Олена Лань.

Псоглавець

Дворовий прокинувся від гуркотіння грому. А потім на замок-смітник, у якому жив цей провулковий дух, налетів такий сильний вітер, що той мало не завалився. Тож, момент, коли магічна сигналізація сповістила про наближення чужого, Дворовий пропустив. А коли невідомий запхав всередину мокре цуценя, лишень закамʼянів від обурення. «Сиди тихо, Нікею. Завтра я за тобою прийду!», – прокричав у щілину під кришкою чоловічий голос, і його володар зник у зливі.

– Завтра?! – обурено верескнув Дворовий просто у перелякану мордочку. – Ще чого! А ну вимітайся! Ще псів мені бракувало! – та наступної миті смітник все ж упав, і вітер відкинув його аж до дороги; відтак духові стало не до непроханого гостя. «Тільки б під машину не викинуло», – думав він, гарячково нашіптуючи рятівне примовляння. Смітник зупинився. Тільки його кришка відчутно здригалася під потоками води, що каламутною рікою зтікала до провулку. Півень- змія насуплено покосився на цуценя, що тремтіло в куті. На щастя, без скавучань, яких Дворовий терпіти не міг. Розсудивши, що залишитися сухим у поганій компанії значно приємніше, ніж мокрим на самоті, дух відповз від зайди подалі і спробував заснути.

Цього разу його розбудив голос сина місцевої двірнички Марічки, який допомагав матері ставити на місце розкидані контейнери.

– Ой, мамо, дивись – цуценя! – радісно вигукнув хлопчик, витягаючи мокрого песика. – Бідне… Змерзло, аж труситься… – Федорко без вагань засунув брудне щенятко під футболку. – Мамо, можна я його в нас залишу? – Марійка вже хотіла сказати «Ні», але глянула в голодні очі цуцика і… не змогла:

– Добре. Тільки помий його та нагодуй. Але його можуть господарі розшукувати. Тоді одразу віддаси! – та останніх слів щасливий Федорко вже не чув.

***

Дворовий благосно спостерігав за тим, як хвостатий зайда бавиться у провулку з дітьми. Він вправно виконував всі команди, навіть ті, які й дорослий собака не завжди зрозуміє. А коли подружа Федорка Маша попросила його принести книжку, так уважно розглядав обкладинку, ніби читав. Сміх та й годі!

– Розумний цуцик, – зауважив Дворовий, коли до нього у подобі сірого кота підійшов домовик Марічки Мефодій.

– Занадто розумний, – буркнув той. – У квартирі нічого не псує, мультики дивиться уважніше, ніж Федорко, та ще й мене розглядав.

– То й що з того? – гмукнув Дворовий. – Усі собаки нас бачать.

– Ага. І починають гавкати, а цей втупився і навіть не здивувався.

– А ти чого чекав? Оплесків? – вибухнув сміхом Дворовий.

Мефодій ображено розпушив хвоста і гордо почимчикував у гості до домовика Євстахія, що жив у Маші.

***

– Де мій син?! – просто у вухо Дворовому рявкнув чоловічий голос, і заспаного провулкового духа грубо витягнули з рідного смітника за хвіст. З’ясовувати: «Який син?» – півень-змія не став, а натомість швидко обкрутився навколо чоловічої руки, стиснувши її так, що мали б потрощитися кості. Та раптом щось палахнуло, і Дворового відкинуло до паркана. На шиї у розлюченого незнайомця запалав чудернацький амулет, підсвітивши… голову собаки.

– Повторюю вдруге: «Де мій син?!» – виразно промовила собача паща та грізно рикнула. – Чаклувати не раджу. Мій амулет все віддзеркалить.

– Псоглавець… Це ж треба, – зі злістю прошипів Дворовий. – Не знав, що ви цуциками розмножуєтесь.

Незнайомець оскаженів, втім нічого зробити не встиг, оскільки дістав зашморга зі зміїного хвоста і гепнувся, врізавшись у паркан особняка. Залаяли собаки. У будинку ввімкнули світло. Прочинилося вікно. Псоглавець кинувся за смітники, прикриваючи курткою амулет, що рвучко блимав.

– Я читав про таких, як ти, – процідив він, роздивляючись Дворового. – А от зустрічаю вперше.

– Ну, а я про таких, як ти не читав і наразі не маю наміру, бо дуже вже спати хочеться, – прошипів Дворовий. – Причому другу ніч поспіль. Якого біса ти тут робиш? До речі, з твоїм цуциком все гаразд – хропе в будинку навпроти, викупаний та нагодований.

– Це справді мій син, – тихо відповів чоловік, і в його голосі було стільки болю, що єхидничати Дворовому одразу розхотілося. – Нас, псоглавців, залишилося дуже мало. Живемо високо в горах, керуємо вітром, – чоловік розкрив долоню, над якою затанцювало крихітне торнадо. – Вміємо робити охоронні амулети. Навчилися – за тисячоліття гри у схованки з людством. Та нашої справжньою гордістю завжди були цілителі. Одного з них деякі люди й досі вважають святим,– він невесело усміхнувся. – Святий Христофор, не чув? На старих іконах його зображали правдиво – з головою пса. Він повертав життя рослинам, вмів виростити з сухої гілки дерево. Та ми вироджуємося, і цілителі стають дедалі слабшими. А мій Нікей народився рівнею Христофору! Ми з дружиною берегли його, як могли... Син ще маленький, цілющими силами користуватися не вміє, хоч і наповнений ними по вінця. Його кров – мрія кожного чаклуна, що прагне омолодження. Цей обряд довгий та складний, а головне – Нікей весь час має бути живим і здоровим. Саме тому його не вбили, а викрали. Охоронні амулети нашого племені ніколи б не випустили маленького псоглавця з поселення, а от щеня, в яке перетворила його зла відьма, – пропустили з легкістю.

Дворовий замислено поклацав дзьобом:

– А чому він і досі у такому стані?

– Я не маг у людському розумінні цих слів, – втомлено пояснив чоловік. – Серед нас взагалі немає чаклунів такого рівня. Я воїн вітру! А моя дружина була цілителькою. Вона загинула, захищаючи Нікея…

Над провулком підозріло швидко збиралися хмари. Вітер став поривчастим і злим.

– Твоя робота? – поцікавився Дворовий.

– Ні, – псоглавець підвівся. – Відьми, яка нас переслідує. Їй вдалося повісити на мене магічний маячок з привʼязкою до буревія. Його завдання – знищити мене та повернути Нікея. У такому стані мій син перебуватиме до повноліття, потім його унікальний дар вже жодне прокляття не стримає.

Вдарив грім.

– Мені треба бігти. Буревій не відчуває Нікея, тільки мене, спробую відвести його якомога далі, – чоловік застібнув куртку та вбрав глибокий капюшон. Якщо не приглядатися, то й не зрозумієш, що під ним голова собаки. – Я прийду завтра. І якщо доведеться, вб’ю кожного, хто стане на моєму шляху.

Дворовий скривився:

– Скільки пафосу. Нічого з твоїм Нікеєм не трапиться. Слово Дворового. А тепер забирайся, дай поспати спокійно.

Псоглавець вибіг з провулку, зі стовпчика паркана зістрибнув рудий пухнастий кіт.

***

– Жартуєшшш? – перелякано зашипів Мефодій. – Який псоглавець? Вони ж вимерли! – сірий кіт стояв посеред охайної кухоньки Марічки, куди тільки-що вліз через вікно його рудий сусід Євстахій.

– Якби ж, – і старий домовик розповів усе, що підслухав.

– Недаремно мені цей песик не сподобався, – домовики зайшли до єдиної кімнатки квартири, де спали Федір та його мама. Попри всі мамині заборони, хлопчик міцно обіймав у ліжку цуценя.

– Що будемо робити? – похмуро запитав Євстахій.

– Ну… Його ж завтра заберуть…

Втім, Нікея не забрали ні завтра, ні післязавтра, ні за три дні. І весь цей час місто та сусідні села потерпали він буревіїв. Вітер ламав дерева, рвав лінії електромереж, перевертав машини. В одній з аварій постраждав тато Маші.

***

Дворовий розтягнувся на теплому асфальті поруч з Федором, який ніжно лоскотав животик нового улюбленця. Сонечко! Нарешті!

– І як мені тебе назвати?

– Нікей, – ліниво проговорив дух. – Ні-кей…

Федір прислухався. Бачити Дворового він не міг, поки той сам не захоче, а от чути, як художник, цілком.

– Нік? – цуценя радісно закрутило хвостиком.

– Ну, нехай буде Нік, все краще, ніж Бровко, – поблажливо примружився Дворовий.

Натомість, стан домовиків, що сиділи на тротуарі навпроти, був далеким від доброзичливого.

– Так далі тривати не може, – рішуче проказав Євстахій, нервово бʼючи хвостом. – Цей магічний почварок має зникнути з міста. Мій господар вже у лікарні. Коли щось станеться з Марічкою, яка щодня працює на вулиці, питання часу. Та й решта людей потерпає.

– Але ж він невинний, – невпевнено промимрив Мефодій.

– Винна відьма, і тільки її нам тут й бракувало! Нікей вміє плавати?

– Вміє і дуже любить, наскільки я можу судити з його купання у ванній. А що?

– Тоді я зіштовхну його з мосту, коли вони гулятимуть із Федором у парку. Там невисоко, а течія достатньо сильна, щоб швидко віднести таке маленьке цуценя за межі міста. До лісу, у напрямку буревіїв. Там батько його легко знайде. – У Мефодія очі поповзли на лоба. – Навіть не сперечайся! На кону життя наших сімей! – відрізав Євстахій.

***

Гарна погода трималася вже три дні, і батьки почали сміливіше відпускати дітваків на вулицю. От і Федір із Машею вирішили вигуляти Ніка в парку. Дворовий здивовано зауважив, що за ними чимчикують коти. Відколи це домовики псів вигулюють? Півень-змія мерщій поповз слідом та все одно запізнився. Просто посеред моста рудий кіт ні сіло, ні впало накинувся на цуценя і зіштовхнув його у воду. А сірий почав грізно шипіти на оторопілих дітей, не підпускаючи їх до перил. «Нічого з твоїм Нікеєм не трапиться… Слово Дворового…» – гуло в голові провулкового духа, коли він блискавкою прослизнув між усіма лапами та ногами й пірнув.

А Федір тим часом припустив вздовж берега:

– Ніку! Ніку! Я зараз! Забирайся, дурний кіт! – Мефодій й надалі не давав йому наблизитися до води.

Усі були надто зайняті гонитвою, щоб побачити попереду відкритий технічний люк, і звернули на нього увагу тільки тоді, коли Федір у ньому зник. Глухий удар, тихий скрик – і тиша.

Перелякані домовики стрибнули за хлопчиком і опинилися у вузькому технічному колодязі. Федорко лежав на якійсь трубі. Його ребра на спині вигнулися під неприродним кутом, плече пробила іржава арматура. Від болю хлопчик втратив свідомість. Домові злагоджено перетворились на пухнастих чоловічків та кинулися до дитини. Обережно зняли її з залізяки.

– Зупиняємо кровотечу, – скомандував Євстахій, та не встигли вони й рота відкрити, щоб почати примовляння, як просто їм на голови звалився Нікей, обмотаний поперек тіла Дворовим. Від милого цуценяти не лишилося й сліду. Мокрий та брудний, він хижо шкірив гострі ікла, гарчав та лаяв на домовиків. А коли побачив на куртці Федора кров, взагалі оскаженів, – ще й очі засвітилися синім. Не припиняючи гарчати, собака рвав зубами куртку хлопчика, разом із сорочкою, прогризаючись до тіла.

– Відтягни його! – гаркнув до Дворового Євстахій. – Не бачиш?! Від крові він дуріє!

Нікей і справді поводився, мов навіжений. Віддерти його від хлопчика було неможливо, хоча це намагалися зробити вже два домовики. Натомість, Дворовий відповз до стіни і про щось напружено думав. Ніхто й ахнути не встиг, коли півень-змія атакував своїх сусідів. Обидва чоловічки хрипіли від люті, скручені подвійним зміїним ласо. А Нікей нарешті дістався до спини Федора.

Рани були жахливими: два зламаних ребра стирчать в різні боки, діра від штиря на плечі. Собака стрибнув просто на переломи і почав їх вилизувати. Місця, яких торкався його язик, замиготіли синім, і ребра, мов живі, поповзли одне до одного. Рвана рана також затягнулася на очах. Федір застогнав і сів, не розуміючи, чому на підлозі поруч з ним лежить непритомний песик.

***

– Де мій син? – псоглавець безцеремонно зняв кришку з замку-смітника та дивився на Дворового згори вниз. Це питання вже набило провулковому духу добрячу оскомину, та він все ж виліз на вулицю, щоб непривітно кинути крізь зуби:

– Вдома, спить.

– Піди розбуди. У мене не так багато часу. За півгодини буревій знову візьме мій слід.

– Як скажеш… – заспокійливо відповів Дворовий, виразно киваючи Мефодію, що ховався поруч у кущах. – І куди ви тепер? – поцікавився він. – Наскільки я розумію, ваші тебе з сином не приймуть, – занадто небезпечно, та й від людей доведеться триматися якомога далі. – Йому, звичайно, було абсолютно байдуже до долі Нікея. Але ж не кожен день зустрічаєш псоглавця та ще й зачарованого злою відьмою. Цікаво ж, куди його відведуть?

Псоглавець похмуро кивнув:

– Будемо переховуватися. Знайдемо якусь печеру…

– Чудова перспектива для дитини, – скривився Дворовий.

– А що ти пропонуєш?! – визвірився батько цуценяти.

– Ну, ти міг би залишити його тут. До повноліття. А за цей час вирішити проблеми з відьмою та її маячком.

– Що?

– Щооо?! – з паркана зістрибнув розлючений Євстахій. – Я категорично проти! Забирайтеся звідси негайно! І свого малого забирайте!

– А я – категорично «за», – неочікувано твердо сказав, виходячи з кущів, Мефодій.

– Ти що – здурів?! – не повірив власним вухам старий домовик.

– Ні. Нікей врятував Федора, який через нас ледь не загинув. Як домовик, я перед ним у боргу. А «борги життя» слід віддавати. Якщо хочете, я потурбуюся про вашу дитину до повноліття і навчу всього, чого зможу. Плюс – він отримає таку ж освіту, як Федір. Даю слово.

Псоглавець мовчав, уважно дивлячись на пухнастого чоловічка.

– Ну, а моє слово у тебе вже є, – обізвався й собі Дворовий, принципово не переходячи на ввічливе «Ви». – Хоча й сам не знаю, чого я взагалі в це поліз, – він роздратовано ляснув хвостом.

– Добре… Я теж допоможу.. А то ці «навчать»… – процідив крізь зуби Євстахій, якось по- новому, з повагою, дивлячись на Мефодія. – Тільки заради Бога, забирайтеся якомога далі.

***

Вони сиділи на теплому асфальті і прислухалися до жалібного собачого голосіння, яке стихало вдалині.

– Яке страшне рішення – віддати чужим свою дитину. Нехай і не назавжди, – сумно сказав Мефодій.

– І не кажи… – зітхнув Євстахій. – І що буде з Федором? Це ж не жарти – рости у товаристві псоглавця...

– Ой, не роби з мухи бугая! – закотив очі Дворовий. – І що в цьому такого для хлопчика, в якого найкращий друг – перевертень?!

Олена Лань

Чехія, м. Прага

Коректор - Еліна Заржицька

-