ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 228 Декабрь 2015
Гурген Баренц ДЕЛО ВСЕЙ ЖИЗНИ Михайло Блехман Заміщення імені Світлана Брагінець Твори чернігівського подружжя звучать уже на всіх континентах! Сергій Дзюба ВАМПІР Сергій Дзюба 20 українців, які вразили світ ОЛЕГ  ГОНЧАРЕНКО      Я  ПРОШУ  ВАС - ЖИВІТЬ! Юрий Кирпичев Колонии и метрополии. Уроки Парижа Виктория Колтунова Маленький рассказ о Голодоморе Наталия Кравченко Стихи о счастье Аркадий Маргулис Если бы не исчез мистер Айсфилд Борьба за акции Никита Николаенко Нина Турицына УБИТЬ - ЛЕГКО
1. Гурген Баренц ДЕЛО ВСЕЙ ЖИЗНИ
Гурген  Баренц
ДЕЛО ВСЕЙ ЖИЗНИ
Армянская поэзия в прочтении Марка Рыжкова
     В Екатеринбурге увидела свет внушительная по своему объёму и с большой  любовью подготовленная, оформленная и изданная книга «Поэзия Армении в  переводах Марка Рыжкова». Книга издана тиражом в тысячу экземпляров, что в  условиях сегодняшней «нелётной» погоды для литературы и, в особенности , для  поэзии тоже очень хороший показатель. 
     Издатель книги Аркадий Брызгалин, впервые познакомившийся с армянской  поэзией и серьёзно и глубоко полюбивший её по переводам Марка Рыжкова,  признаётся, что его в армянской поэзии сразу впечатлила её «тихая мудрость».  Удивительно точное и ёмкое определение. Лучше не скажешь
     Столь же точное и ёмкое определение для многолетней, непрерывной и  плодотворной переводческой работы Марка Рыжкова нашла и редактор книги  Майя Никулина, назвавшая его любовь к армянской поэзии «счастливой  любовью». И поэтому, беря в руки однотомник, ставший по существу итогом всей  литературной деятельности переводчика, его памятником, невольно радуешься  тому, что за дело это взялись его единомышленники и почитатели, люди,  искренне любившие его, высоко ценившие его подвижнический труд и  влюблённость в армянскую культуру и литературу, в армянскую поэзию. 
     Литературная, переводческая деятельность Марка Рыжкова было всего лишь  одной гранью, одной ипостасью его разносторонних интересов. Издатели книги  отмечают, что он был «замечательно одарённым человеком»: преуспевающим  врачом «прекрасный врач, умный, добрый, вызывающий немедленное полное  доверие»; поэтом («писал стихи, легко и на любую тему »); скульптором,  художником-живописцем («отлично рисовал, оставил интересные живописные  работы»)…
     Армению Марк Рыжков полюбил сразу и на всю жизнь. Приехал на  Всесоюзный съезд врачей-патологоанатомов, а вернулся с твёрдым убеждением,  что «увидел свет», что открыл для себя новый и удивительный мир, который  называется Арменией, армянской культурой, армянской поэзией.
      Он настолько полюбил Армению, что взялся за изучение языка её народа,  чтобы читать, понимать её поэзию, чтобы переводить эту поэзию не только с  подстрочников, но и с оригиналов. Одним из первых, а на наш взгляд, и самых  удачных его переводов была поэма Паруйра Севака «Песнь Песней». Он перевёл  также несколько десятков стихотворений Севака, и некоторые из этих переводов  вполне можно считать творческими удачами переводчика.  Судя по количеству  переведённых произведений, явное предпочтение поэт-переводчик отдавал Амо  Сагияну, Ованесу Ширазу (в творчестве которого его особенно заинтересовали  четверостишия и короткие стихи в 8-10 строк), Сильве Капутикян, Геворгу Эмину.  Поэзия Арамаиса Саакяна представлена в книге исключительно стихотворными  миниатюрами, в том числе – трёхстишиями.
      Давая оценку переводческому наследию Марка Рыжкова, мы должны считаться  с тем, что он, несмотря на огромный объём и на плодотворность проделанной  работы, был всё же не профессиональным поэтом-переводчиком, а именно  литературным тружеником, который не стремился быть или хотя бы выглядеть,  говоря известными словами Пушкина, «в бореньях с трудностью силачом  необычайным» - уже, хотя бы, в силу того, что не владел в совершенстве техникой  и тонкостями русского стихосложения ; его не смущали глагольные и бедные  рифмы, он подчас не утруждал себя мучительными поисками  единственных,  «этюдных» решений и довольствовался интуитивными находками и передачей  поэтического содержания переводимого оригинала А ведь нередко поэтическая  составляющая стихотворений находится не столько в их смысле, сколько в  нюансах, деталях, структуре поэтических образов, в настроении, в  психологической ситуации, - а всё это как раз и передаётся формой  стихотворений, их выразительными и интонационными  особенностями. Авторы- составители сборника отметили также «всеядность», не очень высокую  требовательность к выбору переводимых авторов и стихотворных текстов М.  Рыжков переводил из армянской поэзии то, что ему нравилось, а нравилось ему,  судя по широчайшему диапазону представленных авторов, практически всё. С  признанными, всенародно известными поэтами – Е. Чаренцем, О. Ширазом, П.  Севаком, А. Сагияном, Г. Эмином, С. Капутикян, Р. Ованнисяном, В. Давтяном, Р.  Давояном, Ю. Саакяном, А. Саакяном и другими – соседствуют посредственные  произведения (редактор книги М. Никулина называет их «газетными  однодневками») малоизвестных авторов, переводить которые и засорять ими  периодику, а впоследствии, и свой однотомник избранных переводов, было, в  общем-то, совершенно необязательно.     
     В книге представлены не только стихи армянских поэтов в переводе Марка  Рыжкова, но и письма поэту-переводчику и воспоминания о нём. На наш взгляд,  сборник однозначно выиграл бы, если бы его составители поместили письма и  воспоминания о переводчике не в середине книги, вперемешку с переводами, а в  самом конце сборника, в качестве отдельного раздела, приложения.
     Если кто-то станет утверждать, что Марк Рыжков не хватал звёзд с  поэтического неба, что он не достиг высот Марии Петровых, Наума Гребнева,  Веры Звягинцевой и многих- многих других замечательных русских поэтов- переводчиков, представивших русскому читателю лучшие образцы классической и  современной армянской поэзии, мы не станем ему возражать. Но при этом  заметим, что, в отличие от Марка Рыжкова,  Армения, армянская культура и, в  частности, поэзия, ни для кого из них не стала делом всей жизни, заслонив собой  всё остальное, а была всего лишь определённым эпизодом в жизни, в творческой  биографии. Марка Рыжкова никто «не подключал» к литературному процессу,  никто не ориентировал в том, кого из армянских поэтов следует и кого не следует  переводить; никто не заказывал ему переводы и не посылал подстрочников. Всё  это он делал сам: читал современную армянскую поэзию и переводил то, что  представлялось ему интересным и заслуживающим перевода, то, что «цепляло». 
     Скульптор Генрих Амбарцумян выразил признательность армянской  литературной общественности и всего армянского народа, поставив на могиле  Марка Рыжкова памятник в виде армянского хачкара. Не побоимся повториться и  сказать, что ещё одним памятником славному поэту-переводчику стала книга  «Поэзия Армении в переводах Марка Рыжкова», созданная его друзьями,  почитателями и земляками-екатеринбуржцами. Памятник Марку Рыжкову  –  замечательному врачу, поэту-переводчику, скульптору, художнику-живописцу,  философу. И ещё – замечательному человеку.
                                             
2. Михайло Блехман Заміщення імені
Михайло Блехман
Заміщення імені
Дление не вечно длится.
Зінаїда Гіппіус
Блокнот мовчить усіма своїми сторінками , злиплими від непроглядного сну.  Непроглядного і нестримного.
Втім, і перо все одно ж кудись поділося...
Кажуть, ранок мудріший за вечір. Але ж для нього тільки - не для зачиненого  блокнота.
Ось уже пішов повний немов постійно голодний сусід, місяць.
Виглянути у зачинене як блокноту, вікно, зазирнути туди, де повинні коли-небудь  закінчитися безкраї околиці. Задеревеніле за холодну, немудру ніч листя дерев  сьогодні, як ніколи, здавалися звідси пом'ятими фантиками. Ліс за деревами не  був помітний , -  та чи був він там зараз, як колись?
Колись, здається, був...
Прислухалася до безмовного шелестіння сторінок, завжди начебто готових  відкритися на першу вимогу, - ні-ні, на перше прохання. Єдине, чого не хотілося -  просити їх. А вимагати не було сил.
Зосередитися на поки ще головному .
Що вони зроблять, коли коли-небудь розкриється мій блокнот? Чи допоможуть  вони йому - відкритися?
Допоможуть же, так ?
Добре, припустимо, вони відкриють його - самі для себе. Але відкривши -  замовкнуть Вони це вміють  краще за все інше .
Мовчати... Що іще вони готують?
Нічого не боїшся так, як того, чого дуже хочеш. І нічого не хочеш так, як того, чого  дуже боїшся.
"Все має бути інакше, - заперечать вони, закриваючи блокнота після того, як  відкрили й пробігли рядки, немов поспішаючи до трамвайної зупинки. У цьому  блокноті немає головного: фактів".
"Саме так,  додадуть інші. - Аби ми не мовчали - а ми це вміємо, - вирвіть  сторінки з докучливими, обридлими метафорами. Позбудьтесь їх і позбавте нас,  це говоримо ми".
Це кажуть вони.
Але ж сторінка - не хворий зуб, її не видалити. Та й не болить вона, чекає тільки.
Втім, болить  – аж доки не позбутися порожнечі...
Земля повільно покривається сивиною. Сніг - старий, торішній, одвічний - іде та   іде собі, по-старечому зупиняючись, щоб перевести дух, і знову нечутно човгає по  застуженій землі. Щось шиє на ній своїми сиво -білими нитками.
"І назвіть ці факти їхніми власними іменами. Ну, або принаймні   загально  відомими. Головне  – це факт, прекрасний тим, що він - голий, і його ім'я,  покликане цю оголеність частково прикрити".
Повз вікна пропливають кудлаті темно-сірі черепахи. Байдуже заглядають у вікно  і, не побачивши нічого цікавого, навіть не махнувши рукою - звідки ж у них руки, -  пропливають своєю дорогою. Туди, де іншим вже належало або ще належить  побувати. А варто їм трохи поквапитися, як здається, що не вони, а небо поспішає -  в інший бік, туди, звідки прийшли інші...
"Голі факти доступні, як легко досяжна мета: спочатку цікаво, потім, дуже скоро,  стає нудно". Що може бути безцільнішим за мету, яку можна легко досягти?
Ні, вони не відступлять. Чи не оступляться, не поступляться. Скоріше - просто  замовкнуть. Мовчати - це так звично.
А що натомість?
"Зрозуміло  - "ми".
- А хіба між "вони" і "ми" є різниця? Хіба це не одне і те ж?
Чи не краще - ім'я?
"Нудьги немає, не вигадуйте. Краще вже вигадайте факти. Бажання фактів ніяк не  можна назвати нудьгою".
Краще? Хто сказав, що ім'я є первиннішим та осмисленішим  за те, що, спрощуючи,  називають його, імені, замінювачем ?
Ліс, немов же мудріший за ніч світанок, з'явився крізь дерева. Поспішити, чи що?  Скоро - через цілий день, через цілісінький день - але це ж так нескінченно скоро -  похмурі, неусмішливі сутінки знову розчинять у собі кімнату, немов тихий вир -  срібну монетку, що випала в нього з дірявого гаманця, немов час розчиняє  ненавмисно загублене слово, - і блокнот залишиться по -колишньому чужим і все  таким же нерозкритим.
У імені немає здорового глузду, немає сил відрізнити одного від іншого, одну від  іншої. Як ось ця монетка. Вона - в сотнях долонь: підкину, зловлю, неболяче  подряпаю долоню. У тисячах гаманців, в десятках тисяч кишень. Безособово.  Знеособлено. Скільки не повторюй його, скільки не називай своїм, воно, ім'я,  залишиться чужим - ось цією кімнатою, якій рано чи пізно судилося потонути в  сутінках, цієї монеткою, безнадійно розчиненій  у темній воді.
Чим - замістити його?..
Що - натомість?..
Не вдається думати про блокнот. Замість нього - он там, за вікном, походжають  ходою бувалих моряків гуси, тільки й чекають приводу, щоб полетіти, не  попрощавшись, а потім, не вітаючись , повернутися і , як і раніше , не звертати  жодної уваги.
"Ми" і "вони" - найповніші синоніми, вони так невиразно схожі, що одного з них,  будь- якого, на вибір, було б достатньо. Втім, і одного - надто багато, та й як  вибереш кращий, де критерії? Сенсу в них не більше, ніж у фактах, що приходять  звідусіль, скільки ці факти ні оголюй, скільки не вбирай їх у тогу назв, скільки не  ховай у фіговому листі імен.
- На відміну від імені, його займенник треба заслужити.
Ім'я нав'язують, немов спадщину, на яку немає інших претендентів: годиться -  бери. І не треба скаржитись, що дісталося те, чого більш за все хотілося і, значить,  чого більш за все боялася або боявся.
Ім'я не буває ані заслуженим, ані незаслуженим, у цьому воно схоже на своє  дзеркальне відображення - "вони" і "ми". Тому їм не під силу замінити ім'я. Вони  не замінюють його, а - розчиняють. І ще - каламутна вода  – срібну монетку, густий  час – рідке слово.
Заслужити можна - і треба - тільки головний займенник. Той, що не заміщає ім'я, а  робить його унікальним.
Але хіба заслужиш його, залишивши блокнот нерозкритим? Розкрити блокнота -  це наче відкрити занімілий рот.
- Хіба заслужиш його, якщо не дотягнешся до пера?
Вийти на ганок, сховатися під черепашачими бульбами, відвести погляд від  вишитої білими нитками сивини.
Дивлюся - і не вірю...
А може, це тому, що починаю вірити?
Золотиста нитка замість раптово зниклих білих.
Земля поповніла, почорніла, відбила золотисто-блакитний білий світ, що   розігрався над нею.
Гуси і не думали відлітати, а тим більше, не сказавши «до побачення». Або  передумали, хоча – тому що - гарненько подумали. Ходять бувалими моряками,  пощипуючи траву що не бажає в янути .
Зате пішли черепахи, хоча й настовбурчилися спочатку .
Листя перестало здаватися фантиками. Ні, перестало ними бути.
Ну добре, а перо? Невже й перо - знайдеться?
- Підніми голову - он його скільки, твого пір я! Вибирай будь-яку пір їнку роби з  неї перо, поки воно знову не зникло, як ці клуби та клубочки, що пропливають  повз вікна. Бачиш, як їм подобається висіи Це ж вони для тебе .
Блокнот причаровує. Мені відомі всі його секрети, а йому - мої. А значить - немає  у нас жодних секретів. Він відкрився  – але поки що тільки мені.
До всіх інших черга дійде пізніше.
Нехай і не дійде, неважливо. Мене більше не турбують непотрібні займенники. Я  більше не хочу того, чого боялася напередодні.
Я хочу багато чого, отже не боюсь нічого.
Швиденько  зійду  моєю прозаїчною, чимось трохи схожою на вже - ще - немодний  вірш, драбиною. Сторінки блокнота болять, виснажені порожнечею.
Зловлю перо. Спробую бути гідною подарованого мені мого особистого  займенника. Адже й ім'я тоді отримає сенс.
А ось уже мій ліс. Він є, він і не думав здаватися. Дерева, виявляється, зовсім йому  не перешкоджають .
Навпаки - допомагають .
3. Світлана Брагінець Твори чернігівського подружжя звучать уже на всіх континентах!
Світлана Брагінець
Твори чернігівського подружжя звучать уже на всіх континентах!
У Канаді вийшов третій том чотиритомника Тетяни і Сергія Дзюби «Вірші  60-ма мовами світу »
Не думала, що з таким нетерпінням чекатиму появи третього поетичного  тому грандіозного міжнародного літературного проекту, започаткованого лише  два з половиною років тому. Але за цей час українські письменники з Чернігова  Сергій і Тетяна Дзюби стали відомі на увесь світ! Адже їхні твори тепер  перекладають в Європі, Америці, Азії, Австралії та Океанії, Африці  І не тільки  перекладають, а й друкують у провідних зарубіжних літературно-мистецьких  газетах та журналах, видають в антологіях і окремими книжками та влаштовують  чудові презентації на міжнародних фестивалях поезії .
І ось – третій том ! Дуже ошатна, вдала обкладинка – український Крим,  Бахчисарай, легендарний ханський палац… «Це – наша дружня підтримка  багатостраждальному кримськотатарському народу, котрий зараз особливо  потерпає від окупації півострова», – наголошує Сергій Дзюба. 
Замість передмови , надруковано цікаві відгуки на перший і другий томи  письменника Віталія Леуса з чарівними малюнками Марини Скоробагатько. Як  відомо, Сергій переклав та упорядкував уже дві книжки казок і оповідань для  дітей письменниці з Італії Людмили Шутько, котрі протягом двох років вийшли в  Україні, – «Закон радості» та «Гуртожиток у лісі» з дивовижними, яскравими  ілюстраціями талановитої української художниці з Чернігівщини Марини  Скоробагатько. І це співробітництво продовжується! 
У другому томі побачили світ вірші Тетяни та Сергія німецькою мовою, які  блискуче переклала видатна українська письменниця, Шевченківський лауреат,  велика подвижниця Віра Вовк, яка зараз мешкає в Бразилії . Також поезії  чернігівського подружжя переклали відомі верхньолужицькі поети з Німеччини  Бенедикт Дирліх та Доротея Шолчина. Однак саме легендарна Віра Вовк  започаткувала міжнародний проект «Вірші Тетяни і Сергія Дзюби 60-ма мовами  світу»А в третьому томі поезії подружжя з Чернігова подано португальською  мовою в перекладі пані Віри! Поруч – прекрасні світлини з Португалії. Взагалі, у  третьому томі, який теж вийшов великим обсягом (315 сторінок), – дуже багато  цікавих, оригінальних світлин та малюнків. «Усе надіслали наші друзі, які  мешкають у багатьох країнах», – розповідає Сергій.
До речі, тут (як і в першому та другому томі) представлені обдаровані,  небайдужі люди – письменники, журналісти, громадські діячі, які постійно  допомагають висвітлювати незвичайний проект: засновники популярного порталу  «Жінка-Українка» Юрій Пероганич та його чарівна дружина Тетяна Череп- Пероганич, головний редактор українського патріотичного журналу «Бористен»  Фідель Сухоніс і знана письменниця з Дніпропетровська Еліна Заржицька …  Меценат міжнародного літературного проекту «Вірші Тетяни і Сергія Дзюби 60- ма мовами світу» – відомий громадський діяч, депутат Чернігівської обласної  ради, голова правління Ічнянського заводу сухого молока та масла Віктор  Кияновський.     
Ще одна неймовірна родзинка цієї книжки – переклади ромською мовою у  виконанні циганського барона Чернігівщини Петра Главацького. Пан Петро –  творча людина ; він гарно співає, грає на гітарі, керує циганським народним  ансамблем. Тож лідер чернігівських ромів став одним із героїв книжки Сергія  Дзюби «Як я був агентом ЦРУ» та радіоп’єси, в якій сам виконав циганську  народну пісню. А тепер поезії Сергія і Тетяни зазвучали співучою, чарівною  мовою давнього та загадкового народу ромів.
Російською вірші чернігівського подружжя переклали Володимир Ільїн,  Євгенія Більченко та Ігор Павлюк. Усі переклади – професіональні й майже не  поступаються оригіналам. Що й не дивно – перекладали фахівці, до того ж, відомі  поети, вчені, доктори наук, професори. .. Серед письменників та науковців, які  посприяли з публікаціями чернігівського подружжя, головний редактор  популярного журналу «ШО» Олександр Кабанов, доктор філософії, професор  Олексій Грякалов та його дружина – доктор філології  Наталія Грякалова і  прозаїк, публіцист, літературознавець та літературний критик Георгій Дзюба.  
Румунською твори Сергія і Тетяни переклав професійний перекладач Томаш  Вашут, який раніше працював над віршами Євгена Маланюка, Олени Теліги,  Богдана-Ігоря Антонича, Петра Мідянки, романом Юрія Андруховича «Рекреації».  Взагалі ж, Томаш Вашут вільно володіє чеською, угорською та румунською  мовами. 
Сербською вірші подружжя спочатку переклав поет і дипломат Юрко Позаяк  (Юрій Лисенко), який свого часу був у них викладачем на факультеті  журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. А  згодом велику добірку віршів Тетяни і Сергія підготував видатний сербський і  македонський поет Рісто Василевскі. До речі, загалом він переклав понад 120  книжок відомих авторів із різних країн світу. 
Перекладач словацькою мовою – відомий український письменник зі  Словаччини Іван Яцканин, головний редактор журналу «Дукля» та дитячого  часопису «Веселка» . Він часто друкується в провідних українських журналах і  газетах, за першої-ліпшої нагоди приїжджає в Україну. Дуже талановитий і  цікавий літератор, один із моїх улюблених, як і Віра Вовк та Богдан Бойчук зі  знаменитої Нью-Йоркської групи. Власне, пан Бойчук не раз доброзичливо  відгукувався про творчість свого колеги зі Словаччини Івана Яцканина.
Словенською мовою поезії чернігівців переклала письменниця Бістріца  Миркуловська за участю Віри Чорний-Мешкової, яка мешкає в Македонії.  Нещодавно пані Віра переклала македонською «Кобзар» Тараса Шевченка. Вона –  велика подвижниця і патріотка України ! Тут подано і пам’ятні фото словенських  письменників Бране Мозетіча, Андрея Скубича, Сузани Тратник і Станки  Храстель під час їх приїзду торік до Чернігова та Ніжина разом із українським  поетом і перекладачем Дмитром Чистяком.
Неймовірно, але в третьому томі є і переклади творів чернігівського  подружжя таджицькою мовою. Це бездоганно виконав поет і дипломат із  Таджикистану Шохін Самаді, син видатного таджицького поета Абдулгаміда  СамадіПан Абдулгамід переклав не так давно книжку новел українського класика  Григора Тютюнника таджицькою мовою. А посприяв із перекладом віршів  чернігівців сходознавець і літературознавець Олександер Шокало. 
У Таджикистані під час своїх екстремальних подорожей Азією побував і  відомий український мандрівник Михайло Павлюк, герой пригодницької повісті  Сергія Дзюби  «Автостопом з Європи – в Океанію!». Тож в усіх томах є його  дивовижні, оригінальні й майстерні світлини. Безперечно у Михайла – дар  фотохудожника. Та й оповідач він – дуже цікавий! Тож після перекладів  таджицькою вміщено 12 світлин із захоплюючих мандрів М. Павлюка. Є що  подивитися! Індонезія, Малайзія, Китай, Афганістан, Іран…
У Башкорстостані мешкає щирий друг України – Марсель Салімов. Десятки  років він очолював гумористичний журнал, друкуючи в ньому твори українських  письменників. Нині Марсель – постійний учасник міжнародних літературно- мистецьких фестивалів. Його всі люблять – за талант і чудовий, доброзичливий,  товариський характер. Тож М. Салімов з радістю переклав твори своїх добрих  друзів з України башкирською і татарською мовами. Поезії башкирською увійшли  до першого тому, а татарською – до третього. До того ж, Марсель щедро  надрукував їх у республіканських (башкирській і татарській) газетах.  
Перекладач турецькою – Ірина Прушковська, кандидат філологічних наук,  доцент кафедри тюркології Київського національного університету імені Тараса  Шевченка. Професіонали оцінили її переклади дуже високо! 
А завершують цю чудову книжку переклади туркменською. Складна доля у  письменника з Туркменістану Ак Вельсапара. Був відомим поетом і прозаїком,  успішним журналістом на столичному телебаченні. Однак не міг змиритися з  несправедливістю і змушений був емігрувати до Швеції. Там він зумів не просто  налагодити своє життя на чужині, а стати письменником, що тепер уже постійно  друкується за кордоном і отримує престижні міжнародні нагороди. 
Ак Вельсапар має в Швеції, яка вже стала його другою Батьківщиною,  власне  видавництво «ГУН» і, після дружнього знайомства з Сергієм Дзюбою (посприяв  доктор філософських та політичних наук, професор, член НСПУ Рустем  Жангожа), впродовж двох років тричі (!) побував в Україні, зокрема і в Чернігові.  С. Дзюба переклав українською дві книжки Ак Вельсапара – «Смарагдовий берег»  та «Помста роду Лисиці», а також оприлюднив його твори в провідних  українських виданнях: «Українській літературній газеті», журналах «Кур’єр  Кривбасу», «Березіль», «Золота пектораль», «Бористен», «Дзвін», «Літературний  Чернігів», канадському часописі «Порт-Фоліо», на порталах «Жінка-Українка»,  «Укр.Літ» та ін. Тепер виходить у світ і окрема ошатна книжка поетів зі славного  Чернігова туркменською й українською мовами «Яблука з небесного саду» у  перекладі Ак Вельсапара.
Окрасою третього тому стали репродукції картин видатних художників:  Мікалоюса Чюрльоніса, Густава Клімта, Сан Басе, Бяшима Нуралі (класика  туркменського живопису), українців Катерини Білокур, Миколи Пимоненка.   
До речі, видання чотиритомника Тетяни і Сергія Дзюби «Вірші 60-ма мовами  світу» – це спільний проект Міжнародної літературно-мистецької Академії  України  (президент Сергій Дзюба) та канадського журналу «Новий Світ»  (головний редактор – письменниця, кінодраматург Олена Жукова, заступник  редактора – Михайло Співак письменник, публіцист, головний редактор газети  «Перекрёсток Виннипег»).  
Третій том чотиритомника вийшов, як і планувалося, в листопаді 2015-го, а  четвертий має з’явитися наприкінці року. Однак проект продовжується – як  розповів Сергій Дзюба, уже надійшли нові переклади з Данії. Тобто нині твори  подружжя перекладені 61-ю мовою світу!
Світлана Брагінець,
зав. відділом чернігівської бібліотеки імені М. Коцюбинського    
4. Сергій Дзюба ВАМПІР
Сергій Дзюба
ВАМПІР 
Влітку майже щодня , після улюбленої, але такої божевільно  напруженої журналістської роботи , я із задоволенням чимчикую на берег  Десни, аби зануритися в приємну річкову прохолоду, пропливти кілометрів  п’ять за стрімкою течією, а потім спокійно погойдатися посеред річки на  спині, розглядаючи небесну блакить і розмірковуючи про вічне.
Того дня ми домовилися з Віталієм Самарцевим піти на вечірній пляж  удвох Втім, час спливав, всі мої колеги вже давно подалися додому, а приятель  чомусь затримувався. Не відповідала і його мобілка. Я вже почав  тривожитися, адже мій друг – приватний детектив і має неабиякий талан  вплутуватися в небезпечні пригоди.  
Ну, і де його шукати? Куди телефонувати – до міліції, лікарні чи, не  приведи, Господи, знайомому патологоанатому?” – я вже буквально гасав по  кабінету, нервово стискаючи в руці телефон, коли нарешті пролунав  довгоочікуваний дзвінок .
– Привіт ! Не сердься, старий. Уже біжу! – неквапливо промовив  знайомий голос. – Тільки попрощаюся з тутешніми вампірами...
–  З ким? – отетерів я.
–  Ти що, ніколи не чув про людей які смокчуть кров?
–  Авжеж, швендяють уночі  по Чернігову й підступно псують шиї  деяким довірливим добродіям а вдень так солодко хропуть у своїх домовинах,  що гарматою не розбудиш!
–  А от і ні , –  серйозно заперечив Самарцев, – спати вони лягають у  ліжко Ну сам подумай – хіба можна в домовині нормально відпочити
Звісно, Віталій – ще той жартівник, але це вже було занадто .
–  Послухайте, пане Дракуло... – роздратовано гаркнув у відповідь . –  З  вами спілкується поки що всього лише злий, стомлений і надзвичайно голодний  чоловік Тому майте совість ваша величносте, не будіть у мені звіра!
Невдовзі ми зустрілися і, заскочивши по дорозі до сусіднього гастроному,  хутко дійшли до річки.  Купалися довго, кілька разів перепливаючи Десну. А  коли благополучно вилізли на берег і розклали багаття на затишній галявині,  приятель обережно відклеїв від власного  тіла цупкий пластир. У відблисках  вогню зовсім  нескладно було розгледіти свіжий слід від глибокого укусу ...
Добре, що  за давньою журналістською звичкою  я, про всяк випадок,  прихопив із собою диктофон, а Віталій Самарцев уже цілком налаштувався  розповісти свою, можливо, найзагадковішу історію. 
      Батько і донька
      Дехто вважає мене диваком, бо люблю засиджуватися на роботі до пізнього  вечора. Навіть коли знаю, що вранці виспатися досхочу не вдасться. До світанку  ще, як то кажуть, дожити треба. Зате слухати опівнічну тишу – одне задоволення!
     Вона увійшла непомітно – навіть двері не рипнули. Просто матеріалізувалася  посеред кімнати! Зазвичай, так підкрадаються босоніж, але на молодій особі були  яскраво червоні черевички, які неабияк пасували до її розкішного рудого волосся,  що хвилясто спадало на плечі, акуратного манікюру на довгих, тонких, тендітних  пальчиках і мініатюрної дамської сумочки, до якої можна було  помістити хіба що  помаду, тіні для очей та гаманець.
     – Оце так сюрприз... – зачудовано поглянув на панночку. – Давно мріяв  познайомитися з привидом!
     – Добрий вечір, детективе. І дякую за комплімент. Ви – сама люб’язність... 
Вона  не була ані збентежена, ані сердита. З цікавістю роззирнулася  довкола, підступила ближче; і я зміг належно роздивитися її вродливе, але занадто  бліде обличчя (від чого помада на тонких губах здавалася неприродно яскравою),  гордий грецький ніс (такі, зазвичай, зображують на іконах) та допитливі,  примружені очі. 
– Даруйте, вночі вмикаю лише світильник – обожнюю сутінки! Сидиш,  мрієш про щось особливе, потаємне, недосяжне... Втім, вам, мабуть, не надто  комфортно? Волієте бесідувати при яскравому світлі? Я – дійсно, сама  люб’язність, якщо йдеться про бажання потенційних клієнток!
– Ні, прошу вас, – зробила ще один крок до мого крісла. – Я також  обожнюю сутінки. Тоді люди і речі здаються кращими. А ще мої очі потерпають  від сонячного світла, тож впродовж дня на вулиці я змушена користуватися  затемненими окулярами. Незабаром ви остаточно переконаєтеся детективе, що  ваша майбутня клієнтка не приховує власних недоліків.  
– Віталій Самарцев – завжди до ваших послуг ! А тепер і мені хотілося б  дізнатися ім'я чарівної незнайомки. Отже? 
– Дізнаєтесь... – проникливо поглянула мені в очі. – Якщо зараз погодитеся  здійснити одну, не надто тривалу , нічну прогулянку. Мій тато бажає з вами  побесідувати. На жаль, він не може надовго залишати свою оселю, проте запрошує  вас у гості.
– Ну ось, – розчаровано озирнувся і заговорив до акваріумних рибок , –  тільки-но  зустрів симпатичну юну леді, з якою міг би змістовно провести  наодинці дещицю часу, а вже доводиться знайомитися з її батьком!
– Між іншим, юна леді – заміжня, однак їй конче потрібна ваша допомога.  Ви поїдете, Віталію?  
– З вами? Хоч на край світу! Як я можу проґавити таку спокусливу  пригоду?! Замість звичного нудного сну шалено мчати бозна куди безлюдними  нічними вулицями поруч із загадковою особою, котра, очевидно, ще й власноруч  крутитиме кермо „крутої” автівки!   
– Не бійтесь, я звикла вештатися вночі, – не стримала іронічної посмішки. –  До того ж, поспішати нам нікуди – тато вкладається спати лише на світанку...
Біля під’їзду гордо стояв криваво червоний джип. 
– Непогана „тачка”, – лагідно погладив капот. – Отже, я не помилився!  Спеціально підбирали до своїх босоніжок?
– Нам з батьком подобається цей колір, – стенула плечима, відчиняючи  дверцята. На мить замислилася, буквально просвердливши мене поглядом: – Так...  Здається, ви неозброєні?
– А вас це дивує? – мимоволі замилувався її граціозними рухами.
– Навпаки – тішить! – завела мотор. – Адже, познайомившись із моїм татом,  легкодухий чоловік може схопитися за пістолет і накоїти дурниць...
Вона виявилася досвідченим, віртуозним водієм – не встигли виїхати за  місто, як стрілка на спідометрі немов приклеїлася до позначки 150. Однак молода  жінка почувалась напрочуд впевнено, і автомобіль майже нечутно летів нічною  трасою. 
За годину леді з’їхала з шосе, якийсь час хвацько петляла звивистою  лісовою дорогою і невдовзі вправно пригальмувала поблизу непримітного  будинку, що самотньо зачаївся на невеликій галявині
– Нічого собі... Яка чарівна хатинка  – просто посеред лісових нетрів, де  бродять зграї голодних вовків! – захоплено визирнув у вікно.    
Втім, оселя була надійно оточена міцним парканом, за яким, лише почувши  наші кроки, одразу ж озвався сторожовий пес.
– Не переймайтеся, це – Харон. Він лише здається монстром, а насправді  добрішої істоти годі й знайти . До речі справжнісінький вовк Але за все своє  життя жодної кішки не образив... – втішила красуня.
– Гм... А у вас тут взагалі є кішки? – спробував збадьоритися власним  дотепом, обережно ступаючи на неосвітлене подвір’я.
Щось волохате й величезне одразу ж кинулося мені під ноги, і серце у  приватного детектива Самарцева навіжено тьохнуло. 
– Привіт, Хароне! Ніколи не думав, що перевізник до іншого світу може  бути таким гарнесеньким... – я все-таки наважився зробити крок уперед  –  дерев’яними ногами переступив через нового знайомого адже молода особа  прудко чимчикувала до дверей, і мені зовсім не хотілося відставати від неї.  
– А ви – молодець, не втрачаєте самовладання! – похвалила, не озираючись .  – Харон вас неодмінно запам’ятає...
У будинку було темно та вогко, мов у льосі. 
– Ось і я часом нагадую Ярусі, своїй колезі, аби заощаджувала  електроенергію і не вмикала влітку обігрівач. Тільки уявіть: в офісі – 18 градусів, а  їй – холодно! Може, це – хвороба якась? – голосно поцікавився у супутниці.
Вона швидко зняла навпомацки черевички і, хутко чиркнувши сірником,  запалила масивний канделябр.
– Нічого собі... – аж присвиснув від подиву.
– Даруйте, я не люблю електричного світла, – озвався раптом хрипкий,  замогильний голос. – Роззувайтесь і проходьте до кімнати. Ми з Дариною – люди  загартовані, вдома швендяємо босоніж це – для здоров’я корисно. А для гостей  тримаємо капці – білі й пухнасті.
– А що, у вас тут і гості бувають? – цілком щиро здивувався я, мужньо  ступаючи по прохолодній підлозі: – Взагалі, я теж – досить загартований, тому  обійдуся без білих капців. Вони викликають у мене не зовсім приємні асоціації...
Господар моторошно захихотів. Він виявився дідусем невизначеного віку  (скільки ж йому років – 60, 80, 100?) – високим, навіть попри свою сутулість,  худим, проте не виснаженим. Власник оселі, очевидно, мав досить непоганий зір,  тому не носив окулярів ; однак зморщена шкіра на його обличчі здавалася  пергаментною а велика голова була ідеально лисою. Він сидів біля запаленого  каміну, одягнений у темно-червоний оксамитовий халат, і спирався на величезний  сукуватий костур, який міг би стати грізною зброєю в умілих руках.
Крісло навпроти було вільним, тож мені не залишалося нічого іншого, як  примоститися на нього – неподалік від дивного дідугана з вишуканим грецьким  носом, тонкими губами і пронизливим поглядом допитливих карих очей. Дарина  виструнчилася поруч, неначе мій охоронець.
– Розумію ваше збентеження, пане Самарцев, але мусите трохи побути у  моєму товаристві. До того ж, заприсягнутися, що все, почуте вами у цій кімнаті,  залишиться таємницею для сторонніх вух.
– Авжеж, – кивнув, розглядаючи знайомий портрет у коштовній рамці, що  висів якраз над моїм співрозмовником, – якщо тільки мені не доведеться  приховувати чийсь злочин...
– Це – Влад  III, князь Валахії він жив у  XV столітті. Прототип відомого  персонажа Брема Стокера – охоче пояснив дідусь. –  Правда, на відміну від  вигаданого Дракули, реальний володар Трансільванії не був вампіром у прямому  розумінні цього слова.
– Авжеж, – я знову ввічливо кивнув у відповідь, нахабно підморгнувши  правителеві Трансільванії , – просто цей схибнутий садист всього лише посадив на  палю та спалив живцем понад сто тисяч невинних людей...
– Ви ж знаєте, які то були жахливі часи, – розвів руками співбесідник. –  Жоден володар не міг почуватися в цілковитій безпеці. Тому, щоб захопити чи  утримати владу, тогочасні правителі не жаліли навіть своїх близьких. Звісно, князь  Влад також був нещадним до ворогів, але він захищав рідну землю. Власне, на  батьківщині його вважають національним героєм!.. Чим вас пригостити, пане  Самарцев? – без паузи, тим же тоном поцікавився колоритний дідусь, стискаючи  костур.
– Ну, для чого так офіційно? Називайте мене Віталієм, – про всяк випадок,  скосив очі на сучкувату палицю. – Гість я – невибагливий. Коли спекотно,  пригощаюся „Чернігівським пивом”, а до ошатного каміну, середньовічних крісел,  бронзових канделябрів із запаленими свічками та портрету Дракули, мабуть,  найкраще пасуватиме червоне вино... 
– Чудово, – схвально помахав костуром господар. – А я – Владислав  Владиславович! Даринко, принеси нам, будь ласка, карафку вина.  
Молода жінка нечутно вийшла  з кімнати. Дідусь приязно поглянув їй услід і  раптом пошепки поцікавився:
– Вродлива у мене донечка?
– Так, – зашарівся я. – Вона справді заміжня?
– Справді... – зітхнув співбесідник. – Посватався торік один парубок –  розумний, привабливий, із заможної, інтелігентної родини. Не палить, не  зловживає...
– Ну, просто принц!
– Ні, Стас – звичайний підприємець, – стенув плечима. – Та й не сидіти ж  їй до віку в дівках через мої проблеми! От і переїхала мешкати до чоловіка, в  Чернігів. Тепер доводиться мотатися сюди-туди, аби немічного батька  провідувати. Добре, Стас не проти, а то інший міг би й закомандувати, щоб від  такого родича відцуралася. Знаєте, нинішня молодь особливо не переймається  моральними цінностями й не надто шанує старість. 
– Ріднесенький, хіба ти не відчуваєш, як ми тебе любимо? – ніжно озвалася  Дарина. Спритно внесла тацю з канапками, домашнім вином та двома  кришталевими келихами, обережно поставила на столик.
– А ви? Невже не вип’єте з нами? – промовив розчаровано, милуючись її  витонченими ручками.
– Я – за кермом, – відповіла розважливо.
– Ну, просто посидь у нашому товаристві. Ти йому подобаєшся... – узявся  розливати вино господар.  
– Не сердьтеся, Віталію , – зніяковіла Дарина. – Це у тата – жарти такі. Ось і  Стасик спочатку від нього натерпівся, а потім звик.
– А що, жартувати корисно, головне – не передавати куті меду... – хрипко  захихотів дідусь. – Добре, Віталію, поговоримо серйозно. Здається, ми у вас не  помилилися. Ще б пак! Не одну добу інформацію збирали. Адже тут – справа  особлива, делікатна... Мабуть, ви вже помітили, що ми з донечкою – трохи  дивакуваті?  
– Авжеж... – замислено вдихнув незвичайний аромат червоного вина.
– І ви не боїтеся? – співчутливо поцікавився господар. Його зморшкувате  пергаментне обличчя здавалося похмуро урочистим.
– О, не турбуйтеся, я  – спокійний мов двері ! Давно мріяв посидіти біля  каміна у теплій компанії
– Що ж ... – старий багатозначно перезирнувся з Дариною і повагом підняв  келих. – У такому разі, Віталію, пропоную випити за тепло . За благодатну червону  рідину, яка звеселяє наші серця .
– Цікавий тост, Владиславе Владиславовичу, – усміхнувся й обережно  цокнувся з господарем. – Вперше в житті п’ю за вино
Кришталь мелодійно задзвенів, вміст келиха виявився просто  божественним.
– Це – особливий напій, ми з донечкою виготовляємо  його за давнім  родинним рецептом, – похвалився  співбесідник . – Взагалі, я мав на увазі кров,  Віталію...
– Що?
– Тост був про кров, – терпляче пояснив дідусь, – теплу, поживну і  надзвичайно смачну!
– Жартуєте? – мало не прикусив язика. 
– Ви просто ніколи не пробували скуштувати її по-справжньому, – спрагло  облизався господар, але, усвідомлюючи моє збентеження, примирливо здійняв  руки. – Не хвилюйтеся, ми зовсім не прагнемо нав’язувати такий спосіб життя  стороннім Думаєте, легко бути вампіром?  
– Ви сказали „ми”?   нервово закліпав очима, ошелешено розглядаючи  красуню, яка сумирно сиділа поруч : – Тобто Дарина...
– Так, – невинно посміхнулася молода леді. – Просто у мене це виявляється  не так інтенсивно. А ось тато виходить надвір лише вночі , інакше він може  отримати жахливі опіки від сонячного світла. 
– Але, звісно, ми – не якісь містичні істоти з потойбіччя, а живі люди, –  господар ухопив карафку з вином і акуратно наповнив по вінця мій келих.  – Щось  ви надто блідий, Віталію. Випийте – поправте своє здоров’я...
– Дякую, чудове побажання! – кивнув, відчуваючи, як потужно, наче  ковальський молот, гепає в грудях бідолашне серце:  – Дозвольте і вам налити.  Здається, це – все-таки вино. Кров начебто солоніша?
– Розумію вашу іронію ... – його обличчя враз переорала глибока зморшка старий скорботно насупився, хоч брів у мого співрозмовника практично не було: –  Я вже давно змирився зі своєю вимушеною відлюдькуватістю; адже, дізнавшись  про народження виродка, рідні одразу ж відмовилися від мене. Я їх ні в чому не  звинувачую уявляю, в якому вони були стані, коли почули, що у їхнього первістка  – дуже рідкісна, невиліковна хвороба . У мене взагалі не росте волосся  (ніколи не  голюся!); а шкіра, навіть у юні літа була зашкарублою. .. Спочатку я виховувався в  сиротинці – разом з іншими дітьми, але незабаром мене ізолювали. Все почалося,  коли, угледівши одного разу оголену руку своєї ровесниці, я інстинктивно вп’явся  у неї зубами Звісно, мене покарали –  насварили, поставили в куток ; та я вже  пізнав неповторний смак крові і збагнув, що саме цього дивовижно спокусливого,  благодатного відчуття мені й не вистачало. Відтоді я марив кров’ю, і ніхто вже не  міг почуватися в безпеці поруч зі мною Тому, за будь-якої погоди (навіть у  задушливу спеку!) , вихователі й медики, відвідуючи свого „навіженого”  підопічного, змушені були щоразу ретельно кутатися в одяг. На шиї  обов’язково  намотували довгі шарфи, а руки захищали цупкими рукавичками. Ну, не дивіться  так похмуро на мене, Віталію, випийте добірного вина, це ж – не кров...
Мене знудило, однак все-таки змусив себе взяти келих і пригубити дещицю  червоної рідини: 
– Отже, ви нікуди не виходили без дозволу?
– Який дозвіл? Що ви – докірливо похитав головою дідуган і знову  вчепився у свій костур. – Я взагалі не залишав крихітної кімнати ! Мене роками  тримали під замком, наче особливо небезпечного злочинця, і дбайливо стежили,  аби юний в’язень не наклав на себе руки Ось такий „гуманізм”... Але одного дня  сталося диво – до моєї „камери” увійшов високий, статечний добродій ; кілька  хвилин він скрушно дивився на „дикого хлопчика”, а потім на його випещеному  обличчі з’явилися сльози. Так вперше і востаннє в житті я побачив свого батька.  Тільки через багато років мені вдалося розшукати цвинтар, на якому поховані  рідні. Виявляється, тато став дипломатом і родина тривалий час мешкала за  кордоном. У них народилася чудова, абсолютно здорова донечка. Їй було вісім,  коли юну велосипедистку просто біля власної оселі збив п’яний водій. .. Тоді  батьки згадали про первістка тато розшукав мене у сиротинці однак  так і не  наважився забрати до себе. Однак совість рідним все-таки дошкуляла, тож вони  належно подбали про моє життя. За щедру плату з „навіженим хлоп’ям ” почали  панькатися : я вже міг досхочу гуляти на подвір’ї в супроводі вихователів, котрі  тепер ставилися до „бідолашного хворого дитятка” напрочуд ґречно ; вчителі  терпляче проводили зі мною персональні уроки а професор з медичного науково- дослідного інституту настільки перейнявся вихованням юного вампіра що згодом  я навчився досить непогано контролювати свою поведінку. А головне, мені  дозволяли випивати натщесерце і перед сном трохи крові. Звісно, ніхто від цього  не потерпав, адже тоді практично не було проблем з донорами  – бажаючих  здавати кров вистачало! Ну, а заради такого божественного напою я ладен був  цілісінький день поводитися, мов янгол і хоч усвідомлював свою інакшість,  почувався по-справжньому щасливим. Звичайно, шкода, що я жодного разу так і не  поспілкувався зі своїми близькими ; але ображатися на долю – справа, як відомо,  безперспективна. Тим більше, що , після їхнього прощання зі світом, я виявився  єдиним спадкоємцем усього сімейного  майна, і міг вести досить заможне життя –  в усякому разі, не переймався, де знайти дещицю свіжої крові... Знаєте, Віталію, у  вас зараз такий вигляд, ніби опівночі на цвинтарі, просто на ваших очах, із  домовини виліз якийсь невгамовний небіжчик Однак мушу вас розчарувати: чутки  про любителів крові дещо перебільшені. У страху – надто великі очі! В усякому  разі, мені, щоб вгамувати свою жагу, зовсім не потрібно скрадатися закапелками  нічного міста, вишукуючи нових жертв. Будь-який волоцюга, за належну  винагороду, охоче дозволяє мені націдити дещицю своєї крові. Взагалі, зараз у  моєму записнику – немало шляхетних, законослухняних громадян, готових за  необхідності поділитися власною крівцею з ближнім. Спасибі й знайомим  медикам – не забувають...
– Які, виявляється, у нас – чуйні люди, Владиславе Владиславовичу!
– Авжеж. Власне, я ще не зустрічав добродія, котрий би визнав, що йому  цілком вистачає грошей... До речі, аби підтримувати себе в хорошому тонусі, не  обов’язково пити саме людську кров. Можна домовитися і з власником якогось  телятка. Правда, це – не так смачно, але все одно – поживно ... Запевняю вас, за все  своє життя я не скоїв нічого лихого ! Живу, по суті, за Божими заповідями: не  вбиваю, не краду, не жадаю чужих жінок... На жаль, трохи побешкетував у  дитинстві – декому таки дісталося від моїх зубів та, на щастя, ніхто з потерпілих  не перетворився на вампіра. Це – просто неможливо, адже моє захворювання – не  грип, воно – надзвичайно рідкісне і звинувачувати потрібно не віруси, а генетику.   Взагалі, мені гріх скаржитися на життя, бо маю Даринку – миле, турботливе  янголятко!
– Дякую, тату, – лагідно пригорнулася до господаря молода леді.
– Зараз ви, мабуть, розмірковуєте, Віталію, звідки у такого стариганя –  молода донька? – хитро примружив очі співбесідник.
– Ну, вам же – не тисячу років, Владиславе Владиславовичу, – знизав  плечима.  – Ось і акторка Марина Зудіна від свого Олега Павловича Табакова,  очільника МХАТу, знову народила...
– Ви мені лестите, – задоволено посміхнувся дідусь. – Втім, розповім  правду: свою Даринку мені поталанило знайти. Звісно, не в капусті. Уявіть собі, в  тому ж сиротинці, де свого часу виховували мене. Чудо та й годі! І сталося це саме  тоді, коли я вже потерпав від своєї самотності. Не скажу, що  у мене ніколи не  було жінок, але жодна з них так і не наважилася вийти заміж за вампіра і, тим  більше, народити від мене дитину.  Замолоду я цим особливо не переймався, та в  поважному віці мріяв стати батьком. Хотілося бути комусь по-справжньому  потрібним! Одного разу знайомий лікар повідомив про дівчинку, від якої в  пологовому будинку відмовилася 16-літня матуся.  Немовля було гарнесеньким,  зовні цілком здоровим, але потерпало від загадкової хвороби – дівчинка просто  обожнювала кров... Уявляєте, як я зрадів, зустрівши нарешті рідну душу?!  Звичайно, зробив усе можливе, щоб удочерити крихітку ; і відтоді почуваюся  щасливим, адже люблю доню понад усе!
– Однак щось неабияк порушило вашу ідилію? Інакше ви б нізащо не  наважилися відкрити заповітну таємницю такому собі Віталієві Самарцеву...
– У нашому становищі, – гірко зітхнув дідусь, – краще мати справу з  приватним детективом. Тим більше, якщо у нього – репутація порядної людини.
– Дякую за репутацію, – обережно пригубив вино. – Нескладно уявити свою  самовдоволену мармизу на шпальтах якоїсь місцевої газети під сенсаційними  заголовком – щось на кшталт: „Детектив Самарцев самовіддано рятує невинних  чернігівських вампірів!”... 
– Отже,  ви погоджуєтеся нам допомогти? – миролюбно сперся на  сучкуватий костур Владислав Владиславович. 
Психіатр
Іванови мешкали в елітній п’ятиповерхівці у одному з престижних  мікрорайонів Чернігова – поблизу центрального ринку. Двері відчинив  привабливий брюнет, одягнений у вишукану яскраво червону сорочку та елегантні  брюки кольору морської хвилі. Він випромінював дивовижну силу і енергію й  водночас справляв враження „свого хлопця”, завдяки доброзичливому погляду  карих очей та щирій посмішці, яка буквально осяювала його обличчя.  
– Стас? Я – Віталій Самарцев.
– О, так, доброго ранку, детективе!
У квартирі панував ідеальний порядок – кожна річ знаходилася на своєму  місці. Ніздрі вловили витончений аромат дорогих французьких парфумів. Столик  у залі прикрашав свіжий букет розкішних троянд.
– Сідайте, як вам зручно ; почувайтеся, мов удома – і, простеживши за моєю  реакцією, задоволено запитав: – Подобається? 
– Я б ще додав акваріум із золотими рибками. Принаймні, спостерігаючи за  своїми вуалехвостиками, я можу заспокоїтися, поміркувати про сенс буття і  задумати бодай одне бажання.
– Цілком слушна порада – матиму на увазі! І що ви просите у золотих рибок?
– А це вже залежить від ситуації. Іноді вони допомагають мені  зосередитися і врешті-решт розплутати якусь загадкову справу, часом  відновлюють душевний спокій та навіюють цікавий сон...
– Отже, поки що ви можете обійтися без послуг психотерапевта?
– Сподіваюсь, що так. Але, думаю, ваш бізнес процвітатиме  й без моєї  персони Адже в Чернігові вистачає охочих детально обговорювати власні  негаразди з чуйним, делікатним співрозмовником і щедро платити за розкіш  такого спілкування!
– Можливо... Проте, відверто кажучи, мені бракує клієнтів. Практикувати я  почав недавно, та й мода на приватних психотерапевтів в Україні ще не  утвердилася. Однак, не сумніваюсь, справа це – перспективна. До того ж,  запевняю без зайвої скромності, я – хороший фахівець! Можу не лише розговорити  і уважно вислухати будь-яку людину, а й дати справді кваліфіковану пораду. Тут  уже однієї терплячості замало – потрібно мати відповідний інтелект та вроджену  інтуїцію. І повірте: Стас Іванов здатний надійно тримати язика за зубами, за  жодних обставин не розголосить чужої таємниці. Це – як сповідатися священику!  Отож, якщо ви принагідно, ненав’язливо порадите мою персону якомусь  заможному, нежадібному добродію чи шляхетній панянці, буду вельми вдячний.  Ну, то як вам моя пропозиція?
– Вельми спокуслива!
– Хочете про це поговорити?
– Даруйте, іншим разом...
– Майте на увазі, я вже не раз вдало консультував свого друга – майора  Воронова.
– Друга?
– Авжеж! Знаєте, де він працює?
– Знаю...
– У карному розшуку!
– Я знаю...
– Віталію , – довірливо прихилився ближче , – відверто кажучи, мене  занепокоїв ваш дзвінок. Дарина – вона така вразлива!
– Мене найняв її батько.
– Розумію, це – ваш бізнес...
– Ніколи не вважав себе бізнесменом. Я розслідую злочини.
– Злочини?
– Так.
– А до чого тут моя дружина?
– Тиждень тому на узліссі знайшли тіло молодої вродливої жінки. Хтось  прокусив їй шию і висмоктав усю кров. А вчора, практично на тому ж місці,  місцеві мешканці натрапили на труп ще однієї красуні, вбитої таким же способом.  Обидва злочини скоєно за кілька кілометрів від будинку вашого тестя...
– Так, я щось чув про перший випадок, – здивовано промовив Стас. – Думав,  звичайнісінькі плітки. Ви ж знаєте нинішню жовту пресу – вигадують казна що,  перекручують і – жодної відповідальності! Якось особисто познайомився з однією  дамочкою, котра спеціалізується на кримінальній хроніці. Настільки цинічне,  недалеке створіння!
– Але ця інформація – правдива. Власне, ви можете зателефонувати своєму  приятелеві – майору Воронову.  
– Дякую, неодмінно скористаюся вашою порадою... Отже, у наших краях   з’явився серійний вбивця? Маніяк?!
– Можливо...  В усякому разі, дикі звірі до загибелі цих жінок не причетні.
– У звірів є алібі ?
– На шиї обох жертв – сліди від людських зубів.
– А нечиста сила? У лісі її також вистачає...
– Ну, якщо це й був упир, то, безперечно, в людській подобі.
– Що ж, експертам видніше, – спохмурнів Стас. – Скажіть, Віталію, мій  тесть розповів вам про свою... хворобу?
– Так.
– Отже, ви знаєте?! – докірливо похитав головою.
– Авжеж. І про Владислава Владиславовича, і про Дарину.
– Моя Дарина – прекрасна, розумна, чуйна жінка!
– Аніскільки в цьому не сумніваюсь.
– Турботлива, працелюбна дружина!
– Авжеж.
– Я кохаю її понад усе, життя ладен за неї віддати! І, запевняю вас, це – не  пусті слова!
– Знаєте, Стасе, я – не священик, але, за потреби, одразу ж згадую про свій  склероз... Не хвилюйтеся: якщо Дарина – не винна, ніхто не дізнається про її  таємницю.
– Обіцяєте?
– Щоб я здох!
– Вона – не винна. Зрозумійте, моя дружина – така ж, як і ми з вами, навіть  краща. Її психічний стан не викликає жодних занепокоєнь! Заявляю про це, як  дипломований лікар -психіатр. Адже відтоді, як ми одружилися, Даринка постійно  перебуває під моїм контролем. І якби, не приведи, Господи, у неї справді  з’явилися якісь небезпечні симптоми, я б неодмінно помітив. А так все, що їй  потрібно сьогодні, це – розуміння та родинний затишок.
– Одне делікатне запитання, Стасе. Вона пробувала вашу кров?
– А яке це має значення для вашого розслідування? Ну, добре, інколи, коли  ми кохаємося, я дозволяю їй... Власне, це – моя ініціатива ! Жодної небезпеки –  такий собі інтимний ритуал, дуже ніжний. Звісно, Даринка збуджується, але не  втрачає розум. І мені, чоловіку, надзвичайно приємно бачити, яку насолоду вона  від цього отримує ... Проте моя дівчинка просто неспроможна скривдити людину,  тим більше, на когось підступно напасти Знаєте, у мене є клієнтка – чемпіонка  світу з самбо. Так ось, коли вона виходить боротися на татамі, то  – справжня  тигриця! Можна лише поспівчувати її суперницям... Але в повсякденному житті це  – напрочуд спокійна і добра жінка.
– А що ви можете сказати про свого тестя?
– Ну, – зітхнув , – Владислав Владиславович – людина специфічна...  Старигань – надто впертий, абсолютно не передбачуваний. З ним, відверто  кажучи, – нелегко ! Розумію – чоловік настраждався ; але він же практично нікому,  крім своєї дочки, не довіряє. У нього завжди  – якісь підозри, претензії ! Спочатку  навіть чути про заміжжя Даринки не хотів, буквально спопеляв мене своїм  жахливим поглядом. А той його моторошний сміх! А знущальне вимахування  костуром просто перед моїм обличчям!  
– Владислав Владиславович – дійсно такий немічний?
– Гм... Як сказати... Останнім часом я, дякувати Всевишньому, не часто  дратую його своєю присутністю. Як на мене, він просто боїться втратити доньку !  Втім, це – моя думка. Даринка обожнює батька і провідує його за першої ж нагоди.
– Як гадаєте, Стасе, ваш тесть може бути небезпечним?
– Зізнаюсь: якби все залежало тільки від мене, він би вже перебував у  відповідному медичному закладі. Але я знаю, що Дарина мені цього ніколи не  пробачить. 
– Маєте на увазі божевільню?
– Причому відділення з надійною охороною та міцними ґратами на вікнах!
– А ви не перебільшуєте? Звісно, Владислав Владиславович не позбавлений  деяких... дивацтв, проте мислить він, по-моєму, адекватно.
– О, Віталію, ви навіть не уявляє, як майстерно вміють маскуватися деякі  божевільні! Психічні розлади аж ніяк не виключать інтелект та кмітливість, а для  досягнення власної мети ці люди здатні поводитися, мов супермени. Тоді вони –  сильні, спритні і надзвичайно підступні . Ну, і не забувайте, що мій тесть – вампір
– Однак саме він найняв приватного детектива ...
– А, може, в такий спосіб старий прагне відвести від себе підозру і  виправдатися перед донькою Не думаю, що його надто лякає перспектива  сконати у в’язниці. Але я певен: єдине, чого він по-справжньому боїться , –  зганьбитися перед Даринкою ; адже донька вважає Владислава Владиславовича  мало не святим мучеником і дискутувати з нею щодо дивакуватого татуся – марна  справа. .. Звісно, я не знаю, що сталося насправді. Зрештою, ті варварські вбивства  міг скоїти і якийсь приїжджий душогуб Бо від нас – і до Києва недалечко, і до  російського Брянська чи білоруського Гомеля. То ж, можливо, злочинець взагалі  мешкає за кордоном! Тоді – шукай вітру в полі, хіба що цьому психу знову  закортить „відзначитися” на Чернігівщині.  
– Ви думаєте, він продовжить вбивати?
– Мабуть... Скажіть, Віталію, правоохоронці вже встановили, хто ті  бідолашні жінки ?
– Поки що – ні. Вони – очевидно, нетутешні. Швидше за все, злочинець  якимсь чином заманив їх до лісу. Причому обидві красуні не чинили опору! 
– Тобто про зґвалтування не йдеться?
– Жодних слідів насилля! Якщо, звісно, не рахувати прокушеної артерії...
– Гм... Чим же пояснити таку покірність? А що, як наш монстр володіє  даром гіпнозу? Спокійно, без поспіху, вибирає жертву, яка не здатна встояти  перед його чарами; навіює їй певну інформацію, фактично перетворюючи на  зомбі; привозить у заздалегідь намічене безлюдне місце і влаштовує свою зловісну  оргію. Ну, як вам моя версія?
– Цілком прийнятна. До речі, від погляду Владислава Владиславовича у  мене спочатку теж мурашки по тілу повзали... 
– Ну ось, бачите! А як вам – його Харон? Тільки мій  оригінальний тесть міг   додуматися до божевільної ідеї – приручити справжнього вовка та ще й назвати   сіроманця на честь відомого персонажа з потойбіччя ... А неподалік – село, люди й  так ставляться з підозрою до непривітного, похмурого сусіда Навіть не уявляю, на  яке пекло перетвориться наше життя, якщо хтось все-таки дізнається правду про  сімейку вампірів! До того ж, правоохоронці навряд чи зможуть тривалий час  приховувати моторошні подробиці загибелі молодих жінок. Винен Владислав  Владиславович чи ні, а його оселя розташована біля самого лісу; отож незабаром  міліція, без сумніву, зацікавиться дивним відлюдьком. Раптом якомусь надто  прискіпливому  слідчому закортить порпатися в минулому, розіслати  офіційні  запити в деякі медичні установи, врешті-решт – з’їздити до того самого  сиротинця? А тим часом маніяк може скоїти наступне вбивство!
– Але ж у вас є друг – майор Воронов ...
– І що я йому скажу? Мої тесть та дружина обожнюють людську кров, тому,  будь ласка, знайдіть пошвидше якогось іншого вампіра, доки тутешні селяни не  влаштували самосуд ?! На жаль, Даринка нізащо не залишить батька, навіть якщо  старий опиниться у буцегарні. Моя дружина просто не повірить, що її безцінний  татусь спроможний на такий жахливий злочин ; отож щодня щиросердно  оплакуватиме його долю і безкінечно страждатиме сама! Відверто кажучи, якби я  міг, то негайно забрав би звідси кохану. З нею я готовий вирушити куди завгодно,  аби лише бути подалі від дорогого Владислава Владиславовича та його затишної  хатинки Ну от, тепер ви знаєте все, Віталію ...
– І я постараюсь, щоб Дарина почувалася в безпеці.
– Як? – недовірливо поглянув Стас.
– Знайду маніяка .
Несподіваний захисник
Майор Воронов впевнено крутив кермо, позираючи на автівку попереду.  Машина, в якій ми їхали, аж ніяк не скидалася на міліцейську; та й водій –  худорлявий чоловік у непримітному спортивному костюмі – зовсім не був схожим  на очільника карного розшуку. І все ж я нервував:
– А ми не занадто муляємо йому очі? Може, трохи відпустимо? Ну, куди він  тут, на трасі, подінеться?!
– Радій, що я взагалі погодився на твою авантюру, – докірливо похитав  головою майор. – Ніби ж – атеїст, а сиджу і подумки молюся, аби нічого не  сталося з дівчиною.
– Вона – вже не дівчина...
– Припини. Інколи мене просто бісить  твоя іронія!
– Можна подумати, я не хвилююся за Ярославу, – примирливо стенув  плечима. – Але не твоїми ж бугаями з „убійного” відділу зваблювати підступного  маніяка, шанувальника вишуканої краси! Власне, я звик ризикувати найдорожчим.  Адже де гарантія, що після такої захоплюючої ролі у нашому трилері, моя амбітна  Яруся й далі опікуватиметься своїм скромним провінційним шефом? А що, як  вона назавжди чкурне з Чернігова, аби стати знаменитою кінозіркою?
– Ох, Самарцев, ти коли-небудь таки підведеш мене під монастир, – зітхнув  Воронов.
– Ну, у святій обителі також можна жити, – оптимістично втішив свого  буркотливого приятеля. – В усякому разі, я нещодавно з цікавості ночував у  справжнісінькій келії. Правда, то був жіночий монастир...
– Та ну тебе , – махнув рукою майор, і наша автівка спритно проскочила  перед громіздкою вантажівкою:  – Сподіваюсь, ми не марнуємо час ?!
– Не знаю , – невинно розвів руками. – Я ж чесно попередив: це – лише  припущення. Можливо, намарилося від перевтоми...
– Дідько б тебе взяв із такими припущеннями!
– Знаєте, в чому ваша проблема, пане майоре? Ви надто довіряєте  очевидним фактам. Звісно, у такий спосіб нескладно спіймати звичайного  чолов’ягу, котрий, хильнувши зайвого, посварився під час трапези зі своїм  односельцем і хвацько штрикнув кривдника кухонним ножем. Але маніяк, тим  більше, людина з вищою освітою, інтелектуал, який позбавляє життя виключно  задля власної втіхи, діє значно обачніше, можна сказати, творчо. Тому, щоб  вирахувати такого душогуба, потрібно мислити  нестандартно, покладаючись  здебільшого на інтуїцію , і якомога частіше нехтувати начебто бездоганною,   „залізною”  логікою. Тобто хоч трохи бути митцем !
– Ага, і бринькати на гітарі ... – пхикнув Воронов.
– Між іншим, славетний Шерлок Холмс був не лише майстром дедукції та  вправним боксером. Він ще, скажімо, досить непогано грав на скрипці і чудово  перевтілювався у волоцюг .
– Твій колега, еге ж? – поблажливо усміхнувся Воронов. – А  ти хоч  пам’ятаєш, що цей літературний персонаж був затятим наркоманом
– Він потім зав’язав! 
– Коли? У віці нашого підозрюваного  – сентиментального кровопивці  Владислава Владиславовича Але ж, друже мій, ті історії про дідугана Холмса – не  настільки цікаві і їх майже ніхто не знає! А ось оповіданнячка, де цей героїчний  чувак, задля своєї геніальної дедукції, нашпиговує власне тіло небезпечними  ін’єкціями,  – неабияк популярні. І як не крути, а саме ті шедеври про бездоганно  позитивного приватного детектива, справжнього лицаря без страху та докору, є в  будь-якій дитячій бібліотеці. Що й казати, чудовий приклад для наслідування ...
– Я люблю Холмса, проте не вживаю героїн
– Ще скажи, що ти взявся за свої екстремальні розслідування, завдяки  химерним вигадкам неперевершеного Артура Конан Дойла ...
– Авжеж!
– Так от, запевняю тебе: цей сер анічогісінько не тямив у криміналістиці ...
– Ви мене розчаровуєте, майоре , – демонстративно надув губи, імітуючи  свою Ярусю в моменти праведного гніву: – Не можна ж так недооцінювати силу  мистецтва!
Машина попереду несподівано з’їхала з комфортного шосе і, не збавляючи  швидкості, помчала неоковирною сільською дорогою.
– Андрію, зустрічайте гостей! Він щойно повернув ліворуч – жене  ґрунтовкою, мов Шумахер, – скористався рацією Воронов. – Ми з Самарцевим –  ще на трасі, приєднаємося до вас пізніше. Доведеться трохи зачекати на узбіччі,  аби клієнт справді чогось не запідозрив. Навіщо передчасно псувати настрій  чоловікові?! 
– А раптом у них – просто романтичне побачення? Легка, приємна, інтимна  прогулянка до лісу? Він же взяв кошик для грибів...
– Що ти сказав? – майор поглянув на мене, як на ворога народу, і  демонстративно заскреготав зубами. У цю мить він сам нагадував  непередбачуваного маніяка. 
– Ні, – скрушно зітнув у відповідь , – тільки справжній садист здатний так  немилосердно поводитися з тендітною кралечкою. Ну, хоч би трохи, зараза,  зменшив швидкість. Він же на тій триклятій дорозі моїй принцесі на горошині  душу витрясе!  
– Між іншим, Самарцев, твій немічний старигань був уночі на місці  злочину.  Андрій скрадався за ним назирці, то під ранок уже ледь ноги пересував.  А Владислав Владиславович – немов щойно з дому вийшов. Свіженький, як  огірочок! Дибає собі чагарями, неначе якийсь абориген-індіанець, і костуром  орудує, ніби середньовічний рицар – важезним мечем, – гілля розсуває Ось де  приховані таланти ... Ні, щоб з’їздити кудись до Бельгії і виграти чемпіонат Європи  з легкої атлетики серед ветеранів. Хоч би якась користь для рідної Чернігівщини
– Дивно. І що ж він там виходив у нічному лісі?
– А хто їх, вампірів, знає? Але швендяв довго, а на тому  зловісному місці аж  до землі припадав, ніби принюхувався. Обнишпорив усе довкола, потім, здається,  натрапив на те, що шукав. Випростався враз і... завив – тужно, протяжно, неначе  вовк. Моторошне видовище! Андрій – хлопець не з лякливих, та буквально  заціпенів від страху .
– І що було далі?
– Нічого... Принаймні старий залишився в людській подобі. Повив на  місяць, поблукав лісом, ніби примара, та й повернувся до своєї хижки. Здається,  він був дуже засмученим
– Але чому? Це ж – нормально для вампіра: здійснити нічну прогулянку,  подихати свіжим повітрям на природі... 
– Тобі видніше, – гмикнув. – Ти ж у нас – вампірознавець!
– Воронов, ти мав би розповісти мені про це раніше Мабуть, я б ще встиг  піти й поспілкуватися з Владиславом Владиславовичем, і, можливо, мені вдалося  б дізнатися правду.  
– Саме тому я нічого й не сказав тобі одразу. Адже тоді могла зірватися  наша спецоперація...   
– Ну, що можна очікувати від мента?!
– Визнаю: хтось має пречудовий дар знаходити найпаскудніше лайно і  безстрашно вступати в нього, навіть не затуливши свого нахабного носа. Ось  тільки витягувати звідти „крутого” відчайдуха , зазвичай , доводиться все тому ж   примітивному менту... 
– Пане майоре, я щось не зрозумів. Вам набридло рятувати моє безцінне  життя? Невже бравий гусар хоче померти від зеленої нудьги? !
– Хоче !
– Воронов, ти це – серйозно? Тобі не подобаються вампіри?  
– Сто років їх би не бачив! 
– Добре, коли все скінчиться, я передам, кому слід, твоє ментовське  прохання...
– Годі, – рішуче взявся за кермо приятель. – Ти тут блазнюєш, а дівчина,  можливо, ризикує життям. Поїхали!
... Ось і знайома місцинка. Втім, треба пройти трохи далі – хоча б із  півкілометра. Що, як менти влаштували засідку? Звісно, це – майже нереально.  Звідки у них стільки людей, аби цілодобово чергувати у лісі? Тим більше, грибний  сезон... Он як супутниця вишукує боровики! Ну, нічого – нехай потішиться,  недовго залишилося... Поки що можна й живою помилуватися! Адже це – не якась  моделька з подіуму – тонконога, наквацяна, безсоромна лялька з однією  звивиною... Ні, у сьогоднішньої обраної – таке невинне, янгольське личко і майже  ніякої косметики. Красуня від Бога! Від струнких, вишуканих  ніжок –  очей не  відвести . А ця граціозна, тендітна шийка – справжній витвір мистецтва!  І вся її  постава так хвилює, бентежить душу, аж кров закипає в жилах... ”. 
О, йому неймовірно поталанило, адже такі довершені жінки зустрічаються  не частіше, ніж справжні вампіри!  Глибоко вдихнув повітря, заплющив очі,  насолоджуючись ароматом її парфумів. Без сумніву, у його обраниці –  бездоганний смак! Шкода, що незабаром усе скінчиться... Однак, що він може  вдіяти? Це – все одно, що позбавити звичайну людину найнеобхіднішого: їжі,  води, сну, сексу... 
Проте , якщо ти не таке примітивне  створіння, а вища істота, здатна пізнати  неземне блаженство, неприпустимо відмовлятися від свого справжнього єства Головне, усвідомити цю унікальну інакшість. Збагнути, що ти – не якесь  кровожерливе чудовисько, а посланець Всесвіту, наділений особливим Даром  відчувати потаємне, недоступне простим смертним. Взагалі, у тебе немає вибору:  або ти приборкуєш власні страхи й сумніви, повністю довіряєшся своєму  невидимому небесному поводиреві і, терпляче долаючи всі прикрі перешкоди,  піднімаєшся на вершину неймовірної насолоди ; або назавжди, до самої  жалюгідної смерті, залишишся останнім невдахою на дні смердючого смітника ... 
Але, коли все скінчиться, треба забиратися звідси. Пора! Ні, він не надто  переймається з приводу ментів. У них так і не вистачило мізків добратися до  нього раніше – ні в Харкові, ні в Дніпропетровську... Проте ця прискіплива  нишпорка – Віталій Самарцев – уже починає діяти йому на нерви! А втрачати  самовладання не варто, адже навіть одна крихітна помилка може призвести до  непоправного.
Втім, поки що все  – нормально. Перша газетна публікація про вбивство  молодої жінки на узліссі йому сподобалася. Як і очікувалося, в редакції одразу ж  схопилися за сенсацію, отриману з конфіденційних джерел. Листа до газети він  набрав на комп’ютері і надіслав поштою – під псевдонімом Влад Дракула. Як то  кажуть, скромненько і зі смаком! Повідомлення про друге вбивство на шпальтах  цього ж таки тижневика має з’явитися завтра. Причому для переконливості він  надіслав і ексклюзивний знімок з місця події. Можна лише уявити, як вибухне ця  „бомба”! 
Залишилося створити ще один шедевр – так, щоб назавжди покінчити з  людиною, яку він ненавидить більше за все на світі. Тільки здобувши жадану,  довгоочікувану перемогу над сильним, гідним суперником, він  нарешті відчує себе  по-справжньому вільним та щасливим ! А потім чому б не пожити кілька років  десь біля моря, тішачись дивовижними гірськими краєвидами і принадними  курортницями, які, неначе метелики на світло, злітаються до Криму у пошуках  омріяних насолод ?!   
Все, потрібно сконцентруватися для завершального дійства, запам’ятати  кожну мить захоплюючої феєричної вистави, щоб згодом знову й знову  прокручувати її в пам’яті на біс. Ну, давай, чоловіче добрий, покажи, на що ти  здатний! ”. 
Він лагідно обійняв дівчину, обережно поцілував у пухкі вуста . Красуня не  пручалася, довірливо прихилилась до його грудей. „Чудово! Можна розпочинати.  Жаль тільки що немає глядачів. Такий спектакль, а поаплодувати нікому!”. Міцно  притиснув  юнку до землі , вп’явся зубами в шию...
Ярослава пронизливо зойкнула й відчайдушно вчепилася у волосся  кривдника. Той очманіло відсахнувся і, облизуючи закривавлені губи, важким,  каламутним поглядом втупився у свою жертву
– Ти прикидалася! На тебе ж не подіяли мої чари, правда? Ану дивися мені  в очі, суко, і відповідай! Чому ти так вчинила? Говори! Ну? – враз на його обличчі  з'явилася презирлива, глумлива посмішка: –  Маленькій шльондрі так  закортіло   кохатися, що вона навіть погодилася поїхати до темного лісу з першим стрічним  дядечком?  Хіба тобі ніколи не розповідали в дитинстві що робить страшний  Бабай з усілякими неслухняними дівчатками? Так ось, я – Бабай . І, запевняю тебе,  я не звик змінювати свої плани.  Ти – обрана ! Присягаюсь зовсім не бажав псувати  це бездоганне тіло. Мені потрібна лише твоя цнотлива кров . Але ти – надто  налякана і не скоришся добровільно. Не хвилюйся, це буде лише один точний  удар...
Йому не вистачило буквально якоїсь секунди. Щось велике й сіре  блискавично вдарило в груди, збило з ніг і вп’ялося в горло. Воронов не  наважувався стріляти здаля, щоб випадково не влучити в Ярославу Моя відважна  дівчинка навіть не втратила свідомості  й широко відкритими очима спостерігала  за нерівним двобоєм людини і вовка. За мить все було скінчено – один хижак  безжально розправився з іншим...
Тим часом майор таки навів пістолет на ціль – навіть не знаю, як я встиг  схопити його за руку ! Куля вп’ялася в дерево поряд зі  скривавленим звіром. Вовк  здивовано, неначе людина, поглянув на мене і хутко зник у чагарях...
– Ну, що ви собі дозволяєте? Одна до останнього зволікає з умовним  сигналом, а інший ні сіло ні впало нападає на офіцера міліції, – докірливо похитав  головою Воронов.
– Нічого не вдієш, я просто люблю тварин ... – стенув плечима й обережно  підхопив зблідлу Ярусю : – Молодець, дівчинко! Сьогодні ти заслужила, щоб ми з  паном майором по черзі носили тебе на руках.
Воронов, як завжди, не оцінив мого гумору – щось невдоволено  пробурмотів у відповідь і заклопотано схилився над непорушним тілом.  Але я вже  чимчикував зі своєю безцінною ношею до автівки. 
– Ти куди? – розчаровано гукнув товариш . – Скажи, хіба це справедливо? Як  обійматися з красивою дівчиною, то – Самарцев. А як скніти біля небіжчика, то –  майор Воронов... Май на увазі – справу ще не завершено! 
Ні, я зовсім не образився на приятеля. Просто зараз приватний детектив  Віталій Самарцев, як ніколи, потрібний одній хорошій жінці Звісно, Ярослава  неодмінно прийде до тями і житиме ще сто років А небіжчику від мене – все одно  ніякої користі . Тим більше, після останнього побачення з сіроманцем, у Стаса – не  надто привабливий вигляд ...
Судді
Ворота були відчинені – на мене чекали, тож не став лишати машину біля  паркану  – заїхав прямо на подвір’я. Харон зустрів мене першим привітно помахав  хвостом  – точнісінько, як звичайний собака. Змарніла Даринка була в затемнених  окулярах, хоч я завбачливо з’явився увечері, та й у будинку традиційно палали  лише смолоскипи (правда, тепер їх вогонь не здавався мені зловісним). Очевидно,  молода жінка просто не бажала демонструвати заплакані очі. .. 
Владислав Владиславович  вийшов мені на зустріч, спираючись на костур.  Проникливо поглянув у вічі, сумно усміхнувся і простягнув руку для привітання :
– Я таки у вас не помилився, Віталію. Дякую, що пожаліли Харона!   
– Звір не винен, – повагавшись, потиснув його велику зморщену правицю . –  Вовк просто виконав команду свого господаря... Вітаю, ви чудово використали  мене, Владиславе Владиславовичу!
– Давайте присядемо, детективе, – зітхнув старигань. – Вип’єте чогось?
– Чашечку свіжої крові... – промовив стиха, ступаючи до кімнати.
Дарина кивнула, звичним рухом взяла зі столика ніж із красивим,  коштовним руків’ям і, не вагаючись, піднесла тонке гостре лезо до свого зап’ястя.   Я мерщій кинувся до неї і вихопив холодну зброю, але від хвилювання надто міцно  стиснув вишукану руку панночки. Вона мимоволі скрикнула, не втримала  рівновагу ; і ми обоє беркицьнулися на підлогу.  
– Ви не забились, Віталію? – турботливо поцікавилася леді
– Ні, дякую... – розгублено підвівся.
– А як щодо свіжої крові?
– Спасибі, я передумав.
– Може, хоч вчорашню посьорбаєте ?
– Ні, якось іншим разом...  
– На жаль, іншого разу не буде, – втрутився господар.
– О, то я – вже небажаний гість?
– Ми назавжди залишаємо Чернігів , – гірко зітхнув дідусь.  
– Розумію... – вмостився у кріслі. – Стас – мертвий, що ж вам тепер тут  робити?
– Ви нічого не розумієте, Віталію, – зболено заговорила молода жінка. –  Наймаючи вас, тато навіть не здогадувався про Стаса. А я була коханою дружиною  і щиро кохала сама! Можливо, кохаю й досі – попри все, що сталося впродовж цих  жахливих днів... Коли ми познайомилися, він здавався таким шляхетним! Водив  мене в театри і на виставки картин ; неймовірно цікаво розповідав про свої  улюблені книги.  Я бачила пристрасть у його очах , але уникала інтимних стосунків.  Не хотіла обманювати, розпочинати спільне життя з неправди . Нарешті  наважилася – розповіла найпотаємніше: про себе і тата. Думала, згорю від сорому Так хвилювалася, що ноги тремтіли Він уважно вислухав, заспокоїв все-таки –  лікар-психіатр А потім запропонував вийти за нього заміж ... Це був  найщасливіший день у моєму житті . Прилетіла додому, мов на крилах ; зізналася в  усьому татові. Я була переконана, що зустріла свою долю – найблагороднішого,  найщедрішого і найвродливішого чоловіка у світі Мріяла народити від нього  дитину. Він був таким чуйним, зворушливим. Лікував мене, перечитав силу-  силенну усіляких книг та публікацій про вампірів. Відверто кажучи, я просто не  знаю, як тепер жити ...
– Даринка чомусь переконана, що саме через її хворобу Стас перетворився  на маніяка, – скрушно повів бровами Владислав Владиславович.
– І вона даремно картає себе! Запідозривши вашого зятя, я вирішив  перевірити, чи не траплялися якісь загадкові вбивства в інших областях України, –  в той час, коли там мешкав Станіслав Іванов. Так ось, трьох дівчат, впродовж  одного місяця, було вбито у Харкові – в міському парку, просто серед білого дня!  А згодом тіла ще трьох молодих жінок знайшли на березі річки, однак сталося це  вже на Дніпропетровщині. Красуні загинули за дивних обставин – вони не чинили  жодного спротиву своєму мучителеві! Правоохоронці припускають, що всі ці  злочини скоїла одна людина  – серійний вбивця, проте вистежити кривавого  монстра поки що не вдалося...
– Тобто, коли дипломований психіатр Іванов  просвіщав приватного  детектива Самарцева про те, яким чином  маніяк заманював симпатичних жінок Стас мав на увазі власний досвід?  
– Авжеж. До речі, тоді я його і запідозрив  – він був надто переконливим Ми одразу ж навели довідки й з’ясували, що свого часу молодий лікар доволі  успішно застосовував гіпноз... До речі, а звідки ви знаєте про нашу розмову?
– Бо я її підслухав, – не змигнувши оком, зізнався Владислав Владиславович.
– Ви?!
– Я... – невинно розвів руками. –  Даринка виділила мені зручну шафу. Там  легко дихалося і все було чути. Звісно, шпигувати – не гарно, але як би я дізнався,  що мене так ненавидить власний зять ? Хто б міг подумати, що всі його слова про  безмежну повагу до моєї персони – звичайнісіньке лицемірство!  
– А чому ви запідозрили саме його?
– Стас чудово знав, що я – не вбивця.  Так, хвора людина – вампір,  дивакуватий дідуган, який увесь час змушений вести потаємне життя, цуратися  людей, але ж – не маніяк! А він такого вам наплів, ніби я – справді якась  божевільна почвара з фільму Хічкока... Навіщо? Я не становив жодної небезпеки,  давно змирився зі своєю долею, завжди прагнув добра Даринці, тому й не  втручався в їхнє життя, не заважав щастю донечки. Який сенс запроторювати мене  за ґрати? Відповідь очевидна: це знадобилося б тільки в одному випадку – щоб  відвести підозру. Від кого? І тоді я подумав, що психіатр також може занедужати ... 
– Тато вмовив мене зазирнути в  ноутбук чоловіка, – зітхнула Даринка. – Я  страшенно протестувала  – ми вперше в житті по-справжньому посварилися Однак, щоб заспокоїти батька, я все-таки мусила погодитися . Почала переглядати  файли і ... натрапила на листи  Влада Дракули  до місцевої газети та жахливий  знімок вбитої жінки ! Я ще не вірила: можливо, це – якесь непорозуміння? Хотіла  відверто поговорити зі Стасом але тато наполягав діяти обачніше – власне, він  уже не сумнівався ... 
– Ваш чоловік неабияк ризикував, описуючи свої  подвиги ”! 
– Файли будь-якої миті можна стерти. Та й хто міг їх прочитати? Пароль  Дракула ” відомий лише мені. Дізналася випадково – якось пригорнулась до  Стаса, а він саме вмикав комп’ютер. .. 
– Зять планував скористатися ситуацією і назавжди позбутися мене, –  пробурчав Владислав Владиславович. – Якби в селі дізналися про вампіра, не  думаю, що мені вдалося б вирватися звідти живим ! Тутешні жителі – дуже  забобонні; досі одне одному переказують легенди про покійного панича, котрий  щоночі вставав із могили у пошуках свіжої крові... 
– А що ви знайшли вночі у лісі – на місці злочину?
– Ви стежили за мною? – спантеличено звів брови старигань. – Гм... Я мав  би здогадатися треба було взяти з собою Харона Власне, я не сподівався, що мені  поталанить відшукати той ґудзик. Не спалося, от і вийшов трохи розім’яти ноги.  Звісно, трапляються збіги , і моя знахідка могла опинитися там випадково. Але  Даринка все ж не дорахувалася одного ґудзика на сорочці свого чоловіка !
– І ви нацькували вовка на власного зятя?
– Мммм... Сподіваюсь, ніхто зараз тихцем не записує нашу бесіду? – по-  змовницькому запитав дідусь.
– Можете мене обшукати, – підморгнув у відповідь
– Це зробила я, – тихо промовила Дарина.  – Я віддала наказ Харону...  
– Ви?! – отетеріло закліпав очима.
– Я стежила за Стасом, бачила його з незнайомою вродливою дівчиною.  Він ні про що не здогадувався, тож не надто крився від мене. Одного разу чоловік  допізна працював у своєму кабінеті я вдавала, що сплю, проте розчула його  приглушений голос: Стас  зателефонував якійсь Ярославі і запросив її на  побачення  – до лісу. Тобто вони мали наступного дня збирати гриби ; але, по- моєму, та красуня зрозуміла його правильно... Ох! – прикусила губу. – Якби він  просто зрадив мене, я б, мабуть, його пробачила. Але уявіть собі мій стан, коли я  нарешті усвідомила, що такий начебто чуйний, інтелігентний, розумний коханий  чоловік  виявився насправді підступною потворою, яка безжально вбиває людей!  Тієї ночі я взагалі не склепила очей  – ледь дочекалася, коли Стас вклався у  постіль ; а тільки-но він солодко засопів нечутно вислизнула з квартири і поїхала  до тата ...
– Ми були у відчаї, – наморщив чоло Владислав Владиславович. – Як  вчинити? Повідомити в міліцію? Припустимо, Стаса б арештували. І що?   Галасливі публікації на шпальтах всеукраїнських газет, сюжети по радіо й  телебаченню. Судовий процес, який тривав би не один рік адже зять міг найняти  найкращих адвокатів, та й сам він – треба визнати, чоловік кмітливий! І увесь цей  час нам довелося б перебувати в епіцентрі ганебного скандалу, терпіти постійні  приниження під жорстким контролем правоохоронців та лікарів. Адже відтоді ми  б кроку не ступили без їхньої згоди ! Ну, добре, я – старигань, доживаю віку. А як  же Даринка?
– І ви прийняли рішення...  
– До Чернігова доня повернулася з Хароном. Сховала його у підвалі, а в  призначений час узяла з собою і поїхала за Стасом назирці. Автівка у неї – надто  примітна, тож позичила машину у приятельки.  
– І ви, леді, бачили нас із Вороновим?
– Так... Відверто кажучи, тоді я страшенно розсердилася. Ви ж обіцяли  татові, що не підете до міліції! – докірливо поглянула на мене Дарина.
– Я й не ходив, доки не переконався, що пахне смаленим (даруйте, та мій  бідолашний ніс одразу ж відчуває підозрілий аромат небезпеки, реагуючи на нього  добірними шмарклями ). Так ось, тільки тоді  ваш покірний слуга змушений був  потривожити свого  бойового товариша. Він – Діва за гороскопом, тому – педант і  буркотун. Зате – досвідчений опер, надійний та спокійний, мов двері ; до того ж,  досі не бере хабарі. Уявляєте, який дивак? Проте в міліції тепер знають лише про  одного вампіра – справжнього. Втім, не сумніваюся, що його буде поховано, як  сумирного християнина. І навряд чи небіжчику коли-небудь загрожуватиме  осиковий кілок...
– У вас – жорстокі жарти, Віталію !
– У вас – теж, Даринко. Ех, знав би майор Воронов, як його перехитрила ще  зовсім маленька дівчинка...
– Я мусила це зробити! Харон чомусь недолюблював Стаса, ніби відчував  щось лихе а той лише підсміювався: мовляв, наш песик просто ревнує . Інколи  чоловік навіть навмисне дратував його, бо знав: це – цілком безпечно, лютий  вигляд вовчиська – лише ілюзія. Харон ще жодної істоти за все своє життя не  скривдив! Хоч  друг і охоронець  він вірний – ми з татом ніколи в цьому не  сумнівалися. 
– Власне, наш вовчик і співрозмовник цікавий , – підтримав доньку  Владислав Владиславович.  – Ну, чому ви посміхаєтеся, Віталію? Люди  припускаються серйозної помилки, самовпевнено вважаючи себе єдиними  розумними істотами на землі В усякому разі, Харон – значно інтелектуальніший  за багатьох наших співвітчизників !
– Ще б пак!  Адже нещодавно цей песик так віртуозно виконав один досить  специфічний наказ свого доброго господаря ...
– Це було прохання, – знітилася Дарина. – Вирушаючи услід за чоловіком, я  прихопила з собою черевик Стаса і  в потрібний момент просто показала його  Харончику. 
– І все?
– Все.
– От і майор Воронов переконаний, що стався нещасний випадок...
– А ви?
– А я вважаю інакше Ви ж знали, чим усе завершиться, Даринко ?
– Знала. Тато мені сказав. Вони з Хароном домовилися...
– То ви чаклун, Владиславе Владиславовичу?
– Ви ж не вірите в чари, – примружив очі дідусь. – Втім, яке це тепер має  значення? 
– Ну, ви можете наслати на мене порчу і позбутися небезпечного свідка.  Все-таки вдруге турбувати проханням Харона – якось неоригінально... 
– Ви відпустите нас, Віталію? – стомлено запитав Владислав  Владиславович.  
– Що? Відпустити вас? Двох незвичайних людей, які  понад усе обожнюють   пити кров? Тих, хто нещодавно так вигадливо відправив до пекла свого зятя і  чоловіка? Невже ви справді думали, що я це зроблю та ще й дозволю забрати з  собою вовка, який із вашої волі вже відчув смак людської крові?! – впевненим  рухом вийняв із кишені мобілку і допитливо поглянув на батька та доньку.
Вони вичікувально завмерли  – бліді, немов  мерці. На подвір’ї велично сидів  грізний Харон, який міг би миттю опинитися в оселі (зустрівши мене, господар  чомусь так і не причинив вхідні двері). Однак, схоже, ніхто не збирався кликати на  допомогу вовка...
– Бувайте, –  кивнув обом. – Сподіваюсь, ви не випробовуватимете мого  терпіння і зникнете звідси якомога швидше? А то я вже починаю скучати !
Невдовзі мої знайомі вампіри благополучно виїхали з Чернігова Цього ж  дня мене зненацька вкусив за ногу звичайний собака...
                                                                                       1.05.2010  
5. Сергій Дзюба 20 українців, які вразили світ
Сергій Дзюба
20 українців, які вразили світ
      Якщо ви бажаєте своїй дитині добра, дайте її прочитати нову чарівну книжку  «Здійснені мрії» відомої української письменниці  Анни Багряної . Це дуже  патріотична збірка і водночас – надзвичайно цікава, пригодницька. Читати її  легко й приємно, до того ж, тут вміщено чудові малюнки авторки, адже Анна – не  лише письменниця, а й дивовижна художниця. А головне, це – шляхетна й  небайдужа людина. Вона пише і малює, як дихає. Тому її книги – живі, сповнені  справжніх емоцій, краси та гармонії. А прочитане напрочуд легко  запам’ятовується. І це – також важливо! 
Про таке ненав’язливе, правильне, патріотичне виховання дитини за  допомогою улюблених книжок гарно сказано у Володимира Висоцького:
Якщо шлях пробивав ти батьківським мечем,
Якщо сльози солоні на вус намотав,
Якщо друзям в бою підставляв ти плече, –  
Значить, правильні книги в дитинстві читав. 
(Переклад Сергія Жадана – С. Д.) .   
     
     У новій книжці Анни Багряної маємо 20 проникливих оповідань про життя  дітей, які стали видатними українцями і прославили свою Вітчизну на увесь світ.  Кожне оповідання  у цій ошатній збірці створене з Любов’ю до Слова. Це щиро  зворушує, адже йдеться про нашу з вами  історію, яку творять люди. 
Хто ж вони, герої цієї книжки? Актриса Марія Заньковецька, вчений Ілля  Мечников, композитор і хоровий диригент Микола Леонтович, педагог Софія  Русова, борець Іван Піддубний, помолог і садовод Левко Симиренко, оперна  співачка Соломія Крушельницька, скульптор Михайло Паращук, поет Олександр  Олесь, авіаконструктор Ігор Сікорський, балетмейстер, хореограф Василь  Авраменко, лікар і вчений Микола Амосов, малярка, скульпторка і письменниця  Оксана Лятуринська, поетеса , громадська діячка Олена Теліга, художниця Марія  Приймаченко, письменник Іван Багряний, майстриня- вишивальниця Віра Роїк,  композитор Володимир Івасюк, політична діячка Слава Стецько та дизайнер одягу  Михайло Воронін. Усі вони колись були дітьми, і в кожного з них була своя мрія
Щоб відчути атмосферу цієї ненав’язливо повчальної, однак зовсім не  нудної, дивовижної книжки, наведу уривок із розповіді про славетну актрису  Марію Заньковецьку  (1854-1934), котра народилася на нашому Придесенні – в  селі Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії  – й увійшла в світову  історію, як видатна актриса українського театру
«Поміщик Адасовський із села Заньки і чути не хотів про доньчине  бажання грати на сцені. Вважав акторську професію негідною для людей  дворянського походження.
Проте Манечка була не з тих, хто легко відмовляється від своєї мрії. Змалку  вона понад усе любила співати й танцювати. Щоразу, коли в домі Адасовських  збиралися гості, не обходилося без Маниних палких і зворушливих виступів.
У десять років дівчинку віддали до приватного пансіону Осовської. Там її  акторські здібності проявилися з новою силою. Вона невтомно вигадувала  різноманітні п’єски. А потім разом з іншими ученицями ставила їх на  імпровізованій сцені. Найчастіше розігрувалися кумедні випадки зі шкільного  життя. Вірші до вистав Марія писала сама.
Викладачі були захоплені неймовірним талантом дівчинки.  
– Майбутня балерина! – вражено повторював балетмейстер пансіону Янек  Прушинський.
Так, Маня дуже вправно виконувала складні танцювальні рухи. Але ж і  голос у неї був неймовірно сильний. Тому викладачка співів вважала її вродженою  оперною співачкою. 
Самій же Мані найбільше подобалося вживатися в різні ролі. Якось  викладач словесності Микола Вербицький попросив її прочитати на уроці  монолог Антігони з трагедії Софокла. Усі присутні в класі були захоплені грою  своєї ровесниці.
– Ти повинна вступити до Московської театральної школи, маєш усі  здібності актриси, – сказав учитель після заняття.    
 На це Адасовська йому відповіла:  
– Одного разу я бачила у селі, як плаче бідна наймичка. Мені б хотілося  показати своїм глядачам сльози тієї наймички. 
Слова дівчинки вразили пана Вербицького. На наступний урок словесності  він приніс їй «Кобзар» Тараса Шевченка. Цю книгу колись для нього підписав сам  автор. 
«Кобзар» став для Адасовської найціннішим дарунком. Щодня вона  перечитувала палкі та пронизливі рядки, запам’ятовувала цілі вірші та поеми.  Уявляла, ніби вже виконує на сцені ролі знедолених Шевченкових героїнь. 
Якось Марія приїхала на канікули до рідного села і вирішила зробити там  домашній театр. Облаштувала у порожній коморі сцену й запросила на  безкоштовну виставу подружок. Грала вже знайому їй роль Антігони. Але, як на  біду, в цей час до комори нагодилася хатня працівниця дому Адасовських баба  Сухондиха. Вона побачила незвичайну для неї картину: панська донька, закутана у  простирадло, обмазана крейдою, стоїть посеред комори та кричить. Злякалася  стара і покликала господарів.
Вкотре тато суворо повторив Марії, щоб вона назавжди забула про своє  захоплення театром. Та батькова заборона ще більше розпалила Манине завзяття.  Повернувшись до пансіону, вона з усією силою поринула у вир творчості.  Продовжувала вигадувати нові п’єси, ставити нові вистави. Її голос із кожним  днем ставав мелодійнішим, а рухи – сміливішими, природнішими. 
– Все ж таки, я буду актрисою! – повторювала сама собі, вертячись перед  дзеркалом.
І знову уявляла себе однією з Шевченкових героїнь. Тоді на її очах  виступали справжні сльози ».
Вперше Марія Заньковецька (справжнє прізвище – Адасовська) вийшла на  велику сцену 1882 року – в ролі Наталки у виставі за п’єсою Івана Котляревського  «Наталка- Полтавка». Відтоді почався її театральний успіх. У своєму  репертуарі Марія Заньковецька мала понад 30 ролей. Грала переважно простих  українських дівчат. Одного разу їй запропонували блискучу кар’єру в Росії, але  вона відмовилася. Все своє життя Марія Заньковецька віддала театрові,  займалася просвітницькою та громадською роботою.
«Для мене театр – перш за все і після всього – храм… Я не можу грати те,  чого не розуміє серце», – сказала якось видатна актриса.
Варто додати, що видавець цієї, справді, захоплюючої книжки  – Юрій  Багрянцев  – письменник, тележурналіст, кінодокументаліст;  а редактор –  Тетяна  Череп- Пероганич  – письменниця, журналістка, співзасновниця популярного  порталу «Жінка- Українка» (деякі оповідання для дітей Анни Багряної, які  увійшли до збірки, отримали нагороду порталу ). Книга вийшла нещодавно у Києві.  Звісно, її корисно прочитати не лише дітям дошкільного та молодшого шкільного  віку, а й дорослим. 
Недаремно збірку «Здійснені мрії» внесено Національною Радою жінок  України до списку найважливіших , патріотичних книжок, рекомендованих для  нашої української діаспори , й уже передано громадам українців у США,  Німеччині та Італії . Звичайно, незабаром потрапить книга і до Канади .
Взагалі ж, я переконаний, що такі книжки неодмінно повинні бути в  шкільній програмі, якщо ми дійсно хочемо, щоб наші діти росли розумними,  чуйними і порядними людьми, справжніми патріотами своєї Батьківщини. 
Кожна дитина має знати, що найзаповітніші мрії, попри всі негаразди,  все- таки збуваються, якщо прагнути до цього всією душею. Саме про це – нова книжка  української письменниці Анни Багряної, неймовірна, чарівна енциклопедія  здійснених дитячих мрій.
    
       
6. ОЛЕГ ГОНЧАРЕНКО Я ПРОШУ ВАС - ЖИВІТЬ!
                                              
ОЛЕГ  ГОНЧАРЕНКО
      Я  ПРОШУ  ВАС - ЖИВІТЬ!
РОМАН-ЩОДЕННИК ХРОНІКИ  СЛАВНОГО  МІСТА  СВІТАЙГОРОДА ТА  ПРИЛЕГЛОЇ  ПРОВІНЦІЇ  ТРОЇ .
                                          
ПЕРША  СПОВІДЬ,  ПУЩЕНА  ЗА  ВОДОЮ
І сказали боги Сізіфові Садовому :
Ти страшенно винний невідомо в чім! Ти винний, бо живеш! Ти винний,  бо ти - людина! Винний і  все! Винний, бо винний, і по-іншому бути не може! За  те, Рабе Божий, будеш усе життя закочувати на Гору камінь
- Важко і нудно, - зітхнув Сізіф. - Головне - нудно… А чи не можна  задіяти щось, хай жорстокіше, але не таке марудне?
Ну, тоді можеш бути Тим-Хто-Волає-В-Пустелі. Але доведеться зняти з  тебе шкіру, вживити тобі третє око, збільшити вчетверо серце, узвичаїти вічний  голод і… прищепити вічний геморой.
- Яким же чудовиськом я стану! А хоч без геморою обійтись не можна?
- Е, ні! Геморой - це головне!
- А що ж воно хоч таке?
- У тебе колись болів зуб?
- Так.
- От і уяви собі, що в тебе повна дупа зубів, і всі болять. При тому і сам не  подивишся, і людям не покажеш. Втім, ти уже втратив можливість відбутися так  легко, ляпаючи дурно отут язиком. Тому, оскільки символ «дупа» так просто і  співзвучно замінюється на символ «душа», ми так і зробимо. І не радій! Душевний  геморой стократ противніший…
- Гаразд-гаразд! - вжахнувся Сізіф Садовий. - Де там уже ваш камінь?!
- І камінь буде, а як же… Тільки от Слово уже сказано, тож, крім каменя,  і все інше, про що говорилося досі, також буде по Слову. До речі, ось ти і дізнався  ціну Слова!
- А, що ж хоч мають робити оті… Волаючі-В-Пустелі?
- О! Свідки ті - то хвора совість і невиліковна пам'ять людства. А творять  вони величні Драми, Міфи і Комедії. Та, вважай, просто занотовують Життя, бо  через голод, спрагу та лютий біль, знаходяться в постійному трансі - чують  нечутне, бачать невидиме, пам'ятають забуте, передбачають майбутнє.
- То коли ж я творитиму ще й оті, належні мені  «опуси»?!
- В ході робочого процесу, без відриву від виробництва! А от за зневагу до  Божого Дару, тебе ще й розпинатимуть на тій Горі!
- Та за що ж мені така рахуба?! Ген Прометеєві Панченку, який украв у  вас Вогонь, і то орел тільки раз на день викльовує печінку!
- Хороша ідея! А вночі орел подбає про те, щоб вселенський біль «сидів  тобі аж у печінках».
- Та змилуйтеся!
- Тут не базар! За торги - камінь буде квадратним!
 А…
- Ні, то буде - Кам'яний Хрест! На ньому тебе й розпинатимуть…
- О-о…
- А найстрашнішим буде те, що чутимеш ти з тиші!
- Та ж…
- І всім твоїм нащадкам така доля - повік віків!
- Чи ж настане колись кінець моїм мукам? - скрикнув бідолаха.
- Гаразд, розповім тобі одну притчу, - лукаво посміхнувся найголовніший  з-поміж богів - Зевс Фафаліоз. - Якось ішов кудись і навіщось пустелею Музикант.  Стер ноги до ран. Мучила його нестерпно спрага. Закінчилися сили. Отже, сів він  під засохлим деревом та й, з горя, почав робити те, що вмів найкраще , - заграв. На  звуки музики прийшов один лев. Заслухався, і ліг у нього в ногах. Потім прибилося  іще двоє чи троє. Ці також зачаровано заніміли поблизу. А насамкінець  пришкутильгав старезний хижак… Ось цей, останній, мовчки роздер Музиканта  на шмаття, та й заходився обідати. Незабаром, оговтавшись, до нього підтяглися й  ті, «одухотворенні», звірі, що прийшли раніше. «Бачиш? - прошипіла одна  пустельна ящірка іншій. - Я ж тобі казала, що, як тільки прийде глухий, музика  скінчиться!» «Все колись закінчується! - погодилась друга ящірка. - Але  принаймні тим, що були не глухими, бач, дісталося і їжі, і видовищ».
- Я все зрозумів, - прошелестів на те бідний Сізіф і, боячись уже навіть  дихнути, покотив на Гору свій Кам'яний Хрест подалі од «справедливого суду»,  залишаючи за собою криваві сліди.
І обвалився на нього біль усього Всесвіту!
А далі все сталося «по сказаному»…
По сказаному, очевидно, стався і я. По сказаному, очевидно, стається і зі  мною, бо ж був отой грішний Сізіф Садовий моїм далеким-далеким пра-пра- пращуром.  
Як і до іншого, набагато більш відомого Будителя, не йдуть, на жаль,  самі  до мене гори. Шкандибаю до них сам, вергаючи перед собою свої Кам'яні Хрести.  І розумним, мабуть, мене не назвеш: розумні гори обходять, а мене, чомусь, усе  манять вершини, хоч і знаю що там знову розіпнуть мою зболену душу.
А може, просто я не набув іще справжньої віри?!
Бо ж казав колись людям  брат Ісус: «Істинно кажу вам, коли матимете  віру, як зерно гірчиці, то скажете горі:  «Перенесися звідти туди », - і вона  перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого ».
А проте, бачу я аж за краї неіснуючого і безсутнього. І чую навіть подих  тиші на дні пітьми. Переживаю своє і не своє. Не скажеш - «відчуваю шкірою», бо  шкіри й нема. Раною всього тіла відчуваю цей Всесвіт, цю Вічність, цю Явність,  цю Ефемерність. Орел залізний вже й розучився літати, ставши і моїм Тотемом, і  моєю Душею, і моїм Невмолимим Болем…
І найстрашніше я чую із тиші!
Ми вийшли з голоду, зі смерті і пітьми,
Тому і невеселі надто люди ми…
Але ми є! Існуємо ще ми!
Й повік віків на цій землі ще будемо.
            НАСЛУХАНЕ  ІЗ  ТИШІ
У хаті страшний трупний сморід, від якого паморочиться в голові, нудить  з душі і тіла, ще гірше, ніж від голоду. У хаті блукають неприкаяні, злі, страшні  тіні-привиди... Тіні теж смердючі, відразливі, якісь аж драглисті! Часом вони  зіштовхуються одна з одною, та одразу ж сахаються врізнобіч, ніби гидуючи й собі  подібними.
У хаті тиша. Тиша ця теж смертна - важка, гнітюча, зловонна! Тиша ця  уміє скімлити і навіть гавкати. Вночі... Як гієна!
У хаті безчасся. Безчасся прибилося сюди разом зі смертю. А може, воно  і є - небуття?.. «Ходики» стали, бо стрілки теж загрузли у смороді. Ба, навіть  чавунна праска, з останніх сил підвішена мамою на їх ланцюжок замість тягаря, не  змогла зрушити з місця безсилий час.
Сашко відчуває, що вже просмердів смертю і сам - наскрізь, до  самісінького серця, до кожної клітинки запаленого мозку. І порятунку від цієї  напасті немає ніякого! Треба було б виповзти якось на вулицю, на свіже повітря,  під Небо... Та де ж їх узяти, тих гемонських сил?! А якби навіть вони раптом і  з'явилися, нічого це зрештою і не змінило б. Їхнє славне, колись черешнево- квітуче, пшенично-золоте село Троя тепер стоїть порожнє-порожнісіньке. Тепер  це - множинне безчасся, великий цвинтар, жахливе кодло привидів, живих і  мертвих!
Під сільськими тинами лише вітри люті кубляться, теж смердючі... Люди  ж, мабуть, так само, як і він, вмирають у домівках, що стали домовинами, або уже і  вмерли, як мама та Наталка, з останнього надіючись хоч на «рідні стіни» .  
-   Вдома рука й нога - свої! - казав колись батько. - Вдома і стіни  захищають.
«Виходить, не од усього може захистити рідний дім... - думає хлопчик. -  Ось уже і руки мов не свої, і ноги мов чужі!»
Стіни ж хати, справді, ще пробують обняти, прихистити. А стеля аж  вгинається, аж стогне, над силу вже, мабуть, стримуючи отой важезний вологий  Морок, що наповз на світ бозна з яких потойбічних боліт і не зникає, не відступає  ні вдень, ні вночі!
Хата уперто ще намагається зберегти, врятувати бліденьку лелітку життя,  котра поволеньки тліє-дотліває в ній... Те й дивно, бо оселя ця, зрештою, і не рідна  зовсім...
Забрали хату Шокарів «за борги» податківці іще два роки тому. У їхній  «п'ятистінці» тепер живе притіпака-гармоніст Теодозій Чумаченко - скоморох із  «комнезаму», котрий рвав п'яно міхи своєї «тулки», озвучуючи фальшивими  кадрилями і виселення, і розкуркулення, і «продрозверстку»... Вислужив-таки, як  пес поганий, собі у влади будку.  
А оця, теперішня - колишня чумаченківська халабуда і є. Одна назва, що  «хата»... Мазанка зогнила-розкисла. Обмін такий провели, значиться, «активісти».  Спасибі, хоч на Соловки не заперли, як інших... Хоча хтозна - за що нині дякувати,  а за що проклинати? Може там, на чужині, зараз і краще?
Якось підперли, якось підлатали трухлу колибу тоді Шокарі та й стали  жити- поживати, добра завбачливо більше не наживаючи...
-   З цієї вже точно не виженуть! - зітхнув, пригадується, тоді батько.
-   Хто їм указ? - схлипнула мама. - А світ широкий...
Проте долівку в тій руїні матуся все-таки перемазала. І побілила зроду- віку не білене.
А халупа враз і ожила наче! Аж заквоктала, мов квочка-первинка,  злякано-щасливо обіймаючи, накриваючи очеретяними крилами стріхи  шокарівський виводок.
І зараз, бач, відважно кидається на Морок, захищаючи своє останнє дитя!
Але Сашко, звичайно, знає: то дарма, бо доля його вже відома напевно.  Ну ще день протримається... Ну ще ніч понудить світом... І стіни ці, рано чи пізно,  стануть його могилою. І на жодному хресті потім не випалять:  «Сашко Шокар -  раб Божий, син людський ». Добре, якщо взагалі знайдеться кому поховати, -  навіть кляті трупарі, котрі з початком зими щодня зазирали в кожну хату,  шукаючи свого «юдиного калиму», чомусь уже тиждень не з'являються. Втім,  можливо, у них-то якраз нині саме «жнива» - жнива скорботні? Можливо, не  встигають за пані Смертю попихачі пекельні...
А сил уже, дійсно, не вистачає ні на що. Сили... Їх, коли ще була живою  сестричка, їм по смерті матусі вистачило якось-позаякось на те, щоб  вилізти на  «посагову» скриню, ледве затягти туди мамин і татів кожухи та ще з горем вибити  шибку у заледенілому вікні, під котрим та скриня споконвіку стояла. Простягаючи  крізь той чорний отвір долоньки до Неба, вони з Наталкою потім ловили  поодинокі заблукалі сніжинки, щоб не вмерти хоча би від спраги.
Сили... Їх тепер вистачає лише на спогади. Але й спогади ті страшні,  більше схожі на божевільні марення. Вони, кляті, мабуть, і не зникають нікуди з  промерзлої, засмерділо кімнати, бо десь уже під комином печі чи у темних сінях  звили собі гайворине гніздо, укравши на нього і брудний віник, і з рушників  вишиваний барвінок, і сухе клечання з промерзлих ікон.
Марення ці виникають у темряві, наче зловісні «фата моргани», втають  крізь осклілі очі та вже давно байдужі до звуків вуха у голову, в отупілий,  обморожений мозок, коли і як їм заманеться. Марення ці бездушні і безжурні.  Марення ці не святкують ніякої хронології: їм однаково «що, де, коли, як, навіщо».  Раптом зберуться чорною хмарою під сволоком, ще покручать якийсь час,  ширяючи у безпросвітті, а потім котрийсь із стерв'ятників, за їм одним лише  відомою чергою, склавши крила, пірне сторчма з підстелля прямісінько в зіницю.  Мов стріла чорна! І пронизує тоді біль усе тіло. І настає невагомість, невідомість,  несвідомість...
Ось і зараз зграя кипить уже над Сашковим узголів'ям!
Хлопчик заплющує міцно-міцно очі, змахує рукою, намагаючись  відігнати прискіпливих посланців пітьми та минулого. З останніх сил  противлячись тій горлатій навалі, він ще пробує згадати щось приємне, світле,  святкове, щоб зосередитись на ньому, намити із золотого піску хоч маленький  острівець нормальності, правильності, істинності...
А з хорошого останнім часом Сашкові згадується чомусь тільки Оксанка:
...Як недавно і як давно це було - ще навесні! У степу, нарешті, зацвіли  тюльпани. Уся старша дитинва Трої, звичайно ж, пурхнула у той оранжево- червоний безкрай! Тільки вони з Оксанкою трішки спізнилися. Сашко  забарився, бо довелося «відбиватися» від сестрички (ледве умовив, пообіцявши,  що принесе їй з луків букет «отаке-е-енний»). Оксанка ж і взагалі бозна чого  відстала від інших...
Наздогнав її Сашко аж за селом. Хоч-не-хоч - довелося іти разом.
«Ото ще... - подумалося йому. - Від однієї ледве відкараскався, так  інша, як сніг на голову!»
Втім, дівчинку, здається, його насупленість не хвилювала ні трішки.  Сяйнула бісикуватими блакитними очима:
-   От добре, що ти нагодився! Самій, знаєш, як страшно?!
І Сашко зненацька зацвів «як віник перед трояндою», молодцювато  розправивши плечі. І день знову повернув собі фарби, і життя знову стало  прекрасним!
Йому - дванадцять. І їй - дванадцять. Вони однокласники. У них  спільна дорога. І дорога ця - за тюльпанами!
 -   А ну їх усіх, Сашо, - раптом прощебетала Оксанка. - Давай підемо в  Лису балку: я там минулого року таке-е тюльпанове пожарище назнала, що ой!
Він і до того вже був готовим заради неї на всі подвиги світу, а після  «Саші» подався б, сливе, і в огонь пекельний...
Недовго і йшли. Мовчки. Посміхаючись чомусь кожен сам собі .
Тюльпанів же, і справді, виявилося ціле пожарище!
-   Ти отам рватимеш, а я  - отут, - хазяйновито поділила степ  Оксанка.
«Отам» - це до небокраю направо. «Отут» - це до обрію наліво.
Ще вчора Сашко, скоріше за все, затявся б, може, навіть дав би  штурхана «зарозумілі пронозі» і врешті б , на зло , поперся саме в «отут». Але...  сьогодні, мов слухняне теля, чомусь подався, куди було вказано.
Знов якийсь час злився на себе, картаючи за «не чоловічу» поведінку, і  тому рвав квіти, мов нищив, - мало не з корінням. Не оглядався. Лише сопів, як  паровий локомобіль.
Коли ж озирнувся, остовпів: Оксанка, що сиділа по груди в тюльпанах,  з букетом в руках, з вінком на русявій голівці, здавалося, сама стала квіткою!
І серце вперше незвідано, незнайомо ще запекло-защеміло щасливо,  пронизавши все єство приємним, солодким болем...
Лиш на мить відволікся Сашко на якийсь несподіваний шурхіт з  дальнього кінця кімнати, розклепив очі, а спомин-крук, який кружляв, мабуть,  увесь цей час у нього над обличчям, вижидаючи цієї миті, одразу ж і пірнув ув очі!
Запекло. Обпалило. Скарлючило-покрутило, вигнуло напротилеж, як  вигинає хіба що хворих на «правець». Аж хребет затріщав, мало не ламаючись! І  чорна яв з отруєною кров'ю розлилася по тілу, заполонила, заціпеніла....
Витіснивши сонячну казку, мозком нахабно заволодів страшний спогад  про їхню з Оксанкою останню зустріч два місяці тому:
...Вже у грудні голод, набравши сили, міцно обійняв Трою своїми  пазуристими лапами. Уже з'явилися перші померлі - здебільшого старі та  хворі люди і новонароджені немовлята, котрі тепер не доживали й до кінця  свого першого дня життя-буття на білому світі. Більшість односельчан  опухла, люди почорніли і ледве пересувалися по «чорній стопі» вулиць. Костури  та ґирлиги стали сумним щоденним реманентом уже навіть  тридцятилітніх...
Проте троянівці ще намагалися якось підтримувати одне одного,  протистояти смерті спільно. Вечорами ще збиралися «по сусідах»,  обмірковуючи діла насущні, щось плануючи... Чоловіки ділилися останніми  запасами самосаду і диміли нещадно та безперервно, мабуть, хоч так  пробуючи загасити прокляте відчуття голоду. Жінки ж просто плакалися  одна одній, проклинаючи свою долю горопашну. Інколи ще співали журливо,  наче плакалися.
Мужчини, слухаючи те виття-скімління, вже й не зацитькували  дружин, тільки мовчки ховали очі, низько схиливши голови.
А діти, які вже й давно розучилися гратися, збившись у купку на ще  теплій печі, мовчки слухали вітер, що завивав у комині, намагаючись  продертися до хати.
Того дня майже весь куток зібрався у Шокарів. Прийшла й Оксанка  Садова з батьками. Сашко, допомагаючи дівчинці залізти на піч, як спіймав її  долоньку, так і тримав, не відпускаючи, - боявся загубити в пітьмі. Здавалося,  пурхне, мов горобчик, - не доженеш у висі...  
Сумне щоденне дійство уже й добігало кінця за звичним сценарієм,  коли раптом за вікнами почувся кінський тупіт і грімкотіння брички.
-   Кого це могло занести у село о такій порі? - стинув плечима  Онисько Довгий.
Люди, здивовано перезирнувшись, подалися на вулицю. Так-сяк  одягнувшись, горохом сипонули за ними з печі й діти...
Біля шокарівського двору, врізавшись у тин, стояла розхлябана  двоколка трупарів -  єдиний транспорт, що залишився у Трої. На козлах,  склавшись удвоє, стогнучи сидів син голови сільради Микола Овчаренко.  Схудлий і загнаний огир Буян теж аж стогнав, і кривава піна капала на сніг з  його роздертих губів.
-   Сину, що з тобою?! - кинувся до Миколи зляканий Степан  Овчаренко.
 -   На полустанок... ми з хлопцями... - прошепотів той. - Все одно ж...  гноять зерно... у купах...
Бричка, справді, була більш як на половину наповнена підгнилою  пшеницею, точніше - якоюсь адською кашею, заколоченою на людській крові.
Зерно те пізніше ділив шапкою, насипаючи в підставлені пелени та  хустки Сашків батько. За якихось десять хвилин зібралося у ту страшну чергу  всеньке живе ще населення Трої...
Отоді і бачив востаннє Оксанку Сашко. Запам'яталася худенькою,  наче аж постарілою. Стояла, плачучи, підтримуючи рукою фартушок із  пшеницею. А на фартуху тім проступали-горіли жоржинисті плями ще  теплої, ще живої, молодецької парубочої крові...
Микола Овчаренко до ранку помер.
Трупи іще п'ятьох хлопців привезли в село «гепеушники» - збираючи їх  по дорозі, за отими страшними «віхами» і вирахували кляті «гайдамацьке  пристанище» .
Як не дивно, троянівців того разу навіть на сход не зганяли. Карателі  просто розклали мерців ницьма уздовж стіни клуні і, давши символічний залп,  вимелися із села, мов чорний ураган.
А хлопцям ще півдня ворохобив чуби зимовий вітер, поки люди  зважилися повиповзати зі своїх схронів...
Сашко, опритомнівши, відкриває очі. Спомин гасне. Його прогнав холод,  такий же лютий та безжалісний, як і голод... Нагрітися не вдається уже вічність.  Кожух залишився один - мамин. Коли Наталка померла, ще дві доби вони лежали  поряд, бо мама, ще бувши живою, казала: «Смерть не страшна, діти...Смерть -  щасливий сон. Обійміться, коли вона прийде і засніть...» Смерть прийшла. Вони  обнялися. Але заснула тільки сестричка. Сашко іще два дні чекав, та не з його  щастям - такі подарунки.
Спершу, перебитий запахом немитих, постійно спливаючих голодним  проносом тіл, призупинений лютою холоднечею в кімнаті, сморід майже не  відчувався. Але потім раптом наче заполонив увесь світ! 
Плачучи від сорому та жалю за сестричкою, Сашко все-таки, упершись  ліктями й коліньми у вологу стіну колиби, зміг якось зіштовхнути Наталку на  долівку. На неї скинув і татів кожух. Кожух тепер ось би й згодився. Та хіба ж  витягнеш його назад?!
Надворі темнішає. Сашко щулиться ще більше, бо хоч байдужість давно й  остаточно запанувала в його душі, але страх перемагає навіть її. Вночі байдуже- страшно: селами вештаються люди-людоїди і собаки-людоїди.                
Втома усього на мить примушує хлопчика закрити очі, а прокляте  марення уже й тут, як тут:
...Собаки стали людоїдами одразу - голодні, зірвавшись з ланцюгів, не  маючи ніякого досвіду в полюванні, вони, збившись у невеликі «тічки», ще  деякий час пробували добути собі якусь здобич. Та вже скоро й оселилися на  сільському цвинтарі, біля бездонної траншеї з мерцями - їх же колишніми  господарями. Навіть його, Сашків, добрий та відданий Сірко утік туди...
Люди ж спершу стали собакоїдами. Там же, на цвинтарі , і  відбувалися лови...
Коли ж чергову траншею засипали прибулі з міста солдати і їжу  дістати ставало неможливо, собаки теж починали полювати на живих.  Інколи дороги «мисливців» перетиналися. А оскільки відступати ні тим, ні  іншим було нікуди, то й не відступав ніхто.
Так у смертному двобої із сусідом Шокарів, литвином Мироном  Заверухою, загинув Сірко. Сашко бачив те здалеку сам, коли намагався  накопати на луках хоча б якихось придатних на їжу коренів.
Хижаки рвали одне одного не менше години. При чому Мирон теж  бився, чомусь стоячи навкарачки! Плювався, відскочивши, кров'ю і шерстю  та й знову кидався на противника, наче скажений!
Аж дивно було, бо то ж був той самий сусід, що сипав, бувало, для них  з Наталкою цілими відрами духмяні стиглі яблука через тин...
Мирона, вже збожеволілого зовсім, потім застрелив один із солдат- грабарів, спіймавши на людожерстві. Застрелив і зіштовхнув у ту ж  самісіньку траншею: «Бог разсортіруєт...»
Сашко на якусь мить повертається у явне. Але в хаті вже темно, і чергове  марення не зважає на його опритомнення:
... Блимає свічка. Батько зі Степаном Овчаренком сидять за столом  під образами. Тато пише «жалобу» у Київ. Пишучи, наче диктує сам собі:
«А імілось що? Хата 12 аршин, сарай хворостяний 30 аршин і ще один  на 20 аршин, потім клуня 15 квадратних аршин, комора на три аршини і ще  два сарая по 8 аршин. Усадьба ширини 12 сажнів та довжини 500, та на леваді  верби 30 штук. А в хаті осталась шахва, 3 стулки, 2 кроваті, 2 скрині, 2  подушки здорових, ще з одежі 2 свити, 3 попони, 1 повсть одіяло тканєве.  Потім 2 прялки, а также гребені 22, клубки пряжі осталися 130 мичок, із  продукції 8 пудів муки вівса, 7 пудів картохи, капусти діжа і діжа яблук  мочених та огірків, пудов 20 буряка, на горищі груш сушених і яблук багато, пів  клуні полови. Та про топливо вспомнив. 10 тисяч штук кирпичів гною  осталося і дров багато, і вуликів 50 штук тоже осталося...»  *
 -   Гадаєш, повернуть? - насмішкувато озивається Степан.
 -   Та це так... - зітхає батько. - Більше для порядку...
 -   Який там в греця порядок?! - визвіряється раптом Овчаренко. -  Дивись, осьо «хворму» для звіту з повіту прислали - померлих тепер маю  «проданими головами худоби» зазначати, а людожерів - «кількістю скота  захворілого на ящур»! Отак-то, червоний кулеметнику ти наш колишній...  Краще б нам з тобою було у Махна й зоставатися.
-   Гай, де воно зараз усе те?.. Ну й лежали б нині вже десь у  кримському виярку ми , чи на пустирі безіменному в Мелітополі, де й усі наші...
-   А так-то краще?!
Неначе ж на мить втрачав свідомість Сашко, та ось отямився - а за вікном  уже й день- денський... І впевненості до речі нема - чи то «завтра» вже настало, чи  й тиждень по тому. Голод забрав усе, навіть відчуття часу - відчуття реальності,  того що відбувається з тобою. Ти нібито ще і є, а нібито вже й відсутній у собі  самому. Можна навіть дивитися на себе збоку, трішки відлетівши до образів. Душа  окремо. Тіло окремо. І тоне-е-енькою ниточкою між ними єдине, що якось ще  об'єднує єство, - пам'ять:
...Голод спершу був страхополохом. Голод не нападав одразу. Попервах  він кружляв, як гієна, довкола здобичі, щоразу звужуючи круги.
Все менше їстівного ставало у юшці, все більше додавалося туди  трави. Далі і ту баланду стали їсти двічі на день... Потім лише увечері...
Щоранку Сашко став обшукувати мисник: усе здавалося, що десь  там, у якихось куточках-закапелочках , загубилася скоринка хліба. Уже й знав,  розумів, що нема її, а все одно шукав! Щоранку! А потім плакав... І менша  сестричка Наталка, обнявши його , плакала теж... А тато з мамою  зацьковано дивилися на них...
Якось, не витримавши, батько сказав:
 -   Все, не можу більше! Піду...
 -   Куди?! - заплакала мама. - Сам знаєш, не випускають з цього пекла!
 -   У місто подамся, в Росію, в Америку, світ за очі! Може, десь щось  добуду чи роботу якусь знайду... - простогнав батько. - Та й вам легше стане.  На один рот менше. Довше протримаєтесь...
 -   На чому вже й триматися? Тієї дерті, котру вдалося приховати  від антихристів, хоч як, більше, ніж на місяць , не вистачить. А до нового  врожаю іще, як до раю - навприсядки. Якщо буде він взагалі колись...
 -   То й тим більш! - рубонув кістлявою рукою повітря батько. - Зараз  і піду!
Вдягнув свою стару шинелю, та й хряпнув дверима, не прощаючись.
Мама залишилася плакати сама... Перехрестила тільки його услід...
 -   Наздожени його, синку... - сказала за хвильку якимось, аж наче  чужим, голосом. - Проведи хоч до станції... Чи не дійдеш?
-   Дійду! - озвався Сашко уже від дверей вуличних.
Де й сили взялися - чкурнув селом, як торішній!
Наздогнав тата вже біля залізниці. Поки ішли до станції, мовчали...
На пероні, під стінами там лежало безліч людей. На них було  страшно й дивитися - чорні, брудні, опухлі від голоду, з божевільними  порожніми очима...
А за коліями, в буртах під відкритим небом ясніла пшениця! Там  стояв кулемет і походжав вартовий... 
Їсти Сашкові, як не дивно, давно вже й не хочеться. Голод став самим  «Я», таким же звичним, як дихання. Тіло змінилося, спершу опухнувши так, що аж  тріскалася посиніла шкіра і з тріщин постійно текла липка сукровиця, потім,  виснажившись, аж наче висохло. А голод зостався. Тепер усе, що й моглося, -  дихати і чекати сну-щастя.
Хлопчик, висунувши крізь вибиту шибку руку на вулицю, ловить кілька  сніжинок. Рефлекторно злизує їх з долоні. Волога п'янить, і він знову впадає у  напівзабуття:
...Вечорами, щоб хоч якось відволікти їх з Наталкою від думок про  їжу, мама, ще поки було чим наснажувати каганець (віднайшлася стара  дьогтярна каламазь), читала книжку, котра єдина й перебивалася у них на  хазяйстві ще з часів «Просвіти», з часів «царя-Гороха» .
 -   Е-е-неїда... - по складах прочитала матуся першого вечора.
 -   Фе-е! - заприндилася одразу ж Наталка. - Неню, а чого ця книжка  дражниться?!
- Як то?..
 - Та ти ж сама читала «Е-е неїда» !
Матуся довго-довго мовчки тоді дивилася на Наталку, а потім, так і  не відповівши, взялася читати далі. Втім, не довго, бо наступним її перебив  Сашко, саме коли добіглося до «но греки, як спаливши Трою, зробили з неї  скирту гною...»
 -   Мамо, ця книжка про наше село? - спитав.
 -   Мабуть... - зітхнула. - Сказано ж: «Е-е неїда...»
З тих пір він греків інакше, як «буксирниками», і не уявляв - усі  розбишакуваті, неголені, безжальні, як ото Панько Завгородній та Іван Буцик,  котрі вигрібали улітку зерно з комори Шокарів...
А книжка-таки, й справді, добряче уміла дражнитися. Здавалося, що  герої у ній тільки те й робили, що їли:
...Поклали шальвки соснові,
Кругом наставили мисок;
І страву всякую без мови,
В голодний пхали все куток.
Тут з салом галушки лигали,
Лемішку і куліш глитали...
Або:
...Тут їли різнії потрави,
І все з полив'яних мисок,
І самі гарнії приправи
З нових кленових тарілок:
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну,
Потім з підливою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу
І з маком медовий шулик...
Або:
... Тут зараз підняли бенкети,
Замурмотали, як коти,
І в кахлях понесли пашкети
І киселю їм до сити;
Гарячую, м'яку бухинку,
Зразову до рижків печінку,
Гречаний з часником пампух...
Або:
...П'ять казанів стояло юшки,
А в чотирьох були галушки,
Борщу трохи було не з шість;
Баранів тьма була варених,
Курей, гусей, качок печених,
Досита щоб було всім їсть...
Хотілося аж, вихопивши книжку, надкусити її (та ні -  пошматувати!), бо здавалося, що вся їжа світу у неї і втала!
На третій вечір дійшли до рядків:
...Гребці і весла положили
Та сидя люлечки курили
І кургикали пісеньок:
Козацьких, гарних запорозьких,
А які знали, то московських
Вигадовали бриденьок.
Про Сагайдачного співали,
Либонь, співали і про Січ,
Як в пікінери набирали,
Як мандровав козак всю ніч;
Полтавську славили шведчину,
І неня як свою дитину
З двора провадила в поход;
Як під Бендер 'ю воювали,
Без галушок як помирали,
Колись як був голодний год...
Дочитавши те, неня відклала книжку на покут і змислилася. Про що  думала, невідомо. Проте, вже з наступного вечора троянці змовкли і зникли  надовго: мама стала просто співати. Тим більше, що вмер каганець...  
Спомин згасає. Сашко, не помічаючи того, знову забувається вві сні.  Здавалось би, нарешті, відпочине трішки дитина від дійсності, погріє душу,  блукаючи небесами... Та чим же сон той кращий, за дійсність?! Все давно  змішалося так, що й не розбереш, - коли живеш, коли спиш, коли мариш? І  помреш, либонь, також не помітиш...  Сниться початок зими, грудень:
...Мати з Наталкою ходять до «вітровпору» - обчухрують на юшку  бруньки шовковиці, копають коріння «козеликів», шукають стручки гладиці та  акації. Інколи знаходять навіть кілька жолудів чи каштанів! Їсти їх,  щоправда, майже неможливо, навіть вимочені, проте голод вони перебивають  надовго...
А сам Сашко промишляє ховрашині нори. Щодня доводиться  чалапати ріллею по кількадесят верстов. Коли щастить напасти на «комору»  гризуна (о!) - мама товче добуте насіння у ступці і пече «шнетики». Смакота!  Хай навіть і навпіл з послідом...
Потім упав сніг. Одразу глибокий. І настали страшні часи. Найбільше  тоді голодний Сашко мріяв про справжній мороз. Замерзне річка і риба піде до  джерела «на продуху» - хапати повітря. Можна й руками ловити!..
Десь за вікном вибухає від лютневого морозу стовбур дерева. Сашко  схоплюється злякано, але сон та безсилля знову кидають його на скриню. Сниться  все той же грудень:
До хати, з пересилом переступаючи через поріг, заходить голова  сільради Степан Овчаренко. Він такий же худющий, страшний і чорний, як  усі. А , кажуть, іще «партєйний»... Дурень, мабуть? Ген інші приїжджають -  аж лисніють, мов ярмаркові коти-копилки...
Степан довго пильно дивиться на матір і врешті буркає:
-   Твого, Маріє, той... посадили. В «допрі» він, у Харкові. Два місяці  тюрми дали, як «рецидивістові». Тричі його солдати на кордоні з Росією  ловили, у Козачій Лопані... Оце бомага з ДПУ прийшла на сільраду.
Мати приречено мовчить. А потім раптом говорить:
-   І слава Богу! Там же у в'язниці, мабуть, годують хоч якось? Може,  й виживе тепер хазяїн наш... І слава Богу!
Степан якийсь час спантеличено дивиться на неї, а потому, як колись  батько, махає стомлено рукою і хряпає дверима, зникаючи, мов назавжди...
Сашко прокидається. За вікном знову ранок. Снігу намело на підвіконня -  пий не хочу! Це добре, бо губи вже аж потріскалися від зневоднення. Спрага - це  ще гірше, ніж голод і холод разом узяті. А ще оцей постійний пронос, який  відбирає з тіла вологу... Здається, навіть кров у жилах загусла і не тече. Серце й не  б'ється вже, а наче зсудомлюється час від часу надривно, над силу ковтаючи  ту  чорну патоку. 
Хлопчик п'є. І навіть пробує вмитися.
А мороз аж тріщить!
...Отакого морозу й діждавшись, подався він колись до заповітного  джерела. І... спіймав облизня!
Ополонку вже захопили два незнайомих здоровила. Сніг довкола був  червоний од крові, риб'ячих нутрощів та луски! Лобурі ті, схоже, й жили там,  боячись втратити годівницю: під кущем було наслано постіль з очерету, а на  березі горіло вогнище.
-   Ану йди геть звідси! - загорлав один з волоцюг, хапаючи дрючка.
-   Пашов вон! - підпрягся й другий.
-   Дядечки, - заскиглив був тоді Сашко, - там же риби - ціла річка! На  всіх вистачить!
Та хіба переконаєш звиклих до постійного голоду людей, що «їжі  вистачить на всіх» ?
-   Пшов, гаварю! - знову схарапудився заброда, шпурляючи в Сашка  шматком льоду.
-   То дайте хоч тельбухи та голови, котрі ви викинули, позбираю.
-   Геть! - другий теж люто пожбурив величезний «льодяник» .
Крижина поцілила Сашкові прямісінько в брову і розсікла її майже до  кістки. Закапала кров. Проте він уже не звертав уваги ні на неї, ні на біль, бо  помітив: у ту склянисту грудку вмерзла жаба! Швиденько схопивши той  нежданий подарунок долі (а кривдники вже наближалися!), хлопчик скотився  засніженим пагорбом на дорогу і чимдуж побіг додому.
Жаба та була величезною! Юшки з неї Шокарям вистачило на цілих  два дні...  
Згадка про їжу знову нагукала голод, такий пекучий, що Сашко аж  втратив свідомість.
Опритомнів од того, що відчув теплий ласкавий доторк.
Відкривши очі, довго не йняв побаченому віри: схилившись в узголів'ї,  його цілувала кішка! 
-   Вутанька! - криком прошепотів, нарешті. - Де ж ти була всю зиму?!
Коти зникли з Трої іще восени, інстинктивно відчувши, що люди, котрі  їдять собак, не погребують і ними.
-   Му-ур-р! - проспівала Вутанька, перебираючи невпевнено ногами на  Сашкових грудях, а потім, наче щось остаточно вирішивши, раптом прожогом  вистрибнула надвір.
Хлопець же знову упав у марення:
 - А чому у світі голод, а до того хату забрали, а до того - війна? -  якось запитав Сашко у мами. - Чому погано все так, неправильно, безрадісно? І  все - на нас, на нашу Трою?!
 - Не знаю, сину, - відповіла мати, зітхнувши. - Не мого то розуму  справа… Проте, гадаю, тому, що Зірка Вифлеємська пропала, захисниця наша.
- А що то за Зірка така?
- Оберег наш козачий. Звідки Зірка на січі з'явилася, того ніхто уже не  відає. Колись її козаки-запорожці, мабуть, звідкись із походу привезли. А може,  ще з часів язичницьких з покоління в покоління передавалася? Проте  споконвіку вона, кажуть, у січовій церкві перебувала. Потім її з собою і за  Дунай, у Туреччину взяли. А повертаючись, привезли були у Трою і ту Зірку- Берегиню. Скрізь вона нас охороняла і не давала загинути. Тут також у церкві  на Царських воротах прикріплена була. Я її добре пам'ятаю… Сімнадцятого  року, під час заколотів, зникла безслідно. З тих пір і почалася неправильність  уся. А ще й рід Шокарів віками, ніби, за цей Оберег відповідальний був. Не  сохранили… От нам тепер найбільше і дістається.
- То тепер… отак… уже назавжди?
 - Дід мій казав, що Зірка завжди повертається. Не раз її намагалися  вкрасти, а одного разу кримчаки, захопивши Січ, коли козаки в поході були,  навіть у ясак її були взяли, та й султан турецький намагався конфіскувати… А  вона все одно знаходилася і поверталася до нашого племені! Щоправда, поки її  не було, і накривала нас руїна.
- Коли ж то вона тепер повернеться?! Хіба ж мало ми уже  намучилася?!
 - Не відаю… Дід мій казав, що і на сімдесят років, було, зникала і на  дев'яносто… Але поверталася тільки через Шокарів! Може, ти її знайдеш, а  може, якийсь онук твій чи правнук.
 - Значить найближчим часом легше нам не буде?
 - Колись усе закінчується… Ну, як помремо, то в раю точно трохи і  нам розвидниться.
 -   Мамо, - і собі запитала Наталка, - а як воно буде  -  в раю - коли все  закінчиться?
-   Хтозна... Не пам'ятаю, не знаю. А Біблії нема: «активісти» ж  відібрали. Хоча... - зітхнула неня і, сягнувши рукою покута, взяла давно вже  нечитану, знайому книжку. - Отут, здається, читала щось. О! Слухай:
... От тут-то души ликовали,
Що праведно в миру живали,
Еней і сих тут навіщав.
Сиділи, руки поскладавши,
Для них все празники були;
Люльки курили, полягавши,
Або горілочку пили,
Не тютюнову і не пінну,
Но третьопробну перегінну,
Настояную на бодян,
Під челюстями запікану
Із ганусом, і до калгану,
В ній був і перець, і шапран.
І ласощі все тілько їли,
Сластьони, коржики стовпці,
Варенички пшеничні білі,
Пухкі з кав'яром буханці,
Часник, рогіз, паслін, кислиці,
Козельці, терн, глід, полуниці,
Крутії яйця з сирівцем;
І дуже вкусную яєчню,
Якусь німецьку, не тутешню,
А запивали все пивцем.
Велике тут було роздолля
Тому хто праведно живе,
Так, як велике безголов'я
Тому, хто грішну жизнь веде;
Хто мав к чому якусь охоту,
Тут утішався тим до поту;
Тут чистий був розгардіяш:
Лежи, спи, їж, пий, веселися...
-   Ой гарно! Тільки горілку не питиму там... Тьфу! - всміхнулася  Наталка. - Мамо, я вже хочу померти!
-   Всьому свій час... - заплакала мама, котра по всьому уже й була при  смерті. - Як же ви тут без мене? Хоч би татка відпустили...
Якийсь час по тому вона ще плакала беззвучно, а потім, з пересилом  піднявши чорний, як головня, кулачок і , погрожуючи ним у далеке «нікуди»,  прохрипіла:
-   Будьте ж ви прокляті до сьомого коліна, песиголовці!
Увечері того ж дня і померла... 
-   Му-ур-р... - почув зненацька Сашко уже мов з того світу і ледве й  вибрався на цей.
Вутанька сиділа на підвіконні, тримаючи в зубах досить-таки великого  пацюка. Потім невпевнено наблизилася до свого маленького господаря і,  повагавшись, поклала здобич йому на груди. Втім, ледве Сашко ворухнув рукою,  здичавіла кицька знову чкурнула геть у засніжену зиму.
Ще з півгодини по тому він важко вирішував, що діяти з цим скарбом,  який, вважай, упав з Неба, наче манна. На зуби вже було годі й сподіватися: вони  давно хиталися, як паркан у вдови, ясна напухли і кровоточили - напала цинга.
Врешті, помітивши на підвіконні скалку з вибитої шибки, дотягся до неї і  почав потихеньку, невміло білувати тушку прямо на власних грудях. Потроху- потроху здер-таки шкуру. Ледве відпиляв голову, бо знав, що її чомусь не їдять і  коти. Викинув на підвіконня нутрощі. І, відрізаючи маленькими шматочками сире,  ще тепле м'ясо, почав їсти.
Ковтав, звичайно, не жуючи, і, як не дивно, відчував, що з кожним  шматочком у його знеможене тіло повертається життя!
«Солі іще б...» - подумалося.
Сіль у них була. Саме через неї і померла матуся:
Десь із місяць тому, коли всі ще так-сяк трималися на ногах, Марія  вирішила іти з сусідами на Сиваш: прокотилася чутка, що в Чаплинці можна  на речі наміняти хоч і мішок соленої хамси-колючки .
А до Сиваша більше ста кілометрів! Та все пішки! Та все вітряним  степом!
Повернулася аж за тиждень. Без хустки. З порожніми руками  (хтозна, що й трапилося там у дорозі?), з сіллю в кишенях. А сіль - «молода»,  гірка-гіркенна!
Повернулася хвора-застуджена: уже й марила од гарячки, стоячи!  Отож, і померла за три дні...
Сіль була. Треба тільки дотягнутися до неї.
Втім, Сашко вже знав, завтра обов'язково дотягнеться!
Ситість знову навіяла сон. Снилося, як помирала мама:
... Перед смертю Марію наче попустило. Спала гарячка. Навіть  моторошний нутряний кашель зник.
В хаті було уже поночі. Слаба Наталка тихенько скімлила,  притиснувшись до Сашка. А він би і сам скімлив, та... що з того толку?
І мама, раптом, знову заспівала:
Нехай же нас Бог рятує,
Що наш батько не статкує, -
Бере Йвана і Дем'яна,   
Петра, Гриця і Степана,
Максима, Семена ще й Терешка.
Зібралася кумпанія
Невеличка, але чесна...
Потому замовкла. Гадалося, заснула...
Сашко тихо схлипнув уві сні. І сон змінився. Та не на краще. Снилося, як  помирала Наталка:
...Обнявши братика, знесилена до краю дівчинка жевріла останнім  теплом.
-   Олесю! - заплакала раптом. - Мені страшно! Я уже не хочу  вмирати!
Він безпорадно поцілував її в чоло і теж заплакав:
-   А ти, може, заспівай, як мама?..
-   Добре... Спершу я, а потім ти... - схлипнула Наталка і зашепотіла  протяжно, мабуть, єдине, що пам'ятала:
У цьому дворику, як у вінку.
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров 'я...
Потому замовкла. Гадалося, заснула...
Він же так і не заспівав: не мав ні слуху, ні голосу. Може, тому і  залишився жити?..
А зранку Вутанька принесла горобця. І Сашко таки дотягнувся до солі.
Кицька якийсь час із материнським задоволенням споглядала те, як він  їсть, а потім істинно по-жіночому зневажливо форкнувши, гребонула задніми  ногами з підвіконня залишки його вчорашньої та сьогоднішньої трапези за вікно і  знову шугнула у невідомість.
Поївши, ще довго Сашко лежав і дивився у стелю. Сил і досі було ще  трішки-трішечки. Але вони були, їх додавалося! І головне, зник страх перед  трупарями.
Згадалося, як ці виродки приходили за мамою:
...Трупарями у Трої були ті ж самісінькі буксирники-активісти Іван  Буцько та Панько Завгородній. «Де ж хробакові і бути, як не в лайні»? Поки  міг ходити, до них інколи було припрягався «шпилити» на своїй гармошці  революційних маршів і Амвросій. Проте, його їм довелося швидко позбутися,  точніше, просто прогнати в три шиї.  За кожного вивезеного мерця  стерв'ятникам тим додавалося «пайки», а ділитися нею чомусь хотілося все  менше...
До хати Шокарів оті «трупарі-буксирники» завітали ще ледь  розвиднялося.
-    Ага, є ще «восьмушечка»! - гукнув, мало не танцюючи від радості,  Панько Завгородній, зазирнувши на піч, і додав звертаючись до «подільника»:  -  Чого став? Берися до діла, Іване!
-   Може, і цих - одразу на підводу? - кивнув на дітей Буцько. -  Однаково не сьогодні, то завтра гигнуть...
-   Завтра теж їсти треба, - розважно пробурчав Панько. - На  сьогодні і так вистачить подработались хлібця.