|
|
|
|
Алексей Филимонов
Кармические корабли
Прибудут ночью к пристани Дворцовой.
Ты скажешь, нет её - ночи пунцовой, -
Кармические корабли извне,
Под знаком баронессы Васнецовой.
Кто в бездне утопает, кто в вине,
А кормчий перепробовал вину.
Вас нет - всё повторяется во сне,
Наброшенном на стылую страну,
На фонари и звёзды посредине
Воронки, в коей по ночам тону.
Но как он умещается в гордыне
Реки сквозной - большой фрегат понтийский?
О том не ведает душа поныне,
Границы растяжимы, время близко
Проносится сгущённым миражом,
И разворачивается в берег низкий.
Мне кажется, ошиблись этажом,
Поскольку лестница уходит вниз
От трапа, и сокрыты миражом
Ловившие потусторонний бриз,
В сосудах разгружающие карму,
И ангелы садятся на карниз
Дворца, чтобы увидеть эту драму,
Как нечто погружается в ничто,
И воды, растворившие рекламу,
Все также забирают в решето
То, что накормит либо охладит
Навеки. И ларёк, что шапито,
О тех дарах увиденных молчит,
Молясь, чтобы вернулись те матросы
Из вод свинцовых, их благословит
Недвижный вид, луна и папиросы
"Балтийский пуп", здесь каждый их смолит.
Исчезла карма, кончились вопросы.
Кто - спать, меня доселе этот вид
На фоне звезд невидимых волнует,
Где парусник на бархате стоит
Ночи и волн, и прошлое бичует.
Кидаю корм для чаек налегке,
Все думы, пламя вечности почуяв,
Исчезли от камина вдалеке.
“Carmina, - шепчут волосы, -
Burana”, –
Фортуну ждут средь бурь на островке,
Шагнувшую с небесного экрана.
13-14 января 2017 г.
|
|
Виктория Колтунова
В ПОЛНОЧЬ, КАЖДУЮ ПОЛНОЧЬ…
Он лег на кровать и закурил сигарету. До полночи оставалось минут десять. Часы
висели на стене, обращенной к изножью кровати, так что он их видел. Слева от
часов дверь.
Половина первого. Никого нет. Он примял последний окурок и выбросил его в
пепельницу. Неужели…
В груди ощущался холодок легкой паники. Ну
, что ж…
Он закрыл глаза и постарался не думать о ней. Если бы мог не думать…
До его ноздрей донесся легкий запах ореховых листьев. Так они пахнут, если
растереть лист между пальцами летом, когда сами орешки еще маленькие, а
листья еще сочные.
Не открывая глаз, он улыбнулся краешками губ, и как всегда, когда он ощущал этот
запах, теплом залило грудь, напряглись мышцы живота
, и кровь побежала быстрее
по жилам.
Открыл глаза.
Она стояла у двери в тонком белом платье с кружевами по подолу, в котором
всегда приходила к нему. В другом она и не могла придти.
- Ты здесь, - радостно прошептал он.
- Да.
- А грозилась, что больше не придешь.
- Что у тебя было сегодня с начальником? Он принял заявление?
- Да. Я его переломил.
- Как хорошо.
- Подойди ближе.
- Нет.
- Не бойся. Я больше не буду так себя вести. Обещаю. Я буду сдерживать себя.
Знаешь, когда я подумал, что ты больше не придешь, я чуть не умер от ужаса. А
почувствовав запах ореха, воскрес снова. Раньше ты пахла духами Шалимар от
Герлен. Я сходил с ума от этого запаха. Ты уходила, а у меня все пахло тобой.
Постель, ванная, диванчик в кухне…
- Последний раз ты подарил мне «сотку» в зеленом непрозрачном флаконе на день
рождения. Я успела только немного им попользоваться. Лучший аромат мира
.
- Когда я вбежал в тот номер, где ты была с Борисом, там пахло Шалимаром. И у
меня крыша поехала. Ты была с ним, и пахла тем самым запахом. Понимаешь?
- Прекрати, ты снова о том же. Не рви себе сердце.
- Он раздевал тебя, или ты сама раздевалась?
- Пожалуйста, не надо…
- Сама, да? Он целовал твой затылок? Ты так любила это.
- Я не буду…
- И целовал твои бедра, я знаю. Ты всегда требовала, тебе нравилось.
- Я сейчас уйду.
- Твои бедра светлые, такая нежная кожа, гладкая, я помню этот шелк.
- Прошло восемь лет. Зачем вспоминать?
- Я не могу забыть.
- Мы не можем ничего изменить. Надо смириться.
- Не могу.
- Как бы я хотела вернуться в то время. В то время, которое было до того, как ты
меня убил.
- Да. Но я не жалею.
- Не жалеешь!
- Нет. И убил бы тебя второй раз.
- Ты и хочешь это сделать. И можешь, потому я боюсь тебя. Но зачем? Я не смогу
приходить к тебе больше, даже в этом астральном теле, мы потеряем контакт,
наше общение. Прошу тебя, не надо! Хоть так, но мы все-таки вместе!
- А ты там на том свете, ведь общаешься с ним, правда? Он ведь тоже там, вместе с
тобой, убитый мною.
- Мы в разных местах, потому что прожили разную жизнь. Я его не вижу. Да и не
хочу. И не хочу больше обманывать тебя. Я прихожу к тебе каждую ночь. К тебе, а
не к нему.
- Зачем ты тогда это сделала? Разве тебе было плохо со мной? Скажи, ну зачем?
Мы оба потеряли на этом. Я свободу, ты – жизнь. Разве оно стоило того?
- Клянусь, не знаю. Наваждение какое-то. Не могу понять, что меня тогда понесло.
Голова кружилась, я просто ничего не соображала. Прости, я, правда, очень
сожалею, прости…
- А я у тебя прощения не прошу. И у него тоже. Здесь, в тюрьме, есть часовня. Мы
ходим туда молиться. Я молюсь за своих близких, за маму. Я причинил ей такое
горе. Но за тебя и за него ни разу не помолился, не поставил свечи. Не хочу. Вы
заслужили свою участь.
- Ты не Господь! Кто ты такой, чтобы судить нас?
- Я человек. Обманутый, с разорванным сердцем, моя боль не проходит, а ей уже
восемь лет. У меня пожизненное, за двойное убийство. Суд не принял доводы
адвоката о состоянии аффекта
, я проведу в этой камере всю оставшуюся жизнь.
Здесь я увидел свои первые седые волосы в зеркальце для бритья. Здесь я впервые
увидел свои горькие складки у рта. Здесь я состарюсь, стану немощным и умру. Я
никогда больше не увижу волны на море и пену на их гребнях. Я ничего больше не
увижу, кроме этой камеры, дворика для прогулок десять на десять, и клочка неба в
маленьком окошке моей одиночки. Там иногда пролетают птицы и неспешно
плывут облака. Ты живее меня, понимаешь?
- Понимаю. Мне так жаль. Я виновата перед тобой. Но, то было просто
наваждение, минутная слабость. Разве нельзя было простить… Прости сейчас…
В камере повисла тишина. Она стояла у двери, придерживая рукой бумажную розу
на венчике, которым был укрыт ее лоб. Он подумал, что когда ее клали в гроб,
венчик лежал на лбу, а сейчас она стоит, и потому он падает вниз, но зачем ей
этот венчик? Не все ли равно теперь? Может быть
там такие
правила?
Она тоже
навсегда осталась в этом белом платье, кружева которого уже истрепаны и
пожелтели. Она тоже никогда не ступит ногой в морскую прохладную волну, не
поднимет к солнцу лицо с зажмуренными глазами, чтобы ощутить его живое
тепло. Может быть
, она права
, и ему надо было сдержаться, не выпускать на волю
свой гнев, но разве он мог?
Самое страшное в этой жизни, то, что она проходит
, и то, что пройденное нельзя
изменить. Жить надо ответственно, да
, вот она
, истина. А толку что? Истина
приходит только тогда, когда уже ничего нельзя изменить. Ответственность
несешь за прошлое. А надо за будущее, но его никто не знает, вот в чем беда.
- Подойди ко мне, - сказал он с тоской.
- Нет. Ты убьешь меня второй раз.
- Почему от тебя стало пахнуть ореховыми листьями?
- Это дерево, которое отец посадил на моей могиле. Орех. Осенью с него падают
листья, гниют. Их запахом пропитано мое тело, платье, гроб. Он взял ветку от
орехового дерева, которое я посадила у нас на даче еще подростком, и привил на
то, что уже росло в изголовье, за крестом.
- Я полюбил этот запах. Он возбуждает меня так же, как раньше Шалимар и запах
твоего тела, подмышек, низа твоего живота. Я некрофил, да? Но
ведь ты для меня
живая.
- В том мире мы для себя все живые. Но если ты обнимешь меня, прижмешь к
себе, земля вытянет мое астральное тело в себя через твое, ведь я всего лишь
сгусток энергии и мысли. И я перестану существовать даже в таком виде.
- Это я и хочу сделать, убить тебя еще раз! Потому что во мне до сих пор все
кипит, я помню тебя обнаженную
, прильнувшую к его телу, к его груди, и
твоя
нога лежала на его ногах! Помню, как ты в испуге запрокинула голову и смотрела
на меня как загнанное животное, ты все поняла
, потому, что у меня в руках был
нож! Мне мало, что я убил тебя тогда, я хочу отомстить еще! Еще хотя бы раз!
- Но ты потеряешь меня навсегда, - сказала она с отчаянием.
- Я хочу, и мне даже нож для этого не нужен! Я любил тебя больше себя, больше
даже… страшно сказать, больше матери, а ты предала, ты отдала себя ему, чужому
для нас человеку, как я пережил это? Почему я сам жив до сих пор?
- Ты ненормальный! Не возводи происшедшее в культ, это всего лишь плотская
близость, не больше, это не любовь, я любила только тебя, он всего эпизод!
- Ты считаешь так, а я иначе. Для меня наша близость была святой. Ты унизила,
растоптала ее.
Снова повисла тишина.
- Я боюсь тебя. Я больше не приду. Не хочу потерять свое существование
там.
Все-таки у меня тоже какая-то жизнь. Не хочу ее терять.
- Значит, ты меня не любишь. Свое астральное тело, свое призрачное
существование, свое небытие, вот это истлевшее платье, этот бумажный помятый
венчик, ты любишь больше, чем меня!
- Прошу, не мучай. Мы хоть так можем с тобой говорить, делиться мыслями. Зачем
разрушать то малое, что есть?
- Гнилые листья ореха. Вот, что осталось от моей любви. От меня. Я старею.
Покрываюсь морщинами. А ты остаешься молодой. Это несправедливо.
-Ты эгоист. Да и почему, собственно, ты должен был владеть мной один?
Он скрипнул зубами и вскочил на ноги. Сделал шаг к ней. Второй.
Она вскрикнула, рванулась к дверям. Пронеслась сквозь них испуганным облаком.
Он застонал
, и тяжело шаркая, вернулся к кровати. Лег на живот, уткнулся лицом
в жесткую подушку.
За маленьким оконцем темная синева начала расползаться, появились первые
серенькие просветы
.
Тюремные тараканы, не найдя ничего особенно вкусного, отправились по своим
щелям.
Вдали, в коридоре, послышался лязг связки ключей и кашель, видимо, дежурный
охранник совершал предутренний обход.
Он встал, налил из ржавого крана воды в эмалированную кружку, выпил и снова
лег…
И снова полночь вступила в свои права. Он снова лежал на койке, курил и смотрел
на часы. До двенадцати оставалось минут десять.
Половина первого.
Два часа ночи.
Три.
Никого нет. Он примял последний окурок и выбросил его в пепельницу. Все.
Ну, что ж…
Он закрыл глаза и постарался не думать о ней. Если бы мог не думать…
До его ноздрей донесся легкий запах ореховых листьев. Так они пахнут, если
растереть лист между пальцами летом, когда сами орешки еще маленькие, а
листья еще сочные.
Не открывая глаз, он улыбнулся краешками губ, и как всегда, когда он ощущал этот
запах, теплом залило грудь, напряглись мышцы живота, и кровь побежала быстрее
по жилам.
Открыл глаза.
Она стояла у двери в тонком белом платье с кружевами по подолу, в котором
всегда приходила к нему. В другом она и не могла придти.
- Ты здесь, - радостно прошептал он.
- Я люблю тебя, - прошелестело от двери.
22 января 2017 г. |
|
Олексій Маслов
Треба слухати не багатих, а розумних
Чернігівець – один із найпопулярніших і найцікавіших тележурналістів
Придесення та України. Це – інтелектуал і водночас чуйна, прониклива та
яскрава особистість. Тому його неординарні телерозповіді, як то кажуть, і
світять, і гріють.
Відчувається, що він дуже любить свою роботу
! А ще у 40-
літнього Олексія нещодавно вийшла збірка віршів
«Неси зірку»
, і це одразу ж
стало резонансною подією, й не лише на Чернігівщині. Адже то – не книжка
початківця, а справді напрочуд високий рівень
. Маємо Поета, який уже зайняв
своє місце в сучасній літературі. Ну, як же нині не поспілкуватися від душі з
непересічним журналістом, письменником і татом трьох чудових дітей –
Олексієм Масловим? Зустрілися напередодні презентації його книжки в
обласній
науковій бібліотеці імені В. Короленка
.
– Олексію, мені подобається колоритна назва села, з якого ви родом, –
Янжулівка.
З чим це пов’язано?
– Так, я народився в на Чернігівщині, в Семенівському районі, у селі
Янжулівка. Взагалі, тоді воно називалося Жовтневе, але йому повернули історичну
назву. Янжул був сотником Стародубського козацького полку. Мої батьки все
життя працювали педагогами. Батько, В’ячеслав Микитович, був учителем
фізкультури, він уже покійний. Мама, Олександра Василівна, живе в рідному селі,
трудилася вчителем математики і деякий час була директором школи. Я змалечку
люблю читати книжки, ріс доволі допитливою дитиною. Причому мене цікавили
найрізноманітніші теми. Наприклад, тривалий час моєю настільною книжкою, в
українському перекладі, була книга видатного мандрівника Миклухо-Маклая
«Подорож на Нову Гвінею». Ще захоплювали Китай, Полінезія. Цікавила всіляка
екзотика.
– Така собі домашня дитина…
– Водночас я займався спортом, зокрема грав у футбол. У підлітковому віці
зацікавився східними єдиноборствами – ушу. До речі, досі стараюся цим
періодично займатися, а ще виконую щодня комплекс спортивних вправ на
тренажерах, бігаю. Тобто я був звичайним хлопчаком, спраглим до книжок. Та й
батьки мене не балували, а навпаки ставилися вимогливо, аби вчився, як слід.
Жодних преференцій від того, що мої тато з мамою – вчителі, я не мав. Отож
закінчив місцеву дев’ятирічку, а до десятого класу пішов у Семенівці.
– Які книжки стали улюбленими?
– Звісно, в дитинстві мене захоплювала і пригодницька література. Але
завжди подобається класика. Наприклад, твори «Розстріляного відродження» 10-
30-х років ХХ століття. А ще – українська поетична спадщина
XVII-XVIII століть,
традиції бароко. Скажімо, Іван Величковський, Климентій Зіновіїв… Це неабияк
вплинуло й на мою творчість, бо недаремно ж кажуть, що нове – це гарно забуте
старе. От і в моїй нещодавно виданій збірці «Неси зірку» є тексти, написані
силабічним віршем. Це – такий поетичний експеримент, що, втім, аніскільки не
заважає натхненню.
–
Ви здобули хорошу філологічну освіту, закінчивши гоголівський вуз.
– Авжеж, я навчався на історико-філологічному факультеті Ніжинського
державного педагогічного інституту імені Миколи Гоголя. Це – славетний вуз, із
чудовими, шляхетними традиціями. Які люди тут навчалися – Гоголь, Гребінка,
Глібов! А з сучасних українських письменників – наприклад, Євген Гуцало.
Літературною студією керував знаний науковець Дмитро Наливайко. А водночас
зі мною тоді вчився Анатолій Дністровий, який став популярним українським
письменником.
– А що це за випадок із тим кумедним написом на мармуровій дошці
Гоголя у День сміху? Якось почув від знайомого, котрий також навчався в
Ніжині.
– Так, ми з приятелем додали жартома дві літери на мармуровій плиті,
розміщеній під вікном нашого читального залу, в старому корпусі. Там було
написано: «Здесь учился Гоголь
». А після нашого епатажного
«втручання
»,
вийшло: «Здесь ли учился Гоголь?».
І це сталося якраз 1 квітня, тобто в день
народження Миколи Васильовича, в День сміху. Власне, не йшлося про якесь
дрібне хуліганство. Просто ось таким чином ми навпаки хотіли нагадати про
гоголівські традиції, поцікавитися, як вони розвиваються. Люди побачили,
здивувалися. Ну, й запам’ятали наш жарт, – посміхається.
–
Ви 19 років працюєте на обласному телебаченні, стали «зіркою», вас
впізнають на вулиці…
– Здобувши філологічну спеціальність, я ще півроку трудився в сільській
школі вчителем німецької мови. Була вакантна посада і мені запропонували... А
тоді прийшов на телебачення, і відчув, що це – справді моє покликання. Відтоді
так і труджуся… Ця робота – надзвичайно цікава, адже я маю змогу постійно
спілкуватися з різними людьми. Причому для мене немає значення, хто це –
Президент, Прем’єр-міністр, депутат Верховної Ради чи, скажімо, проста людина,
такий собі сільський філософ, котрий розповідає дивовижні речі. От, наприклад,
мені запам’ятався сюжет про безхатька, який мешкав у лісі, в землянці. Ми пішли
до нього, відверто спілкувалися в тій землянці про життя-буття, і це було
неймовірно!
–
Ви співробітничали з центральним телеканалом «1+1».
– Це – також цікавий досвід! Я там шість років трудився: з 2002-го – по 2008-
й. Взагалі, журналістика – дуже відповідальна професія, адже потрібно ні в якому
разі не зашкодити людині, героєві твого телесюжету. Та, власне, навпаки, по
змозі, допомогти, якщо це необхідно. Такі випадки були, коли вдавалося реально
захистити людей, завдяки розголосу в теленовинах. І це мені запам’ятовується
найбільше, по-справжньому, гріє серце. Траплялося, що хтось хотів несправедливо
відібрати житло чи земельну ділянку у простої родини, й ми тоді саме вчасно
нагодилися, допомогли цим людям
.
–
І це – дуже важливо!
– Є й судові справи, які розглядаються роками, така безкінечна тяганина.
Хоча, в принципі, одразу видно, що з цією людиною чинять вкрай незаконно. Але
чому?! Можливо, це комусь дуже вигідно, маю на увазі нашу вітчизняну
корупцію… Однак корупційні факти все-таки надто складно довести, а на
ґрунтовне журналістське розслідування не завжди вдається викроїти час
; адже це –
телебачення, тут щодня потрібні свіжі новини!.. Також я пишаюся, що мені,
наприклад, поталанило поспілкуватися з видатним письменником-земляком
Ігорем Качуровським, коли він приїздив до Ніжина, зі славетним академіком
Дмитром Затонським, кінорежисером Юрієм Іллєнком… Я дуже люблю
бесідувати з розумними і цікавими творчими людьми – науковцями та митцями
!
– Популярність не заважає життю?
– Ні, я себе адекватно оцінюю. Розумію, що я – звичайна людина
…
– Батько трьох дітей
…
– Старшому, Володимиру
, – вісімнадцять, другокурсник Київського КПІ,
технічного університету
; середньому, Дмитру, – п'ятнадцять, навчається в школі №
12; а трирічна Марійка ходить у дитсадок. Дружина Людмила – вчителька
української мови в школі № 1. Звичайно, родина – дуже багато значить для мене!
– Анатолій Дністровий, якого згадували, – автор багатьох книжок, а у
вас в 40 років вийшла перша збірка. Чому аж зараз?
Ви багато пишете – і
поезію, й прозу.
– Не хотів друкувати свої тексти початківця. Тому й учнівство лишилося поза
увагою читачів
… Як на мене, це – добре! Адже за жоден із віршів, які ввійшли до
цієї збірки, мені не соромно. Кожен вірш – це окрема історія, там багато
підтекстів
. Тепер маю вже поезії на ще одну книгу. Звісно, є й проза
… Тож,
думаю, в перспективи кілька книжок вийде. А ще хотів би видати свою книжку
літературознавчих, мовознавчих та культурологічних матеріалів. Я й до
аспірантури Інституту літератури свого часу вступив, та не зміг поєднати наукову
діяльність із напруженою роботою тележурналіста.
–
Натомість як вдається поєднувати журналістику та літературну
творчість?
– Вдається. Завдяки журналістиці, я маю життєвий досвід, багато історій, які
нерідко втілюються в поезії чи прозі. Тобто журналістика мені не заважає, а
навпаки наснажує, адже я практично щодня дізнаюся немало цікавого. Але
літературу теж люблю
! Взагалі, українська поезія – одна з найкращих у світі. І я із
задоволенням читаю книжки Олени Степаненко, Анни Малігон і Тані-Марії
Литвинюк, вихованців гоголівського вузу.
Із письменників молодшого покоління,
не ніжинців, мені подобаються збірки Катерини Бабкіної та Ірини Шувалової…
– А як вам
–
Таня Малярчук, чий роман нещодавно отримав премію ВВС?
– Таня Малярчук – теж цікава! Тобто зараз українська література дуже
потужно заявляє про себе в світі. А це свідчить, що Україна – не безнадійна, бо за
видатними успіхами в літературі розвиватиметься й наука, суспільне життя,
врешті-решт економіка!
– Тобто поезія – це локомотив суспільного життя, а не навпаки?
– Безперечно! Адже з чого почалося знамените італійське Відродження? З
творів Данте і Петрарки, з картин видатних художників. Знаєте, я не люблю цього
слова – еліта, бо у нас його витлумачують дещо інакше. Але сьогодні нам потрібно
згуртувати справжню українську еліту – вчених, письменників, митців, тобто
мислячих, розумних людей. Недаремно ще Рузвельт колись говорив, що треба
слухати не багатих, а розумних. Скажімо, була така школа фізиків Нільса Бора,
який запрошував на свої зібрання найбільших учених світу. Вони там мешкали,
спілкувалися, і таким чином з’являлися геніальні ідеї
. Ось таке «зібрання мізків»
зараз справді потрібне Україні. Дослухаємося до розумних!
– І на завершення – вірш із вашої чудової книжки «Неси зірку»
. От,
наприклад,
«Наче молитва».
– Заміни мене мною, та тільки новим і справжнім,
А фальшиве відший, відокрем, відріж, як ножем,
Бо такого, як був, із мене достатньо вже.
Заміни таким, якому нічого не страшно.
Я зізнаюсь тобі
– тому, прошу я у кого:
Я не знаю всіх тих, у кого цього прошу.
Бо в своєму падінні я сам собі парашут.
А своїм недоробком незручно морочити Бога.
Поможи, біля хати і зараз існуючий в’язе,
Й неіснуюча вже перша хато, і ти поможи,
І село по обидва боки від ріки, й комиші
По її берегах. Мої серце, і мозок, і м’язи
,
Підніміть мене вгору. Схочу – себе перескочу.
Підмани мене чимсь особливо звабливим, життя.
Підміни цю підробку оригіналом. Затям:
Головне в такій копії – це неточність.
І враховуй, що всюди, як кадр двадцять п’ятий,
Поміж строф і
, саме собою, поміж рядків, –
Скільки б зараз мені не було років:
Поможіть мені, мамо і тату
.
Спілкувався Сергій Дзюба
|
|
ЗНОВУ З НАРОДОМ!
Відкрите Звернення до громадян
Веселої республіки ПЕРЕЦЬ
Дорогі друзі, обійдемося без пафосу!.. Може, декому і прикортить порівняти вихід
першого в цьому, 2017 році, числа Перця із чарівним птахом-Феніксом, який
знову
і знову відроджується із власного попелу... Але це образне порівняння не тільки,
м’яко кажучи, некоректне, а й за природою своєю явно хибне.
Феномен Перця має зовсім іншу міфологему. Бо Перець ніколи не вмирав! Він —
безсмертний! Як і нездоланний український народе, який сміявся, сміється і буде
сміятись над усім тим, що заважає йому утверджуватись Безсмертям у безмежжі
Вічності.
…Заливчасто весело, а частіше уїдливо, сміявся несхитний український характер, і
продовжував жити на своїй Богом даній землі!..
Інакше б наш народ
не вижив
. Він сміявся,
сміявся різножанрово —
підбадьорливим дотепом, доречним жартом, добросердим лукавством, іронією... а
часто-густо й убивчим сарказмом. Аж поки у 1922 році не засміявся на повний
голос своїм першим друкованим Словосміхом...
І це був
новонароджений журнал "Червоний Перець". Заснував його поет Еллан
Блакитний, і разом із фейлетоністом Остапом Вишнею та молодим
карикатуристом Олександром Довженком дав йому соціальну путівку у велике
народне життя.
З того часу вся велелюдна українська громада засміялась навкруг таким
іскристим, мудровеселим, приперченим Сміхом, що наш великий народний
сміхотворець Остап Вишня згодом змушений був зізнатись:
"ми сміялись, сміємось
і будемо сміятися із радянських дурнів"...
...А втім, засміялись українці ще й, власне, над собою... Аби завчасу убезпечити
себе від можливого пошиття у самозакохані дурні... І не погрішити проти давньої,
як світ, істини: добре сміється тільки той, хто вміє посміятися над власними
вадами.
За більш як 90-річну історію свого вікування чого тільки не пережив Перець.
“Радянські дурні” закривали часопис у 30- х роках ХХ століття, нищили фізично
найталановитішу плеяду його творців, призупиняли вихід у світ різними
постановами, декретами, інструкціями, циркулярами і просто чиновницько-
тупеньким
«ніззя
»...
Про все це міг би чимало розповісти нашим сучасникам колишній очільник
журналу Федір Юрійович Маківчук — редактор-легенда, який впродовж сорока
літ — від 1946 року і до горбачовської відлиги — незмінно очолював цей бойовий
сатиричний журнал...
Саме за його керівництва Перець, навколо якого згуртувались обдаровані
непересічним талантом сміхотворці, —
розкрилився усією силою та міццю
народного Сміху і сягнув вершинного, більш як тримільйонного накладу. Не було в
Україні, здається, такої родини, де б не читали цей задерикувато-сміливий
журнал. Журнал, який у тій державі панівної “кремльовської” "Правди
" створив
воістину власну вільну
Веселу Державу
Сміху
.
Читаючи Перець, народ наш беріг живий розум, здорове почуття гумору, критичне
ставлення до дійсності, глибинне розуміння соціальної справедливості і людської
честі. А ще беріг свою віру в те, що будь-яке зло має бути покаране, що неодмінно
має восторжествувати Добро...
...Чи не з такою
святою вірою у Справедливість починався у незалежній
українській столиці Майдан Гідності?!
Та за епохи нікчемного президентства шапкохапуна- Януковича, що тепер є
ростовським біженцем, його тодішні холуї-нукери вкотре перекрили кисень
славному Перцеві... Виявилося, що практика генетичних “радянських дурнів” досі
живуча.
Але і Перець, будемо відвертими, за нетривкий час свого мовчання — як той
мудрий звитяжний воїн! — зробив певні висновки із
своїх нещодавніх поразок і,
вправно перегрупувавши боєздатні гумористично-сатиричні легіони та
загостривши пера й олівці, знову йде до свого читача. І не просто йде, а зі своїми
однодумцями-шанувальниками відроджує Веселу республіку Сміху
… В межах
непорушних українських кордонів, що простяглись вздовж і вшир: від зелених
Карпат до безкраїх донецьких степів, від замріяних поліських озер-очей до вершин
скелястого Ай-Петрі
.
Віримо, Весела Республіка Сміху не дасть новітнім привладним божкам-злодіям
та їм подібним підспівувачам- утриманцям безкарно та зухвало і далі дерибанити
рідну українську землю та її багатства, перетворюючи нас, споконвічних
господарів цієї землі, на безмовних люмпен- рабів... Ця Республіка разом з усім
народом нарешті скаже своє тверде і вагоме слово ворогам-окупантам.
А людям
чесним, добрим
, і світлим Весела республіка Перець, як і раніше, знову
подарує свою щиру усмішку
. А ще наш авторський колектив приберіг чимало
іронічних, пародійних сюрпризів для своїх пристрасних шанувальників.
Ну, хоча б такий... Певно, ніде у світі нема такої оригінальної форми правління, як
у нас, у Перчанській громаді. У третьому розділі Перчанської Конституції (яка
згодом буде опублікована для обговорення та затвердження) записано, що на
виконання надважливих завдань, які в наш непростий час стоять перед Веселою
Республікою і через те вимагають подвійної мудрості від її керівництва,
очільництво буде здійснюватися одразу аж двома
… Президентами. А як
виглядатиме це на практиці, то поживемо
— побачимо!
Отож, наповнюймо наше життя Сміхом
— радісним, життєствердним!.. І водночас
набуваймо через поштові відділення та пункти передплати УДППЗ “Укрпошта”
вільного громадянства Веселої республіки ПЕРЕЦЬ (Пакет соціальних гарантій
буде повідомлено окремо. Прим. - ПЦ САПерець
).
Хай мудрий Сміх єднає Всіх! Бо Сміх — це щедре Свято тих, хто вміє любити
життя. Хто вміє любити свободу – свободу, яку може подарувати особистості
тільки духовно здорове громадянське суспільство, до будівництва якого Перець
найактивніше донині долучається
!
Слава Перцю! Слава Україні!
..
Яка завжди вміла сміятись Переможно!
Єдиний Прес-центр Сміхової Адміністрації
на двох Президентів Веселої республіки ПЕРЕЦЬ
P.S. Із повним керівним складом Веселої республіки ПЕРЕЦЬ можна
ознайомитись у вихідних даних, розміщених на
19 та
20 сторінках обкладинки. |
|
Владислав Радченко
Серпокрилець - пташка-вітер
Я селюсь в скелястих горах,
стрімчаках, річок долинах,
але домом є для мене
чисте небо Батьківщини.
Все життя моє в польоті,
вільному, як вітер в полі,
бо моє мале серденько
не витримує без волі.
Бо моє мале серденько
знає почуття кохання,
піклування за родину
та про землю хвилювання.
І нехай зима ця люта
виганяє мене з дому,
серпокрилець - пташка-вітер
не підкориться нікому...
У житті шляхів багато,
кожен сам свій робить вибір.
Краще мерзнуть в ріднім краї,
аніж грітись на чужині.
Мрію я про весну ранню,
взимку, теплими ночами.
В ріднім небі на світанню,
як лечу я із братами.
Теплий вітер віє ніжно,
мені пір’ячко тріпоче,
про гаї, річок долини,
мені ріднії шепоче.
І нехай зима проклята
мене й вигнала із дому!
Серпокрилець - пташка-вітер
не підкориться нікому!
***
Стельмахівський дід Микола,
Знають всі його довкола.
Він веселий і завзятий,
Там де він, дива і свято.
Невгамовний старий дід,
Йому, мабуть, сотня літ.
Довжелезна борода,
Також сива голова.
Носить завжди він кожух,
Там, де комір, білий пух
І червоні чобітки,
Дідусь носить залюбки.
Дуже раді йому діти,
Бо він вчить всіх в дружбі жити.
Роздає цукерки всім
І дорослим, і малим.
Муза
В моєї музи карі очі,
І посмішка, як теплий кримський бриз.
Я з нею ладен розмовлять щоночі,
Виконувати будь-який її каприз.
В моєї музи теплі, ніжні руки.
Тендітні пальчики тримають сонця промінці.
Коли вона далеко – гірше муки,
Як хтось відрізав шмат моєї рідної душі.
В моєї музи чисте й сильне серце
І моє власне з ним знаходить резонанс.
Твоя душа, о музо – чарівнице,
Така ж прекрасна, як і квітів вальс...
В моєї музи світлий розум
Вона лиш може розуміть мене
Зі мной вона наперекір всім грозам
І це вогненне почуття, гадаю, не мине.
Слова
Слова, їх так багато,
Говоримо не мало ми...
Як будемо усе життя кохати,
Як обійняти хочемо завзято...
Але слова лишаються лиш звуками.
Б’ємо себе у груди,
Кричимо, що можемо зробити все.
А як на ділі довести,
Одразу очі до підлоги
Чудная сила піднесе.
Отак і я,
Кидав словами - вітром,
Тобі завзято розказні травив.
І як буває завжди зі словами
Тлумачення їх вихром загубив...
Але у грудях є таки щось дивне,
І оте "щось"
Словами пояснить не можу я.
Це відчуття легке, ефірне
Нагадує тих слів утрачених призначення...
***
Розпиши мою душу руками!
Манікюром прекрасним своїм.
Зажени до кривавої рани,
Цим зимовим часом нічним.
Хай тендітні твої, ніжні руки,
Розривають, ріжуть її.
Щоб зостались шматочки і друзки
Від кохавшої щиро душі.
Розпиши мою душу руками!
Я благаю тебе розпиши!
Хай рікой витікає із рани
Кров - кохання моєї душі!
Тепло людських сердець
Були колись Гуни криваві,
Аттіла вів їх у бій
І римськії воїни "браві"
У ліс всі тікали мерщій...
Були й Македонці жорстокі,
Олександр полководець і цар.
Європи просторів широких,
Єдиний він був господар...
Були і монголо-татари,
Топили всі землі в крові,
Неначе нічнії кошмари
Батия амбіції злі...
Давно це було дуже, дуже
Не кожен його пам
’ята,
До минулого люди байдужі,
А це ще не справжня біда…
З’являлись народи, зникали,
Тонули у власних мечах,
Не довго людьми панували,
Не довго наводили жах.
Нацисти на «П
’яцца Лорето»
За п
’яти висіли всі вниз.
Дихнула вільно планета
Утерла очі від сліз.
Та недовго дихать судилось,
Не довго змогли відпочить...
Могутнії наддержави
Почали знов усесвіт ділить.
Тримали сусідів в лещатах,
Всіх смикали за ниточки.
Як наслідок - в деяких хатах
Пов’язані чорні стрічки.
І на мить не спинялися люди:
Революції, сутички, бунт
Раді миру – полум
’я всюди,
Раді миру – шевелиться грунт...
Один одного нищим, вбиваєм,
Гнобим, катуєм чомусь.
Один одного проклинаєм,
Робим боляче завжди комусь.
Бо така наша суть і природа,
І такий історичний наш хрест.
Споконвіку нас манить свобода -
Це людського життя Еверест.
А ми терпим, сміємся крізь сльози -
Не зламати нікому людей.
Переборемо сніг і морози
Теплом серця із власних грудей!!!
Смачного...
О Боже як смачно – твій мозок.
Я виніс його тобі зранку,
Але це був правильний вчинок.
Збрехати про дівку коханку.
Смакую я ним обережно,
Солоним, тендітним, коханим...
Його люблю їсти безмежно
Він плодом моїм є бажаним...
О Боже, огидно – мій мозок!
Він вилетів ввечері, лихо!
Вже схожий на шмат чи огризок
Його поїдаю я тихо.
Пропитаний він алкоголем
І сумом, і злими думками.
Нестерпним, безжалісним болем,
Який прибуває з словами.
Пісня Вогню.
Тримай мене в долонях.
Я під контролем слухаю людей.
Моє тепло в мирських оселях,
Хай гріє взимку рідних вам дітей.
Я обігрію, приготую вам обід
І прожену із темряви страхіття
Коли ручний я, ви не знатимете бід
,
Я страж життя вже не одне століття
Зі мною вести чинно маєте себе
,
Бо невиношу пустощів та ігор.
Мій апетит поглине враз тебе
Зникає все в ряснім потоці іскор.
Зам’ятай! Не грайся мною,
Я злий безжальний, небезпечний!
Крадуся звіром в тебе за спиною.
Бо я Вогонь живого страх величний.
Яничари
Ми грізні піші воїни
,
Османська регулярна армія
.
Боями загартовані,
Раби свого султана.
Нас викрали у мами,
У батька і країнини.
Стирали з нашой пам
’яті
Думки про Батьківщину.
Дитячі наші спини
Нагайкми побиті,
А ніжні наші руки,
Ранами покриті...
Нас муштрували грізно
Як сталь кували в кузні.
Тепер ми, як залізо,
Але в нас мертві душі.
Ідем в вогонь і воду
Ми інструмент бездумний
Султанові Мураду
Міцний Щит непорушний.
Слов
’янська кров по жилах
Тече, а що із того.
Рідня лежить в могилах
Хлопчини молодого...
Ми вирізали села,
Своїх братів вбивали!
В нас людяність померкла.
Усі нас проклинали...
І ось коли з походу
Назад ішли в неволю,
В однім селі малому
Зустріли свою долю.
Було в нім мало люду,
Самі жінки зостались.
Ми їх підали глуму,
Забули слово жалість...
Одная жінка-мати
Свого сина впізнала...
"Синочок мій вернувся"-
Вмираючи сказала...
Гуль
І знов когось заб
’єм, як свина,
Ми з батьком. Тектиме кров рікою.
І знов не голодує вся родина
Ми розбираєм трупа нічкою глухою.
А вранці знову підем на роботу,
Не пристосовані до світу цього.
З сльозами на очах працюючи до поту,
Звикаємо до присмаку гіркого.
Вже викинули рибу з раціону.
Від хліба знову відмовитися треба.
Богам нового пантеону,
Рукою піднімаєм голову до неба.
І коли знов скінчиться наша їжа,
Охоче підемо на полювання.
Щоб враз зарізати когось, як свина.
Дістанем для родини "пропитання"...
Мрії
Я мрію бачить мирну Батьківщину,
До інституту мчати в будні дні.
До серця притискати любую дівчину,
Писати вірші та записувать пісні.
Я мрію, щоб усі мої друзяки
Зібралися у мене вдома за столом.
Село ревло від нашої гулянки
І пахло б кашею із шашликом.
Я мрію знов потрапити в Бахчисараї,
Пройтися вулицями і відчути моря бриз.
Спостерігати як на небокраї,
Птахи летять то вверх, то вниз.
Я мрію знов не бачить сльози мами,
Її тривоги й відчаю в очах.
Я цього прагну і не описать словами,
Як мої мрії знов, і знов приходять в снах...
Горицвіт
Росте горицвіт при дорозі,
Росте один, неначе сирота.
Завмер, сумуючи в тривозі,
Його морозить холодом Зима.
Вітрами прагне знищить квітку
Її жовтенькі сонце-пелюстки.
З народження ненавидить сирітку
Дитину світлої Весни...
А він стоїть, стоїть відважно.
Такий маленький, а уже борець.
За це люблю його безмежно,
Бо Горицвіт - краси весняної митець!
Дідова груша
В мого діда у дворі
Зросла груша величава,
Вже сто років на землі
Йде в селі про неї слава.
Гарна і стрункая панна
Стоїть гордо, рівно-рівно
Як цариця бездоганна
В небо дивиться наївно.
Доторкнутись до хмаринок
Мріє дідусева груша,
До білесеньких ворсинок
Вона змалку не байдужа.
- Не сумуй Царице Грушо
Не лий слізоньки даремно
Ми тебе кохаєм дуже
Ти реліквія сімейна!
Лінь
Мені лінь писати вірш,
Думать мозком мені лінь.
Лінь складать рядки простіші,
Лінь поглянуть в далечінь.
Ледарство в моєму серці
Ланцюгами проросло.
І неробство в кожній шпарці
Тихо тьмою розцвіло...
Мені ліеь вмирати, жити
Бути в русі знову ж лінь
Лантухом теж лінь лежати.
В душу знов закралась тінь.
Дармоїдство як прогнать?
Іноді відпочивать...
***
Дивлюсь в твої очі блакитні,
Як зорі сіяють вони.
Які вони ніжні, тендітні,
Нагадують погляд весни.
Дивлюсь крадькома - нічний злодій,
Соромлюсь, сховав почуття.
Твій погляд, як всесвіту обрій!
Прискорює серцебиття.
***
Талант - це птах. І на початку шляху
Він весь у веселкових кольорах.
Несе крізь морок він художника й поета
На шовковистих крилах-парусах.
Він непомітний в синяві небесній,
Лиш обрані узріть можуть його.
Могутній в слабкості, посмертно вічний
Святий та надтяжкий для кожного...
Талант - це птах. І крила його чорні,
Бо слів лихих почуть не мріяла душа.
Дари його – у серце списи гострі
Коли поета вірна муза покида...
Заєць і авто
Маленький зайчик біг по полю,
Сіяли зорі космосу над ним.
Його мале сердечко полюбляло волю
,
Цим літнім часом теплим та нічним.
Він не боявся вовка і лисиці,
Мисливців злих він вправно обминав.
Та шанував найменшії дрібниці
Гаїв, полів, де часто так гуляв.
Реве двигун, і курява до неба
Злетіла, наче чорний птах.
Руйнує все залізне дитя пекла
Та проливає влітку серед ночі страх.
Аж ось зустрілись тепле і холодне...
І бампер тонкі кості потрощив
Життя згаса і губится в безодні,
Хоч ти його плекав і щиро так любив...
Ми разом
Порвали лихі руки на дівчинці сорочку,
Зіпсоване біле, мов сніг полотно...
Вона втекла і заховалася в куточку,
А руки геть пішли, рукам-бо все одно.
Сверлили її погляди з презирством,
Кляли за вигадані вчинки язики.
Серця холодні гріли лицемірством,
А блазні кидали під ноги мідяки...
Але надія у дівочім серці - тліла,
Як трісочка, як фенікса-перо.
Вказала вірний шлях - дорогу освітила,
Посіяла пшеницею добро...
Прийшов юнак збирати урожаї,
Ту дівчину з колін, піднявши, пригорнув.
Бо кожна ніч світанок свій стрічає!
Любов пробуджує життя від сну.
Разом вони зашили білую сорочку,
І руки зіпсувать не зможуть полотно.
- Хай очі, блазні, язики ховаються в куточку,
А ми разом і нам всім все одно!!!
Сумна пісня
Лунають пісні в степах України,
Залізная кобза співа над Дінцем.
Біленькі хатини в купелі калини
Стоять припорошені чорним вінцем.
Танцює гопак моя Батьківщина,
Цимбали гудуть, закладаючи слух.
Під вишнею вже не вечеря родина,
Зніма сумний дід свій старий капелюх.
Спішать парубки веселитися в лузі,
Як ті гайдамаки, як ті козаки.
А їх матері застигли в напрузі,
І посмішка зникла з обличчя сестри...
Орхідея
Так важко складати рядочки,
Так складно сказати тобі!
Як я закохавсь в твої очі
У синіх горах навесні...
Мовчати, мабуть, було б легше,
Сховати в кишені слова.
Коли я зустрів тебе вперше,
Мов, скрипка заграла душа.
Ти дівчина - орхідея!
Короткий мій сон Чернівців,
Мелодія ніжна Орфея,
Тендітная пісня птахів.
Так важко складати рядочки,
Так складно сказати тобі!
Як я закохавсь в твої очі
У синіх горах навесні...
***
Узбекистан, Термез, Амудар'ю
Давай сьогодні пригадаєм, друже.
Про юнії роки, про молодість свою,
За ними вечорами серце щиро туже.
Давай згадаємо заставу на кордоні!
Казарму, взвод, старшин, майорів,
Зелених, дружніх хлопців-солдафонів,
Котрі лишилися в старенькому альбомі...
Згадай! Як сонце сходило над степом,
Шуміла течія в Амудар'ю,
Узбецькую пустелю під блакитним небом,
І прикордонників веселую сім'ю.
Роки летять, шкода їх не спинити.
Старі ми вже на скронях сивина.
Та дружба наша буде вічно жити!
У кожній літері цього короткого вірша.
Лист
Ти чула це не раз по телефону
І в очі карі говорив я сто разів.
Але між нами й досі прірва, перепона,
Як завжди повна спалених мостів.
Пестливих слів і ніжних поцілунків
Розмов по телефону до зорі
Мені бракує дивних тих стосунків!
Як втратив все - лише тоді прозрів.
Мені потрібна ти, як теплий бриз вітрилу!
Без тебе корабель мій якорем стоїть.
Для мене ти, як світло Сильмарилу
Котре не гасне тисячі століть...
Я ладен лиш для тебе збожеволіть
Зі скелі кинутися в прірву темноти
Цей лист моя остання сповідь!
Вона рве серце до хронічной хрипоти.
***
І знову ти палиш самотньо,
В гуртожитку на підвіконні.
Сусіди усі твої сонні,
В нічнім коридорі порожньо...
Недокурки гасиш об душу,
Та я сперечатись не мушу.
Витримую стійко та мужньо!
З легень випускаючи дим,
Тонкими кільцями гіркими.
Ми знов-таки стали чужими,
Мовчанням тихим та страшним...
Недопалки гасиш об серце,
Як сльози, чисте та відверте,
Яке навік стало твоїм!
Дружня сповідь
Євгене, друже, послухай хвилину!
Яку я у Львові побачив дівчину:
Гарненьку, вродливу, червону калину.
У морі жінок знайшов чисту перлину...
Дівчат таких гарних не бачив я зроду!
Євгене, ти віриш?! Вона мала вроду.
Її тонкий стан викликав насолоду
Поглянув на неї і втратив свободу...
Вона нагадала мені ніжну скрипку,
Весняну царівну, дівчину-квітку.
Євгене, душі я віддав їй частинку!
Заділа у грудх тонку павутинку...
Безслідно я втратив слушну годину!
Не зміг подолати мовчання долину.
Шкодую без тями по нинішню днину,
Євгене, я втратив кохану людину...
Крук та сова
(присвячую своїй хрещеній Карині)
Є дідусь у Стельмахівці,
Там, де він, лунає сміх
Із казками у торбинці
Любить розважать усіх!
Знає всю малечу добре:
Хто бешкетник, хто пустун,
В кого серденько хоробре,
Хто правдивий, хто хитрун.
Він розкаже казку вміло,
Бо живе в ній сам сто літ.
Це для нього миле діло.
Словом, він малює світ.
Знає безліч він історій,
Вигадав чимало сам.
Дідів подарунок щедрий
Розповім я на ніч вам!
У далекії часи
Повні чарів і краси,
Жив у лісі Прадубів
Крук – панок усіх птахів.
Мав козацькую поставу,
Кошти мав і слуг птахів,
Полюбляв заморську каву,
Мав маєток – дар батьків.
Модник був, яких у світі
Спробуй пошукати, друже.
Врода легеня в зеніті,
А на інших – тьху, байдуже!
В ті часи – чудні, казкові
Мали пір’я круки біле,
Крила їх були шовкові,
А характер обважнілий.
Мешкала ще в цьому лісі
Всім потрібная персона
В чудернацькім капелюсі
Сова – тітка Аполона.
Талант мала унікальний,
Заворожуючий, дивний!
Модно фарбувала птаство,
Та усе лісне міщанство.
Як наварить в лісі фарби
Безліч, аж тікають очі.
Не сховатись від громади
Змінить колір всі охочі!
Пан Снігур обрав червоний,
А Омелюх сірий, жовтий.
Навіть лицар-Серпокрилець
Колір свій змінити хоче.
І літали до сови,
Бо приймала всіх завжди.
Хоч панок ти лісовий,
Чи звичайний птах-робочий.
Раз в неділю красень Крук
Розглядав себе в люстерко.
Випустить не міг із рук
Вихваляв себе любенько:
«Файний я, як не крути,
Хоч у профіль, хоч в анфас!
Може, й гарні є птахи,
Але я найвищий клас!»
Щоб примножить власну вроду,
Фарбу нанести на пір’я
Стать гарнішим за природу,
За зірок ясне сузір’я.
Полетів Крук епатажний
Домовлятися з совою,
Щоб створила образ важний
З унікальною красою.
Тітка Аполона чемно
Нотувала всі вимоги.
Вже й надворі стало темно
Навіть сови мили ноги.
Коли день вже стукав в двері,
Закінчили список фарби
Вісімсот дванадцять пунктів
На папері склалось вправно!
Крука била нетерплячка,
Час тягнувся, наче равлик!
Це бомондівська болячка,
В дзьоб не ліз смачний рогалик.
А сова стікала потом -
В піч кидала дровенята.
Фарба ж пахла не компотом,
Так не пахли й поросята…
Аполона в протигазі
Чаклувала над чанами,
Кожен колір в своїй вазі
Ще й заткнула качанами.
Пунктуальна сова тітка
Все, як дзвін, зробила вчасно,
Для Крука це гарна звістка:
«Дочекавсь! Ура! Прекрасно!»
Вбіг, мов фурія шалена,
До маленької кімнати.
А малярка натружденна
На палітру клала фарби.
Закипіла знов робота,
Наче масло на пательні,
Понеділок чи субота
Майстру дні усі буденні.
Знав би Крук, яка то праця -
Змінить колір важко дуже,
Щоб робота удалася
Всидіть смирно треба, друже.
Вела вальсом візерунки
Сова пензлем віртуозно.
Усі панські забаганки
Виконала скрупульозно.
Крук же совався по лаві,
Мов по снігові санчата.
Його били золотаві
Нетерплячки пташенята.
«Дуже прошу, любий пане,
Зроблю ще кілька штришин
Фарба хай сухою стане,
Ви посидьте п’ять хвилин!»
Та не чув панок зірковий
Застереження майстрині,
Всім хотів свої обнови
Показать, мов на вітрині.
Скочив Крук на рівні ноги,
Дзьоб задрав, аж впала люстра!
Не почув він застороги
Вдавсь до прикрого нехлюйства.
Хотів крок зробить пихато,
Та під ноги глянуть ліньки,
Прагнув злато показати,
Але не судилось тільки…
В сінях хати Аполони
Стояв повен дьогтю чан
Крук не бачив перепони,
Мов з казок дурень Іван!
Булькнув добре, з головою
Весь пірнув, діставши дна,
Випадковістю чудною
Всякого в житті бува!
Вимив в чані добре пір’я,
Став, як серце і душа,
А із дзьоба град злослів
’я
Тік, мов темная ріка…
Крук вищав, стогнав, качався,
Бивсь в істериці, ридав,
Але як він не старався,
Що робить далі не знав…
Біля хати Аполони
Вже злітавсь натовп пташиний,
Гомонів та бив поклони,
Обступав весь двір совиний.
Всі хотіли бачить пана
В амплуа новім чуднім,
Але з дьогтю пінна ванна
Перебила плани всім.
Затряслись дверей завіси
Застогнали стіни, дах
І на сцену з-за куліси
Вийшов Крук – ходячий жах!
В бідолахи очі з лоба
Лізли, мов редис весною,
Від хвоста і аж до дзьоба
Крук був чорний з головою.
Всі птахи навзнак упали,
Дехто навіть ще й зомлів,
Затряслися, закричали,
Хто ридав, хто голосив:
«Як посміла ти, малярко!
Чим він завинив тобі?!»
Крук розбив своє люстерко
Й пір’я рвав на голові
.
Вся пташиная громада
Стала на сову горлати:
«Прив
’яжіть її до дуба,
Відведіть її до ката!...»
Раптом голос чийсь могутній
Пролунав, неначе грім,
Серпокрилець – пан шляхетний
Словом врятував своїм:
«Схаменися! Стій, громадо!
Сліпо не судіть майстриню,
Править чесну треба раду
Кара кожному по вчинню!»
Ох, погано ця пригода
Для сови могла скінчитись,
Але тітка Аполона
З усіма вміла дружити!
Як птахи дізнались правду,
Реготати стали гучно.
Крукові зробили славу -
Той зник в темряві бундючно…
Сам Орел – пташиний цар,
Став водити з нею дружбу.
Він помітив її дар,
Викликав сову на службу…
І тепер сова-майстриня
В лісі більше не працює.
Вона ночі господиня
Зорі в небі всі фарбує!
Шлях Чумацький та сузір’я -
Це її робота вправна.
Сові пензлик, мов повітря,
Аби не кінчалась фарба!
Крук же кинув своїх друзів,
Окрім нього усі винні.
Панам дьоготь по заслузі
Лишивсь чорним аж до нині.
Той, хто задирає дзьоба,
Зневажає рідних, друзів
Того крукова подоба
Покарає по заслузі!
|
|
Василь Слапчук
ЗБИРАЧ МЕТАФОР, ЗОДЧИЙ, ЧАРІВНИК
Михайло Блехман. Час збирати метафори : Оповідання українською мовою.
– Канада, Монреаль: Порт- Фоліо; Київ: Міжнародна літературно-мистецька
Академія України, ГО «Чернігівський інтелектуальний центр» (українсько-
канадський літературний проект), 2017. – 130 с.
Великий розумник і великий вигадник Умберто Еко у «Нотатках на берегах
“Імені троянди
”» зауважив, що для розказування перш за все необхідно створити
певний світ, якомога краще облаштувавши його і осмисливши в деталях.
Наприклад, взявши річку з двома берегами і на лівому березі посадивши рибалку з
паскудним характером і кількома судимостями, вже можна розпочинати писати.
Щодо річки я б погодився, однак конфліктний урка- риболов мені аж ніяк не
до вподоби, навряд чи це майбутній апостол –
рибалка людей. Тому я з легкістю
приймаю художній світ Михайла Блехмана, котрий для початку взяв озеро, що
«нагадує краплю дощу, яка розтеклася по долоні», і розмістив на його березі
художника (навіть трьох художників) із мольбертом. Оповідання, що відкриває
збірку, має назву «Мольберт», воно може слугувати якщо не дорожньою картою
для подальшого просування світом Блехмана, то принаймні прекрасним місцем
для акліматизації, яка, без сумніву, не завадить читачеві, адже світ, який
пропонується його увазі, це світ тонких і вишуканих матерій, цілісний організм,
що складається із подій, часом навіть мікроподій (у своїй безкінечній
незначущості і мализні вони вміщають усю велич і вагу Всесвіту), які привносять у
цей світ універсальний сенс і світло істини.
Автор дає зрозуміти читачеві, що чекає від нього співтворчості, адже,
незалежно від того, малярська це картина чи словесне полотно, правдиво
вивершеному творові завжди бракує останнього штриха, який повідомляє/приховує
якусь таємницю, і домалювати/дописати його належить адресатові мистецького
твору, а відтак, залежно від того, зуміє читач/глядач бути достатньою мірою
письменником/художником, щоб впоратися з цим завданням, залежить доля митця
– інакше йому загрожує безрадісна роль: із художника перетвориться на єдиного
цінителя власного твору. Отже, художник (у широкому розумінні цього слова)
лише тоді художник, коли засвідчений користувачами власного мистецтва, тому
йому так непросто дотримуватися правди (цебто залишатися художником),
знаючи, що ці користувачі мистецтва «найчастіше бажають отримати замість
правди – фантастично незрозумілу їм фантастику, котра виглядає спокусливо
правдивою». Якщо у реальному світі неправда не тільки допустима, але й може
кластися в основу певних житейських побудов, які здаються невразливими і
довготривалими, то для художнього світу навіть незначне відхилення від правди
стає катастрофічно руйнівним. І це – радше перевага, аніж вада художнього світу.
Як відзначав той же У. Еко: «Проблема з реальним світом полягає в тому, що
споконвіків люди гадають, чи є в ньому сенс, і якщо так, то який. Що ж до
вигаданих світів, ми знаємо напевно, що в них є сенс, що авторська сутність
присутня зовні – як фігура творця і всередині – як набір інструкцій для читання».
Стосовно «набору інструкцій для читання», то наразі я б на них не надто
розраховував. Прямих вказівок ви не виявите, а от натяків – скільки завгодно.
Найбільш виразною підказкою у цьому сенсі є алюзія. Знаходимо таку вже в
першому оповіданні.
Воно цілком реалістичне, за винятком епізоду, коли чи то заєць, чи то
кролик, «неестетичний та сірий» («дражлива перевага вух над обличчям»), що
виліз на очах у трьох художників зі своєї нірки і несподівано видобув із жилетної
кишеньки годинника, подивився на нього, усім своїм виглядом даючи знати, що
поспішає. У цьому кроликові не можна не впізнати Кролика з Країни чудес, до
якої, через його ж нору, втрапила Аліса. Цей пунктуальний (чи навпаки, позаяк
запізнюється) Кролик ще постане перед читачем. Якщо я правильно зорієнтувався
у цьому казковому світі, від його особи написане оповідання «Старша сестра».
Цебто старша сестра Аліси. Саме з нею, дівчинкою із вікторіанської епохи, він
веде карколомні керроловські діалоги. Для читача цей вухастий джентльмен є
знаком, що він (таки читач), коли ще не втрапив до Країни чудес, то вже на шляху
до неї. Пам’ятається, головною у цій країні була Чирвова Королева, надзвичайно
неврівноважена особа, котра без розбору наказує катові відрубати голову на кого
тільки впаде її королівський погляд. На щастя, монархині (їх тут аж дві) із світу
Михайла Блехмана цілком цивілізовані і демократичні.
Одна з них – уже не казкова, а справжня королева («Ніч у вищому світі»),
точніше кажучи, королева Великобританії. Може, навіть Єлизавета ІІ. Якою її
зображають на монетах до 1984 року, автор портрета Арнольд Машин. Утім, нехай
вона залишається інкогніто, оскільки йдеться все-таки про речі доволі інтимні.
«Моя пристрасть, що уживалася з цілком зрозумілою цікавістю, тривала вже
чимало років, іноді слабшаючи, іноді спалахуючи з такою силою, що я не міг
прожити без моєї королеви. Вона зустрічала мене тонкою, заворожливою
посмішкою дами вищого світу».
Отакі ось неординарні стосунки в героя оповідання із королевою. Михайло
Блехман вміло виписує їх, нагнітаючи психологічну напругу взаємин, у дрібних,
часом навіть побутових деталях, які мають особливе значення, коли йдеться про
почуття, що цілковито оволодіває чоловіком. І лише наприкінці оповідання автор
відкриває читачеві, що це почуття і пристрасті філателіста: «Милуючись
прекрасним обличчям, я задоволено подумав, що вона абсолютно не міняється і не
зміниться ніколи: на всіх зображеннях в моєму головному альбомі вона молода і
прекрасна. А тих її портретів, де вона постаріла, я не тримаю. Упевнений, що вона
вчинила б з моїми так само – якщо б марки збирала вона, а британським монархом
був я».
Героїня оповідання «Потім», жінка із болями в попереку і набряклими
ногами, до котрої звертаються «ваша величносте» (на це звертання у час своїх
вершинних проявів заслуговує кожна жінка), у котрої парадний екіпаж (правда,
цілковито розвалений), сонний кучер, поруч з яким «вічна миска недоїденої
гарбузової каші», слуги в лівреях – хропуть у лакейській... «Сплять усі, хто вирішив
не приходити до мене з мого дитинства. Сплять так, наче досі й не спали ніколи».
Її палац своєю занедбаністю нагадує обійстя якого- небудь латиноамериканця. Усе
свідчить про ефемерність буття: слава, розкоші і лоск (а головне, молодість)
зосталися далеко позаду. Можливо, ще у старечій пам’яті. Котра, однак, все ще
спроможна відрізняти бажане від дійсного. «Мені належить пурхати і
випромінювати наївність, сріблясто дзвеніти у відповідь на вітання і заливатися
червоним кольором втіленої наївності.
Присутні покликані прислужувати мені, а я – служити всім їм. Її величність
служить своїм підданим. Служить недосяжним і тому манливим прикладом,
втіленням недосяжної, але все ж одного разу досягнутої, а тому спокусливої мрії».
Таким і мав би бути світ жінки (не обов’язково королеви). Однак рано чи пізно,
кожна жінка зі свого світу потрапляє до світу чоловіка. Булат Окуджава: «Тусклое
здесь электричество, / с крыши сочится вода. / Женщина, ваше величество, / как вы
решились сюда?» Такий ось світ чоловіка, навіть якщо той чоловік – король. Ні, не
втрачені пишноти і слава турбують стару королеву. І навіть не загублена
молодість. А дещо більше: «На троні – його колишня величність, а до нього
підходить – щоб зайняти місце поруч – колишня моя. Він дивиться на мене і,
напевно, думає те ж саме: звідки взятися величності, якщо велич пішла?
Непомітно для інших, вона зникла для нас, а ми – один для одного».
Куди дівається величність любові/кохання?
Тяжко повірити, що ця похилого віку жінка – не хто інша, як та сама
знаменита, усім нам добре знана, Попелюшка.
Прекрасне оповідання. Витончене, не побоюся навіть сказати: досконале,
наче ніжка юної Попелюшки.
Оповідання «Правда» – ще один своєрідний сиквел. І знову це казкова
історія. Головний герой – арештант, типу (як же без вульгаризмів та жаргону, зона
все-таки) дисидента. Коротше кажучи, політичний. Сидить. Страждає за правду,
карається докорами сумління. Кається. «Потрапити в халепу через одну-єдину
безглузду фразу... Я не міг не повторювати її всі ці нескінченні роки – мовчки і
вголос, бо моє покарання було, є і буде вічним. Подумати б про що-небудь радісне,
забути цю кляту фразу і врятуватися від неї... Ось зараз – у котрий уже раз –
спробую і забуду, і нехай він сам, якщо хоче, ходить туди раз на рік і повторює її
або нехай знайде собі іншого бажаючого скуштувати казкового життя». Пише до
короля апеляцію стосовно помилування. Король начебто й не проти, але, як
виявляється він мало що вирішує... Король, так само як і арештант, цілковито
залежить від того, хто це все придумав, котрий обом їм приходиться «хрещеним
батьком». Король пропонує: «Тоді відмовтеся від своєї непотрібної фрази. Не
кажіть її. Забудьте, от і все. Нехай наш благодійник, а точніше сказати, ваш
мучитель, підшукує вам заміну...» На що в’язень емоційно відреагував: «Де ж він
знайде мені заміну?! – закричав я у відчаї. – Він же і мене ледве знайшов! Ніхто ж
не погоджувався!» Бачимо, що невільник не з тих, хто розриває домовленості
заднім числом. Угода є угода. Почуття обов’язку знову перевершує голос розуму,
попри те, що саме ця чеснота і привела його до в’язниці. Можна тільки
приєднатися до тих, хто виявляє до арештанта співчуття: «Чи не буде найбільшою
помилкою приректи цього джентльмена на те, щоб він почав свій свідомий
життєвий шлях з того, чим було б навіть небезпечно цей шлях закінчити?» Коли
в’язневі остаточно вривається терпець, він кричить: «Я хочу до мами!»
Однак про маму Ганс Крістіан Андерсен, царство йому небесне (як любив
приказувати Даниїл Хармс, поминаючи Достоєвського), на жаль, не подбав.
Можете звіритися з книгою в сап’яновій або в шкіряній палітурці. Потурбувався
лише про неперервність дійства: процесія на чолі з королем незмінно повторює
свою ходу. Король приречений залишатися голим (хоча його репутація від цього
не постраждала), а хлопчик (наш неповнолітній зек) приречений вигукувати
правду. А світ, врешті, приречений приймати цю правду такою, якою вона є, і не
робити з цього жодних висновків.
«Правда – це казка, розказана самому собі», – підсумовує автор казки.
Тільки я вже збився з пантелику: цей автор наразі – Андерсен чи Блехман?
Оповідання «Лебедине озеро» відсилає читача до казки про гидке каченя, а в
оповіданні «Творці» вгадується відлуння сюжету про Моцарта і Сальєрі. У
першому йдеться про моральні страждання, а в другому про муки творчі.
Буденність – каченя, яке мріє перетворитися в лебедя, і піднесеність – тиша, що
заважає композиторові почути музику. «Один-єдиний образ, одна метафора, один
натяк допомогли б йому. Він просив зглянутися і показати йому цю метафору,
хоча б мигцем, як, мабуть, завсідник трактиру показує красуні кутик жаданої
купюри, і вона покірно і щасливо виконує всі його забаганки. Він свято вірив, що
ця метафора буде, нарешті, йому явлена і музика розсіє какофонію тиші, – вірив,
але був до жаху впевнений, що нічого не зможе почути».
Кожному митцеві знайомий цей страх – не почути більше того, хто награє
музику чи диктує слова, які митець записує і передає людям. Либонь, чим більший
митець – тим більший його страх. Блехман знаходить нетривіальну розв’язку...
Виявляється, що замовник музики, загадковий незнайомець у чорному крислатому
капелюсі, – це і є композитор. Ну і пляшечка з отрутою, хоча й присутня поміж
реквізиту, проте так і залишається не відкоркованою. Адже людина і без отрути
знайде від чого померти. Навіть якщо той, хто передав музику, заснув у своєму
улюбленому кріслі – віддався сну вічному, все одно залишається хлопчик.
Хлопчик, якому ще належить пізнати світ, щоб відкрити для себе музику, або
пізнавши музику, відкрити для себе світ.
У драматичній мініатюрі «Моцарт і Сальєрі» Михайло Блехман повертається
до теми «геній і його оточення». Читач стає свідком дивовижної метаморфози:
місце ліричного, витонченого і одухотвореного письменника заступає доволі
безцеремонний, трохи навіть цинічний, не на стільки, щоб переписати «Гордість і
упередження» Джейн Остін на «Гордість і упередження і зомбі», але достатньо
сміливий, щоб не рахуватися з установленими поглядами чи правилами, автор,
який із численної кількості доступних його уяві варіацій, пропонує варіант, за
яким Моцарта отруїла (підставивши Сальєрі) власна дружина, змовившись із своїм
коханцем – детективом, котрий цю справу мав розслідувати. Як виявилося,
Михайло Блехман полюбляє пожартувати з читачем. Розважитися. Наприклад, в
оповіданні «Безперервність» він спільно із Хуліо Кортасаром (саме так, із
відомим аргентинським письменником) успішно розслідує іншу детективну
історію (убивство), в котрій замішана героїня їхнього спільного оповідання. Як
мовиться в іншому творі: «Перемогти зло дано лише тому, хто зважився вирушити
в дорогу. На це нелегко зважитися». Оповідання називається «Повість про коня та
ослика». Якщо читач уже більш-менш освоївся у художньому світі Блехмана, то він
без вагань може припустити, що худібка ця належить відповідно Дон Кіхоту і
Санчо Панса.
При такій кількості запозичених сюжетів, образів і персонажів Блехману
вдається уникати найменших проявів вторинності. Звичайно, це свідчить про
майстерність письменника, про його бездоганне вміння вести з читачем
літературну гру на рівні тих класичних творів, до яких він апелює. Утім,
переважна більшість його оповідань мають оригінальне походження, цебто не є ні
ремейками, ні сиквелами, ні приквелами, ні мідквелами будь-яких творів світової
літератури. Зазвичай, вони побудовані довкола стосунків чоловіка (переважно
інтелектуал) випадків і жінки (жінка завжди трохи таємнича) або особистості
митця, з його вічними пошуками та кризами.
За рідкісними винятками, оповідання Михайла Блехмана можна назвати
безфабульними. За У. Еко «фабула встановлює причинні зв’язки (а значить, і
пояснення); вона говорить нам, що факт В відбувається в силу факту А». Колись у
когось із літературознавців, може, у того ж У. Еко, прочитав про різницю між
фабулою і сюжетом. Фабула – це наче програма. Сюжет – її втілення. Фабулу
можна переповісти. Сюжет лише прожити. У цьому сенсі оповідання Блехмана
сюжетні, позаяк надаються до того, щоб розглядати їх не, як перебіг подій, а як
комплекс переживань. Ці переживання я б проілюстрував цитатою з Волтера
Патера: «Поки все тане у нас під ногами, ми цілком здатні утримати якусь
вишукану пристрасть, певне враження, що входить у свідомість, яке з проясненням
горизонту, здається, на мить надає духу свободу; або будь- яке збудження почуттів,
дивні відтінки, дивні кольори, незвичні запахи, або твір, що вийшов з рук
художника, або лице близької людини». Художній світ Михайла Блехмана
складний лише в тій мірі, на скільки складними є переживання (душевні,
почуттєві, інтелектуальні) самої людини. Автор шляхом внутрішнього монологу
вводить читача у внутрішній світ персонажа. Що дає підстави припустити, що
письменникові близька поетика
точки зору, про яку писав У. Еко, і яка означає
«перенесення дії зі зовнішніх факторів у душу персонажа». Роль оповідача при
цьому за своїм значенням зводиться до ролі одного з персонажів.
Анна Багряна вже звертала увагу читачів на те, що: 1) для творчості Михайла
Блехмана актуальна проблема часу; 2) із чотирьох стихій (земля, вода, вогонь,
повітря) йму наймиліша вода. Від себе додам: води у Блехмана більше, ніж у
Айвазовського. Гадаю, ці дві особливості прози письменника мають спільне
походження – вода у нього виступає метафорою часу. Відомо, що вода є
обов’язковою приналежністю китайського саду, оскільки символізує вічний рух.
Цей символ вічності в системі китайського космосу виражає безперервний потік
буття. Інший образ, що нерозривно пов’язаний з водою – «дзеркало світу»,
втілення спокою порожнечі і незнаного двійника всіх образів, що утримуються
грою віддзеркалення. Тому вода у китайському саду повинна бути присутня у двох
видах: статичній (водяна гладь ставків) і динамічній (струмки, водоспади). М.
Блехман напрочуд вільно переміщається у цих «потоках буття», ніби спростовує
тезу Геракліта, що в одну й ту ж воду двічі не увійти. У художньому світі Блехмана
час, що відчувається як певні зміни, проживається наче всередині цього часового
потоку. З одного боку, це цілком реальний світ, люди (персонажі) живуть,
старіють, помирають, цебто вони тілесні, матеріальні, і як все матеріальне
підвладні часові, його руйнівній дії. З іншого, оскільки їхнє буття – це буття душ і,
як я вже відзначав (поетика точки зору), душі персонажів є полем, що уможливлює
це буття, а не навпаки, – тому час для них справді не більше, ніж вода. Душі ж
перебувають у вічності. Усі часові зсуви або накладання часів, скажімо, минулого
на теперішній, чи їхнє переплетіння, не виглядає ні зсувом, ні накладанням, ні
переплетінням, а певною цілісністю/єдністю, котра не має ознак аномалії, а
сприймається як природний стан. Із тієї точки зору персонажа, у якій він
перебуває на цей момент, минуле, теперішнє і майбутнє бачиться суцільною
картиною, а часові розмежування умовністю, що не перевершує значення
звичайної дорожньої розмітки. І, як справедливо мовиться в оповіданні «Стукіт»:
«Дуже непросто зробити так, щоб минуле не минуло і при цьому не заважало
майбутньому. Щоб минуле, сьогодення і майбутнє не заважали одне одному і одне
одного не заперечували», – однак автор із цією проблемою успішно справився.
Найяскравішим прикладом цього може слугувати оповідання «Вечеря на вулиці
Стародавньої Святої», в якому головний герой спілкується зі своїми давно
померлими батьками. І це аж ніяк не спіритичне викликання духів із загробного
світу. Оповідання написане в цілком реалістичній манері і не має ознак містики.
Очевидно, саме цим і визначається гармонічність художнього світу Михайла
Блехмана.
В. Нун писав: «Переходиш від однієї точки до іншої, рухаючись за обрисами
форми, і осягаєш предмет як взаємну рівновагу всіх його частин у межах цілого.
Відчуваєш ритм його структури. Іншими словами, за синтезом безпосереднього
чуттєвого сприйняття наступає аналіз осягнення. Відчувши спочатку, що це щось
одне, відчуваєш потім, що це – одне
щось. Осягаєш його як складне,
багатоукладне, членоване, ділене, складене з частин, як результат і сума цих
частин, як щось гармонійне». Подібним чином, від оповідання до оповідання,
рухаєшся художнім світом Блехмана, аж поки не осягаєш його як щось гармонійне.
Коли вернутися до першого оповідання із трьома художниками на березі озера, то,
запозичивши дещо з їхнього реквізиту, техніку, в якій виконані оповідання, можна
уподібнити до техніки акварелі. Дуже прозоро, світло, чисто, легко... Дещо
різняться «Моцарт і Сальєрі» та «Вибір», їх я відніс би до гуашей. А оповідання
«Хай живе!» та «Салун» – це взагалі чорно-білі рисунки звичайним олівцем. Два
останні настільки відмінні від усього корпусу вміщених у збірці творів, а їхні
мікросвіти до того контрастують із ідилічністю решти художнього світу, що
мимоволі хочеться відгородити їх і почепити табличку «палата № 6».
Насамкінець про назву збірки.
Джамбатіста Віко колись писав про первісну поетичну логіку, згідно з якою
люди говорять ще не відповідно до природи речей, а вживають мову фантастичну,
користуючись допомогою одухотворених субстанцій: «З цієї поетичної логіки
виникають всі перші тропи, з яких найблискучішою (і тому найнеобхіднішою і
найчистішою) є метафора, яку хвалять ще більше тоді, коли вона надає сенс і
пристрасть речам беззмістовним».
«Час збирати метафори» – гарна назва.
Конструктивна. А в світі, в якому я живу, відверто бракує конструктивності.
Але «нічого не вдієш: все одно доведеться ставити крапку...»
|
|
Михась Ткач
Лауреати премії
імені Леоніда Глібова
Цю нагороду заснували МГО Літературна спілка
«Чернігів
» та журнал
«Літературний Чернігів
» 2002 року
. Премія присуджується
авторам за кращі
твори, видані не пізніше
, як за три попередні роки, в день народження класика
української літератури Леоніда Глібова в таких номінаціях:
«Поезія
», «Проза
»,
«Літературознавство
», «Краєзнавство
», «Мистецтво
», «Благодійна та громадська
діяльність
».
Серед лауреатів минулих років – письменники Василь Слапчук, Тетяна Дзюба,
Василь Струтинській, Володимир Сапон,
Сергій Дзюба, Олександр Забарний,
Віталій Леус, Іван Корсак,
Микола Максимець, Анна Багряна, директор музею М.
Коцюбинського Ігор Коцюбинський, головний редактор газети «Деснянська
правда», поетеса Людмила Пархоменко, професори Григорій Самойленко та
Володимир Кузьменко,
Чернігівський академічний народний хор,
капела
бандуристів імені Остапа Вересая
, актор Олексій Биш
.
Щойно відбулося засідання журі, яке
назвало цьогорічних лауреатів. Ними
стали:
1. Поет, перекладач, знаний в Україні хірург
-ортопед
Володимир Фриз
(Чернігів) – за книгу перекладів із польської і німецької мов
«Поезія любові
»;
2. Письменник, літературознавець
Петро Сорока
(м. Тернопіль) – за книгу
«Жезл і посох
», а також художні і публіцистичні твори, надруковані в журналі
«Літературний Чернігів
»;
3. Поет, прозаїк
Володимир Сенцовський
(м. Борзна) – за книжку для дітей
«Гойда-гойдає човника вусатий сом
»;
4. Письменник, краєзнавець
Станіслав Маринчик
(м. Ічня) – за книжку
«Сузір’я талантів
» (37 літературних портретів видатних земляків)
;
5
. Громадський діяч, меценат, депутат Чернігівської обласної ради
Віктор
Кияновський
(м. Ічня) – за визначну благодійну та громадську діяльність
;
6.
Актори Чернігівського обласного театру ляльок імені О. Довженка:
Олександр Олійник
, Марина Лахно
, Ольга Рудько, художник
Тетяна Коваль
(директор театру), режисер
Віталій Гольцов
(художній
керівник театру
),
письменник
Анатолій Покришень
(м. Чернігів) – за втілення на сцені театру
ляльок вистав за творами чернігівських авторів
(вистави
«Фізкульт-привіт
» за
Євгенією Коніщевою,
«Ласий ведмідь і Кракатунчик
» за Михасем Ткачем і
Сергієм Дзюбою,
«Тигруня
» за Віталієм Топчієм
.
Нагородження відбудеться 2 березня о 15 годині в обласній науковій бібліотеці
імені В. Короленка.
|
|
Сергій Дзюба
Магія Азіти
У перекладах Сергія Дзюби та Надії Вишневської на початку 2017 року
побачила світ книжка вибраних віршів українською, російською та перською
мовами знаменитої сучасної іранської поетеси Азіти Кагреман «Легше, ніж
повітря».
Цю збірку ошатно надруковано в Осло, у Норвегії, в престижному
видавництві «
Aftab Publication».
Пропонуємо вашій увазі відгук Сергія Дзюби на
книжку, яка вже викликала резонанс в Ірані, а тепер із нею мають змогу
ознайомитися шанувальники поезії в Україні, відривши для себе проникливу і
незвичайну письменницю
.
Ще до того, як дорога досягне кінця,
Ми закінчуємося.
Вціліє захід сонця на старенькій веранді,
Свято біля тюльпанів.
На вечірніх стеблах сплять втомлені вогники.
А ніч обов’язково продовжить красень-місяць,
Нема лише нас.
У пошуках дощі
Тиняються помаранчевими вуличками.
Дороги довші, ніж наші сни.
(«Дороги і сни», тут і далі – переклади Надії Вишневської)
Авторка цієї дивовижної збірки Азіта Кагреман народилася 3 квітня 1962
року в іранському місті Мешхед. А з 2006-го вона вже мешкає в Швеції, зараз
живе в улюбленому, мальовничому місті Мальме. Член Спілки письменників
Ірану та впливового шведського ПЕН-клубу. Має сім поетичних книжок на фарсі
(перською мовою) і збірку шведською. Перекладає англомовну поезію. Лауреат
почесної Премії принца Вільгельма від шведського ПЕН- клубу та Малої
Нобелівської премії
(Міжнародної літературної премії імені Людвіга Нобеля
).
Член Міжнародної літературно-мистецької Академії України.
Її чоловік
– видатний іранський поет Сограб Рагімі
– трагічно загинув
: його
тіло знайшли на околиці міста в спаленому автомобілі. Досі обставини смерті
Сограба нез’ясовані. Дружина надзвичайно важко перенесла загибель свого
коханого
, тож фактично ця книжка – її пам'ять про неординарного та
благородного чоловіка, дотепного й іронічного у своїх чарівних віршах, які ми
теж із задоволенням перекладали з Надією Вишневською.
Сограб відзначений престижною Міжнародною літературною премією імені
Миколи Гоголя «Тріумф»
, і він дуже щиро радів цій нагороді в Україні, вступив
до нашої Академії
… Поет і зараз незабутньо посміхається зі світлин – так, ніби
наразі нічого й не змінилося
; він знову спілкуватиметься зі своєю
, такою
вродливою Музою, гулятиме містом, яке вже стало для нього рідним,
насолоджуючись
краєвидами та свіжим повітрям, і життя триватиме вічно… Бо
як інакше?!
Більше ні звуку,
Ні співу,
Ні погляду.
Одним-одне тіло,
Що більше не втне говорити.
Там сплять ті,
Хто був нами колись.
З-за віконець нічних
Ми себе споглядаємо:
Ми лежимо на тахті.
Поступово,
Поволі вмирали ми,
А тепер залишились у натовпі
Сорочки порожні
Поміж подорожніх.
(«Смерть»)
Письмо Азіти – незвично мудре, мов істина, яку неможливо вловити та
збагнути одразу. Ним потрібно насолоджуватися, наче вишуканими напоями –
маленькими ковточками, поступово відкриваючи для себе найсуттєвіше та
найважливіше. Її душа – неспокійна, чутлива до людського горя, а водночас –
легка та невагома, адже увесь час тягнеться до світла. А вірші – то справжня
магія, прониклива, загадкова і неповторна
, ніби музика Моцарта та Шопена,
дивовижні картини моїх улюблених Шагала і Чюрльоніса
, пристрасні поезії
Лорки та Антонича
:
Мені досі сниться
Червоний велосипед
На зеленому літньому березі
Розмаялась у воді
Тінь мого волосся
А жмені
Повні винограду
Дорослішати
Рости було складно
На колючках і камінні
Втрачати по одній барвисті скляні кульки
для дитячих ігор
І без друзяки
Сидіти самій у провулку
А він дзеленчить у амбарі
Фото зеленої дороги на стіні
(«Червоний велосипед»)
І вмить зримо бачиш велосипед, який ніби горнеться до дерева. І волосся
красуні, розтріпане у воді. І соковиті грона винограду
– в тендітних долонях.
Заповітні дитячі мрії… Роки, які втрачаються, наче кольорові кульки, що так
прикро і невпинно вислизають із рук, а ми просто не в змозі їх підібрати на
тернистій життєвій дорозі. Бо вічно поспішаємо, наздоганяючи примхливий
горизонт. Дорослішаємо, а потім непомітно старіємо в суєтній людській юрмі
між сірих буднів і незворушного каміння.
Та дитячий велосипед, зачинений у коморі, такий начебто непотрібний,
сиротливо стоїть, все сподіваючись на диво. Він – надто старомодний, аби не
любити людей, нас із вами, котрі також колись були малими безтурботними
дітлахами… І ти відчуваєш, що ці уривчасті, такі начебто розрізнені файли-
спогади складаються в чудернацьку мозаїку, що раптом оживає, постає перед
очима, немов кадри давньої кінохроніки, цілющої у своїй не
вигаданості
…
Пишу ці рядки, і мені вчувається дзеленькання мого чудового приятеля-
велосипеда, що досі кличе мене, виманюючи проїхатися рідними просторами у
звабливу невідомість, як не раз траплялося в моєму дитинстві. Тільки хіба зайдеш
двічі в одну й ту ж річку? Звісно, я не почуваюся зрадником, та й того першого в
моєму житті триколісного велосипеда давно немає на світі. Однак я тепер знаю,
що це таке – іржавіти в старій коморі, коли ти раптом випав із гри чи то
звичного, повсякденного життя.
Ось які глибоко ностальгійні асоціації навіяв мені невеликий, але такий
ємкий вірш іранки Азіти Кагреман! Власне, по суті, кожну її магічну поезію
можна коментувати до нескінченності. І в цьому – справжній талант великої
Азіти.
Хочу щиро подякувати чудовій перекладачці з фарсі та художниці Надії
Вишневській, яка, мешкаючи у Львові, відкрила для мене іранську поезію.
|
|
Сергій Дзюба
Людина з легенди
Треба віддати належне жителям Городні, котрі вміють шанувати своїх
відомих земляків! Неймовірно, але факт: на честь прекрасного поета Петра
Пиниці тут назвали вулицю і встановили його бюст біля міського історико-
краєзнавчого музею. А нещодавно побачила світ ошатна, блискуче видана
книжка Петра Пиниці «Магія слова», яку упорядкував його знаний побратим,
заслужений журналіст України Леонід Якубенко.
Збірка має тверду обкладинку, а головне, в ній вміщено практично увесь
творчий доробок Петра Пиниці
; тобто не лише його проникливі та задушевні
вірші і поему «Брезентоград», а й чудові пісні (з нотами), створені разом із
композитором Миколою Збарацьким
.
Також у збірці є унікальні світлини Пиниці і дійсно ґрунтовна передмова
Леоніда Якубенка, в якій він щиро розповідає про життя та творчість друга і
земляка. Також своє «Слово до читачів» написав і міський голова Городні
Андрій Богдан, бо місцева влада разом із меценатами допомогла цю книжку
видати, влаштувавши щедрий подарунок читачам, шанувальникам таланту Петра
Івановича Пиниці, що відійшов у вічність, та залишається незабутнім, – цікавого
Поета, товариша видатних кіноакторів Василя Шукшина (також легендарного
кінорежисера) й Андрія Миронова, і славетних письменників – прозаїка
Валентина Распутіна, драматурга Олександра Вампілова та
поета Миколи
Рубцова, учня знаменитого Олександра Твардовського.
Скромний, належно не визнаний і не виданий за життя, переслідуваний
недремним КДБ, але, безперечно, великий письменник Петро Пиниця навіть
уявити не міг, що його так шануватимуть навіть через багато років після
передчасної смерті у травні 1999-го! Але ж виходять книжки Петра Івановича –
кожну з них хочеться залишити напам’ять, щоб час від часу відкривати їх на будь-
якій сторінці й читати щемкі рядки, справжню поезію:
… Пускай
, с рассветом шла громада
Долгов, болезней и угроз, –
Я шёл, как из чужого сада,
Набив карманы спелых звёзд.
Я воровал тебя у века,
У поколенья, у жены…
Твои опущенные веки
Моим дыханьем сожжены.
Вже посмертно
Петро Пиниця відзначений престижними міжнародними
нагородами – преміями імені Миколи Гоголя «Тріумф», Григорія Сковороди «Сад
божественних пісень» і торік, в 2015-му, – імені Пантелеймона Куліша, за збірку
віршів «Ухожу в кленовые метели
». А на початку 2017-го чудового городнянця
вшановано
міжнародною медаллю Олександра Довженка – за визначну творчу
діяльність
.
Ось як воно буває, Петре Івановичу!
|
|
Сергій Дзюба
Чари «Свічада»
Антологія сучасної української поезії вийшла в Німеччині
Видана в Берліні та майже одразу перевидана в Києві (друкарський двір
Олега Федорова
, 2017), антологія сучасної української літератури «Свічадо»
вмить стала європейською подією. Ця ошатна книга цікава насамперед своєю
концепцією – чи не вперше під однією обкладинкою вміщено вірші відомих
поетів з України, які пишуть українською та російською мовами.
Причому упорядник
, письменниця з Німеччини Олена Ришкова, наразі
визначила редакторів антології, які запропонували гідних, на їхню думку, авторів.
Таким чином, в цьому неординарному міжнародному літературному проекті
взяли участь, зокрема, поети Рауль Чілачава, Маріанна Кіяновська, Сергій Жадан,
Олександр Кабанов, Ігор Павлюк, Тетяна і Сергій Дзюби, Анна Багряна, Ірина
Євса, Євгенія Більченко, Олена Степаненко, Мирослав Лаюк, Любов Якимчук,
Наталія Бельченко, Олена Ришкова…
Звісно, в цьому одному відгуку просто неможливо ґрунтовно розглянути
творчість усіх авторів антології. Думаю, це й непотрібно: читачі, які справді
люблять рідну літературу, безперечно, самі можуть процитувати напам’ять вірші
більшості представлених тут поетів
… Про світлий смуток видатного грузинського
та українського письменника і перекладача Рауля Чілачаву (для якого Україна
стала другою Батьківщиною), глибокі, іронічні й
теплі твори Сергія Жадана
,
Олександра Кабанова, Анни Багряної не раз писав і я.
Втім, їхні вірші напрочуд органічно поєдналися в цій книжці. Ідея Олени
Ришкової, упорядника антології, – досить приваблива.
Бо російська мова – ні в
чому не винна! Серед героїв, які мужньо, самовіддано захищають Україну від
віроломних окупантів, – тисячі російськомовних громадян
! Я це добре знаю, адже
спілкуюся з нашими вояками, які повернулися з АТО, з родинами загиблих
.
Та, власне, не секрет, що, наприклад,
у моєму рідному Чернігові чи в не
менш патріотичному місті Дніпрі, колишньому Дніпропетровську, переважна
більшість мешканців постійно спілкуються російською. Однак Україна – це їхня
Батьківщина, тут знаходяться могили їхніх батьків і живуть їхні діти та онуки.
Отож вони так щиро люблять свою землю! Тому завжди, за будь-яких обставин,
боронитимуть її, усвідомлюючи себе українцями. Ось що головне!
Коли кілька років тому, ще до російської агресії, на творчій зустрічі в
Тернополі один місцевий добродій поцікавився у мене: «Як ви думаєте, якщо
хижа імперська Росія зненацька нападе на нашу незалежну державу, за кого
воюватиме Чернігівщина?», я цілком впевнено відповів: «Ми захищатимемо
Україну». Так і вийшло.
Свого часу Китай домінував над Японією, тож немало знаних японських
поетів писали китайською… Втім, у сучасних Японії і Китаї, звичайно, ніхто не
вважає їх китайськими літераторами. Ні, це – безперечно, японські поети, які
створювали свої вірші китайською мовою.
Схожа ситуація відбулася в Україні, коли драконівськими указами було
заборонено видавати твори рідною мовою. А яка русифікація проводилася! У
Чернігові, скажімо, не лишилося жодної української школи
… Втім, Микола
Гоголь – це видатний український письменник, який був українцем, вважав себе
українцем, народився і виріс тут. У своїх творах він із великою любов’ю писав
про рідну Україну. Скільки хорошого, українського у його «Вечорах на хуторі
біля Диканьки». Це – напрочуд добрий і світлий гумор
!
Натомість, з якою іронією та сарказмом письменник писав про російську
імперську дійсність у своїх «Мертвих душах» та «Ревізорі», де взагалі немає
жодного позитивного персонажу!
.. Авжеж, він деякий час мешкав у Санкт-
Петербурзі
. То й що? Гоголь і в Італії жив майже дев’ять років
… Звичайно,
італійці шанують класика світової літератури, проте нікому навіть не спадає на
думку називати його італійським письменником
!
Так само уславлені літератори Марина і Сергій Дяченки та Олді, визнані
кращими фантастами Європи, – це, безперечно,
наші, українські автори. Як і всі
поети, представлені в антології «Свічадо».
Процитую на завершення дещицю вірша Олександра Кабанова, одного зі
своїх улюблених письменників
:
Лишённый глухоты и слепоты,
я шёпотом выращивал мосты –
меж двух отчизн, которым я не нужен.
Поэзия – ордынский мой ярлык,
мой колокол, мой вырванный язык;
на чьей земле я буду обнаружен?
В какое поколение меня
швырнёт литературная возня?
Да будет разум светел и спокоен.
Я изучаю смысл родимых сфер:
пусть зрение мое – в один Гомер,
пускай мой слух – всего в один Бетховен.
Як ми можемо такого Поета віддати москалям? Хай і не сподіваються.
|
|
 Світлана БрагінецьТретя книжка сеньйори Людмили
На цій презентації все було чудово – і заповнений зал, і щасливі обличчя
школярів, та невимушена, по-справжньому святкова атмосфера
!.. Не щодня ж
можна ось так поспілкуватися з цікавою письменницею, нашою обдарованою
землячкою Людмилою Шутько, котра нині мешкає в сонячній Італії, і щойно
приїхала звідти, аби представити свою нову (вже третю
!) книжку оповідань та
казок для дітей «Чи є душа у дерева?».
Вела це захоплююче свято в Чернігівській центральній міській бібліотеці
для дітей імені Олександра Довженка улюблениця юних читачів – заступник
директора Чернігівської міської ЦБС Ганна Маджуга. Виступив і письменник та
перекладач, заступник головного редактора обласної газети «Деснянська правда»
і президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України Сергій
Дзюба, завдяки якому вже три книжки Людмили Шутько вийшли на рідному
Придесенні українською мовою. Добродій Сергій – перекладач та упорядник
талановитих казкових збірок сеньйори Людмили. Допомагає тепер землячці й
Ганна Маджуга, організатор бібліотечної справи, котра прекрасно знає дитячу
психологію. Також авторка Людмила Шутько щиро подякувала за постійну
підтримку головному редакторові «Деснянської правди», поетесі Людмилі
Пархоменко та ветерану журналістики Надії Погосовій і всім своїм читачам.
Адже саме ось такі чарівні зустрічі дійсно надихають на творчість!
Нова книжка – дуже красива, з дотепними та розкішними ілюстраціями
. Щиро постаралися талановита і вигадлива художниця Марина Скоробагатько
з
Мени й чернігівський видавець Олег Єрмоленко («Десна Поліграф»). Книга
вийшла досить великим накладом. Багато примірників авторка подарувала на
своїй презентації. Водночас ці оповідання сеньйори Людмили друкуються й
італійською мовою
(окремими книжками і в журналах) та розповсюджуються за
кордоном – і таким чином, Людмила Григорівна, у серці якої – тепер дві
Вітчизни, пропагує нашу Україну в світі
.
Людмила Шутько проникливо розповідає оригінальні казкові історії на
екологічну тематику. Її хвилюють і стан нашого довкілля та людської душі, і
питання культури, мови
та духовності. У цьому чарівному світі, створеному
дивовижною, неймовірною уявою письменниці, дружно живуть дорослі, діти та
їхні улюбленці – розумні тварини й птахи, які вміють гарно розмовляти,
жартувати, веселитися, і водночас знають, що таке співчуття й турбота. Тому
людям у них є чому повчитися!
Мені сподобалися пригодницьке та зворушливе оповідання з цієї книжки
«Зелене царство» (саме про таку дружбу дітлахів і тварин), повчальна історія
«Нелегкі роздуми ведмедя» (де ненав’язливо й так переконливо засуджується
лайка, оті погані, злі слова, які повсякчас руйнують наше здоров’я), «Чарівна
скарбничка» (як зробити світ кращим, подарувавши радість і гармонію
), а ще
дещиця іскрометних бувальщин про тварин родини Бартолі (кого тут тільки
немає!). Молода жінка, яка заопікувалася птахами («Як господиня з сороками
подружилася»), чудернацька, допитлива кішка («Мрії Мурки»), дерева, яким
болить наша байдужість («Плач вербиченьки»), «Сила
розуму» (поради для всіх,
хто прагне стати мудрим і витривалим), а наостанок – загадка, винесена в
заголовок книжки – «Чи є душа у дерева?»
. А як ви думаєте?
..
Звісно, таку книжку варто прочитати. Вона
– добра, наскільки може бути
доброю людина. І світла, як лагідне, привітне сонечко
!.. Водночас – це безліч
чудових знань та порад, справжніх духовних скарбів. Отож, безперечно, й нова
книжка сеньйори на бібліотечних полицях не залежиться. Принаймні дві
попередні збірки – «Закон радості» та «Гуртожиток у лісі» (українською й
італійською мовами) стали в Чернігові «Кращими книжками року». До речі,
немало казок і оповідань Людмили Шутько надруковані в газеті «Деснянська
правда». Сергій Дзюба урочисто вручив Людмилі Григорівні міжнародну
Літературно-мистецьку премію імені Пантелеймона Куліша. Це
– престижна
нагорода Міжнародної літературно- мистецької Академії України
.
Додам, що презентація нової книги «Чи є душа у дерева
?» відбулася під час
всеукраїнського тижня дитячого читання, який прекрасно пройшов у бібліотеці
імені О
. Довженка. Відкрив його письменник та журналіст Сергій Дзюба – учні
четвертого класу чернігівської школи № 34 подарували автору більше ста чудових
відгуків та малюнків про кленового бога Кракатунчика
, персонажа казкової
трилогії Сергія Дзюби «Душа на обличчі». А на святі вони декламували на
пам'ять жартівливі вірші для дітей, які також створив автор «Кракатунчика».
Загальний наклад усіх виданих та перевиданих книг про захоплюючі пригоди
кленового бога – понад 40 тисяч примірників! Деякі дітлахи подивився лялькову
виставу в Чернігівському обласному ляльковому театрі ім. О
. Довженка «Ласий
ведмідь і Кракатунчик»
– за мотивами творів Михася Ткача та Сергія Дзюби
(режисер-постановник – Віталій Гольцов).
Також відбулася творча зустріч із поетом Василем Буденним. А ще чуйні
бібліотекарі влаштували для малечі цікаві конкурси, вікторини, розваги, ігри;
переглянули й веселі мультики та кінофільми. Отже, свято вдалося на славу! Та
головне – читати книжки не один тиждень, а увесь рік, бо завдяки цьому наші
діти ростуть розумними і небайдужими
. |
|
Елена Ананьева
«Метель» в Одессе и в Париже
«Пока легион гигантов
Редел на донском песке,
Я с бандой комедиантов
Браталась в чумной Москве.
»
Марина Цветаева
Вы видели, как оживает Афродита? А Галатея? Особенно, если попадает после
заснеженной метелью пустыни, пустыни вековой тоски, где нет ни зги и нет
Любви, в тепло жилища?! Вы знаете такие мифы, саги и спектакли,
поставленные по ним
?! Вечная шекспировская тема. Вечная пушкинская поэтика.
Они сейчас особенно своевременны. На переломе времен проявляется богатая
спектровая гамма чувств. Главное из них неизменно – любовь.
Естественно, каждый из нас, живущих, испытывал тоску и желание любить,
изменить не только окружающее, переставив мебель или безделушки на комоде, а
кардинально свою жизнь
…Окунуться в оголтелое море любви, потерять голову и
презреть все устои и привычки. Но опомнившись, по наитию возвращается в
привычное лоно, где, возможно, и воздух затхл, и чувства давно утратили
свежесть. Сколько таких героинь в классической литературе! Их опыт показан
многомерно: без любви не жизнь. И любовь бывает разная. Есть любовь по
воспитанию, в силу традиций общества, вынужденная… Лучше так или как? А
ведь утратившие человеческий облик те, кто утратил любовь. Возможно, еще до
рождения. Возможно, в прошлой жизни.
Давайте в нее заглянем. Театр нам
поможет. Театр может всё. Такова увертюра размышлений. Это важно для
последующего действа. Оно будет меняться и передвигаться во времени и
пространстве. Ведь мы попадаем в интерактивное действо и только очков 3Д не
хватает. Но их нам заменяет воображение. Восприятие написанного, а затем
поставленного на сцене.
*
Итак, мы начинаем. Мы здесь, на страницах рассказа открываем магический
кристалл и, поворачивая его, рассматриваем со всех сторон увлекательнейшую
историю, иносказательное послание из времени и пространства. Провидческая
рука ведет сквозь вечные снежные заносы, к «Метели», выписанной в лицах
,
графично и символично, а какой из них «Метели», кто автор? Возможно, в звуках
музыки свиридовской «Метели» слышим отголоски ни пушкинской, ни
Вяземского, ни Толстого или Соллогуба, Есенина или Пастернака, а чьей же,
чьей?
Звучат голоса настоящей
метели и на улицах завывает ветер, это
– ангелы
сорвались с мест и рвутся спеленать разбушевавшуюся вьюгу. Их снежинки-
вестники
действуют успокоительно, звучит упоительный вальс. Только не
попадись в его лапы. Укачают и заберут с собой в царство снегов.
Но и снега не
вечны. Вступают силы энергии, красота снежных перегородок ломается, тает,
дает испытания всему живому – появляются будто сказочные ледяные дома,
деревья, машины, невидимый Гость покрывает землю скользкой коркой и
торосами, преграждает путь стеклянными заносами и бьет хрустальными
палочками по небесам – это хрустальные ветки играют на ксилофонах деревьев
новый вальс. Климат вступает в свою беспощадную, порой, партию и действует
уже в роли вершителя судеб. Видно, это сам Бог и есть – Высшая Энергия и Разум.
Ему надоели человеческие несовершенства. После бури и метели наступают
времена зеркального отражения, осмысления, описания происходящего в
глобальном смысле.
Поэты-мыслители, несут впечатления дальше
.
Как знаменательно, что,
попав на январский спектакль «Метель» в Русский
драматический театр в родной Одессе
, побывала сразу в нескольких измерениях.
Их же проекции оказались еще продолжены впоследствии. Но хватит говорить
загадками!
Да, это – «Метель» по пьесе в стихах Марины Цветаевой. И, оказалось
,
одноактная пьеса столь всеобъемлюща, ее провидческие строки задели за живое:
«Сегодня утром, распахнув окно, где гневным ангелом металась вьюга…
Мне захотелось в путь – туда – в метель…»
Созвучно как, хочу сказать, подруга!..
Но почему? Об этом
-то и идет разговор всеми театральными средствами. И
оказывается это -спектакль в спектакле.
Действие начинается.
На открытой сцене без занавеса (оказывается, занавес уже не в моде, зато какая
экономия! Также приглушенный свет. Если можно в темноте, то используется и
этот прием с удовольствием), задолго до начала замерли три скульптуры, рядом
со статуей Афродиты:
в кресле-качалке, в проеме, на постаменте – Дама, Старая Дама, Кавалер. Такие
живые скульптуры, собирающие пожертвования, везде и всюду теперь на
площадях и в разных уголках мира.
Наконец, оживают скульптуры и говорят вполне современно:
«Розы не пахнут, не греют шубы…
А кавалеры-то стали грубы!
Ихних речей и в толк не возьму!»
- это произносит Старая Дама, отправляя нас в лучшие времена, вспоминая о них.
И будто нет пропасти веков между этими речами, когда и снег был как сахар –
время ее молодости. Сегодняшнее время, мол
, когда замирает страх и будущее
пугает неизвестностью, Дама не принимает. А ведь нас погружают в канун 1830
года, да еще в леса Богемии, где в убогой харчевне прячутся от разбушевавшейся
метели случайные путники со сложными судьбами. Неожиданные встречи
происходят, конечно
, на том
, затерявшемся в истории
, пятачке. Но нет, зато в 30-е
годы девятнадцатого века войны, после Наполеона эпоха мира, нет еще
гражданской войны, боевиков и террористов, но есть зависимость,
неудовлетворенность и желание большего. Желание счастья. Любви!
А ведь если тогда не было соблюдения этикета, в период балов и атласных
туфелек, в которых молодая Дама лет двадцати сбежала от старого
, по-видимому
,
мужа, прижавшись на мгновенье, к его медалям, то, когда оно было
– лучшее
отношение
?! Здесь можно окунуться в проблемы гендерной политики и
отношения к женщине, разрабатываемые позже, но их здесь обойдем, хотя
Марине Цветаевой не чужды эти проблемы:
сумасшедшая любовь и любовные
страдания.
Меня же более занимает вопрос: почему взяли эту пьесу к постановке? Ведь не
секрет,
что публика не совсем подготовлена к спектаклям в стихах. (Но, будучи
сама на нем, свидетельствую: ушел всего один человек в середине действия в
пьесе без антракта.
Я же смотрела с интересом.)
Но не потому ли этот спектакль
уже прочно занял репертуарную таблицу, что наступил период истории, когда
вновь мужчины призываются на войну и их грудь, уцелевших, в орденах и
медалях
? А женщинам, возможно, нужно прививать новую вакцину поведения с
сильным полом? Жертвенность, ожидания, испытания. Лишения. Хочу
ошибиться...
)
Но читаем с «листа» Цветаевской драмы – крепких стихотворных строк,
символичных и образных, соединенных, похоже, в единое действо, как флешмоб,
с пушкинским Онегиным и Татьяной Лариной, повестями Белкина:
«Капитанской дочкой» и «Метелью». Так предвосхитить?! Нет. Просто отразить
достоверно женскую психологию.
Вначале Дама заявляет:
«Я замужем — и я верна.
Моя броня — Любовь, и с нею в путь
Любой пущусь — во всякую погоду!»
Она и пустилась в такую непогоду, но наоборот
… от мужа.
В этом-то и коллизия пьесы. В этом ее фарс. Ведь не слишком правдоподобно,
что можно в метель оказаться молодой Даме в атласных туфельках в лесах
Богемии только лишь из-за отсутствия любви. Такой, о которой еще мечтает
Старая Дама. Любые Дамы в любые времена мечтают о любви
– подчеркивает
автор, давая героям собирательные имена
. И нужно же здесь было встретить
Соблазнителя- искусителя – Казанову, на чье присутствие указывает смешение
двух пьес. Марина Цветаева
, страстно любя Сергея Эфроса и не смея
афишировать свои чувства во время революции, когда он, белый офицер воевал на
Дону, два года была в неизвестности – где муж, не получая от него писем, но
выражала чувства в стихах. А коль в пьесе появился Джакоммо Казанова, значит
сюжет развивается определенным образом – молодая Дама заявляет решительно:
«День повсюду бел, а ночь – везде черна,
Я замужем – и я верна.»
Казанова согласен: «Не сомневаюсь – верность панцирь Рода.
Герб – что броня заковывает грудь».
И снова параллели с пушкинским Евгением Онегиным: «Огонь и лёд…»
Господин, которого прозвали Князь Луна, зовет ее, как будто ветер обдувает,
падая на грудь. чувствует так Дама
и вдруг признается… ему, что
… несчастна в
своей любви.
Далее действие идет по заведенному: кто как привлекает, завлекает и потом в
какие дебри ведёт происходящее… В данном контексте
– всё происходит, как по
писанному, как у искусителя – а в поэтической пьесе и спектакле с высокой
образностью – метафоричностью:
«В мужском плаще – царицею опальной –
В бешеную метель – из вьюги бальной!»
Квинтэссенция цветаевской «Метели» – в завершении действа. И это видится
сквозь годы и сопоставления их. Но вначале строки
:
«Вся Ложь звала тебя назад,
Вся вьюга за тебя боролась.»
И Она в образе опальной, любимой автором царицы Марины Мнишек, (которую и
мне посчастливилось когда-то играть в «Борисе Годунове» в юношестве:
«Наконец, я слышу речь не мальчика, но мужа…» Может и мне тогда уготовили
свыше испытания?! Но эти строки прочитываю точно между цветаевскими…)
И наконец:
«Ты женщина – ты ничего не помнишь…
Не помнишь!.. Не должна…
И последние слова пьесы Марины Цветаевой о том, что произошло:
«Страннице – сон.
Страннику – путь.
Помни. – Забудь.» Господин выходит – (заключительная ремарка пьесы)
.
*
Пьеса «Метель», написанная Мариной Цветаевой 16 – 25 декабря 1918 года.
Думаю, главная тема - передать
не только личные мотивы – оторванность от
любимого и страдания – она осталась в Москве одна, нужно было пережить
разруху, неустроенность, голод, грозную реальность периода военного
коммунизма. Да ещё послереволюционный шок, отношение к женщинам в
обществе страны советов. Это вам не 1830 год. Это время жизни поэта, когда
Женщина становилась игрушкой в понимании сильных мира того. Все
обобществлялось, угождать и ублажать – с большевистским задором и
беспардонностью ломались судьбы и любовь становилась прикладным моментом
использования тела и оказания попутных услуг
…
В форме фарса выразила Цветаева, познавшая в жизни многое и в любовном
аспекте, и с маленьким Казановой оказалась впоследствии близка, создала свою
«Метель», будто предвкушая это событие, свое понимание и отношение к Любви
в цивилизованном обществе
.
*Издана пьеса впервые в газете «Звено» в Париже, 12 февраля 1923 года.
(Возможно, совпало и тогда с приближающимся Днем Святого Валентина.
Возможно, этот праздник был же и в Париже в то время. В жизни ведь нет
простых совпадений и всё взаимосвязано.)
Первые поставлена «Метель» на сцене театра имени Вахтангова в Москве. Об
этом весьма символично говорит эпиграф.
Спектакль в Одессе решен, как пьеса в пьесе, когда ее не принимает худсовет и
она долго лежит на полке. Проблемы, которые явно нового философского ряда
отношения полов, скрыты под «маской» цензуры, запрещенной когда-то пьесы
великой, ошеломляющей, трагичной, любящей
и любимой Марины Цветаевой.
12. 02. 2017 |
|
|
|
|
|
1. Алексей Филимонов Кармические ...
