Домой 
 1. Анна Агнич Девочка в окне 
 2. Тамара Алексеева Красная книг...  
 3. Бенедикт Дирліх  
 4. Сергій Дзюба Українці – серед...  
 5. Микола Істин ПОВСТАННЯ НЕКСТМ...  
 6. ВЛАДИМИР ХАНАН «БЕ...  
 7. Вениамин Кисилевский В КНИЖ...  
 8. Ігор Михайлин І ТОМУ СІЮ СВ...  
 9. Тетяна Дзюба Коли зацвітає лип...  
 10. Арсеній Троян Сєльська свадьба 
 11. Віктор Васильчук ЧОРНОБИЛЬСЬКІ...  
 12. Сергій Дзюба Відзнака за патр...  
ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 235 Август 2016
Анна Агнич Девочка в окне Тамара Алексеева Красная книга растений в легендах и сказках Бенедикт Дирліх Сергій Дзюба Українці – серед лауреатів казахської нагороди Микола Істин ПОВСТАННЯ НЕКСТМОДЕРНІЗМУ ВЛАДИМИР ХАНАН «БЕССОННАЯ НОЧЬ» В ВОЛГОЛАГЕ Вениамин Кисилевский В КНИЖНОМ МАГАЗИНЕ Ігор Михайлин І ТОМУ СІЮ СВОЇ ЗЕРНА Тетяна Дзюба Коли зацвітає липа.... Арсеній Троян Сєльська свадьба Віктор Васильчук ЧОРНОБИЛЬСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ БУЧІ Сергій Дзюба Відзнака за патріотизм
1. Анна Агнич Девочка в окне
Анна Агнич
Девочка в окне
В Праге мы не ходили в музеи, а бродили по городу, заходили в пивнушки,  будто мы не туристы, а  жители, пусть всего на неделю. У мужа спрашивали  дорогу, и я дразнилась, что он похож на местного  любителя пива. Впрочем, у него  всегда дорогу спрашивают, вид у него такой — всюду местный.
Видели граффити — советские танки. В гостинице я включила компьютер,  стала искать улицы, где  танки шли в шестьдесят восьмом. Это было, оказывается,  здесь, под нашими окнами. Здесь они шли.  Из  этого вот окна было видно, как чехи  пытаются остановить их руками, и демонстрацию у статуи Вацлава, и  плакат по- русски: «У нас есть убитые. Что ты скажешь своей маме?» 
Я взялась за бронзовую ручку окна, и ладонь собственной своей памятью  вспомнила другую ручку,  такую же бронзовую, и окно в другом городе, в другой  стране. 
Не помню, как назывался тот украинский город, кажется Винница — а  может Умань . Я днями сидела  в гостинице на подоконнике, ждала маму, читала  книжку и жевала конфеты — в то время сахар считался  полезным для сердца. 
Мама в этом городе, Виннице или Умани, вела журналистское  расследование. На заводе случилась  авария, директор обвинил инженера, хотя тот   как раз предупреждал, что цех надо закрыть, работать опасно.  Теперь инженеру  грозила тюрьма, он написал в газету, и мама приехала его защищать. То есть, не  защищать,  а разбираться.
К обеду мама возвращалась в гостиницу, мы шли в гастроном, покупали  чего-нибудь: колбасы,  молока, хлеба. Ели на лавочке в парке, играли в слова,  кормили голубей. 
Как-то ночью меня разбудил шум. Воздух гудел и дрожал, причем не  снаружи, а внутри, в грудной  клетке. Дверца шкафа открылась и качалась туда- сюда, мелькая в темноте зеркалом. Дребезжали оконные  стекла, вибрировал пол. Я  открыла окно, и грохот оглушил меня.
Проснулась мама, подошла, обняла сзади, положила подбородок мне на  макушку. Мы стояли и  ждали, не зная чего. Грохот и лязг стали ближе, показалось  что-то темное ,  большое, во всю ширину улицы.  Оно двигалось к нам.
— Танки, — сказала мама. — Просто много танков.
Широкие, намного шире обычных машин, они шли близко друг за другом,  почему-то задом наперед.  От них поднимался дым, едкий выхлоп .  Я закашлялась,  мама закрыла окно. Мы сидели на вибрирующем  подоконнике, закутавшись в  одеяла, долго сидели, пока не прошли танки.
Утром мы вышли купить чего-нибудь на завтрак. В гастроном было не  протолкаться, очередь стояла  вдоль всего квартала и заворачивала за угол.  Угрюмая молчаливая очередь.
— Знаешь, за чем они стоят? За солью, хлебом и спичками!  — рассмеялась  мама.
По тому, как она это сказала, было ясно: они глупые паникеры, а мы —  молодцы. Мама нашла  офицерскую столовую, показала удостоверение  журналиста, нас впустили. До сих пор помню котлеты с  картошкой, доски пола,  выкрашенные желтой краской, и мужчин в форме. Было тихо, офицеры  разговаривали вполголоса.
Я не знаю, чем кончилось мамино расследование, за кого заступилась ее  статья: за инженера или  директора. Мне хотелось, чтобы за инженера.
Через много лет я сопоставила даты: это было летом шестьдесят восьмого  года. Мы видели танки,  идущие в Чехословакию. Недавно один знакомый сказал  мне, что танки не могли пустить по городским  улицам, гусеницы разворотили бы  асфальт. Но я-то помню. Я и в кино с тех пор вижу танки иначе — они  больше и  куда страшней, чем кажутся на экране.
Под окном шумела Вацлавская площадь. Я села к компьютеру, отыскала в  кинохронике нашу  гостиницу, в то время жилой дом. В кадре мелькнуло окно, в  нем женщина, похожая на меня. Хотя нет, не  на меня — она была в точности моя  мама. Та же прическа, такая же тонкая рука на темной раме. А возле  нее, чуть  впереди…
— Смотри, девочка! Ну вот же, волосы хвостиками. Ну вот же, видишь?
Я крутила видео снова и снова, муж всматривался в экран, качал головой:
— Это так падает тень. Останови кадр.
В неподвижном кадре девочки не было .
Муж подал салфетку, и я поняла, что плачу. Почему-то мне было важно,  чтобы похожая на меня  девочка стояла здесь у окна, как я тогда в украинском  городе — Виннице или Умани. Будто это я была здесь  в августе шестьдесят  восьмого. Я же помню, как отзывался под ребрами гул, дрожал подоконник. Я даже   знаю, как здесь пахло — едким выхлопом .
Муж подал еще салфетку, наклонился к экрану и сказал:
— Да, похоже на девочку, пожалуй…
Теперь, когда он перестал спорить, я увидела, что никакой девочки нет, —  просто так падает тень.
2. Тамара Алексеева Красная книга растений в легендах и сказках
Тамара Алексеева
Красная книга растений в легендах и сказках
Ландыш и незабудка
Ландыш майский - многолетнее растение с белыми мелкими колокольчиками.  Незабудка- с голубыми  цветами .
  
Жил в одном королевстве маленький принц и звали его Ландыш . Так его назвала  королева-мать, у которой  были чудесные белые волосы. Но она вскоре умерла,  оставив мальчика на попечение дядюшки, человека  бездушного и жадного.   Королевство было небольшое, но все в нем было в избытке: реки и озера были  полны рыбой, в прекрасных садах росли  сладкие фрукты. Леса были так  переполнены дичью, что жирные  куропатки вылетали прямо из-под ног. 
 Но Эдварду (так звали дядюшку) всего было мало. Он мечтал завоевать соседние  земли и присоединить их  к своим владениям.
  Но как бы он не старался, ничего у него не получалось. Войско в королевстве  было небольшим, разве с  таким можно на войну отправляться?
Однажды утром Эдвард прогуливался по дорожкам сада, вынашивая в своей душе  коварные замыслы, как  его внимание привлек маленький принц. Тот весело  смеялся, бегая наперегонки с дочкой садовника. С  некоторых пор дети  подружились , и все время проводили вместе. 
  Лучи солнца вспыхивали в белокурых локонах мальчика, кожа была бела как снег,  а глаза черны, как ночь.  Прекрасней ребенка, казалось, еще не создавала природа.   
 «А принц хорош собой!» - воскликнул, радостно потирая руки, его родной дядя.  Нет, не свою родную  сестру вспомнил он, любуясь мальчиком. В соседнем  королевстве, которое он так жаждал захватить,  подрастала маленькая принцесса!  Отец ее был стар и болен, а мать давно умерла. Скоро девочка станет  наследницей  престола. Если детей обручить, то королевствами будет править он, Эдвард  Великий! А  избавиться от детей - проще простого. У коварного правителя была в  услужении колдунья Динэя, которая  готовила лютые зелья. 
Недолго думая, Эдвард отправил в соседнее королевство гонца с письмом, где  он в дружественных  излияниях просил разрешение приехать в гости со своим  маленьким племянником. Разумеется, гонец  вернулся с приглашением в гости,  ведь старый король был добр и великодушен.
Но хитрый дядюшка упустил из виду дочь садовника, Цветану . Разве мог он  предположить, что дети так  крепко подружатся? 
Узнав, что принц отправляется в дальнюю дорогу, Цветана сильно  запечалилась. Ее голубые глаза  наполнились слезами.
-Ты забудешь меня, - еле слышно шептала она, вытирая слезы.- Что-то  непременно случится, и ты меня  забудешь.
-Что ты, Цветана ,- утешал ее принц Ландыш .- Разве это возможно? Ты дороже  мне всех на свете? Ради  тебя я отдам все королевство и свою жизнь в придачу!
Но сколько бы он не утешал девочку, она плакала все сильней.
-Твой дядя –  недобрый человек, он не любит гостей и сам никогда не покидал  королевство. А сейчас,  смотри, сколько карет и лошадей готовят в путь. Это  означает, что дядя надеется пожить там как можно  дольше. Прошу тебя, не уезжай!
Дети обнялись, и вдруг принц воскликнул:
-Посмотри, Цветана, у нас под ногами выросло множество голубых цветов! Я  видел, что они расцвели  от твоих слез!
Девочка посмотрела вниз и увидела крошечные цветы нежной голубой окраски.  А внутри был желтый  кружок, вроде солнышка.
-Я никогда не видела таких цветов,-  удивилась она,- а ведь в королевском саду  собраны цветы со всего  света. Как же они называются?
-Давай назовем их «незабудками»!-  предложил принц. Я возьму с собой  маленький букетик и спрячу у  самого сердца. Глядя на них, я буду вспоминать о  тебе: ведь эти цветы выросли от твоих слез!
Цветана успокоилась и повеселела. Когда настал день отъезда, она бежала вслед  за каретой принца и  негромко кричала: «Не забывай меня»!
Шли дни за днями, а от принца не было никаких вестей. Без него, казалось,  опустело все королевство,  померк белый свет. Девочка так исхудала, что стала  похожа на бледную травку. Только ярко горели ее  голубые глаза, похожие на цветы  «незабудки» . Почему от принца нет вестей? Почему он так долго не  приезжает ?
Меж тем в соседнем королевстве происходили следующие  события.
Старый король был рад гостям и поселил их в самых лучших покоях. После того,  как они отдохнули с  дороги, познакомили детей. Принцесса была прехорошенькой  девочкой, настоящей франтихой, и несколько  раз в день меняла свои прелестные  платьица . Мило потупив глазки, она протянула принцу Ландышу свою  беленькую  ручку. Но ни ее завитые волосы, ни алые губки не затронули его сердца: ведь в нем  жила  ненаглядная Цветана .
  Но юной принцессе черноглазый Ландыш очень приглянулся. Она глаз не  сводила с его серебристых  кудрей, похожих на лепестки какого-то волшебного  цветка. И это сразу заметил ее любящий отец. Они с  Эдвардом быстро  сговорились обручить детей, а по истечению положенного срока  - сыграть  пышную  свадьбу.
  Правда, старый король сетовал на то, что маленький принц совсем не обращает  внимания на его дочку. Но  хитрый Эдвард лишь смеялся в ответ:
- Вижу, вижу, мой друг. Племянник мой еще молод, но придет срок  - он  образумится! Пусть дети больше  времени проводят вместе  - и ты вскоре увидишь  результат!
 Время шло, а слова его не сбывались. Юный принц проявлял по отношению к  девочке лишь обычную  вежливость. И это несмотря на то, что в напитки принцу  дядюшка тайно подсыпал нужное зелье ! Откуда  ему было знать, что мальчик перед  сном доставал засохший букетик цветов, вспоминал свою ненаглядную  Цветану, и  думать больше ни о ком не желал!
Видя, что его хитроумный план не осуществляется, Эдвард решил проследить за  принцем. Подсмотрев в  замочную скважину спальни, он сразу же догадался, в чем  дело: принц Ландыш не расстается с маленьким  букетом цветов, которым он  любуется каждый вечер .
   Глаза Эдварда стали красны, как медь, а черные волосы встали дыбом от  бешенства - вид его был страшен.
   -Ах, как я ненавижу эту любовь!- заскрежетал он зубами.- Почему же я раньше не  догадался? Вот в чем  дело -   эта дрянная  девчонка Цветана решила меня  обхитрить ! 
   С трудом усмирив свою ярость, он, едва дыша, на цыпочках пробрался в  спальню, и незаметно вынул из  рук спящего мальчика букет незабудок. Спустился  по лестнице вниз, вышел в сад, бросил цветы на землю и  растоптал их ногами.  Вызвал свою служанку и приказал трепещущей от страха девушке подсыпать в еду  принца еще больше заговоренного порошка.
И наутро это зелье подействовало! Из сердца маленького принца мигом улетучился  образ Цветаны,  - будто  ее никогда и не было. Наследница огромного королевства,  надушенная франтиха показалась ему прелестней  всего на свете! 
На предложение обручить их и вскоре сыграть свадьбу, принц ответил согласием.  А о юной принцессе и  говорить было нечего: она с первого дня встречи горячо и  безоглядно влюбилась в красивого Ландыша .
-Живите у меня, пока дети не подрастут,  - предложил старый король. –  Места у  меня много, да и веселий  предостаточно: клоуны, лилипуты, веселые  представления  - все к вашим услугам. В моем королевстве вы  никогда не узнаете  скуки!
И верно, музыканты били в барабаны, по дорожкам ходили разодетые  дрессированные зайцы, в разных  уголках чудесного парка пели и танцевали  нарядные юноши и девушки. Дни пролетали в упоительных  развлечениях,  и скоро  принцу показалось, что лучшего и пожелать нельзя .
А меж тем в его маленьком и тихом королевстве Цветана не знала покоя. Она  думала лишь о своем друге и  мечтала с ним повидаться.
 Шли дни за днями, проходили месяцы, вот уже год миновал, другой.  Льются слезы  из глаз Цветаны, ходит  она по саду день - деньская, сама не своя. Взглянет на  голубые цветы, еще пуще слезами заливается.
-Ах, вы незабудки  - голубые лепестки, посоветуйте, что мне делать?
А цветы ей отвечают:
- Не плачь, не печалься, Цветана! Нарви нас , да и положи в корзину, а сама  отправляйся в путь-дорожку! До  соседнего королевства путь недолгий, ты пои нас  водой, да сбрызгивай росой !
Сделала девочка, как цветы подсказали: нарвала их в корзинку и в дальний путь  отправилась. Увидит где  ручеек- сама попьет, да цветам даст напиться.
 Когда башмачки ее истерлись, а ножки сбились о твердые камни - сжалилось над  ней белое облако.  Спустилось к девочке с голубого неба, и Цветана провалилась в  него, как в белую перинку. Поднялось  облако выше леса, взглянула девочка вниз и  увидела соседнее королевство. Облако плавно опустилось,  Цветана с корзиной на  дорожку вышла. 
  Ходила она, ходила вокруг красивого замка, да все закрыто, башни высокие,  ворота широкие  - ничего не  видно. Смотрит, народ идет, барышни все  разнаряженные, кавалеры напомаженные. В руках у них корзины  с цветами.
-Что у вас сегодня за праздник?  - спрашивает их Цветана.
- Наша принцесса выходит замуж!- дружно ответила молодежь, и все поспешили  во дворец, ворота  которого тут же открылись. Цветана не растерялась и  пристроилась рядом с толпой .
Высоко в небе сияло красное солнышко, весь дворец полыхал золотом, а внутри  столы ломились от яств. В  ожидании гостей, Эдвард выпил чарочку вина и  довольно улыбался. Сбылась, сбылась его мечта ! Как ловко  у него все получилось!  Он будет править двумя королевствами, а молодых… Ах, да он придумает, куда их  отправить с глаз долой, когда умрет старый король!
 Эдвард любовался девушками, украшавшими праздничный стол цветами. Скоро  молодые поедут венчаться.  Принцесса, как всегда, запаздывала - служанки с ног  сбились, чтобы угодить капризной щеголихе.  Вот  вышел принц Ландыш, одетый  во все белое. Одна из девушек подбежала к нему и протянула букет голубых  цветов.
«Странные растения ,- удивился Эдвард. - Неужели старый король любит такие  мелкие цветочки? »
Но сидеть было некогда, и довольный дядюшка  поспешил узнать, скоро ли выйдут  принцесса с отцом.
Меж тем девушкой, которая подбежала к принцу, была Цветана. И едва взглянув на  нее, принц сразу же ее  узнал. Все колдовские чары схлынули с него, как со стекла  вода.
-Как же я мог тебя забыть?- очнулся от тяжкого сна Ландыш, и прижал девушку к  своей груди.- Прости меня,  моя дорогая Незабудка! Я больше никогда тебя  не  оставлю!
Недолго думая, они рванули прочь из дворца и, смешавшись с веселой толпой,  выбежали на широкую  дорогу, что вела их в маленькое королевство.  
Пропажу жениха быстро обнаружили. Не передать словами, как разлютовался его  родной дядюшка.  Приказал он своим слугам немедленно поймать беглецов, да и  сам пустился в погоню. Во все стороны  разбрасывал он лютое зелье,  приготовленное 
колдуньей Динэей. Темные вихри подхватывали ядовитые горошины и швыряли  их на дорогу, где бежали  Ландыш и Незабудка. Закрывая весь белый свет,  вырастали перед ними камни. Только пробьются сквозь них  юные беглецы, глядь -  бурлит и клокочет впереди черная речка. Подхватил на руки слабеющую девушку  Ландыш, и помчался вперед, перепрыгивая с камня на камень, отбиваясь от змей  ползучих. 
Долго так бежали они, и совсем обессиленные, упали на землю. В кровь изранил  принц свои ноги - там, где  падали капельки крови, распускались белые цветы. Из  любви, как из звезды золотой, родились эти  растения, которые люди нарекли  ландышами.  
   И увидев то чудо великое, изумилась богиня Весна. Унесла она влюбленных в их  королевство, где они  прожили  свою земную жизнь в большой радости. Ведь сама  Весна охраняла их от всех бед и несчастий.  
 После них остались удивительные цветы- ландыши и незабудки. В них скрыта  история о любви и верности.  Когда белые ландыши отцветают, на месте  осыпавшихся  колокольчиков появляются алые, как капли крови,  плоды…
            
                
                 Венерин Башмачок и лен.
Венерин башмачок настоящий - красивая орхидея, по виду похожая на  туфельку или башмачок. Два  боковых листика красновато-бурые, а сам  «башмачок» ярко-желтый.
Лен многолетний. Из его стеблей испокон веков делали нити и ткали ткани.  На территории  Липецкой области растет голубой, желтый и беловатый лен.
Как-то раз собралась Венера на бал, и захотелось ей поразить весь белый свет  своим нарядом.  Собрала она  сотню портних и башмачников и приказала им сшить  платье и туфельки, да не простые, а легче лебединого  пуха. Ведь в лазурном небе  было нелегко танцевать в тяжелом платье и обуви. 
Не покладая рук, трудились день и ночь самые лучшие мастера и мастерицы. Они  старались порадовать   капризную и избалованную богиню.
И вот настал этот день, когда они представили ей свои работы. Но Венера  равнодушно взирала на платья,  расшитые жемчугами и изумрудами, а на золотые и  серебряные башмачки даже не взглянула . 
-Да все это я уже видела, - с досадой молвила она, хмуря свои красивые брови.- Не  хватало мне еще надеть  хрустальные туфельки, какие были у Золушки.  Парча и  атлас уже давно устарели,  шелковое платье оденет  богиня Весны, а  бриллиантами, как обычно, будет усыпана Снежная Королева. В прошлый раз вы  расшили  мне платье рубинами, так я едва могла двигаться. Неужели это так  сложно - соткать мне такое полотно,  чтобы я могла без устали кружиться всю  ночь? А на ваши башмачки я и смотреть не хочу! Они такие  тяжелые от всех этих  бусинок и золотых застежек! Если к завтрашнему утру вы не принесете  то, что мне  надобно, то я не полечу на бал!
Венера знала, что страшнее наказания невозможно было и представить. Ведь все  подданные любили ее  всем сердцем, и были сильно огорчены ее словами .  Пропустив бал, Венера могла зачахнуть от горя - ведь  она так любила танцевать.
Собравшись вместе, портные отправились в лес. Присели на широкой поляне и  стали думать, что делать.  Цветы вытянули свои прелестные головки и тоже все  обратились в слух - ведь красавицу Венеру все  обожали. 
-А если сделать ей башмачки из лепестков цветов?- вдруг произнес голубой  колокольчик.- Они будут легкие  и нарядные. А паук скрепит лепестки паутиной -  она прочная и очень тонкая.
Мастерицы переглянулись. А что, неплохая идея! Недолго думая, все принялись за  работу. Собрали самые  яркие лепестки, паук скрепил их серебристыми
нитями. Башмачки были столь хороши, что лебеди, пролетая мимо, наклонили  свои головки и весело  закурлыкали.
Солнце тоже проявило любопытство и пустило свой золотой лучик - посмотреть,  что случилось. Там, где  лучик коснулся земли, вытянулись зеленые листики. На  конце изящной травки показался холмик нежного  бархата. Одно мгновение бутон  был неподвижен, а потом, играя синим огоньком, развернулся лепесток.  Много  лепестков  раскрылось, и все они были необычайно ярко- синего цвета.
- Какие необычные цветы,- защебетали птицы,- в наших краях таких еще не было.
Солнышко засмеялось, брызнуло лучами - по всему небу искры рассыпались.
-Это цветы непростые,- молвило Ясное Солнце,- пусть из него ткутся рубашки и  платья, - легкие, как пух  лебединый. А название у этих растений - лен.
  Вот такой подарок сделало Солнце для красавицы Венеры- богини любви и  красоты. Секрет этого подарка  был прост - Солнце давно заглядывалось на ее  прелестное личико, и не раз за ней ухаживало,  потряхивая  золотыми кудрями .
Дружно принялись мастерицы за работу - и к утру  легкое, как пух лебединый,  платье было готово.
Поляна озарилось чудесным смехом - это Венера в новом наряде пролетала над  цветами и травами. Ее  тонкий стан облегало тончайшее платье. Расшитое  подснежниками и ландышами, оно струилось по земле,  как песня. Воздух казался  шумным и живым - от множества белых голубей, слетевшихся полюбоваться на  красавицу.
Обнаженные ступни ее белоснежных ног с длинными пальцами были прекрасней  любых цветов. Но когда  надели башмачки из лепестков – все ахнули!
Надо ли говорить о том, что прелестней Венеры на том балу никого не было!  Никто не мог соперничать с ее  необычным нарядом. Много было балов у Венеры,  но этот был самый неповторимый.
Богиня захотела оставить о нем память. И на земле появился цветок, похожий на ее  несравненный  башмачок. Его так и назвали: «Венерин башмачок». А изо льна до  сих пор шьют чудесные платья.
                                
Ветреница лесная
Ветреница лесная - «дочь ветров». Одиночный крупный белый цветок на  длинном стебельке. Легко  переносит поздние заморозки. Ее плод состоит из  множества густо опушенных орешков. Они  прекрасно летают,  распространяясь с помощью ветра.
Как-то раз буйный ветер, пролетая над полями, вдруг загрустил.
«Всегда-то  я один,- думал он, - не зря про меня люди поговорку сложили: «один,  как в поле ветер».  Неужели у меня никогда не будет родного уголка, домика, или  хотя бы листика?
Взглянул он на поля  - они были покрыты цветами, над которыми кружились  бабочки, щебетали птицы.
-А как красивы цветы!- печально размышлял Ветер.-Была бы у меня маленькая  дочка- цветочек, как бы я  был счастлив!
И так он был опечален и раздосадован, что не хотел больше летать над лесами и  морями, не хотел нести  всем прохладу и свежесть. Усталый, опустился он на  землю и крепко заснул. И приснился ему удивительный  сон: родилась у него дочка- цветочек. Стебелек у нее длинный предлинный, личико белоснежное, а голосок  нежный и милый.
-Ах, как жаль, что это всего  - лишь сон,- с тоской подумал Ветер, просыпаясь и  поднимая с земли свою  косматую голову.
-Ах, батюшка,- послышался рядом тоненький голосок,- да вы помяли мне платьице!
Удивлению Ветра не было предела: на тонком и длинном стебельке качалась  прехорошенькая головка. 
Белые атласные лепестки были столь прелестны, что хотелось их погладить.
-Неужели у меня появилась дочка?- спросил взволнованный до глубины души  Ветер.
-Долго вы, батюшка, будете удивляться,- продолжал звенеть чудесный голосок ,- я  хочу играть и веселиться!  Не пристало вам, батюшка, на боку валяться!
Так появились у Ветра дочка . 
Когда девчушка хотела спать, Ветер укачивал ее, осторожно дуя на длинный  стебелек. Когда ее мучила  бессонница, он баюкал ее, что-то  тихо напевая, и  сдувал со щек тревожные слезинки.
  Если шалунье хотелось потанцевать, он дул сильнее, взмывая  нежно-зеленое  платьица. В холодную погоду  старался окутать ее теплом, поэтому его дочка легко  переносила заморозки. Когда лепестки осыпались, на  их месте появлялось  множество крошечных плодов, похожих на орешки. Они были густо опушенные  белыми ворсинками. Ветер подхватил их и разнес далеко-далеко. Падая в землю,  они вновь прорастали.  На  следующее лето все луга и поля раскрасились белыми  цветами.
Ветер больше никогда не скучал. Ведь с появлением дочек у него появилось  множество хлопот! Все малютки  требовали заботы и внимания. Ветер- батюшка  сильно изменился: чтобы радовать деток своим видом, он  стал тщательно  расчесывать по утрам свои косматые волосы, и даже слегка принарядился. Это  сразу же  заметила юная прелестница, богиня Облаков. Но об этом  - другая  история… 
                    
Ковыль красивейший
Высоко в небе жила богиня Облаков. И была она такой красоты, какой невозможно  себе и представить.  Особенно прелестны были у нее длинные волосы: они были  похожи на светлый шелк. 
При легком дуновении Ветра белоснежные пряди трепетали, взлетали, искрились.  По утрам  красавица  любила их расчесывать, на землю тонкими серебряными  нитями струилась вода.
 Еще любила она купаться в море, да такая была проказница - летит по небу как  птица, а потом в море  падает. У Ветра сердце замирало,-  ведь он давно был  влюблен в эту чудесную богиню. Когда она,  распустив волосы, плыла по волнам,  блестя своей несравненной красотой, он глаз с нее не сводил.  Казалось, что  снежный цветок растет в голубой воде! 
 Сердце могучего Ветра билось все сильней и сильней. Вздымая волны, он  размашистым вихрем мчался над  морем - но капризная девушка делала вид, что  ничего не замечает. Один раз он подарил ей алую ленту.  Прельстившись  подарком, богиня целый день веселилась: вплетала ее в свои волосы,  изящно  танцевала с  ней в синем небе. На следующий день Ветер нашел  ленту на берегу  моря: красавице она наскучила .
Влюбленный Ветер  потерял сон и покой. Все окрестные волшебницы  сочувствовали ему, ведь он никому  не отказывал в просьбах, и всегда вовремя  приносил свежесть и прохладу.
Однажды богиню, купающуюся в море, увидел Король Подземного царства. Он  жил глубоко- глубоко под  землей. Там всегда было холодно и мрачно, сыро и  темно. Зависть к красоте  прокралась в его сердце. И  задумал Король украсть  волшебные косы. 
«Подвешу их к земляному своду, - думал он,- будут они лучиться, как алмазные  серьги. То-то все удивятся,  то-то все ахнут! Про мое подземное царство сложат  песни».
В один из солнечных дней опустилась небесная богиня в море, покупалась,  поплескалась, да и задремала,  покачиваясь на волнах.
А Подземный властитель  тут как тут: давно ее в кустах дожидался. Осторожно  раздвинув ветви, прокрался  он к морю,  тихо подплыл к спящей девушке.  Подхватил ее волосы могучей рукой, отрезал ножом - и  устремился к берегу.
 Тут его Ветер заметил. Полетел он за Черным Королем в погоню. Дунул ему вслед  что есть мочи. От  сильного порыва Ветра упал на колени Король, чуть волосы из  рук не выронил. Но быстро на ноги  поднялся, ведь вход в подземелье - вот он,  совсем рядом. Сейчас скроется в нем – и поминай как звали! 
Дунул Ветер во второй раз – снова сбил с ног вора, тот едва сознание не потерял.  Здесь подданные Короля  из норы вылезли - гномы и карлики. Подбежали они к  своему повелителю, подхватили его под руки,  потащили к подземному лазу.
  Осерчал буйный Ветер, воздуха в себя побольше набрал - дунул так, что полегли  деревья, а с гор  посыпались камни. Король хоть и в подземелье шагнул, да волосы  из своих рук выпустил. Они и  разлетелись во все стороны! Там где волнистые  пряди коснулись земли, выросли удивительные растения,  похожие на мягкие  ниточки шелка. По внешнему виду они  очень напоминали  волосы богини  Облаков. 
С того случая небесная красавица стала с Ветром мила и любезна. Она оценила его  верность и мужество. 
Ах да, мы совсем забыли про ее волосы! Конечно, они выросли и стали еще  прекрасней - ведь любовь  творит чудеса…
А удивительное растение назвали  «ковыль красивейший».
Кроме него, по всему миру охраняются  ковыль перистый, ковыль опушенный,  ковыль узколистный,  ковыль Залесского. 
                
              Колокольчики и бубенчики
Колокольчик широколистный  - многолетнее растение высотой6—120 см, с  крупными, светло- фиолетовыми цветками, собранными в длинную верхушечную  кисть.
Бубенчик лилиелистный  - многолетнее растение высотой 60-100 см. Голубые,  иногда белые цветы собраны  в многоцветковую метелку.
   Вся природа с нетерпением ожидала прихода Весны. В нее были влюблены все  от мала до велика. Самый  маленький паучок или могучий медведь наряжались к ее  появлению. Все стремились ей понравиться.
В одном лесу жил маленький пахучий клоп. Он был большим добряком и всем  пытался помочь. Но странно  дело: когда он шел по дорожке, вся мелкая лесная  живность старательно обходила его, несмотря на все  душевные слова, которыми  он их приветствовал. Ведь бедняга вовсе не подозревал о том, какой у него был  резкий и неприятный запах.
Лишь одна лесная малина любила его и часто звала в гости, особенно, когда  созревала ее сладкая ягода. Ведь  неосторожный любитель полакомиться малиной  частенько ломал ее хрупкие ветки, мял листья. Отдыхая на  листике , закинув ножку  за ножку, клоп вовсе  не подозревал о том, что оберегает и защищает  ккустик,  отпугивая посторонних своим резким запахом.
Хитрая малина то и дело расхваливала  его на все лады:
- Ты у меня самый красивый, сильный и мужественный!
И вскоре пахучий жучок поверил в ее слова и сильно возгордился. «Как же я  раньше не знал об этом!- думал  он, поглаживая свое брюшко.-  Сколько же я  упустил времени!»
Теперь ему казалось, что все обитатели леса относятся к нему с величайшим  вниманием. Прошло немного  времени, и клоп решил посвататься к самой богине  Весны.
Он принарядился, как мог, украсив свою голову сухой травкой, и отважно  отправился покорять Весну.
Ничего не подозревая, та шла по лесной тропинке .
Взяв в пригоршни горячие лучи солнца,  рассыпала их на поля, на ветви деревьев.  В руках Весна несла  корзину роскошных цветов, усыпая ими свой путь.
Вдруг ей на плечо приземлился смешной жучок. Он слегка наклонил голову и  обратился к ней с такой речью:
- О, достопочтимая госпожа Весна! Вы красивы и беззащитны, а я – силен и  мужественен! Надеюсь, вы  поняли, что я предлагаю вам стать мой женой!
Здесь жучок замолчал, горделиво расправил плечи и важно надул щеки.
Весна с удивлением посмотрела по сторонам: кто сказал такие дерзкие слова?  Сначала она подумала было  на золотистого оленя, но он легко и бесшумно  пробежал мимо. Огромный медведь почтительно сложил  лапы, и тут же исчез в  густых зарослях черемухи . На ее ладонь опустилась голубая бабочка, но она  молчала.  
-Кто говорил со мной?- задумчиво произнесла красавица, - может быть, Ветер?
- Это я!- снова пропищал маленький клопик.-  Я! Я сказал! Посмотрите на свое  плечо!
Весна повернула свою прелестную головку , и наконец разглядела своего  «новоявленного жениха». Несмотря  на крошечный рост, он отважно стоял, гордо  раздувая щеки. На его голове от ветра шевелилась  взъерошенная травка и  перышко …
 И тут богиня залилась таким звонким и радостным смехом, словно с неба  обрушились тысячи серебристых  колокольчиков. Никогда ей не было так весело!
Все луга и поля, и дремучие леса огласились таким звоном, что переполошились  звери и птицы. Смех лился  рекой, плескался морем, дрожал бубенцами. Даже горы  рушились от хохота Весны!
С того дня появились на земле чудесные цветы, которые назвали  «колокольчиками» и «бубенчиками». Ведь  они родились от звонкого смеха, и  каждый цветок действительно напоминал колокольчик. Эти  удивительные цветы  находятся под покровительством самой богини. Ведь каждый раз, видя их, она  вспоминает того милого клопа, посватавшегося к ней, и заливается чудесным  смехом.
 
                                   
                               Сон-трава
  
Сон-трава, прострел раскрытый. Появляется ранней весной. Крупный  фиолетовый цветок покрыт  мягкими серебристыми волосками.
Феи и лесные нимфы любили повеселиться. В лунные ночи часто устраивались  замечательные праздники,  где можно было танцевать до самого утра. Одно лишь  заботило красавиц: куда пристроить на ночь своих  прелестных крошек?
Малюток было много, и спать одни они не желали: плакали и капризничали. Чего  только не  предпринимали их молодые мамаши! Устанавливали дежурство,  просили присмотреть за малютками  медведей и белок. Один раз обратились за  помощью к Луне - но ничего хорошего из этого не вышло. Небо  затянуло тучами, и  Луна не смогла разглядеть в густой траве малышей. Медведь, засунув лапу в рот,  сладко  заснул, белки разбежались кто куда. А ветреные нимфы, которым выпадало  следить за малышами, уходили  «посмотреть хоть одним глазком» на бал - и,  увлекшись танцами, забывали обо всем на свете .
В результате малыши надрывали животики от плача и часто болели.
Загоревали лесные нимфы и полевые феи. Что делать?
Однажды, говорит эта сказка, узнала об этом богиня Весна. Она долго думала, как  помочь сказочным  существам - ведь она сама любила танцевать и не пропускала  ни одного праздника . 
  Однажды Весна пролетала над полем, выдернула из своего крыла легкое  перышко, да   и бросила его на 
землю. Там, где перо упало, появился необычный цветок, который в народе  назвали «сон-трава». Он  походил на крупный колокольчик, только внутри и  снаружи был покрыт мягкими серебристыми волосками .  Это напоминало мягкую  перинку, которую тут-  же опробовали крошечные создание, дети волшебниц. Они  мгновенно вкарабкались по пушистому стебельку, забрались в уютные люлечки, и  сразу же уснули глубоким  сном. Так благоухающий 
бутон стал ночным жилищем маленьких созданий. То тут , то там свешивались из  цветка прелестные ножки  в кружевных чулочках, подолы платьиц. Иногда  покажется сонное личико, обрамленное светлыми кудрями,  сладко зевнет  - и  вновь исчезает в глубине цветка . Ветер нежно качал чудесные колыбельки с яркой,  сине- фиолетовой окраской.
Крупные капли дождя падали на землю , а внутри «сон-травы» тепло и мягко, ведь  ворсинки, которыми  лепестки покрыты снаружи, сохраняют тепло.
Сказочные существа лесов и полей горячо поблагодарили  Весну за подарок  и  пели в ее честь песни.  Прислушайтесь  в лунные ночи, когда окажетесь в поле -  какие дивные звуки несутся со всех сторон. Самые  чудесные песни  поются  ранней весной!
 
Легенда о лилиях
Кувшинка белая(белая водяная лилия)-царица воды и цветок русалок Во  многих странах растение  занесено в Красную книгу .
     
В те давние времена леса были сумрачны от изобилия деревьев, трав и цветов.  Сочные стебли всех цветов  и оттенков, отяжеленные бутонами, до самого верха  оплетали ветви деревьев. Человеческая нога не ступала  в эти загадочные края -  люди охотились на открытых лугах и полях. Объяснялось все просто: древние леса  были населены множеством поразительных существ, с которыми люди  предпочитали не встречаться. 
   Об одном из таких волшебных лесов я сейчас тебе расскажу.  Он отличался от  других множеством  красочных болот – и, разумеется, у этого болотного богатства  был свой царь. Красотой он вовсе не  отличался, но в своем мире болотный царь  жил-поживал, не зная печали. На дне болота у него были  ларцы  с драгоценными  камнями и еще много разных чудес. Когда наступала весна, зеленая поверхность  воды  зацветала мелкими белыми цветочками, над которыми любили порхать  бабочки. 
   Был у  царя маленький сын, и звали его Миног.    Внешне он очень походил на  своего отца: такие же  выпуклые глаза, бородавчатая кожа и длинные изумрудно -  зеленые волосы. Только, в отличие от своего  низкорослого и неуклюжего предка,  был он быстроногий и стройный, и глаза его напоминали чаши,  выкованные из  чеканного золота.
    Славно проходило детство Минога. По утрам он резвился с диковинными  продолговатыми рыбами, а  болотные рыбы всегда отличались особенной  красотой - их чешуя отсвечивала ярким серебром, ведь на  самой глубине был  беспробудный мрак. Ближе к вечеру, когда в воздухе разливался чарующий сонный   аромат, любимым занятием его было  будить крошечных созданий, что любили  понежиться в лепестках  цветов, растущих на болоте. Миног щекотал босые ножки,  свесившиеся в воду, цеплял зеленым коготком  кружево  платьица или штанишек,  случайно подвернувшихся под руку, - то-то было веселья! А то и вовсе  слеплял  башмачки голубой глиной, что густо покрывала берега болота. Бесчисленные  эльфы с шумными  брызгами взлетали над водой, этим ленивцам приходилось  отчаянно работать крылышками в то время,  когда они больше всего хотели сладко  подремать в цветах.
   В невинных развлечениях быстро пролетали дни. Миног рос не по дням, а по  часам, и отец уж было начал  присматривать ему невесту. Тут и произошла  эта  неожиданная встреча.. . 
   Надо было такому случиться, что Миног выглянул из леса именно в тот момент,  когда мимо проезжала  карета, из окна которой выглядывала очаровательная  девушка. Солнце играло ее мягкими светлыми  кудрями, а взгляд голубых глаз  приветливо скользил по густым ветвям. Дыхание ее было столь нежным и  чистым, что на листьях, словно сотни разноцветных светлячков, заиграли  крошечные огоньки. На секунду  они встретились взглядами - сын болотного царя  и Лилия, дочь знатных родителей, чей дворец был  расположен  неподалеку от  леса. Лилия вздрогнула и побледнела от страха. Глаза ее на мгновенье  закрылись,  а на белоснежные щеки легла густая тень от ресниц. Когда она открыла глаза -  никого не было,  лишь с высокого дерева осыпалась листва и надломилась  макушка, словно в дерево ударила молния.  «Померещилось»,- подумала Лилия.
   Но Миног с тех пор потерял сон и покой. Охваченный любовным трепетом, он  бродил по полям,  затаивался у дорог, залезал на  высокие деревья, - словом, делал  все, чтобы снова увидеть девушку. Отец  сразу заметил перемену в сыне: тот не  резвился с рыбами, не лепил из глины причудливых зверей. Глаза его  были  опечалены и то и дело с тоской глядели на крупные сапфиры, что украшали его  покои,  но их яркий  блеск был холоден и едва ли напоминал синее очарование  глаз Лилии. Тогда Миног безостановочно и  страстно ударял ладонью по столу,  украшенному 
жемчугом, - вода шла обольстительными волнами, играла матово-белыми  переливами… Это напоминало  ее волосы, отдавшиеся силе ветра.  Взволнованный отец  послал надежных духов, чтобы разведать, в чем  дело.  Правда, что ему открылась, вначале его ошеломила, и он применил немало  средств, чтобы отвадить  Минога от дурных мыслей.
      -Человеческое сердце бьется недолго, и не отличается верностью. Его  невозможно связать с твоим  кровными, священными узами брака. Невозможно  нарушить традиции - несколько тысячелетий мы берем в  жены лишь себе  подобных. Если не хочешь водяную деву, возьми дочь могущественной колдуньи -  гривастую красноглазую Скалию. Она часто, таясь в высокой траве, стоит у болота,  желая  увидеть тебя, и  глаза ее горят, словно сотни факелов. Руки ее подобны  золотым обручам, и в ее объятиях ты забудешь свою  тонконогую Лилию.  А  Дамая, царица мхов? Ее светло-зеленое тело подобно бархату, а глаза -  виноградным гроздьям, сквозь которые светит солнце. 
    Долго уговаривал его отец, но все было напрасно: Миног, повинуясь зову своего  сердца, продолжал  верить в чудо. Не было в мире силы, способной отвадить его  от дивного образа: нежно сложенную, хрупкую  Лилию  желал бы он назвать своей  супругой, хранить и оберегать до скончания веков. Никто не мог  удержать его.  Опьяненный любовью, он  бродил вокруг дома Лилии, обхватив руками след,  оставленный ее  ногой, спал возле тропинки в ее саду. Удивившись такой  твердости, видя, что любовь его разгорается день  ото дня, обеспокоенный отец  ломал голову, думая, как спасти сына. Он понимал, что родители красавицы  наотрез откажутся отдать свою дочь за болотное чудище, да к тому же они навеки  лишатся возможности  видеться с ней. Влюбленные похожи на безумцев, и  ослепленный Миног мог легко попасть в беду: рано или  поздно его могли  изловить и даже посадить в клетку, как опасного для людей существа…
    Задумчиво сидя у воды, болотный царь придумал, как заманить сюда девушку.  По его приказу  мастера-  крабы  изготовили диковинные цветы из золотых  песчинок…
   Как-то раз служанка Лилии собирала спелую землянику и не заметила, как  подошла к самому лесу. Она  было захотела повернуть обратно, да вдруг ветви  деревьев сами расступились, и она против своей воли  шагнула в лес. «Пройду  всего пару шагов и поверну обратно», - решила девушка, а ноги сами понесли ее  вперед - ведь по сторонам было множество красивых деревьев! Из тугих бутонов,  завораживая глаз,  выглядывали озорные личики с растрепанными волосиками,  мелькали крошечные ножки в кружевных  чулочках - повсюду лились сказочные  звуки и запахи. Внезапно перед девушкой оказалось болото, по  которому плыли и  кружились, пылая как солнце, золотые цветы, - это было похоже на дивный сон! 
   Не чуя под собой ног, девушка побежала обратно и взволнованно рассказала  своей госпоже о том, что с  ней 
приключилось. «Говорить или не говорить родителям Лилии?» - думали девушки.  Но потом решили не  говорить – отец у госпожи был очень строг и вряд ли когда  пустил бы их гулять одних. Девушки сговорились  отправиться в лес при первой  же возможности, чтобы полюбоваться драгоценными цветами. Вскоре такой  случай представился - родители Лилии срочно уехали к заболевшей родственнице,  и две любопытные  молодые девушки, наспех одевшись, поспешили покинуть  дворец. Служанка бежала впереди, Лилия,  задыхаясь от страха, – за ней, и вскоре  они оказались возле прекрасного болота. Издали цветы походили на  тройные  короны, которые носили древние фараоны. Вид их был неописуем: лепестки  звенели и искрились,  заливая своим блистающим светом водную поверхность и  прибрежные ветви деревьев. Вода, усеянная  трескучими искрами, роскошно  колыхалась, как царская колыбель. Цветы были так близко, что лепестками  задевали прибрежные травы.  
 -Ах!- воскликнула Лилия, широко раскрытыми глазами глядя на это диво. - Я  непременно хочу сорвать хоть  один цветок.
    И девушка наклонилась к самой воде, протянула руки к золотым цветам.  Внезапно вода вспучилась и  пошла крупными пузырями. В одну секунду что-то  тяжелое и темное с громким всплеском взлетело,  подхватило Лилию и унесло ее  на самую глубину болота. Ее пронзительный крик о помощи быстро растаял,  утонув в объятиях зеленой воды, - ни стона, ни звука не доносилось с глубины.  Верная служанка бегала  вокруг, звала свою госпожу, но все было напрасно.  Перепуганная девушка побежала во дворец и позвала на  помощь слуг. Сколько ни  искали  они, не бороздили воду, никого не нашли. Возвратившиеся родители едва  не тронулись умом от горя: Лилия была их единственной дочерью…
    В это время в подводном царстве готовились к свадьбе. Золототканое платье для  невесты сияло тысячей  разноцветных огоньков, и они, словно живые, бегали по  ажурному кружеву, вспыхивая то там, то тут  голубыми искорками. Из распахнутых  сундуков свисали бусы и ожерелья, украшенные всевозможными  драгоценными  камнями. 
   Но Лилия была безучастна ко всем этим завидным сокровищам, целыми днями  она сидела в уголке,  и  проливала горючие слезы. «Неужели матушка и с батюшкой  ничего не придумают, чтобы меня выручить?» -  думала она, плача и причитая. Но  надежда ее таяла: день свадьбы приближался, и невеста совершенно пала  духом.
    Меж тем отец и мать Лилии вовсе не забыли о ней. Собрав все деньги, что у них  были, они отправились  к всесильной колдунье Динэе. Им не пришлось ее долго  уговаривать, ведь дочерью Динэи была  та самая  красноглазая Скалия, которая  полюбила Минога. Колдунья достала из высокого медного кубка куски  красного  коралла и бросила их в горящий очаг. Задумчиво вглядываясь в густой дым,  подкинула в него  сушеную кожу белой крапчатой змеи. Когда все догорело, она  пошевелила кочергой пепел, и произнесла:
   - Через два дня ваша дочь станет женой подводного царя. И если до свадьбы  Лилия не найдет  возможность вырваться на волю - вы ее навсегда потеряете. 
    Миног не спускал взгляда со своей возлюбленной. Он любовался  ее кожей,  сверкавшей белизной, ее  прекрасными густыми волосами, струящимися, как  жидкое серебро, и тонкими розовыми пальцами,  похожими на тычинки изящного  цветка. Вся она светилась в воде, словно редкой красоты звезда, упавшая с  неба. А  раскосые глаза в обрамлении длинных ресниц были ярче  сверкающих камней, что  в изобилии  украшали хрустальный дворец. Но они были полны слез, эти  прекраснейшие из всех глаз, и в блеске их была  такая печаль, что  у Минога  сжималось сердце. Никакого секрета в тоске его возлюбленной не было - даже  на  глубину болота доходили отчаянные крики и стоны: это родители Лилии, мучимые  горем, метались по  берегу и звали свою дочь.
    Только один болотный царь сохранял полное спокойствие.
   -Ничего,- успокаивал он Минога,- свадьба пройдет, у вас пойдут дети, и грустить  будет некогда. К тому же  я отправляюсь на покой, и  тебе с женой предстоит  править всеми болотами и озерами нашего леса.
   До свадьбы оставалась всего одна ночь. Лилия стала так прозрачно - бледна, что  почти сливалась с  хрустальными колонами. Обессилев от слез, она лишь негромко  стонала. Завтра она станет женой  ненавистного ей чудовища и даже краешком  глаза никогда не увидит белого света и милых ее сердцу  родителей.  
   Вдруг ее отчаянные мысли прервало щекотливое прикосновение к  уху: это был  старый и тщедушный  краб  с маленькими глазками - бусинками.
   -У тебя есть возможность спасения,- зашептал он, шевеля шершавыми клешнями.-  Я укажу тебе средство,  с помощью которого ты сможешь на время обезвредить  Минога.    Притворись ласковой и попроси его в  последний раз погулять по лесу,  на вольной волюшке. Пусть и сам Миног, и слуги сопровождают тебя. Но  тебе  потребуется вся твоя ловкость и хитрость - отвлеки его внимание и, собирая  ночные цветы, незаметно  сорви полынь. Для подводных жителей  она очень  опасна. Завтра ранним утром вплети ее в свои волосы,  спрячь среди светлых  локонов…  - Краб не успел договорить: неподалеку появился Миног, и он тихонько   метнулся в сторону.
    Лилия сделала все, как он советовал:  притворившись ласковой, упросила  жениха погулять по лесу,  украдкой нарвала полыни и вплела ее в свои косы.  Сделала изящный  венок из цветов, и так же незаметно  вплела в него серебристые  кисти полыни. Не смыкая глаз, она еле дождалась утра. Лишь только слабый  рассвет осветил болото, она вышла к жениху и, почтительно склонив голову,  протянула ему венок из цветов.
    -Прими же, мой доблестный Миног, этот дар в знак моей любви! Позволь же  мне одеть его тебе на  голову, потому что у нас существует такой обычай: невеста  перед свадьбой плетет своему избраннику венок  из самых любимых ею цветов.
    Миног с нескрываемой радостью наклонил голову, и Лилия, едва сдерживая  дрожание пальцев,  водрузила на нее  живописную гирлянду цветов. Жених так  преданно взглянул на нее, его лицо с  выпученными золотыми глазами озарилось  такой нежностью, что Лилия задрожала: странные чувства  одолевали ее. Через  несколько минут в его глазах потухли блестящие искры золотистого света, и Миног   замертво упал к ее ногам. Полная ужаса, Лилия торопливо устремилась вверх,  чтобы поскорее увидеть  своих матушку с батюшкой.
    В последний раз, почти у самой поверхности воды, она вдруг обернулась назад -  открытые глаза Минога  были похожи на тусклую позолоту догорающих звезд. Но  ведь краб уверял, что это всего  лишь обморок.  Девушка заколебалась, ее сердце  раздваивалось: сострадание к  Миногу и любовь к родителям рвали его на  части.  Ощущение тревоги не покидало ее: никто не спешил на помощь Миногу, мало того  – рыбы и раки,  вся водяная живность, словно спасая свои жизни, в страхе  разбегались в разные стороны. Скоро на дне  болота воцарилась мертвая тишина.  Отец Минога отсутствовал - он отправился к дальним родственникам,  чтобы  пригласить их на свадьбу. 
Лилия  заволновалась, метнулась было к своему жениху, схватила его за рукав, но  ледяная рука выскользнула  и безвольно упала на песчаное дно. Она оставила его и  поплыла наверх, но у самой поверхности воды  снова развернулась и нырнула  вниз. Миног лежал неподвижно  - такой одинокий и всеми покинутый.  Неожиданно  Лилия  увидела знакомого краба, который прятался от нее в густых  водорослях. Страшная  догадка промелькнула в ее голове. Что, если… Она  поплыла быстрее, и через пару секунд краб уже  испуганно бился в ее руках.
     - Отпусти, отпусти!- кричал он, но Лилия ловко схватила его за клешни и  сжимала их, насколько было  силы.- Это не я, это Миног меня к тебе подослал. Он  хотел удостовериться в твоих чувствах, проверить,  нужен ли он тебе. Но ты, не  задумываясь, отвергла его. Полынь смертельно опасна для многих обитателей  болот, и через несколько минут он умрет. Но он сказал, что все равно не сможет  жить, если тебя не будет  рядом. Ведь никто не властен обуздать чувство, которое  зовется любовью. И еще он просил передать, чтобы  ты себя ни в чем не винила:  неразделенная любовь сродни самой смерти, и ее ядовитая стрела пронзила его  сердце раньше, чем ты собрала полынь. 
     -Как!- вскрикнула до глубины души тронутая этими речами Лилия, оставила  краба и поспешила к  бездыханному жениху. Она склонилась над ним, и его тело  покрылось ее белыми кудрями, припала к его  неподвижным стопам с золотисто- зелеными подошвами и оросила их слезами. Она приподняла его лицо,  целовала  щеки, гладила по волосам - делала все, чтобы его оживить. Но все было напрасно.  Даже золотисто- перламутровая чешуя, покрывавшая стройное тело юноши, уже  поблекла. Касаясь Минога, девушка ощутила  всю его безмерную мощь. Царевич  был в полном рассвете своих сил, и тонкое благоухание молодости еще  не  рассеялось в струях воды. Девушку вдруг охватило желание вновь увидеть его  любящие глаза, похожие на  чаши с золотым пламенем…
    -Прости, мой милый Миног,- в горьком бессилии шептала Лилия,- прости, что я  оказалась столь  жестокой к тебе. Но знай: если боги внемлют моим мольбам и  вновь зажгут в тебе жизнь, я стану твоей  женой по воле своего сердца. И буду  верна тебе до конца своих дней. 
    В тот же миг его веки  дрогнули, а глаза  открылись, и вновь они сияли  любовью. Любовь, о которой она  мечтала, пришла в  тот день, который Лилия не  ожидала, и в час, когда она вовсе о ней не думала. 
   В этот же день была сыграна свадьба, и было много гостей, и веселья было также  предостаточно. Лилия  со своим мужем приняли во владение все болотное  царство, им перешли в услужение рыбы с гранеными  глазами  и  подводные змеи  с огненными пастями. И триста хрустальных сундуков с драгоценными камнями  досталось молодым. Об этом известили громкие звуки: зазвенели огромные  перламутровые раковины.  Миног, улыбаясь, смотрел на свою красавицу жену и  все не мог ею налюбоваться, а она гордилась его  силой. 
   Ликованию не было конца, и все было бы прекрасно, если бы на берегу болота в  это время не скорбели  родители Лилии, навсегда потерявшие  возможность  увидеться со своей дочерью. Но вдруг они увидели  краба в  нарядной жилетке,  который медленно и торжественно приближался к ним. От такого необычного  явления растерянные супруги, не зная, что и думать, в страхе прижались  друг к  другу. 
   -Не печальтесь, дорогие родители, - громко проговорил он, высоко подняв свою  клешню ,- ваша дочь  счастлива и по своей воле навсегда остается в подводном  мире. Ступайте домой и постарайтесь  освободиться от горестных мыслей - ведь  по истечению положенного срока Лилия даст о себе весточку,  которая вас очень  порадует.
   Каждый день, тоскуя по дочери, безутешные отец и мать приходили к болоту, но  тиха и неподвижна была  вода. В один из теплых летних дней они пришли и  подивились - по воде плыли дивные цветы необычного  белого цвета. Словно  небесная царица, кормя грудью своего младенца, уронила вниз несколько  божественных капель своего молока. Над болотом струился чудный запах. И чуткое  сердце матери  распознало в цветах свою красавицу дочь, Лилию.
    -Посмотри,- обратилась к мужу женщина, - да эти цветы похожи на нашу дочь  Лилию, на несравненную  белизну ее лица и волос… 
    И тут они догадались, что это дети Лилии и болотного царя Минога, их родные  внуки, и радости их не  было предела. Жизнь продолжалась, пусть не в этом мире,  но их дочь жила и была счастлива -  доказательством этому были  ее  очаровательные дети, которые явились в этот мир по велению любви.  Проплывая  мимо стариков, они склоняли перед ними свои головки, а те, не замечая своих  слез, долго  любовались этими малютками.
    С тех пор каждое лето люди могли наслаждаться видом прекрасных цветов,  которых доселе не было в  природе, блеском равным лишь белоснежным облакам  или чистейшему снегу, усыпанному бриллиантами.  Они покрыли болота и озера,  пруды и все реки, текущие по земле, струящиеся с гор, журчащие по долинам.  Их  назвали  «лилиями». 
   Говорили, что эти цветы полюбили крошечные эльфы: в полнолуние они  погружаются в воду и качают  длинные стебли лилий. Лепестки цветов  распускаются, как светло - лунные волосы, и начинают звенеть  чудесным  серебристым звоном.   Если кому из живых существ  случится оказаться  неподалеку, то самые  чистые и красивые мечты его исполнятся.
3. Бенедикт Дирліх
Бенедикт Дирліх  народився 1950 року в Рекельвіці  (Саксонія). У 1968-70 роках  вивчав філософію/теологію в Ерфурті; у  1975-80 – театрознавство у Лейпцизі. Згодом  працював драматургом  у німецько-лужицькому народному театрі у Баутцені. Був політиком  і  журналістом, і повсякчас  – активним громадським діячем, зусилля  котрого спрямовані  на збереження культурного простору та мови  одного з найменших західнослов’янських  народів – лужицьких  сербів. 
    До літератури Бенедикт Дирліх увійшов наприкінці сімдесятих років  минулого століття,  відразу посівши осібне місце у генерації  повоєнних поетів, вихованців гуртка Кіто Лоренца  – класика  новітнього серболужицького письменства.
Винятково талановитий Бенедикт Дирліх пише лірику, короткі  прозові твори  верхньолужицькою та німецькою мовами. Він – автор,  співавтор та видавець численних  поетичних збірників і антологій у  Німеччині й закордоном. Член ПЕН-клубу Німеччини.  Відзначений  багатьма престижними літературними преміями. Зокрема, премією  імені  основоположника серболужицької літератури Якуба Барта- Чишинського (2011). 
Бенедикт Дирліх  ( переклад українською Тетяни Дзюби)
***
Безпечне літо
Ох, це літо,
Легконоге,
Перестрибнуло, наче лань,
Квітучий килим край дороги,
Пісок гарячий – без вагань.
Ох, це літо!
Які простерло горизонти –
Ні прикордоння, ні межі.
Йому підвладні сині далі
І не знайомі рубежі.
Летить
Без меркантильних цілей
І падає до наших рук.
Твоє волосся задзвеніло
Під літній наспів, тихий гук.
Мої ж-бо пальці неслухняні:
Їх танець – трем, їх танець – дріб, 
Немов на лужицьке весілля
Ян Кушка з гуслями забрів.
Ох, це літо!
Воно усе перекроїло.
Воно зігнало спокій, сплін.
І серце вперше заболіло
В шаленім стукоті хвилин.
О, як воно перелітало!
Ці дні ясні – стрімкі-таки,
Аж очевидним раптом стало:
Ми проти нього – слимаки.
Необременённое лето
Ах, это лето!
Легконого,
Перемахнуло без труда
Ковёр цветочный
При дороге,
Песок калёный
У пруда.
Ах, это лето!
Даль земная
Ему подвластна
Без границ –
Ни межевых камней
Не знает,
Ни запрещающих таблиц.
Спешит
Без меркантильной цели.
Нам в руки
Падает легко.
И волосы твои запели
Под тихий наигрыш его.
А мне вдруг
Руки не послушны –
Их танец
Не могу унять,
Как будто
Гусли Яна Кушки
На свадьбах лужицких
Звенят.
Ах, это лето!
Натворило
Для нас оно
Немало бед –
Казалось.
Жили раньше мило,
Теперь
В душе покоя нет.
О, как оно перелетало,
Как были
Дни его легки!..
В сравненье с ним
Так ясно стало,
Что мы, по сути, –
Слизняки.
                    ***
Випадок
Я натхнення кроками вимірював.
Місто змовкло ув обіймах сну.
Враз відчув самотність нерозділену,
Поглядом ковзнувши по вікну.
В сутінках сум’яття пересиливши,
Радістю захланною праві,
Ми до неба доростали крилами, –
Де вже міркувати голові.
Случайность
Я шагами черпал
Думы творчества.
Городок затих
В объятьях сна.
Вдруг заметил –
Чьё-то одиночество
Подаёт мне знаки
Из окна.
В темноте
Своё смущенье скрыли мы,
Обоюдной радостью правы.
Ночь одну
Мы всё же были с крыльями,
Хоть наверно
И без головы?!
                 ***
Літня пастель
У перлах із води, 
Немов лілея росна,
Ти сонцем струмениш,
А легіт пестить коси.
І серце калата,
Бо я з тобою поряд.
Спритніше від води
Нас люди обговорять.
Летняя картина
Вся в бусинках воды,
Как росных лилий блюдца,
Искришься солнцем ты.
По ветру кудри вьются.
И сердцу горячей,
Когда с тобой я рядом.
Проворнее лучей
Нас обегают взгляды.
4. Сергій Дзюба Українці – серед лауреатів казахської нагороди
Сергій Дзюба
Українці – серед лауреатів казахської нагороди
Письменники з України, Канади та Німеччини стали лауреатами премії  «Золотий асик» у Казахстані.  Нині відзначено відомого українського поета, прозаїка,  критика , науковця, Шевченківського лауреата  Василя  Слапчука , письменницю,  кіносценариста, головного редактора журналу «Новий Світ»  Олену Жукову  (нині  вона мешкає в Канаді, а родом – з України), головного редактора газети  «Перекрёсток Виннипег»,  заступника головного редактора журналу «Новий Світ»,  письменника та публіциста  Михайла Співака  (Канада) і знаного  верхньолужицького, німецького поета, громадського діяча  Бенедикта Дирліха . 
Щороку поважна Асоціація культури народів Казахстану «Золотий вік» та  відомий журнал «Тамир»  (філософія, культура, мистецтво) нагороджують  Міжнародною гуманітарною премією «Золотий асик» знаних  письменників,  перекладачів та науковців із різних країн світу за їхній визначний внесок у літературу  та  пропаганду загальнолюдських цінностей. 
Рішення про нагородження ухвалює професійне міжнародне журі, до складу  якого входять письменники  з  Казахстану, України, Словенії, Канади, США, Швеції,  Туркменістану, Литви, Вірменії, Узбекистану, Білорусі  та Росії.  
За казахськими народними традиціями, «асик» – символ щастя, удачі й  добробуту.   
Нагадаємо, що лауреатами цієї нагороди у 2014 році стали українські  письменники Тетяна і Сергій  Дзюби за книгу «Остання кочівля любові», яка  побачила світ у Казахстані в чудовому перекладі видатного  поета Ауезхана Кодара .
А торік «Золотий асик» отримав наш співвітчизник – поет, прозаїк, перекладач,  публіцист, член  Міжнародної літературно-мистецької Академії України,  Національних спілок письменників та журналістів  України Олег Гончаренко – за  поетичний цикл авторських віршів «Казахські мотиви», що входить окремим  розділом до збірки переспівів із казахської поезії (від XV століття і по сьогодення)  «Віщий зблиск табуна».
Отож українські письменники, перекладачі та науковці тепер отримують все  більше визнання у світі.  Зараз їх досить активно перекладають, друкують та  нагороджують за кордоном .
Щиро вітаємо цьогорічних лауреатів та зичимо їм подальших успіхів!  
5. Микола Істин ПОВСТАННЯ НЕКСТМОДЕРНІЗМУ
Микола Істин
ПОВСТАННЯ НЕКСТМОДЕРНІЗМУ
Коли реальність вбирає яскраві художні барви, 
і продовжується в безмежних філософських ідеях, вона 
здатна трансформуватися в щось вище і прекрасне...
                      
                      І 
МІСТО В ЗАКОНОТВОРЧІЙ ПЛОЩИНІ
Це місто було виписане законодавцями, і сприймалося в правовому форматі таким  чином що за вулиці в  ньому були інструкції,постанови, рішення, і розпорядження,  котрі паперовою лавиною сунули із залів  засідань, їх виносили, сотні, і тисячі  чиновників, як критерії існування, із кабінетів "білого дому", так  іменували жителі  міста будівлю де знаходилися місцеві органи влади. Тільки з дозволу посадовців тут  могли  матеріалізуватися будинки, базари, майдани, парки, і взагалі будь-що, навіть  громадяни. Немовлят наче в  пелюшки загортали в свідоцтва про народження. А  далі, дітям закладалася в голови шкільна програма. І все  подальше життя громадян  існувало в законодавчому просторі і межах.
Професійні політінформатори і технологи вправляли мешканцям мізки, щоб ті  дивилися на світ в  відповідності до загальноприйнятої ідеології. 
Коли громадянин помирав, то виписувалося свідоцтво про смерть, на підставі  якого його хоронили на  прописаному чиновниками участку.
В храмах попи на почесному місці тримали свої товсті книги, від яких нічого не  можна було відняти, як і  додати до них.
І на будь-яке несанкціоноване слово з вуст жителів оглядалися як на якесь  непристойне графіті на міському  фасаді. Але винахідлива до упорядкування і  підзвітності всіх і всього влада вирішила і це питання. Мером  міста було відведено  спеціальну стіну, на якій, час від часу, було дозволено розважатися любителям  графіті.  Ну а якщо щось на стіні формою чи змістом виходило за рамки цього  бюрократичного світу, то його  безжально зішкрябували або забілювали працівники  комунального господарства.
Вершиною літературної свободи був випуск книг-коробок, куди читач міг залазити  як в іграшковий  словоатракціон, і там трохи подурачитися.
А взагалі життя творчих спілок визначалося уставами, положеннями, і т. д., і т. п.
В цей бюрократичний, консервативний, переповнений догмами час, написався  мною вірш :
***
Життя вбране —
в одежі традицій.
Опаспортизоване —
відділками поліцій.
Прономероване —
адміністраціями податкових інспекцій.
Виведене —
на орбіти цивілізацій.
За законами яких —
жити країні, і людині.
І найвпливовіший бог доль людських —
то всюдисущі гроші,
які як кровоносна система суспільства
присутні в кожній людинці як у клітинці суспільного життя.
І ми насходинці технічних амбіцій
помічаєм утопічність морів фінансових систем
лише з приходом тілесної смерті.
А я не проти традицій, еволюцій, і будь-яких цивілізацій.
Я лише хочу щоб все було по-душі і цьому житті.
І щоб кожна особистість що є територіально неагресивною
мала право на свій спосіб добро-життя
в толерантній ментальності державобуття,
в тому числі і право бути насправді істинно вільною.
Бо ми спутали справжній свободи смак,
як приручені революцією батога коні
на яких уздечки економік,
і хомути епох,
осідлані любителями верховодити людськими табунами.
Я ходив містом, і намагався висловити власну думку, відстояти право на свій спосіб  життя , свої цінності і  ідеали... Але наштовхувався на глухі стіни без дверей з  постанов облради, розпорядження мерії залишали  мене за межами міста, анкети  нагадували клітки, крізь які неможливо було пролізти, до реалізації своїх планів.  А  ще, узаконена корупція в середовищі культури різала без ножа мої мрії. За усіма  депутатськими  постановами, і чиновницькими рішеннями , мене як особистості не  мало би бути, мій творчий світ не міг би  відбутися, і йому за всіма тими приписами  не було місця для існування в цьому місті, що назване ім'ям  великого бунтівного  поета Івана Франка, але піддалося внутрішній окупації.
Держслужбовець, що мав би сприяти свободі і праву кожного громадянина на  власний творчий шлях життя,  який не обмежує інших, перетворився на  обмежувального законодавця.
Проте, як серед лютої зими бувають відлиги, так і серед тих хто при посадах  трапляються люди, як винятки з  правил, які принаймі не заважають щось робити, а  деякі десь навіть здатні допомогти...
Я не був проти державного устрою, за умови що держава має стати другом творчій  людині. Цінністю для  мене могла бути лише демократична держава, і в ній місто  вільних можливостей. 
З часом я прийшов до ідеї некстмодернізму :
АНОНС НЕКСТМОДЕРНІЗМУ
Коли зрозумієш, що пазли законів цивілізації,
це лише ситуації,
технічні ідеї,
а не філософська мозаїка ідеалу.
І комісії з моральності не сприяють досконалості
лише обмеженості.
І міра твоєї свободи
в довжину ланцюга
в руках громади,
І вільніший за тебе навіть вуличний волоцюга.
І прожити одною дниною,
та навіть воскреснути знову людиною,
це замало,
і просто по-колу.
Тоді, починаєш щось робити :
Можливо гримати римами,
як дверима.
Плювати на критику.
Сміятися з класики на смітнику.
І після безсонних ночей,
в роздумах про природу речей,
створити інший наступний зміст,
і встати на повний зріст,
відкривши в собі вдосконалювача, творця,
зі словесного сонця,
здатного світити ідеями
добра всеможливими,
в світах цих,
і інших...
І на противагу життєвій миттєвості,
матеріальній малості,
придумати себе багатоваріантного,
в доброгармонійному поєднанні вселюдського, всесвітнього...
Впіймавши вічність в досконалому,
занотувати її в душі
як в космічній капсулі,
що полетить в інше...
Коли закінчиться це.
А поки, на Землі цій принадній
жити радісно,
повноцінно,
і творити оновлену систему цінностей...
В ідеях наступних світоглядів,
і світобудов -
анонсувати некстмодернізм.
І не варто втрачати оптимізм,
навіть коли заблокують редактори,
і поріжуть коректори,
не журитись
від рішень журі
про неприсудження премії.
Бо в тебе є своя прерія,
своя мрія,
стіна,
і істина.
І навіть маловідомість
непробудить злість,
коли вдячний творцю
за можливість цю -
робити не кар'єру,
а творити нову літературу,
як план, як проект, з землями тілесними,
і душевними зорями.
Лише феноменальні поети
висловлюють в творах планети,
мов боги, що створили все
у Всесвіті,
і пішли...
Так і ти напиши ...
Застарілому, заперечливе - не.
І створи щось наступне...
                  ІІ 
ПЛАНЕТА НЕКСТ ЛОГОС
Одного пізнього вечора, коли я встав з-за офісного комп'ютера  і повертався  додому, то запізнився на  останній автобус. До мого району міста було далеченько. І  грошей на таксі не вистачало. Опустілу вулицю  засипав лапатий сніг, і вона  перетворювалася на білу пустелю. А я вперто стояв на автобусній зупинці, на  подив нечисленних перехожих, які на ходу гукали : "Ви даремно чекаєте, нічого вже  не буде", а я  оптимістично відповідав : "Щось буде !". Через якийсь час до мене по  одному стали приєднуватися люди,  яким також треба було кудись... Одна жінка, з  очікуючих, сказала мені : - "Ви такий впевнений що щось буде,  що з вами можна  чекати". Але довго чекати не довелося, бо вияснилося що нам всім потрібно до  "Космосу"  (це район за назвою місцевого кінотеатру), і я запропонував  скинутися  на таксі, (на чотирьох це виходило  якраз по-кишені). І вже в скорому часі ми їхали в  сторону центру, до  "Космосу"... 
Подібно до того я знайшов побратимів для свого літературного об'єднання, яке  назвав "Планета Некст  Логос", бо це дійсно була інша планета творчості...
Я влаштував презентацію на вулиці з символічною назвою - "Незалежності", в  книгарні "Є". Ми творили свій  творчий простір, і дискутували, просто під час  презентації, під прицілами об'єктивів відеокамер, і спалахів  журналістських  фотоапаратів, котрі прийшли зазняти і описати це незвичне явище прояву нового  слова в  цьому місті, молодої сили, метою якої, як я заявив в анонсі, був розвиток  літератури, з відкриттями космосу  душі, і створенням нових моделей світобудови...  Я не обмежив склад літоб'єднання до кількох осіб а  запропонував співпрацю всім  хто був в залі. І кожен бажаючий міг вільно прочитати свої вірші, висловити  думку...
І так було на всіх подальших заходах, які ми влаштовували по всьому місту - в арт- кафе, бібліотеках,  мистецько-культурних центрах, і просто на вулицях... Нас ніхто  не фінансував, але знаходилися люди які  пропонували допомогу, надавали  приміщення для наших заходів, і шпальти видань для публікацій, ефір на  місцевому  радіо, і телебаченні... 
Це тривало кілька років, як кілька кроків в напрямку розвитку літератури... З нами  співпрацювали десятки  молодих авторів, і наші проекти вже виходили за формат  літоб'єднання, і міста... Заходи відвідували глядачі, і  хоч їх не завжди було багато , в  зв'язку з оточуючою нас офіційною "придворною" культурою, яка була  вигідна  політичній владі, і всіма засобами підтримувалася нею, проте люди до нас  приходили...
Кільце навколо нас почало повільно стискатися... Адже консервативна культура не  визнавала нових  світоглядів. Нас намагалися блокувати - не допускати до  телеефіру, перешкоджати виходу наших публікацій...  Тліючий конфлікт переростав  в жорстке протистояння...
Про всіх тих хто був зі мною, і що з нами відбувалося, далі скаже мій вірш :
ПЛАНЕТА НЕКСТ ЛОГОС

Це здіймання в атаку 
під кулі сарказму, і чавлення іншості танком.
Вірші у самвидаві як цвіт на морозі, у березні,
перші ластівки в літературній весні.
Сісти за ці столи 
як престоли ,
через подолання - 
передпрезентаційного хвилювання,
до плювання на загальноприйняті погляди,
І живого читання прози свободи,
що була донині, обмежена догмами наче гратами.
Та уміння триматися стильно
(тими, кого для миті цієї народжено) 
перед журналістськими фотоапаратами.
Цей несанкціонований захід,
як невідомої зірки схід,
не запланований методистами,
викликає в пересічного кар'єриста-
недоумкувате здивування,
як і у всіх псевдоморалістів , які після бою -
привласнюють мундири упавших героїв.
Ось вам -
Чиновникам продажним.
І літературщини клопам книжним.
Інші світи...
І другі Всесвіти...
Що не вкладаються в голови конформістів.
І виходять за межі консервативних змістів.
Цій убогій країні,що не знала розквіту.
І недосконалому світу.
Неокласикам.
Від Некстмодерністів.
Ось вам- вірші віртуальної контркультури,
креативної версії , нової літератури.. .
        III
БУНТ ТЕКСТУ
Ідеологічно вишколені місцевими правлячими партіями літературні герої, в  виданнях, що були щедро  профінансовані владою, з кишень платників податків,  були схожі на запрограмованих клонів, усі з абсолютно  ідентичною ментальністю,  які не роздумували над подальшим філософським розвитком людини. Вони  сходили зі сторінок книг, і окуповували свідомість читачів.А ті, в свою чергу,  копіювали їх, в відповідності до  визначеного світогляду. Саме такі стояли як  конвоїри на варті закладів культури цього міста, і не допускали  нікого хто б  відрізнявся іншою точкою зору. Як виявилося, тоталітаризм міг проявлятися не  тільки з боку  колишнього президента, нині втікача, чи від зовнішнього окупанта  який силою насаджує свій світ сусідам,  але і від місцевої начебто демократичної  політичної еліти...
Я виписував в своїх творах альтернативні стилі життя,свій шлях до Бога, нові ідейні  планети космосу душі...  По яких вони гатили з бюрократичних законотворчих  засобів, вигідно для них встановлених на  законодавчих полях. Вони хвацько  обгороджували мій світ приписами, наче парканами з колючого дроту,  перекривали шлагбаумами вказівок, і намагалися накрити та замурувати  залізобетонними плитами всіляких  документів, як в'язня в середньовічній в'язниці.
Я бунтував текстом : 
***
Бунт тексту  —
Вибухає,
Коли тиск
на текст
цензурною стрілкою вже зашкалює.
А закон ставлять вище свободи слова,
і він безцеремонно обриває чиюсь розмову,
нахабою — чіпляється до всіх
і втручається в усе.
Коли гроші олігархів на території твоєї країни —
виявляються її окупантами.
А спустошення моральне то не від бомбардувань руїни,
а після пограбування власними чиновниками.
Полеміка заворушення розпочинається з тління невдоволення,
і з їдкого диму обурення.
Коли політики стають занадто схожими на пройдисвітів.
А на місце творчої еліти пропихаються гламурні дурисвіти.
Бунти ідей назрівають —
Коли глобалізація
нав'язує всім свою цивілізацію,
а незгідних під корінь зрізають.
Коли держава хоче бути над народом,
а не з народом.
Тоді, багряним заревом спалахує бунт тексту.
В час його буревію —
гострі прописи букв
нагадують сокири та коси селянських повстань.
Безкомпромісними словами
як революційними загонами
штурмують речення бунтівні
засади панівної брехні…
Бунти текстів —
руйнували — колоніальних імперій устої,
від них зазнавали поразок найсильніші армії в історії,
найжорстокіші диктатори боялись цього бунту —
більше будь-яких битв.
І Шевченкові вірші —
не що інше як бунт.
Україна є країною бунтівних текстів,
вони — спротив тоталітарності літератури і країни,
в них виверження антидругорядної словоукраїни,
прорив блокади з бюрократичності,
визволення творчої зоряності —
красою, добром, всеможливою силою слова.
Текстобунт —
ударною хвилею здригає інтернет
і увесь світ,
ураганом зриває тверді палітурки
і з пусто-порожніх книг,
атакує незручними запитаннями,
і перемагає несподіваними відповідями…
Наступ тексту це свобода мови,
і на його сторінках,
у своїх промовах —
описуймо ідеали розмаїття
в гармонії Всесвіття…
Вільні твори як космічні світобудови душі ,
скинуть вицвівші догми із панівної ніші.
Бурі текстів —
мов грози із хмар темно-синіх поетичних світів,
що написані нами,
напоять словами 
світогляди,
для буяння, для розквіту, для всецвітіння,
без них неможлива прийдешня
убрана в обнову поезії й прози, прекрасна
бунту світлого — літературна весна.
Якось батько говорив мені : "Ніколи не будь сам, і все вийде". Я був не один.  Відчуття ліктя допомагало.
Саша був поетом високим не лише за зростом, але і за талантом, і з допомогою  творчої висоти долав ті  штучні бар'єри. Він був першим хто розділив зі мною  бунтівне поле літературних змін. Пам'ятаю, як вперше  прочитав його вірші, які  вразили тією висотою, і сказав йому: "Ти справжній поет". На моє прохання, він  запросив до літоб'єднання Олю, в якій своєрідно поєднувалася література, музика, і  режисура. Дівчина з  універсальним талантом ! Вона приїхала до Івано-Франківська  з Чернівців, одного осіннього вечора, щоб  познайомитися. Але я відразу влаштував  презентацію, з направленою на неї телекамерою місцевого каналу  новин.
 - Це просто з корабля на бал, - промовила вона в перших словах до мене. 
-Так, Оля, в епіцентр, - відповів я, дивлячись в її очі, в яких вже спалахнув вогник  захвату від того що  відбувається навколо, і це було те що треба. Вона, так впевнено  в собі, читала монологи душі, і діалоги  культур між столицями, заворожуючи  публіку своїм сильним і незвичним тембром голосу... І приїзджала ще  багато разів,  за півтора сотні кілометрів, на півтора годинні зустрічі.
Інший Саша, що приїхав в це місто з Закарпаття, додавав своєї безпосередності, і  душевного світла, так ніби  не знав чи не помічав навколишніх умовностей та  обмежень.
Андрій, поет і журналіст, інтелігент якогось нового ще не знаного типу... Він з часом  пересів зі стільця  глядача за наш презентаційний стіл, як в дот, але звідти не лунали  постріли, а його лірика, яка очищувала  карму...
На зміну одним приходили інші...
Студентки, подружки Галя і Мирося, які відкривали і утверджували в арт-просторі  Франківська свої творчі  світи.
Завжди врівноважений Святослав, за фахом філософ, чимось нагадував  холоднокровного снайпера з  влучними словами...
Дві Ірини були в мене. Одна намагалася прокласти міст між нами і тою літературою  на іншому боці, своєю  пробивною вдачею, і мистецтвом імпровізації. Друга  розширювала наші версифікаційні простори...
Роман співав пісні про інакший чудесний Франківськ, але його гітара була схожа на  зброю, і звуки струн на  свист куль, бо такий був час.
Мілена, Юля, Христина, Іванка, Люба, як багато їх було, відважних духом і творчо  сильних...
Коли я вперше побачив Інгу, то подумав, з яких же вона невідомих вимірів,  настільки незвичною здавалася  мені її сутність. Ззовні тендітна, з короткою  стрижкою, і іншопланетними очима... Сильна, і загадкова в  душі... Найкращим  способом порозумітися з нею була поезія... В віршах вона була найсправжніша. А  ще, вона  виявилася літературним критиком. Але я не наважився просити її про  якусь допомогу, бо рецензії це як  жнива восени, а в нас було весняне цвітіння, коли  плоди збирати зарано... Вона намагалася писати  правдиво, серед оточуючої нас  несправедливості...
А я шукав виходи з глухих кутів цивілізації, відчуваючи відповідальність за тих хто  був зі мною. І за  письмовим столом, наче над мапою воєнних дій, до ранку  засиджувався за проектами літературних дійств,  та придумував інші світобудови,  задля нашого виживання, і перемоги.
Редактор молодіжної газети "Відкрий очі", Назар, опублікував нас, а далі став  співпрацювати як поет і актор...
А ще газета "Знак питання" видруковувала на своїх сторінках наші амбіції. 
Художники Юра і Надя перекладали на полотно наші світи... 
Модератори Євгеній і Олег робили промоцію заходів.
Хлопці з кіноклубу, - Лео, Олег, Тарас, знімали літературні читання, а ще  відеограф  Валера, фотографи Ваня і  Юрій, і багато інших, навіть невідомих мені людей  виставляли в інтернеті фоторепортажі, і писали про нас...
Наші погляди не були однаковими, що проглядалося по різності репортажів,  маніфестів, творчій  різноплановості публікацій... Але так і має бути, адже саме  неповторність формує особистість. Нас  об'єднувала в літературі наступність. Я  вдячний їм за небайдужість і причетність.
Але мало хто розумів, що всі наші заходи були би неможливі без неї... Вона не  прагнула особливої  публічності, але допомагала матеріалізувати задумане, і своєю  відчайдушною підтримкою впливала на  реальність. Її звали Лінка. Це про неї рядки  з мого вірша :
Моя дівчинко з тілом сонячним,
і з зоряною душею,
з революційним мисленням,
і новим почерком свободи осмислення...
Не допусти щоб світ проковтнув тебе ,
як велика риба малу.
Створи себе.
Друзям скинь по емейлу
свій погляд.
Підіймайся як сходами власним світоглядом...
Ми були відважнішими за те українське літературознавство, яке примудрилося  своєю світоглядною  закомплексованістю, заполітизованістю, і догмами, звести  українську літературу не те що до другорядної ролі  в світовій культурі, а десь до  персонажа з масовки... 
Якось, один з творців електронного журналу, в якому опублікували мою статтю  "Презентую  некстмодернізм", в коментарях написав : "Якщо наша країна  експортуватиме не сировину у вигляді  металопрокату а нові мистецькі напрямки, -  я, нарешті, буду нею пишатись".
Але все це було непросто...
НЕКСТМОДЕРНІЗМ ЯК МРІЯ ПРО ВЕЛИКУ ЛІТЕРАТУРУ

Ще з дитинства, мене разом з усіма, намагались вишикувати по-стійці -
струнко, на піонерській лінійці,
вбиваючи в голову
дві доктрини головні -
комунізму ,
і атеїзму.
А я перекручував піонерські речівки
до анекдотизму,
і сміявся з них як з ідіотизму,
та викидав їх зі свідомості наче із дому безглузді речі.
А нині,
на двадцять третю річницю незалежності країни,
по-державному телебаченні,
на історичному побаченні,
нові "піонери" по-стійці струнко
вигукують гасла лунко.
І перефарбовані політики,
та пристарілі фанатики,
знову всім в голови вдолблюють -
чергові дві ідеї,
чи ідеології,
роблячи людей громадянами
в яких мізки з двома звивинами.
І ніякого тобі різноманіття людських світів.
І жодного відкриття інших форм і способів життів.
То дрібниця, що закину кар"єру
через безлику маршируючу в ногу юрбу
осяяну однаковими клонованими ідеологемами.
Головне - створити Літературу
як побудову нового арт-простору,
що стане як небо ( побачать яке не лише в телескопи ютубу ),
яка розіллється ідей океанами,
відкриється новими землями
населиними неповторними людьми.
Розмаїття матерій краси
за межами ще незнаного задоволення -
вкласти в рукописи,
це поезії - надзавдання.
В людську культуру -
пізнанням , і творенням
вноситься, втілюється -
некстмодернізм, як мрія про велику літературу.
Я усвідомлював, що революцію треба робити не тільки на майдані, бо цього  замало... Треба створювати  нових людей. Хай поки що лише в творах. Але вони  матеріалізуються в реальних людях, в характерах і ідеях,  і ментально розшириться  Україна.
Важливі історичні битви відбуваються не лише за участю армій... Славні українські  патріоти, воїни, як в  минулому, так і зараз боролись за українську державу, але не  конкретизували якою саме вона має бути... І  може в цьому одна з причин наших  бід. Тому літературна боротьба для України не менш важлива. Україна не  відбулась  би без Шевченка, Франка, не вижила б без літератури, і не покращиться без  світоглядного  розвитку... Багато письменників захищали Україну, хто словом, хто  зброєю від зовнішнього окупанта, але  цього було недостатньо, бо потрібно ще було  вигравати війну з внутрішнім опонентом, корумпованим,  тоталітарним, що  прикривався патріотичними гаслами, і демократичними цінностями, які слугували  йому  лише методом здобуття влади. Не цей псевдодемократичний кар'єрист має  диктувати нам умови, і робити з  нашим життям і з часом що йому заманеться. Ми  самі маємо будувати власне життя.
НАШ ЧАС
Це не час колишніх активістів -
комсомольців атеїстів,
з дволичною честю,
що стали тепер фарисеями чистоплюйними.
Не час, клонованих душ, одиниць
корумпованих спілок,
та беззмістовних знавців
всохлих літературних гілок.
Це нашого життя час.
Вільних поезій чарт.
І наші слова -
перехід над проваллями невизнання,
вихід із темряви неіснування.
І навіть не справа в піаровій славі.
За мету нам - змінити обмеження
на можливості,
і країну вкрадену можновладцями
у народу, повернути,
і перетворити
на площадки своїх презентацій,
проектів бажання,
і мрій планів втілення.
Вдосконалити ауру світу,
на напрямку розвитку 
і розбудови,
добра всеможливої світобудови,
створити ідею
як відію.
А люди народяться й прийдуть.
Підберуться
шрифти,
і шпальти
видань, що засновані будуть.
І кінорежисери 
у в часі на варті,
новий світ зафільмують,
й покажуть
прем'єри
як спалахів зоряних ватру.
Лиш би духу нам стало
на місці не стати,
а виходити знову і знову на вулиці бунтівні,
щоб таки щось змінити 
в країні,
хоч би правду навчитися говорити.
І дарма що не сприйме професор куратор
по колії їздити звиклий.
І помстяться редакції
заблокувавши твоїх змін публікації.
Хід ідей не спинити.
Не варто на тоталітарні вчення гнути спини.
А час все розставить по своїх місцях.
Розійдуться поети по місіях,
щоби вдосконалити
душі, і долі змінити.
А з бібліотеки виносити будуть пожовклі газети,
з статтями що втратили статність,
знецінених пристосуванців,
всіляко-кар'єрної масті,
що щезнуть росою на сонці,
нового вже часу,
наступного нашого щастя.
Але поки що подальші події були не на нашу користь. Чергова влада в місті, що  прийшла в результаті  політичних переворотів і перевтілень, призначила на  редакторські посади власних адептів, які насаджували  свій дещо змінений але  такий же безальтернативний і тоталітарний світогляд як і їхні попередники. В  місцевій провладній періодиці друкувалися статті, в яких нас контратакували за  вільнодумство. Провладні  посіпаки влаштовували "культ" погроми закладів де ми  збиралися, каменували наші креативні ідеї.
Ми чекали на підмогу від видавців, але вона не надходила.
Війна, корупція, інфляція, і безнадія, розсіювали людей... Нас ставало все менше... 
І я зрозумів, що зробив в цьому місті все що зміг, і навіть більше...
І хоч ми ще могли робити якісь ходи у відповідь, але мені не хотілося жертвувати  літераторськими життями  своїх друзів, тим паче що ці жертви були би марними.  Мені легше було взяти все на себе, бо я був вільним як  творче явище, що не  залежало від номенклатурної культури, і міг самостійно виходити за рамки  насадженої  загальноприйнятої ідеології, перетворювати свій світ, і переводити його  в інші форми самоствердження, та  перевозити наче галактики в валізі, а потому  розпрямляти творчі крила, і летіти, та матеріалізуватися в  новому арт-просторі,  презентаціями, в публікаціях ...
Тому, прощаючись, я говорив, що сам зроблю все що треба, наскільки зможу,  спробую прорубати той шлях,  як в світоглядних джунглях, і колись вони зможуть  пройти по ньому, можливо ми ще повернемо собі це  місто, і пройдемо по нашій  улюбленій вулиці, що була синонімом свободи...
                                                                
                 ІV 
ЗА МЕЖІ ТЕКСТУ МІСТА
Якщо дивитися з вікна автомобіля на місто в літературно-художній площині, то  вулиці Івано-Франківська  були встелені афішами наших презентацій, літвечорів,  перформансів, по яких тепер топталися перехожі,  проїзджали машини. Весняний  вітер здіймав над поетичними кварталами листки рукописів, з яких, ще  недавно,  ми читали перед публікою свої вірші. По узбіччях доріг муніципальні працівники  згрібали в купи  газети і журнали, і з відти, з привідкритих сторінок зі світлин  виглядали учасники недавніх буреломних  подій. В цьому віртуальному вимірі  будинки міста бачились як великі книги, які звалювалися наче доміно, і з  них  випадали на дороги спантеличені літературні герої. Все місто перетворилося в  постреволюційну  текстоформу.
Ми їхали в пашарпаному критикою "Сітроені", за кермом якого був Юрко (один з  небагатьох хто залишався в  наших окопах). Я вмостився на передньому сидінні, і  мовчки споглядав це розбурхане ідеями літературне  місто...
Юрко був чесним роботягою, що справно сплачував податки, котрі йшли на  видання книг письменників при  владі, і їхнього близького оточення, яке, як колись,  так і зараз незмінно засідало в комісії з розподілу коштів на  книговидання, і  преміювання, "за гроші Юрка", як він сам говорив. А далі, ті книжки лежали на  полицях  бібліотек, зі злиплими сторінками, бо їх ніхто ніколи не розкривав, і з  часом, їх тихо списували на макулатуру.  За все життя Юрко не зміг надрукувати в  проплачених і за його трудовий мозоль міських газетах та журналах  навіть якогось  куцого свого віршика. Вірші були для нього віддушиною в суворій дійсності. Він  особливо не  переймався всілякими ...ізмами, тобто термінологією. Але мав  загострене відчуття справедливості. І в час  важких випробувань йому не треба  було пояснювати на чиєму боці він має бути. 
На задньому сидінні вертілася як завжди життєствердна і незламна Лінка, і жестами  посилала привіти  похнюпленим перехожим. Вона, моя кохана, що вірила в мене за  будь-яких обставин, і без вагань готова  була відправитись зі мною, як мовиться,  хоч на край світу...
Ми залишали позаду свою "Стометрівку" пішохідну частину вулиці "Незалежності",  на якій, кілька років тому  в книгарні "Є" доленосно презентували нашу "Планету  Некст Логос". А тепер там на ній літературні  прислужники так званої "політичної і  культурної еліти", продажні критики, і дрібні писаки, вкидають до  червоних язиків  вогнищ наші самвидави, і переконують перехожих в правильності боротьби з  інакодумством.  - Ми можемо йти вперед технологічно, але культура має  залишатися на засадах наших  традицій, - проголошували один наперед другого ті  недалекі мислителі перед юрбою зівак. Вони, ті хто  змінював свої погляди в  відповідності до політичних віянь, ще щось там кричали про непорушність устоїв,  але ми цього вже не чули...
Машина повільно рухалася далі по проїзджій частині "Незалежності". Ми чули як з  драмтеатру, з гучних  колонок, доносилися безглузді вигуки з святкової промови  письменника конформіста Степана Сіренка, про  перемогу над новими напрямами  в літературі...
Проїзджаючи попри сумний пам'ятник Івана Франка, я сказав : -"Притримай коней,  Юра". Ми вийшли з  машини, може в останнє дивлячись на наш майдан, на ці  дорогі серцю дороги, бо це було наше місто, наша  некстмодерна столиця. Коли  підійшли ближче до Франка, Лінка зауважила : "Якби він був живий то був би з  нами". І в цих словах була висока ступінь правди, бо він був революціонером, як і  ми.
Мені згадалися рядки з вірша :
Якби Іван Франко не вмер,
а став би мером Івано-Франківська,
то чи працював би він в поті чола чиновницького,
чи вибудовував би бюрократичний ідеал світу
із постанов, розпоряджень, наказів…
Знаєте, щось не так,
щось пішло не так у нас
наче в королівстві Данському,
бо ми віддали владу політикам,
а треба би було поетам...
Я поклав до монумента ксероксний самвидав "Поезії некстмодернізму"
- Як мило,- промовила Лінка. Вона могла б і промовчати, але завжди мусить щось  сказати, бо такий вже в  неї характер.
- Їхати треба, а то ці інквізитори зараз ще й за нас візьмуться, - стривожено,  оглядаючись по сторонах сказав  Юрко.
- Так, Юрко, їдьмо, - рішуче відповів я. Хоч і розумів що мені не втекти від  обливання мене брудом, навіть до  повного заперечення мене, і невизнання  існування некстмодернізму. Але було байдуже до тих абсурдних  вироків  нелегітимних суддів. І я не сприймав поразки. Бо коли політика, і її придворна  культура, намагається  знищити ідеї свободи, розмаїття, розвитку, то це все одно що  вбивати людей, а їхній спротив вважати  незаконним.
Я розумів що людська цивілізація далека від досконалості, від ідеалів існування, і  намагання недалекоглядних  консерваторів залишити все як є, обмежити розвиток,  викликали в мене посмішку, навіть крізь сум,  відчайдушну і впевнену в своїй  правоті.
Примітивні пристосуванці були в більшості, і диктували свої правила місту,  країні...
Але існує дещо більше за Сіренка і йому подібних пристосуванців та кар'єристів, і це  більше  -  ідеї наступних  світоглядів і світобудов, які цілком мирно, толерантно, і  гармонійно можуть уживатися з традиційністю, і  розширювати межі менталітету і  культури народу.
Ми їхали в невідомість, і не знали що на нас чекає попереду, що вже схвалені  редколегіями некстмодерні  публікації в Києві, що Харківська "Лава" опублікувала  вірші, і в Відні вже вийшов журнал "Juramax" а в ньому  "Весна некстмодерна", що  нас приймуть інші міста, і підтримають нові люди... Що зроблено найголовніше  -  запущено в світ ідею розширення меж літератури, а це означає що і душі, і світу...
2015 рік
6. ВЛАДИМИР ХАНАН «БЕССОННАЯ НОЧЬ» В ВОЛГОЛАГЕ
                                              ВЛАДИМИР ХАНАН
            «БЕССОННАЯ НОЧЬ»  В ВОЛГОЛАГЕ
 - Вот что я никак не могу вспомнить, - говорила мать, - по какому случаю мы  с отцом были  приглашены. Седьмого ноября или Первого мая. Не зима и не  лето, точно. А вот весна или осень ¦ 
  Праздник отмечали в Волголаге  “ в лагере, который располагался на другом  берегу Волги, напротив  их городка. Это сегодня нужно пояснять, что речь  идёт о лагере  “ зоне, в котором сидели  заключённые, а тогда, если о лагере не  говорили «пионерский», всем было ясно, о чём идёт речь.
  Всё было как обычно: торжественная часть, потом концерт, после концерта  танцы. Концерт силами  лагерной самодеятельности  “ но видели бы вы эту  самодеятельность! Известнейшие артисты,  «звёзды», как сказали бы сегодня,  тогда так не говорили  “ к тому же мало кто знал, что они сидят.  Статья была  “  за работу на врага на оккупированной территории, конкретно за то, что  работали  “  выступали  “ при немцах. Никого не интересовало, на что бы они  жили, если бы не работали. И после  концерта  “ танцы. Кто танцевал?  Понятное дело, гости  “ в лагерь съезжалось всё окрестное  начальство, не  только из их городка. Не заключённые же, ясно.
 - Там среди артистов был такой красавец, - говорила мать, - что все жёны  начальства на него  облизывались, как кошки на мышь. Необыкновенной  красоты шатен, молодой, и с такими большими  печальными глазами. 
  Мой отец был среди начальства из самых молодых, а мать ещё на  одиннадцать лет моложе и к тому  же красавица, а красавицы, как известно,  никого не боятся, по крайней мере, моя мать была из таких.  Она просто  взяла, подошла к начальнику лагеря и сказала ему прямо, что все женщины  “  имея в виду  жён начальства  “ умирают как хотят потанцевать с этим  красавцем. Так и сказала: «умирают, так  хотят». И начальник, посмеявшись,  им это разрешил. Мать рассказывала мне это не один раз, и  каждый раз в  этом месте я чувствовал возмущение. Эпизод был прямо из  рабовладельческой жизни:  высокородные жёны просят дать им раба  поиграть. Как игрушку. Мать в своём поступке, как и в  желании женщин  пообниматься с красивым молодым мужчиной ничего плохого не видела.  Даже  наоборот: ему, она говорила, тоже было приятно, это было видно.  Причём, то обстоятельство, что он  был заключённым, исключало ревность  начальственных мужей. Это-то, по моему мнению, и было  самым  отвратительным: к рабам не ревнуют.  “ Ты, - говорила мать, - всюду видишь  сложности, а всё  было просто: нам хотелось потанцевать с ним, ему  “ с нами.  Ну, как ей объяснишь?
  На высоте оказался отец. Когда красавец артист после танца подвёл маму к  нему, отец спросил,  давно ли он здесь.  “ Давно, -  сказал артист.  “ Надолго?  “  Ещё ¦  лет.  “ Дома жена и?..  “ Только жена.  “  И все эти годы?..  “ Да, - сказал  артист, - только письма, раз в год.
  Отец, как мне кажется, не был большим храбрецом. А сейчас  “ то ли он не  понимал риска, то ли  понимал, но шёл на него сознательно (Сталин был ещё  жив)¦ Короче, он договорился  с начальником  лагеря, что артиста отпустят к  нам домой на один день, а потом отец доставит его обратно.  Подробностей  этого договора  я не знаю, знаю только по более поздним временам, что отец  умел  разговаривать с любым начальством на равных, не теряя достоинства и  не тушуясь. Может быть, это и  подействовало. В общем, к нам домой они  вернулись втроём. Дома гостю устроили баню,  предоставив горячую воду и  корыто (о ванных в городе знали смутно), вкусно накормили, а потом  отец  позвонил телефонистке  “ в нашем доме телефон был без диска  “ и соединил  его с Москвой, с  домом. 
 - Мы вышли, - сказала мать, - и оставили его одного. Не знаю, сколько он  говорил с женой, но через  некоторое время я почувствовала что-то неладное.  Когда я вошла в комнату, он сидел на кровати  (телефон был в спальне),  зажав руки коленями, и у него было мёртвое лицо. Его жена, эта ¦ (мать у  меня  не выражалась) вышла замуж. Самое омерзительное, что за энкаведиста,  который вёл его дело, к  которому и она ходила на допросы. Доходилась. Он  сказал: «Отведите меня в лагерь сейчас» . Я  пробовала его успокоить, но он  говорил, отведите сейчас, я хочу в лагерь. Отец отвёз, вызвал машину  и  отвёз, а что мы могли сделать. А потом -  он умер. Кажется, пошёл на  колючую проволоку ¦ и погиб.  Так говорили.
 - Господи, мама, - сказал я, - ты что-то путаешь. Ты же рассказывала, что вы  с ним встретились в  начале шестидесятых, в театре ¦ Какая смерть? Какая  проволока?
 - Точно, - сказала мать. Точно, я перепутала с этим, про которого мне  рассказывала Зина Кувшинова,  она тоже тогда была на вечере. Правильно  “  мы встретились в Москве, уже при Хрущёве. Во МХАТе,  не помню  спектакля, мы сидели впереди в партере, там он нас со сцены и углядел. И в  антракте  подошёл, знаешь, так, сзади, взял меня за плечи и сказал: «Вы  помните, Лида, как мы с вами танцевали  танго?» Представляешь? И имя  запомнил и танец. Вот так. А жена его, оказывается, дождалась, но  сейчас он  женат на другой, молоденькой, из их театра. И ты знаешь, когда он это  рассказал, мне  расхотелось с ним говорить. Конечно, он настрадался, но ¦  Между прочим, твой отец не был таким  уж большим храбрецом. Просто я  сказала ему, что он ревнует меня к этому шатену. Вот он и пошёл к  Закревскому  “ доказать мне, что это не так. Ах, да ¦ мёртвое лицо. Раз я пришла  домой, это уже много- много лет спустя, а он сидел на диване, ладони зажаты  коленями, и вот такое лицо ¦ Мне бы понять,  а я не поняла  “ только через  месяц, когда он умер. Внезапно, в магазине, стоя в очереди. А тогда, в тот   день, он сказал: «Я жалею, что плохо о тебе заботился. Платьев мало  покупал ¦» Получается, подводил  итог.
  А сейчас я сижу, только руки не так, и тоже вспоминаю. Помнишь школьную  тему «первый бал  Наташи Ростовой»? Мы с отцом бывали в компаниях, и в  рестораны ходили ¦ но чтобы это можно  было назвать балом ¦ А там, в лагере,  пел Козин и ещё кто-то, не менее известный ¦ Артисты,  знаменитости, и этот  шатен¦  Выходит, что мой первый и единственный бал был в лагере для  заключённых. Даже помню, как называлось танго: «Бессонная ночь».
7. Вениамин Кисилевский В КНИЖНОМ МАГАЗИНЕ
Вениамин Кисилевский      
В  КНИЖНОМ  МАГАЗИНЕ
Борису Вольфсону
         Зашел я сегодня днем в книжный магазин недалеко от дома. Нет, не в поисках  нужной книги. Впрочем,  слова «в поисках» стали сейчас архаичными – вряд ли,  тем более в таком большом книжном магазине, не  сыщется любая или почти  любая изданная в стране книга. И вообще зашел я сюда не покупателем – денег с  собой не было . Зашел просто так, поглазеть, побродить, по былой, не сгинувшей  пока окончательно  привычке. А побродить было где: просторный зал, четко  разгороженный высокими, плотно заставленными  стеллажами, заблудиться  можно. 
Фраза «глаза разбегались», не показалась бы тут чрезмерной, было на что  поглядеть. Настроение,  однако, увядало. Не только от запредельных, никак  привыкнуть к ним не  могу, цен, и что, кроме меня ,  какого-то бомжеватого вида  мужичка и двух скучавших девушек-продавщиц, никого здесь больше не было.  Удручало еще , как много фамилий авторов этих книг незнакомы мне. А ведь был  это не сомнительный  самиздат  (сейчас, когда любой графоман может, заплатив,  полюбоваться собственной книжкой, слово это  приобрело иное значение) –  продукция известных, столичных в основном , издательств, там откровенную  халтуру в продажу не выпустят, себе дороже, в прямом смысле слова. Пусть даже  будут это какие-нибудь  простенькие  детективы и убогие фэнтези (слово-то какое  прижилось!), но тем не менее. Получал я  возможность лишний раз убедиться, как  прискорбно отстал я от нынешней литературной жизни, оказался  на ее  неприглядной обочине. Или – точней сказать – приглядной? Да что там детективы- фэнтези, я,  признаться стыдно, читая фамилии лауреатов престижнейших  литературных премий, нередко понятия не  имею, кто это такие и что написали.  Причин тому немало, но ни одна из них по большому счету не  оправдание, как бы  ни уговаривал себя . Выручает, правда, наша областная библиотека, но слишком  поздно  приходят сюда новые книги, да и то далеко не все.
Давно ли привычно следил я за книжными новинками, громкими  журнальными публикациями, был  своим и признанным  в кругу таких же  единоверцев, книголюбов и книгочеев? Увы, давненько  уже  - в  бытность той  канувшей в вечность власти, которой мы в меру смелости и пугливости пытались  когда-то  сопротивляться. Если, конечно, можно назвать сопротивлением  кухонные посиделки, принципиальный  отбор друзей , анекдоты. Изощрялись в  остроумии , хаяли пресловутую Софью Власьевну уже за одно то, что  лишены  возможности читать даже не что-либо забугорное, крамольное, но зачастую  и  вовсе не посягавшее  на ее устои, легально изданное. Этот необъяснимый  сволочной дефицит всего,  чего ни коснись. Негожая  аналогия, но нечто сродни  извечному, фатальному дефициту туалетной бумаги. Все эти длиннющие очереди  за подпиской, очереди в библиотеке за вызвавшей интерес книгой, это «дали  почитать на одну ночь», эта с  трудом решаемая проблема не только выписать, но и  купить в киоске ту же «Литературную газету», не  говоря уже  о заповедных  «толстых» литературных журналах… Вспоминать противно.
Претензии на самую читающую в мире страну были не пропагандистским  лозунгом. Достаточно было  взглянуть на уткнувшихся в книгу пассажиров всех  видов транспорта и обитателей парковых скамеек –  сплошь и рядом. И что  существенней всего – книги недорого, очень недорого стоили. Особенно книги  детские – копейки. Чтобы далеко не ходить, могу сослаться на мои детские книжки,  выпущенные  Ростовским книжным издательством: 
«Седьмой канал», 1984 год, тираж 15 тысяч, твердая обложка, цена 50 копеек;
«Чудики», 1986 год, тираж 15 тысяч, твердая обложка, цена 50 копеек;
«Котята», 1988 год, тираж 20 тысяч, мягкая обложка, цена 35 копеек.
Оторопь берет, когда видишь сейчас тиражи таких былых журнальных  небожителей, как «Новый мир»,  «Знамя», «Иностранная литература» и прочих,  равных им или рангом чуть пониже, но того же ряда,  перечислять можно долго.  Хорошо если каких-то четыре-пять тысяч – на 145-миллионную страну с почти  миллионом детских и взрослых библиотек. Наш некогда вполне читаемый и  почитаемый журнал «Дон »  сначала превратился в выходящую от случая к случаю  неприглядную брошюрку с мизерным, в три, что ли,  сотни тиражом, а потом  вообще куда-то делся.
С немыслимой быстротой стало буквально вымирать  читающее племя.  Только  ли из-за дороговизны  книг ? По расхожей фразе, что тем, кто может позволить себе  покупать книги,  они без надобности, а кому  надобны они – тем не по карману? Во- первых, не всегда и не совсем это так, как и все правила, они с  исключениями, а  во-вторых – отчего же тогда пустуют библиотеки и читальные залы? И все эти  ссылки  на  неодолимую конкуренцию компьютеров, интернета и прочих  электронных вещателей тоже справедливы  лишь отчасти, и не только для людей  консервативных, немолодых уже.
Куда что девалось? И кто, извечный наш вопрос вопросов, виноват?  Загнивающий корыстный Запад ,  губящий наши вековые духовные скрепы ? Не до  книжек стало? Ну, начать с того, что особый путь, которым  движется, а верней не  движется сейчас Россия, с большой натяжкой можно назвать капитализмом,  применимо тут другое слово, весьма нелестное. Хотя, благодаря тому же интернету  и нынешней  возможности  побывать за границей , не проблемой ведь сделалось  заполучить любое, какое только душа  пожелает, литературное творение. Толку-то.  Этот особый путь странным образом привел к тому,  что и у  сгинувшей Советской  власти, и у Запада позаимствовали мы почти все негативное, нездоровое , пошлое,  пренебрегая почему-то многими их несомненными достоинствами и  преимуществами. Отчего так  случилось, кому на пользу? Кто и что от этого  выиграл? Вот же они – мы, те же самые, не подменили нас,  многие в  немаразматическом еще возрасте, рассудок и память не отшибло. Как длинно и  тривиально,  однако, пишу…
Но. Не раз доводилось мне бывать за рубежом. Израиль – оспорить это трудно  – страна с чуть ли не  самым мощным интеллектуальным потенциалом. И не  последнюю роль тут играет, что там, как сказал  великий бард, на четверть наши. В  Израиле живет немало моих друзей и родни, гостевал я во многих домах.  И всегда  обращал внимание, как мало у них на полках (книжных шкафов вообще не бывает)   книг. Ну,  понятно, что, эмигрируя, дабы не превысить предельный вес багажа,  вынуждены были  предпочесть  книгам необходимые  для нового жизненного  уклада вещи. Разве что брали с собой несколько самых  любимых книжек и  профессиональную, необходимую для предполагаемой  будущей работы  литературу. Но  потом, спустя годы, когда более или менее встали на ноги,  заполучили возможность без особого ущерба для  семейного бюджета покупать  любые, любых авторов книги, на русском языке, благо никаких проблем с  этим в  Израиле нет… Не все они, конечно, но явное большинство . Причем речь я сейчас  веду лишь о тех,  кого знал раньше   людьми читающими, книголюбами. 
Говорили мы, конечно, об этом. Когда читать? - оправдывались. – Так за день  навкалываешься, что  вечером придешь домой, поужинаешь и у телевизора  задремлешь. Или выберешь книженцию полегче,  детективчик какой-нибудь, чтобы  не загружать себя. Особенно в первые год-два, когда вообще не только не  до  чтения было  - всякая охота к чему-либо пропадала. Что же это получается? Читали  раньше мы так много  и разборчиво потому, что не особенно утруждали себя  работой, много времени свободного находилось, не  уставали? Ладно, у кого-то,  допустим, так оно и было, но не у всех же. Тем более что немало там оказалось  моих коллег, врачей, жилы они, скажем так, в бывших своих больницах и  поликлиниках не рвали, но ведь и  не филонили тоже, доставалось нередко под  самую завязку. Не столько мы, сами того не замечая,  изменились, сколько время, в  котором сейчас живем, одно с другим неразрывно связано? Я плохо в этих  категориях разбираюсь, но будто бы обладает оно собственным, от людей не  зависящим нравом  и даже чуть  ли не разумом, вплоть до того что может не только  учить, но и лечить ? 
А может, так и должно быть, справедливо это, логично? Не худо можно  прожить, вообще ничего не  читая, и людей таких не счесть. Равноценно тому, что  вовсе не обязательно, как принято  это у нас , всем  школярам получать среднее  образование, правдами и неправдами дотягивать их до него , насильно  «образовывать», даже самых безнадежных? Ведь многим для будущей взрослой  жизни вполне достаточно  всего лишь элементарно уметь читать и писать, все  равно ни одной книжной строчки  никогда  не прочтут  они, а деньги посчитать  возле кассы уж как-нибудь сумеют, за этим дело не станет.  Немало среди них будет  потом  прекрасных, знающих и любящих свое дело профессионалов – строителей,  водителей, столяров,  сантехников, фермеров, да мало ли. Своего рода  естественный отбор. Постепенно отберется и у нас, и в так  называемом  просвещенном западном, да и не только западном мире более или менее тонкий  слой  интеллектуалов , людей отменно, нестандартно мыслящих, творцов и   подвижников . Ответственных,  пафосно выражаясь, за дальнейшую судьбу  планеты Земля. У которых   плюс ко всему не потускнеет  и тяга к  чтению,  потребность в нем . Тогда, кстати сказать,  и эти нынешние книжные и журнальные  тиражи будут  соответствовать спросу. И не станут бесполезно ветшать, а затем  превращаться в утиль залежи книг,  которых никогда не коснется рука читателя.  Да  и графоманы – вовсе не оскорбительное, если угодно, слово - тоже пусть не  переводятся, печатают свои книжки маленькими порциями и дарят друг другу с  трогательными надписями. Этого тонкого элитного «слоя» вполне достаточно,  больше вообще не нужно,  даже вредно ? Впрочем, если мелких частностей не  касаться, уже и сейчас так ведется, жизнь сама  разруливает .  Образуется  естественно и средний слой, не менее значимый и необходимый, кряжистый   ствол этого стареющего древа жизни , с неизбежными, понятно, кренами в ту и  другую стороны, и всегда  будет он в большинстве, как же без большинства.  Схематично, конечно, все это изложено, по-дилетантски,  сам разумею,  варианты  здесь возможны самые неожиданные и непредсказуемые, но   уже не от нас это,  сдается мне, зависит.
Очень хочется написать, что размышлял-де я обо всем этом, вышагивая по  магазину между тесными  стеллажами, дивясь обилию отягощавших их  невостребованных книг. Иначе вообще не понять, зачем такое  длинное и  сумбурное вступление, тем более, повторюсь, что ни одной небанальной,  оригинальной мысли  я не выдал. Все это осетрина второй свежести , столько уже  об этом говорено и писано, всего-навсего  попытка звякнуть своими тремя  копейками в общей копилке ,  потому что я какой ни есть, но все же  писатель, и не  думать об этом, бродя безлюдному книжному магазину, попросту невозможно. Не  этими,  разумеется, отобранными словами и вообще словами. Потому как, опять  пофилософствовать неисправимого  тянет, никому не дано и вряд будет когда- нибудь дано познать, как человек думает, как вообще происходит  этот разуму  неподвластный процесс мышления, откуда возникнет и куда канет . И вообще, не  исключено,   вся эта длинная вереница слов укладываются во всего лишь одну  короткую мелькнувшую в голове мысль,  или не мысль, образ какой-то,  воображение, не знаю, как назвать. Подобно долго длившемуся, с  замысловатым  сюжетом сновидению, которому дивишься, проснувшись, потому что заснул, даже  не заснул,  а вдруг отключился, провалился в темную яму беспамятства всего на  несколько секунд, что у меня,  например, не редкость.  
Ладно, проехали. Верней, прошли. Бреду я по магазину, разглядываю книжки,  кое-какие полистываю,  авторские фамилии  читаю. Встречаются, само собой, и  знакомые, некоторые в моей библиотеке имеются.  Хмыкаю, завидев книги, какие  раньше приобрести совершенно невозможно было, разве что за большие  деньги и  то если повезет очень. Повспоминал. Вот, к примеру, «Плаха» Айтматова, возле  нее задержался.  Многим ли из нынешних «молодых» даже имя этого писателя  знакомо? А ведь писателя замечательного,  талантливейшего. Как охотились мы  когда-то за этой книгой, едва ли не первой ласточкой перестроечной  вольницы! У  меня айтматовская «Плаха» появилась, когда еще ни у кого из моих знакомцев не  было. Я  приобрел ее в Москве, в знаменитом магазине «Березка», где все  продавалось  только за валюту  –  ненашенские деньги, которые  ни один из многих  тысяч не то что в руках никогда не держал, но и в глаза не  видел. И вход в эту  «Березку» простым смертным вообще был заказан. Я сказал «приобрел», а не  «купил»,  потому что купил ее мне двоюродный брат Вовка, приехавший из  Америки. 
С ним вообще интересная история. На пять лет моложе меня, был он, что  называется, трудным  ребенком. Нет, мальчишкой неглупым был, добрым и  покладистым, но учиться упорно не хотел, чем сильно  напрягал семью. Тот не  такой уж редкий случай, когда учеба не дается человеку, словно бы несовместима  она с ним, патология какая-то. Я по родительской просьбе помогал ему, общими  стараниями с  неимоверным трудом, со сдачами и пересдачами, а зачастую просто  с везением переползал он из класса в  класс и умудрился все-таки не только  получить аттестат, но и поступить в институт. Институт  лесотехнический,  который у абитуриентов не пользовался спросом и, соответственно, конкурс там  был  мизерный. К тому же дружил Вовка с сыном декана, что, скорей всего, и  сыграло решающую роль. И тоже  переходил он там с курса на курс, хотя, сам  признавался, неделями мог вообще не появляться на занятиях и  не всегда  отчетливо представлял себе за какой предмет ставится ему в зачетку оценка. И  никакой декан тут  уже ни при чем.
У Вовки, в старших классах еще, выявился другой талант. Сейчас это  называется  предпринимательством, а тогда – фарцовкой, спекуляцией. Сфера его  деятельности была обширна, ловким  оказался, смышленым.  Каждый день  рисковал он, конечно, за решетку угодить, тогда каралось это  беспощадно,  но  удачлив был, не попадался. Завелись у него денежки, иногда немалые. Может  быть, тот  лесотехнический институт исключением был , может быть, какой    -то  порченый факультет Вовке достался,  потому что не припомню я ни единого  случая, когда бы в нашем, например, медицинском кто-нибудь  сдавал зачеты и  экзамены за деньги. Или в политехническом институте, где учился другой мой  двоюродный  брат. Иные были и темпора , и морес. Не исключено, что какие-то  единичные  случаи просто неведомы  были мне, но разве что единичные. Однако  же сумел все-таки Вовка заполучить институтский диплом, что  всем нам казалось  прежде немыслимым.
Конечно же, ни у Вовки, ни у кого-либо другого из его знавших и мысль не  могла возникнуть, что  станет он работать по обретенной, если применимо здесь  такое определение, специальности. Иными были  его помыслы и труды, поважней  и посущественней. И вдруг, несколько лет спустя, ошарашены мы были  другой  новостью: Вовка уезжает в Америку, получил разрешение, оформляет документы.  Как он это сумел –  уму непостижимо. Еще ведь до московских олимпийских игр  1980-го года, за проведение которых  Советский Союз пожертвовал тем, что  казавшийся незыблемым лед тронулся,  тоненькая, с тысячью  препятствий, но  потекла все-таки струйка эмигрантов. До олимпиады выехать удавалось  считанным  везунчикам, и Вовка оказался одним из них.
Ошарашены мы были не только его отъездом, потому что до последнего дня  никто об этом не знал. Не  менее тем, что были уверены: Вовке там не выжить,  пропадет. Малограмотный, ни к чему толком не  приспособленный – как  заработает он себе на жизнь? Это здесь он пробавлялся мелкими своими  гешефтами, кому понадобится в Штатах его умение перепродавать самопальные  джинсы и импортные  сигареты? Да еще не зная языка и без надежды, что он, с его  врожденной неспособностью к учебе, когда- нибудь осилит его. К тому же, как ни  забавно это сейчас прозвучит, искренне верили тогда многие из нас в  звериный  лик капитализма, гибельную тамошнюю безработицу, в каторжный труд  угнетенных и  бесправных рабочих масс, которых нещадно эксплуатируют  проклятые толстосумы, и вообще там негров  линчуют. Обработаны мы были, с  детских садиков начиная, от и до ,  нынешние профессиональные  патриоты и  идеологи с теми прежними рядом не стояли. Какая судьба уготована была Вовке?  Пристроится  в лучшем случае где-нибудь подсобным рабочим, дороги мостить?  Под силу ли ему это с его нездоровым  сердцем? И хватит ли этих ничтожных  заработков чтобы оплатить даже самое неприглядное жилье и  прокормиться?  Отговаривать его было бесполезно, да и смысла уже не имело.
Рассказ этот не о Вовке, подробности излишни, хотя история его врастания в  неведомую заморскую  жизнь очень любопытна и поучительна. Узнали мы обо  всем этом лишь когда он через много лет впервые  приехал в гости – писем он,  были на то причины, не писал, несколько раз передавали от него приветы  случайные люди. Могу только сказать, что судьба его в  Америке поначалу в самом  деле складывалась очень  непросто, доставалось крепко, но со временем притерся,  вжился и, к великому нашему удивлению,  устроился в одну далеко не захудалую  фирму на инженерскую (тут впору много больше трех  восклицательных знаков  поставить) должность. Со всеми вытекающими отсюда моральными и  материальными следствиями. Тоже, вообще-то, информация к размышлению.
Мог бы он приехать сюда и раньше, возможность такая была, но боялся, что  устроят ему тут какую- нибудь провокацию, к чему-нибудь придерутся  и не  выпустят обратно. Но пришел Горбачев, страна  преобразилась, страхи эти  поугасли. Прилетел он сначала в Ригу, где жил его старший брат, а оттуда  поездом  в Москву, куда повидаться с ним должны были съехаться, кто сможет и сумеет,  наши  многочисленные родичи. О поезде я упомянул потому, что было это одним  из первых и, пожалуй, самым  сильным из его впечатлений от прибытия в Союз.  Нам, кстати сказать, когда рассказывал он об этом, тоже  за Державу обидно было,  эти знаменитые верещагинские слова   и поныне нисколько не потускнели .  Справедливости ради должен сказать, что просто Вовке не повезло, выпало так. В  конце концов, все мы  время от времени ездим в поездах, всякого навидались, но  до таких крайностей все-таки доходило очень  редко. Попались, видать, на его беду  дегенераты-попутчики, пьяные и бесстыжие. Вовка вошел в туалет,  увидел там  такую мерзость, что пулей вылетел оттуда. Поспешил в туалет в другом конце  вагона – там тот  же кошмар. И он понял, что просто не сумеет, как бы ни затыкал  нос и не закрывал глаза, просто физически  не сможет справить здесь нужду,  терпел до самой Москвы, даже не  попытавшись пройти в другой вагон.  Подпортили Вовку чертовы  американцы , перековали в свою чуждую веру, и  не так  уж много времени им  для этого понадобилось.
Собралось нас в двухкомнатной московской дядиной квартире человек  пятнадцать, слушали Вовкины  рассказы, ахали и охали: он был первым, кто не  только побывал – жил в Штатах, словно бы с другой  планеты сюда явился. А  началось с того, что раздели его догола, даже трусы и носки отобрали.  Расстарались   подросшие племяннички. Время ведь пропащее было, ни одной  путной вещи не купить в  магазинах, ни одеться толком, ни обуться.  Что-либо  стоящее, хоть и ношеное уже кем-то, в дорогущих  комиссионках, и то по блату,  найти еще можно, а родимое отечественное, впечатление  такое создавалось,  задумывали и выпускали какие-то недоумки или хмурые мизантропы. Грустно  и  обидно вспоминать эти  рубашки с перекошенными воротниками, эти уродливые  туфли, несуразные костюмы , пальто, на все  времена года, без разницы. И о  расцветке, конечно же, тоже позаботились: чтобы потемней все было,  поневзрачней. У нашей юной поросли, узревшей американское Вовкино  облачение, слюнки потекли. Тот,  посмеиваясь, раздарил им весь свой гардероб,  купив себе в ближайшем магазине – дело было летом, тепло  –  первое, что на глаза  попалось: какую-то бесформенную фуфайку  мышиного цвета, ей под стать  мешковатые  брюки, неуклюжие сандалеты. Я даже грешным делом подумал, что  он намеренно выбирал себе   вещи  поплоше, чтобы, вернувшись, пощеголять в них  перед женой и друзьями, публику потешить.
Вспоминаю сейчас я об этом не для того чтобы позлословить, похаять лишний  раз то беспросветное для  страны время. История эта получила крайне любопытное  продолжение. Вовка захотел мне и московским  сестрицам что-нибудь подарить.  Отправились мы в «Березку», предел тогдашних мечтаний и вожделений.  И я,  прежде никогда не сталкивавшийся с тружениками наших славных органов, но  имевший основания не  питать к ним  теплых чувств и вообще без доверия  относившийся, получил возможность убедиться, что  профессионалы там работают  первоклассные. А бывшие сотрудники не исключение . 
И вот подходим мы, четверо, к «Березке». Я, отутюженный такой врач с  бородкой, в очень даже  приличном, удачно купленном светло-сером польском  костюме,  две тоже дипломированные сестры- москвички, умело причесанные и  подмалеванные, в красивых платьях и туфельках – у москвичей, конечно,  были  несравнимые с периферийными возможности приобретать качественные вещи, - и  Вовка, с  дурашливой ухмылкой на лице, в этих своих дешевых ширпотребовских  причиндалах. А у входа стражник –  немолодой уже, плешивый тип с тусклыми  глазками и  хиленькими седоватыми усами. По виду – какой- нибудь   вышедший на  пенсию мелкий чиновничек, подрабатывающий   сторожем. Но я-то не мог не  знать,  что абы кого здесь караулить не поставят, наверняка бывший кагэбист,  сомневаться не приходилось. Он  бегло окинул нас равнодушным взглядом и  спросил у Вовки:
- Эти трое с вами? – И получив утвердительный ответ, посторонился: -  Здравствуйте, проходите,  пожалуйста.
Лишь изумляться оставалось, как в один миг умудрился вычислить он, что при  валюте не мы,  все из  себя такие, а именно Вовка, с его простецким лицом и  бродяжной одежкой, ни одного вопроса нам не  задал. Воистину глаз-алмаз, хоть и  потускневший .
В «Березке», едва вошел, сразу же обратил я внимание  на полку с книгами.  Здешние продавцы тоже  дело свое крепко знали – подобрали хорошие новинки и  те, что пользовались читательским спросом. Я  попросил Вовку купить мне  вышедших недавно гранинского «Зубра» и айтматовскую «Плаху».  Обе эти  книги  хранятся сейчас в моей библиотеке, теперь уже, правда, заставленные, не в первом  ряду. Ни ту, ни  другую я с той поры больше не брал, не перечитывал,  и зря,  возможно , -  понял я это, увидев сейчас одну из  них в этом пустынном книжном  магазине , шевельнулось что-то. Незавидная, увы, судьба многих достойных  книг,  которыми когда-то восхищались, обсуждали, спорили. Говорю, опять же, о себе, за  других не  расписываюсь.  Могу лишь   добавить, что некоторые произведения,  особенно культовые, с юных лет  полюбившиеся, и не следует, наверное,  перечитывать. Как и пересматривать старые фильмы. Помню свое  разочарование,  когда не так давно взялся под настроение перечитывать «Три товарища» Ремарка.  Книгу,  покорившую когда-то не одного меня, разобранную на цитаты, не прочесть  которую считалось едва ли не  преступлением. Та же, например, история была у  меня с «Трое в одной лодке» Джерома.  Ухахатывались  ведь когда-то…
Иду по магазину дальше, задержался возле Юлиана Семенова. Почти из того же  классического ряда.  Почти. Зато фильм Татьяны Лиозновой «Семнадцать  мгновений весны» без каких-либо натяжек был, тем  более для того времени,  шедевром, апогеем советского телевидения. Как принято говорить,  улицы  вымирали, когда его показывали. И все это как-то совпало с моими недавними  воспоминаниями о Вовке, о  том проницательном старом чекисте из «Березки».  Всплыла вдруг по ассоциации в памяти и другая  история, вскоре после той  случившаяся, укрепившая меня в суждении, что дураков в этих компетентных  органах не держат, с умником Штирлицем есть кому потягаться, и не только в  Москве. Беда,  приключившаяся с моим жившим в Красноярске старшим братом  Михаилом, лучшее тому подтверждение.  Как они сумели это сделать – в голове не  укладывается.
О Михаиле рассказывать можно долго, человек он был уникальный,  талантливый, энциклопедических  познаний, одаренный скрипач, художник,  ваятель, пером владел умело. И способности его оценены были  по достоинству:  работал он главным архитектором красноярского института «Гражданпроект »,  ведущий  городской специалист. И по общественной линии, что всегда меня  удивляло и плохо, вообще-то, с ним  вязалось,  тоже не отставал: член  институтского партийного бюро, возглавлял профсоюзную организацию.   Правда,  это давало ему возможность выезжать за границу, в том числе в капиталистические  страны, что по  тем временам редкостью было необычайной, некая корыстная  связь тут определенно просматривалась . 
Зачем он, умный ведь, незашоренный, трезвый человек, занялся этим  глупейшим, заведомо  проигрышным, ему ли не знать, делом, понять  невозможно.   То ли и на него горбачевские послабления так  сильно повлияли, то ли  патологический сдвиг какой-то в мышлении произошел, что не так уж редко и с  самыми разумными людьми случается. Клапаны, видать, давления пара не  выдержали. Короче, стал он  бороться с творящимися в городе безобразиями,  возмущаться, обличать. К кому, спросите, взывал, кого к  ответственности  призывал? Красноярский краевой комитет коммунистической партии Советского  Союза,  ни больше , ни меньше. Гневные письма им писал, вопиющими фактами к  стенке припирал, возмездия  требовал. Письма, конечно, анонимные. Тоже не  дурак был, подстраховывался так надежно, что ни  малейшего шанса поймать себя  им не оставлял. Писал левой рукой, менял почерк, каждое новое письмо  бросал в  другой почтовый ящик, специально для этого ездил всякий раз в разные концы  города, на всякий  случай не воспользовался ни одним почтовым ящиком  поблизости от дома или от места работы. Попробуй  найти такого в миллионном  городе. Да и вряд ли даже самому ушлому оперативнику могло прийти в  голову,  что столь бездарным, бесперспективным, еще и грозящим неминуемой скорой  расправой делом  займется такой заслуженный, уважаемый человек.
Нашли его, однако же. Отловили. Как нашли, как сумели высчитать   – в голове  мне укладывается.  Необходимо добавить к этому, что ни единого человека, даже  самого близкого и надежного, не посвятил он  в эту свою партизанскую  деятельность, и тут соломку подстелил. Но нашли, и доказали, не отвертелся он.  Вся прежняя жизнь его, успешная и обустроенная, в прах обратилась. 198 6-ой год,  брату 50, не так уж  молод,  но и до пенсии далеко, надо как-то жить дальше. Из  партии исключили, должности и всех регалий  лишили, подыскать с таким  несмываемым клеймом более или менее  достойную работу и думать было  нечего,  хоть в Красноярске, хоть не в Красноярске – тут у славных наших органов  промашек нет, все крепко  схвачено, опыт богатейший. Чудом удалось брату  вообще не оказаться на улице. Горбачев Горбачевым, в  стране разруха и раздрай,  но до девяносто первого года не близко, партия еще прочно на ногах стоит, еще  она ум, честь и совесть, компетентные органы тоже  еще в полном здравии и силе,  попробуй только  рыпнуться – огребешь по полной. Не все, надо отдать им  должное, перетрухали, отвернулись от него, кое- кто из друзей сохранился,  помогли, остался Михаил в институте то ли архивистом, то ли статистиком, не  помню уже точно, сидел один в какой-то каморке в полуподвале, всякой  макулатурной ерундой занимался,  с соответствующей, конечно, убогой зарплатой  и несопоставимым с прежним отношением к себе …
А вот и Владимир Сорокин, куда ж без него. Не однажды доводилось мне  читать и слышать, какой он  прекрасный стилист, один из самых талантливых  прозаиков страны. Причем утверждали это люди не  случайные, знанию и вкусу  которых можно доверять. Уже одного того достаточно, что вряд ли кто может  сравниться с ним по числу премий, полученных на самых престижных  литературных конкурсах. Не было,  похоже, ни одного значительного, где бы не  отметился он лауреатством. К тому же, еще одно весомое  доказательство,  неизменно входит он в число самых известных писателей, представляющих  российскую  литературу на крупнейших международных книжных ярмарках и  форумах. Какой-то у меня странный ряд  вдруг получился – от Айтматова и  Семенова к Сорокину. Потому, может, что все они  так или иначе  коснулись  всеохватной деятельности наших компетентных органов ? Впрочем, Сорокин  выпал уже из круга  их бдений, все эти инсинуации давно канули  в радужную  Лету, и вообще зря я эту скользкую тему  затронул. Дались же мне эти органы, сам  не пойму чего вдруг . В общем, прочитал я две его книги. Первую –  давненько уже,  называлась она «Голубое сало». И понял, что ни к одной книге этого автора  никогда больше  не притронусь. Я вообще человек брезгливый, что всегда,  сознаюсь, очень мешало моей врачебной работе .
Однако же не просто о Сорокине речь сейчас завел  – книгу его искал , чтобы  обязательно прочитать. Так  получилось, что годы спустя участвовали мы с ним в  одном литературном конкурсе. Новом, прежде не  бывавшем, с нетривиальным  названием «НОС». И все мы не засомневались, что будет это очень значимый  и  знаковый конкурс , и наверняка самый безупречный, по гамбургскому, что  называется, счету. Потому что  проводился он под эгидой Ирины Прохоровой, что  служило ему лучшей рекламой. Не потому лишь, что  зарекомендовала она себя  толковым и бескомпромиссным литературоведом и организатором. Тут,  убеждены  мы были, никакие левые, а о них мы наслышаны были, номера не пройдут, на  какие-либо  внелитературные соображения, проплаты и откаты даже намекать  смешно, при  ее-то баснословно  богатом  братце, учредившем этот фонд.  Незадолго перед тем вышел у меня роман «Синдром», и редактор мой  Аркадий  Ленау надумал отослать его на этот конкурс, вдруг повезет. Я же никаких иллюзий  на такую  немыслимую удачу не строил, и очень порадовался, тайно погордился  даже, когда известили меня, что  включен я в лонг-лист конкурса. С нетерпением  стал я ждать, кому достанется первый приз. А достался он  Владимиру Сорокину,  его повести «Метель». 
Я тут же поспешил в книжный магазин в надежде обрести ее. И обрел. И  прочитал. И  обомлел. Не мне  судить, снова повторюсь, какой уж я писатель, но  читатель, смею надеяться, не последний. Если бы не знал  я имени автора и всей  этой предыстории, поразился бы уже одному тому,  как вообще такая несуразная,  сочиненная явно нездоровым человеком книга увидела свет, тем более в одном из  самых элитных  столичных издательств и таким тиражом . Не поверил своим  глазам и впечатлениям, дал почитать «Метель»  нескольким своим приятелям.  Наши мнения и удивления совпали. Комментировать это дальше не имеет  смысла  хотя бы уже потому, что, например, очень высокого мнения о творчестве Сорокина  Дмитрий  Быков, умница, эрудит и безусловный авторитет, литературному чутью  которого я за редкими  исключениями всегда  доверяю. Он, правда, и более чем  сомнительного (для меня) Эдичку Лимонова  нахваливает, а вот любимого мною  Сергея Довлатова  он почему-то… Но стоп, не для того веду этот рассказ  чтобы  ярлыки на угодных и неугодных мне писателей навешивать. Да и вряд ли, кроме  узкого круга моих  приятелей, кому-то это интересно. Но все-таки, к Юлиану  Семенову возвращаясь,  такая это (для меня)   «информация к размышлению », что  по  сей день покоя не дает. Что-то тут (для меня) не так, что-то,  получается, не  дано, недоступно моему разумению в том же «Голубом сале» и уж тем паче в  покорившей  высокий ареопаг «НОС»а сорокинской «Метели». Очень хотелось  потолковать об этом с приезжавшим к  нам в Ростов Быковым, передачу которого  «Один» на «Эхе Москвы» жду всегда с нетерпением, и  возможность такая у меня  была, но не случилось … 
И тут подошла ко мне продавщица, симпатичная девушка с умненькими  глазками, улыбнулась она,  спросила, не может ли чем-нибудь помочь.  А потом  улыбнулась еще лучезарней и сказала :
- А я вас знаю, я ваши книжки читала. Очень они мне понравились. Можно у  вас автограф взять?
Как хорошо мне сразу стало, в какое блаженное тепло сердце окунулось. Не мог  я, увы, похвастать такой  уж своей популярностью, хоть и автором уже был двух  десятков книг, однажды лауреатом даже. Ну,  подходили ко мне, когда доводилось  где-нибудь выступать, несколько любителей автографов, обычное для  каждого  писателя дело. Но на улицах или где-нибудь еще узнавали меня  считанные разы. И  что-то не  припомню, чтобы просили они у меня автограф. Но чтобы в книжном  магазине, да еще такая  привлекательная, не глупышка , по всему видать, девушка…
- Вы ведь Корецкий, я не ошиблась? – продолжила она .
- Нет, - посмурнел я, - не Корецкий. – И поспешил из магазина, всякую охоту  утратив продолжать этот  свой познавательно-ознакомительный, писательско- читательский рейд. 
Шел по улице и поражался, как могла она  перепутать меня с Корецким. Ни  малейшего сходства между  нами нет. К тому же у меня усы, борода, у Данила же  никакой растительности на лице. А  еще думал о том,  как все-таки нам, людям  пишущим, дорого даже самое малое внимание, признание,  какие-то ответные  посылы. Не верьте тем, кто говорит,  будто служат они только святому искусству,  не очень-то их это  колышет.  Нет, колышет, еще как колышет, и тщеславие тут,  кстати, не во главе всего, требуется все-таки  ощущение, что трудишься ты не  напрасно, мысли твои кому-то интересны. Что вообще занимаешься ты  своим, не  придуманным делом, что-то умеешь и можешь, не случайный в литературе  человек. И венец  успешности  - членство в  Союзе  писателей, заветная мечта тысяч  и тысяч юных и далеко не юных  сочинителей, то бишь признание тебя  профессионалом .  
Сейчас, конечно, никакого сравнения  с той аурой, что окутывала прежде  писателей, не говоря уже обо  всех былых выгодах такого членства, моральных и  материальных, весьма, надо сказать, существенных.  Советская власть  дело свое  крепко знала , на льготах и преимуществах не экономила, считала писателей  передовым своим идеологическим отрядом, прикармливала, но и, соответственно,  следила за процессом  строжайше и неусыпно, руку не только на пульсе держала. И  все же не сгинула, сохранилась еще у пишущей  братии цеховая особость, чувство  некоей избранности, причастности к не всякому данному нет, не ремеслу -  творчеству. Пусть и в узком для подавляющего большинства кругу, но тем не менее.  У каждого  складывается по- своему, бледней или ярче это выражено, однако не  избежит никто. И нет для автора выше  награды, чем увидеть свою книжку, в  библиотеке, например, несвежей, потрепанной. Через много  читательских рук,  значит, прошла, интерес вызвала. Или – у меня такое лишь однажды случилось –   увидел я  на скамейке парня, читавшего мою книжку.
Заодно вспомнилась мне вдруг история, о которой любой, даже самый  маститый, популярный писатель  лишь мечтать может. И тоже, просто какое-то  наваждение сегодня , связанная с нашими доблестными  силовыми структурами. В  тот раз, правда, не с чекистами, а с эмвэдэшниками. Несколько минут не  писательского  даже триумфа, а едва ли не катарсис. Много ли было авторов,  видевших, как люди дерутся,  чтобы стать обладателем написанной им книги? Я –  видел. «Дрались»,  конечно, сильно сказано, но что-то  вроде того.
Позвонил мне мой товарищ, Гречко Владимир Григорьевич, возглавлявший  когда-то областное  общество «Знание», но не утративший связи с писательским  сообществом, славный человек, участник  Парада Победы на Красной площади,  попросил выступить в окружной школе милиции,  так она, если не  запамятовал,  называлась. Располагалась она недалеко от Ростова, в Батайске, там, как он мне  объяснил,  проходят переподготовку молодые офицеры МВД, в большинстве своем  из национальных республик  Северного Кавказа. Я, понять  это несложно,  отказывался: ехать куда-то, к тому же, как не без оснований я  предполагал, к людям  не только весьма далеким от литературы, но и, скорей всего, плохо владеющим  русским языком. Но Владимир Григорьевич настаивал, говорил, что начальником  там старый и добрый его  приятель , замечательный   мужик, и он, Гречко, обещал  ему. Чтобы завлечь меня, рекомендовал взять  побольше моих книг для продажи. И  чтобы я не беспокоился – и увезут меня, и привезут, все будет на  должном уровне.  Мысль, что кто-нибудь из них захочет купить мою книжку, лишь улыбку вызывала,  но  Владимиру Григорьевичу я отказать не смог, согласился.
В назначенное время за мной на милицейском  «Уазике» заехала молодая  приветливая женщина с  капитанскими погонами, оказавшаяся тамошним  кадровиком, развлекала меня в дороге  рассказами о  милицейских буднях (никак не  привыкну к слову «полицейских») Затем я познакомился с руководством,  полковником, почаевничали  с ним перед мероприятием. Полковник не только  очень мне понравился, но и  приятно удивил своей нехилой, не поверхностной  начитанностью, здравыми суждениями, к тому же писал  он, оказалось, стихи и  вообще был интересным собеседником. После чего пошли мы в актовый зал.  Кадровичка на боковом столике разложила привезенные мной книги, штук  двадцать, сколько в сумку  влезло,   за главным же столом обосновались мы с  полковником. Он представил меня собравшимся, я встал,  внимательней  присмотрелся к моим будущим слушателям. Было их около сотни, настроение у  меня сразу  скисло. Все как на подбор в одинаковой форменной, не различишь их,  одежде, черноволосые, смуглые,  взгляды  отстраненные какие-то, ни в одном из  них не заметил я хоть искорки любопытства.  Наверняка  согнали их сюда отбывать  повинность. Как на политзанятия.
Боже упаси обвинить меня в национализме, но  четко понял, что этим ребятам  уж точно без надобности  все мои литературные потуги, а главная моя задача – с  наименьшими потерями выбраться поскорей отсюда.  Хорошо поэтам, им  достаточно просто стихи свои прогудеть, для нас же, прозаиков, каждая так  называемая   «встреча с читателями » всегда проблема.
Деваться, однако, было некуда, начал я сними общаться, старался подыскивать  темы близкие,  интересные им. Худшие опасения мои не оправдались, слушали  в  большинстве внимательно, нашлось  несколько человек, задававших мне вопросы,  продвинутых. Я уже чувствовал себя поуверенней,  поосновательней. Длилось это  около часа, потом кадровичка сказала, что желающие могут купить у нее мои  книги. И вдруг произошло нечто сразившее меня наповал: они, отталкивая друг  друга, бросились к ее столу с  книгами , протискивались, выхватывали их у более  расторопных конкурентов. До драки, говорил уже это, не  доходило, но зрелище  было дивное. Я, скрывать не стану, и тут погордился собой. Сумел, значит,  расшевелить, увлечь эту непростую публику, убедить, что чтение не только  потребность, но и ни с чем не  сравнимое удовольствие, добиться казавшегося  невозможным - соперничеством  за право обладать  написанной мною книгой …
Я тепло распрощался с полковником, кадровичка отдала мне вырученные - вот  уж чего, отправляясь  сюда, меньше всего ожидал - за книги деньги, провожала  меня в том же «Уазике» домой. Я поблагодарил ее  за оказанный прием, заверил,  что очень всем остался доволен, и признался, что потрясен был  тем, как  набросились они на мои книги.
- Еще бы им не наброситься, - усмехнулась она. – Товарищ полковник  предупредил же их, чтобы вели  себя пристойно, сказал еще, что лично проследит,  кто купит книгу приглашенного писателя, сделает  соответствующие выводы…
Сюжет для небольшого рассказа, цитируя нашего великого писателя и  земляка…
8. Ігор Михайлин І ТОМУ СІЮ СВОЇ ЗЕРНА
Ігор Михайлин
І  ТОМУ  СІЮ  СВОЇ  ЗЕРНА
Про книжку Олега Гончаренка «Я прощу вас — живіть!» (2016)
Підзаголовок цієї книжки — «Роман-щоденник, хроніки славного міста  Світайгорода та прилеглої  провінції Трої» — наштовхує на цікаві роздуми про її  жанр. Я не можу назвати жодного роману, виконаного  в жанрі щоденника. Є  чимало творів, у яких щоденник героя використовується як художній прийом.  Далеко  можна не ходити , а вказати на класику: «Щоденник Печоріна» в романі М.  Лермонтова «Герой нашого часу».  Але ж усі розуміють штучну природу цього  прийому.
Особливість твору Олега Гончаренка в тому, що його роман включає в себе  реальні щоденникові записи  письменника. Можна, звичайно припустити, що ці  записи відібрані, систематизовані, змістовніші залишені,  поверхові відкинуті, але  немає сумнівів — у їхній автентичності. Така наративна організація твору відразу  перетворює його на  я-роман, розповідь про самого себе, створення твору, у якому  головним героєм є сам  автор.
І він декларує це в різноманітні способи .
По-перше, він  «вшиває » в твір численні публіцистичні відступи, називаючи їх  «Сповідями, пущеними за  водою». Таких сповідей у романі — сімнадцять.  Виявляється, це найбільш сталий композиційний елемент  роману, арматура, яка  утримує його структуру . А відтак, немає підстав називати їх «відступами»; відступи  передбачають наявність головної теми, від якої відступає автор у відступах. Але в  «сповідях» Олега  Гончаренка розгорнута його головна тема. Тому скасовуємо  застосований щодо них термін «відступи» і  вживаємо новий, зрештою,  запропонований самим автором — то таки ніякі не відступи, то —  публіцистичний  щоденник.
Сповіді, пущені за водою — це колоритний, треба сказати, концептуальний  образ, цілий концепт.  Сповідь, хочу пояснити читачам, — то не просто акт  розповіді про себе ; то рідкісний жанр мемуарної  літератури. По суті , історія знає  тільки кілька творів під такою назвою: Августина Блаженного, Жана-Жака  Руссо,  Льва Толстого. Особливість сповіді як мемуарного жанру — це внутрішня  автобіографія, наповнена не  зовнішніми, а внутрішніми подіями. Внутрішня подія  — це роздуми про щось важливе в житті, відкриття,  здійснені в духовному світі,  глибоко пережите почуття. Звичайно, вони можуть мати зовнішній чинник:  прочитану книжку, випадково почуту розмову двох осіб чи навіть підслухану  репліку, побачену просто на  майдані, на вулиці, у транспорті подію. Але головне не  ці зовнішні поштовхи, а внутрішня робота духу й  думки, вироблення свого  концептуального бачення світу. А сповіді, пущені за водою — це повідомлення ні  для кого і для всіх. Вінок, пущений за водою, міг упіймати хто-завгодно. У пляшку  закорковували  повідомлення про караблетрощу й кидали в море, сподіваючись, що  за водою вона випливе до заселених  земель і потрапить у руки рятувальників.
«Сповіді» Олега Гончаренка могли б бути авторськими колонками в якісній  загальній газеті; він міг би  вести на авторитетному інформаційному ресурсі свій  блог. І те, і те було б корисним для суспільства.  Головна ідея його сповідальної  частини — передчуття української України. Його книжка неспростовно  доводить,  що вона постає. Не повстає, бо повставала вона вже двічі — у Помаранчеву  Революцію й  Революцію Гідності, — а саме постає внаслідок попередніх повстань.  Можна сказати й інакше: вона  народжується; як усе живе, народжується в муках,  але зупинити цей процес народження вже неможливо. Не  всі це розуміють. І  письменник показує це нерозуміння. Показує сміливо, бо не боїться говорити  правду. А  правда така: Україна усамостійнюється в усіх змістах, формах і способах  свого життя, українська нація  консолідується, російська присутність все слабшає;  навіть люди, які говорять і досі по-російськи, відчувають  себе українцями.
Неможливо зупинитися на всіх сповідях . І в таких випадках я завжди шкодую  про обмежені можливості  літературної критики. І неможливо не репрезентувати це  явище якимсь промовистим прикладом. Тому я  обрав для такої репрезентації  сповідь тринадцяту. Це маленький подорожній нарис. Автор повертається в  рідне  місто автобусом. Серед подорожан — родина митника, від якої раптом усім стає  тісно: галасливі,  нечемні, демонстративно зневажають інших пасажирів. На  зауваження автора реагують агресивно, в  комунікації виявляється, що вони не лише  палкі прихильники, але й очікувальники «русскава міра». Балачку  батька родини з  автором почув український солдат, що куняв на передньому сидінні; підійшов і в  одну мить  розв’язав суперечку — підняв «смердючого сепара» до стелі й наказав  заткнутися. А за спиною в нього встав  другий солдат, його побратим. І що б ви  думали? Куди й  випарувалась уся сміливість та «ідеологія» цього  дрібненького   мерзотника . Заціпило і його сім’ї. Українці оборонили свою батьківщину, а разом з  нею і свою  гідність. А автор подумав про те, що п’яний проспиться (солдати були  напідпитку) і повернеться в стадію  нормальності, а дурень, зрадник, підлотник —  ніколи.
Біда України в тому, що в ній триста п’ятдесят років Російська імперія  винищувала українську еліту,  залишаючи лише масову людину, зручну для  насильства й примушування до праці на українських же  унікальних чорноземах.  Але з проголошенням Української держави цей процес (винищення еліти)  припинився, припинилося її вивезення в Росію, денаціоналізація. Дві наші  Революції — то результат  народження в Україні нашої національної еліти. Кожен  українець — то, безумовно, елітарна особистість.  Історія упродовж багатьох  поколінь складалася так, що бути українцем було небезпечно; щоб стати  українцем,  треба було здійснити свій вибір, а здійснювати вибір — то ознака елітарної людини,   аристократичної, коли хочете. Масова людина ніколи вибору не здійснює; її  функція — іти за елітарною  меншиною. От цей процес — народження українських  еліт — і привів до безповоротних змін в українському  суспільстві. Тягнути в  Україну «русскій мір» — то прагнути повернути колесо історії назад. А це ще ніколи  нікому не вдавалося.
Другий важливий складник роману-щоденника «Я прошу вас — живіть!» — то  так само журналістські  твори. Я їх називаю журналістськими, але маю на увазі, що  це найвищий рівень журналістики —  публіцистика. Зрештою, від сповідей вони  відрізняються тільки більшими розмірами. Головна ж їх  особливість та, що єднає їх  із сповідями, — потужна авторська присутність, документалізм, достовірність  викладених фактів, органічне поєднання описів дійсності й авторської рецепції над  дійсністю.
Розглядаючи цей феномен, варто спинитися на двох красномовних прикладах,  двох розділах роману.  Вони обидва належать до жанру нарису, але відмінних його  внутрішньожанрових типів: портретного і  подорожнього. Портретний нарис має  назву «Богом даний». У ньому в центрі оповіді — Богдан Гончаренко,  племінник і  похресник автора, який загинув 13 травня 2015 року під Донецьком, захищаючи  Україну від  російських окупантів. Портретний нарис, таким чином, перетворився  на некролог. У ньому багато  документів: листів, автентичних спогадів друзів,  однополчан. На повний зріст виростає герой, оборонець  України, для якого цей  вибір (знову вибір!) — іти захищати Україну — був питомим результатом його  попереднього життя.
Подорожній нарис про поїздку групи українських журналістів і волонтерів у   військову частину,  розташовану в Маріуполі, дивовижно, але оформлений як  сповідь чотирнадцята. Тут діють реальні  персонажі, розказано про реальні зустрічі,  бесіди, розмови. Але й уміщено багато віршів Олега Гончаренка. Є  у фольклорних  творах такий прийом — ретардація — навмисна затримка розвитку сюжету шляхом   повторення описів дій героїв. Роль такої змістової ретардації виконують вірші, які  автор вмонтовує в текст  при кожній нагоді. Зрештою, іде він у цю поїздку як  український письменник презентувати бійцям книжку  «Український Порідник» і  читати воякам свої вірші, тож цілком логічно вмістити їх хоча б частину в цей  подорожній нарис.
Особливість версифікації Олега Гончаренка — вишукане уміння будувати  складені рими. Рими до слова  «серце» вже всі на обліку. Нового тут нічого не  придумаєш. Так, це стосується усіх поетів, тільки не Олега  Гончаренка. Він пише у  вірші «Новітнє кредо»: «Сніг на землі, в повітрі і на серці!», — / єдиний карб од  слухання дурні… / «Вставайте, не для вас терзання, сер, ці! / в історії передвесняні  дні!».
А до імені Редьярд  [Кіплінг ] рими взагалі не існує. Так само : для всіх, крім Олега  Гончаренка. Він пише у  вірші «Солдат»: «А знаєте, братця, що тему торкав оцю ледь  я б, / якби не війна, от, їй-богу, якби не війна… /  Ще Кіплінг помітив, той, що собі  Джозеф і Редьярд : / «У різні часи і солдатові різна ціна» .
У такий спосіб автор показав нам своє вміння ліпити зі слова потрібні змісти.  Але найбільшу ефективність  у запропонованому жанрі роману-щоденника  виявляють вірші, які відзначаються невишуканою простотою.  Вони підтримують ту  загострену прямолінійність, яка є провідною ознакою публіцистичної оптики. Я  візьму  для прикладу вірш «Співає українка». До цього сюжету варто взяти  епіграфом слова, сказані в іншому місці  книжки і з іншого приводу: «Кожна  Українка — маленька Україна». І от така українка на сцені — «співає для  бійців  АТО». Далі: «Бійці не дихають, либонь, / у мислях — десь між рідних квітів… / Вона  така — Єдина В  Світі! / Земна Краса! Земна Любов! / Бійці долають пам ʼять  вплав… / Дурня їм все, що «буде після»: / вона  звучить, сама — як пісня, / котру б,  як воду пив, співав».
В одному сенсі між лірикою й публіцистикою немає різниці — у способах  оприявнення авторського  Я.  Публіцистика — це неримована лірика, а лірика — це  римована публіцистика. Я знаю, що в цього погляду  на творчість буде багато  ворогів, особливо між поетів, які образяться через їх прирівняння до публіцистів.  Але щодо конкретного випадку — книжки Олега Гончаренка — це судження  цілком справедливе .
А відтак ми доходимо до  третього складника книжки — «хроніки славного  міста Світайгорода та  прилеглої провінції Трої». Можна поміркувати над тим. що то  за місто таке Світайгород для автора, чия  книжка вийшла в світ у Мелітополі. Але  то безплідне заняття. Бо з цього місця в книзі починається її художня  частина.  Художня в тому сенсі, що його проголосив свого часу ще Людвіг Фейєрбах:  «Мистецтво не вимагає  визнання своїх творів за дійсність». Нагадаємо: досі йшлося  про журналістику, яка, навпаки, такого визнання  вимагає.
Хроніка — то, як відомо, так само літературний жанр, який передбачає лінійне  розташування подій у  сюжеті. Як правило, такий твір співвідноситься з історією;  тобто, не описуючи реальні події й реальних  героїв, дає чіткі уявлення про перебіг  історії. Сила таких творів саме в узагальнюючій репрезентації людини й  світу.  Людська свідомість потрапляє в пастку парадоксу: документальне (невигадане)  відображення дійсності  поступається місцем художньому (вигаданому)  відображенню. Узагальнення дає вищий рівень пізнання.  Тому література працює  на вічність, а журналістика — на сучасність.
Хроніка міста Світайгорода й його провінції Трої розміщена між двома  сюжетними точками — розділами  «Наслухане з тиші» і «Наслухане з далечі». Автор  дистанціюється від зображеного і свідчить нам, що  розповідає почуте, наслухане.  Він не був свідком описаних подій, а відтак він не може спертися на власний  життєвий досвід. В обох «заслуханих» розділах один герой, узятий у  різні періоди  його життя, — Сашко  Шокар.
У першій новелі він хлопчиком переживає Голодомор 1932–1933 років, чудом  лишається жити. У другій  новелі він помирає. Але як? І де? Війна закинула його в  Канаду, де він став вождем племені  таки на ім’я  Січневий Буревій. За поетикою  ця новела побудована у двох хронологічних планах: помираючий вождь у  мареннях пригадує все своє життя. Важко переказувати цей пригодницький сюжет.  Але варто обов’язково  відзначити, що причиною поневірянь героя була його  українська сутність, небажання, а певною мірою,  і моральна неможливість  відмовитися від рідного першокореня.
Усі інші репрезентанти художньої частини роману — то новели з цього сюжету,  з сюжету родини  Шокарів, тих родичів, які лишилися мешкати в Україні, у  славному місті Світайгороді. А як не родичів, то  сусідів. У кількох розділах тут  зустрічається Тетяна Когай, з роду Шокарів, вона ж Ранкова Роса, бо сама так  намислив називати її вождь Січневий Буревій. Тут і Федот Самчук, і Люська  Савенчиха, і Микола та Сашко  Горові. Та інші, хочеться додати услід за класиком  пролетарської літератури. Проте усіх цих різноманітних  героїв об’єднує авторська  концепція людини — про неї дещо докладніше.
У сучасній українській прозі чимало творів, які відображають порожнечу  людської душі, відсутність мети в  житті. Адже не можна ж за мету вважати  прагнення вискочити заміж за заможного нелюба? З прочитаних  на цю тему  останнім часом творів — роман Люко Дашвар «На запах м’яса», не так давно  виданий у  видавництві «Клуб сімейного дозвілля». Гасло роману: людина — це  звір, хижак, з тією хіба що різницею, що  хижак іде на запах м’яса, а людина — на  запах грошей. Це і є справжня мета героїв. Для її досягнення  зраджується дружба,  родина, кохання. Відкидається все.
А герої Олега Гончаренка — інші. Один з розділів свого роману він назвав  «Мріяни». Від слова «мріяти».  Мріяни — ті, що мріють. І розділ «Миряни» в романі  так само є. Але миряни Світайгорода мріють. А ще  кохають і впадають у розпач від  втрати коханого, саджають картоплю, прагнуть підтримати одне одного в  обставинах сучасного життя. Новела «Мріяни», можливо, найбільше скаже нам про  концепцію людини  Олега Гончаренка. Будівельна бригада Сашка Горового,  нарешті, отримала підряд — вивести цоколь під  громадський туалет у парку.  Копати довелося вручну, бо техніку між дерев не загнати. Під час земельних  робіт  раптом відкопано людські останки. З’ясувалося, що тут були поховані німці під час  минулої війни,  окупанти. Здавалося б, чи варто звертати на це увагу. Але Сашко  Горовий і його робітники, акуратно  складають людські кістки і влаштовують їх  перепоховання на кладовищі. Бо то також люди. У художньо- філософській  концепції багато про що говорять деталі: Сашко відмовляється класти останки в  багажник, то ж  таки люди, і мішок з кістками відправляється на заднє сидіння  легковички. Це симпатичні герої, і Олег  Гончаренко є одним з них.
У підсумку: що ж за твір створив Олег Гончаренко? Безумовно, це роман, який  розміщається в  прикордонній смузі між літературою і журналістикою. Журналістика  причому наявна тут не у вигляді  публіцистичності (що є більш-менш традиційним),  а як пряма присутність авторського публіцистичного  щоденника й усталених  публіцистичних жанрів портретного й подорожнього нарису. Публіцистика — то  твори прямої дії, у яких авторська позиція не підлягає розшифровці за допомогою  інтерпретації, а висловлена  в безпосередньому авторському мовленні.
До такого прямого авторського мовлення належить заголовок роману . Він  вистражданий,  концептуальний, свіжий за синтаксичною формулою — являє  собою наказове речення. Це речення звучить  у багатьох новелах і сповідях. Це  заклинання, яке автор проголошує на адресу своїх героїв-мріян, українців,  які  вимріяли свою українську Україну, а зараз будують її, попри всі перешкоди і лють  засліплених імперською  свідомістю брехливих наполеончиків. Мрія наших ворогів  — знову винищити українську еліту. Щоб масова  людина, яка залишиться, не  змогла вчинити їм опору. Мета ж українського світу  зберегти й примножити  свою  національну еліту. Це добре розуміє Олег Гончаренко. І тому звертається до своїх  героїв із замовлянням :  «Я прошу вас — живіть!»
Кожна людина повинна сумлінно робити свою справу. Розповідають: якось Д.  Д. Селінджер на зустрічі з  радянськими письменниками, де багато говорилося про  обовʼязок письменників брати участь у  громадському житті, боротьбі за мир тощо,  сказав у відповідь речення всього з трьох слів: «Письменник  мусить писати».  Розумілося: твори — то його вчинки, то вияв його громадянської позиції. Таке  пригадалося з  приводу роману Олега Гончаренка. Він сіє свої зерна. І з цих зерен  його та інших письменників сходи — це  так українська Україна, яка сьогодні  виростає навколо.
9. Тетяна Дзюба Коли зацвітає липа....
Тетяна Дзюба
Коли зацвітає липа....
Нещодавно у Німеччині відбувся 38 Міжнародний фестиваль лужицької поезії. У  ньому взяли участь та отримали відзнаки і письменники з Чернігова – Тетяна та  Сергій Дзюби. Пропонуємо вашій увазі розповідь  Тетяни Дзюби про подію.         
Сьогодні важко сказати напевно, склалося так випадково чи ні, але  фестиваль у Будишині відбувається зазвичай, коли липи вкриваються духмяними  суцвіттями.  Один з організаторів літературного  свята  – Альфонс Вічас зриває  запорошену медовим пилком китицю і простягає мені:  – Липа. Це дерево для  лужичан є таким же символом, як для українців калина. Триколірний (у барвах  лужицького стягу) листок  липи зображують на авто, спорудах , сувенірах. Він –  маркер, знак приналежності до лужицької спільноти.  Дерево липи з корінням  намальоване на гербі серболужичан. Утім, шанобливо, як до національної емблеми,  до липи ставляться не лише лужицькі серби. Вона наявна у символіці й інших  західних слов’ян: чехів,  моравів, словаків.
Традиційно літературні фестивалі лужичани пов ’язують з ювілеєм котрогось  зі своїх класиків. Відтак ,  під час імпрез звучать вірші видатних лужицьких майстрів  слова – рідною мовою та у перекладах зарубіжних  гостей. Цьогоріч святкували  столітній ювілей від дня народження відомого фольклориста та етнографа,  основоположника серболужицького мовознавства   і будителя  вендів  – Яна  Арношта Смолера  (1816–1884).   Укладена ним , спільно з Леопольдом Гауптом ,  збірка «Пісні верхніх і нижніх лужичан » – унікальне зібрання  усної народної  словесності, як за обсягом, так і фаховим коментуванням. Для відродження  духовності  власного народу Смолер працював також як публіцист, редактор,  видавець газети «Serbske Nowiny»  (яка, до  слова, виходить друком і сьогодні ),  журналу  «Łužičan», як засновник серболужицького книжкового  видавництва й  книгарні , один із  фундаторів «Матиці Сербської», організатор будівництва  «Сербського дому»  в Будишині тощо.  Тексти із колекції Яна Смолера ми читали  біля його пам’ятника під згуки дуди (аналог  цього народного інструменту  в  українців  – коза), який називають голосом Лужиці.  Мені також випала честь  покладати квіти до підніжжя монументу.  Читання продовжилися і в книгарні, яка  носить ім’я свого  засновника. Для перекладу обрали два жартівливих чотиривірші.  Один з них , у моїй інтерпретації , звучав так:
Заховала наша Ганка
Дещо в сіні на світанку…
Знайде спритний неодмінно
Голку у копиці сіна! 
А все ж, цікаво було порівняти власне тлумачення з версіями чеською (Мілан  Грабал), польською (Томаш  Навка), сербською (Мічо Квєтіч), російською (Дмитро  Драгільов) мовами.  Захоплено про Яна Смолера розповідав відомий лужицький  вчений – професор Дитріх Шольце.  Я ж нагадала присутнім про товаришування  Яна Смолера з українським  і російським академіком Ізмаїлом Срезневським ,  фундатором першої кафедри славістики на Україні – в Харківському університеті . У  1839 році Срезневський вирушив за  кордон, де мандрував майже три роки,  вивчаючи мови, знайомлячись із життям та побутом, звичаями й  обрядами, усною  народною творчістю західних слов’ян .  Його маршрут проліг Чехією, Моравією,  Сілезією,  Верхньою та Нижньої Лужицями, Штирією, Каринтією, Далмацією,  Чорногорією, Хорватією, Славонією,  Сербією, Галіцією, Угорщиною...  Наукові  інтереси та особисті взаємини поєднували Ізмаїла Срезневського з  найвідомішими  діячами слов’янського відродження, першорядними  славістами: чеськими і  словацькими  (Франтишеком Ладиславом Челаковським , Вацлавом Ганкою,  Павлом Йозефом Шафариком, Франтишеком  Палацьким, Яном Колларом,  Людови́том Велиславом Штуром ), сербськими (Вуком Караджичем),  лужицькими  (Яном Смолером та Гандрієм Зейлером). Саме Вук Караджич навчав Срезневського  сербської  мови, Павло Шафарик – чеської, а Ян Смолер – лужицької . Двоє філологів  Смолер та Срезневський  познайомилися у бібліотеці лужицького містечка Герліц,  найсхіднішого у Саксонії , сьогодні розділеного між  Польщею та Німеччиною.  У цій  книгозбірні, багатій раритетами, вчений-мандрівник віднайшов легенду про  прихід  у Лужицю, на Яворницьку гору, просвітителів та творців  слов’янської абетки  Кирила та Мефодія.  Мовляв, на згадку про подію на горі встановлений кам’яний  хрест. Прочитаний переказ видався  Срезневському вірогідним. Нині поблизу  Будишина височить пам’ятник засновникам слов’янської  писемності. Щороку  учасники свята лужицької поезії приїздять до монумента, покладають квіти,  декламують  вірші, фотографуються на пам'ять. ..
Разом з Яном Смолером   Срезневський вирушив, як сказали б ми сьогодні, в  етнографічно- фольклорну експедицію, під час якої і відкрив для себе дивовижне  готичне місто – Будишин.   З відомих «Подорожніх листів Ізмаїла Івановича  Срезневського зі слов’янських земель: 1839—1842 » дізнаємося, що тут  він був  щасливий, милуючись красою довкілля, радіючи, що у попутникові віднайшов друга  й однодумця.  Приятелі спільно працюють над укладанням лужицької абетки . А  одного разу вирушають у село, де  мешкають батьки Яна Смолера. Український  дослідник вивчає весільний обряд, відвідує справжній ярмарок,  а головне ,  знайомиться із місцевим священиком  – ще одним видатним діячем лужицької  культури, автором  короткої граматики, основоположником  нової серболужицької  літератури – Гандрієм Зейлером. Тим, котрий  написавши вірш «Прекрасна  Лужиця», створив неофіційний гімн для свого народу.  Повернувшись до  Харкова,  Ізмаїл Срезневський розпочав працю над «Історичним нарисом серболужицької  літератури». Ім’я   українського науковця увійшло до переліку членів «Матиці  Сербської» . А ми через багато років, вже по  завершенні фестивалю , прийшли до  могили Яна Смолера у Будишині, а ще  – побували у селі Зальценфорст  (сучасна  назва Ортстайл), де народився Гандрій Зейлер. Тут зберігся його меморіальний  будинок та  встановлено оригінальний пам’ятник.
Другою наскрізною ниткою фестивалю стала презентація альманаху  «Вавилон». Хоча цей збірник побачив світ раніше і вже був представлений на  березневому книжковому ярмарку в Лейпцизі, лишень тепер  випала нагода зібрати  чи не всіх авторів книги. На презентацію приїхав і видавець збірника румунський  письменник Траян Поп, який нині мешкає в Німеччині. У своєму виступі він  підкреслив, що йому дуже  сподобалися тексти лужичан та їх   друзів; а також, що  він, узагалі, намагається друкувати гарну, якісну  літературу, іноді навіть  поступаючись комерційними інтересами.
У рамках літературного форуму спілкування та декламування поезій  відбувалося на різних майданчиках: у міській бібліотеці, Левовій (Сторожовій ) та  Миколаєвій вежах, Рибацькому бастіоні. Мабуть,  гості Будишина і гадки не мали,  що зможуть побачити, що ховається за древніми (як-не-як кінець  14 – початок 15-го  століття) стінами тієї ж Левової вежі . Колись у ній на запаморочливій висоті  чатували вартові,  внизу утримували в’язнів. Тепер тут музей. Після довгого  підйому крутими східцями ми опинилися у чудовій  затишній залі, з вікон-бійниць  вежі відривалися неймовірні краєвиди. 
Однак , найпомітнішим став творчий вечір біля стін старої водонапірної вежі.  На нього прийшли знані  лужицькі письменники: Бено Будар, Доротея Шолчина,   Бенедикт Дирліх, Ружа Домашцина, Томаш Навка,  Юрій Лущанський. Українському  читачеві вони відомі ще з 70-х років, коли з’явилася антологія «Поезія  лужицьких  сербів», упорядкована Володимиром Лучуком та Костянтином Трохимовичем, а  також за  пізнішою читанкою «Пташине весілля». Тут несподівано ми зустріли Ееро  Балка з Фінляндії, котрий вільно  володіє українською і свого часу переклав наші  вірші фінською мовою. Побачилися з талановитим  перекладачем, науковцем- україністом з Чехії Петром Калиною. Послухали представників лужицької молодої  літератури, багатьох зарубіжних поетів і, звісно, прочитали власні вірші. Також під  час цієї імпрези я передала  грамоти Національної Спілки письменників України  визначним лужицьким літераторам: Бенедикту Дирліху  (його поезії в останні роки  друкувалися у моєму та Григорія Мовчанюка перекладах ), Доротеї Шолчиній (її  тексти перекладав, зокрема і незабутній Олекса Логвиненко) , Бено Будару  (з поміж  інших перекладала їх і  Оксана Лазор ).
  Зважаючи на наше щире зацікавлення історією та літературою Лужиці,  місцеві літератори посприяли  нам у відвіданні музею серболужицької школи,  садиби лужицького пасічника-священика Адама Готліба  Шираха (там ми згадували  нашого земляка Петра Прокоповича), маєтку напівлегендарного лужицького героя  Крабата, добре збереженого будинку-музею  видатного вендського письменника і  художника Мерчина  Новака-Нехорньського, могили класика лужицького красного  письменства Юрія Брезана ... Кожне з цих імен  та місць заслуговує на окрему  розповідь.
Окрім незабутніх вражень, ми привезли додому цілу бібліотечку книг:  лужицькі прислів’я та приказки,  читанку, літературознавчі розвідки, твори сучасних  авторів. А ще  – брость квітучої липи, зірваної Альфонсом  Вічасом . 
P.S. Окремим рядком варто згадати вручення під час фестивалю Сергієм  Дзюбою низки нагород Міжнародної Літературно-мистецької Академії України  –  Мілану Грабалу, Петру Калині, Абдельваххабу Аззаві, Альфонсу Вічасу, Бено  Будару,  Доротеї Шолчиній, Бенедикту Дирліху.
graphicgraphic
10. Арсеній Троян Сєльська свадьба
Арсеній Троян
Сєльська свадьба
… 1995 рік, пізня осінь, за вікном школи періщить огидний і затяжний дощ, на  першому поверсі — великому, за розмірами схожому на спортзал — змійка зі столів.  Галасливий люд передає один одному квашені томати і бутлі з самогоном, бо  горілку випили за перші десять хвилин. Донбасянин Артур (кличка — Вентилятор)  встигне напитись першим і спочатку приставатиме до якоїсь жіночки з великим  сергами, котра сидітиме поряд, а потім обводитиме присутніх посоловілим, тупим  поглядом і відтворюватиме один звук — «ееее». Під стендом «Гордість школи»  хтось голосно регоче. Про молодих згадуватимуть нечасто, вигукнуть «горько» і далі  хтось реготатиме під стендом; вони сидітимуть тихо і врочисто: наречена у своїй  білій сукні, молодий — у костюмі, який він одягнув вдруге після випускного і від  якого йому спекотно та мулько.
Функції тамади та музцентру поєднує в собі гармоніст — він ходить між рядами  столів і заповзято награє якусь мелодію. «Вась, а шо ти як ото чужий?», — лунає  чийсь обурений голос і з хмари людей у рот Васі всовується величезна котлета,  насаджена на виделку, якою вже користувались. Вася, розчервонілий і  задоволений, уплітає котлету, і ще заповзятіше розтягує міхи інструмента. 
На ґанку школи когось буцають ногами, там же за півгодини — танці. Витягають  касетний магнітофон, лунають «а тучі как люді», «ласковий май», «сісі кейч». Майже  всі танцюристи без верхнього одягу, вони розчервонілі і раді, огрядні тітки пускають  клуби пари і труться великим задами об пахи чоловіків, лише Сашко Петрович —  одягнений за погодою, у турецькій шкірянці, він теж танцює, стоїть на місці і  крутить зап’ястями. Він не хотів танцювати, але його витягли, п’яні жінки хапали  його за руки, Валентина Михайлівна навіщось вкусила за мізинець. 
Подарують фен. Подарують плівковий китайський фотоапарат. Подарують відак.  Подарують гроші. Вип’ють і з’їдять все, навіть квашені томати. Увечері другого дня  близькі друзі та родичі молодят їстимуть молозиво, дивитимуться «Горец» на «вхс»,  а на третій день, під дощем, який литиме всі ці дні, фотографуватимуться на  плівковий китайський фотоапарат.
11. Віктор Васильчук ЧОРНОБИЛЬСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ БУЧІ
Віктор Васильчук
ЧОРНОБИЛЬСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ БУЧІ               Оповідання ВІД АВТОРА    Вперше потрапивши в тридцятикілометрову зону особливого контролю, що під  Чор-н-билем, я побачив порожні людські поселення і відчув  щось незрозуміле... Ні,  це був не страх, не смуток... Здавалося, стою на чужій планеті. Але ж довкола  -  білокорі берізки, вічнозелені сосни, смарагдові поля, голубі озерця... і жодної живої  істоти. Тільки неймо -вірна тиша. Аж   у вухах задзвеніло...     Та вже далі, коли  підійшов ближче до покинутих осель, побачив поодиноких мешканців  сплюндрованого радіацією краю. В бур'янах, понуро опустивши голову, стояла, з  розбух -лим вим'ям, корова. Стрілою промчав дивний аж надто гривастий кінь. А  на узбіччі дороги спокійно сидів кудлатий собака. Запам'яталися його безбарвні  очі, котрі байдуже споглядали мене...      Можливо, все мені ввижалося?.. Але та  «зона» існує. Реальна. Жахлива. Безпо-воротна... І той собака, що зустрівся,  мабуть, відкликнувся б, якби я його покликав. Та, певно, він уже помер. Хоча в  пам'яті залишиться назавжди, як і мій Буча. А присвячую це оповідання своїм  співвітчизникам і «братам меншим», які загинули в пащі чорно -бильського  монстра...
1     Ніч була темною.  З беззоряного неба сипала мряка. Під зламаним дубом  помирав Буча. Понівечена душа поволі вибиралася з покаліченого, спотво-реного  собачого тіла. Свідомість проте вперто не полишала його. І він усе розумів.   Змутнілими очима  вдивлявся у чорну безодню. Але там чомусь не посвітлішало. Не  почулося й голосів звідти . Тоді він спробував завити . Та окрім безсилого хрипіння  нічого не вийшло. Як і тоді, коли все починалося. У тому мальовничому  Поліському  селі, яке розкинулося серед сосон, берізок, дзеркальних озерець, невеличкої  звивистої річки. Неподалік від Чорнобиля.
2
   На світ божий він з'явився безпорадним. І , на диво всім , майже без шерсті. Навіть  людина з великою уявою не назвала б його щеням  кавказької вівчар -ки. Хоча мама  чистокровкою була. Вона мала міцну широколобу голову, м'я -зисті лапи. Невеликі,  косуваті очі темного кольору додавали краси. 
  Маму  любили. Ласкаво називали Азочкою. І обов'язково прагнули поглади -ти  довгошерсту спину . 
   Аза була розумною вівчаркою. Свого безпомічного малюка відтягла в най - темніший закуток буди, та ще  й соломою притрусила. Соломи вистачало, бо  господар працював у колгоспі сторожем. От і натягав її потроху до власного двору.    ...Аза відразу зрозуміла, що з усіх п'ятьох щенят це особливе. Хворе.  По- нуре.  Нудне. Очі в нього мутні, гнійні. В інших уже густий пушок висіявся, а  це  - голе.  Носик мало сухий  і гарячий. Саме його вона й облизувала  най -частіше.    Господар  теж часто зазирав в буду і мацав носи у щенят. Потім задоволено  кректав і  погладжував Азі спину. І так, здавалося, буде  завжди.     Та біда прийшла раптово.  Разом з гостями господаря. Вони довго роздив -лялися песиків. Причмокували,  зазирали до пащ, м'яли вуха. Все вихваляли Азу. Та коли вона повернулася до буди,  не знайшла свого щеняти серед інших.
3      Його несли в подертій старій фуфайці, що пахла прілою соломою. Зда -валося,  зараз дужі  мамині лапи розгребуть солому і  гарячий язик зволожить його сухий  писок. Та ні, чиїсь руки немов обценьками боляче здушили тіло. Мало ноги не  повивертали. Шию теж різко стиснули дротом, що заважало дихати. Наступної миті  він відчув, що летить. Щось мокре, холодне звідусіль обволокло тіло. Це була вода.  Він з нею був уже знайомий. Якось довелося змокнути під час зливи. Але тоді вона  була не дошкульною, навіть навпаки - звеселяли прудкі кульки. Тепер вода дерлася  у ніс, вуха, засліплювала очі. А потім усе раптом згасло. Лапи даремно молотили  рідину  - цеглина на шиї безжалісно тягнула донизу. Останні рятівні бульбашки  повітря вирвалися з пащі й сипонули догори. Зібравши останні сили, цуцик  інстинктивно рво - нувся за ними і зумів таки вхопити рятівної суміші з повітря й  води. Нажа -хані очі впіймали вузький промінь  світла. Та сили вже покидали його.  Нев-молима важка цеглина безжально потягла знесилене собаче тільце вниз...     -  Миколо! Миколо, світи-но сюди, глянь, щось у траншеї  борсається ! - загукав  Максим товаришу, скеровуючи підводу на узбіччя.   Чоловіки їхали за сіном, що  стояло в стіжку за селом. Обіч дороги в цьому місці залишився капонір від недавніх  військових маневрів, котрого вже давно підтопило водою. Тут і натрапили селяни  на оказію.     - Собаченя, здається!.. Тягни швидше, ти ж в  болотниках, поспішай,  бачиш, кінці йому  приходять, бульки вже пускає,  - визначив Микола.  - Тіль -ки  обережно... може вкусити ...    -  Де там, в пащі повнісінько води... Який же то  негідник таке втнув?     - За лапи задні бери, вода з легень виллється. Живий, бачиш,  вовтузиться.     Треба  в фуфайку загорнути, щоб зігрілося, дрижить.     - Собі  забереш?..  - запитав невпевнено Микола, смачно затягнувшись ци-гаркою. Він уже  давно хотів завести собаку, але все не виходило якось.    Максим кивнув  головою   на знак згоди, подумавши водночас: «Юлечці  сподобається... Хоча  Світлана  сердитиметься... А-а-а... зрозуміє, скажу, що садок охоронятиме ...»    -  Може, тобі  віддати?..  - кинув несподівано для самозаспокоєння .    -  Ні, ні, Максиме, ти його  витягнув, тобі й годувати його... Глянь, як до тебе тулиться,  - відмахнувся Микола.   - От і добре , -  згодився Максим.    А щеня знайшло в собі останні сили, щоб міцно  притиснутись до теплих людських грудей. Затихло. Це було його знайомство з  добром і злом, зі смер -тю, початком життєвих випробувань, щедрот і бід. 4  Врятоване щеня Максим назвав Бучею. Він, колгоспний конюх, який жив неподалік  від того сторожа, який хотів утопити бідолашне собаченя, пояс -нював сусідам такий  вибір дуже просто  - кінь Буча колись у нього був. Лю -бив дуже вороного, і назвав  на його честь цуцика. Буча швидко звик до імені, бо іншого просто ще не мав.      -  Де такого чудового вовкодава дістав?  - запитували заздрісно односельці.  Дивувалися насправді, бо Максим довго не показував нікому потворного щеняти.  Тримав у хліві. Готував йому юшку. Купував у ветеринара вітаміни, ліки. Поки  собачук не почав скидатися на справжнього кавказця. Навіть сіра довга  шерсть  відросла. Тож на очі односельцям він показався, як мовиться, в усій красі.     Буча  Максима теж любив: все п'явся  лизнути  в обличчя. І то був не вияв сліпої подяки  за врятоване життя. Подобалися Бучі міцні долоні, які зас-покійливо пахли  людською оселею. Так і хотілося вткнутися в них писком і безтурботно лежати,  вдихаючи ті заспокійливі запахи. Навряд чи можна було відшукати більш підходящі  руки для Бучі , ніж ті, в які він потрапив. Ніби в спокуту, за те жахливе недавнє  минуле. І хоча кажуть, що собаки передчу -вають біду, йому зовсім ніщо не віщувало  про неї. Але біда на те й біда, що приходить раптово, коли її не очікують. І вона й  цього разу  увірвалася тихо, непередбачено і буденно. Наприкінці квітня.  ...Максим щовесни випасав колгоспних коней на озимині. Щойно сніг схо -див з  відведеного під випас поля, він разом з агрономом вибирав найкращу поживу, якою  потім здобрювалися посіви. І вже під кінець прохолодного квітня Максим разом з  гривастими і Бучею ходив у ранньо -весняне нічне. Відтак на його коней завжди  приємно було не тільки дивитися. Доглянуті, ситі. Тож і в роботі  - на селі знали  -  його гривасті найвитриваліші. Крім основної колгоспної праці,  за допомогою їх  розорювали городи під картоп -лю, возили дрова з лісу. А бувало, що й  сільські  весілля доставляли в місто. Це  тобі не дороге авто, на котре бензину не напасешся...
5      Ніч минула швидко. Навіть несподівано. Блідий місяць теж непомітно розтанув  у серпанковому мливі. Перші промінчики сонця неквапом спивали росу з травички.  Десь високо заспівав жайвір. Коні - заіржали. Стривожено настовбурчився Буча.  Максим почухав собаку за лівим вухом. Підштовхнув, мовляв, «Пора». Зіп'явся сам з  нагрітого кожуха. Потоптався на жаринах ніч -ного багаття. Скинув посивілі від  попелу чоботи і босоніж побрів до живої кринички. Йшов без поспіху, звично, не  лякаючись ранкової прохолоди, бо і  взимку полюбляв пройтися  босоніж  скрипучим сніжком.     Дихалося вільно, на повні груди. П'янко пахло полином.  Лоскітливо холо -дила ступні росяниста трава. Біля кринички зупинився. Став  на  коліно. За -черпнув у пригоршню води. А  вона мов срібло. Поставиш, бувало,  кухоль і за місяць не помутніє. Вип'єш, настрій підніметься. Здоровішим себе від - чував. Якось надибав неподалік від кринички нове джерельце. Пробив собі струмок  доріжку серед поля. Та  диво не в тому. Максим присів біля того по -тічка і хотів  розчистити. Колупнув  раз, другий, а фонтанчик і  виніс Неве -личку рибинку з-під  землі. Чи то з річки вона випливла проти течії під грун -том, чи з джерельця. Ніяк не  міг второпати. Чудес у природі немало...     Досхочу напившись, Максим  бризнув  грайливо на собаку:      - Знаю, знаю, не любиш вмиватися. Протри-но очі,  світанок  який, глянь...   А в самого раптом під сорочкою пробігли мурашки. «От і постарів...»  Пуч-кою пальців гречно пригладив кошлаті вуса. «Сорок  п'ять... Не так і багато,  якщо вдуматися. Ні, ще рано думати про старість...  - усміхнувся.  - А кому хочеться  старіти, скажіть, будь ласка?..»    Здається, недавно все було. Батько зачерпує дужою  пригоршнею прозоре диво з польового джерельця, а він, русявий хлопчина  підставляє худенькі  плечики під сотні барвистих веселок. «Знаю, знаю, не любиш  вмиватися. Протри-но очі, світанок,  глянь, який...» Над ранковим полем злітає  щасли-вий дитячий сміх. Котиться ген-ген сонячно-золотистим кульбабовим кили - мом...     І раптом  - грім. У квітні?!. Зірвався з місця  Буча. Завив тривожно. Гол -кою  штрикнуло Максимові в серце те виття. Знову гуркнуло. Ніби з гармат. Сотні  гармат. «Щось у селі, певно, трапилося...»,  - майнуло в голові.      - Бучо, стережи  коней! - гукнув, заскакуючи на  вороного.    Село не спало. Той гуркіт випхав усіх  людей на вулицю. Сумніви відій -шли: щось жахливе відбувалося в сусідньому  Чорнобилі . Помітно було й заг -раву над містом. Поповзли селом плітки, як змії.  Подейкували, ніби атомна станція загорілася... Максим, наслухавшись «версій»,  подався у сільраду. Але  там нічого втішного не  сказали. Голова  лише плечима  знизав:      - Не злажу з телефона, але «звідти»,  - він тицьнув пальцем у стелю, -  кажуть, «чекайте розпоряджень».  Якісь неполадки на атомній... Щось нечис -то там,  Максиме, відчуваю нутром...    На душі враз стало  тривожно. Максим ляснув  долонею коня і помчав додому. Село вже нагадувало розбурханий вулик. Ніхто не  звертав уваги на погожий ранок. Не йшли доярки на ферму, механізатори  - в  тракторний парк. У повітрі застигли страшні слова: «атом», «аварія», «радіація». А за  кілька днів з'явилося ще одне: дивне, чуже і лякаюче  - «евакуація». Воно вигнало  всіх з осель на вулицю. Куди? Як? Що брати з собою? Чи надовго?..    Стогін...  Густий, млосний  стогін... Свинцевий  - з людського лементу, ди -тячого плачу,  ревіння худоби, собачого гавкоту, гуркоту автомашин імлисто стиснув з усіх боків  розшарпане, сполохане село. Біда розкошувала… Проте якось недоречно, але  навдивовиж яскраво і лагідно сяяло сонце. Буяли ро - жевим  квітом ранні абрикоси.  Безголосо гинули під  ногами, копитами, коле -сами маленькі соняхи кульбаб.  …Максимова родина збиралися  недовго.  Взяли найцінніше:  документи,  гроші,  одяг,  фотознімки. Навіть хату не закрили на замок, все бідкалися, не забули чого...
6     Аж коли в чужій хаті, далеко від їхнього села, на старій розкладушці заснула  Юлечка, Максим згадав про Бучу. Затуркали геть голову ті військові. Всіх підганяли.  Бачив же з вікна автобуса , як собака настирливо пробирався  крізь людський гурт ,  шмигав між коровами, кіньми, підводами, машинами. Бачив , і не насмілювався  покликати, бо ж ніхто навіть кішок не взяв з собою.
   Очі... Великі, повні жаху очі собаки шукали, певно, його. І коли автобус рушив,  Максим щодуху закричав: «Зупиніться!.. Там  - Буча! Собака! Зупи -ніться, прошу!»  Але... Водій ніби й не чув. Або швидше й сам був наполо -ханий. Вчепившись в  кермо, сполотнілий молодик щосили  тиснув на важіль газу.  Ні пари  з вуст і  пасажири. Всі тікали подалі від опустілого, розхриста -ного  волею нерадивого  людського розуму, сплюндрованого атомом села...
7      Буча бачив, як господар, його дочка й дружина сідали в автобус і коли авто  рушило, довго біг за ним. Аж поки старенький «рейсовик» не зник за виднокраєм.  Собака, мабуть, ще з півтори години вперто гріб дужими лапа -ми густий пісок  дороги. А потім впав. Поклав безсило голову на передні лапи і... жалібно заскімлив.  Він не розумів чого його покинули. Завив розпачливо. Далеко, десь там під  Чорнобилем, таким же моторошним виттям  відгукнулося село. Там йому дали  життя. Подарували доброго господаря. А тепер?..    Буча спробував підвестися, але  лапи чомусь не слухалися. Так на сільській дорозі, в глибокому піску, він і заснув.  Прокинувся Буча від сонця, що струмувало прямо в очі. І від якогось Вов-тузіння під  боком. Чорне, кошеня довірливо тулилося до нього, терлося об лапи,  перекреслюючи давнє людське переконання про одвічну ворожнечу. Пес лизнув  спраглим язиком кошеня. Воно перестало нишпорити, затихло. Він ще раз глянув  туди, за виднокрай, де вчора щезнув автобус з його гос -подарем, глибоко втягнув  повітря. У ніздрі вдерся незнайомий запах. Але він чомусь  не насторожив Бучу.  Обтрусившись від піску, покинутий людьми собака, похнюпивши голову, почвалав  назад. За ним  - кошеня.     Майже біля самої хати величезна чорна сука,  лементуючи, кинулася  на ма-ленького супутника, який спритно шмигнув Бучі між  лапи, і враз зіщулився, ставши непомітною грудочкою, що й Буча ледве не наступив  на кошеня. Різко розвернув голову і погрозливо загарчав на нападницю. Іншим  разом він залюбки побіг би за нею. Вона жила по -сусідству. Під плотом її господаря  завжди збиралася зграя кобелів. Чорна настовбурчила загривок і відступила.
  На подвір'ї було порожньо. Біля напіврозваленої буди  одиноко сиділа кур -ка. Буча  раптом відчув, що голодний, але не насмілився зачіпати пір'ясту своячку. Пішов до  хліва. В ньому ще пахло коровою. В яслах лежав комбі -корм. Спробував їсти. Горло  тиснув незвичний смак. Господар ніколи подіб -ною їжею не годував. Довго   запивав з'їдене запліснявілою водою, зіп'яв -шись  на діжку під хатою. То була давня  вода. З присмаком гнилизни.      Кошеня теж пустотливо видерлося на край діжі...   Наступного дня село знову ожило. Наповнилося гуркотом автомобілів, тракторів,  людськими голосами. Буча аж повеселішав. Бігав довкола чолові -ків у респіраторах,  протигазах. Обнюхував усе і всіх, сподіваючись учути щось знайоме. Але коли один  із військових ударив його ногою під живіт, відбіг. Ліг подалі, поклавши голову на  лапи. Насторожено спостерігав, як ті люди зловили «своячку», відкрутили миттю їй  голову. Невдовзі нудотно- смачний запах заполонив подвір'я. Настирливо  занявчало кошеня. Йому ки -нули кістку. Буча теж помітив її, але навіть не  ворухнувся.      - Бачиш, вставився, клятий! Наглитався вже радіації... Тепер понесе  десь. Треба його тут  «дезактивувати » разом з усім цим лайном. Владе, візьми в  кабіні карабін. І м'яса витягни з юшки. Зараз ми його принадимо поближче... На-на- на...     Буча звів насторожено вуха. Відчувши в  голосі того опецькуватого недоб -ре,  загарчав. Але тепла смачна кістка впала під самісінький  писок, на мить забивши  духом  розвареної  курятини інстинкт самозбереження.     Та Буча не встиг  проковтнути «гостинець»  - пролунав постріл. Заплю -щивши очі від болю, собака  рвонув у кущі. Ліву задню лапу нестерпно пекло вогнем. Кавказець спробував  зубами  вирвати ту «бджолу». Він пам'ятав, як кусалися руденькі малі комахи, яких  господар чомусь ніколи не відганяв від себе. А їх у садку літало чимало. Не раз його  жалили. А це знову...     - Он він за деревом! Шляпа, вцілити з двох метрів не  можеш! Давай швид - ше, бо втіче!..     - Ви що, подуріли!  - сердито загукав їм  старший.  - Залиште в спокої не -щасну тварину, вона й без вас тут  натерпілася!«Підхльоснуті» мисливським азартом військові не вгавали. Тоді  старшина у вицвілій гімнастерці  нагадав їм давню мисливську істину:     - Якщо  вб'єте собаку, то рушниця обов'язково зламається! А вона вам ще згодиться...     -  Гаразд, Владе, залиш... Чуєш, що старшой каже.      ...Якась невидима внутрішня сила  змусила Бучу підвестися і пружиною кинула його тіло вперед. Він біг, аж поки в  очах не потемніло. Впав неспо -дівано узбіч дороги...     - Глянь, Степане, вовк  убитий!  - зупинив автомобіль край дороги Петро Шеремет. Він з колегою  здійснював звичний черговий об'їзд радіаційної зони.     - Який це вовк? Кавказька  вівчарка. Гицлі, певно, застрелили,  - заперечив Степан.    Буча почув голоси.  Розплющив очі .  Перед ним стояли  знову люди. У мілі-цейському однострої .    -  То  що, заберемо на  КПП, Степане?     - Він, певно, аж дзвенить від радіації... Ти вже  козу, було, припер у від -ділок. Що з того вийшло? І мені перепало. Загримиш знову,  юннат нещасний, цього разу начальство вже не пробачить.     - Мовчи, дай аптечку  ліпше, хоча перебинтую нещасного.     - Дивись, гризоне, скажений, мабуть... І сорок  уколів не допоможе...     - Та ні... Очі в нього повні сліз. Дісталося бідолашному. З  карабіна його хтось шандарахнув. Шарик, Шарик! Бачиш, навіть не ворухнеться.  Давай  бинт, міліція повинна допомагати потерпілим. І сала відріж шматок, там  - у  моєму тормозку. Думаю, він страшенно голодний. Буча вдихнув смачний запах і  враз заспокоївся, готуючись до найгіршого. Йому вже було байдуже, але  силкуючись підвести голову, загарчав кволо. Спробував гучніше  - з пащі  витиснувся глухий стогін. На змученому соба-чому писку можна було прочитати:  «Людоньки, пощадіть! Що  я вам запо -діяв?..» Моторошно дивилися дужі чоловіки  на ті  собачі сльози.      -  Спокійно, Шарику, спокійно,  - примовляв лагідно  «юннат», бинтуючи пораненого,  - все загоїться, як... на собаці.      - Поїхали вже, він  все одно помре, крові  багато втратив. Поклади в кущі  - гицлі  доб'ють чи кабани  роздеруть...      - Тобі б на живодерні працювати... Подай ліпше пляшку з водою,  напою ще, може, оклигає...    Знову вкотре Буча учув людський запах. Він уже не  насторожував. Не віщував біди. Але й не нагадував  господаря. То  був зовсім  інший  запах.      -  Поїхали! Поїхали, часу обмаль, Петре!  - квапив колегу міліціонер.     Невдовзі їх автомобіль зник, залишаючи на самоті пораненого собаку. Зашелестів   таємниче ліс. Осамотнілий. Без звірів, птахів. Без любителів лісо -вої романтики.
8      Довго приходив до тями після того нещасливого випадку Буча. Днями лежав і   ретельно зализував свою рану. Коли відчув, що може йти, накульгу -ючи подався до  знайомого джерельця. Несамовито пив прохолодну  воду. Ніби прагнув вгамувати  голод і біль. Ніжне  сонце, терпкі пахощі трав нага -дали йому про прихід літа. Буча  знав цю пору року. Юленька, донька госпо -даря, частенько заманювала його в ті  спекотні дні до річки. Йому не подо -балося це. Нагадувало про щось жахливе.  Особливо, коли вода настирливо вдиралася  в  ніздрі, до пащі.      Проте він  намагався ставитися до тих ігор байдуже, бо не бачив у дівчинці «ворога». Навпаки,  її добродушність, ніжний тон у голосі змушували під-корятися, забувати про  неприємне. А ще, коли Юленька погладжувала бочок і спину, він був здатний на  все. Дівчинка теж не залишалася в боргу. Кож -ного разу приносила до буди щось  смачне. Навіть після того як батько вже годував кавказця. Вимивала тарілку і  підстеляла під неї клейонку чи газету, щоб чистенько було після  трапези в буді. О!  То були чудові моменти долі! Буча від задоволення потер лапою писок …
            9     Швидко минали дні і ночі. Сонце іноді ховали хмари і  на  змучену  землю падав незатишний дощ. Після нього раптом у  траві з'являлися яскраво-черво - ні з білими цяточками гриби. Під кінець літа їх виросла ціла армада. І Буча навіть не  звертав уваги на них. Бувало, доводилося разом з мишею їсти траву, листя і той  розцяцькований гриб.    Збирав, що трапиться, аби жувалося. Хоча іноді щастило  знайти пташині, а то й курячі яйця. Несучок чимало блукало лісом. Їх яйця були  справжнім де-лікатесом. Від них у животі відчувалась ситість , і лапи дужчали.  Приловчив -ся Буча вживати ті ласощі: візьме в пащу, прокусить і вип'є, не  зронивши й краплини на землю, а шкаралупку залишить. Пташки її потім клювали.  Проте останнім часом харчовий асортимент настільки збіднів, що довелося навіть  на вегетаріанську дієту сісти; не те що шкаралупки з'їдати, а й траву знову жувати,  гриби.      Від тієї дієти у Бучі живіт підтягнуло аж до хребта. Він став цибатим.  Надто вухастим. Хутро на спині, загривку збилося в куделі, а біля хвоста по -чало  вилазити. Отож вигляд у  колишньої хазяйської вівчарки, треба сказати, був  нікудишнім. Проте собака на те не звертав ніякої уваги. Він все частіше намірявся  повернутися до господаревої оселі. А раптом той повернеться. Шукатиме його...  Одного дня Буча вийшов з лісу на шосе. Був, як завжди, голодним. Відтак порожній  шлунок підштовхував його до зеленого «Жигуля», що стояв на обочині. А може  згадався міліцейський легковик і ті люди, які врятували його пораненого. Машина  подібна ж геть. Натомість побрів на голос. Тим більше, що звучав він ніжно і  добродушно, зовсім  як у  Юленьки...      - Іди, мій собачка, сюди, бідненький. Мамо!  Мамо, дивись, хтось собачку загубив!      - Оксано!  - пролунало різко, аж листя  зашурхотіло на деревах.  - Облиш, кажу. Брудний... Із зони, мабуть... Миколо,  поїхали, чого стоїш? Дитина нук -лідів набереться ще від цього мутанта  приблудного. Бачиш, як очі горять.    Своїх  дома вистачає... Понавозили тих  переселенців...     Якби Буча міг говорити, то сказав би: «Їдьте...» Але...  Інтелігентним, пев -но, був. Він лише мирно помахав облізлим хвостом дівчинці, яка  сумними очима дивилася на нього через вікно автомобіля.  Хіба ж він винен, що  став таким? Чи не заслуга в тому людей? Чи не їх руки сплюндрували оселю гос - подаря, розламали його буду? Може, він і думав так, похнюплено бредучи узбіччям  назад. У зону, що її відгородили люди. Навіщо? Що його кликало туди?..     Раптом з- за дерев вилетіла вовчиця. Трохи менша за Бучу. Либонь, теж давненько не  полювала. Вона вишкірила жовтуваті надщерблені зуби. Він раніше, в нічному,  відганяв подібну знайомку від коней. Але та була біль - шою, з міцними зубами. В їх  міцності Буча навіть встиг пересвідчитися. І  досі на загривку  залишився глибокий  слід.      Згадавши ту бійку, він теж вишкірив зуби, підготувався до оборони. Проте  вовчиця не відскочила. Так і сиділи вони, аж поки не почало смеркати. Вов -чиця не  зводила з Бучі склянистих очей. Бучі набридло  - він оббіг її під -тюпцем і... подався в  село. Сіроманка поволі посунула за ним.      Біля хати господаря було порожньо.  Військова техніка поламала дерева, кущі, загорожу. Осиротіло лежала розбита  цямрина. Криницю засипали. Бу -динок теж мало чим нагадував колись чепурну  оселю. Віконні рами зяяли чорнотою, здавалося, що то  - чиїсь великі виплакані очі.  Лякала й ви щерб-лена паща дверей. Вітер моторошно порипував відламаним  причілком, здира -ючи вапняні хмаринки з порепаної стіни.     Буча голосно завив.  Його підтримала  вовчиця. Проте він не зрадів такій підтримці. Десь у глибині своєї  душі сподівався почути таке ж собаче зави -вання. Та чувся лише голос сіроманки…     На похмуре небо викотилася яскраво-біла куля Місяця. Він ніби захотів послухати  страшне безпомічне завивання. Вихопив на мить з пітьми колю -чий дріт, іржаві  таблички з трикутничками, напіврозібрані, розкрадені оселі, їх чорні, порожні  віконниці і знову закотився за хмарину. Враз почорніло. Буча ще гучніше завив, ніби  вимагав повернення того хоч і холодного, але світла.    І він згадав усе… Он там, з  величезної баюри  його витягнули напівживого. Тією вуличкою бігав за господарем  до конюшні. За тим магазинчиком в ньо -го ціляли камінням шкільні розбишаки. Він  таки добре провчив їх одного разу: навіть штани кільком подер. Трохи далі відбувся  справжній бій із сусід -ським Сірком. За Чорну воювали ! Як вона тоді дивилася на  нього, перемож -ця! Після тієї бійки і старий бульдог, що жив через три хати від  господаря, завжди шанобливо дивився вслід. Проте Буча ніколи не зазнавався. Він  лю-бив  це село, його людей, їх дітей , як мовиться, на всю широту собачої душі. А  тепер, де всі вони? Чи повернуться сюди ?..
10     ...Максим глянув на Місяць. Зіщулився.  Якось незатишно стало на душі.      -  Пішли, Івановичу, до хати!  - гукнув з порога Петро Тимофійович, кол -госпний  бригадир, який дав притулок його сім'ї після евакуації.  - Прохо -лодно сьогодні.  Мабуть, дощитиме. Такої ночі не прибіжить твій Буча, не че -кай. Пішли, кажу, по  чарці  вип'ємо, свято ж...     - Яке?  - байдуже запитав Максим.     - Сьоме листопада...  Побалакаємо. Хату твою, нарешті, замочимо. Вже хлопці, підлогу настеляють. До  Нового року переселитесь...     - Зараз іду! Думаю, захворів десь, чи слід загубив. Так  не може бути... Читав, що собаки за сотні кілометрів повертаються додому.     -  Івановичу... Може, він нікуди й не пішов від хати...     - Або з голоду десь помер …  Хороший пес...  Ледве живого з капоніра ви -тягнув щеням. Звикли всі до нього. І  Світлана теж... Спочатку не хотіла йо -го... Через Юльку змирилася. А потім і сама  полюбила його ... Розумний пес був.    Чоловіки сіли до столу. Налили по чарці.  Мовчки випили, Закусили. Ви -пили ще по одній.     - Революція... Партія ...  Перебудова,  - «завівся» раптом Максим.  - А тут  -Чорнобиль... Всі ми думали, як  один, про партію...  Але  хто тепер думає про  нас?  Хто за селянську долю коли- небудь переживав, Петре? Тільки вимага -ють від нас. Давай дешеве молоко, дешеве  м'ясо... А де їх брати? Старі своє потихеньку відживають, а молодь і не дуже  поспішає на виручку ... А ціни ?..  На молочко просто сміш - ні... дешевше від  мінералки. А в магазині втридо-рога потім купуємо  Реформи, парламенти,  вибори... Де ж раніше ви були, гас-спада ха -рошіє?..   Повмирають люди, загинуть  села, побачиш, Петре. Шкода…    
    - Правильно міркуєш, Максиме!  - спробував заспокоїти конюха бри -гадир.     -  Що тут правильного? Денно й нощно копирсаємося в гною, землі. Ран -ком і  ввечері, в дощ і спеку, без вихідних і свят, без відпусток. Навіть про хвороби  забуваємо. Люди, як собаки, і собаки, як люди... Все! Завтра  візьму машину і поїду в  зону!..    -  Гаразд, Івановичу, то буде завтра, а зараз перекуси трохи , тебе вже геть  розібрало. І картопелька охолонула. Можуть не пустити в зону ...    -  Пустять!     -  Зона ж, Івановичу...     - Прорвуся ! Налий ще по одній, Петре . - охолонув Максим,  -  Ти правий, завтра  видніше буде.     - Не  переживай, Івановичу, читав я в якійсь  газеті, що в Америці один со -бака повернувся до свого господаря через декілька  років. Стільки кілометрів відміряв лапами!.. А ще є там спеціальне кладовище, де за  великі гроші собак ховають. Зовсім, як людей...     - Отакої!  У нас людину  не  можуть  нормально поховати, а там собакам така честь... Ти бачиш!  Що то за  газета?  Хоча... ми ж люди. Мордуємо не -щасних тварин. Ні, спочатку ми  знущаємося над собою, а тварини вже  страж -дають від нас. Ні, таки прорвуся.  Живий Буча, відчуваю, чекає на мене. Винний я дуже перед ним, Петре...    Тієї ночі  Максиму не спалося. Снилася різна химерія. Нібито він у Нью-Йорку. На цвинтарі.  Скрізь чистота і порядок. Іде він асфальтованою до -ріжкою. Обабіч  - собачі  погруддя. Аж раптом  - похоронна процесія. З деся -ток чоловіків і жінок, одягнутих в  чорне. На катафалку  - труна, в ній... соба -ка. Придивився   - Буча...     Ранком  Максим пішов до колгоспної контори. Голова правління дозволив взяти «Ниву» з  водієм. Але Максим сам сів за кермо. Шлях був нелегким. З водієм Максим майже  не розмовляв. Щемно було на  серці. Їхав, здавалося, в гості. Гостинець прихопив  -  кістку з м'ясом.     Чим ближче під'їжджали до зони, тим тривожніше ставало.   Довкола жод -ної живої істоти. Одні берізки й сосни стояли непорушно. І зовсім  самотньо. «Нива» зупинилася біля смугастого шлагбаума. Старший контрольно-про - пускного пункту доповів кудись по телефону. Лише через годину пообіцяв приїхати  звідти ще старший за чином від чергового. Чекаючи  на нього, Мак -сим  почав  згадувати рідне село, своє життя. Колись, осиротілий, знайшов тут притулок. Люди  розповіли, що батько на міні підірвався. Розорював забуте повоєнне поле трактором  і наліз на «фашистський подарунок» з часів Вітчиз -няної війни. Мама не витримала  раптової розлуки з чоловіком, через рік піш -ла за ним .  Сельчани зігріли,  нагодували, одягнули, а потім доглядали, як за рідним. Так і залишився в тій  стороні. Не шукав щастя в іншому місці. Були й гарні вчителі. І робота справна.  Спочатку за кіньми доглядав, потім причіплювачем техніки став. Виділили  трактор  пізніше. Та не міг на ньому працювати, все батько згадувався . Не витримав і пішов з  тракторного парку. В конюхи. То  - від діда, мабуть. Це зараз ця професія не  престижна. А тоді... Перший чоловік на селі. Зумів і Максим відродити колишню  дідівську гор -дість. Одружився на красуні-доярці. Разом хату поставили з  різьбленим при - чілком. Садок висадили, бджіл завели. Жили не гірше від інших.  Донька Юля  - дівча як маківка. І на тобі, в один день  - ні села, ні хати, ні коней. Та  ще й Буча пропав...      - Шкода собаку, розумним був, вірним,  - несподівано вголос  промовив Максим .     -  Так ви собаку приїхали шукати?  - відверто здивувався  високий молодик у формі капітана міліції.      - А що тут дивного?..  - теж питанням  сердито відповів Максим.      - Марна справа, їдьте додому. Не можна туди. Самі  знаєте, радіація там висока. Хочете, щоб мене посадили...    Так і повернувся  Максим ні з чим «додому».
11     ...Буча прокинувся від холодних білих мух, які  настирливо липли до носа і  миттю зникали, залишаючи мокрі краплинки. Щоб зігрітися чи, можливо, знайти  щось на сніданок, він щодуху припустив до лісу. Туди, де сподівався  розжитися на  якісь харчі. Туди, де можна було сховатися від  настирливих холодних  мух.    Проте  він не знав, що там на нього чекало ще одне нелегке випробування. Безрадісне й  дошкульне  майбутнє, про яке він і не підозрював. Адже націле -ний був на одне: як і  чим загасити нудотне відчуття голоду.  За ним, намагаю -чись не  відставати, бігла  вовчиха.     Вже майже геть стемніло, коли Буча вишкріб, ламаючи пазурі, з-під під - мерзлого снігу мишу. Цього разу йому справді пощастило  - сіренька вдалася нівроку.  Він тримав її під лапами. Тепла напівжива грудочка приємно гріла лапи,  розбурхувала шлунок, виштовхуючи гарячу слизоту на здерев'янілий язик.  Відчувши, як грудочка ворухнулася, зі стислим гарчанням міцніше  причавив її  лапами. Червоні краплі крові пирскнули в сніг. Раптом Буча по -чув скимління.  Він  повернув голову  - неподалік лежала вже знайома вовчи -ха. Голову поклала на  передні лапи, а язик звісила на бік. Буча загарчав.  Сіроманка не відскочила,  навпаки, зовсім по- собачому заскавчала. Тоді він вхопив свою здобич у зуби і відбіг  убік. Вовчиха попленталася за ним, дотри -муючись дистанції. Тим часом з-під Бучі  вишмигнула ще одна миша. Він спритно притис її до снігу, а ту, першу, миттю  ковтнув.     Вовчиха  почала  підповзати ближче, виставляючи наперед лапи. Коли  во- на опинилася зовсім близько, Буча вгледів, що лапи у сіроманки понівечені.  Щось незрозуміле змусило його припинити скромну трапезу. Заспокоївшись трохи,  спробував знову їсти вже охололу мишу. Він добре знав: якщо не про -ковтне її зараз,  то незабаром вона стане, мов камінь.      Вовчиця  продовжувала наближатися.  Наступної миті Буча настовбурчив загривок і рішуче ступив назустріч, вишкіривши  зуби.  Їх очі зустрілися. Але  то  був не хижий холодний блиск, не хитрий, а  затуманений болем, голодом, напівзгаслий вогник затухаючого життя.     Буча взяв  зубами мишу і поклав її до лап вовчихи. Сам відійшов. Проте вона не кинулася  відразу на їжу. Важко втягнула в себе повітря, поволі під -велася і підійшла до  «подарунка». Буча відвернувся. Він чув, як сіроманка почала спроквола їсти здобич.  Тепер усе ясно: «Сіра вже не відстане від мене». Ретельно розгріб сніг аж до листя,  нагріб його до  купи, і зарився в неї, заховавши між лапами холодний писок. Завтра  йому доведеться довго полю -вати...      З того часу вовчиха не покидала  Бучу. А він  і не ховався. Навпаки, коли вона відставала, чекав, вдаючи що зайнятий  полюванням. Впіймавши все-таки мишу, клав її на слід у снігу, добре знаючи, що  Сіра підбере, а сам шу - кав іншу. Бувало, знаходив. Невдовзі  його лапи теж почали  мало чим відріз -нятися від лап супутниці. І коли вдарили лютневі морози, днями не  вилазив зі своєї схованки.      Одного надзвичайно дошкульного вечора Сіра  сміливо увійшла до ліг -вища Бучі, а він одразу відчув, як добре в ньому мати сусіда.  Єдине, до чого він довго не міг звикнути,  - запах. Серед мішанини  найрізноманітніших, які міг тільки  розрізняти його талановитий ніс, виділявся  особливий, давно зна -йомий. Ворожий... Саме той запах і змушував щось  згадувати. Інколи вночі він мимоволі виштовхував його з нагрітого лігвища. Тоді  Буча нестримно вив. На весь ліс. А Сіра чомусь не підтримувала. Можливо,  здогадувалася, що то  - собаче тужіння...
12     Наступна весна прийшла до лісу несподівано. Десь зверху, над верхів -ками  пожухлих сосон різонув шмаття похмурого неба сонячний промінь, перетворюючи  в брудну кашу іскристий сніг. Зажебоніли струмки, даючи всьому живому вдосталь  напитися талої води. Буча, припавши до одного з них, пив, аж поки не поважчав  живіт. Те ж саме вчинила й Сіра.     Вони йшли поруч  - собака, який залишився без  дому й господаря, і вов -чиха , звикла до собаки й принишкла від біди. Йшли, не  відаючи куди. Впе -ред, сподіваючись кожен на своє. Обезлюднена, зігріта першим  теплом зона поріднила їх, загасивши давню обопільну злобу, витравивши   ненависть голо -дом, холодом, одинокістю. З'єднала бажанням вижити.  Продовжити, зреш -тою, свій рід...       Бучі здавалося, що все довкола вимерло.  Навдивовижу дивна тиша стояла в лісі. Йому хотілося швидше вибратися з цих  мертвих заростей. Вийти на дорогу, яка веде до села. Зустріти людей. Свого  господаря. Його доньку.      Якби оце вздрів їх, щодуху біг би, доки вистачило сил.  Потім облизав би руки, лице, впав на спину, вивалявся б у грязюці. Гарчав би,  викручуючи «ві -сімки» хвостом...      Попереду, в чагарнику, щось завовтузилося. А  через мить звідти висуну -лося страхіття  - чорна, щетиниста голова з хижо  випнутими іклами, черво -ними вуглинами очей. Сіра аж відсахнулася,  притиснувшись до нього, певно, це й піддало йому сміливості. І він рвонув уперед.  Буча спритно вивернувся з-під ікол, а коли кабан, несподівано спіткнувшись,  завалився на бік, стрім -голов кинувся на нього. Щелепи ніби автоматично стиснули  загривок під ву -хом волохатого монстра. Той дико захрипів, силкуючись підвестись.  Не вда-лося.     Краєм ока Буча помітив, як Сіра теж вчепилася в ляжку кабана. Але  той маневр був помилковим. Щетинистий, підхльоснутий різким болем, раптом  зіп'явся на передні ракотиці і різко мотнув знизу вверх могутньою  головою. Буча  навіть не встиг відчути, як гостре ікло розпороло йому лівий пах  - він завис на мить  у повітрі, а потім важко гепнувся між деревами. Вовчиха ж трималася намертво.  Але побачивши, що кабан, не звертаючи на неї уваги, вперто наступає  на собаку,  вдалася до іншого маневру  - відпустила ногу і за -бігла наперед, ризиковано  граючись небезпекою просто під іклами. Кабан зібрався підчепити настирливу  вовчицю. Та завдана Бучею рана , осадила  його. Користуючись цим, Сіра  гризонула кабана чимдуж за вухо. І тоді щети -нисте страхіття  нарешті відступило,  голосно рохкаючи.      ...Рана Бучі була глибокою. Він спробував дістати її  язиком.  Не вдалося. Спробував ще раз  - пролунало жалібне скавчання. Безпомічне й  безсиле. І тоді підповзла вовчиця... Буча заплющив очі і пірнув у морок. А Сіра рете - льно і довго зализувала гарячий закривавлений бік свого рятівника, який зно -ву  вкотре боровся зі смертю, невідомо чим втамовуючи спрагу життя.       Вона теж  цього не знала, як і не знала, що ще довго потому мандруватиме зоною в пошуках  їжі для нього і себе. На першій порі їй пощастить впіймати зайця. Носитиме і воду в  пащі пораненому собаці. Стрілятимуть їй навздогін і гицлі. «Зонівські блукачі» навіть  не підозрювали, що, прикидаючись під -стреленою, вона майстерно обдурювала їх.  Ганяючись за живучою сіроман -кою, вони віддалялися  від лігва Бучі...
13
     Саме тоді, коли Сіра так щасливо уникнула тих пострілів, відволікаючи давніх  своїх ворогів від Бучі, до зони увійшов травень. Збуялий високими травами,  навдивовиж яскравими квітами актеї, смолки, зеленчука. Незвично мовчазний.  Здавалося, все застигло в чеканні чогось несподіваного. Проте, якби хтось із людей  запримітив сіру вовчиху, то зрозумів би  - вона збира -ється народити щенят. Але  ніхто б не здогадався, що Сіра не собака, а Буча  - не вовк. Невблаганна зона змінила  їх зовнішність, ніби зла чарівниця. Хоча матінка-природа була все ж сильнішою і  всіляко прагнула перебороти ту страшну реальність підступної радіації  - дала  можливість продовжити рід собачий. Дала вона шанс і людям  - її найдосконалішому  витвору  - вони зу -міли-таки покинути ці лихі місця. 
    Уявіть - потоп,  чи землетрус... Хоча радіація набагато підступніша. Зму -сила ж  вона у цій «зоні» залишити багато дорогого людям: будівлі, вулиці, сади, і курей,  гусей, поросят, коней, корів, телят, собак. Чимало їх блукає довкола . Самотні, вони  якимось дивом живуть, знаходять їжу. Їм іноді щас -тило і вони продовжували свої  поневіряння, дичавіючи без людської турботи. 
    Не раз доводилося зустрічатися з ними й  Бучі та Сірій.      ...Полудень  надокучував спекою. І Буча, тягнучи тушку кози, зупинився  перепочити.  Залишивши під кущем ялівцю ношу, почав нюшкувати, де б знайти хоча б маленьку  калюжку. Спраглий язик, здавалося, випаде. Аж рап -том на галявинці Буча вгледів  корову. Вона навіть не відскочила, не відбігла, коли він підійшов до неї. А знайомий  запах молока штовхав собаку усе ближ -че. До розбухлого синюватого  вимені,  з  якого вже скапувала біла маслянис -та рідина.  Буча інтуїтивно  вчепився у відвислий   сосок. Тепле, густе молоко бризнуло до висохлої пащі. Живлющим струмочком  зажебоніло  до зморе -ного шлунка. А корова стояла, мов  укопана, ніби й чекала  цього. Наситив -шись досхочу, Буча розпластався поряд. А в лігві на нього чекала  Сіра. Буча спочивав. Він навіть не підозрював, якої непоправної біди щойно завдав  собі, висмоктуючи з приреченої худобини отруйну рідину...      Коли Буча  повернувся до лігва, довго обнюхував мертвих щенят. Не міг ніяк второпати, що  сталося з ними. Вони лежали нерухомо під боком Сірої. Вже охололі. Померли,  певно від голоду, бо у вовчихи вже кілька днів тому не стало молока. Але ще одне  щеня кволо вовтузилося між лапами. Чіплялося як могло за життя.
14      … Новосілля у Максима і його родини було гучним. Голова сільради уро - чисто вручив йому ключі від будинку, виголосивши  довгу тираду про те, що,  мовляв, лихо є лихо, а жити треба. Натякав, що час невдовзі залікує тугу за  покинутою  дідизною. Та й оселя нова не гірша від  залишеної. Всі  тисли  ру -ку  Максиму. Ніби й лиха не було. Тільки  бригадир  Петро Тимофійович взяв мовчки  його за плече і відвів убік.      - Не сумуй, Івановичу. Пережили війну, голод і це лихо  здолаємо. Люди в нас добрі. І край наш чудовий. Звикнеш. А щоб легше було,  візьми подару -нок мій.  - Бригадир нагнувся до корзинки, накритою хустиною.  -  Думаю, сам назвеш, я не відважився...     З корзинки на Максима чорними  гудзиками оченят дивилося щеня. На заг -рубілу від вітрів, дощу і сонця щоку  конюха  скотилася непрохана сльоза. Бригадир, побачивши  тимчасову слабість  Максима, зніяковів і мовив:      - Гаразд, Івановичу... Я те... Піду, а ввечері  загляну...Максим лише кивнув у відповідь, беручи до рук щеня:      - Йди до мене,  Буча, йди, маленький... А в цей час у зоні з Бучею діялося щось незрозуміле. Він  не  знаходив собі  місця. Мов навіжений бігав довкола лігвища. Дряпав лапами дерева.  Переки-дався. А потім раптом кинувся прожогом з лісу на давно забуту сільську до - рогу, яка вела до покинутого, сплюндрованого, вже місцями геть зарослого  бур'янами, села.     ...Почало вже темніти, коли знесилений Буча заповз під  зламаний дуб. Від утоми втратив нюх, тож просто грудьми наштовхнувся на  переляканого кота. Якби Буча придивився і обнюхав те наполохане дране звірятко,  то, певно, впізнав би в ньому кошеня, що колись прийшло сюди разом з ним з  далекої левади  - після виселення людей. А хіба ж міг зупинитися той кіт, нажаханий  всіма бідами й голодом біля цього пса  - майже лисого, з відірваним вухом,  пошматованим гнійним боком і писком, геть вкритим страшними виразка -ми?..  Буча повільно зіп'явся на передні лапи голосно загавкав у темне провалля ночі, ніби  хотів, щоб той моторошний поклик долинув до Космосу. Але мо-торошний гавкіт  просто летів над зоною, зриваючись у вовче виття, і нез -розумілим хрипінням  відлунювався від сірої мряки. Нагавкавшись, Буча поклав голову на лапи і закляк.  Сили полишали його. Ніби вгадуючи це, спокійно підійшов кіт. Потерся головою об  собачі лапи і вмостився під його ще теплим боком, випустивши з пащі на розмоклу  землю шматочок закам'янілого хліба. То був невеличкий запас на чорний день. Ко - тячий... З неба сипонуло ще дужче. Заскрипіли дерева. Вони  були  надто старими і,  певно, пригадали зараз давню легенду про те, як собака і кіт врятували лю -дей від  голоду, віддавши їм хліб, який відібрав у людей Бог, розгнівавшись на них за  неповагу до дару Господнього. Рипіли тужно дерева біля забутої господаревої оселі і  безпорадно спостерігали, як тепер люди не можуть нічим допомогти своїм  легендарним рятівникам. І навіть не побачать, що їх кіт вже назавжди затих,  згорнувшись калачиком під ще теплим боком Бучі.      Буча ще раз зазирнув мутними  очима у чорну безодню ночі. Проте там не посвітлішало. Не почулося й голосів.  Він  спробував завити. Та окрім безси -лого хрипіння, нічого не вийшло. Тоді Буча  широко відкрив пащу , і щосили втягнув вологе, гіркувато-холодне повітря. І затих. 
    Зона цього разу не хотіла дарувати йому навіть найменшої надії. 
  А десь далеко в лісі пронизливо вила вовчиха ... 
12. Сергій Дзюба Відзнака за патріотизм
Сергій Дзюба
Відзнака за патріотизм
Міжнародна літературно-мистецька Академія України втретє назвала відомих  патріотів (письменників, журналістів, видавців, громадських діячів, меценатів) ,  удостоєних щойно міжнародної почесної відзнаки - медалі Івана Мазепи .  Нагороджені : 
1. Грузинський та український поет, перекладач, літературознавець (доктор  філологічних наук, професор), дипломат, державний та громадський діяч Рауль  Чілачава ;
2. Поет, головний редактор газети «Літературна Україна» Станіслав  Бондаренко ; 
3. Літературознавець, голова Івано-Франківської обласної організації  Національної спілки письменників України Євген Баран;
4. Письменник, голова Літературної спілки «Чернігів», головний редактор  журналу «Літературний Чернігів» Михась Ткач ; 
5. Заступник голови «Чернігівського земляцтва в місті Києві», керівник  Ічнянського відділення Микола Вощевський; 
6. Письменник, перекладач, дипломат Сергій Борщевський;
7. Письменник, літературознавець, критик, доцент Тернопільського  національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Петро  Сорока; 
8. Письменник, літературознавець, перекладач, видавець Микола Мартинюк; 
9. Письменник, перекладач Олег Гончаренко;
10. Білоруська та українська письменниця, журналіст, педагог Лілія  Бондаревич-Черненко.
graphicgraphic
топ