ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 228 Декабрь 2015
Гурген Баренц ДЕЛО ВСЕЙ ЖИЗНИ Михайло Блехман Заміщення імені Світлана Брагінець Твори чернігівського подружжя звучать уже на всіх континентах! Сергій Дзюба ВАМПІР Сергій Дзюба 20 українців, які вразили світ ОЛЕГ  ГОНЧАРЕНКО      Я  ПРОШУ  ВАС - ЖИВІТЬ! Юрий Кирпичев Колонии и метрополии. Уроки Парижа Виктория Колтунова Маленький рассказ о Голодоморе Наталия Кравченко Стихи о счастье Аркадий Маргулис Если бы не исчез мистер Айсфилд Борьба за акции Никита Николаенко Нина Турицына УБИТЬ - ЛЕГКО
1. Гурген Баренц ДЕЛО ВСЕЙ ЖИЗНИ
Гурген  Баренц
ДЕЛО ВСЕЙ ЖИЗНИ
Армянская поэзия в прочтении Марка Рыжкова
     В Екатеринбурге увидела свет внушительная по своему объёму и с большой  любовью подготовленная, оформленная и изданная книга «Поэзия Армении в  переводах Марка Рыжкова». Книга издана тиражом в тысячу экземпляров, что в  условиях сегодняшней «нелётной» погоды для литературы и, в особенности , для  поэзии тоже очень хороший показатель. 
     Издатель книги Аркадий Брызгалин, впервые познакомившийся с армянской  поэзией и серьёзно и глубоко полюбивший её по переводам Марка Рыжкова,  признаётся, что его в армянской поэзии сразу впечатлила её «тихая мудрость».  Удивительно точное и ёмкое определение. Лучше не скажешь
     Столь же точное и ёмкое определение для многолетней, непрерывной и  плодотворной переводческой работы Марка Рыжкова нашла и редактор книги  Майя Никулина, назвавшая его любовь к армянской поэзии «счастливой  любовью». И поэтому, беря в руки однотомник, ставший по существу итогом всей  литературной деятельности переводчика, его памятником, невольно радуешься  тому, что за дело это взялись его единомышленники и почитатели, люди,  искренне любившие его, высоко ценившие его подвижнический труд и  влюблённость в армянскую культуру и литературу, в армянскую поэзию. 
     Литературная, переводческая деятельность Марка Рыжкова было всего лишь  одной гранью, одной ипостасью его разносторонних интересов. Издатели книги  отмечают, что он был «замечательно одарённым человеком»: преуспевающим  врачом «прекрасный врач, умный, добрый, вызывающий немедленное полное  доверие»; поэтом («писал стихи, легко и на любую тему »); скульптором,  художником-живописцем («отлично рисовал, оставил интересные живописные  работы»)…
     Армению Марк Рыжков полюбил сразу и на всю жизнь. Приехал на  Всесоюзный съезд врачей-патологоанатомов, а вернулся с твёрдым убеждением,  что «увидел свет», что открыл для себя новый и удивительный мир, который  называется Арменией, армянской культурой, армянской поэзией.
      Он настолько полюбил Армению, что взялся за изучение языка её народа,  чтобы читать, понимать её поэзию, чтобы переводить эту поэзию не только с  подстрочников, но и с оригиналов. Одним из первых, а на наш взгляд, и самых  удачных его переводов была поэма Паруйра Севака «Песнь Песней». Он перевёл  также несколько десятков стихотворений Севака, и некоторые из этих переводов  вполне можно считать творческими удачами переводчика.  Судя по количеству  переведённых произведений, явное предпочтение поэт-переводчик отдавал Амо  Сагияну, Ованесу Ширазу (в творчестве которого его особенно заинтересовали  четверостишия и короткие стихи в 8-10 строк), Сильве Капутикян, Геворгу Эмину.  Поэзия Арамаиса Саакяна представлена в книге исключительно стихотворными  миниатюрами, в том числе – трёхстишиями.
      Давая оценку переводческому наследию Марка Рыжкова, мы должны считаться  с тем, что он, несмотря на огромный объём и на плодотворность проделанной  работы, был всё же не профессиональным поэтом-переводчиком, а именно  литературным тружеником, который не стремился быть или хотя бы выглядеть,  говоря известными словами Пушкина, «в бореньях с трудностью силачом  необычайным» - уже, хотя бы, в силу того, что не владел в совершенстве техникой  и тонкостями русского стихосложения ; его не смущали глагольные и бедные  рифмы, он подчас не утруждал себя мучительными поисками  единственных,  «этюдных» решений и довольствовался интуитивными находками и передачей  поэтического содержания переводимого оригинала А ведь нередко поэтическая  составляющая стихотворений находится не столько в их смысле, сколько в  нюансах, деталях, структуре поэтических образов, в настроении, в  психологической ситуации, - а всё это как раз и передаётся формой  стихотворений, их выразительными и интонационными  особенностями. Авторы- составители сборника отметили также «всеядность», не очень высокую  требовательность к выбору переводимых авторов и стихотворных текстов М.  Рыжков переводил из армянской поэзии то, что ему нравилось, а нравилось ему,  судя по широчайшему диапазону представленных авторов, практически всё. С  признанными, всенародно известными поэтами – Е. Чаренцем, О. Ширазом, П.  Севаком, А. Сагияном, Г. Эмином, С. Капутикян, Р. Ованнисяном, В. Давтяном, Р.  Давояном, Ю. Саакяном, А. Саакяном и другими – соседствуют посредственные  произведения (редактор книги М. Никулина называет их «газетными  однодневками») малоизвестных авторов, переводить которые и засорять ими  периодику, а впоследствии, и свой однотомник избранных переводов, было, в  общем-то, совершенно необязательно.     
     В книге представлены не только стихи армянских поэтов в переводе Марка  Рыжкова, но и письма поэту-переводчику и воспоминания о нём. На наш взгляд,  сборник однозначно выиграл бы, если бы его составители поместили письма и  воспоминания о переводчике не в середине книги, вперемешку с переводами, а в  самом конце сборника, в качестве отдельного раздела, приложения.
     Если кто-то станет утверждать, что Марк Рыжков не хватал звёзд с  поэтического неба, что он не достиг высот Марии Петровых, Наума Гребнева,  Веры Звягинцевой и многих- многих других замечательных русских поэтов- переводчиков, представивших русскому читателю лучшие образцы классической и  современной армянской поэзии, мы не станем ему возражать. Но при этом  заметим, что, в отличие от Марка Рыжкова,  Армения, армянская культура и, в  частности, поэзия, ни для кого из них не стала делом всей жизни, заслонив собой  всё остальное, а была всего лишь определённым эпизодом в жизни, в творческой  биографии. Марка Рыжкова никто «не подключал» к литературному процессу,  никто не ориентировал в том, кого из армянских поэтов следует и кого не следует  переводить; никто не заказывал ему переводы и не посылал подстрочников. Всё  это он делал сам: читал современную армянскую поэзию и переводил то, что  представлялось ему интересным и заслуживающим перевода, то, что «цепляло». 
     Скульптор Генрих Амбарцумян выразил признательность армянской  литературной общественности и всего армянского народа, поставив на могиле  Марка Рыжкова памятник в виде армянского хачкара. Не побоимся повториться и  сказать, что ещё одним памятником славному поэту-переводчику стала книга  «Поэзия Армении в переводах Марка Рыжкова», созданная его друзьями,  почитателями и земляками-екатеринбуржцами. Памятник Марку Рыжкову  –  замечательному врачу, поэту-переводчику, скульптору, художнику-живописцу,  философу. И ещё – замечательному человеку.
                                             
2. Михайло Блехман Заміщення імені
Михайло Блехман
Заміщення імені
Дление не вечно длится.
Зінаїда Гіппіус
Блокнот мовчить усіма своїми сторінками , злиплими від непроглядного сну.  Непроглядного і нестримного.
Втім, і перо все одно ж кудись поділося...
Кажуть, ранок мудріший за вечір. Але ж для нього тільки - не для зачиненого  блокнота.
Ось уже пішов повний немов постійно голодний сусід, місяць.
Виглянути у зачинене як блокноту, вікно, зазирнути туди, де повинні коли-небудь  закінчитися безкраї околиці. Задеревеніле за холодну, немудру ніч листя дерев  сьогодні, як ніколи, здавалися звідси пом'ятими фантиками. Ліс за деревами не  був помітний , -  та чи був він там зараз, як колись?
Колись, здається, був...
Прислухалася до безмовного шелестіння сторінок, завжди начебто готових  відкритися на першу вимогу, - ні-ні, на перше прохання. Єдине, чого не хотілося -  просити їх. А вимагати не було сил.
Зосередитися на поки ще головному .
Що вони зроблять, коли коли-небудь розкриється мій блокнот? Чи допоможуть  вони йому - відкритися?
Допоможуть же, так ?
Добре, припустимо, вони відкриють його - самі для себе. Але відкривши -  замовкнуть Вони це вміють  краще за все інше .
Мовчати... Що іще вони готують?
Нічого не боїшся так, як того, чого дуже хочеш. І нічого не хочеш так, як того, чого  дуже боїшся.
"Все має бути інакше, - заперечать вони, закриваючи блокнота після того, як  відкрили й пробігли рядки, немов поспішаючи до трамвайної зупинки. У цьому  блокноті немає головного: фактів".
"Саме так,  додадуть інші. - Аби ми не мовчали - а ми це вміємо, - вирвіть  сторінки з докучливими, обридлими метафорами. Позбудьтесь їх і позбавте нас,  це говоримо ми".
Це кажуть вони.
Але ж сторінка - не хворий зуб, її не видалити. Та й не болить вона, чекає тільки.
Втім, болить  – аж доки не позбутися порожнечі...
Земля повільно покривається сивиною. Сніг - старий, торішній, одвічний - іде та   іде собі, по-старечому зупиняючись, щоб перевести дух, і знову нечутно човгає по  застуженій землі. Щось шиє на ній своїми сиво -білими нитками.
"І назвіть ці факти їхніми власними іменами. Ну, або принаймні   загально  відомими. Головне  – це факт, прекрасний тим, що він - голий, і його ім'я,  покликане цю оголеність частково прикрити".
Повз вікна пропливають кудлаті темно-сірі черепахи. Байдуже заглядають у вікно  і, не побачивши нічого цікавого, навіть не махнувши рукою - звідки ж у них руки, -  пропливають своєю дорогою. Туди, де іншим вже належало або ще належить  побувати. А варто їм трохи поквапитися, як здається, що не вони, а небо поспішає -  в інший бік, туди, звідки прийшли інші...
"Голі факти доступні, як легко досяжна мета: спочатку цікаво, потім, дуже скоро,  стає нудно". Що може бути безцільнішим за мету, яку можна легко досягти?
Ні, вони не відступлять. Чи не оступляться, не поступляться. Скоріше - просто  замовкнуть. Мовчати - це так звично.
А що натомість?
"Зрозуміло  - "ми".
- А хіба між "вони" і "ми" є різниця? Хіба це не одне і те ж?
Чи не краще - ім'я?
"Нудьги немає, не вигадуйте. Краще вже вигадайте факти. Бажання фактів ніяк не  можна назвати нудьгою".
Краще? Хто сказав, що ім'я є первиннішим та осмисленішим  за те, що, спрощуючи,  називають його, імені, замінювачем ?
Ліс, немов же мудріший за ніч світанок, з'явився крізь дерева. Поспішити, чи що?  Скоро - через цілий день, через цілісінький день - але це ж так нескінченно скоро -  похмурі, неусмішливі сутінки знову розчинять у собі кімнату, немов тихий вир -  срібну монетку, що випала в нього з дірявого гаманця, немов час розчиняє  ненавмисно загублене слово, - і блокнот залишиться по -колишньому чужим і все  таким же нерозкритим.
У імені немає здорового глузду, немає сил відрізнити одного від іншого, одну від  іншої. Як ось ця монетка. Вона - в сотнях долонь: підкину, зловлю, неболяче  подряпаю долоню. У тисячах гаманців, в десятках тисяч кишень. Безособово.  Знеособлено. Скільки не повторюй його, скільки не називай своїм, воно, ім'я,  залишиться чужим - ось цією кімнатою, якій рано чи пізно судилося потонути в  сутінках, цієї монеткою, безнадійно розчиненій  у темній воді.
Чим - замістити його?..
Що - натомість?..
Не вдається думати про блокнот. Замість нього - он там, за вікном, походжають  ходою бувалих моряків гуси, тільки й чекають приводу, щоб полетіти, не  попрощавшись, а потім, не вітаючись , повернутися і , як і раніше , не звертати  жодної уваги.
"Ми" і "вони" - найповніші синоніми, вони так невиразно схожі, що одного з них,  будь- якого, на вибір, було б достатньо. Втім, і одного - надто багато, та й як  вибереш кращий, де критерії? Сенсу в них не більше, ніж у фактах, що приходять  звідусіль, скільки ці факти ні оголюй, скільки не вбирай їх у тогу назв, скільки не  ховай у фіговому листі імен.
- На відміну від імені, його займенник треба заслужити.
Ім'я нав'язують, немов спадщину, на яку немає інших претендентів: годиться -  бери. І не треба скаржитись, що дісталося те, чого більш за все хотілося і, значить,  чого більш за все боялася або боявся.
Ім'я не буває ані заслуженим, ані незаслуженим, у цьому воно схоже на своє  дзеркальне відображення - "вони" і "ми". Тому їм не під силу замінити ім'я. Вони  не замінюють його, а - розчиняють. І ще - каламутна вода  – срібну монетку, густий  час – рідке слово.
Заслужити можна - і треба - тільки головний займенник. Той, що не заміщає ім'я, а  робить його унікальним.
Але хіба заслужиш його, залишивши блокнот нерозкритим? Розкрити блокнота -  це наче відкрити занімілий рот.
- Хіба заслужиш його, якщо не дотягнешся до пера?
Вийти на ганок, сховатися під черепашачими бульбами, відвести погляд від  вишитої білими нитками сивини.
Дивлюся - і не вірю...
А може, це тому, що починаю вірити?
Золотиста нитка замість раптово зниклих білих.
Земля поповніла, почорніла, відбила золотисто-блакитний білий світ, що   розігрався над нею.
Гуси і не думали відлітати, а тим більше, не сказавши «до побачення». Або  передумали, хоча – тому що - гарненько подумали. Ходять бувалими моряками,  пощипуючи траву що не бажає в янути .
Зате пішли черепахи, хоча й настовбурчилися спочатку .
Листя перестало здаватися фантиками. Ні, перестало ними бути.
Ну добре, а перо? Невже й перо - знайдеться?
- Підніми голову - он його скільки, твого пір я! Вибирай будь-яку пір їнку роби з  неї перо, поки воно знову не зникло, як ці клуби та клубочки, що пропливають  повз вікна. Бачиш, як їм подобається висіи Це ж вони для тебе .
Блокнот причаровує. Мені відомі всі його секрети, а йому - мої. А значить - немає  у нас жодних секретів. Він відкрився  – але поки що тільки мені.
До всіх інших черга дійде пізніше.
Нехай і не дійде, неважливо. Мене більше не турбують непотрібні займенники. Я  більше не хочу того, чого боялася напередодні.
Я хочу багато чого, отже не боюсь нічого.
Швиденько  зійду  моєю прозаїчною, чимось трохи схожою на вже - ще - немодний  вірш, драбиною. Сторінки блокнота болять, виснажені порожнечею.
Зловлю перо. Спробую бути гідною подарованого мені мого особистого  займенника. Адже й ім'я тоді отримає сенс.
А ось уже мій ліс. Він є, він і не думав здаватися. Дерева, виявляється, зовсім йому  не перешкоджають .
Навпаки - допомагають .
3. Світлана Брагінець Твори чернігівського подружжя звучать уже на всіх континентах!
Світлана Брагінець
Твори чернігівського подружжя звучать уже на всіх континентах!
У Канаді вийшов третій том чотиритомника Тетяни і Сергія Дзюби «Вірші  60-ма мовами світу »
Не думала, що з таким нетерпінням чекатиму появи третього поетичного  тому грандіозного міжнародного літературного проекту, започаткованого лише  два з половиною років тому. Але за цей час українські письменники з Чернігова  Сергій і Тетяна Дзюби стали відомі на увесь світ! Адже їхні твори тепер  перекладають в Європі, Америці, Азії, Австралії та Океанії, Африці  І не тільки  перекладають, а й друкують у провідних зарубіжних літературно-мистецьких  газетах та журналах, видають в антологіях і окремими книжками та влаштовують  чудові презентації на міжнародних фестивалях поезії .
І ось – третій том ! Дуже ошатна, вдала обкладинка – український Крим,  Бахчисарай, легендарний ханський палац… «Це – наша дружня підтримка  багатостраждальному кримськотатарському народу, котрий зараз особливо  потерпає від окупації півострова», – наголошує Сергій Дзюба. 
Замість передмови , надруковано цікаві відгуки на перший і другий томи  письменника Віталія Леуса з чарівними малюнками Марини Скоробагатько. Як  відомо, Сергій переклав та упорядкував уже дві книжки казок і оповідань для  дітей письменниці з Італії Людмили Шутько, котрі протягом двох років вийшли в  Україні, – «Закон радості» та «Гуртожиток у лісі» з дивовижними, яскравими  ілюстраціями талановитої української художниці з Чернігівщини Марини  Скоробагатько. І це співробітництво продовжується! 
У другому томі побачили світ вірші Тетяни та Сергія німецькою мовою, які  блискуче переклала видатна українська письменниця, Шевченківський лауреат,  велика подвижниця Віра Вовк, яка зараз мешкає в Бразилії . Також поезії  чернігівського подружжя переклали відомі верхньолужицькі поети з Німеччини  Бенедикт Дирліх та Доротея Шолчина. Однак саме легендарна Віра Вовк  започаткувала міжнародний проект «Вірші Тетяни і Сергія Дзюби 60-ма мовами  світу»А в третьому томі поезії подружжя з Чернігова подано португальською  мовою в перекладі пані Віри! Поруч – прекрасні світлини з Португалії. Взагалі, у  третьому томі, який теж вийшов великим обсягом (315 сторінок), – дуже багато  цікавих, оригінальних світлин та малюнків. «Усе надіслали наші друзі, які  мешкають у багатьох країнах», – розповідає Сергій.
До речі, тут (як і в першому та другому томі) представлені обдаровані,  небайдужі люди – письменники, журналісти, громадські діячі, які постійно  допомагають висвітлювати незвичайний проект: засновники популярного порталу  «Жінка-Українка» Юрій Пероганич та його чарівна дружина Тетяна Череп- Пероганич, головний редактор українського патріотичного журналу «Бористен»  Фідель Сухоніс і знана письменниця з Дніпропетровська Еліна Заржицька …  Меценат міжнародного літературного проекту «Вірші Тетяни і Сергія Дзюби 60- ма мовами світу» – відомий громадський діяч, депутат Чернігівської обласної  ради, голова правління Ічнянського заводу сухого молока та масла Віктор  Кияновський.     
Ще одна неймовірна родзинка цієї книжки – переклади ромською мовою у  виконанні циганського барона Чернігівщини Петра Главацького. Пан Петро –  творча людина ; він гарно співає, грає на гітарі, керує циганським народним  ансамблем. Тож лідер чернігівських ромів став одним із героїв книжки Сергія  Дзюби «Як я був агентом ЦРУ» та радіоп’єси, в якій сам виконав циганську  народну пісню. А тепер поезії Сергія і Тетяни зазвучали співучою, чарівною  мовою давнього та загадкового народу ромів.
Російською вірші чернігівського подружжя переклали Володимир Ільїн,  Євгенія Більченко та Ігор Павлюк. Усі переклади – професіональні й майже не  поступаються оригіналам. Що й не дивно – перекладали фахівці, до того ж, відомі  поети, вчені, доктори наук, професори. .. Серед письменників та науковців, які  посприяли з публікаціями чернігівського подружжя, головний редактор  популярного журналу «ШО» Олександр Кабанов, доктор філософії, професор  Олексій Грякалов та його дружина – доктор філології  Наталія Грякалова і  прозаїк, публіцист, літературознавець та літературний критик Георгій Дзюба.  
Румунською твори Сергія і Тетяни переклав професійний перекладач Томаш  Вашут, який раніше працював над віршами Євгена Маланюка, Олени Теліги,  Богдана-Ігоря Антонича, Петра Мідянки, романом Юрія Андруховича «Рекреації».  Взагалі ж, Томаш Вашут вільно володіє чеською, угорською та румунською  мовами. 
Сербською вірші подружжя спочатку переклав поет і дипломат Юрко Позаяк  (Юрій Лисенко), який свого часу був у них викладачем на факультеті  журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. А  згодом велику добірку віршів Тетяни і Сергія підготував видатний сербський і  македонський поет Рісто Василевскі. До речі, загалом він переклав понад 120  книжок відомих авторів із різних країн світу. 
Перекладач словацькою мовою – відомий український письменник зі  Словаччини Іван Яцканин, головний редактор журналу «Дукля» та дитячого  часопису «Веселка» . Він часто друкується в провідних українських журналах і  газетах, за першої-ліпшої нагоди приїжджає в Україну. Дуже талановитий і  цікавий літератор, один із моїх улюблених, як і Віра Вовк та Богдан Бойчук зі  знаменитої Нью-Йоркської групи. Власне, пан Бойчук не раз доброзичливо  відгукувався про творчість свого колеги зі Словаччини Івана Яцканина.
Словенською мовою поезії чернігівців переклала письменниця Бістріца  Миркуловська за участю Віри Чорний-Мешкової, яка мешкає в Македонії.  Нещодавно пані Віра переклала македонською «Кобзар» Тараса Шевченка. Вона –  велика подвижниця і патріотка України ! Тут подано і пам’ятні фото словенських  письменників Бране Мозетіча, Андрея Скубича, Сузани Тратник і Станки  Храстель під час їх приїзду торік до Чернігова та Ніжина разом із українським  поетом і перекладачем Дмитром Чистяком.
Неймовірно, але в третьому томі є і переклади творів чернігівського  подружжя таджицькою мовою. Це бездоганно виконав поет і дипломат із  Таджикистану Шохін Самаді, син видатного таджицького поета Абдулгаміда  СамадіПан Абдулгамід переклав не так давно книжку новел українського класика  Григора Тютюнника таджицькою мовою. А посприяв із перекладом віршів  чернігівців сходознавець і літературознавець Олександер Шокало. 
У Таджикистані під час своїх екстремальних подорожей Азією побував і  відомий український мандрівник Михайло Павлюк, герой пригодницької повісті  Сергія Дзюби  «Автостопом з Європи – в Океанію!». Тож в усіх томах є його  дивовижні, оригінальні й майстерні світлини. Безперечно у Михайла – дар  фотохудожника. Та й оповідач він – дуже цікавий! Тож після перекладів  таджицькою вміщено 12 світлин із захоплюючих мандрів М. Павлюка. Є що  подивитися! Індонезія, Малайзія, Китай, Афганістан, Іран…
У Башкорстостані мешкає щирий друг України – Марсель Салімов. Десятки  років він очолював гумористичний журнал, друкуючи в ньому твори українських  письменників. Нині Марсель – постійний учасник міжнародних літературно- мистецьких фестивалів. Його всі люблять – за талант і чудовий, доброзичливий,  товариський характер. Тож М. Салімов з радістю переклав твори своїх добрих  друзів з України башкирською і татарською мовами. Поезії башкирською увійшли  до першого тому, а татарською – до третього. До того ж, Марсель щедро  надрукував їх у республіканських (башкирській і татарській) газетах.  
Перекладач турецькою – Ірина Прушковська, кандидат філологічних наук,  доцент кафедри тюркології Київського національного університету імені Тараса  Шевченка. Професіонали оцінили її переклади дуже високо! 
А завершують цю чудову книжку переклади туркменською. Складна доля у  письменника з Туркменістану Ак Вельсапара. Був відомим поетом і прозаїком,  успішним журналістом на столичному телебаченні. Однак не міг змиритися з  несправедливістю і змушений був емігрувати до Швеції. Там він зумів не просто  налагодити своє життя на чужині, а стати письменником, що тепер уже постійно  друкується за кордоном і отримує престижні міжнародні нагороди. 
Ак Вельсапар має в Швеції, яка вже стала його другою Батьківщиною,  власне  видавництво «ГУН» і, після дружнього знайомства з Сергієм Дзюбою (посприяв  доктор філософських та політичних наук, професор, член НСПУ Рустем  Жангожа), впродовж двох років тричі (!) побував в Україні, зокрема і в Чернігові.  С. Дзюба переклав українською дві книжки Ак Вельсапара – «Смарагдовий берег»  та «Помста роду Лисиці», а також оприлюднив його твори в провідних  українських виданнях: «Українській літературній газеті», журналах «Кур’єр  Кривбасу», «Березіль», «Золота пектораль», «Бористен», «Дзвін», «Літературний  Чернігів», канадському часописі «Порт-Фоліо», на порталах «Жінка-Українка»,  «Укр.Літ» та ін. Тепер виходить у світ і окрема ошатна книжка поетів зі славного  Чернігова туркменською й українською мовами «Яблука з небесного саду» у  перекладі Ак Вельсапара.
Окрасою третього тому стали репродукції картин видатних художників:  Мікалоюса Чюрльоніса, Густава Клімта, Сан Басе, Бяшима Нуралі (класика  туркменського живопису), українців Катерини Білокур, Миколи Пимоненка.   
До речі, видання чотиритомника Тетяни і Сергія Дзюби «Вірші 60-ма мовами  світу» – це спільний проект Міжнародної літературно-мистецької Академії  України  (президент Сергій Дзюба) та канадського журналу «Новий Світ»  (головний редактор – письменниця, кінодраматург Олена Жукова, заступник  редактора – Михайло Співак письменник, публіцист, головний редактор газети  «Перекрёсток Виннипег»).  
Третій том чотиритомника вийшов, як і планувалося, в листопаді 2015-го, а  четвертий має з’явитися наприкінці року. Однак проект продовжується – як  розповів Сергій Дзюба, уже надійшли нові переклади з Данії. Тобто нині твори  подружжя перекладені 61-ю мовою світу!
Світлана Брагінець,
зав. відділом чернігівської бібліотеки імені М. Коцюбинського    
4. Сергій Дзюба ВАМПІР
Сергій Дзюба
ВАМПІР 
Влітку майже щодня , після улюбленої, але такої божевільно  напруженої журналістської роботи , я із задоволенням чимчикую на берег  Десни, аби зануритися в приємну річкову прохолоду, пропливти кілометрів  п’ять за стрімкою течією, а потім спокійно погойдатися посеред річки на  спині, розглядаючи небесну блакить і розмірковуючи про вічне.
Того дня ми домовилися з Віталієм Самарцевим піти на вечірній пляж  удвох Втім, час спливав, всі мої колеги вже давно подалися додому, а приятель  чомусь затримувався. Не відповідала і його мобілка. Я вже почав  тривожитися, адже мій друг – приватний детектив і має неабиякий талан  вплутуватися в небезпечні пригоди.  
Ну, і де його шукати? Куди телефонувати – до міліції, лікарні чи, не  приведи, Господи, знайомому патологоанатому?” – я вже буквально гасав по  кабінету, нервово стискаючи в руці телефон, коли нарешті пролунав  довгоочікуваний дзвінок .
– Привіт ! Не сердься, старий. Уже біжу! – неквапливо промовив  знайомий голос. – Тільки попрощаюся з тутешніми вампірами...
–  З ким? – отетерів я.
–  Ти що, ніколи не чув про людей які смокчуть кров?
–  Авжеж, швендяють уночі  по Чернігову й підступно псують шиї  деяким довірливим добродіям а вдень так солодко хропуть у своїх домовинах,  що гарматою не розбудиш!
–  А от і ні , –  серйозно заперечив Самарцев, – спати вони лягають у  ліжко Ну сам подумай – хіба можна в домовині нормально відпочити
Звісно, Віталій – ще той жартівник, але це вже було занадто .
–  Послухайте, пане Дракуло... – роздратовано гаркнув у відповідь . –  З  вами спілкується поки що всього лише злий, стомлений і надзвичайно голодний  чоловік Тому майте совість ваша величносте, не будіть у мені звіра!
Невдовзі ми зустрілися і, заскочивши по дорозі до сусіднього гастроному,  хутко дійшли до річки.  Купалися довго, кілька разів перепливаючи Десну. А  коли благополучно вилізли на берег і розклали багаття на затишній галявині,  приятель обережно відклеїв від власного  тіла цупкий пластир. У відблисках  вогню зовсім  нескладно було розгледіти свіжий слід від глибокого укусу ...
Добре, що  за давньою журналістською звичкою  я, про всяк випадок,  прихопив із собою диктофон, а Віталій Самарцев уже цілком налаштувався  розповісти свою, можливо, найзагадковішу історію. 
      Батько і донька
      Дехто вважає мене диваком, бо люблю засиджуватися на роботі до пізнього  вечора. Навіть коли знаю, що вранці виспатися досхочу не вдасться. До світанку  ще, як то кажуть, дожити треба. Зате слухати опівнічну тишу – одне задоволення!
     Вона увійшла непомітно – навіть двері не рипнули. Просто матеріалізувалася  посеред кімнати! Зазвичай, так підкрадаються босоніж, але на молодій особі були  яскраво червоні черевички, які неабияк пасували до її розкішного рудого волосся,  що хвилясто спадало на плечі, акуратного манікюру на довгих, тонких, тендітних  пальчиках і мініатюрної дамської сумочки, до якої можна було  помістити хіба що  помаду, тіні для очей та гаманець.
     – Оце так сюрприз... – зачудовано поглянув на панночку. – Давно мріяв  познайомитися з привидом!
     – Добрий вечір, детективе. І дякую за комплімент. Ви – сама люб’язність... 
Вона  не була ані збентежена, ані сердита. З цікавістю роззирнулася  довкола, підступила ближче; і я зміг належно роздивитися її вродливе, але занадто  бліде обличчя (від чого помада на тонких губах здавалася неприродно яскравою),  гордий грецький ніс (такі, зазвичай, зображують на іконах) та допитливі,  примружені очі. 
– Даруйте, вночі вмикаю лише світильник – обожнюю сутінки! Сидиш,  мрієш про щось особливе, потаємне, недосяжне... Втім, вам, мабуть, не надто  комфортно? Волієте бесідувати при яскравому світлі? Я – дійсно, сама  люб’язність, якщо йдеться про бажання потенційних клієнток!
– Ні, прошу вас, – зробила ще один крок до мого крісла. – Я також  обожнюю сутінки. Тоді люди і речі здаються кращими. А ще мої очі потерпають  від сонячного світла, тож впродовж дня на вулиці я змушена користуватися  затемненими окулярами. Незабаром ви остаточно переконаєтеся детективе, що  ваша майбутня клієнтка не приховує власних недоліків.  
– Віталій Самарцев – завжди до ваших послуг ! А тепер і мені хотілося б  дізнатися ім'я чарівної незнайомки. Отже? 
– Дізнаєтесь... – проникливо поглянула мені в очі. – Якщо зараз погодитеся  здійснити одну, не надто тривалу , нічну прогулянку. Мій тато бажає з вами  побесідувати. На жаль, він не може надовго залишати свою оселю, проте запрошує  вас у гості.
– Ну ось, – розчаровано озирнувся і заговорив до акваріумних рибок , –  тільки-но  зустрів симпатичну юну леді, з якою міг би змістовно провести  наодинці дещицю часу, а вже доводиться знайомитися з її батьком!
– Між іншим, юна леді – заміжня, однак їй конче потрібна ваша допомога.  Ви поїдете, Віталію?  
– З вами? Хоч на край світу! Як я можу проґавити таку спокусливу  пригоду?! Замість звичного нудного сну шалено мчати бозна куди безлюдними  нічними вулицями поруч із загадковою особою, котра, очевидно, ще й власноруч  крутитиме кермо „крутої” автівки!   
– Не бійтесь, я звикла вештатися вночі, – не стримала іронічної посмішки. –  До того ж, поспішати нам нікуди – тато вкладається спати лише на світанку...
Біля під’їзду гордо стояв криваво червоний джип. 
– Непогана „тачка”, – лагідно погладив капот. – Отже, я не помилився!  Спеціально підбирали до своїх босоніжок?
– Нам з батьком подобається цей колір, – стенула плечима, відчиняючи  дверцята. На мить замислилася, буквально просвердливши мене поглядом: – Так...  Здається, ви неозброєні?
– А вас це дивує? – мимоволі замилувався її граціозними рухами.
– Навпаки – тішить! – завела мотор. – Адже, познайомившись із моїм татом,  легкодухий чоловік може схопитися за пістолет і накоїти дурниць...
Вона виявилася досвідченим, віртуозним водієм – не встигли виїхати за  місто, як стрілка на спідометрі немов приклеїлася до позначки 150. Однак молода  жінка почувалась напрочуд впевнено, і автомобіль майже нечутно летів нічною  трасою. 
За годину леді з’їхала з шосе, якийсь час хвацько петляла звивистою  лісовою дорогою і невдовзі вправно пригальмувала поблизу непримітного  будинку, що самотньо зачаївся на невеликій галявині
– Нічого собі... Яка чарівна хатинка  – просто посеред лісових нетрів, де  бродять зграї голодних вовків! – захоплено визирнув у вікно.    
Втім, оселя була надійно оточена міцним парканом, за яким, лише почувши  наші кроки, одразу ж озвався сторожовий пес.
– Не переймайтеся, це – Харон. Він лише здається монстром, а насправді  добрішої істоти годі й знайти . До речі справжнісінький вовк Але за все своє  життя жодної кішки не образив... – втішила красуня.
– Гм... А у вас тут взагалі є кішки? – спробував збадьоритися власним  дотепом, обережно ступаючи на неосвітлене подвір’я.
Щось волохате й величезне одразу ж кинулося мені під ноги, і серце у  приватного детектива Самарцева навіжено тьохнуло. 
– Привіт, Хароне! Ніколи не думав, що перевізник до іншого світу може  бути таким гарнесеньким... – я все-таки наважився зробити крок уперед  –  дерев’яними ногами переступив через нового знайомого адже молода особа  прудко чимчикувала до дверей, і мені зовсім не хотілося відставати від неї.  
– А ви – молодець, не втрачаєте самовладання! – похвалила, не озираючись .  – Харон вас неодмінно запам’ятає...
У будинку було темно та вогко, мов у льосі. 
– Ось і я часом нагадую Ярусі, своїй колезі, аби заощаджувала  електроенергію і не вмикала влітку обігрівач. Тільки уявіть: в офісі – 18 градусів, а  їй – холодно! Може, це – хвороба якась? – голосно поцікавився у супутниці.
Вона швидко зняла навпомацки черевички і, хутко чиркнувши сірником,  запалила масивний канделябр.
– Нічого собі... – аж присвиснув від подиву.
– Даруйте, я не люблю електричного світла, – озвався раптом хрипкий,  замогильний голос. – Роззувайтесь і проходьте до кімнати. Ми з Дариною – люди  загартовані, вдома швендяємо босоніж це – для здоров’я корисно. А для гостей  тримаємо капці – білі й пухнасті.
– А що, у вас тут і гості бувають? – цілком щиро здивувався я, мужньо  ступаючи по прохолодній підлозі: – Взагалі, я теж – досить загартований, тому  обійдуся без білих капців. Вони викликають у мене не зовсім приємні асоціації...
Господар моторошно захихотів. Він виявився дідусем невизначеного віку  (скільки ж йому років – 60, 80, 100?) – високим, навіть попри свою сутулість,  худим, проте не виснаженим. Власник оселі, очевидно, мав досить непоганий зір,  тому не носив окулярів ; однак зморщена шкіра на його обличчі здавалася  пергаментною а велика голова була ідеально лисою. Він сидів біля запаленого  каміну, одягнений у темно-червоний оксамитовий халат, і спирався на величезний  сукуватий костур, який міг би стати грізною зброєю в умілих руках.
Крісло навпроти було вільним, тож мені не залишалося нічого іншого, як  примоститися на нього – неподалік від дивного дідугана з вишуканим грецьким  носом, тонкими губами і пронизливим поглядом допитливих карих очей. Дарина  виструнчилася поруч, неначе мій охоронець.
– Розумію ваше збентеження, пане Самарцев, але мусите трохи побути у  моєму товаристві. До того ж, заприсягнутися, що все, почуте вами у цій кімнаті,  залишиться таємницею для сторонніх вух.
– Авжеж, – кивнув, розглядаючи знайомий портрет у коштовній рамці, що  висів якраз над моїм співрозмовником, – якщо тільки мені не доведеться  приховувати чийсь злочин...
– Це – Влад  III, князь Валахії він жив у  XV столітті. Прототип відомого  персонажа Брема Стокера – охоче пояснив дідусь. –  Правда, на відміну від  вигаданого Дракули, реальний володар Трансільванії не був вампіром у прямому  розумінні цього слова.
– Авжеж, – я знову ввічливо кивнув у відповідь, нахабно підморгнувши  правителеві Трансільванії , – просто цей схибнутий садист всього лише посадив на  палю та спалив живцем понад сто тисяч невинних людей...
– Ви ж знаєте, які то були жахливі часи, – розвів руками співбесідник. –  Жоден володар не міг почуватися в цілковитій безпеці. Тому, щоб захопити чи  утримати владу, тогочасні правителі не жаліли навіть своїх близьких. Звісно, князь  Влад також був нещадним до ворогів, але він захищав рідну землю. Власне, на  батьківщині його вважають національним героєм!.. Чим вас пригостити, пане  Самарцев? – без паузи, тим же тоном поцікавився колоритний дідусь, стискаючи  костур.
– Ну, для чого так офіційно? Називайте мене Віталієм, – про всяк випадок,  скосив очі на сучкувату палицю. – Гість я – невибагливий. Коли спекотно,  пригощаюся „Чернігівським пивом”, а до ошатного каміну, середньовічних крісел,  бронзових канделябрів із запаленими свічками та портрету Дракули, мабуть,  найкраще пасуватиме червоне вино... 
– Чудово, – схвально помахав костуром господар. – А я – Владислав  Владиславович! Даринко, принеси нам, будь ласка, карафку вина.  
Молода жінка нечутно вийшла  з кімнати. Дідусь приязно поглянув їй услід і  раптом пошепки поцікавився:
– Вродлива у мене донечка?
– Так, – зашарівся я. – Вона справді заміжня?
– Справді... – зітхнув співбесідник. – Посватався торік один парубок –  розумний, привабливий, із заможної, інтелігентної родини. Не палить, не  зловживає...
– Ну, просто принц!
– Ні, Стас – звичайний підприємець, – стенув плечима. – Та й не сидіти ж  їй до віку в дівках через мої проблеми! От і переїхала мешкати до чоловіка, в  Чернігів. Тепер доводиться мотатися сюди-туди, аби немічного батька  провідувати. Добре, Стас не проти, а то інший міг би й закомандувати, щоб від  такого родича відцуралася. Знаєте, нинішня молодь особливо не переймається  моральними цінностями й не надто шанує старість. 
– Ріднесенький, хіба ти не відчуваєш, як ми тебе любимо? – ніжно озвалася  Дарина. Спритно внесла тацю з канапками, домашнім вином та двома  кришталевими келихами, обережно поставила на столик.
– А ви? Невже не вип’єте з нами? – промовив розчаровано, милуючись її  витонченими ручками.
– Я – за кермом, – відповіла розважливо.
– Ну, просто посидь у нашому товаристві. Ти йому подобаєшся... – узявся  розливати вино господар.  
– Не сердьтеся, Віталію , – зніяковіла Дарина. – Це у тата – жарти такі. Ось і  Стасик спочатку від нього натерпівся, а потім звик.
– А що, жартувати корисно, головне – не передавати куті меду... – хрипко  захихотів дідусь. – Добре, Віталію, поговоримо серйозно. Здається, ми у вас не  помилилися. Ще б пак! Не одну добу інформацію збирали. Адже тут – справа  особлива, делікатна... Мабуть, ви вже помітили, що ми з донечкою – трохи  дивакуваті?  
– Авжеж... – замислено вдихнув незвичайний аромат червоного вина.
– І ви не боїтеся? – співчутливо поцікавився господар. Його зморшкувате  пергаментне обличчя здавалося похмуро урочистим.
– О, не турбуйтеся, я  – спокійний мов двері ! Давно мріяв посидіти біля  каміна у теплій компанії
– Що ж ... – старий багатозначно перезирнувся з Дариною і повагом підняв  келих. – У такому разі, Віталію, пропоную випити за тепло . За благодатну червону  рідину, яка звеселяє наші серця .
– Цікавий тост, Владиславе Владиславовичу, – усміхнувся й обережно  цокнувся з господарем. – Вперше в житті п’ю за вино
Кришталь мелодійно задзвенів, вміст келиха виявився просто  божественним.
– Це – особливий напій, ми з донечкою виготовляємо  його за давнім  родинним рецептом, – похвалився  співбесідник . – Взагалі, я мав на увазі кров,  Віталію...
– Що?
– Тост був про кров, – терпляче пояснив дідусь, – теплу, поживну і  надзвичайно смачну!
– Жартуєте? – мало не прикусив язика. 
– Ви просто ніколи не пробували скуштувати її по-справжньому, – спрагло  облизався господар, але, усвідомлюючи моє збентеження, примирливо здійняв  руки. – Не хвилюйтеся, ми зовсім не прагнемо нав’язувати такий спосіб життя  стороннім Думаєте, легко бути вампіром?  
– Ви сказали „ми”?   нервово закліпав очима, ошелешено розглядаючи  красуню, яка сумирно сиділа поруч : – Тобто Дарина...
– Так, – невинно посміхнулася молода леді. – Просто у мене це виявляється  не так інтенсивно. А ось тато виходить надвір лише вночі , інакше він може  отримати жахливі опіки від сонячного світла. 
– Але, звісно, ми – не якісь містичні істоти з потойбіччя, а живі люди, –  господар ухопив карафку з вином і акуратно наповнив по вінця мій келих.  – Щось  ви надто блідий, Віталію. Випийте – поправте своє здоров’я...
– Дякую, чудове побажання! – кивнув, відчуваючи, як потужно, наче  ковальський молот, гепає в грудях бідолашне серце:  – Дозвольте і вам налити.  Здається, це – все-таки вино. Кров начебто солоніша?
– Розумію вашу іронію ... – його обличчя враз переорала глибока зморшка старий скорботно насупився, хоч брів у мого співрозмовника практично не було: –  Я вже давно змирився зі своєю вимушеною відлюдькуватістю; адже, дізнавшись  про народження виродка, рідні одразу ж відмовилися від мене. Я їх ні в чому не  звинувачую уявляю, в якому вони були стані, коли почули, що у їхнього первістка  – дуже рідкісна, невиліковна хвороба . У мене взагалі не росте волосся  (ніколи не  голюся!); а шкіра, навіть у юні літа була зашкарублою. .. Спочатку я виховувався в  сиротинці – разом з іншими дітьми, але незабаром мене ізолювали. Все почалося,  коли, угледівши одного разу оголену руку своєї ровесниці, я інстинктивно вп’явся  у неї зубами Звісно, мене покарали –  насварили, поставили в куток ; та я вже  пізнав неповторний смак крові і збагнув, що саме цього дивовижно спокусливого,  благодатного відчуття мені й не вистачало. Відтоді я марив кров’ю, і ніхто вже не  міг почуватися в безпеці поруч зі мною Тому, за будь-якої погоди (навіть у  задушливу спеку!) , вихователі й медики, відвідуючи свого „навіженого”  підопічного, змушені були щоразу ретельно кутатися в одяг. На шиї  обов’язково  намотували довгі шарфи, а руки захищали цупкими рукавичками. Ну, не дивіться  так похмуро на мене, Віталію, випийте добірного вина, це ж – не кров...
Мене знудило, однак все-таки змусив себе взяти келих і пригубити дещицю  червоної рідини: 
– Отже, ви нікуди не виходили без дозволу?
– Який дозвіл? Що ви – докірливо похитав головою дідуган і знову  вчепився у свій костур. – Я взагалі не залишав крихітної кімнати ! Мене роками  тримали під замком, наче особливо небезпечного злочинця, і дбайливо стежили,  аби юний в’язень не наклав на себе руки Ось такий „гуманізм”... Але одного дня  сталося диво – до моєї „камери” увійшов високий, статечний добродій ; кілька  хвилин він скрушно дивився на „дикого хлопчика”, а потім на його випещеному  обличчі з’явилися сльози. Так вперше і востаннє в житті я побачив свого батька.  Тільки через багато років мені вдалося розшукати цвинтар, на якому поховані  рідні. Виявляється, тато став дипломатом і родина тривалий час мешкала за  кордоном. У них народилася чудова, абсолютно здорова донечка. Їй було вісім,  коли юну велосипедистку просто біля власної оселі збив п’яний водій. .. Тоді  батьки згадали про первістка тато розшукав мене у сиротинці однак  так і не  наважився забрати до себе. Однак совість рідним все-таки дошкуляла, тож вони  належно подбали про моє життя. За щедру плату з „навіженим хлоп’ям ” почали  панькатися : я вже міг досхочу гуляти на подвір’ї в супроводі вихователів, котрі  тепер ставилися до „бідолашного хворого дитятка” напрочуд ґречно ; вчителі  терпляче проводили зі мною персональні уроки а професор з медичного науково- дослідного інституту настільки перейнявся вихованням юного вампіра що згодом  я навчився досить непогано контролювати свою поведінку. А головне, мені  дозволяли випивати натщесерце і перед сном трохи крові. Звісно, ніхто від цього  не потерпав, адже тоді практично не було проблем з донорами  – бажаючих  здавати кров вистачало! Ну, а заради такого божественного напою я ладен був  цілісінький день поводитися, мов янгол і хоч усвідомлював свою інакшість,  почувався по-справжньому щасливим. Звичайно, шкода, що я жодного разу так і не  поспілкувався зі своїми близькими ; але ображатися на долю – справа, як відомо,  безперспективна. Тим більше, що , після їхнього прощання зі світом, я виявився  єдиним спадкоємцем усього сімейного  майна, і міг вести досить заможне життя –  в усякому разі, не переймався, де знайти дещицю свіжої крові... Знаєте, Віталію, у  вас зараз такий вигляд, ніби опівночі на цвинтарі, просто на ваших очах, із  домовини виліз якийсь невгамовний небіжчик Однак мушу вас розчарувати: чутки  про любителів крові дещо перебільшені. У страху – надто великі очі! В усякому  разі, мені, щоб вгамувати свою жагу, зовсім не потрібно скрадатися закапелками  нічного міста, вишукуючи нових жертв. Будь-який волоцюга, за належну  винагороду, охоче дозволяє мені націдити дещицю своєї крові. Взагалі, зараз у  моєму записнику – немало шляхетних, законослухняних громадян, готових за  необхідності поділитися власною крівцею з ближнім. Спасибі й знайомим  медикам – не забувають...
– Які, виявляється, у нас – чуйні люди, Владиславе Владиславовичу!
– Авжеж. Власне, я ще не зустрічав добродія, котрий би визнав, що йому  цілком вистачає грошей... До речі, аби підтримувати себе в хорошому тонусі, не  обов’язково пити саме людську кров. Можна домовитися і з власником якогось  телятка. Правда, це – не так смачно, але все одно – поживно ... Запевняю вас, за все  своє життя я не скоїв нічого лихого ! Живу, по суті, за Божими заповідями: не  вбиваю, не краду, не жадаю чужих жінок... На жаль, трохи побешкетував у  дитинстві – декому таки дісталося від моїх зубів та, на щастя, ніхто з потерпілих  не перетворився на вампіра. Це – просто неможливо, адже моє захворювання – не  грип, воно – надзвичайно рідкісне і звинувачувати потрібно не віруси, а генетику.   Взагалі, мені гріх скаржитися на життя, бо маю Даринку – миле, турботливе  янголятко!
– Дякую, тату, – лагідно пригорнулася до господаря молода леді.
– Зараз ви, мабуть, розмірковуєте, Віталію, звідки у такого стариганя –  молода донька? – хитро примружив очі співбесідник.
– Ну, вам же – не тисячу років, Владиславе Владиславовичу, – знизав  плечима.  – Ось і акторка Марина Зудіна від свого Олега Павловича Табакова,  очільника МХАТу, знову народила...
– Ви мені лестите, – задоволено посміхнувся дідусь. – Втім, розповім  правду: свою Даринку мені поталанило знайти. Звісно, не в капусті. Уявіть собі, в  тому ж сиротинці, де свого часу виховували мене. Чудо та й годі! І сталося це саме  тоді, коли я вже потерпав від своєї самотності. Не скажу, що  у мене ніколи не  було жінок, але жодна з них так і не наважилася вийти заміж за вампіра і, тим  більше, народити від мене дитину.  Замолоду я цим особливо не переймався, та в  поважному віці мріяв стати батьком. Хотілося бути комусь по-справжньому  потрібним! Одного разу знайомий лікар повідомив про дівчинку, від якої в  пологовому будинку відмовилася 16-літня матуся.  Немовля було гарнесеньким,  зовні цілком здоровим, але потерпало від загадкової хвороби – дівчинка просто  обожнювала кров... Уявляєте, як я зрадів, зустрівши нарешті рідну душу?!  Звичайно, зробив усе можливе, щоб удочерити крихітку ; і відтоді почуваюся  щасливим, адже люблю доню понад усе!
– Однак щось неабияк порушило вашу ідилію? Інакше ви б нізащо не  наважилися відкрити заповітну таємницю такому собі Віталієві Самарцеву...
– У нашому становищі, – гірко зітхнув дідусь, – краще мати справу з  приватним детективом. Тим більше, якщо у нього – репутація порядної людини.
– Дякую за репутацію, – обережно пригубив вино. – Нескладно уявити свою  самовдоволену мармизу на шпальтах якоїсь місцевої газети під сенсаційними  заголовком – щось на кшталт: „Детектив Самарцев самовіддано рятує невинних  чернігівських вампірів!”... 
– Отже,  ви погоджуєтеся нам допомогти? – миролюбно сперся на  сучкуватий костур Владислав Владиславович. 
Психіатр
Іванови мешкали в елітній п’ятиповерхівці у одному з престижних  мікрорайонів Чернігова – поблизу центрального ринку. Двері відчинив  привабливий брюнет, одягнений у вишукану яскраво червону сорочку та елегантні  брюки кольору морської хвилі. Він випромінював дивовижну силу і енергію й  водночас справляв враження „свого хлопця”, завдяки доброзичливому погляду  карих очей та щирій посмішці, яка буквально осяювала його обличчя.  
– Стас? Я – Віталій Самарцев.
– О, так, доброго ранку, детективе!
У квартирі панував ідеальний порядок – кожна річ знаходилася на своєму  місці. Ніздрі вловили витончений аромат дорогих французьких парфумів. Столик  у залі прикрашав свіжий букет розкішних троянд.
– Сідайте, як вам зручно ; почувайтеся, мов удома – і, простеживши за моєю  реакцією, задоволено запитав: – Подобається? 
– Я б ще додав акваріум із золотими рибками. Принаймні, спостерігаючи за  своїми вуалехвостиками, я можу заспокоїтися, поміркувати про сенс буття і  задумати бодай одне бажання.
– Цілком слушна порада – матиму на увазі! І що ви просите у золотих рибок?
– А це вже залежить від ситуації. Іноді вони допомагають мені  зосередитися і врешті-решт розплутати якусь загадкову справу, часом  відновлюють душевний спокій та навіюють цікавий сон...
– Отже, поки що ви можете обійтися без послуг психотерапевта?
– Сподіваюсь, що так. Але, думаю, ваш бізнес процвітатиме  й без моєї  персони Адже в Чернігові вистачає охочих детально обговорювати власні  негаразди з чуйним, делікатним співрозмовником і щедро платити за розкіш  такого спілкування!
– Можливо... Проте, відверто кажучи, мені бракує клієнтів. Практикувати я  почав недавно, та й мода на приватних психотерапевтів в Україні ще не  утвердилася. Однак, не сумніваюсь, справа це – перспективна. До того ж,  запевняю без зайвої скромності, я – хороший фахівець! Можу не лише розговорити  і уважно вислухати будь-яку людину, а й дати справді кваліфіковану пораду. Тут  уже однієї терплячості замало – потрібно мати відповідний інтелект та вроджену  інтуїцію. І повірте: Стас Іванов здатний надійно тримати язика за зубами, за  жодних обставин не розголосить чужої таємниці. Це – як сповідатися священику!  Отож, якщо ви принагідно, ненав’язливо порадите мою персону якомусь  заможному, нежадібному добродію чи шляхетній панянці, буду вельми вдячний.  Ну, то як вам моя пропозиція?
– Вельми спокуслива!
– Хочете про це поговорити?
– Даруйте, іншим разом...
– Майте на увазі, я вже не раз вдало консультував свого друга – майора  Воронова.
– Друга?
– Авжеж! Знаєте, де він працює?
– Знаю...
– У карному розшуку!
– Я знаю...
– Віталію , – довірливо прихилився ближче , – відверто кажучи, мене  занепокоїв ваш дзвінок. Дарина – вона така вразлива!
– Мене найняв її батько.
– Розумію, це – ваш бізнес...
– Ніколи не вважав себе бізнесменом. Я розслідую злочини.
– Злочини?
– Так.
– А до чого тут моя дружина?
– Тиждень тому на узліссі знайшли тіло молодої вродливої жінки. Хтось  прокусив їй шию і висмоктав усю кров. А вчора, практично на тому ж місці,  місцеві мешканці натрапили на труп ще однієї красуні, вбитої таким же способом.  Обидва злочини скоєно за кілька кілометрів від будинку вашого тестя...
– Так, я щось чув про перший випадок, – здивовано промовив Стас. – Думав,  звичайнісінькі плітки. Ви ж знаєте нинішню жовту пресу – вигадують казна що,  перекручують і – жодної відповідальності! Якось особисто познайомився з однією  дамочкою, котра спеціалізується на кримінальній хроніці. Настільки цинічне,  недалеке створіння!
– Але ця інформація – правдива. Власне, ви можете зателефонувати своєму  приятелеві – майору Воронову.  
– Дякую, неодмінно скористаюся вашою порадою... Отже, у наших краях   з’явився серійний вбивця? Маніяк?!
– Можливо...  В усякому разі, дикі звірі до загибелі цих жінок не причетні.
– У звірів є алібі ?
– На шиї обох жертв – сліди від людських зубів.
– А нечиста сила? У лісі її також вистачає...
– Ну, якщо це й був упир, то, безперечно, в людській подобі.
– Що ж, експертам видніше, – спохмурнів Стас. – Скажіть, Віталію, мій  тесть розповів вам про свою... хворобу?
– Так.
– Отже, ви знаєте?! – докірливо похитав головою.
– Авжеж. І про Владислава Владиславовича, і про Дарину.
– Моя Дарина – прекрасна, розумна, чуйна жінка!
– Аніскільки в цьому не сумніваюсь.
– Турботлива, працелюбна дружина!
– Авжеж.
– Я кохаю її понад усе, життя ладен за неї віддати! І, запевняю вас, це – не  пусті слова!
– Знаєте, Стасе, я – не священик, але, за потреби, одразу ж згадую про свій  склероз... Не хвилюйтеся: якщо Дарина – не винна, ніхто не дізнається про її  таємницю.
– Обіцяєте?
– Щоб я здох!
– Вона – не винна. Зрозумійте, моя дружина – така ж, як і ми з вами, навіть  краща. Її психічний стан не викликає жодних занепокоєнь! Заявляю про це, як  дипломований лікар -психіатр. Адже відтоді, як ми одружилися, Даринка постійно  перебуває під моїм контролем. І якби, не приведи, Господи, у неї справді  з’явилися якісь небезпечні симптоми, я б неодмінно помітив. А так все, що їй  потрібно сьогодні, це – розуміння та родинний затишок.
– Одне делікатне запитання, Стасе. Вона пробувала вашу кров?
– А яке це має значення для вашого розслідування? Ну, добре, інколи, коли  ми кохаємося, я дозволяю їй... Власне, це – моя ініціатива ! Жодної небезпеки –  такий собі інтимний ритуал, дуже ніжний. Звісно, Даринка збуджується, але не  втрачає розум. І мені, чоловіку, надзвичайно приємно бачити, яку насолоду вона  від цього отримує ... Проте моя дівчинка просто неспроможна скривдити людину,  тим більше, на когось підступно напасти Знаєте, у мене є клієнтка – чемпіонка  світу з самбо. Так ось, коли вона виходить боротися на татамі, то  – справжня  тигриця! Можна лише поспівчувати її суперницям... Але в повсякденному житті це  – напрочуд спокійна і добра жінка.
– А що ви можете сказати про свого тестя?
– Ну, – зітхнув , – Владислав Владиславович – людина специфічна...  Старигань – надто впертий, абсолютно не передбачуваний. З ним, відверто  кажучи, – нелегко ! Розумію – чоловік настраждався ; але він же практично нікому,  крім своєї дочки, не довіряє. У нього завжди  – якісь підозри, претензії ! Спочатку  навіть чути про заміжжя Даринки не хотів, буквально спопеляв мене своїм  жахливим поглядом. А той його моторошний сміх! А знущальне вимахування  костуром просто перед моїм обличчям!  
– Владислав Владиславович – дійсно такий немічний?
– Гм... Як сказати... Останнім часом я, дякувати Всевишньому, не часто  дратую його своєю присутністю. Як на мене, він просто боїться втратити доньку !  Втім, це – моя думка. Даринка обожнює батька і провідує його за першої ж нагоди.
– Як гадаєте, Стасе, ваш тесть може бути небезпечним?
– Зізнаюсь: якби все залежало тільки від мене, він би вже перебував у  відповідному медичному закладі. Але я знаю, що Дарина мені цього ніколи не  пробачить. 
– Маєте на увазі божевільню?
– Причому відділення з надійною охороною та міцними ґратами на вікнах!
– А ви не перебільшуєте? Звісно, Владислав Владиславович не позбавлений  деяких... дивацтв, проте мислить він, по-моєму, адекватно.
– О, Віталію, ви навіть не уявляє, як майстерно вміють маскуватися деякі  божевільні! Психічні розлади аж ніяк не виключать інтелект та кмітливість, а для  досягнення власної мети ці люди здатні поводитися, мов супермени. Тоді вони –  сильні, спритні і надзвичайно підступні . Ну, і не забувайте, що мій тесть – вампір
– Однак саме він найняв приватного детектива ...
– А, може, в такий спосіб старий прагне відвести від себе підозру і  виправдатися перед донькою Не думаю, що його надто лякає перспектива  сконати у в’язниці. Але я певен: єдине, чого він по-справжньому боїться , –  зганьбитися перед Даринкою ; адже донька вважає Владислава Владиславовича  мало не святим мучеником і дискутувати з нею щодо дивакуватого татуся – марна  справа. .. Звісно, я не знаю, що сталося насправді. Зрештою, ті варварські вбивства  міг скоїти і якийсь приїжджий душогуб Бо від нас – і до Києва недалечко, і до  російського Брянська чи білоруського Гомеля. То ж, можливо, злочинець взагалі  мешкає за кордоном! Тоді – шукай вітру в полі, хіба що цьому психу знову  закортить „відзначитися” на Чернігівщині.  
– Ви думаєте, він продовжить вбивати?
– Мабуть... Скажіть, Віталію, правоохоронці вже встановили, хто ті  бідолашні жінки ?
– Поки що – ні. Вони – очевидно, нетутешні. Швидше за все, злочинець  якимсь чином заманив їх до лісу. Причому обидві красуні не чинили опору! 
– Тобто про зґвалтування не йдеться?
– Жодних слідів насилля! Якщо, звісно, не рахувати прокушеної артерії...
– Гм... Чим же пояснити таку покірність? А що, як наш монстр володіє  даром гіпнозу? Спокійно, без поспіху, вибирає жертву, яка не здатна встояти  перед його чарами; навіює їй певну інформацію, фактично перетворюючи на  зомбі; привозить у заздалегідь намічене безлюдне місце і влаштовує свою зловісну  оргію. Ну, як вам моя версія?
– Цілком прийнятна. До речі, від погляду Владислава Владиславовича у  мене спочатку теж мурашки по тілу повзали... 
– Ну ось, бачите! А як вам – його Харон? Тільки мій  оригінальний тесть міг   додуматися до божевільної ідеї – приручити справжнього вовка та ще й назвати   сіроманця на честь відомого персонажа з потойбіччя ... А неподалік – село, люди й  так ставляться з підозрою до непривітного, похмурого сусіда Навіть не уявляю, на  яке пекло перетвориться наше життя, якщо хтось все-таки дізнається правду про  сімейку вампірів! До того ж, правоохоронці навряд чи зможуть тривалий час  приховувати моторошні подробиці загибелі молодих жінок. Винен Владислав  Владиславович чи ні, а його оселя розташована біля самого лісу; отож незабаром  міліція, без сумніву, зацікавиться дивним відлюдьком. Раптом якомусь надто  прискіпливому  слідчому закортить порпатися в минулому, розіслати  офіційні  запити в деякі медичні установи, врешті-решт – з’їздити до того самого  сиротинця? А тим часом маніяк може скоїти наступне вбивство!
– Але ж у вас є друг – майор Воронов ...
– І що я йому скажу? Мої тесть та дружина обожнюють людську кров, тому,  будь ласка, знайдіть пошвидше якогось іншого вампіра, доки тутешні селяни не  влаштували самосуд ?! На жаль, Даринка нізащо не залишить батька, навіть якщо  старий опиниться у буцегарні. Моя дружина просто не повірить, що її безцінний  татусь спроможний на такий жахливий злочин ; отож щодня щиросердно  оплакуватиме його долю і безкінечно страждатиме сама! Відверто кажучи, якби я  міг, то негайно забрав би звідси кохану. З нею я готовий вирушити куди завгодно,  аби лише бути подалі від дорогого Владислава Владиславовича та його затишної  хатинки Ну от, тепер ви знаєте все, Віталію ...
– І я постараюсь, щоб Дарина почувалася в безпеці.
– Як? – недовірливо поглянув Стас.
– Знайду маніяка .
Несподіваний захисник
Майор Воронов впевнено крутив кермо, позираючи на автівку попереду.  Машина, в якій ми їхали, аж ніяк не скидалася на міліцейську; та й водій –  худорлявий чоловік у непримітному спортивному костюмі – зовсім не був схожим  на очільника карного розшуку. І все ж я нервував:
– А ми не занадто муляємо йому очі? Може, трохи відпустимо? Ну, куди він  тут, на трасі, подінеться?!
– Радій, що я взагалі погодився на твою авантюру, – докірливо похитав  головою майор. – Ніби ж – атеїст, а сиджу і подумки молюся, аби нічого не  сталося з дівчиною.
– Вона – вже не дівчина...
– Припини. Інколи мене просто бісить  твоя іронія!
– Можна подумати, я не хвилююся за Ярославу, – примирливо стенув  плечима. – Але не твоїми ж бугаями з „убійного” відділу зваблювати підступного  маніяка, шанувальника вишуканої краси! Власне, я звик ризикувати найдорожчим.  Адже де гарантія, що після такої захоплюючої ролі у нашому трилері, моя амбітна  Яруся й далі опікуватиметься своїм скромним провінційним шефом? А що, як  вона назавжди чкурне з Чернігова, аби стати знаменитою кінозіркою?
– Ох, Самарцев, ти коли-небудь таки підведеш мене під монастир, – зітхнув  Воронов.
– Ну, у святій обителі також можна жити, – оптимістично втішив свого  буркотливого приятеля. – В усякому разі, я нещодавно з цікавості ночував у  справжнісінькій келії. Правда, то був жіночий монастир...
– Та ну тебе , – махнув рукою майор, і наша автівка спритно проскочила  перед громіздкою вантажівкою:  – Сподіваюсь, ми не марнуємо час ?!
– Не знаю , – невинно розвів руками. – Я ж чесно попередив: це – лише  припущення. Можливо, намарилося від перевтоми...
– Дідько б тебе взяв із такими припущеннями!
– Знаєте, в чому ваша проблема, пане майоре? Ви надто довіряєте  очевидним фактам. Звісно, у такий спосіб нескладно спіймати звичайного  чолов’ягу, котрий, хильнувши зайвого, посварився під час трапези зі своїм  односельцем і хвацько штрикнув кривдника кухонним ножем. Але маніяк, тим  більше, людина з вищою освітою, інтелектуал, який позбавляє життя виключно  задля власної втіхи, діє значно обачніше, можна сказати, творчо. Тому, щоб  вирахувати такого душогуба, потрібно мислити  нестандартно, покладаючись  здебільшого на інтуїцію , і якомога частіше нехтувати начебто бездоганною,   „залізною”  логікою. Тобто хоч трохи бути митцем !
– Ага, і бринькати на гітарі ... – пхикнув Воронов.
– Між іншим, славетний Шерлок Холмс був не лише майстром дедукції та  вправним боксером. Він ще, скажімо, досить непогано грав на скрипці і чудово  перевтілювався у волоцюг .
– Твій колега, еге ж? – поблажливо усміхнувся Воронов. – А  ти хоч  пам’ятаєш, що цей літературний персонаж був затятим наркоманом
– Він потім зав’язав! 
– Коли? У віці нашого підозрюваного  – сентиментального кровопивці  Владислава Владиславовича Але ж, друже мій, ті історії про дідугана Холмса – не  настільки цікаві і їх майже ніхто не знає! А ось оповіданнячка, де цей героїчний  чувак, задля своєї геніальної дедукції, нашпиговує власне тіло небезпечними  ін’єкціями,  – неабияк популярні. І як не крути, а саме ті шедеври про бездоганно  позитивного приватного детектива, справжнього лицаря без страху та докору, є в  будь-якій дитячій бібліотеці. Що й казати, чудовий приклад для наслідування ...
– Я люблю Холмса, проте не вживаю героїн
– Ще скажи, що ти взявся за свої екстремальні розслідування, завдяки  химерним вигадкам неперевершеного Артура Конан Дойла ...
– Авжеж!
– Так от, запевняю тебе: цей сер анічогісінько не тямив у криміналістиці ...
– Ви мене розчаровуєте, майоре , – демонстративно надув губи, імітуючи  свою Ярусю в моменти праведного гніву: – Не можна ж так недооцінювати силу  мистецтва!
Машина попереду несподівано з’їхала з комфортного шосе і, не збавляючи  швидкості, помчала неоковирною сільською дорогою.
– Андрію, зустрічайте гостей! Він щойно повернув ліворуч – жене  ґрунтовкою, мов Шумахер, – скористався рацією Воронов. – Ми з Самарцевим –  ще на трасі, приєднаємося до вас пізніше. Доведеться трохи зачекати на узбіччі,  аби клієнт справді чогось не запідозрив. Навіщо передчасно псувати настрій  чоловікові?! 
– А раптом у них – просто романтичне побачення? Легка, приємна, інтимна  прогулянка до лісу? Він же взяв кошик для грибів...
– Що ти сказав? – майор поглянув на мене, як на ворога народу, і  демонстративно заскреготав зубами. У цю мить він сам нагадував  непередбачуваного маніяка. 
– Ні, – скрушно зітнув у відповідь , – тільки справжній садист здатний так  немилосердно поводитися з тендітною кралечкою. Ну, хоч би трохи, зараза,  зменшив швидкість. Він же на тій триклятій дорозі моїй принцесі на горошині  душу витрясе!  
– Між іншим, Самарцев, твій немічний старигань був уночі на місці  злочину.  Андрій скрадався за ним назирці, то під ранок уже ледь ноги пересував.  А Владислав Владиславович – немов щойно з дому вийшов. Свіженький, як  огірочок! Дибає собі чагарями, неначе якийсь абориген-індіанець, і костуром  орудує, ніби середньовічний рицар – важезним мечем, – гілля розсуває Ось де  приховані таланти ... Ні, щоб з’їздити кудись до Бельгії і виграти чемпіонат Європи  з легкої атлетики серед ветеранів. Хоч би якась користь для рідної Чернігівщини
– Дивно. І що ж він там виходив у нічному лісі?
– А хто їх, вампірів, знає? Але швендяв довго, а на тому  зловісному місці аж  до землі припадав, ніби принюхувався. Обнишпорив усе довкола, потім, здається,  натрапив на те, що шукав. Випростався враз і... завив – тужно, протяжно, неначе  вовк. Моторошне видовище! Андрій – хлопець не з лякливих, та буквально  заціпенів від страху .
– І що було далі?
– Нічого... Принаймні старий залишився в людській подобі. Повив на  місяць, поблукав лісом, ніби примара, та й повернувся до своєї хижки. Здається,  він був дуже засмученим
– Але чому? Це ж – нормально для вампіра: здійснити нічну прогулянку,  подихати свіжим повітрям на природі... 
– Тобі видніше, – гмикнув. – Ти ж у нас – вампірознавець!
– Воронов, ти мав би розповісти мені про це раніше Мабуть, я б ще встиг  піти й поспілкуватися з Владиславом Владиславовичем, і, можливо, мені вдалося  б дізнатися правду.  
– Саме тому я нічого й не сказав тобі одразу. Адже тоді могла зірватися  наша спецоперація...   
– Ну, що можна очікувати від мента?!
– Визнаю: хтось має пречудовий дар знаходити найпаскудніше лайно і  безстрашно вступати в нього, навіть не затуливши свого нахабного носа. Ось  тільки витягувати звідти „крутого” відчайдуха , зазвичай , доводиться все тому ж   примітивному менту... 
– Пане майоре, я щось не зрозумів. Вам набридло рятувати моє безцінне  життя? Невже бравий гусар хоче померти від зеленої нудьги? !
– Хоче !
– Воронов, ти це – серйозно? Тобі не подобаються вампіри?  
– Сто років їх би не бачив! 
– Добре, коли все скінчиться, я передам, кому слід, твоє ментовське  прохання...
– Годі, – рішуче взявся за кермо приятель. – Ти тут блазнюєш, а дівчина,  можливо, ризикує життям. Поїхали!
... Ось і знайома місцинка. Втім, треба пройти трохи далі – хоча б із  півкілометра. Що, як менти влаштували засідку? Звісно, це – майже нереально.  Звідки у них стільки людей, аби цілодобово чергувати у лісі? Тим більше, грибний  сезон... Он як супутниця вишукує боровики! Ну, нічого – нехай потішиться,  недовго залишилося... Поки що можна й живою помилуватися! Адже це – не якась  моделька з подіуму – тонконога, наквацяна, безсоромна лялька з однією  звивиною... Ні, у сьогоднішньої обраної – таке невинне, янгольське личко і майже  ніякої косметики. Красуня від Бога! Від струнких, вишуканих  ніжок –  очей не  відвести . А ця граціозна, тендітна шийка – справжній витвір мистецтва!  І вся її  постава так хвилює, бентежить душу, аж кров закипає в жилах... ”. 
О, йому неймовірно поталанило, адже такі довершені жінки зустрічаються  не частіше, ніж справжні вампіри!  Глибоко вдихнув повітря, заплющив очі,  насолоджуючись ароматом її парфумів. Без сумніву, у його обраниці –  бездоганний смак! Шкода, що незабаром усе скінчиться... Однак, що він може  вдіяти? Це – все одно, що позбавити звичайну людину найнеобхіднішого: їжі,  води, сну, сексу... 
Проте , якщо ти не таке примітивне  створіння, а вища істота, здатна пізнати  неземне блаженство, неприпустимо відмовлятися від свого справжнього єства Головне, усвідомити цю унікальну інакшість. Збагнути, що ти – не якесь  кровожерливе чудовисько, а посланець Всесвіту, наділений особливим Даром  відчувати потаємне, недоступне простим смертним. Взагалі, у тебе немає вибору:  або ти приборкуєш власні страхи й сумніви, повністю довіряєшся своєму  невидимому небесному поводиреві і, терпляче долаючи всі прикрі перешкоди,  піднімаєшся на вершину неймовірної насолоди ; або назавжди, до самої  жалюгідної смерті, залишишся останнім невдахою на дні смердючого смітника ... 
Але, коли все скінчиться, треба забиратися звідси. Пора! Ні, він не надто  переймається з приводу ментів. У них так і не вистачило мізків добратися до  нього раніше – ні в Харкові, ні в Дніпропетровську... Проте ця прискіплива  нишпорка – Віталій Самарцев – уже починає діяти йому на нерви! А втрачати  самовладання не варто, адже навіть одна крихітна помилка може призвести до  непоправного.
Втім, поки що все  – нормально. Перша газетна публікація про вбивство  молодої жінки на узліссі йому сподобалася. Як і очікувалося, в редакції одразу ж  схопилися за сенсацію, отриману з конфіденційних джерел. Листа до газети він  набрав на комп’ютері і надіслав поштою – під псевдонімом Влад Дракула. Як то  кажуть, скромненько і зі смаком! Повідомлення про друге вбивство на шпальтах  цього ж таки тижневика має з’явитися завтра. Причому для переконливості він  надіслав і ексклюзивний знімок з місця події. Можна лише уявити, як вибухне ця  „бомба”! 
Залишилося створити ще один шедевр – так, щоб назавжди покінчити з  людиною, яку він ненавидить більше за все на світі. Тільки здобувши жадану,  довгоочікувану перемогу над сильним, гідним суперником, він  нарешті відчує себе  по-справжньому вільним та щасливим ! А потім чому б не пожити кілька років  десь біля моря, тішачись дивовижними гірськими краєвидами і принадними  курортницями, які, неначе метелики на світло, злітаються до Криму у пошуках  омріяних насолод ?!   
Все, потрібно сконцентруватися для завершального дійства, запам’ятати  кожну мить захоплюючої феєричної вистави, щоб згодом знову й знову  прокручувати її в пам’яті на біс. Ну, давай, чоловіче добрий, покажи, на що ти  здатний! ”. 
Він лагідно обійняв дівчину, обережно поцілував у пухкі вуста . Красуня не  пручалася, довірливо прихилилась до його грудей. „Чудово! Можна розпочинати.  Жаль тільки що немає глядачів. Такий спектакль, а поаплодувати нікому!”. Міцно  притиснув  юнку до землі , вп’явся зубами в шию...
Ярослава пронизливо зойкнула й відчайдушно вчепилася у волосся  кривдника. Той очманіло відсахнувся і, облизуючи закривавлені губи, важким,  каламутним поглядом втупився у свою жертву
– Ти прикидалася! На тебе ж не подіяли мої чари, правда? Ану дивися мені  в очі, суко, і відповідай! Чому ти так вчинила? Говори! Ну? – враз на його обличчі  з'явилася презирлива, глумлива посмішка: –  Маленькій шльондрі так  закортіло   кохатися, що вона навіть погодилася поїхати до темного лісу з першим стрічним  дядечком?  Хіба тобі ніколи не розповідали в дитинстві що робить страшний  Бабай з усілякими неслухняними дівчатками? Так ось, я – Бабай . І, запевняю тебе,  я не звик змінювати свої плани.  Ти – обрана ! Присягаюсь зовсім не бажав псувати  це бездоганне тіло. Мені потрібна лише твоя цнотлива кров . Але ти – надто  налякана і не скоришся добровільно. Не хвилюйся, це буде лише один точний  удар...
Йому не вистачило буквально якоїсь секунди. Щось велике й сіре  блискавично вдарило в груди, збило з ніг і вп’ялося в горло. Воронов не  наважувався стріляти здаля, щоб випадково не влучити в Ярославу Моя відважна  дівчинка навіть не втратила свідомості  й широко відкритими очима спостерігала  за нерівним двобоєм людини і вовка. За мить все було скінчено – один хижак  безжально розправився з іншим...
Тим часом майор таки навів пістолет на ціль – навіть не знаю, як я встиг  схопити його за руку ! Куля вп’ялася в дерево поряд зі  скривавленим звіром. Вовк  здивовано, неначе людина, поглянув на мене і хутко зник у чагарях...
– Ну, що ви собі дозволяєте? Одна до останнього зволікає з умовним  сигналом, а інший ні сіло ні впало нападає на офіцера міліції, – докірливо похитав  головою Воронов.
– Нічого не вдієш, я просто люблю тварин ... – стенув плечима й обережно  підхопив зблідлу Ярусю : – Молодець, дівчинко! Сьогодні ти заслужила, щоб ми з  паном майором по черзі носили тебе на руках.
Воронов, як завжди, не оцінив мого гумору – щось невдоволено  пробурмотів у відповідь і заклопотано схилився над непорушним тілом.  Але я вже  чимчикував зі своєю безцінною ношею до автівки. 
– Ти куди? – розчаровано гукнув товариш . – Скажи, хіба це справедливо? Як  обійматися з красивою дівчиною, то – Самарцев. А як скніти біля небіжчика, то –  майор Воронов... Май на увазі – справу ще не завершено! 
Ні, я зовсім не образився на приятеля. Просто зараз приватний детектив  Віталій Самарцев, як ніколи, потрібний одній хорошій жінці Звісно, Ярослава  неодмінно прийде до тями і житиме ще сто років А небіжчику від мене – все одно  ніякої користі . Тим більше, після останнього побачення з сіроманцем, у Стаса – не  надто привабливий вигляд ...
Судді
Ворота були відчинені – на мене чекали, тож не став лишати машину біля  паркану  – заїхав прямо на подвір’я. Харон зустрів мене першим привітно помахав  хвостом  – точнісінько, як звичайний собака. Змарніла Даринка була в затемнених  окулярах, хоч я завбачливо з’явився увечері, та й у будинку традиційно палали  лише смолоскипи (правда, тепер їх вогонь не здавався мені зловісним). Очевидно,  молода жінка просто не бажала демонструвати заплакані очі. .. 
Владислав Владиславович  вийшов мені на зустріч, спираючись на костур.  Проникливо поглянув у вічі, сумно усміхнувся і простягнув руку для привітання :
– Я таки у вас не помилився, Віталію. Дякую, що пожаліли Харона!   
– Звір не винен, – повагавшись, потиснув його велику зморщену правицю . –  Вовк просто виконав команду свого господаря... Вітаю, ви чудово використали  мене, Владиславе Владиславовичу!
– Давайте присядемо, детективе, – зітхнув старигань. – Вип’єте чогось?
– Чашечку свіжої крові... – промовив стиха, ступаючи до кімнати.
Дарина кивнула, звичним рухом взяла зі столика ніж із красивим,  коштовним руків’ям і, не вагаючись, піднесла тонке гостре лезо до свого зап’ястя.   Я мерщій кинувся до неї і вихопив холодну зброю, але від хвилювання надто міцно  стиснув вишукану руку панночки. Вона мимоволі скрикнула, не втримала  рівновагу ; і ми обоє беркицьнулися на підлогу.  
– Ви не забились, Віталію? – турботливо поцікавилася леді
– Ні, дякую... – розгублено підвівся.
– А як щодо свіжої крові?
– Спасибі, я передумав.
– Може, хоч вчорашню посьорбаєте ?
– Ні, якось іншим разом...  
– На жаль, іншого разу не буде, – втрутився господар.
– О, то я – вже небажаний гість?
– Ми назавжди залишаємо Чернігів , – гірко зітхнув дідусь.  
– Розумію... – вмостився у кріслі. – Стас – мертвий, що ж вам тепер тут  робити?
– Ви нічого не розумієте, Віталію, – зболено заговорила молода жінка. –  Наймаючи вас, тато навіть не здогадувався про Стаса. А я була коханою дружиною  і щиро кохала сама! Можливо, кохаю й досі – попри все, що сталося впродовж цих  жахливих днів... Коли ми познайомилися, він здавався таким шляхетним! Водив  мене в театри і на виставки картин ; неймовірно цікаво розповідав про свої  улюблені книги.  Я бачила пристрасть у його очах , але уникала інтимних стосунків.  Не хотіла обманювати, розпочинати спільне життя з неправди . Нарешті  наважилася – розповіла найпотаємніше: про себе і тата. Думала, згорю від сорому Так хвилювалася, що ноги тремтіли Він уважно вислухав, заспокоїв все-таки –  лікар-психіатр А потім запропонував вийти за нього заміж ... Це був  найщасливіший день у моєму житті . Прилетіла додому, мов на крилах ; зізналася в  усьому татові. Я була переконана, що зустріла свою долю – найблагороднішого,  найщедрішого і найвродливішого чоловіка у світі Мріяла народити від нього  дитину. Він був таким чуйним, зворушливим. Лікував мене, перечитав силу-  силенну усіляких книг та публікацій про вампірів. Відверто кажучи, я просто не  знаю, як тепер жити ...
– Даринка чомусь переконана, що саме через її хворобу Стас перетворився  на маніяка, – скрушно повів бровами Владислав Владиславович.
– І вона даремно картає себе! Запідозривши вашого зятя, я вирішив  перевірити, чи не траплялися якісь загадкові вбивства в інших областях України, –  в той час, коли там мешкав Станіслав Іванов. Так ось, трьох дівчат, впродовж  одного місяця, було вбито у Харкові – в міському парку, просто серед білого дня!  А згодом тіла ще трьох молодих жінок знайшли на березі річки, однак сталося це  вже на Дніпропетровщині. Красуні загинули за дивних обставин – вони не чинили  жодного спротиву своєму мучителеві! Правоохоронці припускають, що всі ці  злочини скоїла одна людина  – серійний вбивця, проте вистежити кривавого  монстра поки що не вдалося...
– Тобто, коли дипломований психіатр Іванов  просвіщав приватного  детектива Самарцева про те, яким чином  маніяк заманював симпатичних жінок Стас мав на увазі власний досвід?  
– Авжеж. До речі, тоді я його і запідозрив  – він був надто переконливим Ми одразу ж навели довідки й з’ясували, що свого часу молодий лікар доволі  успішно застосовував гіпноз... До речі, а звідки ви знаєте про нашу розмову?
– Бо я її підслухав, – не змигнувши оком, зізнався Владислав Владиславович.
– Ви?!
– Я... – невинно розвів руками. –  Даринка виділила мені зручну шафу. Там  легко дихалося і все було чути. Звісно, шпигувати – не гарно, але як би я дізнався,  що мене так ненавидить власний зять ? Хто б міг подумати, що всі його слова про  безмежну повагу до моєї персони – звичайнісіньке лицемірство!  
– А чому ви запідозрили саме його?
– Стас чудово знав, що я – не вбивця.  Так, хвора людина – вампір,  дивакуватий дідуган, який увесь час змушений вести потаємне життя, цуратися  людей, але ж – не маніяк! А він такого вам наплів, ніби я – справді якась  божевільна почвара з фільму Хічкока... Навіщо? Я не становив жодної небезпеки,  давно змирився зі своєю долею, завжди прагнув добра Даринці, тому й не  втручався в їхнє життя, не заважав щастю донечки. Який сенс запроторювати мене  за ґрати? Відповідь очевидна: це знадобилося б тільки в одному випадку – щоб  відвести підозру. Від кого? І тоді я подумав, що психіатр також може занедужати ... 
– Тато вмовив мене зазирнути в  ноутбук чоловіка, – зітхнула Даринка. – Я  страшенно протестувала  – ми вперше в житті по-справжньому посварилися Однак, щоб заспокоїти батька, я все-таки мусила погодитися . Почала переглядати  файли і ... натрапила на листи  Влада Дракули  до місцевої газети та жахливий  знімок вбитої жінки ! Я ще не вірила: можливо, це – якесь непорозуміння? Хотіла  відверто поговорити зі Стасом але тато наполягав діяти обачніше – власне, він  уже не сумнівався ... 
– Ваш чоловік неабияк ризикував, описуючи свої  подвиги ”! 
– Файли будь-якої миті можна стерти. Та й хто міг їх прочитати? Пароль  Дракула ” відомий лише мені. Дізналася випадково – якось пригорнулась до  Стаса, а він саме вмикав комп’ютер. .. 
– Зять планував скористатися ситуацією і назавжди позбутися мене, –  пробурчав Владислав Владиславович. – Якби в селі дізналися про вампіра, не  думаю, що мені вдалося б вирватися звідти живим ! Тутешні жителі – дуже  забобонні; досі одне одному переказують легенди про покійного панича, котрий  щоночі вставав із могили у пошуках свіжої крові... 
– А що ви знайшли вночі у лісі – на місці злочину?
– Ви стежили за мною? – спантеличено звів брови старигань. – Гм... Я мав  би здогадатися треба було взяти з собою Харона Власне, я не сподівався, що мені  поталанить відшукати той ґудзик. Не спалося, от і вийшов трохи розім’яти ноги.  Звісно, трапляються збіги , і моя знахідка могла опинитися там випадково. Але  Даринка все ж не дорахувалася одного ґудзика на сорочці свого чоловіка !
– І ви нацькували вовка на власного зятя?
– Мммм... Сподіваюсь, ніхто зараз тихцем не записує нашу бесіду? – по-  змовницькому запитав дідусь.
– Можете мене обшукати, – підморгнув у відповідь
– Це зробила я, – тихо промовила Дарина.  – Я віддала наказ Харону...  
– Ви?! – отетеріло закліпав очима.
– Я стежила за Стасом, бачила його з незнайомою вродливою дівчиною.  Він ні про що не здогадувався, тож не надто крився від мене. Одного разу чоловік  допізна працював у своєму кабінеті я вдавала, що сплю, проте розчула його  приглушений голос: Стас  зателефонував якійсь Ярославі і запросив її на  побачення  – до лісу. Тобто вони мали наступного дня збирати гриби ; але, по- моєму, та красуня зрозуміла його правильно... Ох! – прикусила губу. – Якби він  просто зрадив мене, я б, мабуть, його пробачила. Але уявіть собі мій стан, коли я  нарешті усвідомила, що такий начебто чуйний, інтелігентний, розумний коханий  чоловік  виявився насправді підступною потворою, яка безжально вбиває людей!  Тієї ночі я взагалі не склепила очей  – ледь дочекалася, коли Стас вклався у  постіль ; а тільки-но він солодко засопів нечутно вислизнула з квартири і поїхала  до тата ...
– Ми були у відчаї, – наморщив чоло Владислав Владиславович. – Як  вчинити? Повідомити в міліцію? Припустимо, Стаса б арештували. І що?   Галасливі публікації на шпальтах всеукраїнських газет, сюжети по радіо й  телебаченню. Судовий процес, який тривав би не один рік адже зять міг найняти  найкращих адвокатів, та й сам він – треба визнати, чоловік кмітливий! І увесь цей  час нам довелося б перебувати в епіцентрі ганебного скандалу, терпіти постійні  приниження під жорстким контролем правоохоронців та лікарів. Адже відтоді ми  б кроку не ступили без їхньої згоди ! Ну, добре, я – старигань, доживаю віку. А як  же Даринка?
– І ви прийняли рішення...  
– До Чернігова доня повернулася з Хароном. Сховала його у підвалі, а в  призначений час узяла з собою і поїхала за Стасом назирці. Автівка у неї – надто  примітна, тож позичила машину у приятельки.  
– І ви, леді, бачили нас із Вороновим?
– Так... Відверто кажучи, тоді я страшенно розсердилася. Ви ж обіцяли  татові, що не підете до міліції! – докірливо поглянула на мене Дарина.
– Я й не ходив, доки не переконався, що пахне смаленим (даруйте, та мій  бідолашний ніс одразу ж відчуває підозрілий аромат небезпеки, реагуючи на нього  добірними шмарклями ). Так ось, тільки тоді  ваш покірний слуга змушений був  потривожити свого  бойового товариша. Він – Діва за гороскопом, тому – педант і  буркотун. Зате – досвідчений опер, надійний та спокійний, мов двері ; до того ж,  досі не бере хабарі. Уявляєте, який дивак? Проте в міліції тепер знають лише про  одного вампіра – справжнього. Втім, не сумніваюся, що його буде поховано, як  сумирного християнина. І навряд чи небіжчику коли-небудь загрожуватиме  осиковий кілок...
– У вас – жорстокі жарти, Віталію !
– У вас – теж, Даринко. Ех, знав би майор Воронов, як його перехитрила ще  зовсім маленька дівчинка...
– Я мусила це зробити! Харон чомусь недолюблював Стаса, ніби відчував  щось лихе а той лише підсміювався: мовляв, наш песик просто ревнує . Інколи  чоловік навіть навмисне дратував його, бо знав: це – цілком безпечно, лютий  вигляд вовчиська – лише ілюзія. Харон ще жодної істоти за все своє життя не  скривдив! Хоч  друг і охоронець  він вірний – ми з татом ніколи в цьому не  сумнівалися. 
– Власне, наш вовчик і співрозмовник цікавий , – підтримав доньку  Владислав Владиславович.  – Ну, чому ви посміхаєтеся, Віталію? Люди  припускаються серйозної помилки, самовпевнено вважаючи себе єдиними  розумними істотами на землі В усякому разі, Харон – значно інтелектуальніший  за багатьох наших співвітчизників !
– Ще б пак!  Адже нещодавно цей песик так віртуозно виконав один досить  специфічний наказ свого доброго господаря ...
– Це було прохання, – знітилася Дарина. – Вирушаючи услід за чоловіком, я  прихопила з собою черевик Стаса і  в потрібний момент просто показала його  Харончику. 
– І все?
– Все.
– От і майор Воронов переконаний, що стався нещасний випадок...
– А ви?
– А я вважаю інакше Ви ж знали, чим усе завершиться, Даринко ?
– Знала. Тато мені сказав. Вони з Хароном домовилися...
– То ви чаклун, Владиславе Владиславовичу?
– Ви ж не вірите в чари, – примружив очі дідусь. – Втім, яке це тепер має  значення? 
– Ну, ви можете наслати на мене порчу і позбутися небезпечного свідка.  Все-таки вдруге турбувати проханням Харона – якось неоригінально... 
– Ви відпустите нас, Віталію? – стомлено запитав Владислав  Владиславович.  
– Що? Відпустити вас? Двох незвичайних людей, які  понад усе обожнюють   пити кров? Тих, хто нещодавно так вигадливо відправив до пекла свого зятя і  чоловіка? Невже ви справді думали, що я це зроблю та ще й дозволю забрати з  собою вовка, який із вашої волі вже відчув смак людської крові?! – впевненим  рухом вийняв із кишені мобілку і допитливо поглянув на батька та доньку.
Вони вичікувально завмерли  – бліді, немов  мерці. На подвір’ї велично сидів  грізний Харон, який міг би миттю опинитися в оселі (зустрівши мене, господар  чомусь так і не причинив вхідні двері). Однак, схоже, ніхто не збирався кликати на  допомогу вовка...
– Бувайте, –  кивнув обом. – Сподіваюсь, ви не випробовуватимете мого  терпіння і зникнете звідси якомога швидше? А то я вже починаю скучати !
Невдовзі мої знайомі вампіри благополучно виїхали з Чернігова Цього ж  дня мене зненацька вкусив за ногу звичайний собака...
                                                                                       1.05.2010  
5. Сергій Дзюба 20 українців, які вразили світ
Сергій Дзюба
20 українців, які вразили світ
      Якщо ви бажаєте своїй дитині добра, дайте її прочитати нову чарівну книжку  «Здійснені мрії» відомої української письменниці  Анни Багряної . Це дуже  патріотична збірка і водночас – надзвичайно цікава, пригодницька. Читати її  легко й приємно, до того ж, тут вміщено чудові малюнки авторки, адже Анна – не  лише письменниця, а й дивовижна художниця. А головне, це – шляхетна й  небайдужа людина. Вона пише і малює, як дихає. Тому її книги – живі, сповнені  справжніх емоцій, краси та гармонії. А прочитане напрочуд легко  запам’ятовується. І це – також важливо! 
Про таке ненав’язливе, правильне, патріотичне виховання дитини за  допомогою улюблених книжок гарно сказано у Володимира Висоцького:
Якщо шлях пробивав ти батьківським мечем,
Якщо сльози солоні на вус намотав,
Якщо друзям в бою підставляв ти плече, –  
Значить, правильні книги в дитинстві читав. 
(Переклад Сергія Жадана – С. Д.) .   
     
     У новій книжці Анни Багряної маємо 20 проникливих оповідань про життя  дітей, які стали видатними українцями і прославили свою Вітчизну на увесь світ.  Кожне оповідання  у цій ошатній збірці створене з Любов’ю до Слова. Це щиро  зворушує, адже йдеться про нашу з вами  історію, яку творять люди. 
Хто ж вони, герої цієї книжки? Актриса Марія Заньковецька, вчений Ілля  Мечников, композитор і хоровий диригент Микола Леонтович, педагог Софія  Русова, борець Іван Піддубний, помолог і садовод Левко Симиренко, оперна  співачка Соломія Крушельницька, скульптор Михайло Паращук, поет Олександр  Олесь, авіаконструктор Ігор Сікорський, балетмейстер, хореограф Василь  Авраменко, лікар і вчений Микола Амосов, малярка, скульпторка і письменниця  Оксана Лятуринська, поетеса , громадська діячка Олена Теліга, художниця Марія  Приймаченко, письменник Іван Багряний, майстриня- вишивальниця Віра Роїк,  композитор Володимир Івасюк, політична діячка Слава Стецько та дизайнер одягу  Михайло Воронін. Усі вони колись були дітьми, і в кожного з них була своя мрія
Щоб відчути атмосферу цієї ненав’язливо повчальної, однак зовсім не  нудної, дивовижної книжки, наведу уривок із розповіді про славетну актрису  Марію Заньковецьку  (1854-1934), котра народилася на нашому Придесенні – в  селі Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії  – й увійшла в світову  історію, як видатна актриса українського театру
«Поміщик Адасовський із села Заньки і чути не хотів про доньчине  бажання грати на сцені. Вважав акторську професію негідною для людей  дворянського походження.
Проте Манечка була не з тих, хто легко відмовляється від своєї мрії. Змалку  вона понад усе любила співати й танцювати. Щоразу, коли в домі Адасовських  збиралися гості, не обходилося без Маниних палких і зворушливих виступів.
У десять років дівчинку віддали до приватного пансіону Осовської. Там її  акторські здібності проявилися з новою силою. Вона невтомно вигадувала  різноманітні п’єски. А потім разом з іншими ученицями ставила їх на  імпровізованій сцені. Найчастіше розігрувалися кумедні випадки зі шкільного  життя. Вірші до вистав Марія писала сама.
Викладачі були захоплені неймовірним талантом дівчинки.  
– Майбутня балерина! – вражено повторював балетмейстер пансіону Янек  Прушинський.
Так, Маня дуже вправно виконувала складні танцювальні рухи. Але ж і  голос у неї був неймовірно сильний. Тому викладачка співів вважала її вродженою  оперною співачкою. 
Самій же Мані найбільше подобалося вживатися в різні ролі. Якось  викладач словесності Микола Вербицький попросив її прочитати на уроці  монолог Антігони з трагедії Софокла. Усі присутні в класі були захоплені грою  своєї ровесниці.
– Ти повинна вступити до Московської театральної школи, маєш усі  здібності актриси, – сказав учитель після заняття.    
 На це Адасовська йому відповіла:  
– Одного разу я бачила у селі, як плаче бідна наймичка. Мені б хотілося  показати своїм глядачам сльози тієї наймички. 
Слова дівчинки вразили пана Вербицького. На наступний урок словесності  він приніс їй «Кобзар» Тараса Шевченка. Цю книгу колись для нього підписав сам  автор. 
«Кобзар» став для Адасовської найціннішим дарунком. Щодня вона  перечитувала палкі та пронизливі рядки, запам’ятовувала цілі вірші та поеми.  Уявляла, ніби вже виконує на сцені ролі знедолених Шевченкових героїнь. 
Якось Марія приїхала на канікули до рідного села і вирішила зробити там  домашній театр. Облаштувала у порожній коморі сцену й запросила на  безкоштовну виставу подружок. Грала вже знайому їй роль Антігони. Але, як на  біду, в цей час до комори нагодилася хатня працівниця дому Адасовських баба  Сухондиха. Вона побачила незвичайну для неї картину: панська донька, закутана у  простирадло, обмазана крейдою, стоїть посеред комори та кричить. Злякалася  стара і покликала господарів.
Вкотре тато суворо повторив Марії, щоб вона назавжди забула про своє  захоплення театром. Та батькова заборона ще більше розпалила Манине завзяття.  Повернувшись до пансіону, вона з усією силою поринула у вир творчості.  Продовжувала вигадувати нові п’єси, ставити нові вистави. Її голос із кожним  днем ставав мелодійнішим, а рухи – сміливішими, природнішими. 
– Все ж таки, я буду актрисою! – повторювала сама собі, вертячись перед  дзеркалом.
І знову уявляла себе однією з Шевченкових героїнь. Тоді на її очах  виступали справжні сльози ».
Вперше Марія Заньковецька (справжнє прізвище – Адасовська) вийшла на  велику сцену 1882 року – в ролі Наталки у виставі за п’єсою Івана Котляревського  «Наталка- Полтавка». Відтоді почався її театральний успіх. У своєму  репертуарі Марія Заньковецька мала понад 30 ролей. Грала переважно простих  українських дівчат. Одного разу їй запропонували блискучу кар’єру в Росії, але  вона відмовилася. Все своє життя Марія Заньковецька віддала театрові,  займалася просвітницькою та громадською роботою.
«Для мене театр – перш за все і після всього – храм… Я не можу грати те,  чого не розуміє серце», – сказала якось видатна актриса.
Варто додати, що видавець цієї, справді, захоплюючої книжки  – Юрій  Багрянцев  – письменник, тележурналіст, кінодокументаліст;  а редактор –  Тетяна  Череп- Пероганич  – письменниця, журналістка, співзасновниця популярного  порталу «Жінка- Українка» (деякі оповідання для дітей Анни Багряної, які  увійшли до збірки, отримали нагороду порталу ). Книга вийшла нещодавно у Києві.  Звісно, її корисно прочитати не лише дітям дошкільного та молодшого шкільного  віку, а й дорослим. 
Недаремно збірку «Здійснені мрії» внесено Національною Радою жінок  України до списку найважливіших , патріотичних книжок, рекомендованих для  нашої української діаспори , й уже передано громадам українців у США,  Німеччині та Італії . Звичайно, незабаром потрапить книга і до Канади .
Взагалі ж, я переконаний, що такі книжки неодмінно повинні бути в  шкільній програмі, якщо ми дійсно хочемо, щоб наші діти росли розумними,  чуйними і порядними людьми, справжніми патріотами своєї Батьківщини. 
Кожна дитина має знати, що найзаповітніші мрії, попри всі негаразди,  все- таки збуваються, якщо прагнути до цього всією душею. Саме про це – нова книжка  української письменниці Анни Багряної, неймовірна, чарівна енциклопедія  здійснених дитячих мрій.
    
       
6. ОЛЕГ ГОНЧАРЕНКО Я ПРОШУ ВАС - ЖИВІТЬ!
                                              
ОЛЕГ  ГОНЧАРЕНКО
      Я  ПРОШУ  ВАС - ЖИВІТЬ!
РОМАН-ЩОДЕННИК ХРОНІКИ  СЛАВНОГО  МІСТА  СВІТАЙГОРОДА ТА  ПРИЛЕГЛОЇ  ПРОВІНЦІЇ  ТРОЇ .
                                          
ПЕРША  СПОВІДЬ,  ПУЩЕНА  ЗА  ВОДОЮ
І сказали боги Сізіфові Садовому :
Ти страшенно винний невідомо в чім! Ти винний, бо живеш! Ти винний,  бо ти - людина! Винний і  все! Винний, бо винний, і по-іншому бути не може! За  те, Рабе Божий, будеш усе життя закочувати на Гору камінь
- Важко і нудно, - зітхнув Сізіф. - Головне - нудно… А чи не можна  задіяти щось, хай жорстокіше, але не таке марудне?
Ну, тоді можеш бути Тим-Хто-Волає-В-Пустелі. Але доведеться зняти з  тебе шкіру, вживити тобі третє око, збільшити вчетверо серце, узвичаїти вічний  голод і… прищепити вічний геморой.
- Яким же чудовиськом я стану! А хоч без геморою обійтись не можна?
- Е, ні! Геморой - це головне!
- А що ж воно хоч таке?
- У тебе колись болів зуб?
- Так.
- От і уяви собі, що в тебе повна дупа зубів, і всі болять. При тому і сам не  подивишся, і людям не покажеш. Втім, ти уже втратив можливість відбутися так  легко, ляпаючи дурно отут язиком. Тому, оскільки символ «дупа» так просто і  співзвучно замінюється на символ «душа», ми так і зробимо. І не радій! Душевний  геморой стократ противніший…
- Гаразд-гаразд! - вжахнувся Сізіф Садовий. - Де там уже ваш камінь?!
- І камінь буде, а як же… Тільки от Слово уже сказано, тож, крім каменя,  і все інше, про що говорилося досі, також буде по Слову. До речі, ось ти і дізнався  ціну Слова!
- А, що ж хоч мають робити оті… Волаючі-В-Пустелі?
- О! Свідки ті - то хвора совість і невиліковна пам'ять людства. А творять  вони величні Драми, Міфи і Комедії. Та, вважай, просто занотовують Життя, бо  через голод, спрагу та лютий біль, знаходяться в постійному трансі - чують  нечутне, бачать невидиме, пам'ятають забуте, передбачають майбутнє.
- То коли ж я творитиму ще й оті, належні мені  «опуси»?!
- В ході робочого процесу, без відриву від виробництва! А от за зневагу до  Божого Дару, тебе ще й розпинатимуть на тій Горі!
- Та за що ж мені така рахуба?! Ген Прометеєві Панченку, який украв у  вас Вогонь, і то орел тільки раз на день викльовує печінку!
- Хороша ідея! А вночі орел подбає про те, щоб вселенський біль «сидів  тобі аж у печінках».
- Та змилуйтеся!
- Тут не базар! За торги - камінь буде квадратним!
 А…
- Ні, то буде - Кам'яний Хрест! На ньому тебе й розпинатимуть…
- О-о…
- А найстрашнішим буде те, що чутимеш ти з тиші!
- Та ж…
- І всім твоїм нащадкам така доля - повік віків!
- Чи ж настане колись кінець моїм мукам? - скрикнув бідолаха.
- Гаразд, розповім тобі одну притчу, - лукаво посміхнувся найголовніший  з-поміж богів - Зевс Фафаліоз. - Якось ішов кудись і навіщось пустелею Музикант.  Стер ноги до ран. Мучила його нестерпно спрага. Закінчилися сили. Отже, сів він  під засохлим деревом та й, з горя, почав робити те, що вмів найкраще , - заграв. На  звуки музики прийшов один лев. Заслухався, і ліг у нього в ногах. Потім прибилося  іще двоє чи троє. Ці також зачаровано заніміли поблизу. А насамкінець  пришкутильгав старезний хижак… Ось цей, останній, мовчки роздер Музиканта  на шмаття, та й заходився обідати. Незабаром, оговтавшись, до нього підтяглися й  ті, «одухотворенні», звірі, що прийшли раніше. «Бачиш? - прошипіла одна  пустельна ящірка іншій. - Я ж тобі казала, що, як тільки прийде глухий, музика  скінчиться!» «Все колись закінчується! - погодилась друга ящірка. - Але  принаймні тим, що були не глухими, бач, дісталося і їжі, і видовищ».
- Я все зрозумів, - прошелестів на те бідний Сізіф і, боячись уже навіть  дихнути, покотив на Гору свій Кам'яний Хрест подалі од «справедливого суду»,  залишаючи за собою криваві сліди.
І обвалився на нього біль усього Всесвіту!
А далі все сталося «по сказаному»…
По сказаному, очевидно, стався і я. По сказаному, очевидно, стається і зі  мною, бо ж був отой грішний Сізіф Садовий моїм далеким-далеким пра-пра- пращуром.  
Як і до іншого, набагато більш відомого Будителя, не йдуть, на жаль,  самі  до мене гори. Шкандибаю до них сам, вергаючи перед собою свої Кам'яні Хрести.  І розумним, мабуть, мене не назвеш: розумні гори обходять, а мене, чомусь, усе  манять вершини, хоч і знаю що там знову розіпнуть мою зболену душу.
А може, просто я не набув іще справжньої віри?!
Бо ж казав колись людям  брат Ісус: «Істинно кажу вам, коли матимете  віру, як зерно гірчиці, то скажете горі:  «Перенесися звідти туди », - і вона  перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого ».
А проте, бачу я аж за краї неіснуючого і безсутнього. І чую навіть подих  тиші на дні пітьми. Переживаю своє і не своє. Не скажеш - «відчуваю шкірою», бо  шкіри й нема. Раною всього тіла відчуваю цей Всесвіт, цю Вічність, цю Явність,  цю Ефемерність. Орел залізний вже й розучився літати, ставши і моїм Тотемом, і  моєю Душею, і моїм Невмолимим Болем…
І найстрашніше я чую із тиші!
Ми вийшли з голоду, зі смерті і пітьми,
Тому і невеселі надто люди ми…
Але ми є! Існуємо ще ми!
Й повік віків на цій землі ще будемо.
            НАСЛУХАНЕ  ІЗ  ТИШІ
У хаті страшний трупний сморід, від якого паморочиться в голові, нудить  з душі і тіла, ще гірше, ніж від голоду. У хаті блукають неприкаяні, злі, страшні  тіні-привиди... Тіні теж смердючі, відразливі, якісь аж драглисті! Часом вони  зіштовхуються одна з одною, та одразу ж сахаються врізнобіч, ніби гидуючи й собі  подібними.
У хаті тиша. Тиша ця теж смертна - важка, гнітюча, зловонна! Тиша ця  уміє скімлити і навіть гавкати. Вночі... Як гієна!
У хаті безчасся. Безчасся прибилося сюди разом зі смертю. А може, воно  і є - небуття?.. «Ходики» стали, бо стрілки теж загрузли у смороді. Ба, навіть  чавунна праска, з останніх сил підвішена мамою на їх ланцюжок замість тягаря, не  змогла зрушити з місця безсилий час.
Сашко відчуває, що вже просмердів смертю і сам - наскрізь, до  самісінького серця, до кожної клітинки запаленого мозку. І порятунку від цієї  напасті немає ніякого! Треба було б виповзти якось на вулицю, на свіже повітря,  під Небо... Та де ж їх узяти, тих гемонських сил?! А якби навіть вони раптом і  з'явилися, нічого це зрештою і не змінило б. Їхнє славне, колись черешнево- квітуче, пшенично-золоте село Троя тепер стоїть порожнє-порожнісіньке. Тепер  це - множинне безчасся, великий цвинтар, жахливе кодло привидів, живих і  мертвих!
Під сільськими тинами лише вітри люті кубляться, теж смердючі... Люди  ж, мабуть, так само, як і він, вмирають у домівках, що стали домовинами, або уже і  вмерли, як мама та Наталка, з останнього надіючись хоч на «рідні стіни» .  
-   Вдома рука й нога - свої! - казав колись батько. - Вдома і стіни  захищають.
«Виходить, не од усього може захистити рідний дім... - думає хлопчик. -  Ось уже і руки мов не свої, і ноги мов чужі!»
Стіни ж хати, справді, ще пробують обняти, прихистити. А стеля аж  вгинається, аж стогне, над силу вже, мабуть, стримуючи отой важезний вологий  Морок, що наповз на світ бозна з яких потойбічних боліт і не зникає, не відступає  ні вдень, ні вночі!
Хата уперто ще намагається зберегти, врятувати бліденьку лелітку життя,  котра поволеньки тліє-дотліває в ній... Те й дивно, бо оселя ця, зрештою, і не рідна  зовсім...
Забрали хату Шокарів «за борги» податківці іще два роки тому. У їхній  «п'ятистінці» тепер живе притіпака-гармоніст Теодозій Чумаченко - скоморох із  «комнезаму», котрий рвав п'яно міхи своєї «тулки», озвучуючи фальшивими  кадрилями і виселення, і розкуркулення, і «продрозверстку»... Вислужив-таки, як  пес поганий, собі у влади будку.  
А оця, теперішня - колишня чумаченківська халабуда і є. Одна назва, що  «хата»... Мазанка зогнила-розкисла. Обмін такий провели, значиться, «активісти».  Спасибі, хоч на Соловки не заперли, як інших... Хоча хтозна - за що нині дякувати,  а за що проклинати? Може там, на чужині, зараз і краще?
Якось підперли, якось підлатали трухлу колибу тоді Шокарі та й стали  жити- поживати, добра завбачливо більше не наживаючи...
-   З цієї вже точно не виженуть! - зітхнув, пригадується, тоді батько.
-   Хто їм указ? - схлипнула мама. - А світ широкий...
Проте долівку в тій руїні матуся все-таки перемазала. І побілила зроду- віку не білене.
А халупа враз і ожила наче! Аж заквоктала, мов квочка-первинка,  злякано-щасливо обіймаючи, накриваючи очеретяними крилами стріхи  шокарівський виводок.
І зараз, бач, відважно кидається на Морок, захищаючи своє останнє дитя!
Але Сашко, звичайно, знає: то дарма, бо доля його вже відома напевно.  Ну ще день протримається... Ну ще ніч понудить світом... І стіни ці, рано чи пізно,  стануть його могилою. І на жодному хресті потім не випалять:  «Сашко Шокар -  раб Божий, син людський ». Добре, якщо взагалі знайдеться кому поховати, -  навіть кляті трупарі, котрі з початком зими щодня зазирали в кожну хату,  шукаючи свого «юдиного калиму», чомусь уже тиждень не з'являються. Втім,  можливо, у них-то якраз нині саме «жнива» - жнива скорботні? Можливо, не  встигають за пані Смертю попихачі пекельні...
А сил уже, дійсно, не вистачає ні на що. Сили... Їх, коли ще була живою  сестричка, їм по смерті матусі вистачило якось-позаякось на те, щоб  вилізти на  «посагову» скриню, ледве затягти туди мамин і татів кожухи та ще з горем вибити  шибку у заледенілому вікні, під котрим та скриня споконвіку стояла. Простягаючи  крізь той чорний отвір долоньки до Неба, вони з Наталкою потім ловили  поодинокі заблукалі сніжинки, щоб не вмерти хоча би від спраги.
Сили... Їх тепер вистачає лише на спогади. Але й спогади ті страшні,  більше схожі на божевільні марення. Вони, кляті, мабуть, і не зникають нікуди з  промерзлої, засмерділо кімнати, бо десь уже під комином печі чи у темних сінях  звили собі гайворине гніздо, укравши на нього і брудний віник, і з рушників  вишиваний барвінок, і сухе клечання з промерзлих ікон.
Марення ці виникають у темряві, наче зловісні «фата моргани», втають  крізь осклілі очі та вже давно байдужі до звуків вуха у голову, в отупілий,  обморожений мозок, коли і як їм заманеться. Марення ці бездушні і безжурні.  Марення ці не святкують ніякої хронології: їм однаково «що, де, коли, як, навіщо».  Раптом зберуться чорною хмарою під сволоком, ще покручать якийсь час,  ширяючи у безпросвітті, а потім котрийсь із стерв'ятників, за їм одним лише  відомою чергою, склавши крила, пірне сторчма з підстелля прямісінько в зіницю.  Мов стріла чорна! І пронизує тоді біль усе тіло. І настає невагомість, невідомість,  несвідомість...
Ось і зараз зграя кипить уже над Сашковим узголів'ям!
Хлопчик заплющує міцно-міцно очі, змахує рукою, намагаючись  відігнати прискіпливих посланців пітьми та минулого. З останніх сил  противлячись тій горлатій навалі, він ще пробує згадати щось приємне, світле,  святкове, щоб зосередитись на ньому, намити із золотого піску хоч маленький  острівець нормальності, правильності, істинності...
А з хорошого останнім часом Сашкові згадується чомусь тільки Оксанка:
...Як недавно і як давно це було - ще навесні! У степу, нарешті, зацвіли  тюльпани. Уся старша дитинва Трої, звичайно ж, пурхнула у той оранжево- червоний безкрай! Тільки вони з Оксанкою трішки спізнилися. Сашко  забарився, бо довелося «відбиватися» від сестрички (ледве умовив, пообіцявши,  що принесе їй з луків букет «отаке-е-енний»). Оксанка ж і взагалі бозна чого  відстала від інших...
Наздогнав її Сашко аж за селом. Хоч-не-хоч - довелося іти разом.
«Ото ще... - подумалося йому. - Від однієї ледве відкараскався, так  інша, як сніг на голову!»
Втім, дівчинку, здається, його насупленість не хвилювала ні трішки.  Сяйнула бісикуватими блакитними очима:
-   От добре, що ти нагодився! Самій, знаєш, як страшно?!
І Сашко зненацька зацвів «як віник перед трояндою», молодцювато  розправивши плечі. І день знову повернув собі фарби, і життя знову стало  прекрасним!
Йому - дванадцять. І їй - дванадцять. Вони однокласники. У них  спільна дорога. І дорога ця - за тюльпанами!
 -   А ну їх усіх, Сашо, - раптом прощебетала Оксанка. - Давай підемо в  Лису балку: я там минулого року таке-е тюльпанове пожарище назнала, що ой!
Він і до того вже був готовим заради неї на всі подвиги світу, а після  «Саші» подався б, сливе, і в огонь пекельний...
Недовго і йшли. Мовчки. Посміхаючись чомусь кожен сам собі .
Тюльпанів же, і справді, виявилося ціле пожарище!
-   Ти отам рватимеш, а я  - отут, - хазяйновито поділила степ  Оксанка.
«Отам» - це до небокраю направо. «Отут» - це до обрію наліво.
Ще вчора Сашко, скоріше за все, затявся б, може, навіть дав би  штурхана «зарозумілі пронозі» і врешті б , на зло , поперся саме в «отут». Але...  сьогодні, мов слухняне теля, чомусь подався, куди було вказано.
Знов якийсь час злився на себе, картаючи за «не чоловічу» поведінку, і  тому рвав квіти, мов нищив, - мало не з корінням. Не оглядався. Лише сопів, як  паровий локомобіль.
Коли ж озирнувся, остовпів: Оксанка, що сиділа по груди в тюльпанах,  з букетом в руках, з вінком на русявій голівці, здавалося, сама стала квіткою!
І серце вперше незвідано, незнайомо ще запекло-защеміло щасливо,  пронизавши все єство приємним, солодким болем...
Лиш на мить відволікся Сашко на якийсь несподіваний шурхіт з  дальнього кінця кімнати, розклепив очі, а спомин-крук, який кружляв, мабуть,  увесь цей час у нього над обличчям, вижидаючи цієї миті, одразу ж і пірнув ув очі!
Запекло. Обпалило. Скарлючило-покрутило, вигнуло напротилеж, як  вигинає хіба що хворих на «правець». Аж хребет затріщав, мало не ламаючись! І  чорна яв з отруєною кров'ю розлилася по тілу, заполонила, заціпеніла....
Витіснивши сонячну казку, мозком нахабно заволодів страшний спогад  про їхню з Оксанкою останню зустріч два місяці тому:
...Вже у грудні голод, набравши сили, міцно обійняв Трою своїми  пазуристими лапами. Уже з'явилися перші померлі - здебільшого старі та  хворі люди і новонароджені немовлята, котрі тепер не доживали й до кінця  свого першого дня життя-буття на білому світі. Більшість односельчан  опухла, люди почорніли і ледве пересувалися по «чорній стопі» вулиць. Костури  та ґирлиги стали сумним щоденним реманентом уже навіть  тридцятилітніх...
Проте троянівці ще намагалися якось підтримувати одне одного,  протистояти смерті спільно. Вечорами ще збиралися «по сусідах»,  обмірковуючи діла насущні, щось плануючи... Чоловіки ділилися останніми  запасами самосаду і диміли нещадно та безперервно, мабуть, хоч так  пробуючи загасити прокляте відчуття голоду. Жінки ж просто плакалися  одна одній, проклинаючи свою долю горопашну. Інколи ще співали журливо,  наче плакалися.
Мужчини, слухаючи те виття-скімління, вже й не зацитькували  дружин, тільки мовчки ховали очі, низько схиливши голови.
А діти, які вже й давно розучилися гратися, збившись у купку на ще  теплій печі, мовчки слухали вітер, що завивав у комині, намагаючись  продертися до хати.
Того дня майже весь куток зібрався у Шокарів. Прийшла й Оксанка  Садова з батьками. Сашко, допомагаючи дівчинці залізти на піч, як спіймав її  долоньку, так і тримав, не відпускаючи, - боявся загубити в пітьмі. Здавалося,  пурхне, мов горобчик, - не доженеш у висі...  
Сумне щоденне дійство уже й добігало кінця за звичним сценарієм,  коли раптом за вікнами почувся кінський тупіт і грімкотіння брички.
-   Кого це могло занести у село о такій порі? - стинув плечима  Онисько Довгий.
Люди, здивовано перезирнувшись, подалися на вулицю. Так-сяк  одягнувшись, горохом сипонули за ними з печі й діти...
Біля шокарівського двору, врізавшись у тин, стояла розхлябана  двоколка трупарів -  єдиний транспорт, що залишився у Трої. На козлах,  склавшись удвоє, стогнучи сидів син голови сільради Микола Овчаренко.  Схудлий і загнаний огир Буян теж аж стогнав, і кривава піна капала на сніг з  його роздертих губів.
-   Сину, що з тобою?! - кинувся до Миколи зляканий Степан  Овчаренко.
 -   На полустанок... ми з хлопцями... - прошепотів той. - Все одно ж...  гноять зерно... у купах...
Бричка, справді, була більш як на половину наповнена підгнилою  пшеницею, точніше - якоюсь адською кашею, заколоченою на людській крові.
Зерно те пізніше ділив шапкою, насипаючи в підставлені пелени та  хустки Сашків батько. За якихось десять хвилин зібралося у ту страшну чергу  всеньке живе ще населення Трої...
Отоді і бачив востаннє Оксанку Сашко. Запам'яталася худенькою,  наче аж постарілою. Стояла, плачучи, підтримуючи рукою фартушок із  пшеницею. А на фартуху тім проступали-горіли жоржинисті плями ще  теплої, ще живої, молодецької парубочої крові...
Микола Овчаренко до ранку помер.
Трупи іще п'ятьох хлопців привезли в село «гепеушники» - збираючи їх  по дорозі, за отими страшними «віхами» і вирахували кляті «гайдамацьке  пристанище» .
Як не дивно, троянівців того разу навіть на сход не зганяли. Карателі  просто розклали мерців ницьма уздовж стіни клуні і, давши символічний залп,  вимелися із села, мов чорний ураган.
А хлопцям ще півдня ворохобив чуби зимовий вітер, поки люди  зважилися повиповзати зі своїх схронів...
Сашко, опритомнівши, відкриває очі. Спомин гасне. Його прогнав холод,  такий же лютий та безжалісний, як і голод... Нагрітися не вдається уже вічність.  Кожух залишився один - мамин. Коли Наталка померла, ще дві доби вони лежали  поряд, бо мама, ще бувши живою, казала: «Смерть не страшна, діти...Смерть -  щасливий сон. Обійміться, коли вона прийде і засніть...» Смерть прийшла. Вони  обнялися. Але заснула тільки сестричка. Сашко іще два дні чекав, та не з його  щастям - такі подарунки.
Спершу, перебитий запахом немитих, постійно спливаючих голодним  проносом тіл, призупинений лютою холоднечею в кімнаті, сморід майже не  відчувався. Але потім раптом наче заполонив увесь світ! 
Плачучи від сорому та жалю за сестричкою, Сашко все-таки, упершись  ліктями й коліньми у вологу стіну колиби, зміг якось зіштовхнути Наталку на  долівку. На неї скинув і татів кожух. Кожух тепер ось би й згодився. Та хіба ж  витягнеш його назад?!
Надворі темнішає. Сашко щулиться ще більше, бо хоч байдужість давно й  остаточно запанувала в його душі, але страх перемагає навіть її. Вночі байдуже- страшно: селами вештаються люди-людоїди і собаки-людоїди.                
Втома усього на мить примушує хлопчика закрити очі, а прокляте  марення уже й тут, як тут:
...Собаки стали людоїдами одразу - голодні, зірвавшись з ланцюгів, не  маючи ніякого досвіду в полюванні, вони, збившись у невеликі «тічки», ще  деякий час пробували добути собі якусь здобич. Та вже скоро й оселилися на  сільському цвинтарі, біля бездонної траншеї з мерцями - їх же колишніми  господарями. Навіть його, Сашків, добрий та відданий Сірко утік туди...
Люди ж спершу стали собакоїдами. Там же, на цвинтарі , і  відбувалися лови...
Коли ж чергову траншею засипали прибулі з міста солдати і їжу  дістати ставало неможливо, собаки теж починали полювати на живих.  Інколи дороги «мисливців» перетиналися. А оскільки відступати ні тим, ні  іншим було нікуди, то й не відступав ніхто.
Так у смертному двобої із сусідом Шокарів, литвином Мироном  Заверухою, загинув Сірко. Сашко бачив те здалеку сам, коли намагався  накопати на луках хоча б якихось придатних на їжу коренів.
Хижаки рвали одне одного не менше години. При чому Мирон теж  бився, чомусь стоячи навкарачки! Плювався, відскочивши, кров'ю і шерстю  та й знову кидався на противника, наче скажений!
Аж дивно було, бо то ж був той самий сусід, що сипав, бувало, для них  з Наталкою цілими відрами духмяні стиглі яблука через тин...
Мирона, вже збожеволілого зовсім, потім застрелив один із солдат- грабарів, спіймавши на людожерстві. Застрелив і зіштовхнув у ту ж  самісіньку траншею: «Бог разсортіруєт...»
Сашко на якусь мить повертається у явне. Але в хаті вже темно, і чергове  марення не зважає на його опритомнення:
... Блимає свічка. Батько зі Степаном Овчаренком сидять за столом  під образами. Тато пише «жалобу» у Київ. Пишучи, наче диктує сам собі:
«А імілось що? Хата 12 аршин, сарай хворостяний 30 аршин і ще один  на 20 аршин, потім клуня 15 квадратних аршин, комора на три аршини і ще  два сарая по 8 аршин. Усадьба ширини 12 сажнів та довжини 500, та на леваді  верби 30 штук. А в хаті осталась шахва, 3 стулки, 2 кроваті, 2 скрині, 2  подушки здорових, ще з одежі 2 свити, 3 попони, 1 повсть одіяло тканєве.  Потім 2 прялки, а также гребені 22, клубки пряжі осталися 130 мичок, із  продукції 8 пудів муки вівса, 7 пудів картохи, капусти діжа і діжа яблук  мочених та огірків, пудов 20 буряка, на горищі груш сушених і яблук багато, пів  клуні полови. Та про топливо вспомнив. 10 тисяч штук кирпичів гною  осталося і дров багато, і вуликів 50 штук тоже осталося...»  *
 -   Гадаєш, повернуть? - насмішкувато озивається Степан.
 -   Та це так... - зітхає батько. - Більше для порядку...
 -   Який там в греця порядок?! - визвіряється раптом Овчаренко. -  Дивись, осьо «хворму» для звіту з повіту прислали - померлих тепер маю  «проданими головами худоби» зазначати, а людожерів - «кількістю скота  захворілого на ящур»! Отак-то, червоний кулеметнику ти наш колишній...  Краще б нам з тобою було у Махна й зоставатися.
-   Гай, де воно зараз усе те?.. Ну й лежали б нині вже десь у  кримському виярку ми , чи на пустирі безіменному в Мелітополі, де й усі наші...
-   А так-то краще?!
Неначе ж на мить втрачав свідомість Сашко, та ось отямився - а за вікном  уже й день- денський... І впевненості до речі нема - чи то «завтра» вже настало, чи  й тиждень по тому. Голод забрав усе, навіть відчуття часу - відчуття реальності,  того що відбувається з тобою. Ти нібито ще і є, а нібито вже й відсутній у собі  самому. Можна навіть дивитися на себе збоку, трішки відлетівши до образів. Душа  окремо. Тіло окремо. І тоне-е-енькою ниточкою між ними єдине, що якось ще  об'єднує єство, - пам'ять:
...Голод спершу був страхополохом. Голод не нападав одразу. Попервах  він кружляв, як гієна, довкола здобичі, щоразу звужуючи круги.
Все менше їстівного ставало у юшці, все більше додавалося туди  трави. Далі і ту баланду стали їсти двічі на день... Потім лише увечері...
Щоранку Сашко став обшукувати мисник: усе здавалося, що десь  там, у якихось куточках-закапелочках , загубилася скоринка хліба. Уже й знав,  розумів, що нема її, а все одно шукав! Щоранку! А потім плакав... І менша  сестричка Наталка, обнявши його , плакала теж... А тато з мамою  зацьковано дивилися на них...
Якось, не витримавши, батько сказав:
 -   Все, не можу більше! Піду...
 -   Куди?! - заплакала мама. - Сам знаєш, не випускають з цього пекла!
 -   У місто подамся, в Росію, в Америку, світ за очі! Може, десь щось  добуду чи роботу якусь знайду... - простогнав батько. - Та й вам легше стане.  На один рот менше. Довше протримаєтесь...
 -   На чому вже й триматися? Тієї дерті, котру вдалося приховати  від антихристів, хоч як, більше, ніж на місяць , не вистачить. А до нового  врожаю іще, як до раю - навприсядки. Якщо буде він взагалі колись...
 -   То й тим більш! - рубонув кістлявою рукою повітря батько. - Зараз  і піду!
Вдягнув свою стару шинелю, та й хряпнув дверима, не прощаючись.
Мама залишилася плакати сама... Перехрестила тільки його услід...
 -   Наздожени його, синку... - сказала за хвильку якимось, аж наче  чужим, голосом. - Проведи хоч до станції... Чи не дійдеш?
-   Дійду! - озвався Сашко уже від дверей вуличних.
Де й сили взялися - чкурнув селом, як торішній!
Наздогнав тата вже біля залізниці. Поки ішли до станції, мовчали...
На пероні, під стінами там лежало безліч людей. На них було  страшно й дивитися - чорні, брудні, опухлі від голоду, з божевільними  порожніми очима...
А за коліями, в буртах під відкритим небом ясніла пшениця! Там  стояв кулемет і походжав вартовий... 
Їсти Сашкові, як не дивно, давно вже й не хочеться. Голод став самим  «Я», таким же звичним, як дихання. Тіло змінилося, спершу опухнувши так, що аж  тріскалася посиніла шкіра і з тріщин постійно текла липка сукровиця, потім,  виснажившись, аж наче висохло. А голод зостався. Тепер усе, що й моглося, -  дихати і чекати сну-щастя.
Хлопчик, висунувши крізь вибиту шибку руку на вулицю, ловить кілька  сніжинок. Рефлекторно злизує їх з долоні. Волога п'янить, і він знову впадає у  напівзабуття:
...Вечорами, щоб хоч якось відволікти їх з Наталкою від думок про  їжу, мама, ще поки було чим наснажувати каганець (віднайшлася стара  дьогтярна каламазь), читала книжку, котра єдина й перебивалася у них на  хазяйстві ще з часів «Просвіти», з часів «царя-Гороха» .
 -   Е-е-неїда... - по складах прочитала матуся першого вечора.
 -   Фе-е! - заприндилася одразу ж Наталка. - Неню, а чого ця книжка  дражниться?!
- Як то?..
 - Та ти ж сама читала «Е-е неїда» !
Матуся довго-довго мовчки тоді дивилася на Наталку, а потім, так і  не відповівши, взялася читати далі. Втім, не довго, бо наступним її перебив  Сашко, саме коли добіглося до «но греки, як спаливши Трою, зробили з неї  скирту гною...»
 -   Мамо, ця книжка про наше село? - спитав.
 -   Мабуть... - зітхнула. - Сказано ж: «Е-е неїда...»
З тих пір він греків інакше, як «буксирниками», і не уявляв - усі  розбишакуваті, неголені, безжальні, як ото Панько Завгородній та Іван Буцик,  котрі вигрібали улітку зерно з комори Шокарів...
А книжка-таки, й справді, добряче уміла дражнитися. Здавалося, що  герої у ній тільки те й робили, що їли:
...Поклали шальвки соснові,
Кругом наставили мисок;
І страву всякую без мови,
В голодний пхали все куток.
Тут з салом галушки лигали,
Лемішку і куліш глитали...
Або:
...Тут їли різнії потрави,
І все з полив'яних мисок,
І самі гарнії приправи
З нових кленових тарілок:
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну,
Потім з підливою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу
І з маком медовий шулик...
Або:
... Тут зараз підняли бенкети,
Замурмотали, як коти,
І в кахлях понесли пашкети
І киселю їм до сити;
Гарячую, м'яку бухинку,
Зразову до рижків печінку,
Гречаний з часником пампух...
Або:
...П'ять казанів стояло юшки,
А в чотирьох були галушки,
Борщу трохи було не з шість;
Баранів тьма була варених,
Курей, гусей, качок печених,
Досита щоб було всім їсть...
Хотілося аж, вихопивши книжку, надкусити її (та ні -  пошматувати!), бо здавалося, що вся їжа світу у неї і втала!
На третій вечір дійшли до рядків:
...Гребці і весла положили
Та сидя люлечки курили
І кургикали пісеньок:
Козацьких, гарних запорозьких,
А які знали, то московських
Вигадовали бриденьок.
Про Сагайдачного співали,
Либонь, співали і про Січ,
Як в пікінери набирали,
Як мандровав козак всю ніч;
Полтавську славили шведчину,
І неня як свою дитину
З двора провадила в поход;
Як під Бендер 'ю воювали,
Без галушок як помирали,
Колись як був голодний год...
Дочитавши те, неня відклала книжку на покут і змислилася. Про що  думала, невідомо. Проте, вже з наступного вечора троянці змовкли і зникли  надовго: мама стала просто співати. Тим більше, що вмер каганець...  
Спомин згасає. Сашко, не помічаючи того, знову забувається вві сні.  Здавалось би, нарешті, відпочине трішки дитина від дійсності, погріє душу,  блукаючи небесами... Та чим же сон той кращий, за дійсність?! Все давно  змішалося так, що й не розбереш, - коли живеш, коли спиш, коли мариш? І  помреш, либонь, також не помітиш...  Сниться початок зими, грудень:
...Мати з Наталкою ходять до «вітровпору» - обчухрують на юшку  бруньки шовковиці, копають коріння «козеликів», шукають стручки гладиці та  акації. Інколи знаходять навіть кілька жолудів чи каштанів! Їсти їх,  щоправда, майже неможливо, навіть вимочені, проте голод вони перебивають  надовго...
А сам Сашко промишляє ховрашині нори. Щодня доводиться  чалапати ріллею по кількадесят верстов. Коли щастить напасти на «комору»  гризуна (о!) - мама товче добуте насіння у ступці і пече «шнетики». Смакота!  Хай навіть і навпіл з послідом...
Потім упав сніг. Одразу глибокий. І настали страшні часи. Найбільше  тоді голодний Сашко мріяв про справжній мороз. Замерзне річка і риба піде до  джерела «на продуху» - хапати повітря. Можна й руками ловити!..
Десь за вікном вибухає від лютневого морозу стовбур дерева. Сашко  схоплюється злякано, але сон та безсилля знову кидають його на скриню. Сниться  все той же грудень:
До хати, з пересилом переступаючи через поріг, заходить голова  сільради Степан Овчаренко. Він такий же худющий, страшний і чорний, як  усі. А , кажуть, іще «партєйний»... Дурень, мабуть? Ген інші приїжджають -  аж лисніють, мов ярмаркові коти-копилки...
Степан довго пильно дивиться на матір і врешті буркає:
-   Твого, Маріє, той... посадили. В «допрі» він, у Харкові. Два місяці  тюрми дали, як «рецидивістові». Тричі його солдати на кордоні з Росією  ловили, у Козачій Лопані... Оце бомага з ДПУ прийшла на сільраду.
Мати приречено мовчить. А потім раптом говорить:
-   І слава Богу! Там же у в'язниці, мабуть, годують хоч якось? Може,  й виживе тепер хазяїн наш... І слава Богу!
Степан якийсь час спантеличено дивиться на неї, а потому, як колись  батько, махає стомлено рукою і хряпає дверима, зникаючи, мов назавжди...
Сашко прокидається. За вікном знову ранок. Снігу намело на підвіконня -  пий не хочу! Це добре, бо губи вже аж потріскалися від зневоднення. Спрага - це  ще гірше, ніж голод і холод разом узяті. А ще оцей постійний пронос, який  відбирає з тіла вологу... Здається, навіть кров у жилах загусла і не тече. Серце й не  б'ється вже, а наче зсудомлюється час від часу надривно, над силу ковтаючи  ту  чорну патоку. 
Хлопчик п'є. І навіть пробує вмитися.
А мороз аж тріщить!
...Отакого морозу й діждавшись, подався він колись до заповітного  джерела. І... спіймав облизня!
Ополонку вже захопили два незнайомих здоровила. Сніг довкола був  червоний од крові, риб'ячих нутрощів та луски! Лобурі ті, схоже, й жили там,  боячись втратити годівницю: під кущем було наслано постіль з очерету, а на  березі горіло вогнище.
-   Ану йди геть звідси! - загорлав один з волоцюг, хапаючи дрючка.
-   Пашов вон! - підпрягся й другий.
-   Дядечки, - заскиглив був тоді Сашко, - там же риби - ціла річка! На  всіх вистачить!
Та хіба переконаєш звиклих до постійного голоду людей, що «їжі  вистачить на всіх» ?
-   Пшов, гаварю! - знову схарапудився заброда, шпурляючи в Сашка  шматком льоду.
-   То дайте хоч тельбухи та голови, котрі ви викинули, позбираю.
-   Геть! - другий теж люто пожбурив величезний «льодяник» .
Крижина поцілила Сашкові прямісінько в брову і розсікла її майже до  кістки. Закапала кров. Проте він уже не звертав уваги ні на неї, ні на біль, бо  помітив: у ту склянисту грудку вмерзла жаба! Швиденько схопивши той  нежданий подарунок долі (а кривдники вже наближалися!), хлопчик скотився  засніженим пагорбом на дорогу і чимдуж побіг додому.
Жаба та була величезною! Юшки з неї Шокарям вистачило на цілих  два дні...  
Згадка про їжу знову нагукала голод, такий пекучий, що Сашко аж  втратив свідомість.
Опритомнів од того, що відчув теплий ласкавий доторк.
Відкривши очі, довго не йняв побаченому віри: схилившись в узголів'ї,  його цілувала кішка! 
-   Вутанька! - криком прошепотів, нарешті. - Де ж ти була всю зиму?!
Коти зникли з Трої іще восени, інстинктивно відчувши, що люди, котрі  їдять собак, не погребують і ними.
-   Му-ур-р! - проспівала Вутанька, перебираючи невпевнено ногами на  Сашкових грудях, а потім, наче щось остаточно вирішивши, раптом прожогом  вистрибнула надвір.
Хлопець же знову упав у марення:
 - А чому у світі голод, а до того хату забрали, а до того - війна? -  якось запитав Сашко у мами. - Чому погано все так, неправильно, безрадісно? І  все - на нас, на нашу Трою?!
 - Не знаю, сину, - відповіла мати, зітхнувши. - Не мого то розуму  справа… Проте, гадаю, тому, що Зірка Вифлеємська пропала, захисниця наша.
- А що то за Зірка така?
- Оберег наш козачий. Звідки Зірка на січі з'явилася, того ніхто уже не  відає. Колись її козаки-запорожці, мабуть, звідкись із походу привезли. А може,  ще з часів язичницьких з покоління в покоління передавалася? Проте  споконвіку вона, кажуть, у січовій церкві перебувала. Потім її з собою і за  Дунай, у Туреччину взяли. А повертаючись, привезли були у Трою і ту Зірку- Берегиню. Скрізь вона нас охороняла і не давала загинути. Тут також у церкві  на Царських воротах прикріплена була. Я її добре пам'ятаю… Сімнадцятого  року, під час заколотів, зникла безслідно. З тих пір і почалася неправильність  уся. А ще й рід Шокарів віками, ніби, за цей Оберег відповідальний був. Не  сохранили… От нам тепер найбільше і дістається.
- То тепер… отак… уже назавжди?
 - Дід мій казав, що Зірка завжди повертається. Не раз її намагалися  вкрасти, а одного разу кримчаки, захопивши Січ, коли козаки в поході були,  навіть у ясак її були взяли, та й султан турецький намагався конфіскувати… А  вона все одно знаходилася і поверталася до нашого племені! Щоправда, поки її  не було, і накривала нас руїна.
- Коли ж то вона тепер повернеться?! Хіба ж мало ми уже  намучилася?!
 - Не відаю… Дід мій казав, що і на сімдесят років, було, зникала і на  дев'яносто… Але поверталася тільки через Шокарів! Може, ти її знайдеш, а  може, якийсь онук твій чи правнук.
 - Значить найближчим часом легше нам не буде?
 - Колись усе закінчується… Ну, як помремо, то в раю точно трохи і  нам розвидниться.
 -   Мамо, - і собі запитала Наталка, - а як воно буде  -  в раю - коли все  закінчиться?
-   Хтозна... Не пам'ятаю, не знаю. А Біблії нема: «активісти» ж  відібрали. Хоча... - зітхнула неня і, сягнувши рукою покута, взяла давно вже  нечитану, знайому книжку. - Отут, здається, читала щось. О! Слухай:
... От тут-то души ликовали,
Що праведно в миру живали,
Еней і сих тут навіщав.
Сиділи, руки поскладавши,
Для них все празники були;
Люльки курили, полягавши,
Або горілочку пили,
Не тютюнову і не пінну,
Но третьопробну перегінну,
Настояную на бодян,
Під челюстями запікану
Із ганусом, і до калгану,
В ній був і перець, і шапран.
І ласощі все тілько їли,
Сластьони, коржики стовпці,
Варенички пшеничні білі,
Пухкі з кав'яром буханці,
Часник, рогіз, паслін, кислиці,
Козельці, терн, глід, полуниці,
Крутії яйця з сирівцем;
І дуже вкусную яєчню,
Якусь німецьку, не тутешню,
А запивали все пивцем.
Велике тут було роздолля
Тому хто праведно живе,
Так, як велике безголов'я
Тому, хто грішну жизнь веде;
Хто мав к чому якусь охоту,
Тут утішався тим до поту;
Тут чистий був розгардіяш:
Лежи, спи, їж, пий, веселися...
-   Ой гарно! Тільки горілку не питиму там... Тьфу! - всміхнулася  Наталка. - Мамо, я вже хочу померти!
-   Всьому свій час... - заплакала мама, котра по всьому уже й була при  смерті. - Як же ви тут без мене? Хоч би татка відпустили...
Якийсь час по тому вона ще плакала беззвучно, а потім, з пересилом  піднявши чорний, як головня, кулачок і , погрожуючи ним у далеке «нікуди»,  прохрипіла:
-   Будьте ж ви прокляті до сьомого коліна, песиголовці!
Увечері того ж дня і померла... 
-   Му-ур-р... - почув зненацька Сашко уже мов з того світу і ледве й  вибрався на цей.
Вутанька сиділа на підвіконні, тримаючи в зубах досить-таки великого  пацюка. Потім невпевнено наблизилася до свого маленького господаря і,  повагавшись, поклала здобич йому на груди. Втім, ледве Сашко ворухнув рукою,  здичавіла кицька знову чкурнула геть у засніжену зиму.
Ще з півгодини по тому він важко вирішував, що діяти з цим скарбом,  який, вважай, упав з Неба, наче манна. На зуби вже було годі й сподіватися: вони  давно хиталися, як паркан у вдови, ясна напухли і кровоточили - напала цинга.
Врешті, помітивши на підвіконні скалку з вибитої шибки, дотягся до неї і  почав потихеньку, невміло білувати тушку прямо на власних грудях. Потроху- потроху здер-таки шкуру. Ледве відпиляв голову, бо знав, що її чомусь не їдять і  коти. Викинув на підвіконня нутрощі. І, відрізаючи маленькими шматочками сире,  ще тепле м'ясо, почав їсти.
Ковтав, звичайно, не жуючи, і, як не дивно, відчував, що з кожним  шматочком у його знеможене тіло повертається життя!
«Солі іще б...» - подумалося.
Сіль у них була. Саме через неї і померла матуся:
Десь із місяць тому, коли всі ще так-сяк трималися на ногах, Марія  вирішила іти з сусідами на Сиваш: прокотилася чутка, що в Чаплинці можна  на речі наміняти хоч і мішок соленої хамси-колючки .
А до Сиваша більше ста кілометрів! Та все пішки! Та все вітряним  степом!
Повернулася аж за тиждень. Без хустки. З порожніми руками  (хтозна, що й трапилося там у дорозі?), з сіллю в кишенях. А сіль - «молода»,  гірка-гіркенна!
Повернулася хвора-застуджена: уже й марила од гарячки, стоячи!  Отож, і померла за три дні...
Сіль була. Треба тільки дотягнутися до неї.
Втім, Сашко вже знав, завтра обов'язково дотягнеться!
Ситість знову навіяла сон. Снилося, як помирала мама:
... Перед смертю Марію наче попустило. Спала гарячка. Навіть  моторошний нутряний кашель зник.
В хаті було уже поночі. Слаба Наталка тихенько скімлила,  притиснувшись до Сашка. А він би і сам скімлив, та... що з того толку?
І мама, раптом, знову заспівала:
Нехай же нас Бог рятує,
Що наш батько не статкує, -
Бере Йвана і Дем'яна,   
Петра, Гриця і Степана,
Максима, Семена ще й Терешка.
Зібралася кумпанія
Невеличка, але чесна...
Потому замовкла. Гадалося, заснула...
Сашко тихо схлипнув уві сні. І сон змінився. Та не на краще. Снилося, як  помирала Наталка:
...Обнявши братика, знесилена до краю дівчинка жевріла останнім  теплом.
-   Олесю! - заплакала раптом. - Мені страшно! Я уже не хочу  вмирати!
Він безпорадно поцілував її в чоло і теж заплакав:
-   А ти, може, заспівай, як мама?..
-   Добре... Спершу я, а потім ти... - схлипнула Наталка і зашепотіла  протяжно, мабуть, єдине, що пам'ятала:
У цьому дворику, як у вінку.
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров 'я...
Потому замовкла. Гадалося, заснула...
Він же так і не заспівав: не мав ні слуху, ні голосу. Може, тому і  залишився жити?..
А зранку Вутанька принесла горобця. І Сашко таки дотягнувся до солі.
Кицька якийсь час із материнським задоволенням споглядала те, як він  їсть, а потім істинно по-жіночому зневажливо форкнувши, гребонула задніми  ногами з підвіконня залишки його вчорашньої та сьогоднішньої трапези за вікно і  знову шугнула у невідомість.
Поївши, ще довго Сашко лежав і дивився у стелю. Сил і досі було ще  трішки-трішечки. Але вони були, їх додавалося! І головне, зник страх перед  трупарями.
Згадалося, як ці виродки приходили за мамою:
...Трупарями у Трої були ті ж самісінькі буксирники-активісти Іван  Буцько та Панько Завгородній. «Де ж хробакові і бути, як не в лайні»? Поки  міг ходити, до них інколи було припрягався «шпилити» на своїй гармошці  революційних маршів і Амвросій. Проте, його їм довелося швидко позбутися,  точніше, просто прогнати в три шиї.  За кожного вивезеного мерця  стерв'ятникам тим додавалося «пайки», а ділитися нею чомусь хотілося все  менше...
До хати Шокарів оті «трупарі-буксирники» завітали ще ледь  розвиднялося.
-    Ага, є ще «восьмушечка»! - гукнув, мало не танцюючи від радості,  Панько Завгородній, зазирнувши на піч, і додав звертаючись до «подільника»:  -  Чого став? Берися до діла, Іване!
-   Може, і цих - одразу на підводу? - кивнув на дітей Буцько. -  Однаково не сьогодні, то завтра гигнуть...
-   Завтра теж їсти треба, - розважно пробурчав Панько. - На  сьогодні і так вистачить подработались хлібця.
-   Ну тобі видніше, начальнику! - ошкірився Іван. - Наше діло воляче.
Затим стягнув маму з печі, закинув звично, як влітку закидав мішки зі  збіжжям, труп на спину і потяг до воза.
У вікно Сашко бачив, що й віз був той самий, що й улітку. Тільки  замість гранітно-м 'язого огира Буяна тепер запряжено було найгіршу в Трої  шкапу - Редьку. Жеребець здох од недоїдання ще на початку зими, і його з'їли  родичі трупарів. А Редьці що? Циганська кобила. Вона в нестачі, як риба у  воді...
Як то кажуть, «про вовка промовка, а вовк - у хату». Не встиг Сашко  згадати анциболотників, як рипнули сінешні двері і на порозі постав Панько, а за  ним пропхався, сопучи, Іван.
-   Диви! Живий, соколику? - вигукнув здивовано Завгородній.
-   Та яка різниця? - сплюнув зневажливо Буцько. - Кидаємо на віз обох,  та й по всьому! Бо так і самі, дивись, охлянемо...
-   Ти охляне-еш... А якщо Овчаренка знову зустрінемо? Забув як він  минулого тижня Митька Підкову ще дихаючим на возі запримітив? То ти втік, а у  мене на довбешці голова свою ґирлигу перебив!
-   Та хай уже... - почухав потилицю Іван. - Ти ж сам казав, «завтра теж  їсти треба»... Забирай уже хоч цю сопливку: твоя черга!
Панько згріб Наталку разом з кожухом і попер до «катафалку». За ним,  імітуючи допомогу, подріботів і Буцько.
Підвівшись на лікті, Сашко бачив, як Завгородній витрусив сестричку з  кожуха, мов сміття, і кинув татусів охабень на козли собі під сідало.
Редька, нагнувши голову мало не до землі, потягла-потягла... І слід їхній  пропав.
Сестричку було жаль. Та сльози давно википіли. 
А свіжий вітер, увірвавшись в кімнату, уже потроху вимітав трупний дух,  додаючи тілу наснаги.
Сашко підвівся, несміливо опустив ноги зі скрині на долівку і,  перебираючи руками по стіні, раз-по-раз зупиняючись, аби перевести дух та  зібратися з силами, дочвалав-таки до печі. Дістав з маминого сховку заповітну  книжку, поклав її за пазуху і тим же побитом спромігся повернутися назад. Ліг. І  гордий вчиненим подвигом, притиснувши до серця величний той жарт Івана  Котляревського, заснув щасливим.
Уві сні чулися йому мамина і Наталчина пісня, але то вже була не пісня  смерті:
Од Києва до Лубен
Насіяла конопель.
Дам лиха закаблукам,
Закаблукам лиха дам,
Достанеться й передам...    
А Вутанька вранці принесла голуба. І так само, як перше, дивилася  залюблено, як він їв. Але потім, прибравши підвіконня, не зникла, а лягла поряд,  притулилася і замуркотіла якусь древню котячу колискову.
І Сашко, як усі видужуючі, знову заснув. І вперше снилося йому не якесь  страхіття. Снився хлопчикові Еней, такий самий, як сказано, - «парубок моторний  і хлопець, хоч куди козак» .
-   І я таким буду! Виживу, виросту і буду! Усім помщуся злим, а  добрим помагатиму! - кричав уві сні Сашко. - Чуєш, дядю Енею?!
-   Так! Чую, синку! - відповів Еней, підкручуючи вуса. - Все буде так, як  хочеш: життя у тебе цілісіньке попереду... А зараз прокинься - на тебе чекає  Диво.
Хлопчик прокинувся.  Над ним схилився батько, посивілий і змарнілий,  з великою чорною паляницею, притиснутою до грудей. А поряд з ним стояв  маленький хлопчик, худющий, брудний і занедбаний, як, мабуть, і всі тепер у цім  світі. 
Хлопчика Сашко знав: позавчора він стояв під вікном, гнучись од вітру, і  плакав, простягаючи долоньку, раз-по-раз безнадійно повторюючи:
-   Дядю, дай папи хліба! Дядю, дай папи хліба!
Зрештою, постоявши-поквиливши, повернувся тоді та й пішов...
-   Ось братика тобі привів... Альоша це... Нічого козацьким дітям  безбатченками серед поля гинути! - озвався татко. - А мама з Наталкою... померли?
-   Померли... - відповів Сашко.
-   Не встиг, значить... А я пів мішка ячменю привіз - однополчанин у  Світайгороді допоміг, поділився. Тепер виживемо, синку, - на роботу нас «рідна»  влада дозволила брати. Я вже і влаштувався на станції, «обходчиком»... Пайок  щодня даватимуть.
Тато плакав і сміявся одночасно!
І Сашко дивувався: «Як таке можливо?!» І Сашко не відав, що й сказати  од щастя! Тому, витягнувши з-за пазухи книжку, він провів пальчиком по золотих  літерах обкладинки, ніби читаючи:
-   Тату! Ось...  Е-Е НЕЇДА ...
-   Ні! - здригнувшись, заперечив батько. -  ЕНЕЇДА! Запам'ятайте, хлопці,  - ЕНЕЇДА
Затим пройшов до божниці і запалив перед образами лампадку. Полум'я  розгорілося, наче всміхнулося!
     -    А там, за дверима, - сказав потому, показуючи в ополонку дверей,  котрі сам же, мабуть, і забув зачинити, - наша Троя! А ще далі - Світайгород! А  довкола нас  - свята Україна! І ніяка сволота нас все одно не понищить!  Козацькому роду - нема переводу!  І будуть люди!
Якими тільки вони будуть? - зітхнув, як простогнав, Сашко.
Всякими будуть… А щоб стали кращими, то вже - ваша з Альошею задача, сину.  Тільки для того вижити треба. Ти чуєш, я прошу тебе - живи!
Житиму.  
-   Му-ур-р... - схвально проспівала Вутанька, котра, прокинувшись,  чепурилася на підвіконні, «намиваючи в хату гостей» .
І хата, з оновленими вогнем Божими образами, наче аж сама  замуркотіла,  оновлена !
СПОВІДЬ ДРУГА,  ПУЩЕНА ЗА  ВОДОЮ
А так подумати, то й до чого той Сізіф Садовий? А й ні до чого. Ну,  прадід та й годі… Міф, по хвилинах й століттях розплесканий. Так заблукає коли- не-коли (може, й од нічого робити) з Ірію у мій мирний дім, підселиться у моє  тіло, та й марудить моєю душею. Я й жену його таки назад, у безчасся: з ним  самота і зневіра стають ближчими , аж до явності. З ним відчуваєш себе собакою -  виродком із хижої і чесної подоби, яка єдине, що й лишила собі од тієї чесності , -  змогу і право вити на Місяць.  Тільки ж вовка за те не б'ють. А собаку луплять  безжально - аби не заважала мирянам жити, чи пак - спати. Хай уже сплять,  марнославні, ще й бажано - зубами до стіни…
Коли вони сплять, я - сущий фактично. Коли вони прокидаються, я  завмираю там, де застала рахуба, і тихо шумлю собі аж до вечора, всотуючи сили  із рідної землі. Все чую. Все бачу. Все знаю.
Ні, я - не Сізіф Садовий, я - не собака, я - не вовк, я - не мирянин.
Я залишаю тим, хто ще живий, Слова і Символи - навіюю думки, музику,  поезію. Ходаки часто й приходять до мене. Зрідка - молитися. Частіше - ховатися.  Більшість - від Сонця… І те дивно. Бо як і надіються вижити?!
 Я торохнув одного з них яблуком по голові. А він і яблуко те не зміг (!)  підняти, лиш придумав на задану  тему Закон Тяжіння. Перехожа Єва підняла той  шафран солодкий і тут же тицьнула якомусь жебракові Адамові. І дурень той  нарешті помітив, що він голий, та й утік! Не помітивши, що гола й Вона…
Я помітив. Ще й навіть кілька разів… І гола Вона мені сподобалася  навіки! Нага Єва - це Істина, Любов, Надія, Мета. А якраз усім цим я й живу.
Я дуже люблю птахів. Усіх - співочих і не співочих. Проте найбільше я  люблю воронів та лелек.
Ворони прилітають рідко. Вони вредні та непогамовні. Але, проживши  кожен триста років, вони - мудрі, як ніхто. Ворони - як Старі Люди, які не зрадили  ще ні мови, ні пам'яті і знають те, що забула й Історія. Отже, визнаю, іще я люблю  Старих Людей… Ворони - це віщий сум, непідвладний навіть Небу. Що, очевидно,  і дає їм право горлати навіть у Хвилину Мовчання.
Що ж до лелек… 
Лелеки просто живуть. Поки миряни не сплять, вони бавлять і годують  власних дітей. А коли миряни засинають, тоді бусли несуть у їхні обійстя нових  Божих Синів і Доньок. Такі собі Господні зозулі…
Миряни, спросоння узрівши птиць (точніше - останній змах крила за  уквітчаною шибкою), придумують собі Ангелів і вірять потім у них аж до смерку  життя.
Отже, я визнаю й те, що люблю Ангелів, які приносять дітей , і що люблю  Дітей, яких приносять ангели.
Але я - не ворон, не Історія, не лелека, не ангел, не дитина. Я - і не Стара  Людина… іще.
Я люблю все живе і справжнє. До мене можна прив'язати і противнючу  козу. І, коли вона рватиме мою плоть своїми стертими зубами, я мовчатиму- радітиму, бо те набагато ліпше, ніж гостини Сізіфа Садового. 
Я, наче древній єгиптянин, обожествляю котів, котрі, натхненні  інстинктом та голодом, лізуть, бува, по западинах і вигинах мого бренного тіла у  висоти моїх улюблених птахів і, наситивши неопереними виводками свою  первинність, часто й засинають у дуплах моєї душі, муркочучи пісні, казки і  молитви Дикої Віри.
Я так поважаю котяче плем'я, що готов би був і гуляти сам-собою в  «Країні котів» Лао Ше. 
Я люблю все те, що дає молоко, носить мед у стільники, удобрює грунти,  шкрябається і ластиться, шипить і цвірінькає, їсть і вмирає з'їденим.
Але я - не коза, не кіт, не бджола, не спокусник-змій, не горопаха- горобчик. Я - не жертва і не хижак, хоча й відаю Дику Віру і всі псалми її, і всі  притчі її, і всі молитви її.
Я живий і справжній. Так, це сприймаю і утверджую!
Я живий і справжній українським Небом. Але в очах моїх - Небо інше…
Так сталося. І сталося те зі мною давно, ще у минулому столітті.
«Тими днями вийшов наказ від кесаря переписати люд в його землі. І  йшли всі записатися - кожен у своє місто…»
Ті ж, хто був без паспорта, - від Землі і Води, пішли галасвіта - за  «номером у числі розлюченого Звіра». А звали їх - Батько й Мама. А невідомість  та називалася - «Казахстан». Там тато не сміявся. Там неня уже і вмирала.
Там не водяться лелеки. І мене наіржали коні…
Іржали якось уночі, мов після січі - над мертвими. Мама опритомніла і  пішла на те іржання у Великий Степ. Батько прокинувся і пішов за нею вслід. Там,  десь у травах і муках, віднайшовся я. Мама плакала наді мною. А Батько наді  мною нарешті посміхався. Не було ніяких знамень. Не співали серафими і  херувими.
Значить, я - «смертний».
Але чабани таки прийшли подивитися на Диво. Їхні огрублі од роботи,  шкарубкі долоні вперше й гойднули мене над світом. Їхні тюркські наспіви  озвалися в мені Словом. Я гойдався собі. А небо Золотого Арка лилося мені в очі…
Я любив Маму. Я люблю Батька. Я люблю коней і трави. Я згоден терпіти  муки, заради утвердження і явлення. Я боюсь жіночих сліз і вірю в чоловічі  рідкісні посмішки. Я не вірю в знамення.
Я вірую в натруджені руки і степові пісні!
Саме тому вночі я - Смертний-З-Очима-Повними-Вільного-Неба.
Я люблю волю більше, ніж саме життя: найперше мене принесли у  стійбище Вільного Жузу і поклали на кошму, біля багаття. Враз коні щільно  обступили місце дії, виокремлюючи моє Різдво з «варфоломіївської ночі».
Містами та селами оминули мене кесарські опричники. Я залишився не  порахованим, без рабського тавра.
Тому я боюся ночі, але жду ніч.
Дня не боюся. День приходить сам. Приходить, коли закінчується ніч,  вільність і смертність.
Один хороший Поет колись написав: «…з-за дерева узнаю, що я - дощ…»
Довго узнавав - хто я вдень. Тепер знаю. Я навпаки - Дерево-З-За-Дощу.  Невідомої породи нелинь. Можу бути ким завгодно - буком, дубом, явором,  черешнею, шовковицею - тим, ким застане мене досвіт. Блукаю світом. Блукаю! У  мене корені - живі і подвижні. От і несуть од вікна - до вікна, од небокраю - до  небокраю…
Таких дерев багато у кодрах, в маминій Молдові. Чіпляються за схили  гіпсових гір. Корені у них зриміші, ніж крони. Корені - суть їхньої сутності.
Коли Мама пішла звідти віднаходити Українців - Душа Кодрів пішла за  Мамою. Молдова заплакала срібним дощем!
Коли у травах і муках віднайшовся я - Душа Кодрів стала моєю душею.
Тому вдень я - Дерево-З-За-Дощу…
Я - Українець з душею молдавських кодрів і очима повними казахського  неба.
Мій світ пояснити неможливо. Мій світ намалював Іван Марчук. Сходіть -  подивіться на ту Безмежність. Там птиць - незліченно!
А я ж казав, що люблю птиць. Тільки не «чайок на смітнику»…
Довелося побачити колись зграю таких-от деградуючих білокрильників.  Вони горлали, порпаючись у смердючих, гидотних людських «відходах». Вони  чубилися постійно за кожний шматок ослизлих недоїдків. 
Цікаво, що на морі ніколи не бачив я, щоб вільні птиці билися між  собою… Мабуть- таки, буття дійсно формує свідомість?
Зрештою, що й додалося тим «виродкам небес» по зраді волі, простору,  власної ідентичності?
Щось. Декільком. Найнахабнішим чи найудатливішим.
Більшість же, брудних і худючих, рвало і рве безжально одне-одного.  Може, «зі спортивного інтересу». Може, з безнадії. Може, остаточно з'їхавши від  голоду з глузду.
Тоді, пам'ятаю, подумалося: «Які схожі вони на мирян!»
Тепер ось думається: «Які схожі миряни на них!»
Я вмираю і сохну межи мирян - тих, хто дивиться, але не бачить, слухає,  але не чує…  
Душа моя прагне Всестепу! Тільки там люди - ще Люди!         
А непотрібним нічогісінько й не треба…
Навряд молитимуться стомлені од треб…
Тому-то й ворохобиться вертеп -
лихі чужинські «свайби просто неба».
                                 МИРЯНИ
У Миколи Горового - новосілля. Гримить-гуде! Як-то кажуть: усі у нас,  тільки вас чекали. Гуляє весь «нахалівський» куток Трої.
П'ють, як не в себе.
  - Пий, щоб їсти не хотілося! - «буровить» Грицько Анцибол.
До чого і патякати таке - на столах же їжі хоч задавися? А грець його й  відає… Проте всім подобається. Аплодують. Долоні аж бурякові. І лиця аж  бурякові. Примружишся - здається, таж лицями і аплодують! Одне об одне:  «Лясь!.. Лясь!.. Блись!.. Блись!..»
А далі знов п'ють. Хтозна вже й за що.
Хтось, дивись, ген уже й плаче, соплі п'яні пускаючи.
Та більшість раптом пробирає на танці.
Ану-ану! Дайте я! - хрипить вже й зовсім «розслаблений святом» Грицько. -  Дайте я! Я!  «Польку-дристуху » з виходом!
Але бажаючих погарцювати занадто багато і , витративши на «прорив»  останні сили, він таки вчасно провалюється під лавку.
Еге ж… з виходом… з-за гардеробу! - хіхікає солова, як сам туман,  Люська Савенчиха, а затим раптом жалісно гундосить: - Гриша-а! Зник, убогий…
Люська розпатлана і пропотіла од танців та самогону аж до смердючості.  Очиці мутні - свинячі… Скисла якась Люська.
О, бляха! Миколко! - раптом волає вона, помітивши «винуватця торжества»,  котрий саме пропливає поряд. - Та ми ж… однокласники!
Микола Горовий, уже й сам добряче «не при ділах», наче спікається об  той крик, і довго зачумлено дивиться на «однокласницю», як на привид .
Контакту - нуль. Вони з різних планет.
Йолкін цвіт, товаріщі! - нарешті зітхає «новооселений», та й, гикнувши, додає:  -  Да! Нарешті… шото так…
Потому, похитуючись, Микола іде до столу, випиває чиюсь недопиту  чарку, і закушує чимось з чужої тарілки, як усі «після третьої» - руками.
Правильно! Рибу і птицю їдять руками! - схвально гикає Люська, і раптом  штурхає в бік незнайому жіночку, яка випадково присіла поряд: - Єдрьон батон!  Образився… З армії я його не дочекалася.
Усім те «з армії» уже й мохом поросло. І Савенчисі оце нині згадалося, як  приверзлося.
Жіночка, про всяк випадок, одсувається, сунучи перед себе і мабуть-сина,  якого даремно намагалася до того дещо причепурити після «безнадзорного  гуляння по калюжах».
Училка! - робить висновок Люська, і закопилює губу. - Точно… Та що  ти з ним хороводишся? Дивись, он які тут чугреї блукають!
«Училка» од того крику аж сахається.
А «чугреї» - нічого, сумирно чекають нового товариша.
«Чугреї» - то п'ятирічний Василько Білецький. Йому добре. Він уперше  на отакенному сабантуї. Його задовольняє все, навіть краватка дідова - до  мамкиної ще «піонерської» сорочки-з-горища та корейських латаних штанців із  «секондхенду».
Ану, киш звідси, галайстро ! - хукає Савенчиха на обох хлоп'ят, і  підозріло блимає на випадкову сусідку, врешті видушуючи з себе: - Училка… Хто?!
Я? - ще далі одсувається та і, мов квочка, наче аж намагається накрити  собою обох дітей від нежданої загрози. - Олена Вікторівна, тітка Миколиної  дружини.
Н-да, тьотя… - раптом знову схлипує Люська, і тикає пальцем у Василька. -  Отакі-то от ми!
  А під столом тим часом очунюється Грицько:
-   Украї-ї-їна! Німців би… Або китайців хай… Нам однаково на кого  пахать! От зажили б…
-   Нишкни вже, пахар! - знову, як дурненька, починає хіхікати Люська. - Ти  саме й натрудишся… П'янь!
-  Люся-я! - радісно полохається той. - Разрєшітє пригласить!
І Савенчиха, здавалось би не така ще й п'яна, хапає зі столу пляшку, стає  навколішки та й рачки повзе під стіл до Анцибола - «принімать предложеніє»:
-  Ух! У тебе тут глухо, як в танку… Клас! Гри-иш-ша!
А танці - вже й до упаду.
«Ух! Ух!»
«Ох! Ох!»
«Ех! Ех!»
Не вистояні лаги нової дерев'яної підлоги від того втрамбовуються все  більше. Уже й плінтуси відриваються від стін і просідають за кожним «ух!», «ох!»  чи «ех!» сантиметрів на п'ять. Дошки ходять ходором, як палуба.
Люська із Грицьком п'ють, розхлюпуючи, під столом.
І Люська раптом згадує, що колись, до сьогоднішнього «апокаліпсису»,  була болгаркою, та й заводить: «Да-а пє-єйма ві-іно черво-оно-о…»
А народ гуля! Обличчя - аж бурякові, як долоні! І одне - об одне: «Лясь!..  Лясь!.. Блись!.. Блись!..» Такі от «бурниє нєсмолкающіє аплодісмєнти».
-   Чугреї ! -  дивлячись на все те, повторює пошепки малий Василько  Білецький, запам'ятовуючи ново-почуте слово.
А очі у хлопчика раптом жовкнуть і стають старими, як у стомленого  ескімоса.   
СПОВІДЬ  ТРЕТЯ,  ПУЩЕНА  ЗА  ВОДОЮ
Безліч разів намагався вивести для себе, або хоч якось підвести під  розуміння, етимологію зради. Не слова - поняття, відчуття, реальної величини  житейської. Величину осягнути так і не зміг: це якась така засмоктуюча  необ'ємність - як чорнота космосу, як вир хаосу. Є, і все. Є, як зло, з яким можеш  боротися, або яке мусиш терпіти.
Власне з поняттям зрозуміліше - то накопичені досвідом негативні  символи, вроджені і виховані табу. Філософію під це поняття не підведеш. Зрада і  філософія - явища антагонічні. Починаєш змішувати - реакція вирує вибухова,  вулканічна! А в результаті отримуємо… сіль і воду - сльози. Месії зради і ходять  по сльозах, аки по тверді. І дива тут - ніякого: сльози - субстанція густа, плитка,  насичена. Ще й, кажуть, в ропі найкраще розуміється невагомість… Втонути в  сльозах, не зважаючи на звичні фразеологізми, практично неможливо - можна  лише відчути власну ефемерність, тимчасовість, беззахисність.
Нерозуміння причини і логіки того, що відбувається, неможливість  спротиву - найбільший ляк зради, котрий переслідує нас усе життя-буття!
Поняття це, зрештою, можна наміряти і на власну пам'ять, і пам'ять,  видираючись з кривавого туману непевності до Еталону Спокою Та Явності,  підніме такий шторм-у-склянці, що в отій «каламутній воді» спливе оглушено з  минулого не одна безліч ваших основоположних «комплексів неповноцінності».
Закидаю невід у ту невідь, і одразу ж темніє за вікнами, і років сорок п'ять  життя стають несуттєвими аж до того, що живі можуть розмовляти з мертвими.
…Зима. Надворі віхола така, що страшно навіть у хаті. А ще й тим більш,  що й батька, як на те, вдома немає: він - десь у тій віхолі. Чи й знайде дорогу  додому?
Менший братик, з яким ми ще засвітла були побилися і посварилися «до  кінця життя», нині, мабуть , відчуваючи те ж самісіньке, тулиться до мене -  вчепився в руку так, що аж пальці посиніли і в нього, і в мене. Терплю, бо інакше  доведеться вчепитися в когось самому. 
Старша сестра в сусідній кімнаті, імітуючи потрібність підкидання дров у  грубку, відкрила дверцята і рятується од страху, дивлячись на вогонь. Хитре-е- енька!
Мати схилилася над шитвом. Низько схилилася. Миготить голкою, мовчки,  якось наврочено - теж, мабуть, латає непевність.
А віхола вже й голосить! І сама відчиняє двері, і вривається в сіни!
Ми з братом на те ніби вже й злипаємося, і пальці наші аж чорніють.
Мати з сестрою теж нажахано дивляться на двері. В очах у обох - чекання  чогось настільки страшного, що й страшніше не буває.
Двері гавкають, і в кімнату, разом з віхолою, вривається тітка Ганя -  батькова сестра і наша сусідка. Розпатлана, розхристана, чорна, як відьма, тітка  прихиляється до стіни, і, вибалушивши очі, раптом сповзає чи стікає по ній на  підлогу, при тому стираючи побілку аж до рудого.
Тітка голосить і причитає тарабарською мовою так, що аж віхола лякається  - втікає знову на вулицю, ще й захлябнувши за собою обоє дверей - кімнатні і  сінешні.
Тітка навіжено колотиться головою об підлогу, харчить і гарчить,  несвідомо намагається порвати хустку, що сповзла з голови і захлеснулася удавкою  на шиї.
І мама, і сестра остовпіло вклякають над нею, і, бачу, вже теж ладні почати  голосити їй в унісон, видимо втрачаючи глузд.
Оглядаюся. Братик , забившись аж у куточок ліжка, лежить ницьма,  налякано прикриваючи голову руками.
Як не дивно, за брата мені страшніше, ніж за себе. Тож, врешті, інстинкт  старшого подвигає мене до дії. Іду до відра з водою, набираю повнісінький ківшик  і, проминувши закляклих рідниць, виливаю ледь-розталу кригу тітці в обличчя.
Тітку одразу ж наче зсудомлює. Проте вже, за хвилину, вода, стікаючи,  змиває з обличчя навісну чорноту. Натомість божевільні очі її ніби аж  провалюються! Але й вони за кожним схлипом теж яснішають, набираючи  знайомості та осмисленості.
  • Марійко! - врешті спромагається квилити тітка Ганя. - Мій Іван мені  зраджує!
 І мама, яка нібито досі була завше із тіткою «на ножах», раптом  опускається біля неї на коліна, обіймає та гладить по голові! Ще за деякий час до  них приєднується й сестра, і жінки дружно плачуть, обнявшись, у калюжі під  стіною. 
Мені навіть здається уже, що ту калюжу вони й наплакали…
Як відливають навіжених жалібниць, я бачив до того якось на кладовищі.  «Але ж там когось навіки закопували у землю?! - думаю собі. - Там же був мрець, з  яким прощалися навіки?! А за ким чи за чим же голосять нині мама, сестра і  тітка?!»
Врешті, дивлячись на розтіпаних жінок, роблю висновок на все життя:  «Отже, зрада страшніше смерті!»   
Там наша смерть, де зрадить брата брат.
А хтось вже й душу продає, і рад же…
Нема в біблейських істинах: «Не зрадь!»?
Друже, по честі й совісті не зраджуй.
ЗРАДА
Їду з моря, наче утікаю од моря. Подалі від згадки, що, здається, аж загусла  в горлі ковтком чогось гидкого, гірко-солоного, нудотного.
Воно-то відпочинок одразу не задався. Мабуть, тому, що не вмію  відпочивати зовсім.
Раз на двадцять років потрапив ось був до санаторію. Та ще й у липні!  Море, сонце, красиві жінки, фахове лікування і таке інше. Живи, здавалось би, і  радуйся.
Так, ні ж!
З балкону мого корпусу, як на те, було видно майже на обрії польовий стан  жниварів. А саме жнива ж почалися! Люди там кипіли в роботі цілодобово . Часто  й годинами дивився я на них: пік сором нестерпний. По правічному самовідчуттю  мав би я бути зараз в полі, а не серед «відпочивальників од вічного безділля».
Депресія наринула якось із першого ж дня. А тут іще і ця пригода дурна.
…Зустрів я їх на пляжі, у перший же день санаторного буття - сиділи одна  напроти одної, ніби аж цілуючись лобами, зазираючи в книжку, що лежала на  піску між ними.
Цікаво, що вичитувала в тому фоліанті старша - сліпа, тим більше, що  книжка лежала до неї догори-дригом?
Якийсь час вони іще отак «медитували», зрідка перемовляючись, затим  молодша підвела подругу, і, майже обнявшись, обидві обережно-тихенько  попростували до житлового корпусу санаторію…
Потому зустрічав їх щодня часто-частісінько - то на алеї парку, то на  процедурах, то в бібліотеці, то в їдальні. Курортне життя таке - не розминешся.
І завжди вони були разом. І завжди - майже обійнявшись. Молодша вела  старшу і зрідка відповідала на її питання, майже ніколи не перехоплюючи  ініціативу в розмові. Наче губила слова… А старша, простуючи за добрим своїм  поводирем, щось розповідала, розповідала, ніби читаючи довгу книгу пам'яті. 
Якось непомітно і зазнайомився з ними. Вітались. Навіть перекидались  інколи таким- сяким слівцем. 
Імпонувало мені те, що розмовляли жінки «рідненькою», на відміну від  усіх інших відпочиваючих, котрі здебільшого, хоч і коверкаючи безбожно  російську мову, «цвенькали» все одно, наче відмежовуючись тим од свого  повсякденного, справжнього життя-буття: «Ось бачте, яке я культурне-освічене!»  Таке вже… Такі вже ми, чого гріха таїти.
Жили подруги в одному двомісному номері. Я й гадав - мати і донька.
  • Ні! - сказав мені на те мій товариш по кімнаті, який перебував у санаторії  дещо довше. - Судьба їх просто сколотила, от і маються!
  • Що ти верзеш?! - розгнівався я. - Видно ж - добрі люди і славна дружба!
  • Ага! - зареготав марудник. - Знаєш, що думають, перепливаючи річку,  змія і черепаха?
  • І що ж?
  • Змія собі думає: «Вкушу - скине!» Черепаха гадає: «Скину - укусить!» Так  і пливуть… Куди ж діватися?
  • Та пішов ти! - скипів я тоді остаточно. - Тебе послухаєш, то й жити не  схочеться!
Посварилися ми тоді з тим «товаришем». Я навіть до іншої кімнати  перебрався. А між тим, правим виявився він. Сьогодні, на жаль, довелося в тім  упевнитися…
Старша з подруг від'їжджала додому раніше. Відвезти її на вокзал головний  лікар навіть виділив службовий «рафік».
А мене, як на те, покурити нелегка якраз винесла.
Жінки стояли біля машини, обнявшись цього разу по-справжньому. І  плакали - тільки що не голосили.
  • Ти ж пиши, Таню, обов'язково! - нарешті спромоглася вимовити старша. -  А будете в Києві - у гості… в будь-який час…
  • Еге ж! - схлипнула молодша. - І ви… до нас у Світайгород… коли  завгодно…
«Та де вже? - подумалося мені. - Який там зі сліпої гостювальник?..»
Тихенько, щоб не злякати доброту, прослизнув я повз жінок у курилку - за  стару лапату тую.
Майже одразу почувся голос водія:
  • Пора, дівчата! Сідайте, Валентино Василівно, на поїзд запізнимося!
Жінки заголосили відверто, наче на поминках.
За короткий час хлябнули дверцята авто. Закашляв, зачмихав старенький  двигун. І кашель отой, хронічний, спочатку поволі, а далі все швидше почав  віддалятися, поки не стих…
Замислившись, переживаючи чужу розлуку, сидів я на лавочці, так і  забувши запалити цигарку.
З-за туї почулися звуки, характерні при наборі номера на «мобілці». І далі -  голос!
-  Саша? Прівєт! Наканєц-то уєхала слєпляндія! Да… Да… Думала, уже  вєсь отдих - на смарку… Нашла сєбє няньку! Да… Да… Нєт…
Не дослуховуючи далі ту гидь, тихо підвівся я і, обходячи десятою дорогою  зрадницю, подався до головного лікаря санаторію.
На пориві, розрахувався - як відвоювався. За півгодини уже й сидів у  «маршрутці», яка линула додому, у Світайгород.
Їду ось із моря, наче утікаю од моря, од згадки чорної, од зради… А може,  (невже все- таки?!) - од «правди життя»?
Як тепер душу, після такого «лікування», вилікувати?! 
На чому душа тепер, після такого «відпочинку», спочине?!
- Н-да… Буває у житті таке, що й не придумаєш навмисне, - чується раптом  з сидіння позаду.
Виринаю з думок і озираюся. Там сидять дві жіночки-попутниці і, як  завжди в дорозі, гомонять, мабуть, про все і ні про що.
- Такий же гад! - доноситься знову, - Пив же без просипу. Матір бив,  пенсію забирав… Бив, аж паралізувало її! Так і помирала, в хаті зачинена і нікому  непотрібна… Зайду, бувало, по-сусідськи, так аж страшно стає - спрагла, голодна,  немита лежить. Я вже й дільничному міліціонерові жалувалась. Та, що він може?
- Ох, діти-діти… Ростиш їх, ростиш, а воно, бач, як воздається за все, - чую,  відгукнулася інша співрозмовниця. 
Отож-бо! І уявіть собі, отой Стецько, заснувши п'яним у калюжі, застудився  так, що температура за сорок градусів сягала.
- То й що?
- Не повірите, звелася тітка Ольга й зі смертного одра синочка свого  рятувати. Ще тиждень мучилася з ним, поки видужав. А на ранок по тому померла!
Заплющую очі і закриваю долонями вуха: «Господи! Спаси ти нас  многогрішних, бо не відаємо, що і чинимо!»
Якби міг, згорнувся зараз оце б у «позу зародка» і завмер-затих, поки й  виболів би цей світ нещадний, або… сам зник із нього!
Наче кам'янію - сам у собі. 
Може, тому й не помічаю, що автобус таки дістався уже автовокзалу  Світайгорода.
Очунююся від того, що хтось несамовито трясе мене за плече:
- Дядьку! Дядьку, вам зле?!
Піднімаю очі і бачу нашого водія. Хлопець стурбовано і налякано дивиться  на мене.
- Погано… Мігрень, мабуть - ледь жебоню у відповідь.
- Ти ба? - дивується він, веселіючи. - Звідки ж бо графська хвороба?  Давайте-но я вас проведу до виходу.
- Спасибі! Я сам якось… може…
Проте, поки йду, водій усе-таки тюпає за мною, підстраховуючи. Воно і  добре, бо перед очима у мене - пелена і гра світлотіней у тьмі кромішній.
А вже підтримуючи мене на східцях автобуса при «приземленні», чую, як  шепоче він мені у самісіньке вухо:
- Відмучився-таки…
- Хто - я? - здригаюся.
- Та до чого тут ви? Рекс! Вівчарка німецька. Бачте, ондечки двірники у  брезенті понесли. Два тижні тут світом нудив. Хазяїна чекав. Не пив, не їв…  Кинув його тут господар, мабуть, поїхавши кудись.
Спасибі, хлопець доводить мене аж до найближчої лавки.
Закурюю по-солдатському - за дві затяжки «убиваючи» цигарку. Як не  дивно, це допомагає - все розвидняється, та й думки поволеньки збиваються до  купи.
«От, - думається, - істинно: «Чим краще пізнаю людей, тим більше я  люблю собак». При всій їхній «озброєності до зубів», собаки таки чесніші і  чутливіші на зраду».
Сусід мій колись, піддавшись на моду, вирішив-був завести й собі щось  таке породисте. А свого дворового «циганського куделя» не знав, куди і діти.  «Завезу кудись , -  похвалився мені якось за чаркою. Мабуть, од випитого, мені й  стало жаль того пса (взагалі собак побоююся і не дуже-то їм довіряю). У всякому  разі, по чаркуванні, притяг я того собацюру додому. Як сотворив той «подвиг» , не  відаю і досі… Пам'ятаю лише, що Джек ішов за мною приречено - опустивши  голову, не впираючись, тільки що й підскімлюючи… 
Плакав він отак потому цілісіньку ніч.
На ранок я, не витримавши, відв'язав його і виштовхав на вулицю: «Іди!  Подивимося, чи тебе там дуже чекають
Ще ідучи на роботу, бачив, що пес сидить під ворітьми у сусіда. А  повернувшись увечері, здибав його уже під своїми.
- Що, вигнали-таки? - запитав, погладивши його по лобатій голові і додав,  відчинивши хвіртку: - Ну, заходь! Будемо жити.
Вірнішого й розумнішого чотирилапого друга ні до, ні після того у мене не  було.
А за тиждень сусіда, який спробував-був нахабно зайти до мене у двір,  надіючись на свою «знайомість», Джек порвав, як ганчірку, примусивши  перестрибувати через досить-таки височенький паркан у палісадник…
- Дружба і відданість - це найбільший скарб, тому й підробок так багато! -  раптом почулося.
Це знову підійшов наш водій «маршрутки».
- Ну, як ви? - спитав він стурбовано, - Може, «швидку» викликати?
- Не треба, - кажу . - Вже очуняв трішки.
Закурюємо з ним на пару. Палимо мовчки, навіть не дивлячись одне на  одного.
Врешті підводжусь:
- Ну, от… Пора йти. Дякую, друже!
- Та, чого там… Як же ви тепер?
- Якось воно й буде. Ти ж ось знайшовся… А є ж іще матері і… собаки…  Мають же бути у цім світі ще й інші Люди?!
- Ну, то й гаразд! - всміхається хлопець, простягаючи мені на прощання  руку. - Я прошу вас - живіть!
- Будемо жити! - потискаю його шкарубку робочу долоню. 
Потім повертаюся і, хай трохи й похитуючись од млості, але таки йду, не  озираючись, у майбутнє.   
СПОВІДЬ  ЧЕТВЕРТА,  ПУЩЕНА  ЗА  ВОДОЮ
Сказано: «В природі не існує добра і зла. Є лише вправні мисливці на  менших за себе хижаків, котрі в свою чергу харчуються дрібнішими істотами, що  теж, заради виживання, когось їдять…»
А чи маємо ми так жити? А чи хочеться нам так жити?
Господи! Кого тільки не тягнемо на себе?!
Етрусків і прусів... Ісус уже й галичанин... Гуцули - те ж самісіньке,  виявляється, що й айни чи туареги... Виявляється, Дарій та Чингізхан - українці...
Так, дивись, іще й «не встигну на поїзд».
Висуваю гіпотезу: Будда - теж українець (поки не перехопили ідею  мадяри: у них пів столиці - «імені Будди»). Так от, саме ім'я «Будда» походить від  нашого слова «бути», як, скажімо, і «буде», «будуть». І те, що для азійців - Учення,  Книга Буття, для нас - звичне будення, сірі будні.
Якщо добре вдивитися у буддистську Ступу Світобачення, видно, що то -  ніщо інше, як відомий іще з часів Трипілля український глек. А вдивившись у  зображення Козака Мамая (в його позу, вираз обличчя і т. д.), бачимо, що то -  Будда Радісний!
... То як вам? А що, гіпотеза, як гіпотеза. Має право на існування, і докази  не гірші, ніж у гіпотезах інших.
Зрештою, міг би щось спробувати довести і щодо українськості Ісламу,  але там довідаються - одразу присудять «сєкір башка». Там «сатанинських віршів»  не прощають.
Нам би отак боронити своє, а не цупити непотрібне чуже! «І чужого  научайтесь, і свого не цурайтесь...» - кому було й сказано Шевченком? Людоньки,  у нас же самих цуплять наше, аж «гай шумить» - історію, землю, славу, мову! А  нас веде кудись... Уже тих же «буддистів» у містах більше, ніж християн та  рідновірів разом узятих.
Слово «буддистів» я взяв тут у лапки свідомо, бо все то - самозванці,  котрі не відають, що й чинять, куди йдуть і кому моляться.
Якось довелося мені їхати до Києва в одному купе з відомою усім  Ларисою Скорик. За ніч устигли ми і посваритися, і помиритися, а вже  наговоритися та подискутувати - як наїстися «від пуза».
Між іншим, розповіла вона мені один випадок (після інституту довелося  працювати їй десь у Калмикії чи Бурятії), який трапився колись в одному з  дацанів. У тамтешніх краях відгарував був три роки послушником «представник  слов'янської національності». Вивчив усі мудрі книги. Відбув усі пости і  випробовування.
Коли ж дійшла черга до посвячення, старий лама спитав його:
-   А ким ти був раніше?
-   Християнином... - відповів юнак.
-   Ми не можемо взяти тебе до себе! - зітхнув старий. - Ти був поганим  християнином, будеш іще гіршим буддистом.
Той перевертень мав би сказати «я був ніким» чи «я шукав себе», тоді,  може, і мав би право стати хоч кимсь, хоч манкуртом при чужому. А так...
На тому прошу вибачення у тих, хто  справжньо вірує в Будду, за початок  цього «карбу». Я тим лише зайвий раз показав наскільки в Дійсності ми близькі. А  ще хотів крикнути:
-   Ми є, братове! І  бути більше, ніж є, неможливо! Ми - сіль землі! А сіль  може тільки згіркнути, тільки вивітритись, проте ніколи не стане іще солонішою!  Чужого навчаймось, але й свого (!) не цураймось. Чи ви - «ніхто»?!
Шлях важкий у Жінки з дівчаток
Й хай не буде вам вороття!
Українки мої, початок
Там, де мниться «кінець життя ».
СЬОГОДНІ  ЩЕ  ТРИВАЄ…
(сценарій однієї години одного не найкращого дня)
1.
Хол провінційного музею. Будинок старий, купецький, в стилі  українського бароко, тому на стінах од ліпнини аж тісно. Кахлева, вибита де-не-де  підлога. Стіни пофарбовано в рожевий колір, наче у дівочій кімнаті. На стінах  кілька картин місцевих художників. Під стінами двійко скіфських баб, битих- перебитих, жорно од млина, якийсь «межовий камінь» - те, що далі холу просто і  не затягнеш. Над усім цим (а наче і над душею…) нависає старовинна, важезна  бронзова люстра, з такими ж важезними «кришталевими «придибеньками». 
Проте не сумно в цій кімнаті і не гнітюче: у верхній частині величезних,  дубових, різблених вхідних дверей, якимсь дивом ще збереглися «автентичні»  вітражні шибки із кришталю  справжнього, і сонячне проміння, заламуючись у  них, розбризкує по стінах та підлозі різноколірні спектральні райдуги,  перетворюючи колишню монументальність на бурлеск і буфонаду. 
Біля «вичовганих до дірок» мільйонами відвідувачів мармурових сходень,  котрі ведуть на верхні поверхи - в оглядові зали, притулилася клітка каси - теж  своєрідна «монументальність совкового періоду». У ній натепер, ніби аж  зіщулилася, як налякана мишка, білява, симпатична молодиця «бальзаківського  віку» з телефонною слухавкою в руці.
Із зовнішнього ж боку тієї «малої архітектурної форми» очікувально  нахилилася над білявкою чорнява, невисока жінка з тих, про яких з одного погляду  кажуть - «бізнес-леді районного масштабу». Вона нетерпляче переминається з  ноги на ногу, час від часу ніби аж пориваючись вихопити у касирки отой  службовий засіб зв'язку:
  • Ну, що, Оксано? Що?!
  • Говорить якимись… уривками. Не хоче нікого бачити, здається, -  жебонить Оксана, чомусь уже притискаючи слухавку до грудей. - Три дні  вже так…
  • От, дуринда! - наче аж відсахується, почувши те, чорнява. - Треба  рятувати. Бо як не з голоду, то з горя точно «ласти склеїть»! Хіба ж можна  отак до всього ставитися? Цитую з Оскара Уайльда: «Життя таке складне,  що до нього не варто ставитися серйозно»! 
  • Так не відчиняє ж вона нікому, Олено Вікторівно! - бідкається Оксана. -  Зранку приходить, як тінь кам'яна. А далі замикає двері і - до вечора.
  • То, що ключа у вас запасного немає?
  • Та ключ-то є, але… Ми люди маленькі. Ще попрацювати хочеться… Та й  з чим лізти людині в душу? Як допоможеш? Таке пережити тільки й  можна. День за днем…
  • Отож, пережити, а не «перевмерти»! - переходить на начальницький тон  Олена Вікторівна. - Цитую з Платона: «Єдине, що має цінність - діяльна  душа». Ану, дай-но мені ключа! Я їй зараз таки «шороху наведу»!
  • Може, не варто, Олено Вікторівно? - намагається ще якось відбитися  касирка. - Може, само воно якось перемелеться-перетреться? Ну, ще день,  ще два… ще тиждень…
  • Який тиждень?! Немає у нас зайвих тижнів! - аж підскакує чорнява. - Я,  крім того, що - подруга цій музейній страждениці, ще й - заступник  міського голови з культури, і не можу допустити, щоб підлеглі тижнями  байдикували! Що це за паніка на бойовому посту?! Цитую з Галини  Могилянської: «Гордині духу кланяюсь до ніг, стократно вбитій і стократ  воскреслій». Давай ключ, кажу!
  • Та гаразд, гаразд, як скажете, - зітхає Оксана і, ще деякий час  попорпавшись в якихось коробочках у шухляді столу, знаходить врешті  ключ та знехотя віддає начальниці. - Нате! Ваша сила - ваша воля…
Олена Вікторівна роздратовано вихоплює ключ у неї з рук і, бозна-як  примудрившись на своїх високих підборах повернутися різко, по-солдатському,  так само, чітко карбуючи крок, ходою «розлюченого солдафона», наче аж  уштамповуючи свої дизайнерські «шпильки» в потріскані кахлі підлоги, простує в  затінену частину холу.
По мірі її заглиблення в імлу проявляються кілька невидимих досі дверей зі  звичними «чиновницькими» табличками. Найбільші з них оббито чорним  «сайдингом», і табличку, трохи завелику, золочену, чомусь пригвинчено нижче  потрібного рівня.
  • Свят-свят-свят! - награно хреститься Олена Вікторівна. - І двері, як  помник могильний… Цитую з Олени Теліги: «Не треба слів! Хай буде  тільки діло!»
Далі, зітхнувши, таки вставляє ключ у замкову щілину.
2.
Кабінет директора музею. Приміщення зі стелею, до якої, здається, і на  зорельоті не сягнеш. Десятиліття «совка», німецької окупації, всіх «перебудов» та  «базарних капіталізмів» так і не змогли витравити з нього до кінця духу будуару  якоїсь дореволюційної Проні Прокіпівни. Може тому, що директорствували у цих  пенатах завжди виключно жінки? Тут не здаються чужими ні «майже живі»  гірлянди пластикових квітів, ні засилля рушників, «майже українських», ні  марнославні грамоти та дипломи «врємьон Очакова і покорєнья Крима», що  обсіли стіни, як мухи, ні персоніфіковані фото «а ля Я з…кимось-там». Чужими  тут видаються нерахована безліч книжок і незліченні тьми ділових тек, не кажучи  уже про телефон та комп'ютер. Зате чомусь зовсім не видається фальшивим, а  навпаки  -  один-єдиний і гріє трохи душу у цім замкненім просторі, забутий,  мабуть, іще з дня народження, рукописний плакатик, сяк-так прикріплений над  вхідними дверима: «Бажаємо нашому дорогому директорові Тетяні Олександрівні     Когай щастя стільки,  скільки здатна осягнути душа!» 
В кабінеті, розділені старезним робочим столом, як бетонним  протитанковим «надовбом», мовчки сидять одна проти одної дві жінки,  невловимо схожі між собою, як троюрідні сестри («мундир керівника», мабуть- таки, зобов'язує і до належного вигляду). Одна з них - вже знайома нам Олена  Вікторівна. Друга - хазяйка кабінету, вищеозначена плакатиком Тетяна  Олександрівна Когай.
Обличчя другої нещастя останніх двох-трьох днів спило-висушило,  затінило до зримості парсуни фанатичної католицької ігуменії чи бувалої в  бувальцях чекістки. Очі у неї, як прірви із виром на дні, - повні болю, безпросвіття  й ненависті очі!
  • Слухай, Танько! - озивається нарешті Олена Вікторівна. - Не накликай на  мою душу православну усіх десяти єврейських гріхів! Дивлячись на тебе,  хочеться одночасно тебе убити, зґвалтувати, обікрасти і… пожаліти. Вей  із мір! Ти думаєш прокидатися? Без смерті ж не помреш. Треба жити далі.  Чуєш, я прошу тебе - живи! Зберись з думками і силами. Ти ж - керівник!  Все іще зможеш поправити, якщо володітимеш ситуацією. Цитую із  Джорджа Оруелла: «Хто керує минулим, той керує теперішнім. Хто керує  теперішнім, той керує майбутнім».
  • Гадаєш, прокинувшись, можна керувати долею? Я й прокинулась…  позавчора… Це до того, виявляється, спала… Керую тепер ось, бачиш? -  байдуже, твердокамінно якось, відповідає подруга. 
  • Це ти вчора спала?! Та ти все життя на роботі гориш! Це твій Когай усе  життя ніби спав. А тепер, бач, прокинувся. Непогано це йому вдалося: зі  «сплячого принца» - в «герої-коханці». У інших, зазвичай, якось навпаки  виходить. Здавалось би, пора йому в його тридцять з великим гаком уже й  амплуа «боягуза- імпотента» освоювати… А ні ж!
  • Ну, мені від того не легше…
  • Н-да… Цитую з Войцеха Бартошевського: «Для щастя жінці потрібен  мужчина. Для нещастя - цілком достатньо і чоловіка». Скільки ти з його  богемними викрутасами намучилася? А, пам'ятаєш, як за часів майдану,  розвішуючи помаранчеві стрічки на обледенілі дерева, зірвався й обидві  ноги поламав? Нянькаєшся-панькаєшся з ними, а вони ще потім нам «фіг- вами» малюють! Як гадаєш,  якого греця їх саме під «сороковник»  починає хороводити?
  • Звідки ж я знаю? Якби ж те знати… Може ми занадто заспокоюємося,  звикнувши, що - «це вже наше назавжди». А ще кажуть, що чоловіки, на  відміну від нас, з роками стають більш сентиментальними. Їм якраз увага  потрібна, романтики хочеться.
  • Це твій благовірний тобі таке сказав?
  • Ні. Сказав, що йому зі мною добре, але давно вже - не дивно…
  • Ти ба, який «герой нашого часу»! Цитую з Лермонтова: «Якщо хочете, я її  ще навіть люблю… Але мені з нею нудно!» Ні, я думаю, що все набагато  прозаїчніше. Гадаю, страх у чоловіках прокидається перед старістю. Як  перед кінцем світу… От і кидаються в романтику сторч головою,  доводячи собі, що вони ще чогось-там варті.
  • Отже, в даному випадку, я і є - «кінець світу»? Спасибі! - аж одсувається  ще далі в тінь Тетяна.
  • Та годі тобі вже! Хоч мене винною не призначай. - скипає Олена. -  Рознюнялася тут… Може, це твій поет-пролетар якраз - «кінець світу»!  Кращого ще знайдеш. Ти ж у нас іще - огог-го!
  • Це його нова пасія - ого-го. Кілограмів дев'яносто чистого щастя. І, не  повіриш, - «секондхенд» ходячий. І на обличчя - «мишка сіренька».
  • Цитую із Шелтона: «Дитинство і юність в Келоуені були повним  кошмаром. Мало не увесь світ, здавалось, ополчився на неї: модні  журнали, шикарні моделі, кінозірки… І все тому, що вона була  повненькою».
  • Зате зараз узяла своє… Ушився Андрій до неї, аж задиміло за ним! А  двадцять п'ять років нашого спільного життя нічого не означають?! Іще  кажуть: «Хто першим встав - того і капці…»
  • Ну… Я ось думаю… Ми себе дієтами доконуємо… Може, й дарма?  -  зітхає Олена. - Це, мабуть, гени… Схоже, у наших чоловіках, любов до  «билинних українських форм» сильніша за модельну естетику.     
Замислившись кожна - про своє, деякий час жінки мовчать. Тиша западає  убивча .
  • Ти от що… - знову озивається, похопившись, Олена Вікторівна. - Бери  там відпустку на якийсь тиждень. Поїдь кудись. Розвійся. Продумай  тактику боротьби. Вирвеш іще своє. Своє без бою віддавати не можна - не  поважатимуть!
  • Я не знаю, чого вже й хочу. - сумно озивається Тетяна Олександрівна. -  Ніякого бажання немає ні воювати, ні навіть пальцем ворушити…
  • Е-е ні! Так-то - вже точно нікуди не годиться! Так що, давай - відпочинь  чи пий безпросвітно тиждень… Але за тиждень повертайся  собою!  Гаразд, із «коханим своїм дорогоцінним» вирішуй уже якось сама - як  хочеш. Але ж і роботу робити треба! У тебе одних заходів усяких-різних  на музей бозна скільки заплановано. Делегація скоро із «ЮНЕСКО» має  приїхати… І день міста - ось-ось…
Тетяна ж, ніби й не чуючи ( чи не слухаючи?) вже нічого, на те посуває  через стіл білий прямокутник офісного паперу, негусто помережений  епістолярною «вишивкою».
Олена Вікторівна чіпляє на свій гостренький носик «приковані» до шиї  золотим ланцюжком окуляри. Читає.
  • Отак, значить? Ну… і дурепа! - врешті, прочитавши, відштовхує аркуш  назад. - Не підпишу, і квит! Цитую з Сарі Габор: «Не дозволяй собі  зненавидіти мужчину настільки, щоб повернути йому перстень з  діамантом».
Проте Когай уперто, так само мовчки, знову відсовує папір до начальниці.
Деякий час жінки пильно дивляться одна одній в очі. І бозна , що бачить в  очах подруги Олена, проте раптом бере зі столу ручку і підписує «заяву» так, що,  здається, підпис іще на міліметр відбивається на кришці столу. Рвучко встає.  Махає скрушно рукою. По губах можна було б прочитати короткий, ємний матюк.  Повертається цього разу тихо-тихо. Іде до дверей, наче аж хитаючись.
Тетяна Олександрівна навіть не дивиться подрузі вслід. Тільки знову  відсувається в тінь. Обличчя її одразу ж немов накриває темна вода.
3.
Вийшовши з кабінету згаслої подруги, Олена Вікторівна знову  наштовхується очима на траурну чорноту музейного «задзеркалля». Аж стогне од  того. І швидко-швидко (так потопаючий намагається випірнути - за будь-яку ціну!)  поспішає до виходу, не помічаючи вже навіть Оксану, яка стоїть біля своєї каси,  дивлячись на візитерку жалісно та очікувально.
Рвонувши важезні «буржуйські» двері, Олена ніби й не дочекалася їх  повного відкриття, а просочилася на вулицю одразу - у першу ж щілину, яка  проявилася на стику із луткою.
Кілька довгих секунд жінка ще стоїть на ганку, хапаючи ротом повітря, не в  змозі надихатися.
Нарешті агонія припиняється.
  • Що ж, сьогодні ще триває, - всміхається сумно. - Цитую з себе-любимої:  «Якщо жінці обпалюють крила, вона пересідає на мітлу!»
  Обтрушується навіщось, мов грабар на цвинтарі, який щойно виліз із ями,  і, похопившись, похиливши голову, іде геть. Втім, чим далі відходить, тим більше  випростовується, набираючи врешті звичних «образу і подоби».
  • Сьогодні ще триває... - повторює, дивлячись їй услід Оксана, а потім  усміхається: - Цитую з Соломона: «І це мине!»
А з холу музею раптом доноситься істеричний, наче аж передсмертний крик  Тетяни Когай
-   За що?! Господи, за що ?!
-   Нічого, - шепоче на те Оксана. - Ще ж буде і завтра… У титрах світу  завжди написано: «Далі буде…» Залишайтеся з нами, і про все дізнаєтеся  першими.
 
СПОВІДЬ  П 'ЯТА,  ПУЩЕНА  ЗА  ВОДОЮ
Як тільки спробую замислитися щодо дня нашого завтрашнього,  пригадуються одразу ж слова Леоніда Даниловича Кучми, непевно сказані з  трибуни Верховної Ради ще року Божого 1992 після затвердження його (тоді ще…)  прем'єр-міністром України: «А яку Україну будемо будувати?»
Минуло два десятки років, а питання, як бачимо, і досі залишається  актуальним. Час згаяно на вирощення олігархії, на дерибан українських багатств,  на… невідомо й на що. Інколи здається - на створення «надцятої» Руїни. Тут  постаралися так, що перед ворогом нині опинилися беззбройними, голими і  босими. Та й то - не найгірше… Дивує кількість запроданців у всіх прошарках  соціуму, у всіх представництвах влади, готових зрадити Україну, дерти її на  шматки, вбивати єдинокровних братів своїх. І тільки сьогодні починаємо розуміти  безцінність незалежності, свободи, людської гідності. На жаль незалежність,  даровану Богом 1991 року, ми за своєю «совковою» ментальністю сприйняли, як  дармівщинку - багато говорили про національну ідею, але так ні до чого й не  договорилися, а найстрашніше - до побудови дійсно незалежної держави і не  бралися. Отже, братися пора, бо завтра точно буде пізно. 
Якимсь дивом українська нація, звикла протягом століть виживати в  Руїнах, донині трималася купи, і, хай по-гайдамацькому, як жодна більше на  пострадянському просторі та й взагалі на теренах Європи, навіть намагалася  боротися (ще й як!), відбувши дві морозяні Революції, де люди на Майдані уперто  стояли за майбутнє, коли навіть птахи вмирали на  льоту. Перша 2004 року пішла  «пшиком» і осіла прахом. Чому? 
«Нам не вистачає вчителів нації…» - сказав колись перший президент  Чехії Т. Масарик. Нам теж, як ніколи, нині найбільше не вистачає Вчителів,  Будителів, Провідників, а може, й Поводирів нації. Ми досі не спромоглися  викохати Еліту Совісті, бо найперше, що занехаяли, - культуру, літературу, кіно  театр, музику, живопис, звівши все те до означення «другорядні чинники»,  фінансуючи за «залишковим принципом». А чесніше - ніяк не фінансуючи…  Зневажили всіх тих, хто міг би (і може!) нести народові надію, віру, мрію - дух  єдності всепереможний. Без духу такого ж народ і справді - «колос на глиняних  ногах». Я не дуже поважаю О. Солженіцина, але з його тезами про те, що культура  - єдиний струмок, з якого нація може черпати сили, і про те, що без культури  нація, як дерево з дуплом, рано чи пізно все одно загине, згоден цілком і повністю.
Говорив Христос учням своїм:  «Жнива грядуть великі, але мало серед  вас хороших жниварів. А маємо ж не загубити і колосок, що зріс при дорозі  між бур'янами…»
Нам поталанило: ще маємо сьогодні вдосталь хороших жниварів і  хороших сіячів доброго, вічного, справжнього. Інша справа, що ті Апостоли  Правди І Науки не мають ні прав, ні змоги навіть вийти у Поле. Тож, гадаю, що  порятунок треба починати найперше з відродження можливостей духовного  поступу.
Примарна птиця щастя… Ловлячи її, сахаємося між Азією і Європою. От  і «начудотворили», замість дивної України, «Азіопу» недолугу. І комусь уже та  птиця ввижається «двуспальной кроватью» - двоголовим круком візантійсько- московським, а комусь - заокеанським кондором, з виду - білим. Наче й немає  солов'їв, жайворів, щигликів та іншого співочого пернатого братства, яке  українцеві - до душі так, як нитка - до голки чи квітка - до листу.
Українська душа співуча, мрійлива… була. І то було нашою  найголовнішою військовою таємницею, бо ж Пісню в кайдани не закуєш. Але для  повернення Пісні, маємо нині вертати собі ще й Мову - нашу Птицю Щастя. Для  того маємо беззастережно зрікатися хуторянства мислі та кержацтва само- ідентифікації. А так-то маємо для щастя усе - землю, воду, сонце, найкращих у  світі жінок, найпрацьовитіших чоловіків, добрих дітей та онуків і хліб, і до хліба  дещицю солодкого та дещицю гіркого.  
«Так само, як боязкі люди, захворівши під час плавання на морську  хворобу, гадають, що вони почуватимуть себе краще, коли з великого судна  пересядуть на маленького човна, а відти знову переберуться на тривесельник,  але нічого сим не досягають, бо разом з собою переносять жовч і страх, - так  і життєві зміни не усувають з душі того, що завдає прикрості і непокоїть…» -  згадаймо тут Григорія Сковороду.  
Чи ж не те відбулося з нашими співвітчизниками-кримчанами, а потім,  як пошесть, перекинулося на Донбас та Слобожанщину? Люди, з яких  голодоморами та репресіями витруїли український стрижень, вибили з-під ніг  українські основи, а потому навіть з паспортів котрих прибрали космічний  ідентифікаційний код -  УКРАЇНЕЦЬ, злякалися поруху душ живих і воскреслих  ближніх своїх і мало того - готові вбивати братів за чуже та закликати на свої вутлі  гнилизни гадюччя зі всього СНГ. Надіються пересидіти в своїх потопаючих  «плоскодонках»? Чи прибитися до іншого корабля? Ким - веслувальниками на  галерах?!
Було вже, було… Пригадується мені з інтерв'ю останнього білогвардійця- дроздовця, що дожив до дев'яностих років у Парижі: «На останньому кораблі, який  відпливав з Севастополя в Істамбул, хтось і біженців заспівав «Реве та стогне  Дніпр широкий…» За хвилину співали і плакали всі!»
До речі, і сам той білогвардієць був полтавчанином… Куди ж і навіщо  вони пливли, відвоювавши за чужинське до останнього - доти, поки встигли  втекти всі «патриції»?! В невідь попливли, в нікуди. Щоб згинути в безоднях  навіки і безславно.
Ось же маємо свою чаєчку козацьку. То й не розгойдуємо ж! Дбаймо, аби  трималася курсу, щоб козаки були при силі та при славі, і порох був у  порохівницях, і порох був завжди сухим.
 «Є час, щоб і тепер воскреснути. Може іскра Божа впасти у темну  безодню нашого серця і знову його освітити…» - знову почуймо Сковороду. 
Час - це те, що не відчувається, але й те, що надолужити важко, майже  неможливо. Озираючись назад, бачиш, які величезні втрати можливостей ми  понесли тут за останні роки.
Світ ще чекає нового порядку з Бористена, який передбачив йому  Нострадамус, тому й постав так дружно на нашу підтримку в передчутті  української України.
Наша політична «багатовекторність», намагання скрізь і всюди бути  «хорошими», догодити всім - врешті все це повернулося назад бумерангом, від  якого відсахнутися вже не вдалося. Європа ще витримує оту нашу несталість. Росія  - вже ні. В тому, що сталося останнім часом, гадаю, найбільше нам треба винити  себе самих. Дивлячись на Литву, Латвію, Естонію, бачиш те зримо і виразно:  обравши єдиножди свій шлях і не відступаючи з нього, ці країни вирвалися вперед  на десятиліття. Ми ж вимушені знову починати від початку, при чому маючи  висхідні дані набагато гірші, ніж двадцять років тому, втративши і частину Основи  - Крим.
Що ж… Є час помирати. Є час розкидати камені.
Але ж є й час жити і час збирати камені - будувати з них Храми Душі! 
Душі злітаються наші на лід революційної зими тривоги, сумніву, надії.  Душі - білі- білі, як гуси-лебеді з маминої пісні. Їм би тільки, цим душам - віри  справжньої…
То яку ж Україну ми мусимо будувати?
Військо, економіка, політика, розвиток демократії - все то дуже важливі  чинники та іпостасі. Але все-таки вони вторинні. Наперед має виступити ідея  побудови монолітної нації, виховання Українця - людини гордої, сміливої, чесної,  патріотичної, працьовитої, освіченої, культурної, впевненої у своїх силах і  можливостях. Нам є задля чого потрудитися: ще Й. Борецький, З. Копистецький та  П. Могила висували концепцію Києва, як другого (православного) Єрусалима.  Концепція, як на мене, правильна, історично виправдана й пророцтвом Андрія  Первозваного, й місцем хрещення більшої частини людності нинішніх  православних теренів і наявністю соборів, збудованих ще за часів єдності  християнства. От тільки Собори ті вже в найближчому майбутньому мають стояти  в Країні Совісті, в Ойкумені Серцебуття, в Державі Душі.
«Ори землю, або носи зброю, роби купецьку справу, або художество  твоє. Роби те, для чого народжений… Щасливий той, хто з'єднав свою  приватну справу з загальною. Сіє і є істинне життя…» - чуєте, знову  озивається до нас наш Великий Філософ.
Дбаймо ж про душу і серце свої. Свою справу робімо з душею, навідліг  серця. Об'єднуймося. Повертаймося до витоків своїх. Вчимося посміхатися і  говорити рідною мовою, бо тільки вона дає можливість домовитися про все, в  тому числі і про засади побудови нової,  справжньої України, не дати  збудованому обвалитися, як вавилонська вежа. Сполучаймо свою приватну справу  із загальною - наснажуймо і надихаймо один одного. І все у нас вийде. І трапиться  з нами все хороше, що має траплятися з хорошими людьми. І збудеться пророцтво  М. Костомарова:  «Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена  Україна, і казатимуть: «Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став  наріжним каменем!» 
Вже скільки «зайвих» в закапелках світу?!
Усе то - Генії без мрії, без мети…
Тому-то, може, часом краще зберегти
не розум - виучку творити і любити?   
  
ЦЕЙ-БОМЖ
У нього немає іншого імені… Цей «бомж» малює розведеною на холодній  воді польською розчинною кавою « FORT». Малює на упаковочному картоні  використаних коробок з-під «всякого-всілякого», обираючи щоправда -  білий, та й  то, очевидно, тільки тому, що на іншому б його «імпресій» просто й не видно було  б… Мабуть, його, як геніального Івана Марчука, слід було би занести в анали  книги Гіннеса: навряд чи хто здатен іще повторити цю «техніку малюнку».
Цей-Бомж не вміє чи не хоче розмовляти… принаймні з людьми. Коли  навіть здаля намагаєшся дивитися йому в очі - погляду не спіймаєш. Коли ж  підходиш занадто близько і намагаєшся зазирнути «за полуду», він зриває з голови  капелюх  і ховає за ним лице, бурмочучи:
  • Затемнення сонця… сонця… сонця…
Він малює багато, розмальовуючи своїми шедеврами весь назбираний до  обіду картон.
Влітку його «майстерня» - під тильною стіною міського моргу, яка  виходить у здичавілий куточок парку відпочинку імені Горького.
Та не згадуйте загальноприйняту цю назву при художникові !
  • Товаріща Кагановича імені… - довго ще буде торочити вам потому услід,  а наче - в нікуди і ні до кого.
Звідки ті «історичні знання» у нього - невідомо (на вигляд «бомжеві» -  років тридцять п'ять, навіть при всій його «тотальній занедбаності), хоча це -  дійсно так: колись, іще за динозаврів, парк саме так і обзивався.  
У його картин немає ціни. Вони безцінні і при тому нічого не варті.
Його картин у Світайгороді не купиш. Можна тільки вкрасти,  скориставшись «сонячним затемненням». Слава Богу, бажаючих того майже  немає. 
Каюсь - я вкрав одну. Колись давненько вже. Вона і досі пахне вишнею!
Мабуть, замість лаку, він вкриває свої роботи розвареним вишневим або  черешневим клеєм чи, навпаки, грунтує отак свої  «табула раса », готуючи до  сприйняття сюжету? Мабуть, тому і для того, під час роботи, постійно парує біля  нього на спиртівці бувалий у бувальцях солдатський казанок?
А сюжет у нього завжди один і, схоже, єдиний на все життя - Жінка!  Змінюється лише тло - море, небо, поле… звалище, пожарище, кладовище
Кажуть, що ім'я у цієї жінки - Ранкова Роса.
Втім, можуть, звичайно, і брехати запросто. Хто це зазирав убогому у  підсвідомість?  
Увечері Цей-Бомж відносить одухотворену макулатуру на пункт прийому  оної. Отримує за те харчі якісь і польську розчинну каву « FORT». 
Там же й ночує з милості господаря «шарашки».
Відносно - у теплі і безпеці.
Там же й малює узимку.
Цьму-Бомжеві однаковісінько, що «макулатурник» на його роботах  забагатів до рівня «міського олігарха», що його картини на художніх бієнале  визначаються «еталонними зразками сучасного модерного мистецтва» і коштують  «мільйон-до-неба», що хтось-там уже й став Метром, просто підписуючи їх своїм  іменем та вставляючи в цяцьковані рамки.
  • Уявляєш? - розповідав якось один мій колега, повернувшись із  закордонного відрядження. - Бачив картини нашого  Цього-Бомжа в  Парижі, на Мон-Мартрі!
  • І?
  • Вони там і досі пахнуть вишнею!
Кажуть, у цього Художника одночасно, разом загинули в автокатастрофі  дружина і дві маленькі доньки.
Та, схоже, у смерть дітей він і досі не вірить. Може, тому й малює  неістотною лише Жінку? Може, тому й намагається відгородитися від життя і від  людей капелюхом, боячись почути підтвердження правди, побачити привиди з  минулого?
Він вірить лише каві « FORT» і упаковочному картону.
Він у зимову негоду і в  літню спеку натхненно малює Жінку - Ранкову Росу.
СПОВІДЬ ШОСТА , ПУЩЕНА  ЗА  ВОДОЮ
Усе частіше згадуються мені нині слова покійного понтифіка Івана-Павла  ІІ: «Не бійтеся!»
Може тому, що, справді, стає уже страшнувато. Здається, що всі довкруж  збилися у «червонопрапорний хор імені Швондера» і голосять-завивають: «…И  новые годы приходят, они будут также трудны… » Лякає влада, лякає опозиція,  лякає закордоння, лякає преса, лякає телебачення, лякають бабці в маршрутці,  лякають друзі і вороги... Аж наче чую на те голос свого покійного прадіда: «А  ніхто ж нам легкого життя і не обіцяв!»
Так, і дійсно, ніхто не обіцяв, навіть Господь. Обіцяно було тільки «труд в  поті лиця» та нелегку, болісну любов - «народжування дітей в муках». Усе інше на  краще чи на гірше можемо змінити тільки ми самі, відштовхнувшись від цього  «стартового капіталу» .
Причину всього ж, кажуть мудрі, треба шукати найперше в собі. А отже,  слід визнати, що ми самі загнали себе в глухий кут своїм «споглядальним  діогенством» та безпредметним філософствуванням. І нам уже й мало для  «праздних размишлєній» вічних слов'янських питань «Хто винен?» і «Що  робити?», бо тягнемо на себе вже й чуже фатальне «Бути чи не бути?»  
Бути! І звинувачувати найперше себе! І робити все, щоб «завтра» стало  кращим!
Стара примовка «держава дасть...» давно не спрацьовує. Надіятися маємо  на себе. Між тим, більшість навіть на Майдані свого часу стояла в надії на  пришестя «доброго царя». А царів-то добрих і не буває, бувають лише «хороші» чи  «погані», та й то лише стосовно історії та держави. Сама ж держава (влада) і  подвигається на дію давання, лише коли боїться або відчуває кон'юнктурну  потрібність когось чи чогось. Той же мій прадід говорив колись: «Влада й існує,  аби сім шкур здерти та ще в армію заперти!» Погано це чи добре  - хай кожен  вирішує сам. Зрештою, і отой «мультяшний» приспів «мєня нє відят - ето мінус, но  і нє гонят - ето плюс…» також годиться на сяке-таке «життєве кредо». Виживати,  звичайно, можна і равликом, при першій же небезпеці ховаючись сам у себе,  мовляв «хто не воює, того й перемогти неможливо». Воно-то так, тільки трішечки  не так... Таких, здебільшого, розтоптують навіть і не помітивши. І неважливо, якої  міцності ти при тому наростиш «шкаралупу» - буде то «рай у курені» чи «мій дім -  моя фортеця», її рватиме життя зсередини і пресуватиме зовні, поки не понищить.  Такий «закон діалектики». Можу принагідно навести і приклад.
У п'ятдесятих роках, стомившись від переслідувань, один з адвентистів  сьомого дня, вирішив добровільно податися в «робінзони» - зліпив мазанку на  березі Молочного лиману, викопав колодязь, і отак, завдяки корівчині та  рибальству, виживав з великою родиною майже впродовж сорока років. Проте,  першими його зрадили власні ж діти, повернувшись до людей. Другого удару  завдала природа - зникла вода у колодязі, замулилася промоїна між морем та  лиманом, внаслідок чого той майже пересох, а в калюжі, яка залишилася, загинула  вся риба. Ще далі прийшли «нувориші» з державним актом на прибережні землі  та, звичайно ж, з бульдозером...
Звідси випливає: «Тільки з людьми і тільки в постійній боротьбі можливо,  якщо вже й не перемогти, то принаймні не здати позицій». Нічого й нового. Все  це зазначав ще Мандевіль  у своїй філософській «теорії вулика» .
Часто повторюю собі у розпачі: «Не знаєш, що робити - роби, що можеш!»
Комусь можливо видасться, що не варто і гаяти час на дурну роботу … 
Але ж такої роботи не буває! Не буду тут опускатися до банальностей та  цитувати відому всім притчу про двох жабенят у сметані. Краще розповім, як  приклад, випадок з життя.
Колись, проходячи цехом, побачив я, як один зі слюсарів, додавши до  «накидного»  гайкового ключа замість важеля мало не двометрову трубу, тиснув на  ту «приспособу» аж очі йому - геть.
- Ти закручуєш? - спитав я.
- Ні, відкручую! - відгукнувся він.
- Ти ж крутиш не в ту сторону!
Слюсар почухав потилицю і, показавши на приварений кимсь величезний  контрофорс, котрий, дійсно, унеможливлював потрібну дію, прорік: 
- А в іншу неможливо!
Махнувши на дивака рукою, я подався до своєї роботи. Та за якийсь час,  товариш, торкнувши мене за плече, показав перекручений (!) болт діаметром 16  міліметрів. Робота була явно «даремною», підхід до неї «дурним», проте  результату потрібного, як не дивно, було досягнуто.
Отже, не все підкоряється логіці, але все підкоряється упертості!
«Романтик ти! - часто кажуть мені ближні. - Ви - як діти…»
І це ж добре, що ми і досі, як діти!
«Істинно кажу вам: якщо не навернетеся і не станете, як діти, не  ввійдете в Небесне Царство, - сказав колись людям Ісус, -  Хто, отже, стане  малим, як ця дитина, той буде найбільший у Небеснім Царстві. Хто приймає  дитину в моє ім'я, той мене приймає...»
Усе ми робимо правильно і живемо ми правильно, і Господь з нами, і ми з  Господом!
Пригадую, якось один з «новаторів від історії», демонструючи репродукції  «трипільських біноклів», висував різні «захмарні» гіпотези щодо сакральності їх  застосування. Почувши ж від мене, що з інженерної точки зору це - ніщо інше, як  своєрідні міксери для збивання масла (такі чи подібні можна й досі побачити по  селах), а тому їх так часто й знаходять археологи, наче аж образився чи  розчарувався. Між тим, хіба й звичайна ложка не використовується нині у храмах  для причащання? А ті ж «біноклі», зрештою, годяться й для подрібнення  молекулярних ланцюгів води  оживлення її. І може, «товкти воду в ступі» -  вислів, що прийшов до нас з глибини віків, означує виконання не такої вже й  «дурної» та «даремної» роботи, особливо, коли при тому ще й читати потрібну  Молитву?
А у нас же є ще й другий подарунок Господній - любов!
Бездушному нічого не зоріє.
Натхненому співають і громи!
Там, де ми гасимо свою останню мрію,
перестаємо бути і Людьми…
МРІЯНИ
- Сашко! Гей, Сашко! - голос волав, аж захлинався, од воріт уже хвилин із  п'ятнадцять. І Ред, старезний, кудлатий «двіртер 'єр» вже й безнадійно захрип,  єдиний відповідаючи на те волання.
«Упертий же хтось! - крізь сон і похмілля подумав Сашко Горовий. - Ну,  бачиш же - не виходять люди, значить, не хочуть, або й не можуть… Немає мене  вдома, в армію забрали…»  
- Сашко! Бісова личино, виходь: справа термінова є! - знову долинуло з  вулиці. А Ред на те завівся, взагалі, як застуджений мотоцикл.
«Доведеться-таки вставати…» - прокидаючись остаточно, зітхнув Горовий.
Знехотя відкинув ногою ковдру і приречено зиркнув на годинник.
«Шоста година ранку! Якого греця? Кого це там колотить з дурного дива?  Не інакше - Грицько… Ну, зараза!»
Зповзши з канапи, де спав завжди, коли приходив додому «під шофе»,  перемагаючи «похмільний синдром», він ледве доплентався до вікна. Відчинив  кватирку і гаркнув у вранішню порожнечу:
- Зараз вийду! Заткнись!
Одразу ж почув, як загримів ланцюгом Ред, ховаючись у буду. Та і  «глашатай» замовк, як одрізало.
Матюкаючись на чому світ стоїть, кілька разів ледве й не впавши, таки  натяг штани. Довго шукав сорочку. Не знайшов. І попхався на вулицю одягненим  «по формі раз» (часи, труси і протигаз).
- Ги-ги-ги! - заіржав, побачивши його Грицько Анцибол. - Ну, брате,  дивлячись на тебе, прямо на поезію тягне. «Просипаюсь с бодуна - дєнєг нєту ні  хрєна, глаз заплил, піджак в пилі, под кроватью брюки… До чєго нас довєлі  демократи-сукі?!»
- На себе подивись!      
- А я, що? Я, як огірочок…
Еге ж, зелений і в пухирчиках… Що треба?
- Та ж робота є! Чуєш, Сашко, - ро-бо-та! Туалет громадський новий у  парку таки будувати зібралися. Директорша, мабуть, ще вчора увечері заходила.  Записку залишила - просить сьогодні ж і почати.
- Тю-ю… - недовірливо зиркнув на Анцибола Сашко. - Дніпропетровцям  же тендер подарували? Ми ж самі і сортира вже збудувати не годні!
- Воно-то так, - знову заіржав, мов Буцефал, Грицько, - але ж  дніпропетровці - люди панські-барські! Їм копати - «не в дугу». А екскаватор між  дерев не заженеш… От вони весь «нуль» нам і подарували.
- З личковкою ями?
- Повністю!
- Ну, що ж… З поганої вівці - хоч вовни жмут.
          -   Та жмутик-то, за нинішніх часів, і непоганий! Вважай, третина договірної  суми!
-   Гаразд. Зачекай - вдягнуся і вмиюся… швидко, - зло сплюнув Сашко. -  Третина…
- Третина! - бурчав іще і в хаті, шукаючи сорочку та шкарпетки. -  Третина… Отака нам, виходить, ціна?! Третина клозету?! Яма і нуль…
Галя, визирнувши зі спальні, якийсь час мовчки сумовито дивилася на  нього. Врешті зітхнула і подалася на кухню - готувати «тормозок».
«Краще б облаяла! - спаленів на те Горовий. - Та й… нехай…»
-  Сашо… - ніби почувши його думки, прошелестіла Галя, ввійшовши за  хвилину в світлицю. Обличчя у неї також пашіло - хвилювалася, готуючись до  серйозної розмови, а може, й до чергової сварки.
- Знаю! - буркнув він, забираючи пакет з харчами. - Ніколи! Все знаю… Все  потім, увечері якось. Увечері «вигребу по повній».
Махнув рукою і подався з хати геть, не озирнувшись.
Виходячи з двору, торохнув у хвіртку так, що та аж застогнала, змахнувши  своїм єдиним крилом, і, вдарившись об ворота, забриніла, ображено  підскімлюючи. Ред одразу ж і приєднався, підвививаючи десь у глибині буди,  боячись і показатися на білий світ.
- Ти, що здурів?! - пробелькотав на те ошелешений Грицько, ледь  устигнувши відстрибнути від зляканого заліза.
- Таким і народився! - сплюнув, дивлячись уперто в землю Сашко, і додав  лише: - Ти Андрюху і Петровича сповістив?    
- Ага… Сказав Петровичу зайти на «фірму» за інструментом.
- То й пішли!
Поки йшли, мовчали: Сашкові й досі пік Галин погляд так, аж здавалось,  що вигоряє все в грудях, раз-по-раз дмухаючи пекельним жаром і в голову (мізки  аж шкварчали і плавились!).
А Грицько, відчуваючи настрій начальника, навіть відстав кроків на три  «од гріха - подалі», бо таки з парубоцтва добре знав невкипілий характер  Горового: у тирлищах «край - на край» отримував на горіхи колись від нього не  раз і не двічі.
«Дурна голова - дурна й сила!» - лише й подумав, чалапаючи вслід.
У парку, не зважаючи на ранній час, уже всі були й на місці. Вже й  пурхала, «прогинаючись» перед заїжджим «цабе», директриса. Дніпропетровець  явно нервував і спішив бозна-куди, тож намотував кола довкруж «розмітки»  майбутнього страшно-соціального об'єкту, час-від-часу поглядаючи на свій  дорожезний наручний годинник. Трохи віддалік тихо чахли, присівши на лопати,  Андрюха з Петровичем.
- Ти бригадир? - з нахрапу підскочив до Сашка заїжджий.
- Я - директор НП «Будсервіс» Горовий Олександр Дмитрович! - з  притиском відповів Сашко.
-  «Завжди дивися людям в очі, тоді й люди тебе запам'ятають». Маргарет  Тетчер. - пошепотілося з лопат, од Петровича.
- Хай буде й так. - зневажливо всміхнувся дніпропетровець, все-таки  переходячи на «ви». - Гадаю, вам уже все зрозуміло, пане директор? Строку на  роботу - тиждень. Вже завтра підвезуть цемент пісок, цеглу. Питання є?
- Питання одне - аванс.
- А так-так… - зітхнуло печально «цабе», викопуючи зі свого портфеля  згорток. - Ось тут по дві тисячі на брата, поки що. По закінченні - ще по дві.  Оформляти офіційно будемо?
- По закінченню - ще по три «чистими». Не треба нас маленьких дурити.  Оформлювати все будемо обов'язково, тому суму на податки враховуйте окремо.  Ми держави своєї не грабуємо, хоч, може, й не показались вам…
- Та гаразд-гаразд. - усміхнувся, майже по-людськи, начальник, нарешті  представляючись. - Мене звуть Микола Іванович Трошин. Ось вам візитка - там всі  «контакти». Надіюсь, не підведете?
- Надійтеся…
- Скільки ж, вибачаюсь, працівників у вашому «НП»?
- Скільки бачите… лишилось. «Три солдати - три лопати».
- Чому ж так?
- Скільки роботи - стільки й піхоти.
- Н-да! - гмикнув Микола Іванович. - Не дуже-то ви привітні… Ну, то я  пішов?
- Ідіть  - байдуже кивнув головою Горовий.
І Трошин, махнувши рукою, врешті подався геть. А за ним, невдоволено  зиркнувши на Сашка, покотилася, наче «чеховський п'ятак», директриса - «звеня і  подскаківая».
- «Ми не повинні здаватися кращими, ніж ми є в дійсності, і повинні бути  кращими, ніж ми здаємось…» - прорік зі свого сідала Петрович, колишній  викладач педінституту, а нині - «біч» у всій своїй красі. - Володимир Винниченко  сказав колись…
- А про роботу у тебе цитати не знайдеться  часом? - не обертаючись навіть,  люто буркнув Сашко.
- «Не втрачати ні секунди, зразу ж і рішуче займати місце на полі бою, ім'я  котрому - життя, не задовольнятися тим, що є, ніколи не миритися з поразкою, бо  світ існує, щоб бути завойованим…» Це - Уінстон Черчіль.
- Святі слова… То, чому ж сидимо? Зразу ж і рішуче - вперед!
Петрович знехотя підвівся і таки приєднався до Грицька, котрий уже  копирсався, намагаючись загнати лезо лопати у щільно втрамбовану землю.
- Олександре Петровичу! - натомість заскиглив Андрюха, двадцятилітній  простакуватий і простодушний «берко». - Я сьогодні потихеньку… А завтра  надолужу. Можна? Щось кепсько мені з учорашнього.
- Грицю! - гукнув Горовий, оцінююче придивившись до своєї «головної  ударної сили» (Андрюха так плавився, що, здавалося, й білобрисе нечесане  волосся текло і капало на землю з висоти його двометрового зросту, залишаючи  пропалини на траві). - Кінчай там уже імітувати. На ось гроші - паняй у  найближчу «аптеку», купиш Андрієві дві пляшки пива.
- А ми?! - радісно підскочив Грицько. - А нам?!
- А ви і пішки постоїте. Пора закінчувати з дурниною. Робота - є робота.
- А… Ну, правильно… - зітхнув гірко Анцибол і подався виконувати  завдання. Андрюха ж, натхненний щедрістю начальника, одразу ж радісно  приєднався до Петровича і замиготів лопатою так, що й парк шумнув од збуреного  повітря.
- Гаразд, - всміхнувся вперше за сьогодні Горовий. - Здається, тут діло таки  буде. Петровичу, я відлучуся на півгодинки - піджену авто наше, а ви тут не  сачкуйте.
- Ображаєш, Дмитровичу. Іди - не переживай. Все буде - тіп-топ!
Проте за півгодини Гровому повернутися не вдалося: в стару їхню  «копійку», наче біс вселився, - ніяк не хотіла заводитися, клята. Ще потім поки  заїхав на заправку та зайшов у гастроном  - прикупити харчів для своєї «кагорти»  збігло години півтори.
Отож, прибувши на місце події, Горовий побачив, що Андрюха  «поволеньки» закопався уже аж по груди, та й Петрович з Анциболом,  навдивовижу, очевидно заражені його прикладом, не лінувалися, а працювали, як і  належить, аж хекаючи від  старання та зосередженості.
«Скучили хлопці за роботою , - подумав. - Та воно й не дивно. Вважай,  місяць уже без замовлень путніх. Криза, мать її в дишло! Ще б трохи і довелося  нашу лавочку взагалі прикривати, та з простягнутою рукою - по світу і галасвіта» .
- Не зголодніли? - гукнув.
- Так ніби рано ще, - озвався Петрович. - Ще з годинку попрацюємо. Якраз  десь половину шанцевих робіт і буде зроблено.
- А, ну то й гаразд. Зараз і я до вас - на поміч. Перевдягнуся тільки в  машині.
Та до машини дійти не встиг.
- Ой, ма-а-мо-о! - заволав раптом з глибин земних Андрюха. - Тут мертвяк!
- Який ще там мертвяк?! - підбіг Сашко назад, до ями.
- Так осьо! - лепетав налякано хлопець, показуючи під ноги.
А там, справді, пісок зі стінки ями шугнув усередину, проявивши нішу, у  котрій посміхався «на всі кутні» кістяк, удягнений в перетліле сіре ганчір'я.  Домовина геть струхла і лежала довкола нього коричневим попелом, що їжачився  іржавими цвяхами.
- Німець! - видихнув Петрович. - Тут вони до сорок третього своїх ховали.  Кладовище було військове… Наші потім із землею зрівняли. А в п'ятдесятих ще й  парк зверху насадили.
- І що ж його робити? - шморгнув носом Грицько. - Міліцію викликати, чи  музейників, чи військкомат?
- Та кому цей фріц потрібен? - розлютився Горовий.  - А роботу зупинять на  кілька днів, або й тижнів!
- То, що ж тоді?
- Зараз принесу целофановий мішок - зберемо усе це. Та й грець з ним!
- І що - у сміття? Людина все-таки ж…
- Ворог! Завойовник!
- Та який там із нього тепер завойовник? - зітхнув Петрович. - Труп без  усяких прав…
- Отож! - визвірився Горовий, стрибаючи вже з мішком до ями. - То, яке  кому діло? Чи знову без роботи і без заробітку сидіти будемо? Не встигнемо до  зазначеного строку, до речі, аванс і той повернути доведеться. Зараз ось мовчки  приберемо і… наче і не було!
Петрович засопів і знову зітхнув:   - «Основна трагедія не в жорстокості  поганих людей, а в мовчанні хороших». Це - Мартін Лютер Кінг говорив…
- Слухай, набрид ти мені зі своїми тирадами! Тебе - у пару б до тітки моєї  дружини, загальновідомої Олени Володимирівни: та також скрізь і всюди  цитатами смітить!
- А ми й були красивою парою… колись… - буркнув Петрович.
- От, щоб тебе! - знічено видихнув здивований Сашко. - Добре, подзвоню  зараз директорові парку.
- Олександрівно! - за хвилину уже гримів у «мобілку». - Тут таке діло…  Німець нам похований трапився. То як? Що робити?
Хлопці, обступивши, чекали.
- І що? - спитав першим Андрюха по закінченню аж надто короткої  розмови.
- Сказала: «Не морочте мені голови!» Отже, повертаємося до плану «А».  Який ще вихід?
Німця Горовий збирав разом з Анциболом: Андрюха з Петровичем  відступили і явно до того братися не збиралися, щоправда, кожен - зі своїх причин.
- Чахлий фріцик! - пробурмотів при тому Анцибол. - Дивись, кітельок на  ньому не більше сорок шостого розміру.
Кітельок той, до речі, розсипався у нього в руках.
- От, - аж сахнувшись схлипнув Грицько, - тут ще якісь папери у нагрудній  кишені були!
Проте і папери розсипалися… Лише маленький клаптик жовтів серед  пороху.
- «Ich bitte dich - lebe!  - прочитав на ньому Петрович. - «Я прошу тебе -  живи!»
Мабуть , залишок листа від дружини, або нареченої це був…
Мішок із кістками поставили оддалік, під деревом. І цілий день,  працюючи, несамохіть на нього озиралися: через оте « Ich bitte dich…» клятий  німчура ніби перестав бути «ніким».
Увечері німця повернули до ніші в земельці.
- Хай полежить тут поки що! - буркнув Горовий. - А там подивимося.
… Приїхавши додому, стомлений Сашко знову впав пластом на дивані у  вітальні (добре, що Галя, лиш на хвилинку вийшовши зі спальні і мовчки  подивившись на нього, зітхнула та й пішла геть, тихо прикривши двері).
«Час розплати відтерміновується, - подумав. - Поживу ще…»
І, як подумав, так одразу ж і навалилися мислі - про кризу, про те, що  «фірма» його - великий циганський блеф, який єдино, що й дозволяє нині, це не  відчувати себе повним лайдаком та невдахою, про горілчані подвиги, про Галю,  яка, відчував, тримається його на останніх залишках любові і терпіння.
Проте вже скоро усе те витіснила з голови клята фраза:  «Ich bitte dich -  lebe!» - «Я прошу тебе - живи!»
«Бач, - подумалось - не дожив ти, фріце, до зустрічі, не допомогли ніякі  молитви. От і валяйся тепер у чужій землі, біля параші! Заличкуємо твою нішу - і  вся недовга».
За якийсь час Сашко усе-таки спробував заснути, але сон, як рукою зняло, -  крутився- вертівся, наче Гоголь у домовині, і так само наче намагався  вишкрябатися на волю… А ледь задрімав - наснилася німкеня, руда, заплакана,  розпатлана, бліда, як сама смерть. « Ich bitte dich - lebe!» -  шепотіла . - «Ich bitte dich  - lebe!» Затим якось та страшна Лорелея перетворилася в Галю і запричитала: «Я  прошу тебе - живи! Я прошу тебе - живи!»
Прокинувся. Ще деякий час посидів, хитаючись, обхопивши руками голову.
Врешті рішуче встав, одягнувся і подався до машини.
Як виїздив, як їхав містом, потім і згадати не міг: наче усе ще вві сні.  Прийшов до тями уже, пробираючись майже навпомацки парком. У парку було  темно, як у розбійницькому чатинні.
Коли ж дістався «об'єкту», раптом почув, що в ямі вже хтось сопить і  вовтузиться.
- Стій, стріляти буду! - гаркнув чомусь. - Ти хто?! Ану вилазь, бісова  личино!
- С-сашко? Ти, що з глузду з'їхав? - прошепелявив на те злякано голос  Грицька Анцибола. - Так же ж і «кондратій» ухопити може… Придурок!
- Вилазь!
Спершу з ями усе-таки з'явився мішок… Затим, сопучи і віддихуючись,  Грицько.
- Що - совість загризла? - спитав Горовий.
- Совість! - буркнув Грицько, намагаючись обтруситися.
- Куди ж повеземо?
- На Сартанацький курган, за Трою, гадаю. Бабця моя сорок четвертого  року у жіночій тракторній бригаді працювала. Розповідала - дівчата з усього поля  німців у шанці на нього зносили. Там їх потім і присипали… Отже, хай хоча би зі  своїми лежить!
Мовчки подалися назад до авто. Вже біля машини Гриць спитав:
- Куди його - в багажник?
- Людина ж це, - відповів Сашко. - В салон мішок клади, на заднє сидіння.  Ми ж не якісь там «братки», щоб людей у багажниках возити.
Коли вже їхали, Горовий раптом спитав:
- А що б ти з ним робив оце зараз без машини?
- Додому одніс би. А там уже якось потім сам…
- Отак, значить? Ти диви! - Сашко здивовано глянув на Гриця, наче уперше  й бачив.
Приїхавши, забрали мішок та лопати з багажника і ще хвилин із двадцять  тюпали по чорній ріллі, бо курган той стирчав, як пуп, серед поля, з усіх сторін  обораний.  
Яму викопали ледь до пояса.
- Досить! - хекнув Сашко. - Ніяких сил уже нема: за день накопався до  знемоги. Жаль, що Андрюху не прихопили.
Як могли, розклали кістяк на дні. Тим же мішком і накрили. Постояли  трохи. Покурили.
Врешті засипали і подалися геть, чомусь ховаючи одне від одного очі.
На зворотному шляху шлагбаум біля залізничного переїзду перекрив  раптом дорогу, упавши біля самісінького бампера «копійки».
- От, всячина! - вилаявся Сашко. - Це надовго.
Знову запалили.
- Я прошу тебе - живи!  задумливо промовив Горовий. - А мені, Грицю,  пам'ятаю, Савенчиха в армію усяку дурню писала типу «жду отвєта, как соловєй  лєта». І чому, до речі, «соловей», а не «солов'їха»? Оце тільки щойно докумкалось.
- А ти їй що відповідав?
-  Та теж дурню усяку. Розказати - засмієш.
- Ще пам'ятаєш?
- А то! То ж був «хіт сезону» якраз. Його всі наші бійці-гвардійці на пам'ять  знали. І всі нареченим писали. От, дурні!
- То розкажи! Все одно стояти ж іще довго!
- Та гаразд уже! Тепер же не одчепишся… - буркнув Сашко, викинув  недопалок у вікно і почав декламувати:
- «Здравствуйтє, мілая!
Я надєюсь, что любов моя долєтіт до вас по азимуту 45 градусов со  скоростью пулі образца 1908 года. Клянусь я вам своєй вінтовкой оптічного боя і  чістой сапьорной лопаткой, что любов моя вєрна, как стрєльба із карабіна на  дістанціі 100 метров, и тяжєла, как вєщмешок на походє.
 Но покуда, ви ізвінітє, дорогая, ползу я к вам по-пластунскі і подбіраюсь  мєлкімі пєрєбєжкамі, а мєжду намі сільно укрєпльонная полоса прєпятствій. І как  мнє нє тяжєло, но пріходітся вєртаться на ісходную позіцію.
Но всьо-такі сегодня імєю свободноє от нарядов і подвігов врємя і сєйчас  мнє дана возможность окопаться в глубінє вашой душі, что би занять круговую  оборону у вашєм серцє. Тогда только буду увєрєн в своєй побєдє над вамі! І всьожє  я дождусь того момєнта, когда ми отправімся в ЗАГС, где по команду «смірно»  примєм присягу на вєрность друг другу.
Послє отбоя я долго нє сплю і думаю о вас. Ви нє можєтє представить сєбє,  как мнє хочєтся взять вас за шєйку правой рукой, крєпко пріжать затилок к плєчу  і, затаів диханіє, плавно спустить курок поцелуя в ваші алиє губкі. Ваші глаза  свєтят точно, как очкі моєго протівогаза на ночних заняттях, освєщонних ракєтой.  Ваші губкі так сладкі, как нємєцкая жевачка послє сухого пайка. Ваш ласковий  голос можно сравніть с голосом днєвального, которий подаёт команду «отбой», ілі  «строіться на обєд».
Ждітє мєня із арміі, ужє героічєского і жаждущєго продолжєнія  наступленія до побєдного конца
Дємбель нєізбєжєн, как крах капіталізма!»
Коли Горовий закінчив оту свою «репризу», обидва ще довго іржали, як  паконі.
- Ну, ти придурок! - просипів за якийсь час, віддихуючись, Грицько. - І ця  людина ще забороняє мені колупатися в носі!
Хвильку потому помовчали. І знову зайшлися сміхом, невідомо й чому,  тепер уже надривно, ледь не до істерики. Добре, що якраз хтось постукав у бокове  віконце авто, бо й усміялися б на смерть.
Відсапуючись, Сашко опустив скло.
- Люди! - загорлав знадвору темний, як привид силует, намагаючись  перекричати гуркіт поїзда . - Люди, ощасливте цигаркою, бо вже й вуха пухнуть! З  опівночі куриво закінчилося. А де ж зараз купиш?
Сашко, покопирсавшись у «бардачку», відшукав-таки запасну пачку  «Прими срібної» і простягнув примарі:
- Бери усю!
- Ох, дякую! - щасливо засміялася тінь і розтала у пітьмі .
- Люди-и… - зачудовано повторив Грицько. - Чуєш, Сашко? Ми ж таки -  Люди! Тільки забули про це!
- Так, ми - Люди! - повторив Горовий. - Значить, постараємося віднині  пам'ятати… Дивний посланець долі нам дався.
- Учора чи сьогодні?
- Схоже, обидва, одначе…
Шлагбаум нарешті піднявся. «Копійка» на диво легко і плавно рушила з  місця, та й полетіла містом, як новенька.
Хвилин за двадцять, підкинувши додому Анцибола, Горовий уже й дістався   дому. Кинув машину на подвір'ї, не заганяючи в гараж: спати лишалося усього- нічого. Тихенько прочинив двері у вітальню і навшпиньках, боячись злякати і  повітря, спробував дістатися дивану.
- Сашо! - раптом прошелестіло. - Що ж воно буде далі, як же воно буде?
- Якось буде… - зопалу відповів на те, але потім упевнено додав.  - Ми ж -  Люди!
А Галя вже й наблизилася майже впритул. Обняв її, напружену і налякану ,  та й, сам не сподіваючись такого від себе, раптом промовив:
- Я прошу тебе - живи!
А потім сказав уже і те, що забував  казати років десять:
- Я люблю тебе! Прости…    
Затим відчув, як довірливо притислася вона до нього всім тілом, така  жадана і єдина, прощаючи все погане, що було досі. А ще відчув, що все віднині  буде якось не так, по-новому - все буде добре!
   
СПОВІДЬ  СЬОМА,  ПУЩЕНА  ЗА  ВОДОЮ.
Думки… думки… думки… 
Завжди заздрив тим, хто не вміє думати і вміє не думати.
Інколи думки, наче краплі ртуті, так і не зливаються у щось велике і  суттєве, бо кожна з них і сама - маленький роман. Такі собі - nota bent на  полях Книги Буття. Розсипалися по усюдах… Ледве й зібрав дещицю, яку не  встиг ще розмести у Невідь невпинний суховій часу.
*  *  *
Цю маленьку ікону з ликом Христа я купив колись у німого на якійсь  автобусній станції. То була довга дорога зі Свого у своє. Незнайома Річка за день  до того ніжно і непомітно зняла з мене хвилею натільний дерев'яний хрестик
і
 понесла його у невідь. Так я охрестив Незнайому Річку, але залишився без  захисту... Пам'ятаю, що поклав тоді образок у нагрудну кишеню - ближче до серця,  і серце якось-поза- якось витримало важку дорогу. Я приніс потім цю іконку на  роботу, і вона й досі допомагає мені стерпіти нестерпне і робити належне. Я знаю  точно: «Ніцше збрехав Бог не вмер! Він чесно захищає нас!
Просто він мовчазний. А посланці його і зовсім німі...»
*  *  *
Усе більше і більше розумію, що існує незрозуміле зрозуміле і зрозуміле  незрозуміле. Треба просто означити бачене своїм, і потому навіть ефемерне стає  явним - раптом перестає текти годинник Далі, а з дерева виривається Породілля, і  кінь сяє м'язами, як обілований. Страшно? Так! Але ж народжуватися завжди  страшно і боляче. Може тому, більшість людей гасить спомин про народження і  бачить усе життя лише розпливчасте марево часу, лише сухі дерева та коней, що не  проступають правдою з ночі? …Вчитуюся в пророцтва Ісайї. Вслухаюся в пісні  Вересая. Відроджуюся! Воскресаю.
*  *  *
А моє місто й не пнеться в столиці, тихе, під черешневим плачем. Йому  хочеться пити, хочеться пити завжди. Невтолима спрага - прикмета  заасфальтованого степу. Я тону у гарячому, глевкому бітумі його пам'яті. Я  пам'ятаю (іще пам'ятаю!) золотогривих шкап на його вулицях, Довженка в обіймах  з кавуном на його базарі, Гончара, що дивується його солодкості. Я чую, як при  нічних перекличках міст, йому жаліється на долю Париж, бідкається засиллям  вологої сивини Лондон, молиться на нього Рим.
Думаю собі: «Я співчуваю…» І дійсно, співчуваю не знати кому і всім. Я  співчуваю й собі, бо уже півсотні літ шукаю у своєму місті неіснуючу адресу  можливого спокою: «вул. Хорошої погоди, 5. 08. 59 р.».
*  *  *
Обпиляли тополі. І культі гілок тепер складено так пі-ра-мі-даль-но, як не  вдавалося  бути і справжнім деревам. На «колодках» смеркують невидимі ангели,  і намагаються пролізти крізь кільця зрізів заворожені їхньою німбоподібністю  коти. А ось на одному з полін вирізано колись ще мною-гардемарином  двозначність «АВВА»… Боже, як же я стомився нині  від двозначностей!  А як я  стомився од війни, яка є,  і якої ніби немає,  те знає лише Бог,  якого ніби немає, а  він є! От і втікаю назад у себе, наклеївши  на обпиляну тополю оголошення:   «Тільки тепер Спляча Красуня померла.  А людожер досі живий  і працює в  міському ломбарді оцінщиком!».
Підписуюсь: «Євген Шварц».
Може, й озвуться Посвячені…
*  *  *
Ну, от - було і минуло Різдво…  Тепер гукаймо блазнів,  аби веселитися  штучно і поштучно -  окремішньо тіло від душі.  Зима, насичена  пам'яттю  голодоморів,  леденить душу,  сковує розум,  лякає неповерненням весни.  Вірші не  пишуться.  Молитви лякають фальшю.  Одкровення лякають Істиною.  Притуляюсь  чолом до Всесвіту -  і Всесвіт тремтить від жаху!  Коцюбнуть окопи з солдатами.   Коцюбнуть солдати в окопах.  А на трибунах - ряджені!  А на вулицях - «ряджені»…
Піду і я - поводжу Козу,  або краще - Царя,  доброго царя  «без царя в  голові»…  до… самого Великодня…
*  *  *
Місто шкірилося від спраги,  як бродячий пес,  що даремно шукав воду, -  усі  водопої заковано в труби,  всі труби повернено в надра Землі.  Обличчя міщуків  текли. Душі міщан горіли.  І раптом з ясного сонячного Неба  ринула сонячна злива!   Бог змилувався над спраглими  і явив Диво!  Жадібно п'ють дерева.  Ошаленіло  хлебчуть бездомні собаки.  Горобці, забувши про те,  що вони - птахи не водоплавні,   хлюпочуться в калюжах,  полюючи на сонячних зайчиків.  Місто, як мудрий Хадхі,   просурмило Водяне Перемир'я.  Усе просяяло, як Хрест  Животворний!  І тільки  обличчя міщуків  продовжують плавитися…  І тільки душі міщан  продовжують  згоряти… 
*  *  *
Усе-таки ми недооцінюємо такий потужний фактор людської сутності, як  інстинкти. Не ті букварні «рефлекси» собаки Павлова  чи смикання мертвої жаби  під електричним струмом, а оті  буквальні передчуття, конкретні страхи, якісь  генетичні табу - вистраждані людьми за мільйони літ еволюції рамці буття для  окремої особистості, всякого соціуму, будь- якого суспільства.
Ось наступає осінь, і мені стає страшно аж до весни: спрацьовує  передчуття майбутнього голоду і холоду, всотане у гени цілими поколіннями моїх  попередників…
Свідомість і підсвідомість. Дві шальки терезів. А ще точніше дві взаємо- поєднаних посудини.
Схоже саме посудина під назвою «підсвідомість» і дала нині тріщину. Тож  з неї витікає золото прекрасного, а натомість вона повниться смердючим бітумом  Хаосу.
Чого ж не вистачає нам - віри, впевненості, освіченості?
Та ж навіть, скажімо, той же маніяк Чекатило мав вищу освіту і був досить- таки начитаною людиною?!
Та ж навіть, скажімо, той же маніяк Онопрієнко був настільки  перенасичений «вірою», що навіть географічно місцями вбивств означив хрест на  тілі України?!
Та і у впевненості в собі лихим людям не відмовиш.
Проте практично всі вони втратили рідну мову, по суті зреклися  національності, обірвали пуповину, яка зв'язувала їх з Народом. Ні звичаїв, ні табу,  ні страху віщого - ніяких стримуючих меж не було уже у них. А ще  прослідковується повна відсутність почуття гумору у цих виродків з роду  людського.
Інтелект, освіченість і навіть талант до прекрасного зовсім необов'язково  роблять людину Людиною. Зрештою Сталін писав непогані вірші, а Гітлер  малював непогані картини…
Думаю, нам треба рятувати свою підсвідомість. Саме в ній десь приховано  блокуючий пристрій, який на рівні інстинкту забороняє робити непритаманне  нам. Певно-таки саме вона і є -  совість .
*  *  *
День гидкий, наче… ніч (!) випадкового «просто-сексу», після якої  хочеться вибачитися і, вирвавшись на вітер, видихати, як виблювати, з глибин душі  і тіла фальш та мускусний запах осідку зради, епіцентру свого гріха. А  найстрашніше те, що скоро настане ніч, гидка, як… «просто-день», в якому ти -  Ніхто, в якому тебе не пробує зрозуміти межи двома ковтками текіли навіть якась  випадкова «міс Всесвіт». Люди! Це ж так страшно проіснувати День Байдужості,  який неможливо видихати і на семи вітрах, виблювати, навіть вивернувши нутро!
Бережи вас од того Бог.
Я прошу вас - живіть!
Яке воно - нежите ще? Яке?!
Вдягни хоч тогу - що кому до того?
«Пора в дорогу!» Забуваєш Бога.
Й при тім надієшся «упасти на м'яке»…
ПОКАЯННЯ
Тетяна Когай, мирянка із роду Шокарів , сидить на старезній канапі,  викинутій під яблуню ще колишніми господарями обійстя років із десять тому.
Вони схожі - Тетяна і канапа: обидві наче безпритульні і обидві напрочуд  живучі. Навіть зараз в обох можна розгледіти колись явне і пещене «українське  бароко». Хоча, мабуть, те просто тому, що колись і дітей, і речі в Україні робили з  любов'ю…
Вони схожі - Тетяна і яблуня: обидві наче занедбані та здичавілі, але при  тім ще здатні народжувати яблука і дітей, якби… не зневірились в людській  любові.
І Тетяна, і канапа, і яблуня існують на занепалому, помираючому  хутірці.  Хуторець той географічно належить до Монастириського району Тернопільської  області.
Тетяна тут уже два місяці. Купила хату за безцінь у сімдесятилітнього сина  дев'яностолітньої померлої невідомої бабці.
Тетяна  - з Таврії, зі Світайгорода, а ще точніше з його передмістя - колись  славного українського села Троя.
У Трої Тетяну останнім часом називали «поганкою», бо нині вона -  язичниця. А ще раніше усю рідню була затягла у «церкву православних аскетів». А  ще до того була хвацьким комсоргом школи, інституту, заводу.., потім директором  краєзнавчого музею.
Останній «прибабах» Тетянин - «кінець світу», ще й обов'язково із  Вселенським Потопом, причому обов'язково води каральні мали розлитися саме у  Ріднім Степу
Хутір мав би стати комуною для врятованих «обраних», та навербовані за  останній рік добровольці ті гайнули назад, ледь кинувши оком на місце  Майбутнього Раю. А Тетяна залишилася: вертатися їй більше нікуди.
Тетяна сидить на канапі і теревенить з пташками. Місцеві люди не  розмовляють із нею. І також називають «поганкою»!
 «Дивно, - думає ніби про когось іншого Тетяна, - а вдома говорили, що тут  обзиватимуть «москалькою»? Втім, хрін редьки не солодший…»
  • Дурепа! - раптом каже Тетяні тернопільський горобець.
  • Атож! - погоджується тернопільський шпак. - Зимувати як збираєшся?  Сама? Без людей?
  • З розваленою грубою - підпрягається тернопільський одуд.
А яблуня тільки: «Ш-ш-ши…»
А канапа тільки: «Кр-р-р…»
Варка плаче. Та кому тим сльозам вірити?
  • Роззувайся! - раптом наказує тернопільський горобець .
  • Вставай! - долучається тернопільський шпак.
  • Іди! - додає тернопільський одуд.
Тетяна роззувається. Встає з канапи. Іде босоніж до хвіртки: більше іти  нікуди - довкола бур'ян несходимий, та й… у хвіртку стукають.
Пройшовши половину путі Тетяна озирається. Синє небо над яблунею,  канапою, хатою палахкотить і міниться - аж здається, що все те горить синім  полум'ям!
А розжарений серпневим сонцем тернопільський материк так пече зніжені  ступні - аж здається земля горить під ногами!
Біля хвіртки стоїть листоноша, сивий, наче срібний, схожий на Саваофа:
Слава Йсу! - вітається він, пильно вдивляючись Тетяні у вічі .
Слава Ісусу! - машинально відгукується та, загіпнотизована його пронизуючим  поглядом .
Дядько мовчки простягає їй конверт. Сідає на свій «ровер» і, вже  від'їжджаючи, чомусь говорить:
 … і наперед не гріши… 
«А у велосипеда також є крила!» - чомусь пригадується Тетяні .
Лист прийшов від мами, з майбутнього Вселенського Потопу. Мамі уже за  вісімдесят. Мама залишилася сама, відмовившись їхати зі Степу навідріз .
Тетяна, не читаючи, притискає лист до грудей і зачудовано дивиться услід  незнайомцеві - на схід.
  • А яка, зрештою, різниця - де бути «поганкою»? - цвірінькнув  тернопільський горобець, опускаючись нізвідки на тин.
  • А нижче маминих рук все одно не впадеш! - філософствує тернопільський  шпак десь невисоко над головою.
  • А Вселенським Потопом можна не кепсько остудити п'яти! - тут, як тут - і  тернопільський одуд.
Тетяна озирається. Наче  простояла всього мить, а минуло бозна скільки й  часу!  Сонце вже й заходить. Захід мов прощається - тихо та любо: тихо люблячи.
І вітер зі сходу знову доносить:
І наперед не гріши… Ранкова Росо!
Тетяна плаче. Тетяна раптом відчуває, що крила мають не лише птахи і  велосипеди.
СПОВІДЬ ВОСЬМА,  ПУЩЕНА  ЗА  ВОДОЮ
Нещодавно, на науково-практичній конференції в Н-ському вищому  учбовому закладі (хай уже - тут пропустимо повну справжню назву…), довелося  витримати цілий маленький диспут з професурою різних українських та  закордонних університетів: грішним ділом, в дискусії щодо одного з виступів я  висловився проти «діогенщини» в житті та освіті, бо саме «споглядальне  осмислення» чомусь визначав цей учений муж  основою своєї виховної методи.
«Бійтеся першого поруху душі, бо він, зазвичай, найблагородніший». -  сказав колись Ш. Телейран. 
Схоже, у наш час душі, взагалі, краще не давати навіть здригатися… 
Чесно кажучи, ні в якому разі не чекав такої дружної підтримки мого  опонента викладацьким загалом.
Можливо і не варто було би братися за перо, якби, потому роззирнувшись,  не зрозумів я, що «діогенщина» та  давно вже стала хворобливою  тенденцією у  нашому суспільстві.
Господи! Як багато ми тут розгубили по дорозі в невідомо куди! А  найперше, може, виправдано (хоча хліб, як був, так і залишається головою всьому,  і вирощує його все той же дядько, все тими ж мозолястими руками...), змівши  поняття «гегемон суспільства» стосовно людини  фізичного труда, разом із  зазначеним синонімом, змели, виявляється, і повагу до труда взагалі.
Замість практичного,  отрудженого осягання таїн та істин людського буття,  навіть поважні люди нашої науки пропонують нині доктрину «чистої філософії»  та недолугу пушкінську ідейку «праздного размишлєнія».
Наче філософія буває ще й «брудною»? Наче не помічають у тій ідейці  визначальника «праздноє» стосовно отого «размишлєнія» - тобто такого, яке ні  для чого, ні для кого, ні про що, просто так, без усяких не зобов'язань. Отже, це  (скажемо чесно!), ні що інше, як «інтелектуальне варнякання»...
Невже немає розуміння, що сидячи (ледарюючи!) в бочці, можна створити  філософію лише для тих, хто сидить (ледарює!) у бочці, елементарно тому хоча би,  що у мислителя такого відсутнє знання життя, проблем людства і кожної  «маленької» людини зокрема?
Практично, в «діогенщині» людина визнає себе «живим мерцем»,  добровільно ховаючи тіло і душу в домовині (а що ж іще таке - бочка?)...
І після того, вилізши, мов кріт, на часинку вигрітися чи пошукати їстівного  у Божий світ, іще взяти ліхтар і ходити межи людей, котрі, поки ти блазнював та  схимничав, ростили хліб, кували залізо, будували міста, народжували дітей,  помирали від голоду, хвороб, нестатків, воювали, захищаючи Батьківщину, та  горлати: «Шукаю людину?»!
Годилося б, на мій погляд, замислитися: «А чи людина я?»
Серед багатьох чеснот, котрі визначають, як вид, Людину Розумну, чи не  основні - труд і готовність до самопожертви, заради майбутнього суспільства  (роду, племені, народу). Хіба не ці чинники поряд з інтелектом виокремлюють  людину з тваринного світу? 
Гаразд, можна, виправдано чи невиправдано, сказати Олександрові  Македонському чи іншому царькові: «Відійди! Ти застуєш мені сонце...» Але ж  оте ходіння з ліхтарем показує, що Діогенові  застували уже всі. Крім власного  «Я», він уже й не сприймав нікого і нічого в позитиві.
Людина з ліхтарем... На противагу згадується чесний ліхтарник Екзюпері,  на маленькій планеті котрого день і ніч змінювалися майже блискавично, і він то  гасив, то запалював свій ліхтар, щоб і мить темноти не здавалася людям вічністю...
Якщо тобі здається, що люди, котрі тебе оточують, «не дотягують» до  моральних висот Людини, то слід, мабуть, розуміти, що винне у тому найперше  суспільство (а отже, й ти сам!), в якому ці індивідууми жили, училися,  виховувалися, формувалися, як конкретні особистості. А усвідомивши те, слід  починати робити якусь корисну й потрібну справу, боротися за зміну оцієї  «фундаментальної концепції розвитку нашого суспільства», залучаючи якомога  більше довколишніх, гуртуючи людей на почесній конкретиці патріотизму та на  вишній, Господній філософії взаємопрощення, любові, добра, несріблолюбства.  Давно маємо перестати боятися порухів наших душ, особливо - благородних! І,  ходячи з ліхтарем, кричати слід: “Шукаю себе! Шукаю світ, де б людина могла  бути Людиною!”
Якби ж то було так... Діоген, будучи в гостях у одного з сибаритів, коли  постає дилема - куди плюнути, плює не на прекрасну мозаїчну підлогу, не на  мармурові стіни з ліпниною, не на меблі чи статуї героїв (все одно -  речі!), а в  обличчя хазяїнові, бо все інше, бач, за його розумінням, «чисте». Славне ставлення  до людської особистості, навіть до такого ж ледаря, як і сам... А чистими-то, за  Ісусом, можуть бути тільки  люди
Плювок в обличчя - прояв найбільшої зневаги. За це вбивали скрізь і  завжди. Навіть у нас, з нашою вічною «стриманістю»... Почитайте «Руську  правду» - від убивства можна було відкупитися, але такі образи змивали лише  кров'ю. В різний час це робилося по-різному - од «варварської» вендети до  «цивілізованих» дуелей.
 Тепер же мені шановні учені наводять цей випадок, як приклад високої  моральності та мудрості Діогена!
Світ перевернувся?
Та найбільші ж наші сьогоднішні проблеми лише від того, що самозакохані  «діогенчики», повиповзавши зі своїх шкаралуп, не маючи уявлення про справжнє  життя, зневажаючи людей і єдине, що вміючи - плескати язиками, нині вчать,  судять, філософствують, керують державою, а що найгірше - пишуть книжки,  програмуючи і свідомість народу на естетичне та етичне «люмпенство», бо у нас  же друковане слово завжди сприймалося, як «інструкція-до-дії»! 
Зрештою, хай йому грець, я й не проти самого Діогена (одного на кілька  тисяч років людство якось витримає), а проти «діогенщини», проти чернецтва в  будь-якому його прояві, бо то є втеча від дійсності та знімання з себе  відповідальності за Рід, за Народ, за Людство.
Згадаймо хоча б Монголію початку минулого століття: нація стояла на  грані вимирання, бо дві (!) третини чоловічого населення подалося в монахи  (лами). Аби врятувати народ, довелося Сухе-Батору правдами і неправдами, а  почасти й силою витягувати тих моральних скопців на світ Божий із дацанів. Хто  їм застував сонце? Та ж любителі «чистої філософії» добровільно ховаються від  нього! Так само ховалися від нього колись і панки, навіть відпочиваючи «на  водах», - аби не засмагнути та не бути схожими на «чернь»...
Монголія вижила, воскресла, відродилася. І, як писав Д. Павличко: 
«... Монголи там живуть, а не манкурти, / І рідне слово бережуть вони!..»
А ми?! Чув уже нещодавно й жарт: «Не ту країну назвали Гондурасом, не  той парламент назвали Великим Хуралом!»
Тут, повертаючись до схимництва, хочу додати, що «діогенчики» ще й  проголошують себе і собі подібних «святими»!
Хай простить мені, чесному християнинові, Господь, але, скажімо,  зважаючи на наші православні «святці», до роботи не станеш ніколи! А як же тоді  з Божим заповітом: «Добуватимеш хліб свій насущний в поті лиця свого... Дітей  народжуватимеш в муках...»?
Чи вже й Боже слово - лиш індульгенція «праздного размишлєнія» в  безлюдних п устинях та теодицея для «усмирення бидла»?
Пригадується відповідь Сковороди на запрошення одного з монастирів  прийняти чернецтво та стати «стовпом церкви»: «Досить там і вас, стовпів  неотесаних...» Та, ба, сказав наш великий філософ і більше:  «Невже ви хочете,  щоб я примножив число фарисеїв? Їжте собі жирно, досхочу, пийте,  зодягайтесь ошатно та монашенствуйте! А Сковорода нічого непотрібного  не хоче, аби віднайти найпотрібніше, відкидаючи всі забаганки, аби зберегти  себе самого в цільності, загнуздавши самолюбство, аби зручніше сповнити  заповіді любові до ближнього, в пошуках слави Божої, а не слави людської».
А отже, вдумуючись у сказане, приходиш до висновку, що «отесати» з себе,  як з кам'яної брили, все зайве, щоб створити Людину Справжню та знайти Істину  Справжню, можна тільки межи людей, поважаючи їх, радіючи та бідуючи разом з  ними.
Мабуть, як ніхто інший, дав приклад того великий російський письменник  Лев Миколайович Толстой, заради пізнання Істини пішовши в народ, змінивши  графські строї на домоткану сорочку. І хліб ростив, і печі по селянських хатах клав  - не гребував...
Якось, прийшовши до нього у справах, затуркані, століттями цьковані  селяни за звичкою стали навколішки і, незважаючи на всі його умовляння,  підвестися не насмілилися.
«Що ж, - сказав Толстой, - якщо вам так зручніше...» І став на коліна перед  ними й сам! Став, не думаючи при тому ні про який «піар», передвиборчий  «індекс популярності», «рейтинг» і таке інше. Просто  опустив себе врівень зі  своїм народом, бо розумів, що, аби підняти його з колін, треба підніматися разом  з ним, реально фізично підтримуючи «ближніх» та надихаючи добрим словом і  власним прикладом «дальніх».
Очевидно, Лев Миколайович, на відміну від багатьох, котрі вбачали в  народові тільки «вічного хама», «смердючого смерда», «брудне бидло», бачив і  розумів, що перед ним Люди - єдине, що і є чистого на світі, або принаймні те, що  має вишній шанс на очищення.
Чим же відповіли, чим же віддячили за те «діогенчики»? Відлучили  мислителя від Церкви...
«Ви чисті, - сказав Ісус, та згадав зрадника і додав: - Але не всі...»
То хто ж зрадники - Діоген і йому подібні чи сам Ісус, чи Сковорода,  Шевченко, Толстой, Ганді, Іван-Павло ІІ?! Чи ті, що «придумали» нам Прометея і  Данко?!
...До речі , треба сказати до честі доповідача, з промови якого почалася ота  «вчена дискусія», те, що, підводячи риску, і під промовою, і під дискусією, він  таки вчинив свій маленький подвиг, визначивши, що «мабуть, все-таки суть  сучасної педагогіки і виховного процесу зокрема - пошук Істини через спільний  труд учителя і учня...»
... І щодо плювання на Людину та звання Учителя, згадався мені іще ось  такий історичний факт. На початку минулого століття, викривши змову та  заарештувавши винних, шах Ірану, перед їхньою стратою, примусив усіх  придворних плювати засудженим в обличчя, аби довести свою «благонадійність».  Коли ж дійшла черга плювати вихователеві його дітей, російсько-підданому  караїмові, той, щоб не опустити власну душу нижче й душі ката, котрий «просто»  рубатиме голови, зауважив, що без наказу російського царя плюнути не може.  Довелося відправляти нарочного аж у Петербург. Відповідь прийшла за рік: «Нє  плєвать!» Щоправда людей тих давно вже стратили...
Але учителеві вдалося залишитися Учителем. Та й цареві (виходить, і царі  не завжди застують сонце?), стосовно даного конкретного випадку, мабуть, не  соромно крикнути: «Віват!» Не соромно, бо зараз можновладні «діогенчики  нашенські», скоріше за все, таки розпорядилися би «Плювати!», аби не образити  «діогенчиків закордонних».
Визирнув ось у вікно і згадалося з О. Блока: «Ночь, улица, фонарь,  аптека...»   
Хто нині з ліхтарем тим? І що кричить при тому?
Колись Наполеон був просичав: «Існують два важелі, за допомогою яких  можна посувати людей, - страх та власний інтерес».
Не хотілось би з тим погоджуватись. Але навіть, якщо забути любов, честь,  совість, обов'язок, мрію, надію, марнославство людське, хіба страх за майбутнє та  «шкурна» зацікавленість у тому, яким буде те майбутнє, не мали би витягти вже  нас із наших закапелків «за вуха - та й на сонечко», подвигнути на дію, на роботу?!  А ми чомусь, як ота езопівська лисиця, готові ховатися навіть під борону вже й не  від дощу - від світла… Мало того - пнемося у «князья із хохлов», у «царьки  поганські», та й самі нависаємо над собою - над своєю сутністю козацькою і  душею правильною-превільною. 
Я прошу вас - живіть! Не застуймо ж собі сонце, запалюймо ліхтарі в  темнотах, аби не продивитися України , «праздно філософствуючи» у своїх  схронах і скитах, та запльовуючи один одному очі!
Ти хочеш бути доброю Людиною,
та якось так… не задалось життя.
Зроби можливе (й неможливе!) до пуття,
і стань-таки Людиною… хоч дивною!
САДЖАЄ КАРТОПЛЮ САМЧУК ФЕДОТ
Федот Самчук саджає картоплю. Сам. За кожною картоплиною до лантуха  повертаючись.
Отак: хукнув на долоні, лопату сторчма у землю - гех (!), скільки там уже  вивернулося - добре (!), і за картоплиною - в кінець городу.
А далі: картоплину в глибину - гоп (!), землю вивернуту - на місце, і…  притоптує.
Технологія, погодьтеся, дивна.
Та ті нечисленні українці, що проходять повз, мовчать - ніяких кпин чи  зауважень. Усе те було, та давно відбуло : своєю мовчазною впертістю всіх  привчив Федот бачити невидиме, розуміти несказане, чути нечутне.
От, скажімо, і як же за тією картоплею не повертатися? Відра у Федота  зроду-віку не було, а лантух же за собою не натягаєшся…
Самчук Федот саджає картоплю. Сам. Таким був завжди - сам собі сам.  Тому й хату збудував «нахалівкою» на такому собі півострові, у вигині річки. Тому  й верби - замість саду. Тому й хата - курінь , ще й на курячих ніжках. Тому й жінки  не приживаються. Тому й город - луки заливні.
Картоплю саджає Федот Самчук. Сам. Щовесни отак саджає. І прибувають  затим дикі води звідкись із півночі - з Полісся, мабуть.  Розливається річка, аж  бурхотить на Федотовім городі! На той час і хата його над водою не кепсько  виглядає - наче гойдається на хвилях, як путня. Ринуть води! Щовесни змиває  картоплю у Федота хтозна й куди.
Саджає картоплю  Федот Самчук. Сам. І врожай збиратиме найпершим у  селі. Як води зійдуть, і трішки земля протряхне, іде Федот на свій «город» -  копати у твані… карасів.
Отак: хукнув на долоні, лопату сторчма у землю - гех (!), майже за кожним  разом і ловиться - добре (!), і з рибиною - у кінець городу, до лантуха. А далі -  землю вивернуту - на місце, і… притоптує .
Картоплю саджає Самчук Федот. Сам. А як же по-іншому? 
Тобі далося, і ти комусь дай! До когось же ту картоплю щовесни змиває?
Отак Федот раз на рік, як равлик, зі своєї мушлі-душі визирає…
А далі знов - сам-собі-сам Федот.
Жінки ніяк не приживаються.
І, слава Богу, що є хоч верби - замість саду.  
 А цікаво все-таки - хто ж насправді збирає врожай Федотової картоплі ?
СПОВІДЬ  ДЕВ 'ЯТА,  ПУЩЕНА  ЗА  ВОДОЮ.
Думки… думки… думки… 
Завжди заздрив тим, хто не вміє думати і вміє не думати.
Інколи думки, наче краплі ртуті, так і не зливаються у щось велике і  суттєве, бо кожна з них і сама - маленький роман. Такі собі - nota benе на  полях Книги Буття. Розсипалися по усюдах… Ледве й зібрав дещицю, яку не  встиг ще розмести у Невідь невпинний суховій часу.
*  *  *
Тиждень тому бачив, як зграя ворон гнала сокола-половика. Бозначим він  перед ними і провинився?
Намагаючись уникнути кованих їхніх дзьобів, сокіл, очевидно, не  встигнувши зорієнтуватися, врізався на швидкості у стіну і впав на землю  контуженим. Одразу ж до нього метнувся бродячий кіт.
І ворони почали бити кота! З милосердя? Чи захищаючи здобич?
А хижак-кіт, відбиваючись від хижаків-ворон, усе-таки рвав хижака-сокола  під заздрісне квиління хижака-сорокопуда, що спостерігав за тим дійством із  крони старого клена, який ріс недалеко од місця події.
І я-хижак не витримав - узяв палицю та й розігнав усю ту «лавочку».
Втім, сокіл скоро все одно помер від ран.
Тіло його і до ранку не долежало… 
*  *  *
Приїхав у гості колишній однокласник з села. Між іншим розповів і про  жахливу подію…
Уранці учні прийшли в холодну школу. При подальшому «розслідуванні»  було виявлено у котельні, п'яних як чопи, кочегара, сторожа і… директора школи.  При чому сторожа було прив'язано до бетонної колони будівлі (очевидно ноги вже  не тримали) і він, напівмертвий, наярював «Дєвочку Надю» на баяні: був відомим  весільним музикою в цьому селі.
А на столі між пляшками знайшли обгризені кістки… засмаженої в топці  котла собаки.
Про директора школи промовчу.
А сторож і кочегар… Колись ці дві професії годували Поетів.
Чого чекати далі?
Щодо висновків, то, мабуть, найправильніше було би розгорнути книжку  незабутнього Ярослава Гашека, та й цитувати  безвибірково вислови бравого  солдата Швейка, котрий єдиний, може, розумів та міг сформулювати  парадоксальні (шизофренічні?) «істини» сучасності. 
Чи тепер та його «сучасність» - минуле?
А чи ми нині - у майбутньому чи хоча би в сучасному?
*  *  *
Один з моїх друзів-казахів, означуючи коротко предковічну сутність свого  народу, сказав: «На небі - Аллах, на землі - казах!» Славно. Просто і ясно. Така от  національна ідея без викрутасів. А ми все чогось шукаємо - чогось такого, щоб -  тільки у нас було і тільки нам годилося. Щоправда, знаходиться, поки що, лиш  таке, яке не те що серця не гріє, а навіть і на голову не налазить - то замале, то  замілке. 
«От нам би - німб, було б якраз впору...»
А якщо без німбу, отак - простоволосими, та й - гайда у Величну Вічність?  Та ж, ні! Ми таки - козаки: «І зброю проп'ємо, а шапку-бирку-зверху-дірка, вітром  підбиту, залишимо!»
Не пропиваймо зброї - час не той. І шапку вам нате нову рішуче- решетилівську: «На небі - Господь, на землі - Українець! Свій - на своїй землі!»  Чуєш, Брате Мій, -  на своїй! Так переможемо.
*  *  *
Учора палив падолист. А самого аж хитало від утоми. Так важко стало  чомусь ходити за віршами, за водою, за правдою. Поки дочалапаєш до того сузір'я  Оріона… Поки дошкандибаєш назад, у Степ…
Така утома, наче й не вдома. 
Догоряв на заході день. Догоряло в багатті літо.
І підкралася по-зрадницькому думка: «Не дури себе, навіть ставши  навшпиньки, не зазирнеш за обрій!» 
*  *  *
Дивно їхав сьогодні з роботи додому.
Одна людина нині у відпустці, і ми з іншим моїм напарником тарабанимося «ніч -  через ніч». Уже сплю, і сниться, що спати хочу. А тут іще й остеохондроз  дорогоцінний «розгулявся», як циган на весіллі.
Отож, зайшов у маршрутку, знайшов місце і... зайшла вагітна дівчина. Встав. На  наступній зупинці все повторилося! А далі по тексту - усі шість зупинок, які мав  проїхати!
          
Жінки не бояться народжувати. Очевидно, вони серцем відчувають щось,  чого ми, чоловіки, ще розумом не осягаємо. І, схоже, те "щось" для України  приємне...
           
Щастя вам, дівчата, з води і роси! Ну, і нам грішним з вами за кумську  кумпанію. Будемо жити!
Якщо навіть кров ти «так чисто» витер,
вона повернеться й воздасться сповна:
пізнаєш «по кому голосить вітер»…
Для тебе то буде гидка новина!
РОЗПЛАТА
Банкір Шелецький смерті не очікував. Принаймні, не очікував він її  сьогодні і тут - біля міського бізнес-центру, де, здавалося б, усе, аж до повітря,  перевірене, зачищене і пристріляне до реанімаційної стерильності.
В принципі, для нього отого «здавалося б» не існувало зовсім: він був  одним із фундаторів відкриття цього «клубу обраних», тож добре знав, що заклад  виник не просто так собі, а після багатьох консультацій зі спецами із колишніх  «гебістів». Ні, вмерти тут так нагло взагалі було річчю нереальною!
Будинок «бізнес-центру» стояв на головній площі Світайгорода. Навпроти і  поряд - мерія, прокуратура, суд, податкова, міськвідділ МВС, райвідділ СБУ.  Снайпера не посадиш, і захотів би. Та й на підступах чергують позмінно не якісь  там «депеесники», а кваліфіковані менти-опери, ще й зі званням не нижче  капітана (за що мають непогану доплату до свого скромного державного  «жалування»). Ці, відробляючи позаслужбовий «калим», і тіні підозрілої повз себе  не пропустять. Р-раз, і виростає перед запізнілим перехожим, як Пилип з  конопель, такий собі озброєний до зубів «бевзь у камуфляжі»:
- Гражданин! Перейдіть на протилежний тротуар! Ремонт даху…   
І, хоч більшість «граждан» прекрасно знають, що ніяким ремонтом і не  пахне (бо навіщо ремонтувати новісіньке?), проте усі слухняно виконують наказ,  не зважаючи на те, що до того протилежного тротуару (в іншому кінці площі) -  «дистанції огромного размєра». Слов'янського бунту, «безсмисленого і  безпощадного», схоже, у всякому разі у Світайгороді благословенному,  найближчим часом чекати не доводилося…
І страху Сергій Мусійович не відчував ніякого. І «передчуття жертви» у  нього не було.
Не сказати б, що останнім часом справи його ішли еталонно, але загалом,  як колись говорила бабуся банкіра (земля їй - пухом!) Фаїна Ісаківна: «Вей, із мір!  Трішки добре… Трішки погано… Загалом звичайно ».
Втім, згадка про покійну бабусю, було, дещо насторожила банкіра: у  глибині душі Сергій Мусійович залишався-таки євреєм, у якого запобіжники  генетичних забобонів відсутні, зате чуття перестраховки - сталий родовий атавізм.
Був Сергій Мусійович ще й людиною непоганою: не жолобився на гроші,  щедро спонсоруючи і культуру, і медицину, і будівництво храмів різних конфесій.  Доводилося спонсорувати й політику, але то скоріше вимушено. Ніколи він не  підводив друзів і не «кидав» навіть незнайомців, якщо до того його не  примушували ті ж таки «друзі» та «незнайомці». І зовні банкір був красивим  чоловіком - високим, чорнявим, по-військовому підтягнутим, з витонченими  рисами обличчя…
Ні! Був хорошою людиною Сергій Мусійович Шелецький.
Але був за ним і один великий Гріх, смертний Гріх.
Він завжди про нього пам'ятав, ним мучився, навіть намагався замолити,  знаючи, що те не вдасться ніколи. Він знав, відчував усіма фібрами душі, що  розплата все одно, рано чи пізно, прийде і відповідати за вчинене доведеться. Того  чекав, того боявся, від того страждав.
От і сьогодні, при всій вивіреності обставин, звірина «чуйка», притаманна  кожній людині, чомусь спрацьовувала на негатив, постійно подаючи в  підсвідомість червоними літерами слово «Алярм!!!».
До того ж, якийсь смішний «наїзд» таки відбувся - щойно, на другому  поверсі, в клубному «буфеті», в якому місцеві «господарі життя» давно вже звикли  вирішувати всі свої найголовніші і найнагальніші питання, який, по суті, і був по- справжньому і «англійським клубом», і «бізнес-центром».
Сталося те просто - за келихом вина, на іменинному фуршеті  «одного-із ».  Учорашній босяк Савелій Приходько, який легалізувався нині, як господар  будівельного супермаркету, давно вже був намагався перекупити ливарну  «потогонку», яку Сергій Мусійович обладнав за містом, на околиці Трої. Та кілька  разів нарвавшись на відмову, сьогодні, бач, взявся раптом погрожувати.
- Сяво! І не менжуйся навіть, - буркнув Шелецький «фуфловому рейдерові»,  перейшовши несвідомо на звичну для того «феню», - Шари не буде! Згадаю  дев'яності і сам поріжу на ремені. Живцем. І тебе. І твоїх бичар. Я своїх людей не  здаю і тим більш не продаю !
Пацик у френчі «від Армані»  посміхнувся, знизав плечима, розвів руками. І  зітхнув. А після всієї цієї мелодрами встав і награно-гречно відкланявся:
- Ну-ну… Флаг тобі в руки, Шелик. Покіпешуємо, значиться, трішки !
- Мочи роги, козел! - остаточно зірвався Шелецький, аж підскакуючи. -  Охорона! Виведіть цього шлемазера і більше сюди ніколи не пускайте!
Пацика вивели швидко і назавжди. Проте, святковий настрій Сергієві  Мусійовичу теж уже було зіпсовано похабно і остаточно. Ось тому-то і  пригадалася потому банкірові колись жертовно-любима ним Фаїна Ісаківна.
- Іди-но сюди! - поманив він до себе пальцем одного зі своїх охоронників. -  Мотнися, передай Івановичу - хай підганяє машину. Щось мені тут сьогодні - не  клімат… Та добре перевір усе надворі, щоб ні душі ніде поблизу не було. Ні душі!  Зрозумів?
- Ок'кей, шефе! - виструнчився за звичкою вчорашній спецназівець.  - Можна йти?
- Лети.
Сердюк гайнув радісно, наче за подарунками, - як хорт за сонячним  зайчиком.  Ну, його- то й зрозуміти легко - сиротою дивитися, як інші гуляють,  навряд чи приємна розвага, та й кінець зміни замаячив явно.
- М-да… - задумливо зітхнув Шелецький. - Діла…
Затим поманив пальцем і другого охоронника:
- Тебе як звуть-величають?
- Паша.
- А того, котрий побіг?
- Вася.
- Гаразд. Пішли, Пашо, потихеньку до Васі…
Спустившись на перший поверх, Шелецький роззирнувся і незадоволено  буркнув:
- Стань-но, Пашо, як годиться, межи мною і цим вітражем, - кивнув на  сотворену із товстелезного скла та алюмінію фронтову частину холу, - і будемо  чекати Васю. Дав же Бог вам імена… Прости, Господи!
Вася ж, схоже, десь там на вулиці таки примудрився отримати свій  подарунок, бо хвилин за п'ять вломився щасливий, як слон після бані:
- Порядок, шефе! «Лекус» підігнано! Горизонт чистий! Іванович на  стрьомі!  
- Точно все чисто?
- Ображаєте… Порожняк! Тричі перевірив.
Але «порожняк» той, як виявилося за хвилину, умів незлецько стріляти.  Один постріл лише й пролунав . Зі старого китайського «ТТ». І дірочка нараз  закровила на чолі банкіра: охоронці чесно робили свою роботу, прикривши  клієнта при виході своїми тілами, але їх підвів гренадерський зріст Шелецького:  найуразливіше - голову прикрити їм не світило ніяк.
Паша та Вася звично вихопили зброю. Але…
Шофер «лексуса», Іванович, колишній полковник СБУ, одразу ж вискочив з  машини з «береттою» напоготові . Але…
І швейцар бізнес-центру, проявившись буквально за мить на місці події,  теж лише отетеріло вирячив очі: на ілюмінованому не гірше карнавальної Венеції  майданчику перед входом і взагалі на площі  не було нікого !
Обидва ж менти-вартові, підбігши з різних кінців тротуару, роззирнувшись,  дружно почали «мобілити» своїм «колегам-при-виконанні», затинаючись та  заїкаючись, бо теж уперше за своє оперативне життя узріли вбивство «ніким- нізвідки» - Вітром-У-Полі.
А вітер той уже й насвистував нахабно «кукарачу» у дірочку в голові  «всемогутнього» банкіра…
Сергій Мусійович був мудрим євреєм.
Сергій Мусійович був хорошим стратегом .
Сергій Мусійович виявився кепським тактиком .
Та й хіба міг Сергій Мусійович знати, що той же «фуфловий рейдер» Сява  ще зранку подбав нагадати місцевому божевільному, Цьому-Бомжеві про те, хто  винен у смерті його дружини та дітей (винен, але відкупився!). Він же подарував  бідоласі (колись - кадровому військовому, офіцерові ) і надійний пістолет «ТТ»,  завезений аж з Росії.
Цей-Бомж стояв посеред міської площі, не криючись. Він був. Але… для  всіх його давно вже не було - не існувало в зримості, в дійсності, в реальності.
Цей-Бомж просто вистрілив і пішов собі назад у минуле, чи у небуття, чи у  Вічність.  
Він ішов, а назустріч йому і вслід йому в пітьмі ішли сотні, а може, й  тисячі таких же людей-примар, щоправда, поки що - без пістолетів…
СПОВІДЬ  ДЕСЯТА,  ПУЩЕНА  ЗА  ВОДОЮ
Учора, якось сама собою, розповілася онукові притча. Розповім її і вам.  А висновки з того робіть уже самі.
ПРИТЧА  ПРО  ДЕСЯТЬ  ЗЕРЕН
Десь, колись, в якомусь краю у однієї жінки неждано помер чоловік. 
Жили вони не надто заможно, а ще й незадовго до смерті краянин той  позичив другові усі відкладені на лиху годину заощадження. Друг же був купцем  таким-сяким, то їздив у сусідні країни по крам, якого не було у рідній стороні,  продавав потому і з того жив. Як на те, трапилося так, що перед тим привіз-був  він товар неякісний, бо обдурили його гуртовики на чужині, і розторгувався тому  не те, що в збиток, а, вважай, в розор. Отже, щоб мати з чого почати справу  заново, і мусив позичати. Добувши ж грошей, крамар одразу спорядив невеличкий  караван та й подався на здобутки.
Борг отримати терміново бідна жінка, звичайно ж, не могла, отож  мусила продавати і все нажите хатнє начиння, і все припасене збіжжя, аби  достойно поховати чоловіка. За короткий же час потому у господі її не лишилося  і шматочка хліба дітям. А ще й роботи, навіть поденної, ніде знайти не  вдавалося. І замівши обору, і зазирнувши в ній у кожну шпаринку, віднайшла удова  лише десять зерен пшениці. Гірко заплакала. Бо, що ж із того наїдку?
Мусила, хоч-не-хоч, іти до сусідів з простягнутою рукою.
Зайшовши до найближчого з них, який був до того ж і далеким родичем,  сказала:
- Допоможи мені, брате. Не маю чим годувати дітей. Лише десять зерен  лишилося у мене, а маю з родиною протриматися іще десять днів, поки прибуде  наш боржник. Поверну тоді тобі все навіть, якщо хочеш, з лихвою.
Проте родич той відмовив їй, сказавши:
- Не можу я тобі допомогти. Непевні нині часи. І не так уже й багато я  маю, як, може, комусь здається. Не знаю також боржника твого. Як можу  йняти віри йому, а отже й тобі? Боюся, що дам своє, як викину. А між тим,  даючи, даю не лише своє, а й синове: те, що надбаю нині, матиме ж він у  майбутньому, те, що втрачу, втратить і він навіки-вічні. 
Знову заголосила удова нестямно та й подалася далі…
Наступним же, до кого звернулася вона, був чоловік, що лише незадовго  перед тим оселився в тій місцині, а тому був для всіх тамтешніх ще чужина- чужиною.
Проте, вислухавши жалібницю, він відповів:
- Гаразд, сусідко! Я дам тобі десять великих хлібин, а ти за те віддаси  мені свої десять зерен. І боргу повертати не треба.
Так і вчинили.
Але, коли удова пішла вже, малолітній син того господаря напосівся на  батька:
- Тату! Чув я, сусід наш сказав цій жінці, що, віддаючи, ти віддаєш не  тільки своє, а й моє. Чи ж, отак хазяйнуючи, матимеш з чого у майбутньому  відокремлювати мене, і чи ж матиме сестра моя хоч щось у посаг?
Батько посміхнувся:
- Хіба не зробили ми нині, сину, усе по заповіту Господньому? Отже,  зарахується мені й тобі добре діло у скрижалях Отця нашого. Всім-бо нам  доведеться відповідати за заподіяне у цьому житті… І показали ми громаді  тутешній, що готові дбати не лише про себе, а й про ближнього свого, що ми -  хороші люди. Крім того, хіба голодуєш нині ти? Чи голодує сестра твоя? А діти  цієї жінки просять їсти уже сьогодні. До подій же, про які говориш, маємо іще  не менш, як цілих п'ять років. Я за цей час доведу тобі, що ми таки вчинили  сьогодні і добрий ґешефт.
Що ж… Зазначимо, що події, які відбувалися далі, таки підтвердили  правоту цієї мудрої Людини.
Боржник удови, повернувшись з поїздки, розпродався і більш, ніж вигідно  цього разу. За деякий час він добряче розбагатів - так, що й багатшого в тім  краю не було. Він не тільки повернув удові гроші, а й за рік одружився з нею, бо  виявляється, давно вже кохав ту жінку. І прожили вони ще багато років потому  в щасті та достатку.
У жадібного ж родича удови з тих пір навпаки все хазяйство поволі-поволі  звелося нанівець - врожаї то черва та миші точили, то гнили від цвілі, то злодії  виносили під чисту. А врешті, велика пожежа на обійсті взагалі знищила усе, з  чого жила його родина. Отже, мусив разом із сином подаватися у наймити до  вдатніших господарів. Так рід його і не підвівся більше - по чужих людях гарує і  досі.
А справедливі батько із сином навесні на окремій ділянці висіяли десять  золотих зерен удови, а все зібране збіжжя потому ще п'ять років залишали  тільки на насіння. В кінці ж п'ятого року мали вони врожай уже такий, що  довелося будувати для нього дві величезні обори.
- Ну от, - сказав батько синові, - як бачиш, маємо одну обору тобі на нове  господарство, та ще й другу - твоїй сестрі на посаг. Ось, що значить десять  зернин - з добра!
- А якби не мала та удова тоді цієї дещиці, що б мали ми нині? - запитав  син. - І чи допоміг би ти їй?
- Звичайно, допоміг би! Важливо - зробити добро, а все інше - від Бога і  труда нашого. Зрештою, десять зерен - це тільки десять зерен, тож можна було  відрахувати їх зі своїх запасів. Так в подальшому, в разі чого, і роби. Просто  хотів я тобі показати, що зроблене добре діло воздається стократно, що добро  робити не тільки правильно, але й вигідно. Що ж матимеш із жадібності та зла,  гадаю, бачиш нині і сам на прикладі нашого сусіда…
Хлопець той був хорошим і слухняним сином, тож в майбутньому завжди  чинив за заповітом батька. І тисячі золотих зерен, відкладених з добрих діл, не  вигоряли у посуху, не гнили в пору дощів - добре плодоносили навіть у неврожайні  роки, додаючи трудівникові статків та упевненості у завтрашньому дні.
Добра слава ж про батька, завдяки удові, посприяла тому, що його,  чужинця, таки прийняла до себе місцева община, а за якийсь час він став у ній  навіть старшиною і на цьому поприщі, завдяки чесній та наполегливій роботі,  домігся того, що й поховали його по смерті з почестями, і  пам'ять про нього  живе між тамтешніми людьми і досі.
Хіба ж те - не найдорогоцінніший набуток?
Земля твоя - твого буття колиска.
Ти пам'ятай, хоч інші є краї,
немає більш країв, де ще так близько
є Люди, злі і добрі, та… свої.
ХАТА  СКРАЮ…
Вона блукала вже шостий день.
Просто вийшла з хати, поки донька Варка поралася по господарству, а саме  вітер був од Тарпани - у степ. Її, маленьку, вичахлу од старості та хвороб,  підхопило тим вітром і понесло- понесло у невідь, як стомлену птаху - од рідного  клину. Якби ж то не вмерла важезна од споминів пережитого пам'ять, її не зрушив  би з місця навіть і буревій!
Але пам'ять у неї давно вже відібрав час (пожалів Бог стареньку, аби не  болілося так нестерпно її душі). Війни, голодомори, загибель чоловіка, смерть  новонароджених і смерть дорослих дітей… Здається, усеньке життя Ярині тільки  те й давалося, що сльози та праця.
Навіть уже втративши по старості глузд, вона, пригрівшись на призьбі та,  бува, й задрімавши, і уві сні сукала на колінах палеартричними зсохлими  кулачками - мабуть, доїла примарних рожевих корів, чи ткала якісь зоряні верети.
Дивитись на те було заворожуюче-страшно. І навіть зять Степан, людина  по- селянському практична і жорстка, спостерігаючи таке, здригався душею.  Тому,  звиклий гримати на всіх і все - від худоби і до дружини, як нечасто буває на білому  світі, тещу по- своєму любив і жалів, прощаючи їй усі ті негаразди та  непорозуміння, які вона вчиняла в побуті через свій дрімучий склероз.
А склероз у неї був дійсно дрімучим - не пам'ятала уже навіть  ні власної  доньки, ні онуків, ні самого Степана. Часто-густо дивилася на них переляканими  очима, в яких аж світилося: «Що воно за найди такі набилися в хату?!»
Проте бували у неї і хвилини «просвітління». Тоді згадувала наймолодшого  сина- мізинчика Івана і розповідала усім, хто траплявся на той час перед очі, що  «Іванко мій - гарний та хороший хлопчик, відмінником був у школі (!), а зараз  поїхав до Херсона - вчиться там на моряка!».
Іван же давно й відпрацював уже успішно тридцять років у торговому флоті  та й вийшов на пенсію у своєму Маріуполі…
Одного разу, було, вийняла з-за ікони згорток з родинною «заначкою»,  вийшла до хвіртки і у першого ж перехожого спитала:
- Ви од Вані?
- Та од Вані! - пожартував той.
Ярина аж розцвіла:
- Тоді ось - передайте йому! Просила дитина. Не вистачає стипендії - така  дороговизна у тому місті, що хай йому щостиься!
- Передам, звичайно! - знову посміхнувся дядько, забираючи у неї з рук  набуток родини за цілісінький рік.
На щастя виявився той чолов'яга людиною хорошою і знайомцем, тож уже  за кілька хвилин повернув гроші Степанові:
- Тримай, брате, свої кревні. Тільки ж добре тримай, бо перейняв я їх  щойно у твоєї тещі, аби комусь іншому не вручила «надцяту» зарплатню. 
Степанові тоді аж дух перехопило, а серце ледь із грудей не вискочило! А  було й чого: у тому пакунку - і бичок, і теличка, і кабанчик… Без тих грошей - ні  науки онучці, ні пальта нового дружині, ні палива на зиму, ні запасу «на чорний  день»!
Од того, майже непитущий, випив Степан зі знайомцем тим до вечора  літр  оковитої.
Проте, навіть п'янючий ущерть, тещу не образив. Хитаючись, тільки  підійшов до неї і, подивившись у дитячі очі її, як дитину ж (!), погладив раптом по  сивій голові: «Ох, мамо, мамо…»
А та, підвівши погляд од споришу, радісно так запричитала:
- Ванечко! Приїхав? А я тебе чекаю-чекаю…
Скоріше за все, і того трагічного першого дня подалася-була Ярина до  Світайгорода, зустрічати з потяга свого Ванечку.
Вітер у степу повсякчас змінював напрямок. Блукала за вітром і Ярина.
Тільки й тому, що сил у неї була вже дещиця маленька, і не зайшла далеко  від села - кружляла довкола. То там її хтось бачив, то сям хтось помічав.
Варка зі Степаном вже й з ніг збилися у розшуках, аж зчорніли за три дні.  Уже й міліцію підключили, та там же тієї міліції - один дільничний на три села.
Третього дня Ярина була таки прибилася до вогнища рибалок. Ті й  нагодували-напоїли, чим могли. На всі їхні питання стара наврочено відповідала:
- Свої… Свої близько!
Та, що ж - рибалки? Люди вони міські, незнайомі. Кожному назавтра,  зранку - на роботу. Спробували умовити її підкинути машиною до Трої (хто ж  відав, що бабуся - з сусідньої Тарпани?), та де вже там - сахнулась, як зайченя! А  хвилин за п'ять уже і слід її простиг…
Втім, хлопці таки до Трої заїхали, сповістили у сільраді.
Дільничний міліціонер Захар Загубипалець одразу ж і чкурнув до ставків  на своєму «мотоциклеті», та, звичайно ж, спіймав облизня: вітер знову змінився.
Вже на п'ятий день дошкандибала-таки Ярина до крайньої хати у Трої -  садиби Люськи Савенчихи. Та ж Люську в селі недарма кликали «Балалайкою»:  жила вона «через пень- колоду», до роботи була лінивою, до гулянок - заводною,  до людей байдужою («Моя хата - з краю!»). От тільки, що язиком мести, була і  вдатна. 
Спасибі, хоч води бабці винесла…
Потім уже запитували люди у неї: «Чому ж не допомогла старенькій? Чому  не покликала нікого, шерепо?»
- Картоплю копати мені було треба, - відповідала.
- Яку там картоплю? - дивувався майже кожен. - Ти ж городу зроду-віку не  садиш!
- А грець її знає - звідки вона щороку береться! Не саджу, а росте…
На ті слова чомусь аж здригався Федот Самчук.
«Чому б то?!» - дивувалися краяни. Втім, до вечора успішно про те вже  забули: «Хтозна - що там у людини на умі та на серці?»
Федот Самчук і знайшов Ярину шостого дня: знесилена зовсім лежала вона  на березі річки. Одразу ж подзвонив з «мобільника» (виявляється, не таким уже  був і кержаком?..) Степанові, дільничному міліціонерові і в «швидку допомогу».
Степан з Варкою наспіли на своїй старенькій «Волині» першими:  дільничний взагалі був десь на нараді у області, а «швидку» зі Світайгорода  раніше, як за годину, і ждати не доводилося.
- Мамо! Мамочко! Не вмирай!  голосила, обнявши неньку, Варка. - Я  прошу тебе - живи! Не хочу бути сиротою!
- Свої… Свої вже близько… - зітхнула на те Ярина і… відійшла у засвіти.
- Як же тепер жити? - втер загрублою долонею сльозу й Степан. - Люди! Де  ж ви?!
І знову аж здригнувся на ті слова Федот Самчук…
Тим часом прокалаталася нарешті й «швидка». Як завжди, пізно.
Скоро вже степ спорожнів. Лише Федот Самчук одненький ще довго стояв- хитався між обріїв, як явір…
А за тиждень, зранку затіяв він на пустищі біля Балалайчиного подвір'я  Роботу - прийшов з лопатою та молотком і, позабивавши в землю якісь кілочки та  натягнувши шворку, почав копати глибоченьку канаву.
- Що це ти робиш тут, забродо?! - залементувала, одразу вискочивши з  двору розпатлана по-вранішньому Люська.
- Цоколь закопую… Церкву будуватиму, - посміхнувся Федот. - Щоб не  було більше у Трої хати скраю.
- Та хто ж тобі дав такі права?!
- А хто ж мені завадить? Це мій земельний пай. Що хочу, те  й можу на  ньому робити. Та й, до твого відома, з сільрадою я вже все погодив: земля ця не  сільськогосподарського призначення.
У Люськи аж мову на деякий час відібрало, аж зазівала ротом, як риба  викинута на суходіл. 
Дійсно ж, усі уже й забули, що це бур'янове поле - не «нічиє». Коли паї  ділили, його Федотові і відписали: «Однаково не сіє, не жне… Якраз для нього  подарунок!»
- Хто ж у церкві твоїй правитиме? - прошепотіла Балалайка, відхекавшись.
- А я і правитиму.
- Ти?! Ти, що семінарії закінчував? Теж мені - «отець Федот»…
- Вивчусь, поки будую.
- У свої сорок із гаком літ?
Людиною ставати нікому і ніколи не пізно. І тобі, до речі, також не  завадило б.
- Мені і так добре. Мені багато не треба.
- Сьогодні це так. Але завтра і достатньої малості може не бути. Ось,  скажімо, картоплі наступного року точно не буде вже: не саджатиму, то й не  змиватиме до тебе.
- Та хай їй ляд тій твоїй картоплі! Не буде - хай  і не буде. Мені ще й краще -  голови морочити не треба і руки рвати.
- Ну-ну… - зітхнув Федот і, одвернувшись од Люськи , ще затятіше захекав  над рідною земелькою.
Люська ще трохи постовбичила у нього над душею, а далі плюнула на  польові квіти та й поталіпалася додому.
- Люсько, чуєш? - раптом, мабуть, і сам від себе того не чекаючи, крикнув  їй услід Федот. - Я прошу тебе - живи!
Люська на те обернулася і покрутила пальцем біля брови:
- Дурень - і є дурень!
- Ну-ну… - знову зітхнув Федот і вперто наліг на лопату.
Недарма ж говорять: «Пішло, як брехня по селу». Скоро у Трої про нову  затію Самчука не знав хіба що мертвий. Троянці реагували на те по-різному -  хтось зневажливо махав рукою, хтось посміявся, хтось замислився.
А після обіду зі Світайгорода неждано прикотила на своїй «копійці» уся  будівельна бригада Сашка Горового. Сам Сашко, Петрович, Андрюха і Грицько  дружно замиготіли лопатами вздовж натягнутої шворки. Робота закипіла!
На ранок же наступного дня майже вся людність Трої і Тарпани зібралася,  не змовляючись , на толоку. Трудилися так натхнено, наче й справді Вавилонську  башту нову до Неба підіймали!
Якийсь час Балалайка ще марудилася за парканом над своєю картоплею,  але таки не витримала:
- Так, а я що - мертва?!
Копнула спересердя вже й до половини повний лантух ногою:
- Та хай тобі!
І, закинувши рішуче лопату на плече, теж подалася до Людей.
СПОВІДЬ  ОДИНАДЦЯТА,  ПУЩЕНА  ЗА  ВОДОЮ
  
Я не ставлю давно перед собою ніяких цілей і не обираю вершин, які мав  би підкорити обов'язково, будь-якою ціною.
Чому?
Тому, що за таких умов буття легко перетворитись із поета-романтика,  котрий вперто шукає відповіді на вічні питання та вперто вдивляється у даль і у  вись, виглядаючи Божих Прикмет, у хижака-бізнесмена, що, заради тлінного  набутку, готовий дурити, гнобити, нищити ближніх своїх - простіше кажучи, «іти  по трупах».
У трупів немає ніяких прав. Сякі-такі права є у людей, поки вони живі -  поки можуть кохати, надіятися, боятися, ненавидіти. Тож чим моя любов, надія,  страх, ненависть, мрія вищі, від інших? 
Інколи я дозволяю собі підглядати за людьми у власне вікно. Вулиця  великий подвижник доль. Вона взагалі, здається, чимось схожа на нескінченну  кіноплівку з відзнятим на ній зовсім не «мильним» серіалом. Тільки процес тут  відбувається трішки по-іншому - плівка стоїть, а рухаються кудись-кудись герої та  героїні вселенської драми, чи божественної комедії. Жанр життя визначити  нелегко: інколи це - театр абсурду, інколи - вертеп, інколи - вистава одного  актора, інколи - «ах, водевіль-водевіль!», інколи - ярмарок марнославства.
Кожного надвечір'я вулицею прогулюється пара. Вони вже сиві обоє, як  літня юга, - і Він, і Вона. Він тримає її під руку (а я тому так і не навчився, бо мені  те здається і досі незручним!). Вона ж, незримо спираючись на його силу, ніби й  не йде, а (ні, не летить!) просто наче проявляється щосекунди і іншому, трохи  більш вишньому спектрі Всесвіту. Вони посміхаються, кожен собі, такі елегантні,  такі натхнені. Їм - уже за вісімдесят. Вони - половинки чогось не просто цілого, а  ємного і таємного. Вони точно помруть в один день - заснуть і не прокинуться,  рука - в руці…
У них учуся старіти красиво.
А вчора (чи двадцять років тому?) я бачив, як до сусіда навпроти стукав, та  не достукався, племінник-безхатько. Мороз стояв лютий (значить, це було таки не  вчора...). Нещасний так змерз, що, не догукавшись, просто сів під парканом і  зібрався помирати. Я виніс йому тарілку гарячого супу (поки переносив через  дорогу, водії «маршруток» сигналили на мене, як на навіженого: воно-то й не  дивно - їм, мабуть, ще не траплялися диваки при засніженому шляху з тарілкою,  ложкою і Хлібом). Безхатько той ложку відклав і суп випив навхильці (крутий  окріп!). Ложкою ж він потім узявся хлебтати сніг, наче намагався вихлебтати із яві  зиму. Тарілку він потім мені повернув, а ложку і Хліб сховав за пазуху - до серця.  Може, він умів хлебтати і Хліб?.. Інколи ось кажуть: «очі повні сліз». У цієї  Людини очниці були повними сліз… замерзлих! І мені згадався мертвий голуб,  якого я бачив незадовго до того. Птах лежав, умерзнувши дзьобом в осклілу  калюжу. Наче пив кригу!
У безхатька і голуба я навчився гасити навіть смертний біль.
А ще (сьогодні?) бачив я на вулиці хлопчика з очима повними смертного  страху: просто мама зайшла в магазин без нього, може, й уперше залишивши сина  сам-на-сам із вулицею. Я підійшов до нього і побоявся трохи - за кумську  кумпанію, бо теж колись найбільше страхався втратити маму. Тепер втратив…  уже… давно… І звик! Та слава Богу, страх того хлопчини проіснував недовго:  мами у магазинах здебільшого не губляться назавжди.     
Ще якось бачив іншого хлопчика, «первачка» з виду, з важезним ранцем на  плечах, у розхристаній паркій курточці - захеканий і спітнілий він намагався  наздогнати старшого брата, котрий не хотів, щоб його наздогнали. Як тільки  малий бігцем пробував наблизитися до нього, старший синхронно відбігав метрів  на двадцять. І «первачок», завиваючи загнано, мусив раз-по-раз повторювати свій  безуспішний забіг у нікуди .
Тож і згадав я, що сам колись чудив таке зі своїм молодшим братиком, бо  він також тинявся за мною завжди і скрізь, набридаючи своєю відданістю.
Згадав і подався до брата - вибачатися. А брат, здається, і не зрозумів  узагалі - навіщо я прийшов: він, схоже, просто викреслив давним-давно усі мої  образи.
Отак у молодших братів учуся прощати, а у маленьких хлопчиків  переставати боятися.
Звичайно ж, я - не святий. Я навіть не хочу і бути таківським - боюся стати  схожим на одного з персонажів Бориса Акуніна, котрий так жалів усіх - людей,  тварин, рослин, що врешті став боятися, що йому нічого буде їсти.
Я вчуся у іншого персонажа - милосердного Генки (працював колись із ним  на заводі), зустрівшись з яким будь-де і будь-коли, завжди в кінці чоловічої  церемонії привітання, братання та базікання «ні про що», на прощання та на  причастя отримуєш цукерку. У нього кишені, мабуть, бездонні, а цукерок у тих  кишенях - як у Святого Миколая на Різдво!
Я, по можливості, і сам не виходжу на вулицю без сонцезахисних окулярів.  Бозна - що бачать люди в очах моїх, але за відсутності цього імпровізованого  заборола, вже за два квартали путі залишаюся без сигарет і без грошей, встигаю  відпустити кілька гріхів зовсім незнайомим людям, а циганки взагалі летять потім  за мною аж до кінцевого пункту призначення, як зграя набридливих ос.
Ні, я не ставлю перед собою ніяких величних цілей, бо нічим хорошим те  зрештою і не закінчується.
Мій дядько - Золота Людина, вийшовши на пенсію, загорівся бджолярством  і поставив собі за мету будь-що довести кількість роїв на своїй пасіці до ста. Років  із десять потому жив щоправда натхненно, сягаючи задуманого. Але добившись  свого, того ж року тихо помер…
Ні, я не обираю собі вершин для підкорення. Тут парадокс у тім, що уперті  житейські «скелелази», майже діставшись омріяних висот, практично завжди  опиняються чомусь саме у тому місці, де раз на тисячу років сходяться вершини…    
На свою вершину, визначену мені з народження Провидінням, я кочу свій  Хрест, з усіма належними до того наслідками.
Що ж, хай станеться все, що має статися і як має статися.
Я прошу вас - живіть!
А для буття вистачає мені простої сільської вулиці, аби лиш на ній не  переводилися Люди, у яких так багато можна навчитися ще й за таку мізерну ціну -  оплативши Вселенське Знання всього лише цигаркою чи цукеркою, чи  співчуттям, чи… тарілкою супу.
Ми у цім світі губимось так часто:
Душі належить встоятись медам…
Тож доведеться, щоб сягнути щастя,
тут кожному свій перейти Майдан.
ПЕРЕВЕДІТЬ  МЕНЕ  ЧЕРЕЗ  МАЙДАН!
     
Ніч залишилася з Києвом сам на сам… Навіть велична Свята Софія  здавалася малесенькою Софійкою під незліченністю вічних зірок.
«Знадобилась би зараз фронтова «лійка», - думає через знемогу Олексій, -  якби її дід ще в сорок п'ятому з похмілля не розбив під Варшавою, у  «дембельському» вагоні-теплушці. Потім усе життя нею хвалився, її хвалив…  Краще б довіз! Я б зараз у світлини все світло зцідив, усе Майдану віще безсоння».
А в грудях - наче аж полум'я горить! А в голові - аж мозок, здається,  закипає!
Олексій бере тротуарну цеглину і притуляється до неї спершу щокою, потім  чолом. Цеглина промерзла наскрізь, і од холоду її стає ненадовго легше - кипіння  притлумлюється і мислі виразнішають.
«Найстрашніше, - думає хворий, - якщо в мене знову повернеться Цей - Бомж… Я ж так важко себе згадував!»
Бетон нагрівається на диво швидко, на диво глибоко - бездонно глибоко!
Розчарувавшись у лікувальній величі тротуарної плитки, хворий нарешті  віднімає її від чола. І погляд його несамохіть топиться в бетонній отій сіризні, і  зникають спершу Київ, а потім ніч.
Налягає марення.
У маренні тім він знову бреде зі Світайгорода степом кудись, чи в нікуди.  Остання Осінь лягає плащем дощу на плечі, вкриває ковдрами вітрів у виярках,  голодом насичує зранені душу і тіло, спрагою наснажує, болем лікує.
«Нікуди» і «кудись» потім виявилися і осутнилися Києвом, таким  негостинним до заблукалих у пам'яті, таким твердим своїми закапелками, таким  злим на голоси. Під його небом, на його протягах легко вмиралось. В його  кам'яних лабіринтах можна було заблукати і блукати Вічністю - іти із Осені в  Зиму, у Смерть.
Втім, чи довго він тоді йшов, чи коротко, та раптом на початку другого  місяця Смерті вийшов на Майдан.
На Майдані хтось тицьнув йому до рук пластикову філіжанку з кавою, а ще  хтось - сигарету. І, узявши шматок білого картону з найближчої барикади, Цей - Бомж, за звичкою, вмочив фільтр сигарети у ту каву і почав малювати Ранкову  Росу. Малюнок стався блідим- блідим - таким, як незвична ще кава, таким, як  звична вже пам'ять.
- Дивися, Таню, - сказав Один-Із-Хтось, - він малює тебе!
- Те дивно, - відгукнулася Інша-Із-Хтось. - Але ж він, здається, зовсім  божевільний! Що з ним робити? Куди його подіти - не проганяти ж назад, у  Смерть?
- Він у своєму божевіллі - справжній! Такі, як він, стоять за своє на смерть!  А Істина їхня проста - їжа, тепло, людське розуміння, воля, гарантована  можливість дожити до Весни.
- Це правда… Я вже бачила таких на барикадах - вони, неначе камікадзе  б'ються, бо їм, за великим рахунком, втрачати і нічого. Чуєш, а може й насправді,  отак просто, на якихось дикунських інстинктах, без усякого ідеалогічного наносу,  жити і справжньо, і правильно?
- Думаю, що ні. Людина все таки має залишатися Дитям Божим - і любити,  і сумніватися, і боятися, і линути до мети, і мати можливість обрати єдино-свою  сторону барикад… А ти зараз спробуй-но нагодувати його. Далі подивимось. У  всякому разі, не залишати ж людину помирати.
Потім Одна-Із-Хтось годувала його супом, як дитину з ложечки. В палатці  горіла «буржуйка». Було відносно тепло. І Цей-Бомж, поївши і зігрівшись, уперше  за півроку заснув.
Всі на Майдані жили постійним чеканням нападу якихось «беркутів» -  ворожого, злого племені.
Тож, вранці прокинувшись, став їх чекати і він. Всі готувалися до бою -  став готуватися і він, при чому робив те якось звично - по-хазяйськи вибрав місце  на барикаді, роззирнувся, оцінюючи можливі сектори обстрілу та «мертві зони»,  десь прибрав зайву рухлядь, десь, навпаки, посилив захист. Потім застелив на  «лежку» картон, аби не морозитись на чатах, наносив боєприпасів - битої цегли.
- Молодець! - сказав Один-Із-Хтось, перевіривши наслідки його роботи. -  Очевидячки, ти маєш у цьому якийсь досвід, хоча й не пам'ятаєш того… От що,  будеш керувати на цьому краю. Нам конче не вистачає добрих командирів.
І Цей-Бомж узявся «керувати» - обійшов усі ближні бійниці та мовчки  переробив під своє бачення позиції.
А коли «беркути» таки пішли у наступ, на його краю вони не просунулися  й на міліметр…  
На Майдані його перевдягли. Разом з усіма він сходив у баню до ближньої  автобази. Всі голилися - поголився і він.
І Тетяна Когай, яка «волонтерила» на барикадах од самого початку подій,  раптом упізнала у ньому свою першу, шкільну любов…
І один із майданівців упізнав у ньому свого колишнього командира роти по  строковій службі - старшого лейтенанта Олексія Кобзу
Він же нічого не згадав. Але таки твердо повірив їм. Почав навіть  відгукуватися на ім'я «Олексій».
Він співав, коли співали всі. Він слухав, коли всі мовчали. Він углиб у  Майдан, як сльоза у пісок. Він просто став однією з робочих мурах мудрого  великого мурашника.
«Беркути» то відступали, то знову кидалися в атаку. Довкола постійно щось  горіло, вирувало, пінилося лайкою, піснею, сміхом, стогонами. Гинули люди…  Але все те ніби відскакувало рикошетом від його помороженої душі. Міг у будь- яку секунду загинути й він, але йому було все одно.
У хвилини спокою Олексій малював - усе ту ж таки Ранкову Росу, усе тією  ж кавою « FORT», на білому картоні. Картон йому тепер підносили друзі. А за  малюнками записалася ціла черга.
Тетяна, котра частенько підходила до нього в хвилини натхнення, якось  спитала:
- А ти пам'ятаєш, як повів мене якогось свята зі шкільного вечора додому  через старе кладовище? Я боялася тоді страшенно, але пішла… Мабуть, боявся і  ти, але виду не подавав… Коли минули той цвинтар, ми й поцілувалися вперше,  скоріше за все, з переляку. А може, й ні, бо ти ж тоді сказав: «Бачиш? Любов  сміливіша за смерть!»
Нічого того він не пам'ятав. З Тетяниних слів дізнався, що ніхто з них в  розлуці не винен, що буття розвело їх, розкидало - просто був «дан приказ єму на  запад, єй - в другую сторону…»
Тож просто у те повірив.
Тетяна поцілувала його, проте Олексій не згадав її вуст. Зате він пам'ятав,  як вона годувала його з ложечки, і часом, коли щось ніби відтавало у нього в  грудях, йому знову хотілося того.
Він просто вірив Тетяні, Одному-З-Хтось, Майданові, Зимі і Смерті.
А пам'ять, бач, повернулася тільки сьогодні, раптово. Пам'ять повернулася  хворобою.
Хотілося пити… Нестерпно хотілося пити!
- Боже, даруй не вогняного дощу, якщо серце моє любиш! - гарчав Олексій  до чорного неба з глибини каптура колючого светра.  - Я зараз - заблукале кошеня,  якому до життя і до смерті - півметра. Навіть молиться мені іще навмання, бо  «чорний ангел над Майданом» болить, як зуб!
«Невже він і вчора над Майданом був? - подумалося. - Куди дивилися мої  очі?! Тепер вічно проявлятимусь тут щоночі, сни просіваючи крізь сито зоряного  неба. Якщо виживу…»
- Немає цигарок, кат його мамі! - матюкнувся десь недалеко Якийсь-Із- Хтось.
Одразу ж Олексій згадав, що колись-таки палив, і захотілося запалити - так  смачно запалити, щоб аж фільтр зашкварчав потому!
Од жаги і спраги він наче почав спливати з глибини бетону: «Треба ж таки  дізнатися - чи душа жива?»
«Важко, але вільно дихати!» - констатував по воскресінні.
А Українці біля ближнього багаття теж зачудовано дивилися в небо, де в  чорному вже пливли білі хмари, пречисті, як бинти…
І Олексій згадав, що він теж - Українець.
Потім один з тих Українців підійшов до нього, нахилився, обійняв і  запричитав: «Друже, не варто мертво так засинати напередодні весни!»
«Не варто…» - подумки погодився хворий.  
А Тетяна, що раптом з'явилась нізвідки, вже й цілувала-голосила:
- Я прошу тебе - живи! Ти ж сам казав, що любов сміливіша за смерть!
І він згадав її вуста. І він повірив, що завтра буде завтра, що буде він -  Олексій Кобза і буде Тетяна, і буде Україна, і буде любов, сміливіша од смерті. Не  буде ніякого Цього-Бомжа, а буде Українець, котрий до останнього подиху  малюватиме промінням по Небесах, квітом по Степу, сріблом брижів по Воді  свою єдину і кохану Українку - Ранкову Росу.
А ще згадався банкір Шелецький. І навалилося відчуття страшного Гріха,  який замолювати-не-замолити тепер довіку…
Та, що ж ми за люди, якщо - без гріха?
СПОВІДЬ  ДВАНАДЦЯТА,  ПУЩЕНА  ЗА  ВОДОЮ
Ви знаєте, я боюся Віртуалу. Тому заходжу в Інтернет обережно і, в разі  надто нав'язливої спроби контакту, одразу ж намагаюся зникнути, заплутати  сліди. Досвід набутий за життя навчив мене тому , що межі Особистості священні,  тож не варто дозволяти перетинати їх навіть найближчим людям, заради їхнього ж  блага. Людина має бути вільною, хоч на п'яді душі, на котрій можна було би час- від-часу, вичахнувши, згорнутись у позі зародку і випасти в осад. 
Залюбити ж можна й до смерті. В обіймах можна задушити. Та й не всі  люди, на жаль, теплокровні
Тому кожному з нас потрібен безпечний особистий життєвий простір - хоч  малесенький острівець із сонячною лагуною, чарівною квіткою та журливим  струмком.
Інтернет же дрімучий і страшний, як розбійницький ліс. Він гидкий своєю  порнографією та графоманією. Він матюкливий і підлий у своїх соцмережах. Він,  як болото, - у ньому так легко заблукати, купившись на «цікавинку», та й зникнути  навіки, ставши біододатком до його розгалужених спрутівських щупалець. 
- Ти боїшся власної тіні! - якось, почувши від мене подібні одкровення,  сказав Молодий Комп'ютерний Адепт.
Так, я боюся власної тіні. Ще з дитинства. Ще з часу прочитання відомої  казки про те, як Тінь змогла хитро підмінити у Яві свого Первородного  Прототипа, врешті зробивши його самого свою тінню.
Скажете, що це - параноя?  
Ні! Це просто знову негативний досвід поколінь Мого Роду і Мого Народу  озивається в мені: отак же приходили «інші» і крали нашу історію, нашу віру,  нашу самоназву, а тепер ось намагаються видатись перед Богом нами…
І це ж у Дійсності, де все, наче б то, простіше - все відчутне на дотик,  вагоме, реальне аж до того, що можна - відчути смак меду і смак ворожої крові,  запах горілої плоті і запах квітучих садів!
Коли ж заступаєш за Межу, хто ти там, у Задзеркаллі, де свої правила і  закони, свої гиблі місця, свої ціни на все, а найперше - на душу?
Інтернет, як чорна секта, зомбує, пригноблює під себе, усереднює,  нищить… Ви коли- небудь помічали, що там умирає і найкраща поезія, не звучить  і найпрекрасніша музика? Там усе стає несправжнім! Там усе стає якимось  Пропасним Міражем!
Віртуал - це Антисвіт і Антивсесвіт.
Віртуал - це Сполучена з Реальністю посудина, в яку перелилася половина  віщої суті, а натомість звідти вхлюпнулася в Божий Світ половина чорної  ефемерності. Вони ще й змішалися майже нероздільно, майже звівши пошук  Істини до неможливості.
Вимір фальші у «буремні дев'яності» вже був-таки заніс спори цвілі і в моє  «Я», і в мою кольорову Дійсність. Це тоді я, зневірений і перевтомлений роботою  і життям, перестав співати пісень, хилився од вітру, втрачав друзів, мучився  похміллям совісті і намагався закушувати гірку горілку чимось солодким, хоч  якось стараючись утримати баланс між явно- хорошим і псевдо-потрібним. Я вже  був дійшов тоді і до краю Пропасті та й зазирнув у Велику Пітьму. Там вирувало і  кублилось пекло!
Колись читав притчу про те, як вороги взяли в облогу одне місто. Лютували  голод і спрага. Горіли будівлі - від ядучого диму нічим було і дихати. Стогнали  поранені і смерділи, розкладаючись, трупи… Надії на перемогу не було вже ніякої  і обложені трималися з останніх сил, знаючи, що попереду чекає тільки смерть,  безжальна і люта. В останній момент вороги вирішили продемонструвати своє  милосердя, дозволивши вийти за стіни дітям та жінкам, взявши тільки те, що  зможуть винести на собі. І жінки винесли своїх чоловіків!
Слава Богу, моя Кохана теж відтягла від Чорного Виру мене, покинувши  біля урвища і «дороге», й «дорогоцінне». Щоправда, і я на своїй козачій упертості  та вірі праотчій уперто і сам намагався виповзти до сонця, до мрії, до любові… 
Отже, я знаю, що кажу! Я бачив бездонність і безпросвітність Зла! 
Проте  ось нині мушу, хоч-не-хоч, визнавати Потойбіччя і раз-по-раз все- таки у нього вникати, бо половини явної правди мені не вистачає для  відповідей  та висновків.
От саме під час однієї з таких розвідницьких вилазок на ворожу територію  мій двійник і озвався до мене з Безміру
Я вже й раніше натрапляв на його сліди. Я знав уже, що сказане мною  часто приписувалось йому і навпаки. Його звали точнісінько, як мене. Він  народився там же, де і я, у той же самісінький час. Він навіть пописував віршики.
Доти я оминав його десятою дорогою. Але того дня, пригадується, він  стогнав од болю, подаючи сигнали « SOS». Тож я й відгукнувся.
При зустрічі він здався мені таким знайомим, як я сам самому собі. Ми,  наче, й легко знайшли спільну мову, хоч говорили на різних «яз иках». Він  загорівся поверненням у «своє». Тож я, як міг, узявся йому допомагати, забувши,  що те його «своє» -  єдино-моє. Він навіть звертався до мене - «Брат»… А я до  нього…
Але за тиждень-два двійник раптом пішов у наступ, намагаючись  прорватися в мою Сутність, в мою Реальність!
І знову аж дихнуло мені в душу солодко похмільним запахом Провалля  Минулого ! І раптом згадався М. Спіллейн: «Повернення в минуле часто загрожує  нам новими бідами і несе за собою багато бруду»!
А біда таки уже й відчувалася, як відчуваєш усе невідворотне. І бруд уже  наповзав з Пітьми чорною лавою. 
 Двійник харчав :
- Я завжди був щасливчиком! Я мав усе, що й не хотів мати! А ось зараз я -  Ніхто! Тільки Смерть зі мною… Я люблю Смерть! Я подарую тобі її, вічну і  справжню, забравши твої буденні клопоти, неприємності, мізерні пристрасті!  Тільки визнай мене! 
І я відповів йому на те:  
- Нехай твоє залишиться твоїм. Тільки Любов зі мною… І мені її досить, бо  Любов і є - Бог! Визнаю тільки Бога, йому вклоняюся і йому служу!  
І я закрився від нього та від Віртуалу підлотного Рідним Степом. Надовго.
- Правильно і вчинив! - сказав мені пізніше Молодий Комп'ютерний Адепт.  - Я, про всяк випадок, після розмови з тобою перевірив, що воно за «цяця» до тебе  прибилася. Цей персонаж ніде не показує свого справжнього обличчя, отже - це  «фейк». Скрізь і всюди замість того - «аватари». Проте й личина на них - солдат- найманець, особа без честі і совісті. Він безликий і многоликий. Дивись - тільки  на «Mail.Ru» у нього - сто сорок машкар! Трохи менше в «Однокласниках», в  «Контакті» та на інших ресурсах. Ось він - головний санітарний лікар  Сімферополя… Ось - білогвардійський історик-письменник з Москви… Ось -  художник з Воронежа… Ось - бізнесмен з Києва… Ось  ковзаняр, чемпіон світу…  Ось графоман - з Харкова… Миколаєва… ще й звідкись аж з Казахстану… А ось  він уже і в твоєму місті - редактор «червонопрапорної» газетки… Ім'я йому -  Легіон! Ще б трохи і ти б, справді, втратив само-ідентифікацію, ставши однією з  його подоб.   Він скрізь і всюди ганить всіх і вся. Бачиш, у нього і псевдо -  «Заноза»? Його правда - «двозначність». Тому-то його звідусіль, рано чи пізно,  виганяють. І він літає із сайту на сайт… Скоріше за все - це вірус, «троян»!  Істинно кажуть: «Бійся данайців, що дари приносять».
Отож, відтоді я з Рідного Степу стараюся тепер не потикатися нікуди. Хіба  що вимушено, дуже-дуже рідко.
Але завжди , потрапляючи у Віртуал, знову стрічаю його сліди і карби: він  спеціально для мене залишає гидкі «графіті» на тамтешніх обріях.
Тепер він - Явний Ворог, який, проте, постійно знову напрошується в друзі.
І, наче б то, мав би я від того заспокоїтись, але й досі часто гризе сумнів:  «Чи не я зробив його таким, як він є нині? Може, він  і справжньо проривався тоді  на мій голос із Небуття?»
Що ж, можливо я вчинив правильно… Можливо я вчинив неправильно…
Бог колись розсудить і, якщо заслуговую, осудить. Головне, що вдалося  зберегти свою цільність і підміни не відбулося, навіть і, вірогідно, справжнім  справжнього. Та й не було у мене в тій ситуації простору для варіантності - не  було права ризику та вибору.
Може бути, і за мною тепер - смертний гріх…
Та, що ж ми й за люди, якщо - без гріха?  
Житиму. І ви живіть! Живіть явно!
Багато в житті цім хотілося мати?
Та жадібних доля косою стриже…
Вітчизну продавши і зрадивши матір,
Ніколи не бути Людиною вже.
МАМИН  ЗРАДНИК
А народився він, здавалося, таким же, як всі, - білявим, синьооким,  рум'яним українчиком. Хіба що ластовиння було трохи зайво сипнуто сонцем на  його личко. Та, хіба ж то в дитинстві - завада?
Батька Сергій, щоправда, не знав ніколи. Так, з уривків розмов старших, до  вісімнадцяти літ приблизно склав про нього уявлення, котре цілком прекрасно  поміщалося у вислів бабці Горпини: «Ахверист…» Прибився колись і звідкись  його родитель у Трою. Назвався демобілізованим афганцем-сиротою. І, що дивно,  брехав так правдоподібно, що навіть зоотехнік, який і сам пройшов ту «невідому  війну», повірив і прихистив його на перших порах у себе. Позаяк роботи іншої на  той час в селі не було, то й запропонував він заброді піти попрацювати тимчасово  доярем. Той і пішов. Чоловіки сміялися спершу, та хлопець був досить розбитним  гицлем, ще й з міцними кулаками - швидко поставив насмішників на місце. Зате  жінки на фермі нахвалитися «новим колегою» не могли: «І трудяга, і непитущий, і  веселун нівроку!»
От веселістю своєю і підкупив той захожий солдат серце Гафійки - дівчини  доброї, але некрасивої. Навіть переїхав у прийми до неї. Навіть одружуватися вони  вже збиралися.
І, може  б, у них з того щось і вийшло, та міліція у ті часи ще дарма хліба не  їла. Постарався і тодішній дільничний - про всяк випадок, подав запит у відповідні  інстанції про новоприбулого.  Тож одного дня приїхали якісь «браві воєнні» зі  Світайгорода і заарештували «афганця» прямо біля двору Гафійчиного. Потім  виявилося, що був він дезертиром та ще й до того ж одруженим.
Не склалося у Гафійки щастя. І, хоча по всьому, заброду того вона таки  любила, бо аж ніби зціпеніла вся після того випадку, проте ні на «свіданки», ні на  суд до «судженого- рядженого» потому не поїхала. Той ще якийсь час писав  покаянні «маляви», та згодом таки замовк і зник з троянівського горизонту.  Імення його з часом забулося. Єдине, що у них з Гафійкою і вийшло - то Сергійко.
Гафійка, народивши, тряслася за сином, як дурень за писанкою. Не дай  Боже було зачепити малого словом чи ділом - як з-під землі з'являлася і одразу ж  кидалася в бій, наче та квочка, - «не на життя, а на смерть», «до повної і  безумовної капітуляції противника». Діставалося і сусідським дітям, і самим  сусідам, а пізніше і вчителям у школі. А до мами ще й бабця Горпина завжди  долучалася зі своїми причитаннями: «Гріх ображати сироту…»
Сергій, у більш старших літах, швидко зрозумів усі тактичні переваги свого  становища маминого та бабусиного наперсника і ловко тим користувався: мав, що  хотів, робив, що хотів (точніше, не робив нічого). «Ні за холодну воду» не брався,  бо одразу ж, як з-під землі, проявлялися його жалібниці: «Ой! Іди-іди,  Серьоженько, погуляй! Ми тут уже якось самі. Ще напрацюєшся». Отож, самі  жінки і гарували на городі, по хаті, за хазяйством…
Мамку та бабцю Сергієві інколи, щоправда, було і жаль, та завжди  знаходилися якісь загальніші та цікавіші справи. Отож, зрештою, все залишалося  і  всі залишалися на своїх місцях - хтось при роботі, хтось при байдиках…
Друзів у хлопця особливо не водилося: Гафійчине несамовите «чадолюбіє»  привчило- таки дітей триматися од нього, як од гріха, - подалі. Лише Альошка  Кобза та Тетянка Шокар, найближчі сусіди та однокласники, ще, якось  призвичаївшись, не цуралися його. Отак воно і сталося, що всеньке дитинство  протирлувалися вони здебільшого втрьох. «Свята трійця!» - жартували про них у  селі.
Проте, рано чи пізно, «третій», як відомо, все одно стає зайвим…
У чотирнадцять обидва хлопці раптом одночасно закохалися у Тетяну по  самісінькі вуха. Тобто закохався спершу Альошка, а Сергій уже потому,  «дивлячись на нього», пристав за компанію.
Любов сталася - трагічна!
Танька спершу тільки сміялася з них, як із дурників, і, ба, навіть на якийсь  час відкололася від їхнього «дружного колективу» - прибилася до дівчат, з якими  зроду-віку не дружила, і шушукалася з ними на шкільних перервах, позиркуючи  лукаво на колишніх «товаришків».
Альошка з горя почав писати віршики, нудні і повні безнадії. Сергій же в  поезії ні греця не кумкав, тож вирішив, аби якось і собі проявити почуття, почати  палити.
Часто тоді вони сиділи вечорами на якійсь із лавочок сільського цвинтаря,  зажурено- романтичні. Альошка читав душе-надривні поези, а Сергій, невміло  затягуючись гірким димом «Прими класичної», раз-по-раз спльовуючи, в кінці  кожного шедевру сумовито приказував:
- Н-да, діла…  
Далі - мовчали. Ще далі, або один закурював знову, або інший починав  декламувати. І усе повторювалося доти, доки не наставала пора подаватися по  домівках.
Отаке-то тривало цілісінький рік.
А за рік Тетянка, мабуть отямившись, закохалася навзаєм у Альшку!
І хлопці вперше побилися. До крові! Ще й посварилися «від нині і по гроб  життя».
Звиклий до домашнього жіночого обожествлення Сергій, удару того не  витримав. Не через Таньку («Триста лєт вона мені потрібна!»), а через себе - через  утрату непохитної віри в свою особливість. Тож увечері, після бійки за клунею,  ревучи, як маленький, намиливши щоки, він узявся стирати уламком наждака з  обличчя ластовиння!   Йому чомусь здалося, що то - єдиний недолік, котрий і не  дозволив сягнути примарного щастя: «А чим же ще той Альошка кращий?!»
Боліло страшенно, але хлопець таки домігся свого, здерши «сонячні  зайчики» разом зі шкірою.
Рани скоро загоїлися, але шрами, довгі, як котячі подряпини, залишилися  потому у Сергія на обличчі та на серці назавжди.
Гафійка ж з бабцею Горпиною, звичайно, прокляли Олексія з Тетяною  стократно…
Шкільні роки минули, як зблиснули.
Закохана парочка подалася до Світайгорода - навчатися в культосвітньому  училищі: Альшка - бо у нього прорізався раптом ще й талант художника, а  Тетянка, бо «все одно ж кудись треба» , - записалася в бібліотекарі.
Щоправда за рік були чутки, що Олексій «художество» покинув і раптом  вступив до військового училища…
Сергій же вчитися нікуди не пішов. Втім, і працювати він також нікуди не  пішов. Рідні жалібниці не пустили: «Відпочинь рочок, Серьоженько! Ще  напрацюєшся!»
Так і байдикував до осені. А восени раптом виявилося, що треба іти до  армії. «Відкосити» не вдалося ніяк: хабарів тоді у військкоматах не брали, закони  щодо «уклоністів» були жорсткими, а здоров'я ж гицель мав - навіть космонавтам  на заздрість, мамою та бабцею випестуване.
Потрапив він служити в окремий батальйон МВС. Міліцейська форма йому  сподобалася одразу, а «жизні» вже навчили старші за званням та строком служби  «по ходу жизні».
Запам'яталося Сергієві з перших днів служби, як, наприклад, його  замкомзвод, сержант Плюхін, «настукавши» ротному про «самоволку» іншого  сержанта, потім ще й хвалився перед взводним строєм: «Очєнь качєствєнно  прогнулся!..»
А той же ротний за рік, отримавши наказ заарештувати торговку  «ширкою», циганку Аніцу Перламутрову, викликав Сергія, на той час уже також  сержанта і того дня - старшого наряду, тицьнув у йому у нагрудну кишеню  незлецьку пачечку «американських рублів» і буркнув: 
          -  Там барон циганський сам тобє покажет, какую Аніцу в КПЗ на іхнєй  сходкє брать назначено. У ніх етіх Аніц Перламутрових, как мусора.  Сопутствующіє потєрі… А бізнес же должен крутиться. І нам же с того шото  должно капать …  
Якусь призначену на відкуп Аніцу заарештували, а «правильна» барижка й  надалі залишилася торгувати смертю…
І той же ротний, капітан Хрустов, ще за рік, на день міліції, на урочистих  зборах у полковому клубі, отримавши на сцені вагомий подарунок тих же  «американських рублів» від місцевих бізнесменів («на нужди батальйону»),  славно так  сховав гроші у кишеню, примовляючи при тому запопадливо:  «Спасібо-спасібо! Отчитаємся за каждую копєєчку!».
Багато чого за час служби навчився Сергій Залата -« качєствєнно»  прогинатися, брехати, «калимити»… А ще класно освоїв роботу гумовим кийком,  чи «демократизатором», як тоді називали цей міліцейський причандал.   
- Не мзді браток, прорвьомся! - реготав, бувало, Хруст на чаркуванні в  каптерці. - Скоро в ОМОН ухожу. Кого-кого, а тєбя не забуду!
І не забув. Отак, по «дембелю», Сергій опинився в «спецах» - у  кучмівському «Беркуті». Зірок з неба на пагони не хапав, за чинами не гнався - не  нахабнів, хабарі брав по потребі (інша справа, що потреби ті постійно зростали).  Когось «кришували». Когось розганяли. Когось… Ну журналіста одного з Хрустом  «примочили», так воно ж - за наказом , і грузина до того ж та ще й під командою і  у присутності цілого генерала МВС, отже - не гріх.
Хруст також у високі командири продумано не перся і, будучи вже й  майором, тільки що й змінив роту на батальйон, між тим так само тримаючи при  собі Сергія, як ад'ютанта і охоронника.  
- Зариваться не стоіт, братуха! - просторікував часом. - Украіна - гнілой  продукт. Я тут коє с кєм коє-какіє связі уже надибал. Придьот врємя, поімєєм всєх  і імєть будєм всьо і сразу, повєрь!
І Сергій повірив. З часом навіть підлеглих молодих «ментів» повчав: 
- Багато не гарбайте бо держава не любить конкурентів! «Курочка, ген, до  дзьобика - по зернинці, а увесь двір - в лайні!»
Скільки тоді крали «вищестоящі» та «нижчестоящі» можновладці  невідомо, але довкола вже всі у тому лайні і тьопалися, і топилися…
Україна ж уперто рвалася до сонця і свіжого вітру, тому раз-по-раз  вибухала Майданами.
Перший Майдан минувся для Залати майже непомітно - так постояв трішки  на блок- постах, та й годі. Чомусь із того часу йому єдине, що й згадувалося потім,  - це напис на колоні Головпоштамту у Києві :
Є у нас і гори і долини,
Є у нас столиця і кордон.
Все прекрасно в нашій Україні,
Тільки президент у нас - гандон.
Час ішов. Президенти змінювалися. Але вірш той, на диво, залишався  актуальним. Тому, очікувано, гримнув і другий Майдан!
Сергій спочатку навіть трохи співчував протестувальникам: озираючись  назад, бачив зримо, що клеймо «невдаха», здебільшого через те, що коїлося в  країні, як по ньому і замислювалося: кімната в «общазі» та дві тьмяні зірочки  прапорщика, навряд чи можна було назвати видатними здобутками чи дарунками  влади. Все якось, ніби в пісок утануло - прогулялося, протринькалося… А уже ж і  пенсія «не за горами» маячила! Куди ж йому потому подаватися - назад у село,  сусідам та куркам на сміх? Хто і що його там чекає? Бабця померла давно. З  мамкою також уже років п'ятнадцять не бачився. Хтозна, чи й жива? А як і жива,  то, мабуть, скніє теж на свою «колгоспну» пенсію.
Думалося то думалося, співчувалося то співчувалося, проте, отримавши  наказ, прапорщик Залата викинув усю ту крамолу з голови і рішуче став до строю  таких же, як і сам, «чорно-мундирників»
Кілька разів нахлюпувалися вони тоді на барикади. І «демократизатор» у  його руках тільки зблискував, вгризаючись у руки, спини, обличчя! Одного разу  Сергієві навіть здалося, що дістав він тією дубинкою Олексія… Потім, ніби у  маренні, бачив, що відтягувала того з колотнечі, пораненого, здається, Тетяна… Та  лише сплюнув на те: «А хай вам кат! Ви ж перші почали!»
Втім, і цей «легітимний вождь», якого вони з колегами так яро захищали,  виявилося, також повністю відповідав словам призабутого віршика: втік, зараза, в  Московію, тільки п'ятки зблиснули.
А «Беркут» майданівці потім ставили на коліна і примушували просити  пробачення у народу.
То було страшенно, нестерпно образливо, принизливо і гидко. І того Залата  пробачити народові не захотів.
Скоро гукнув Хруст із Донецька, і вже за тиждень Сергій звично  ад'ютантствував при ньому в його «добровольчій армії». Воювати не доводилося:  більше «відтискали» собі території впливу у інших «командармів». Жилося на  приспів: «бери, що хочеш, роби, що хочеш, живи, як хочеш». Місяць за місяцем -  жодного дня тверезого.
Одного разу отак, як завжди «під шофе», дав Сергій навіть «інтерв'ю»  якомусь російському телеканалові - блукав старим полем бою біля Іловайська,  варнякаючи:
- Ну, как, укропчікі? Пріходітє єщьо - поджарім вашого свєжєго мясца !   
Тільки ж не все воно і «скоту - масляна неділя»: на початку літа наскочив  позашляховик Хруста під Пісками на міну. Самого Хруста у ньому на той час не  було, шофер загинув, а Сергія, пораненого та контуженого, витягли з вогню і  полонили ті ж самі «укропи», до горлянок яких він ще недавно  «так прагнув  дотягтися власними руками». Ще добре, що то армійці були, а не добровольці- оунівці, у котрих з такими, як він, розмова коротка, - живим лишився.
Так от і потрапив Залата до СБУ славного міста Слов'янська. Не били (він і  так на допитах «співав», як бабця на сповіді). Навіть лікували справно. Проте  Залата, звичайно ж, розумів, що тюрми не оминути. Тим більше, що й «інтерв'ю»  оте, ним уже давно забуте, виявляється, зовсім і не забулося: першого ж дня  слідчий його акуратненько пред'явив, як доказ. Надія залишалася лише на обмін  полоненими. Того й чекав, як манни небесної.  
Зі Слов'янська ж нарешті, вперше за п'ятнадцять літ, озвався Сергій  «писулькою» і до мамки, у Трою.
Гафійка одразу ж і прилинула.
Тільки ж до сина, як не просилася у «воєнних», її кілька днів не пускали:  інструкція, бач, у них така. Отож, голодувала вона і мерзла ночами на вокзалі, але  щоранку знову, як стій, з'являлася біля ганку СБУ.   І знову просилася… І знову не  пускали…
Нарешті один з офіцерів, проходячи повз неї зупинився і, дивлячись  чомусь кудись убік, сказав :
- Сьогодні, о шостій вечора, будемо відправляти вашого синашу на обмін  полоненими з «денеерівцями». Вам дозволено, перед посадкою в автобус, п'ять  хвилин поспілкуватися. Не спізнюйтесь!
Щоб не спізнитися, Гафійка навіть води попити від ганку СБУ увесь той  день - ні ногою. Аж губи пошерхли і язик потріскався…
Сергія і вивели рівно за п'ять хвилин до відправки. Кинулася Гафійка до  нього, але конвоїр цикнув: «Стій! Заборонено! Спілкуватися на відстані один  метр!»
Сергій мовчав. А Гафійка заголосила:
- Сину-сину, що ж тебе до тих нехристів понесло?! Як же тепер і що ж воно  буде?!
           - Буде, як буде! - буркнув. - Нічого нас було навколішки на площах ставити!
- Та ж ось Богдпна Гончаренка (ти його, мабуть, ще дивним таким  хлопчиком пам'ятаєш?), загиблого під Авдієвкою, ховали, то вся Троя навколішки  перед домовиною стала! То ж було - для народу… і для тебе… Треба було й  покаятися. А потім би і народ для тебе розстарався!
На те Сергій аж сполотнів, проте наче й промовчав, тільки жовнами на  пожовклому обличчі загравши .
Потім все-таки не витримав і гаркнув:
- То, може, завтра вже здохнути на  вашу радість і ваше «прощення»?! Не  дочекаєтеся ніяк?! І не діждетесь!  
- Та, що ти, Серьоженько? То ж я так - до слова… Я прошу тебе - живи!
- Та вже постараюся… - засопів.
- Дощ збирається і холодно вже,  а ти вдягнутий так легко! - спохопилася  раптом і знову заплакала мати. - Візьми мою курточку, хоч на плечі накинь!
Вартовий знічено одвернувся, коли передавала синові оте старезне  шмаття…
Так і пішов до автобусу Сергій, не промовивши більше ні слова. Так і  поїхав у невідь. Так і зрадив останнє святе, що в нього доти лишалося.
А Гафійка ще довго стояла на перехресті, на семи вітрах, під дощем,  маленька і надломлена, як придорожня польова волошка, у двох кофтинах  старезних (щоб дірки не співпадали…) - синій і жовтій, така безпритульна і  загноблена буттям, як і сама Україна… 
Ну, ти , інтєлігєнт в маміной курточкє! - сміявся з Сергія потому Хруст,  що приїхав зустрічати «вірного зброєносця» на блокпост бойовиків. - Ну, ладно , нє  обіжайся - єщьо дадим странє угля! Ещьо погуляєм на славу!    
Ще й погуляв, як перед смертю, Залата якийсь час - щодня без просиху. І  інтерв'ю ще нові давав, граючись при тому перед камерою пістолетом. Обіцяв  люту смерть «фашистам», «правосекам», «хунті», «бандерівцям», «карателям»…  Але вже й з екрану дивився у Всесвіт очима, в котрих аж пінилась пітьма небуття.
За півтора місяці спецназ ГРУ разом із   «Оплотом» нового вождя «ДНР»  Захарченка, наводячи «конституційний порядок у величній Новоросії», погромили  і понищили «вільну армію» Хруста вщент. Самого Хруста, пораненого і  безпомічного, безжально бив знятим із танка кулеметом один з «оплотівців»доти,  доки й не захлинувся той власною кров'ю. Не менше дісталося і Сергієві, проте він  виявився живучішим. Тож  стомлені «зондер-командівці» врешті вкинули його,  напівживого, «до вияснєнія» у підвал штабу - колишнє  ще «брежнєвське»  бомбосховище колишнього ПТУ.
А вночі п'яний кадирівський аскер з роти охорони штабу «за просто так»  ще й зґвалтував його, безсилого і понівеченого.
Блюючи кров'ю, доповз Залата до чавунного, «совдепівського» загидженого  унітазу і з останніх сил повісився на іржавому ланцюжку зливного бачка .
«Життя - лайно, - подумалося йому наостанку, - а потім - смерть…»  
- Сам ти - лайно! - відповіла Смерть.  -  І жив у лайні. І над лайном здохнеш!
А за гратами бомбосховища знову дощило рясно і солоно - плакала Україна.
А Гафійки теж уже і в живих не було… Саме сороковини відплакував дощ.
СПОВІДЬ  ТРИНАДЦЯТА,  ПУЩЕНА  ЗА  ВОДОЮ.
Давно нікуди не їздив: нині задоволення це дуже дороге. А оце позавчора  довелося вибратися в дорогу. Куди? Гадаю, для фабули і сюжету те не суть  важливо.
Здивувала велика кількість солдатів на автовокзалах: ротація, мобілізація,  демобілізація, відпустки… Вразила , на жаль , і кількість п'яних серед них. 
Одного такого у Запоріжжі вже й щільно оточили цигани, явно не з  доброзичливою метою. А він, «ніякий», тільки й блимав вилупкувато на них, явно  не сприймаючи дійсності. Підійшов я до групи бійців, мабуть, з іншої частини,  попросив витягти хлопця з халепи. Спасибі їм - так і зробили під розчарований  лемент ромів.
Інший, злигавшись за чаркою із розбійницького вигляду безхатьками, кинув  на їхній «догляд» свою дорожню сумку, подавшись «на розвідку» щодо свого  рейсу. На моє зауваження ж відповів: «Там лише бронежилет. Кому він потрібен?»  А мені згадалося, як по гривні ми збираємо гроші, аби в кожного з них був той  «броник», як сімдесятилітні бабці на собі проносили їх кожен з Польщі крізь  митниці…
Чесно скажу, було образливо та гірко на душі, і як людині, і як офіцерові у  відставці, і як волонтерові.
Що за дурна звичка наша - вирвавшись «на волю», одразу ж намагатися  затуманити собі мізки, підставляючись під удар долі, ганьблячи себе, а як в  даному випадку, і честь мундиру, і Україну?!
Двоє таких-от «орлів» ледве були заповзли в маршрутне таксі, яким я  повертався додому. Вповзли. Вмостилися. І виключилися, по-братському  прихилившись одне-до-одного на місцях попереду мене.
Слідом за солдатами до автобусу з лементом і штовханиною вперлася  «сімейка Адамсів» (в подальшому, вибачте, я вже так їх і називатиму) - батько,  мати і «наслідний принц». 
Батько… Ніколи не вірив виразу, який доводив, що у справжнього «мента» -  тавро професії на лобі пропечатане. Тепер вірю: у цього тавра про те, мабуть було  розставлено по всьому тілі і по всій душі. Нахабний, звиклий до міленької влади,  якийсь… пузатий, хоч і доволі молодий.  
Мати… Мабуть, неправильно вживу вираз (у «фені» я не дуже сильний),  але слово «хабалка» ліпилося до неї, наче там і було. Горлата, така сама нахабна,  якась… пузата, хоч і молода.
Синаш їхній, схоже, був також іще тим «плохішем» - горлатий, як мама,  нахабний, як тато, пузатий, як обоє «предків». Встиг, поки заходив, відтоптати  ноги усім, кого дістав, перекинути речі усі, на які натрапив, нахамити усім тьотям  і нагрубити усім дядям. А було ж йому, з вигляду, і не більше, як років із п'ять…
Адамси, точно, збиралися «на мор я», скоріше за все до Бердянська (автобус  ішов транзитом через моє місто на Маріуполь), бо роздягатися почали ще вдома -  на кожному красувалися лише пляжні капці, картаті «гавайські» шорти і червоні  майки з написом «Сделан в СССР», задрані пузелами аж до підборіддя. Втім, до  портрету мамочки треба ще додати і бюст, що після окупації призначених їм місць  аж відпирав спинку сидіння перед нею.
Толочилися вони увесь час стоянки автобуса. Та , врешті, заваливши своїми  клумаками всі проходи, перегавкавшись з усіма , з ким було можливо, таки всілися  - батько якраз поряд зі мною, мамаша з «дітьом» позаду.
Берко той одразу ж витяг з якогось із своїх «сидорів» дволітрову пляшку  пива: «До Бєрдянска можна і отдохнуть…»
«Отдихалі», молодці, вони сімейно - навіть синаші пива дісталося. 
Ну, а далі, звичайно, почалося художнє варнякання на тему «кому на Русі  жить хорошо». Адамсам, схоже, жилося незлецько. Папашка виявився не просто  «ментом», а митником, причому, видко, гнидою мілкою, але противною і  набридливою. Мамашка також була з тих, що на ходу підбори відкушують, -  чорнорота, як дворняга з Привозу. С инка ж явно вдався в обох, бо верещав, як  мама, а чіплявся до всіх, бігаючи проходом, незгірше бувалого єфрейтора.
Скоро місця в автобусі од них усім стало мало.
На моє зауваження до батька про те, що «люди стомлені дорогою, а отже,  поводити себе так щодо інших не годиться», папашка зневажливо фиркнув:
- Гдє ти тут відіш людєй? Адна бидлота калхозная, хахляцкая… І вабще -  імєю право!
Підпряглася і мамочка: 
- Гаварітє на нармальном язікє! Абарзєлі майданутиє!
- Та я ж наче і говорю нормальною українською мовою в нормальній  Україні! - психонув уже не на жарт і я. - В тій Україні, якій ваш чоловік, теж  начебто, служить!
- Унітазу я своєму служу! - зареготав митник. - За хлебушком на работу  хожу і за маслєцом к нєму. А на Украіну вашу мне плєвать с високой колокольні!
- Якщо так не любиш цю землю і зневажаєш людей, що живуть тут, то чому  не їдеш туди, де по-твоєму краще?
- Нас і тут нєплохо кормят… Ми лучьшє подождём пока наше само сюда  прідьот. А люді? Вот твої люді! - він з силою копнув коліном спинку сидіння  попереду себе. -  Защ-ші- ітнічкі… Похоже, і ждать осталось нє долго с такимі  вашімі «хєроямі»! 
Відповісти я уже не встиг. Від копняка того прокинувся наш солдатик.  Очевидно, він ще й встиг почути останні слова «грішного митаря», бо одразу ж  узявся до діла - встав, вийшов у прохід і за «красную маєчку» підняв ошалілого  папашку мало не до стелі автобуса (хлопцем боєць виявився нівроку).
- Слухай ти, сєпар смердючий! - сказав солдатик якось наче аж байдуже. -  Або ти зараз заткнешся, або все життя будеш на ліки працювати!
Адамс тільки безпомічно дригався, намагаючись ухопити широко  роззявленим ротякою зайвий ковток повітря…
В цей час знайоме слово «сєпар», мабуть, подіяло, як сигнал тривоги, і на  другого бійця - протверезів умить, підхопився і став плечем до плеча першому:
- Що, Петре? Га? Де сєпари?
- Та нема вже, Микольцю, скисли вони! - так само спокійно відповів  велетень і, мов якусь непотрібну брудну ганчірку, пожбурив Адамса на  його  сідало, додавши: - Нишкни мені тут, пітушара!     
Адамсеня ще спробувало вчинити істерику, але матуся враз затиснула йому  рота долонею
Доїхали ми до моєї зупинки в тиші і спокої. Гадаю, так само тихо велося  моїм попутникам і надалі, бо ж бійці точно їхали аж до Маріуполя.
І, знаєте, я таки й надалі віритиму в цьому житті тільки солдатам. Якими б  вони не були. Бо п'яний таки здатен повернутися в стадію нормальності, а от  дурень, зрадник, підлотник - ніколи. Загнати їх в якісь межі можна тільки силою.
А яка у нас ще є чесна сила, крім солдата?
Зупинись. Подивися у вічі мені.
Пам'ятай. І не треба тужити!
Я - солдат… Я загинув в борні і вогні,
Щоби ти міг Людиною Вільною жити.
БОГОМ  ДАНИЙ
Я теж світайгородець. Хоча Світайгород і не дуже любить мене. Ну, такий  уже нині він - очужілий і чужомовний… І такий іще нині я  - як був.
Чи можу я дозволити собі хронічку про своє ?
Тим більше, що про інших можу писати і поезії, а про своє -тільки «голий  реалізм», або «чисту публіцистику»?
Пробач мене, читачу, за те. Гримлять гармати, і поезія мовчить.
Потерпи усього кілька сторінок, поки відтане душа.
Трапилося страшне, найстрашніше! І саме воно примушує поставити усі  належні точки над «і», зняти забороло, зірвати гаптовані вишивкою рушники із  роз'ятрених ран
Так, у Ліричному Вимірі і у Божому Часі я - Мудрий сторож, я - Сізіф  Садовий, я - Дерево-з-за- дощу. Але у Яві, де доводиться  бути більшість свого  імовір'я, ім'я у мене набагато коротше, простіше і для мирян зрозуміліше - Олег  (Священний) Гончаренко (Син Гончаря) - Священний Син Гончаря. Тут я «такий,  як усі» - люблю, грішу, помиляюся, плач у і плачу, тут ростив дітей, а тепер балую  онуків. Тут у мене є всі належні - зрадниці-сестри, двоюрідні, але рідні, брати,  рідні, але двоюрідні брати, друзі, котрі - друзі, і друзі, котрі - не друзі, та Ворог,  багатоликий, ім'я якому - Орда. Тут є земля, яку колись називали Гордією і яка  нині важко згадує про те. Тут Орда нині суне на Гордію, аби знову згасити наші  знамена і душі! Можливо назавжди… Тут нині на бій, на змаг зі злом виходять  найкращі. І гинуть, на жаль, найкращі - Мріяни.
Таким був і Син Мого Брата, мій Хрещений Син - Богдан Гончаренко,  Богом даний Син Гончаря.
А ви знаєте, хто був першим Гончарем і Отцем нашим? Той, Хто З Глини  Творив Першу Людину…
Я давно відав, що Богдан мав стати моїм Наступником та мав сягнути і  більшого, піти набагато далі, бо, як бачите, від народження мав і вище за моє Віще  Звання.
Він був еталонним Мріянином, бо говорив з народження, бо совість його  народилася раніше від нього, а сам він народився без шкіри, як усі Гончаренки, бо  мислив віршами, бо над ним завжди палали видимі лиш посвяченим зла Звізда  Полин і добра Зірка Вітанія.
Він відчував усіх сущих рівнею собі. І я сам був свідком того, як, ще  трирічним хлопчиком, Богдан навколішках просив пробачення у собаки, якій  випадково наступив на ногу…
Він не міг легко і просто жити: Бог дав йому жагу Знання. Він шукав  своїх  відповідей на вічні питання, шукав  свою Книгу Буття, перечитуючи варте і  неварте того. Він часто, як і я, ховався у Ліричному Вимірі і в Божому Часі, а  повертався звідти з усе сивішими очима, бо ж правду сказано: «великі знання  примножують великі печалі».
Богдан був Правдоборцем і Воїном Світла: ніколи не піддавався злій  більшості та недолугій меншості.
Пам'ятаю, якогось 1 вересня, пішовши першого дня в професійне училище  (вирішив-був пізнати Братство Мулярів зсередини…), додому увечері повернувся  закривавленим, у лахмітті, що залишилося від «празникової» білої сорочки,  одягненої напередодні: до крові захищав, кров'ю утверджував своє «Я» на новому  поприщі. Другого вересня, хоч батьки уже й збиралися забирати його з тієї  «бурси», таки уперто знову подався на навчання, лише й одягнувши вже сорочку  чорну і при тому зітхнувши: «Більшість людей у цьому світі - мертві… Слава  живим!»
І, схоже, мерці таки відступають перед  живими: сорочка та залишилася  цілою, але вросла навіки, замість шкіри. 
Отак лицар в подальшому і жив. Зберігши, задля життєвої правдивості (з  цим у Таврії біда…) мову та орфографію написання, наведу кілька споминів про  нього.
Друг:  «… Как-то раз зимой Богдан, я и два наших общих друга Стас и  Сережа (которого все называли Сергуня), недалеко от места где Марина  проходила практику от училища, а именно в центре занятости, пили кофе,  курили  и тут у Богдана созрел "гениальный план". Суть плана заключалась в  том, что мы должны были обойти здание сзади , найти окошко в кабинет  Марины и спеть ей серенаду. За основу этого деяния общим колективнім  решением была выбрана песня Александра Понамарева "Він чекає на неї". План  был хорош, а всеобщее одобрение сделало его еще лучше, но были и свои  сложности: из нас четверых только мы с Богданом имели хоть какие-то навыки  пения, так как мы не одну песню спели на концертах вышеупомянутого училища,  про остальных же, в лице Стаса и Сергуни, можно было сказать, что  «мишка  был у них в гостях » не раз и топтался по ушам добросовестно. В связи с этим, по  пути к месту работы Марины была проведена "гениральная распевка" ,  распределены роли и назначены места… И вот, немного заблудившись, но все  таки дойдя до места предназначения , мы приступили к  «зловещему » плану.  Наверное это выглядело смешно, ведь не каждый день увидишь четверых  студентов по колено в снегу , стоящих под окном (хорошо  хоть первого этажа)  и в разнобой поющих песню Понамарева. Как бы там не было после первого  куплета кроме желаемого окна открылась еще парочка, а по окончанию песни  нам даже похлопали. Вообщем, было весело, хоть и холодно …» 
Братова:  «…Богдан - романтик, неординарна людина. Вiн вигадував щось   ,що могло здивувати. За день до нашого весілля з його старшим братом Олексієм  ми поїхали в квiтковий магазин, щоб вибрати букет для мене i подруги нареченої.  І так, як свiдком на нашому весiллi був Богдан, вiн рішуче наказав , щоб ми чекали  в машинi, а сам з флористами збирав букети. Вони були дивовижнi. Мiй був  такий ніжний та сповнений справжньою казкою, про яку мрiє кожна дiвчина,  зовсiм не схожий на iншi, а букет подружки взагалi був незвичайний, вiн був у  корзинці i складався з червоно-бiлих троянд викладених в символi « iнь-янь» -  чоловiчого i жiночого начала. Щоб зробити для мене щось надзвичайне i  незабутнє Богдан, дізнавшись, що я дуже люблю море... пiсля церемонii вiнчання  закрив всi вiкна в весiльному авто, зашторив нас вiд водiя, і ми поїхали. Коли  авто зупинилось і ми вийшли, я заплакала. Я нiбито потрапила у гарний сон... На  березi моря були розсипанi пелюстки троянд, стояла пляшка з шампанським та  келехи... Заграла музика i Богдан,сказав: «Танцюйте , дiти мої, з цiєї хвилини ви  разом назавжди,  i нехай таких моментiв буде дуже багато в вашому  подружньому життi ». Такi гарнi вчинки надихали на життя i їх робив хлопчина ,  який був набагато молодший за нас...»
Кохана:   «…А восьмое марта 2010 было самым ярким в моей жизни.  Седьмого марта вечером мы разговаривали по телефону, Богдан тогда был за   городом , в гостях у брата, и встретиться мы не могли, поэтому общались по  телефону. Он сказал, что хочет первым поздравить меня с праздником, так чтоб  наверняка - это будет в 6 утра, попросил держать поблизости телефон, чтобы  он мог дозвонится. Я согласилась, завела будильник на без пяти шесть и лягла  спать. Будильник зазвонил, я проснулась и жду, десять минут седьмого никто не  звонит, двадцать минут седьмого тоже. Странно: «Может проспал или  передумал звонить? » -  я уже сама себе надумывала. Ну , не буду же я сама  звонить восьмого марта и напрашиватся на поздравление. Тут вместо телефона  раздался звонок в дверь. Открываю дверь в пижаме, без макияжа, с  рострепанными волосами. А там стоит Богдан в длинном, черном пальто, волосы  уложенные гелем, точнее это были тоненькие льдышки, сам дрожит от холода и  держит в руках красную розу и шарик капитошку, а на капитошке нарисованна  маркером бородка : у Богдана была такая же в тот момент. Он поцеловал меня,  вручил все , что приготовил и убежал, потому что спешил на автобус обратно.  Мы виделись не больше пяти минут, но ради этой встречи он ни свет, ни зоря  примчался издали. Это было безумно приятно. Когда он ушел, я закрыв дверь  долго нюхала розочку, обнимала капитошку, и в тот момент мне было все равно ,  как я там сейчас выгляжу, и насколько у меня растрепаны волосы… Когда-то в  училище меня обидел один парень с паралельной группы, наговорил мне кучу  гадостей. Я разсказала Богдану, и на следующий же день этот парень попросил  прощения, и по сей день здоровается. Я не знаю , что Богдан ему сказал или  сделал, но я в очередной смотрела на него как героя… »
Він, як і я, був Бунтарем і Махновцем. Він все шукав свого справжнього  обличчя - «водив козу» у вертепах, грав у виставах дуже-народного театру доброго  Царя «без царя в голові». Міг серед ночі пройти через усе місто в  «лермонтовському» костюмі Героя Нашого Часу. А одного разу, після новорічної  ночі, я взагалі зустрів його в «маршрутці» загримованого у Аноніма Ім'ярека  (Нікого-Нізвідки).  
Його мало хто розумів. Ні, його не розумів ніхто!
Я ж знав його судьбу… Знав, але не міг, до пори, відкритися - Богдан мав,  мусив здолати усі  свої перелоги, розплутати усі  свої манівці, вчинити  свій подвиг  і сотворити  своє Диво. Тільки тоді мала настати Мить Посвяти.
Богдан був Поетом, який ще не розумів, що він - Поет!
От звідки всі його метання, всі його поривання, всі його пошуки і єдиний  «комплекс неповноцінності » - синдром безсонної совісті.
Коли настала пора іти до армії , Богдан, на відміну від багатьох, радів. Та не  довго… Комісія визнала його непридатним до військової служби! І він умовляв,  настоював, писав клопотання, звернення та заяви бозна і в які установи, поки таки  домігся свого
Його призвали. І призвали, Божим провидінням, в ту ж самісіньку учбову  дивізію в селищі Десна на Чернігівщині, в якій за тридцять років до того починав  свою «військову кар'єру» і я… Частенько, так само, як і я колись, отримував  наряди «за пошуки правди»… «Донкіхотствував» уперто. Бувало, що й до  смішного.
Товариш по строковій службі:  «… Ми тоді вже служили у «постійному  складі». Командир роти нам трапився - відчайдушний любитель шахів. Фанат  просто. Щоправда, треба визнати, грав він таки сильно: перемогти його довгий  час ніхто не міг спромогтися. І хоч був капітан людиною, загалом, хорошою і  грамотним офіцером, проте мав і погану рису - постійно піднімав на кпини  (часто й перед строєм) своїх суперників-невдах. Дізнавшись, що Богдан, теж  добре грає в цю гру, солдати заледве умовили його зіграти з нашим  «непереможним гросмейстером». Домовилися про одну партію, без права  реваншу потому. Богдан узяв, та й виграв! «Корона» з ротного спала. Хоча й  Богданові після того дісталося: домагаючись матч-реваншу, командир ще довго  «культурно гнобив» його. Ну, ви ж служили у армії, знаєте, як це робиться… Але  Гончаренко так і дембельнувся непереможеним!..»   
Відслужив снайпером. Повернувся. Але не змінився нітрохи. Навпаки, всі  належні йому до того риси характеру стали ще виразнішими. Він реагував на  несправедливість, неправду, неправильність, продажність, необов'язковість,  зрадництво, жадібність, як чесний вовк, загнаний у кут зграєю шакалів, - просто  рвав усяку ворожу сутність, до якої вдавалося сягнути зубами. Він, звичайно ж, не  шукав смерті, але збирався стояти за своє до останнього.
Богдан до останнього і стояв…  
Чи ж міг ховатися від виклику часу він, нащадок упертих запорожців, що по  руйнації Січі подалися од зрадництва Московії за Дунай, в Туреччину, де  заснували Січ Задунайську, і, відбувши там майже дев'яносто років, тільки літа  1861, після Татар-Бунарського повстання проти новоявленої румунської влади,  підкуплені обіцянками царського уряду, що ганебно програв тоді Кримську війну,  про надання їм в разі репатріації статусу колоністів чи прав окремого козачого  війська, (що, звичайно ж, так і не було виконано…), повернулися в рідний Степ?  Чи ж міг відсиджуватися у запічку такий, коли сила ворожа наринула на Україну,  щоби погнобити, понищити Народ наш?!
Другого ж дня після оголошення першої хвилі призову Богдан подався до  воєнкомату. Але… виявилося, що там загубили його документи (це через рік після  демобілізації!). Залишив свої контактні дані. І ще півроку чекав призову, постійно  надзвонюючи воєнкому.
Повістка прийшла у серпні 2014 року. А саме перед тим, на роботі, невдало  встановлена кимось бетонна віконна перемичка, обвалившись, переламала йому  два пальці на нозі. «Відмазатися» від служби міг легше легкого.  Проте герой   пошкандибав до війська! Просто з «лікарняного». А мені здається, що і поповзом  би поповз…
- Ну, от - усміхнувся, забігши перед тим до нас увечері, - повертаюся до  своїх!
Я зазирнув йому у вічі і побачив, нарешті, у них справжню чоловічу  упевненість, солдатську розважність та козачу бойову зухвалість. Він був готовий  хоч завтра  - у бій!
Втім, попервах (підвела таки пошкоджена нога!) визначено було йому  служити в рідному місті, в батальйоні протиповітряної охорони військового  аеродрому. Інший би, може, й радів тихенько. Та не Богдан! Ледь виходившись, він  почав засипати командування рапортами про відправку до зони АТО. І даремно  командир, пересвідчившись у непересічній освіченості та дисциплінованості  свого нового командира відділення, намагався усіма силами утримати його,  обіцяючи навіть направлення до військового училища, - хлопець таки добився  свого: надійшов Наказ про зарахування молодшого сержанта Гончаренка до  зведеного загону Військово-Повітряних Сил .
Сестра:  «…Ні батьки, ні я, ні його друзі, ніхто й ні на секунду не  сумнівався , що Богдан піде воювать, і хоч жах від того, що з ним там може  статися, різав моє серце, наче лезо, я розуміла, що він не буде ховатися за  мамину спідницю. Бо поняття патріот - величезна складова його самого…  Відмовляти його було марно, бо на той час мій маленький братик був уже  дорослим чоловіком, маючи власну думку, власні принципи і тверді переконання.  29 травня 2015року ми з чоловіком, батьками та декількома Богдановими  друзями проводжали його на потяг до Києва, звідки він мав би прибути до міста  Васильків, на розподілення. На відміну від того, як ми проводжали його на  строкову службу, цього разу все було дуже тихо і скромно. На пероні ми просто  розмовляли, шуткували, сміялися, ще не усвідомлюючи того , куди взагалі ми його  проводжаємо. Не було якогось остраху чи хвилювання, ми були певні, що  пролетять 45  діб , і будимо зустрічати його на цьому ж пероні. Коли прийшов час  їхати, Богдан по черзі обійняв нас усіх, поцілував маму і мене, закинув на плече  рюкзак і зайшов у вагон. Потяг рушив, а в мене навіть і сльозинка не скотилася.  Якби ж я тільки знала тоді, що бачу його в останнє !..»
Прощаючись з моєю родиною, пам'ятаю, Богдан сказав:
- Нічого… Навіть якщо на один день стримаю ту нечисть, знатиму, що жив  недарма!
Затримав же на цілих сім днів!
Загинув солдат страшно.  Того дня разом із п'ятьма товаришами був у  наряді, що обслуговував склад боєкомплекту. Під час обстрілу кумулятивний  снаряд ворожого танка (скоріше за все , за наводкою ворожого корегувальника)  влучив точно в  будівлю складу.  Рвонуло так, що аж Земля задрижала! Командир  намагався під обстрілом щось вдіяти, та … був поранений і сам, обгорів… Там  палало ще три дні! На фото, яке вдалося мені потім добути, видно - поплавилася  навіть цегла, поплавилися навіть каски солдатські!
Пізніше вже в Інтернеті знайшов я і записки одного з його товаришів по  загону, написані за кілька днів потому. Хлопець, мабуть, також звідкись із наших  країв, бо писав степовою говіркою…
Довго приховував віднайдене я від рідних, бо жінки наші і досі не хочуть  вірити в Богданову загибель. Проте зараз, вважаю, уже настав час відпустити душу  бійця до Отця нашого на Небі - визнати те, що сталося, прийняти з болем і  пам'ятати Солдата вічно.
Ось подаю ті уривчасті нотатки так, як є. Не напишеш сильніше і  правдивіше про все те, і маючи талант Генія.
 «…Ми з пацанами рішили шо навєрно вони не заживо згоріли в тому  бункері, зразу загинули від снаряда. Стопіісяти міліметровий в перекритіє  прилетів і завалив його, а пацани там від обстрілу сховались, а ще сука міна  попала в склад БК і тут рвалось все. І ще "мішка" їхній тут їздив. Я раньше  думав танк це трактор, але нє. Танк це страшно. Але відігнали гранатометами  його.
- Не дивись в ту бойніцу, відійди, туди снайпер часто стріляє. Диви які  дирки великі, здалека лупить сука, нам важко достати. Ладно пішли зі мною… -  каже мені помню напарник.
Веде мене показувати роздовбаний капонір.
- Вот бачиш. Тут засипало. 
Того-то вони вийти не могли, в западнє получається були. Нє, точно не  згоріли, загинули зразу. Всі так думають.
А вот тут ми їх і закопали  (додано фото)
Знімаємо каски, хрестимось, коли проходимо мимо.  
Ну родствєнікам останки віддали, а потім під завалами ще останки  найшли. Та які там бля останки, кості обгорівші. Але пацани зразу загинули,  засипало їх. П'ятеро. В квітні. Потім ще пацани гинули, вон каска пробита. А  тепер сука ще на могилу осколки прилітають, вон стодвадцатка рядом впала. Ми  з пацанами думаєм її щитами обложити якось...»
Богдан загинув в один із днів «сраного перемир'я». Клятому  «православному воїнству» і Бог - не указ, бо ж був той день другим днем  Великодньої неділі!
Кажуть, що померлих у християнські свята, Господь одразу ж забирає до  раю, звільняючи від чекання Страшного Суду… Хай буде так! 
Возлюби, Отче Наш, воїна Богдана і чотирьох славних товаришів його,  нагло загиблих разом з ним, і всіх Українців, полеглих у цій війні-без-назви!  Прости їх і прихисти під своєю рукою!
Нещодавно син, на жаль занадто пізно, розповів мені, що Богданові усе  життя хотілося, аби я колись написав вірш про нього…
Невеселим сталося те «колись». Невеселим стався і вірш.
Воїнові Богданові Гончаренку
любому племінникові та хрещеникові,
загиблому  13. 05. 2015 року 
під м. Донецьком
ЕПІТАФІЯ
Не навпомацки йти, щоб і ніч не відчути на дотик,
неможливо, здається, на смертнім оцім рубежі.
Ти ж ішов, як летів, відчуваючи звуки і ноти…
Їх при тому ще й легко ділив на «свої» і «чужі»!
Просто музика стихла. На далі розсіявся попіл.
Знавіснілі вітри засвистали в бійниці фортець.
І пішли козаки яриною, аж Всесвіту по попід,
гріб на плечі вознісши. Заплакав Небесний Отець:
празникову молитву закінчив Великдень тобою -
пом'янув… проминув… і розп'явся на вістрі годин…
Бій затих. Але ти вже ніколи не вийдеш із бою,
Богом даний Богдане, такий-от єдиний, один!
Ох, мій хлопчику, знаю, - завітно хотілося бути.
А тепер ось твоє, як підпалене поле, горить…
Не питай мене правди, - допоки ще шкіриться Путін,
українцям немало додасться і Сцілл , і Харибд.
Просто ляж на крило і лети у прабатьківський Вирій.
Прийде ранок.   Дощем засльозяться побляклі шибки.
Чуєш, сину, прошу я у Бога не сенсу, а віри -
не плече до плеча, а ізнову щока до щоки
хай нам єдності дасть, уже днесь і простої по-людськи!
Завтра змиють жалобу водою-росою степи.
Україна сяйне од роси, наче квітки пелюстка.
Мир душі твоїй, воїне! Спи, мій Богданчику, спи… 
Ще три місяці по загибелі чекали ми результатів генетичної експертизи.
Місцеві «ватники» вже й сичали по закутках: «Та утік він точно! Міліція  його вже шукає!» Хіба заткнеш усі чорні пельки?!  Хіба доведеш кожній наволочі,  що міліція та просто виконує всі належні за законом процедури?! Було нестерпно  боляче і нестерпно образливо…  
Слава Богу, Богдана ідентифікували першим з п'ятьох.
Пишу «слава Богу», бо найбільше Богдан з дитинства боявся загубитися…  Як і я…
Важкими були похорони. Сотні людей, знайомих і незнайомих, зійшлося  провести в останню путь Героя. Священики всіх  українських конфесій  разом  провадили панахиду. Плакали всі - і жінки, і бувалі в бувальцях солдати. Ні за ким  з рідних («мужчини ж не плачуть») не плакав я досі на кладовищі, а за Сином  Хрещеним своїм заплакав… І навколішки, разом іншими Мріянами, став перед  його домовиною, що попливла у Вічність на плечах Братів… І прощення попросив:  «Прости мене, Воїне, що не зміг уже бути поряд з тобою і товаришами твоїми!»  Потому звучав Гімн України. З хриплим надривом казались прощальні промови.  Пролунав почесний салют. Прапор України з труни склали і віддали Матері. А  труна поринула у Рідну Землю.
Я плакав там і, дивлячись на Людей, що плакали, думав, звертаючись до  Орди: «Ніколи, сволота, ви нас не переможете! Ви й своїх офіцерів нині закопуєте  на пустищах, як скажених собак… Дивіться ж: у нас і простого солдата ховають з  генеральськими почестями! Ми нічого вам не забудемо! І помстимося за всіх і за  все! Душу й тіло на те положимо! » 
Богдан наснився мені наступної ж ночі. Коротко наснився. І мінився увесь  той короткий час із вихруватого хлопчика у закривавленого солдата, і навпаки…  Лише зникаючи вже у Божім Вирії назавжди, помахав на прощання рукою і  гукнув, посміхнувшись: «Я прошу вас - живіть!»
Я прокинувся і не спав по тому три дні і три ночі. Врешті не витримав сів і  написав листа Другові, ім'я якого - Камінь Сивого Ворона. Втім, тут, у Яві, те  звучить простіше - Петро Саворона… Інколи чиню так, коли налягає Межа  Нестерпності.
Ось, що було у тому листі:
Приходь.
Вип'єш вина, а я подивлюся на тебе.
Причастишся за двох.
Я покаюсь за двох.
Почитаєш свої переклади Бродького.
Я порадію Поезії.
Я поплююся на Йосифів.
Чорна черешня капатиме з дерев
у очі
і стікатиме по серцю
в самісіньку душу.
Сад шепотітиме сагу
про Олафа Доу,
мого легендарного двійника.
А сивий ворон,
тотем твоїх пращурів
тінню розправить крила
на наших обличчях.
Приходь.
Пом'янемо мого племінника Богдана,
що загинув під Донецьком.
Хай твій маленький неслух-син
витолочить нарешті болиголов
і розрив траву, і Звізду Полин…
Щойно дописався останній рядок, як уже й пролунав телефонний дзвінок:  «Зараз приїду!».
І Друг приїхав. І сталося все по писаному. А ще показав я йому фото,  прислане з-під Донецька: п'ять оплавлених касок - на оплавленій цеглі, п'ять  склянок з горілкою, п'ять шматочків чорного хліба та ще по сигареті і тістечку - на  кожного.
- Богдан Гончаренко. Олександр Тищенко. Олексій Вовченко. Гура  Дмитро. Потененко Василь. Всі, крім Богдана, з Київщини. Двоє згоріли вщент.  Ідентифікувати не вдалося. Поховані, як «невідомі», на Дніпропетровському  солдатському кладовищі… Чому,   Друже, чому? Хай би вже й прах не ділили,  поховали у Василькові, у братській могилі! Рідним же, як?! Чекати ще п'ять років  «пропалих безвісти»?! Терпіти отруйне сичання підлоти усякої?!   Досі не   нагороджений з п'яти - жоден… Як і тисячі інших загиблих наших бійців. Смерть  за Україну - не подвиг?! Чи так важко урядові запровадити нагороду на кшталт  американської медалі для всіх загиблих  «Пурпурове серце»?! Там вона, до речі,  вважається найпочеснішою зі всіх нагород… Що казатимемо Богдановому синові,  коли підросте?!
Камінь Сивого Ворона зітхнув і сказав:
- Поки живі, ми відповідаємо за те, щоб неправильне і несправедливе стало  правильним і справедливим! Берися і роби - добивайся доводь, рви з горла у  «високо-помазаних холів», якщо треба! На те - ти і Мудрий Сторож. До речі, є для  тебе Вість… Учора бачив у видінні Енея. Ти ж знаєш, він - Провісник. Наказано  передати, що наступним Мудрим Сторожем тепер стане жінка з твого Роду. І все  зміниться. Як? Не знаю. Сказано, щоб ти чекав Знаку на майбутнє.
Провівши друга, я, за звичкою, зазирнув у поштову скриньку і побачив там  конверт з листом зі Святої Землі від Колишньої Землячки. Короткий лист: «Іє  беседер! » (Все буде добре!)».
Такий-от дарувався мені Знак…
Я й повірив йому одразу. Вірте і ви! Все ще буде добре, хоча й доведеться  пройти до того важкий і тернистий шлях, перемогти у неоголошеній війні,  навчитися бути Народом.
А ще хочу вам сказати наостанку: 
- Герої, дійсно, не вмирають! Вони і мертвими залишаються в строю!
Щоразу, буваючи в зоні АТО, як волонтер чи журналіст, вдивляюся я в  обличчя і очі наших солдатів. І в кожному з них бачу Богдана! Може тому, мені  хочеться віддати їм і останню сорочку. Тільки сорочка та, чорна вишиванка- чумачка, давно вже вросла в моє тіло! Бач, я таки теж - Лицар Печального  Образу…
А Усміхнена Мавка прийде на заміну мені. Вже скоро. І все буде добре!
Героям слава! Смерть ворогам!  
P.S.  Сьогодні 22.09. 2015 року  прийшло повідомлення, що Богдана  посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеню. Спасибі, панове  можновладці! Тільки ж… Болить мені і бісить мене ота «ІІІ ступінь». Людина уже  віддала за Батьківщину найдорожче - життя. То за «І ступінь» хлопці мають  вмирати ще двічі?!
P.P.S. Мовчить Світайгород. І над Троєю - тиша, завдяки нашим мертвим,  не мертва.
СПОВІДЬ ЧОТИРНАДЦЯТА,  ПУЩЕНА  ЗА  ВОДОЮ
Якщо вже розсекретився, розкажу вам іще одну бувальщину, писану  колись для «ближніх» і «дальніх», для «своїх» і «чужих»  Те знову -  публіцистика, але знову  - чиста. Про наше.
Довго були збиралися ми в АТО, а все щось заважало - то розпочиналися  бойові дії і нам просто не давали дозволу на поїздку, то розбурхувалася негода, то  ніяк не вдавалося добути автотранспорт
І ось нарешті їдемо! 
Ініціатором поїздки в Маріуполь в 37 окремий мотопіхотний батальйон  стала міськрайонна первинна організація НСЖУ. В ході підготовки приєдналися і  журналісти сусіднього району. Воно-то й на краще: гуртом і діло пішло веселіше, і  проблеми вирішилися простіше, і матеріальну допомогу зібрали не абияку.  Дякуючи підприємствам, школам, небайдужим людям накопичилося аж півтори  тонни вантажу - мінеральної води, овочів, домашньої консервації, круп,  тютюнових виробів і таке інше. Навідліг серця постаралися діти: найбільш  обережно пакуємо коробки з дитячими малюнками, саморобками, Великодніми  кошиками. 
Якраз передодень Вербної неділі, всього тиждень до Великодня. Веземо  гостинці солдатам, веземо пісні, веземо поезію. Нас п'ятнадцятеро - журналісти  на чолі з головами місцевих організацій НСЖУ Ділярою Кудусовою та Тетяною  Белименко, співочий квартет «Криниці», голова Спілки краєзнавців Володимир  Іванович Різник, ну і аз многогрішен, себто я.
Чому я їду, легше пояснити віршем:
НОТАТКИ  ІМОВІР'Я
Зла щедрість непочатої Води,
як самогубцю, глибиною манить…
Я був - один «шикарний» син у мами
до ери, у якій горять сади.
А нині вже і н ікого будить
в душі моїй, котра, як рана, ниє:
минулася натхнень шизофренія.
Тепер я просто - «нацик» і «бандит»
(за те, що їх любив, ще й прокляли
«сусіди» і «сусідоньки» колишні).
Одну з «сусідок» й заманив колись під вишні…
Вона-то і харчить найбільш з імли.
Нестерпно я боюся страху сина,
тож власний страх шкарубне в німоту.
Кохану віднайшов лиш саме ту -
достойну і любові, й України.
Вода парує (так собі - озерце)…
А гірше - що гарикає Межа!
І тягнеться рука до штик-ножа,
а не гніздечком приляга під серце:
од серця їй вже не налитись міццю.
І сниться знов, що у АТО ніяк
танк не назвуть належно - «ГАЙДАМАК».
Тому душа моя дарма й шукає місця!
Совість мене кличе, чоловіча. Совість.
Образливо, що зі мною якраз проблем було і найбільше. Спеціально  задумали довидати для бійців мою книгу поезій «Український Порідник» (365  натхнень на кожний Божий день), аби до кожного з них дійшло наше слово  підтримки, співідчуття, напуття на віру , надію, мрію. Але фінансовий аспект, як  завжди, загальмував роботу у видавництві, і лише якимось дивом, вважай в  останній день перед від'їздом книга таки вийшла. І на роботі ледве вдалося  підмінитися. А тут ще, як на те, розгулялися запущений остеохондроз та бурсит  правої руки, отож останні два тижні я по суті з лікарні й не потикався до світу  білого. Але й це вже позаду - встигли, помінявся, підлікувався, їду. Маю пройти і  цей шматок свого життєвого шляху, хоча би просто тому, що він призначений саме  мені:
*  *  *
Просто піти - лише тицьнути книжку під пахву,
це і тим більш, що те «просто» гукає здалека.
Там самогон і отруту, і небо пив - пахло
любо, глибинно, од самих аж ядер молекул.
Соняшничинки достатньо було для щогли!
Там щовесни пращури в морем вимитих трунах
морем кудись відпливали шляхами, що - вглиб,
ладану й пороху нам залишаючи трунок.
Море спинити (спалити?) і думати годі…
На цвинтарях аж заходяться гуком зозулі.
Просто піти - лиш хитнути свій обрій знов: «Гойда!»
Тільки ж усі «скороходи» чужинці узули…
Може, й достатньо згадати якогось Івана
(бозна-якого із тих, яких тьми на планеті),
й іншим Іванам віддати всю душу: «І вам - на!»
Що ж іще візьмеш з таких-от, як ти ось, поетів?
Досить шукати на спрагу «похмільних сполук»!
Тільки б віч-на-віч, а не «межи очі» зустріли!
Гетьманський внук, в гетсиманщині мовив Павлюк:
«…хочеться віршів, вина і сорочки зі скрині…»
Ти ж ось помислив, що вистачить і молока,
щоби пішлось знов, як носяться соки у соти…
Захід гуде і дрижить, і горить - мов ляка!
Просто піти - це дожити-діждати суботи…
Саме ж якраз - і субота. Діждався.
Дорога зустрічає блокпостом уже на виїзді з міста - це такий собі лабіринт  з бетонних блоків і бетонний бліндаж. Щоправда тут ще стоять міліціонери. В  подальшому на блокпостах чергували уже військові. Наперед обмовлюсь, що нас,  очевидно, беручи до уваги запорізькі номери автобуса, скрізь пропускали без  зупинок, перевірок і перешкод.
Тихцем озираюся на своїх попутників. Народ зібрався різний і за віком, і за  статтю (жінок, як не дивно, удвічі більше за чоловіків). Багато незнайомих. Але то  не біда - роззнайомимося! Головне, що в очах у кожного - може, очікування, може,  дещиця непевності, але немає страху. 
Так воно в подальшому, врешті, і сталося. До Маріуполя ми доїхали вже  досить згуртованим екіпажем.
Час аж летить! Минаємо Приазов'я, Приморськ, повертаємо на Осипенко і  не зчуваємося, як уже з'являється на обрії останнє село Запорізької області з  промовистою назвою - Червоне Поле.
Червоне Поле непомітно змінюється якимось іншим, але таким же рідним,  таким же по- хазяйськи зораним під ярину. Лише на банері Донеччини встигаю  прочитати написане певно солдатською рукою: «Боже, борони Україну!» І сам я, і  всі друзі в автобусі, бачу, й несамохіть шепочуть ту, мабуть, найкоротшу молитву у  світі: «Боже, борони Україну!»
А Донеччина, і дійсно, нічим не відрізняється від Запорожжя - той же степ  безмежний, переятий на квадрати вітровпорами, і люди по селах, наче, такі ж…  Україна!
«То, що ж з вами сталося, Люди?! - зринає думка. - Яка біда вас поклонила  чужині?!» 
Болить:
*  *  *
Оце знущання над праотчою ріллею...
Цей млосний сумнів "дерзновенних юд"
в "предбанниках" перед плювком з єлею...
Країна сумнівів. Вир болю. Рік облуд.
Невже дарма вітрам терзали гриви,
якщо і час од нас вже нашу суть жене?
Все якось - на надриві... страмно... криво...
А те, що нам було і Богом суджено,
імріє мляво з непроглядної безодні
(в яку і заглядають - випадково)...
Минуле втрачено. І губиться "сьогодні".
Самі собі не віримо на слово,
забувши рідне - те, яке гукало.
Зла "незалежність" - дежа вю держави,
в якій урівняно і забороло, й рало.
"Гадали, може, що борня за щастя - гра, ви?!"
Пора з граніту висмикнути меч.
Огнем пречесним з нього вивести коросту.
Катів знеславити. Прославити предтеч.
А далі - просто.
Навчитись вірити, сміятися, любити...
Навчитись бути, існувати, жити.
Ніби відчувши мій біль, одразу ж озирається Діля Кудусова:
- Тобі погано, Олеже?
Що відповісти їй, кримській татарочці, у якої і зовсім нині відібрано  материзну? Тож посміхаюся лише через силу:
- Терпимо!
Терпимо…  Що ж, ми, українці - хлопці терплячі і живучі. Виживемо,  витримаємо і цього разу. Вистоїмо і переможемо!
Потім, уже по поверненні , про цю дорогу напишеться:
 ДОРОГА  ЧЕРВОНОЇ  ЮГИ
Три з половиною години - до війни
од топосу наших марудних марень,
брехні зарозумілої книгарень,
марнот і марнославства множини.
Яка свічок була там варта меса?
Чого камлання варті на миру?
Відчути, як намотують колеса
дорогу у безчасся і журу
нам треба кожному в ім'я скресання віри
й відродження змалілих, скислих душ!
Дивлюсь: юга пала над полем сірим.
Юга кривава - наших міст довкруж!
Її не видно у рожевих окулярах…
Вона густішає чимдалі, щоверсти.
Вона скипає кров'ю на погарах.
Важезністю обвалює мости.
Її повік не видихать ніколи,
хіба на крик порвати і на рик!
В кінці юги - село Червоне Поле.
В кінці юги - Донецький Материк.
А далі - фронт - вири в пітьму закуті
й життя солдатські… І - ніякої стіни!
Три з половиною години - путь до суті.
Три з половиною години - до війни.
Потім уже, в пошуку все тієї ж «суті» вистраждається:
«СЕНС»
Навколішки стати, крізь пальці просіяти попіл,
накласти на спомини та сподівання табу?
І те не вдається в сьогодні розбурханім поки.
Немає і сенсу клясти цю жорстоку судьбу.
Немає і сенсу вдивлятися в злякані лиця,
чорніші землі і страшніші запалених ран.
Не манить нічим «розмайданена», «мирна» столиця,
що вже й проклинає весну, революцію, бран.
Отак і стою я, затиснувши пусту в правиці.
Дніпром самота пропливає у чорній труні
Говорять мені: «Все оцінимо ще, як годиться, - 
нехай лиш настануть для того придатніші дні».
А під Іловайськом повітря аж кублилось матом!
«АТО - лиш синонім цієї нудної війни»?
Скажіть це солдату, що зрісся уже з автоматом,
шановні добродії, товариші і пани!
Чи знайдете ліки од власного страху і «втоми»?
Із вашої зради навряд чи прибуде добра
Солдати колись ще повернуться знову додому !
Чи буде то вашого ницого «сенсу» пора?..
Нарешті під'їжджаємо до блокпосту на в'їзді в Маріуполь. Тут, на  блокпосту, уже все й зовсім «не по дитячому» - відрито шанці, стоять у бойовій  готовності БТР-и, бійці в бронежилетах, з автоматами. Розрізняю навіть гранати  РГД у кожного на ремені.
В очікуванні «провожатих» з батальйону, зупиняємося на якийсь час на  узбіччі. Чоловіки виходять з автобуса і запалюють. Палимо мовчки - думки вже  там, у зримому Маріуполі. Хтось -  здається, соліст квартету «Криниці» Валентин  Колесник раптом  говорить: «А я уперше стою на донецькій землі…» А ми усі  уперше тут, хоча у більшості, і в мене у тому числі, в Маріуполі живуть друзі,  родичі, однокласники, однокурсники. Як же можна рвати на шматки цю землю?!  Звідки вони насіялися в українському огромі всі оці байстрюки безрідні -  Захарченки, Плотницькі, Мозгові, Козиренки та інші?!
Думаю, ніякі вони й не українці. Дід мій казав колись: «І в Роді є рідні, є  середні, є виродки». Вони - тіні. 
Тому й пригадую знову один зі своїх віршів:
ДИВЛЮСЯ ВОРОГОВІ В ОЧІ…
Не так прожив, дружив не з тими,
не все сказав, не тих любив…
Та як обійдешся без тіні
і без очей твоїх глибин?!
В пустелях гиб, вмирав у горах,
тонув і мерк на самоті…
Тож часто й забував, що - ворог
для мене ти у цім житті,
що ти - це зло, що ти - «підстава».
Життя не розлучало нас…
Та ось мить істини настала,
і ось настав розплати час!
Що ж, марно і боятись бою,
тим більш, коли - уже в бою.
Брехати, що тебе люблю,
щоб замиритися з тобою -
тим, хто надію вкрав мою?
Ні! Враже, сплатиш головою
за те, що я не став собою,
купившись на брехню твою!
Воздам і за судьбу ледачу,
й за кожної висотки здачу!
Гадав, що маєш  «хохлуя »?
Згинь! Не спасуть тебе і грати!
Все заберу, що мав забрати.
Ти ж, врешті, - тільки… тінь моя. 
Дівчата вже заклично махають з вікон автобуса, і ми квапимося зайняти  свої місця. 
Зустрічати нас приїхав сам командир батальйону підполковник О. А.  Лобас. Швиденько, але тепло вітаємося і рушаємо до кінцевого (принаймні так  тоді думалося) пункту нашої подорожі - тилової бази 37 батальйону.
Маріуполь зустрічає нас бігбордом «Маріуполь - це Україна!» На вулицях -  розмай жовто-блакитних прапорів. Взагалі жовто-блакитного багато - паркани,  перила мостів  все пофарбовано в українські кольори. А от вивіски здебільшого  російськомовні. За увесь час поїздки містом українська трапилася лише одного  разу - кав'ярня «Щирий кум». Чомусь подумалось, що кум-то у нас виявився якраз і  нещирим… І думки знову повертаються до питання про сенс того, що  відбувається, до правильності і неправильності:
ПРАВИЛЬНЕ
Так! Все ж себе переконати зміг,
що краще бинт скривавлений од німбу,
бо знатиме і злий спокусник-змій,
що я не продаюся ради хліба,
що кров ще є, і є ще крові струм!
Коли воюють видиме й незриме
в душі моїй, бинти брудні перу,
чоло підставивши під вітер і під зиму.
Поки болить - мені не до спокус.
Ніхто судьби не вирішить за мене,
загнавши у глухий та мертвий Кут!
Є ще ім'я - те, що не зміниш на «займенник»,
яке, під танкових двигтіння двигунів,
здатне подвигнути знов на двобій зі смертю!
А буть «святим»?.. При тім - «у вигнанні»?..
Такі і символи в свідомості вже стерті.
І краще я увірую в дурню,
аніж ні в що не вірити надривно.
І краще я ще небеса турну
над Вавилоном клятим і над Римом,
що панствує дві тисячі вже літ,
не маючи ні правди і ні права!
Кому потрібні будуть сумніви й жалі,
коли довкола шаленітиме заграва?
Прибуваємо на місце. Виходимо під сонце, яке чомусь майже одразу ж  ховається за хмари і починається дощ, на щастя короткочасний. Дивлюся на  годинник: до Маріуполя ми, з усіма перипетіями, добиралися рівно три з  половиною години. Три з половиною години від миру - до війни…
Солдати спершу стоять оддалік, очевидно, чекаючи наказу, але коли  починаємо розвантажуватися, одразу кидаються допомагати. 
Помічаю на подвір'ї старенький БТР з назвою «БРАТАН» на башті, ще  старіший артилерійський тягач та дві древні гармати «сімдесятп 'ятки». Згадалися  станкові кулемети «Максим» часів першої світової війни та РПТР-и (ще й відбиті  у бойовиків) на озброєнні у «кіборгів» Донецького аеропорту. А де ж нова  техніка? Невже оцим-от воюємо?
- Це ж іще й ремонтна база! - сміються бійці. - А де нова техніка -  військова таємниця. Воює, одним словом!
Першим знайомлюся із земляком Олександром Петровим. Всміхаюся сам  собі: «Знаменно…» Та ж, зрештою, тут усі земляки - запоріжці, мелітопольці,  гуляйпільці, пологівці. Батальйон формувався на Запорожжі, як територіальний, і  ще донедавна був добровольчим. У хлопців навіть шеврони ще старі. І поповнення  ще й досі іде виключно з наших країв. Та, якби бійці були навіть з Галичини чи  Прикарпаття, хіба од того були б менш рідними? Ні! Саме сьогодні злютовується  Велика Українська Рідня - Народ, Нація. 
ПІЗНАННЯ  МЕТИ
Навколішки станеш. Пригасиш очі.
Крім Бога, довкола - дерева опріч…
Зчорнієш і сам од землі і ночі
на цій чорно-білій Межі сторіч.
Повітря аж липне (із Неба націд)!
Бриниш і тремтиш на вітрах, як мішень.
Вже й не розумієш: «Минає тринадцять
мені літ, чи тридцять, чи триста лишень?»
Тремти! Так складніше у тебе попасти,
й відступить ні з чим в Імовір'я зло.
Учора вже Божиих ягнят попас ти,
та вчора з цілунком дівча не прийшло
Брини! Це ж, можливо, минула гроза втрат?
Тож, може, за мить засвітає і тут?
А ти ж іще й маєш надію на «завтра»,
допоки повз тебе дерева ідуть!
Бог із чорнотою тебе замиря десь,
щоб ти осягнув і безчасся оце.
По смерті людини згасає зоря десь,
але проростає нове деревце…
Не сам ти! Вже чуєш - співають півні ж?
А значить, кінчається ера пітьми.
Уранці устанеш з колін і підеш
у Вічність з деревами і людьми.
І немає різниці, навіть те, якої національності наші герої. В 37 батальйоні,  окрім українців, багато росіян, є греки, болгари. Більшість солдат російськомовні.  Але ж хлопці - всі соколи, як один! І погляди у них - рішучі, веселі.
Саме там, десь у підсвідомості ще, почав накипати вірш:
БІЙЦЯМ  37 ОКРЕМОГО БАТАЛЬЙОНУ
Хлопчики, воїни, чоловіки,
звідки вас доля війною забрала
од молотка, од пера і од рала?
Чом саме вам час цей дався взнаки?!
Всі усміхаєтесь, юні і сиві…
Тільки ж я чую, братове мої,
як на готарах жінки голосили,
вас проводжаючи в дальні краї.
Ось і воюється в поті лиця…
Я пам'ятатиму вічно, герої,
ваші долоні, зчорнілі од зброї,
й чутиму ваші натхненні серця!
Мабуть, для себе шукатиму виправдань
в хворості, в старості. І не знайду!
Так і не зможу совісті випрати
навіть у Леті, якщо… дійду…
Можу віддати вам душу і слово -
все, що й лишилось у мене. Візьміть!
Правда ж нова ще складеться із міт,
вами залишених, й житиме знову
в юних умах ще віки і віки!
Й поступом гнівним здригатиме Кремль
ваш батальйон тридцять сьомий окремий,
хлопчики, воїни, чоловіки!
Все потихеньку стікає у будні…
Весни ще квітом іскритимуть з віт.
Тільки прошу, заклинаю вас: «Будьмо!»
Виживіть, переможіть і живіть!
Один з бійців  у козацькій папасі з чорним шликом. Питаю:  «Дозволяють?» Відповідає: «Рекламацій не було. Аби воював добре!» Дай Боже  тобі, козаче!
Саме там, десь у тій же підсвідомості моїй, починає усталюватися,  виразнішати і розуміння явища явлення Героя Нашого Часу:
НОВІТНЄ  КРЕДО
«Сніг на землі, в повітрі і на серці!» -
єдиний карб од слухання дурні…
«Вставайте! Не для Вас терзання, сер, ці!
В Історії - передвесінні дні!» - 
кажу собі і сам собі не вірю:
уже і не надіялось дожити.
Тепер - озвучитись, мов крапля на клавірі,
до пару, до дощу, аби - до жита!
Наснагою майбутнього врожаю
утанути в природи круговерть.
І хтось колись напише ще: «Вважаю
не Істиною все, неповне вщерть!»
Ітиму знов «галасвіта», «у люди» -
в кожнісіньку Галактику Лиця -
дощ у ріці, у небі і усюди,
сонячний дощ без краю і кінця.
По крапельці пунктиром «крайні гони»
ще висвячу у Золотий Гарман,
стараючись наповнити бездонне,
безмежне і безкрає (хай дарма!).
Роситиму, зневаживши прикмети,
поки живу, і вії, і траву!
А мій Народ заходитиме в Лету,
щоразу в іншу, чисту і нову.
Нас запрошують до солдатської їдальні - на каву. Журналісти одразу ж  напосідаються на дівчину-кухаря - обступають, фотографують, запитують про  буття. Дівчина виявляється донеччанкою, з окупованої території. «Мама і досі  там…» - зітхає і знічується. 
Жінки-жінки… Як правильно казав кіногерой з фільму «А зорі тут тихі»:  «Воно-то і нам війна, як зайцю куриво. А вже й вам  - то й зовсім…» !
Всі війни, дорогі наші, вашими муками та стражданнями свячені, всі війни -  відображення вашого материнського болю. 
ГЛЕК  ВІДОБРАЖЕНЬ
А і з відображень лише краї мені
дістались, як Істини хитрий «манок»…
Ось нині дізнався, що в Україні
усе неправильне, окрім жінок!
Уже від дощу кришталевих борон
і каменя міниться тиша стара.
В юзі перекинутій ходить ворон -
то казку говорить, то мовчки вмира.
Тополі звучать в небокраї поснулі -
такий наростаючий шум і щем…
Летять у югу повітряні півкулі.
Гончарні квадрати (!) кульгають іще.
Метелики тануть, і тануть квіти.
Весна спішно воду у ступі товче,
хоча уже й знає, що нікуди діти
і ту, яка небом лягла на плече.
Де спиці губили сонця і колеса ,
спада на шляхи золотава зола.
І села так дружно ховаються в плеса.
Й міста так трагічно течуть в дзеркала.
Оці відображення… Вихлюпну їм мою
журу, що, здається, просякла в віки…
Ген, попри усе, ще ідуть Україною
можливо й не правильні -  вірні жінки.
Що ж… А життя таки йде і таки бере своє. Хоча й часто не на нашу  користь. 
Ось і зараз, через це імпровізоване інтерв'ю наша «четверта влада»  залишається без кави: терміново всіх знову викликають на подвір'я, де має  відбутися загальне шикування батальйону для нашого представлення.
«Не спіши виконувати наказ, бо його все одно відмінять!» - пам'ятаю ще з  часів служби, тож свою каву таки допиваю, хоча й находу. Дивлячись на мене те ж  саме робить і фотокор київських «Аргументів і Фактів» Ірина Левченко.
Наказ таки змінюється: дощ знову вносить свої корективи. Тож оту випиту  каву нам з Ірою товариство згадуватиме жартома аж до кінця поїздки
Стоїмо. Чекаємо. Раптом виявляється, що на передову нас не пустять, бо  «занадто багато серед нас жінок, занадто багато нас взагалі і автобус наш теж  занадто велика і приваблива мішень для сепаратистів, а ще ми, бач, забули подати  на те заявку». Заявка на передову… Навіть на слух звучить парадоксально. Дивні  діла твої, Господи!
Через те знову - розчарування у наших лавах. Як не дивно , найбільше  переживають найстарший серед нас, майже сімдесятилітній Володимир Іванович  Різник і наймолодша Оля Артьоха, кореспондент нашого міського телебачення.  Образливо й мені, бо теж надіявся побувати на фронті. Та, що поробиш?  «Наступного разу зробимо висновки, - зітхаю. - Не останній день живемо».
Зате водій, що нагодився з Широкіного, просить десяток примірників  «Порідника» на позиції. Отже, час чекання скорочується: підписую книжки.  
Потому вишукую поглядом людей старшого віку. Підходжу до одного,  знайомлюся. Виявляємося тезками. Олег із Запоріжжя, йому 58 років,  підполковник міліції у відставці, а в армії - лише старший лейтенант (отже, як  бачимо, не всі «менти» однакові). В АТО він уже майже рік. Встигаємо  перекинутися буквально кількома словами:
- А здоров'я, як - не підводить? - питаю. - Ти ж за мене на два роки  старший, а я, бач, у «розібраному стані».
- Всяко… Але взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Хлопці жаліють,  допомагають, звичайно, якщо є можливість. А ти, якщо хворієш, то й не рипайся.  Тут кожний хворий - баласт. Роби нашу справу на своєму місці.      
 - Совість мучить! - кажу. - Я ж - офіцер у відставці, хоч і не кадровий.  Щоправда вже тридцять п'ять років не був у танку. Забув геть усе… Що ж до того,  що «роби, що можеш на своєму місці », то, хочу, чи не хочу, я давно вже так і живу.
 
*  *  *
Нежданно так знов здибились світи.
Серця нам час вогнем і кровю значить.
Гудуть напружним стогоном дроти,
і «мертвих» закликаючи до мсти
за Мертвих. Треба встати. Треба йти.
І треба, щоб клястися кожен знав чим.
Боюсь і я: «Не вистачить снаги…»
Проте, коли плачі терзають мову
і гинуть не титани й не боги,
наворожіть мені, намайте, шелюги
і ковили, основи для ноги
та сил душі і молодості знову.
Історія лишилась без керма.
А так невчасно підступила осінь!
Немає слів. І вибору нема.
Уже повзе з-під обрію зима.
Так, можна жити сумно і дарма,
та як усе те, коли ворог - ось він?!
Гукає степ. Зове на бій Дніпро.
Голосять далі українські: «Треба!»
А якщо так, то навіть смерть - добро,
аби лиш татям випало «зеро ».
Немає сил? Не відкладу перо.
Зроблю, що зможу: «Слави нам і неба!»
- Ви найперше - поет! - чую раптом голос позаду. - Поети - совість народу.  Поетами не розкидаються.
Обертаюся. Переді мною стоїть чорнявий хлопець, років тридцяти.
- Я - колишній студент філфаку педуніверситету, Володимир Братіщенко, -  посміхається він. - Пам'ятаю творчі зустрічі з вами. І версифікацію ми осягали за  вашими поезіями.
Обіймаємося. Знайомимося ближче. Та поговорити не вдається: мене  гукають до автобуса. Маємо їхати у школу-ліцей інформаційних технологій №69:  там відбуватимуться всі урочисті та мистецькі заходи з приводу нашого приїзду, в  тому числі і презентація моєї книги. Командування батальйону, виявляється, теж  готувалося до зустрічі і навіть нагородження солдат відклало до цієї події.
- На зустріч запрошено і маріупольців, - говорить начальник штабу  батальйону підполковник Ілля Лапін. - Хочемо посилити довіру людей до ВСУ. Та  й концерти тут останнім часом - рідкість… Прошу зберігати дисципліну. Їхати  нам через усе місто.
Трішки знову бастують журналісти: не встигли взяти у солдатів інтерв'ю,  але після обіцянки заступника комбата по особистому складу обов'язково  виділити час на спілкування, заспокоюються і займають свої місця у нашій «БМВ»  (встигли вже й охрестити) - «бойовій машині волонтерів».
Рухаємося за автобусом із армійцями (на ньому і досі трафарет  «Службовий», «Запоріжсталь »). 
А «Азовсталь» проводжає нас феєрверком: озирнувшись, бачу, що там  підігнали залізницею до «відвалу» кілька велетенських тиглів з розплавленим  шлаком, що залишився після забору металу і зливають у глибоку яругу. Магма  тече, схлюпується, іскриться, де-не-де вибухає. І червона заграва зависає на обрії.  Півжиття пропрацював я на ливарному заводі, але навіть мене це видовище  вражає: «Отже, місто живе і трудиться!» Од того, бачу по очах, ще більше  додається всім впевненості: «Живе  наш Маріуполь! Що б там не було,  переможемо!»
Одна з жінок-перехожих на вулиці зупиняється і привітно махає рукою  услід нашій колоні. І хлопчик, якого вона тримає за руку, теж посміхається і махає  - Українець! 
УКРАЇНЦЕВІ
Не думав я, що ти мене згадаєш,
«проіснувавши мирно» сотні літ, - 
що суть мою розтопиш, наче лід,
на вирви капищ, кладовищ, ристалищ.
Родимцю мій! Фантомний ближній мій!
Сучаснику, розбуджений криваво!
Суди, люби - на все ти маєш право!
Бери, гори, співай, спивай - імій!
Числа мене в скрижалях зла і несть…
Мій світ, такий на захист ефемерний
(такий, як щит майданівський фанерний,
що легко так просіював свинець).
Мій час… Мій біль… Мій плач… Мій сміх… Мій страх…
Мій титул й титл - «Народжений-на-розі»…
Чаїться мрія (чайка при дорозі,
чи Україна при семи вітрах)…
Що бачиш ти у талім мерехтінні?
Розкриль же пальці! Я стечу з руки
на хліб і камінь, щоб дались взнаки
тобі мої карби і світлотіні!
Все дам (і даль!) - ти стукай і проси.
Скрізь на чузі тепер нас буде двоє.
«Ласкаво росимо!» - шумну тобі травою
(я вже - роса…) - ти зринеш, як з роси.
Я, друже, - Вифлеємський феєрверк твій!
Я звикло зникну, аби ти літав!
Залиш в долоні весь «важкий метал»:
хай чисто  п'ють мене живі і мертві.
А ще на одному з будинків бачу напис чорним: «Путин - да!» Далі «да!»  закреслено і написано синьою фарбою «нет!». Так разів із п'ять, але в кінці таки  красується «нет!». Останнє слово за нами! Переможемо!
 Поки їдемо Маріуполем згадую учорашній сюжет по телебаченню: Росія  знов наслала нову техніку для «ДНР». Серед інших танків встиг я помітити і танк,  на якому служив строкову службу - 622. А у мій час екіпаж на ньому був повністю  українським і називали ми його з хлопцями між собою «ГАЙДАМАК»! Після  виводу з Німеччини найіменитішу в Радянській Армії 10 гвардійську добровольчу,  нагороджену шістьома орденами дивізію в Росії розформували, не забувши при  тому «прихватизувати» вибудуване німцями війсьмістечко у Богучарах  Воронезької області. Музей дивізії розграбували, а залишки вважай викинули  безпомічним ветеранам, яким вціліле і зберігати ніде… Отаке-то: «Деды  воевали!»  Танки ж, бач, тепер висмикують з БУПТ-ів і з екіпажами  зазомбованих відморозків посилають плюндрувати нашу землю.
Од тієї згадки злість аж закипає у грудях! Аж серце заходиться!
І Діля знову стурбовано поглядає на мене: мабуть, змінююся в обличчі не  на краще.
ПРОСТО  МРІЯ…
«Перемагає зло, коли боєць у відчаї!» - 
зітхнув колись і десь якийсь француз.
А я тепер цю істину засвідчую
тим, що у злі, як у багні, загруз.
Іду кудись… спішу… Немає просвітку!
Тягну ще лямку… Вже не стачить сил!
Спасибі, хоч не вимагають посвідку,
що - не верблюд і  не горбатий віл.
А десь же є земля, у котрій людність - сто «ти»?
Колись дійду… Там друг - неначе птах!
«Друг - це душа, яка живе у двох тілах».
Надіюсь, що не помилився Аристотель
І ми ще з другом сядемо в тіні,
помовчимо, усяк своє згадавши.
Можливо, що й воздасться тим мені
за те, що я отут не скиглив завше,
а просто так відстояв свій Майдан
(ба, навіть два!) й не розгубив надії.
Можливо й заспокоюся тоді я?
Можливо й душу смутку не віддам?
Там перед Україною і Богом
нарешті друг моє повернення засвідчить.
Не переможе зло в тім майбутті нікого,
бо там забудуть почуття і символ - «відчай».
Махаю Ділярі заспокійливо рукою, намагаючись притлумити і розум, і  серце.
Та хіба ж вдасться? Злість ще й вибухає нестерпним болем, коли  доїжджаємо до району , нещодавно обстріляного російськими «Градами». Обгорілі  залізні кіоски на ринку… Цілих два ряди згорілих легковиків на автостоянці…  Посічені осколками стіни будинків… Вибиті вікна…
Вікна тут, взагалі, - окрема тема: бездонні «чорні квадрати Малевича»,  перехрещені смугами білого скотчу. Будь яке бери - виставляй в десь арт-галереї  під назвою «Війна». І ніяких інсталяцій. І проймає аж до підсвідомості.
                 ВІКНА
Кому наша холерика підзвітна?
Хіба, що Господу: на те він і єврей…
Уже навчилися прорубувати вікна,
та не збагнули наче ще потрібності дверей.
Жорстокі і довірливі, як діти,
усе будуємо Химерію таку, 
щоби із мушлі бачити півсвіту,
замкнувшись в архаїчному світку.
А ви - до нас? А ми якраз удома.
Та тільки ж ми ще кріпкі кержаки, -
в своєму «православ'ї» цирковому
уперті, як церковні пацюки.
Тож нам не треба ні «посул» і ні «гарантій»:
нас на м'якуні дурено давно.
І так вже й більш, ніж досить, квартирантів
із тих, які - не в двері, то - в вікно.
Чекайте другого пришестя і причастя.
Ми ж поки що помислимо про те:
«Навіщо нам ваше чужинське щастя,
якщо у нас ви  наше крадете?»
Ідіть ви к бісу, «винні і невинні»!
Тут, справді, все і зрозуміло й просто :
«Коли до тебе в хату лізуть свині,
дверей не треба - досить  і блокпосту ». 
Нарешті доїжджаємо до місця. Потрібна нам 69 школа, виявляється,  знаходиться з самого краю-краєчку Маріуполя. Далі - лише степ і дорога на фронт.  Отож, усі поранені під час обстрілу діти були учнями саме цього учбового закладу.  Сьогодні тут майже не чутно дитячих голосів - субота. Проте народу загалом  зібралося чимало: до нашої делегації та солдат приєднуються ще десятків з чотири  тутешніх патріотів, представники місцевої «Самооборони», знімальна група  Харківського телебачення.
Командири одразу ж попереджують солдат, що можна відмовитись від  зйомки, можна не називати прізвища - лише «позивний», можна вдягнути  «балаклаву».
Не бачив я, щоб хоч один з лицарів наших намагався якось приховати свою  сутність. Хтось лише пожартував: «Од таких красивих дівчат ховатися? Хіба ми -  дурні?» 
Ні! Ці не ховатимуться ні од Краси, ні од Жахіття! Коли дивишся на них,  пригадується з Котляревського:
«…Любов к Отчизні де героїть,
Там вража сила не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат.
Там жизнь - алтин, а смерть - копійка.
Там лицар - всякий парубійка.
Козак там чортові не брат… »
 Дивно, але один із солдатів, з яким, поки готуються до виступу наші  артисти, встигаю познайомитися за кілька хвилин потому у залі, на моє питання:  «Чому ти вирішив піти в АТО добровольцем?», відповів також словами з «Енеїди»:
«…  Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинність іправлять… »
Повинність серця… Повинність душі… Забуте слово «повинність», яке  всякий нині для себе трактує по-різному, залежно від наявності совісті, - хтось, як  «обов'язок» і «обов'язковість», хтось, як «примус до чогось»… Ох, земляки ви мої,  земляки, коли ж ви станете достойними хоч самих себе?
ЗЕМЛЯКАМ
Кляніть уряд хоч «триповерхово»,
кляніть Президента хоч на всі заставки -
хай і в раю не знайдеться їм схову,
якщо вони сонце уже вам застують.
Хочете - плюйте у бік парламенту
(за кожним «народним» знайдуться провини),
Тільки ж означте проклять параметри
і не запльовуйте України!
Ще буде змога сміятись на кутні
і зворохобить новітні бунти.
Тільки ж все те відкладіть на майбутнє -
дайте сьогодні перемогти!
В розчаруванні своїм не зрадьте,
не прислухайтеся до Кремля!
Гинуть сини… Возлюбіте рать ту,
котру наснажила наша земля!
Квітнуть сади… Хто ж сади поллє ті ?
Бог же казав: «Й перед смертю сій!»?
Потім, колись розіпнете поетів,
а заодно і усіх месій.
Хай буде й так! Не звикати буть битими
тим, хто несе вам і серце своє.
Я вас, брати, й на хресті любитиму
тільки за те, що ви просто є.
Вже сивину мені вітер у даль мете,
скоро і обрії занесе…
Ви ж ще усім і усе пригадаєте,
і запитаєте всіх за все…
Душу зберіть по билинці, краплиці,
по крихті, заради мети і мсти!
Знов пригадайте, що ви - Українці!
Дайте сьогодні перемогти!
А оцих орлів ні до чого примушувати не треба.
Ось сидять два брати - Михайло Латушко і Денис Закутний
Ось підходить старший лейтенант. Виявляється , живемо на сусідніх  вулицях
Ось знайомлюся з солдатом, що сидить зі мною поряд. Прізвище не  називає, тільки позивний - «Молоко»: до всіх цих подій працював на молоковозі
Робітники, вчителі, інженери, підприємці.
Такі-то от у нас «карателі». Дав Бог би кожній країні таких! 
 Нарешті до сцени виходять Діляра Кудусова та Тетяна Белименко -  виносять величезну паляницю, спечену Якимівським хлібозаводом бійцям на  привітання, торти, дитячі саморобки… Обидві звертаються до солдат щиро і  натхненно навіть. Тут бачиш, що, дійсно, слово таки і матеріальне, і вагоме, і  важливе, якщо воно сказане від серця. 
Начальник штабу потому передає хліб солдатам у залу. А ті буханець, як  жниварі в полі, ламають одразу ж руками і передають шматки «по естафеті».  Дістається і воїнам, і маріупольцям запорізького щирого хліба. Так само ж  розлітаються й дитячі сувеніри та малюнки.
Найстарший з бійців з позивним «Михайлович» (навіть не військовий -  волонтер, авто- електрик з Кирилівки, що добровільно, без будь-якої зарплатні та  надії на якийсь-там «статус» по війні, вже рік у батальйоні допомагає  відновлювати зранену техніку), отримавши від земляків величезний торт, тут же ,  під оплески побратимів , передаровує його дітям- маріупольцям.
Взагалі, здається, половина привезених подарунків потихеньку перетікає  на «цивільну» половину залу…
Такі-то у нас «фашисти». Кожному народові б таких!
 
 СОЛДАТ
А знаєте, братця, що тему торкав оцю ледь я б,
якби не війна, от, їй-богу, якби не війна…
Ще Кіплінг помітив, той, що собі Джозеф і Редьярд:
«У різні часи і солдатові різна ціна».
«Ну, от - загриміло! Іди, наш герою, і там кань
у воду й вогонь, і в чужі непривітні краї!»
Солдату ж хотілося б тільки аби маркітантка
молодша була і поближче палатку її.
Що воїну розкіш? Можливо розмова при свічці,
цигарка на трьох, незадимленість височини…
А ті, що лишились, ще й заздрити будуть на пічці,
тому, що на фронті сміливим дають ордени.
Солдату шикарно: він все своє носить з собою.
Гей, страхополохи, піднімете ношу свою?!
Бійцеві лише би далося от рани легкої,
якщо вже судилось пораненим бути в бою.
Вам виграть війну? І війну ви вважаєте грою?!
Солдат переможе, і душу поклавши свою.
Говорите часто, що не помирають герої…
Вони помирають, але залишившись в строю!
Брехня, що солдат може кашу з сокири зварити,
але може небом свої залатати штани,
а ще кошеня і півсвіту на грудях зігріти…
Вождям - гріш ціна, а солдату  -  немає ціни!
Та ось уже починається й концерт.
По праву господарів пріоритет тут у місцевих. Тож першим виходить на  сцену маріуполець - співак і автор пісень. Виконує трійко своїх творів. Серед них -  і ліричні, і патріотичні, і україномовні, і російськомовні. Голос у хлопця,  насправді, красивий, грудний, проникновенний. Видко, що вкладає душу. Тому з  помосту бард сходить під заслужені аплодисменти.
Але наступна учасниця викликає серед глядачів «тихий фурор» - дружне  зітхання і зачарування!  Чому? Те легше озвучити віршем:
СПІВАЄ УКРАЇНКА
Немов й не дихає ніхто…
А Українка «вся при всьому»
(така, як залишилась вдома)
співає для бійців АТО.
Бійці й не дихають, либонь,
у мислях - десь між рідних квітів…
Вона така - Єдина В Світі!
Земна Краса! Земна Любов!
Бійці долають пам'ять вплав…
Дурня їм - те, що «буде після»:
вона звучить, сама - як пісня,
котру б, як воду пив, співав.
Вона - Вода. Вона - і Спрага.
Вона - Ікона і Вдова
(а як би ще знайшла слова,
щоб зліва плакали і справа,
щоб посміхалися до сліз,
щоб чисто мріяли… до болю?).
Вона співа - співа про волю!
І ще співатиме  «на біс».
Таку не підкупить ніколи.
Таку являють Поле й Сад.
Од чару задрімав комбат,
не спавши рік, - під «колискову»…
А я дивлюся на солдат,
що моляться Золотоокій.
Аж Маріуполь вник у спокій -
немов заснув, бо… спить комбат…
Коли дівчина доспівала, у залі наче грім гримнув - долонь на жалів ніхто.
Од того і я не встигаю підготувати душу до виступу: і досі завжди  хвилююсь, виходячи перед людський загал. Хоча, може, те і на краще
На сцені немає столу, тому, аби звільнити крила, доводиться покласти  книжки, привезені з собою, просто на підлогу. Горло трохи здавлює хвилювання,  отже сказане, мабуть, звучало дещо хрипко:
- Братики! Сьогодні в Україні чоловіків терзають два почуття - або страх,  або муки совісті. Мене мучить совість: за віком і за станом здоров'я уже не можу  бути серед вас. Хоча й не ховаюся - при потребі свій бій, від початку і до кінця  всіх кінців, відбуду чесно. На жаль можливості мої і моєї родини невеликі, але ми  намагаємося зробити для вас усе можливе. Дружина всю зиму в'язала теплі речі,  майже щотижня передає в АТО посилки з домашньою консервацією… Поки  дозволяла рука, разом із сином, робив і я саперні лопатки. Гадаю, забезпечили ми  ними не менше роти… Нині ж привіз вам найдорожче, що є у поета - книгу поезій  «Український Порідник». У ньому кожний з вас зранку-раночку зможе прочитати  добре натхнення на кожний Божий день і відчути сердечну підтримку - мою, всіх  поетів, всіх запоріжців, всієї України. То все - не якісь пророцтва, чаклування…  Кожне з натхнень - наша молитва за вас, наше благе напуття вашій долі! Після  концерту всі, кого книга зацікавить, підходьте - подарую кожному!
Далі читаю кілька поезій. Відчуваю, що голос тремтить, але не  фальшивить. Дивлячись в очі таких людей, брехати серцем неможливо!
- Вибачте, - кажу по всьому, - хлопці! Маю поступитися місцем іншим  вашим гостям! Часу у нас надто мало, а вони теж приготували для вас свої  сердечні дарунки.
І неждано зал вибухає оплесками! Хоча, треба визнати, не такими  шаленими, як на спів маріупольської Україночки… 
«Гаразд! - жартую подумки. - Це я собі якось вибачу. По-чесному ж, такої  краси, як у тієї мавки, мені повік не дібрати… А читав же, здається, незлецько? Та  вже, як є…»
- Колись в історії міста напишуть - жартує начальник штабу, що сидить  поряд зі мною, - що першою книжкою, яка презентувалася по звільненні  Маріуполя, була ваша.
Навряд чи напишуть. І факт недостовірний. Але приємно…
- Дай Боже! - віджартовуюся.
Після мене ще виступає прекрасний квартет «Криниці»: Ірина Володіна,  Світлана Рятсеп, Олена Усик і Валентин Колесник. Овацій та аплодисментів  дістається і їм вволю.
Далі - офіційне вручення від командування батальйону «Почесних грамот»  і «Подяк» солдатам та волонтерам. Отримують відзнаки наші обидві міськрайонні  організації журналістів, а також , зовсім несподівано… я. Багато разів і багато чого  отримував я в нагороду за літературну працю, але коли брав з рук начальника  штабу цей простенький аркуш «Подяки», відчув - нагороди більшої досі не мав.  Хоча й розумію, що нагороду цю ще відпрацьовувати мені й відпрацьовувати…  Що ж, вистачило б тільки сил і здоров'я.
Вручати «Грамоти» солдатам начальник штабу запрошує жінок із зали.  Виходить їх із двадцятеро - і зовсім ще дівчатка, і красуні-дівчата, і красуні -жінки.  Тепло і душевно відбулося все - з поцілунками, обіймами, ліричними відступами.   
Урочиста частина зустрічі закінчується, і кожен знову береться до своєї  справи - журналісти розходяться спілкуватися з солдатами, актори спішать  перевдягатися, а я беруся підписувати та дарувати книжки.
Неждано навіть трішки, збирається людей багато. Що радує - поміж солдат  немало місцевих. Першою до мене люди пропускають зовсім маленьку дівчинку.  Вона засоромлено переступає з ноги на ногу, а потім щебече: «Дядю! А ви не  можете підписати і мені, і моїй тьоті? Її немає тут… »
Підписую, звичайно. Солдати сміються.
Танкісти, бозна як вичисливши в мені свого, одразу ж відбивають для себе  кожному - по книжці. Запрошують «наступного разу - просто до них!». Інші аж  трохи бунтують: «Ану, як не вистачить?» Вистачає врешті всім - і солдатам, і  городянам: ми захопили з собою із сотню книжок. Трішки навіть залишається. 
Збираюся уже на вихід, коли прибігає солдат-гуляйполець з позивним  «Білий»: «А ми ж вас у автобусі чекаємо!» Він підхоплює коробку з  «Порідником», і ми знову спішимо-біжимо, ледве й встигаю похапцем сигарету  випалити.
В автобусі книжки одразу ж наче випаровуються. Проте, здається,  ображених немає. Встигаємо навіть поспілкуватися трішки.
Один солдат раптом говорить: 
 - Ви, Олеже Миколайовичу, не паліть душі даремно. Ми ж бачимо, що ви  людина справжня! Якщо хворієте, просто робіть те, що можете, те, що маєте, те, на  що вистачає сили. Повірте, тут кожний хворий - тягар. 
Вдруге за день - одні й ті ж самісінькі слова!
Од того хочеться плакати. І, чесно кажучи, ледве й стримуюсь… Потому  читаю хлопцям вірш:
*  *  *
Так тому й бути - «що маємо, те вже і маємо».
Просто б навчитися менше сахатися меж,
бо ж, загалом-то, не так уже маємо й мало ми!
Інші багатством хизуються, маючи менш.
Інші майданів ніколи і в очі не бачили,
час їх - порожній, і випити ні з ким в біді.
Їм не далося й достойних тим паче лих:
так щось «мутилося», ніби брижі - по воді…
Нам би лише ось тихесенько вижити нині -
просто відбитись, відстояти вічне своє.
А вороги? Ми іще посміємось над ними!
Світ буде нашим, допоки ми є. А ми  -  є!
- Побажайте нам щось, - просять бійці - одне на всіх, всій Україні! У вас  точно рука легка, а слово летке!
Бажаю:
ЩО  ТОБІ  Я  ЗИЧУ,  ЛЮБА  УКРАЇНО ?
(момент співзвуччя з М. ЕМІНЕСКУ)
Що тобі я зичу, люба Україно,
на оцім рішучо-труднім рубежі?
Хай на нім гуртуються гордо син до сина,
а не мамелюки і старці чужі.
Хай прийдуть із Заходу і прийдуть зі Сходу
ті, у кого правда у очах сія.
Хай нам Бог поможе відновити згоду  -
ось що, Україно, зичу тобі я!
Хай лунає пісня наша в нашій хаті.
Хай у нашій древній, золотій землі
віру установлять не «вожді» пихаті,
а Отці, Будителі і Учителі.
Отоді нарешті наш Закон постане
в Слові, а не в ницій блазенській татьбі.
І на Храм Відродження всяк віддасть останнє.
Ось що, Україно, зичу я тобі!
Хай і труд, і задум справдяться у силі.
Хай козача слава надиха полки,
й матері не плачуть, і не тужать милі,
сіючи зневіру чорну у віки.
Хай біда забудеться, а лишиться мрія ця
про майбуть без ворога, вороння й вор 'я.
Хай же дітям родиться. Хай же хлібу зріється.
Ось що, Україно, зичу тобі я!
Що тобі я зичу, люба Україно,
коли вже Мить Істини наступає знов?
На міцнім фундаменті піднімати мури.
Не ламать збудоване потім до основ.
Хай вогонь чорнобильський більш врожай не вижне,
й сполох не будитиме то журбу, то біль…
Стати світу й Всесвіту каменем наріжним -
ось що, Україно, зичу я тобі!
Хлопцям надходить команда від'їжджати. Швиденько прощаємось, і я біжу  до своїх.
Молюся за вас, рідні:
МОЛИТВА  СВЯТОМУ  ДУХОВІ
Царю Небесний, Захиснику,
Духу вселенської істини!
Виповни наше усе на віку,
в буднях святої дай вісті нам.
Блага Подателю! Нас не суди.
Сил нам даруй на грядуще.
Стань кожним з нас. Порятуй од біди.
Світлом спаси наші душі.
Скоро вже й ми вирушаємо за солдатами слідом, а далі - і на виїзд з  Маріуполя. Всі чомусь зосереджено мовчать аж до самісінького блокпоста. Схоже,  кожен несамохіть осмислює події дня.
На блокпості нас наздоганяє на своєму битому-зраненому «ГАЗ»-ику  командир батальйону. Прощаємося, як рідні. Втім, рідні ж і є!
Попереду - три з половиною години поїздки до миру, додому.
Озираюся на товариство:
- То, що - поїдемо сюди ще?
- Обов'язково поїдемо! - відповідають усі дружно.
А я й не сумнівався: чомусь воно так - хто здолав цю дорогу раз,  обов'язково повертатиметься, бо й життя наче нею перемежовується на «до» і  «після»…
P.S. Наступного дня по поверненні дізнаємося з теленовин, що двоє солдат,  з тих, котрі були у на нашій зустрічі, загинули - позашляховик (чи не той же битий- зранений «ГАЗ»-ик?) підірвався в селі Широкіному на міні. 
Вічная пам'ять вам, брати!
      
ВОЇНАМ, ЗАГИБЛИМ 5.04.2015 РОКУ
В СЕЛІ ШИРОКІНЕ
Вчора сміялися і обіймали.
Сьогодні вас, браття, уже нема…
Мабуть, тому й повернулась зима
в наші принишклі одразу квартали.
А я ж вам так любо та й ніс надію,
огранену в рими. І все дарма!
Може, сильніша за віру пітьма?
Може, молитва уже не діє?
Боже, прости мені й запереч -
знаком любові розбурхай вись ти!
«Лахи продайте й надбайте меч!» -
ти ж нам сказав у ці дні колись-то. 
Земле моя - Гетсиманський Сад!
Вірних уже ми скількох проспали?!
Воїни-соколи - серед палу…
зламано крила… до брата - брат…
Чом же напуть ви моїх не дослухали,
чом не повірили в Слово, сини?
Завтра весна прийде полем-луками
навіть у чорні безмежжя війни.
Наша мета і священна , й свята!
Вже Великдень наш - не за горою.
Скаже Народ: «Не вмирають герої!»,
й станете ви ще од смерті вище -
станете ви ще обіруч Христа.
P.P.S. Мовчить Світайгород. І над Троєю - тиша, завдяки нашим мертвим,  не мертва.
А для щастя, братове, здається вже є все.
Тож і будьмо щасливими татям на зло!
Помолитись вертаймося в Рідне Село ,
де горить іще наша Зоря Вифлеємська…
ЗІРКА  ВИФЛЕЄМСЬКА
1.
Щойно зайшовши до приміщення міської прокуратури старший слідчий  Павло Шокар зрозумів, що «день не обіцяє бути томним». За всіма прикметами у  Світайгороді за ніч трапилося щось, здатне розворушити навіть звиклих до будь- яких перепетій  «служивих» їхнього закладу. Всі кудись раптом заквапились -  пробігали повз, ледь чвиркаючи крізь зуби «здрасьтє». І квапилися всі, як те рідко  буває, «у нагальних службових справах», подалі від власних насиджених кабінетів,  а заодно і від прокурора міста. Офіс явно охопила епідемія працелюбства.
«Знову, якесь НП! - подумалося Павлові. - І знову шеф, як звичайно, звалить  цю «нахабу» на мене. Істинно, хто везе, на того й навантажують! Скільки разів  закаювався вже і давав собі слово працювати, як всі? Так ні ж, вічно угрібаюся в  цю твань по вуха, а зірки падають на погони іншим - тим, хто, не рвучи душі,  добре уміє підспівувати начальству. Ось - розбігаються, як щурі з потопаючого  корабля, аби, не дай Бог, нової «справи» в провадження не отримати. А на роздачу  пряників посповзаються, як стій».
Передчуття Павла не обманули: ледь увійшов до загального коридору будівлі -  побачив, що секретарка шефа уже спішить йому назустріч, махаючи руками, як  потопельниця.
- Павле Григоровичу! Вас шеф викликає! Терміново! - голосила при тому  Людочка «на всю Іванівську».
Павло спинився і посміхнувся: Людочка, наче щойно вирвалася з центрифуги  - очі квадратні, обличчя бліде, пасма короткого волосся - в зачісці «я упала с  самосвала». Дитину (а була секретарка чадом якогось міського «цабе», інакше б і  не тримали  таку) явно чимось налякали до ручки, бо ж бути екстравагантнішою,  ніж завжди (в прокуратурі Людочку  поза очі називали не інакше, як «Чудо-В- Пір'ї») могли примусити лише геть непересічні обставини.
- Та не кричіть так, дівчино, бо й мертвих побудите! - вже відверто засміявся  Шокар, ловлячи секретарку, яка по інерції завданій, очевидно, начальственим  посилом, уже явно збиралася пролетіти і повз нього в галасвіти.  
- Там «головний» уже тричі вас запитував! Злий, як орда! - продовжувала  голосити Людочка, і на місці перебираючи ногами. - Убивство, мабуть, у нас! О! 
- А я ж до чого? - не зміг вчасно зупинитися з жартами Павло. - Це ж у вас  убивство. А у нас тихо.
Людочка, у якої з гумором, як і з розумом, було тугувато, одразу ж випала в  ступор - закліпала вибалушеними очима і почала ловити ротом повітря. Зате в  ступор не випав шеф - головний прокурор міста Капустян Володимир  Костянтинович: мабуть , не дочекавшись «ні осла, ні посла», він власною  персоною «нарисувався» в коридорі саме в ході цієї трагічної сцени.
- Дуркуєте, Холмсе? - гримнув. - А працювати Пушкін за вас буде?!
- Ще до початку робочого дня - п'ять хвилин, - спробував одбитися Шокар.
- Побалакай мені! Де це він,  в яких інструкціях розписаний по хвилинах, наш  робочий день? - одразу ж скипів Капустян. - Тебе що - не викликали?
- Ні!
- Порозганяю усіх к дідьковій матері! Дармоїди! З мене вже шкуру без  наркозу обласні знімають, а усім - по барабану!
- То, може, підемо до кабінету і прояснимо ситуацію, розробимо план дій,  призначимо виконавців і все таке? - спокійно заговорив Павло, відчиняючи  потрібні двері, бо Людочка, почувши шефа, умить добровільно «розігналася»  перша. - Зараз вип'ємо кави, або ви - й коньяку, трохи покумекаємо, візьмемося до  діла і переможемо кляту організовану й неорганізовану злочинність.
- Знову блазнюєш? - зиркнув на нього вже трохи охололий Володимир  Костянтинович. - А, між іншим, це тебе особисто стосується, і «цапом  відбувайлом», в разі чого, будь певен, призначать саме тебе.
 - А я ж тут до чого? - здивовано відповів Шокар, уже всідаючись у кабінеті  на стілець перед столом начальника. - Я ж тиждень у відрядженні був. Навіть  пальта мого тут не висіло.
- Бубона пам'ятаєш? Ти ж його місяць тому брав?
- Буцько Анатолій Петрович. 1958 року народження. Тричі судимий.  «Форточник». Місце прописки: вулиця Дальня 32-А.
- Ага… Ну, так, ви ж обоє - троянці. Все один про одного знаєте. На чому ти  його тоді пов'язав? 
- Та там діло - як чистий лист. Заліз до квартири місцевого нашого  «колекціонера» (а відкритим текстом - «бариги»). Відбитків його по всіх кімнатах  повно. Ще й сам, дурень, межи своїх тим «гоп-стопом» хвалився. А і вкрав-то  якусь зірку колядників бутафорську, «старовинну». Хапнув, схоже, у потемках те,  що блищало… То, що трапилось, до чого тут все це ?
- А трапилося те, що в КПЗ Бубон раптом почав «пургу гнати» і серйозно - не  їв, не пив, заговорювався, ніби марив, навіть на співкамерників кидався. Це -  отакий «чахлик невмирущий»?! Віддубасили його, звичайно, добряче… От  тамтешній «ліпило», од гріха, і призначив йому огляд у психлікарні - відправив з  очей подалі. А він, уяви, звідти сьогодні вночі втік, ще й лікаря при тому  покалічивши!
- Хто - Бубон?! Та на греця йому «мокруха»? Він же на кічі, як удома. Посидів  би рік і - гуляй душа, вітром підперезана. Ви ж щойно самі сказали - «чахлик  невмирущий»… Худе, миршаве, а сили на лікаря вистачило? Там що,  третьокласники лікарями працюють?
Ну, лікар там також із твоїх «землячків» - такий собі Завгородній Мирослав  Терентійович… А в іншому всьому я з тобою згоден. Діло тут якесь нечисте. А це  твоє «худе- миршаве» - рецидивіст, як не крути.  Піди, спробуй щось в області  пояснити. Вони, здається, вже зараз готові надзвичайний стан уводити. Ледь  умовив дати нам три дні. Тобто не нам, а тобі. Іди і розберись! В допомогу бери  кого хочеш. Одного!
- Марка Надтоку візьму.
- «Свій - свого»? Мабуть, правильно: зараз лише на своїх надіятися і можна…  Все, Холмсе. Геть звідси! Забирай свого Ватсона, і без результату не з'являйся!
2.
- Маречку! - гукнув Павло прочиняючи двері кабінету Надтоки. - Проше пана  до розстрілу!
- Пся крев! - відгукнувся на те Марко, піднімаючись йому на зустріч і  посміхаючись. - То є свинство!
В цю «польську» гру вони інколи грали з дитинства: чоловіки виросли разом.  Кревними родичами не були. Але прадід Павла врятував Маркового діда ще  хлопчиком від голодної смерті під час Голодомору, виростив потому, як власного  сина, отже, з тих пір Шокарі з Надтоками складали у Трої своєрідну «мафію» -  завжди стояли одне за одного горою, а траплялося, що і на смерть.
- Приїхав? Молодець! - обійняв Марко друга. - Все гаразд?
- Та було гаразд, поки от на роботу не прийшов. Ти вже в курсі нічних подій?
- Так…
От ми з тобою відтепер - група-Х  по розгрібанню цього лайна. Чаї ганяти,  на жаль, ніколи. Бери також ноги в руки і гайда. Я - «на дурку». Ти - «в поле».  
- Перспектива у тебе жахлива…
- Яка різниця - там чи тут? - засміявся Павло. - Давай, друже, давай!  Розвідаєш, що на місцевій «помийці» патякають. «Стукачів» своїх розбуди. Оперів  з міліції поки не тривож: ні до чого поки вони нам. Чуйка у мене, що справа ця -  сімейна, троянівська. Що завгодно виплисти може…
- Чому так думаєш?
- Не знаю… Чуйка, кажу ж. Крім того, барига той, якого Бубон минулого  місяця «пограбував», прізвище мав однакове з постраждалим лікарем. Та, що я  тобі розповідаю? Ти ж цих жлобів, не згірш мене, як облуплених, знаєш… Це  Капустян може уваги на таке не звернути, а нам з тобою було б і соромно.  
3.
- Що ж, пане-товаришу Завгородній Мирославе Терентівйовичу,  розповідайте, як ви докотилися до такого життя? - уже за годину запитував Шокар  у опецькуватого, неприємного чоловічка із закривавленою на лобі пов'язкою  -  лікаря сітайгородської психлікарні. - Як могло трапитися, що пацієнт не  охоронявся санітарами? Чому опинився у вашому кабінеті серед ночі? Як зміг і  чим зміг ударити вас?
- Та годі тобі, Павле! - улесливо запричитав лікар. - У нас же не тюрма.  Попросилася людина на прийом. А я саме чергував. Санітари? Та, якось…  незручно було: Толя ж мій однокласник колишній. І троянець троянцеві, сам  знаєш, око не виклює… Такий «закон омерти».
- У мене інші відомості після розмови з санітарами.
- Ну, вже гаразд-гаразд! - зіщулився Мирослав Терентійович. - Це я наказав  його привезти! Хотілося розрадити якось не чужу людину… пригостити, може,  чимось домашнім…
- Як і чим вас ударив Анатолій Буцько? - наполіг Шокар.
- Та не знаю я як, повір! Одвернувся на мить, а він… преспап 'є… з  подарункового набору… Воно вже тисячу років на столі у мене стоїть! Він же  справжнім психом виявився! До того двічі у нас лікувався, але то - так, шизофренія  банальна була… А тут, за всіма симптомами, параноя розвилася та вже й  запущена… І от - на тобі!
- Значить, він тут уже не вперше був? Гаразд, перевіримо… Але якось легко у  вас все те виходить - просто вдарив тим, чого і в помині на столі не мало бути,  просто втік. Як?! Може, завтра усіх ваших пацієнтів по місту виловлювати будемо?
- Та ж через стару вугільну галерею до котельні він дременув начебто! Там  двері знайшли відчиненими… За неї й забули вже всі.
- У лікарняній піжамі? Ваша ж лікарня за три кілометри від міста. А жодна  людина нікого і нічого не помітила? Дивно якось…
- Та, що ж тут дивного? Ті три кілометри - сосновий бір. А там, мабуть, якісь  явки у нього в місті були… «Малини» це, здається, у блатняків називається?
- Воно-то так… Але ж ви самі кажете, що хворий був повністю не при  свідомості?
- О-о-о! Розум людський - то загадка нерозгадана! Серед наших пацієнтів  такі-і-і мудрагелі трапляються! Хтозна, як Толик міг на волі повестися? Це ж  люди непередбачувані.
- Воно-то так… А ось ви - людина передбачувана і адекватна? Навіщо вам  знадобилося серед ночі турбувати параноїка, адже ви знали, що вночі психічні  розлади - в стані загострення?
- Так пояснив я уже ж…
- Нічого ви мені не пояснили! Брехали у очі!
- Та, що ти, Павле? Ми ж свої люди, троянці!
- Свої люди… Собаки у людей кращі, ніж рід ваш увесь. Чи ви гадаєте, що  забулося все, трупарі-буксирники? Ні, не забули ми - з покоління в покоління  пам'ять передається. Всіх пам'ятаємо і все пам'ятаємо. І чого від вас можна чекати,  теж до речі знаємо.
- Та я ж до чого в тих древніх ділах? - сполохався Мирослав Терентійович.
-  Може, і ні до чого! - пильно дивлячись йому в очі, відповів Шокар. -  Перевіримо все. З міста не виїжджайте. Привіт татусеві!
На тих словах Задорожньому наче заціпило - побуряковів аж. Та Павло уже  того не бачив і не чув: поки простував до дверей, пролунав дзвінок мобільного.
- Слухаю! - відповів. - Так. На глинищі? Зрозумів. Слідчу бригаду відпусти, а  «труповозка» хай зачекає. Постараюся дістатися якнайшвидше.
4.
Вони стояли на старому троянському глинищі, з якого, як писав хороший  таврійський поет, «усе село звело свої палаци й халабуди». Стояли над мерцем,  який, худий і почорнілий, у своєму білому лікарняному манатті, здавався мумією,  що проступила з глини.
- Хлопчаки знайшли, - розповідав Марко. - У «війнушку» тут гралися. Далеко,  одначе, дістався… Як зміг у кальсонах? А ми на іншому кінці міста  його шукали,  враховуючи фактор часу та обставини втечі.
- Доставили його сюди. На авто привезли, - відгукнувся Павло. - Місце тут  безлюдне. Місяцями ніхто не буває у цій ярузі. Схоже, убивці і виграти часу треба  було всього день чи два, тому, кваплячись, труп і не прикопував навіть. Що ж, це  остаточно все пояснює… Не вистачає двох-трьох деталей, але деталей суттєвих.  То кажеш, перед арештом Бубон хвалився у пивниці, що спокутував родовий гріх?
- Так, Холмсе, хвалився. Але друзяки його кажуть, що він останнім часом був  зовсім «з котушок злетів», тож вони посміялися лише. А він іще й у бійку з ними  через те поліз! Напіддали, звичайно… 
- Там напіддали, в тюрмі оддубасили… А людина була, насправді, хворою. І я  винен - не додивився. Ти ж знаєш - не люблять Шокарі Буцьків. Старе діло…  Проте, не хотілося мені, щоб хтось подумав, що я якісь рахунки родові з ним  зводжу. От допит тоді стажерові і доручив: усе ж ясно було, як білий день. І  підозрюваний провину свою визнав на допиті добровільно і одразу. Ех, а варто  було мені все-таки… 
Всього один, й захочеш, не потягнеш. То й душі не пали! Проте, друже, хід  думок твоїх велемудрих мені зараз не дуже зрозумілий. Може, розповіси й  Маркові, грішному та недолугому , теж хоч щось з тобою знаного і намисленого ?
- Завтра, мій дорогий Ватсоне, завтра! Хочу дати можливість одному з героїв  драми дограти свою роль до кінця. Надіюся, що совісті у нього хоч дещичка іще  залишилася… Ну, а ні - то буде не по совісті, а по закону! Троянець троянцеві око  не виклює? А, бач, як  фахово убили дядька Анатолія - гострим предметом, в око,  до самого мозку? Може, олівцем чи й звичайною кульковою ручкою… Та  прорахувався той гад, Марку, знаю, прорахувався! Два-три дні йому тепер ні до  чого. Ночі вистачить.
- Що ж, Павле, - зітхнув Марко, - вірю тобі!
5.
- Що ж, Павле Григоровичу та Марку Олексійовичу, - другого дня зітхнув  прокурор міста, вислухавши доповідь підлеглих про хід розслідування справи , -  попрацювали ви, спасибі, непогано. Тільки жаль, що мертвих не судять: головний  підозрюваний ваш сьогодні вночі покінчив життя самогубством. Напився,  щоправда, перед тим, схоже, до стадії-аут. Не покаянного листа залишив, а… Та  нате - краще самі почитайте! - штовхнув через стіл видертий із якогось  лікарняного службового журналу жовтий, жирно розлінований аркуш .
Павло підтяг ту цидулку ближче до себе, одяг окуляри і почав читати вголос:  
- «Ну, Шокарисько, таки твоя взяла! Знаю, завтра вже з вірним Надтокою  прийдете по мою душу… А й не хотів я Толяна вбивати. Рефлекторно якось,  захищаючись то… Він, справді, першим мене тим преспап'є… І псих він  справжній і невиліковний! Я лише хотів дізнатися у нього…  Та, дзуськи, вам не  скажу, про що! Думайте тепер до наступного пришестя Господнього. Нічого вам,  галайстрі троянівській, не дістанеться! Все. Прощайте, скалістиє гори, на подвіг  Отчізна зовьот… У чому і підписуюсь, раб божий, Завгородній Мирослав  Терентійович».  
- Нда-а, - пробасив Марко, - Значить, «справу» закриваємо?
- Так! - кивнув головою Володимир Костянтинович. - Оформіть все, щоб і  комар носа не підточив, - послідовно, зрозуміло, логічно, довідка до довідки,  папірець до папірця: все доведеться відсилати в область… Все! Ви вільні. 
6.
- Павле, навіщо ти дозволив Завгородньому померти? - спитав Марко, коли  друзі вже повернулися у кабінет Шокаря. - Ти ж знав про все іще вчора?
- Так, знав. Зрозумів після першого погляду на нього - неможливо вдарити  людину ззаду в лоба. І цей фаховий тик Буцька ручкою в око… Погодься, треба- таки для того  більш-менш знати анатомію людини. До того - плюс пограбування  батька Завгороднього, і все складається само- собою.
- То чому ж?
- Тому, що вбив він людину, яка, хай навіть через божевілля, вирішила стати  Людиною! Ну , скільки б дали Завгородньому за Бубона, та ще й коли задіються  татусеві гроші та його власні зв'язки?! А так він сам себе осудив і покарав строго і  справедливо. Тож не догукуйся до моєї совісті, вона ось зараз спить, як немовля!  
- Ти знаєш довкола чого вся ця веремія заварилася? Чого це нам, галайстрі  троянівській не дістанеться?
- Гадаю, що знаю…
- І де те «не-знаю-що » шукати теж знаєш ?
- Гадаю, знаю…
- Скажеш?
- Зараз під'їдемо з тобою в одне хороше місце, до однієї хорошої людини і  переконаємося - маю я рацію чи ні. Боюся помилитися… Гайда?
- Усігда готов!
7.  
Коли під'їхали на місце, колись неприкаяний мрійник Федот Самчук, а нині  батюшка нової троянівської церкви отець Феодотій, саме стояв на ганку храму.  Побачивши нежданих гостей, він привітно помахав їм рукою і рушив назустріч.
- То де вона? - спитав у нього Павло, коли поздоровкалися. - Хоч покажете?
- Та де ж? Там, де і має бути - на Царських воротах! - знітився отець  Феодотій. - Конфісковувати будете?
- Ні, не будемо. Просто подивитися хочеться і переконатися, що повернулася  таки…
- Що ж, ходімо, хлопці , покажу! Вам - можна. А тобі і поготів, бо ти ж Шокар  - хранитель.
Зірка Вифлеємська, справді, сяяла в храмі аж серце пекла!
- То все тепер, отче, буде гаразд у Трої нашій? - спитав Марко.
- Все буде гаразд. У всій Україні все буде гаразд! Попрацювати тільки  доведеться сильно. І не забувати, що ми - Люди! Чи хоч в божевіллі про те  згадувати… Ну, добре, ви постійте тут скільки треба, не заважатиму. Будьмо!
- Будьмо, Енею! - всміхнувся Павло.
Отець Феодотій тільки всміхнувся на те і попростував до виходу.
- Значить, сусальним золотом - по справжньому золоту приховувалася? -  сказав Марко , все ще вдивляючись зачудовано у Вифлиємську Зірку.
- «Ховай лист у лісі».    
- Давно здогадався про все?
- То й не здогад, брате, був, а наче… видіння. От просто, від початку, все  знав, та й годі! Ти ж не гірше мене наші родові перекази відаєш. Сказано було ж:  «Пропала Зірка-Берегиня 1917 року, але обов'язково повернеться в урочу мить».
- «…через Шокарів…» 
- Ну, цього разу тільки опосередковано… Відбув таки дядько Толя Буцько  гріх родинний. Щоправда, і життям за це заплатив.
-Так… То, що ж далі, Павле, робити будемо?
- Та, що ж? Те, що Родом заповідано, - оберігати Оберег. І те, про що Еней  сказав, - працювати навідліг серця, задля України справжньої.
- Так! Пора нам - робота жде. І роботи тієї - непочатий край! - всміхнувся  Марко. - Гайда?
- Усігда готов!
СПОВІДЬ  П'ЯТНАДЦЯТА,  ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ
Думки… думки… думки… 
Завжди заздрив тим, хто не вміє думати і вміє не думати.
Інколи думки, наче краплі ртуті, так і не зливаються у щось велике і  суттєве, бо кожна з них і сама - маленький роман. Такі собі - nota benе на  полях Книги Буття. Розсипалися по усюдах… Ледве й зібрав дещицю, яку не  встиг ще розмести у Невідь невпинний суховій часу.
*  *  *
Заїхали за «окопними» розкладними меблями дівчата-волонтери.  Стомлені. 
Здалося, що й голодні. Поки виносив свій «товар», встиг шепнути дружині:  «Пригости красунь чимось». Винесла пиріжки. Перезирнулися: «Та, нє... ми в  порядку!» І поклали пиріжки ті між подарунків для солдат... Люда і Галя.
Дружина зірвалася з місця і побігла навіщось у двір. З'явилася з бутлем  консервованого компоту і банкою варення: «Нате хлопцям до пиріжків...» Оленка. 
Черешня «відійшла». Абрикосу цього року не вродило. Два дні до того  Моя Кохана ту смородину по жменьці, як сльози, збирала. Аж мені по руках  дісталося, коли був потягся за ягодою: «Не чіпай! На те зима прийде!» А прийшли  батальйони. На «ротацію». В чисте поле. В голий степ. 
           
Зазирнув я до дівчат у багажник. Немало там було всього. Але все те якось  «по дрібничці», наче з останнього. А мабуть, і з останнього, але від серця щирого  нашими Україночками зібране. Як у Голодомор від себе - дітям. Українки. 
Як я вас люблю, золоті ви наші!!!
P.S. Так Оленка ж мені іще увесь вечір голову морочила: «Пиріжки не дуже  вдатні. Борошно якесь не те. Молоде, мабуть. Що солдати скажуть?!»
           Що мав говорити? Відповів: «Спасибі скажуть і, як за себе кинуть! Оце  зараз десь збирають свої ордени та медалі - вам, рідні, навзаєм».
           Мабуть, так і було. Тільки віддати хлопці не встигли - вранці знялися за  наказом і полинули. Кудись… Де й небо горить… Бережи їх, Господи!
*  *  *
Був у відпустці. Повернувшись, першого ж дня на роботі втрапив у рахубу  -  вкусила приблудна собака! Треба сказати, підло вкусила, підібравшись зі спини,  мовчки, якось не по- собачому, а по-шакалячому - навіть не загарчавши перед тим.  Вкусила і втекла. 
Відшукавши її лігво, вирішив був я знищити його раз і назавжди, таким  чином вирішивши питання радикально. Але, почавши роботу, почув жалісне  скімлення: виявляється, там були цуценята! Ну, образа образою, але ж я таки - не  звір. Спробував змінити тактику - обгородив так-сяк прилеглу до лігва територію,  написав і розвішав попереджувальні оголошення для колег і навіть почав  підгодовувати хижачку, надіючись приручити чи, принаймні, налагодити  «добросусідські стосунки».
Скажу прямо: «Нічого з того не вийшло!»
Собака справно під'їдала мою «гуманітарку», але уперто гарчала, як на  ворога. До речі, виявляється, і покусано було не тільки мене, а й ще кількох  співробітників. Та всі вони виявилися такими ж «добренькими», як я.
До чого ж веду? А до того, що учора псина вкусила мене знову, так само  підло, але вже набагато сильніше і поза територією установи: очевидно їй  сподобався сам процес і вона просто стала виходити на щоденне полювання…
Отже, бачу нині єдиний вихід: звіра треба, або знищувати, або садовити на  ланцюг, де йому й місце. Тільки так!
Погано тільки, що віднині стала закрадатися думка і щодо цуценят: «А чи  не помножиться після їхнього дорослішання хижаків уп'ятеро чи ушестеро, адже,  так чи інакше, вони почнуть жити і діяти за прикладом матері?»
Досі, щоправда, надіюся (може, наївно), що зрештою цей виводок сам  забереться геть. Ще надіюся…
А коли озираюся на наше людське сьогодення, самі собою напрошуються  якісь паскудні аналогії.
Випадково? Гадаю, ні.  
*  *  *
«Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, нехай  розглядає і спостерігає мінімуми й максимуми протиріч і  протилежностей…»
                                                              Джордано БРУНО
Наведу до цього мудрого вислову дві «зарубки» на душі, привезені з  подорожі до Одеси.
…В одеському трамваї випадково очі натрапили на «графіті» , писане  чорним маркером добірною українською мовою: «Хай будуть прокляті навіки  Майдан і всі майдануті!» 
Отже, не все воно й соловей, що співає?
…Знаєте, завжди дивувався парадоксу: їдучи в Крим чи Одесу, їхав завжди  у вагоні, що майже стовідсотково розмовляв українською, а коли повертався, вагон  завжди «говоріл по- русскі». Складалося враження, що українці їхали туди  назавжди, як в еміграцію, а натомість до нас висилали чужаків. 
Цього разу мені поталанило.
В купе поїзда на зворотному шляху зі мною їхали дві жінки. Одна з двома  дітьми. Обоє говорили рідненько. Діти також. Я й подумав: «Сестри…» Проте,  виявилося, що ні. Були вони навіть з різних областей - одна з Дніпропетровщини,  друга з… Донеччини, з Курахового. Спершу гадав, що донеччанка просто  «підігрує» нам, як попутникам, аби не мати собі зайвого клопоту. Виявилося - ні!  Ті кілька разів, коли дзвонила сама, або дзвонили їй по мобільному телефону,  говорила також  українською мовою!
Отже, не всі й вовки - хто в лісі? 
*  *  *
У волонтерському екіпажі, що їхав цього разу в зону АТО, крім мене та  водія з позивним «Хорунжий Бунчук», була ще й дівчина Віка, років вісімнадцяти,  студентка нашого культосвітнього училища. Їздили ми в сектор «М», у  Новоселівку: відвозили «передачку» для бійців 14 бригади. Загалом справилися  непогано. А от на зворотному шляху, вирішивши скоротити дорогу, втрапили в  халепу - нарвалися, схоже,  на диверсійну групу «денеерівців».
Аби не їхати через Чормалик, спробували ми подолати глибочезну і  широчезну балку, що пролягала межи двома дорогами, через якусь покинуту  ферму, до якої були з'їзди з обох автотрас. Та ледь почали спуск, як звідкись із-за  будівель вихопилося четверо людей в камуфляжі та з ручними кулеметами. Один  одразу ж став у положення «стрільби з коліна». Двоє розбіглися врізнобіч і,  відбігши від центрального кроків на тридцять-сорок, теж грамото зайняли вогневу  позицію.
Звичайно ж, ми зупинилися. Що іще могли зробити, беззбройні?
Четвертий з «воєнних», граючись автоматом рушив до нас.
- Чуєш, Віко, - тихо сказав Хорунжий Бунчук, - ти ляж на сидіння! Може,  якщо й почнуть стріляти, залишишся живою…
На те з -заду почулося тільки зневажливе сопіння.
Я озирнувся.  Обриси обличчя дівчини отверділи до монументальності, але  очі дивилися на світ рішуче і без страху!
«З такою можна йти у розвідку…» - подумалось.
- Як думаєш, - встиг спитати я ще у Бунчука, - наші чи ні?
- Хтозна, - буркнув він. - Територія тут наша, але ж до фронту всього  кілометрів сім… 
Той, що підійшов, на «нашого», дійсно, схожий був мало: екіпірований по  першому класу, наче щойно - з магазину. Навіть автомат, здається, тільки-но  відмили від солідолу. І - жодного шеврону чи нашивки!
Зневажливо зиркнувши на наш жовто-блакитний прапорець, він, на відміну  від солдат на блокпостах, навіть не став вимагати документи. Зазирнув у салон.  Побачив Віку і тихо просичав: «Бандеровская принцеска…» 
Потім, відступивши крок, коротко сказав, наче плюнув, московською  говіркою:
- Абьедьте чьрез Чермаалик…
Ми заднім ходом (вгору!) повернулися на стару дорогу.
Відчувши волю, ми з Бунчуком дружно закурили.
А Віка раптом сказала:
- Їсти хочу!
- Ну, ти диви на неї! - засміявся Бунчук. - Точно - бандерівська принцеска:  війна війною, а обід за розкладом!
Біля найближчого мирного кемпінгу ми зупинилися, з'їхавши ближче до  лісосмуги. Їли. Сміялися чомусь. Просто раділи тому, що життя продовжується.
Дивлячись на Віку, я раптом згадав слова Сократа: «Людині, істинно  мужній, не личить намагатися прожити якомога довше, а варто сприймати життя  таким, яким би воно не було…» Ми ж з Бунчуком хоч встигли дещо в цьому житті,  а дівчинка ця іще стільки ще могла в ньому втратити.
Ні! Народ, в якому -  такі майбутні матері, не зламати ніколи і нікому!
«Так наші то були чи ні? Може, вороги просто не захотіли  демасковуватися, піднявши стрільбу?» - гадаю, думав кожен з нас всю подальшу  дорогу додому.
Тієї ж ночі, саме там, де ми були, «денеерівці»  вдарили в стик 14 і 75  бригад. І з тилу теж. Невдало вдарили: залили їм сала за шкуру добряче…
Але, отже, все-таки то були не «наші».  
 
*  *  *
Буваючи в зоні АТО, звернув я увагу на те, що поля там засіяно до самих  окопів. З обох боків фронту! Мало того, під Новоселівкою, скажімо, поле було  засіяне навіть між окопами ворогуючих сторін! Мабуть, за домовленістю, на тому  полі саме трудився комбайн…
Хоч у цьому залишаємося впертими українцями. Хоч щось іще єднає.
Може, в тому - і наша надія?
 Бог дав тобі чужинську твердь під ноги?
Шукай Людей і на чужій землі!
Здобутки серця будуть чималі,
якщо не зрадиш ні себе, ні Бога.
НАЛУХАНЕ  З  ДАЛЕЧІ
Вождь індіанців-сивашів Січневий Буревій помирав. Для того ще позавчора  попросив онуків відвести його на священну Гору Предків. І хоч Гора та, сказати  по честі, була горою зовсім не його пращурів, але мусив і наостанку дбати, аби всі  закони і табу племені, яке прийняло його колись, наче рідного, існували і діяли, бо  тільки завдяки їм ще жила надія на виживання цього маленького народу  -  останньої скалки волі та старих звичаїв на північно- американському континенті.  Так дивно трапилося , що у важкий час доля, наче осмислено, звела їх - одиноку,  нікому непотрібну, але сильну духом «переміщену особу» і зневажене всіма, але  останнє вільне суспільство упертих мисливців. Вони і вижили завдяки одне  одному. Більше того, вони перемогли - і владу, і час, і голод, і холод , а стосовно  нього самого і, на якийсь час, навіть саму смерть.
Тепер смерть прийшла, аби таки взяти своє. І холод прийшов, аби  допомогти їй. А час, здавалося, просто зупинився: йому вже нікуди було більше  спішити і нікуди начебто було текти. А зневажений голод - той просто припхався  у свідки… 
Паморозь упала на чахлі кущики посохлої гірської трави, на камені, на  древні сиваські тотеми. Шкура чорного грізлі, на котрій лежав старий вождь,теж  за ніч посивіла і оповила тією холодною сивиною тут-місце грядущої драми.
Січневий Буревій був без свідомості і марив:
Довкола Трої знову цвіли тюльпани! Всестеп аж горів, аж світився  помаранчово, хлюпаючи тепло у Всесвіт. Як же приємно було іти цим  весіннім вогнем у далеч, за обрій, разом з Оксанкою!
Сашкові здавалося, що та вогняна дорога ніколи не закінчиться.  Сашкові хотілося, щоб так було. Сашкові вірилося, що тільки так і може  бути.
А дожени! - сміялася дівчинка і бігла-побігла кудись у небо.
Окрилений першим коханням хлопчик і собі зривався з місця, і також  злітав!
Але раптом все вибухало вогнем справжнім, ховалося за чорну завісу  диму, потім блякло і зникало зовсім, назавжди. Зникало разом з Оксанкою, яка,  мабуть-таки, встигала сягнути і Царства Небесного…
Отой порив вирвав його на якийсь час із лап смерті. Пронизуючий Вогонь  відкрив очі. Виявилося, що увесь цей час він лежав  зорілиць. Поворухнутися уже  не було сил, але вистачало наснаги ще думати. І він деякий час думав - уривками,  маревно, божевільно: «А може, саме оцей Оксанчин злет і зманив мене колись у  небо, примусивши стати льотчиком?.. Може, половину життя я тільки те й робив,  що намагався наздогнати любов і надію?.. Ну й направду ж, хіба любив я так  потому  своїх жінок і чи так уже й погано було б мені, одвічному землянинові, на  землі?.. А все щось штовхало, гнало увись, аж поки злі не обкарнали крила…»
Холод і смерть знову врешті перемагають і Пронизуючий Вогонь поринає в  безчасся: 
Серпень сорок другого року. То був один з багатьох нічних вильотів.  Бомбили ворожий аеродром біля якогось російського містечка. І все начебто  пройшло вдало. Але вже на зворотному шляху снаряд ворожої зенітки таки  вдарив у фюзеляж його літака. Машина загорілася одразу. 
- Доведеться стрибати, командире! - крикнув йому на вухо штурман  Микола Ковтуненко.
- До фронту ще далеко?
- Кілометрів з десять…
- Дотягнемо!
Дотягнули. І навіть в машину врятували.
Але Сашко звідтоді надовго запам'ятав страх можливості полону…
Холод знову приводить старого вождя до тями. Стрічки на древніх  індіанських тотемах розвіваються над ним на вітрі… Стрічки сиваські такі схожі  на ті, українські, котрі вплітали собі в коси у рідній Трої дівчата! 
«Нема вже, мабуть, і на світі тих дівчат. - приходить думка. - Ось, лише я  один затримався тут так довго. Навіщо? Якою була мета у Господа щодо мене,  одинака, викинутого долею на далеку чужину?! Що встиг зробити я, охоронець  Вифлеємської Зірки, для своєї України?!»
Серце аж заходиться від болю! У голові паморочиться. І Січневий Буревій  знову марить: 
У сорок третьому році Сашкові присвоїли звання Героя. 
 - Ну-ну, порадуйся, хохол! - замість поздоровлення, буркнув начальник  політвідділу підполковник Муравін. - Бачу я тебе, махновцю, наскрізь… Ще  розберемося з тобою. Думаєш, не знаю, що сім'ю твою було поражено в правах  і з ким твій батечко в громадянську воював? Все знаю! І «особіст» наш теж  знає. Поки що командир полку за тебе горою стоїть…  Але ми ще  постараємося, щоб ти отримав те, чого насправді заслуговуєш. Не надійся:  війна нічого не спише. Та й війни колись-таки закінчуються, а разом з ними і  потрібність таких, як ти.
Далі раптом він чомусь знову наче повертається до рідного села у більш  ранні часи:
Батько одружився вдруге. Мачуха, Мар'яна, виявилася жінкою  хорошою, сердечною: і Сашка, і зведеного брата Олексія любила, як своїх  дітей. Та своїх дітей вона і мати не могла: підірвалася, казали, на току.
Коли забирали Сашка тридцять дев'ятого року до армії, довго стояла  край большака, махаючи йому услід - ніби прощалася навіки.
А таки й прощалася - окупації не пережила. Ніхто й не знав, не думав,  що була Мар'яна єврейкою, зате німці, прийшовши, і дізналися, і подумали за  всіх. Заодно розстріляли і батька…
Щоправда всі вони стрілися ще раз - у сорок першому, коли Сашко  приїздив у відпустку після закінчення льотного училища. Але відпустка та була  такою короткою, що ніби і не було її зовсім. 
Січневий Буревій знову на короткий час опритомнює. Озирається довкола.  А довкола світ став чорно-білим, як у старому кіно, як усе його життя! Чорний  базальт скелі ще намагається вирватися у дійсність з-під чистого снігу, як  зрештою і все чорне, яке з споконвіку намагається домінувати в земному бутті.
«Чому ж трапилося зі мною саме те, що трапилося, і чому саме зі мною?! -  спроквола мислить хворий. - Я ж так багато обіцяв колись Енеєві… І майже нічого  з того виконати не зміг! Так перевернулося життя: ні любові, ні щастя…»
Вони одружилися з Оленкою за три дні у сорок першому році. По  закінченні училища Олександр на тиждень заскочив додому у відпустку. Вже  першого ж дня побачив її біля колодязя. Звичайне сусідське дівча змінилося до  невпізнанності! Стояла Олена, красива, як мавка, - русява, поставна, сонцем  осяяна. І зазвучали у серці молодого лейтенанта дзвони! Затинаючись,  запросив він красуню на вечір до клубу. Всього одненький фільм «Трактористи»  і подивилися, тільки одну нічку й поцілувалися під віщими вербами над  ставком - на тому «цукерочко-букетний» період залицянь і закінчився. Уже  вранці пішла пара до сільради - подавати заяву на шлюб. А наступного дня і  розписалися. Було те шістнадцятого червня…  А вісімнадцятого відбув Сашко  до своєї військової частини, що стояла під Станіславом, «на нових землях».  Оленка ж у неділю, двадцять другого мала теж їхати до Запоріжжя - здавати  останні курсові іспити в педагогічному інституті, де вчилася.
Ніхто не відав, що доля підготувала для обох найстрашніший  життєвий іспит - війну.
Отямившись знову , він почув годинник. Годинник ішов, мабуть , у Вічність,  і стукав так, що аж гуло у вухах. Зрозуміло було, що його не спинити нікому і  ніколи: його можна тільки чути, а сягнути, або побачити - зась! І не годинник то  зовсім, сам Час - володар усього живого.
« Отже, час таки вирішив піти? Отже, і я ще - у білому світі? - подумав  кволо. - Ще потішається наді мною пані Смерть… А може, справді, гріхи мене в  Рай не пускають? То пустили б уже хоча би в Чистилище чи  в Пекло».
Подумав і знову знепритомнів. А годинник стукав і стукав собі і надалі:  Час тече незалежно од наших хотінь, мук і навіть притомності…
Восени сорок третього року його відпустили у короткострокову  відпустку: рідне село вже звільнили.
Дістався у Трою надвечір. Зайшов до сільради, аби стати на облік.
- Все вже знаєш про батька, про мачуху? - спитав, покінчивши з  канцелярською нудотою, «вічний» голова сільради Степан Овчаренко.
- Та, знаю… Олексій написав..Він же в піхтурі навіть звільняв нашу  Трою… Не знаю, щоправда, куди хоч переночувати піти. Хату ж німці  спалили?
- Як це куди? - здивувався голова сільради. - Оленка твоя додому  прибилася. Теж була під окупацію втрапила: ешелон їхній евакуаційний  інститутський тоді, у сорок першому, під містом Орлом німці розбомбили.  Грець його знає, як звідти до нас і дісталася… Ще добре, що на той час німці з  села пішли, румуни вже стояли, а вони про розстріляну родину твою не знали.  Навіть прихвосні німецькі, та ти їх добре знаєш - «буксирники» колишні:  староста Буцько та поліцай Завгородній, будь вони неладні, - чомусь  промовчали. Так і прижилася. Вчителює тепер - математику у нашій школі  викладає.
- То, я побіг? - заквапився Сашко.
- Та біжи вже! - засміявся Овчаренко. - Батьківщині тепер, ох, як  багато поповнення сопливого треба. Плодітеся і розмножуйтеся -  благословляю!
…Аж через двадцять чотири роки дізнався Сашко, що налюбили вони  тоді  з Оленкою сина і що назвала його дружина також Олександром.
…Аж через п'ятдесят років потому побачив Пронизуючий Вогонь свою  онучку. Назвалася Тетяною… Та він-то знав, що звуть її насправді Ранковою  Росою (Україною!): вимріяв, вистраждав, вимолив у Бога їй те ім'я довгими  ночами на чужині
У гості до помираючого навідалася білка - пухнаста, руда, як саме сонечко!  Безстрашна, вона підбігши зовсім впритул, торкнулася навіть своїм вологим  носиком до його щоки. Цікава, вона навіть потягнула теплою лапкою його за вухо.
- Ву-ута-анька-а… - простогнав Січневий Буревій, на секунду виринаючи з  безпам'ятства, - йому здалося, що то  з'явилася з голодоморного дитинства кицька- берегиня. - Знову прийшла рятувати? Пізно вже… Та й не треба: віджив я своє.  Безталанно віджив. Прощай!
Налякана його голосом білка, пискнула і зникла в безкраїх снігах…              
Його літак збили сорок четвертого року над Сандомирським  плацдармом. Увесь екіпаж і клятого політрука Муравіна, якого, як на те,  понесло «нюхнути пороху», аби мати можливість представитися ще до  якогось орденку чи медельки, німці  розстріляли ще у повітрі. Шокар,  поранений двічі - в плече і в ногу, залишився живим лише тому, що  вистрибував останнім, тож його віднесло вітром од кулеметів уже за  відстань прицільної стрільби.
Чому не розстріляли потім фашисти? Те відомо лише Господові.  Очевидно, не щодня до них у полон потрапляли Герої Радянського Союзу.  Може, надіялися пізніше обміняти на когось? Може, агітаційну провокацію  якусь замислювали? Ніхто того не відає. І нічого того, слава Богу, чомусь не  відбулося, не сталося.
А Шокар, що вижив завдяки своєму бувалому в бувальцях молодому  організмовіпройшовши застінки «Абверу», а потім і «Гестапо», врешті, після  довгих поневірянь та мук, опинився в таборі Дахау
На коротку мить сонце повернулося йому в очі. Але, блимнувши, мов  каганець, знову згасло, аж зачаділо. І він ще встиг навіть відчути запах горілого  єлею та ладану. А марення знову продовжилося, як набридлий серіал:
 Двадцять дев'ятого квітня сорок п'ятого року тих небагатьох  смертників, що дивом залишилися живими,  звільнили американці. Так Сашко  потрапив у табір переміщених осіб.
Якось, відбувши там уже майже півроку, він отримав виклик до  начальника табору майора Джейка Роя.
Коли, постукавши, увійшов до кабінету, майор, як не дивно, підвівся  назустріч і, підійшовши майже впритул, довго уважно дивився йому ув очі.  Сашко іще  подивувався, що ні перекладача, ні секретарки при тому не було…
- Що ж, земляче, - начальник табору раптом озвався чистою  українською мовою. - Прийшов наказ усіх колишніх радянських  військовополонених репатріювати, згідно ялтинських домовленостей. Готов  їхати?
- Куди - на смерть чи до Сибіру? - сумно посміхнувся Шокар. - Чи ви  думаєте, що там мені пробачать загибель начальника політвідділу та ще й  того самого, котрий на мене у всі можливі «каральні органи» кляузи слав?Тут і  одного полону для таборів вистачило б. А так - точно «вишка»!
 - Знаю! Читав твою «справу», - зітхнув американець. - От що… Мій  батько теж з України, з-під Вінниці. Є там у вас таке місто? Роєнко - моє  справжнє прізвище. Не хочеться мені ні вашим, ні нашим байстрюкам- контррозвідникам тебе віддавати. Не знаю - чому. Голос крові, мабуть… Я  тут з нашими українцями з канадського корпусу англійців побалакав. Є  можливість тебе до Канади доправити. Там теж наші десь до ліпших часів  приховають. То як? Готов ризикнути?
- Здається, у мене й вибору нема…   
- Ну, от і добре. Іди збирайся:  їхня вантажівка тебе з табору і вивезе.  Зайдеш до мене о восьмій вечора. Язика тільки тримай за зубами. У таборі  «стукачів» повно- повнісінько.
Отак  і почалася Сашкова дорога на чужину - довга, довжиною в  цілісіньке життя…
Сонце зблиснуло ще раз, але вже багряне, наче кров.
- Вечір… - устиг подумати Січневий Буревій. - Як довго я завжди вмираю!
І згас разом із сонцем.
- Це добре, що ти - також льотчик! - сказав Микола Панасюк,  лейтенант королівських військово-повітряних сил Великобританії, до якого  «по ланцюжку» нарешті доправили Шокара нові друзі. - Завтра наш  транспортний літак вилітає до Вінніпегу. Екіпаж там свій, перевірений. Не  ти - перший, не ти - останній… На стоянках виходити не зможеш: сам  розумієш, - те, що робимо, справа підсудна. Отже, людей «спалити» не  можна. А от у Канаді доведеться тобі стрибати з парашутом в заданому  районі. Там тебе інші наші люди зустрінуть і проведуть до місця тимчасового  перебування. По-іншому ніяк не виходить: ти ж - людина без документів,  ніхто-нізвідки… Та не бійся, ми тобі навіть парашут «совєцький» дістали! Ти  англійською мовою володієш?
- За півроку у таборі освоїв трішки…
- Ну, от і гаразд! Принаймні, в разі чого, хоч якось там з людьми  порозумієшся на новому місці…    
Наступним прощатися до нього прийшов місяць, такий же, як у дитинстві -  повний, ясновидий, золотий, мов хлібина.
Але і він скоро згас. Каїн опустив на ньому вила і стомлено присів десь у  Морі Дощів. І Авель присів поряд з ним, обнявши Брата…
Літак до заданого району так і не долетів. Уже над Канадою втрапили  вони в потужну завію, і обледеніла машина із заглухлими двигунами, різко  втративши висоту, спланувала на засніжений ліс. Довелося з парашутами  вистрибувати всім. Вітром їх розметало на кілометри…
Три дні, голодний і змерзлий, Олександр ішов сніговими заметами  невідомо й куди. Врешті, втративши останні сили, втратив і свідомість.
Опритомнів він аж за кілька днів серед незнайомих і дивних людей -  індіанців племені сивашів.
- Ти хто? - запитав його ламаною англійською вождь Осінній Вогонь, у  тіпі котрого, як виявилося, і перебував увесь цей час хворий.
- Ніхто-нізвідки… - простогнав Шокар, згадавши вислів британського  лейтенанта Панасюка.
- Що ж, те і на краще, - всміхнувся старий індіянець. - Отже, почнеш  нове життя з чистого снігу… А звати ми тебе будемо Січневим Буревієм, бо  ж і віднайшли випадково тебе мої мисливці саме у велику негоду. Тобі є куди  повертатися?
- Ні! Я в цій землі - чужинець. І в своїй землі - чужинець. Та й далеко  вона, моя земля, - за морем…
- І те - на краще. Значить, ти - не посланець влади блідолицих?
- Ця влада - не моя влада… Ця країна - не моя країна…
- Гаразд! Бачу в тобі хорошу і сміливу людину… Залишайся тоді у нас,  скільки захочеш чи скільки вважатимеш за потрібне. Мій тіпі - твій тіпі,  брате! Видужуй. 
- Дякую вам… - прошепотів Олександр.
- Нема за що! - всміхнувся, якось дивно по-українському, Осінній Вогонь і  кивнув на юну скво, яка стояла осторонь. - Ось донька моя, Прудконога Лань, за  тобою пригляне…  
По батькових словах дівчина, кивнувши, зробила лише крок до ложа  хворого Шокаря і, сама ще того не відаючи, назавжди увійшла в його життя.
Тут він знову виринув у буття.
«Як потопельник, що час від часу виривається з бездни води, аби хапнути  повітря…» - подумалося Січневому Буревієві.
Проте свинцева темінь небуття одразу ж і потягнула його назад, у свої  безмірні глибини.
Прудконога Лань, справді, доглядала за Олександром, як за рідним, не  відходячи від хворого ні на крок. Навіть вночі вона спала сторожко, кинувши  свою постіль біля входу до відгородженої частини тіпі, в якій перебував  Шокар.
Спершу Олександр навіть дивувався такій відданості дівчини наказові  батька, бо з того, що чув про індіанок, знав, що то - неприборкувані пуми чи  пантери, керувати якими майже неможливо. Але якось, підвівши погляд на  красуню, побачив у її очах оту всеохоплюючу жіночу ніжність, яку не  сплутаєш ні з чим. Здавалося, рефлекторно він простягнув руку до її руки і  ніжно торкнувся пальців…
Врешті і сталося тільки те, що й мало статися, коли двоє молодих  так довго знаходяться разом, а надворі саме починається дика, первозданна  лісова весна.
У племені сивашів жінка завжди обирала собі чоловіка сама і першою  виказувала свої почуття. Але перша ніч кохання, вважалася і, власне, весіллям.  Тож той, хто відповідав на заклик скво, мусив розуміти і знати, що завтра  прокинеться уже одруженою людиною, з усіма належними до того  зобов'язаннями. Звичайно ж Олександр того не відав, але, дізнавшись, не  надто й засмутився. Навпаки, після довгої-предовгої перерви, нарешті відчув  якесь умиротворення: принаймні відтоді  знав, що таки віднайшлося, мабуть,  єдино можливе місце на цій землі і в цьому житті, де він іще може бути  навіть відносно щасливим…
І знову на мить виринув він до світу. 
«З вогню - у холод, наче гартують мене навіщось…» - ще встиг подумати  перед тим, як провалитися у Пітьму.
Після смерті Осіннього Вогню, за законом предків племені сивашів,  Шокар - Січневий Буревій якось так само просто і буденно став вождем.  Загалом у його житті майже нічого й не змінилося, бо через старість тестя  він, власне, вже давно і виконував його обов'язки. Вільне плем'я жило за  старими прабатьківськими завітами. Тож кожен у ньому знав - коли, що, як і  кому робити. Мисливці просто ходили на полювання. Жінки, як і скрізь,  доглядали за дітьми, готували їжу, прибирали та прикрашали тіпі, шили  одіж.  Вождь і був потрібен хіба що в деяких організаційних моментах побуту  та іще в часи, коли траплялися якісь непересічні чи непередбачувані  обставини - коли треба було приймати рішення відповідально і одноосібно.
Одне з таких рішень довелося приймати й Олександрові. У  шістдесятих роках до племені таки прибули парламентери від канадського  уряду, аби нарешті «закопати томогавк війни». Пропонувалося таке: за  племенем залишалися його теперішні мисливські угіддя, воно мало право  користуватися в побуті власними законами та звичаями, але натомість  сиваші мали гарантувати безпеку і допомогу тим подорожнім блідолицим  чужинцям, які з тих чи інших причин опинялися на їхній території, втім,  звичайно ж, сповіщаючи про всіх таких осіб владу. Також, при бажанні,  кожен бажаючий сиваш міг офіційно набути громадянства Канади.
Двох чи трьох російських золотих червінців з намиста Прудконогої  Лані, отриманих за хутра на Алясці ще її прадідом, вистачило, аби найняті  Січневим Буревієм міські адвокати, фахово перевіривши домовленості,  залагодили всі юридичні нюанси, і Великий Договір було підписано. Звідтоді  сиваші зажили мирно і спокійно на цій суворій, холодній, але  своїй землі, на  відміну від інших племен, котрі давно уже мусили гибіти в резерваціях.
Тоді ж, до речі, Олександр і виправив собі паспорт. Навіть ім'я та  прізвище міняти не довелося: «Алекс Шокар» англомовними канадцями  сприймалося і вимовлялося легко, майже звично.
Цього разу притомність тривала і менше секунди - так… півзблиску…  невідомо й чого… дня чи ночі…
1967 рік. Осінь. У стійбище сивашів разом з представниками місцевої  влади раптом завітав представник канадського уряду містер Стів Поттер.  Після належних привітань та офіціозу він, дивлячись прямо в очі Січневому  Буревію, що було уже саме по собі незвичним щодо блідолицих, та ще й  тримаючи його руку у своїй, сказав:
- Я вибачаюся, вождю, що довелося потурбувати вас особисто та  порушити звичний уклад життя вашого племені. Річ у тім,  що на те є  причина… Розумієте, готуємо до підписання один важливий для нашої країни  бізнес-контракт. З країни, що знаходиться далеко за морем і про яку ви навряд  чи й чули, до нас завітали наші ділові партнери для попереднього обговорення.  Звичайно ж, ми підготували і велику культурну програму для гостей. Але… їм  чомусь конче захотілося подивитися, як живуть у нас вільні індіанці… Самі  розумієте, більше їх везти нікуди. 
- Але ж і у нас тут - не циганський театр, - засміявся Січневий Буревій.  - Ми просто живемо, як живемо… Повезли би ви їх у резервацію до ірокезів чи  ще до когось. Я чув, що там є навіть «музеї» і ансамблі фолклорні.
- Так, і я чув про вашу начитаність та незвичайну цивілізованість, -  здивовано підняв брову Поттер, - але досі не йняв тому віри. Тепер бачу, що те  - правда… Розумієте, вождю, можна було би вчинити і так, але, по-перше,  люди ці далеко не дурні і тому одразу розкусять наше «шоу», а по-друге - вони з  тієї країни, з котрої походять і мої предки, тож мені, чесно кажучи, не  хочеться і соромно їм брехати. Отже, прошу вас по суті про особисту послугу.  В разі чого матимете друга в канадському уряді.
- І з якої ж країни ці люди?
          - У нас її по-різному називають - Радянський Союз, частіше - Росія… Але  країна ця якби поділяється ще на багато територій-країн. Це довго  пояснювати - чому. Одна з цих країн - Україна. От вони саме звідти і є.
- І якеж має відношення Поттер до України? - спитав українською  мовою Олександр.
- О-о-о!!! - остаточно здивувався Стів і, пильно вдивившись в обличчя  вождя, нарешті промовив: - Зрештою, це багато пояснює, а для мене і  полегшує… Щодо прізвища… Ви ж знаєте, що Поттер - то «гончар»  анлійською? Мій дід, який переїхав свого часу до Канади був Гончаренком.  Просто скоротив дещо слово і переклав англійською. Усім першопоселенням  завжди хочеться якомога швидше стати «своїми» на іншому місці.
- А ви, значить, згадали, що - українець?
 - Дивно так сотворені Богом люди, вождю. Зрештою, ми всі шукаємо і  сенснс, і правду, і елементарну правильність чомусь саме у минулому… То ви  також - українець?
- Так! - знову усміхнувся Олександр, Січневий Буревій. - Оскільки тепер  уже не інтернуєте  та й людина ви, бачу, хороша, про те розповім уже за  столом. Ген, дружина вже рукою махає - кличе. Значить, все готово. Пішли,  земляче! Ну, й свиту свою з собою бери.
Уже за столом вони ще про щось перешіптувалися один з одним до  пізньої ночі, коли всі інші приїжджі давно й позасинали. А потім навіть  тихенько заспівали: «Розпрягайте, хлопці, коней»…
- У-у-у! - на секунду увірвався в свідомість Січневого Буревія стогін живого  вітру. І стих, не знайшовши розуміння та співчуття.
Через день потому на військовому гелікоптері прибула і означена  делегація. Як не дивно, серед приїжджих Олександр побачив аж двох  знайомців!
Перший - колишній канадський льотчик Микола Панасюк, ледь ставши  ногами на тверду землю, одразу ж розпростер для обіймів руки і кинувся  назустріч:
- Живий, курилко! - наче запричитав по обіймах. - А ми ж думали, що  тебе давно й вовки з'їли у наших диких лісах! Коли мені Стів подзвонив, я  навіть не повірив! А потім з Оттави - літаком… р-раз!
 - Досі в льотчиках? 
 - Та, брате, не повіриш! Тепер я - приватний детектив. Потім про все  розповім, бо в тебе ж зараз - офіціоз. Не затримуватиму поки що.
Другий знайомець упізнав його, схоже, також одразу, але виду не подав.  Тільки коли здоровався, міцно потиснувши Олександрові долоню, дещо довше,  ніж годилося б, затримав її у своїй…
- Ось, знайомтеся, вождю! - представив його Стів Поттер (говорив при  тому він англійською, як домовлялися попередньо. - Це директор заводу  «Холодмаш» з українського Світайгорода містер Олексій Надтока.  Холодильні системи виробництва його підприємства працюють навіть на  російських космічних кораблях!
Обнялися вони уже пізніше, коли після екскурсії стійбищем,  імпровізованого концерту та святкового застілля, переморгнувшись,  непомітно вислизнули у темінь.  
Тоді-то і дізнався Січневий Буревій і про сина Олександра, і про смерть  першої дружини, і ще багато про що. Проте, поговорити довго не вдалося:  «кегебіст» був і при цій делегації, а в ті час ще розсекречуватися було -  підставити під гоніння всю родину…
 «Життя постійно намагалося поставити мене навколішки, а я постійно  опирався - думав, наче продовжував марити, помираючий. - Навіть у вірі був  бунтівником - ніколи нікому не цілував рук, ні перед ким не ставав на коліна, не  жалував соборів золотоверхість і сусальну ряженість «батюшок», не сповідувався  таким же грішним людям, аби отримати від них «прощення гріхів», не визнавав  виразу «раб Божий»… Хай йому грець усьому, але… Бог же казав: «Я єсьм -  любов!»? Інші в цьому житті стали рабами наживи, рабами пристрастей, рабами  гріха, рабами обставин… То чи так уже й погано було б - стати Рабом Любові?!  Жаль, що надто пізно приходить до нас Віще Розуміння…»
Після подій дев'яносто першого року старий друг Микола Панасюк,  провівши таке- сяке розслідування, вияснив що у сина Олександра є також уже  два сини - Дмитро та Ігор а ще  донька, котра працює директором  краєзнавчого музею у Світайгороді. Підключивши до справи і Стіва Поттера,  друзі таки змогли організувати її виклик на культурологічну конференцію у  Монреалі, а потім і поїздку у вільне плем'я.
- Тетяна - знічено представилася молодиця, простягнувши руку для  вітання… 
Та він-то знав, що звуть її насправді Ранковою Росою (Україною!):  вимріяв, вистраждав, вимолив у Бога те ім'я довгими ночами на чужині,  відчуваючи серцем онуччине існування!
Тому, хоча й смертно хотілося побачити і сина, і онуків, прагнув  зустрітися найперше із нею: знав, що пробачення просити треба у Жінки, бо  ж кожна Українка - маленька Україна.
Подивився їй у очі і зрозумів, що вона знає все: Олексій таки не втаїв од  родини ту їхню зустріч.
- Здрастуй, Ранкова Росо! - обняв онуку Січневий Буревій. - Ну, ось,  нарешті ми і зустрілися. Повинитися маю… Але те буде завтра.
Потому одступив, даючи змогу обняти її рідним дядькам та  двоюрідним братам і сестрам - численим уже Шокарям-сивашам.
 «Правду казав батько, що без смерті не помреш, - думається Олександрові  при черговому воскресінні. - А моя смерть, схоже, вирішила позбиткуватися з  мене. Завтра уранці уже й мають піднятися сюди сиваші. Знайдуть мене живого -  що їм казатиму? Що воскрес на третій день? І сміх, і гріх…Де ти, пані Смерть?!»
- Скоро прийде, - почувся раптом голос. - Це я попросив її зачекати, аби  встигнути сповідати тебе, аби встиг ти сповідатися.
Січневий Буревій через силу роззирнувся.
Недалечко, на камені, сидів ніхто інший, як сам Еней!
- Вибач, брате, що забарився, - всміхнувся він. - Надто довга сюди дорога…  Надто довгу дорогу пройшов ти… То є в чому каятися перед світом?
- За ці два дні, здається я вже сповідався вщент і перед лісом, і перед  снігом, і перед світом, - всміхнувся у відповідь Олександр. - Покаявся би перед  Україною своєю, та вона далеко… Покаявся би хіба що перед жінками, що були  поряд зі мною, та їх нема уже… 
- От у Раю перед ними і покаєшся. - знову всміхається Еней і накладає на  Всесвіт хресне знамення. - Засинай спокійно, сину Божий: відпускаю тобі  відсутність гріхів!
- Зачекай! - сполохується Шокар. - Скажи, Вифлеємська Зірка знайшлася?!
- Знайшлася. Все буде добре…
- То й гаразд, пора мені… А ти, Енею… Я прошу тебе - живи! Ті, що ідуть  за нами - кращі за нас.
Довкола Трої знову цвітуть тюльпани! Всестеп аж горить, аж  світиться жовто- гарячо,  хлюпаючи тепло у Всесвіт. Як же приємно  іти  цим весіннім вогнем у далеч, за обрій, разом з Оксанкою!
Сашкові здається, що та вогняна дорога ніколи не закінчиться. Сашкові  хочеться, щоб так було. Сашкові віриться, що тільки так і може бути.
А дожени! - сміється дівчинка і біжить-побіжить кудись у небо.
Окрилений першим коханням хлопчик і собі зривається з місця, і також  злітає !
І… цього разу українське небо , нарешті , не сахнулося його, а навпаки,  прихилилося, прийняло спраглу душу у себе та й огорнуло білими хмаринками,  як чистим саваном. І Оксанка нікуди не зникла. Тож вони таки сягнули разом  (!) Царства Небесного.
Сніжинка впала на щоку старого вождя і вже не розтала
А чорний січневий ліс тихо-тих заспівав-зашумів над мертвим поховальну  молитву Вільного Племені.
 
 
СПОВІДЬ  ШІСТНАДЦЯТА,  ПУЩЕНА  ЗА  ВОДОЮ
(ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО МРІЯН МІСТА СВІТАЙГОРОДА)
Минуло перше нове свято - День Захисника Вітчизни. 
Покрова і раніше святкувалася в нашому роду обов'язково: не забулося ще  родичами те, що ми таки - нащадки славних козаків запорозьких (а потому  задунайських). Проте до цієї дати, чесно кажучи, особисто я дійшов був із добряче  потоптаною душею.
Події останнього часу, здебільшого пов'язані з виборами, коли бачиш, що  люди, які грудьми захищали одне одного на Майдані, нині вже готові вчепитисяся  одне одному в горлянку,  заради прохідного місця в депутати, ясно що не  надихали… Не надихав і дух реваншу «учорашніх», які порозповзалися по різних  партіях, але теж вперто лізуть до владної кормушки. 
Від того усе частіше, стали приходити мислі про вартість того, що на серці  роблю у цьому житті - літератури, журналістики, волонтерства. Ні, я не кидав  нічого. Але чому? На упертості, може? На почутті обов'язку, може? Гадаю, ні! На  вірі в народ наш багатостраждальний, у людей простих, рідних і справжніх! На  знатті того, що десь поряд так само рвуть душу, чесні Світлана, Люда, Галя,  Олексій, Генадій,  Віталій, Олена, Віка, Надія… і … (вибачте, друзі, усіх  перечислити не зможу). Тисячі нас!
Дійсно, важко писати свої «хроніки», коли знаєш, що нині пишеш в  шухляду, коли бачиш, що гроші летять «у трубу» - на передвиборчу макулатуру, яка  ніким не читається і одразу ж по отриманні викидається у сміття, коли  видавництва, до яких звертаєшся, присилають пости: «Поезію не пропонувати». А  читай: «Не пропонувати нічого!»… Уже ясно, що не побачить світу (принаймні  ближчим часом) і цей роман, щойно дописаний саме для фронту і для Людей  Живих…
 Дійсно, важко працювати ночами у своїй майстерні (а іншого часу і нема!)  над тими ж «окопними меблями» чи саперними лопатками, коли телевізія уперто  запевняє усіх, що волонтерство уже зайве, що у армії всього доста, що війна  закінчилася. Між тим, виявляється, що й танкістів та гармашів відвели у чисте  поле, заради телевізійної картинки, поспіхом, не давши забрати навіть  «буржуйки» та власні речі, тож хлопці знову - голодні-холодні. І послати машину  за своїм майном у них немає можливості - бензину катма… Ліків, як і перше, не  вистачає. Не вистачає білизни, теплих шкарпеток, курива, засобів гігієни,  електричних кабелів, інструменту і ще бозна тільки й чого, аж до звичайних  батарейок та «крон» для армійських польових телефонів.
Напівправда губить душу гірше брехні! 
Опускаються руки. Поникають крила.
Чи, мабуть, щодо мене принаймні, мабуть, сьогодні вже варто написати -  «опускалися» і «поникали».
Передсвятковий день, 13 жовтня, подивував своєю насиченістю. Найперше  подзвонили з райради і неждано запросили на урочисті збори. Ще неочікуваніше  нагородили «Почесною грамотою» за волонтерську діяльність! 
Наш прекрасний світайгородський бард і волонтер Віталій Лиходід співає:  «Нам нагород не треба! Ми - волонтери Господа…» Ох, братику, треба! Просто  навіть для того, щоб відчувати, що робиш справу потрібну, що робиш її недарма і  тому не здаватися: ми - волонтери Господа, але ми й прості люди, з усіма  приналежними до того комплексами…Отже, дві нагороди тепер таких у мене -  «Подяка» від 37 окремого батальйону і оця, вчорашня. Скажу, що то - найдорожчі  відзнаки з усіх, які маю! Обов'язково ближчим часом відсканую і проявлю їх для  людей, бо вони - не тільки мої, вони - всіх нас Небайдужих, Незгасних,  Українських! Просто становище письменника, мабуть, все-таки виштовхує час-від- часу мене на життєвий белебень, на видноту…
Потому в Будинку офіцерів вручали «Орден за мужність» мого загиблого  племінника родині мого Брата. Тут боляче. Тут плачу… І не соромлюся того!
А надвечір уже побував я на славних гостинах: мене, православного,  запросили до себе греко-католики. Свого часу переклав я віршами «Новий Завіт», і  людям хотілося послухати поетичне «Євангеліє». Втім, потому місце в душах  знайшлося і ліриці, і філософським віршам, і поезії громадянського звучання.  Відверто, я ще й досі під враженням від тієї зустрічі! Давно вже не відчував такої  родинної теплоти! Читали ми вірші, розмовляли, ділилися спогадами та  наболілим… Так «заспілкувалися» протягом трьох годин, що навіть забули випити  чаю, що скипів і охолонув, бо стало якось не до нього. І якщо прийшов я до цих  людей виснаженим душевно, то пішов - окриленим і наснаженим! І ніхто, і ніщо  тепер мене не переконає, що українське Красне Слово нікому непотрібне.
Саме ж свято, 14 жовтня , я відбув на роботі. Нічого не чекав. Проте  отримав іще один і то найголовніший подарунок: подзвонили хлопці з фронту, з 14  бригади! Поздоровили. І просили передати  всім волонтерам «ВЕЛИЧЕЗНЕ  СПАСИБІ!». Так просили і передати - «НАШИМ ЗАХИСНИКАМ»!
Отже, ми - захисники захисників? Аж трохи страшно… 
А один із солдатів, Микола, з яким познайомилися під час останньої  поїздки в АТО, між іншим, сказав: «А я ваш «Український порідник» щодня по  віршику читаю. У мене закладочка є… Ношу в кишені. Він у мене тепер - як  талісман! Усі наші читають, коли… випросять. Дуже боюся загубити цю книжку».
Чуєте, Льошо і Віко? Недарма ми того дня і на кулемети напиралися!
Чуєте, братики і сестрички? Недарма ми трудимося! Переможемо! Будь-що!
Чуєте, мріяни, які ще не з нами, приєднуйтесь! Те маленьке і, здавалось би,  несуттєве, що може зробити окремо кожен із нас, завдяки спільним зусиллям,  углибає у Велике і Величне! Будьмо! Будь-що!
                                                                              15. 10. 2015 р.
Скажи собі: «Я жити не зумів!»,
ніж нелюбов знов сіяти в народі.
Можливо все й зрадливе по природі…
Окрім надії, віри й саду змін!
САД  ЛЮБОВІ
А знаєте, я вже й оглухнуть готов, щоб «дань не платити» дешевій розмові… Так  часто говоримо ми про любов, забувши і щирість, і сутність любові.
Ми душі свої, охололі давно, полощемо в пам'яті і темнолітті, при тому  гадаючи: «Жаль, не дано побути  щасливим в цім білому світі!» А світ на те й  білий, як аркуш чи сніг, щоб торить стежки до знайомої хати, щоб кожен писав  свої вірші, як міг, а впавши, міг просто «птахів малювати».
Нам часто здається, що чорні дощі вже змили з очей весен золото навіть…  Прислухайтесь! Глибоко десь у душі ще хлопчик чи дівчинка тихо співають! Вони  іще б раді всміхатися знов. Вони іще вірити мрії готові. Вони ще життя покладуть  за любов. Вони ще жадають святої любові!
Ох, друзі мої, до юнацьких засад, якщо, може, й небо вже хмариться грізно,  не пізно вернутися і в шістдесят, бо ж бути щасливим ніколи не пізно! Не пізно  почути, як вишні шумлять, й здригнутися серцем од Вічного Зову. Подумайте, вам  ця сум-журба на  'кий ляд?! І в сад повертайтесь, заквітчаний, знову. Там обрій іще  вашу Тайну трима - веселі суцвіття усіх ваших райдуг. Повірте, що Храму ясніше  нема, - сад завжди вам, рідні, так віддано радий.
Для мене, ви знаєте, поприще - сад. Я в ньому - удома і рідний, а отже,  сюжетів для славних ліричних балад там і не шукаю, та завжди знаходжу. Й не  треба, щоб мінилась даль голуба,- достатньо лиш  трохи послухати листя: тут  кожна троянда - квітуча судьба, тут дерево кожне - намолене місце. Не треба зірок  і тривожить межу, щоб збити історії мудрої роси .
Одну із бувальщин я вам розкажу. А ви вже мотайте на вус чи на коси…
Він. В сорок , іще не позбавлений мрій, заходив сюди з одинокості часто.  Філософом був. Його звали Андрій. Шукав тут натхнення святого причастя. З  поетів тих був, що не пишуть книжок, або якщо й пишуть, то не видаються Тож…  сипався так, наче срібний сніжок, на рани роз'ятрені світу і людства. Здавалось,  давно вже розхлюпався вщерть. Дружині корився. Був «привидом» в домі. Та міг  на Майдані стояти на смерть за принципи, лише йому і відомі. Так, був диваком,  що бреде крізь часи, із тих, що і винні завжди без провини. Не дав йому Бог у  житті цім краси - високий, жилавий, худий, як драбина… Але ж недарма й струни  роблять із жил, - він якось звучав, попри біль та облуду! Хоча і здавалось -  «позичено» жив, та знав щось таке, що не відають люди. Дерева до нього схиляли  свій квіт, пташки йому просто сідали на плечі. Андрій їм читав ще Первісний  Завіт, вдивляючись часто у висі лелечі. Ярилася в очі йому стигла даль… 
І в сонячні дні і у днину негоди він наче постійно когось виглядав. А той  Хтось із невіді все не приходив. 
Посидить тихцем, було, яблуньок скраю (можливо помріє, можливо й  поплаче). Ледь сонце ж зайде, встане і почвалає (неначе назавжди, галасвіта наче).  Був з тих, хто і ноти дарма не бере: чув Сутність і вторив безжурно на слух їй.  Такий собі - дервіш пре-древніх дерев і трав наполоханих змучений суфій. Сюди  ніс і радість свою і біду. Став, справді, Природи уквітчаних магій тлом. Він з  кожним листочком зріднився в саду. Сад звик і вважав його стомленим ангелом.
Вона. Ця являлася вже у пітьмі. А може, і просто верталась з роботи?  Дивилася сумно на зорі німі. Вслухалася в  Ним же розбурхані ноти. Ген,  там, де  ще й досі верба нависа, вдивлялась , як тихо несе час крізь Яв ріка… Таких і  означують - «Пишна Краса» - маленька, повненька, рум'яна, як яблуко. 
А наче краса іще й чахла бува? От, чесно, такої і не уявляю! 
Ця жінка також не губила слова, присівши на хвильку у яблуньок скраю. Не  треба було їй ніяких ідей і філософем: в даль дивилась, як в воду. Такі-от  народжують легко дітей - неначе сліпих на дорогу виводять. Ну, може,  «приземлена»… Чи - «од землі»? А їй одкровень було взяти і звідки? Любов  обманула… пройшла: цій «бджолі» не треба було мабуть зайвої квітки… Та жінка  ще ждала не знать і чого - Вселенського Дива, Вселенського Подиву. Можливо  таки відчувала  Його, тому-то щовечора в сад і приходила? Й теж, зрештою, в будні  верталась таки: усі ми приречені долі коритися…   
Отак-от поволі минали роки, а їм все ніяк не судилося стрітися.
Й Він, втративши чіткість і ясність мети, стомився смертельно вже бути  упертим. Тож вирішив якось із саду не йти, а тихо у трави лягти і померти.
Отак і зробив. З «є» ступив лиш у «був» та зрікся нарешті набридлого болю.  І серце спинив-був, і дихать забув, і випустив зранену душу на волю.
Затихли пісні… Попустила вина… І вже заімрілася Предків Долина…
Він вмер би отут, та з'явилась  Вона: вони й розминалися лиш на хвилину!
Його обняла. Підвела із трави. Молилась. Не хитрим і був «заговор» її -  ячала: «Прошу тебе, любий, живи!».
І Він повернувся із Вічності чорної.
Потому вони і пішли у віки - углибли, утали у Божі стожари. Такі  незвичайні, прерізні такі… По всьому - не пара, і все-таки -  пара!
Отут, у саду, починався їх путь, який між зірок вже повік не погасне. Десь  досі ідуть в України майбуть (я знаю, братове, я вірю - в прекрасну!).
Де нині вони? Недалеко, либонь. Не далі від сонця, не далі від ниви.
Все люди пробачили їм за любов. Ба, навіть і ті, що колись були з ними…
Забули давно вони горе й біду. Живуть - хліб жують, роблять Диво і Діло.  Ген, бачите, юні дерева в саду? То п'ятеро їхніх діток насадили.
Приходьте на прощу. Я все вам прощу. Мужі - всі безсмертні! Жінки всі -  не вдови!
Казав вам, що Дерево-Я-З-за-Дощу? Чи вам говорив, що Сізіф я Садовий?
Забудьте тумани жури і жалю!  
Я дам вам надію і віри примножу.
Для вас, Українці, що можу, зроблю.
А в цьому саду я, повірте,  все можу!
СПОВІДЬ ОСТАННЯ, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ
Як її поясниш, як «презентуєш» цю книжку? П'ятдесят п'ять років  просто  шукав Істину, а не «шкурну правду». Здалося, знайшов... Приніс її вам, родимці  мої. Усе, що й маю. Щиро. Просто «по ходу життя». Без усякого плану «штурму  Олімпу». З надією догукатися до Людей,  умовити їх залишатися самими собою на  своїй землі, тим залишивши себе на Землі у згадках «не злим, тихим словом», як  намагалося багато інших небайдужих осядичів до мене, як (вірую!)  намагатимуться й наступні будителі після мене...
Ось у Павла Загребельного в статті «Національна ідея»  колись вичитав я  таке: «... Кілька років тому в московському журналі “Новый мир” академік Д.  Лихачов виступив з розмірковуванням на тему “О русском”. Розмірковування,  прямо скажемо, доволі шовіністичні й великодержавницькі, але мені тоді  подумалося: чому ми не можемо отак виступити в якомусь зі своїх журналів з  роздумами “Про українське”?»
А одна з викладачів нашого педагогічного університету  нещодавно  розповіла іншу цікаву «притчу». Сортуючи тематичні матеріали, розклавши  більшість текстів по фахових течках, вона виявила, що залишилася ще немала  дещиця того, що начебто «вписувалося» усюди і при тому... нікуди. Отож,  подумавши трішки, завела ще одну теку, жартома назвавши її «Щось». Саме ці  матеріали на кафедрі тепер найбільш використовувані та найбільше читані, бо  елементарно найцікавіші, найінформативніші, найкреативніші.
Тому, здається, хочеш чи не хочеш, а мабуть, отак  і доведеться, отак і  варто означити за формою оцей доробок -  “ЩОСЬ”, давши підзаголовок -   ”про  українське”. Такий простір для віражу мені і вам! Якраз для натури козачої. Гуляй,  душе золота, неприкаяна! 
Га-ай, може, й насправді , хтось потім іще й скаже колись: «Це таки -  щось...»?
Дав би Господь. Не знаю, чи того й заслуговую, але вірити хочеться.
«Я увесь живу межи своїх героїв - живу їхнім життям, поділяю їхні  горе і радощі, розмовляю їхньою мовою і відданий їхнім інтересам …»  - писав  колись Володимир Винниченко.
Отак точнісінько і я. А по-іншому і бути не могло, та й не може бути: я  плоть од плоті - мій Народ. Сьогодні моєму Народові важко, як ніколи, - підлий,  оскаженілий тать рве нашу землю, засіває залізом , поливає кров'ю…  
Вже й забувається од того, що я - Скіф, Мудрий Сторож, Дерево-З-За-Дощу.  Я просто люто болю, як маленька клітинка, складова великого єства Роду-Племені.
Те, що пишу, дехто називає «байками» - мовляв, надумане воно, мовляв не  буває такого в житті… Це - неправда, бо завжди пам'ятаю слова незабутнього  Григіра Тютюнника:  «Теперішня наша література прямує до цікавих ситуацій,  у яких діють нецікаві люди, або ще гірше - вигадані».
Тому не вигадано тут жодного героя. Хіба що, змінено імена.
Просто життя нині пише такі новели і романи, які не снилися й геніям.  Озирнися тільки.
Ось нещодавно повернувся я з міста своєї юності, з міста першої любові,  перших втрат, перших здобутків і розчарувань. Наведу вам кілька нотатків із свого  записника, зроблених у цій поїздці, аби ви самі переконалися в тому, що «байки»  мої творить провидіння .
*  *  *
Тридцять п'ять років тому, коли юнаком працював у річковому порту,  сталася була халепа, яка ледь не коштувала мені життя - від хвилі , нагнаної  катером, що пропливав повз, перекинувся понтон, з котрого ми з товаришем саме  ремонтували привальний брус одного з портових буксирів. І я, і товариш упали у  воду разом зі зварювальними кабелями.
Останнє, що пригадується: з мене спадають гумові чоботи… і Десна  затуляє небо…
Мій давній недруг, з яким навіть не раз бився я до крові і до знемоги, встиг  тоді добігти до електрощита і вимкнути рубильник. Затим кинувся за мною у  воду. І витяг. І відкачав.
Тепер ось дізнався, що Недруга Того Щирого немає вже тридцять років -  загинув на тому ж місці і майже за тих же обставин…
А мене поряд не виявилося!..
*  *  *
Блукав знайомими вулицями - «екскурсія місцями бойової слави». Щось  радувало, щось, навпаки, розчаровувало. І постійно переслідувала думка-згадка  про Першу Любов: «Де вона нині? Як вона?Може, пробігла десь повз невпізнана?  Може, клопочеться буденням десь у цьому ж Місті, не відаючи про моє до нього  паломництво?».
Уже повертаючись до готелю, наткнувся на вітрину фірми «Пам'ятники  дешево».  А на рекламному плакаті зі стелою бетонного помника - Вона!  Постаріла, змарніла, але - Вона!
Істинно писав колись М. Спіллейн: «Повернення в минуле загрожує нам  новими бідами. І несе з собою багато бруду…»
Ні, ще правильніше сказав один з наших Поетів, Микола Луків: «Не  повертайтесь на круги своя. Нічого це, крім болю, не приносить…» !   
 
*  *  *
Увечері, шукаючи хоч щось розумово-їстівне в нинішній нашій телевізії,  випадково натрапив на якусь зарозумілу шоу-розмову когось із кимось. Серед  багатьох плутаних та розмитих тез того дійства різонула серце одна:  «Українець, українське суспільство, українська культура, українська історія  первинно, визначально нецікаві світові…»
Телевізор вимкнув. Вирішив «прийняти таблетку від думок» - відкрив і  почав читати куплений напередодні детектив. Треба сказати, зробив те вчасно і  вдало:у Ерла Гарднера трапилися прекрасна цитата «Єдиний спосіб уберегтися  від бездумного поглинання тієї дурні, якою нас годують день у день під виглядом  непогрішимої логіки - це читання вчорашніх забобонів, викладених з  неменшою логічністю…»
І то! Хіба вчора нас лякали менше і слабше?
А ми собі є.
І будемо, безвідносно до ставлення світу до нашої правди, до нашої  сутності, до на нашої волі.   
*  *  *
Дорогою із Міста до Києва, звідки почну повернення у рідний  Світайгород, в маршрутці знайомлюся із сусідом-попутником. Він - колишній  учасник АТО.
Каже: «Пішов добровольцем. Воював у Донецькому аеропорті. Їду  добиватися повернення в живі. Під час артобстрілу контузило мене і відірвало  ліву руку. Надовго втратив свідомість. Бойовики саме пішли у наступ. Наші  тимчасово відступили. Потрапив у полон. Після того, як наші вибили «сепарів» із  втрачених позицій за моєю рукою ціле геройське «сафарі» відбулося - ледве  витягли її братики зі злітної смуги, куди вибухом зафігачило... У нас, розумієш,  неписаний закон був - своїх мертвих не залишати. Сам одного разу за відірваною  ногою нашого танкіста тричі під шквальним вогнем лазив, але таки притяг у  снарядному ящику. Без генетичної експертизи запишуть «пропав безвісти»… Як  воно тоді рідним? А зі мною та генетична експертиза поганий жарт зіграла -  підтвердили смерть і поховали офіційно, з почестями. Лише майже за рік  волонтери з полону визволили… Тепер ось, бачиш, я є, а мене ніби й немає. Суди- пересуди… Замучили вже! Інколи думаю: «Краще б насправді загинув!»…  
*  *  *
Даремно я знов, задубілий, отут стою. Крізь мене до Шляху Чумацького  видно, бо скалками чорних цеглин Інституцької  в душі моїй спаленій вибито вікна.
А Київ мовчить… Саморобні, як поминки, ховаючи душі, ідуть перехожі.
Іржаві щити, ні до чого не гожі… світлини… дерева… мла… написи…  помилки…
Сповідатись би! Хоч востаннє! Та, ба, - кому?! Нікому ні віршів, ні болів не  треба.
А вулиця лине кудись, як… у Небо. І тіні по ній знов простують на Банкову!
Майдан зціпенів. Може, дарма я й жив ним?!
Склю вікна душі - в пусту ставлю крижини ...
*  *  *
Недалеко від Інституцької очі натрапляють на оголошення: «Куплю  нагороди, старі гроші, золоті зубні коронки, ікони…»
Страшно і гидко те якось звучить. Наче запит від бариги до мародерів…
* * *    
Дивно, але майже всі безхатьки у Києві вдягнуті патріотично - брудні  футболки з тризубами, брудні жовто-блакитні та червоно-чорні стрічки та  браслетки… Спадок Майдану?Так уже ж і більше року минуло?! 
В залі чекання на київському залізничному вокзалі однин такий заснув на лавах.  Підходить міліціонер. Будить жорстоко - коліном щосили натискаючи на груди.
«Що ти робиш? - не витримую. - Ти ж йому ребра поламаєш! Кому він  заважає, адже місць вільних повно?!»
Мент одразу ж переключається на мене - вимагає документи. Рятуює мене  від походу до відділку міліції  та неприємностей, очевидно, посвідчення члена  Національної Спілки журналістів. Побоявшись зв'язуватися з «четвертою  владою», садист у погонах зникає.
 - Не додавили на Майдані, - плюється безхатько, - тепер додавлюють!   
І простує в нікуди, злий, стомлений,неприкаяний, такий схожий на наш  Народ…
Що ж, гадаю, наведеного досить. Бачите, скільки ще «байок» можна було  написати? І так же - про кожну людину, живу і вже мертву…
Як же не цінимо ми свого сьогодення, свого минулого, ближніх своїх!
У квартирах сентиментальних німців, наприклад, майже всі стіни у вітальнях  завішані світлинами предків. Доброчинні бюргери  довго будуть розповідати вам  про своїх «гросфатер» і «гросмутер», єдина заслуга яких у тому, що вони жили  «законослухняно». Наші ж стіни - просто світлини білого вапна - чисті екрани без  сюжетів життя і ліричних героїв… Портрети мертвих вважаються дурним смаком  і поганою прикметою. Проте ж так було не завжди? Пам'ятаю, у мазанці моєї  прабабусі були цілі панорами фото, на рівні з іконами. Малим я часто вдивлявся в  обличчя Родичів, загиблих у війнах, померлих під час голодоморів, просто  очужілих і зниклих бозна де… 
Прабабці уже нема. Села нема. Мазанки нема. Фото згасли у Безвісті і  Безіменні. А я тільки сьогодні, у день свого п'ятдесятишестиліття, зрозумів, відчув,  подумав: «Невідомі мої родимці, як же мені вас не вистачає…» І тоді помер. І  воскрес на третю мить. Ви воскресили мене! Мабуть, уже всоте... 
Тож спасибі вам, Люди Живі, за те, що не покинули, за те, що ви зі мною  навіть тепер, коли так важко нам усім!
     Так, важко нам зараз, нестерпно важко.
Але ми ж - хлопці живучі! І грець з ним - із усім гидким, несправедливим,  жорстоким, разом узятим!
Зрештою, ніхто так не правий, як Уоррен, котрий казав: «Ти маєш навчитися  робити добро зі зла, бо його і ні з чого більше робити».
Намагався я. Важко, нестерпно важко.
Тому на чутті тут і втома після важкого робочого дня, і болі, які терзали  тіло  та душу, і хвороби, які намагалися гасити й голос, і шуми нашого життя-буття.
Хай! Маємо ж змогу поліпшувати зроблене і поліпшуватися самим? Того й  вистачить. Так і робитиму. Принаймні, матиму сенс подальшого існування…
Часто питають мене: «А навіщо ви взагалі душу рвете при такій лютій  сьогоднішній зневазі до правди
Що ж відповісти?
У турецькому епосі «Деде-Коркуд» колись вичитав я таку мудрість: «Синку,  знай! Щоб земля стала Вітчизною, потрібні дві речі. Перше - в цю землю треба  сіяти і збирати врожай. Друге - її треба вміти захищати. Землю, яку не зміг  захистити, не варто засівати. А землю, яку ти не засіяв, не варто захищати».
Сію. Аби і назавтра мали ми Вітчизну українську, могли її любити, і знали за  що її захищати.
Пам'ятаєте, сказав Христос: «Жнива грядуть великі, та мало серед вас  хороших жниварів!»?
Хочу, щоб і жниварі постали, і врожай був достойним. Хочу, щоб жниварі ті  були совісними, от і намагаюся збудити совість народу.
Хочу, щоб і завтра був, існував, простував у майбуть мій Народ, совісний,  сильний, упевнений, красивий. Хочу, щоб мої люди не зрікалися себе ні за яких  умов, ні за яких обставин !
Розповім до слова про те ще одну «байку» з життя.
…У наш дачний кооператив приблудилася зі степу вовчиця, худюща, змучена,  явно хвора на старість. Та й не приблудилася вона, а, мабуть, просто впала,  витративши останні сили, на сусідній з моєю, покинутій ділянці, долаючи  останній шлях в Долину смерті.
Сердобольні жінки усе намагалися напоїти-нагодувати «бідну собачку».  Проте вовчиця лише тихо гарчала при їх наближенні, уперто відмовляючись від  людських подачок.
Так і вмерла як жила,  собою  - вільним і чесним звіром.
Я поховав її у вільному Степу - нехай вночі душа її гуляє по не копаному, по  вільному і чесному Всесвітові
А хіба ж нам треба подачок? Хіба ми - хворі і старі? Хіба ми не на волі? Хіба  не вільний Степ і чесний Всесвіт дарував нам Бог?!
Хочу, щоб і завтра були Ми, свої на своїй землі, вільні і чесні, мудрі і  справжні.
Тому і сію свої зерна. Отак, як можу сьогодні. 
І таки додається біля мене Людей!
Хочеться вірити, що нині вами додалося, прибуло полку тому…
Будьмо ж, бо ми того варті, як ніхто!
Щастя вам, дорогі мої люди, богообрані Українці!
Я прошу вас - живіть!
7. Юрий Кирпичев Колонии и метрополии. Уроки Парижа
Юрий Кирпичев
Колонии и метрополии. Уроки Парижа
Спасибо Сергею Маркову, профессору факультета политологии МГИМО,  члену Совета по внешней и оборонной политике, сопредседателю Совета по  национальной стратегии, доверенному лицу президента Путина В своем твите,  посвященном терактам в Париже, он раскрывает их цели и заставляет задуматься о  судьбе Украины.
Он пишет: «Выводы. … №. Нужно срочно прекращать конфликт России и  Запада из- за Украины. Хунту заменить техническим правительством, изменить  Конституцию, убрать неонацистов, провести новые свободные выборы. Киевская  хунта это одно из главных препятствий для совместной борьбы США, ЕС и России  против террористов».
Поэтому, отдавая дань скорби парижанам, понесшим тяжелые жертвы,  вспомним и о своих бедах. В ноябре 2015 года в Вашингтоне был открыт  мемориал, посвященный жертвам Голодомора в Украине. То есть, жертвам  геноцида. А если без экивоков, то жертвам России. Геноцид и сейчас  продолжается - аннексией Крыма, вторжением в Донбасс, экономическим  давлением. То-то Маркова в первую очередь волнует борьба с киевской хунтой!
И надо сказать, он верно оценивает главную угрозу. Потому что успешная  Украина лишает смысла не только Российскую империю, но и саму Россию. Она  не самодостаточна и способна существовать лишь в виде метрополии. И отделение  Украины убьет ее.  Поэтому поговорим о колониях и метрополиях, а поскольку я  украинец и часто бываю в Канаде, то проведем напрашивающиеся параллели. Они  нам кое-что прояснят.
Итак, Украина и Канада - у этих стран много общего. Да, Канада огромна,  Украина же велика лишь по европейским меркам. Но если учитывать землю,  пригодную для нормального проживания, то в Канаде ее менее 10% - полоса  шириной 200-300 км вдоль южной границы, так что разница в размерах не столь  уж велика. Еще сближают степи. Пишут, что они архетипичны, что сформировали  менталитет украинца и образ страны, и недаром именно в степях Манитобы осела  миллионная украинская диаспора. Да и возникли страны практически  одновременно: Квебек основан в 1608 г., торговый пост у Мон-Рояль в 1611 г. - на  это время приходятся и первые большие победы запорожцев. Но фактически  история Украины началась в 1648 г., когда Хмельницкий вступил в Киев. Тогда же  началась история страны за океаном. Общее у них также двуязычие. И обе долго  были колониями.
Но на этом сходство оканчивается и начинаются различия. В  2014 году ВВП  Канады упал вслед за ценой на нефть, но все же он намного больше украинского,  упавшего еще сильнее: $1787 млрд. против $132 млрд. при сопоставимой  численности населения. В чем же причина такого колоссального разрыва?
В былых метрополиях. Канадой правила Британия, в Украине хозяйничала  Москва, а это империи разного сорта. В России любят вспоминать о  колониальных зверствах англичан и в британских шкафах действительно много  скелетов. Но ведь все империи стоят на костях! В том числе и Российская.  Вспомните, как она присоединяла Кавказ - с помощью тотального геноцида,  обезлюживая его. А уж об СССР и говорить не стоит, это была самая кровавая  империя в истории. Но если уж ворошить темное прошлое, то не глянуть ли на  имперские результаты?
Какое наследство оставила Великобритания? Богатое. США, Канада и  Австралия - мировые лидеры. Отлично идут дела в Новой Зеландии. Южная  Африка экономический локомотив континента. Индия динамично развивается и  обошла Россию по ВВП.
А что оставила миру Россия? Немного. Ибо не только кровью строятся  империи, но и культурой. Римлян тоже не упрекнешь в либерализме, однако  именно они создали европейскую цивилизацию. Та обогатилась германской  энергией, облачилась в сверкающие англосаксонские доспехи, окуталась  французским флером - и стала глобальной. И единственной. Цивилизация  технологическая, правовая, кодифицированная. Да, все начиналось с жестокости,  с колонизации и войн, с покорения варваров, но в итоге появился современный  мир и homo occidentalis, человек западный.
Иное дело Россия. Империя Чингиз-Хана была куда более жестокой, чем  Римская, но оставила после себя лишь кости, пепел и повреждение русских  нравов. Она не могла, да и не собиралась кого-то цивилизовать. Отсюда и дикая  Московия и ее порождение, Российская империя. Ее, конечно, не сравнить с  монгольской, но и она всегда отставала - и от запада, и от своих колоний. Почему?  Из-за отдаленности от центров мировой культуры? Периферийная империя, как  пишет Кагарлицкий? Но еще более далекие США и Канада не уступали Европе и  даже ушли вперед! В Канаде, к примеру, первый пароход поплыл раньше, чем в  Англии.
Нет, дело не периферийности, а в качестве метрополии. Российская была  второсортной. Финляндия, прибалтийские страны и Польша (включая Украину)  по всем цивилизационным меркам опережали Московию. Древние Армения и  Грузия также. Лишь Средняя Азия к моменту колонизации пришла в упадок, да  сибирские племена уступали русским. Низкое качество метрополии особенно  наглядно проявилось сейчас, после отпадения колоний, определявших культурное  лицо империи. Настал момент истины, и мы видим стремительное одичание  России - после вековых попыток встать с колен она возвращается в свое  естественное состояние. Такая метрополия покорить обаянием культуры не  может, ускорить развитие зависимых стран неспособна, а вот затормозить -  двадцать шесть лет прошло после объединения Германии, восточная часть  которой не так уж и долго была под СССР, и хотя в интеграцию вложены  гигантские средства, разница между «осси» и «весси» все еще ощутима!
Имперская разница принципиальна: Британия, ввозя сырье, экспортировала  культуру и знания, специалистов и организаторов, товары и услуги, Россия -  наоборот. Поэтому, а не из-за мифического интернационализма русских, в элиту  империи входило так много немцев, украинцев, поляков, грузин, итальянцев,  французов, англичан, потомков татар и пр. Ее блеск наводился чужими руками.  Вот яркий пример: космические устремления СССР держались на немцах, евреях  и украинцах! Так, Циолковский был потомком Северина Наливайко, герб  Ястржембец; Королев из нежинских купцов; гениальный Шаргей-Кондратюк  полтавчанин, а о происхождении Челомея, Глушко и Люлька говорят их фамилии.
Иными словами, с такой метрополией Россия была империей второго сорта.  Подражательной. Не экспортирующей, а импортирующей цивилизацию. И при  этом жандармствующей. Поэтому Риму подражали еще тысячу лет после  крушения, вокруг Британии и сейчас группируется огромное Содружество наций, а  от России все бегут и противятся ее интеграционным попыткам. Ибо она несет  отсталость и смерть.  Буквально.
Продолжим сравнения: в 1913 г. в Канаде проживало 7,5 млн. чел., в Украине  35 млн. Царизм душил язык и культуру, но не убивал и с 1870 по 1913 гг., несмотря  на то, что в Сибирь и на Дальний Восток переселилось около 1,6 млн. украинцев,  а за океан еще 413 тыс., население Украины почти удвоилось! Тогда как за такой  же срок советской власти, несмотря на приток из России и других республик, оно  выросло лишь до 41 млн. 869 тыс. (перепись 1959 г.). За 46 лет прирост менее  20%. При том, что в РФ он составил 100%!
Это результат целенаправленного геноцида. Во время Голодомора погибли  миллионы, но еще ранее началось уничтожение украинской интеллигенции и  крестьянства - еще миллионы были сосланы в Сибирь. Затем война и снова  геноцид: в 1943-44 годах сотни тысяч украинских юношей было погублены на  Днепре и Молочной, в лобовых атаках немецких рубежей с одной винтовкой на  троих. И еще сотни тысяч убитых и депортированных на Западной Украине.
Не удивительно, что Украина на 8 месте в мире среди стран с наименьшей  долей детей в возрастной структуре. На 4-м по наибольшей естественной убыли  населения. На втором по уровню смертности - в 2012 году. Сейчас смертность еще  выше - война. По средней продолжительности жизни она на предпоследнем месте  в Европе (67-68 лет против канадских 82). От 3 до 6,5 млн. украинцев выезжают за  рубеж на заработки, тогда как Канада широко привлекает иммигрантов. Особенно  убийственны последствия русско- советского образа жизни для мужчин: Россия и  Украина делят 3-4 место в мире по этому показателю (86 на сто женщин)! Да, в  Канаде также небольшой перевес женского населения, но лишь за счет старшей  возрастной группы (более 65 лет), а до 40 лет наоборот, избыток мужчин. Впору  завозить невест!
Канада на 8-м месте по индексу человеческого развития, Украина на 83-м.  Канада на 7 месте среди наиболее конкурентоспособных стран мира, а Украина  вошла в двадцатку наиболее пораженных СПИДом. В Канаде 28 млн.  пользователей Интернета (около 82% населения), в Украине 15 млн. (33%). В Топ- 40 лучших ВУЗов мира обычно два-три канадских, украинских же нет и в Топ-400.  Среди нобелевских лауреатов 22 канадца, больше, чем на счету России-СССР, а об  Украине в этом контексте упоминать не стоит, слишком поздно она освободилась  от удушающих объятий метрополии. В канадском флоте 12 фрегатов и парламент  выделил еще 35 млрд. долларов на постройку новых кораблей. В Украине один  сторожевик. Канада поставляет космические манипуляторы для шаттлов и МКС, а  Украина утратила свою долю в консорциуме «Морской старт». И так далее и тому  подобное.
Как видим, при меньшем населении Канада добилась неизмеримо большего!  Там тяжелее работают? Ненамного. Но производительнее. И у них лучше, умнее,  человечнее устроено общество. Получается, при прочих равных условиях (а  Украина далеко не бедная по ресурсам и человеческому потенциалу страна, это  благословенная земля), очень многое зависит от стартовой позиции бывших  колоний. И от руководителей, разумеется. Почему у нас нет Гавелов, а все больше  Мобуту? Потому что мы совсем недавно освободились, а при столь долгих и  тесных связях с метрополией на уровень народа колонии и ее лидеров неизбежно  влияет постоянная утечка мозгов в центр и уровень самого центра.
Канадцам посчастливилось с Англией и с соседом, к тому же у них  метрополию отделял океан, у нас же под боком вечно будет Россия. Это наш  крест. Результат налицо.
О чем стоит поговорить подробнее. Многим, особенно в Донбассе, все еще  кажется странным, что индустриальная мощь не является символом и залогом  достатка. УССР была наиболее индустриально развитой из советских республик -  мы гордились этим, не понимая, что промышленность еще не показатель развития.  Например, лидирует по ее доле в ВВП Экваториальная Гвинея. За ней идут Катар,  Ливия, Ирак.
Индустриализация отнюдь не безусловное благо и спасибо Путину,  уничтожившему Донбасс. Ибо его модернизация потребовала бы колоссальных  средств. А он и так крайне дорого обошелся стране. Между прочим, с 1913 по 1940  гг. (из них семь лет ушли на войны и революции) украинская промышленность  выросла в семь раз. Феноменальный рывок! Доля производства средств  производства достигла 62% (при царе составляла всего лишь 36%). Но надо ли  сказать Москве спасибо за это? Ни в коем случае!
Перед войной Украина давала половину общесоюзного производства угля и  стали, две трети железной руды и чугуна. Будь она независимой, заняла бы второе  место в Европе по выплавке чугуна, третье по производству стали, четвертое по  добыче угля. Хорошо? Нет. Уровень жизни упал катастрофически.  Индустриализация потребовала колоссальных жертв, но заводы работали на войну,  затеваемую Сталиным. По планам первой пятилетки в тяжелую промышленность  Украины шло 87,5% капвложений, а в легкую и пищевую всего 12,5%. Это  означало индустриальный Гулаг в масштабах страны.
Пушки вместо масла! - скандировали нацисты, готовясь к переделу мира, но  мы готовились усерднее. У нас даже хлеба не было. Раскулачивание и Голодомор -  это также дань сверхиндустриализации. Страна голодала, дефицитом стало все,  даже товары первой необходимости. Народ роптал, в ответ Москва прибегла к  новым репрессиям. Тысячи и тысячи рабочих, инженеров и директоров стали  «вредителями» и лагерной пылью. Крайне дорого обошелся Украине русский  социальный эксперимент!
Наглядное доказательство - карта уровня преступности по областям  Украины  за 2012 год. Она очень напоминает карту продолжительности жизни (на востоке  та существенно ниже), распространения алкоголизма (с этим наоборот) - и  русского языка. А также карту областей, голосовавших за Януковича. Все это  плата за индустриализацию, но не только. Еще и за соседство с Россией и  сопутствующую маргинализацию Обратите кстати, внимание на показатели  Крыма - в криминальной сфере он лидирует с большим отрывом!
Свирепая метрополия оставила такой след (наследством сие назвать трудно),  что ликвидировать последствия придется долго и трудно. ГДР менее полувека  прессовали, и то ее земли еще не пришли в себя, нас же давили 350 лет. Давят и  сейчас.  И даже если произойдет невероятное чудо и в России придут к власти  демократы (откуда только они возьмутся?), нет никаких сомнений в том, что она и  тогда будет тормозить неньку.
Демократия там заканчивается на слове Украина, что недавно  продемонстрировал Лев Шлоссберг, поддерживая лично и от имени как бы  либеральной партии «Яблоко» идею очередного референдума в Крыму с  непременным учетом интересов России . Вплоть до внесения изменений в  конституцию Украины. И чем он лучше Маркова?
И потому главный урок Парижа однозначен: геть в iд Москви!
8. Виктория Колтунова Маленький рассказ о Голодоморе
Виктория Колтунова
Маленький рассказ о Голодоморе
 
Пять метров до краюшки хлеба
 
ГОЛОДОМОР. ОДЕССА.
Мой дед Яков, зимой 33-го работал в одесской городской пекарне, и ему полагался  рабочий паек. Однажды он возвращался домой с работы, как всегда, вприпрыжку.  Не потому что ему было весело, а потому, что у него не было ботинок. Его ноги  были обмотаны тряпками, а сверху надеты резиновые калоши, и бежать ему  приходилось, чтобы не отморозить пальцы на ногах. 
Пробегая по улице Ришельевской, он заметил своего приятеля Абрама, который  очень медленно, пошатываясь, брел по тротуару. Остановился поздороваться.
- Яша, - сказал ему Абрам. - Я умираю с голоду, помоги.
 
- Иди к нам, - ответил дед. - Лиза тебя покормит. Только я не могу идти медленно,  как ты, я отморожу ноги. Ты извини, но я побегу, а ты иди к нам, как можешь.
 
И он убежал. Так они и двигались по направлению к дому деда, один в ботинках,  но медленно, потому что совсем ослабел, а другой бегом, потому что мороз уже  забрался в калоши и щипал деда за пальцы.
Дома дед сказал: «Лиза, там идет Абрам, он совсем плохой от голода, покорми  его».
Хорошо, - ответила бабушка. Она положила на тарелку исходившую паром  картофелину и скибочку черного хлеба, отмерила двумя пальцами щепоть соли.  Накрыла все это вчетверо сложенным полотенечком, чтобы картошина не остыла.  И они сели обедать. Каждый съел по половинке крупной картофелины и скибочке  хлеба.
Время шло. Абрам не появлялся. Прошло тридцать минут. Потом сорок. Дед  заволновался.
-
 Не может он так долго идти, я схожу, посмотрю. 
Он снова обмотал ноги тряпками, сунул их в калоши и бегом выбежал во двор.
Дед не сразу понял, что это темнеет впереди, потому что тело Абрама уже  припорошило снегом. Он сел около него на корточки, перевернул друга на спину,  ладонью закрыл ему глаза и заплакал.
 
Над острым углом крыши поднялась луна и высветила снежный саван маленького  советского человека, одного из миллионов, не дошедшего до своей краюхи хлеба  всего лишь пять метров…
9. Наталия Кравченко Стихи о счастье
Наталия Кравченко
Стихи о счастье
 ***
Мучительно хочется счастья.
И я называю им лес,
окошко, раскрытое настежь,
холодную ласку небес.

И боль, и тоску, и страданье
я радостью назову.
Не так уж важно названье,
во сне или наяву.
***
 Как был хорош он, зряшный мир вчерашний,
 как в вечность распахнувшаяся дверь.
 Казалось, ничего уже не страшно!
 Или напротив - страшно всё теперь.
 Мне помнится: то зелено, то вьюжно,
 тяжёлых звёзд рассыпано драже...
 Всё было так прекрасно, так ненужно,
 как никогда не будет мне уже.
 Прощаю мира суетную бренность.
 Прощаюсь с вещей музыкой дождя.
 Как нищему, Вам подаю на бедность
 свою любовь, навеки уходя.
 Прощаю все потери и напасти.
 Прощаю этот сумрак голубой.
 И, кажется, я сотворяю счастье
 из тьмы всего, что составляет боль.
***
 Листая как-то книжку, нахожу
 обёртки от давнишних шоколадок.
 И в памяти счастливо ворошу, - 
 как детства вкус пленителен и сладок.
 Таких уже названий даже нет, 
 и нет родных, что мне дарили сласти. 
 Остался в книжке их бумажный след, 
 обёртка, под которой было счастье.
 Закладки детства бережно хранить... 
 Счастливым фантом станет этот фантик. 
 А если и прервалась где-то нить -
 ты сможешь вновь связать её на бантик.
 * * *
 "Весна" Боттичелли, "Весна" Боттичелли,
 летящие линии в солнечном теле,
 струящийся, плавный, томительный танец,
 шары золотые, хитонов багрянец.
 О чудо чудес, "боттичелиев контур",
 мазок, убегающий вдаль к горизонту.
 В изломах материй и складках капризных -
 сознание хрупкости, зыбкости жизни.
 В изменчивых лицах мадонн Боттичелли
 есть то, что мы втайне от жизни хотели,
 всё то, что пленяет нездешнею властью -
 пронзительно-чёткая формула счастья.
 
 ***
 У счастливой любви не бывает стихов
                                                       А. Кушнер
 У счастливой любви не бывает стихов?
 Как я счастлива Вас опровергнуть!
 У меня их - как в поле цветов, как грехов,
 всяких-разных, пусть даже и скверных.
 Фотовспышками строчек ловящих момент,
 передать его прелесть бессильных...
 Вспоминается кстати любимый фрагмент
 из любимого старого фильма.
 Там девчонка кружилась рассветной порой,
 и струилась вода дождевая.
 "А ведь так не бывает!" - кричал ей герой.
 "Нет, бывает, - смеялась. - Бывает!"
 ***
 Это счастье далось мне с кровью.
 Трепетали ресницы трав,
 ветер встрёпанный бесконтрольно
 демонстрировал дикий нрав.
 И прижались тела и души,
 как у Бога в одной горсти,
 околесицу леса слушать
 и такую же вслух нести.
 Хлынул на плечи тёплый ливень,
 выжег радугой всё дотла.
 Я такою враздрыг счастливой
 никогда ещё не была!
 И запомнила день-виденье,
 замечательный и большой.
 Окончательность совпаденья
 с самой близкою мне душой.
***
 Лохматое, неприбранное счастье
 без серенад, сонетов и свечей.
 Браслеты не теснят ему запястья,
 не режет слух возвышенность речей.
 Домашний круг. Уютный отсвет лампы.
 Банальнее картины не найти.
 Но в личной жизни нам милее штампы
 и низких истин торные пути.
* * *
Как бы вы вашу душу в страстях ни метелили,
как бы ваша мечта ни витала воздушно -
настоящее счастье всегда незатейливо:
тесный столик на кухне, ночник над подушкой.

Проторёнными тропами жизнь устилается.
Не беда, коль не хватит в ней соли и перца.
Поцелуи чужих на губах могут плавиться,
но они никогда не доходят до сердца.

Настоящее счастье - простое, но прочное,
познаётся бок о бок, в обнимку, впритирку.
Ты один настоящий, все бывшие, прочие -
только бледные оттиски через копирку.
***
Коса на камень, плеть на обух,
тень на плетень.
А мы с тобой живём бок о бок
который день.

Что нам Гекуба, мы Гекубе,
любое дно,
когда мы есть, когда мы любим
и заодно.

За разговорами, за чаем
часов как нет.
А если вдруг и заскучаем -
есть Интернет.

Хоть мы ещё не очень стары,
но наш уклад
нас сделал старосветской парой
на новый лад.

А Гоголь хоть женат и не был,
прожил как волк,
но в счастье истинном семейном
он ведал толк!
* * *
Пестрят и рвутся тут и там
клочки по всей округе:
"Сниму", "куплю", "продам", "отдам
в заботливые руки",

"вишнёвый сад", "добротный дом",
"собаку" или "дачу"...
А в сущности, все об одном
толкуют, пишут, плачут.

Как будто бы один блокнот,
разодранный на части,
взывает, жаждет - не банкнот -
тепла, уюта, счастья!

Бумаги рваные листки
трепещут, словно флаги -
куски надежды и тоски,
промокшие от влаги.
***
 Помню какую-то передачу, 
 где журналист у народных масс 
 всё выпытывал наудачу: 
 «Что такое - счастье для вас?» 
 И отвечали ему - нелепей 
 трудно придумать: «Когда весна!» 
 «Счастье - когда две радуги в небе!» 
 «Счастье - когда нам поёт «На-На»! 
 Всё молодые ему девчонки 
 под микрофон попадались тогда. 
 Щёки горели, взлетали чёлки. 
 Что они знали в такие года? 
 А журналист их слушал вполуха, 
 всё кружил средь этих лолит, 
 и вдруг сказала одна старуха: 
 «Счастье - когда ничего не болит». 
 Девочка плачет у Окуджавы - 
 шарик спрятался в небесах. 
 Но не её, а старушку жалко - 
 слёзы той тяжелей на весах. 
 Целая жизнь пролегла меж ними, 
 путь от шариков - до молитв. 
 «Счастье - когда две радуги в небе!» 
 «Счастье - когда ничего не болит». 
 Солнце не ведает ночи озноба, 
 рассвет никогда не поймёт закат, 
 как юность - того, кто у двери гроба, 
 как нищету - кто, как Крез, богат. 
 Детских пирожных в песочнице прелесть 
 сменит старости чёрствый пирог. 
 Радуйте сердце, обманы апреля, 
 пока не настанет декабрьский срок! 
 Когда моего вдруг коснётся слуха 
 восторг наивный, что с фальшью слит, 
 мне вспоминается та старуха: 
 «Счастье - когда ничего не болит». 
 Что мне добавить к словам старухи? 
 Уточню только ряд идей. 
 Счастье - когда не стреляет в ухе. 
 Счастье - когда не стреляют нигде! 
 Счастье - когда наполнены миски, 
 когда хоть что-то есть впереди. 
 Счастье - когда не болеет близкий.
 Когда не болит планета в груди.
***
  Когда по судьбы наущенью
  года протекали в тоске,
  жила я предощущеньем,
  от счастья на волоске.
  Казалось, что-то случиться
  сегодня со мной должно,
  и утро, как синяя птица,
  стучалось в моё окно.
  Сбылось всё, что в снах томило.
  (Не верится, что сбылось!)
  Но стрелка судьбы застыла.
  Недвижна земная ось.
  Есть всё, что для счастья надо:
  работа, семья, дела.
  Но где та босая радость,
  куда она забрела?
  И рвётся душа на части...
  Вдруг ночью проснусь в тоске:
  ах, где то былое счастье,
  от счастья на волоске?
***
 Обернулась заурядной пылью 
 та на крыльях бабочки пыльца. 
 То, что было сказкой - стало былью, 
 но всё ждёшь счастливого конца.
 Обрастает раковиной жемчуг, 
 замутились взрытые ключи. 
 Голос счастья ещё что-то шепчет, 
 но слова уже не различить.

***
Я отбилась от стаи,
заблудилась в былом.
Из себя вырастаю
угловатым крылом.

Жизнь, как старое платье,
узковата в плечах.
Чем мы только не платим
за сиянье в очах.

Старомодное счастье,
непошедшее впрок,
разберу на запчасти
отчеканенных строк.

Пусть не хлеб, а лишь камень
на ладони как шрам,
залатаем стихами -
что разлезлось по швам.
***
 Я несчастлива? Я счастлива.
 Жизнь застыла у причала.
 А вокруг всё так участливо
 и внимательно молчало.
 Я одна? О нет, единственна!
 И совсем не одинока.
 С неба чей-то глаз  таинственный
 на меня глядит в бинокль.
 Я замечена... Отмечена...
 Здравствуй, канувшее в небыль!
 На губах горчинка вечера
 и прозрачный привкус неба.
 ***
 Облик счастья порой печален,
 но он может быть лишь с тобой.
 Растворяю, как сахар в чае,
 я в себе дорогую боль.
 Там, где тонко - там стало прочно.
 Сердце, словно глаза, протри.
 Счастья нет, говорят нам строчки.
 Нет на свете, но есть внутри.
 ***
  Не пыль вытираю - пылинки  сдуваю
  с того, что люблю, перед чем трепещу.
  Из этих пылинок слагаю слова я
  и большего счастья себе не ищу.
  Мы все в этом мире дрожим как былинки,
  подвластные грозам, ветрам и волнам.
  Любите, храните, сдувайте пылинки
  с того, что любимо, что дорого нам!
***
Простое счастье - есть кому обнять,
кому сказать: болезный мой, коханий.
И это не убить и не отнять.
Вселенная тепла твоим дыханьем.
Знакомы от макушек и до пят,
не знавшие вторжения чужого...
Ворочаются в душах и не спят
дитёныши ушедшего большого.
Пусть жизнь уже изношена до дыр,
притихли звуки и поблёкли краски, -
мы высосем из пальца целый мир
и сочиним конец хороший сказке.
Прошу, судьба, подольше не ударь,
пусть поцелуем станет эта точка...
И облетает сердца календарь,
оставив два последние листочка.
***
Не там, не здесь, а где-то между,
жду, как гирлянды фонарей
зажгут во мне огни надежды,
и мир покажется добрей.

Намёки ангелов так тонки,
так звонки птичьи голоса.
В колясках детские глазёнки
впервые видят небеса.

Вплету в венок кружащих улиц
цвет своих глаз, волос, одежд
и затеряюсь среди умниц,
упрямиц, модниц и невежд,

чтоб притвориться, раствориться
в водовороте бытия
и стать счастливою частицей
чего-то большего, чем я.
***
 Какая-то тихая тайна
 незыблемо дремлет в груди.
 Я знаю, что всё не случайно.
 Я верю, что всё впереди.
 Бреду по осенней аллее.
 Деревья цветные, как сны ....
 И солнечный зайчик милее
 холодного сердца луны.
 Прощайте, прощайте, прощайте...
 Я вам навсегда улыбнусь.
 Бросаю монетку на счастье -
 вдруг в будущей жизни вернусь?

10. Аркадий Маргулис Если бы не исчез мистер Айсфилд
 
 
Аркадий Маргулис
 
Если бы не исчез мистер Айсфилд
"Се даю вам власть наступать на змей и скорпионов 
и на всю силу вражескую, и ничто не повредит вам". 
Новый Завет. Евангелие от Луки 
Глава 10. Стих 19.
 
Милю за милей автотрасса рассекала надвое панораму пустынной местности. По  обе стороны дороги чуть заметно поворачивались две равнодушные равнины,  напоминающие - от горизонта до горизонта - двух исполинских черепах. Хмурый вечер  неряшливо ронял минуты, и в унисон им еще падали кое-где капли дождя, когда джип с  натугой взял подъем на холмы Пэйлсфорда. Трасса то упиралась в небеса, горбатые из- за обилия туч, то соскальзывала в низины. Оставалось еще десяток миль до развилки.  Левый ее рукав исподволь убегал в неизвестность. Но правый извивался среди холмов к  низкорослым строениям Тритауна - административного центра трех размазанных по  округе городков. Блэк посмотрел на заднее сидение, где дремали Мэри и обе малышки,  и включил фары. Свет высверлил в темноте глянцевитый тоннель. 
- Патрик. Пора, наш дебют, - сказал он, зная наверняка, что сын поймет. Их  общение - гордость Блэка - жесты, мимика, выражение глаз, но чаще фразы, едва ли  понятные посторонним. Патрик наклонился к аппарату. Зуммер заскрипел - будто под  челюстями раскололась скорлупа ореха. А затем прохрипел голос: 
- Ого! Блэкки, салют! Так вы здесь? У меня высветился ваш номер телефона. 
- Я еще в пути, господин Айсфилд. Хотя, уже близко. - ответил Блэк, старательно  выговаривая слова. 
- Прекрасная весть. Добро пожаловать в наши пределы. Приготовил вам ключи от  дома. Если захотите, сможете добраться еще сегодня. Или переночевать, а утром  добраться. Ну, договорились? Жду вас. 
Блэк с облегчением обнял за плечи Патрика, второй рукой управляя машиной.  Патрик прижался затылком к его подмышке. 
Пройдя поворот, джип помчался навстречу провинциальным огням Тритауна,  затем по лабиринтам улиц к зданию муниципалитета. Чьи окна слились с ночным  мраком. Светилось единственное окно выше первого этажа. Под тормозами зашипели  шины, и джип остановился. Блэк зашел в здание, беспрепятственно миновал аквариум  охранника и поднялся наверх. Рама распахнутой двери обрамляла сутулую фигуру. 
- Понимаю, понимаю ваше состояние. Остальных наповал сразила усталость? -  прозвучал голос мистера Айсфилда. 
- Вы угадали. Нет смысла подыматься всем, - ответил Блэк, пожимая протянутую  волосатую длань. 
- Итак, снова в Тритауне, мистер Хэджхог? Поздравляю. Надеюсь, мой дорогой  путешественник, что в скором времени смогу называть вас не только  соотечественником, но и земляком. 
- Поверьте, мы очень признательны. В жизни у нас не было своей гавани. Мэри  обязательно засвидетельствует Вам почтение в ближайшие дни. 
- Действительно, ей важно поскорее появиться в мэрии, чтобы соблюсти  формальности. А вот и ключи. Отправитесь домой сейчас же? 
- Поедем поутру. Надо передохнуть. 
- Сочувствую... Знаете, как проехать к ближайшему отелю? 
- В прошлый раз я останавливался в "Голд грэйн". 
- Это прямо и под пятым светофором направо. 
Они спустились по лестнице. В аквариуме привстал охранник. 
- Не трудитесь проверять, дружище, - сказал ему Айсфилд, - двери наверху я  запер собственноручно. 
- Даже не встал бы, не будь ночного обхода, - признался охранник. Со скуки он  не прочь был поговорить. Но его сбил с мысли отдаленный рёв. За ним разразился  визгливый хохот. 
- Что это? - изумился Блэк. 
- Представьте себе, дикие звери. Скоро месяц, как они у нас водятся, - охотно  ответил охранник, - в Тритауне доживает последние дни передвижной зоопарк.  Говорят, отправится дальше на север. 
- Развлечете ребятишек, если успеете посетить, - добавил мистер Айсфилд. До  встречи, мистер Хэджхог. 
- Спокойной ночи, мистер Айсфилд. 
Прошлое южного захолустья таращило глаза. Ленивое океанское побережье.  Одноклассники Мэри Стоун и Блэк Хэджхог. Близость на расстоянии - как ощущение  ожога от снега. Разлука и возвращение. Блэк, раздираемый противоречиями войны.  Искореженный контузией и ранением. Толстокожим юродством бытия. Недосягаемыми  мечтами о тихой заводи. Испытавший муки потерь. Годы детства и отрочества прошли в  доме деда, заменившего отца и умершую в родовых схватках мать. Отец Блэка женился  повторно. Тогда и было решено: Блэку жить с дедом, а младшему брату - в новой семье  отца. С того времени дед и внук не разлучались. Даже на войне. Пока дед, армейский  священник, не исчез во взрыве гранаты, брошенной в походную палатку лазутчиком.  Исподтишка судьба готовила Блэку следующее страдание - гибель отца и брата.  Познавший дыхание смерти и часто видавший её, он так и не примирился с  необратимостью потерь. Как выстрелы в упор, добили его предательство близкой  женщины и равнодушие лучшего друга.Что ждало Блэка в тисках одиночества! Рабство -  алкоголь, наркотики, продажная любовь, чужая воля. Быть может, тюрьма. Или даже  смерть, но уже как награда? Он шел, не оглядываясь, покорный происходящему.  Оставался шаг к нижней точке безрадостного Рубикона, где зияла пасть  всепоглощающей тьмы. Он приготовился умереть. Готовый к последнему усилию. Но на  краю пропасти его встретила сияющая звезда детства - Мэри Стоун. Славная девочка  Мэри Стоун. С душой настоящей женщины, способной вытащить мужчину из любого  дерьма. Даже из беспамятства. Даже из небытия. Первая встреча. Выразительность глаз.  Бальзам движений. Логика слов. Он не мог представить себе, как нашла она место, где  ему оставалось сделать гибельный шаг. Почему выпала такая удача. Куда Мэри пойдет с  ним. Упрека не слышал от нее Блэк в последующие дни. Как бы тяжко ни приходилось.  Безработица набрасывалась, как цепной пёс. Унизительные скитания. Поиски  заработка. Долги и угрозы. И лютое безденежье. Но он выстоял. Удержался. Ради нее.  Ради детей - сына Патрика и двух белокурых близнецов Лауры и Кристины. Не мог  отступить. От благотворительной акции из газетного объявления повеяло удачей.  Муниципалитет Тритауна приглашал семью, обещая помощь жильем и работой. После  предварительных телефонных переговоров Блэк отбыл в Тритаун. Он задержался там  пару дней, подписал нужные бумаги. Свою подпись Мэри отправила по факсу. И теперь  Блэк Чэджхог вез семью домой. В дом, где они зажгут очаг на долгие годы. Они очень  надеялись на это. Может быть, теперь все изменится к лучшему. Может быть, теперь  они будут вполне счастливы. 
Блэк завел машину на стоянку отеля, где уныло пустовали места, и осторожно,  чтобы не испугать, разбудил Мэри. И пока она занималась сборами, прошел в фойе  получить номер. Расторопный администратор, выдавая ключи, обещал разбудить на  рассвете. 
Обстановка апартаментов предполагала аскетический быт. Не две кровати, а два  полигона отнимали у комнаты основной запас площади. Детей разместили на одной  кровати, а Мэри и Блэк устроились на второй. Юный месяц, нанизав на рог облака,  всмотрелся в окно. 
Ко времени, когда администратор позвонил в номер, Мэри давно проснулась.  Успела подогреть в микроволновой печи бутерброды с сыром и ветчиной. Хотя можно  было позавтракать в ресторане гостиницы. 
- Перекусим в машине. Есть еще время. Через полчаса будем дома. В машину! -  скомандовал Блэк. Ему не терпелось быстрее добраться. Остановиться. Чтобы увидеть и  начать. 
Ночь растерзала ненастье - погожим утром Блэк запрыгнул в машину. Двигатель  взревел, джип сорвался с места и покатил по улицам Тритауна. Безлюдным и в дневные  часы. Вдогонку за рокотом машины, берущей на скорости повороты, бездорожно  поскакал обезьяний хохот. Утренняя свежесть пронизала короткие волосы Блэка.  Промелькнули северные окраины города, выдавив из себя, как из тюбика, проселочное  шоссе. Впереди приземисто маячили строения Стэггерстейна. Это и была конечная  цель. Блэк остановил джип на единственной - тупиковой улице. Между двумя  двухэтажными домами. Их окна безучастно сталкивали солнечный свет на  приусадебные участки, огороженные ржавой сеткой забора. 
- Опля! Поздравляю с прибытием, - сказал Блэк и вылез из джипа. 
Патрик открыл двери для Мэри и сестер. Все вышли и стали осматриваться. Блэк  с наслаждением потянулся. Малышки, увидев резвящуюся в траве бабочку, принялись  догонять ее. Блэк смотрел на Мэри, улыбаясь. 
- Похоже, здесь мирно решаются проблемы. Можно не волноваться. Например,  очень радует умеренность дорожного движения. Для детей это кстати, - сказал он. 
- Сказочное приволье. Спокойствие и тишина. - согласилась Мэри, поправляя  ладонью волосы. 
- А воздух? М-м! Какой воздух! Дыши...Чувствуешь - как пьянит? Кровь  приливает в голову. Щеки горят. 
- Ошибаешься. Тс-с-с..., - прижала Мэри к губам палец, - это кто-то о тебе  вспоминает. Есть такое поверье. 
- Честное слово. О нас думает мистер Айсфилд. Больше некому. Я ему обещал,  что ты как можно скорее появишься в мэрии. 
И они, рассмотрев адресные надписи, двинулись к дому, расположенному правее.  Между высоких заборов, окружающих каждый из домов. Под солнцем нежилось  кошачье семейство. 
- Наверное, здесь сладко спится, - заметил Блэк, подходя к крыльцу со связкой  ключей на пальце. 
Мэри, Патрик и малышки подошли поближе, и Блэк отпер дверь. Открываясь, она  жалобно вздохнула. Они ступили в холл, плавно превращающийся в гостиную и кухню.  Поднялись по винтовой лестнице на второй этаж, прошлись по комнатам. И, находясь в  салоне, выглянули в окно. У дома напротив свежевыстиранное белье оттягивало шнур. 
- Серьезный парень, я вижу, этот Айсфилд. Всё на месте, как обещал. Мебель...  Постель... Электроприборы... Не удивлюсь, если холодильник заполнен припасами. -  сказал Блэк, открывая дверцу камеры, когда возвратились в кухню, - невероятно! Так и  есть. Здесь впрямь далеко не пусто! Можешь заняться праздничным обедом. 
- Восторг! А эта стиральная машина! Готовься поблагодарить мистера Айсфилда  заново. Вот что, пригласи его на новоселье, - ответила Мэри, поворачиваясь к нему, - и  нужно проветрить комнаты. Странный запах. Откуда это? Как прошлогодняя плесень.  Чувствуешь, что ли? Хочется кашлять. 
- Пустяки, Мэри. Обещаю поставить мощный кондиционер. Заживем на славу. Я  каждый день готов петь торжественные гимны судьбе! 
В это время во входную дверь аккуратно позвонили. 
- Господа, Ваша первая аудиенция, - помпезно заявил Патрик, - впущу  посетителей, если будет велено. 
Он учтиво приоткрыл дверь. На пороге стояла зрелая брюнетка. От стрелки  пробора на ее голове ниспадали к плечам крашенные в оранжевый отлив соломенно- жгучие волосы. В рукавах фланелевого халата виднелась белизна припухших запястий, а  на дне голубых глаз - легкая рябь любопытства. 
- Наконец! Наконец-то дождалась живых соседей! Воистину драгоценный  подарок, - с наслаждением пропела она, - мы в одиночестве коротаем здесь пятую  неделю: мой муж Клаус, Дебора - то-есть, я и четверо наших ребятишек. Души в них не  чаем... Теперь убедилась, что вы действительно появились. Добро пожаловать в  Стеггерстейн! С вашим приездом будто заново родилась. Если мешают мои тряпки -  скажите. Могу сразу убрать, чтобы не портили вид. 
- Мэри, Блэк и дети: Патрик, Лаура, Кристина, - представил семью Блэк. Если Вы  о белье - не беспокойтесь. Думаю, сочтемся, Дебора. У нас стирка тоже в фаворе. Пусть  ваше белье сохнет сколько душе угодно. 
- Так заходите к нам. Познакомлю с Клаусом и сорванцами. 
- Ладно, Дебора, - снова за всех ответил Блэк, - постараемся не задолжать,  обязательно заглянем. 
И Дебора стремительно исчезла, будто и не появлялась. 
- К тому же она милочка, - сказала Мэри и, почувствовав себя полномочной  хозяйкой, занялась подготовкой к обеду. Блэк отправился наверх осваивать территорию -  для начала можно было сосчитать комнаты. Патрик занялся телевизором. Сестренки  расположились на коврике у экрана. 
Хорошо было ощущать, что где-то что-то происходит. И никуда не хотелось, да и  незачем было идти - ни взрослым, ни детям. Будто сговорившись, все погрузились в  созерцание обители. Они дышали и никак не могли надышаться уютом. Предстоящими  часами отдыха - их церемонно провозглашали старинные ходики в одной из комнат  наверху. 
Ополоснув посуду, Мэри поднялась в салон, прислонилась к окну, выходящему на  улицу. Если это место могло по-настоящему называться улицей. Все было таким же, как  и утром, но одновременно другим. Мэри присмотрелась и поняла - это Дебора успела  убрать белье. И теперь стали видны серые сваи, подпирающие мансарду. И что-то еще  привлекало внимание. Мэри долго всматривалась. И различила между рядами свай  будто бы фигуры кукол, подвешенных в пустоте нулевого этажа. То, что могло  спрятаться от любопытного взора внизу, стало видимым отсюда. Мэри пригляделась  внимательнее. Это были не куклы - скорее, грубая имитация человеческих скелетов,  вытесанных из дерева, скрепленных между собою веревками и подвешенных к потолку.  В строгом порядке рядов и шеренг. 
- Боже мой, - удивленно воскликнула Мэри, - зачем это здесь? 
Она подозвала Блэка и показала ему. Он всматривался долго, напряженно и  настойчиво. И молчал. 
- Что это может быть, Блэк? - спросила, тая тревогу, Мэри. 
- Понятия не имею. Скорее всего, притязания прежних хозяев на архитектурную  оригинальность, - ответил, раздумывая, Блэк, - забавно. Погоди, ведь Дебора наверняка  что-нибудь знает. Они-то живут здесь не первый день - давно разобрались в этой  чертовщине. Надо спросить. Забеги к ней посплетничать на досуге. 
Вечером Мэри отправилась в дом напротив. Ей проще было бы думать, что между  сваями подцеплены погремушки. Что все скоро объяснится и объяснится просто. И что  страх - всего лишь воображение, деформированное предрассудками. Ничем особенным  и не может быть этот хлам под мансардой! Абсолютно. Но все же ей было не по себе. И  она позвонила в дверь. Ей открыла Дебора. В том же фланелевом халате, но под  кокетливо белым передником. 
- Это ты, дорогая! Я чувствовала, нам попались настоящие соседи, - засветилась  она улыбкой с порога, - заходи, располагайся, как дома. 
- Я только на пару минут. 
- Для начала могла бы и дольше. Я так рада тебе. 
- В следующий раз, Дебора. Как высохло белье? 
- Прекрасно, Мэри. Но, если я правильно поняла, тебя интересует то, что  обнаружилось за ним. 
- Угадала. Завидую твоей замечательной проницательности. 
- Надеюсь, мы станем подругами. 
Конечно. Хотелось бы докопаться - в чем же дело. 
- За чашечкой кофе, разумеется? Пока мои мужчины воткнули носы в телевизор.  Когда футбол - забывают всё. От начала до конца. Садись, Мэри, сюда. 
И Дебора принялась хлопотать. Разлила в чашечки кофе, села напротив. 
- Возьми молока. Оба дома принадлежали каким-то индейцам. Говорят -  духовному вождю пропавшего племени. Владельцы исчезли, а деревяшки болтаются с  того времени. Вот и все. Я тебя успокоила? 
- Кажется - да. Хотя остались нюансы. 
- У моего Клауса собственное мнение на этот счет. Хочешь поговорить с ним? -  спросила Дебора и, не дождавшись ответа, позвала мужа. Сначала на винтовой  лестнице, точно такой же, как и в доме Мэри, показались огромные ступни в  мокасинах. Следом постепенно спустился и сам небритый великан Клаус, муж Деборы. 
- Это наша соседка Мэри, - сказала Дебора, - ее волнуют деревянные истуканы  под мансардой. 
- Рад знакомству, Мэри, - сказал Клаус, - не знаю - что рассказала Дебора. Но мне  кажется здесь все не так, как привыкли видеть. Думаю, не стоит поднимать из-за этого  переполох и вообще обращать внимание. Со временем перемелется. 
Мэри выслушала, попрощалась и возвратилась домой. 
- Ты был близок к истине. Все объяснилось, - поделилась она с Блэком  результатами визита, - представляешь, какая экзотика: мы, вероятно, живем в  церковной обители исчезнувших некогда индейцев. 
- Надо же, - удивился Блэк, - не захочется ли хозяевам проведать родные места? 
И будто, подтверждая или опровергая его, вдалеке прозвучал обезьяний хохот. 
На следующий день после завтрака Мэри вышла наружу подышать. Воздух с  полевым ароматом был освежающе чист. За забором, обнявшим грядки, она увидела  Клауса. Он поправлял рубище на хребте огородного пугала. И она поздоровалась,  подойдя поближе к забору. Только теперь увидев двух малышей, лениво греющихся на  солнце. Им почему-то не хотелось резвиться. 
- На правах первопроходца я успел прихватить кусок вашего надела и даже  засеять морковь, - признался Клаус, - но это было до вашего приезда. Могу восстановить  статус-кво по половинной меже. 
- Не стоит, Клаус. Давайте отложим до следующего сезона, - ответила Мэри, -  пусть вырастает морковь, угостите с первого урожая. 
- Дети смогут лакомиться прямо с грядки, - вопросительно заметил Клаус. 
- А как с поливом? - тактично переменила окраску темы Мэри, - откуда брать  воду? 
- Там, возле вашего дома, - указал пальцем Клаус, - есть колодец с помпой и  шлангами. Я уже пробовал. Удобно. Но я пользуюсь водопроводной водой. Подключаю  у себя в доме. Пришлось добыть кусок шланга. 
Ведя за руки обеих малышек, вышел Блэк. Мэри помахала ему рукой и сказала: 
- Пока, Клаус. Было приятно пообщаться. Нужно прогулять детишек. Привет  супруге. Заглянем позже, если не возражаете. Хочу представить своего мужа. Но не  сейчас. 
- Когда угодно, Мэри, - ответил Клаус, - заходите в любое время. Будем рады. 
И Мэри подошла к Блэку. Со вчерашнего дня неясная тревога не покидала ее. Как  будто кто-то мерзко нашептывал гадости. Но не вслух. И они двинулись вокруг дома,  пока не остановились напротив внутреннего фасада. Около мансарды, подпираемой  серыми сваями, наполовину спрятанными в пространстве нулевого этажа. Куда  преграждал доступ колодец, скорее бассейн, овально вытянутый вдоль фасада не менее,  чем на два метра. От воды резко веяло холодом -  это казалось странным, ведь сюда  доставало на закате летнее солнце. И резко пахло плесенью. Они подошли поближе. В  воде, темной и вместе с тем прозрачно страшной, открывающей взгляду косматость  сизых мхов на колодезных стенах, плавали два ската! Один - огромный, второй - чуть  поменьше. Третий, мертвый, неприметно лежал на бордюре колодца. 
- Господи! Да что же это все означает? - воскликнула Мэри, - Отойдите от воды,  дети! С ума сойти можно! 
- Всего лишь чья-то небрежность, - попытался ободрить ее Блэк, - не трогай,  годится котам на поживу. 
- Хочу заглянуть внутрь, - сказала Мэри. 
И она, брезгливо обойдя бордюр, присев на корточки у края нулевого этажа,  стала внимательно рассматривать пространство за сваями. Ее глаза, быстро свыкшиеся с  темнотой, отчетливо различили знакомую картину. Такую же, как под мансардой дома  Деборы и Клауса. В пустоте между серыми сваями висели связанные веревками между  собой скелеты. Взвод деревянных идолов, выстроенных в боевом порядке. При более  благодушном взгляде гротеск увиденного мог бы напомнить торговую лавку нелегалов,  где за умеренную цену продавалась археологическая добыча. Но взгляд Мэри не был на  столько благодушным. Ей было страшно, но она хотела выяснить все до конца. Хотя бы  ради детей. И во имя благополучия Блэка - поэтому она решила не посвящать его в свои  планы. Ведь случаются иногда необъяснимые неприятности. 
- Ну что там? Побудь с детьми. Я тоже хочу увидеть, - сказал Блэк. 
- Здесь тоже скелеты. Скорее отсюда. Мне стало зябко, - побледнев, обессиленно  прошептала Мэри. 
И они вернулись домой. Их одолевали беспокойные мысли, каждого свои. Когда  уложили малышек спать и разбрелись по комнатам - Блэк в невеселых раздумьях, а  Патрик настраивать компьютер, Мэри занялась стиральной машиной. Но, загрузив  белье, она в сердцах хлопнула дверцей и поднялась наверх. Блэк рассматривал книгу. 
- Что-то читаешь? - спросила она его. 
- Так - просматриваю. 
- Значит, не интересно? 
- О чем ты? - встряхнулся Блэк, как после назойливого сна. 
В ответ Мэри с сомнением покачала головой. 
- Да так, нахлынули воспоминания детства, - отвлеченно объяснил он, не желая  проявить перед ней чувства тревоги, не вполне ясного и себе. 
Но Блэк сказал Мэри правду. Ему вспомнилось, как дед на память цитировал  куски текстов из святого писания. Но странным было именно то, что в голове Блэка  вдруг ожили выдержки этих текстов, удивительно созвучные причинам его тревоги. И  когда Мэри ушла, Блэк принялся перелистывать страницы Библии, отыскивая всё,  касающееся идолов и воды, их признаков и свойств. 
К вечеру Мэри устала ждать. Ее чувства обострились, а тревога возросла так, что,  казалось, действовать надо без промедления, иначе можно опоздать. Совладать с собою  она более не пыталась и решила продолжить расследование немедленно. Она  выскользнула наружу и подбежала к колодцу. Запах плесени жег ноздри. Вода  совершенно потемнела. Тушка ската на бордюре стала пунцовой. Мэри будто бы  услышала зловещий шепот и, преодолевая дрожь, заглянула в пространство нулевого  этажа. Она проснулась бы с облегчением, но это был не сон. Или ей показалось, что  деревянные скелеты вздрагивают? И только сейчас в центре последнего ряда она  заметила фигуру, отличающуюся от прочих. Голову ее украшало нечто похожее на  плюмаж верховного вождя. И рядом с этой фигурой, как будто готовой издать боевой  клич, Мэри отчетливо, слишком отчетливо, увидела то ли человека, то ли обезьяну,  неизвестно каким образом пробравшуюся туда. И мучительное чувство сопричастности  к странному существу овладело ею. И она явственно услышала зловещий шепот: "Духи  немые и глухие! Именем князя бездны повелеваю вам выйти на свободу". При  последних звуках обезьяна захохотала и начала дергать веревки. И все скелеты, будучи  связаны между собой, являясь благодаря этим связям единым послушным организмом,  стали ритмично покачиваться. И по мере того, как они двигались, коричневое дерево  приобретало красноватый оттенок, и создавалось впечатление, что кровь сочится из  приплясывающих фигур. Мэри почувствовала вдруг, что тело ее стало неподатливым, а  холод, испаряющийся из колодца, останавливает ей сердце. Она едва смогла оглянуться.  Но оглянувшись, ощутила толчок в грудь. Сознание её затуманилось. И она уже как во  сне увидела, что к тушке ската крадется по бордюру зверек со вздыбленной шерстью... 
Услышав обезьяний хохот, Блэк вложил пальцы между страницами книги и  подумал: 
- Что это со мной? Почему такая тоска? Всё - ерунда. На войне бывало похуже. 
Но страницы книги, строки, прижатые к его ладоням, вдруг увиделись им  воочию, словно озвученные голосом деда: "...жаждущему дам даром от источника воды  живой". Ходики в комнате жертвенно пропели восемь раз. И ему подумалось: "Почему  же вода в колодце так мёртвенно заплесневела, но одновременно так холодна и  прозрачна? Будто никем не узнанный подземный поток воды мёртвой наполняет  водоёмы у основ жилищ - покоящихся, в свою очередь, на идолах. Но что тогда такое  эти скаты в этой воде? Что они? Ведь сказано: вода - источник. Источник - чего?  Знаний? Информации? Духовной силы? Что имелось ввиду? Но если источник,  питающий людей, их общины и семьи, в действительности источник мёртвой воды  бездны, - то что же эти твари? Создания, потерявшие изначальную среду обитания. И  ставшие убийцами себе подобных?" Его мысли прервал крик. Крик Мэри за окнами. Не  помня себя, он бросился вниз, обежал дом. И в подступивших сумерках увидел возле  колодца Мэри. Свою Мэри, но с окровавленными губами. Блэк задрожал, охватил  ладонями её голову. 
- Господи, Мэри! Что с тобой? Кто посмел? Кто? - исступленно закричал он. 
Но она посмотрела на него с радостным возбуждением и восторженно  проговорила: 
- Ни с чем другим не сравнить моё наслаждение. Какая прелесть - горячая кровь!  Мне только что повезло испить! Кровь этой кошки, так кстати подвернувшейся здесь! 
Не веря глазам, Блэк видел, как заживо огрубели родные черты: это была Мэри и  не она. В его душе смешались разные чувства. Жалость, любовь и сострадание к ней,  верной своей подруге. Трепет перед непостижимостью происшедшего. Страх за детей.  Ужас безысходности - бессилия что-либо изменить. Рушилось все, что стало  бесценным. Он снова стоял перед пастью всепоглощающей тьмы. А Мэри, сияющая,  стояла рядом. Оставалось сделать гибельный шаг. И вдруг боль, растерзавшая его грудь,  коснулась её груди. Проникла в сердце. И подсознательно Мэри поняла, что подчинена  чужой, инородной силе. Ощутившей растерянность, беззащитность, неспособность  сопротивляться. И в доказательство тщетности противостоять этой силе, Мэри открылся  новый смысл разговора с Клаусом о будущем урожае. "Духи немые и глухие" собрали  чудовищный урожай: они безраздельно руководят ею и скоро заразят всех остальных в  Стеггерстейне жаждой опустошить ближнего. Все пойдут на потребу бездне. "Вот  почему дома пустовали" - мелькнуло в голове Мэри. Она будто сникла, и Блэк обнял её.  Это всё, что он мог сейчас сделать. Он будто прощался с прошлым. Дед, отец и брат.  Дети, Мэри и он. "Боже праведный! Что же будет?" - подумал Блэк. И с ним,  обессиленным безысходностью, произошло то, что в трудную минуту происходит с  любым человеком. Слабый он, или сильный. Бедный или богатый. Верующий или нет.  Далеко к небесам вознеслась молитва Блэка. Чувства, чаяния и страдания всех  поколений, что торили дорогу судьбы до него, двигали его устами. Свет и тепло  пронизывали душу и тело. Он молился Создателю о помощи истово и проникновенно.  Навсегда отрекаясь от слов Блэка-мальчика, Блэка-юноши, Блэка-мужчины: "Я могу. Я  знаю. Я сам". Он, равнодушный увещеваниям своего деда - пастыря, не подозревал, как  прочно закрепились в памяти зерна всеразумеющей мудрости. И в минуту откровения  дали всходы. И уже не уста деда, а его собственные, Блэка, уста произнесли: "Именем  сына Божьего Иисуса Христа... Умершего на голгофском кресте за грехи людей... И в  третий день воскресшего... Сидящего одесную Отца на небесах... Повелеваю духам  немым и глухим... Попирающим Вселенную когтями своими... Выйти в преисподнюю  вон ... Аминь". И Блэк почувствовал, что голова Мэри склонилась ему на грудь. Тело  обмякло. Он подхватил ее на руки. Она будто спала. Черты лица стали мягче. А дыхание  - ровным. Он занес ее домой и положил в постель. 
Мама уснула, - объяснил он, отвечая на вопросы Лауры и Кристины. В глазах  Патрика собрались слезы. Блэк улыбнулся ему и постоял рядом. 
Мэри пришла в себя утром. Разбитая кромешными сновидениями. Блэк сидел у ее  кровати на полу, поджав ноги. Голова его лежала на руках, вытянутых вперед поверх  колен. Он спал, сраженный ночным бдением, усталостью и переживаниями вчерашнего  дня. Утренний свет серебрил ему волосы. И Мэри, еще не веря, провела ладонью по его  затылку. Он поднял голову. Их взгляды встретилилсь и не могли расстаться. 
- Кошмары с н и л и с ь мне, а поседел ты, - сказала Мэри. 
- Обойдется, - непринужденно ответил Блэк. 
И они сошли в кухню. Ходики сверху пропели восемь раз. Кто-то легко постучал  в дверь. Блэк открыл. Это была Дебора. 
- Доброе утро! Простите за вторжение. Подумала, что уже не спите, - сказала она,  входя. 
- Привет! Коротаем время. Дети еще не встали, - ответила Мэри. 
- Буду потише, - зашептала Дебора, - не могла дождаться. У меня новости. Даже  не знаю, с чего начать. 
- Какая разница. С чего-нибудь, - мягко улыбнулась Мэри. 
- Смотрели последние новости? 
- Патрик сумел подключить телевизор. Малышки смотрели мультфильмы, -  пожала плечами Мэри. 
- Так ничего не знаете? - всплеснула руками Дебора, - еще вчера население  Тритауна и окрестностей предупредили, что из зоопарка сбежала громадная обезьяна.  Даже прервали новости. 
- Бог мой! - стала бледной, как стена, Мэри. 
- Не стоит так волноваться, - заметил Блэк, - ее найдут. Изловят. 
- Вы не поверите, - подхватила Дебора и, внушительно помолчав, добавила, -  обезьяна сама вернулась в свою клетку. Только что передали в утреннем выпуске  новостей. 
- Невероятно, - сказал Блэк. 
- Поразительно другое. Ведь именно эта обезьяна побывала здесь у нас ночью. 
- Откуда известно, - как-то неопределенно спросила Мэри. 
- Поздно ночью я услышала сопение и возню, - ответила Дебора, - выглянула в  окно. Увидела в огороде огромную обезьяну. Утром сходила туда. Она изломала и  зарыла на грядке скелеты, что были под нашей мансардой. Теперь там можно  выращивать шампиньоны. Заглянула к вам. Под вашей мансардой тоже скелетов нет.  Она побросала их в колодец. 
- Откуда известно, что именно она? - повторила Мэри свой вопрос. 
Дебора и Мэри пристально посмотрели друг другу в глаза, будто между ними  состоялся диалог, требующий подтверждения. 
- Прости, забыла сказать сразу, - ответила Дебора, - в утреннем выпуске  добавили, что обезьяна принесла с собой в клетку большую деревянную куклу с  плюмажем на голове. И ни за что не хочет расставаться. 
- Скелет вождя, - прошептала Мэри. 
- Пожалуй, ты права. Но есть еще новость. У нас авария. Дом дал трещину. Снизу  доверху. Приблизительно здесь, - подняла она руку, а затем повернула голову к стене  перед мансардой, - глядите, глядите! У вас - тоже! 
Действительно, через стену от пола до перекрытия змеилась черная трещина.  Блэк и Мэри переглянулись. 
- Как же это? - удивленно спросила Дебора, - в том же месте, такая же. Что будем  делать? Клаус собирается звонить Айсфилду. Это по его части. Он заодно может сказать  и о вашей беде. Вы не против? 
- Нисколько, - ответила Мэри, - если Клауса не смутит говорить о двух  неприятностях кряду. 
- Это не совпадение, - сказала Дебора и, уходя, повторила уже в дверях, - нет,  вовсе не совпадение. 
Возможно, события в Стэггерстейне не привлекли бы шквального интереса  центральных средств массовой информации. Возможно, вылазка обезьяны из  кочующего зоопарка так и осталась бы короткой, выглядевшей анекдотично, сенсацией.  Возможно, поэтому муниципалитет Тритауна не финансировал бы капитальный ремонт  пострадавших домов. Вероятно, этого всего не произошло бы, не случись внезапного  исчезновения мистера Айсфилда. Вскоре после публикации в газете сообщения о  загадках Стэггерстейна супруга мистера Айсфилда заявила в полицию Тритауна об  исчезновении главы семейства. Объездила больницы и морги в ближайших  окрестностях. И, в конце концов, заблаговременно объявила мистера Айсфилда без  вести пропавшим. К тому времени расследование, препринятое полицией, зашло в  тупик. Следствие заинтересовали лабораторные исследования фрагментов шерсти,  найденных в кабинете мистера Айсфилда и под мансардами обоих домов в  Стэггерстейне. Они оказались идентичны - шерсть принадлежала крупному примату.  Но не имела отношения к обезьяннему стаду из кочующего зоопарка. И в первую  очередь к особи, побывавшей в Стэггерстейне. Следствие не располагало ни одной  правдоподобной версией относительно мистера Айсфилда. Материалы о его  исчезновении со временем переместили в пакет нераскрытых дел полиции. Среди  загадочных прочих. Ведь сколько людей исчезали и исчезают по необъяснимым  причинам! Но по столь же таинственным мотивам судьба мистера Айсфилда  заинтересовала Федеральную Комиссию Расследований. И все отчеты следствия по делу  в Стэггерстейне, включающие исчезновение Айсфилда, были переданы агенту  Федеральной Комиссии, прибывшему в Тритаун под видом коммивояжера. 
11. Борьба за акции Никита Николаенко
Борьба за акции
Никита Николаенко
    Какие там акции к чертовой бабушке! Звучит просто красиво - борьба за акции,  потому и применил это название. Не за акции я тогда боролся, а за возможность  вести прежний размеренный образ жизни, за спокойствие близких мне людей, за  то, чтобы не оказаться ненароком на улице. Впрочем, без акций не обошлось.  Итак, приступаю к повествованию. 
    Необходимость достать где-то крупную сумму денег возникла, как всегда  неожиданно. Беда всегда приходит нежданно-негаданно. Нет, заблаговременно я  готовился к подобному развитию событий, и все же долгожданное известие  прозвучало как гром среди ясного неба. Ваш брат желает продать свою долю в  квартире, - вежливо, но безапелляционно объявил специально нанятый для этого  дела адвокат. Будете ее выкупать? Конечно! - последовал короткий ответ, и я  прервал разговор. Надо подумать! Не нахамить ли ему, если еще раз позвонит?  Хотя, что тут думать! Все  за и против  были взвешены заранее. 
    Требуемая сумма, почти полтора миллиона рублей у меня имелась. Откуда?  Отец оставил наследство. Старик много занимался акциями, к его делам  подключился и я, и часть акций мы успели продать. Деньги я берег, как зеницу  ока, понимал, что пригодятся. Вернее сказать, что необходимая сумма почти  имелась. Не хватало каких-то ста пятидесяти тысяч. Пустяк, словом! Так думал я  тогда, но как быстро выяснилось, сто пятьдесят тысяч - совсем не пустяк, а очень  даже приличная сумма! Конечно, все относительно! 
    Уместно еще заметить, что в наше время и в нашей стране, лишь немногие  писатели могли позволить себе излишества. Вот я, например - не мог! А потому  озадачился.   
    Закончив разговор - а дело было на улице, в парке, я приблизился к деревьям  для подпитки энергии и, дотронувшись ладонями до шершавой коры, прикинул  дальнейшие шаги. Итак, выбор у меня не большой. С чего начать? Время! Время  пошло! 
    Быстро перебрал в уме возможные варианты. Занять? Не у кого! Преподавание  венгерского языка? На это потребуется время, да и не факт, что ученики появятся.  Переводы? Хлопотно, да и деньги не те! Нет, все не то! Подобные варианты  обогащения рисовались блеклыми тонами. Зато потенциальные траты - нотариусу,  адвокатам и прочее, обозначались весьма отчетливо. Деньги! Нужны деньги,  много и сразу! Продать акции? Акции, доставшиеся в наследство от старика? Да,  пожалуй! Других вариантов не нашлось. Стоили они немалые деньги и, если  быстро управиться то, как раз хватило бы залатать прорехи. Впритык, правда.  Только вот, управлюсь ли к сроку?  Деньги понадобятся ох как скоро, ждать никто  не собирается ! А мороки с акциями предстоит много. Ох, слабо представлял я  тогда, сколько сил потребуется для движения к цели! Однако делать нечего!  Вздохнув и вспомнив старую русскую пословицу - глаза боятся, а руки делают, я  приступил к делу.  
    Однако скоро сказка сказывается, да не скоро дело делается. Пока еще суд да  дело! Пока открыл наследное дело…. Полгода пролетело незаметно. Теплилась  еще надежда - не одумается ли родственник? Да, где там! Звонок адвоката  напомнил о главном. Тут-то все  и началось.    
    И первым делом потребовалось разобраться - а что же досталось мне в  наследство? Разобраться оказалось непросто. Я, конечно, имел представление о  предмете, поскольку активно помогал старику, пока он был жив. Но одно дело -  иметь представление, и совсем другое дело - вникнуть во все тонкости и  заниматься продажей самостоятельно. 
    Мне повезло в жизни. В том плане, что учился целых двенадцать лет! Техникум,  институт, аспирантура. Вот, полученные навыки и пригодились. Очень скоро я  стал рассматривать свою деятельность как проект, который следует начать,  продолжить и закончить. А это я умел хорошо делать. Даром, что кандидат наук! 
    Сразу же выделились приоритеты. Три пакета акций позволяли набрать  недостающую сумму, впритык, правда, только-только. Вывод последовал простой -  на них и следует сосредоточить все усилия. Для пользы дела подобрал и  подходящее сравнение, примерно следующее. 
    Когда корабль получает пробоину, важнее всего остановить поступление  забортной воды, поставить пусть временный пластырь. Потом переведя дух и  собравшись силами, без запарки можно провести и серьезные работы по  устранению течи. Только вот, время! Иногда даже казалось, что над ухом  раздается противное и монотонное тиканье часов. 
    Хорошо, со стоимостью определился, но тут, же следующий вопрос возник  передо мной. А, кому продать акции? Кто их купит? Не идти же на улицу и  предлагать прохожим - купите акции по дешевке! Деньги срочно нужны! Да люди  просто шарахаться будут, чего доброго и милицию вызовут! Мало ли  коробейников бродит по московским улицам! 
    Однако, вперед! На ходу приходилось осваивать новые правила неизвестной  доселе игры. Не хотелось играть в эти игры, не по мне они, но недаром говорится  в народе - нужда скачет, нужда пляшет, нужда песенки поет.  
    Обзвонив десяток компаний, торгующих акциями на биржах, в общих чертах я  уяснил ситуацию. Она оказалась непростая. Прояснилось, что продать акции  быстро будет трудно, мои проблемы со временем никого не волнуют. Найдутся  покупатели - приводите, мы оформим, а нет - ждите у моря погоды, - примерно  такой ответ озвучили все собеседники. Уяснив, что с чего-то начинать все равно  придется, я выбрал контору недалеко от дома, на Тульской улице, и направился  туда бодрыми шагами. Кстати вспомнилась и пословица - доброе начало полдела  откачало!  Подпитываю себя пословицами да прибаутками. 
    Но начало оказалось совсем не добрым. Контора произвела двойственное  впечатление. С одной стороны - любезный персонал, девушки кланялись, чуть ли  не в пояс, привычный офисный антураж - стекло и пластик, но все смотрелось  солидно. А вот, с другой стороны! Насторожило почти полное отсутствие  посетителей. То есть, кроме меня зашел еще какой-то крупный дядька и громко  принялся рассказывать сказки о своей фирме с десятью миллионами месячного  оборота. Слушать было забавно.  
    Ну, хорошо. Поговорив с любезным менеджером, я направился к Регистратору.  Как выяснилось, это основное лицо на сцене, где и мне предстояло сыграть свою  роль. Регистратор задал вопросы и, желая уточнить детали,  я набрал номер  конторы, которую недавно покинул. Тут то и ждало разочарование! Они и понятия  не имели о предмете! Я загрустил - такой антураж, а в итоге…. Если так бездарно  буду терять время, то не поспею к сроку! 
    Не давая себе расслабиться, продолжил поиски, и нашел то, что искал. Контора,  куда обратился, выглядела попроще, зато ситуацией там владели полностью, и на  меня свои заботы не перекладывали. Там я познакомился с новыми людьми - ах,  как интересно! И первым человеком оказался ходивший за мной по пятам по  этажам высотки представитель фирмы. Как быстро выяснилось, он был  действующим сотрудником милиции. Здоровенный детина, моложе меня лет на  десять, смотрелся солидно. Разговорились. Как служба идет? - поинтересовался я,  желая скоротать время. Да увольняюсь скоро! - беспечно махнул он рукой. Жду  место охранника неподалеку, как освободится, так и уволюсь. А жилье мне уже  дали. 
    Мы сидели в приемной у нотариуса в хорошем здании в центре города. Место  охранника! - и это говорил капитан милиции! Болеет общество, лечит пора, -  мелькнула мимолетная мысль, но зацикливаться на ней не стал, едва успевал за  событиями. Доверенности, подписи, сверка документов. Ошибиться нельзя!  
    Вскоре бумаги были оформлены, и мы вернулись в контору уже за деньгами.  Пока суд да дело, мне предложили подождать в приемной с двумя девушками  секретаршами. Еще одно знакомство! Я скромно устроился на диванчике и  принялся изучать глянцевый журнал с картинками. Тем временем, одна из  девушек говорила по телефону со своим парнем, нимало не смущаясь того, что  незнакомый мужчина сидел рядом. Поневоле вникал в разговор.  
    Значит, сходим сначала на выставку, а потом поедем к тебе, и я останусь у тебя  на ночь, - предлагала девица. Согласен? Тот, видимо не возражал. Закончив  разговор, девица свысока, как показалось, посмотрела на свою подругу. Похоже, ту  охватила тоска зеленая. Растерянным взглядом она обвела помещение, скользнув и  по мне. В аквапарк сходить, что ли? - произнесла она, обращаясь в пустоту.  Подруга ничего не ответила, лишь, бросив на ходу, - я пошла, - упорхнула из  комнаты. Помолчали. Какой журнальчик интересный! Та девушка, которая  осталась, вышла из-за стойки, продефилировала по комнате и вернулась на  рабочее место. Она была высокая и с такими длинными ногами, что я невольно  сравнил ее с жирафом. Из-за ног, наверное. 
    Я говорю, в аквапарк новый сходить, что ли? - громко повторила она с таким  отчаянием, что не отреагировать было невозможно. Будь, что будет! Наверное,  билет туда рублей четыреста стоит? - осторожно высказал предположение. Ха-ха! -  усмехнулась девица. Самый дешевый билет - две с половиной тысячи!  - Неужели!  После этой реплики разговор затих сам по себе. Я уткнулся в картинки, а девушка,  по-видимому, решив, что день потерян, потянулась к служебному телефону.  Вскоре пригласили и меня, за расчетом.
    Деньги, сорок тысяч отсчитал сам директор на удивление легко и быстро и  предложил заходить еще, с акциями, разумеется. На том мы и расстались,  довольные друг другом. Умеют работать, когда хотят, - похвалил я работников. Не  то, что в той гадкой конторе, куда обратился поначалу! Но, все хорошо, что хорошо  заканчивается. Окрыленный успехом, я направился дальше. Девушка в приемной  проводила равнодушным взглядом. Не беда - переживу! Только не расслабляться -  рано! Снова привычный круг - нотариус, регистраторы, оценщики. Бесконечная  беготня утомляла. Одно радовало - погода стояла хорошая.  
    Как же повезло с погодой в ту весну! А может быть, ничего особенного и не  было, просто дело шло, вот и радовался. И, все же! Приближалось лето, и денечки  стояли все больше солнечные да ясные. Жаль только, что наслаждаться погодой  удавалось лишь в перерывах между забегами, зато положительные эмоции  впитывал в себя полностью, без остатка. 
    По наивности считал, что стреляного воробья не удивить, но как выяснилось,  ошибался. Директорство охранным предприятием осталось далеко позади, а за те  годы, что занимался творчеством, многое изменилось в Москве, в стране, да и в  мире тоже. Навязанные обществу победившим классом новые правила выделялись  на привычном фоне. И дело не только в мчащихся по улицам кортежей из  сверкающих иномарок. Обстановка стала другая.  Передвигаясь перебежками по  центру города, я открывал для себя новое на каждом шагу. Охранники в каждом  здании, строительство, приезжие. Это раньше я часами бродил без дела. Теперь -  только по делу, и то недолго. 
    В роскошных зданиях обосновались новые организации, те самые Регистраторы  акций. Поневоле, удивлялся. Значит, сами предприятия где-то на Севере, а  регистраторы - вот они, на центральных улицах. Полюбуйся со стороны, если  акций нет. Войти не получится. А в это время где-то далеко, в забоях и шахтах  работали люди, не озадачиваясь тем, что их судьбы вершатся в Москве. Кто-то  скупает акции, кто-то их продает, а за этим может последовать и смена профиля  предприятия. Примеров масса. Керамический завод, на котором я работал когда- то начальником цеха, превратили в досуговый центр. На роликах теперь там  катаются. Да, ладно!  В своей вотчине - хозяин барин! А персонал, какой  вышколенный! Как будто, и другой жизни и не знали. Ну, дела! Впрочем,  удивляться мне было некогда - поспеть бы к сроку!  
    Для поднятия духа, опять подобрал подходящее сравнение. Люблю эпитеты! Я  представлял себя отважным альпинистом. Чтобы продвинуться на шаг вверх,  необходимо вырубить ледовую ступеньку, за ней - другую. И работать приходится  быстро. Надвигается буря! Непогодой сметет со скалы в одночасье, и никакая  веревка не удержит. Вперед! Отдохну потом, заодно и оценку дам событиям.   
    Контора, в которой располагался основной по моим меркам Регистратор,  поразила своей фешенебельностью. Отметил удачное расположение огромных  залов, а людей в них раз-два и обчелся…. Все двери закрыты, мерцают красные и  зеленые огоньки, везде код доступа. Незваный гость не пройдет. Не сразу конечно,  но и мои бумаги были готовы и, в который раз пройдя через охрану, я направился  к лифту по привычному уже маршруту. Со мной в лифт зашла высокая девушка в  черной короткой юбке, и с длинными ногами, очень похожая на мою знакомую  любительницу аквапарка. Она тоже напомнила жирафа. Нарочно их подбирают,  что ли!  
    Хорошо, наверное, здесь работать? - обратился я к девушке. Хорошо! - без затей  подтвердила она. Везет же людям! Две любезные женщины в отделе передали  необходимые бумаги. Хорошо, наверное, здесь работать? - поинтересовался на  этот раз у них. Неплохо! - согласились они. За бумаги, конечно спасибо, теперь  продать бы их поскорее, - с надеждой я посмотрел на собеседниц. - Продать? -  нерешительно ответила одна из них. Ну, если Вам срочно нужны деньги, мы  можем посоветовать одну организацию. Потеряете в деньгах, правда. Тут же  появился и листок с телефоном. Только мы здесь не причем! - напомнила одна из  них - Конечно! Кто бы сомневался! На такой ответ я и рассчитывал.  
    Тут же появился и телефон. Сколько у Вас акций? - спросили на другом конце  провода. - Четыре тысячи! Бегу, - последовал ответ. Минут через двадцать в  помещение ввалился тяжело дышавший крупный мужчина. Спешил, голубчик!  порадовался я про себя. Впрочем, я и сам был  готов бежать ему навстречу. Тут же  появились бланки, приступили к заполнению. У меня попросили паспорт. На  деньги хотелось бы посмотреть, - мягко напомнил я о главном. - Ах, да!  Покупатель сразу отсчитал требуемую сумму пятитысячными купюрами, мятыми  и грязными,  правда, и положил деньги на стол. На душе заметно полегчало. По  идее, я должен был быть благодарен мужчине, но на деле испытывал неприязнь -  бегает тут, суетится, скупает акции. К чему бы это? 
    Еще одно дело было сделано. Еще на шаг приблизился к цели. Теперь не хватало  каких- то двадцати пяти тысяч, но еще теплилась надежда сыграть на курсе  доллара, поскольку основные накопления хранились в валюте. На волне  энтузиазма решил попробовать оприходовать и оставшиеся акции, и снова  помчался за удачей. Рассчитывать только на курс доллара показалось рискованно.  
    Чего с избытком тогда хватало, так это впечатлений. Дело-то новое, потому и  много новых открытий сделал для себя. Одна картина сменяла другую, беготни  меньше не стало, а дело застопорилось. Двадцати пяти тысяч по-прежнему не  хватало. Поиски продолжались.   
    В то, бог весть какое по счету учреждение с блестящим интерьером и вежливым  персоналом я отправился с утра пораньше. Лето в Москве набирало обороты,  установилась жара, девушки в легких платьях гуляли по улицам. Мне же было не  до прогулок. Дела! Место было знакомое, забирал оттуда запрос для нотариуса,  теперь вот, пришел с ответом. На входе встретился сам начальник охраны -  степенный мужчина моих лет, кавказец, в строгом синем костюме.  
    Вы по какому вопросу? - обратился он ко мне. Да вот, бумажку недавно забирал,  - последовал туманный ответ. Забирали, а теперь обратно привезли, - сообразил  солидный мужчина. - Ага! Тогда проходите, - пригласил он и, нажав на кнопку  автомата, любезно выдал листок с номером очереди. Поблагодарив, я направился в  зал, на ходу высматривая место, где бы устроиться поудобнее. Людей в зале  оказалось мало, но это ничего не значило. По опыту уже было известно, что  двухчасовое ожидание гарантировано. Не испытывая особого волнения, поскольку  благоразумно запасся свежей прессой, я выбрал место в углу так, чтобы держать в  поле зрения весь зал и, закинув ногу на ногу, углубился в изучение новостей. Как  интересно! 
    В зале появился молодец из охранников и. покачиваясь на лакированных  туфлях, принялся обозревать подведомственную территорию.  Хоть какое-то  развлечение! Вскоре он исчез, и его сменил другой молодец. Сколько же их? На  большом экране мелькали соблазнительные цифры, означавшие котировки акций,  время текло незаметно. Изучив прессу, я отложил газеты в сторону и осмотрелся  вокруг - чем бы еще заняться? Посетителей оставалось всего-то пять человек!  Одолевала дрема. 
    Желая подогнать время, и переместился поближе к стойке, и скоро от моей  сонливости не осталось и следа. Внимание привлекли две женщины. Одна из них  была старуха, а другой на вид - лет сорок. В зале возникло оживление. Засуетилась  охрана, зашевелился сонный до этого персонал за стойкой. Что за новшество? Не  без интереса, я посмотрел на женщин. Одеты они были более чем скромно, а та,  что помоложе держала в руках две большие хозяйственные сумки, и на пол их  ставить похоже не собиралась. Так надежнее. Что за напасть? Может быть, эти  ударники капиталистического труда решили показательно обслужить рядовых  граждан? Верилось с трудом. Тогда, что же?  Интерес возрос, внимание усилилось. 
        Сюда проходите, сюда! - суетился между тем охранник, сопровождая женщин  от одной стойке к другой. Сюда? - женщины послушно перемещались за ним. Что- то новенькое! Посидите пока! -  предложил им охранник, пошептавшись с  менеджером. Возникла пауза. 
    Старуха живо устроилась на стульчике рядом и уставилась на меня, как баран на  новые ворота. Минула минута-другая. Ничего не поменялось. Я заерзал на стуле.  От этого немигающего взгляда становилось не по себе, всему есть предел! Хоть бы  на кого другого посмотрела, что ли!  Какая гадкая и бесстыжая старуха! Скоро  всему нашлось объяснение. Женщин снова пригласили к стойке, и разговор с ними  разносился по залу. 
    Итак, как будете делить деньги - пополам? - громко поинтересовался молодой  человек в униформе. Женщины посмотрели друг на друга и закивали головами. -  Пополам! Значит, сорок шесть миллионов делим пополам, итого выходит по  двадцать три миллиона каждой! - подытожил менеджер, для блезира, постучав  пальцами по клавиатуре. Сорок шесть миллионов, по двадцать три миллиона  каждой! Я замер на стуле. Тетка, стояла в двух шагах и сумок на пол так и не  поставила. - Посидите пока! - прозвучало предложение. Бабка снова плюхнулась  рядом и снова уставилась немигающим взглядом. Но, тут и я посмотрел на нее  другими глазами. Передо мной сидела пожилая женщина в брюках, в блузке,  высокая и худая.   
    А бабушка то еще ничего, моложавая, подтянутая такая! - сразу нашлись и  положительные стороны в ее облике. Почему бы не погулять с ней в парке, под  ручку, подышали бы свежим воздухом!  А там и в Венгрию можно было бы  съездить, в термальных ваннах оздоровиться. Лечебные воды так полезны! Заодно  и финансовые вопросы решились бы! Тут поневоле я изобразил подобие улыбки.  Воображение разыгралось. Давненько не доводилось плескаться в термальных  ваннах, пить сладкую грушевую Палинку, гулять по улицам Будапешта Ой! Стоп! -  приказал я себе и, резко поднявшись, прошелся по залу, стараясь не смотреть на  бабушку. Нельзя расслабляться, рано!  Вернулся на привычное место в углу. 
    Еще через час подошла и моя очередь и, отдав бумажку - дел-то оказалось на две  минуты, я покинул образцовое капиталистическое учреждение. Женщины со  своими миллионами ушли еще раньше. И, бог с ними!   
    Время шло. Беготня продолжалась, но я уже уверенно продвигался в нужном  мне направлении. Сколько контор пришлось обойти, сколько бумаг подготовить -  не сосчитать! Перемещался то на машине, то на метро, то пешком, и того адвоката  возил с собой, по надобности. Хождения принесли свои плоды - необходимые  документы были подготовлены. Теперь меня ждало самое сложное дело  - сделка  по купле-продаже. Никак нельзя ошибиться! Сколько бомжей бродило вокруг,  примеров достаточно Недалеко от дома в овраге у них целое общежитие!  Осталось еще поменять доллары, больше тянуть не имело смысла.   
    Доллары я берег до самого последнего момента, все надеялся выгадать на  обмене, но нет, не удалось, не выгадал! Срок мне назначили конкретный. Вот,  если бы неделей раньше, или неделей позже…. Если бы, да кабы!
    Когда я стоял у обменного пункта, сзади подошли два кавказца, и молча, встали  рядом. Ну, началось! Вот и пригодятся мои боксерские навыки! Пистолета еще не  достали? Мельком, я взглянул на крепких мужчин. Нет, ни ножа, ни пистолета не  было видно. Мужчины спокойно стояли и ждали, когда я отойду от кассы.  Опасения оказались напрасными. Пронесло, на этот раз. 
    Как я ни считал все деньги тем вечером, ни перекладывал пачки с места на  место, ничего не поменялось. Двадцати пяти тысяч по-прежнему не хватало.  Хорошо иметь надежных друзей ! Были у меня такие, Лена и Саша. Выслушав  просьбу, Лена тут же привезла деньги. Вернуть не забудь, - напомнила только.  Конечно! - последовал наивный ответ. До сих пор возвращаю.   
    На следующий день, рассовав деньги по карманам, я направился в банк  закладывать их в ячейку. Банк находился в центре города. То еще оказалось  приключение! Я даже не решился брать свою старую Волгу - припарковаться в  центре Москвы - большая проблема! Отправился на метро, и карманы легких  белых брюк оттопыривались от рублевых пачек. Полтора миллиона - не шутка!  Рисковал, конечно. Не подготовился, как следовало бы. Даже ножа не взял с  собой, не в руках же его нести. В сумку можно было бы положить, так пока  достанешь! 
    Я стоял в вагоне метро в легких брюках и рубашке с короткими рукавами и  озирался по сторонам. Для бывалого человека с оружием - я легкая добыча. А  сколько лихих людей с оружием бродили тогда по Москве? Достаточно, надо  полагать. Но, обошлось. До банка добрался без происшествий. Накаченные  охранники, привычный любезный персонал, прохлада внутри отделанного  зеленым мрамором помещения, машинка для счета денег. Пересчитали, заложили.  Нотариус, адвокат, все по правилам. Очередное звено из длинной цепи пройдено!  Сколько звеньев уже прошел, и сколько еще ждет впереди! Из банка я вышел  налегке, потеря денег уже не грозила. Я сам положил их в ячейку, добровольно  оставил под надежной охраной. Солнце по-прежнему жарко светило над Москвой. 
    Потом продолжились хождения по инстанциям, и положительный исход дела  становился очевиднее с каждым днем. Наконец, все бумаги  подготовили, и при их  оформлении обогатился очередными впечатлениями .     
    И первое впечатление произвела девушка в коротком черном платье,  обтягивающем ее стройную фигуру, с белыми до плеч волосами. Она часто  выходила во двор покурить, где прогуливался и я, дожидаясь очереди. Пригласить  ее, разве что прогуляться, пока жена на даче? Вдвоем веселее! Но задумку  пришлось оставить после того, как увидел, что девушка по какой-то надобности  села в свою машину Большой и блестящий Мерседес смотрелся солидно Нет, не  сядет она в мою старую Волгу, не сядет!  
    В помещении девушка доставала из сумки леденец на палочке и клала его в рот.  К ней без слов подходила сопровождавшая ее мамаша и вынимала леденец изо рта.  Так продолжалось несколько раз. Юрист занимался ее вопросами, девушка только  подписывала документы. Хорошая машина, адвокат - есть, кому о ней  позаботиться!   
    Еще в памяти остались посетители. Они заходили в зал с бумагами, и  обращались к охраннику примерно с одним и тем же вопросом, - у меня на руках  постановление суда о доле в квартире, куда следует обратиться? Туда! - отвечал  охранник, показывая на одно из окошек. Люди шли один за другим. Да, не много  бы выгадал времени, не прояви я гибкости! - только и оставалось констатировать  очевидный факт. 
    Но, все хорошее когда-то заканчивается. Подошла очередь и все бумаги  оформили, как надо. Покинув контору , я задержался во дворе и посмотрел на  желтое солнце. Оно по- прежнему светило ярким светом, но на этот раз уже точно  мне. Неужели все позади! Свободен! Я вздохнул полной грудью - теперь точно,  свободен! По-человечески, попрощался с адвокатом, которому раньше хотел  нахамить Хорошо что сдержался! Дело сделано! Не знал тогда, что впереди ждали  новые испытания, к которым, уместно заметить, я стал уже привыкать. Но, тогда!  Небольшую передышку я охотно использовал для привычного загара у старого  московского пруда. Надо бы отдельный текст посвятить этой теме. Может быть,  напишу еще. Дело сделано! Остался, правда, без копейки в кармане, но поначалу  это казалось небольшой бедой. Как же я ошибался!   
    Минуло немного времени, и с кондачка я попробовал продать и    оставшиеся  акциида не тут-то было! То, что удалось сделать с деньгами, при их отсутствии  стало невозможно, и никакой энтузиазм не помог. И хотя основное наследство  старика - квартиру удалось сохранить, разобраться с оставшимися акциями мне  оказалось не по силам.  
    Некоторое время спустя, уже на трезвую голову подвел итог своей бурной  деятельности. Поставленную задачу удалось решить - жилье осталось за мной.  Выселение на улицу уже не грозило. Оглядываясь назад, оцениваю пройденный  путь. Нелегким он оказался! Набегался, навоевался У меня, здорового еще  мужчины, едва хватило сил и терпения. Каково же приходилось старику? Легко  представить себе картину как он, опираясь на палку, ковылял от одного  учреждения к другому, часами просиживал в очередях, тратил деньги на каждом  шагу, играл в навязанные ему игры. Игры! Правила пора менять, - понятие этого  решения крепло во мне день ото дня. Следует  установить другие правила! Все эти  многочисленные конторы, с которыми пришлось столкнуться, не смогут до  бесконечности перекачивать воздух из пустого в порожнее. Не получится!  
    Жалею ли о том, что не все сумел, сделать, не все акции оприходовал? Да,  конечно! Обогатиться за счет системы не удалось. И, то! Куда там честному  труженику состязаться с ними! Как пел Володя Высоцкий, -  …как школьнику  драться с отборной шпаной… ”.  Впрочем, еще не все потеряно. 
    С очередной напастью мне удалось справиться. Однако на смену ей пришла  другая напасть Теперь ждало полное безденежье, скудное питание, неустроенный  быт, проблемы в семье Но я упорно продвигался к цели, стараясь не сворачивать с  выбранной дороги. Старые раны давали знать о себе, появлялись новые. Я стал  вегетарианцем поневоле. Испытания лишь подтвердили то, о чем и сам  догадывался раньше - передышки не будет! Меня ждет непрерывная борьба и о тех  преградах, которые встречались на пути, и которые удалось преодолеть, еще  поведаю, бог даст. Но это будет уже другая история.   
                                                                                                     8 декабря 2014 года   
                                          
        
              
    
  
                                     
            
     
12. Нина Турицына УБИТЬ - ЛЕГКО
Нина Турицына
                              УБИТЬ - ЛЕГКО
                                           
              Мне исполнилось 40 лет. Я вступил в возраст ребра и беса
                                                                                          (Мандельштам)
Вы полагаете, что все детективные истории случаются только в туманном  Альбионе, где специально для их разгадок и проживают Шерлок Холмс и мисс  Марпл?
Ничего подобного! Спокойно едете отдыхать и думать не думаете ни о  каких приключениях!  D крайнем случае, можете надеяться на любовное  приключение, легкое и приятное, ни к чему не обязывающее если вовремя  остановиться.
Но чтобы поехать на отдых и тем поставить под угрозу свою жизнь? Знать  бы заранее, и каждый сказал бы: 
Спасибо, я лучше поработаю!
А ведь место для отдыха выбрали замечательное: Крым, город Керчь
Никакие Греция   и Италия не нужны , потому что там вы за ту же сумму  один день проживете, а в Керчи - месяц!
А по древности  город не уступает - более 26 веков! Сохранились Царский  курган, Склеп Деметры, от дворца Митридата  Евпатора - две колонны с  перекрытием.
Раскопки ведутся до сих пор, наиболее ценное   из них - давно  в Эрмитаже,   менее   - в местном музее древностей и в картинной галерее, где античности  посвящен специальный отдел .
Но  главное - море! Не как в Ялте:  там море плещется под самой  набережной, в штормы заливая её, а весь город лежит, задыхаясь, в котловине,  зажатый   горами .  В Керчи морской залив открывается с высоких холмов, по  которым гуляет степной ветер, продувая город насквозь. Далеко внизу стоит  водная гладь, чистая  и спокойная - штормов летом нет.
Одного  Виктор и Галя, приехавшие сюда в отпуск, не учли - неопытные  еще - никогда не иди к первой пригласившей тебя хозяйке. В хорошем доме - свой  контингент, он подбирается годами, адрес сообщается друзьям и знакомым:  хозяйке нет нужды бегать встречать поезда.
Переночевали. Не понравилось. Разговорились на пляже: да вон, на  соседней улице - прекрасный большой дом. Хозяева - муж и жена, ни детей, ни  собаки (у отдыхающих это стоит в одном ряду). Тихо, спокойно, сад - заблудиться  можно. И до моря недалеко.
Пошли по адресу. И правда все понравилось: комната уютная, вход  отдельный, все  удобства (не во дворе!).
Вечером с работы пришел хозяин. Посидели вместе за столом.
 - Она - Наталья Николаевна. Я - Николай Николаевич. Видите, как мы с  ней подобрались: я ей и за отца, и за брата, и за мужа.
-Как за каменной стеной, - весело подтвердила хозяйка, -  Я уже  10 лет не  работаю: как Союз развалился - осталась без работы, хотя техникум  станкостроительный окончила в Одессе. Муж - инженер, теперь авто ремонтирует.  Дочь недавно замуж отдали, в Одессу.
-У вас - и взрослая дочь? Нельзя поверить!
-19 лет. А нам -  по 40.
Виктор  в ответ сказал, что Гале- 28, а ему -35, женаты год, это их первый  совместный отдых.
Пришел сосед - одинокий старик. Потоптался на пороге, но с радостью  принял приглашение. И сразу:
Откуда? Уфа? Это где? А, Южный Урал, Башкирия. А вы  - не башкиры?
Мы русские. У нас башкир  - только 20%.
-А где остальные 80?
Разговор становился интересным. Узнав, что они здесь первый раз, сразу  дал полезный совет:
-Воду с-под крана не пейте. У  нас все ходят на родник у церкви. И воду эту,   минералку,  у магазине не берите. Ее по бутылкам разливают на Симферопольском  вокзале, у туалете. Милиция приехала - и прямо на месте преступления всех  поймала. Подержали их  маненько и отпустили. Потому - бизьнес!
Прошло  3 дня .А на  4-й утром  хозяйке принесли телеграмму «Приезжаем  1 июля. Виталий, Виктория, Данил.»
-А сегодня которое? Так они сегодня приедут!
И объяснила, что  это их постоянные клиенты, приезжают уже 4-й год на  своей машине.
-Да они вас не стеснят. У них  тоже отдельный вход, а кухни у нас две: вон  во дворе еще летняя кухня, тоже с газом. Обычно они в  середине июня приезжали,  а тут - нет, нет. А я их две комнаты берегла.
Виктор и Галя пробыли в этот день на море дольше обычного: не хотелось  становиться свидетелями неминуемой суеты. Этот день неприкаянности  закончился у них ссорой.
Когда случилась первая - казалось «милые только тешатся». Но опасно  ступать на эту дорогу: она становится заезженной колеей.
Домой возвращались молча, уже не держась за руки, как раньше. И очень  удивились: их тут ждали как дорогих гостей.
Во дворе под виноградом был накрыт стол. Во главе его - дедуля-сосед, с  серьезнейшим видом рассказывавший что-то и замолчавший  на полуслове. Их  немедленно  усадили, причем Виталий встал, чтобы подвинуть Гале стул.  Приезжие оказались из Екатеринбурга. «Соседи». По виду- молодая пара, а сыну-  уже 14.
-Нет- запротестовал  Данил- 13!
-Молодится - засмеялась Виктория- через два месяца, в  сентябре, будет  14.
-Значит, ты - « Дева» ,- подсчитала Галина.
-Мальчик не может быть девой!
-Ему не нравится название его знака , - пояснил папа.
-А я вот  - «Скорпион! » - улыбнулась Галя.
-Это  опасно,  - тихо  и серьезно сказал севший с ней рядом Виталий.
-Брэхня! Все эти знаки - брэхня! - уверенно резюмировал дед и  продолжил  свой рассказ о шлёпках, которые бросили жившие у него курортники:
-А я  их подобрал, починил и ношу. А почему? А потому что в магазине  они, знаете, сколько стоють?
Выдержал паузу, как  настоящий актер:
-250 000 долларов! 
И  невозмутимо продолжал:
- А куда денешься? Теперь за такие деньги покупають - дешевле нет!
Слушатели тактично промолчали, но деда это не устроило: коль не охают -  значит, не верят. Ему захотелось продемонстрировать свою кристальную  честность, и он горько посетовал:
- Зря я вас на родник послал. Там таперича брёвна нашли, и воду брать  нельзя.
Однако слушатели опять не поверили: какие же брёвна могут быть в  роднике? И только хозяин  догадался:
- Это он про холерные палочки! Да, был такой неподтвержденный слух.  Скорее просто предлог, когда родник хотели закрыть - никто его на баланс не  хотел брать: ни завод «Залив», ни Горводоканал. 
Посмеялись.
А дед нахмурился и вскоре засобирался домой.
- Чего это он? - не понял Виктор.
- Чего… Обиделся, значит. Нехорошо получилось.
Ему угодить трудно, - стараясь выгородить мужа, вмешалась в разговор  Наталья, - Потому и живет один. Дочка у него была,  так он ее выгнал. Причина?  Не поверите! - Говорил, что яблоки из  его сада на марихуану перегоняла!
- Прямо алхимия! - сказал Виктор.
- Лысенковщина! - добавил Виталий, и все опять засмеялись.
   После ужина решили потанцевать. Галя, догадываясь, что ее сейчас  пригласит Виталий и почему-то боясь этого, решила в шутку потанцевать с  Данилом, но он заметил ей холодно:
-Я маленький для Вас.
Муж уже весело  крутился  с Викторией, а перед ней с коротким поклоном  стоял Виталий. Она  медленно  подняла руки и доверчиво положила ему на плечи.  Он не стал рассыпаться в комплиментах, полагая, что при такой  ослепительной  внешности ей их говорили достаточно. Он чувствовал себя смущенным как  мальчишка  и сам удивлялся этому. Интересно, кто она? Для начала нужно  рассказать о себе :
- Пилот  гражданской авиации. Аэропорт Кольцово. А в летном училище  учился когда-то здесь, на Украине.
Галина хотела придать ответной реплике оттенок комплиментарности:  дескать, 
« когда-то» - это, должно быть, совсем недавно, и протянула с удивлением:
 -У Вас уже такой большой сын ...
-Есть еще старший. Он в военном училище. Мы с женой вместе росли  -  один двор, одна школа. Как  исполнилось 18- поженились. Уже 20 лет.
-А она  кто?
-Домохозяйка. ( Это прозвучало как  «никто»).
Так вот  откуда это едва заметное высокомерие, - догадалась Галя, - ей  нужно хотя бы казаться кем-то.
-А Вы?
Галя улыбнулась, но улыбка вышла невеселой:
-Художница- недоучка. Три курса  Суриковского  института.
Она была уверена, что он ничего не понял. Как ему объяснить. что она - как  птица с подбитым крылом?- Учиться в лучшем художественном ВУЗе страны - и  не иметь диплома! Когда она окончила 3 курса, все резко подорожало, а на  родине, в  Уфе подвернулась высокооплачиваемая работа. Она взяла  академический отпуск и осталась зарабатывать деньги. Дизайнерская работа  растянулась на три года, но затем  все рухнуло: обанкротилась фирма « новых  русских»  и растаяли надежды восстановиться в институте.
Потом был долгий период жениховства Виктора. Он метался  между семьей  с маленьким сыном и новой любовью. 
А теперь ее все укоряли. В Доме моделей, куда она устроилась на  должность художника-модельера,  - её коллеги, выпускницы Академии сервиса  (Боже, какое название!) за то , что они с дипломами (академика по  обслуживанию?), а  она - без .
Муж - за то же самое: 
-Хоть бы  худ-граф закончила!
Худ-граф провинциального пединститута? Она смотрела на учебной  выставке их зализанные картинки с непременным «локальным колоритом» и  поняла без ложной скромности, что давно это переросла.
Конечно, этот внутренний монолог летчик не слышал, но ему захотелось  как-то помочь, и когда после танца они все сидели на скамье, предложил:
-Галина- художник. Давай попросим ее написать нам портрет!
-Чей? Твой?
-Можно двойной,- согласилась Галина, - но этюды  по отдельности.
-А я?- заревновал Данил.
-Ты столько не усидишь,- ответил ему папа.
                                                 *   *    *                                           
На  другой день Виктория поехала в город по магазинам за  новой шляпкой -  чтоб было в чем позировать Галина согласилась, что тень от шляпки придаст  глазам глубину.
Виктор пошел на море. Виталий  надеялся, что Данил тоже пойдет с ним,  но сын остался.
Галина  прикрепила картон и начала разметку. Работала она легко,  разговаривая, но глаза  были внимательными и серьезными.
А Виталий не мог оторвать взгляд от ее лица, исполненного благородства и,  несмотря на неудачи, внутренней силы, и боялся, что все его чувства отразятся на  портрете и о них догадаются  жена и сын.
Впрочем, Данил, кажется, ничего не замечал. Или  делал вид? За последний  год он стал таким хитрым…
На  следующий день, когда позировала мама, у Данила пропал всякий  интерес, и он убежал на море. А они долго выбирали платье, позу, положение рук.
Но зато, когда в конце дня Галя показала им оба этюда, они были  восхищены: точный светлый рисунок - знак настоящего профессионализма, и при  этом удивительное сходство.
-И как быстро!- воскликнул невольно Виталий. Жена  уловила в его голосе  нотки сожаления. 
Он стал думать  о Гале  неотрывно. Действительно, седина в бороду, а бес -  в ребро. Такая  красивая, умная, талантливая девушка - кому досталась! Нет,  Виктор тоже красив, но пустой какой-то. Вот он бы ради нее!..
Галина приступила к работе на холсте. Он был счастлив, что может побыть  с нею вдвоем: жена с сыном и Виктором  на пляже. Он рассказывал ей о полетах, о  путешествиях и даже намекнул, что может приехать к ним (к ней ) в Уфу. Это же  недалеко, 500 км. На машине   - 5-6  часов. Только бы не отказала! Но она  оказалась умнее: сделала вид, что не расслышала. И это  ему тоже понравилось:  серьезная и строгая, такую еще  завоевать надо!
Работала, как и предыдущие дни, до пяти вечера: потом освещение  меняется. Она вытерла кисти:
-А теперь - на море!
-Вас проводить?
-Полагаю, не надо.
Умница! А то еще что-нибудь скажут или подумают! Это его жене можно обожает легкий флирт или, предупреждая измены с его стороны,  хочет,  чтобы муж  поревновал.
Галя пошла переодеваться. На  голову - бейсболку, на нос  - темные очки.  Совсем девчонка!
Дорогу  она почти не замечала, мысленным взором видя будущую картину ,  думая, как лучше скомпоновать фигуры. 
Так она  дошла до конца  улицы Дальше дома с палисадниками  заканчивались, начинался долгий крутой  спуск к морю, поросший кустами. С утра  здесь обычно паслись козы, но теперь уже было время вечерней  дойки.
Просила же вчера Виктора  проколоть ближе отверстие в ремешке  босоножки: расхлябались  - старые. Конечно, забыл! Только нагнулась поправить  -  над самой головой просвистело  что-то и упало в  выгоревшую траву. Большая  стеклянная бутылка, теперь уже разбитая  с вытекающей  из нее водой и  рассыпанным песком! Посмотрела  на верхушку   склона  - вроде никого, да что там  разглядишь в кустах. Хулиганы! Лень до помойки дойти!
На  пляже никого уже не было, только несколько местных рыбаков стояли  на камнях с удочками. Проплыла туда - обратно кролем, брассом, баттерфляем.  Больше делать было нечего. Завернулась в полотенце обсушиться. Мужчины  повернули к ней головы:
-Хорошо плаваешь! Не боишься?
-Да у  вас на берегу страшней , чем в море.
И рассказала им  про нерях с бутылкой. Им этот  эпизод  показался гораздо  серьезнее, чем ей:
-Значит, говоришь, только нагнулась … А если б не нагнулась!
Один, помоложе, вызвался ее проводить. У ворот стоял  недовольный  Виктор, то ли ее ждал, то ли сам только подошел:
-Ты где была?
Галя поблагодарила рыбака  и пошла в дом. 
Опять был совместный ужин: так веселее. Общий  - салат в большой миске,  а от каждой семьи  - свое блюдо: баклажаны, шампиньоны, рыба жареная. Виктор,  вроде шутя, (но глаза зло сверкнули при этом) попрекнул Галю молодым парнем -  провожатым. Пришлось рассказать про бутылку. Больше всего возмущались  хозяева:
-Да у  нас давно Осадчий (мэр)  все свалки на склонах запретил. Рейды-  проверки устраивает.
А у Гали  в голове  стояло страшное предположение «А если б не  нагнулась!» И она  решительно заявила:
-Я там больше не пойду! Может, какие-нибудь наглые курортники  приехали Мэр им не указ. И не найдешь их, и не докажешь. Мне  рыбак про  короткую дорогу рассказал: надо идти по соседней улице  вниз до первого дома.  Дальше  огороды , а сразу за ними - железная лестница. Спустился  - и ты у моря.
-Ох, лестница крутая! 75 ступенек!- заметила Наталья Николаевна
          -Ничего! Это  полезно. И ходить надо с утра  пораньше.
-С утра пораньше мы спим,- возразили все.
-Ладно, я одна. Вернусь  - и за работу. Устраивает? Еще 4-5 сеансов - потом  сама допишу.
Она видела, что Виталий ищет случая остаться с ней наедине. Но что он мог  предложить? Снова танцы? Виктор с Данилом  сели за шахматы . Вика   рядом Вроде за сыном следит. А, может быть, за Виктором? Или за Виталием? Не  поймешь. Она интересная женщина, но ее взгляд, деланно-равнодушный,  оставляет впечатление неестественности, которую хорошие художники сразу  чувствуют.
-Так давайте я Вам, Галя, эту дырочку на ремешке просверлю.
Все-таки нашелся! И ничего не скажешь, и не пойдешь за ними! А Виктору  словно и дела нет, углубился в партию.
Виталий  взял ее старую босоножку как  хрустальную туфельку  Чиндереллы .  Попросил примерить, чтоб точно определить место.  Он стоял перед  ней на коленях, как будто собирался предложить руку и сердце. Что-то дрогнуло в  ней и сладко заныло. Но ясная холодная мысль уже пришла в голову: не руку и  сердце, а только адюльтер  - вот и все, что он может предложить. Муж бросил  одного ребенка, этот готов бросить двоих. 
Он сверлил ремешок как будто вращал тяжелые жернова. Не хотелось  верить, что  это конец. Но все гораздо труднее, чем кажется мужчинам.  Влюбленным мужчинам.
Он вышел красный. Все трое на скамейке посмотрели на него.
-Я - в душ. И  спать , - это всё, что он смог выдавить.
Плевать! Пусть думают что хотят. Вон Галя  - вообще не вышла! Да и в чем  ей оправдываться! Чем больше оправдываешься - тем меньше тебе верят.
                                              * * *
 В эту ночь Галя  крепко спала. Ей снились хорошие сны. Какое все-таки счастье когда тебя кто-то любит. Она проснулась, вспомнила свое обещание: пораньше на  море, а после завтрака -  за работу. Быстро встала, на цыпочках прошла в угол за  одеждой. Виктор посопел  - то ли во сне, то ли притворяется. Ну, поспать-то он  любит! Если  и притворяется -  все равно не встанет.
Вышла за ворота. Солнце уже высоко, хоть и ранний час И  тепло как днем только свежий ветерок говорит о раннем утре. С  собой взяла только банное  полотенце: вытрусь  - и сразу домой. Прошла всю параллельную улицу до ее  начала. Народ уже проснулся, хозяйки выгоняли коз под присмотр нанятой  пастушки. Вот и огороды: подсолнухи и кукуруза. Там  кто-то уже копался, шумела  вода из шланга. Подошла к обрыву. Лестница с редкими площадками шла почти  отвесно. Внизу- асфальтовая дорога, а за ней почти сразу море, скрытое у берега  лодочными гаражами. Здесь действительно ближе, только лестница очень крутая.  Ничего! Мы еще молодые! Ей даже петь захотелось. Ступенька, две, три…-и вдруг  под ней все стало рушиться. В ужасе, почти случайно , успела зацепиться банным  полотенцем за перила. Она почти висела над бездной, только одна нога чуть  касалась какого-то  бугорка. Несчастная женщина закричала так отчаянно, как  заяц перед смертью и  услышала ответные крики: кто-то бежал к ней с огородов.  Когда   увидела наклонившееся к ней лицо какого-то мужика, могла уже только  хрипеть. В руках у него были грабли, он протянул ей железные крючья, а сам лег  на древко. И кричал: 
-На помощь! На помощь! Скорее!
С соседнего огорода откликнулись, прибежал еще один мужик.
Если б это были не железные когти граблей, а когти тигра, она бы и в них  вцепилась, не раздумывая. Помогают же звери людям, забывая, сколько зла  мы им  сделали. Вдвоем  они вытащили ее. Она лежала, и ее почему-то всю трясло. Ее  спросили, где  живет, но Галина забыла, кажется, даже свое имя. Тогда они  осторожно начали осматривать лестницу: почему так случилось?
Наконец ей стало лучше, и ее довели до ближайшего дома. Посовещались.  «Скорую»  вызывать неоткуда: ближайший телефон у Лазаревых на соседней  улице. 
А Вы приезжая? Из России? Тогда вообще неизвестно приедут ли  бесплатно. 
Принесли домашнюю аптечку, сделали перевязку. Хозяйка дома взялась  проводить Галину, а мужчины решили все же вызвать милицию: лестница-то  попорчена!
В доме только начали просыпаться. Виктор брился у окна. Наталья  готовила завтрак  в летней кухне. Провожатая осталась с хозяйкой, посидеть,  обсудить подробности.
Виктор испугался, увидев Галю. Хотел взять на руки, но она тихо  отстранилась, дошла до кровати и легла. Вышла Вика. Он попросил ее  подежурить, а сам побежал было в аптеку, но его остановил  подошедший  Виталий: автоаптечка  есть в машине. Отдал её мужу и, выйдя за ворота, позвонил  с мобильного в «скорую ». Пусть платная. Он заплатит.
 «Скорая»  приехала сделали пострадавшей  успокаивающий  и  обезболивающий уколы, еще раз перевязали. Деньги, стесняясь, взяли у Виталия за   воротами.    
 Галя лежала  в оцепенении. Все слышала, но не хотела принимать участие  в жизни. Потом пришел милиционер, записал со слов мужа  фамилию, имя  пострадавшей. Сказал, что мужики - огородники дали показания. Криминала он не  усматривает. Уголовное дело заводить не на кого.
Только во второй половине дня  Галя поднялась и вышла Ее покормили  Наташа и муж. Она посмотрела на неоконченное полотно  - руки замотаны работать нельзя. Ей захотелось снова лечь и думать, думать…
«А если б ты не нагнулась»
Кто-то  хотел, чтобы ее  больше не было. Милиция это разгадывать не  будет. На частных детективов денег нет, да и водятся ли они здесь? Значит,  основное правило расследования: кому это выгодно? На первый взгляд, никому.
Мужу она не изменяла и не собиралась изменять.
Вике злиться не на что: с Виталием  она не кокетничала.
Виталию  она ничего не обещала, но и  не оскорбила отказом.
Но к вечеру ей стало страшно. Были уже  две попытки. Может быть и  третья! Та, которая всегда оказывается роковой. Значит, надо думать, и быстрее  думать! Чтобы успеть сказать кому-то: Я тебя разгадала!
Говорят, страх парализует , животный, заячий страх ; хотя даже зайцу  удается запутать след, отпрыгнув далеко в сторону или в последний миг погони  перевернуться на спину и разорвать злой лисе брюхо сильными задними лапами!
Ведь это  кто-то из своих! Тот, кто знал, что на море она ходит в пять  вечера, а сегодня собиралась с раннего  утра и даже описала  свой маршрут.
Отпадают хозяева им с Галиной делить нечего. Зато они могут быть  потенциальными помощниками: может быть,  что-то подозрительное видели, что- то тайное слышали?
И остаются… Трое или … четверо?
Она начала вспоминать всех по очереди. И оказалось, что это мог быть  любой!
Она просто посмотрела на себя с их точки зрения.
Вика Начала она с высокомерия: красивая богатая дама на дорогой  машине, муж летчик, ее  - уже 20 лет.  И вдруг как быстро все начало разваливаться!  Перед этой девчонкой она оказалась  никем! А если муж вообще уйдет? После  вчерашнего вечера она могла предположить самое худшее.
Виктор. Ради  нее он бросил маленького сына. У них пока  детей нет. А  если и не будет? Значит, ее ничего особенно не держит. Он так долго ее  добивался, а поженились - и  уже  через полгода начали ссориться. Иногда он  смотрит на нее  с такой ненавистью, что от него всего можно ждать. Верит ли он,  что она может изменить? Так он сам изменил жене и сыну!
    Виталий. Дико было бы его подозревать. Если только по принципу: не мне -  так никому? А в пять вечера он остался один…
    Данил. Мальчишка. Ребёнок. Ой ли? Она сама еще недавно была таким  ребёнком, и какие только фантазии не мучили ее! И ведь когда позировал отец  - он неотрывно стоял рядом, а пришла очередь матери  - спокойно ушел на  пляж.  Да он  подозревал ее с самого начала, с первого взгляда отца в ее  сторону! Неужели боялся, что оставит его сиротой? И выходка эта -  подростковая и хулиганская - с бутылкой…А Вика с Виктором в это время наверно, радовались, что он   исчез  хоть ненадолго? В машине у них наверняка  есть инструменты. Взял ножовку по металлу и подпилил лестницу… Спит он в  отдельной комнате…Кто докажет, что уходил?  - Собаки нет. А звук пилы через  огороды кто слышал?
Надо  бы выйти  и посмотреть  кто как себя ведет. На скамейке сидел Виктор как  нахохлившийся воробей. Бросился к ней:
-Тебе лучше? Выспалась?
Она кивнула и пошла в летнюю кухню. Надо  бы поговорить с хозяйкой  наедине. Но Наталья не видела связи между событиями, для нее  все происшедшее -  случайность. 
Галина вспомнила своего любимого педагога в художественной  школе.  Если  кто в классе нашалит - он никогда не спрашивал:  «Кто это сделал? » ,  прекрасно понимая, что не получит ответа. Он сажал перед собою всех и  внимательно смотрел на каждого. А потом вызывал кого-то одного и строго  говорил,  глядя прямо в глаза:
-Зачем ты это сделал?
Он начинал сразу со второго вопроса, как если бы ответ на первый ему был  уже известен. Бывало ли, что он не угадывал с первого раза? Это оставалось  тайной для всех.
Но ей с кого начинать? Муж выглядит искренно взволнованным. К Вике и  Виталию так просто   не подойдешь. Данил…
Кстати, посмотреть бы на них…  Где  всё  семейство ?
Тихо она обошла дом и встала возле их входа. Никаких разговоров оттуда  не слышно, но кто-то шуршит чем-то. Она вошла, сняв на пороге шлепанцы (у  Натальи везде ковролин). В первой комнате стоит только узкий диванчик - значит,  Данил спит здесь .Выйти  незамеченным ему было всех легче. Комната пуста.  Шуршат во второй. Она прошла неслышно. Возле большой кровати на полу  -  раскрытый чемодан, и в нем, спиной к Гале, стоя на коленях , копался Данил. Он  почувствовал чье-то присутствие и оглянулся. Она  стояла над ним, высокая и  грозная, как богиня мщенья.
-Зачем ты это сделал?
-Чё сразу я? Как  вы смеете?
Она даже заколебалась на секунду, но в глазах его было что-то  как грязное  пятно. Он гораздо более порочен, чем она могла представить! И ведь рассчитал,  что нет 14  - возраста уголовной ответственности! Такого разговорами о совести не  проймешь. И она сказала твердо, как о  реальном факте :
-Нашли твою пилу Опилки на ней совпадают со спилом лестницы.
-Мою? Почему мою? Она  общая!
-Потому что отпечатки точно совпали с отпечатками на шахматах! Ты ведь  белыми вчера играл?
Он  вдруг стал ей гадок. И он, и его родители. Какой  чертополох растет  порой  из  этих «цветов жизни» под их надзором и уходом !
Она  пошла к себе и здесь, наедине с собой,  вдруг рассмеялась странным  нервным смехом: представила, что посадили  его в тюрьму, в одиночку, и здесь бы  он вдруг вспомнил, что играл он тогда  - черными!