Тетяна Грицан-Чонка.

Терпи, Сонце, терпи

Важливіше в житті – прислухатися до себе.

До тих пір, коли вже несила йти, дивитися, творити…. Довгою дорогою до неба, до промоклого озера, завжди, поміж ніччю і днем – Стопи….

Мої Стопи… бачу Дорогу.

То вже не ті сліди, що спустять ся, блимають куди вітер занесе. То Стопи того руху, де нема живо-роби, не робиться непотріб, все має свою нішу, ГА-р-моні-Я.  Довго прислухаюся до клекоту журавлів, - стремління синичок відмовити білокрилих готуватися до Дороги. Але ні.

Дорога така приваблива, що навіть Плиски, пташечки, але згори дощ, прозоре повітря – тягнуть до тривог, суєти. От і перелітають з гілки на гілку, і порхають попід вікна небес, і торкаються променів першого світла. Терпи Сонце, терпи – твої небожителі не завтра, а вже нині є небесними світилами…. Спів, шум, тривога – то знаки життя. То проріз в епоху творіння – Дорога.

Бо всі прояви мають Яву, тепер – Вічність.

Проникаю ся до небес , сную забутими стежками, творю себе, вже створену, але ще не довершену, не досконалу, до Скону, до того руху, який матиме Кін, кінець одного руху, аби продовжити в іншій Формації.

Диво вікно, диво Світ, лише тінь має свої виміри, бо тінь має право бути малою, або може стати мізерно, може проникнути ся світлом, вже помірковано  вимірюватися Сонцем, як своя дочка, мила Точка, коли її не видно, але вона Є, бо мусить бути.

Так і моя Доля – простір у провіз між тінню і світлом, хаос у гармонії, Рух у спокої, диво у незвіданих стигмах нового, котре і не знайде старости, бо спів, Рух, творіння має систему, свою тему мислення, свої корені, груди печалі, смутку – приймаючи День, має прийняти і Ніч.

Тоді стає цілісність, коли ні хвороб, ні печалі, не має тіло, бо твориться Сонцем.

Терпи Сонце , терпи.

Аж коли знову не стану Собою.

                  На кінчику Я. КОРІННЯ. Нава

                                                               Без власного єдиного пупка ніхто не

народиться на світ.

                                                                               Стані́слав Ві́нценз

                                      Завтра кінця світу не буде.

      Коли сонце сходило в кінець дня – все могло дуже змінитися. Але не змінилося, бо кожен хідник мав свою Свідомість, кожна частинка приймала свої промені, проникаючи вже опісля до загати загального Ложа, де сходилися усі, так сильно гранулючи, аж до кінечного Ніщо, до Чорного марева,  надмірно мізерного, звідки все й розпочинається…

     Там немає Істини, де немає Любові, - з гіркотою вигукнув Ангел. – І вже найглибша Істина народжується лише з найглибшої Любові.                            

      Вдивляються люстерка у невідоме Ю, навіть тоді, коли видиме Я красується перед Нічим.

      Слово породило Світ, Світ стався Словом. А потім щемно запалилася земля, і Пророки вознесли Слово на хресті, повели до високого замку, пускали кров і воду, аби змогло народитися Я – нове плем’я, новий Світ. Янгол заходився дивувати і дивуватися – земля то проникалася маревом, то сама випускала марево темного струменю…

      Якщо й цінувати когось, то найперше тих, які вміють бачити в тобі три речі: Печаль, що ховається за усмішкою, Любов, що ховається за гнівом і –Причину твого мовчання.

    Кінець, що є початком Пара Лелі, коли Ти – вільний спис у моєму  серці – кін, увінчаний вінком, що має свій по-чат-ок – спливає молитовний чат із Очей Життя… Росток Лелі – Виш(н)Я з Парою Ю, що азарт несуть туди, де крокує  Блаження…

                                    Тому що нам нема куди втікати.

                                                   Затримуйте довше вашу свідомість, коли

                                                    розумієте, що ви існуєте, ви  є…

                                                                            Станіслав Єжи Ленц

     Все, що стається – стається найперше у Свідомості Життя. Тому стає видно лишень тоді, коли зосереджуємо свою увагу – Свідомість, час, місце,   Тіло, Душу –  і формулює процес…

      Весь світ радіорепродуктором проходить через Древо Життя і Древо є цим світом. Виш(н)Я і Дух світла й звуку Ю, єдине тривімірне дитя  - Життя. Все і Нічого, бо розтягується до невидного і гранулюється до нечутного… Білий шум  і Чорна пустка.

      Резонанс. Усі зодягнені, закриті, Одна вона, Виш(н)Я, ступила на вівтар – оголена, пряма, як спиця, начищена, неначе так годиться. Одна прямує на готар Любові й Пекла, до Ю велично промовляє:

-    Ти ж бачиш сльози у моїх очах, Я п’ю їх із журби своєї… Згубилась Я. Себе  шукаю. А  чи знайду, чи подолаю себе в собі? Не знаю.

-     Ставай на перший ступінь Духу, приймай усе, крізь стильні рухи вічного Ніщо, приходь до мене. Я з тобою маю сягнути Світла, вийняти усе із тіла власного прощення. Знайти твоє наймення.

-    То зветься милосердям, коли просвітлена душа сягає до окрайків неба, а тіло ловить світло всередині  Осердя. О – коло, що стає кружечком, а потім кулею, де сфера в сфері, час у часі, а Я в Тобі.

     Очі Світла… Таємного в скрижалях Життя не завжди видно, але видно Очі. Коли болить душа – заглядають Очі до лона тіла, що хитається від моторошного диху, торкається стрижня – душа починає інтенсивно дихати, Очі заглядають в Очі, котяться сльози, краплі поту Душі. Душа теж трудиться в крупинках поту, мріє висушитися на Сонячних променях. Тоді йдуть Очі.

     Вони скрізь: у полуденнім світлі, у темряві дня, у прозорості нічних видінь. Барвистими комочками звиваються поміж синього диху, торкаються безміру і – знову приближаються до точки, звідки починали свій лет.

Тонкими струменями сиплються на долини, проникають у кожну хатину, кожний дім, Храм, бо Очі Небесного Роду…

     На дорозі, між життям і смертю, спотикнулося Дитя, прийшло сповістити, денному світилі, що тисне темінь на Життя. Очі засвітили у всі кутки, випрямили фарби – Дитя заплакало, сльози лилися великі, як сливи, сльози безпоміччя. Очі знають, що робити: вибрали з дитячого тіла болючі краплі, наділили сльозами радості – коли кожен може заглянути в середину Дитини, знайти дорогу до свого Єства. Посеред всього того Нава, у коренях тримає грати, планує цілісно, завзято творити марево життя…

І тільки розум прагне болю, бо має розрахунки. Зорі намітили уже давно проєкти, лінії, декади, тетраєдри, броні, застави – усім керує Світло , усюди проситься єднати, розорювати, нищити, приймати і розрізняти… Але то тільки гра, то тільки ігрища віків, то тільки милість змінюється в злість, то тільки ділення на Я і Ти. То розум грається з Собою. Він створює Собі проблеми і цільно, впевнено іде до них, неначе бик на викрашену стрічку. У задвірках стоїть, тиняється в зарінках і чистить шлюзи, миє ноги, а потім знову ляпається в проби, досліджуючи власний вміст. Вагаючись, готується постати на слідуючу ступінь міри, торкається вагомих жезлів і никається у безміррі. Розум – роз-умлює умови, розтрощує уяви, розятрює часи… Наш розум вірить, спить, ревно прориває і знову спить, і знову грається судьбою. Наш розум грає сам з Собою. Він мріє, бігає і любить, по-своєму, по-діловому – невіглас у коханні, судить за викрадені мірки в часі,  нецільовий рахунок, нашим керує марнотратством, марно тратить силу від Чуття.

     Там Виш(н)Я. Корінням обпікає прояви чуття. Крізь темряву тілесну проникливо доносить тільки графіки, тільки трафіки, тільки лінії…

     Розум може обпікатися, може наплести дурниць, може ображатися, може бути черствим і страдним, може стати сонячним і темним… Розум торкається таких глибин, коли треба би просто жити, коли треба би тільки жити, коли треба би надто жити. Коли би просто говорити п’ятьма прожилками чуття: очима, нюхом, слухом, торканням і смаками. Всі мови в одну мову – в одну споріднену Блаженність. Але ж то ні, там роз-ум, там той впоряджений із хаосу закон, там Лад у темені віків. Там потенційних рухів роз-ум –

коріння Древа, що є першовитвором часу, світ Предків Роду, покійних родичів, світ Нава. 

     Зійшло над світом сонце зі світом Прави – Божественне бажання, дане згори,  з верхньої сфери крони Древа, до світу руху обміну буття, до біопровби стати повноцінним Древом, до світу Яви.

     І знову повертається до творення першоджерел — через землю Нави до Богів Прави. « Ява текуща, а творена в Праві. Нава бо є по тій: до тої є Нава, і по тій є Нава, а в Праві ж є Яв» (Книга Велеса. Дошка 1).

     Братчинна смакота, торкається ота пройденність русла , що йде од віку до віків, космічний лад, жертовна їжа, священне поїдання, подаяння, переформація із Я у Я, із Нави в Яву, із Яви до пращурів, до першородків, до Прави, де в потемку нуртує незнищенність і спадкоємність світу й роду…

Розум  чудовий ілюзіоніст, чудовий гравець, чудовий містифікатор і в той же час маленька дитина, яка лишається без батьків і змушена розважити себе.

      І тільки Свідомість,  Вища Свідомість – наша Мама, завжди готова прийняти нас обігріти, навести на Ладний путь. Вийняти з середини нашого єства нашу ж таки Душу. А  коли  Свідомість прокидається –то це наш Батько, який вміє контролювати і приймати Дитину чимось гідним.

      Але ж  поки Свідомість спить, наш розум продовжує свою гру, ріже і шиє, миє і мастить, тривожить і заспокоює, нуртує цифрами у просторі, наповнює Его словами, в етері ріже нулями, приймає і відпускає, а потім хапко в обіймах стискає – і крає, і ріже, і має…

      Вершина Говерли щезає із першим цілунком захмарного неба, зливається з небом і тілом, і духом, тоді все довкола є лише рухом, єдиним чуттям няня-мами, єдиним зачатком Кохання. Тоді вже не розум, тоді не зіткання : хто правильний, а хто ще не дуже. Тоді єдносповідна , єдиноспорідна Духова  Одиниця – Яйце у яйці, життя у житті, одна одданиця – Палениця.  

Як сильна дія пуповини, що прагне водночас в оту хвилину зійти до аду, аби зіллятися із сонцем у видимий-невидний потоки, у геть вже пройдене і виплакане ясністю будучинне.

     І знову пов’яже те, що здавалось би розірване назавжди. І живі, і мертві – все стає єдиним Нутром. І вже не важливо, хто коли, куди, чи назавжди, як проймався власним житлом, бо нутро має свої корені, свій перший прохід, коли всі – Одне, всюди Рід.

     Диханням повниться світ, коли той пупок присутнюється до Житття, і німо тягне у темні мірила –  Життя обривається… Але то тільки хвиля, а потім, гей, знову на новому мірилі, нові пупки, як мікози, як грибки.

Бо земля має живизну, яка міститься в Яйці, а те Яйце знаходиться в тисячах Оболонках –  шкаралупах мімілійонів Яєць.

     Виш(н)Я. На самісінькій Апецькій розточує три  гілки, стоячи посередині, намотує той пупець по верхах і низах, поміж бескидів і полинин… Де лишень вітри і води знають собі шляхи, бо єдині, у одному клубку у одній ґулі, де річища і корені сягають небес, де потоки никають до глибин, стиснуті шарами ґрунту, так міцно, що вже ніхто не годен їх розірвати.

     Пупок – місце і час, що  з нескінечності в нескінченність Слід, залишок того життя, котре не є кінечним, лишень неповторним.

     Стрижень – Виш(н)Я зі свічними галузками Любові, коренями земного, що сягає висоти неба. Пупок  прорізається до Нетрів, до невідомого, але то найсолодша мить усвідомлення Істинного Лона.

     Займилося ватрою проміння Дельти Дунаю, розірвалося сяєвом – і з глибин чорного нутрища визріває Нове життя, Нові істоти стають знаними,  лишень прийнявши той пупок старини, коли з лабіринтів Життя, з його кровоносних органів і мереж вигонить наперед новий росток, новий пупок, нове Життя. Вузол, що між Небом і Землею, вузол, котрий єднає глибину і висоту – Виш(н)Я…

     Ключ Білого Слона з хребта Попівана – склепіння у часі, утримує цілу будівлю Живої Істоти. І мусить бути Вівтар – к-Амінь совісті і сумнівів,  де пишеться те життя, де карбують ріки  полосками того шляху, а Дерево  пуповини з корінням, що сягає в небо, випускає перший паросток з Лона першої Матері.   Камінь стоїть в центрі того пупка, в центрі світу і перерізує пуповинно, переймається живими Істотами, творить свої дива, народжує Нову Істоту. Вишній відриваючи людство від свого лона, дав йому  цей к-Амінь, пупок зв’язку, Єдиножиття… Виш(н)Я.

     Дитина не претендує на довготу дихання, але дасть поштовх новому танцю, новому ланцюгу Життя…  А опівночі стають на тім вівтарі гори і хмари, два тіла проникають одне в один, цілуючись перед образами місяця. Тоді вже ніхто не засмутить, не замінить земну Любов-жадання, котра воскресила із Кохання світу Життя.

     А коли Говерла закривала ся пеленами  туманів, тільки біле молоко із гірських сосків цідиться і цідиться у темряві палкого шалу, тоді гори і хмари розчиняються у земній Основі, у морі Перворіку. Крізь кришталеві куполи небес знижуються, іскряться і відчиняються перед Земною Істотою мільйони Я за секунду, три десятки кілометрів за раз, і ще сто сорок чотири проєктів  нас.

     Я – чиста вода, що напоює зорі. Я – синтез, конструкція, гори і доли, сторінка, плакат, кома, крапка і хмарка… Виделкою ношу, сную, вимальовую латки про мене про тебе, про нас.

     А потім ті Я  стікаються Янголом по бездоріжжю, надихаючи таких, як Я, стояти на посту слави, на вічнім урівноваженні дня і ночі…

Я  скоринкою сонця, торкаюся хребта Верховини, проникаю до глибини, до ядра з річищем епох, і знову стаю на варті Істот, на ватрі часу.

      Я приймаю часи в один промінь, виношу на плечах тягар руху, зупиняюся, але то тільки так видається, бо немислимо зовсім спинитися – світ вічний ходун, вічний рух, що має свої корені в небі, так і торкається оболонки земляних струн, зітхаючи, але впевнено планує ще вивищитися, явитися у всій красі, у Сивій Свідомості.

     Я синьооким красенем торкаюся скронь Осені, малюю її очі в колір неба і випускаюся голубкою понад простори, тоді виймаю із грудей серце, що яскравіє осінніми тонами, соки сточую в глек із маревом – то вже стаю теплим вином, віном Епохи…. Тому не спішу вийти зі шкіри, ніжуся теплом  потреби нині, живу і слухаю голос Неба. Небо знає Правду. Синє, єдине.

      Якби Сонце вміло говорити, сказало би тілом Людини, що все, що співпадає із променями - радіє життю. Якби вітер міг промовити слово, сказав би слухом Людини: Простори є. Якби ріки вміли говорити, сказали би кров’яними протоками кисню: живемо в русі. Якби говорили дерева, промовили б мовою Людини: народжувати, плодитись – то лише так можна пройти крізь час, так можна лишень жити. Якби могла сказати ватра, то духом Людської ваги душа промовила би своє: Люблю.

     Якби дороги прорекли слова, то Людською мовою полетіли б до Бога, аби сказати: Слава.Якби прорекли звуки трави, то Людською шкірою пронеслася б крапелинах поту вивірена часом мова: Життя. Якби земля змогла сказати слово, то це було би Людським смаком: Приємно.  Якби тварини промовляли Людською мовою, то вимовили б : Вірую. Якби піски пробивалися крізь всесвіт із Людськими словами, то ембріонами нащадків Людини сказали б: Пам’ятаємо. Яби говорили птахи, то це була би мова протеїну в мозку Людини: Радість.

     Якби квітки сказати вміли світу , то це була би мова Людини: творю, співаю, малюю, пишу, зорюю, свищу, дарую, підвишую, нуртую разом із творцем...

      Я – Людина, якби сказати  годна мовами світу – то це була би мова, вітру, сонця, пташок, дощу, річок, метеликів, комашок, крапельок ніжного  кохання Я, що серед безміру тріумфує Життям…

   Славна небесна просинь укрила тілом Біле Древо. Молилася до неба Виш(н)Я:

-    Світанок… Розбуджую свій верховинський танок. Записую Листи крізь вири. Моя душа на Листі миє сили, краплинами злітає у безмір’я. Моя душа в жовтневім Листі ніжности, в цнотливих персах неба, крапелинах винних. Моя душа стоїть у царських перстах, морозно сиплеться до ночі осені. Моя душа у стиглих нервах повітряного нітрогазу. Моя душа молочною утомою летить сухими зморшками у Листі. Моя душа в зеленім ворсі лісового шалу, коли слова купала у Водах слів Пречиста. Я – найщасливіша тепер, бо зимнію на жовтім стязі Листям. Я – запашилася терном, я стала Древом. Урочисто ступнула в Противні небес. Я – чиста.

Норончевим таляром на моїм вікні, тихо, на долішнім персті затримую погляд, в пониззі жовтіють Листи:

-    Тобі ніщо не загрожує, тебе ніхто не запитує. Ти є. Тобі все вдається, ти спритна, бо мала….

Такими думками припинився зір, прийнявся видивлятися у безодню, де не йде, не їде, не летить Мить. А Виш(н)Я –  напівмертва, напівтиран. Стоїть зсередини, бо йти нема вже сил. Сама до себе молиться в борінні: 

-    Як і чому твої руки тремтять? Чому очі сіли  на вітражах, аби проникнути ся Сонцем? Яких земель ще не пройшли світи? Котрі підземні виміри сягають неба?

     Немає відповіді, нема нічого. Ніхто, ніколи не зупинить  рух, коли думки обкачують, обсмоктують солодку Мить. Один момент… Апробація кенгуру, може він досягне, затримає вагу? Витягую шию, вимислюю… Чую  воїна сили чи Бабу Ягу:

-    Життю можна довіряти. Життя – то все, бо не може не бути, коли все вже давно є. Все стає єдиним життям, єдиним Вмістилищем Всесвіту. Ти вдома.

Світ на спіральних зорях, золоті реалії, золоте життя. Ворота. Приймаю вид білого півня, танцюю на вітрі, притискаюся до знайомого вікна. Точка доступу в Єднання. Неперейдений перехід, безкінечний вимір, але пізнання зввжди таким було, завжди Инша Формація ставала своєю, коли приходила у Свідомлення. Усвідомлення чогось несе иншу формацію того, на що свідомість зосереджується. Життю треба довіряти, бо життя не може транспортуватися не туди, не так…. Все – житття, а Життя – це все. Тому духовність – в глибині серця, в Ядрі всюдисущого…