Богдан
Дячишин.
Зорити
правдою
життя
Павло
Мовчан.
Материк:
поезії. – К.:
Ярославів
Вал, 2014. – 200 с.
Я вірив
дереву, і
безіменній
квітці,
і
безборонній
прим’ятій
траві;
був
зрозумілим
безсловесний
світ цей,
в якому
всі росли й
були живі.
І слово
«смерть»
ізвідкіля
взялося
на
кінчику
терпкого
язика,
чому
воно не
викреслене
й досі
з
терплячого
людського
словника?..
В
одній із
своїх
книжок я
писав, що
щастя – це
коли хтось
думає про
нас,
молиться
за нас і
поєднаний
з нашим
серцем
невидимою
духовною
ниткою
життя...
Поєднаний...
Людина ж
так далеко
відійшла
від Божих
законів, що
мислителям
неможливо
виснувати
всеохоплюючу
формулу
щастя.
Гадаю, що
має право
на життя й
така думка
щодо
повноти
щастя – це
коли не
стається
того, чого
не мало би
статися...
Наша
цивілізація
обрала
технологічний
напрям
розвитку,
хоча був
духовний,
відсунутий
в небуття:
«– усе Він
прегарним
зробив
свого часу,
і вічність
поклав їм у
серце, хоч
не розуміє
людина тих
діл, що Бог
учинив, від
початку та
аж до
кінця...»
(Екклезіяста
3:11). Таки не
розуміє і
знати не
хоче, бо ж
«За шмат
гнилої
ковбаси»
продає і
душу, і
тіло...
Я
читав і
читаю
поезію
пана Павла
в
Інтернеті,
але це не
«ПОЧИТАТИ»:
«Бо читати
й не
прочитувати
– то не
почитати»
(«Дистихи
Катона»).
Читання
– це людина
із
розгорнутою
книжкою.
Людина з
книжкою...
Саме з цим
образом в
моїй уяві
асоціюється
ЧИТАННЯ!
Це
що пишу – не
є
рецензіями
на ті чи
інші
тексти, які
торкнулися
мого серця
– це радше
розмисли
про те, що
автор
хотів
донести
читачеві,
бо «Сила і
спасеннє
лежить у
нас самих у
праці над
освітою і
добробитом
народа»
(Ірина
Фаріон,
«Мовний
портрет
Івана
Пулюя»).
Попри те,
пам’ятаймо
ще й таке
твердження
Івана
Пулюя, що
«Бог
стоїть за
тим, ...за ким
культура і
цивілізація!»,
бо місія
України,
українця
нести
світові
дух правди,
щоб
оживити
змертвілу
суспільність
до життя:
«Закон, що
сила не
пропадає,
має
загальне
значення,
бо він
править не
тільки
фізичним,
але й
інтелектуальним
світом»
(Там само):
Схлинання
співу
калинового,
спливання
крові в
золоте,
кричання
зручене з
тривогою:
щось в
світі
чиниться
не те...
Чому в
цьому
житті все
не те й не
так (саме
цією
ущербністю
характерний
стан
цивілізації
в
Паскалевих
«Думках»)?
Коли-коли
це
з’ясовано,
та чи щось
змінилося?
І далі
людське
життя
незбагненне
й
недослідиме:
«Прагнемо
істини, а
знаходимо
в собі лише
непевність»
(Блез
Паскаль,
«Думки»).
Мистецьке
слово
українською
мовою, має
зорити
правдою,
будити
народ із
сну
забуття: «В
мові
кожного
народу
закладений
і шлях до
Правди, і
шлях до
істини»
(Павло
Мовчан):
Під
листом
калиновим
спить
товариство,
і кобза
вилунює
лоном
пречистим...
Кайданами
грає
кобзар
невеселу;
у
міднім
роті язик
металевий,
мов
било у
дзвоні,
тріпоче-дзвенить,
але
товариство
не
будиться –
спить...
Що
ще? Чи є
потреба
коментувати?
Поезія
класичної
ясності
мусить
бути саме
такою! Наше
сьогодення
на долоні
байдужості,
невігластва!
Можливо, в
кобзі
струни не
ті?..
Читаючи-перечитуючи
рецензії
на
поетичні
книжки,
зауважуєш,
що їх пише
нібито
один і той
самий
рецензент:
є метафора
чи нема, є
порівняння,
які
подобаються,
і чи вони
вдалі...
Автори
рецензій
не
поспішають
наводити
фрагменти
віршів –
тож яке
уявлення
може
вибудувати
читач щодо
сутності
цього
поетичного
слова? У
текстах
тоді
присутня
поезія,
якщо вони
торкаються
серця, коли
в них
спостерігаємо
єдність
слова і
думки,
повагу до
слова
(творчість
і мораль –
посестри,
близнята,
які можуть
жити лише і
лише вкупі),
яке
спонукає
до
роздумів і
виховує
читача.
Думна
поезія
здатна
розбудити
приспаний
байдужістю
духовний
світ
оточення…
Жоден
поет не був
би поетом,
якщо б його
внутрішнє
єство
доторком
до слова не
поділилося
переживанням,
осмисленням
біблійних
непізнаних
істин.
З
пам’яті
зринув
фрагмент
роздумів:
Володимир
Базилевський.
Імпресії
та
медитації.
«Українська
літературна
газета», № 1 [293]
від 15 січня 2021
року. Поет,
прозаїк,
мислитель
позирає на
поезію не
тільки з
висоти
життєвого
досвіду чи
закладеної
в розвій
української
літератури
праці, а й з
позиції
людини,
здатної
критично
мислити:
«Українська
література
загине
через
посередність...
Талант
самотній,
він
страждає і
мучиться у
шуканнях
відповіді
на питання
життя і
смерті. Він
самотужки
намагається
проломити
мури
недосконалості
світу».
Релігія
– річ
соціальна.
Віра – річ
індивідуальна.
Віра –
це
цілісний
комплекс
наших
знань і
розуміння
не бачених
очима
об’єктів;
це те, що
неможливо
цілісно
сприйняти
з
допомогою
наших
п’яти
органів
сприйняття
навколишнього
світу, до
кінця
зрозуміти
й
осмислити:
Яка на
роду на
моєму
провина?
І чим
завинила
маленька
дитина?
Я
голосно
кличу тебе,
покликаю,
Мій
Боже,
відлуння ж
немає,
немає...
Можливо,
що не Того
кличемо і
не
розуміємо
до Кого
звертаємося:
«Покликуй
до Мене – і
тобі
відповім, і
тобі
розповім
про велике
та
незрозуміле,
чого ти не
знаєш»
(Єремії 33:3).
Чи
усвідомлюємо
глибинну
сутність
Бога? Люди
переважно
не схильні
до
осмислення
незбагненного
і живуть
усталеними
думками,
традиціями
й обрядами,
яких
перетворили
на
обрядовірство.
Думання
виснажує,
втомлює... Чи
готові ми
осмислити
інформацію
для
думання? Ми
живемо у
вік
інформації.
Інформаційне
поле
творить
живу
матерію – а
не навпаки.
Думаю, що
всі
процеси у
Всесвіті
відбуваються
автоматично
(незалежно
від нас). І
що ж?.. У
Всесвіті –
Бог, Його
Дух всюди і
в усьому, і
ми маємо
змогу
співпрацювати
з ним,
користати
з Його дії,
якщо наші
помисли не
суперечать
логіці
буття. Бог –
Абсолют,
згусток
енергії
ідеального
вакууму;
ним є і за
його
допомогою
все
творить. В
інформаційному
полі Землі
Бог
створив
середовище
взаємостосункової
енергії. Ми
співпрацюємо
з цим полем.
Є люди, які
випромінюють
енергію,
побільшуючи
густину
цього поля,
інші ж
приймають
енергію –
кожен
залежно
від своєї
духовності,
віри.
Безперечно,
є люди, які
здатні
«забруднювати»
це поле
інформації.
Завдання
духовно
сильних
оберігати
його, а в
ньому –
зберігати
стабільну
рівновагу
(добро
мусить
перемагати
зло;
думаймо
про високе
і добре).
Бога
не бачимо,
АЛЕ БАЧИМО
ЙОГО
ТВОРИВО!!! Що
ще?
НА
ХРЕСТІ
........................
А люд як
люд:
.................................
сліпа
молитва
кожного...
...співаємо
осанну
Не-знятому-з-хреста.
Любов
Бенедишин,
«Дарунок
Сізіфа»
Також
хочеться
думати й
думати над
рядками
вірша
Михайла
Ситника
(1919–1959), які
Тарас
Салига
цитує у
своїй
статті
«…Важким я
колосом
устану із
грудки
рідної
землі…»
(«Українська
літературна
газета», № 1 [293]
від 15 січня 2021
року):
Коли я
дивлюся на
розп’яття
в
самоті
тужливій і
безлюдній,
то мені
душа
говорить,
шо
Спаситель
із хреста
свого
й на
хвилинку
не
сходив…
Як
то воно
було, як
буде? Думки
снують
пам’яттю
минувшини,
працюють у
сьогоденні.
Думки, думи
Тарас
Шевченко
посилав в
Україну
«попідтинню
сиротами»
– тобто без
опори, як
перекотиполе.
Попідтинню
знайдуть
своїх –
хтось їх
завжди
пригріє,
виплекає,
виростить,
і з них
будуть
інші світи:
«Там
найдете
щиру
правду, / А
ще, може, й
славу…
(Тарас
Шевченко,
«Думи мої,
думи
мої…»):
Позичивши
неба,
навиклий
до зміни,
до
гострого
простору,
до
України...
Бо
ж
українське
слово, мова
рідної
землі має
властивість
створювати
атмосферу
емпатії –
розуміння
відносин,
почуттів,
психічних
станів
іншої
людини у
формі
співпереживання,
прийняття
іншого
таким, яким
він є. За
допомогою
української
мови
(до-мови-тися)
люди
здатні
порозумітися,
зрозуміти,
полюбити
один
одного, бо ж
форми
(краси), руху
до єдності
забагато
не буває:
«Світ
українців
обов’язково
позначений
українською
мовою – це
світ
кулястої
писанки,
мелодійного
“о” у
вимові, а
також
знаменитої
ліричності,
пісенності
та
м’якості
мови,
принципів
добропрекрасного
–
калокагатії
і
кордоцентризму.
Це
цілковито
відмінний
світ як від
Східної
парадигми
з її
оберненою
перспективою,
так і від
Західної
парадигми
з її прямою
перспективою.
Україна –
це світ, де
людина
розглядається
як
біологічна
замкнута
система,
символом
якої є коло
і
кордоцентризм»
(Уляна
Свередюк,
«Украінська
екзотика
звичайного
кола»». –
«Буковинський
журнал». – 2018.
– Ч. 1).
Усе
позасущне
– хіба в
забутті,
хіба в
німоті всі
слова
золоті?
Хіба ж,
ну хіба так
все буде
полинно?
Судьба
гіркосійна,
ділись
вполовинно!
Зсихається,
меншає
неба
кружальце,
і дні, що
минають,
рахую по
пальцях:
загнувши
мізинець,
рахую
спочатку
і, наче
вуглину,
роздмухую
згадку...
І
так читаю
рядок за
рядком, бо
кожне
поетове
слово
наповнене
глибинним
змістом
розуміння
сутності
речей: «...Той
світ
придумав я?
Чи він мене
придумав?»
Материк,
світ поета
– у його
виваженому,
добротному
слові, яке
потребує
нашої
найпильнішої
уваги:
Ти –
спогад сам
собі і
нагад про
майбутнє.
Знайшов
ти жилу
світла у
надрах
родових.
І
покоління
всі в тобі
людські
присутні...
Ти
згорнутий
словник
слів
мертвих і
живих...
Вкотре
хочеться
нагадати,
що поезія
класичної
ясності не
потребує
пояснень –
думки ж бо
живі і
розумні
істоти...
Що
ще
посутнього
можна
сказати
після
прочитання
книжки від
першої і до
останньої
літери?
Поезія
Павла
Мовчана –
це не гра
слів і
римування,
а глибинне
осмислення
думки й
почуття,
єдність
слова і
думки, це
виховання
читача:
«Поезія
оперує
словом, яке
здатне
викликати
і звукові, і
зорові
уявлення і,
що
найголовніше,
як
висловився
Іван
Франко в
книзі “Із
секретів
поетичної
творчості”,
здатна
переходити
в галузь
розумової,
інтелектуальної
праці»
(Микола
Ільницький,
«Поліфонія
поетичного
слова». – У
кн. «У
фокусі
віддзеркалень»)...
«Немає
відстаней.
Є забуття
байдужих. /
Далеко ми
сягаємо,
ввібгавшись
у думки»...
Богдан
Дячишин,
лауреат
премії ім.
Івана
Огієнка,
доктор
філософії,
доцент
