Василь Тибель.

Бурштин із комахою всередині

 

 

Сьогодні, навіть, сосни шуміли якось по змовницькому - нашіптували щось приємне. І солодко віддавало, оте шептання, луною у вухах чоловіка, що йшов лісом.

-    Ти багач, багач…ч-ч-ч… Ш-ш-ш…ш-ш-ш…

Сніг опускався повільно. Він був першим, м’яким, ніби розсипаний пух. Знехотя чіплявся на зелених голках сосен, утворюючи шати, щоб потім, від легкого подиху вітру, зірватись із гілок і сипнути холодом за комір мандрівнику.

   Роман брів по коліна вгрузаючи в цей білий пух. Саперна лопата й невелике кайло гойдались у нього за спиною, прикріплені до ноші за спиною і при кожному необережному кроці, болісно стукали в спину. Його поклажа була не з легких: рюкзак туго набитий харчами й різним спорядженням. Від цієї ваги, чоловік провалювався в сніг, майже, з кожним кроком,  тому він просувався дуже повільно.

  Пройшовши отак кілька сотень метрів лісом, і залишивши після себе слід схожий на колію від автівки,  Роман зупинився біля товстого стовбура, обмів кору рукавицею, ніби щось там шукаючи.

-    Ні, не збився, правильно йду! – вимовив сам до себе.

Пошкріб пальцями свіжий надріз, потім вперся рюкзаком об дерево, постояв трохи віддихуючись і побрів далі. Іноді мандрівник зупинявся, щоб перевести дух, чи зорієнтуватись, тоді запихав руку в карман ватяної, плямистої куртки, намацував там чималий, теплий камінець, посміхався сам до себе і ніби набравшись від нього сили, йшов далі. Той камінець грів його руку. Здавалося б, звичайний шматок бурштину, із застиглою комахою всередині, а яку хвилю радості піднімав у душі Романа.

Він посміхався у вуса, згадуючи  скільки перепалив колись таких камінців у грубці, підпалюючи дрова.

    Як би ж то знаття… Валялися вони повсюдно. А після дощу, віз можна було назбирати. Як би ж то знаття…

А почалось це тоді, як приїхали в село на «Волзі» прибалти і запропонували за ці куски скам’янілої смоли «добрі гроші». Відтоді і почався той «клондайк». Відтоді й погризся він з «участковим», і від того «мента», і його «крючків» життя йому не стало. Нічого, тепер він багач, тепер він знайшов справжню «жилу».

-  Накопаю собі й заберусь звідси назавжди. Хватить мордувати тут себе і свою сім’ю - Роман ішов уже добрих дві години лісом, все далі й далі віддаляючись від своєї «зимівки».

***

  Ту невелику хатину-землянку Роман змайстрував ще влітку. Носив туди вкрадки, як хом’як в нору: муку, картоплю, крупи; щоб потай від односельців і  міліції копати бурштин по ранній зимі, поки  геть не скує землю. Так і копав, поки хтось таки не вислідив. Нагрянули зранку на «бобіку» - Мілентійович із своїми «крючками». Ледь встиг вибратися з ями й навтіки, напрямки в ліс. Але переслідувачі виявились завзятими, не відставали ні на крок. Ще здалеку побачив їх розпашілі, перекошені люттю обличчя. Зрозумів – впіймають, печінки відіб’ють. Тому і побіг що було духу, не оглядаючись, навпрямки.  Довгі гілки шмагали по обличчю, чіплялися за одіж, дерли руки. Та Роман біг і біг, перечіплявся за коріння, падав, піднімався й знову біг. Серце калатало несамовито, воно здавалося було всюди: в вухах, у роті, в горлі. Солонувата, тягуча слина заліплювала рота, збивала дихання, та він не зупинявся.

Як далеко забіг в ліс, він не знав. Вже давно поминув, рідколісся, а продирався далі й далі, крізь сухі гілки Чорного сосняку.  Сюди, в цей далекий ліс ніхто із сільських не заходив - ягідник тут не ріс і грибів ніколи не було. Тягнувся ліс десь під саму Білорусію і далі не знати куди, в безкраї болота. Одне слово – «поліська тайга».

-    Тепер не наздоженуть, – відсапувався Роман. - Сюди навіть лосі рідко заходять. –

Він знесилено впав на  землю, засипану  зіпрілою глицею. Сосни були такі високі, що здавалося своїми стовбурами впираються  в самісіньке небо. У вузьких прорізах поміж верхніх гілок виднілись шматки порваних хмар. І тиша. Роман все ж сторожко прислухався - лише шум верховіть.

  Він на кілька хвилин забувся, на колючому килиму, повсюдно всипаному

шишками. Ніби провалився в якийсь хвилинний, глибокий сон, чи втратив відчуття реальності від перенапруги, а може це на генному рівні спрацював самозахист. Люди, які живуть увесь вік серед лісу, серед природи, ще не втратили оту властивість відновлюватись від землі, від дерев, від лісу. Вони, як казкові герої набираються сили, отак вдихаючи запах хвої, прілої глиці.

  Стрепенувшись, утікач не міг втямити де він і як звідси вибратись. Роман підвівся й став шукати свої сліди, щоб повернути засвітла назад. Та марно. В такому густому сосняку вечір падає раптово, ще пару хвилин було видно, як враз не бачиш навіть на кілька метрів перед собою.

-    Холера б мене взяла, чого так далеко заперся, певне вони ще в Мар’яновій лощині відстали? А я, як дурень, далі побіг. Може краще було й не втікати? Відсидів би п'ятнадцять «суток», відсипав би трохи бурштину, як того разу… Та ні, Міленьтій уже цього б мені так не спустив. Сука ненажерлива! – вилаявся розпачливо і сплюнув на глицю. - Обіцяв скрутити мені в’язи. Хай би ж собі вже скрутив! Усі ділянки і так згріб, ніяк не наїсться, гівна б він наївся! А іншим як жити? – Чоловік з досади стукнув кулаком по товстому стовбурі.

Пригадав, як першого разу потрапив до відділку.

  Тоді вони перші почали «промисел». Молоді, завзяті хлопці, що нічого не боялися - «крючки», як про них казали в селі.  Купили помпу із сільської пожежної машини, прилаштували на старенький мотоцикл «МТ – 10» і гайда «мити»… Їх було кілька таких відчайдухів. Та всі, в його селі, тепер відірви-голови – виживати ж треба. І де ж тут, у них, ще можна заробити гарну копійчину? Не їхати ж до москалів, дупу лизати? Був Роман і в Москві, із свояком Дмитром, та заробили по дулі на кожного. Обіцяли одне, а коли «расчьот» - то і половини не виплатили. Свояк, крім кількох сотень доларів,  ще й грижу привіз, а він Роман купив на ті гроші пластик і оббив кімнату, щоб не гірш як в людей було. Та коли його Наталка грубу натопила, тоді  та «вагонка» так стала смердіти, що дихати в хаті стало нічим, дочка задихається не спить, плаче, прийшлось усе викинути. Отак заробок той пішов «під стодолу». Або, як любив казати дід Гринько: «Коту під хвіст».

    Ні  тут, біля дому, було  легше заробляти, по дві-три тисячі виходило. Спочатку все йшло добре; кілька разів, правда, дільничний Мілентійович заходив. Вони відсипали йому в торбинку… Хвалились скільки намивають – пацани дурні…. І голові сільрадівському платили; все чин-чином. А тут раз - рейд. Мілентійович керує, ще й із району привіз. Загребли, помпу відібрали. Роман не витримав сказав…

  Усіх відпустили зразу. Роман просидів п’ять діб. Потім Наталка його грошей позичила, заплатила - відпустили. Його артіль і далі миє бурштин тією ж помпою, хоча дільничний обіцяв перед начальством, що поріже. Миють собі справненько, а на його місці вже інший робітник.

-    Як же хлопці, ми ж разом починали?

-    Ти Романе, довгого язика маєш, тому йди собі десь в іншому місці пошукай роботи. Сам Мілентійович просив тебе в шию гнати, так що вибачай! Тепер він «криша». А будеш і далі язика розпускати… Можеш спіткнутись і головою в кар’єр…Зрозумів! Дружба дружбою, а нам треба сім’ї кормити.

  Роман добре знав, тут хлопці не жартують. Бачив, як кілька днів тому Сашка Римара витягали синього з ями. Казали, не хотів платити кому тре. Розумів, Мілентійович і його нові «крючки» дарма не погрожуватимуть, тут все схоплено - «клондайк». Навіть на державному заводі, де кілька місяців працював Роман, добре знають про місцевих старателів, але це їх влаштовує. Списують все на «копачів», мовляв пустий горизонт, усе «вимили», а самі намитий бурштин перекупщикам сплавляють. Підприємство ніби збиткове, а зарплата йде, і до зарплати – усім добре.

 

Довго не міг Роман знайти роботи - Мілентійович постарався, ніхто із своїх не брав, поки не пристав до нової «артілі». 

  Та бригада намивала багато менше, приходилося копати глибокі ями й працювати з останніх сил».  Всі кращі ділянки захватили Мілентійовичові «крючки». Та і тут їм спокою не давали. Раз навіть до бійки дійшло, замалим не порізались – «крючки» хотіли зігнати їх із «своєї» землі. Та нічого, владнали, стали за «кришу» платити - втряслося.

  Наталка,  дружина Романа не нарадується; черевики, костюма їй справив, дочці обновки, телевізор, холодильник під саму стелю – все як в людей. Півроку добре було. Роман навіть про машину думав, кредит оформив, та не купив, не встиг. Почались знову рейди. Вони ховалися, виставляли навіть хлопчаків з мобілками край доріг, вартовими. Кілька разів утікали.

  Головне, Мілентійовичових «крючків» ніби не помічають, а «дикі» артілі немилосердно скубуть. Помпи й бурштин відбирають, тримають по кілька днів, кому і по-печінках дали. Та хто скаже, всі мовчать, ніхто не хоче, щоб в ямі знайшли. Не хотів і Роман.

Якось після одної такої облави хлопці зібрались і стали  говорити, що то Мілентійович поклав око на їхні ділянки. Чого б це «Беркут», мало не щодня налітає? Вони – «менти» з області, самі в їхньому лісі, як сліпі кошенята, а дільничний завжди попереду і веде прямо на «диких», хоча «крючки» під носом, як на долоні.

  Втікали хлопці, кілька разів утікали, та завше ж не може везти. Хапонули їх,  як в тому серіалі, що разом з Наташею дивився : руки за спину, наручники, автомати навзвід. Забрали все; помпу порізали, бурштин намитий і той, що вдома - все витрусили. П'ятнадцять суток тримали, хоч гроші всі заплатили. А йому сам Мілентійович погрожував судом.

-    Якщо, ще хоч раз тебе зловлю на тих ділянках – сядеш. Я б і зараз тебе посадив, та Наталки і дочки твоєї шкода.

Роман тоді мовчав, зуби стиснув так, що аж рипіли і мовчав. А хотілось сказати і так сказати: і про ділянки з яких пасеться дільничний і про «крючків» його і про Наталку…

Знав він добре, чого «Мілентій» так до нього прискіпується. Поки Роман служив у війську, Мілентійович не давав проходу його Наталці, та вона молодець, піднесла гарбуза. Потім, коли до Москви їздив, знову чіплявся.  Роман не втерпів і притиснув його якось ввечері. Поговорили по-чоловічому. Ні, морди він тоді йому не набив, хоча зараз дуже жалкував. Після того не стало хлопцеві життя. Та нічого, не такий Роман, що б носа вішати.         

Відсидів, прийшов додому. Знов усе як в перший раз: артіль його розігнали, на їх місці «крючки» «миють». День лежав не вставав, тільки курив. Жінка втішала:

-    Нічого Романчику, не майся. Підеш на кар’єр.

-    Та який там заробіток – 500 гривень і ті раз на показ. Може, хіба в Київ поїхати? Та всі вже звідти поприїжджали. Криза - ніхто платити не хоче. Нащо я ще здуру взяв той кредит. Холодильник, телевізор, ліжко… Трясця його! … - Він з опалу стукнув кулаком по билу, що аж Наталка відсахнулась. – Тепер чим віддаватиму? Піду сам у ліс, по ночах копати буду!

-    Ромцю, не йди, впіймають - заб’ють.

-    А ти скажи, що в Москву поїхав. Я зроблю землянку і по ночах мити буду. Намию, щоб із боргами «розчитатись». А тоді заберу вас і виїдемо звідси із цієї радіації. Он в Оленки щитовидна знову збільшилась. Купимо хатинку десь біля моря.

Ціле літо ходив Роман в далекий ліс, ніби заготовляти дрова, а сам будував подалі від цікавих очей землянку,  запасався продуктами. А потім по ночах, під ліхтарик, почав тихенько копати.

« От тобі й «Поліський Клондайк», золота лихоманка, вірніше - бурштинова» - не раз вночі, миючи шорсткі камінці,  він згадував оповідання Джека Лондона.

   Та все ж його вислідили. Певно, хтось шепнув Мілентійовим «крючкам». Роман знав, попадись їм до рук – не помилують, тому і кинувся в таку гущавину.

                                                         

***

   Що вже тут вдіяти, він, що можна сказати, виріс у лісі –  тепер заблукав. Темніло, а Роман ішов, не знаючи навіть напряму, минаючи невеликі болітця, що виникали як привиди посеред чорного лісу. Так блукаючи лісом, вже геть вибившись із сил, він знайшов товсту, гіллясту березу, видерся на верх, прив’язав себе до стовбура ременем і задрімав. Та який то був сон. Роман тривожно відкривав очі й поглядом вихоплював із темряви зелені жарини, що переміщались зовсім не далеко, а по спині пробігали льодяні мурашки від моторошного і тужливого виття. Так і просидів він до ранку на гілці, а коли врешті відв’язав ремені, що підтримували його, то впав лантухом додолу. Руки затекли, вже не трималися за сучки. Повезло йому тим, що земля під березою була м’яка, вся вкрита зеленим мохом.

  Хотів було зразу звестися, та ніг не відчув, вони були здерев’янілі й зовсім його не слухалися. Роман злякався, став рукою поправляти ногу, а другою гребти мох, намагаючись вчепитися за корінь, щоб звестися. І тут, із-під моху він вигріб якісь камінці.

  «Мабуть шишка - тут їх під ногами стільки.» - Роман уже хотів пожбурити знахідку в багно, що темніло неподалік, та пальці відчули знайомий дотик.  Потер об штани…

- Невже, бурштин! І який великий, ще й з комахою всередині! – Він  гарячково хапав інші «шишки». Камінці лежали кругом, майже на поверхні, тільки ледь прикриті мохом. Роман заплакав від радості. Сльози котились прямо по зарослій щетиною щоці й капали на купку зібраного бурштину.

-    Бог є, Бог, все таки, є!!!  Він мене не покинув! Я знайшов…я знайшов свою «жилу».

   Ніхто й не подумав, що бурштин може залягати, тут серед лісу. А я його знайшов. Я тепер багач!  – Він набрав пригорщу камінців і висипав собі на голову. Потім став бігати навколо купки бурштину як навіжений, накульгуючи на затерплу ногу. Тут, у далекому Чорному сосняку, що тягся до топких безмежних боліт, ніхто ніколи не знаходив дорогоцінних камінців. Основні родовища лежали далеко на півдні, можливо кілометрів п’ятдесят, а то і більше. 

  Роман збирав камінці й руки в нього тремтіли. Тепер його Наталка не буде плакати від злиднів, не тягатиме своїми ніжними руками тяжких відер для свиней. Він же не раз їй казав, що вони обов’язково розбагатіють, але вона тільки вимушено всміхалася. Ой, як йому хотілось розповісти їй, розповісти прямо  зараз. Як би вона зраділа, спочатку не повірила б, а потім зраділа.

   Ніколи і нікого не любив у своєму житті Роман так, як свою Наталку. Може там щось, колись, і було до неї,  але то було не те… А Наталку він полюбив раз і назавжди, і нікого в нього не було рідніше в цьому світі. Нікого крім Наталки і його семирічної дочки. Тепер він подарує своїм дівчатам справжнє свято.

-    Спершу куплю «Джипа». Та ні, «Тойоту», як у того «чувака», що скупляє бурштин. Класна в нього тачка. І поїдемо до моря. Свиней і хату віддам брату, хай хазяйнує.

А самі геть звідси! От, на прощання, глянути б, на морду Мілентія, коли під’їду на тій «Тойоті».

  Роман вдоволено посміхався, рачкуючи по мокрому сніжку  і жадібно розгрібаючи мох. Він говорив ніби з вітром, що шумів у горі,  дістаючи все нові й нові вузлуваті згустки скам’янілої смоли. Збоку могло здатись, що дорослий чоловік з’їхав із глузду, риючись як дитина в землі. Скоро він наскладав чималу кучку.

-      Ніколи не думав, що збиратиму бурштин, як картоплю. – Переривши весь мох, як свиня в пошуках жолудів, Роман помітив: що на віддалі більш як десять метрів від берези сонячні камінці зустрічались дуже рідко, а далі й зовсім зникали. Він спробував рити руками, та тільки болісно збив нігті - коріння під мохом сплелося й заважало роботі. Витягши зраненими руками ще кілька чималих камінців, Роман зупинився - потрібен був інструмент. І тільки тепер він згадав, що заблукав.

     -   Оце так штука - це що, зла посмішка долі? Як же я заберу звідси своє багатство? Куди йти, як знайти свою «зимівку»? А якщо «крючки» знайшли мою землянку? Ні я добре її замаскував. Потрібно повернути на свої вчорашні сліди. А цю «картоплю» я заховаю десь тут. -  Він  викопав сухою палицею невелику яму і згорнув туди свій скарб, прикривши мохом. Проте кілька найбільших, і той перший, із комахою, поклав до кишені.

   - Добре, що вночі притрусив сніжок, тепер мою сховку ніхто не знайде.

Але сніжок притрусив і його сліди. Найти шлях, чи бодай напрям куди йти, було неможливо. Над лісом плили тяжкі свинцеві хмари, іноді вони чіплялись за вершечки сосен і тоді із них, як із порваних торбин висипались перші мокрі сніжини.

-    Як же мені позначити це місце? – Роман став оглядатися, аби хоч щось

придумати. Зламати гілку?  Він здалеку не помітить. Здерти кору? – пальцями не вийде. Тоді він взяв шарфа, якого подарувала йому Наталка. Виліз майже на верхів’я і прив’язав.

-    Цей прапор в лісі буде видно здалеку. Думаю, Наталка не розсердиться, коли я розповім як використав її подарунок.  А зараз потрібно тільки знайти свою землянку. – Роман уже зібрався йти і тільки тепер відчув, як звело шлунок. В живіт так кольнуло, ніби хтось штрикнув  туди ножем - він від учорашнього дня не мав нічого в роті макової росинки.

Роман порився в кишенях - ніякої їжі, а торбину він викинув, коли втікав від переслідувачів. Набрав у рот жменю снігу й пішов, покладаючись тільки на інтуїцію. Йти довелось довго, він кілька разів змінював напрям, раз від разу корчачись від болю в животі. Скоро стало знову темніти, зимові дні короткі. Роман йшов змучений і голодний, болю він уже не відчував, лише нудота підбиралося до горла і пелена заступала очі. Хоча ліс уже й порідшав, від чого Роман зробив висновок, що чорнолісся уже скінчилось, та він все не міг втямити,  де знаходиться. В роті пересохло й коли пелена стала накочуватися все частіше, тоді Роман зупинявся, нахиляв низько голову й так, обіпершись на дерево, відпочивав.

-    Хоч би не зомліти. Так, може, вовки мене і не чіпатимуть, бо ще не зима і в них їжі

            вдосталь, але коли засну… -  Він кілька разів падав, чіпляючись за пеньки в

темноті, та знову вставав і йшов. Змагаючись із лісом, голодом і втомою, Роман провів усю ніч. Вилізти на дерево не було сил, тому він змушений був рухатися. Щось ніби водило його, він кілька разів проходив, майже, поряд із своєю землянкою, та ліс тільки шумів десь зверху і відводив його в бік. Тільки під ранок, майже непритомний, Роман почув далекий гавкіт собак.

-    Значить село близько, тепер я знаю де я. Може піти додому? Ні, Мілентійович дізнається що вчора від них утікав, тоді вже мені гаплик, нічим не відкуплюсь. - 

  Ще кілька годин бродіння лісом; інколи поповзки,  інколи спираючись на кожну деревину і Роман втрапив до своєї землянки. Найперше, заповзши всередину, потягнувся до їжі й став запихати хлібом рота, та болі в животі зупинили його. Він закашлявся, пальцем вийняв із рота не прожований кусень, взяв із столу маленький шматок шкоринки й став повільно смоктати. Через кілька хвилин він заснув.

   Три дні Роман не міг піднятися, його мучила лихоманка й безсилля. Та чоловік не здавався  - відпоював себе чаями й лісовим зіллям. Молодий організм швидко поновив сили і ось він уже нав’ючений спорядженням і провізією вирушив в дорогу, по підмерзлому снігу.

***

-    Якщо не буде сильних морозів, я ще до Різдва встигну накопати камінців і повернутись додому. Хоч би не прихватило сильно землі. Ні, в село я бурштину не понесу, заховаю й продам по частинах.

    Тепер дорогу він знаходив, по ледь помітних мітках, хоча був тоді й напівпритомний, та не забував значити стежку – навики мисливця, не дарма ж тут прожив тридцять два роки.  Навіть по вже знайомій дорозі йти було тяжко, пухкий  сніг заважав швидко рухатися. Роман ступав, виймаючи кожен раз ногу із глибокого снігу. Сосни шуміли високо вгорі інколи скидаючи пригорщі снігу до низу. О, як було неприємно, коли одна із гілкових лавин потрапляла Романові за комір. Тоді він ставав і невдоволено витрясав сніг, що зразу ж починав танути на шиї. Ось уже й видно його шарф, на ньому налипле гніздо снігу.

   Вечоріє, і знову ночівля на гілках, і знову вночі виють голодні вовки. Тут в Чорному лісі їх набагато більше. Та на цей раз Роман прихопив свого мисливського ножа, все ж безпечніше.

  Тільки зайнявся  досвіток, приступив до праці. Заскреготала лопата, зацюкав топірець, загехкало кайло. Один за другим виймав наш старатель дорогоцінні згустки сонячного каменю із піском в перемішку. Яма була вже по пояс, а скам’янілої смоли було стільки, ніби її хтось витряс сюди із мішка. Роман копав завзято - чоло вкрилося потом. Збоку валялась його ватяна куртка, в’язані рукавиці, навіть кофту він зняв, а працював у одній сорочці. Та піт все рівно скапував із його чуприни і затуляв очі. Інколи він розгинався, дістаючи дорогоцінну знахідку, змахував рукавом солону росу, схилявся і копав далі.

   Раптом його чутке вухо вловило якийсь, не зовсім природній шум - десь зовсім близько, надто підозріло тріснула суха гілка. Роман різко виправився і повернувся на шум. І саме вчасно, маленький гостро відточений топірець просвистів прямо перед очима і вп’явся в дно ями, там де тільки-но була голова Романа. Хлопець відсахнувся, але в цей час кремезний чолов’яга вискочив із-за берези і з розгону стрибнув на старателя. Нападник був набагато більшим за старателя, тому зразу ж повалив Романа на дно й заходився душити. Розпашіле лице було в півметра над Романом. Хлопцю бракувало повітря. Він, як рибина, хапав ротом повітря, намагаючись, вирвати хоч ковток кисню. Та тільки хрипкі звуки викочувались із горла, а в очах стало темніти. Руками Роман махав безтямно, намагаючись відіпхнути харцизника. На мить йому це вдалося,  і тоді він, підкинувши животом бандита вверх, звільнив коліно й сильно вдарив йому в пах. Тай застогнав, раптово обм’як, послабивши хват на шиї Романа. Наш старатель тазі свистом набрав повні легені повітря, що аж потьмарилося в очах. Але це була лиш мить, вивернувшись він осідлав противника. Той був вдягнутий у важку куртку, та й біль, неймовірна, відняла силу для боротьби. Роман вихопив з халявки тяжкого мисливського ножа й замахнувся на нападника. Йому не раз приходилось різати цим ножем кабана, тому рука у нього не тремтіла. Мить і все було б скінчено. Та на якусь долю секунди очі Романа впіймали погляд уже не нападника а жертви. Із криваво-червоних вони трансформувались в блідо-голубі, повні сліз і переляку. На відточеному лезі ножа застиг жах переможеного ворога. Занесена для удару рука Романа мимохідь опустилася.

«Господи, що ж це я …» - блискавкою різонула думка.

Він відкинув нападника в бік і вилаявся:

-    Ах ти ж, скурвий сину! Що це ти надумав?!  Ти ж мене мало не вбив. Я тебе зараз приколю як свиню!

-    Змилуйся, чоловіче. Нечистий підбив. Розум потьмарився. Я по твоїх слідах ішов, а потім побачив скільки ти каміння нарив… відпусти, в мене жінка тяжко хвора.

-    В тебе жінка!… а в мене, що?... можна отак сокирою? – Роман знову замахнувся ножем. Злість в ньому, аж кипіла. Він ледь себе стримував.

-    Не вбивай! – відсахнувся нападник. - Я як побачив стільки янтарю, то зразу  здурів. Моя Марія не переживе, як я навернуся. – Він став жалюгідно хлипати і сльози линулися з очей.  - Не вбивай, Богом прошу!

-    А коли топірця в мене кидав, чи думав про Бога?

-    Не вбивай! – тільки і зміг видавити із себе товстяк, розвізши заяложеним рукавом по лиці сльози.

-    Перестань, гидко дивитись! Що ти за чоловік, скиглиш як собака в будці. –

  Та серце в Романа уже відлягло. Він сховав ножа до халяви, підвівся, але завбачливо витяг із землі топірця, що стирчав із стінки ями. Нападник сидів на дні й продовжував скиглити. Золота лихоманка в нього пройшла, спала, як полуда з очей. Чолов’яга сидів обхопивши голову руками й завивав, хитаючись із боку в бік.

-    Боже, Боже, до чого я дійшов. Бідна моя Марія. Боже, Боже!

-    Чого ти ниєш? Що там із твоєю Марією?

-    Ой чоловіче, може краще поріши мене тут, щоб я не бачив, як вона мучиться!

-    А що з нею?

-    Цукровий діабет. Ти ж знаєш, що це таке. Є гроші - живеш, немає – помирай повільно в муках. Їй потрібен інсулін. Я вже в кого тільки не позичався, скільки хабарів переносив лікарям. – Він тяжко схлипнув і сльози знову заросили йому лице. – Дадуть із милості пару ампул. А потім купуй. А в мене ж троє малих діток, я ж пропаду без неї. – Він знову схопився за голову й став розхитуватися сидячи на дні ями. -  Я не витримаю, не витримаю, мало людину не вбив.

Роман виліз із ями, сів на куртку, дістав цигарку, запалив.

-    І що вилікувати не можна?

-    Кажуть в Німеччині можна підлічити. Повністю не виліковують, але жити із цим можна.

-    І скільки то коштує?

-    Ой не питай! Десь, двадцять тисяч євро. Горе мені, горе! Я ніколи таких грошей не знайду. – Товстун знову залився слізьми.

Роману, раптом, стало жаль цього нещасного. Він певне й сам не зупинився б не перед чим, коли б довелося рятувати свою Наталку. Та він не видав своїх почуттів, а лиш стріпнув головою і випалив зі злістю:

-    Слухай не скигли, а то трісну кілком поміж очі. Те ж мені мужик. Візьми он мою торбу, збери бурштин і неси собі додому!

      Той у ямі скиглити перестав, але продовжував хитатись, як заведений, ніби його справді вперіщили кілком по голові.

-    Чого сидиш, вилазь, чи вже оглух? – Роман сплюнув з губи тютюн, що прилип від цигарки.

-    Ти, жартуєш, чоловіче?

-    Бери, тут думаю вистачить. Та дивись, нікому зразу увесь не показуй. Продавай по кілька камінців і в районі.

-    Чоловіче, це правда, чи ти кепкуєш із мене? – Товстяк стояв розгублено не ймучи віри своїм вухам.

-    Бери, кажу, поки не передумав!

-    Не жартуй так, краще приріж уже тут.

-    Тобі б і варто було відрізати твої свинячі вуха. Та йди вже і щоб ноги твоєї я більше тут не бачив.

Чоловік вибрався із ями й став, тремтячими руками, скидати в мішок розкиданий бурштин. Він все чекав, що Роман, під кінець, оглушить його, чи всадить ножа. Але той продовжував курити сидячи на ватяній куртці.

-    Ти що святий? Я ніколи не зустрічав у житті такої людини, що отак,після всього…Як же мені тобі дякувати. Я вік за тебе молитимусь. Як хоч звати тебе, чоловіче?

-    Яка тобі різниця. Скажеш Миколая в лісі зустрів.

-    А як же ти? Давай поділимо. Тобі ж теж потрібні ці камінці.

-    Бери я собі ще накопаю.

***

   Роман в той день працював до ночі, а на вечір розвів костер просто в ямі, що б мороз, який посилився, не прихопив ґрунту. А ще він не хотів привертати уваги, мало хто ще схоче пройтися по його сліду. Вночі, в лісі, вогонь видно здалеку.  Цю ніч він провів біля вогню, а на ранок, нашвидку перекусивши, почав знову копати. Хлопець знав часу в нього обмаль, мороз міг скувати землю в його шурфі та й товстяк міг похвалитись комусь в селі. Так працюючи, хлопець не звернув уваги на сорок, що розкричалися десь недалеко в лісі.

-    Що кріт, риєш навіть узимку. А я ж казав тобі, ще раз впіймаю, тоді пожалієш…

Роман стрепенувся і випустив лопату від несподіванки. Перед ним стояв сам Мілентій, тримаючи наперед себе мисливську гвинтівку, із-за його спини виглядав вчорашній Романів знайомий.

-    Це не твоя земля. Мало тобі, що наклав лапу на всі місцеві рудники.

-    Моя тут вся земля. Бачив фільм «хазяїн тайги», так от я і є той хазяїн. Добре, що Сашко із мішком камінців мені на очі попався, а то я справді повірив, що ти в Москві. Сип сюди, що накопав!

-    А цього ти ну хочеш! – Роман, зі злістю, тикнув дулю в його сторону. - Я ще розповім, який ти тут, в селі, бізнес налагодив. Думаю прокурор зацікавиться.

-    Ах ти ж падло! Я тут тобі прокурор! - верескнув дільничний. Він звів рушницю і серед лісу луною прогримів вистріл. Романа ніби щось із силою штовхнуло в груди і палючим вогнем обпекло плече. Він впав на дно ями. Крізь пелену, що напливала на очі, він бачив, як закричав товстун.

-    Я ж просив тебе, не чіпати хлопця!

-    Заткнись і прибери це лайно! – Дільничний нахилився, щоб перезарядити рушницю. І тут Роман, як в уповільненому фільму побачив, змах топірця. Глухий неприємний тріск зламаної кістки черепа.  До Романа в яму скотилась перерубана навпіл міліцейська шапка. Мілентій, в судорогах,  натиснув на гачок і лісом прокотився новий постріл. Далі Роман бачив, як падало неприродно посмикуючись тіло дільничного, а з голови струмував фонтан червоної рідини. Потім зникло все, Романа накрила червоно-темна ковдра мороку.

***

  Зранку хурделило. На зупинці кілька людей тулячись від холоду в пальта, чекали першої маршрутки. В основному це були селяни, що їхали продати перед святами щось із вирощеного на городі, щоб в замін купити «синтетичний замінник їжі» в гарній упаковці. До гурту підійшла молода, висока, вродлива жінка, що тягла на санчатах два чемодани. Вдягнута вона була, як на цю пору, не дуже тепло. Довге балонове пальто із штучним коміром і теплий в’язаний берет. Позаду неї ішла, ще заспана донька.

-    Наташо, а куди це ти так спозаранку? Ще й доньку взяла, на базар, чи що? – До жінки підійшла сусідка, яка щодня їздила цією маршруткою на базар з повними сумками молочного.

-    Та зібрались до родичів на свята.

-    А де ж твій Роман, ще не вернувся з Москви?

-    Ой не знаю, може знайшов собі там москальку.

-    Щось на твого не схоже. Він же на тебе дмухав. А ти чула, кажуть Мілентієвич, «участковий» наш, пішов на «охоту» і не повернувся? Приїхало з району сила міліції, два дні шукали. Може вовки роздерли?

-    Сам як вовк був, то може і роздерли.

-    То ти кажеш не чути нічого від твого?

-    Ви ж знаєте, тих чоловіків – не встигне від спідниці відійти, як уже за другою увивається.

-    Може ти і правду кажеш. А що, хоч  гроші  шле? – Недовірливо глянула на Наталку сусідка.

-    Та щось там прислав та хіба ж то гроші… – Їхню розмову перервала маршрутка, що вигулькнула із-за рогу вулиці. Це був старий, перероблений під пасажирський автобус, вантажний «Мерседес». Наталка полегшено зітхнула, бо сусідка вже дуже настирливо лізла в душу.

-    А ось і маршрутка. Сідай Оленко! – жінка підсадила дочку і взялась за свої пожитки.

-    Дай поможу. А далеко їдете? – Не відставала та.

-    В Одесу, до тітки, - збрехала Наталка. Вона нагнулась, щоб підняти чемодан. Пальто на грудях у неї розстібнулося й чіпкі очі сусідки помітили золотий ланцюжок, на якому висів великий шматок бурштину, із комахою всередині.