Дмитро Слапчук.

Література – модель духовного життя народу

Післі ознайомленняз біографією Рауля Шалвовича Чілачави, виникає враження, що маємо справу з улюбленцем долі. Можливо, так воно й є. Але, щоб судити об’єктивно, потрібно знати, якими зусиллями далися йому ці здобутки. Збоку завжди виникає враження, що успішним і талановитим людям усе дістається легко. За що б вони не бралися, їм неодмінно щастить. Головне – усе в них виходить. Кар’єра, яку зробив Рауль Чілачава, викликає захоплення. Або й заздрість. Здавалося б, пише собі чоловік вірші, перекладає – нехай, але ж – ні, мало йому. Захистив кандидатську дисертацію, потім – докторську. Став професором. Однак і на цьому не зупинився, пішов працювати в уряд. Більше десятка літ був заступником міністра України з питань національностей та міграції, згодом п’ять років присвятив дипломатичній службі, його назначили Надзвичайним та Повноважним послом України в Латвії. Це найвищий дипломатичний ранг, який прирівнюється до державного службовця першого рангу. Це те ж саме, що у війську отримати звання генерала армії. Хто б не мріяв про подібну кар’єру? А от Рауль Шалвович, попри свої високі досягнення, зовсім не про це мріяв у дитинстві. Саме тоді він вирішив, що стане письменником. Мабуть, це називається покликанням. Тому письменство для Рауля Чілачави дещо більше, ніж творче заняття. Навіть на державній службі він не припиняв роботи над словом. Плід його праці – більше сотні книг. Міняючи професії, Рауль Шалвович ніколи не зраджував своєму покликанню, що стало для нього життєвою місією.

– Раулю Шалвовичу, розкажіть, будь ласка, про Вашу родину. Що таке родина в грузинському розумінні? В українців кровний зв’язок слабо розвинений і ні до чого не зобов’язує. Навіть рідні брати чи сестри можуть жити доволі відчужено, двоюрідні ще пам’ятають, що вони якісь родичі, але це їх не надто зближує, а троюрідні зазвичай уже перестають родичатися. Як справи з родичанням у грузинів? На що Ви можете розраховувати, якби, скажімо, поїхали зараз в Грузію до свого родича, з котрим у Вас спільний прадід?

– Почну з кінця: нащадки одного прадіда в Грузії як брати і сестри. Більше того, в нас у народній свідомості родичами є всі однофамільці і шлюб між ними сприймається як інцест. Родина – це головна опора людини, тому вона має бути міцною, триматися на взаємній любові і відчутті відповідальності перед один одним.

– Ваші батьки народили семеро дітей. Тато був лікарем, мама - домогосподаркою. Ви народилися в місті, але росли і виховувалися в гірському селі. В якому віці Вас відправили до села? Якою була мотивація Вашого переїзду? Міське життя завжди вважалося престижнішим від сільського – Ви не розцінювали це як заслання? Чи не почувалися ображеним? Як Ви переживали розлуку з батьками? В одному зі своїх інтерв’ю Ви сказали, що вихованням хлопчика в Грузії займається батько і дід. Як позначилося на Вашому вихованні віддаленість батька?

– У мене не було відчуття відірваності від батьків. Вони завжди були поруч. Просто батько працював у місті, а на вихідні приїздив до нас. Мама була то в селі, то з батьком. А мною опікувалися дві бабусі (моя бабуся та її мати) з прадідом. Мені подобалось в селі, яке розташоване всього в 15 кілометрах від райцентру, куди машиною можна дістатися за півгодини. Там чисте повітря, джерельні річки, пречудові краєвиди. Мені пощастило, що виріс саме в селі, де й досі невичерпний запас мого поетичного натхнення.

– Ще хотів би дізнатися, яку роль у вихованні хлопчика, майбутнього мужчини, відіграють жінки – мати і бабусі? Яке місце в грузинській культурі займає жінка - мати, сестра, дружина?

– У Грузії віддавна панує культ жінки. Ще у дванадцятому столітті Шота Руставелі проголосив: «В лева рівні левенята, чи самець, то чи самиця». Це ні в якому разі не означає матріархат. Права і обов’язки між чоловіком і жінкою розподілені на рівні самосвідомості й людських інстинктів. Глава родини – чоловік, берегиня – жінка. Вона дбає про господарство, щоденне виховання дітей, а матеріальну відповідальність несе передовсім чоловік. Він виховує дітей власним прикладом, настановами. Я вчився і в прадіда, і в бабусь, і в батьків. І ніякого дискомфорту від цього не відчував.

– Ви відрізнялися від своїх однолітків? Закінчити школу зі золотою медаллю, мабуть, це непроста справа. Шкільні розбишаки не дуже полюбляють відмінників, особливо хлопців, а Ви до того ж ще й вірші писали – у п’ятому класі дебютували у районній газеті. Напевно, Ви були гордістю школи. Чи не заважала Вам репутація відмінника та розумника у позашкільному вуличному житті, де цінуються зовсім інші здібності та набутки?

– Відрізнявся хіба-що тяжінням до читання книжок, захопленням поезією, а так був розбишакою не меншим, ніж інші. За що на батьківських зборах нерідко перепадало то бабусі, то мамі. Я «успішно» суміщав відмінне навчання з хлоп’ячим шибайголовством, був своїм серед своїх, «розумник в окулярах» – це не про мене.

– У своїх інтерв’ю Ви згадуєте дитинство як щасливу, нічим не затьмарену пору. Знаходжу підтвердження цьому у книжці мініатюр «Маргіналії». У спогаді, що має назву «Сонце дитинства», Ви пишете: «Те сонце залишилося там, біля мого вікна, біля мого ґанку, білі мого подвір’я. Там воно гарячіше й яскравіше...» А закінчуєте опис цієї ідилії такими словами: «Це – неповторний світ дитинства, який різко відрізняється від існуючого насправді і викликає невдоволення тим дорослим світом, у якому живеш». Проте в іншій мініатюрі Ви нарікаєте: «Дитина – безправна істота, дитинство – світ заборонених дій. “Не можна”, “не чіпай”, “погано!” – неначе все життя чуєш ці застереження і здається, що нічого не змінилося, бо і в дорослому світі заборонених правил і законів набагато більше, ніж таких, які щось дозволяють». Чи не погодилися б Ви ще трішки помедитувати на цю тему? Що таке прекрасне є в світі дитинства, чого не можна перенести з собою у дорослий світ? І які заборони у дорослому світі найбільш дошкульні і невиправдані?

– Кожна дитина є своєрідним мрійником і фантазером. Життя її уявляється безкінечним, а свої можливості – необмеженими. Кожну заборону вона сприймає як неповагу до власних прав і свобод (хоча ці терміни їй ще невідомі), бо вважає, що вільна в усьому. Тому, коли кажуть: «Не можна чіпати батьківську рушницю, залізати на високе дерево, стрибати зі скелі в бурхливу гірську річку», – це сприймається, як жорстока несправедливість. Насправді ж, заборони дитинства є важливою частиною виховання – людина з малих літ мусить знати: що дозволено, а що – ні! Тут головне вчасне й правильне тлумачення в дусі Маяковського: «Що таке «добре» і що таке «погано». Однак все це треба робити зі знанням справи, з розумінням дитячого світу, повагою до маленької особистості. Колись я переклав грузинською мовою книгу геніального українського педагога В. Сухомлинського «Серце віддаю дітям». Там є відповіді майже на всі ваші запитання.

Доросле життя, на жаль, поволі руйнує дитячий Всесвіт, стає очевидним, що вік людський короткий, що далеко не всі мрії збуваються, що крім турботливого домашнього оточення є ще жорстка, а часом й жорстока щоденність, що добро не завжди здатне перемогти зло. У дорослому світі зникає дитяча наївність, приходить розуміння реалій буття, котрі не є такими райдужними, як їх малювало юнацьке уявлення. Що ж до заборон у дорослому віці – вони прописані в юридичних законах, за якими маємо жити. Паралельно існують і заборони моральні, які передбачені в т. з. неписаних законах. І тут кожен сам визначає, що він може собі дозволити, а що – ні! Звідси і ступінь дошкульності й невиправданості самозаборон!

– Раулю Шалвовичу, чим Ви пояснюєте толерантність Вашого прадіда (саме йому Ви завдячуєте своєму бажанню стати письменником – він багато читав, передплачував чимало різноманітних періодичних видань, володів духовною бібліотекою на давньословянській мові), котрий був священиком, однак не наполіг на тому, щоб Ви долучилися до православного християнства? Можливо, прадід побоювався, що Ваше навернення до Бога може згодом привести до конфлікту з владою, яка сповідувала атеїзм і нав’язувала його суспільству? Чи не позбавив він Вас цим чогось дуже суттєвого? Адже в Євангелії написано, що Ісус прийшов, щоб свідчити істину.

– Ви, певне, маєте рацію. Людина, яка пережила, руйнування церкви, гоніння за віру, розкуркулення, прекрасно розуміла, в якому світі ми жили. Хоча дідусь Соломон мав тверде переконання, що влада, яка трималася на крові людей, довго не проіснує, мабуть, все ж не захотів, щоб правнук повторив його долю.

– Після закінчення школи Ви з гірського селища потрапили до столиці Грузії – Тбілісі, а ще через два роки – до Києва, столиці України. Чи комфортно Ви, «дитя природи», почувалися в цих «камінних джунглях»? Ви виховувалися у невеличкому патріархальному світі, з усталеними, майже архаїчними законами, у світі, в якому Ви знали всіх і всі знали Вас; і враз Ви опинилися у неозорому світі чужинців. Ви розцінювали цей світ як ворожий чи прихильний до Вас? У Вас не виявлялися комплекси провінціала в спілкуванні з тими, хто виховувався в урбаністичному середовищі? Чим вабили Вас мегаполіси? Це було протистояння – Ви прибули, щоб завойовувати і підкоряти ці міста, чи не було ніякого драматизму – лише звичайна логічна (пов’язана з Вашим дорослішанням) зміна ландшафту?

– Мабуть, останнє. Ніякого дискомфорту від проживання спочатку в Тбілісі, а потім у Києві в мене не було. За три роки студентства в столиці Грузії я цілком адаптувався до міського життя, тому переїзд до Києва сприйняв як зміну місця проживання в межах власної держави. На той час «Чуття єдиної родини» не була вигаданою фразою, так тоді думалося переважній більшості радянських людей. Тож приїхав, як свій до своїх. Подальше моє життя в Україні переконало: я не помилився.

– Про що Ви мріяли у той час? У Вас була якась конкретна мета, до котрої Ви прагнули? Ви вже визначилися, чого хочете досягнути у найближчій і дальшій перспективі?

– Грандіозних планів не було. Хотів виконати завдання рідного університету – вивчити українську мову і разом з дипломом журналіста отримати й кваліфікацію перекладача. Я ще зі шкільних часів мріяв стати письменником і небезпідставно вважав, що знання української мови й отже – фах перекладача, мені полегшить досягнення цієї мрії.

– Як трапилося, що після університету (який Ви закінчили з червоним дипломом), М. Бажан запропонував Вам роботу над Українською радянською енциклопедією? Ви згадували, що це була не надто цікава робота, але дуже відповідальна. А чи була вона престижною? Яким Вам запам’ятався Микола Бажан? З ким іще із українських письменників старшого покоління Ви були знайомі? Поділіться, будь ласка, своїми враженнями від спілкування з класиками.

– Ще під час стажування я познайомився майже з усіма шістдесятниками, які на той час жили в Києві. Можу сказати без перебільшення, що, незважаючи на мій юний вік, зі мною дружили (чи, вірніше, я дружив з ними) Іван Драч, Віталій Коротич, Борис Олійник, Григір Тютюнник, Петро Засенко, Євген Гуцало, Дмитро Чередниченко, Леонід Горлач, Станіслав Тельнюк та ще багато інших. Саме Іван Драч привів мене вперше до УРЕ, яку очолював поет-академік Микола Бажан, видатний поет і перекладач грузинської поезії. Він дуже зрадів, довідавшись, що я з країв Симона Чіковані, його найближчого друга і літературного соратника, сприйняв мене як символічного продовжувача розпочатої ними справи українсько-грузинського єднання. Тому після закінчення університету він мені і запропонував роботу у себе. Так я отримав перше службове посвідчення з автографом Миколи Платоновича. Працювати під його керівництвом, звичайно, було і престижно, і відповідально. Але більше року я там не витримав, бо хотілося свободи й творчості. Через деякий час за рекомендацією Того ж Бажана і Драча я став членом Спільки письменників України (СРСР) і відтоді аж до набуття Україною незалежності був «вільним художником».

– Ваша перша книжка перекладів «Червона зима» вийшла того ж 1970 року, якого Ви закінчили університет. Книга побачила світ у Грузії? Чому Ви зупинили свій вибір на Володимирові Сосюрі? Ви мали змогу керуватися власними вподобаннями чи мусили зважати на якісь інші зовнішні чинники?

– «Зовнішні чинники», як ви кажете, відіграли тут вирішальну роль. Як я потім довідався, один з грузинських класиків уклав угоду з Держвидавом Грузії на переклад поезій В. Сосюри. Гонорар отримав, а обіцянку з невідомих мені причин не виконав. І тоді хтось згадав про мене. Це був шанс і я охоче взявся за переклад. За короткий термін книжка була готова. І Сигнальний її примірник отримав в один день з червоним дипломом Тбіліського університету. «Червону зиму» і червоний диплом!

– Скільки часу Вам знадобилося для освоєння української мови, щоб Ви зважилися випробувати свої сили у «зворотному» перекладі – з грузинської на українську?

– Я приїхав до Києва 5 жовтня 1967 року. В травні 1969 року в Україні відбулася Декада грузинської літератури. На той час я був на журналістській практиці в газеті «Літературна Україна», тож мої перші «зворотні» переклади з’явилися саме там. Якщо уважно погортати підшивки ЛУ, їх там можна знайти.

– Раулю Шалвовичу, я читав, що у Вашому доробку сто (тепер, можливо, вже й понад) книг. Скільки з них – переклади з української мови на грузинську, скільки з грузинської на українську і скільки – оригінальні твори?

– 2019 року Парламентська бібліотека Грузії разом з спорідненими установами України та Латвії видала мою «Бібліографію». Це досить цупкий том, де зафіксовано близько 2 тисяч публікацій, в тому числі понад 120 окремих видань. Я спеціально не рахував, але гадаю 70 оригінальних, а решта переклади, майже порівну.

– Ви з дитинства мріяли стати письменником, Ваша мрія збулася. Ви сформулювали для себе місію власного письменства? Чи Ваша перекладацька діяльність не завадила Вашому творчому самовираженню? Як трапилося, що переклади Ви стали вважати справою свого життя?

– Ще з студентських років мене називали «поет і перекладач». Справдилася народна мудрість: «Як корабель назвеш, так він і попливе». І я поплив у творче море з своїми перекладами. Втім, мені якимсь чином вдалося поєднати «своє і чуже», знаходити час і для власної творчості, і для перекладу. Так сталося, що я залишився жити в Україні і вже сам цей факт зобов’язував мене служити і українській літературі. Найефективнішим способом досягнення такої мети був якраз художній переклад і я не шкодую, що віддав йому стільки часу й енергії. Таким чином я пройшов велику школу художньої майстерності, глибше пізнав світ української літератури, водночас вдосконалив своє знання української мови. Вийшло, як у Рильського – прекрасне і корисне.

– Деякий час Ви працювали журналістом – це було вимушене заняття? Ви не бачили в журналістиці продовження письменницької діяльності? Як тільки 1974 року Вас прийняли до Спілки письменників (до речі, української чи грузинської Спілки?), Ви одразу ж перейшли на творчу роботу.

– Я ще будучи студентом переконався, що радянська журналістика – це тупик, шлях в нікуди. Хочеш, не хочеш – доведеться служити брехні. В літературі було більше шансів цього не робити. Тому я не прагнув навіть десь офіційно працювати. Членство Спілки дозволяло т. з. «творчу роботу», чим я і користувався до розвалу СРСР. А журналістом працював справді з примусу – треба було жити і виживати. Разом із тим справжню журналістику я любив і досі люблю. Написав кілка публіцистичних книжок, маю сотні публікацій в часописах та газетах. Але це – вільна журналістика, не пов’язана з дорученням редакції, пропагандою.

– Розкажіть, будь ласка, як виглядала Ваша творча праця в організаційному сенсі? Ви пропонували свої послуги видавництвам чи вони робили Вам замовлення? Я знаю, що за радянських часів все відбувалося згідно плану чи рознарядки. Перекладацькою і літературною діяльністю можна було заробляти на прожиття? Де вийшло більше Ваших книг – у Грузії чи в Україні?

– З самого початку мені довелося працювати одразу в двох літературах. На той час я був досить екзотичним молодим письменником, котрий міг це зробити. Офіційна радянська доктрина про дружбу народів працювала справно, в усіх видавництвах і редакціях існували відділи братніх літератур, де стежили за ювілейними датами видатних письменників, за творчістю сучасних авторів, тож нерідко замовлення йшли від них, часом я сам пропонував і, як правило, щороку в Тбілісі та Києві в мене виходило 3-4 книжки, гонорари за яких задовольняли скромні потреби нашої родини. Статистику видань не веду, але гадаю, що в Грузії в мене вийшло більше книжок, адже я грузинський письменник і свої твори в основному пишу рідною мовою.

– Якщо порівнювати умови і престиж Вашої праці періоду Радянського Союзу із часами, коли Україна і Грузія стали незалежними країнами, – на скільки відчутно проявилися зміни, і у кращий чи гірший бік? Якщо писання і переклад книг перестав бути заробітком, а ви продовжували цим займатися – який сенс Ви вкладали у свою працю?

– Так, за часів незалежності літературна праця, особливо поетична творчість, стала «збитковою», але я, як і мій дідусь, котрий попри всі перешкоди не звернув зі шляху віри, залишився вірним своїй професії, бо переконаний – все, що я робив і роблю, як і раніше, потрібно людям. До того ж, це моя улюблена сфера, це моє життя, а в житті не все робиться заради грошей.

– Раулю Шалвовичу, що спонукало Вас до занять літературознавством? Кандидатську дисертацію Ви написали на початку вісімдесятих років, а згодом - і докторську. Це була ще одна сфера Ваших інтересів чи підстраховка на випадок, якщо знадобиться підробіток?

– Дисертації я писав винятково про речі, які знав досконало. Моя кандидатська була присвячена призабутому, але надзвичайно талановитому українському поету Пантелеймону Петренку, котрий загинув у Грузії в 28-річному віці, але встиг блискуче перекласти «Витязя в тигровій шкурі» російською мовою. Про нього я написав монографію, яка й переросла в дисертацію. Щодо докторської, то її я присвятив перекладам грузинської класичної поезії українською мовою. Це була моя особиста вдячність дорогому Вчителю Миколі Платоновичу Бажану, котрий так багато зробив для моєї рідної літератури і для мене особисто. Тож підтверджую, це була ще одна з сфер моїх інтересів.

– З настанням незалежності України у Вашій біографії також відбулися зміни, 1992 року Ви поступили на державну службу. Після вільних творчих хлібів не складно було призвичаюватися до чиновницьких порядків? Багато років поспіль Ви займали високу посаду заступника міністра України у справах національностей та міграцій. Сфера Ваших обов’язків відповідала Вашим інтересам - Ви відчували себе потрібним і корисним чи звичайним гвинтиком у машині? Можете поділитися спостереженннями, як виглядає світ державних чиновників зсередини?

– З розвалом Союзу я став шукати роботу, бо за літературну працю більше не платили. Був у важких роздумах, коли одного дня раптом пролунав несподіваний дзвінок. Дзвонив колишній міністр культури України, мій добрий знайомий Юрій Олександрович Олененко. З’ясувалося, що його призначено головою щойно створеного Комітету в справах національностей при КМУ. «Маю одну вакансію заступника і хочу її запропонувати вам», – сказав Юрій Олександрович і дав мені пару днів для роздумів. Ми з дружиною обміркували наше становище і дійшли висновку, що це наш порятунок і слід погоджуватися. В коло моїх службових обов’язків входили питання національних меншин і міжнаціональних відносин. Я як голова грузинського національно-культурного товариства мав добрі знайомства й стосунки в цьому середовищі, не з чужих переказів знав проблеми в цій сфері, тому досить впевнено взявся за роботу. Було важко звикати до ролі функціонера, робочого режиму, спілкуванню з кабмінівськмими чиновниками, але як мовиться в одній українській казці, «біда навчить». І я досить швидко навчився. Через рік Олененка призначили послом в Естонію, а наш комітет став міністерством у справах національностей та міграцій. Згодом наша установа реорганізовувалася кілька разів, мінялися міністри, а я з певними перервами залишався на посаді аж до 2005 року. Як ви розумієте, це був період становлення української держави, в тому числі й державної служби. Не маючи досвіду, багато речей ми робили вперше, були й помилки, але в цілому все йшло правильно. Ми прийняли один з кращих законів про національні меншини, нам вдалося структурувати і налагодити культурно- просвітницьку роботу в товариствах, сприяти їхньому спілкуванню й взаєморозумінню, утвердженню миру і злагоди в суспільстві. Меншини небезпідставно вважали мене своїм повноправним представником в уряді і я високо цінував цю довіру. Бачив, що робота, яку виконую, приносить користь і людям, і державі. Тому, хоча й працював з меншинами, почуття меншовартості не мав.

– 2005 року Ви змінили профіль діяльності – стали дипломатом. Вам було присвоєно найвищий дипломатичний ранг – Надзвичайного і Повноваженого посла України. Ви очолювали посольство у Латвії. Якщо не помиляюся, окрім Вас лише два українські письменники мають цей високий ранг – Дмитро Павличко і Юрій Щербак. Дипломатична каста вважається доволі закритою, не запитую, як Вам вдалося до неї потрапити, прошу поділитися враженнями від роботи на цьому поприщі.

– Крім Дмитра Павличка та Юрія Щербака послами були ще письменники Роман Лубківський і Олександр Божко. Щодо мого призначення ніяких секретів нема. Я був понад десять років заступником міністра, що відповідає рангу посла. Відбулася зміна місця роботи, досить різко, щоправда. Втім, моя робота в міністерстві щільно була пов’язана з співпрацею дипмісіями іноземних держав, які мають свої діаспори в Україні. І досвід, набутий через цю співпрацю, дуже мені допоміг в роботі на посаді посла. Я вже знав, як підтримувати українську діаспору в Латвії, як з нею вести потрібний діалог. В цій маленькій балтійській республіці мешкає близько 100 тисяч українців, діє 15 національно-культурних товариств. В Ризі є державна українська школа. Я дуже швидко знайшов з ними спільну мову, і перша недовіра, викликана моєю національністю, зникла з розумінням того, що я для них насправді не чужинець. Вдалося встановити найтепліші стосунки і з державними установами і чиновниками починаючи від президентів, прем’єр-міністрів та міністрів (вони, звичайно, мінялися). Латвія, як колишня радянська республіка, котра вже була членом ЄС та НАТО, гаряче підтримувала Україну на міжнародній арені, виступала певною мірою її адвокатом, і в цьому, безперечно, була заслуга нашої дипмісії.

– Упродовж Вашого перебування на державній службі Ви не полишали занять літературою, хоча це вже не приносило матеріального прибутку. Чим зумовлена Ваша пристрасть до письменництва? Це спосіб самореалізації, одержимість чи данина послідовності – Вам не хочеться полишати заняття, про яке мріяли з дитинства? Поясніть, будь ласка, чим, на Вашу думку, література важлива і цінна для держави, суспільства й індивіда?

– На це запитання частково я вже відповів вище. Щодо літератури, то вона душа народу, модель його духовного життя, виразниця його національного характеру, словесне втілення його найвищих ідеалів, мрій і сподівань. Саме великі письменники, їхні вершинні творчі досягнення визначають велич народу, його самобутність і місце у світовому співтоваристві. Чи можна уявити Елладу без Гомера, Італію без Данте, Англію без Шекспіра, Іспанію без Сервантеса, Грузію без Руставелі? Я вже мовчу про Україну, охоронною грамотою для якої став безсмертний «Кобзар»!

– Ви дружили з багатьма письменниками. Один із них – Григір Тютюнник. У Вашій, уже згадуваній мною, книзі мініатюр є майже містична розповідь про те, як Григір Тютюнник подарував Вам свого годинника у день народження Вашого сина, аби коли він виросте, Ви передали йому на згадку «від дядька Григора». Через три роки цей годинник розбився на друзки, а наступного ранку Ви дізналися, що Ваш друг наклав на себе руки. Як Ви ставитеся до такого роду співпадінь? Як Ви їх тлумачите? Як часто містика проявлялася у Вашому житті? Чи забобонний Ви? Розкажіть, будь ласка, яким Григір Тютюнник залишився у Вашій пам’яті? А ще хотілося б знати, що це були за «друзі з Луцька» мої земляки), з котрими Ви і Тютюнник в готелі «Україна» відзначали народження сина?

– Так все й було. Це справді містика, але факт. Я не забобонний, хоча пригадую і інший, не менш вразливий випадок. Коли закінчував школу, потрапив в автомобільну аварію. «Волга», за кермом якої сидів мій товариш, на високій швидкості зачепила бугорок гравію і перекинулася. На диво, вцілили обидва без жодної подряпини. Коли прийшов додому, наше телятко, яке паслося в дворі, раптом впало і померло. Бабуся, довідавшись про мою пригоду, тричі перехрестилась і сказала, що невинна тварина померла замість мене.

Щодо Григора: він чомусь одразу приголубив мене, допустив до себе, чого взагалі робив дуже рідко. Дозволив, називати себе Грицьком. Разом з Євгеном Гуцалом і Володимиром Яворівським бував у мене на Русанівці, де знімав квартиру. Пам’ятаю, наче вирізьблене скульптором його обличчя з воронячим красивим чубом, виразні жести і міміку. Одного разу я привів до письменницького кафе «Еней» щойно одружених друзів із Тбілісі. Застав там Григіра зі славним товариством. Познайомив з ними. Коли залишали кафе, з’ясувалося, що за нас вже заплатив Григір. Грошей йому завжди бракувало, але, певно, згадав мою розповідь про грузинську традицію платити за друзів. Мої гості були вражені вчинком київського письменника. Не чекали. А в ресторані «Україна» разом з Григіром був Йосип Струцюк, інших, на жаль, не пам’ятаю.

– Григір Тютюнник належав до покоління шістдесятників. Ви потрапили до України, коли рух шістдесятників уже втратив активність і піддавався переслідуванням. Ви пам’ятаєте ауру тих часів? Атмосфера бунту ще витала в повітрі чи вже панував гнітючий дух розчарування? Як би Ви оцінили шістдесятництво як явище?

– В студентському гуртожитку, де я жив серед майбутніх філологів і журналістів, дух шістдесятництва відчувався досить сильно. Обожнювали Симоненка і Вінграновського, цитували Драча, захоплювалися романами Романа Іваничука «Мальви» та Сергія Плачинди «Неопалима купина». Це вже потім, в кінці 60-х, почали закручувати гайки, забороняти твори, виключати з університету за націоналістичні погляди. Я ще застав переповнені зали, де проводили вечори поезії, стояли в черзі за автографами, переплачували за поетичні збірки. Шістдесятництво було явищем унікальним, яке ствердило в літературі й мистецтві нову естетику, вільну від культівських штампів, збудило в суспільстві дух свободи й національної гідності. Як я зараз розумію, саме цей рух привів, даруйте за тавтологію, до легендарного «Руху», який і очолили справжні шістдесятники В’ячеслав Чорновіл та Іван Драч.

– Раулю Шалвовичу, Ви – грузин, котрий більшість свого життя провів за межами групового проживання свого етносу. За Радянського Союзу, можливо, це не мало суттєвого значення, оскільки і Грузія, і Україна були складовими однієї країни, проте після розвалу імперії кордони стали реальними, наші країни залишилися наодинці зі своїми клопотами та проблемами. Ви відчували зв’язок з рідним краєм? Відчували потребу контакту з Батьківщиною? На якому рівні це відбувалося? У Києві існує грузинська діаспора, де б Ви могли відвести душу?

– З Грузією зв’язок я не поривав ніколи. За радянських часів був вільним художником і міг будь-коли поїхати чи полетіти туди. Що я, власне, і робив. Літо, як правило, з усією родиною, проводили там. Відпочивали в будинках творчості Гагри і Піцунди, у себе вдома, ходили в гості, мандрували. Нестерпно важко стало в 90-х. Внаслідок військових конфліктів в Абхазії та т. з. Південній Осетії наземні шляхи закрилися, а літак через захмарні ціни на квиток перетворився у майже недосяжну розкіш. Передплатити пресу було неможливо, вкрай погано працювала пошта. Тоді я вперше відчув справжню відірваність від Батьківщини. Частково цю ізоляцію компенсувало спілкування з київськими земляками, котрі входили до товариства імені Давида Гурамішвілі, очолюваного мною. Тепер ситуація краща, є Інтернет, сотовий зв’язок, але ніщо не замінить фізичний доторк до рідної землі.

– Напевно, приналежність до певної нації не може не позначатися на особистості. У кожної нації своя ментальність, свої традиції – це об’єктивні чинники; існують і суб’єктивні – стереотипи. Коли людина живе серед одноплемінників, вона може й не відстежувати усіх цих факторів, однак, потрапивши поміж чужинців, починає відзначати (або ж їй на них вказують) відмінності. Як це – бути грузином? Ви відчували вагу відповідальності, у тому сенсі, що в Україні чи Росії, чи будь-де інде – Ви представляли всю Грузію? За вашою поведінкою і вчинками судили про всіх грузинів. Чи виникали у Вас ситуації, які б заставляли задуматися над подібними речами?

– З перших днів перебування в Україні я підсвідомо відчував себе представником своєї країни, за вчинками якого можуть судити і про моїх батьків, і про мій народ. Це завжди тримало мене в формі, спонукало вести себе достойно скрізь і всюди. Тепер, коли маю за спиною півстолітню біографію мешкання в Україні, можу стверджувати, що я не підвів Грузію. Це, сподіваюсь, підтвердять і ті, хто мене знає.

– Ви двічі пережили акт російської військової агресії: спочатку Росія напала на Вашу рідну Грузію, а згодом і на Україну, з якою, Ви, мабуть, також зріднилися. На Вашу думку, чому наші країни виявилися безпомічними у вирішальний момент? Об’єктивно Грузії, в якій проживає близько чотирьох мільйонів, складно було протистояти величезній Росії, але ж в Україні населення разів у десять більше, проте виглядала ще більш безпорадною. Що з нашими країнами не так?

– Треба зізнатися, що ми постколоніальні країни, де ще чималий вплив має колишня митрополія. З Грузією справді все ясно, вона маленька і об’єктивно не здатна витримати російську агресію. З Україно складніше – тут Росія як ніде, має свою вишколену п’яту колону, котра готова в будь-який зручний момент вдарити кинджалом у спину. Що і відбулося одразу після Майдану. Країна не мала єдиного керівництва, президент утік, міністри розбіглися, ті, хто опинились біля керма, з різних причин не змогли дати відсіч агресору, допустили нелегітимний референдум в Криму, військове втручання на Донбасі й в результаті отримали те, що отримали. Наші країни прагнуть свободи й незалежності, приєднання до європейського співтовариства, що ніяк не вписується в плани Москви. І поки в Тбілісі і Києві наші доморощені політики будуть битися за царство і гетьманство, Росія нас завжди переможе. Сила – в єдності. Сьогодні цього не вистачає ні грузинам, ні українцям. Поки не об’єднаємо всю національну енергію заради досягнення вищої мети, нам не перемогти.

– Раулю Шалвовичу, на завершення хочу запитати, з яким настроєм Ви дивитеся у майбутнє? Майбутнє наших країн – України і Грузії, майбутнє людства... Які думки виникають у Вас з цього приводу? Якою Вам уявляється людина майбутнього? В її душі залишиться місце для поезії?

– На своє особисте майбутнє дивлюся з сумом, бо розумію – життя прожите. Кожен новий день сприймаю як подарунок від Бога. В наш час важко робити довготермінові прогнози, бо людству загрожують різні небезпеки, як от нинішня пандемія, від якої ніхто не знає, як врятуватися, глобальне потепління, міжнародний тероризм, ядерні катаклізми, стихійні лиха… Ми, як ніколи, залежні від загального становища на землі, і якщо буде мир і збережуться нормальні природні умови для людського розвитку, маємо шанс і вижити, і досягти наміченої мети. А поезія, скоріш за все, стане річчю (вона вже стала) елітарною, лише для тих, хто її відчуває і розуміє. Мабуть, так воно й має бути!

Запитував Дмитро Слапчук.

9 березня 2021 року.