ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 254 Февраль 2018
Олена АНАНЬЄВА, Ярослав САВЧИН Я ЧУЮ НІЖНІЇ СЛОВА... Анатолій Аврутін Білоруська книжка Тетяни і Сергія Алексей Давыдов Когда я читаю Магжана Сергій Дзюба Фільм про війну на Донбасі та… любов! Сергій Квітницький Він був добрим… Роман Любарський Вірші Муканова Гюльнар ШУЛЬГИН И ШОКАЙ: ДИПЛОМАТИЯ ЭМИГРАЦИИ Никита Николаенко Спонсор творчества СЕРГЕЙ  НОСОВ Я ВСЕ ПИШУ СТИХИ Ольга Рєпіна ТЕОРІЯ КАЗКОВОЇ ГРИ ВІД СЕРГІЯ ДЗЮБИ Светлана Смирнова Я бы любила тебя, Иерусалим! Михась Ткач Лауреати літературної премії імені Леоніда Глібова Микола ТЮТЮННИК СПАСІННЯ
1. Олена АНАНЬЄВА, Ярослав САВЧИН Я ЧУЮ НІЖНІЇ СЛОВА...
Олена АНАНЬЄВА Ярослав САВЧИН
Я ЧУЮ НІЖНІЇ СЛОВА...
***
Я чую ніжнії слова,
вони звучать від тебе,
я пропускаю їх крізь себе ...
Кришталю тиша  лісова
лягає  в пристрасть 
                      філігранно
серцева цнота захмеліла
і видихає розімлілі
слова, мов електронні  рани .
Над головами небо  раннє –
Господніх вічних хоругов,
в якому  світиться Любов,
та сокровенна, первозданна.
І хоч  раніше все було,
як хмари піднебесні рвані ,
порізи в долях наче рани –
твоїм цілунком замело.
А птиці будять на світанку ,
за ласки дивної природи
торкаючись твоєї вроди                                 
мов вітер юної фіранку.
***
Може... 
ти для мене новий Наполеон –
завойовник простору між нами,
малюючи земними іменами
на острові Олени – еталон
                                                                                  
Ти написав мені листа:
мережив мрії-піраміди
повітрям 
в платтячках Сильфіди,
небесні творячи міста.
В благанні вільної душі – 
можливість 
        мріяти й любити – 
і на шляхах не розгубити
плин Рони-річки у дощі.
Сумую, полководцю, в самоті
Крізь швидкість часу, 
                          тугу і обійми...
Не згадуй більше 
                    про походи й війни                                        
На нашій королівській висоті!
***
Вітрила бачу я на щоглі...
Бом-брамсель приймає вітер.
Ми разом – 
             у далеких джунглях                                             
будуєм миті з милих літер.
І нас вітрам не зупинити...
Твій голос тане в снах медових
Монетки кидаєм у миті,
лагун діставшись бірюзових.
Неба дзеркальні привіти,
малюють мозаїку літа.
Наших клітиночок квіти
Цвітуть на коханій орбіті.
А ми вже поспішаєм до зірок,
лишаючи стихії і надії...
І відстані скорочує наш крок
як ми – 
      серця наблизити посмієм.
***
Ти називав мене своєю знахідкою,
тебе кликала я ранковим променем,
до вірності припливла лебідкою,
як молодість, крізь дощі і повені.
Ми будували свій будинок любові,
картинами, природою, чуттями,
дзвеніли трелімріялось чудово,
із душ прибравши сумніви й печалі.
Завмерли на стінах вічніючі лики,
прошили промені намисто сліз...
як складно бачити мале в великім – 
іконостаса мрій малюючи ескіз.
***
Я хочу тебе, 
            мій милий, ніжно любити.
Замочок вірності повісим на містку.
Й любимі весни будемо ловити,
цвітіння сад на юному листку.
Життя – не тільки наші почуття: 
Адам і Єва – поглядають з неба – 
й зрівняють сполохи серцебиття,
мов дві гори піднісши, за потребу.
В тонкому зрізі часу і життя
Знайдем шпаринку 
                   почуттів у дверях.
Й оголені серця – за відкриття – 
сприймем, мов вперше, 
                        в нашій біосфері.  
 
***
Заколовши за краєчок місяця,
замотавши на п'яльці нитки,
полотно для вишиванки – вірші
ляжуть гладдю в мої пелюстки.
Вишиваю прожите, як долю,
міражі у дорозі й тривоги,
світлі радості мої, і болі,
і молитву до Господа Бога.
А в долонях дзвенить наше літо.
Згустки істин влягаються в форми
І у мандрах дорогами світу
Осягаємо вічності формул.
***
Ви фразою міцно закуті 
формові «солдатики» з олова.
Збігаються наче зі ртуті
метафори «з ніг на голову».
А слова – як посланці  часу – 
мудреці, лиходії і свідки, –
соратники й зверхники наші
і душ нерозкритих відбитки.
Батут вас приймав перекинутих... 
Ми злітали, накресливши сальто.
І у коло влітали, відкинуті,
у швидкому авто на асфальті. 
Ряд за рядом дерева танули.
А на долі розмічено вензелі.
На палітрі рахуємо гранули,
як художник розписує пензлі.
 
В якусь мить стоїмо ми навпроти
Між років – 
в Соловках, а чи в Горлівці.
І змиваємо фрески скорботи
взявши ангелів у співці.
***
Багато зроблено... 
Ще більше хочеться.
А ніч розкидає мереживо мрій.
Від себе рятуючись, 
                      списуєм зошити, 
мов кришиво долі 
                      вискладуєм в стрій.
Наївні моменти і ранні печалі.
Життєвий рятунок з минулого дня.
А завтрашній час нам готує причали,
Як скошеним полем колюча стерня.
Намалюй мені місто, і море, і гори,
і бризи світанків, і мрію Ассоль...
І мінорно пливе 
                    поміж хвильками долі.
Наш вітрильник між хмар-парасоль.
***
Вечір Вітру замнув капелюх набакир,
розійшовсь не на жарт, хуліган.
Покульгав поміж гніздмов факір,
сплівши з пристрасних віт барабан.
В небо випустив заполоч слів,
феєрверки в світліючи даль.
Поміж наших поплив кораблів,
І зминув у пісенну вуаль...
А ти вістку чекаєш з вітрів,
Мов у вічному морі маяк.
Й зустрічаєш приплив зі світів,
й SMS, що напише моряк.
Вечір Вітру – і ластівок небо...
І факіра рукав вам осушить сльозу.
І немов еліксир душу врадує щебіт
перелітних птахів на травневу грозу.
***
Наче з Відня, від Захер-торта,
увібрали традиційність славну,
нам не відкривали ніжності портал,
хоч школа у кварталі здавна.
Не школа, а гімназія Маринінка,
від царського роду, Марини імен,
і їжа згадалась – смачнюча, п’янка...
Ці булочки, на дріжджах, – феномен.
На Ніжинській вулиці – милій, старій
Згадавши колишнє юнацьке життя,
тепер там "Обжора" клієнтів щедрить 
з "Ням-Ням" і "Вареничною"  
                                      солодять буття.
Булочки, здоба, збиті з ваніллю,
Родзинки, і пудраі джеми, і мед, –
ще пахнуть гарячим вугіллям
і вгадують наші смаки до прикмет.
***
Ти напишеш мені листа,
дзвякни в «лічку», ніби до дна –
в склянку днів і обжиті міста,
немов дощ до сухого вікна.
Скільки випало віщих "монет" 
ніби зоряне світло і джаз.
Ми втікаєм із наших тенет
поміж брехні і образ.
Ці листи – почуття і тремтіння.
І оголений обрис ноги.
І шпариночка світла у тіні.
І втікання в фейсбук від нудьги.
***
Звідки знав Кандинський,
         звідки знав Малевич,
що їх діяння творчі 
                    знову оживуть,
в романахі квадратах,
розставлені в століттях,
в мистецькому безмежжі
знову проростуть.
Шах, мат, чорний квадрат,
і скачуть, скачуть сині коні,
шах, мат, чорний квадрат,
за часом у погоні.
Ми всі на шахматному полі
стежки шукаєм до основ.
І спішимо мостами долі
до храму 
          з назвою – Любов.
***
Нехай летить 
              Голландець синьокрилий
між  хмарами... і по живій воді...
А плин думок вже музикою лине
до гармонійних і стрімких подій.
***
Часто просим Бога,
ласки й допомоги, –
забувши повернути
вдячність у тривозі.
Як плід від роду гілки,
ми губимось у часі.
Хай барвами сопілки
Світліють долі наші.
***
Вантаж піднявши... 
І його нести.
Мені потрібно. Й звати за собою.
І до Парнасу зводити мости
І в діях позначитися добою.
Хоч важко... 
Та назад не повернем.
Така мені судилась пісня й мука.
І зі шляху свойого не зійдем
Не зваживши 
                       на зваби і спонуки.
Надії світу ми приймем
Чутливим серцем, як мірило.
Земним тяжінням обіймем
Розтріпані в дорозі крила.
***
Я з вами, друзі, зі всіма,
до тонкощів душі і суті!
Засвічусь зіркою сама
і світлом переборю сутінь.
Думки озвучую свої
Сюжет яких – 
лиш разом з вами.
І кожну мить, 
як вічний сенс
хай сонце сяє 
понад нами!
Українською переклав член Міжнародної літературно-мистецької  Академії  України, поет Ярослав Савчин
Олена Ананьєва народилася в м. Одесi, поет, прозаїк, мистецтвознавець.  Автор 15 книг. Учасник понад 30-ти антологій, зокрема 12-ти –  німецькою.  Президент Міжнародного конкурсу імені де Рішельє, арт- фестивалю «Вітрила  Глорії» і Міжнародної Академії «ЛІК» діячів  літератури, мистецтв та  комунікацій. Лауреат міжнародних премій імені  Миколи Гоголя та  Пантелеймона Куліша, медалі Олександра Довженка  (Україна),  літературних відзнак Греції (Премія ім. Гомера) та Росії. Член  Міжнародної  літературно-мистецької Академії України, Національної  спілки журналістів  України (тричі лауреат її конкурсу «Українська мова –  мова єднання»),  Асоціації українських письменників та інших творчих  спілок. Нині мешкає в  Німеччині.
2. Анатолій Аврутін Білоруська книжка Тетяни і Сергія
Анатолій Аврутін
Білоруська книжка Тетяни і Сергія
В Мінську білоруською мовою побачила світ книжка вибраних віршів  відомих українських поетів із Чернігова. Свою білоруську збірку  Тетяна і  Сергій Дзюби назвали  «Місто Зима». Книжку українців чудово переклав  Михась Пазняков  – знаменитий білоруський поет, очільник Мінської  організації Спілки письменників Білорусі, академік, лауреат багатьох  літературних нагород, зокрема Національної літературної премії Білорусі.  Книга вийшла дуже ошатна, у престижному видавництві  «Коларград » Пропонуємо читачам відгук на книжку українців знаного поета, головного  редактора популярного мінського журналу  «Новая Немига литературная»,  лауреата Національної літературної премії Білорусі  Анатолія Аврутіна .  
Саломея української лірики  
У творчому дуеті  – Сергій  і Тетяна Дзюби  – вона Тетяна , – така ніжна,  тендітна, чуйна … Об єкт не просто кохання, а поклоніння,  – прекрасно  неземна, близька навіть до Богородиці,  – настільки чарівні та проникливі  адресовані їй поетичні образи і почуття Сергія. Недарма він усі свої книги  присвячує виключно дружині, а книжок цих   понад сімдесят, і видані  вони на  65-ти мовах світу...  
Однак бути виключно обєктом поклоніння для Тетяни  замало. Адже  вона сама  яскрава ОСОБИСТІСТЬ: поет, перекладач, журналіст, критик,  літературознавець, знаний учений, доктор наук із соціальних комунікацій,  професор , академік … Взагалі, пані  Тетяна  поетеса  надто самобутня зі  своїм   неповторним голосом, котрий неможливо сплутати з чиїмось іншим.  Причому, на відміну від свого чоловіка Сергія пристрасного поета-лірика,  Тетяна Дзюба   вельми оригінальний, глибокий філософ. І її Муза  – цікава  не  так реаліями життя , подробицями нашого земного існування, як справді  неординарними роздумами про вічні цінності та духовність, яка й робить  людину Людиною  – мудрою, натхненною,  доброю, небайдужою ...
Ось рядки з вірша Тетяни Дзюби «Саломея»  одного з найзначніших не  тільки в її власній творчості, а й у всій сучасній словянській ліриці:  
Із ким ти порадишся, куди підеш у герці, у танці?
Блакитна кров льону у білих одеж.
Одвічне питання: камо грядеш?
Глава Іоанна  на таці.
Танцюй, Саломеє, бо кров  не вода, 
Від неї нерони хмеліють.
Танцюй, Саломеє, бо ти молода
І ще не спізнала похмілля ¦
Майстерно перекладені Михасем Пазняковим ці рядки викликають  багато  найрізноманітніших почуттів і питань, головне з яких  «вічне»,  виразно  підкреслене автором: «Камо грядеши?». Насправді, куди ми всі  йдемо? І що  нас чекає попереду? Втім, сьогодні, зараз, у цю мить, завдяки  силі магічного  поетичного рядка , забувається навіть, як від крові «нерони  хмеліють », –  хоча б  на хвилину можна забути про всі прикрощі   танцюй,  Саломеє!.. Танцюй, і  бодай на мить все інше здаватиметься другорядним.
    Однак лірична героїня автора, в першу чергу,  жінка, а тому її хвилює  не  тільки сама краса, але й швидка течія часу, яка від цієї краси поступово  позбавляє:
Усі слідочки, бліді й непевні, як анемія,
Зберу докупи з вчорашнім снігом,  і занімію.
Здавалось, осінь не зійде з серця мого ніколи,
А календар віщує інше: стрічай Миколи ¦
               («Сріблясте хутро ¦») 
    Зовсім по-жіночому , вона зі страхом очікує майбутнє, котре скоріш за  все ,  принесе якісь непоправні втрати:
А вагання  жахніші зради, 
А деталі затруть сюжет. 
Цей кривавий відбиток помади 
І порожній рукав до манжет.
(«Ти сьогодні прийшла з похмілля…»)                                          
Поезія Тетяни Дзюби – асоціативна: у ній півтонів – набагато більше,  ніж  тонів; а чарівна недомовленість – значно цікавіша, ніж конкретика…  Загалом,  асоціації – не тільки те, що найбільше приваблює обдаровану  українську  поетесу, а й те, що їй найліпше вдається!
Ця крапля точить північ.
У ночі чорний креп
Ліхтар вбиває цвяхи світла,
І доля, що давно осліпла,
Заходить, спотикаючись, у сни.
Сідає скраю ліжка
І по руці заснулих
Проводить нові лінії,
Що вдень не розібрати.
А повний місяць
Знов чекає страти
Об серп молодика.
(«Асоціації») 
Втім, все це не означає, що Тетяна Дзюба  – відчужена від конкретики і  не  бачить того, що відбувається довкола. Навпаки, коли вона звертається до  таких, здавалося б , простих явищ, як природа, сонце, небо, вода, вітер,  – то  висвічується, що й тут у неї  – особливе , творчо жіноче бачення котре  дозволяє  сказати про давно відоме зовсім незвично, яскраво, своєрідно:
Січе вітер листя на тютюн,
Самокрутки палять димарі.
Долі дощ звивається, як в’юн, 
Дощ – намисто біле – угорі.
(«Січе вітер…»)   
  
При всій своїй жіночності, умінні навіть у присмерку побачити  прекрасне,  Тетяна Дзюба, як і належить справжньому Поетові, володіє  умінням називати  біль  болем, а гіркоту – гіркотою. Як і в цих, близьких  до ахматівських,  рядках:
                                               
* * *
Вино, бокал і тост не проголошений.
Слова, немов шпаргалки-папірці,
В думках тремтять.
Сузір’я у руці –
Хороших вин автограф канонічний.
І шепіт чийсь, і погляд чийсь цинічний.
Вино, бокал… Та посуд істини
Умить розбивсь на друзки.
Вина на скатерті розсипані пелюстки.
А тост – за істину. Шкода – нема вина…
Багато ще можна навести чудових рядків із віршів відомої української  поетеси  Тетяни Дзюби. Однак  не позбавлятимемо читача можливості самому  відкрити  для себе всю її дивовижну поетичну красу, справжню досконалість і  глибину  Слова... Яке білоруською мовою  у книжці зазвучало вперше!
           Осяяння Сергія Дзюби    
Про те, що в нашому світовому літературному просторі існує  і стає все  відомішим ім’я  обдарованого українського письменника з Чернігова Сергія  Дзюби, я дізнався з популярних зарубіжних видань. Зокрема запам’ятав  дійсно  цікаву, яскраву, позитивну рецензію  – в московській «Литературной  газете»   про  вельми незвичайний і талановитий сімейно-творчий дует з  України, який  встановив справді вражаючі світові літературні рекорди (ними  зацікавилися  упорядники «Книги рекордів Гіннеса»).  
Адже знаний український письменник Сергій Дзюба всі свої книжки (а  їх  сьогодні у різних жанрах понад 70 !) присвятив улюбленій дружині Тетяні,  також  видатній поетеси та вченому. Причому всі ці книжки видані на різних  мовах і в  різних країнах світу . Що не кажіть, а вражає! 
Минуло буквально кілька місяців . І раптом з’ясувалося: разом із цим  незвичайним  творчим подружжям з України , я став лауреатом престижної  Міжнародної літературної премії імені Ернеста Хемінгуея в Канаді Тоді ж, у  повідомленні про цю новину, яке надійшло електронною поштою, виявилися  адреси всіх переможців. І було б прикро не скористатися такою можливістю  для  особистого знайомства ! Так ми з Сергієм обмінялися короткими листами .
Пройшло зовсім небагато часу. Ми непомітно відчули себе справжніми  друзями! Сергій Дзюба вразив не тільки блискучим літературним талантом,  проникливістю й інтелектом, але і своєю активною громадянською позицією.  Постійним прагненням якомога більше розширити коло однодумців, з якими  можна цікаво поспілкуватися про творчість, обговорити книжкові новинки, із  задоволенням запрошуючи  талановитих колег, письменників, перекладачів та  науковців для участі в різних міжнародних проектах. Вони проводяться нині у   багатьох державах світу – завдяки все активнішому впливу Міжнародної  літературно-мистецької Академії України яка об’єднує людей із 5 5-ти країн   (а  очолює її Сергій Дзюба).
Причому одна з найпривабливіших рис характеру Сергія – він завжди  чудово пам’ятає про друзів, і прагне зробити так, щоб літератор, з яким він  подружився, не залишився без уваги, приємного та цікавого листа, відгуку…
Однак у першу чергу, Сергій Дзюба – видатний поет-філософ і поет- лірик!  Мене вражають і його проникливі вірші, написані рідною українською  мовою, і  вдалі переклади російською (їх я із задоволенням благословив на  публікацію в  журналі «Новая Немига литературная», головним редактором  якого є вже понад  двадцять років), і вірші, котрі так прекрасно зазвучали  білоруською – в перекладі  одного з найкращих сучасних білоруських поетів,  прижиттєвого класика, лауреата  Національної літературної премії Білорусі  Михася Пазнякова.  
Давно відомо: щоб переклад вірша звучав по-справжньому потужно,  перекладач повинен мати не менший талант, ніж сам автор. Не завжди таке  трапляється, тому й твори більшості видатних майстрів слова у перекладах  багато  чого втрачають. Однак  цього разу збіглися не тільки рівні поетичного  таланту, –  передусім, збіглося ставлення обох справжніх поетів до багатьох  питань нашого  життя: любові, природи, місця людини на землі... І в підсумку  вийшов такий  чудовий сплав образності, думки та краси, які, поєднані разом,  створюють  досконалу  Поезію. І, читаючи це, мимоволі забуваєш, що перед  тобою   переклад  білоруською, а не оригінал твору. Настільки все органічно і  проникливо!
* * *
Як восень — вочы, і на скронях снег,
Ды цягне ў лета — быць навідавоку.
Кахаць Вас — грэх. А не кахаць — не грэх?
І грэх кахаць без Божага Вас клёку!
Святая восень, грэшны чалавек
Зноў крывадушна старасць прымярае…
Але чаму галактыка ўсё ж мае
І тайны зор, і несканчоны век? 
В оригіналі
* * *  
На віях — осінь, в косах — перший сніг,
А очі прагнуть молодого літа… 
Хотіти — гріх, і не любити — гріх, 
І гріх любити неталановито!
Пречиста осінь, твій опальний друг 
Цю старість приміряє лицемірно… 
Одна метагалактика покірна: 
Космічний біль і безкінечний круг.
Чи таке
* * * 
   Тані
Душа   як скрыпка: то маўчыць яна,
То ўраз пакутлівую возьме ноту.
Не думай пра гады   яшчэ струна,
І пакахай мяне пранізліва ў суботу.
Душа   як рыфма: дом, святло сама
Шукае ад радкоў і строф   к паэмам.
Хай добра там, дзе нас з табой няма 
Кахай мяне ў Парыжы і Сан-Рэма!
Ты адпачні, як ружу не сарву.
Не Адысей (што чуб?!) з табою…
Так хочацца душы, як бажаству,
Каб на яе маліліся, і   з ёю.
Порівняйте  оригіналом:
* * * 
   Тані
Душа — мов скрипка: пилом припада
І враз страждає на високих нотах.
Ти ще струна — не думай про літа,
Ти закохайся в мене у суботу.
Душа — як рима: все шука слова,
Мандрує від поеми до поеми.
Ти знаєш: благодать — де нас нема.
Немає нас в Парижі і Сан-Ремо…
Ти відпочинь — мов квітку, не зірву.
У мене тільки чуб — від Одіссея. 
Так хочеться душі, як божеству,
Щоб хтось молився хоч колись на неї.
Якщо міркувати про сутність поезії  щирого українця Сергія Дзюби, про  її  головну складову, це   безумовно,  любов. Взагалі, без кохання, любові  неможливо уявити жодного справжнього поета Так от, Сергія Дзюби це  стосується особливо:
* * *
Не випав сніг — щасливий, ніби мить.
Мені не стало легше від бронхіту.
І Моцарт у кімнаті не звучить — 
Такий п'янкий, як жінка незужита. 
Як Ти, що ще з роботи не прийшла,
Не сіла тихо на краєчок ліжка,
Не плакала і не горнулась трішки
До іншого далекого тепла.
І я, такий нескараний, лихий,
Не свідок, а Пілат тієї муки,
Одержу не смолу, а борщ смачний,
І поцілую не вуста, а руки. 
Поет любить Жінку – земну, в чомусь грішну, стомлену від роботи і  повсякденних турбот. Таку, яка поруч майже з кожним із нас. Потрібно  тільки  заглянути їй у вічі, щоб побачити океан любові. Кохання, без якого  немає  Поезії. І Сергій Дзюба своїми проникливими віршами допомагає  нам зробити  це!
                       
 
3. Алексей Давыдов Когда я читаю Магжана
Алексей Давыдов
Когда я читаю Магжана
«С рождения плыву я против волн».
Магжан Жумабаев. Исповедь.
14 °²³ÃÁ°  2005 ³¾´° ¯  ²º»ÎǸ»  º¾¼¿ÊεÀ  ¸ ²¾Èµ»  ² ˜½ÂµÀ½µÂ  –  ÃÍ·Å°½  š¾´°À   ¿À¸Á»°» ¼½µ  ÇµÀ½¾²¸º¸  Á²¾¸Å  ¿µÀµ²¾´¾²  Á¸ž²  œ°³¶°½°   –ü°±°µ²° º°·°ÅÁº¾³¾  ¿¾Í° À°ÁÁÂÀµ»Ï½½¾³¾  š’”  ² 1937 ³ ¡±¾À½¸º¸   œ°³¶°½°  ²Ëž´¸»¸  ¾Çµ½Ì  ´°²½¾ ²  1912, 1922 ¸   1923 ³³²  š°·°½¸  ¸ ¢°Èºµ½Âµ .  ¾  Ï ¿¾»ÃǸ»  À°½µµ  ½µ  ¿µÀµ²¾´¸²ÈµµÁ я на русский.  Сразу вспомнил  стихотворение Ауэзхана «Вечер памяти – 93». Оно о  œ°³¶°½µ Ÿ¾´ÇµÀº½Ã¾   ³À°¶´°½Áº°Ï  ¿¾·¸Æ¸Ï ˜  ³ÀÃÁÂÌ ±¾»Ì  ·°  ÁÂÀ°½Ã ¿Àµ·Àµ½Ìµ  º «´µ»ÌÆ°¼  ¾Â   ºÃ»ÌÂÃÀË ». •Éµ  Â¾³´°  ¿¾´Ã¼°»¾ÁÌ  – ¾ÂºÃ´°  Í°  ¸½Â¾½°Æ¸Ï ŸÀ¾Ç¸Â°²  ¿ереводы,  я  понял – она из Магжана.
Неужели Жумабаев так мало написал? Я попросил Ауэзхана прислать  еще.  Ответ был –  ±¾»Ìȵ ¿¾º°  ½µ  ¿µÀµ²µ» ¯  Ç¸Â°» žµ»¾ÁÌ  Ç¸Â°ÂÌ  µÉµ  ¸ µÉµ .  ˜  ¿À¸Å¾´¸»¾   ¿¾½¸¼°½¸µ  – Áµ³¾´½Ï  ´»Ï  ¼µ½Ï  À¾¶´°µÂÁÏ  ²Ë´°Îɸ¹ÁÏ  º°·°ÅÁº¸¹   ¿¾Í ŸÀ¾Ç¸Â°²  ´°¶µ  Â¾   ½µ¼½¾³¾µ Ǿ  ¿µÀµ²µ»  š¾´°À Ï  Ã²¸´µ»  ³À°½´¸¾·½Ë¹   ¼°ÁÈ°±  »¸Ç½¾Á¸  ¿¾Í° œ°ÁÈ°б, который русской критике еще предстоит  оценить. 
Погиб поэт. Пал оклеветанный. Ему было 4 5 °·´µ»¸»  Áô̱à  ¼½¾³¸Å   ÀÃÁÁº¸Å   ¿¾Í¾².  ¡º¾»Ìº¾  Èµ´µ²À¾²  ¾½  ¼¾³  ±Ë  µÉµ  ½°¿¸Á° ть!..
…И вот сегодня, 26 января 2006 года я держу в руках долгожданную  книгу  «Магжан  –ü°±°µ² ² ¿µÀµ²¾´°Å  ÃÍ·Å°½°  š¾´°À° ». ­Â¾  ¸Á¾À¸ÇµÁº¾µ   Á¾±Ë¸µ ¯   òµÀµ½Áµ³¾ дня начинается новый путь Магжана к российскому  читателю, к его  всероссийскому  ¿À¸·½°½¸Î ”°¶µ  Â¾ Ǿ  Ã¶µ  ´¾ÁÂÿ½¾  ´»Ï   Çµ½¸Ï ¿¾  ÏÀº¾Á¸   °»°½Â°Åô¾¶µÁ²µ нному мастерству, видению логики  человеческого в человеке,  смыслу гражданского  ¿¾´²¸³° ¿¾·²¾»ÏµÂ  ¿¾Á°²¸ÂÌ   œ°³¶°½°  –ü°±°µ²°  ² ¾´¸½  ÀÏ´  Á  ŸÃȺ¸½Ë¼  ¸ ›µÀ¼¾½Â¾² ым. 
Поэзия, устремленная к свободе.
‘µÁ¿¾´¾±µ½  Èµ´µ²À  – «˜Á¿¾²µ´Ì » Á  ÀµÄÀµ½¾¼  «¡  À¾¶´µ½¸Ï  ¿»Ë²Ã  Ï  ¿À¾Â¸²  ²¾»½ »  ¸ ÁÂÀ°Á½˼  ´¸°»¾³¾¼  ¿¾Í°  Á¾  Á²¾¸¼  ±Ã½ÂÃÎɸ¼  ÁµÀ´Æµ¼ .  ¡À°²½¸²°Ï  Áµ±Ï  Â¾  Á  Á¾»½Æµ¼Â¾  Á ¾³½µ¼ ¾  Á ²µÂÀ¾¼ ¾  Á ¿ÃÁÂ˽µ¹ ¾  Á  »Î±¾²ÌÎ ¾½  ¾Á°µÂÁÏ   ¿Àµ´°½½Ë¼  µ´¸½Á²µ½½¾¼Ã  – Á²¾µ¹  ¿¾Í¸ǵÁº¾¹   ÁÃɽ¾Á¸
 ’µ»¸º¾»µ¿½¾  «¡»¾²¾  ÅÀ¾¼¾³¾  ¢¸¼ÃÀ° ». ¯  ¾Âǵ»¸²¾  ²¸¶Ã  ³À¾·½¾³¾   ²¾¶´Ï  – º°º   ¾½ Á¿¾À¸Â  Á ‘¾³¾¼ —µ¼»¸  »Î´µ¹ Á²¾µ¹  ·µ¼»¸  ¾½  ½µ  ¾Â´°Á   ½¸º¾¼Ã ´°¶µ  ‘¾³Ã ¡¿¾À¸ÂÌ с Богом (!) – это и сегодня-то не принято, а  тогда… 
£´¸²¸Âµ»Ì½¾  Á¸ž²¾Àµ½¸µ  «ŸÀ¾À¾º », ¿À¾ÂµÁ½¾µ °½Â¸Á°»¸½Áº¾µ °½Â¸±¾»Ìȵ²¸ÁÂÁº¾µ ½°¿¸Á°½½¾µ  Á ¿¾·¸Æ¸¸  Æµ½½¾Á¸  »¸Ç½¾Á¸  – ´¾  Â°º¾¹   ²ËÁ¾ÂË ¸ ÏÁ½¾Á¸  ³À°¶´°½ ского протеста не поднялся ни один поэт во всей  русской литературе...
А какое сильное стихотворение «Я от солнца рожден» – как будто ожил  пушкинский  Ã·½¸º³µÀ¾¸  ‘°¹À¾½°  ¸ ›µÀ¼¾½Â¾²°  ·°³¾²¾À¸»¸  Á¾  ¼½¾¹  ½¾²Ë¼   Ï·Ëº¾¼ ¯·Ëº Á¾Ç½Ë¹ Á¾»½µÇ½¾ -¿¾»Ë½½Ë¹ ¿°Å½µÂ  ²µÂÀ¾¼  ¸ ±µÈµ½¾¹  Áº°Çº¾¹ .  –¸ÂÌ  ±Ë   ¿¾ÍÂಠͿ¾Åà  «±ÃÀ¸  ¸ ½°Â¸Áº° »…
§¸Â°Ï œ°³¶°½° Ï  Á»ËÈà  »µÀ¼¾½Â¾²Áº¾³¾  ³µÀ¾Ï : «’µÁÌ  ¼¸À  ¿À¾Â¸²  ¼µ½Ï .  š°º  Ï  ²µ»¸º!», ²¸¶Ã  ±Ë»¸½½¾³¾  ±¾³°ÂËÀÏ  ²¾Á¾ǽËÅ  Í¿¾Á¾² ²¾±À°²Èµ³¾  ² Áµ±Ï   ²µÁÌ  ¼¸À ·°É¸Â¸²Èµ³¾  µ³¾  Á¾±¾Î  ¸… À°Á¿°Å½Ã²Èµ³¾  Á²¾Î  »µ³º¾À°½¸¼ÃÎ   ´ÃÈà  – »Î´¸ Ï  ²Áµ³¾  »¸ÈÌ   ¾´¸½ ¸·  ²°Á ’Áµ  ² ¿¾Íµ  Á²µ¶¾ ±µÁÁÂÀ°È½¾ ,  Á°¼¾±Ë½¾  º°º  À°·¼°È¸Á º°º  Éµ´À  он  в художественных средствах.
Влюбившись в эти стихи, становлюсь я сердцем Магжана – пылающим и  сражающимся,  ǵÁ½˼ ¸ Á»°±Ë¼ ²»Î±»µ½½Ë¼  ² ¶¸·½Ì  ¸ ½µ½°²¸´Ïɸ¼   »Ãº°²Ë¹  Ã¼ ¾·°´°Çµ½½Ë¼  Âµ¼ º°º  ¶¸ÂÌ º¾³´°  ºÀó¾¼  »¾¶Ì ¸  ²¾¿À¾Á¾¼  –  Á¿¾Á¾±½Ë  »¸  ¿¾Â¾¼º¸   ²¸´µÂÌ ² Á¸ŰŠ ¿°¼Ï½¸º  ½µÀú¾Â²¾À½Ë¹
—°²¾À¾¶µ½½Ë¹  ¾±À°·°¼¸  œ°³¶°½° Ï  ½µ²¾»Ì½¾  ¿À¸¼µÀÏÎ  ¸Å  ½°  Áµ±Ï .  ¡Â°½¾²»ÎÁÌ   ¾³½µ¼ ¾¿°»ÏÎɸ¼ ¡¾»½Æµ¼  Á¼µÎɸ¼ÁÏ ›Ã½¾¹   ¾º¾»´¾²Ë²°Îɵ¹ ’¾´¾Î ·°²¾À°¶¸²°Îɵ¹   ¼Ã·Ëº¾¹ ¶ÃÀÇ°½ÌÏ ‘µ·Ã¼½Ë¼   ²»Î±»µ½½Ë¼ Á³¾À°Îɸ¼  ½°  Ã³»ÏÅ  ³»°· Ÿ¾Í¾¼ ÀË´°Îɸ¼   ºровью, когда не  остается слез. Добровольным нищим.
Ÿ¸ÀȵÁ²¾  ¿¾Í¸ǵÁº¸Å  ºÀ°Á¾º º°À½°²°»  ¾±À°·¾² º°º°Ï -¾  ±µÁ¿¾É°´½°Ï   ¼Ã¶µÁ²µ½½ ость ритма  – ¿ÌϽÏ  ¼µ½Ï º°º  ±Ã´Â¾  Ï ²ÁÂÀµÂ¸»ÁÏ  ³»°·°¼¸  Á Á°¼¾¹   ǵÁ½¾ÁÂÌÎ º¾Â¾À°Ï  ²´Àó  ·°Å¾Âµ»°  ¿µÀµÁ¾Â²¾À¸ÂÌ  ¼¸À  °´¾ÁÂÌ  Ã´°Àϵ  ²  °ÀµÀ¸Î  ¸  ±ÌµÂÁϠ°¼  Ç¸ÁÂ˼  ¿Ã»ÌÁ¾¼ ¯  ´µÀ·º¸¹  Ï·Ëǽ¸º ÅÀ°±À˹  Áµ¿½Ïº ,  ³À¾·°  Â¾»Á¾¿Ã·ËÅ »µ½¸²ËÅ»¶¸²ËÅ À°·² ратных – знающий не знающий  меры и слагающий поющий  потрясающие стихи. Летят в  Áµ¿Ì Á¸Ÿ   œ°³¶°½° §¸Á¾  ¸ À°´Ã¶½¾  ²¾ºÀó  ½¸Å µ»¾¶Ì ÃÁ¿¾º°¸²°µÂ  ´ÃÈà ˜Áµº ает  песок сквозь ладонь. Ветер обнимает стихи. А  солнце, став сердцем, пылает  поэзией. Ожемчужена, осеребрена, озолочена  рифма. 
Магжан это весть о том, какой может быть поэзия, устремленная к  свободе.
 
Поэзия, распятая Россией.
Ÿ¾Í ¶¸»  ²  ¾ÁÁ¸¸  – Á°»¸½Áº¾¼  ³µÂ¾ º¾³´°  ¾´½¸  ¼¸»»¸¾½Ë  ¿¾³¸±°»¸  ²  »°³µÀÏÅ °   ´À󸵠¼¸»»¸¾½Ë  Á¾·½°Âµ»Ì½¾ ²µÁµ»¾ »¸±¾  ¸·  ÁÂÀ°Å°  ¿¾´´µÀ¶¸²°»¸   Í¾   ¿ÀµÁÂÿ»µ½¸µ  ¿À¾Â¸²  Çµ»¾²µÇ½¾Á¸ ž´½¸  ÃºÀµ¿»Ï»¸  µ´¸½ÃÎ  ¸ ½µ´µ»¸¼ÃÎ    ¾ÁÁ¸Î  ¿¾´   ¿µÁ½¸ ”ý°µ²Áº¾³¾  ¸ ¼°Àȸ  ¾²¸º¾²° ´Àó¸µ  ¼¾»Ç°  ³½¸»¸  ²  »°³µÀÏÅ ­Â¾  ±Ë»°   ¾ÁÁ¸Ï   ¡Â°»¸½а и его палачей, в стране царило духовное  рабство. Люди боялись людей.  Боялись жить. 
˜ œ°³¶°½ ,- Í¾  ÂÀô½¾  Áµ³¾´½Ï  ¿Àµ´Á°²¸ÂÌ ,- Á²¾¸¼  ¿¾À˲¾¼  º Á²¾±¾´µ   ±À¾Á¸»   ²Ë·¾² °Â¼¾ÁĵÀµ  ÂµÀÀ¾À°  ¸ À°±Á²°  ¾Á½¾²°½¸¸  º°¶´¾¹  µ³¾  À¸Ä¼Ë   ´¾Á¾¸½Á²¾   »¸Ç½¾ÁÂи:  
Я грозный лев, кто сдержит мой напор?
Я тигр, который устрашает взор.
Я в небе туча, на земле – буран,
Бушующий с равнин до самых гор.
Я в небе солнце, чьи лучи щедры,
Сын космоса, я ваш лишь до поры.
Я океан без берегов и дна,
Я весь приволье, нега и порыв.
Весь пламя я, ожгу, поберегись,
Я тот скакун быть ровней с коим – риск!
Пусть небо рухнет, иль земля – во прах,
Я усмехнусь лишь, одобряя жизнь.
Магжан учился в Москве и вынужден был носить ту же личину, что и все  советские  »Î´¸Ç¾±Ë  ½µ  ¿¾³¸±½ÃÂÌ  – ÃÇ°Á²¾²°ÂÌ  ² À°·½ËÅ  Á¾±À°½¸ÏÅ ,  ¼µÅ°½¸ÇµÁº¸   ·°ÃǸ²°ÂÌ  ¸´µ¸  «šÀ°Âº¾³¾  ºÃÀÁ°  ¸Á¾À¸¸  ’šŸ (±)», ¿À°²¸»Ì½¾   ³¾»¾Á¾²°ÂÌ ¿À°²¸»Ì½¾   ³¾²¾À¸ÂÌ ¾  ¾½  ±Ë»  ¿¾Í  ¸ ¿µ»  «Â°¹½ÃÎ  Á²¾±¾´Ã »,  ¾±À°Â¸Âµ  ²½¸¼°½¸µ : «¯  ²°È  »¸ÈÌ  ´¾   ¿¾ÀË». —½°Ç¸Â ²¸´µ»  ¿¾Í  ²Àµ¼Ï º¾³´°  ¾½   ²ËÀ²µÂÁÏ  ¸·  Í¾³¾  ¼°À°·¼° ‘¾»µµ  Â¾³¾ ¿онимал, что духовная жизнь в  сталинском Советском Союзе это уничтожение  жизни.  ¾½  - ´Ãž²½Ë¹   ½°Á»µ´½¸º  ²¾»Ì½ËÅ  Áµ¿½Ïº¾² ž½  Á˽  Á²¾±¾´½¾³¾   ½°À¾´°˜  À¾¶´µ½ , чтобы  жить, а не прозябать:
Пусть небо рухнет, иль земля – во прах,
Я усмехнусь лишь, одобряя жизнь.
Когда я читаю стихи великих, Пушкина, Лермонтова, Магжана  Жумабаева,  каждый раз поражаюсь, как глубоко эти люди знали жизнь.  Откуда это у них? -  часто спрашиваю я себя. Ну, гениальные они, ну великие -  согласен, - очень  хорошие поэты. Но откуда в таком юном возрасте зрелость в  анализе культуры?  Откуда  понимание людей? И такое мужество? Спрашиваю  с искренней завистью  – почему им дано, а мне нет? Спрашивал себя, когда  писал книгу о Пушкине,  спрашивал, когда писал книгу о Лермонтове,  спрашиваю и сейчас, когда читаю  Магжана. И еще раз убеждаюсь – на этот  вопрос, господа, нет ответа, потому что  никто не знает происхождения и  тайны  гениальности.
Для Магжана советская жизнь, которая окружала, мучила его и  ежедневно  трубила о своих победах, это дух гниющего, уходящего, прошлого, и  он, - Магжан,  - его могильщик.
Дух прошлого, я кончил жизнь твою!
Это признание многого стоит. Молодым людям, которым сегодня по  двадцать, этого не понять. Это был конфликт между добром и злом, трусостью  и  честностью, между смертью и жизнью.
Когда мы, советские люди, на митингах яростно требовали расстрела  «врагов  народа», таких, как Магжан, когда наши дети, умилялись в пионерской  преданности диктатору «Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое  детство!», когда мы были слепцами и добровольными рабами, Магжан жил в  другой системе координат. Он писал: «Я не умру и дух мой не умрет». Есть  для  него «дух прошлого» - и он в нас, в  обычных трусливых людях, и есть его  «дух  мой», героический дух не сломленного поэта, дух личности Магжана – и  он в его  стихах.  В России только ранний Пушкин и Лермонтов в «Демоне»  могли себе  такое позволить. В Казахстане, – теперь знаем, – певцом личности,  трубадуром  нового будущего стал Магжан Жумабаев. 
Пушкин, Лермонтов, Жумабаев – все трое убиты, распяты обществом, в  котором жили. Они распяты нами – русскими.
                         Антизападничество или антибольшевизм? 
Особое место в мировоззрении Магжана занимает то, что принято  называть  антизападничеством. И сегодня некоторые в Москве упрекают меня  – как можно  поддерживать эту, пусть и в исполнении Магжана,  великодержавную идею.
Прежде всего, давайте разберемся, что такое антизападничество  Магжана? И  антизападничество ли это? 
Магжан свое стихотворение «Пророк» предваряет эпиграфом  Мережковского:
Устремляя наши очи
На бледнеющий Восток,
Дети скорби, дети ночи,
Ждем, не придет ли наш Пророк.
Где здесь Запад? Русский писатель Дмитрий Мережковский говорит:  «наши  очи», то есть очи русских людей, он говорит о России. Это русские  люди – дети  ночи. Это русские люди ждут спасителя с Востока. Эпиграф  всегда выражает  основную идею последующего текста. Поэтому все, что далее  скажет Магжан о  Западе, относится не к Западу, а к России. Что же Магжан  говорит о России,  которую он в стихотворении именует Западом?
В стихотворении «Пророк» основной рефрен - «Над Западом сгустился  мрак  ночной». И он  постоянно повторяется в разных вариантах.
Над Западом сгустился мрак ночной
Там Солнце ныне не взойдет с зарей.
……………………
Над Западом сгустился мрак ночной,
На небе звезд не видно ни одной.
…………………………..
Над Западом сгустился мрак ночной,
Здесь всякий занят полной ерундой.
Россия, над которой мрак ночной, утратила веру в Бога: «Даже Бог  растоптан  там толпой». Толпу, для которой ничто не свято, людей,  захвативших власть в  этой стране, он, вслед  за Мережковским, называет «дети  ночи», и уже от себя -  «исчадья тьмы», «исчадья ада, сатаны», «слепцы»:  «Здесь дети ночи, Бога  умертвив, / /Напрасно ждали, что придет другой». Дети  ночи ищут другого бога.  Они материалисты в самом худшем смысле этого  слова: «Животное, чей идеал  лишь плоть», «Законы веры знать им не дано, //  Здесь брюхо застит окоем собой»,  «…дорогой тьмы идут».
О, дети ночи, под покровом мглы,
Лишь Вельзевулу поклонялись вы.
И Библию топтали, и Коран,
Восславив брюхо, что еще могли?
Если у меня и были еще сомнения, о чем стихотворение «Пророк», о  Западе  или о России, то после процитированных строк они полностью  исчезли. Конечно,  это портрет большевистской России. И портрет честный. 
Почему Магжан пишет, что русские, считающие себя истинными  христианами, топтали Библию? Русский человек всегда поклонялся  языческим  богам. До сих пор в стране на огромных территориях Поволжья и  Севера  распространено двоеверие. Русский человек, например, может  одновременно  поклоняться елке и в ее лице Николаю Чудотворцу и  одновременно в ее же лице  Иисусу, просить у этой Троицы помощи в чем- нибудь и благодарить за удачу.  Принятие христианства не изменило  существенно языческое сознание русских,  затронув, в основном, его  обрядовую сторону. Русская православная церковь  всегда предпочитала  воспитывать русского человека через святоотеческие  предания, а не через  тексты Библии. Библия незаметно, но решительно  оттеснялась на задний план  российского варианта христианства. Россия, - пишет  Магжан, - топтала не  только Библию, но и Коран.   Она вела колониальные войны,  захватывая  территории с мусульманским населением. Кто не знает о кровавых  войнах на  Кавказе, о походах русских войск в страны Центральной Азии? Что же  сделали  дети ночи, топтавшие Библию и Коран?  Создали царство, в котором  «восславили брюхо». А что еще могли они сделать, если они убили Бога,  своего  Айсу? – спрашивает Магжан. 
И отвечает - они создали братоубийственное общество:
О, дети ночи, ваш повержен мир,
Над Западом – раскаты канонад.
Мотив «раскатов канонад», гражданской войны, свидетелем которой  Магжан  был, неправедно проливаемой крови, неправедного суда повторяется  в «Пророке»  несколько раз. Кто виновен в проливаемой крови? Те, кто  организовал  братоубийственную бойню в России. Магжан, развивая тему  бойни, обращается к  образу библейского Каина, который убил своего брата  Авеля:
О, дети ночи, вы – заре враги,
Ваш Каин первый вырос на крови.
Окаянное братоубийственное русское общество, созданное  большевиками,  это общество, впитавшее в себя дух Каина. 
Кто же он этот Каин? В русской литературе есть намеки на Сталина. У  Пастернака, Мандельштама,  Гумилева. Они все конкретны – рябое лицо, усы,  кавказский акцент, сапоги. У Магжана намек на Сталина приобретает  религиозно- символический характер. Образ Вельзевула - «Лишь Вельзевулу  поклонялись вы».  Образ демона - «Во мгле ночной лишь демоны кружат».  Москва это «город сов» –  хищников, которые охотятся только ночью  (Сталин  работал только по ночам, он  был «сова»). И намек на Сталина-дьявола:  «Незримый… воет и орет», «Вот он  споткнулся», «таких, как сам, на шабаш  он зовет», «…ходит в думах тяжких как  напасть». 
Велика была цена борьбы за свободу в России и Казахстане. Путь к ней  был  устлан трупами великих поэтов. Не хватает слов, чтобы выразить всю  ненависть к  палачам Магжана. Могу только процитировать Лермонтова:   «И  вы не смоете  всей вашей черной кровью/ / Поэта праведную кровь!». 
Певец личности и пантюркистская идея
Ауэзхан Кодар в своем исследовании творчества Магжана пишет, что  поэт  разделял пантюркистские взгляды. Действительно, в стихотворениях  «Восток  раскосый, что стоишь?» и в «Пророке» эти идеи основные. Есть в  этих  стихотворениях и воинственные строки.
Но давайте попробуем понять, что такое пантюркизм Магжана и почему  он  возник.
Казахстан в конце  XIX – начале  XX вв. был колонией России. Россия в  1905  г. потерпела поражение в войне против Японии, в степи появились  газеты  «Казах» и «Айкап», в 1917 г. вспыхивают Февральская, затем  Октябрьская  революции в России, в Турции приходят к власти сторонники  Кемаля Ататюрка, в  начале  XX в. активизируется демократическое движение в  Китае, Индии,  Монголии, в арабских странах. Происходят сдвиги в  Центральной Азии. И у  Магжана было достаточно оснований для того, чтобы  через просыпающееся  сознание народов Востока увидеть возможность  национально-освободительного  движения народов Казахстана.  
Далее. Казахстан окружен народами, история которых содержит великое  прошлое. Китайцы, монголы, русские, арабы. Пробуждающемуся казахскому  сознанию необходимо было опереться на представление о том, что казахи  тоже  дети великого прошлого. Мощь, смелость, несгибаемый дух, героизм  насыщают  поэтические образы Магжана. Задача поэта – поднять казаха с  колен, распрямить  его, убедить в необходимости гордиться собой. Как же тут  не появиться Тимуру,  Чингизу, антироссийскому духу и пантюркизму? 
Сегодня мы не придаем значения идеям пантюркизма в странах  Центральной Азии, также как идеям славянофильства и панславизма в  России.  Чем эффективнее развиваются наши страны, тем меньшее значение  имеют эти  идеи. Но во времена Магжана эта идея  при всей ее  относительности могла  участвовать в пробуждении национально- освободительного духа казахов. На  каком-то этапе исторического развития она  помогла казахской культуре  взрастить в себе национальный протест против  самодержавного и затем  большевистского колониального гнета. Сделав свое  дело, она исчерпала свой  культурный потенциал.
 Как же относиться к пантюркизму Магжана? Магжан был великим  поэтом.  Поэтому он был разным. Пушкин тоже был разным. Пушкин был и  масоном, и  православным, и атеистом, и монархистом, и народником. Но не  это составляло  суть  пушкинской поэзии. Главное – Пушкин был певцом  личности и свободы.  Своей личностной поэзией он создал основание для  вхождения русской  литературы в литературу мировую. Так же и Магжан  Жумабаев. Магжан был  разный. И то, что он разделял пантюркистские  взгляды, никак  не заслоняет  главного – Магжан был певцом личности и  свободы. И освободительное, глубоко  личностное содержание поэзии Магжана  уверенно вводит казахскую литературу в  семью мировых литератур. 
Магжан и тектонический сдвиг в казахской литературе 
Магжан корнями своими уходит в толщу национальной  культуры. В  стихотворении «Я от солнца рожден» он воспринимает себя как поклонника  бога  огня, находя в этом анализе высокую эстетику:
Я от Солнца рожден,
Я пылаю как Он,
   Предан Солнцу душой.
Узких глаз моих взор
Искрометен и скор,
   Я любуюсь собой.
   На Земле, одинок,
   Лишь огонь только Бог.
………………………….
   Его имя – Огонь.
   Так зовут и меня,
   Я - поклонник Огня.
………………………….
   Мы – прямая родня.
   Пламенею и я –
   Огнебога дитя.
Так что же, Магжан поэт шаманоцентристской культуры?  Нет, господа.  В  стихотворении «Исповедь» Магжан уже другой. Он противостоит всем  смыслам  мира, в том числе и огню:
 
Как буйный ветер бился я с огнем,
Пред ним в боязни я не замирал.
«Огнем ты стань!», так я уже горю,
Могу обжечь дыханием зарю.
Зола иль роза – мне ли их делить,
Я им как равным жар свой подарю.
Магжан не склоняется и перед смыслом солнца.
«Ты Солнцем стань!», как Солнце я смеюсь,
Я выше Солнца по накалу чувств.
Нет, Магжан не огнепоклонник и не солнцепоклонник. Он личность,  которая сама стала огнем и солнцем. Это рыцарь, способный «обжечь  дыханием  зарю». И вместе с тем он очень одинокий человек. 
Магжан сын горных вершин, огня, солнца, ветра, неба, но ему эти образы  нужны лишь для того, чтобы заявить, что он не с обществом, в котором живет.  Но  вот ведь парадокс  (!) – он и не с природой. С кем же он? Он, господа, с  новизной  своей поэзии. Такой тип мышления по плечу только великим поэтам  и  мужественным людям, вызвавшим на бой все абсолюты и глубоко  чувствующим  сущность тектонических сдвигов, происходящих в мировой  культуре  XIX-XX вв. 
Магжан и русская литература
Читая Магжана, я как русский человек с удовольствием замечаю влияние  на  него русской поэзии. 
В 27 лет погиб Лермонтов. И с тех пор 27 это магическое число для  многих  поэтов и писателей. Чехов, Булгаков, Высоцкий...- для них 27 как веха  в жизни,  как время подводить итоги. Этим рубежом озабочен и Магжан. 
Он обращается к своему сердцу:
Ты обмануло и предало вновь,
Мне через месяц двадцать семь годов.
А там и тридцать, там и сорок, что же,
Перед Отчизной с чем предстать готов?
Мне через месяц будет двадцать семь,
А там и тридцать, там и сорок… Кем
Останусь я в людских воспоминаньях,
Когда уже исчезну насовсем.
А вот еще. «Нет, весь я не умру. Душа в заветной лире мой прах  переживет и  тленья убежит», - пишет Пушкин. «Я не умру и дух мой не  умрет», - пишет  Магжан Жумабаев. Иногда прослышывается интонация  пушкинского «Узника».  Летающий демон, душа, ищущая родную душу, герой,  который обняться с бурей  был бы рад, кажется, навеяны образами  Лермонтова. Близки стихотворения «Из  волны родится волна» Магжана  и  лермонтовское «Для чего я не родился/ / Этой  синею волной». Поэтов  сближает мотив одиночества : «Одна на опушке, дрожа на  ветру,//Росла  молодая березка в бору» – вспомним  утес, листок, сосну, тучки,  парус  Лермонтова. Их роднит и мотив щедрости любви : «Луну и звезды в  украшенья  дам» – вспомним лермонтовского Демона. Близки поэтики  стихотворений  «На летней дороге» Магжана и «Выхожу один я на дорогу»  Лермонтова. 
Но основное влияние русской классики на поэзию Магжана я вижу в  мощном  антисамодержавном, антибольшевистском антиимперским  гражданском  протесте, которого не знала западная литература. Вызов Богу,  богоборчество и,  следовательно, прямой вызов сильным мира сего с позиции  личности это впервые  сделал в русской литературе Лермонтов, в казахской  литературе – Магжан. И  сегодня можно говорить о том, что обе литературы –  казахская и русская – не  только различные. У них есть и общий путь – они  одной исторической судьбой,  одним дыханием вместе мощно входят в  мировую литературу.
 
Магжан Жумабаев и Ауэзхан Кодар
Уважаемые друзья, коллеги. 
То, что сделал Ауэзхан Кодар, переведя новые стихи Магжана Жумабаева  на  русский язык, трудно переоценить. Я поставил бы их рядом – автора и  переводчика. Потому что перевести стихи так, как это сделал Ауэзхан, мог  только  поэт, равный автору по поэтическому дарованию и масштабу личности.  «Пророк»  был опубликован в «Тамыре» - журнале, который издает Ауэзхан. И  это не  случайно. Журнал квалифицированно обсуждает сегодня сложные  вопросы  литератур, культур разных стран, мировой философской,  культурологической,  исторической мысли. Он стал центром притяжения  лучших писателей и  аналитиков культуры Казахстана. Все более популярен в  России. 
Жизнь книги «Магжан Жумабаев в переводах Ауэзхана Кодара» только  начинается. Благодаря Кодару, русские и народы других стран открывают для  себя  новое в казахе как субъекте казахстанской культуры и человеке мира.  Дело,  начатое Кодаром, должно получить развитие. Я предлагаю, чтобы  журнал  «Тамыр» стал местом широкого международного обсуждения  творчества  великого поэта и великого гражданина Казахстана Магжана  Жумабаева. 
4. Сергій Дзюба Фільм про війну на Донбасі та… любов!
Сергій Дзюба
Фільм про війну на Донбасі та… любов!
Талановитий, цікавий, правдивий і зворушливий документальний  фільм  про АТО презентували нещодавно в Чернігівській обласній науковій  бібліотеці  імені Володимира Короленка. Ця хвилююча історія називається   «Війна химер», і  вона просто не може нікого залишити байдужим, –  настільки вражають кадри з  реальними українськими бійцями, фронтовими  буднями під запеклим обстрілом  окупантів, руїнами визволених міст і сіл, й  такі чисті, романтичні почуття юних  закоханих, в життя яких негадано й  стрімко увірвалася жахлива війна.  
Режисерів цього дивовижного фільму двоє –  Анастасія Старожицька  та її  мати – Марія Старожицька відома українська журналістка, яка так  успішно  працювала на провідних українських телеканалах. А тепер Марія  створює дуже  незвичайне авторське кіно … Цю обдаровану жінку я знаю ще з  факультету  журналістики, вже тоді вона оригінально писала й малювала. Ми  разом  створювали стінгазету журфаку «Слово – зброя!», над випусками якої  працювала  й Тетяна Мурзенко (тепер – Тетяна Дзюба, її однокурсниця) Марія  запам’яталася  несподіваними ідеями та міркуваннями. А днями вона  подзвонила і запросила на  свою імпрезу в Чернігові  Звісно, ми з Танею  просто не могли не прийти. І не  пошкодували!
Фільм присвячений пам’яті бійця добровольчого батальйону «Донбас»   –  Вадима Антонова (позивний «Літак»). Це – історія про війну, кохання та  смерть  граничного рівня відвертості, відзнята її безпосередніми учасниками  під час  останніх подій в Україні. Режисер Анастасія Старожицька та її  хлопець, боєць  Валерій Лавренов, знімають, що відбувається з ними та  довкола … Вони двоє –  за кадром, а потім і в кадрі. Він, не вагаючись, пішов  добровольцем на фронт –  захищати Україну. А вона поїхала… туди, звідки  щойно пішла війна
Валерій потрапив у Іловайський котел, де втратив найближчих  побратимів  (на початку цієї вражаючої кінострічки всі вони – живі, усміхнені,  добродушні,  привітні). Вона, Настя, подорожуючи щойно визволеними,  розбитими містами,  намагається зрозуміти сутність війни та кохання. І обоє  відверто розповідають  одне одному, що відчувають під час військових дій,  виходу з оточення, спроби  жити разом і нової, вже спільної подорожі на  передову… 
Власне, Валерій вказаний як оператор фільму, хоча він – безумовно,  один  із головних його персонажів. Це – дуже особиста історія, яку закохані  вирішили  винести на широкий загал. Бо зрозуміли, що така кінострічка – дуже  важлива!  Після війни Валерію дуже складно – як відверто сказав у фільмі,  почувається він  нібито між двох світів – світом живих (Анастасії, її мами,  близьких, друзів,  земляків) та світом своїх загиблих фронтових побратимів.   Він ще визначається з  роботою. Часом поривається повернутися назад, на  Донбас. Війна змінила його, і  Насті нелегко звикнути до такого Валерія –  змужнілого, сильного, але вже не  такого безтурботного та життєрадісного …  Тому вони зараз – «і не разом, і не  окремо», як розповіла на презентації  фільму Марія Старожицька. Потрібен час,  щоб зрозуміти, як жити далі. Втім,  Валерій переконаний: якщо, знов, не приведи,  Господи, ворог розпочне  масштабні військові дії, потрібно одразу йти на фронт.  Так думають усі, хто  вижив у тому пеклі, повернувся до мирного життя, однак  щохвилини пам’ятає  про пережите.
Фільм – антивоєнний, чесний, жорсткий. Бо не можна інакше, якщо  хочеш  показати правду. Однак водночас – ця кінострічка надзвичайно людяна і  світла.  Виявляється, так буває! Здавалося б, наївно мріяти, що ці проникливі  кадри  зупинять війну і наблизять довгоочікуваний мир. Але чарівні слова, які  лунають  на екрані, глибоко западають у душу. І це – головне! Бо після  перегляду фільму, не  залишається відчуття пустки, безнадії, розпачу. Навпаки  хочеться любити і вірити  в нашу справжню Перемогу! Бо прагнення миру не  має нічого спільного з  капітуляцією. 
«Знята у стилістиці натуралістичних і напівмістичних художніх фільмів  про В’єтнам та війни на Балканах, «Війна химер» є яскравою – аж до спалахів  в  очах, жорстокою – аж до болю в серці і зворушливою  – аж до перехоплення  подиху, – написала моя колега, журналістка Наталія Іщенко . І, безперечно,  вона –  права! «Потрібна сміливість, аби розібратися та зазирнути в очі  брутальності й  жорстокості – хоча б крізь естетику кіноекрану, – зазначила   Вікторія Лещенко,  координатор фестивалю  «Docudays UA» , в рамках якого й  тривають кінопокази  по всій Україні . – Так хочеться кохання, а війна… Війна,  у якій не знаходиш собі  місця… «Війна химер» наче занурює в пролонговане  українське бароко, де лицарі  й турніри Відродження  – за лаштунками  Середньовіччя. Де життя та смерть  неспішно прогулюються садом марних  сподівань, а ти очманіло думаєш, що це –  лише кепський сон».
Кінострічка не має звичного сюжету і потребує уваги та співтворчості  від  небайдужих глядачів. І це – правильно, адже «Війна химер» – не трилер, де  все  створене виключно для розваги  невибагливої публіки. У фільмі –  справжня, а не  вигадана війна, біль і трагедія мільйонів людей. Тому цю  кінострічку потрібно  неодмінно подивитися, переконана відома українська  співачка Марія Бурмака . І  цитує слова героя фільму  – Валерія Лавренова: «Під  час війни дуже хочеться  любити, бо інакше закохуєшся в смерть. Ти граєшся з  нею, а вона ходить поряд,  щоб обняти тебе…». 
Це – цитата не придуманого персонажа, а реальної людини – мужнього  українського вояка (позивний «Лавр»), фактично  – головної дійової особи  кінострічки «Я боялася якогось пафосу, моралізаторств, романтизації війни,  бо ж  знаю, як це боляче насправді, некрасиво і жорстоко… – каже Марія  Бурмака. –  Але такий документальний фільм – це і є життя. Війна – сука !  Вона забирає  життя наших коханих і дорогих. Ворога ми бачимо в лице, і  моторошно від цього  розуміння… Дивитися всім!..».
Зі знаною співачкою погоджується й письменник Валерій  Ясиновський:   «Це – кіно, яке обпалює нутрощі. Відчуваєш себе деревом у  дворищі, де горить  хата. Тільки й спасу – вутла тінь за стовбуром … «Війна  химер» – як на мене, не  про війну і навіть не про химери. Хоч і самої війни, і  її химер там – під зав’язку.  Але є у цьому фільмі щось складніше, ніж плетиво  сюжету та відеоряд знакових і  «прохідних» деталей. Адже для мене – це  кінохроніка про те, як збурюється і  здіймається страшний суспільний розлом.  І як у цьому соціотектонічному  катаклізмі народжується українське «зайве  покоління». 
  І на завершення – незвичайний та дивовижно проникливий вірш Марії  Старожицької про цю кінострічку: 
* * *
Ми зняли це кіно,
Зідрали через голову,
Відкинули від себе, важке, жорстоке,
Як той камуфляж на четверту добу 
виходу з оточення,
Задубілий від поту нескінченного бою,
Крові загиблих,
Багнюки, яка ховала,
Сліз, що самі лилися.
Його вже було ніяк не відмити,
Тільки лишити в Дніпрі на базі,
Аби дивилися ті,
Хто тільки йде на війну,
Мовчки, як глядачі в кінозалі.
Ми зняли це кіно,
Що зняло, зішкрябало нас , –  
Все, що ми надягали на себе довгі роки,
Аби вижити в світі,
Де треба було брехати,
Щоб заробити на хату і те, що в хаті,
Усе, що щезає вмить разом зі стелею,
Знесеної снарядом ,
Змішується з вапном, бетоном, цеглою
У купу непотребу,
І тільки  настінний китайський годинник
Не зупиняється ,
Бо ще не кінець фільму.
Ми зняли це кіно,
Де голосить мати, ховаючи єдиного сина,         
І той, хто це чує,
Хоче тільки більше ніколи цього не чути.
Ніколи, ніколи, ніколи аби не було війни,
Ніде і нізащо.
І для цього нам треба всього нічого – 
Відпустити наше кіно назавжди,
Щоб блукало по світу,
Таке химерне, незграбне, щире,
Зупиняло війни своїм коханням
До тих, хто поміж двома світами.
Ось такий вірш, несподіваний, як і сам фільм. Дуже реальний, як  загиблі  українські бійці, котрі дивляться просто в душі  з кіноекрану. Щиро  дякуємо вам –  Анастасіє, Валерію, Маріє, – всім, хто створив цю вражаючу  стрічку. Безмежно  дякуємо нашим воякам, які стали на захист України,  ризикуючи найдорожчим –  своїм життям. Хочеться, щоб ця жахлива війна  якомога швидше закінчилася, і  Настя з Валерієм стали щасливими. А поки що  давайте разом підтримаємо цей  фільм, знятий із великим болем та  самовідданою любов’ю. Бо, в першу чергу, це  потрібно нам самим.
  
5. Сергій Квітницький Він був добрим…
Сергій Квітницький
Він був добрим
В обласній науковій бібліотеці імені В. Короленка провели прекрасний  вечір пам’яті відомого українського письменника, журналіста та краєзнавця,  багаторічного автора газети «Деснянська правда» Віталія Леуса.  
У залі було багатолюдно: прийшли близькі, друзі, колеги та численні  шанувальники творчості незабутнього Віталія Миколайовича. Бібліотекарі  влаштували чудову виставку його книжок. Підготували цікаві та зворушливі  відеоматеріали. На вулиці лютував мороз, але в конференц-залі бібліотеки  було  навдивовижу тепло і затишно.
Письменник відійшов у вічність 27 грудня 2017 року, а буквально за  кілька  днів після його смерті побачила світ книга прози Віталія Леуса «Долі  конем не  об’їдеш» – видана ошатно, великим обсягом (майже  500 сторінок),  за обласною  Програмою підтримки розвитку інформаційної та видавничої  сфер Чернігівщини  на 2016-2020 роки. 
Отамани повстанських загонів – це вони боролися за самостійну,  незалежну Україну. В жорстокій, нерівній боротьбі полягли всі, як один.  Пам’ять  про невмирущий подвиг повстанців назавжди залишиться у серцях  вдячного  українського народу. Про їхній короткий бойовий шлях розповідає  нова художньо- документальна повість автора «За хмарами завжди сонце». А  ще в цій книжці –  багато людяних, проникливих, небайдужих історій, – про  неймовірну любов,  вірність і зраду, про соціальну несправедливість, драми й  трагедії героїв, простих  сільських трудівників … 
Автор успішно подолав свій письменницький та журналістський шлях  довжиною в півстоліття, добре знав життя. І про що б він не писав – всі твори  виписані добірною, колоритною та живою українською мовою, на високому  художньому рівні. До речі, більшість із них надруковані в газеті «Деснянська  правда», де свого часу працював Віталій Миколайович, яку він щиро любив і  шанував, читав та передплачував усе своє життя.
Також співробітники обласної наукової бібліотеки імені В. Короленка  підготували і видали ґрунтовний бібліографічний покажчик, присвячений  життю  і творчості Віталія Леуса (передмову написав Сергій Дзюба), який теж  презентували цього дня.   
Про Віталія Миколайовича розповідали його близькі (дружина Галина  Семенівна), колеги – письменник і журналіст, заступник головного редактора  газети «Деснянська правда», президент Міжнародної літературно-мистецької  Академії України Сергій Дзюба ; очільник Літературної спілки «Чернігів» та  журналу «Літературний Чернігів» Михась Ткач директор обласної наукової  бібліотеки імені В. Короленка Інна Аліференко, бібліотекарі Ольга Іваненко,  Вікторія Солонікова, Ніна Романчук; заслужений журналіст України, автор  багатьох історичних книжок про гетьмана Івана Мазепу, головний редактор  журналу «Сіверянський літопис» Сергій Павленко літератори Яків Ковалець,  Віталій Топчій, Тетяна Тимошенко…
Всі, хто знав Віталія Леуса, відзначали його скромність та совісність.  Він  ніколи не був озлобленим , агресивним, заздрісним, – ставився з добром і  чуйністю до кожної людини, усіх прагнув зрозуміти, підбадьорити, коли міг –  завжди безкорисливо допомагав. Обожнював своїх близьких, щиро любив  друзів.  Ніколи не плів жодних інтриг – жив творчістю, добрими справами. Був  непублічним – дуже не любив виступати на усіляких нарадах і зборах ; та,  спілкуючись вдома з друзями, яких часто запрошував у гості, міг розповісти  сотні  дотепних, душевних, оригінальних бувальщин. І ці дві години поряд із  Віталієм  Миколайовичем минали, як дві хвилини
Водночас про його делікатність і шляхетність розповідатимуть легенди .  Бо  за все своє життя цей дивовижний добродій не завдав прикрощів жодній  людині!  Він був завжди зовні спокійним та вразливим у душі, вмів слухати й  почути  кожного, ніби прагнув узяти на себе дещицю його болю. Був добрим,  настільки  взагалі може бути доброю людина. І дуже працелюбним – багато  трудився не  лише творчо, а й фізично – на своїй дачі, на городі, причому так,  що ним можна  було в цей час буквально замилуватися! Вважав, що фізична  праця на землі творчу  людину облагороджує, адже тоді митець краще розуміє  життя та прагнення  простих людей .
А ще письменник дуже любив мальовничі краєвиди, природу. Постійно  підгодовував приблудних котів та собак.  Не раз, навіть хворим, у негоду, він  поспішав на дачу заради отих безхатьків. І вони просто обожнювали його! А в  Чернігові він ходив до Спаського собору, де постійно годував голубів, і так  щоразу  щиро радів, коли птахи дружно пригощалися його гостинцями! Дуже  любив  пташиний спів, який міг слухати годинами, вирізняючи голоси кожної  пташки. 
Віталій Леус побував у 21 країні, тож міг захоплююче пригадувати свої  мандри (пам’ять мав хорошу, особливо був уважний до деталей, чогось надто  неординарного, унікального) Він був завзятим спортивним уболівальником,  особливо знався на футболі, мав буквально енциклопедичні знання Цікаво  коментував кожен матч, а дивився він навіть змагання першої ліги. Під час  важливих міжнародних матчів проникливо читав молитву та тричі хрестив  телевізор, вболіваючи за всі українські команди, незалежно від того, хто грав,  –  київське «Динамо» чи донецький «Шахтар», одеський «Чорноморець» або  львівські «Карпати»
Я ще озвуся, друзі, після смерті – 
Травинкою із келихом роси,
Весняним листям, чулим, наче Верді,
І соняхом, який пробачить всім…
Я відгукнуся перелітним птахом – 
Лебідці вірній присвячу вірша;
І в клині журавлиному без страху
Летітиму у всесвіт, мов душа.
Почувши вірша казахського поета Нурлана Джилкішиєва «Я озвуся» у  перекладі Сергія Дзюби, Віталій Миколайович раптом сказав:  «Це – як про  мене Прочитаєш, коли мене не буде?». Це було за кілька днів до його смерті,  у грудні  2017-го. Він був енергійним, у чудовому настрої і, здавалося б, ніщо  не віщувало  того, що невдовзі сталося.  
Та, мабуть, письменник відчув, що невдовзі стане на зоряну дорогу …  Тож  на вечорі його пам’яті прозвучали ці прекрасні та зворушливі рядки:
До всіх, кого любив на цьому світі,
Із засвітів озвуся неземних…
Які ж ми ще на цій планеті – діти!
Хоч щось збагнули вже про нас самих?
А раптом я до вас прийду рядками – 
Незнаними, раніше так не вмів…
І серце друга, крижане, мов брама,
Відтане в світлі благодатних слів.
Зараз близькі та друзі готують до друку ще одну книжку Віталія Леуса,  який так натхненно і невтомно працював до останньої миті свого життя. Його  проникливі твори й сьогодні потрібні людям.
graphic
6. Роман Любарський Вірші
Роман Любарський
Вірші
*  *  *
Одлетів в безодню білогривий кінь.
Одспівало серце про-ве-сінь.
Хто ж нам розтлумачить віщі сни?
Хто ж нам намалює весну восени?
Вилущили мову по скла-дах.
Висмикали пензлі майже вщент.
В хаті, що на белебні, стогне дах,
Сльозами потрощений, мов дощем.
Впав на чорний мармур жар калин.
Обрій огортає не блакить…
Піднімаються кречети із долин.
Бо чують:
                за байраками
                                       вже
                                              гримить.
*  *  *
Не Вертер? Не Вермеєр? Екстраверт?
Моїм провулочком
Скромнесенько, як гості,
Крадуться в сутінках у берцах з повсті
Раскольников, Говен, Лаерт. ..
А де Шагал блокується із Блоком,
Кордон гачком
Нанизує життя і смерть.
Харона човен повен вщерть, 
І той, що дивиться неситим оком,
Весь світ пускає шкереберть.
А ті, що чубляться у залі Ради,
Травицю курять, курять фіміам
Собі та вішають податки нам,
Не нюхають «Тюльпан», не чують «Гради».
Мій молодий досвідчений експерте,
Ти, певно, знаєшся на ямбі та верлібрі,
Ти мився в Іпокрені чи у Тібрі,
Ти слухав Дзідзьо, вочевидь, концерти,
Читав про Ганді і про Ганнібала,
Про Магомета чув і про Сірка,
І доля твоя в світі не гірка,
Як та, котра мені колись припала...
Я знову слухатиму музику забуту,
Відтак мелодія, як хрест, зависочить.
І, далебі, бодай в останню мить,
Знайду в гаю життя червону руту.
Тобі я з нею надішлю конверт.
Ти Вертер? Вандербильт? Лаерт?
Одиниці часу
* * *
Час – чи не пастка для наших душ?
На початку усі біжимо чимдуж.
У фіналі ледь плентаємося 
з повернутими назад головами,
І вдивляємося: чи Час іще з нами?
..
*  *  *
Час – це гойдалка між «ось» і «завтра»?
Чи невимовна космічна мантра?
Чи хвиля сліпа і сумна,
Що змиває тебе з човна?
*  *  *
Час – це еон чи це агон?
Чи Гер, Гермес, Христос і Будда?
Чи душ правічний електрон?
В саду дитинства халабуда?
*  *  *
Час – то є пам’яті образи й знаки.
Вчіться читати їх, небораки.
Кажете, «буков» занадто багато?
Мало хрестив вас ремінчиком тато!
*  *  *
Час – це картини Ватто і Гогена,
Білі знамена і чорні знамена,
Струмінь води, лебедине крило,
Очі дружини, дитини тепло,
Бджілка над лугом, у горах луна,
Біль, що у серці від горя зрина,
Шепіт трави, небеса голубі,
Зорі над степом і космос в тобі.
*  *  *
Здригнувся місяць від трасуючої черги.
Скаженим по ярах розтікся молоком…
Червоно-чорних рим не відчуває червень.
А Мавка зорі тче над Чорним Ташликом.
Підковами десь тут іржавіють чесноти.
Гарбу солоних сліз зібрав Волосожар…
Крадуться між гаїв зажерливі істоти –
По всьому стати їм лиш зграєю примар.
Почуй же, степовик, у цю страшну хвилину:
«Ти виріс вже, козак, ти більше не пташа!
Пильнуй. Пильнуй, не спи! Ставай до бою, сину!» –
Та лебедем летить до матінки душа…
Єрусалим. Ніч перед Великоднем
Дарує місяць велич краєвиду:
Ось башта, наче пам’ятник Давиду,
Рехавія, жасминами повита,
Церков на Єлеонській пишна свита,
А нижче – Гетсиманія, як тінь
Апостольських служінь і потрясінь…
Густіє ніч, як в те число нісана,
Коли Його молитва осіянна
Творилася над чашею буття…
Та варта йде, і півень кукуріка,
І та ж мене охоплює велика
Любов до богоданного життя.
Дивлюсь на світ… і плачу, як дитя. 
*  *  *
і невтомний Харон навіженим кермує човном
і холодний як сонце хліб зоріє на денці Дніпра
люди ікс розповзаються кірово-пірровим сном
і сивіє синиця й міліє Майтрейї пора…
* * * 
На заході криваве скло 
Тече, пропалює палітру. 
Над прірвою підстав крило. 
Та марно. Ти в полоні вітру. 
І він несе тебе чимдуж... 
А ти все мариш про захмарне. 
Лети, лети, голубко. Марне 
Твоє чуття високих душ. 
Твоє чуття в нечеснім слові 
Гніздечко звило і пищить... 
Чи вітер схильний до любові? 
Чи бавиться? Що вік, що мить – 
Йому однаково байдуже, 
Танок він з марником веде. 
Йому що біле, що бруде – 
Не переймається тим дуже. 
І ти за ним – у даль дальтонну, 
Де присмерк, морок... Пустота 
Тебе пестливо огорта – 
Ні пані, ні жону, ні донну.
*   *   *
Коли мої дзвони останні проб’ють,
Тоді лиш прощу, моя мила,
Що зрада твоя підняла в мені лють,
Назавше знесилила крила.
Коли мої кроки останні зітруть
Вітри і дощі здичавілі,
Пробачу тобі я облудливу суть.
Приходь, помолись на могилі…
Коли в надвечір’ї заплаче зима,
Змарніє, посунеться лютий,
Зимою нарешті ти станеш сама .
І може розтанеш від люті…
*  *  *
О, жінко, дивовижний міст
Між небуттям й життям на герці.
Ти стільки почуттів несеш у серці,
Що не охопить це художній зміст,
Ні ноти, ні слова, ні фарби у веселці,
Нехай то буде Ренуар, Толстой чи Ліст.
І де б не був твій диво-небокрай,
Люби мене, чаклунко, не карай,
Люби щосили, до нестями.
Нехай спливають дні за днями,
Неси до столу свіжий коровай,
А не чуття гіркої драми.
Ти дивишся у космос, як під ноги.
Ти ставиш і руйнуєш застороги.
Тобі всі рани Всесвіту болять
І колискової так хочеться співати,
Щоб чоловік десь поравсь біля хати,
Йшла череда, а не чужинська рать.
*   *   *
Вона іде… І зорі де-не-де
Стлівають вохрою на синім.
Чи я бреду в туман, чи він мене краде
На битім на шляху осіннім.
Вона іде… І степ ковтає біль.
І сплачує податок до зернини.
Полин під тином, на причілку – хміль.
А по-над ставом – стогін Катерини.
Вона іде… І облітає гай.
І озираються на дім лелеки.
І свище вітер, як хльосткий нагай.
І губиться десь вогник недалекий.
* * *
Весна… Її не зупинити плин…
Та землю крають не плуги, а танки.
І в сонячні ясні квітневі ранки
Ці землі омина лелечий клин.
Тут влітку проросте полин.
А восени чи буде хтось орати?
Війна… Це ти її плекав, наш «брате».
Ти споконвіку звик лиш брати.
Ти Україну брав на кпин.
Сам Бог за це воліє покарати. 
Труна… А поруч непритомна мати.
Був син один… Немає що ховати –
Ти спопелив його на тлін.
Героям – слава! Матері – уклін.
Слова… Слова, що йдуть від Бога ,
Нестримні, як сама весна,
Тобі остання засторога:
                               «Геть, сатана!».
Місячні хоку
*  *  *
Мла обабіч дороги.
Чорна стрічка асфальту.
Попереду – обрій.
*  *  *
Густо пішов сніг.
Небо дарує срібло.
Друже, час уже йти!
*  *  *
Сніжинка дивна
Ледь торкнулась обличчя –
Хуга чаклує .
*  *  *
Перший пролісок –
Як найперший цілунок.
Холодна ніжність.
*  *  *
Бузок у дворі…
Там туркотять голуби.
Це пісня весни.
*  *  *
Білий метелик –
Пряха літніх хмаринок.
Не збийте пилок.
*  *  *
Визирає серпень,
Немов смугастий кавун.
Зірки теж стиглі.
*   *   *
А ми, як завжди, у труді,
Хоч видно край шляху земного…
Минає вік – ну що такого?
Підуть поети – що тоді?
Бува чи солодко, чи гірко,
Поет мовчить, коли болить.
Про це розкаже мимохіть
Його римована говірка
Митцю накреслено незримо
Любов і правду боронить.
Якщо життя обірве нить,
Залишаться чуття і рими.
Сидиш чи рухаєшся маршем,
Слова приходять і бринять…
То сходить Божа благодать,
У вірш складаючись назавше.
Не спи, поет, гори, свічадо,
Ти теж творець таємних див.
Слова твої із криг та злив,
Із променів, що сяють радо.
…А поки що течуть плітки,
Як потічки сміття і бруду.
Поет не потребує суду –
Лишень свободи три ковтки.
Та сходить осінь – вірний знак,
Що вимагає час рахунки.
І той, що водить за лаштунки,
Питатиме не скільки – як?..
*  *  *
Не уповільнити життя…
Воно вже добігає краю.
І долі кращої не маю
за ту, що вивела мене
на цю дорогу неозору,
що в пиріях іде під гору,
де посміхається дитя,
де коник-стрибунець, де гичка,
де в’ється степом сива річка,
і над оцим усім, о Боже,
дарує зорі небо гоже.
Душа чекає вороття.
Не уповільнити життя…
7. Муканова Гюльнар ШУЛЬГИН И ШОКАЙ: ДИПЛОМАТИЯ ЭМИГРАЦИИ
Муканова Гюльнар
ШУЛЬГИН И ШОКАЙ: ДИПЛОМАТИЯ ЭМИГРАЦИИ
        
Справка: Шульгин Александр Яковлевич (укр. Олександр Якович  Шульгин;  родился 30 июля 1889, село Софино Хорольского уезда Полтавской  губернии -  умер 4 марта 1960, Париж) - украинский политический деятель,  историк и  социолог. Остался в истории первым министром иностранных дел  Украинской  народной республики.  Участвовал в работе Парижской мирной  конференции;  осенью 1920 года возглавлял делегацию УНР на первой  ассамблеи Лиги Наций в  Женеве.  В 1923-1927 гг. О. Шульгин жил и работал в  Праге, позднее в Париже,  преподавал историю и философию в Украинском  свободном университете и  Украинском педагогическом институте им М  Драгоманова. В 1926-1936 6, 1939- 1940,1945-1946 гг. был министром  иностранных дел УНР в изгнании. Умер 4  марта 1960 г. в Марселе (Франция)   
Есть люди, о которых хочется говорить с восхищением. Они вошли в  мировую историю с чистыми руками, холодной головой и пламенным  сердцем.  Эпоха революций в межвоенный период для народов, мечтавших  обрести  государственную идентичность, выдвинула грамотных, креативных  управленцев,  патриотов. Столетие событий 1917 года как нельзя кстати  становится поводом  вспомнить тех, чьи имена и дела старались вытравить  черной краской в советских  учебниках. Возвращенные, - из забвения и травли,  непонимания – лики этих  борцов достойны честного анализа фактов. 
Так, казахский политический деятель, публицист Мустафа Шокай  (1890 -  1941) был хорошо знаком с украинцем Шульгиным Александром  Яковлевичем  (1889 - 1960). Оба – выходцы из родовитых семей, стремились  учиться и блестяще  окончили ведущий вуз: Шокай -   юридический факультет ,  а Шульгин - историко- филологический факультет   Санкт-Петербургского  университета Ровесники, им  не требовалось дополнительных подходов, чтобы  понять единство взглядов на  актуальные темы.
Первая революция 1905-1907 годов пробудила в них жажду  исторической  справедливости, вкус к публичной деятельности. Далее,  февральско-мартовские и  ноябрьские события 1917 года, отречение царя и  большевистский переворот  сделали их персонами большой политики:  эмиграция стала их судьбой. Шульгин  как министр иностранных дел УНР  в  изгнании, многого добился, это факт, по  признанию статуса Украины на  международном уровне. 
И то, что они оба придерживались единых подходов к  интернационализации государств, представителями которых они себя  считали,  говорит в пользу того, что, проживи Шокай дольше, и его миссия по  внешнему  признанию независимого Туркестана была бы выполнена успешно.
Александр Яковлевич оставил теплые воспоминания о своем казахском  соратнике, часть их хранится во французском архиве). Шульгин высоко  характеризует политические взгляды М.Шокая, в частности, он отмечал  преданность М.Шокая идее освобождения Туркестана. «Во-многом, - пишет  Александр Шульгин, - Шокай был схож с турецким лидером Ататюрком,  вместе с  тем не копировал его опыт стопроцентно». Мустафа Шокай,  продолжает далее  Александр Яковлевич, полагал, что туркестанцы должны  учиться у западных  демократий многому, чтобы стать вровень и быть  конкурентоспособным  государством, но при этом важно сохранить  национальное самосознание. 
Со своей стороны, Мустафа Шокай в своих выступлениях, письмах и  статьях проводил параллель между политическими судьбами Украины,  Туркестана (Казахстана), Грузии (как, впрочем, и всего Кавказа). В течение  эмиграции (с 1919 года – Грузия, Турция, Франция) до конца своих дней  Шокай  находил единомышленников, налаживал и поддерживал тесные связи с  представителями освободительного движения разных стран. Они как родные  братья несли тяжелую ношу эмиграции: вдали от Родины денно и нощно  уповая  на перемены в политике держав. Они смело выдвигали ноты в адрес  авторитетной  на тот период международной организации – Лиги Наций  (предтеча ООН), в  защиту правомерных требований своих народов. Оба  представляли интересы  правительств: Шокай – министр иностранных дел,  затем - председатель  Туркестанской автономии, Шульгин – имел  аналогичный статус министр  иностранных дел от имени Украины.
  Испытания закалили их. Признание на Западе, в сердце Европы  давалось  не сразу. Вначале была сделана ставка на Доктрину американского  президента  Вудро Вильсона (1919 год), согласно которой можно было еще  рассчитывать на  международное признание молодых республик. В  преддверии сентябрьской (1931  год) Ассамблеи Лиги наций в Женеве,  Мустафа Шокай, по решению братских  республик Украины и Закавказья,  приступает к подготовке соответствующих  материалов. Невзирая на  прохладную атмосферу переговоров, Шокай  тщательно  изучает публикации на  английском, французском, немецком языках. Борьбу за  реализацию прав на  национальное самоопределение надо вести совместно с  кавказцами,  украинцами, другими регионами, не устает подчеркивать казахский  политик.  «Только в этом смысле можно и нужно понимать  интернационализацию»,  запишет М.Шокай.  
 Совместные цели борьбы за самоопределение и признание народов  Украины и Туркестана сближали их лидеров, приучали анализировать  причины  промахов, готовить молодые кадры для продолжения деятельности,  изучать  политтехнологии для организации новых масштабных мероприятий.  Та кипучая  интеллектуальная деятельность нашла отражение во множестве  писем и статей,  интервью для европейских СМИ и ряде официальных  документов совместно  направленных в международные организации
Как апофеоз интегрированных усилий, в Лигу Наций 25 сентября 1936  года  был направлен официальный протест от лица следующих правительств в  изгнании: азербайджанских (подписал Мир-Якуб Мехтиев), северокавказских  (Т.Чакман), грузинских (А.Чхенкели), украинских (А.Шульгин) и казахских  (М.Шокай). Данный документ был адресован президенту ХVII Ассамблеи  Лиги  наций К.Сааведра Ламаска и имел заглавие «Протест против красного  империализма», опубликован в журнале «Прометей». Предвидевший  опасность  фашизма, М.Шокай стал жертвой нацизма в декабре 1941 года  (Берлин). Шульгин  продолжил дело всей жизни без, близкого по духу, друга.
Они совместно, мирными методами, прокладывали путь своим  народам к  свету, пожертвовали всем ради выхода из оков прежней рабской  психологии.
Имена и деяния Шульгина и Шокая неразрывны; они часто беседовали  и  обсуждали планы, сопоставляли программы
Лишь безвременный уход Мустафы оборвал прочную нить их дружбы.  Его  искренность и подвижничество, патриотизм и человечность, эрудицию  высоко  ценили соратники. На похоронах своего друга Александр Яковлевич  сказал:  «Верю, что настанет день, когда обновленный Туркестан вспомнит  своих героев.  Я не знаю, будет ли установлен памятник Мустафе в Перовске  (родина Шокая,  ныне – г. Кызылорда в Казахстане. – Г.М.) или Ташкенте (в  этом городе в 1910  году окончил гимназию Мустафа Шокай. – Г.М.). Но я  твердо верю, что народ  установит ему памятник в своем сердце». Эти  искренние слова Шульгина по  отношению к соратнику и единомышленнику  имели пророческий смысл. В 2017  году в  Кызылорде  установлен бронзовый  12-метровый памятник Мустафе Шокаю.    
Думается, совместные поиски с украинскими историками и  политологами  приведут к обнаружению дополнительных источников,  подтверждающих  интегративные усилия патриотов, более столетия назад  высоко поднявших  достоинство своих народов и проторивших путь к  международному признанию.
   
8. Никита Николаенко Спонсор творчества
Никита Николаенко
Спонсор творчества
    Одно из неоспоримых преимуществ писателя перед другими тружениками  заключается в том, что в творчестве он может делать то, что считает нужным  и не  спрашивать у кого-то совета. Речь идет об ответственном писателе. Это  впрочем,  относится и к художнику, и к композитору, к творцу, словом.  Однако, какую же  выбрать тему? Можно заклеймить мошенника и  проходимца и обратиться к  обществу с призывом – доколе? Ату, бей их! А  можно и наоборот – показать  достойного человека и также напомнить  обществу – вот пример для подражания!   Конечно, это не значит, что общество  кинется исполнять указания творческой  личности, но семена, брошенные на  благодатную почву, обязательно дадут  всходы. Будет над чем задуматься, хотя  бы и мимоходом.  
    Итак. Что же выбрать? Клеймить плесень ? Но я уже достаточно прошелся  по  этой теме. Сколько можно повторять – труженик, вставай с колен! Забери  свои  деньги у проходимца, накажи наглеца! Да и время разговоров  закончилось.  Другие времена на пороге. Неинтересно. А вот о порядочных  людях можно  говорить долго, тема-то благодатная
    Кстати, а что является мерилом порядочности? И кто определяет этот  критерий? Ответ простой. Общество и определяет, с подачи творческой  личности  в частности. Итак! Сколько раз я сталкивался в жизни с  порядочными людьми –  не сосчитать! В трудную минуту незнакомые люди  подставляли плечо, приходили  на помощь. А наградой им служил лишь взмах  руки – спасибо! Да и то не всегда.  Я не знал их имен, лишь образы остались в  памяти, да и те стерлись со временем.  Я говорю про себя, но это относится,  пожалуй, к любому человеку, каждому  найдется что вспомнить. 
    А потому не лишне акцентировать внимание на конкретном случае, на  конкретном человеке. И вспомнить спустя время  – да, было такое ! Вопрос.  Где  взять деньги, когда возникает срочная необходимость? Вот надо, и срочно  и все  тут. Где? Помимо репетиторства, грабежа на большой дороге, продажи  квартиры  и взятия кредита? Где? Знакомые давно разуверились в творческой  личности.  Обратиться за помощью к обществу? Так я обращался уже через  социальные сети.  Безрезультатно. Иди, работай! – угадывался ответ. Впрочем,  это не ново. Один  поэт уже пытался доказать на суде – так я и работаю, стихи  пишу! Нет, не поняли!  Выслали за сто первый километр. Оно и понятно. Нет  такой профессии в России  – писатель. Есть артист, есть депутат, а писателя –  нет! Впрочем, Союз писателей  в стороне не остался. Четыре месяца удалось  проработать там по договору. Плохо,  разве? Хорошо, но мало! Вариантов  оставалось немного
    Разве, что…. В нашем подъезде жила со своим мужем преподавательница  из  МГУ – Наташа. Просто знакомая женщина. Как она выглядела? Посмотрите  на  любого преподавателя из МГУ и составите впечатление. Скромная  интеллигентная женщина, в двух словах если. Если только, к ней обратиться?  Но я  брал взаймы у нее уже дважды, и долг так и не вернул, а она и не  напоминала.  Сколько можно напрягать человека! Но напрягать больше  оказалось некого. 
    В нашем подъезде жил еще солидный такой мужчина, полковник ФСБ, если  не  генерал уже. Здоровались, делились впечатлениями. Но обращаться к нему  с  подобной просьбой? Нет, уж. Между нами пропасть. Доцент из МГУ как-то  понятнее, что ли. 
    Не хотелось к ней обращаться, поскольку худо-бедно перебивался на деньги  жилички, да и из старых вещей удавалось что-то продать изредка. Не стал бы,  если бы не обстоятельства. Впрочем подобные обстоятельства всегда  возникают в  таких случаях . Как говорится…. Много чего говорится по этому  поводу. Но кому  это интересно? Значит, вновь придется побеспокоить ее? 
    Делать нечего. Нехотя я потянулся за телефоном. Опять звонить, опять  объясняться! Ну да голод не тетка. Наташечка, кроме тебя и обратиться-то не  к  кому! – объявил я ей, не мудрствуя лукаво, едва услышав ее голос. Говори  уже –  сколько тебе? – вздохнув, ответила она. Ей все давно стало понятно с  творческой  личностью. Вздохнул и я – утомляю людей со своими  проблемами! Надоел уже!  Даже совестно стало. Но это быстро прошло.  Немного! – поспешил я озвучить  цифру. Тысячу всего, а хорошо бы и две! –  Тебе срочно? – Не то чтобы срочно, но  желательно сегодня к вечеру. Это я  поторопил события, пока она не передумала. –  Хорошо! Наличных под рукой  нет, придется снять с карты. Когда соберусь в  магазин, позвоню тебе, -  объявила благодетельница. – Договорились! Ура! От  тоски и сомнений не  осталось и следа. Напротив – эйфория! Деньги появились на  горизонте!  Поживу еще! 
    Часа через три она позвонила – выходи! Дважды повторять не  потребовалось.  Собравшись за минуту как солдат по тревоге, я поспешил на  желанную встречу.  Наташа уже сидела в своей маленькой серебристого цвета  опрятной машине.  Садись! – кивнула она. Я охотно устроился рядом, и  машина плавно тронулась с  места.  
    Что у тебя нового, как сын, как дела в институте? – принялся расспрашивать  я  свою знакомую. Интересно! Давно не виделись. Сам ведь, мог бы работать  преподавателем. Теоретически, конечно. - Сын в порядке, работает! У тебя  как  дочь? – Никакого почтения к папочке! – Возраст такой! 
    Дальше Наташа принялась было растерянно объяснять, что ее аспирантка  собралась рожать, а отчет о проделанной за три года работе так и не  предоставила. Нехорошо! Удивительно было слышать такое. – Я ей говорю –  материалы предоставьте, а она смотрит на меня вот такими, глазами! Это  было  непонятно. Как же так можно не предоставить материалы по работе?  Тем более  за три года? А чем она занималась. К родам готовилась? На  мгновение в памяти  всплыла промышленная лаборатория в Мытищах, где я  проводил дни напролет и  предоставлял материалы, разумеется, вкупе с  образцами. Были люди в наше  время! Публикаций у меня много! – вставил я  реплику. Давеча даже редакторов  перепутал. Названия журналов похожие.  “Северо-Муйские огни” и “Огни над  Бией”. Посмеялись.       
    Мы быстро доехали до метро, и других тем обсудить не успели. Спустились  к  банкомату, встали в очередь . Краем глаза я заметил, как стоящая впереди  полная  кавказская женщина взяла из банкомата пачку пятитысячных купюр и,  переваливаясь с ноги на ногу, направилась к выходу. Ну-ну! Не уточняя,  сколько  снимать – тысячу или две, Наташа сняла две тысячи и решительно  протянула их  мне. – Бери! Слава тебе господи, с деньгами! И на хлеб хватит, и  на ботинки еще  останется!  Спасибо, Наташа! О сроках возврата разговора не  было. Жив буду –  верну! Поднялись на поверхность и остановились у ее  машины. – Жив буду –  верну! – повторил я уже вслух. Садись, подброшу тебя  до дома, все равно мимо  поеду, - предложила она. - Это охотно! Я вновь  оказался в теплом и уютном  салоне. Впереди на дороге образовалась  небольшая пробка, и обратный путь занял  больше времени.   
    Волгу я выставил на продажу, - объявил я ей запоздало. Продам – верну  деньги.  Ты думаешь, что ее кто-нибудь купит? – усмехнулась она. Почему нет?  – пожал я  плечами. Цену запросил по-божески. Звонков, правда, еще не было.  Я заикнулся  было еще и про Амазон, напомнил, что книг там моих немерено и  вроде как  продаются и цена подходящая, да только самому эта тема  показалась  неинтересной. Соловья баснями не кормят. Наташа была в курсе  моих  приключений. Оставь! – только махнула рукой она. Денег же нет!  Налоговое  интервью прошел недавно еще раз по их требованию, - добавил я  все-таки.  Помолчали.
    Ты бы работу себе нашел постоянную! – посоветовала она. – Не получится!  –  отмахнулся я от предложения. Это все равно как профессиональному  спортсмену  предлагать поработать сначала, а потом тренироваться.   
    Пробка рассосалась, и мы поехали быстрее.  Ты-то собираешься докторскую  диссертацию защищать? – сменил я тему. Зачем? – ответила она устало. Все  равно  по деньгам это будут копейки! – Это да! Но, все-таки…. 
    Да, кстати, пока не забыл – я пришлю тебе запрос, добавь меня в друзья на  Фейсбуке, - попросил я спутницу. Так проще быть в курсе текущих событий.  Да  нет меня на Фейсбуке, - ответила она. – А, где ты есть? – Да нигде меня  нет! –  Ладно! Разберусь как-нибудь. Однако захотелось узнать – чем живет  моя  благодетельница помимо преподавания. Наташа притормозила у дома и,  попрощавшись, я вышел из маленькой машины серебристого цвета.   
    Тем же вечером, сделав необходимые продуктовые покупки, я приобрел- таки и  новые ботинки. Будет теперь, в чем осенью пощеголять! Однако, про  Наташу?  Лишняя информация не помешает! Устроившись за компьютером, я  набрал ее  имя в поисковой системе и решительно стукнул по клавише ввода –  найти! Но  вместо милого Наташиного лица выскочила гламурная физиономия  эстрадной  шлюшки – смотри, наслаждайся! Биография до седьмого колена.  Свят-свят! Я чуть  было не перекрестился. А где же Наташечка? Пролистав до  седьмой страницы  Гугла, я остановился. Ее там не было. Ну и дела ! Про  доцента МГУ – ни слова!  Ничего, зато теперь информация о ней точно  появится! – усмехнулся я про себя,  скромно отметив творческий потенциал  писателя. Да напишу теперь обязательно!    
    Однако на следующий день краски стерлись и впечатление поблекло.  Внутренний голос нашептывал. А, стоит ли увековечивать событие? Ну,  помогла  маленько с деньгами по-соседски, и ладно! Уже не считается. Да и  денег-то кот  наплакал, не осталось уже ни копейки! Правда с предыдущими  деньгами оно  больше получается. Так ведь, не одолжит еще, пока не верну  долг полностью. В  конце концов, не только ведь она выручает! Есть и другие  источники дохода То  кассирши в магазинах доплатят немного, то  администраторы в театрах выделяют  билеты, за что я им весьма признателен,  то святая Матрена подбросит копеечку в  виде купюры на асфальте. А еще за  городом живет одна благодарная  читательница…. С миру по нитке. Даже  подумалось, что на Руси давно  сложилось отношение к писателю как к  блаженному, потому и отзываются люди,  наверное. Так, стоит ли? С  редакторами переписываться.… Да ладно! –  усмехнулся я про себя. Раз  владеешь ситуацией – так владей ею с пользой!     
    И, то. Еще одна  заслуга писателя в том, что его произведение останется  надолго. Как говорится, что написано пером…. Пройдет время, многое  забудется,  очередная денежная реформа введет новую единицу измерения, и  что там какие- то две тысячи! А потому, я давно уже не спрашиваю ни у кого  совета – как быть и   как действовать дальше? Я и сам знаю как. Действовать  твердо и  целенаправленно. 
    Пройдет время…. Не исключено, что дотошный читатель поинтересуется. –  А  как же Вам удавалось держаться все это время? – Как! А так вот, и  продвигался  понемногу, как по кочкам в гнилом болоте! Шаг за шагом, верста  за верстой. И  еще добавлю, улыбнувшись, - спонсоры выручали! А в этом  рассказе я рассказал  про Наташу, доцента из МГУ, соседке по подъезду, о  которой к удивлению не  нашлось ни строки в интернете. Теперь найдется .      
                                                                                                               18 октября  2017  года   
                             
    
9. СЕРГЕЙ НОСОВ Я ВСЕ ПИШУ СТИХИ
СЕРГЕЙ  НОСОВ
Я ВСЕ ПИШУ СТИХИ
Носов  Сергей Николаевич.  Родился в Ленинграде ( Санкт-Петербурге)  в 1956 году.  Историк, филолог,  литературный  критик, эссеист  и поэт.  Доктор  филологических  наук  и кандидат исторических  наук.  С 1982 по 2013 годы являлся ведущим  сотрудником  Пушкинского Дома (Института Русской Литературы) Российской  Академии  Наук. Автор  большого числа работ по истории  русской литературы и  мысли и в том числе нескольких   известных книг  о русских выдающихся  писателях  и мыслителях, оставивших свой  заметный след в истории  русской культуры: Аполлон  Григорьев. Судьба и творчество. М.  «Советский писатель». 1990;  В. В. Розанов  Эстетика свободы. СПб. «Логос» 1993; Лики  творчестве Вл. Соловьева СПб.   Издательство «Дм.  Буланин» 2008;  Антирационализм в  художественно-философском  творчестве  основателя русского славянофильства И.В.  Киреевского. СПб. 2009. 
Публиковал произведения разных жанров  во  многих ведущих российских  литературных  журналах  -  «Звезда», «Новый мир», «Нева», «Север», «Новый  журнал», в парижской  русскоязычной газете  «Русская мысль» и др. 
В годы советской власти принимал активное участие в диссидентском движении.
Стихи впервые опубликованы были в русском самиздате  - в ленинградском  самиздатском  журнале «Часы»   1980-е годы.
Во времена  горбачевской «Перестройки»  был отчасти допущен и в официальную  советскую печать. 
Входил как поэт  в «Антологию русского  верлибра», «Антологию русского лиризма»,  печатал  стихи в «Дне поэзии России»  и «Дне поэзии Ленинграда» журналах «Семь  искусств» (Ганновер), в  петербургском  «Новом журнале», альманахах «Истоки»,  «Петрополь»  и многих др. изданиях, в петербургских и эмигрантских газетах. 
После долгого перерыва  вернулся в поэзию в 2015 году. И вновь начал активно  печататься как поэт – в журналах «НЕВА», «Семь  искусств», «Российский Колокол»  ,  «Перископ», «ЗИНЗИВЕР», «ПАРУС», «Сибирские огни», «АРГАМАК»,   «КУБАНЬ».  «НОВЫЙ СВЕТ», « ДЕТИ РА», «МЕТАМОРФОЗЫ»  и др.,   в   изданиях  «Антология  Евразии»,»,  «ПОЭТОГРАД»,  «ДРУГИЕ», «КАМЕРТОН»,    «АРТБУХТА»,  «ДЕНЬ  ПОЭЗИИ» ,  «Форма слова»  и «Антология литературы ХХ1  века», в альманахах «  НОВЫЙ ЕНИСЕЙСКИЙ ЛИТЕРАТОР», «45-Я  ПАРАЛЛЕЛЬ»,  «Под часами»,  «Менестрель», «ЧЕРНЫЕ ДЫРЫ БУКВ», « АРИНА НН» ,  в  сборнике посвященном 150- летию со дня рождения К. Бальмонта, сборнике  «СЕРЕБРЯНЫЕ  ГОЛУБИ(К 125-летию  М.И. Цветаевой) и   в целом ряде  других    литературных  изданий. В 2016 году стал  финалистом ряда поэтических премий –  премии  «Поэт года», «Наследие»   и др.   Стихи  переводились на несколько  европейских языков.  Живет в Санкт-Петербурге.


   .   .   .
Я все пишу стихи
и как они похожи
на зеркала
в которых
пробегает жизнь
так словно множество
простых теней
спешащих
что-то говорящих
и изредка
целующих друг друга
растерянно
и в полной тишине.
   .   .   .
Как будто кислым супом
кормит тебя жизнь
в столовой счастья
старыми мечтами
которые лежали
много лет
в каком-нибудь
сарае во дворе
как  древние
сушеные грибы
и вот после такого
постного обеда
идешь служить
надежде и любви
ходить на задних лапах
в коридоре
прислуживать в постели
за столом
читать стихи о вечном
по ночам
и кланяться
единственному богу
который тускло
смотрит со стены.  
   .   .   .
А я устаю
нет не жить
целоваться
и хочется тихо глядеть
тебе  просто в глаза
и видеть в них мир
тот в котором
опавшие листья
воскресли
и ветер стал смирным
и больше не рвет
провода
а волосы  гладит
рукой своей 
нежно
и добрая 
с неба луна
наблюдает за нами
и  хочет сказать  нам
что ей хорошо
этой ночью 
кружиться над нами
во тьме.
    .    .    .
Любовь приходит девочкой
уйдет старушкой
а жизнь останется с тобою
навсегда
и будет маятник судьбы
среди  ее дорог
качаться и качаться
к двум берегам
земного бытия
и к доброму и к злому
лишь затем
чтоб не остановится
никогда. 
   .   .   .
И хорошо
когда ничего нет
на дня ни ночи
ни луны ни солнца
добра и зла
цветов могил
любви
и злых  чудесников
и девушек красивых
а есть одно лишь
блюдо тишины
и в  нем огромный
старый знак вопроса
который задан богу
тыщу лет назад -
зачем он этот мир
таким создал
и почему 
другого не придумал.
   .   .   .
Обычные следы
ведут на край земли
и обойти ее
так просто
как поляну
в глухом лесу
где нет зверей и птиц
и под ногами
только листья
на тропинке
опавшие той осенью
безумной
когда разделась
догола земля
как женщина
готовая отдаться снегу
как будто он
мужчиной может  быть.
   .   .   .
Сплетаются тела
а души остаются
в стороне
и разлетаются так быстро
словно птицы
которым осенью
пора лететь на юг
увидеть новую
чудесную страну
и к этим вздохам
больше не вернуться
как никогда
не возвратится день
к рассвету
если дожил до заката
и мы не возвратимся
в те края
где утонули 
в море поцелуев.
   .   .    .
И радостей земных
гораздо больше
чем спелых яблок
в сказочном саду
чем птиц поющих
на его деревьях
чем девушек красивых
у пруда
в тени таинственной
взволнованного клена
который их
скрывает наготу
и только меньше
этих радостей
чем  той живой воды
таящейся
в источнике волшебном
в чаще леса
чем воздуха 
и солнечного света
и тех крылатых
трепетных  мгновений
с которыми в обнимку
улетаешь в небо
на облако пушистое
с утра.
   .   .   .
Как же ты жизнь
бываешь зла
ко всем
кто вдруг сошел
с твоей тропинки
куда-то не туда
свернул
и заблудился
в том глухом лесу
где только пни
уныло помнят
как остались пнями.
   .    .    .
Летучих и ползучих
насекомых
намного больше
чем цветов на свете
и пыли в мире 
больше чем росы
и рыб безмолвных
в синем океане
конечно больше
чем людей
в огромном городе
и днем и ночью
и грешников так много
на земле
что ангелов на них
не хватит никогда
да и чертей
вообще-то маловато.
   .    .   .
Я не умею
записать свою судьбу
она намного проще
чем  слова
и так похожа
на взлетающую птицу
и перед ней
одни лишь облака
в которых ей
придется затеряться
а мне
глядеть с земли
и прикрывать ладонью
глаза
от ярких солнечных лучей.
   .   .   .
Ты веришь
что  что-то вернется
а в сущности
ну и зачем?
чтоб жили
по прежнему тени
на улице  темной  твоей
чтоб души
неведомо чьи
стояли ночами
в подъездах
и слезно молили 
у бога
когда он 
их выведет в рай. 
   .    .    .
Мечтаешь?
не надо мечтать
убери по шкафам
все мечты
ведь зима наступает
с ее  неподвижным
безжалостным снегом
и ты вынужден спрятаться
в темную ночь
и любить только тени
которые  вновь возникают
за сутулой спиной
декабря
с его ветром
и снегом
и скукой
когда  жизнь 
захлестнет и тебя и 
твою молодую любовь
своей темной  
холодной волной
среди моря в котором
и берега больше не видно.
   .    .    .
Изваяние  дня
застыло в   томительной   прозе
и  не  предлагает
ни  бед  
ни  обид
ни  простуд  для  бездомной  души
которая просто  слоняется  вновь  среди  улиц
кривых  как  улыбки
как  пустынные  долгие  скучные  сны
и  как  слепки
давно  превратившейся  в  проседь
на  окраине  жизни
простой  тишины.
   .   .   .
Я  стал  проще
и  не  узнаю
лица  тех  
кто прошел не здороваясь мимо
и  канул
как  в  колодец
в  бессмысленно  прожитый  день
вижу  -  тени
считаю  -   слова
собираю  мечты
и  бросаю  их  в  море
по  которому   
в  странную  вечность  плыву.  
   .   .   .
Болтать  ногами  сидя  во  дворе
ждать  чуда
его  падения  с  небесной  высоты
когда  оно  на  дымном  горизонте  
появится
и  выльет  из  ведра
тебе  на  голову
невиданное  счастье
которое  тебя  преобразит
как  травы  в  обезвоженной  пустыне
вдруг  оказавшейся  под  проливным  дождем
сегодня  чуда  чуда  чуда  ждем
и  прошлое  пакуем  в  чемоданы
на  всякий случай
чтобы  не забыть
его  лица
его  последних  мыслей.
   .   .   .
А на любовной
сладостной поляне
вновь вырвали
все нежные цветы
остались лепестки
несчастные простые
совсем одни
на той сырой земле
где ходят только
люди в сапогах
больших тяжелых
с комьями
налипшей грязи
на подошвах
и хриплым голосом
друг другу говорят -
какая тут любовь
какие ласки
нет ничего
вокруг сплошные лужи
топь и маята.
   .   .   .
Водоворот  воды  в  стакане
невозможен
невероятно  небо  из  стекла
душа  из  пластилина
или  камень
из  скомканной  бумаги                                                                                             
потому
нет   даже  отпечатков  пальцев
чуда
которое  открылось  как    ладонь
протянутая  Богу
этим  утром.
   .   .   .
Осень  приходит
как  светлое  чувство
прохладой
скользящей  как  призрак
в  тени  пожелтевшей  аллеи
пустынного  парка
где  нет  никого
кроме  сгорбленной памяти
утром  сменившей
портрет  постаревшей  мечты
с  голубыми  глазами
и  фигурку  Амура
на  розовой  тумбе
с тяжелой  и  острой  стрелой.
   .   .   .
Образ  мысли   бабочки
похож  на  полет
среди   цветов
в  отсутствии   других
ярких  примет  бытия
которыми  завалена  кладовка
этого странного  лета
с  тяжелым  замком  на  ее  двери
вместо  ответа
на   навязчиво   глупый  вопрос
зачем   почему   как
порхаем   смеемся   танцуем   живем
просто  так.
   .   .   .
Белое облако
в  форме  перчатки
 брошенной  небу
это  красиво
и  даже  прекраснее  моря
по  которому    волны   стекают
за край  бытия
где   холодное  солнце
единственным  глазом
все светит и светит 
и  мучительно тянет  
 как  пальцы  лучи
в  пустоту.
   .   .   .
Переулки  сознания
пусты  как  стаканы
опрокинутые   в  прошлое
застывшее  на  городской  площади
изваянием
из  окаменевшей  памяти
простирающей  мертвую  руку
к   небу.
   .   .   .
Безногая  игрушка
словно  память
о  нежном  прошлом
в  уголке   судьбы
которую  сегодня  завалило
насмешками
в  обертках  от  конфет
и  слепками   окаменевших  чувств
похожих  на  разинутые    рты.
   .   .   .
Холод  осенний  укусит  как  пес
и  уйдет
в  неприкрытую  дверь
привидением  белым
а  я
я  останусь  стоять  к  окна
и  смотреть  на  тяжелое  небо
где   сгрудились    тучи
как  стадо
которое  надо  бы  гнать
на   окраину   мира
но  некому
выдохся  ветер
и  лежит  во   дворе  на  асфальте 
а    зря
лучше  б  встал    размахнулся
хлестнул  бы  под  хвост  этим  тучам
чтобы  им   в  безъязыкую   вечность
лететь  кувыркаясь  пришлось.
  
   .   .   .

Не полезно так жить
чтобы
 круглый год 
громко стучало сердце
оно
 может пробить 
панцирь груди изнутри
упасть
 на асфальт и разбиться
покатившись
 кровавой монетой 
в люк сточных вод
потому
 мы и любим 
спокойные мягкие кресла
долгими
 вечерами - 
прологами скучных ночей
в
 которых черпаем как воду 
тоску из колодца
большущими
 ведрами 
будничной прозы.
   .   .   .
Небо  упало   без  чувств
в   зачарованный   пруд
на   котором  колдуют   
как  ведьмы  кувшинки
и  я  сам
колдовски  отражаюсь 
 в зеркальном воде
силуэтом
настолько  прозрачным
как  будто
неподвижно  лежу
словно зыбкая тень
на  поверхности   сказочной
вдруг потерявшей  сознание  жизни.
   .   .   .
Наивные  лица  надежд
и  в  розовом  платьице  -  лето 
с  бантом любви  в  волосах
из   душистой    травы
исчезают
легко  растворяются  в  небе
похожем  на  мрачные   толпы
скучающих  призраков  в  белом
лишь  память
стоит  на  пустынной     дороге
раскинув    холодные   руки   крестом.
   .   .   .
Ты  по  прежнему  хочешь
шевелить  плавниками
как  умная  рыба
в  стоячей  воде
но  зачем
тебе  длинные  птичьи
такие  тяжелые  крылья
 сидишь  -  и  сиди
тебе    некуда  больше  лететь
 да  и  падать  не  больно
со  стула   и  на  пол
живи  не  тоскуя
ешь  свои  пирожки
утирая  свой  масляный  рот
и  смотри  за  окно
ведь  на  нем  еще  нету  решеток
и  оно  открывается  просто
на  тот  свет
где  тебя  уже  ждут
и  готовят  цветы
для  торжественной  встречи
с  большим  поцелуем  на память.

              Град  Поэзии
Переливы  тонких   чувств
в     тенистых  беседках
гармония   нежных  форм
на  розовых  пьедесталах
легко   сливаются
в  воздушный образ
града  Поэзии
где  вдохновение   сметает  окурки  будней
каждое  утро
и  карета  восторга   мчится  по  улицам
каждый  вечер
запряженная  шестеркой  лучших  поэтов.
    
   .   .   .
У  человека  больше  слов
чем  сил
в  словах  плутает  юность
после  -  зрелость
а  старость  будет  доживать
во  вздохах
последний  вздох –
последний   хрип  души
которая  как  капля  пропадает
в   пучине  вечности
где  нет  уже  ни  лиц
ни  чувств  ни  мыслей
только  мрак  пространства
небытия
его  пустой  стакан
на  постаменте  из  пустых   фантазий.
   .    .    .
Те кто достоин жизни
те -  живут
они из воздуха возникнут
где угодно
и в небо на прогулку
в небо позовут
а остальные 
попросту растают
в осеннем воздухе
снежинками смешными
не вспомнят их
не встретят
не узнают
и даже именем
не назовут.
   .   .   .
Кругом 
одни и те же люди
(других ведь нет
на свете никогда)
над головой
одно и то же небо
(а где другое взять -
спроси у бога)
земля все та же
под ногами
(а какая должна бы быть
тебе еще земля)
и вот живешь
кого-то очень любишь
(случается со всеми
иногда)
встаешь с утра
ложишься ночью спать
и вечно тратишь
тратишь время жизни
которая
уходит в никуда
(все так живут мой милый
в этом мире)
   .   .   .
Чтобы мог ты задуматься
о красоте и о юности нежной
ночью выходит луна
молодая
и глядит на тебя
словно девушка
в белом взлетающем платье
и вздыхает о том
как же ты от нее далеко
чтобы мог ты любить
утро ранее
ласково входит  
в твой дом
с белой грудью своей
обнаженной
словно только что
в ванне тумана
купалось оно голышом
и чтоб ты отдыхал
от большого и шумного мира
вечер снова берет тебя
в свой монастырь
где ты будешь
так  долго молиться
о вечном
стоя в  розовой церкви
заката
и думая только о  боге
в небесной дали.
   .   .   .
Я скажу тебе тайну
в которой так много
пропущенных слов
будто мест
в опустевшем трамвае
тем утром
когда ты
в первый раз
увидал обнаженной
весну
на окраине города
в старом
заросшем саду.
   .   .   .
Жизнь -
это белая птица
летящая ночью
по огромному мертвому небу
одна
мы слышим
лишь крик ее
громкий протяжный 
и шум ее крыльев
похожий на шепот
далекого ветра
и руками ее машем
во тьме.
   .   .   .
Вы этого не ждали
от меня
вы думали
я старая игрушка
стоящая так просто
на буфете
и сломанная кем-то
так давно
теперь она в пыли
и вы не знали
что она снова
может говорить
и кланяться
с бумажными цветами
в оживших
и взволнованных руках
и дарит вам
улыбку Арлекина
игрушечную
просто потому
что я давно забыл
все ваши сказки
по нежную любовь
они похожи
на разноцветные
воздушные шары
опущенные в небо
темной ночью.
   .   .   .
Твоя молодая душа
так тепла
что ее можно  взять 
как пальто
для замерзшего тела
и ходить
в этой теплой душе
по осеннему миру
ведь свою
одинокую душу
я давно потерял
но зато  
у меня есть твоя
пусть немного смешная
но веселая нежная
очень простая душа.
   .    .   .
Мы кроме жизни
ничего не знаем
ну кто же знает
что такое смерть
все с ней знакомы
лишь со стороны
и в ее лапах
к счастью не бывали
а если побывают
то с тех пор
их собственно и нет
на белом свете
как будто кто-то
зачеркнул их имя
и скомкал лист
где бог его
когда-то написал.
   .   .   .
И на пороге ночи
ко мне вновь
заходит нежная луна
ложится на кровать
и засыпает
а бодрым днем
приходит  солнце
с рюкзаком лучей
за круглыми
широкими плечами
чтоб к вечеру
его сменил закат
в преддверии любви
бесстыдно обнаженной
той от которой
он краснеет
как мальчишка
и прячется всегда
за штору тьмы.
   .   .   .
Ты рассыпала счастье
повсюду
и клюют его птицы
как будто бы
это пшено
и такие счастливые
в небо взлетают
к этим белым
как снег облакам
там они
будут долго рассказывать 
богу
как мы здесь
улыбаясь живем
и целуем друг друга
так нежно
как солнце целует
счастливую землю
весной.
   .   .   .
Мне  красивых не  досталось  слов
проданы
все  скопом  с  потрохами
призракам
стоявшим  в  темноте
рядом  с  изваянием   ошибки
скрюченным  как  памятник  судьбе
в  виде  обнаженного вопроса
почему  и  как
да  и  зачем
люди  проживают  жизнь  кругами
тужатся  и  кружатся  
пока
вдруг  не  растворятся  без  остатка
в  траурной  тяжелой   тишине
молча  и  в  пустынном  переулке.
   .   .   .
Холодное утро
не скажет ни слова уже
о любви
потушит огни
и закрасит  все черное небо
своей серой краской
разбросает по улицам
клочья тумана
пригласит скучный дождь
постучать по стеклу
и оставит тебя одного
и в усталую душу
насыпет печали
и  разгладит спокойную память
о том что прошло
пролетело
как белая птица
по небу
и без крика
ушло навсегда.
   .   .   .
Отыщу я тебя
в этом светлом лесу
где ты будешь одна
среди сосен
и  увижу тебя
в этой быстрой реке
где ты просто покажешься
тенью
и среди облаков
я замечу тебя
там ты будешь
стремительной птицей
и в своей одинокой
и маленькой комнате
встречу тебя
в ней ты будешь
такой же как утро
и тебя буду нежно
всю хмурую осень
любить.
   .   .   .
И это счастье
словно клад
в лесу дремучем
под корнями
его наверно
спрятали там гномы
в шкатулке перламутровой
своей
и стерегут ночами
вот слышна
их перекличка
среди леса
им чудится
что кто-нибудь крадется
по тропинке
за шкатулкой этой
и его в сети
следует поймать
запутать закружить
заколдовать
а после как-нибудь
достать свою шкатулку
открыть
и в обморок упасть
увидев счастье
и после  просто
странники чужие
его легко
у неподвижных гномов
заберут
в мешок уложат
и уйдут куда-то
туда где света нет
но горя   не бывает
никогда. 
   .   .   .
А вот и нет
луны сегодня
в нашем мире
вместо  нее
рогатый месяц
как бычок
стоит на сказочной
лужайке
среди неба
и кажется мычит
так громко
как будто
маму свою ждет
чтобы сосать
простое белое
земное молоко
из вымени ее
большого
и мы под  месяцем 
таким
играем в кошки-мышки
с любовью счастьем
и своей судьбой
гадаем
на кофейной гуще
среди ночи
и бога ищем
в темноте
как будто бы
он спрятался от нас
как мальчик
прикрывшись простынями
облаков
и может быть
сгорая от смущенья.



10. Ольга Рєпіна ТЕОРІЯ КАЗКОВОЇ ГРИ ВІД СЕРГІЯ ДЗЮБИ
graphicОльга Рєпіна
ТЕОРІЯ КАЗКОВОЇ ГРИ ВІД СЕРГІЯ ДЗЮБИ 
Вже другий роман для дітей і підлітків «Гопки для Кракатунчика»  із  казкової, пригодницької трилогії «Душа на обличчі» знаного  українського  письменника Сергія Дзюби вийшов водночас у Казахстані  та Канаді.
¯º ²Ö´¾¼¾ ¿µÀȸ¹  À¾¼°½  «šÀ°º°ÂýǸº  – º»µ½¾²¸¹  ±¾³ » Â°»°½¾²¸Â¾³¾   Â°   ÃÁ¿ÖȽ¾³¾  поета, прозаїка, перекладача і журналіста, президента  Міжнародної  літературно-мистецької Академії України побачив світ у двох  державах торік. І  резонанс надих ½Ã² °²Â¾À°  Â°  ·°Àñֶ½¸Å  ²¸´°²ÆÖ²  ½°   ¿À¾´¾²¶µ½½Ï  ¿À¾µºÂÃ
Нагадаємо, що в Казахстані книжками С. Дзюби опікується  видавництво  Казахського національного університету імені аль-Фарабі  (особлива подяка –  ректорові університету, поетові, академіку Галимкаіру  Мутанову та науковцеві  Гюльнар Мукановій), а в Канаді – видавництво  «LitSvet» і популярний журнал  «Нове Світло» («Новый Свет», головний  редактор – Олена Жукова, заступник  головного редактора – Михайло Співак).  А відповідальний редактор – відомий  науковець, доктор культурології  Олексій Давидов. Тепер загальний наклад усіх  виданих та перевиданих в  Україні і за кордоном книжок про пригоди кленового  бога Кракатунчика  сягнув 75 тисяч  ¿À¸¼ÖÀ½¸ºÖ² ·  Ç¸¼  ¼¸  ¹ ²Ö°Լ¾  °²Â¾À°
ŸÀ¾¿¾½ÃÔ¼¾  ’°ÈÖ¹  Ã²°·Ö  ½¾²¸¹  ²Ö´³Ãº  ¿¸Á̼µ½½¸ÆÖ  Â°  »ÖµÀ°ÂÃÀ¾·½°²ÆÏ   Ольги Рєпіної  ¿À¾ ¿À¸³¾´½¸Æ̺à  ÂÀ¸»¾³ÖÎ  «”ÃÈ°  ½°  ¾±»¸ÇÇÖ » ¡µÀ³ÖÏ  ”·Î±¸ .
«š°·º°  À¾·¿¾²Ö´°ÔÂÌÁÏ  ½µ  ´»Ï  Â¾³¾
ɾ± ¿À¸Å¾²°Â¸ °  ´»Ï  Â¾³¾
ɾ± ²Ö´ºÀ¸Â¸ Áº°·°Â¸  ½°  ²ÁÎ  Á¸»Ã
½° Ã²µÁÌ  ³¾»¾Á  Âµ ɾ  ´Ã¼°ÔÈ ».
(Євген Шварц)
«– Це був хороший сон? – запитав Сергійко.
– Це був дуже хороший сон, синку. 
Я помолодшала на сто років…»
          (Сергій Дзюба, «Душа на обличчі»)
Кожна людина в своєму житті у певний час доживає до того дня, коли  відчуває, що хоче написати казку. Це приходить мимоволі, без контролю, коли  у  сім’ї з’являються діти або онуки. Іноді мотивація пов’язана з  психологічними  потребами самої людини, яка намагається певним чином  оптимізувати своє  сприйняття простору та часу, життя та його сенсів через  архетипи образів.
Вважаю, що цей феномен казки пов’язаний із можливостями самої  казки, в  якій людина повніше себе реалізує як творець, а не коментатор: у  звичайному  житті ми найчастіше такими й виступаємо. Завжди зазначаю, що  за допомогою  казки дорослий надає життєво важливу інформацію дитині і  має можливість  таким чином презентувати життєві правила, щоб вони були  максимально  сприятливі для розвинення знань та здібностей малюка, та  допомогти самій  дитині у вирішенні тих проблем, які виникли під час  взаємодії з однолітками,  батьками тощо.
При написанні казки митець робить великий крок. Крок рефлексії  щодо  тематики, обдумування структури викладення матеріалу, головних  героїв та  сюжету, прихованої  у казці дидактичності та повчальності для  дітей. 
Бажання та вміння писати для дітей – це річ, притаманна небагатьом,  тому  що, на мій погляд, це – найскладніший жанр у літературній творчості.  Пишучи  для дітей, треба бути відвертим, перш за все, перед собою: дивитися  на світ очима  дитини, розуміти, що той тест, який ти пишеш, є для маленької  людини цікавим  та зрозумілим
Бути пізнавальним, простим, не тривіальним, відійти від  маніпулювання  дитячою підсвідомістю при викладені матеріалу, поєднати  народні та світові  традиції, – доволі складно. Майстерно виписана казкова  оповідь «ставить на  психологічні рейки» процес розвитку дитини в  архетипному, педагогічному та  соціальному середовищі. Це має вигляд  психологічного супроводження крізь  доросле життя  за допомогою образів  літературних героїв та ситуацій, у яких ті  опиняються,  з якими дитина  знайомиться під час читання казки.
Трилогія Сергія Дзюби про кленового бога Кракатунчика відома серед  широкого загалу читачів нашої країни та за кордоном. Сюжет казки  приводить  дитину до розуміння, що в світі існують взаємоповага, дружба, й  навпаки – світу  притаманні непередчуваність, спонтанність, що провокують  конфлікти та  протистояння,  які вирішуються за допомогою підтримки і  комунікації.
«Проте дядечко в окулярах та капелюсі видавався таким люб’язним, до  того ж, Сергійкові дуже хотілось покататися у такій красивій машині, щоб  потім  розповісти про це Сашкові. Тільки зараз Тані загрожувала небезпека,  незнайомий  дядечко виявився дуже нехорошим. Він більше не посміхався та  вдарив Таню. Але  що міг зробити хлопчик? Дядечко зовсім розлютився і  штовхнув Сергійка так, що  той полетів шкереберть. А навкруги, як не прикро,  ані душі…». 
(Сергій Дзюба. «Душа на обличчі»)
Маля розуміє, що у світі існують не тільки добрі дорослі та їх корисні й  гуманні дії. Адже світ – різний, із різними проявами щодо життя та самих  дітей.  Тому, безперечно, з огляду на розвиток особистості, такі проблемно- вирішуючі  тексти завдають пріоритетність цілей, цінностей та потреб  розвитку  внутрішнього світу самої дитини. Тут можна посперечатися на  кшталт: а навіщо  показувати гірші приклади життя – з конфліктами й  негативними героями?  Можна ж начепити на дитину рожеві окуляри і сховати  у штучну шкаралупу… А  мотивувати це тим, що у сина чи доньки, онука або  онучки і так усе добре. Але  тут виникає питання відповідальності батьків за  те, що дитині не буде показаний  увесь спектр проблематики дорослого життя. 
Взагалі, у психології існує теорія гри двох Карлів, Бюлера та Гроса,  котрі  стверджували, що прагнення до гри укладається зазвичай у повторення  дій, які  підтримуються позитивними емоціями та функціональним  задоволенням. Щось  подібне відбувається з дитиною при читанні казок,  оскільки казка – це велика й  тривала гра дитини з текстом за допомогою уяви,  де використовуються вікові  характеристики – такі, як розвиток  рефлективності, імпульсивність та наявність  афективних зв’язків з  оточуючими – під час зміщення операційного аспекту на  мотиваційний. 
Так от, доки у малюка є мотивація до пізнання життя у всій його  повноті,  за допомогою казки дорослі повинні надати якомога більше  інформації про  існуючий світ – з усіма, так би мовити, наголосами.  Приміром, є гарні приклади  життя, а є й негативні, в яких людині, й дитині  зокрема, доводиться приймати  рішення – бути толерантним до Зла, або  боротися з ним. Вважаю, що книжка  Сергія Дзюби надає таку можливість –  користуючись постулатами теорії гри,  тренувати нікому не підконтрольні  дитячі фантазії, у світлі яких і дозріває  особистість дитини. Це – аксіома  вікової психології.
«– А як твоя справа? Що сказав майстер Вербич? – із нетерпінням  поцікавився у Кракатунчика Сергійко.
– Йому так сподобалася наша розповідь про поєдинок лялечок над  полуничним островом, що він залюбки виготовив мені крихітне «черевце»! –  із  радістю повідомив новину маленький хлопчик. – Донька майстра  Вербиняточка  намалювала мій портрет. Звичайно, вона люлькала лише  малесеньку панночку  Вербиняточку, однак уявила мене симпатичним  хлопчиком, у якого волосся – у  вигляді зелених листочків, смішні кленові  вусики, гарненькі кленові оченятка з  довгими віями, кумедний зелений  костюмчик із жовтими, червоними ґудзиками,  чудові зелені черевички: у  правому – жовтий шнурок, а в лівому – червоний. А ще  на цьому прекрасному  малюнку я плескаю в долоньки і посміхаюся до вух!».
(Сергій Дзюба. «Душа на обличчі»)
У книзі багато елементів панпсихізму, коли душею наділяється жива та  нежива природа. Але казковий сюжет увесь час залишає нас у реальному світі,  оскільки всі дійові особи виписані дуже життєво та легко пізнавані. І при  цьому  головна традиція, яка зберігається в казці Сергія Дзюби, – це традиція  перемоги  Добра над Злом, котра надає автору можливість дуже майстерно  грати з уявою  дітей, а також продуктивно надавати їм інформацію щодо  конкретних життєвих  ситуацій. І сам Кракатунчик, й інші герої з казкової  трилогії Сергія Дзюби, – це  не комп’ютерні комікси з розжованими  персонажами, а повноцінний поштовх до  фантазування та гри в уяві, щоб  дитина могла справді насолодитися новими  аспектами пізнання світу в їх  неспішній красі та єдності.
І не треба боятися, що в дітей виникнуть емоційні і когнітивні  дисонанси,  коли очікування не збігається з реальністю… Адже казка, в  основному, зачіпає  звичайний людський досвід, але все-таки переведений  через певні літературні  «інструменти» (як от міфологізація, панпсихізм,  архетипність тощо) на складну  дитячу мову. Це, поряд із навчанням важливим  речам – азам конфліктології та  особистісного зростання, – головна «ударна  сила» трилогії про Кракатунчика.
У цій казці так багато смішних та милих серцю нюансів, що дітлахам,  які  знайомляться з персонажами, вже не хочеться, аби казка закінчувалася.  Про що й  свідчать захоплені відгуки багатьох юних читачів – щирих друзів  кленового бога!..  До того ж, казка Сергія Дзюби – напрочуд кінематографічна:  у читача виникає  відчуття, ніби він дивиться справжній дитячий фільм- пригоду. Взагалі, за цією  пригодницькою трилогією можна зняти чудовий  фільм чи мультсеріал.
Здавалося б, що складного – тримати у фокусі численні перипетії  сюжету  пригодницької книги для дітей? Але це найскладніша робота, яка  перевіряється  реакцією читачів на майстерність автора. Спробуйте зробити  так, щоб дитина,  читаючи вашу книжку,