ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 230 Февраль 2016
Юрий Афонин Юлиана с  Венеры Тамара Алексеева Бабка Юля Сергій Дзюба ГОЛОС Лазарь Фрейдгейм Еврейское счастье и что есть еврей... Димитр Христов Міжнародне співробітництво Тетяна КОНОНЧУК Високе слово поета Никита Николаенко Идеальная любовница Сусанна Ованесян КРИК О ПОМОЩИ, ОСТАВШИЙСЯ НЕ УСЛЫШАННЫ Светлана СМИРНОВА Люди настоящего времени Любовь Рубанова          Ледяной остров Евгений ВЕРБИЦКИЙ СТИХИ Михаил Нейман И это все о нем... Попытка открыть тайну Бадаберы
1. Юрий Афонин Юлиана с Венеры
Юрий Афонин
Юлиана с  Венеры
Был ещё день, казалось, прошла целая вечность. Я гулял по светлым Венерианским  аллеям, здесь было довольно просторно и уютно как на земле. Сюда я часто  прилетал, чтобы побыть наедине со своими мыслями.
Венерианцы – народ добрый, но, если кто-то полезет на их родную планету, они  тут, же дадут – немедленный отпор! Венерианцы жили раньше землян и Марсиан.  Это – древний народец. Они очень хорошо развиты.
До нас они уже летали, осваивали другие планеты. Создавали – свою, маленькую  империю.
                                                             ***
- Извините, это случайно не ваш зонтик? – Послышался мой заинтересованный  голос. Молоденькая девушка, в красивом, белом платье тоже с интересом обратила  свой взор. Она осторожно, медленными шагами направилась ко мне:
- Да, мой, а вы с земли? – Что первое спросила она у меня.
Я старался отвечать, быстро и понятным, Венерианским языком. Венерианский  язык – был очень сложный. Его не каждый мог выучить. Но я был <<< способный  ученик  >>>:
- Да с земли, я недавно прилетел, извините, если зашёл за вашу территорию, но тут  так красиво, не правда ли? – Послышался мой отчаянный голос. Но Венерианка  отреагировала хорошо. Не стала звать на помощь, увидев пришельца с другой  планеты:
- Да нет же, вы можете сюда прилетать, сколько ваша душа захочет, наша планета  – ваш дом. Меня кстати Юлианой зовут. Мои братья, сейчас на войне. А я живу  вместе с отцом и матерью.
Надеюсь их скоро увидеть. – Послышался её опустившийся голос до “низкого”  тембра…
- Очень жаль ваших братьев. А вот у нас на земле, наконец, настал –  долгожданный мир. С войной покончено. А давайте вы будете жить со мной? А  что хорошая мысль, у меня есть свободная комната. Мы земляне, добрый народ, не  обидим.
Услышав моё предложение, Юлиана только панически стала разводить руками:
- Что вы, я не могу покинуть своих братьев, если я улечу, то я предам их. Я уверена  война скоро закончится, и я вновь увижу Алекса и Снарка.
                                                            Эпилог
 Я прожил на Венере ещё несколько дней. Увы, мне пришлось покинуть её. Война  захлестнула всю её поверхность. За нами прилетели люди с земли. Их корабли,  ждали, когда мы сядем на них и отправимся на далёкую землю.
Другие Венерианцы с завистью, а то и интересом провожали нас. Многим  хотелось улететь на землю или ещё куда-нибудь, но, увы, их долг и любовь к своим  родным заставлял их остаться на родной планете даже, если они все погибнут.
Я ждал, когда придёт Юлиана.
Но, увы, я так и не дождался её. По прилёту на землю я слышал, что её дом  захватили вражеские войска.
она вместе с её родителями попала в плен. Я не знал, что случилось с ней дальше?  Но я
вновь увижу её. Я верил когда-нибудь, на всех планетах закончится, война и все  будут жить дружно, и счастливо до тех пор, пока мы все не умрём. Порой на земле  тоже бывали сражения, но не до такой разрушительной степени.
Бывали и народные восстания, бывали и протесты. Но потом все они одним разом  прекращались, и вновь наступало, то не долгое затишье.
2. Тамара Алексеева Бабка Юля
Тамара Алексеева
Бабка Юля
   
Бабка Юля не верила своему счастью. Бог услышал ее многолетние молитвы и  в  обычный июньский день даровал  ей прозрение. С этого дня начнется ее великое  будущее, о котором она  так мечтала.
    Перед ней сидели старый небритый поэт с длинным хвостом волос, в коротких  шортах  и слабенькая девочка  с нежным лицом, в синих клетчатых штанишках.  Они пришли узнать, надо ли им венчаться, и бабка вдруг ясно и отчетливо увидела  весь скрытый лабиринт их будущей жизни. Случилось это внезапно, как с неба  обрушивается ливень, - она уже нашептала над трехлитровой банкой с водой,  пахнущей хлоркой, плотно закрыла ее пластмассовой  крышкой и  терпеливо  проговаривала привычный, изо дня в день повторяющийся наказ: « Воду пить и  обливаться три раза в день, перед этим непременно сказать: «Во имя Отца и Сына  и Святого духа - во веки веков- аминь!»
    Вдруг что-то больно и настойчиво ткнуло ее прямо в сердце - бабка растеряно  оглянулась по сторонам. «На огороде что - ли переработала»,- подумала она, и  потерла рукой левую грудь-боль не уходила. И  вдруг она угадала, узрела источник  своей боли и ужаснулась - судьба посторонней девочки обожгла ее небывалым  страданием… Против  воли своей она буквально рухнула в ее сердце, как в  колодец, наполненный кровью, и захлебнулась чужой бедой. И надо было  поскорее выбираться, спасаться самой, но бабка Юля еще не знала - как. В алом  колодце будто били огромные колокола, да так, что закладывало уши. Она  ухватилась за скользкую стену, да что толку! 
   Она налегла всем телом - пространство растянулось, как резиновое, и бабка Юля  уже кувырком  вломилась в чью-то избу, богато убранную. Надо было быстрее  прибраться, не то придет хозяин и мало не покажется. Заснула она в саду, или  на  солнце, поди, разморилась? Она быстро подоткнула подол, засучила рукава, и день  завертелся как обычно: полы выскоблить, убрать, перемыть, перестирать,  наготовить. Хозяин вернулся после вечерней службы, это был дородный мужчина  с красными полными щеками и румяным ртом. Он шумно вошел, перекрестился на  иконы и, не взглянув на новую работницу, пошел умываться. Она подала чистое  полотенце, он промокнул руки и бегло оглядел ее крупными серыми глазами. Она  потупилась. Позарез нужна была корова, семья большая, мал мала меньше, отец  умер на пасху, а мать продала ее на год в работницы одинокому однодворцу.
    Он ел много, вкусно и громко - с большим удовольствием, сопел и  постанывал,  прихлебывая из глиняного кувшина красное вино, отламывая куски маслянистого  желтого сыра, хрустел огурцами, слизывал с блюдца белую сметану, ковырял  толстыми пальцами рыхлые блины. С таким же аппетитом он разделался с ней в  своей широкой кровати: аккуратно раздел и прощупал все косточки и впадины,  попробовал на зубок намечавшиеся соски, облизал подростковую грудь, до боли  сжал ягодицы. А потом она от страха  мало что соображала, он снова сопел и  постанывал, перекладывая ее, легко переламывая, как жареную курицу, с боку на  бок, и задом наперед. 
   Старуха едва очнулась, вся комната плыла и качалась пред ней, кувыркались  иконы, трехлитровая банка, добротный диван, дорогая люстра, немолодой поэт с  длинным хвостом, молодая невеста в клетчатых штанишках…
   Бабка Юля по природе своей не была авантюристкой, она стала ею почти  поневоле. Сосед Колька, безбожник и пьяница, в минуту неземной благодарности  за слезно вымоленный трояк, пустил по селу небывалый слух: вот, мол, ей-богу  ,бабка Юля ночью летала на метле, но она ведьма доброй породы , и, когда  приходит в гости, начинают оглашено нестись куры. Пьянице никто не поверил,  но слух остался в виде какого-то неясного знака над бабкиным домом, со  временем он бы растворился, но случай пошел навстречу и подкрепил  новорожденную сплетню. Через три дома от бабки Юли телилась корова, и  телилась тяжело, бабка проходила мимо да ненароком и помогла, оно, возможно и  час подошел, но все сошлось необычайно, да в бабкину пользу. А дальше пошло-  поехало. Особливо бабка-то на земле не грешила, а потому ангелы решили  возместить ей на старости лет вдовью долю и отсутствие детей. Народ повалил  хоть и не валом и не сразу, но ровно столько, чтоб обеспечить бабке Юле жизнь,  полную достатка и уважения. Она стала важной,  поправилась, дом наполнила  цветными коврами и иконами. Телевизор купила, да что еще пожилому человеку  для счастья надобно? Сытно ела, по утрам пристрастилась к кофейку со сливками,  варенья из полевой клубники больше не варила, полюбила конфеты в хрустящих  обертках. Разве узнала когда- либо на свою крошечную пенсию, что бывает такая  небывалая вкуснота - одна сливочная помадка чего стоила, а пахучий и липкий  чернослив в шоколаде, а  ореховые батончики? Она долго растягивала  удовольствие - клала сладкую мякоть на язык и гоняла во рту, и ворочала языком и  посасывала, и постанывала душой и телом. По вечерам сидела на крыльце, глядела  на белые березы. Атласные, прохладные стволы, а по ним, движимые ветром,  медленно скользят хрупкие зеленые ветви с резными листьями: взад, вперед,  вверх, вниз. Светлые лучи солнца сменяются мрачными тучами, а то и капли  дождя начнут падать на землю…
   Иногда приезжали в гости бывшие клиенты, привозили гостинцев, она была  рада, хлопотала - а потом забывала их. Вроде как у нее появилось много родни, но  дальней. Ложилась на пуховую перину, покрытую дареным льняным бельем, с  золотыми петухами, шептала молитву благодарения и сладко, без сновидений  засыпала.
   Проснувшись, шла к иконе, и лукавила - просила за сытую жизнь прощение. А  грехов-то, почитай было, и не было. Ну пошепчет  на воду святые молитвы,  намекнет на удачную судьбу, одобрит ласковым словом, глядь - человек со своими  проблемами и сам справится. Многого ли надо, люди по природе своей  мнительны, верят в порчи и сглазы, скажешь, что все снялось, как и не было,  страхи уйдут - оно и так и пойдет все к лучшему. Сколько детей родилось от  бабкиной воды! Оно ведь и у животных не все так просто  складывается -  принюхиваются и приглядываются к друг другу, потом нора должна быть  безопасной и удобной, обилие пищи, а потом уж и потомство, а это-люди. Вот,  думают, если свадьба сыграна и медовый месяц удался - дети должны как грузди в  корзинку повалить. А женщина - она в самой глубине души, куда сама с фонарями  не дойдет, пока организму не пошлет тайный знак - будто белым платком махнет -  ничего и никогда не завяжется. Печать в паспорте и венчание в церкви никогда не  вызовут в животной области организма, отвечающей за процесс размножения, тот  самый лучший и нужный момент, ту тайную печать со  словом «согласна». Душа -  ох, до чего же трудно в простых вещах разобраться. Любят одного, а выходят за  другого, приезжают лечиться от бесплодия, а в глубине души мечтают о чем  угодно - только не о детях.  Вот и начинают  выдумывать порчи неведомые, якобы  на свадьбе завистниками  наведенными. 
   Люди в большинстве своем живут как слепые- до конца жизни так и не  догадываются о том, чего хотят на самом деле и кого любят. От чего их лечить?  Бабки как таковые видящие давным- давно на свете повывелись,  - будто мор  какой напал. Бабке Юле оно и на руку - да на кой ей конкуренты. Слыхала она о  бабке Таисии, что жила в Воронеже. И о бабке под Тулой слыхивала, но это были  все люди ее породы, она по разговорам одним все угадывала. Но вот  мучило что- то бабку, будто червячок какой подтачивал и не давал полноценно наслаждаться  жизнью сытой - просила она у Бога видения судьбы. Втемяшилось бабке в голову и  понемногу захватывало все ее существо - такая уж человеческая натура, никогда и  ничем не насыщается. Да как бы о большем почете мечтала там бабка, или о  деньгах каких небывалых - вовсе нет. Совесть ее требовала одной справедливости.  А от нее, как известно, все беды.
   Судьба девочки, не благословенная небесами, тяжелым кульком передавалась ей  прямо в руки, нет - не в кружевных оборках и ленточках, а плотно закрученная  грубым дешевым холстом, из которого шили лишь мешки для картошки.
    Ах, как бы отмахнуться сейчас от этого, пусть все исчезнет, как и не было,  отдаст бабка заговоренную водицу и благословит пару на долгое счастье. Да какое  счастье ей выпадет с этой выродившейся душой, это наихудший вариант из  скупого набора, что загадала про нее судьба. Для стареющего поэта она была лишь  темой, неиссякаемой темой соблазнения и развращения. Как молодое  невыдержанное вино смаковал бы он ее, слабенькую, выпивал  по глоточку.  Приручил бы  и подчинил служить ему верой и правдой в любое время дня и ночи.  Ей бы, хлипенькой, еще в детстве сломленной, еще незрелой порабощенной,  копить по крохам свою силушку, как пчела день деньской свою поноску носит.
   -Беги от него, куда подальше, девочка. Первый встречный  даст тебе больше  счастья.  Оперись пером жестким да пером крепким, а до той поры - не летай  высоко, не ходи далеко. За первой же околицей сожрут  тебя чудовища. Я проведу  тебя огородами, схороню под вишневыми ветвями, окроплю голубым иссопом…
  Бесстрашно и гневно, как птица, защищая  своего птенца, взглянула она на  старого поэта…
  Будто с ледяной горы вниз рванула она по его древнему сердцу. Мелькнул  маленький мальчик в дорогой рубашечке,  за ним рухнули за поворотом властный  мужчина и капризная тонкая женщина в кружевах, потом опять мальчик с  ледяными глазами, плачущая бабушка в черном платке, могила, еще одна. Потом  уже все крутилось в мутном и диком вихре - стол, бутылки, хохот, бледные и  морозные женские лица, как зимние стекла… и тогда повалилась она на снежную  землю, больно ударившись затылком. Одна за другой проходили перед лежащей в  снегу бабкой Юлей женщины с осенними глазами, женщины с голодными  глазами, женщины с одинокими глазами.  Чья-то душа молила о любви, лишь о  ней одной,- каждая уходящая женщина бросала в нее, как в скорчившегося  ребенка, свой одинокий лист, - целая гора чужих увядших листьев, целая гора…
   И плачущая душа поэта…
   Давно стих шум отъезжающей машины, забуксовавшей на повороте. Бабка все  сидела, уставившись в одну точку. Потом она машинально встала, взяла со стола  подарок недавней парочки - кулек дорогих конфет и пачку заморского чая. Пошла  на кухню, круто заварила чай. Налила его в большую чашку с алыми розами.  Бросила три куска сахара. Помешала. Вынула из кулька конфету в золотой  обертке, развернула - на белую кружевную скатерть выскользнула шоколадная  буханочка, маленькая и ароматная. Она взяла ее в руки. Конфета таяла… На  скатерть упали две капли -  густые и маслянистые. Бабка встала, подошла к  рукомойнику, помыла руки, тщательно вытерла их вафельным полотенцем и  пошла в залу. Включила телевизор и долго смотрела на экран - люди плясали и  пели, и корчили рожи. Выключила, пошла к иконам помолиться. Бог лукаво  улыбался, а маята не уходила,  разрасталась все больше и больше, как сорняки в  огороде. Ах, да, огород… Бабка Юля вышла во двор, пошла по тропке - поспевали  огурцы, она любила смотреть на маленькие желтые цветы. Огурцов было много.  Прошла по огороду взад- вперед. Посмотрела на соседский дом. Над ним висел  неясный знак беды, трудно было разобрать издали. Надо бы сходить -  предупредить. Подбежала собака, лизнула руки. Она погладила ее по голове,  заглянула в черные глаза - собаке оставалось жить ровно три месяца.
Бабка Юля  села  в благодатную землю и горько заплакала.
3. Сергій Дзюба ГОЛОС
Сергій Дзюба
ГОЛОС
Я саме підійшов до акваріуму (з’явився нещодавно в сусідньому кабінеті  – у колег-телевізійників), аби, спостерігаючи за  симпатичними рибками відволіктися на хвильку від напруженої роботи, аж раптом залементувала  мобілка. Ну, не припиняти ж свої медитації через якийсь, можливо, не надто  нагальний дзвінок? Тому я й далі милувався вуалехвостиками, подумки  перебуваючи за тисячі кілометрів від засніженого Чернігова – здається, десь  на Канарських островах. 
Однак моя рука все одно машинально потягнулася до внутрішньої  кишені піджака і, видобувши звідти капосний телефон, заходилася поволі  підносити його вгору. Коли мобільна іграшка опинилася біля мого вуха, я так  само автоматично натиснув на крихітну кнопку і... остовпів, почувши такий  знайомий голос. Тільки раніше він щодня лунав з моїх телевізора та  радіоприймача, а тепер проникливо вітався зі мною. Я був настільки  приголомшений, що навіть по-панібратському назвав Президента України  лише на ім’я, забувши, як же цю людину по-батькові! Втім, главу держави це  анітрохи не збентежило. Його цікавили мої справи, тож я мусив гарячково  пригадувати дещо з власного минулого.   
„А як там ситуація в Чернігові ?” –  допитливо озвалася мобілка. „С- ситуація? ” –  розгубився я. „Еге ж, – наполегливо промовив у самісіньке вухо  всевладний голос . –  Мій приятель Сашко нормально керує?” – „Т-так...” –  пробелькотів у відповідь, здогадуючись, про кого мова. „А Коля Збарацький  пише нові пісні?”  –  „П-пише...” – квапливо запевнив я.  Ну, а як поживає ваш  чернігівський Шерлок Холмс? – не вгавав співрозмовник і, усвідомивши моє  остаточне оторопіння, пошепки додав:  –  Приватний детектив Віталик  Самарцев проводить свої таємничі розслідування? ”. „П-проводить...” – я вже  ледь ворушив шершавим язиком, що буквально задерев’янів від неймовірного  напруження „Ну, то передавайте йому від мене привіт!” – поблажливо  усміхнувся глава держави і, доки я збирався з силами, аби вичавити з себе  чергову репліку, хутко  поклав слухавку.
Я ще ціпенів, ошелешено вслухаючись у монотонні короткі гудки, коли  до кімнати власною персоною зазирнув... Віталій Сергійович Самарцев.  „Привіт, Старий! Мені тут зараз ніхто привіт не передавав?” – по-діловому  запитав він. І раптом неквапливо заговорив російською з характерним  кавказьким акцентом, супроводжуючи свою промову знайомими жестами : –  Товарищ журналист, когда-то уважаемый Буревестник революции – Максим  Горький – написал гениальный роман  Мать . Почему бы вам не создать  такой же шедевр обо мне под названием  Отец ? Подумайте, товарищ  журналист! Попытка – не пытка, как сказал товарищ Лаврентий  Берия… ”.
Я був надто вражений дивовижними перевтіленнями свого приятеля.  Та й хіба можна всерйоз ображатися на Самарцева?! Тим більше, що  приватний детектив уже налаштувався розповідати свою нову неймовірну  історію.       
Відрядження на той світ
Пізно увечері я блаженствував у ліжку, переглядаючи свій улюблений фільм  „Службовий роман”. От би моїй Ярославі взяти приклад – спробувати спокусити  свого начальника! 
Телефонний дзвінок пролунав, як завжди, невчасно – сором’язливий  Новосельцев саме намагався шляхетно освідчитися схвильованій Мимрі. Я зітхнув  – став би кіноактором, то й мав би зараз ескадрон чарівних шанувальниць, готових  будь-якої миті покохатися зі своїм кумиром. Натомість мушу вдень та вночі  бігати, мов гончий пес, спілкуючись з ментами і бандитами...
Телефон не вгавав – зазвичай так дзвонять жінки. Вони терплячіші – якийсь  чолов’яга вже давно залишив би мене в спокої. От, блін, доведеться все-таки взяти  рурку!
– Добридень, шановна...
Зі слухавки долинало лише розгублене дихання.
– Агов, пані, ви мене чуєте?
– Так... – голос був ніжним і дуже приємним, як у телеведучої Алли Мазур.  – Будь ласка, відчиніть двері в під’їзді. У вас домофон не працює, а тут – холодно...
– Тобто ви хочете сказати, що зараз дефілюєте біля мого під’їзду?  Сподіваюсь, дівчинка знає, яка вже година?
– Знаю... Ви мене впустите? Не бійтеся – я не озброєна!
Невдовзі вона була у моїй келії – гарненька, схожа на юну Ніколь Кідман.  Одягнена надто легко, як для нічної прогулянки. Господи, ще трохи – і це дівча  дійсно перетворилося б на бурульку!
– Не роззувайтеся, проходьте до кімнати... – похапцем відчинив сервант,  дістав пляшку коньяку і наповнив два келишки. – Прошу...
Втім, вона все-таки зняла черевики неслухняними, скоцюрбленими від  холоду пальчиками, схвильовано ступила кілька кроків, озираючись навкруги, і  знеможено опустилася на диван.
– Будь ласка, випийте, – обережно простягнув келишок, – щоб не  застудитися! Як вас звати?
– Юля... Сагайдачна... Спасибі, Віталію, але я б випила чайку. Можна? Не  турбуйтеся, я сама заварю !
– Так... Здається, ви ще й голодна ?
Вона зашарілася й почала старанно розглядати химерні візерунки на  теплому, пухнастому килимі, який я придбав за порадою Ярослави . Моя тодішня  наречена, побачивши одного разу  цю дорогу ексклюзивну річ у столичній  крамниці, того ж дня продзижчала мені всі вуха про те як обожнює ступати  босоніж по такому ось справжньому шедевру мистецтва . Тепер килим є, але Яруся  воліє ходити у кімнатних капцях в оселі тихого й сором’язливого Слави – нашого  колишнього клієнта... 
– Ану, що там у моєму холодильнику ? – зацікавлено пошвендяв на кухню. –  О, вам страшенно поталанило, Юлечко, – не доведеться готувати кашу з сокири!  Пам’ятаєте казку про жадібну бабусю й кмітливого солдата?
– Ні, не турбуйтеся, це – зайве... – похапцем почимчикувала за мною.
– Хіба ви не збираєтесь тут спати? – багатозначно поглянув на гостю.
Вона вражено подивилася на мене і ніяково опустила очі: 
– Як ви здогадались ?
– Елементарно, Ватсоне! Зазвичай, клієнти попереджають мене про свої  візити. Ви з’явилися несподівано, вночі, одна. Дуже схвильована і, здається,  неабияк налякана. Думаю, ще три- чотири години тому ви навіть не планували  візит до приватного детектива. Та, мабуть, взагалі не знали  про моє існування. А  потім сталося щось неочікуване, жахливе. І це настільки приголомшило прекрасну  панночку, що вона, як була у благенькому одязі, так і кинулася стрімголов шукати  порятунку, вмить забувши про вечерю та інші приємні клопоти...
– Ви сховаєте мене? – запитала ледь чутно, стримуючи сльози.
– Отже, вас хтось переслідує?
Вона мовчки кивнула, з надією поглянувши на мене
– І ви не хочете звернутися до міліції?
– Міліція одразу ж затримає мене й посадить до СІЗО...
– Так, – зітхнув, – цього мені ще не вистачало – переховувати потенційного  злочинця!
– Я тільки один раз проїхала „зайцем” у тролейбусі... – запротестувала  гостя, і, шморгнувши носиком, дістала хустинку з елегантної мініатюрної сумочки .
– Дуже смішно! – наморщив чоло.
– Ви мене виженете?  – прохально зазирнула у вічі.
– Колись, сто років тому, замість колискової, ненька співала мені  зворушливу народну пісню:
                                                „Чорноморець, матінко, чорноморець
                                                Вивів мене, босую, на морозець.
                                                Вивів мене, босую, та й питає:
                                                Чи є мороз, дівчино, чи немає?” ...
– Я вас не розумію, – розгублено примостилася на стілець, підібгавши  спокусливо стрункі ноги.
 Скажіть, Юлечко, вам уже набридло моє скромне товариство?
– Так... Тобто ні! Я не знаю... – закліпала довгими віями.
– Що ж, плутано, зате відверто, – бадьоро кивнув, змахнувши великим  кухонним ножем.
– А... Що ви збираєтеся робити? – обережно поцікавилася, заінтриговано  розглядаючи мою холодну зброю.
– А ви не здогадуєтесь? – по-змовницькому підморгнув, перевіряючи, чи  достатньо гостре лезо. – Начищу  пательню картопельки. Може, дядечко Віталій  поїсть і трохи подобрішає...
– Заждіть, – підхопилася. – Я сама приготую вечерю!
– Ще чого! Щоб я, досвідчений детектив, власними руками віддав вам  знаряддя вбивства?
Вона так ображено чмихнула, що я змилостивився:
– Гаразд, дівчинко, зробимо так: я начищу овочів, а потім ви покуховарите.  Якщо, звісно, не передумаєте. А доки детектив Самарцев старанно орудуватиме  ножем, його загадкова гостя щиросердно розповість свою неймовірну історію.   
Юлечка вдячно подивилася на мене і старанно витерла сльози.
– От і молодець, –  заспокійливо посміхнувся. – Хороша дівчинка!
Втім, вона все ще збиралася з духом, схвильовано перебираючи пальчиками  китиці скатертини (свого часу наполеглива Яруся таки привчила мене охайно  застилати кухонний столик, перетворюючи тривіальну холостяцьку вечерю на  урочисте й затишне дійство ).
– Ну, то кого вбили? – поцікавився ніби між іншим, тонесенько зрізаючи  рожеву шкірку  з найбільшої картоплини . – Але спершу – хто вам дав мою адресу?
– Андрій... – здивовано підвела очі, облишивши в спокої золотаві китиці. –  А... звідки ви знаєте про вбивство?
– Просто Андрій? – незворушно запитав, сумлінно атакуючи картоплю.
– Авжеж, – знизала плечима. – Андрій Дорошенко – мій приятель і  компаньйон Володі.
– А Володя?
– Це – мій чоловік... Володимир Сагайдачний. Тобто...
Вона заплакала – тужно, гірко. Як доросла, згорьована жінка, що втратила  дуже близьку людину. Проте навіть у цю мить її личко залишалося напрочуд  вродливим. Отже, вирушаючи сюди, вона не марнувала час на макіяж...
Я на хвильку облишив ніж, ретельно вимив руки, пішов до зали і обережно  приніс келишки з коньяком. Але Юлечка печально похитала головою:
– Вибачте, з мене – така п’яниця... Можу пригубити буквально граминку і  то з радості, а зі мною сьогодні трапилася біда.
– Тільки не треба вдавати з себе полум’яну революціонерку Розу  Люксембург, яка ніколи не поступається принципами! – непросто вдавати  сердитого, коли поруч із тобою – така красуня, але я спробував. – Будь ласка,  дівчинко, прийміть ці чудодійні ліки. Нам же потрібно конструктивно  поговорити. Інакше дзвоніть своєму Андрієві – нехай забирає подружку і  переховує її у власних апартаментах!
– Ніякий він не мій – просто приятель Володі. Вони дружили з дитинства,  разом розпочинали бізнес. Володя став директором, Андрій – його заступником ...  – схлипнула. – Я – порядна жінка, ніколи б не наважилася зрадити своєму  чоловікові .
– Що ж, вип’ємо за порядних жінок! – простягнув келишок.
– А ви – наполегливий. І терплячий, – зітхнула й рвучко, не смакуючи, наче  якусь гидоту, ковтнула дещицю дорогого коньяку.
– Підлещуєтеся? – поцікавився, з насолодою дегустуючи ароматний напій.
– Так, – сумно посміхнулась, поправила зачіску, взяла ніж і заходилася 
спритно дочищати картоплю: – Ви ж маєте знайти вбивцю мого чоловіка. Власне,  на вас – уся надія!
– Чому це – лише на мене? – мимоволі замилувався її вправними,  витонченими рухами.
– Бо всі, крім Андрія, переконані, що злочин скоїла я, – на гарненькому  личку молодої жінки з’явилася  невелика зморшка. – До того ж, у мене не  вистачило духу залишатися там. Отож і накивала п’ятами. А в міліції міркують:  „Якщо втекла – значить, винна !”.
– Ви справді вчинили нерозсудливо, – докірливо похитав головою.
– Знаю, – чиркнула сірником, запалюючи конфорку на плиті. – Але це було  жахливо! Даруйте, що перебиваю вам апетит,  – сморід стояв нестерпний. ..  Очевидно, з моменту його смерті минув не один день. Можливо, тиждень ! Я не  надто розуміюсь на цьому. Відверто кажучи, раніше ніколи не мала справ із  небіжчиками...
– Тобто ви стверджуєте, що хтось позбавив життя Володимира  Сагайдачного і згодом підкинув його труп вам?
– Господи, Віталію, будь ласка, не добивайте мене цією прокурорською  лексикою! Стверджують затяті злочинці, аби уникнути кари, і хитромудрі  адвокати, цинічно відпрацьовуючи брудні гроші. А я переконана: так і було.
Вкотре заворожено поглянув на ніж у її тендітних пальчиках – яка  віртуозність! І підсунув свій стілець трохи ближче до плити:
– Юлечко, ви ж недавно побралися?
– Рік тому. Якщо точніше – один рік, два місяці і п’ять днів.  
– А скільки були знайомі до шлюбу?
– Майже півроку. Спочатку, на дні народження своєї однокурсниці, я  заприязнилася з Андрієм, а незабаром він познайомив мене з Володею. Якийсь  час ми були просто друзями.
– Гм... Приятелювали втрьох?!
– Авжеж. Що в цьому дивного? А коли Володя мені освідчився, ми з ним  почали зустрічалися, як закохані Однак до шлюбної ночі я ніколи не дозволяла  собі зайвого – так мама з татом виховували !
– І як відреагував на ваше заміжжя Дорошенко?
– Нормально , – порадів за свого товариша.  – Між іншим, на нашому весіллі  він свідком був. Так витанцьовував! Розумієте, Андрій дуже галантно ставиться до  жінок, буквально обожнює їх. Жодну не скривдив! Проте цей вишуканий кавалер  постійно в когось закохується, отож і зустрічається водночас із багатьма дамами.
– Завжди мріяв мати власний гарем...
– Ну, що ви! Який з Андрія султан? Він – зовсім не ревнивий. Після  любощів із найкращою жінкою ніколи не претендуватиме ні на її тіло, ні на душу.  Це – легкі й приємні стосунки. З ним не занудьгуєш – такий вигадник! А головне,  завжди прагне допомогти, підтримати. Однак нізащо не погодиться стати на  весільний рушничок.
– А вам він подобається?
– Подобається – ліпшого друга не знайти! Але я – однолюб і не можу ділити  з кимсь свого мужчину. Адже ви маєте на увазі інтимні стосунки?
Вона не намагалася справити на мене враження, проте, готуючи скромну  вечерю, рухалася так звабно й граціозно, що я в якусь мить навіть подих затамував.
– Скажіть, Юлечко, ви кохали свого чоловіка?
– Ну, я ж вийшла за нього заміж!
– Це – не відповідь...
– Невже ви гадаєте, що я жила б із Володею тільки заради його грошей?!  Думаєте, до мене раніше не залицялися заможні чоловіки? Я відчувала, що Володя  закохався у мене з першого погляду. Він так ніжно, турботливо до мене ставився,  увесь час прагнув догодити, виконати будь-яке моє бажання. Я раніше навіть не  уявляла, що таке може бути. Адже почувалася справжньою жінкою, королевою. Та  він ладен був за мене життя віддати!
– І віддав. Хоч і не з власної волі...
– О, то я винна в його смерті?! – переді мною була найвродливіша тигриця у  світі.
– Це – лише припущення, Юлечко. Так би мовити, думки вголос...  Можливо, молода дружина почала надто втручатися у справи фірми? Чи колишній  пасії вашого чоловіка довелося водночас розпрощатися не тільки зі своїми  амбітними планами, а й з роботою у Володимира Сагайдачного? Ви ж не  заперечуватимете, що директор фірми зустрічався до вас з іншою жінкою?
– Запевняю, там не було нічого, вартого уваги. Я неодмінно б знала! Звісно,  не тішу себе ілюзією, що стала першою жінкою в житті Володі. Але він якось  зізнався Андрієві, що, лише познайомившись зі мною, відчув справжнє кохання.  Приятель, звичайно, одразу ж переповів усе мені. ..
– Яка чуйність !
– А ви не іронізуйте Так, після весілля я почала працювати у Володі  секретаркою. Не тому, що не довіряла йому. Просто прагнула увесь час бути поряд  із коханим, допомагати йому в усіх справах. І, нескромно кажучи, мені немало  вдалося . Я дійсно стала його „половинкою”. Власне, Володя не приймав жодного  важливого рішення, не порадившись зі мною
– Ага, довіряй, але перевіряй...
– Самарцев, ви – нестерпні! Я не командувала Володею, та це й неможливо.  Думаєте, він би рахувався зі мною, якби я верзла дурниці?! У бізнесі – немало  ризиків. Ти – наче канатоходець. Можна припуститися лише однієї помилки і  втратити все ! Причому директор фірми відповідає не тільки за себе, а й за людей,  які працюють на нього. Їм же треба стабільно щомісяця платити зарплату, адже у  кожного – своя родина, діти Втім, нам із чоловіком таланило і в коханні, і в  бізнесі. Володя навіть збирався призначити мене своїм заступником.
– А як же Андрій?
– У нас – приватна фірма, тому все залежить від керівника. Був один  заступник, а стало б двоє. 
– Дорошенко знав про ваше призначення?  
– Так, Володя встиг йому розповісти. Андрій нормально відреагував. Ми ж  – друзі!
– Ну, звісно...
– Послухайте, Віталію, ви увесь час на щось натякаєте. Я не підсиджувала  Андрія! І, якщо хочете знати, почала працювати секретаркою у Володі лише після  того, як не стало Оксани Кочубей ...
– Як це – не стало?
– Ми всі були шоковані. Така жінка! І розумниця, і красуня. Завжди приязна  – ніколи не пліткувала, кожному вміла сказати щось приємне. А працелюбна!  Коли Володя з Андрієм створювали фірму, Оксана до пізньої ночі на роботі  затримувалася і – жодної скарги чи бодай якогось невдоволення. Мені здається,  Володя довіряв їй навіть більше, ніж собі. Та й Андрій від Оксани був у захваті.  Жартував: „Це – наше сонечко: і світить, і гріє!”.
– А як вона до вас поставилася?
– Прекрасно! Ми були подругами. Оксана скільки мені всього про Володю   розповіла – про всі його звички, уподобання.  По-моєму, вона була небайдужою до  Андрія. ..
– Ви маєте на увазі інтимні стосунки? 
– Ну, коли молодий чоловік сидить за комп’ютером до опівночі, а поряд –  вродлива жінка, яка знає про секс не тільки з фільмів... – стенула плечима. – Але я  вже говорила: ще не народилася жінка, котра змогла б одружити на собі  Дорошенка ! Як то кажуть, де сядеш, там і злізеш... Легше за інопланетянина заміж  вийти!
– І що ж трапилося з Оксаною Кочубей?
– Вона занедужала. Зателефонувала Володі – сказала, що, мабуть, у неї –  грип. Нічого страшного, проте доведеться кілька днів провести в ліжку. Звісно,  про лікарняний не йшлося, це ж – Оксана! Тому й лікаря не викликала – ковтала  якісь пігулки від температури. .. А невдовзі ми дізналися про її смерть.  Виявляється, вона захворіла на запалення легенів. Все сталося так раптово! Володя  виділив гроші на похорони. Ми всі там були – провели нашу Оксану в останню  путь...
Юлечка схлипнула і покірно випила ще один келишок коньяку. Але я мусив  бути жорстоким:
– Вашому чоловікові ніхто не погрожував?
– Ні. Я вже думала про це, однак не можу пригадати жодного такого  випадку. Володя – досвідчений бізнесмен. Він уникав авантюр – дорожив своєю  репутацією ! Тому й партнерів обирав таких же надійних, як  і сам. Ніхто нікого не  підставляв, не зазіхав на чуже. Ми взагалі не займалися кримінальними  оборудками, хоч це й не звільняло нас від потреби всучувати презенти усіляким  перевіряльникам та потрібним чиновникам. На жаль, поки що в Україні інакше не  можна: хочеш спокійно працювати – акуратно сплачуй принизливу данину... І того  дня все було, як завжди. Володя, зазвичай, з’являвся в офісі першим, а увечері  виходив останнім. Ну, а я могла не квапитися, тож спокійно застелила ліжко,  помила посуд, причепурилась, одягнулася перед дзеркалом... Тут Володя дзвонить:  „Маленька, мені треба терміново з’їздити до Києва. Ти не турбуйся – постараюсь  впоратися якомога швидше. Скажи нашим...”. Звісно, я не запідозрила нічого  лихого. Якось він вирушив на роботу, а невдовзі зателефонував із Москви і  повернувся лише за тиждень. Бізнес!
Я кивнув. Приватний детектив Самарцев також може  вранці піти на роботу,  а увечері опинитися в якійсь Тмутаракані і зависнути там не на одну добу.
– Ну, так от ... – Юлечка погасила вогонь на плиті й зняла пательню з  ароматною, хрусткою, майстерно посмаженою картоплею . – Вдень Володя  подзвонив знову – поцікавився справами.  Він був у настрої, говорив жваво. Сказав,  що трохи затримається – заночує у майбутніх партнерів... Але він не повернувся ні  наступного дня, ні пізніше. Звісно, телефонував, вибачався, пояснював, що йдеться  про грандіозну, надзвичайно вигідну угоду – солідна американська компанія мала  намір інвестувати свої мільйони в наш бізнес. Залишалося тільки ще раз уточнити  всі деталі, а потім приїхати з їхнім представником до Чернігова і підписати той  самий доленосний документ... Відверто кажучи, я вже почала непокоїтися, хоч  начебто й причини не було – Володя в таких справах ніколи не легковажив. Та й  говорив він завжди переконливо. ..
– Ви впевнені, що це був саме він?
– Абсолютно! Ну, що я голосу свого чоловіка не можу розпізнати? Ні, це  були його інтонації, неповторна манера увесь час жартувати, бесідуючи на  серйозні теми.
– А вам не спадало на думку, що він міг телефонувати з примусу?
– Знаєте, Володя – не та людина, яку можна примусити щось робити... – на  мить замислилася, сервіруючи стіл. – Ні, навіть якщо припустити неможливе, він  все одно якось непомітно натякнув би мені на небезпеку. Ми ж одне одного з  півслова розуміли! І Андрій мене увесь час заспокоював ... 
– Ваш чоловік і йому дзвонив?
– Ні, але в цьому теж не було нічого підозрілого. Зазвичай, коли Володя їхав  у відрядження, то спілкувався, як правило, зі мною. Я ж – не лише його дружина, а  й – секретарка, фактично – заступник директора фірми. От і цього разу я  переказувала чоловікові всі чернігівські новини, а він розповідав мені, як  просуваються переговори з американцями
– І так тривало цілий тиждень
– Авжеж. А сьогодні я прийшла з роботи і застала... – вона рвучко затулила  обличчя руками й голосно схлипнула, однак все- таки опанувала себе:  – Його  задушили моїм шарфом ! Будь ласка, налийте мені. ..
Мовчки, не цокаючись, випили. Молода жінка неквапливо витерла очі  хустинкою, замислено підперла підборіддя кулачком:
– Ви їжте, Віталію, закушуйте...
– А ви?
– А я не можу... Чесно кажучи, для вас старалася – прагнула бодай чимсь  догодити. Ну, що ви тепер скажете?
– Дякую, ви – чудова господиня!
– Я – не про вечерю...  
– Ох, Юлечко! Не хочеться вас розчаровувати, але я не цікавлюсь  фантастикою... Судіть самі: ви розповідаєте, начебто Володимир Сагайдачний  несподівано поїхав у відрядження, щодня турботливо телефонував милій дружині  зі столиці ; а через тиждень ви раптом знаходите у власній оселі давно схололе тіло  свого чоловіка...
– Але ж це – правда!
– Яка правда? Виходить, що увесь цей час, кілька разів на день, ви  розмовляли з небіжчиком?!
– Сподіваюсь, тепер ви розумієте, чому я втекла з дому?
– І на мертвому Сагайдачному був ваш шарф?
– Так, міцно затягнений довкола його шиї...
– І, мабуть, саме ви успадкуєте майно й кошти покійного та принаймні  половину його бізнесу?
– Звичайно, я ж – його дружина, тобто вдова... Ми не укладали шлюбну  угоду. Володя сподівався, що ми завжди будемо разом. Як то кажуть, і в горі, і в  радості, доки смерть не розлучить нас...
– Ви більше року – в шлюбі. Не думали народити нащадка коханому  чоловікові?
– Я мріяла про це, але Володя вважав – зарано. А до чого тут дитина? 
– Будь-яка нормальна жінка навряд чи зважилася б вкоротити віку батькові  свого немовляти... Як бачите, все – проти вас. І жодної зачіпки! Або ви – даруйте,  не сповна розуму, або – жорстока й холоднокровна вбивця. Саме так вважатиме  мій добрий знайомий – майор Воронов, коли ознайомиться з матеріалами справи...
Вона зблідла і відчайдушно стиснула ніж своїми маленькими пальчиками:
– Я не сяду до в’язниці!
– Сядете, Юлечко, – заспокійливо пообіцяв я, наминаючи смачну вечерю, –  якщо приватний детектив Віталій Самарцева переконається, що одна юна леді  увесь вечір намагалася безсоромно прикрасити його вуха гірляндами з локшини...  
Пастка для жука
Біля одного з будинків на Новій Подусівці, в Чернігові, зупинився  автомобіль. Кремезний, високий добродій з посивілими скронями хутко виліз із  машини, власноруч відчинив хвіртку і впевнено попрямував до дверей, не  зважаючи на загрозливе рикання величезної кавказької вівчарки, яка, здається, от- от мала зірватися з ланцюга.
Приїжджий кілька разів поспіль подзвонив у двері прислухаючись до  неквапливих кроків у вітальні. А почувши, як один за одним клацнули замки владно шарпнув ручку і миттю увійшов до будинку
Угледівши неочікуваного гостя, пані бальзаківського віку пронизливо  зойкнула й приголомшено позадкувала до кімнати. Прибулець мовчки насувався  на неї, проникливо вдивляючись у розширені від жаху очі  господині.
– Гришо, це – він! !! – розпачливо вигукнула жінка, виставивши руку з
розчепіреними, закляклими пальцями, ніби в такий спосіб можна було  захиститися від несподіваного візитера, гіпнотичний погляд якого немов  пронизував її наскрізь.
– Так, що тут відбувається?! – вибіг зі спальні напівоголений господар ,  тримаючи в руці газовий пістолет.  Побачивши гостя, власник оселі ошелешено  витріщився на нього, але вже за кілька секунд опанував себе:  
– Даруйте, шановний! Ви дуже схожі на одного нашого знайомого, от Марина і  налякалася.
– Перепрошую , – розвів руками добродій. – Я – Анатолій Іванович.  Прийшов у справі. Ви ж – Самойловичі?   
Григорій полегшено зітхнув, опустив зброю: 
– Що ж, поговоримо. Ви присядьте – як то кажуть, у ногах правди немає...
– Дякую, – чоловік із цікавістю роззирнувся і, витримавши паузу (тепер він  уже не поспішав), зручно вмостився в кріслі. – Я, власне, ненадовго.  Хочу  звернутися до вас з однією пропозицією. ..
Господарі влаштувалися навпроти – на софі. Марина збентежено поправила  халат, а Григорій поспіхом натягнув сорочку та брюки і спробував витиснути з  себе привітну посмішку:
– Ми вас уважно слухаємо, Анатолію Івановичу. ..
– Я – брат Володимира Сагайдачного , – добродій говорив спокійно й  миролюбно, усміхаючись у відповідь.
– Ну, нарешті все зрозуміло , – сплеснув у долоні власник оселі. – Ми мали б  здогадатися! Здається, ви – старший за нього на кілька років?
– Так. Я мешкаю в Києві. Приїхав на похорони Володі, а потім вирішив  трохи затриматися в Чернігові...
– Співчуваємо , – скорботно похитав головою Самойлович. – Така втрата!  Може, вип’ємо чогось – пом’янемо хорошу людину?
– Не зараз , – заспокійливо махнув рукою господареві, котрий збирався вже  підвестися з софи. – Скажіть, як добре ви знали мого брата?
– Взагалі, ми спілкувалися лише раз, коли не стало Оксани. Володимир  Іванович тоді дуже сердечно до нас поставився, пропонував свою допомогу.  Одразу видно – шляхетний чоловік! Він, кажуть, дуже любив свою дружину , –  зітхнув Григорій , – а вона...  Ех, такого козака занапастила!
– Тобто ви не сумніваєтеся, що в смерті Володі винна Юлія?
– По-моєму, в цьому вже ніхто не сумнівається. .. Я лише одного не розумію  – ну, розкохала, не бажаєш із ним жити, то розлучися. Для чого ж вбивати!
– Можливо, все сталося випадково , – втрутилась Марина. – Вони  посварилися, а розлючена жінка стає втричі, а то й у п’ять разів дужчою. Хотіла  просто провчити, налякати чоловіка, та не розрахувала – надто сильно затягнула  шарф на його шиї. До того ж, ваш брат, очевидно, не чинив опору, а коли відчув  лихе, уже нічого не зміг вдіяти... До речі, саме так свого часу загинув відомий  російський поет Микола Рубцов – коханка задушила його шарфом!
– Я так не думаю... – примружив очі Анатолій Іванович. – Володю вбили  підступно: спочатку приспали за допомогою снодійного, а потім задушили.
– Звідки ви знаєте? – здивувалась господиня.
– Ознайомився з висновками експертизи...
– От відьма! – обурився Григорій. – Шкода, в Україні відмінили смертну  кару. Я б таких вішав, причому привселюдно – скажімо, на Красній площі в  Чернігові. А перед цим би нещадно катував, аби в муках спокутували провину.  Тоді й іншим була б наука – сто разів би подумали, чи варто скоювати такий  жахливий злочин!
– Взагалі-то відьом топили... – уточнив гість. – Втім, я не певен, що Володю  вбила його дружина. Навіть якщо припустити, що Юля розчарувалася в шлюбі,  вона б ніколи не заподіяла зла моєму брату. Це – хороша і чесна дівчинка, не  здатна на підлість.
– Даруйте, Анатолію, але як ви – немолодий, досвідчений уже чоловік,  можете бути таким наївним і не помічати очевидних речей? – захвилювався  Григорій. – Тіло Володимира Івановича міліція виявила в його оселі. Скрізь  –відбитки пальців дружини. І – жодних інших! Шарф Юлії – знаряддя  вбивства.  Труп впродовж тижня перебував у спальні Сагайдачних, а в цей час молода жінка  зухвало обманювала колег та знайомих, вигадуючи якісь нісенітниці про  термінове відрядження свого чоловіка. Вона брехала людям у вічі, запевняючи,  буцімто щодня розмовляє з ним. А насправді обмірковувала, як краще приховати  сліди злочину.
– О, ви чудово проінформовані... – кивнув добродій із посивілими скронями.
– Газети треба читати. І слухати радіо! – задоволено промовив господар .
– Чому ж тоді Юля так довго зволікала і врешті-решт просто втекла з оселі?
– Яка різниця? – гмикнув Григорій. – Можливо, мадам мала коханця, який  обіцяв належно подбати про її алібі, однак дременув, тільки-но запахло  смаленим... А що? Саме такі „невинні” тендітні створіння і приваблюють  сучасних мужчин!
– Але ж ти у мене – не такий, правда? – кокетливо поглянула на свого  чоловіка Марина.
– Правда, – замилувався дружиною Григорій. – Я тебе обожнюю і нізащо на  тисячу Юлечок не проміняю.
– Милий... – зашарілася. – Як це зворушливо! Втім, якщо чесно, мені все- таки шкода того дівчиська. Молоде-зелене, трясеться тепер десь від страху.  Зізналася б одразу – може, суддя змилостивився б і виніс м’якший вирок. А так  –  найкращі молоді роки проведе у в’язниці
– Не проведе , – загадково промовив гість зиркнувши на годинник, – якщо  вас не зацікавить моя пропозиція...
На якусь мить запанувала тиша.
– Що ви хочете цим сказати? – нарешті озвався Григорій.
– Послухайте спочатку одну дивовижну історію, – добродій на хвильку  замислився, поглянув у вікно на величезного собаку  (який раз-по-раз грізно  нагадував про своє існування), неквапливо пригладив неслухняного, густого чуба:  – Отже, жила- була дівчина.  Гарненька, скромна. Вона виросла у незаможній  сім’ї, рано втратила батьків. Але вірила, що неодмінно знайде свого принца і буде  щасливою.
– Це що – сучасна казка про Попелюшку? – нервово посміхнувся господар  будинку.
– Одного разу дівчині поталанило, – незворушно продовжив Анатолій  Іванович.  – Вона влаштувалася на роботу в приватну фірму – секретаркою і...  покохала свого шефа. Втім, це були суто платонічні стосунки. Оксана відчувала,  що Володимир Іванович – небайдужий до неї, однак він здавався надто  неприступним і заклопотаним справами. А скромній дівчині не вистачало  сміливості зізнатися в своїх почуттях. Але вона була щаслива, що кожного дня  бачить свого кумира, спілкується з ним, готує для коханого каву і старанно  виконує всі його доручення. Тим більше, шеф, навіть коли був не в настрої, до  секретарки ставився напрочуд приязно. Часто говорив вишукані компліменти,  дарував її улюблені квіти, а головне – називав своєю незамінною помічницею.  Тож Оксана мріяла, що рано чи пізно Володимир Іванович усвідомить – кращої  дружини йому не знайти.
– Продовжуйте... – насторожено кивнула Марина.
– Звісно, на Оксану звертали увагу інші чоловіки. Якось заступник  директора – красунчик Андрій Дорошенко – вмовив її повечеряти разом у  ресторані „Старий Чернігів”, а потім, наприкінці трапези, палко освідчився і...  запропонував інтимні стосунки! Оксана була збентежена, схвильована, зворушена  до сліз, проте рішуче відмовила пристрасному й амбітному мужчині, який до того  не зазнавав жодної поразки на любовному фронті. Сором’язлива, тиха дівчина  була максималісткою – не бажала тримати синицю в руці, бо мріяла про журавля в  небі! Розгублений донжуан хутко залишив поле бою, але наступного дня  поводився так, ніби нічого й не трапилося. А скориставшись нагодою, наодинці  запевнив Оксану, що зовсім не образився і завжди прихильно ставитиметься до  неї, як надійний та відданий друг. Єдине, про що він прохав, – зберегти в таємниці  його несподіване фіаско...
– А звідки ви про це знаєте? – недовірливо запитала Марина. – Моя сестра,  якщо вже щось пообіцяла, неодмінно дотримувалася слова. Вона взагалі була  людиною потаємною – старанно приховувала свої секрети і не прагнула  розголошувати чужі... Ми любили її, Анатолію Івановичу. Дуже!  
– Я в цьому аніскільки не сумніваюсь, – сумно посміхнувся гість. – А про  те, як Оксана дала Андрієві відкоша, він мені сам розповів...
– О, то ви спілкувалися з Дорошенком? – здивувався Григорій. – Дозвольте  поцікавитися, навіщо?
– Я хочу отримати належну сатисфакцію за смерть свого брата – від його  вбивці. Думаю, це – справедливо! – карбуючи кожне слово, чітко заявив Анатолій  Сагайдачний.
– Ну, то в чому проблема? – лагідно пригорнув дружину Самойлович. –  Сумніваєтеся, що менти знайдуть Юлю?
– А до чого тут Юля? – докірливо поглянув на господаря Анатолій Іванович.  – Я провів власне розслідування...
– Послухайте, ви що – Шерлок Холмс? Чи вам запраглося лаврів Еркюля  Пуаро?! – іронічно гмикнув Григорій, погладжуючи коліно своєї благовірної. –  Запевняю вас, ця Юля – справжня су... 
– Досить, шановний, – рішуче обірвав його на півслові приїжджий. – Не  люблю, коли мене намагаються пошити в дурні!
– Боже збав, – примирливо приклав руки до грудей господар оселі. – По- моєму, ми дуже мило бесідували. Ви розповідали якусь казочку...
– Але ви її не дослухали!
– Справді?  – кумедно повів бровами Самойлович.
– Так. І зараз буде найцікавіше, – багатозначно пообіцяв гість. – Одного  разу Володимир Сагайдачний познайомився з симпатичною дівчиною і по- справжньому закохався в неї. Оксана одразу відчула небезпеку – звичайно, її шеф і  раніше зустрічався з жінками, але ті стосунки були нетривалими й швидко  закінчувалися, тільки-но чергова пасія натякала про шлюб. Після цього  Володимир, як то кажуть, з головою поринав у роботу і допізна засиджувався  разом зі своєю відданою помічницею. Однак тепер сталося по-іншому – директор  постійно вихваляв вроду своєї Юлечки та її чудовий характер. Мені теж,  спілкуючись із Володею, доводилося всоте вислуховувати його оди про кохану  дівчину. Уявляю, що тоді пережила Оксана!
– Так, вона дуже журилася , – сумно зітхнула господиня . – Ми з Гришею, як  могли, її заспокоювали. Пояснювали, що це – ще не кінець світу і жоден, навіть  найкращий, мужчина не  вартий такої кількості пролитих сліз.  Розумом сестричка  все це усвідомлювала, а ось серце її не могло змиритися з такою  несправедливістю. Вона ж вважала Володимира Сагайдачного своїм чоловіком.  Навіть якось сказала мені, що їхній шлюб уже благословили на небесах, – їй  наснилося, начебто вони з коханим ступають між хмаринок, взявшись за руки!  
– А потім Володя одружився на Юлечці... Оксана не прагнула помститися  суперниці?
– Хіба що в своїй уяві, – зітхнула Марина. – Одного разу сестра розповідала,  як уві сні мимоволі перетворила юну Сагайдачну на покірну рабиню й щосили  відшмагала її різками по сідничках. Та це – звичайні дівочі сни... Ні, я дуже добре  знала свою сестру – в реальному житті моя Оксанка ніколи не наважилася б на  щось подібне! Звісно, вона не мазохістка  – потайки ненавиділа Юлю. Але що за  таких обставин могла вдіяти бідолашна Оксана? Я ще в школі завжди за неї  заступалася . Могла навіть якогось її однокласника відлупцювати – за те, що надто  боляче сіпнув мою ненаглядну сестричку за коси. Самі знаєте, є у хлопчаків така  дурнувата звичка! А Оксанка лише мовчки зносила кривду – добре, що інколи мені  все-таки вдавалося її розговорити і потім якось врегулювати ситуацію... Ну, а коли  трапилася ця історія – несподіваний бурхливий роман Сагайдачного, якого вона  все одно обожнювала... Оксана зовсім занепала духом, почала хворіти. Нам так і  не вдалось її розрадити. Ні, на людях вона трималася, поводилася мужньо – ніхто з  колег навіть не здогадувався про те, що насправді творилося в її душі. Але вдома  все було інакше  – сестра могла годинами безцільно лежати в ліжку у своїй кімнаті,  розглядаючи стіни та стелю...  
– Вона мешкала разом із вами?
– Так, ми були однією родиною !
Добродій знову витримав паузу – замислено подивився у вікно потім  проникливо поглянув в очі Марини і раптом поцікавився:
– Оксана наклала на себе руки?
– Ну, що ви! – обурилася Марина. – Вона була дівчинкою побожною –  боялась пекла. І сподівалася потрапити до раю, а самогубців туди, як відомо, не  пускають. Не переймайтеся, Анатолію Івановичу, ваш брат – не винен у смерті  моєї сестри. Запалення легенів – недуга підступна...
– Чому ж ви тоді вирішили помститися Сагайдачним? – погляд гостя став  гострим, мов лезо, і господиня не витримала – відвела очі.
– Ми? Помститися? – ошелешено прошепотіла й розгублено подивилася на  свого чоловіка .
– Атож, – спокійно кивнув приїжджий. – Та не сахайтеся так ! Я поки що  нікому нічого не розповідав. Але, про всяк випадок, залишив кілька листів зі  своїми одкровеннями у надійних людей, попросивши друзів, у разі мого  несподіваного зникнення, надіслати цю кореспонденцію до прокуратури й  міліції...
– Ви при своєму глузді? – співчутливо запитав Самойлович.
– Дякую, зі мною – все гаразд, – запевнив кремезний добродій, позираючи  на годинник. – Але ми дійшли до фіналу моєї казки...
– Нам вона не подобається! – рішуче промовив Григорій.
– Доведеться трохи потерпіти, якщо хочете почути мою пропозицію. Ну, то  як? Волієте, аби я зараз забрався геть і звернувся зі своїми підозрами до міліції?
Господарі перезирнулися.
– Ми – люди чесні. І боятися нам нічого , – сумирно відповів Самойлович і  акуратно поправив халат своєї дружини. Руки у нього не тремтіли:  – Втім, якщо  вже ви самі завітали до нашої оселі і завели цю розмову, мусимо зважати на вашу  трагедію і поводитися, як чемні господарі. Але скажіть, чому ви вирішили, що ми  взагалі якось причетні до цієї історії?
– Спочатку я підозрював Дорошенка, – гість стомлено зморщився і вправно  промасажував кінчиками пальців сиві скроні. – Однак, поспілкувавшись з   Андрієм та Юлею, змінив свою думку...
– О, то ви знаєте, де зараз знаходиться молода вдова? Можливо, саме ви й  переховуєте її? – вражено поцікавився Григорій. – Власне, це – не наша справа.  Мариночка вже говорила – ми не прагнемо помсти. Проте ви надто ризикуєте,  шановний,  допомагаючи людині, яку оголошено в розшук !
– Юля – не винна, – похитав головою приїжджий. – Звісно, їй доведеться  виступити на суді, але виключно в якості свідка.  
– Факти – вперта річ , – ляснув долонею себе по коліну господар.  
– Все залежить від того, як їх тлумачити, – розважливо промовив Анатолій  Іванович . – Іноді, здавалося б, найочевидніший  доказ (підозрювана людина вже,  так би мовити, однією ногою в буцегарні) раптом бумерангом влучає в  справжнього злочинця. .. Власне, на чому тримається звинувачення проти Юлі  Сагайдачної? 
– Вона сама викопала собі яму, набрехавши всім про дзвінки вашого брата!  – пирхнув Самойлович.
– Я певен, що це – не вигадки. Телефонні дзвінки дійсно були – з  мобільного її чоловіка...
– Ну то й що? Ніби молодичка не могла власноруч дзвонити з мобілки вже  мертвого Володимира Івановича на домашній телефон!
– Могла, – замислено хитнувся в кріслі гість. – Але дзвонив мужчина...
– З того світу? – іронічно поцікавився Григорій, уважно розглядаючи власні  пантофлі.
– Я не маю на увазі свого брата, – спохмурнів приїжджий, допитливо  поглянувши на господаря . – Телефонував інший чоловік, який майстерно імітував  голос Володі.
– Це – неможливо , – отетерілий Григорій так крутнув цупкими пальцями  ґудзик своєї сорочки, що той вмить відлетів геть і, пометушившись, сиротливо  завмер на підлозі: – Будь-яка жінка одразу ж виявила б підробку! Ну, припустимо,  хтось здатний, після тривалих, ретельних тренувань, правдоподібно скопіювати  голос. Але ж кожна людина має власний характер, силу-силенну усіляких звичок. ..  Врахуйте ще й інтимні подробиці, про які знають лише чоловік та дружина!
– На роботі у кабінеті Володі знайшли „жучок”. Комусь заманулося  підслуховувати його розмови з Юлечкою... Хіба ви, Марино, не заходили в офіс  Сагайдачного?
– Я тільки іноді провідувала сестру , –  зблідла господиня. 
– А ви, Григорію Омеляновичу, хіба не виступали свого часу на арені  цирку? І були віртуозним імітатором, правда? Не прибідняйтеся – пів-Росії зі  своїм коронним номером об’їздили . Але цього разу пан Самойлович  взагалі  перевершив себе Думаю, суддя належно оцінить такий талант , – підморгнув гість  і, витримавши ефектну паузу, додав : – Якщо, звісно, ми не домовимося. ..
Господарі  вичікувально завмерли. І Анатолій Сагайдачний наважився:
– Подаруйте мені ваш гарнесенький будинок !
– Ненавиджу шантажистів ... – зашипіла, немов розлючена кобра, Марина.
– Заспокойся, серденько, – турботливо обійняв дружину Григорій. – Я  нікому не дозволю тебе скривдити ! А ви, Анатолію Івановичу,  виявляється,  небезпечна істота ... Звісно, можна зрозуміти  чиюсь непереборну жагу помститися  за кревного родича (хоч у нас, слов’ян, вендета – не в моді) і навіть щиро, по-  людському , поспівчувати чужому горю . Але ви, чоловіче, такого тут нагородили Серйозно, раджу вам негайно перевіритися у психіатра . Бо хіба можна адекватно  сприймати всі ці слова Відверто кажучи, навіть не знаю, як на таке реагувати !  
– А ви не гарячкуйте – поміркуйте, як слід, – докірливо промовив  приїжджий – Мені не потрібні ні ваші заощадження, ні новенький „Опель”, який  зараз стоїть у вашому гаражі – лише оцей просторий будинок. Не розумію, невже  вам хочеться сісти за ґрати? Це ж – років п’ятнадцять, не менше ! По-моєму, краще  бути останнім жебраком, ніж заможним зеком...
– Ви – надто самовпевнені, пане Сагайдачний ! Втім, ми вас уважно  вислухали , – позіхнув господар. – А тепер прошу не марнувати більше нашого часу.  Можете йти, куди заманеться – до начальника міліції, прокурора. Хоч до Господа  Бога!
– Ну, що ж, – розвів руками гість , – справді, засидівся я у  вас. Піду... А ви  все-таки подумайте. Я зупинився в готелі „Градецький”, у 101-му номері. Маєте  добу, аби ухвалити правильне рішення.
– Ви – дуже люб’язні, Анатолію Івановичу , – впевнено підвівся  Самойлович, усім своїм виглядом демонструючи, що розмову закінчено: –  Приємно було познайомитися...
Приїжджий ще якусь мить потупцював у залі, ніби розминаючи ноги,  співчутливо поглянув на зблідлу господиню, зітхнув і неквапливо почимчикував  надвір. Григорій назирці посунув за ним і, не прохопившись більше ані словом,  терпляче спостерігав, як Сагайдачний енергійно ступає за поріг, пружно  потягується всім тілом, з насолодою вдихаючи свіже повітря, востаннє  роззирається навкруги  й життєрадісно підморгує  кавказькій вівчарці. Втім, пес   гумору не оцінив і люто загарчав у відповідь... 
Вже біля хвіртки гість  по-дружньому помахав рукою господареві. Той  ввічливо кивнув і повернувся до будинку, дбайливо зачинивши двері на три замки. 
Проте Анатолій не сумнівався, що Самойлович і далі пильнує за ним. Тож  спокійно залишив обійстя, старанно прикрив хвіртку, сів у авто , ввімкнув на повну  гучність магнітофон („Растопи ты мне баньку по-белому, я от белого света  отвык... – проникливо заспівав Висоцький) і,  не поспішаючи, рушив геть. 
Зупинив автівку аж на березі Десни. З півгодини приходив до тями.  Викурив кілька сигарет. Слухав Висоцького. Потім знову сів за кермо і ...  повернувся на Нову Подусівку.
Я вже чекав на нього неподалік від будинку Самойловичів. Кремезний  добродій понуро виліз із машини й міцно потис мені руку:
– Мабуть, нічого не вийде. Даруйте, Віталію, кепський із мене актор!
– Справді, Богдан Ступка в цій ролі був би переконливіший – охоче  погодився я. – Авжеж, Григорій Омелянович – міцний горішок! Власне, ми й не  сподівалися, що він пристане на вашу пропозицію. ..
– Але хіба це – не єдиний шанс ? – схвильовано промовив Сагайдачний. – Ви  ж самі визнаєте, що не  маєте жодного доказу!
– Раніше не було , – я лише стенув плечима і повагом рушив за ріг будинку. –  Прогуляєтеся зі мною? Не турбуйтесь, це – зовсім поруч. ..
Непоказна автівка невинно стояла за розлогим деревом. Побачивши нас,  чоловік невизначеного віку зі стомленим обличчям та червоними від безсоння  очима, одягнений, наче для ранкової пробіжки в лісі, одразу ж відчинив дверцята:
– Доброго дня, Анатолію Івановичу! Присядьте – поговоримо про справи  наші скорботні...
– Знайомтеся, Толю. Це і є широко відомий у вузьких колах майор Воронов  – гроза чернігівських вуркаганів. Нікого не боїться, крім своєї тещі , – сумирно  зауважив я, вмощуючись на сидінні.
– Ох, Самарцев, дожартуєшся колись... – незлостиво пробурчав  співробітник карного розшуку. – Добре, змотаємося зараз до відділку –  задокументуємо свідчення нашого гостя. А потім повернемося й  декого  дотиснемо ... Я, про всяк  випадок, двох своїх бійців залишив тут – милуватися  навколишнім пейзажем,  – він завів мотор і, озирнувшись, кумедно примружив очі:  – А щоб Анатолій Іванович не знудився в дорозі, ми йому п’єсу поставимо.
– Власне, це – не зовсім п’єса , – не погодився я. – Зараз такі телепередачі  називають реаліті-шоу ...
– Я тепер телевізор майже не дивлюся , – похитав головою Сагайдачний. –  Хіба що – найважливіші футбольні матчі, бої братів Кличків і „Танцюю для тебе”.  Бережу час та здоров’я – не бажаю перетворюватися на дебіла .
– Однак на цьому шоу ви не закуняєте , – запевнив Воронов, увімкнувши  магнітофон.
... – Подаруйте мені ваш гарнесенький будинок! – пролунало з динаміків.
– Ненавиджу шантажистів...
– Заспокойся, серденько... Я нікому не дозволю тебе скривдити!..
– Впізнаєте? – по-діловому поцікавився майор.
–  Та це ж... – Анатолієві аж подих перехопило.
– Так, – незворушно кивнув Воронов. – Я, з вашого дозволу, трохи запис  перемотаю, бо доки ви з будинку виходили, нічого особливого не трапилося. Зате  далі буде цікаво! О, по- моєму, тут...
З магнітофону долинули такі знайомі звуки: рвучко зачинилися двері, один  за одним клацнули  три замки. І одразу ж почулися чиїсь нервові кроки.
– Це Самойлович, випроводивши вас, повернувся додому, – прокоментував  майор.
... – Гришо, він пішов? – пролунав заклопотаний голос господині.
– Ну, звісно, Мариночко, пішов. І, напевно, вже не повернеться, – бадьоро  відповів Григорій. – Все гаразд!
– Ох, не гаразд, Гришо... Казала ж я тобі – давай придумаємо щось  простіше. Можна було тишком-нишком прибрати спочатку Володимира, а потім  ту вертихвістку. А ти таке утнув – цілий спектакль влаштував!
– Він блефує, – роздратовано процідив крізь зуби Самойлович. – У нього  немає доказів! Ніхто ж не бачив, як ми заманили до себе Володимира, як ти  майстерно підсипала йому снодійне, а потім я спокійнісінько задушив цього типа  шарфом. Та й труп Сагайдачного ми підкинули обережно – жодних слідів Увесь  час рукавичками користувалися... А твоя ідея затягнути шию небіжчика ганчіркою  триклятої шльондри – взагалі блискуча! Не бійся, киця, все вже позаду. Обіцяю   тобі – ніхто нас більше не потривожить.
– Тільки не здумай вбивати ще й Анатолія. Це – дуже небезпечно! Чув, що  він сказав про листи?  
– Навряд чи  старший брат говорив щиро. Відверто кажучи, актор із нього  поганенький. Довірся інтуїції професіонала. Хто- хто, а я здатний відрізнити  брехню від правди! Однак ризикувати, дійсно, не варто – комусь може не  сподобатися раптова смерть ще одного Сагайдачного. ..
– Але ж він погрожує піти до міліції!
– Ну то й що? Звичайнісінький шантаж.  Так, Анатолій – хлопець кмітливий.  Хто б міг подумати, що цей добродій забажає покопирсатися в моєму минулому  й  допетрати, як саме я водив за носа хтиву молодичку?! Але хто повірить у всю цю  історію? Ні, люба моя, часи Шерлока Холмса й Ераста Фандоріна давно минули !  Теперішні менти – створіння примітивні. Звісно, вони здатні сплести капці  якомусь недоумку, котрий, набухавшись до білої гарячки, раптом штрикнув  кухонним ножем такого ж  п’яного, мов чіп, сусіда. А от розкрити бодай якесь  хитромудре замовне вбивство їм уже – не до снаги. Правильно Горький сказав:  „Народжений повзати літати не зможе!”. Ні, серденько, те, що нам сьогодні наплів  цей самовпевнений добродій – дешеві понти. Ну, він і скнара! Йому ж і так, коли  Юльку посадять, усе перепаде – і будинок брата, і його бізнес. .. То цей хапуга  вирішив ще й на мені заробити ? Знаю я таких! Достатньо лише раз виявити  слабкість, віддати йому хоча б дещицю своїх грошей, тяжкою працею зароблених,  і ця кровожерлива потвора вже не відчепиться – присмокчеться, немов п’явка... 
– І як таких тільки земля носить? ! – зітхнула Марина. – Одна справа  страждати за ідею, здійснюючи кревну помсту, й зовсім інша – порпатися в  брудній білизні. Мерзотник... Це ж треба – отак нахабно ввірватися до чужої оселі  й зіпсувати настрій хорошим людям! Гришо, то, кажеш, можна не хвилюватися?
– Так, ми – в цілковитій безпеці, – захихотів Григорій. – Навіть якщо цей  пройдисвіт все-таки наважиться заявити на нас, то сам опиниться за ґратами...
– Як це?! – отетеріла Марина.
– Дуже просто! 
Кілька секунд з динаміків долинало лише незрозуміле шарудіння.
– Ну, що це, по-твоєму, таке? – задоволено засопів Самойлович.
– Магнітофон...
– Правильно! А тепер здогадайся, що я придумав, аби провчити  того  жалюгідного шантажиста?
– Гришо... Невже?! – сплеснула руками господиня.
– Ну, звісно, як тільки він розпочав теревенити, я непомітно натиснув на  кнопку і записав його погрози. Тепер нехай лише спробує пошвендяти кудись зі  своїми ідеями – одразу ж сяде в калюжу.  О, я вже тоді виведу на чисту воду цього  правдолюбця! Шкода лише, що наш кримінальний кодекс – надто поблажливий до  шантажистів. Я взагалі б  таких покидьків на волю не випускав та ще й конфіскував  би все їхнє майно.
– Ах, який же ти у мене молодець! Справжній мужчина. Знай, я ніколи не  забуду того, що ти для мене зробив .
– Для нас, Мариночко ! Адже я завжди ставився до Оксанки, мов до рідної  сестри. Тому, коли вона померла від розпачу  й туги, дізнавшись про одруження  Сагайдачного, твій вірний чоловік щодня мріяв про справедливу помсту .
– Я кохаю тебе, Гришо! Мені здається, що все пережите ще дужче поєднало  нас, – солодко прощебетала Марина.
– Ще б пак! – почулося у відповідь. – Не кожне подружжя має таку  неймовірну таємницю...
– Все, хлопці, приїхали! – Воронов вимкнув магнітофон, вправно  загальмував біля відділку міліції, але не поспішав виходити – сидів, зосереджено  розглядаючи власну обручку : – Відверто кажучи, коли ми дізналися, що Анатолію   Сагайдачному подобається юна дружина його молодшого брата, то спершу  підозрювали вас, Анатолію Івановичу ...
– Мене?! – зніяковів той. – Так, я не надто приховував, що небайдужий до  Юлечки. З мене, можливо, взагалі кепський конспіратор Але я ніколи б не  наважився скривдити Володю До речі, як ви все-таки здогадалися про Григорія?
– Самарцев постарався. Навіть стару афішу зумів дістати Дуже вже йому  хотілося довести, що симпатична особа, яка досі мешкає у нього вдома, – невинна,  мов янгол
– Розслабтеся, Толю, – втрутився я, помітивши, як одразу спохмурнів   кремезний добродій . – На жаль, мені не вдалося  закохати її в себе... 
– Звісно, версія Віталія мала свої недоліки, – стомлено усміхнувся майор, –  її було вкрай складно довести. А здогади, як ви розумієте, до справи не пришиєш...  По суті, зловмисник припустився єдиної помилки –  не забрав своєчасно „жучок”  із кабінету вашого брата, адже мав зробити це  ще напередодні вбивства. Однак  Григорій був настільки переконаний у своїй безкарності, що вирішив не  поспішати – можливо, хотів послухати, як реагуватимуть співробітники фірми на  загадкове відрядження свого шефа. Але він не міг і подумати, що налякана  Юлечка вночі знайде барліг приватного детектива Самарцева і той всерйоз  сприйме її балачки Ну, а коли вже Віталій Сергійович береться до справи, моїм  операм з „убійного” відділу спокій тільки сниться Вранці ми вже провели обшук  в офісі Володимира і знайшли пристрій для підслуховування ... 
– Отже,  вбивство готувалося ретельно й заздалегідь І прилаштувала  „жучка” не Юля. Який сенс їй було в такий спосіб шпигувати за чоловіком? Вона  ж на роботі увесь час знаходилася поруч із Володимиром, як його секретарка –  пояснив я, відчинивши дверцята машини.  
– Авжеж, – кивнув Воронов, ступаючи на асфальт.  – Тоді ми почали  перевіряти підлеглих Володимира Сагайдачного і невдовзі дізналися про Оксану  Кочубей. Тут уже детектив Самарцев не схибив – розкопав інформацію про одного  „жука”...
– Якого жука? – спантеличено звів брови Анатолій.
– Приліпилося в цирку до Григорія Самойловича це прізвисько,  –  розтлумачив я. – Він напрочуд майстерно імітував голоси комах, тварин та людей.  Фактично кожен його виступ завершувався оваціями, причому нерідко глядачі  аплодували стоячи. А потім гарненькі дівчатка приходили до нього за куліси – так  би мовити, за автографами... Втім, він не поспішав одружуватися – холостякував  аж до свого сорокаліття, доки не познайомився з Мариною. Саме майбутня  дружина й наполягла, аби Григорій  облишив мандрівне циркове життя і оселився  в її рідному Чернігові. .. Але першою про справжніх злочинців здогадалась моя  „доктор Ватсон”  – незрівнянна Ярослава, а я просто довірився її жіночій інтуїції.  Як на мене, кожен поважний детектив повинен мати свою геніальну помічницю !
– Головне, щоб вона потім не заходилася вертіти чуйним шефом, як циган  сонцем. Бо коли чоловік стає підкаблучником, він ладен навіть власну голову в  пащеку тигрові засунути аби лише його люба дружинонька не сумувала ... –  іронічно посміхнувся Воронов, буцнув черевиком камінець на асфальті:  – Відтоді,  як ми запідозрили Григорія, мої бійці щодня ретельно стежили за  Самойловичами. Однак жодного разу ні він, ні його дружина не прохопилися  бодай словом про злочин. Час спливав, а результату – нуль ! Тоді  Віталій і порадив  скористатися вашою Анатолію Івановичу,  допомогою. 
– Просто я сподівався, що, спекавшись такого гостя, їм неодмінно  захочеться душевно обговорити ситуацію. Даруйте, Толю, що не повністю  втаємничив вас у цей план. Зате тепер можете визволяти Юлечку – подзвоніть їй.  Не сумніваюсь, що, дізнавшись про спецоперацію під кодовою назвою „Пастка для  жука”, вона радо почастує вас у своїй оселі !
– Тобто ви цілком впевнені, що Самойловичі не викрутяться? – перевів  подих Анатолій.
– Абсолютно, – заспокоїв його Воронов. – Зараз ми ними займемося –  ошелешимо магнітофонним записом . Все-таки непогану п’єсу придумав і  поставив прямо в будинку, де й скоїлося віроломне вбивство, новоявлений  режисер Самарцев ! Ну, просто – нове слово в сучасній драматургії ... Адже в  головних ролях – підступні злочинці та головний свідок звинувачення, які грають  самі себе ! Звісно, Григорія і Марину допитаємо порізно, аби не встигли отямитись   від почутого й  змовитися між собою ...
Отже, справу було завершено. Але в мене на язиці все- таки крутилося одне  запитання :
– Толю, припустимо, ви б самі якимсь чином дізналися, хто насправді  винен у смерті вашого брата. Однак не мали б потрібних доказів, аби викрити  вбивць. Скажіть, що б ви тоді робили – змирилися з несправедливістю чи вдалися  б до помсти?
– Навіть не знаю... – замислився Анатолій. – Якби йшлося лише про  Володю, можливо, й змирився б. Все одно кожен із нас так чи інакше змушений  багато страждати в цьому житті, щоб потім неодмінно померти. Проте, якби, не  дай, Боже, щось сталося з Юлечкою... 
– Найняли б кілера? – зацікавився майор.
– Ні, – спокійно відповів кремезний добродій, лагідно поглянувши на  Воронова. – Я сам розмазав би того диявола по стінці!
4. Лазарь Фрейдгейм Еврейское счастье и что есть еврей...
Лазарь Фрейдгейм
Еврейское счастье и что есть еврей ...
Только что по российскому телевидению прошел многосерийный фильм- путешествие об Израиле, продолживший ставшую уже традиционной серию  телепутешествий В. Познера при участии И. Урганта. Название фильма  "Еврейское счастье". Традиционно, когда слышишь "еврейское счастье",  подразумевается проявление худшего из всех  возможных вариантов. В фильме же  автор предполагает, что такое название отражает некоторую долю оптимизма и  иронии. 
А может быть, это и есть еврейское счастье  - создание еврейского государства  Израиль
"Суждены нам благие порывы ...Фильм снят с пригашенным чувством,  двойственным эмоциональным посылом. Это делает фильм безадресным. Для  русскоязычных израильтян он легковесен и перегружен общеизвестными  сюжетами и ошибочными сведениями. Для российских евреев и русскоязычных  евреев, живущих в других странах, в фильме много сомнительных авторских  рассуждений (и утверждений). Для не еврейского населения России, в большей  части не питающих глубоких чувств симпатий к Израилю, в фильме много  непривычных и нервирующих деталей еврейского быта... 
Говоря о еврейских традициях В. Познер констатирует: "Мне это все чуждо  совершенно". С таким отношением трудно снять фильм об Израиле, полном  памятников и традиций разных времен и народов.
Последняя серия фильма претенциозно названа "Что есть еврей". Я пытался  вникнуть в рассказ ведущих, но кроме трапезы в шабат и приготовления с  участием Урганта какого-то кошерного блюда с рыбой почти ничего не  запомнилось. 
Если бы авторы из 8 серий представили обширный "дайджест" из 4-5 серий,  исключив нелепую заставку каждой серии с блужданием по пустыне с  чемоданами (денег!?) и основной массив собственных рассуждений, вышло бы  привлекательное путешествие, не уступающее по увлекательности путешествию  по Америке. Если бы...
Познер говорит: "Страна неоднозначная, разная во всем, кроме одного: она  обожаема всеми, кто в ней живет". Эта мимоходом оброненная фраза многократно  обрастает противопоставлениями. Задумываешься: где бочка меда, а где ложка  дегтя? Земля обетованная или оккупированные территории...
Счастье или несчастье создание еврейского государства? Разнополюсные  участники интервью в фильме дали противоположные ответы. В авторской подаче  вопрос остался открытым. Для выбранного названия определиться было  необходимо.  Невольно вспоминается анекдотический эпилог: или крест сними,  или трусы одень...  
Эренбург в 1922 году написал о евреях как соли земли. Соль необходима, она  растворена в мире, но собирать всю соль на одной почве  значит сделать ее  бесплодной. Д. Быков на встрече с израильтянами очень образно, но не  бесконфликтно, освежил эту метафору. Он повторил, что евреи - соль земли, но  вряд ли следует собирать всю соль в одной солонке. 
Но еврейское государство есть. Оно поражает успехами и занимает в мировой  табели о рангах по многим показателям место, явно превышающее доли по  площади территории и численности населения. Многие из этих ярких сторон  страны нашли отражение в фильме. 
Камера, тепло ведомая оператором, сценаристом и ведущими, скользит по разным  лицам и пейзажам. Медленно двигаясь, замирая или быстро проскакивая с одного  на другое... Смотрю и постоянно переношусь со скоростью камеры, сопоставляю  ранее виденное и невиденное - со своим представлением. Картина большая,  позволяющая соучаствовать в представляемой жизни... Тут есть за что похвалить  коллектив авторов (тот самый желанный дайджест). Приятно музыкальное  оформление, представленное композитором - дочерью Познера Е. Чемберджи.
Чуть отдаляясь от нервных сомнений, упомяну несколько не  понравившихся  деталей. 
Должен ли еврей  уметь торговаться ? -  задаются вопросом ведущие, входя на  восточный базар . -  Мне кажется, что это часть характера, - отвечает В. Познер .
Большую часть одной из серий занимает обширный завтрак, заканчивающийся  замечанием, что евреи любят есть, но не любят платить за угощение При этом в  каждом случае идет речь не о конкретных людях, а о евреях как общности.   
Не интеллигентно паясничание по поводу записок в стене плача при фиглярском  написании собственных писем Богу.
В беседах с религиозными деятелями и рассуждениях об ортодоксах фильм полон  двусмысленностей, позволяющих каждому получить подтверждение своих  взглядов. Для юдофобски настроенных зрителей много привлекательно звучащих  сентенций арабских деятелей .
Немало побродив по Израилю, Познер на вопрос Урганта замечает: "Я ждал, что  будут бабочки в животе, холодок внутри, но сказать, что у меня что-то в груди  трепещет,  нет¦ »
После посещения душераздирающего музея Яд ва-Шем - национального  мемориала Катастрофы и Героизма  задается вопрос: чувствуете ли себя евреем? 
- Нет, только сочувствую погибшим.... - с философской рассудительностью и  оговорками продолжает рассуждение ведущий. 
(Извиняюсь за возможно не дословную точность цитат. Я привожу их по памяти  после просмотра).
Невольно в качестве четкой позиции вспоминаются слова Е. Евтушенко из некогда  набатно прозвучавшего "Бабьего Яра": 
Мне страшно.
 Мне сегодня столько лет, 
как самому еврейскому народу.
Мне кажется сейчас — 
 я иудей. 
Вот я бреду по древнему Египту. 
А вот я, на кресте распятый, гибну, 
и до сих пор на мне — следы гвоздей. 
Мне кажется, что Дрейфус — 
 это я. 
Познер, упоминает Второй храм, построенный, по его мнению, при Ироде. В  действительности он был построен на 500 лет раньше под надзором Зоровавеля,  потомка царя Давида и первосвященника Храм просуществовал до Ирода  Великого с 516 до 20 гг. до НЭ.
В интернете многократно упоминается, что Познер невзначай спутал два  антисемитских процесса в Париже и Киеве, разделенные по времени почти двумя  десятилетиями. Он подменяет  имя Дрейфуса , обвинявшегося в государственной  измене во Франции,  именем Бейлиса, обвинявшегося в ритуальном убийстве
Шоковое впечатление произвели замечания Познера о невозможности понять, как  евреи, находящиеся во власти фашистских извергов , покорно нашивали на одежду  желтые магендовиды и без борьбы шли к собственным могилам. 
Когда-то Л. Толстой, ознакомившись с работой писателя и русско-еврейского  публициста Ф.Б. Геца "Что такое еврейство" (СПб,1885), записал в дневнике:  "Какое отвратительное дело имярекфильство. Я сочувствовал евреям, прочтя это -  стали противны". Чудится мне, что значительная часть не еврейских зрителей  после просмотра почувствуют возможность обоснования своего аналогичного  отношения.
Я начал свои рассуждения по поводу долгожданного фильма об Израиле фразой  Некрасова: суждены нам благие порывы... Еще и еще раз перебирая впечатления, я  прихожу к выводу, что не получил ответа об исходном наличии благих намерений.  Остается сомнение, не является это многочасовое полотно воплощением заранее  выбранной формы многоличия - и нашим и вашим. Тем более, что закаленный  многолетней практикой обслуживания заказчика  пропаганды через новостную  информации  автор, возможно, стопроцентно успешно решил поставленную  задачу... 
Завершают фильм слова В. Познера: "Я говорю - до свидания. Все же с грустью.  Возможно, это передалось и вам". Именно так: с грустью обманутых надежд...
5. Димитр Христов Міжнародне співробітництво
Димитр Христов
Міжнародне співробітництво
«На сріблястій долоні вічності»
Так вишукано називається нова книга віршів, яку створили відомі  українські письменники з Чернігова –  Тетяна та Сергій Дзюби Їхня ошатна  збірка вийшла болгарською мовою і рідною українською  – у престижному  видавництві  «Богіанна»  (м. Софія, Болгарія). Перекладач – видатний  болгарський поет Димитр Христов, редактор і консультант – українська  письменниця Анна Багряна, котра зараз мешкає у Болгарії. До видання книжки  долучився і голова Спілки болгарських письменників Боян Ангелов.  На  обкладинці збірки – репродукція картини «Духовне світло» болгарського  художника Валентина Дончевски. Пропонуємо вашій увазі відгук  Димитра  Христова про творчість Сергія і Тетяни, які прославляють рідну Чернігівщину на  увесь світ .
Багата поетична палітра  
Вірші українського поета  Сергія Дзюби носять у собі потужний заряд із  думок і пристрастей, фантазії та реальності. Його поезія  – то особисто інтимна, то  гостросоціальна, то грайливо іронічна, то глибоко ностальгійна. 
Темпераментний і зрілий автор переймається загальнолюдськими  проблемами любові та ненависті, добра і зла, життя й смерті. Його вірші –   сповідальні, проникливі та душевні, однак водночас у них вплетена жорстока  конфліктність часу, що ставить кожного з нас перед вибором позиції, гасла і  поведінки в цьому різноликому світі, де кожна окрема людина шукає рідні душі,  любов і родинне гніздо, гідну роботу й друзів. 
     Вірші про кохання в цій книзі цілком пов’язані з родинним щастям і емоційно- духовним зв’язком із коханою жінкою. Спрага ніжності й творчого єднання –  прагнення до гармонії в почуттях і взаємності в бажаннях. Ніби для сучасної  людини тривале й повноцінне кохання – найвища нагорода в житті й можливість  спільними силами витримувати агресію та злі сили урбанізованого суспільства.  
В любовній ліриці Сергія Дзюби присутні оригінальне, характерне  тлумачення теми, ясна відвертість, романтичні поривання і неспокій через  пропущені й нерозділені радощі, культ коханої, чиє опоетизування – не  пережиток, а давня традиція, що з рушійною силою врятувала цю справжню  Любов від збочень і порнографії сьогоднішньої інформаційної маніакальності.  Автор утверджує ту класичну модель кохання і щастя, яка є рятівною для людини в  морі спокус. 
     Соціально-моральна поезія Сергія Дзюби рясніє проблемами і асоціаціями з  глобальними та повсякденними питаннями людського буття. Ця стурбованість і  біль за теперішнє та майбутнє продовжує окремі зразки в українській і світовій  поезії, де людські доброчинності й прагнення пов’язані з любов’ю до  Батьківщини, до природи, до творчої сили розуму і відчуттів людини. 
Автор володіє і класичним, і вільним віршем, часто дивує читача формою  кожного наступного вірша, однак Сергій завжди має чим нас розхвилювати, іноді  спантеличує, інтригує чи іронічно усміхається, аби змусити нас слухати його  уважно чи посперечатися з ним. 
Духовна палітра поезії Сергія Дзюби збагачує його творчість, у якій лірика,  публіцистика, перекладацька і громадська діяльність –  це, справді, напрочуд  широке коло зацікавлень, контактів і проявів одного з найактивніших творців та  громадян нинішньої України. Невіддільні від літературної творчості, культурна й  громадська діяльність Сергія Дзюби підтверджують, що в літературі немає  провінції. 
У своєму рідному місті Чернігові Сергій Дзюба – постійний ініціатор і  організатор, керівник і натхненник низки дієвих національних та міжнародних  проектів і товариств, які невпинно розвивають зв’язки з усією Україною, Європою  й світом. Ця високо  благородна місія –  привід нагадати, що поезія і поет в  сучасному суспільстві, в глобальному світі – це не герметичне явище, а дійсно  плід духовних пошуків та контактів, тривалого й конструктивного спілкування як  із ближніми, так і крізь кордони та континенти. 
Тут варто з повагою пригадати й те, що письменник Сергій Дзюба зі своєю  чуйністю та креативністю створює і розвиває міцну дружбу між українською та  болгарською літературами. Саме тому його чудові вірші, перекладені болгарською  мовою, власне, це – продовження давнього й сучасного, взаємного і плідного  болгарсько-українського літературного братерства. 
Ніжність та інтелектуальність
      Тетяна Дзюба присутня в українській літературі своєю жіночною та  делікатною поезією, а також  – науковими дослідженнями в галузі історії  літератури та сучасного літературного життя. Наукова діяльність не висушила її  віршів, не підкорила їх теоретизації, феміністичній чи постмодерній стилістиці.  Безумовно, і такі елементи присутні в її творчості, але вони потрібні авторці лише  для того, аби відштовхнутися від модних захоплень і розкрити власний поетичний  дар, зачарувати особливою образністю й чуттєвістю. Для неї немає перешкод для  переходу від римованого вірша до верлібру, від більшого за обсягом твору до  найкоротших форм, і це робить сприйняття її поезій підвладним  багатопластовості та неординарності.
     Така поезія вимагає як інтелектуального напруження, так і тонкості в  тлумаченні жіночого світовідчуття. Іноді складається враження, що авторка плете  твір за якимсь надміру особистим таємним кодом, але, приймаючи її вірші як одну  велику поетичну лабораторію, в якій вони ніби переливаються з одного в інший,  приходимо до цілісного звучання й впливу. Це взаємодоповнення і  єдність  багатоманіття робить вірші Тетяни Дзюби ще складнішими для перекладу й  упорядкування, але, якщо правильно розгадати її поетичний код, це приносить  насолоду й задоволення як для перекладача, так і для читача.
     Тут ми не зустрінемо трафаретних висловів та впливів. Якщо і з’явиться  подібний елемент, він – піднесений чи з протилежним собі знаком, або  дешаблонізований до невпізнаного. Ймовірно, авторка вирізьблює з  найбільш  точними інструментами, аби сотворити не те, що очікують від неї, а те, що хоче  сама, аби повести нас шляхом власних переживань і розмірковувань. Тому й  драматизм у неї – це радше інтелектуальний конфлікт, внутрішній – у душевних  станах, а не зовнішній, народжений із зіткнення з довколишнім світом. Пошук  гармонії й краси в стосунках між людьми, з природою, з теперішнім та історією –  знаковий для її поезії. Усвідомлення, що гармонія і непорушність краси можливі  лише на мить, приводить не до зневіри, а до пошуку нової краси та гармонії в  наступні миті.  
     Цікаво, як авторці, котра надихається повсякденням, вдається творити  філософські та глибоко  емоційні поетичні тексти, вирвані з сірості й  повторюваності життя. Мабуть, вона взяла собі за обов’язок трансформувати тінь  у світло завдяки променям своєї уяви. Ось – фрагмент вірша, на початку якого  підказується передчуття переродження, але фінал містить у собі багато запитань:  
     
зірки зливають хлорофіл зеленотремно
зеленокосо зеленооко
і пальці вмочені в зеленку тремо
і вуст підківка і слідів бароко
і мить непевна
мов танок зеленозмієвий
зелений замок перемовк
за перестрашеними віями 
     Ще драматичніше звучить твір, в якому  тіні стали довгими, як колії, / Що  ведуть у тупик ночі. / Їх перетинають жінки, / Здрібнілі анни кареніни…  
І тут авторка поставила в центр своєї уваги долю сучасної жінки, яка може  бути і розплаканою Євою, і Анною Кареніною, і краплею роси, і Поезією, і  Вітчизною. 
     Без сумніву, у віршах Тетяни Дзюби можна побачити, як у глибокому дзеркалі,  сон про щастя закоханих, чиї почуття освітлюють життя, роблять його цікавою й  загадковою мандрівкою крізь пристрасті та надії, крізь тишу і гуркіт, аби  залишалися любовний шепіт і ласка сокровенної інтимності. 
     Творчість Тетяни Дзюби, поезія та літературознавча праця, позначені  самовимогливістю, інтелектуальністю, тривогою за сьогоднішній та завтрашній  дні кохання між чоловіком і жінкою, любов’ю до природи та людства, яке  відчуває все більший дефіцит ніжності та духовного співтовариства.
6. Тетяна КОНОНЧУК Високе слово поета
Тетяна КОНОНЧУК
Високе слово  поета
Про книгу Олега Гончаренка «Катрени оголошених картин (навіяне  живописом Івана Марчука» (Київ: Фенікс, 2011).
Давно в українській літературі скромно й потужно працює Олег  Гончаренко, живучи далеко від Києва, в степовому Мелітополі Запорізької  області. Оре свій переліг, сіє добре зерно, а коли ті жнива будуть – побачимо. А  поки що із серця до читачів промовляє поет і філософ, оприявнюючи свої думи- мрії, думи-сподівання, думи-звертання, думи-волання до нас, українців, щоб ми  пізнавали себе, розуміли своє призначення на землі, ставилися до життя як до  безцінного скарбу, дарованого Творцем. Поетом написано багато книг, які  знайшли вдячного читача, поцінували його вишукане слово, оригінальні образи,  відчули його розуміння великої відповідальності, яка лежить на митцеві сприйняли його особливу реакцію на проблеми і болі рідного народу. Олег підняв  у своїй поезії, у філософських есеях образи і символи наших предків, через які  доносить споконвічну мрію українців жити в справедливості й красі, в пориванні  завжди творити добро і сподіватися від інших на добро у відповідь. Образи  минувшини в Олеговій поезії «зринають і зникають», в них  - радість, але більше  стогону, руїн, панахид. Поетові болить, що «чужинці нас таки взяли за горло!» І  такі картини, що стосуються минувшини, ой як перегукуються із сучасним.  Розуміємо, що поет їх і змальовує для того, щоб читач зриміше осмислив причини  й наслідки теперішнього. Слово митця на сторожі України, на сторожі долі  кожної людини. І це не просто високі слова. В цьому переконуєшся, коли знов і  знов перечитуєш його книги, наприклад, «Тяжіння сонця» (1992), «Мрія і любов»  (1996), «Дорога крізь хату» (2004), «Храм голосів» (2005), «Собор  одкровень»  ((2006), «Напроти пам’яті» (2008), «Крилогія Вічної Гордії» (2009), «Український  порідник» (2011) та інші. Вони дають естетичну насолоду і вражають  оригінальним живописанням минулого й  сучасного, емоцій і психологічних станів  історичних особистостей, бо в творах Олега багато історичних осіб – Богдан  Хмельницький,  Іван Мазепа, Пилип Орлик, Василь Кочубей та  інших, які  провісницьки промовляють до ліричного героя. Один із персонажів каже:  «Напиши  Книгу для майбутніх наших «Я» і для всіх Людей! Не бійся помилитися,  навіть сказати дурницю: Люди зрозуміють, що ти у пошуку, і допоможуть.  Шукатимуть Істину разом із тобою!», читаємо в книзі «Крилогія Вічної Гордії». В  ній, до речі, виявляємо ще один унікальний талант її автора : він поетично  переспівав  багато сюжетів із Евангелія від Луки, Матвія, Марка, Івана, дав  міркування про них від ліричного героя на ім’я Саметойя. В розповіді про суботу  автор завершує Ісусову притчу так: «Субота - для  людей». /  І їй господар я! / Її  дарую всім я. / Благословляю всіх ім’ям Отця мого!/ Тож, при потребі, жніть, оріть  чи сійте сім’я: / не гріх – спасти врожай, гріх – загубить його». Серед інших  образів книги - старий баштанник, дід-характерник, що посвячує ліричного героя в  Мудрі Сторожі благословляє стояти на сторожі Краю. 
Слово поета багаторівневе, ліричне інтелектуальне, глибоко символічне,  він пише і живе «з надією на еру милосердя і любові», як сказано в книзі «Дорога  крізь хату». Всім прагнеться такого, але «кожному воздасться по ділах»,   -  акцентує поет на думці, що суголосна зі Святим Письмом, яке каже, що  сподіватися треба також і на те, що сам посіяв, отже, те й пожнеш. Твори Олега  Гончаренка глибоко закорінені у високі моральні принципи Книги Книг,  органічно і щедро ілюструють образи Біблії . Поету підвладна широка гама  поетичної форми. Вірш у нього  - класичний, вільний, а чи сонет - ілюструє  надзвичайну авторську вимогливість до слова, образна палітра виявляє велику  працю над словом і Талант; і цим пояснюються ті філософські глибини, які  дивують, зачаровують, захоплюють, бо логікою не можуть бути пояснені. Вони,  безумовно, наслідок осяянь!
І от книга, що висунута на найвищу відзнаку – Національну премію України  ім. Т.Г. Шевченка – «Катрени оголошених картин (навіяне живописом Івана  Марчука)» . Як відомо, термін «катрени» стосується поезії, означає з французької  чотиривірш, тобто це строфа із чотирьох рядків із різним римуванням – суміжним,  перехресним чи кільцевим. Отже, суто літературознавчий термін винесено в назву  книги. Однак Олег Гончаренко поетичним баченням відчув  живописні картини  славетного сучасника Івана Марчука як катрени, як поетичні чотиривірші Справді, картини Івана Марчука не буквально реалістичні, а виконані в різних  стилях (символізм, абстракція, натуралізм, наїв), вони глибоко поетичні, складні  за образною палітрою, багаті тематично, за жанрами (портрети, пейзажі,  філософські композиції), оригінальні за технікою виконання яка названа  художником  «пльонтанізм ». Книга поезій Олега Гончаренка дала унікальний  приклад художнього осмислення живопису. Цікава реакція , наприклад, самого  Івана Марчука на ці вірші.  Він визнає, що його працям художника  «присвячено  сотні віршів десятків поетів різної творчої величини, всім їм від мене знаходилося  і знайдеться добре слово подяки (…), але ось зараз я примовкаю… (…) Я щиро  подивований, вражений, приголомшений! Річ навіть не в тому, що Олег,  проникнувшись моїми чуттями і болями, написав сотні віршів про «зарозумілий» і  не кожному зрозумілий світ безберегого Івана Марчука і що творчо, на правах  культурних паритетів, упровадився у всі мої десять дуже різних мистецьких  періодів. Річ у тім, ЯК  (виділення І.  Марчука  – Т.К.) він це зробив» Для нас дуже  цінне слово Івана Марчука і те, як майстер, що визнаний на світовому рівні (він, як  відомо, член Наукової ради «Золотої гільдії» - Міжнародної академії сучасного  мистецтва в Римі, а також 2007 р. його ім’я було включено до рейтингу 100  найвизначніших геніїв сучасності, який уклала  британська газета « The Daily  Telegraph»), сприйняв поетичне слово Олега Гончаренка про його живопис.  Прикметно, що в оцінках поезії Олега бачимо приклад щирого мистецького  прочитання творчості митцем іншого цеху. На жаль , в історії української і світової  культури  маємо інші приклади  пошуки геростратової слави - через паплюження  високих імен. Тут, на щастя, бачимо взірець відтворити в художньому слові ті  особливі почуття, що навіялися з живописних картин-катренів, явивши щире  захоплення і прагнення осмислити світ Івана Марчука і явити свій. Скажемо, що  це був сміливий  і відповідальний намір.  Звісно, до нього поет підійшов, уже  маючи великий творчий досвід і надбання. Тому щиро погоджуємося з думкою   Івана Марчука: «Він зрозумів мій світ і ввійшов у нього, як ніхто досі, він показав  себе людиною дуже тонкої і ранимої душі, несподіваних філософських  узагальнень». Додамо, що  ці риси – поета тонкої і ранимої душі, філософських  узагальнень - спостерігаємо в усіх текстах Олега Гончаренка. Це його суть.  Художник у передньому слові до книги  пише: «Він мене РОЗУМІЄ І ПОЯСНЮЄ  (виділення І.  Марчука – Т.К.), і робить це ненав’язливо й інтелігентно, не  прямолінійно-описово, а, пропускаючи крізь власне серце, натхненно- асоціативно. (Наші душі споріднюються болем і добром, щирістю і прагненням  здивувати»
Натхненну поетову асоціативність прочитуємо в усій книзі. У  циклі  «Кольорові прелюдії»,   яку склали 21 вірш- верлібр, де автор, наприклад, каже до  музи, що «намалює просвіток і протінь / і страх / і честь / і істину / і мисль»,  виводить лаконічні й несподівані образи «жовто-червоної периферії» з  «містечковими  історіями про вчорашнє сонце», про щасливих дівчат і сивих дідів  на пасіці, про маленьке лисеня, що наважилося в далеку мандрівку до серпневого  баштана, про «здичавілих соняхів на занедбаному полі», про мідну аж медову  жінку, що стояла «над урвищем обрію» і до якої «готов був іти / під водою (…)  через смерть / аби сказати  їй / усього три слова», про «гаптовані / українськими  узорами – / хрестиком та барвінком» ялинкові іграшки, а не такі, які були колись з  нальотом «партійності» та «ідеологічності», про букет лісової рути від коханої,  який викликав у ліричного героя асоціативний образ із Шевченка – «рути – волі  нашої отрути», про  те, що «спробував / намалювати / власну душу», а на полотні  виходили «незрозумілі речі», палітра являла «власний портрет» автора, ні з ким не  схожий.  Книга подає щемливі картини повернення на рідні дороги (вірш «Село у  місячному сяйві»): «Дійди, сповідайся, озвись ще раз до Неба! / І зором витрави з  шибок оскліле зло! / Давно вже зачекалося на тебе / твоє просяяне висотами село»  чи проникливо говорить про «Світло в  зимовому саду» в однойменному вірші,  світло, яке від каганця в хаті «півсвіту зігріло». Образи Марчукового живопису  заговорили словами-фарбами Олега Гончаренка, як-от вірш «Пісня Пісень»  словом відтворює картину художника про народження Спасителя і про те, хто  прийшов подивитися на новонародженого (не чабани, а корови, коні, вівці, а  серафими «тицьнули дитині щербату сопілку» (можемо сприйняти дану деталь як  символ майбутніх страждань) і «стояли довкола окаті Спасенні / і слухали Пісню  Пісень». Поет не коментує, що то за Пісня Пісень. Він розраховує на розуміння  читачем того, що через народження цього Дитяти Творець явив людям Свою  Любов, вищої  за яку немає нічого .
Поезія Олега органічно демонструє мотиви живопису Івана Марчука,  багатообразно їх відтворюючи філософськими узагальненнями, спрямовуючи  думки в нинішній день. Наприклад,  про точку неповернення з чистої дороги  («вірш «По чистій дорозі»), де поет наголошує на відповідальності перед  українською землею «премудрих», що «вернулись на поклін селу, / щоб українську  віднайти дорогу»; митець звертає увагу на те, щоб пошукати  «іскру у золі»  (розуміємо з контексту , щоб побачити й осмислити втрати від «голодомору й  голокосту» ); руїну минулих літ  називає «мертвим часом» і запитує майже  риторично: «Може, іще таки ці книжники-будителі / хоч якось- чимось та й  здивують нас?» і наголошує на сокровенній «мрії перемоги», за яку люди готові  пробачити старійшинам усе, що «розтрачене дарма». А як романтично подано  образи коня і степу (вірш «Єдність»): «я зайду тобі вранці у праве вухо, / а із лівого  ввечері вийду лицарем», і «давай цей сад «козирями» пройдемо, / щоб упасти – то   хоч між квітучих рут», а далі каже: «А колись нам з тобою й літати моглось. / Га- ай, давай у наш Степ ще пірнемо рибами. / Степ – за садом, близенько. Кось-  кось…»   
Поет, як і художник , часто говорить про божественну суть людини, як-от у  віршах «Хвалу Всевишньому співаймо» «Безкінечна мелодія», «Біле цвітіння»,  «Світло любові відбилось в ударі дзвона» , «Чого чекаєте від мене?». Мотив утрати  друга трепетно подано у вірші «Відчай», а вивершується стан трагічного  переживання Шевченковими словами: «Яку молитву простогнати над тобою?! /  Хіба – оцю (ти вчив нас недарма!): «Ми просто йшли, у нас нема / зерна неправди  за собою…?». Поезія «Доспівана пісня» узагальнено виявляє сум про відхід будь- якої творчої  особистості і про те, чи є «щось сумніше за погаслу пісню?» і чи  «хтось є сумніший за німого кобзаря?»  Вірш «Ритуал», наприклад, спрямовує на  очищення себе і на те, що запитання до світу треба розпочинати із запитань до  себе. Вірш «Діти мої, діти» каже про те, хто Господу наймиліший, а це   діти , і  Він словами поета закликає їх: «Пам’ятайте, що ви – це  квіти,  (виділення автора  – Т.К.) / і далеко відступить жах: / хто – хижак, а хто – не хижак, / вас Бог милував  розуміти». Поезія Олега Гончаренка, як і живопис Івана Марчука, промовляє  образами, які ведуть до світла, бо несуть світло, як-от у вірші «Біля джерел  життя»: «Сонця насійте (чи хоч соняхи…) по межах. / Озвучте дзвони на руїнних  вежах, і повернуться, може, в мову солов’ї, / і ви оновитеся – рідні та первинні. /  Там гість предивний потримає Вічне Світло - / Ісус Христос, воскреслий в  Україні. / Просяє те, що і не вискажеш словами, / на предковічнім лану вівтарі. /  Ще вам позаздрять і поклоняться царі, / як смерди, підглядаючи за вами». 
Книгу завершує цикл «Виходять мрії з берегів», який склали 14 поезій.  У  них багато ноток розчарування, переплітається особисте і вселюдське, світ і  Україна – несподівані образи мотиви, наповнені  експресією «прогірклі чорториї  вже називаю «Батьківщиною»,  «Кохана – вагітна на скорботу», «Фальшиві люди.  Люті і ворожі. / Фальшивий дощ. (…) Фальшива суєта», «Печальна мрія бродить /  тінню біля талої води». Але поет, як і художник, хоче вберегти мрію «Нехай  беруть мій «рай» і «мою» Єву, хай все беруть, лиш мрії не віддам!». Оптимістично,  обнадійливо в циклі постає образ непереможного воїна «Ти чуєш, воїне  непереможний, - там вгорі / уже звучить  твоєї мрії голос?!» (виділення автора –  Т.К.). Мотив мрії наскрізний, як і оголошений у назві циклу. Наприклад, у 9 вірші  є такі знакові слова: «Ти, мріє, навесні була ясною. / Тепер зостанься… вартою  хоч слова».  
Отже, книга Олега Гончаренка «Катрени оголошених картин» - це високе  естетичне слово, суголосне з високим живописом Івана Марчука, лауреата  Національної премії України імені Т.Г.Шевченка. Обидва митці показують красу  українського світу, виявляють та утверджують в українській людині українськість,  виховують самоповагу, кличуть до осягнення найвищих цінностей і буття в  законах краси, найвищими проявами якої є Добро, Істина і Справедливість  стосовно себе і кожної людини. Поет, справді, по-особливому відчув, прочитав і  словом відтворив  філософські коди прекрасних картин живопису  визначного  художника. Ця поезія, воістинно, унікальна  - системою образів, авторських думок символічними узагальненнями що народилися під впливом вчитування- вникнення в живопис Майстра. За словами Івана Марчука, «мистецтво виховує  людей, робить їх добрими», таку ж ідею несе  й поезія Олега Гончаренка, бо  спрямована  в майбутнє – України і світу, де не повинно бути егоїзму, а  самореалізація Людини за її істинним призначенням.  До книги включено 8  репродукцій Івана Марчука, а на обкладинці  - автопортрет художника зі свічкою,  який символічно виявляє місію обох митців. Крім того, до книги додано на  компакт-диску живопис Марчука (електронний варіант синхронізований з  віршами). Хто бачив  картини художника і прочитає вірші, той не зможе не відчути  того дива – гармонійного буття образів і смислів  мистецьких стихій слова і  живопису Переконана, що книга «Катрени оголошених картин» Олега Гончаренка  буде окрасою в ряду кращих книг-лауреатів Національної премії України імені  Т.Г.Шевченка. 
7. Никита Николаенко Идеальная любовница
Никита Николаенко
Идеальная любовница
    Да, верно в народе говорят – значимое видится на расстоянии! А еще – что  имеем, не храним, потерявши – плачем! Так размышлял Антон, крепкий еще  мужчина средних лет, совершая свои длительные оздоровительные прогулки по  заснеженным московским улицам. 
    В последнее время на него часто нападала меланхолия, тут и припоминались  русские народные пословицы. Может быть, он искал в них ответа на мучавшие его  вопросы? С возрастом он стал сентиментальнее, что ли. Что-то часто стал думать  о былом. Возраст, конечно! И, не просто о былом, а вспоминал Антон о своих  женщинах. Нет-нет, о жене, к тому же, о любимой жене думать ему не хотелось –  она, слава богу, по-прежнему была рядом. А вот , его прежние подруги! От них  остались лишь, приятные воспоминания – где они теперь! Почему-то, мысли о них  и терзали душу старого солдата. Можно подумать – заняться больше было нечем!  Но, сердцу – не прикажешь!   
    Вот, к примеру, эффектная и стройная Маша, с копной густых черных волос до  самых плеч. Страстная оказалась женщина, эмоциональная, не мог ее забыть  Антон! За тот год, что они встречались, запала таки в душу. Или вот, Анна. Не  менее, красивая женщина! Отличалась от Маши, правда. Другая была. Ниже  ростом, характер не такой взрывной.   Тоже больше года встречался с ней Антон.  Произошло это после того, как расстался с Машей. Отводил душу. Залечивал раны.   
    Да, эти подруги обладали несомненными достоинствами, но имели и  существенный недостаток. Они брали у Антона деньги. Не сказать, чтобы много,  скорее мало, так,  символически, но – брали! А потому, Антон ими совершенно не  дорожил, справедливо полагая, что подруг, желающих встречаться за деньги, он  найдет предостаточно. Тут он больших сомнений не испытывал, и расстался с  ними без всякого сожаления. Хотя, и вспоминал. К хорошему привыкаешь!   
    Но, ни в какое сравнение они не шли с Ларисой, с Лариской, как звал ее Антон.  Наверное, потому, что помимо плотских утех их связывали еще и теплые  дружеские отношения, хотя Лариска категорически отказывалась это признавать.  Денег, кстати, она не брала. Принципиально. 
    Как хорошо, что мы с тобой такие друзья! – бывало, восклицал, по наивности,  Антон в лучшие времена. Если бы ты меня полностью не удовлетворял в постели,  то не видел бы, как своих ушей, вместе со своими дружескими отношениями! –  смеясь, отвечала Лариска. Это, конечно, удивляло и даже злило Антона. Такие  вот, они, женщины! – недовольно ворчал он про себя, вспоминая многочисленные  былые обиды.
    Но, несмотря на мелкие недоразумения, связь их длилась долго, очень долго.  Что-то около пяти лет регулярных встреч, по большей части, два раза в неделю.  Давно мечтал Антон о такой подруге.
    Но, как говорится – каждому овощу – свое время! Наверное, их встреча  оказалась предопределена судьбой, а может быть, просто случайное совпадение  обстоятельств. Как говорит старая охотничья поговорка  – если ей охота, и тебе  охота, то вот это охота, так охота!   
    А, в то время Антон ощущал себя мужчиной в самом расцвете сил, к тому же,  руководил охранным предприятием. А Лариса, Лариса была просто работающей  замужней женщиной. Стройная и высокая блондинка, с прямыми, до плеч,  волосами. Из Прибалтики, не иначе! – рассудил Антон, когда впервые увидел ее.  
    И, хотя Лариске к тому времени уже исполнилось тридцать пять лет, да и Антон  перешагнул сорокалетний рубеж, но, несмотря на это, страсти в их отношениях  закипели нешуточные. А опыт, он только добавлял в сладкий пирог изюминку. 
    С чего все началось – Антон уже и не помнил. Кажется, он предложил Ларисе,  которая, к тому времени, получала права, попрактиковаться на своей машине. Она  приняла приглашение. И, пошло-поехало! 
    Поначалу, для занятий, они выезжали в парковые зоны Москвы, а затем, за  город, на природу. Весело становилось и там, и там. Как-то раз, а произошло все в  парковой зоне, в Москве, они накатались и бросили машину на дороге. Затем,  углубилась в парк в надежде найти укромное место, уединиться, значит. То ли  весной происходило дело, то ли осенью, Антон уже и не помнил, только деревья в  парке стояли голые, и видно было, как назло, за версту. Да еще и люди гуляли  вокруг, отдыхали. Погода в тот день стояла хорошая. Казалось, спрятаться было  негде. Но, как бы, ни так! Кто ищет, тот всегда найдет!    
    Взявшись за руки, Антон с Ларисой шли быстрым шагом, бежали почти, не  различая дороги, пока, наконец, не наткнулись на неглубокий овраг. Туда! –  воскликнули они в один голос. Конечно, туда – тут и думать нечего! Мужчина с  женщиной дружно рванули вниз, и сразу же полностью отдались страсти,  буквально срывая друг с друга одежду. Увидеть их могли в любую минуту, но пару  это тогда мало беспокоило. 
    Выбираясь, они наткнулись-таки на даму с собачкой. Дама очень сомнительно  посмотрела на людей из оврага. Мы тут ни при чем! – громко обратился Антон к  своей подруге. Совершенно ни при чем! – смеясь, подтвердила она. Дама, похоже,  сомневалась.   
    А еще был случай, на этот раз за городом, на природе. Заехали они, казалось бы,  в глухой лес. Едва различимая грунтовая дорога, вела еще, по кочкам, машина  прыгала то вверх, то вниз. Они почти доехали до развилки, как вдруг, возникло  неожиданное препятствие. На дороге стояла другая машина. 
    Как сразу стало понятно, в той машине занимались любовью. Сквозь лобовое  стекло хорошо было видно, как на заднем сиденье, на коленях у мужчины средних  лет, спиной к зрителям, сидела молодая девушка. И, не просто сидела –  подпрыгивала
    Нет, до чего народ дошел! – прокомментировал картину Антон, известный  поборник нравственности. Лариска не ответила. Некоторое время они, молча,  наблюдали за действием, но вскоре это надоело, и Антон коротко посигналил.  Девчонка, встрепенувшись, юркнула под сиденье, полностью скрывшись из вида, и  больше не показывалась. Испугалась, гадюка! – прокомментировал Антон. А  мужчина, смущаясь, и поправляя на ходу костюм, пересел на сиденье водителя и,  сдав назад, уступил дорогу. 
    Теперь настала очередь Лариски и Антона заняться любовью. Они углубились в  лес, нимало не заботясь о том, что другая пара может их увидеть. Такие вот,  случались истории, поначалу. Да, лиха беда сначала! События развивались.              
    Словом, и покататься успевали вполне, и любовью заняться не забывали. В  конце практических занятий, утомленный, но довольный Антон выходил из  машины, и со стороны наблюдал за тем, как его новая подруга осваивает азы  вождения. Для такого случая и машины было не жалко. Со временем, машина  оказалась полностью освоена, и встречаться они стали на квартире его старика –  отца, благо, что и жена Антона жила неподалеку.  
    К своему удивлению, он стал замечать, что новая страсть не утихает, а только  возрастает, порождая давно забытое чувство влечения. Конечно, гадкие  меркантильные женщины отбили охоту! Но, не ради галочки старалась Лариска!  
    Все всех устраивало, и постепенно, незаметно как-то, их встречи вошли в  привычку, стали необходимой составляющей в повседневной жизни. 
    Многое у них было, как у супругов – никаких неожиданностей, все заранее  предрешено, оговорено, опробовано, словом – можно расслабиться! И, в самом  деле – зачем беспокоиться! Хороший секс гарантирован в любом случае – партнер  постарается! Даже если навалились напасти, одолела усталость, беспокоили  неурядицы и неприятности – озабоченности это не вызывало. После первого  полугодия знакомства не оставалось никаких сомнений в том, что на любовном  фронте все будет в порядке. 
    Ладно, сегодня ты отдыхай, не напрягайся, я сама все сделаю в лучшем виде! –  бодро разрешала, в таких случаях Лариска. Ну, и Антон заставлял себя, изредка,  напрягаться, когда видел, что его подруга очень уж, утомлена работой, или  огорчена чем-то. Ты уж полежи, отдохни на этот раз! – в свою очередь, предлагал  он ей, приступая к делу. 
    Такая уверенность в партнере придавала силы, вселяла уверенность, что  беспокоится не о чем – в любом случае! Даже, в случае сильной усталости и  расстройства! А такого, чтобы оба партнера оказались не в форме, такого, за все  время и не случилось ни разу. 
    Неделя бежала за неделей, месяц, за месяцем, счет пошел на годы, а у  любовников – все по-прежнему, все в порядке! Втянулись в режим  необременительных, так сказать, отношений.  
    Но, не только плотские утехи сближали Ларису и Антона. Делились они и  наболевшим, сокровенными мыслями, тем, что не могли доверить своим  законным супругам. 
    И, в самом деле – не рассказывать же жене впечатления по случаю  краткосрочного романа, как случалось у любвеобильного Антона, или, о  случайной бурной связи, что изредка позволяла себе мерзавка Лариска. Здесь же –  совсем другое дело! С шутками да прибаутками, любовники делились свежими  впечатлениями, не забывая, при этом, упрекнуть друг друга за неверность и  непостоянство. Словом, скучать было некогда. Дело шло полным ходом! 
    Как правило, за ту неделю, что они не виделись, новостей накапливалось  предостаточно. Почему не поделиться с проверенным человеком! Забегая к нему,  домой, Лариска быстро раздевалась, иногда, впрочем, оставаясь в свитере – если в  комнате казалось прохладно и, забежав быстро в ванну, ныряла под одеяло.  Времени оставалось мало – ей предстояло торопиться к мужу, а ему –  отправляться к любимой жене. Чем займемся сначала – любовью, или обсудим  последние новости? – на ходу, интересовалась она
    Давай, сначала, займемся любовью, нет – давай обсудим последние новости!  –  сосредоточиться на чем-то одном Антону было трудно. Так и продвигалось дело –  за короткую встречу, они успевали и то, и другое. Обсуждение новостей не  прекращалось даже во время занятий любовью. 
    Впрочем, природа брала свое, и они, конечно, умолкали, забыв про новости, и  увлеченно сосредоточившись на главном занятии. Затем, немного полежав, с  устатку, Лариска нехотя поднималась. Быстро одевалась, причесывалась на  скорую руку, глядясь в зеркало в стенке и, чмокнув, напоследок любовника,  убегала. В тот период их встречи проходили, словно по написанному сценарию, и  мало отличались друг от друга. Счастливые люди часов не наблюдают, а время,  между тем, неумолимо бежало вперед. 
    Да, время шло. Антон привык к тому, что с Лариской он чувствует себя хорошо  и на душе спокойно. Нет, о любви разговор не шел, но влечение – это было. Он  стал даже испытывать легкую тоску, если она не приходила в оговоренное время.  Такое изредка, но случалось. Дела, дела! Наверное, причиной тому был  покладистый характер Лариски. Не случайно, она так походила на женщин из  Прибалтики. Характер тоже имела нордический, стойкий. Действовала спокойно,  медленно, рассудительно. Не спешила с ответом, когда Антон обращался к ней, но  всегда говорила то, что ему и хотелось услышать. 
    Впрочем, бывало, что их спокойные, казалось бы, разговоры, незаметно  перерастали в жаркие споры. Как правило, происходило это тогда, когда  любовники касались темы непростых отношений Антона с его любимой женой. В  своей правоте он не сомневался, а вот Лариска, далеко не всегда его  поддерживала. 
    Нет, ты представляешь – она на все имеет свою точку зрения! – эмоционально  объявлял он подруге, ожидая, естественно, осуждения такой наглости. Правильно  поступает женщина! – невозмутимо отвечала Лариска. Нет, ты не поняла – она  даже в отпуск может поехать без меня, с ребенком только, если только на работе  ей предложат подходящую путевку! – пытался объяснить герой-любовник.  Правильно делает, что едет, отдыхать женщине надо! – по-прежнему,  поддерживала ее Лариска. От тебя не убудет! И вообще – перестань цепляться к  женщине по мелочам! Слушая такие советы, Антон искренне возмущался. И  Лариска – туда же! 
    Да что же ты ее сторону все время принимаешь! – пытался устыдить он подругу.  Ты должна за меня болеть, меня поддерживать и мои интересы отстаивать! –  кипятился  он. В конце концов, ты со мной спишь! А я из женской солидарности! –  на голубом глазу, объясняла Лариска. А ты, лучше держись, покрепче за свою  жену – это и есть твой главный интерес!  – без зазрения совести, добавляла она.  Антону оставалось только развести руками. Ну, женщины – ни стыда, ни совести в  них нет, и никогда не было! – думал он про себя. Впрочем, ему, конечно, это было  известно и раньше.   
    Однако, после таких жарких споров на душе у него становилось значительно  легче. И, если случалось, что с женой они были в ссоре, то, по настоянию  Лариски, первый шаг к примирению делал именно он. Справедливости ради надо  заметить, что благодаря рекомендациям Лариски, отношения с женой заметно  улучшились. То ли, советы подруги помогли, а может, время делало свое дело –  судить об этом, с кондачка, Антон не брался. 
    А, про своего мужа Лариска рассказывала как-то мало и неохотно. Все по- прежнему! – односложно отвечала она. Что у нас может быть нового! 
    И, все же, даже жаркие споры, да задушевные разговоры, не могли им помешать  предаваться тому, ради чего они и встречались – занятиям любовью. Эротике  даже, правильнее было бы сказать. 
    Из ванны Лариска выходила быстрой, но гордой походкой, демонстрируя себя и  позволяя Антону оценить красоту женского тела. Да, она была и на лицо красива,  и хорошо сложена. Очень даже хорошо! Антон застал самый расцвет женщины, а  может быть, и способствовал этому. Подтянутая, стройная, женственная! Любил  на нее смотреть в эти минуты.
    От тебя, наверное, все мужчины на работе в восторге! – осторожно подбирая  слова, высказывал предположение он, окидывая подругу придирчивым взглядом.  Ага! – просто подтверждала она. Начальник, гад, проходу не дает! Такие они,  начальники! – со знанием дела, подтверждал директор охранного предприятия. 
    Дальше все шло как по маслу, как-то, само собой. Впрочем, так и бывает, когда  между мужчиной и женщиной налаживаются гармоничные отношения. Можно  расслабиться! Более того, поискать новые решения! 
    Со временем, они стали вносить разнообразие в свои сексуальные игры.  Разохотившись, Лариска сама предлагала попробовать очередное новшество. А  давай, сегодня попробуем вот это, и вот так! – мягким, вкрадчивым голосом  говорила она. Обязательно попробуем! – охотно соглашался Антон. Еще и  добавим! И, они пробовали!
    Все, что мужчина может пожелать от своей женщины – все испробовал Антон в  то время с Лариской. И, надо сказать, что открыл много нового для себя
    Что ты еще хочешь попробовать? – шептала усталая подруга. Антон обладал  достаточной фантазией, но со временем, исчерпал ее всю. Неисполненных  желаний не осталось. Камасутру надо было вовремя читать! – запоздало корил он  себя. Словом, баловала его Лариска. Определенно, баловала! 
    Видя желание женщины, мужчина и сам старался не ударить в грязь лицом.  Тоже напрягался, стараясь угодить партнерше. Впрочем, сильно напрягаться он не  любил никогда и, почувствовав усталость, останавливался, без зазрения совести.  На сегодня все, в другой раз продолжим! – беспечно махал он рукой. Потом, так  потом! – соглашалась она. Другого ответа от покладистой Лариски Антон и не  ждал. 
    После таких упражнений, когда он с чистой совестью валялся в постели,  восстанавливая утраченные силы, трудолюбивая Лариска находила время еще и  навести немного порядок в его квартире. Например, почистить составом ванну,  чтобы к следующему ее приходу, блестела, как следует.  
     Ты получше три! – давал советы Антон издалека. Жену свою заставляй  работать! – невежливо отвечала Лариска. Заставишь ее, как же! – садился Антон  на любимого конька. Кстати, появлялся новый повод перемолоть косточки  любимой жене, пожаловаться на трудности семейной жизни. Я говорю – как же,  заставишь ее, рыжую, работать! – громко повторял герой любовник, явно  рассчитывая на сочувствие. Сам выбирал – нечего теперь жаловаться! –  парировала бессердечная Лариска, не прерывая своего занятия. Из ванны  выходила она мокрая и уставшая, но довольная от выполненной работы. В  следующий раз ты еще чего-нибудь потри! – предлагал ей Антон. Тут же следовал  грубый ответ. 
    Жаль, что времени на разговоры больше не оставалось – Лариске надо было  торопиться к мужу. Наскоро причесавшись, и посмотревшись в зеркало, она  целовала Антона, и убегала. Возьми, хоть, деньги на такси! – не раз предлагал он  ей, но Лариска  категорически отказывалась. Ты что, не знаешь, что деньги портят  отношения! – отвечала она, на ходу. Это правильно! – думал мужчина, закрывая за  ней дверь. За подобными развлечениями проходило время и связь их становилась  все прочнее и прочнее. 
    Дело дошло до того, что пара решила разнообразить свои эротические  впечатления путем знакомства с другими парами, благо, в современном  мегаполисе возможностей для этого оказалось предостаточно. 
    После недолгих поисков бывалый Антон нашел две подходящие, на первый  взгляд, пары, и они с Лариской встретились с ними. Не сразу, конечно. Сначала, с  одной парой, а затем уже – с другой. Но, что-то дело не заладилось. При встрече с  первой парой Лариске попался подходящий партнер, а вот ему не повезло – так  себе, оказалась подруга. Не понравилось. А вот, со второй парой вышло наоборот.  Тут уж, Антону повезло с партнершей, а вот, Лариске достался парень – не очень!  Словом, без всякого сожаления они расстались с этой идеей. Попробовали – и  ладно!  
    Вскоре, сообразительному Антону пришла в голову другая, как показала  практика, блестящая идея. У общительной Лариски хватало подруг, таких же  стройных еще женщин, как и она сама, и после робкого предложения Антона, она  стала привлекать к эротическим играм то одну, то другую подругу. 
    Вот тогда, дело пошло гораздо веселее, разнообразный опыт они получили, а  доверие друг к другу только упрочили. Как бывалые любовники, теперь они  понимали друг друга с одного взгляда, с полуслова. Переживали, если что-то шло  не так, как хотелось бы. 
    Впрочем, идеализировать не стоит. Не всегда Лариска была такая ласковая и  покладистая. Случалось, что проявляла свой характер, действовала твердо и  решительно, и тогда Антону приходилось несладко. Как-то, во время поисков  сексуального разнообразия, Лариска завезла Антона за город, на дачу к своей  подруге. Хорошая оказалась дача! 
    Все прошло более-менее нормально, но потом, ближе к ночи, когда все уже  легли спать, Антон раскапризничался. Вези меня обратно домой! – потребовал он  от Лариски. Любимая жена может позвонить в любую минуту. Жена, кстати, была  в то время в отъезде, и звонить, кажется, не собиралась. 
    Без слов, Лариска оделась, и повезла его по ночной дороге, но неожиданно, в  лесу, остановилась. Все – дальше доберешься сам! – решительно объявила она.  Через пару километров будет стоянка такси, а я дальше не поеду! Это почему! –  возмутился Антон. Бросаешь любовника на полдороге! Там, за поворотом, всегда  дежурит патрульная машина! – и Лариска неопределенно махнула рукой вперед.  Одинокую машину обязательно остановят! Мы же выпили немного – не могу  рисковать! – тише добавила она. Что, правда, то, правда, выпили, для веселья! С  трудом развернувшись, бессердечная подруга уехала.
    Делать нечего. Пришлось Антону, ругаясь, тащиться два километра по лесной  дороге.   Как только с волками не встретился! А патрульная машина  действительно, стояла! 
    Впрочем, на теплых отношениях любовников этот инцидент никак не  отразился. Более того, Антон, в кои-то веки раз , решил побаловать Лариску  дорогими подарками, благо, с оказией, подвалила небольшая сумма. 
    Ну, давай, для приличия, купим тебе колечки, сережки с камушками –  заслужила, ведь! – вкрадчивым голосом предлагал он своей подруге. Ничего мне  не надо, мне и так с тобой хорошо! – неизменно отвечала Лариска на подобные  заманчивые предложения. Да не может такого быть! – справедливо возмущался  мужчина. Вы, женщины, по натуре своей все алчные и продажные! Может! –  весело, но твердо парировала Лариска. Я вот, такая! Еще вспомнишь меня, потом!  – уже без особого веселья, добавляла она. 
    О том, что будет потом, Антон старался тогда не думать. Помнил солдатское  правило – потом, суп с котом! А, вот сейчас все хорошо – и ладно! Как показало  время, он ошибался. Не к месту применил пословицу. За то, что бы и дальше было  хорошо, следовало непрерывно бороться, не пускать все на самотек! Но, знать бы,  где упадешь – соломки бы, постелил! 
    Пока же казалось, что все прекрасно! Но, жизнь, как известно, состоит не  только из светлых полос. Встречаются еще и темные полосы, причем, чаще, чем  хотелось бы. Долго продолжаться такая беззаботная жизнь не могла. Ничто не  вечно под луной! Вот, и Антона ждали глобальные перемены в его жизни.  Должность директора охранного предприятия, после десяти лет работы, он  оставил. Как следствие, разрушился размеренный образ жизни, а за этим  последовали и финансовые трудности. Деньги закончились, на удивление, быстро.  В тот период Антон стал хвататься за любое сомнительное дело, лишь бы оно  приносило хоть какой-то доход. Жена требовала денег!   
    Но, Лариска, по-прежнему оставалась рядом, и казалось, что в их отношениях  ничего не изменилось. Более того, Антон втянул ее в свое очередное  коммерческое предприятие, на этот раз, связанное с торговлей, и Лариска на  своей машине помогала ему развозить коробки с товаром по магазинам. 
    Начинать новое дело с нуля всегда нелегко, и паре приходилось несладко.  Подобное предприятие поглощало все время и силы, и занятия эротикой стали как- то незаметно отходить на второй план. Антону часто вспоминались слова Вийона -  пустое брюхо к песням глухо! Если и случалось им заскочить к нему домой, то на  былые занятия это мало походило. То звонил телефон, то следовало торопиться на  встречу, то еще что-то! Сколько раз ловил себя на мысли в то время Антон, что  лучше послать все дела к чертовой бабушке, раз они идут в ущерб их отношениям,  но, бросить начатое дело на полпути, он тогда не смог. Иногда, сидя на переднем  сиденье рядом с Лариской, Антон, по привычке, клал руку на ее колено, и начинал  гладить, но так, скорее, для порядка. Возраст был уже не тот, чтобы любовью в  машине заниматься. Прошло то время, безвозвратно
    Впрочем, попытки они не прекращали. Попытка – это не пытка! Так, в один из  теплых вечеров в конце лета, когда уже стемнело, они наконец-то, закончили  работу. Силы еще остались. За рулем сидела Лариска и, откинувшись, вроде как,  ждала команды. Сворачивай вон на ту тихую дорогу! – просто предложил ей  Антон, кивнув в сторону темной дороги, уходящей в сторону от проспекта в  парковую зону. Подруга послушно свернула. 
    Съехав с асфальта, и с трудом заехав за густые деревья, они остановились.  Лариска выключила двигатель. Ну, наконец-то, уединились! – тяжко вздохнул  Антон. Но, долго стоять им не пришлось. Почти сразу их ослепил яркий свет фар,  и из остановившейся в десяти шагах патрульной машины вышли крепкие  Омоновцы, четыре человека, на ходу поправляя автоматы. Вот, принесла их  нелегкая! – тоскливо подумал Антон, выходя из машины. Когда нужны – днем с  огнем их не сыскать
    Хотя, к тому времени он был уже бывший директор охранного предприятия, но  удостоверение свое не сдал, придержал, согласно солдатскому правилу, на всякий  пожарный случай. Вот, оно и пригодилось! Не дожидаясь приближения  Омоновцев, Антон выставил вперед руку со своим удостоверением, шагнул им  навстречу и громко объявил, - все в порядке, ребята, я директор охранного  предприятия “Апрель” Антон Васильев. С женой вот, решили уединиться, для  романтики, - дружелюбно пояснил он. То, что в машине сидела не его жена,  уточнять он не стал. Посмотрев, в свете фонарика, на пластиковую карточку,  Омоновцы, молча, забросили за спину автоматы и, не вступая в долгие разговоры,  сели в свою машину и уехали с богом
    Но, и паре стало уже не до веселья. Немного помолчали. Поехали домой! –  вздохнув, произнесла Лариска. Злой, как собака, Антон, не стал возражать. 
    Нет, определенно им не везло. В другой раз, освободившись поздно вечером,  они заехали в просторный гараж, куда Лариска ставила свою машину. Накануне  договорились, что любовью займутся там, если не успеют к нему домой. Не  успели, конечно. 
    Лариска заглушила двигатель, Антон вышел из машины и с сомнением  посмотрел на холодный бетонный пол. Затем, осмотрелся вокруг. Тускло светили  лампочки, на стеллажах лежали обычные для любого гаража предметы – канистры  с остатками масла, запасные детали, банки-склянки какие-то. Настроиться на  эротический лад не получалось. 
    Да, и Лариска заметно нервничала. Это была уже ее территория, и  теоретически, в гараже, в любую минуту мог появиться ее муж. Давай, что ли,  скорее! – без особой охоты, предложила она. Но, скорее, ни ему, ни ей не  хотелось. Привыкли к другим условиям. Антон сел рядом с Лариской. Помолчав,  любовники посмотрели друг на друга. Все стало понятно без слов. На кой черт  сдалась такая коммерция, если даже обняться не можем! – в сердцах, воскликнул  Антон. Делами тоже надо заниматься! – рассудительно, как всегда, ответила  Лариска. Пошли по домам!   
    Словом, все дела, да дела, черт бы их побрал, а на занятия любовью времени  почти и не оставалось. Так, на ходу все, все урывками! С тоской вспоминал Антон  былые веселые деньки. 
    Незаметно, но их отношения дали трещину. А, может быть, они просто  исчерпали себя. Пять лет минуло, как один день! Страсти утихли. Так сгорают  дрова, без остатка, и только пепел напоминает о бушевавшем когда-то ярком  пламени! Красавицей- то, Лариска, быть не перестала! Антон замечал, как другие  мужчины смотрят на нее!   
    Внешне, за прошедшие пять лет, она ничуть не изменилась. И по характеру  осталась такой же спокойной, рассудительной, покладистой. Разве что, веселиться  стала меньше, а в глазах добавился еле уловимый налет грусти. Однако, дело  неуклонно шло к расставанию, и любовники это чувствовали. Почему Антон не  помешал этому? Может быть, надеялся, что свято место пусто не будет. Что вслед  за Лариской появится такая же желанная и хорошая женщина. Он сильно  ошибался! 
    Лариска и здесь проявила покладистость. Поняв, что Антон больше не дорожит  их отношениями, она как-то незаметно отошла в сторону, не стала себя  навязывать, выяснять отношения. Не нужна больше – так, не нужна! – наверное,  рассудила она. Пусть попробует жить без меня! 
    После расставания с подругой жизнь Антона стала скучна и однообразна.  Лариска оказалась права – другой такой женщины он найти уже не смог.  Случались еще мимолетные связи, в том числе, и с молодыми девушками, но  длилось это недолго. Заменить Лариску никто из его новых подруг не смог. Может  быть, не захотели. Что-то и Антон не испытывал большого желания пускать кого- то в свою жизнь, завязывать длительные отношения. Вроде как, любимая жена  есть рядом – и, ладно! 
    Тем более, что набранный запас прочности еще долго продолжал работать сам  по себе даже после того, как они расстались. Еще долго Антон мысленно  советовался с Лариской, наперед зная ее ответы. Заставлял себя прислушиваться к  ним, следовал ее возможным подсказкам. Всегда помнил о том, что Лариска  настаивала на сохранении прочных и доверительных отношений с его женой.  Помогло!  
    А потому, когда возникали ссоры, заставлял себя искать компромиссы, идти на  сближение, гасить недоразумения. Ты правильно все делаешь! – слышал он слова  одобрения от своей подруги. 
    Отношения, бывшие любовники, не поддерживали. Никогда больше Лариска не  появилась в его жизни. Но, незримо присутствовала всегда, заставляя Антона  вспомнить ее слова –  у тебя больше не будет такой женщины Бывало, он подолгу  смотрел на зеркало в стенке, глядя в которое, она причесывалась, на ходу.  Ностальгия! Да, со временем, он признал правоту ее слов. Она знала, что говорила,  потому, что сама и была – идеальная любовница! 
  29 января 2012 года              
 
                      
8. Сусанна Ованесян КРИК О ПОМОЩИ, ОСТАВШИЙСЯ НЕ УСЛЫШАННЫ
Сусанна Ованесян
КРИК О ПОМОЩИ, ОСТАВШИЙСЯ НЕ УСЛЫШАННЫМ
В 1918 г. борьба за существование Армении и армянского народа перешла  рубежи Восточной Армении и решалась в Араратской стране. В декабре 1917 г. в  Брест-Литовске начались переговоры между державами Четверного союза и  Советской Россией. Обсуждались также вопросы, связанные с территорией  Армении. 3-го февраля 1918 г. Советская Россия приняла все условия,  предъявленные Четверным союзом. Согласно заключённому договору Россия  обязывалась в срок не позднее восьми недель вывести войска из занятых  территорий, расформировать отряды, состоявшие из воинов-армян, вернуть в  юрисдикцию Турции Западную Армению, Карсскую область и Сарикамышский  район. Ни одну из европейских стран совершенно не интересовало, кто должен  защищать освобождённые территории Западной Армении и спасать последние  осколки армянского населения, чудом спасшегося от массовой резни, от геноцида.  Вывести войска из занятых территорий и расформировать армянские  вооружённые отряды означало не только потерять всю Западную Армению, но и  поставить под удар Восточную Армению. Политические силы Закавказья,  отказавшись признать большевистскую советизированную Россию, в ноябре 1917  г. создали новую краевую власть – Закавказский комиссариат, а 10-го февраля  1918 г. – Закавказский Сейм (высший законодательный орган), который в самые  короткие сроки проявил преступное и даже предательское равнодушие к судьбам  армянского народа. Уже через полтора месяца, 28-го марта 1918, Закавказский  Сейм был ликвидирован, и тем самым была расформирована Закавказская  Республика. В тот же самый день Грузия провозгласила свою независимость, на  следующий день заявил о своей независимости Азербайджан, а ещё через день, 28- го мая, функционировавший в Тифлисе Армянский Национальный совет принял  декларацию о независимости Армении. Но одно дело прово згласить  независимость, и совсем другое дело – удержать, защитить, отстоять эту самую  независимость. Сделать это в тех историко-политических условиях было  чрезвычайно трудно.
На Кавказском фронте в период завершения войны армянские  вооружённые силы остались в одиночестве перед явно превосходящей их  численностью и вооружением турецкой армией. К тому же турецкой регулярной  армии помогали вооружённые турецкие, курдские разбойничьи банды и  примкнувшие к ним отряды так называемых “кавказских татар”, которые вскоре  станут гордо именовать себя азербайджанцами.
Силы были не равны. 10-го апреля турки заняли Сарикамыш, затем, 12-го  апреля, - Карс. 
Во время мирных переговоров в Батуми турки потребовали передать в их  распоряжение железную дорогу Карс- Александрополь-Джульфа. В ночь с 14-го  на 15-е мая турки в ультимативной форме потребовали, чтобы армяне в течение  трёх часов сдали Александрополь и чтобы армянские войска отошли на двадцать  пять километров от города. Первое в мае 1918 г. серьёзное сопротивление  турецкой регулярной армии было оказано в Джавахке и Шираке. Турки хотели  занять Ахалцих, однако им это не удалось. В мае армянские вооружённые силы  одержали трудные победы в Джавахке, Шираке, Сардарапате, Баш-Апаране.
11-го ноября 1918 г. в 11 часов 11 минут было объявлено об окончании  Первой мировой войны. Она унесла жизни десяти миллионов людей, с атласов  мира исчезли четыре огромные империи и нескольно народов оказались на грани  исчезновения.
Одной из самых больших жертв мировой войны оказался армянский народ.  Он не только дал около трёх миллионов жертв, но и потерял свою историческую  родину – Западную Армению. Но даже оказавшись в такой труднейшей ситуации,  став жертвой первого в двадцатом столетии и самого массового и жестокого  геноцида, потеряв всё и ничего не получив взамен, армянский народ продолжал  самоотверженно сражаться за своё физическое выживание, за свою свободу и  независимость.
И вот в роковом и судьбоносном 1918 г. в Тифлисе стали создаваться  земляческие союзы, целью и задачей которых была организация самозащиты в  провинциях, прекращение межнациональных столкновений, установление мира и  согласия. По инициативе Ованеса Туманяна весной 1918 г. было принято решение  о создании централизованной организации, которая могла бы объединить все  отдельные земляческие союзы. 
1-го марта 1918 г. состоялось объединённое собрание всех земляческих  союзов, в котором приняли участие представители организаций Ахалциха,  Ахалкалака, Гандзака, Старого Нахиджевана, Карабаха и Зангезура, Казах- Шамшадина. Открыл собрание и единогласно был избран его председателем  Ованес Туманян. В своём выступлении он предложил объединить свои силы и  создать Армянский союз земляческих союзов, чтобы добиться положительных  результатов. В этот день Туманян ещё оставался представителем Лорийского  земляческого союза, но уже 6-го марта он единогласно был избран председателем  новосозданного Армянского Союза земляческих союзов. Заместителями  председателя были избраны Аристакес Заргарян и Степан Малхасянц, а  секретарём – Амазасп Амбарцумян. Таким образом, и в этой крупной  общественной организации Туманян стал центральной и центростремительной  фигурой.
Мы не ставим перед собой цели представить здесь в полном объёме  деятельность Ованеса Туманяна в Армянском Союзе земляческих союзов, хотя эта  общественная организация была учреждена незадолго до окончания Первой  мировой войны. Деятельность поэта в этом Союзе в одном лишь 1918 году  настолько богата и насыщенна событиями и документальными материалами, что  является предметом специального исследования и отдельной монографии. Здесь  же мы ограничимся только тем, что укажем, что начиная с октября 1918 г.  Туманян всячески и неоднократно подчёркивал важность, необходимость  представления соответствующим международным инстанциям меморандума об  огромном уроне, нанесённом армянскому народу во время Первой мировой войны.  И сделать это, по мнению поэта, следовало от имени Армянского Союза  земляческих союзов. И поэт усиленно и настойчиво работал в этом направлении.
На заседании Союза земляческих союзов 2-го ноября 1918 г. составление  меморандума было поручено Ованесу Туманяну и Аршаку Джамаляну. 4-го и 5-го  декабря, когда до поэта только- только дошла весть о трагической гибели сына  Артавазда при возвращении из Вана, заседания Союза проходят на квартире поэта,  и на них обсуждаются задачи изыскания денег для обеспечения безопасности  мирного населения в армянских провинциях и для открытия сиротских приютов.  Утверждается Исследовательское бюро (или комиссия) по установлению потерь  армян от всемирной войны, председателем которого был избран Ованес Туманян.  Удивительно, но в то время никому и в голову не приходило, что убитый горем  писатель (Туманян прочитал известие о гибели сына в газетах 3-го декабря 1918  г.) может оказаться не в состоянии заниматься общенациональными вопросами и  возложили на него новую, причём очень ответственную обязанность. Секретарём  организации был избран Корюн Казарян, Лео стал заведующим историко- общественным отделом, Христофор Вермишянц - заведующим экономическим  отделом, Тигран Ованнисян – уголовно-следовательским отделом, генерал  Александр Кулебякин - военно-историческим отделом. На этот небольшой  коллектив возлагалась ответственность за составление истории “Армянского  вопроса” и о роли и значении участия армянских вооружённых формирований в  мировой войне. Они должны были также подсчитать и зарегистрировать потери  армянского народа во время войны, выявить варварские, изуверские действия,  истязания и убийства мирного коренного армянского населения во время  Геноцида и насильственной депортации. Ответственность за составление  меморандума возлагалась на Ов. Туманяна.
Приводим текст меморандума, который мы обнаружили в личном архиве  дочери великого поэта – Нвард Туманян. Машинописный вариант текста был  предоставлен нам младшей дочерью поэта – Тамар Туманян.
Публикуемый документ – Обращение Центрального Совета Армянских  Земляческих Союзов к Представителям Союзных Государств На Кавказе - был  написан более девяноста лет назад, но сегодня он – констатируем это с  сожалением – не потерял своей актуальности. В отличие от «Воззвания к народам  мира» этот документ значительно пространнее и известен только очень узкому  кругу специалистов . Нужно ли его комментировать? Нужно ли предварять его  кратким историческим экскурсом или предисловием? Думаем, что в этом нет  необходимости. Он говорит сам за себя. Он напоминает нам о самом трагическом,  самом страшном периоде в истории нашего народа. 
Отметим только явное нарушение «жанра» - обычно обращения и  воззвания имеют форму телеграммы. В определенном смысле это – крик души.  Крик, оставшийся не услышанным. Далеко не наивные люди, подписавшие это  Обращение, - Ованес Туманян и Амазасп Амбарцумян – просили представителей  великих держав о милосердии, понимая, что в политике такого понятия не  существует. Наша душевная доброта и благодушный настрой могут в очередной раз  сыграть с нами злую шутку. И в этом смысл публикуемый документ - совсем не  лишнее напоминание о прошлом. Заметим также, что обращение подписано 19  декабря 1918 г., ровно 16 дней спустя с того черного дня, когда Туманян из газет  узнал о гибели своего сына Артавазда.
Документ приводится практически без правок, со всеми «издержками  производства». 
                                           
ПРЕДСТАВИТЕЛЯМ СОЮЗНЫХ ГОСУДАРСТВ НА КАВКАЗЕ
В знаменательный час заключения всемирной войны и сведения  окончательного итога столкновения мировых держав, Центральный Совет  Армянских Земляческих Союзов констатирует следующее: Армянский народ  благодаря географическим условиям своей родины и неблагоприятно для него  сложившемуся ходу истории, в течении многих столетий вел неравную борьбу за  существование и несмотря на это, не задумываясь принял на свои слабые плечи  непосильную тяжесть участия также в гигантской войне наших дней, выставив все  свои силы против коалиции государств Центральной Европы.
Находясь в дальней периферии военных действий Союзных держав,  армянский народ своими сравнительно небольшими силами очутился лицом к  лицу с много раз превосходившим его врагом – Ту