віддавало,

Коса до пояса і стрічка голуба.

І вишиванка  пасувала,

До гарного її лиця.

 

13.

Коли ще все довкола спить,

Природа оживає.

Квіти росою вмиваються,

В променях сонця купаються.

Голівки свої підіймають,

Радісно день цей вітають.

Тиша і спокій довкола,

Вітер лиш трави колише.

Запах квітковий дурманить ,п’янить...

Красива у природи кожна мить.

Пташки виспівують на всі голоси,

Чути їх щебетання,

Вони розпочали, Богом посланий день,

З ранковим веселим вітанням.

Як не радіти з такої краси!

Хмаринки, мов пір'я літають,

З сонцем вони розмовляють.

Довкола така благодать,

Все Божою радістю дише.

То ж зупинись хоч на мить,

Як гарно на світі цім жить!

 

14.

Стільки горя є на світі,

Що й не описати.

З сліз би море утворилось-

Важко це сприймати.

Плаче мати на могилі

Сина поховавши,

А дружина посивіла-

Вдовою зоставшись.

Діти сиротами стали,

З ким мають зростати,

Коли батька їх не стало-

Будуть бідувати…

Хворі втратили надію,

Сил нема терпіти,

Просять в Бога про кончину,

Тяжко біль зносити…

Хлопець дівчину покинув

Іншу покохавши,

Так нестерпно одинокій

В самоті зоставшись…

Старий батько залишився,

Сам у пустій хаті,

Діти навіть не заходять,

Бо нема ,що взяти.

Все віддали своїм дітям,

Собі відмовляли,

Але діти виросли

Й розійшлись світами…

Хтось позбувся свого статку-

Хтось сидить в в’язниці,

Хтось невинно доживає

Свої дні в темниці…

Та найгірша з усіх бід,

Як дітей втрачаєш,

Бо все інше-то набуте

З часом –повертаєш.

Скільки горя є на світі,

Що й не розказати,

То ж попросимо у Бога

Нас охороняти.

15.

Вечір зимовий напрочуд красивий,

Ялинки й дерева- вкрив білий іній.

Сніжинки білі, немов пір’їнки

З вітром у танці кружляють

Від сяйва місяця- перлами сяють.

Снігом укриті дороги навколо,

Все так прекрасно… і загадково.

Місяць зійшов молодий і серпастий.

Зірок насипав немов діамантів.

Довкола дерева ,мов пухом укрились.

Пташки під стріху сховались- втомились.

Тиша довкола, морозець щипає,

Така краса ,що серце проймає.

Лиш сніг під ногами скрипить.

Природа під ковдрою спить.

І ти зупинись, озирнись.

Забуть про турботи свої.

Красою природи любуйся,

Чудова зими кожна мить.

16.

Коли закінчиться війна,

Збереться вся моя рідня.

Зарию свій я автомат,

В саду, де вишня зацвіла.

Покличу побратима на гостину,

Йому-завжди я буду винен.

Він врятував мені життя,

Тепер в боргу у нього я.

І стану братом називати,

Його обійме моя мати,

Та скаже-ми тепер родина,

Бо врятував ти мого сина.

Але ще треба воювати

І волю Україні здобувати.

Не видно ще закінчення війни,

Ще не один в в полі поляже…

Та ми готові воювати

і Батьківщину захищати.

Як проженемо  ворогів-

Збудую я свій власний дім,

Запрошу побратима я до хати

З ним будемо во славу України працювати.

6 Надія Колошук «Роман & Роман» та його творець

Надія Колошук

 

«Роман & Роман» та його творець

 

 

Слапчук, Василь. Роман & Роман: роман-цитатник. Київ: Рідна мова, 2019. 592 с. (Серія «Великий роман»).

Читаю книжки Василя Слапчука від початку 1990-х років, коли з’явилися його перші поетичні збірки. Прозу читала з меншим захопленням, але до моїх безпосередніх вражень завжди додавалося очікування: обов’язково з’явиться книга, яка покаже потугу цього письменника багатьом читачам, котрі про нього чомусь не знають. Хоча він на диво продуктивний та обдарований: крім віршів, пише різножанрову прозу, есеїстику, критику, перекладає – майже щороку виходить нова книжка або й дві!

Однак реальність сучасної культури така, що книжок у нас, слава Богу, публікується чимало, а от кількість читачів тане на очах. Тобто завоювати популярність у масового читача й водночас зберегти прихильність критиків та професійних літературознавців – завдання майже нездійсненне. Може, через те В. Слапчук часто пише про свою письменницьку працю, розмірковує про писання як професію, про літературу як покликання, про читачів із їхніми смаками тощо. «Колись я почав цим займатися, уявлення не маючи, за що беруся… З часом це перейшло у звичку… І тепер я ставлюся до цього як до роботи, яку треба робити…» – каже головний герой «Роману & Роману» [с. 173].

Саме такій тематиці присвячено наразі останню й найбільшу прозову книгу з оказіональним підзаголовком «роман- цитатник». Щось своєрідне на пограниччі між есеїстикою та белетристикою, бо жодних жанрових канонів не дотримано, до того ж автор одверто глузує з можливих читацьких побажань та очікуваних літературознавчих відгуків: у «романі-цитатнику» такі стереотипні персонажі, які завжди в претензії до письменника (хоча й приховані за алегоричними масками), – скарикатурені, іноді наратор або ближчі йому персонажі вдаються й до насмішок: «“Копають, тітки”, – думає Роман» [с. 156]. Мабуть, в автора є певні підстави до таких кпинів, що тут іще сказати?

Загалом нова книга В. Слапчука може викликати обґрунтовані нарікання: цитат у ній дуууже багато, і вплетені вони у тканину нібито романного тексту так свавільно, що годі дати раду читацькому розчаруванню. Читати розділ за розділом, де сюжетні лінії ледве намічені, а цитатами супроводжується чи не кожен абзац, – доволі нудно. Є, щоправда, одна підказка для неспокушених читачів: якщо одразу налаштувати себе на хвилю міркувань не так головного персонажа (він – письменник, або Маестро, або Старий, до того ж у переважній більшості епізодів він є оповідачем від першої особи), як справжнього автора, котрий перебуває (принаймні нас, філологів, так досі вчать) поза текстом, – претензій до нього буде набагато менше. В. Слапчук завжди дивував своєю начитаністю та ерудицією, тож нема ради: шанувальникам доведеться сприймати його текст поважно.

Однак іронія в цього автора завжди напоготові: він глузує з себе й читачів і тоді, коли вводить незліченні цитати, повертаючи їх так і сяк. Для нього кожна – привід поміркувати над проблемами буття й побутування літератури, не лише рідної української, а й усесвітньої. Кожна така проблема, щойно про неї починаєш думати, одразу обертається парадоксом: «Безглуздо писати для себе, безнадійно писати для інших» [с. 574]. Як не послатися на досвід когось зі славетних та авторитетних, адже все вже було колись ними сказано… І хизування ерудицією тут ні до чого: проблеми – серйозні й часто болісні для кожного професійного письменника, а наскільки читач їх розуміє – то вже інша справа. Наприклад, ідеться про правду й вигадку у міркуваннях Ґ. Ґарсія Маркеса: «…я переконаний, що розповідати правдиву історію – до невдачі». У розмові зі своєю героїнею Новелою Маестро розвиває свою думку: «Правда – як кров на асфальті. <…> Сьогодні вона ще є, а завтра її змиють» [с. 300]. А хіба не кожен письменник стикається з подібним розчаруванням: скажеш своїм читачам щось наболіле про актуальні події, а вони через певний час закидають тобі, що не додивився, не піднявся до «істинного розуміння», не тих підтримував, не туди втручався – і всім винен, бо чогось не сказав?

Що ж до романного сюжету… Ось тут розчарування читача таки справжнє: сюжет переважно… як би то делікатніше сказати… Словом, шитий білими нитками – не то пародійний, не то грайливий, не то геть зайвий. Бо переважно – точаться розмови про літературу: між наратором чи то пак його головним персонажем-письменником і створеними (тобто вигаданими) ним персонажами, між цими персонажами та ще іншими тощо. Критик Євген Баран колись відзначив у Слапчука «сюжетну статику як позу для медитації» – ото ж то й вона…

Про персонажів можна сказати те саме: вони не є самостійними характерами, створювати яких має прозаїк – автор традиційних епічних форм. У Слапчука персонажі створені способом алегоризації певних ідей: їх стільки й вони такі, скільки та яких письменникові знадобилося, щоб показати своє розуміння літературної праці. Деякі досить жваво «діють» у романному просторі як «самостійні», хоча й очевидно постають як авторські творіння: Роман, Роман S та Роман Z, Новела… Інші виступають проекціями чиїхось (не то авторських, не то персонажевих) сексуальних фантазій. Такими є численні представники жіночої статі: вони не надто й відрізняються одна від другої, їхня функція очікувана, а зникнення зі сторінок тексту передбачуване – коли з’явиться наступна пані чи панянка, може зникнути попередня. Аби повернутися будь-коли…

На мою думку, спосіб творення персонажів у Слапчука виявляє його ліричне обдарування: прозаїк створює персонажів із пороху й глини реального світу, поет – із власної душі (або, як на сторінках «Роману & Роману», із чоловічого ребра, бо Новела, зауважмо, у цьому тексті буквально з’явилася з Романового ребра, а Роман, мабуть, у свою чергу – з ребра авторського).

Загалом жіночий світ роману впізнаваний: В. Слапчук не раз писав щось подібне про жінок, спираючись передусім на архетипні або й стереотипні уявлення. Мимоволі чи навмисне виникають повтори – то вже конкретне питання до автора. У цьому сенсі «Роман & Роман» від попередніх прозових книг відрізняється хіба тим, що подає цілу галерею героїнь- персонажів, які показують різні іпостасі письменницької музи: від ідеальної Міледі до приземленої Райці. Чи, власне, навпаки: починаючи із приземлених, а закінчивши найідеальнішою: у фіналі її образ нарешті втілюється в конкретну довгождану жінку і визначає алегоричну розв’язку – діти письменника та його Музи з’являються від кохання, навіть якщо вони… підкидьки.

Досить злісна авторська іронія виявлена у стосунках головного героя та його чоловічих персонажів зі зрадливою й корисливою Мірою, вона ж і Слава – обидві від звичайної собі Мирослави, хоч асоціації з Шевченковою славою- «задрипанкою» неминучі.

Стиль роману афористичний та іронічний, сповнений алюзій, парадоксів та ремінісценцій. Як би не намагався письменник прикритися цим грайливо-несерйозним стилем, йому таки доводиться оголювати своє вразливе єство: «Адже я – лише письменник. А письменник – це такий пророк, який передає Богові те, що говорять люди» [с. 287]. Збоку може видаватися, що він замкнувся у своєму книжковому світі, як у славнозвісній башті зі слонової кості, а попросту – «наче у в’язничній камері» [с. 280], добровільно прикувавши себе до робочого столу. Щσ кому до того, як там йому ведеться? Усі готові судити про його «дітей», а він сподівається: «Письмо дозволяє мені приховувати власний образ за чужими обличчями або показувати власне обличчя через чужі образи» [с. 475]. От тільки в кожен образ він усе одно вливає те, що вичерпує зі власної душі, а втрат ніхто, крім його самого, загоїти не годен… Хоча й висловлює стерту сентенцію про апріорі самотнього письменника устами свого меркантильного Романа Z [с. 543], його становище від того не легше. Боже помагай, Маестро!

7 Сергій Куліда Книги Леоніда Яковишина – українським бійцям! 

Сергій Куліда

 

Книги Леоніда Яковишина – українським бійцям! 

     

 

 

Значний резонанс в Україні та за кордоном викликають дві чудові книжки публіцистики «З нестихаючим сердечним щемом» Героя України, видатного аграрія, генерального директора ТОВ «Земля і воля» Леоніда Григоровича Яковишина, які вже представлені в багатьох регіонах нашої держави, в Америці та Європі, а в Білорусі відзначені почесною нагородою Спілки письменників – імені класика білоруської літератури Максима Богдановича.

     Правда Яковишина вистраждана зболеною душею й написана закипілою в серці кров’ю. Це відчувається буквально в кожному рядку його проникливих книжок, в яких тісно переплетені і досвід господарника, й принципові життєві переконання, високий інтелект та знання з багатьох сфер буття, аналітичний розум філософа, здатного за дрібними, непоказними деталями побачити явище, виокремити найсуттєвіше, зробити глибокі, оригінальні висновки та взагалі спрогнозувати ситуацію. І ці дивовижні прогнози, влучні, далекоглядні, навіть пророчі передбачення від Леоніда Яковишина неодноразово справджувалися.

     Це – дійсно нове слово в нашій сучасній українській публіцистиці! І саме на таких книжках – дуже чесних, мудрих та небайдужих, написаних шляхетною Людиною, Професіоналом і Патріотом, – потрібно зараз виховувати молодь. Ці книги необхідно вивчати в університетах, обговорювати широким загалом, презентувати по всій нашій державі та за кордоном.

     Нещодавно 1540 книжок і майже 700 періодичних видань для воїнів Збройних Сил України доставлено в зону ООС – у прифронтову Карлівку, що за 20 кілометрів від окупованого Донецька.

Очолена головним редактором Видавничого дому журналу «Пам’ятки України», заслуженим журналістом України Анатолієм Сєриковим, група волонтерів вчасно прибула з цінним вантажем до наших українських бійців і передала їм книги та періодику в Авдіївці, Покровську, Карлівці…

Взагалі, апофеозом нашої акції, оперативної та непростої поїздки в зону ООС стало освячення церкви святої Анни у Карлівці митрополитом Черкаським і Чигиринським Іоаном (Яременком, ПЦУ) і передача літератури для Духовного міжконфесійного центру Анатолієм Сєриковим.

Волонтери послідовно роблять свою справу. Одна з нових – будівництво для українських фронтовиків дерев’яної церкви святої Анни та Духовного центру при ній.

До нас звернувся капелан – отець Олександр Агарков: «15 грудня – завершення будівництва церкви святої Анни, а 17 грудня в планах –   освячення духовного осередку для наших воїнів. Цей архітектурно-мистецький об’єкт є частиною легендарного волонтерського стоматологічного комплексу «Тризуб-Дентал», який уже п’ять років опікується стоматологічним здоров’ям наших захисників. У цьому Духовному міжконфесійному центрі при церкві розташуються бібліотека, змінні мистецькі виставки... Прохання підтримати пальним. Ще просимо про збір літератури з історії України, художня теж потрібна, про українське мистецтво тощо – для бібліотеки осередку. Нехай чинуші гризуть один одного, а нам потрібно боронити і розвивати Україну. Слава Ісусу Христу! Слава Україні!».

Співробітники «Літературної України» спільно з колегами із журналів «Пам’ятки України» і «Визвольна боротьба» розпочали збір української літератури. Наш редакційний офіс на вулиці Омеляновича-Павленка біля площі Слави у Києві став на кілька днів пунктом збору затребуваної допомоги.

Відправку вантажу в Карлівку запланували на 14 грудня. Через соціальні мережі й телефоном закликали долучитися до акції відомих письменників, діячів науки і культури, журналістів, знайомих волонтерів.

Ми були приємно здивовані миттєвим відгуком про допомогу активістів Фундації Героя України, Академіка Петра Тронька, зокрема Музею фундації в селі Веприк Бобровицького району (Наталія Кулик, Валентин Кондратюк), співробітників Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ» (Сергій Сай-Бондар, Михайло Сорока, Таїсія Шаповаленко), Видавничого дому журналу «Пам’ятки України» (Анатолій Сєриков, Юрій Пушненко, Ольга Лисенко), Національного музею народної архітектури та побуту України Оксана Старак-Повякель), львівської редакції журналу «Визвольна боротьба» (Роман Гунда, Наталія Гумницька, Василь Гуменюк), письменника із Чернігівщини Григорія Войтка.

Найвідчутнішою стала фінансова допомога і передача значної кількості літератури Героями України – першим головою Національного банку України Володимиром Матвієнком та генеральним директором агрофірми «Земля і воля» Леонідом Яковишиним.

 

Сергій Куліда - головний редактор газети «Літературна Україна»

 

Фото Ірини Глухової-Поліщук

 

8 Людмила Никулина Не судимы будете

Людмила Никулина

 

Не судимы будете

 

 

 

«Сегодня день будет жарким, потому что с самого утра уже нечем дышать» — думала она, поднимаясь по лестнице здания суда в свой кабинет. Как всегда, она с восьми часов уже на работе, хотя рабочий день начинается с девяти утра. Но что поделать? Многолетняя привычка приходить пораньше, чтобы успеть подготовится к процессу, у нее выработалась давно. Сегодня она будет слушать уголовное дело по обвинению Зацепина Игоря Николаевича в совершении мошенничества. Перелистывая материалы дела, судья знакомится с фабулой обвинительного акта, делая отметки на отдельном листе бумаги.

— Так, ну и личность, — рассуждает она вслух.  — Ранее неоднократно судим, вновь совершил преступление в период условно - досрочного освобождения, взял у  прохожего мобильный телефон позвонить и скрылся, присвоив его. Да, еще тот голубчик, проблем не оберешься. А что у нас тут по доказательствам? В реестре перечислены данные о потерпевших, свидетелях, протоколах следст8 -венных действий… Ладно, в заседании разберемся.

— Лена, — обращается она к своему секретарю, проверяй явку пока я выпью чашечку кофе.

Помощник судьи Марина — очень толковая девочка с двумя высшими образованиями, подает судье только что приготовленный свежий кофе. Вообще аппарат судьи состоит из трех человек — судьи, секретаря судебного заседания и помощницы судьи. На данный момент они все имеют высшие образования, юридически подкованные и достаточно грамотные. Еще бы, такая ответственная работа, связанная с судьбами людей.

— Вот что тут поделаешь? — говорит судья. — Не могу отказать себе в этом по утрам и именно в суде. Не пойму, с чем это связано? Но именно утром этот напиток заряжает меня на целый день. Именно утром, — повторила она, подходя к окну и открывая его настежь. — Вот жара будет, жаль, что кондиционер сломался, как мы перенесем это лето? Не знаю. Надо волосы подколоть, чтобы не было дискомфортно, да и дресс - кода судьи не мешало бы придерживаться — размышляла она. — Марина, где ежедневник? Сколько еще сегодня предстоит дел рассмотреть кроме этого?

— Да вот же он, — помощник торопливо подает его судье.

— Ничего себе, еще пять гражданских дел и десять административных. Если уголовное пойдет, то по остальным делам пусть подождут, переносить на другую дату нежелательно.

В этот момент в окно залетела какая-то птица и стала кружиться по кабинету, цепляясь крыльями за стены, мебель.

— Марина, срочно иди сюда! — почти закричала судья.

Марина стала ловить ее руками, но птица металась из угла в угол, как сумасшедшая. Тогда девушка взяла папку и стала бегать по кабинету, размахивая ею во все стороны. Она нечаянно задела бумаги, которые находились на письменном столе, и они вместе с уголовным делом слетели на пол. Помощник вместе с судьей бросилась их собирать, а птичка незаметно выпорхнула из окна наружу, оставив после себя так внезапно возникшую неразбериху.

— Такая маленькая, а столько шума наделала! — запыхалась Марина, аж веснушки на ее раскрасневшемся личике выступили. — Пейте кофе, Галина Назаровна, а то остынет. Я сейчас все поправлю. Не волнуйтесь.

— Да, да… конечно, Мариночка… Я не волнуюсь, ответила судья, — а про себя с тревогой подумала: — Это не к добру, плохая примета. Мало того, что артериальное давление высоковато, а тут еще жара и это сложное дело.

После птицы у нее осталось какое-то неприятное ощущение дискомфорта, запаха какого-то — не то сырости, не то плесени, как из разрушенного погреба потянуло.

Пытаясь уйти от этого состояния, судья опять подошла к зеркалу, начала машинально поправлять прическу, увидев в нем отражение своего побледневшего лица, подкрасила губы, привычным движением надела мантию и направилась с делом к залу судебного заседания, где секретарь уже проверила явку лиц, прибывших в суд, ввела координаты дела в компьютер, чтобы при помощи звукозаписывающего устройства можно было осуществлять полную фиксацию судебного процесса.

Войдя в зал, она прошла к креслу и предложила присутствующим присаживаться, но тревожность нарастала и преследовала вместе с запахом этой внезапно залетевшей птицы. От выпитого кофе колотилось и вроде бы аж останавливалось сердце. Горло сдавливали спазмы. Это бывало с нею и раньше, она не переживала по этому поводу, знала, что начнется процесс и все пройдет, в худшем случае, можно незаметно выпить таблеточку.

Обвела взглядом присутствующих. В зале кроме отдельных граждан также находились журналисты с видеокамерами, конвоиры, доставившие ее подсудимого в суд из следственного изолятора.

А вот и группа поддержки на месте. Она встретилась взглядом с Точеным, который смотрел на нее вызывающе нагло. Здесь же находились Будуин и Белый, его дружки по отдаленным местам.

«Думаешь отведу, — думала про себя. — Нет, это ты блефуешь, мразь. Хватило совести в суд прийти после такого. Он что, специально явился покрасоваться, может быть думает, что его взяла? Не парься, браток, скоро назад поедешь и никакой « Закон» Савченко» не поможет. Лучше бы на фронт пошел Украину защищать, но такие, как он, там не нужны, не достойны. Хотя почему ребята молодые в боях на Донецком направлении от пуль погибают, а Точеный и Зацепин живут? Пришел тут отслеживать, что будет говорить его дружок, какие показания будет давать. Да если Зацепин откроет рот, он не только в подельниках окажется, сам в подельники запишется, потому что такие все, как один, на самом деле, трусы. Смотрит он. Жаль, что судебный процесс является открытым для всех, а то я бы его на порог суда не пустила, чтобы не разводил тут…

Но почему этот навязчивый, сверлящий душу запах, раньше ведь такого не было?

Что смотришь, тварь, под амнистию попал? Долго не продержишься. И почему в этом законе не прописано таких, как ты, сразу же на передовую, на фронт отправлять. А то вон соседка моя воет по ночам, как одинокая волчица, сына убили, только гроб привезли, а его больше нет. Вот как такое пережить? Бедная, она так постарела, что узнать невозможно. А Точилины живут.

Таких уродов и земля не примет. А вот еще Дериев П. О., получивший пожизненное содержание. Работника полиции при преследовании застрелил, просто так, целился в ноги, а попал в сердце. Такое хладнокровие на процессе она еще не видела. Давал пояснения так, как будто бы ему все должны. Вот ничтожество! Тогда, после заседания она впервые за столько лет работы, закрылась в кабинете и не выдержала — расплакалась. Да потому, что каждый процесс судья через себя пропускает, а здесь молодой парень погиб, только что поступил на юрфак, мечтал быть юристом, мама не вынесла — инсульт разбил. Господи, защити людей от преступников! Спаси и сохрани!»

Вообще судебный процесс за новым уголовно - процессуальным кодексом Украины, которым полностью изменен порядок возбуждения и рассмотрения уголовных дел, ей не совсем пришелся по душе, поскольку, следуя этому порядку, в суд прокуратурой передается лишь обвинительный акт и реестр материалов досудебного расследования. Все доказательства о виновности либо невиновности лица суд добывает самостоятельно в процессе рассмотрения дела по существу. Но самое существенное заключается в упразднении института доследования.

Итак, судебное заседание начато.

«Ну что такое? Просто тошнит от этого запаха. Ведь она раньше за свою судебную жизнь слышала разные запахи: и бомжей, и перегарных алкашей… Одним словом людей, опустившихся на самое дно и искалеченных своими руками судеб, но это ноющее подспудное предчувствие с запахом мрачной птицы…

Зацепин… Зацепин… Худощавый, среднего роста, уверенный в себе. Такой же циничный взгляд, как и у Точеного. Ничего, у суда найдутся доказательства, чтобы справедливость восторжествовала. Хотя, небось, он тоже амнистию дожидается. Ничего. Все равно назад вернется. Ведь зона — его дом родной».

Прокурор огласил обвинительное заключение, и судья приступила к установлению личности подсудимого. Он назвал свою фамилию имя, отчество, дату рождения, конечно же, не работает, а вот прежних судимостей букет, вновь совершил преступление в период условно-досрочного освобождения.

Она внимательно посмотрела ему в глаза, сейчас главное для нее определить его психологический портрет. Только между судьей и подсудимым может сложиться диалог без слов. Глаза преступника — вот истинное отражение его сути. И чем опаснее преступник, тем легче его обнаружить. Рецидив шлифуется годами, но его признаки опытный судья определяет без промаха… по взгляду …

В этот момент она почувствовала неожиданный дискомфорт в груди, сопровождающийся переходом в резкую загрудинную боль. Она потянулась рукой, чтобы расстегнуть верхнюю пуговицу на блузке, находящейся под мантией… Но все куда- то поплыло… И в таком полубредовом состоянии она ощутила тот же невероятно мерзкий запах, забивающий дыхание…

— Скорую, скорее вызывайте скорую — доносился издалека чей-то крик. — Зовите скорее председателя суда… Сверлящий взгляд Точеного… Да, он может убить ее… почему он на свободе? Недавно одного судью убили в его же квартире, и всех членов его семьи, среди которых была беременная женщина. Нет, не просто убили, а обезглавили … Это преступление до сих пор не раскрыто… А вот…

Её мысли начали путаться, перед глазами, как в тумане, поплыли лица… Зацепин… Точилин… Секретарь, где Зацепин? Почему темно… темно…

Она увидела себя со стороны, сидящую в зале судебного заседания и ведущей судебный процесс по делу по обвинению выдающегося писателя Н. В. Гоголя. Да, именно его. В судейской мантии, с нагрудным знаком судьи Украины, а он стоит за трибуной, вцепившись обеими руками в ее края. Маленький какой-то, совсем худой, с болезненно-блестящими глазами. Справа от нее сидит прокурор, важно перелистывая страницы уголовного дела, которое он по-своему ходатайству передаст суду в порядке разрешения ходатайств, слева — защитник подсудимого — молодой человек лет тридцати, который вместо того, чтобы думать о том, как правильно выстроить линию защиты, постоянно отвлекается, передает обвиняемому какие-то совершенно не относящиеся к делу документы.

В зале находятся какие-то люди, их много, но они одеты в старинные одежды, судя по красивым шляпам дам и черным фракам мужчин. Они о чем-то переговариваются, поддерживая свое общение аристократическими улыбками… Вот, в полуобороте от нее, стоит, поправляя пенсне, какой-то солидный дворянин…Вот чопорная дама, одетая во все синее, размахивает веером перед своим припудренным личиком… Зацепин, мелькнул между ними. Он…

Все, как в тумане, плавающем среди множества движений и жестов… Она пытается огласить от имени суда, какое дело будет слушаться, но губы не слушаются, а слова, как тянущиеся нити, становятся все протяжнее и длиннее. Но в этот момент громко открывается окно, и потоки свежего воздуха обжигают ее лицо, возвращая второе дыхание, после чего она устанавливает личность подсудимого.

— Гоголь Николай Васильевич, — спокойно отвечает он. — Родился восемьсот девятого года, марта двадцатого дня в местечке Великие Сорочинцы Миргородского уезда Полтавской губернии в семье помещика, продолжателя рода Гоголь-Яновских. Меня назвали Николаем в честь чудотворной иконы святого Николая, хранившейся в церкви села Диканька, проживаю там же, работаю… пишу по- прежнему… ранее не судим…

Даже в таком отключении она понимает, что перед нею великий писатель, она спрашивает, признает ли он себя виновным и готов ли давать показания по предъявленному обвинению.

— Нет, не признаю, но показания давать буду, — сосредоточенно отвечает он, слегка покачиваясь.

— Тогда скажите, почему вы здесь?

— Ваша честь, — обратился он к ней, поправляя упавшие на восковой лоб русые волосы, позвольте сначала мне задать вам несколько вопросов?

— Суду вопросы не задают, — отпарировала она.

— Нет, вы все же ответьте, — уже несколько раздраженно настаивал он. — Почему вы, женщина, избрали себе такую профессию и по какому праву вы сейчас взялись судить меня? Разве это правильно? Возможно, вам и не понравились мои мотивы в комедии «Ревизор», связанные с образами судейских чиновников, судопроизводством, взятками и страхом перед ревизией. А может быть, вы осуждаете уездного судью Ляпкина-Тяпкина, который свои обязанности не выполняет, пусть городничий во всем разбирается. Но вы не забывайте, что при всей комичности моих образов, я всегда уповал только на Высший Суд.

— Не подумайте, что явились на какое-то судилище, лично я вас не сужу и не осуждаю, — торопилась объяснить ему она. И неожиданно для себя, вопреки своему статусу и процессуальному положению она вдруг перешла на позицию зашиты, обратившись к прокурору с такими словами:

— Господин прокурор, на каком основании вы выдвинули обвинение автору «Мертвых душ» и «Вечеров…» Это же вы довели его своими обвинениями до состояния неизбежности… Это из-за вас он сжег второй том «Мертвых душ !!!»

— Кстати, подсудимый, — продолжала она, обратившись к Гоголю Н. В. — Николай Васильевич, в силу каких обстоятельств вы оставили родной дом и проживали в России?

— Я не помню, не знаю… Спросите у моей матушки… — По его лицу катился выступивший крупными каплями пот, подчеркивая и без того его серую бледность…. — И все же вы устроили суд надо мной, — настаивал Гоголь. — Тогда позвольте узнать и мое мнение. Я не буду осуждать вас, потому что вы моя землячка и любите мои края, как и я. Меня интересует лишь одно, почему вы выбрали меня и так же, как и я, обожаете уединение? — После этих слов он оставил трибуну и медленными шагами направился прямо к ней… Остановился… Прищурился, вглядываясь в черты ее лица… — Не отвечайте, не надо… И не вам меня допрашивать, хотя вы и судья, не судите меня судом земным, я многое не успел, но все мои повести еще впереди. Люди забрали мой череп, но не меня. Вот и вы, тоже, извольте хранить свою душу потому, что судья не может быть без души.

— Что вы! Разве судья на земле, перебирающий тома Законов, может судить такого одаренного писателя, как Вы, живущего вечно?

— Меня никто не может ни судить, ни осуждать! — почти вскрикнул он, судорожно держась за лацканы своего изношенного сюртука. — Потому, что я и не здесь, и не там, да и работу свою еще не закончил, продолжаю писать…

— А вы думаете, что судья  — это награда!? — продолжала оправдываться она. — Да это такая ноша, которую я держу много лет на плечах, боясь пошатнуться, чтобы другие не заметили… Моя должность забрала у меня, если не все, то всех, кого я любила и кем дорожила, эта рутинная работа привязала меня цепями к мантии, звенья которых могут разлететься в одночасье, вместе с заслугами и почетом под аплодисменты меняющейся власти… — говорила она, чуть волнуясь. — Но, хотя бы скажите, почему вы ездили в Италию? Вы были больны? — наставала она, снимая с себя мантию и приближаясь к подсудимому.

— Да, я был болен, но не телом, а душой, я прятался от нее, потому и путешествовал по Европе, уезжая так далеко…

— От кого? — продолжала допрос она, протягивая к нему свои руки и чувствуя холод, идущий от его пальцев.

— От смерти… Она гонялась за мной повсюду, но так и не догнала, понимаете, я не могу умереть…

После этих слов он взял ее за руку и повел из зала. Они долго шли по незнакомой дороге, устланной разноцветными мальвами. Вокруг никого, лишь густые кустарники по обе стороны кланялись своими ветвями, как бы участвуя в их потустороннем свидании.

— Смотрите, видите сколько я уже написал, а у вас еще все впереди, не останавливайтесь и не отвлекайтесь на пустяки, — тихо проговорил он, поднимая голову к небу, откуда посыпались бумажным дождем его рукописи, которые медленно кружились и с шелестящим шорохом опускались вниз, обволакивая их пространство прозрачной, переливающейся в движении белизной, с бегающими рядками живых букв неповторимого гоголевского почерка…

В этот момент ее что-то толкнуло, она очнулась, увидев наклонившихся над нею людей в белых халатах и масках, но невидимая волна отбросила ее назад и вновь понесла по длинному коридору далеко-далеко, где она гуляла по лугам, усеянных разнотравьем, пила хрустальную воду из бьющихся из-под земли родников, гонялась за махровыми бабочками….

— Мама, мамочка моя! Ты же тоже родилась и выросла на реке Псёл, ты там его встречала? Так и ты тоже до сих пор жива? А почему ты сейчас здесь?..

— Да, я сейчас здесь и хочу тебя предостеречь, если ты забыла, кого судишь, ведь это же сам Гоголь, который в своих произведениях так выстрадал нашу с тобой Украину, что тяжело смеяться сквозь его слезы и его незаметную для всех трагическую судьбу… Не судите его, да не судимы будете…

— Мамочка, если бы ты знала, как мне трудно, как мне тяжело… Многие этого не понимают, но крест, который я несу, избрав профессию судьи, с каждым годом становится все тяжелее. Только бы не упасть, не споткнуться, не подвести мой суд…

По ее телу пробежала легкая дрожь, и она судорожно открыла глаза. 

— Просыпайтесь, просыпайтесь. Операция закончена, — слышит она, как из трубы, чей-то голос и вновь проваливается…

Половина седьмого утра. В палате тихо, только легкий шорох жалюзи на окнах и чьи-то еле различимые шаги по коридору.

Она открыла глаза и осмотрелась по сторонам.

— Что со мной? Где я? — вопросы сменялись один за другим. Как же хочется пить…

— Не волнуйтесь, — раздался рядом чей-то женский голос. — Вы в реанимации, все уже позади.

— Меня что, с работы забрали? — спросила она, одновременно понимая, что случилась беда, ее сердце не выдержало нагрузки, оно остановилось на глазах у всех… Вот обидно, лучше бы никто этого не видел, не хотелось выглядеть беспомощной перед уголовниками. Ну, да и черт с ними, пусть порадуются.

Она тихонечко приподнялась.

— Родственникам сообщили?

— Да, они сейчас с вашим врачом общаются, там же и ваши коллеги по работе.

— Дайте мне мой мобильный телефон, — обратилась она к вошедшей дежурной.

— Вам нельзя сейчас, — тихо ответила медсестра.

— Тогда передайте, пожалуйста, моему секретарю пусть дело Зацепина переназначит на более близкое время, у него срок содержания под стражей заканчивается.

— Непременно передам, не волнуйтесь, вам сейчас надо спокойствие соблюдать. — И продолжила: — Вы бредили, с каким-то Николаем разговаривали.

Судья молча отвернулась к стене и закрыла глаза.

«Господи, значит, жива, значит еще успею закончить все свои дела. В Полтаву поеду, на родину к себе, тянет меня туда, Николай Васильевич, тянет…» — катились ее уставшие мысли к нему, своему спасителю…

 

 

9 Сергей Шелковый Стихи

Сергей Шелковый

 

Стихи

 

 

Сергей ШелкОвый родился во Львове.

Закончил инженерно-физический факультет Национального технического университета "ХПИ" и аспирантуру. Кандидат наук (1980), доцент, автор научных публикаций в области прикладной математики и механики.

Публикует свои литературные произведения с 1973 года. Автор более тридцати книг стихотворений, прозы, эссе, поэтических переводов, вышедших в свет в Москве, Киеве, Харькове, Броумове. Лауреат поэтических премий им. Б. Слуцкого (2000), им. Н. Ушакова (2001), международной премии им. Ю. Долгорукого (2007), премии Международного поэтического конкурса в Брюсселе (2009), премии Международного творческого фестиваля в Афинах (2017) и других литературных наград.

Член Союза писателей СССР и Украины (1989). Стихи и проза С.Шелкового переводились на многие языки. Отдельными изданиями его книги выходили на восьми языках.

Награждён Международным орденом Святого Станислава "За вклад в литературу и культуру" и Почетной медалью Национального Союза Писателей Украины.

На стихи из книг С.Шелкового написано более 70 песен музыкантами из пяти стран, выпущены два компакт-диска с авторскими песнями: "Янгол огня. 22 песни из десяти книг"(2005) и "В родной Гиперборее"(2007).

Живёт в Харькове.

 

 

* * *

 

Там, где Китеж в стеклярус оправлен,

за пространством, за оптикой рам,

делит дым с воробьём Чичибабин,

сыплет семя щеглу Мандельштам.

Где в окно деревянною буквой -

"Гутен морген!" - стучит Гутенберг,

там ты рос и босотой, и букой,

но гремучих кровей не отверг.

На шершавых задворках бессонниц

нахватавшись репьёв, аки пёс,

от щедрот хулиганских околиц

ты бодрящую дерзость унёс.

Оттого и кивал тебе старый,

что в массовке над чёрной водой,

как винчестером, выхвачен фарой,

до сих пор ты плывёшь молодой!

Из блокбастера вытурен напрочь,

из бестселлера выдут харчком,

сладишь звук - некривой и не навзничь -

нефальшивым подпишешь крючком.

Умягчишь его именем женским,

детским дискантом кликнешь с собой

и Рождественским, Преображенским

синим дымом над рыжей трубой -

полетишь

над мазутной водою,

над острогом - Холодным бугром -

над сестрою, бедой-лебедою,

семижильной травою седою. -

Снег с черёмухи, с тополя гром...

 

 

*  *  *

 

 

Хриплый Харьков, торгаш и картёжник,

дёрнув двести, гордится собой.

Под холмом Журавлиным художник

спит в обнимку с промёрзлой судьбой.

А на Лысой Горе, на Голгофе,

за Холодной, тюремной, Горой,

снеговей – свежемолотый кофе,

и мерцает во тьме аналой.

 

В честь Казанския Матери Божьей

освящён краснокаменный храм.

Век мой – зимний, но я–то - всё тот же,

вновь по-детски внимающий вам,

вам, в Сочельник раскрытые двери,

снег, оклада иконного блик,

запах грусти, надежды, потери

и Марии хранительный лик!

 

В зимний вечер – тоска изначальна,

сквозь метель всё былое видней,

а душа – просветлённо печальна

в ожиданье Рождественских дней.

Век мой отдан без спросу Иуде,

но, пока не занёс меня снег,

лепечу о прощении-чуде

в непрощаемый Господом век...

 

 

*  *  *

 

 

В мае гремело, и пахли нарциссы

Вслед за грозою и пряно, и резко.

Ветер с тетрадей сдувал биссектрисы,

Влажный сквозняк развевал занавески.

 

Май взбеленялся и веял страстями,

Будто бы стеблями — прямо из сада...

Что-то цвело в этот месяц над нами,

Что называть и грешно, и не надо.

 

Я и теперь, убоясь суесловья,

Неабсолютным, неподлинным звуком

Не назову наши взоры любовью,

Солнце, и дождь, и фрамуги со стуком...

 

Не назову твоё давнее имя —

Истинней то, что летуче-воздушно.

Ливни стихали, а небо за ними

Радужно было и великодушно.

 

Парты-галеры, зрачок директрисы...

Наши крамольно сплетённые руки...

Белые, в зелени мокрой, нарциссы.

Свежесть грозы над соломой науки.

1

 

 

Из биографии

 

Вдоволь спето неверных слов,

вволю выпито жгучей дряни,

на майдане пяти углов

меж фасадами стёрлись грани.

Полдень лета звенел от жал –

сатанели от зноя осы,

и пшеничный запах влетал

в ноздри улиц с погоста-покоса.

Длился месяц стрижиных крыл,

окликал лепестками ало.

Ни за что я июль любил,

прикусив на ладони жало, –

лишь за случай добра и зла,

за тот час, когда в смерч-полове

мама с криком меня родила

в австрияцком и польском Львове.

Конь под маршалом гнулся, дюж,

сокол сталинский зло был молод,

и ещё миллионом душ

под завязку ужрался голод. –

И в погибельном 47-ом,

подле Сяна спасаясь от Дона,

огласил я псалмом роддом

в день Пречистой Казанской иконы.

Там пылало лето из лет,

над Юрой раскаляя кровлю,

где пробился я в зной на свет,

закипевшей измазан кровью...

Клят волчиной, облаян лисой,

в захолустье бесхлебья-лета

вскормлен был я чужой козой

подле града Елизаветы,

чтобы склон, где Булыжный Брод

жижу пьёт на похмел из Лугани,

освежил бы навек мне рот

дикой ягодой иносказанья,

чтобы нёс я в губах имена

городов и родимых кладбищ

по земле, где весна хмельна

без вина над камнями капищ..

Пятьдесят обмелело рек,

пять морей в океан сбежало.

Не убий меня, мил-человек, –

из-под кожи выдерну жало,

и врачуют мне дух и длань:

спелый луг материнства-млека,

ветки Льва, Лизаветы, Лугань –

вся душистая Тмутаракань,

не увядшая за полвека...

 

 

* * *

И.

 

А помнишь – в первый раз мы были в Херсонесе?

Не так уж и давно…  Всего-то тридцать лет

скользнули в небеса, сквознули в редколесье,

по зимним желобам скрипя, сошли на нет.

 

Недавно и давно… Ещё все живы были –

твои отец и мать. Мои. И все тогда

друг друга, как могли, – без пафоса – любили.

И каждый нёс свой фунт подспудного стыда.

Артель «Напрасный труд» благоухала резко

одеколоном «Шипр», копеечной едой.

И длинной речь была про куцые обрезки

под ряженной в кумач прожорливой звездой…

Но помнишь, как тогда над почвой-пеплом мыса

пружинила твоя июльская стопа?

Треть века унеслось, но цвет не изменился –

бела над синевой античная тропа.

Треть века истекло, но звук остался прежним.

Средь греческих руин алеет алыча.

Остался тем же зов – невыдуманно-нежным,

легчайшим, как загар любимого плеча.

 

10 Тетяна Сидоренко Детективні пригоди та їх інтерпретація

Тетяна Сидоренко

 

Детективні пригоди та їх інтерпретація

 

 

 

 

 

     Сергій Дзюба. «Справи детектива Самарцева. Ідеальний злочин. Пані кілер». – Чернівці: Букрек. – 2020. – 464 с. 

 

     Художні ознаки класичного детективу відомі всім причетним до цього жанру, – і письменникам, і читачам, і літературним критикам. Але ж, як відомо, жанр – це процес. Із плином часу змінюються не тільки художні смаки та вподобання. Змінюється естетична природа літературних жанрів. Епіграма античних часів навіть віддалено не нагадує сучасну епіграму. Сучасний роман порівняно з класичним та ще й ХІХ століття – це текст із новітніми якостями, відтак жанрові його ознаки модернізовані й видозмінені, продиктовані вимогами й законами постмодерної творчості. Таку тенденцію жанрової динаміки та вдосконалення адаптовано до естетичних домінант того чи іншого мистецького часу можна спроектувати й на детектив.

     Тримаю в руках нову книгу відомого українського письменника Сергія Дзюби «Справи детектива Самарцева. Ідеальний злочин. Пані кілер» і пишаюся майстерністю, зрілістю, бездоганністю авторської манери письма свого колеги по письменницькій робітні. Я в захваті! І ось чому. Детективний роман-серіал написаний в іронічно- гумористичному ключі! Не шукайте в ньому жахіть, від яких кров у жилах холоне. Не шукайте в ньому кривавих убивств, море крові й океан страху-переляку, який потім уночі не дає читачеві заснути. Ні! Тут усе по-своєму. Гумор, іронія й самоіронія – стильові домінанти, якими наповнені тексти цієї книги – згладжують жахіття детективної подієвості,  навіть «працюють на випередження подій» у ході того чи іншого сюжету – і запланованого якимось персонажем якогось убивства просто не відбувається. Елементарно не може відбутися! Бо детектив Самарцев бачить далеко наперед. Він «прокручує» свої майбутні дії в багатьох варіантах одночасно. Затим чітко діє в залежності від обставин.

      Дедуктивні методи роботи детектива Віталія Самарцева безпрограшні. В усіх карколомних подіях він розбирається чітко й блискавично. Допомагають йому в ході розслідувань майор Воронов, кмітлива колега Ярина, журналіст Сергій і досвідчений знавець комп’ютерних технологій Льоня. Успішна команда професіоналів! Тому так швидко й оперативно знайдено маленьку Алісу, зниклого крупного чернігівського бізнесмена, викрито злочинну діяльність колишнього однокурсника Олеся, розкодовано жахливого полтергейста в квартирі «благородного сімейства», а в курортних романах однієї вишуканої дами всі акценти розставлені на свої місця.

     Зображена сюжетна подієвість – гіперреалістична. Як зізнається сам автор, попередній журналістський досвід роботи неабияк допоміг у цьому. Окремі розділи книги тісно межують із бувальщинами. А три окремих тексти автор так і позначив – бувальщини. Це – «Щасливе... пограбування», «Ідеальний злочин» і «Пані кілер».

      Книга оригінально скомпонована. Кожен розділ має так зване вступне слово. Це – своєрідне окреслення майбутньої інтриги від журналіста Сергія. А її Величність Інтригу автор тримати вміє протягом усього сюжету!

      Читаючи книгу, я помітила певну кінематографічність у розвитку сюжетів. Маю на увазі швидку зміну подій, паралельний їх розвиток, а відтак – динамічність у викладі. Тексти «аж просяться» бути екранізованими. А чому б і ні? Такого детективу – веселого, іронічного, гумористичного, за моїми спостереженнями, в сучасній українській літературі ще не було.

      І насамкінець. До прочитання цієї книги я не була прихильницею детективного жанру. Це перша книжка, яка змінила мої традиційні уявлення про цей жанр. Тексти добротні, лишають у душі світлі враження. Тож нехай саме таких детективів буде побільше в українській літературі!

    

Тетяна Сидоренко - член Національної спілки письменників України

 

 

                                    

11 Генрі Ягодкін Лауреати Міжнародної мистецької премії ім. Васильківського

Генрі Ягодкін

 

Лауреати Міжнародної мистецької премії ім. Васильківського

 

Міжнародну мистецьку премію імені видатного українського художника Сергія Васильківського (1854-1917) заснували міжнародна громадська організація «Чумацький віз» із Волині та об’єднання українських літераторів «Криниця» із Придесення – з метою гідного вшанування Сергія Васильківського, активної популяризації в Україні і за кордоном талановитих сучасних художників, наукових досліджень мистецтвознавців та публікацій письменників і журналістів, присвячених мистецтву.

Сергій Іванович Васильківський – український живописець, пейзажист, баталіст. Його дід-чумак, який походив із козацького роду, привив молодому Сергієві інтерес до української старовини, а мати – любов до народних пісень. Навчався в Академії мистецтв. За картини, в яких передав чарівність української природи, одержав золоту медаль і можливість вдосконалюватися за кордоном. Він жив у Франції, багато працював та виставляв свої твори в Паризькому салоні. Подорожував Англією, Іспанією, Італією, Німеччиною, Південною Африкою. Ці мандри зміцнили намір художника спрямувати свій талант на розвиток українського мистецтва.

С. Васильківський – автор таких відомих картин, як «Козача левада», «Козачий пікет», «Сторожа Запорозьких Вольностей», «Козача гора», «Козак в степу. Тривожні ознаки». Його називають «поетом українського малярства» за чарівну ліричність пейзажних та історичних творів. Він – автор відомого портрета Тараса Шевченка. Художник залишив після себе гідний набуток – близько трьох тисяч робіт.  

Отже, за рішенням авторитетного міжнародного журі, лауреатами почесної нагороди – Міжнародної мистецької премії імені Сергія Васильківського – нині стали:

1. Художник Ярослав Савчин (Івано-Франківська обл.) – за цикл живописних творів «Карпатські фрески»;

2. Письменники, журналісти Тетяна і Сергій Дзюби (м. Чернігів) – за популяризацію кращих надбань українського мистецтва;

3. Доктор мистецтвознавства, україніст Петр Каліна (Чехія, м. Брно) – за значну творчу діяльність;

4. Науковець, підприємець, інвестор Володимир Хоменко (м. Київ) – за визначну благодійну та громадську діяльність, популяризацію мистецтва.

Щиро вітаємо лауреатів!

 

Генрі Ягодкін - Заслужений художник України, голова міжнародного журі,

м. Київ